МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ІНДУСТРІАЛЬНИЙ КОЛЕДЖ
ДВНЗ «КРИВОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

ЗАТВЕРДЖУЮ
УЗГОДЖЕНО Заступник директора
методист технікуму з навчальної роботи
___________Л.М. Бешкарьова __________Р.М. Бац
«___»________2016 р. «___»________2016 р.

РОБОЧИЙ ЗОШИТ

з дисципліни «Електротехніка, електроніка та

мікропроцесорна техніка»
Спеціальність: 5.05050204 «Експлуатація та ремонт підйомно-транспортних,
будівельних і дорожніх машин і обладнання»

Студента _______________________________________
групи _______________

Розглянуто на засіданні Розробив викладач Нікітіна Г.О.

ц/к «Залізничних колій та підйомно-
транспортних дисциплін»
та рекомендовано до затвердження
Голова ц/к
Павлиш О.В. ____________
Протокол № ____
Від «___» ____________ 2016 р.
«___»________2016 р.
Розглянуто на засіданні
ц/к електротехнічних дисциплін та
теплотехнічного устаткування систем
теплопостачання та рекомендовано до
затвердження
Голова ц/к
Кожемякін С.В. ___________
Протокол № ___ від «___»________2016 р.

Кривий Ріг - 2016

 Тематичне планування

В тому числі
З них

Всього годин
Форма

Індивідуальні
Аудиторні

Лабораторні

Семінарські
Практичні
заняття
№ розділів поточного

заняття
роботи
Лекції
Назва розділу, теми

С/Р
та тем контролю

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11
Модуль 1 Загальна електротехніка
Електричні кола
ЗМ 1.1
постійного струму
Самостійна
Тема 1 Вступ 2 2 2
робота
Опитуванн
Тема 2 Електричне поле 4 2 2 2
я
Електричні кола постійного Самостійна
Тема 3 2 2 2
струму робота
Розрахунок розгалужених Самостійн
електричних кіл постійного е
Тема 4 14 10 4 6 4
струму вирішення
задач
Тема 5 Електромагнетизм 12 6 4 2 6 Тест
Електричні вимірювання та
Тема 6 14 8 4 4 6 Конспект
прилади
Електричні кола змінного
ЗМ 1.2
струму
Однофазні кола змінного
Тема 7 14 10 6 4 4 Звіт, тест
струму
Трифазні кола змінного Звіт,
Тема 8 14 12 8 4 2
струму конспект
ЗМ 1.3 Електричні машини
Електричні машини
Тема 9 8 6 4 2 2 Звіт, тест
постійного струму
Звіт,
Тема 10 Трансформатори 6 4 2 2 2
конспект
Електричні машини Звіт,
Тема 11 10 6 4 2 4
змінного струму конспект
Конспект
Тема 12 Основи електропривода 6 4 4 2
, тест
2
Тема 13 Електричні апарати керування 6 4 2 2 2
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11
Передача і розподіл Створенн
Тема 14 6 4 4 2
електроенергії я моделі
Разом за Модулем 1 118 80 52 28 38
Основи електроніки та
Модуль 2
мікропроцесорної техніки
ЗМ 2.1 Промислова електроніка
Напівпровідникові прилади,
Тема 15 випрямлячі, оптоелектронні 12 8 4 4 4 Звіт
прилади
Тема 16 Електронні підсилювачі 10 4 2 2 6 Тест, звіт
Тема 17 Електронні генератори 6 2 2 4 Доповідь
ЗМ 2.2 Мікропроцесорна техніка
Тема 18 Основи мікроелектроніки 4 2 2 2 Доповідь
Тема 19 Інтегральні мікросхеми 6 4 4 2 Конспект
Тема 20 Мікропроцесори 6 2 2 4 Реферат
Разом за Модулем 2 44 22 16 6 22

Разом за Дисципліною 162 102 68 34 60

3
 ВСТУП
Курс «Електротехніка, електроніка та мікропроцесорна техніка» є
базовим загальнотехнічним курсом для технічних спеціальностей. Він
розрахований на вивчення протягом двох семестрів і складається із двох
основних частин: загальної електротехніки і основ електроніки та
мікропроцесорної техніки
Метою даного конспекту лекцій являється формування у студентів
поняття про електричні й магнітні ланцюги постійного і змінного струму,
електричні машини, системи електропостачання, електричні апарати і
розповсюджені електронні пристрої, їх математичні описи і основні методи
аналізу й розрахунку, тобто в створенні наукової бази для наступного
вивчення різних спеціальних технічних дисциплін.
Завдання курсу полягають в освоєнні теорії фізичних явищ,
покладених в основу створення й функціонування різних електротехнічних
пристроїв, а також у прищеплюванні практичних навичок використання
методів аналізу й розрахунку електричних і магнітних ланцюгів для рішення
широкого кола завдань.
У результаті вивчення курсу студент повинен знати основні методи
аналізу й розрахунку процесів у електричних ланцюгах і вміти застосовувати
їх на практиці.
Даний конспект лекцій підготований на основі робочих програм
дисципліни «Електричні вимірювання» і призначені для студентів 2 курсу,
що навчаються за напрямом підготовки 5.05050204 «Експлуатація та ремонт
підйомно-транспортних, будівельних і дорожніх машин і обладнання».

4
 ЗМІСТ

ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН ……………………………………………………

ВСТУП ………………………………………………………………………..
ЗМІСТ…………………………………………………………………………

МОДУЛЬ 1. ЗАГАЛЬНА
ЕЛЕКТРОТЕХНІКА.......................................................
ЗМ 1.1. Електричні кола постійного струму...........................................
Тема 1. Вступ..................................................................................................
Тема 2. Електричне поле...............................................................................
Тема 3. Електричні кола постійного струму................................................
Тема 4. Розрахунок розгалужених електричних кіл постійного
струму.............
Тема 5. Електромагнетизм.............................................................................
Тема 6. Електричні вимірювання та прилади..............................................

ЗМ 1.2. Електричні кола змінного струму...............................................

Тема 7. Однофазні кола змінного струму....................................................
Тема 8. Трифазні кола змінного струму.....................................................................

ЗМ 1.3. Електричні машини.......................................................................

Тема 9. Електричні машини постійного струму..........................................
Тема 10. Трансформатори..............................................................................
Тема 11. Електричні машини змінного струму...........................................
Тема 12. Основи електропривода..................................................................
Тема 13. Електричні апарати керування....................................................................
Тема 14. Передача і розподіл електроенергії...............................................

МОДУЛЬ 2. ОСНОВИ ЕЛЕКТРОНІКИ ТА МІКРОПРОЦЕСОРНОЇ

ТЕХНІКИ.......................................................................................................................
.
ЗМ 2.1. Промислова електроніка...............................................................
Тема 15. Напівпровідникові прилади, випрямлячі, оптоелектронні
прилади............................................................................................................
Тема 16. Електронні підсилювачі.................................................................
Тема 17. Електронні генератори...................................................................

ЗМ 2.2. Мікропроцесорна техніка.............................................................

Тема 18. Основи мікроелектроніки...............................................................
Тема 19. Інтегральні мікросхеми..................................................................
Тема 20. Мікропроцесори..............................................................................

Список використаних джерел………………………………………………...

5
 МОДУЛЬ 1. ЗАГАЛЬНА ЕЛЕКТРОТЕХНІКА
Змістовий модуль 1. 1. Електричні кола постійного струму
Тема 1. Вступ
План
1. Історія розвитку електротехніки і електроніки.
2. Зміст, мета і задачі дисципліни.
3. Перспективи подальшого розвитку.

1. Історія розвитку електротехніки і електроніки.

Під електрифікацією розуміється широке впровадження електричної
енергії в господарство й побут.
Електротехніка – галузь науки і техніки, що займається питаннями
виробництва, передачі, розподілу і використання електроенергії, називається
електротехнікою.
Основні етапи розвитку електротехніки:
1. Становлення електростатики (до 1800 р.)
До цього періоду відносяться перші спостереження електричних і
магнітних явищ, створення перших електростатичних машин і приладів,
дослідження атмосферної електрики, розробка перших теорій електрики,
встановлення закону Кулона, зародження електромедицини.
2. Закладання фундаментальних наукових основ електротехніки
(1800 - 1830 р.)
Найважливішими досягненнями цього періоду є відкриття основних
властивостей електричного струму, законів Ампера, Біо' – Савара, Ома,
створення прообразу електродвигуна, першого індикатора електричного
струму (мультиплікатора), встановлення зв'язків між електричними й
магнітними явищами.
3. Зародження електротехніки, як науки (1830-1870 р.)
Найбільш знаменною подією цього періоду з'явилося відкриття М.
Фарадеєм явища електромагнітної індукції, створення першого
електромашинного генератора.
4. Становлення електротехніки як самостійної галузі техніки
(1870-1890 р.)
Починається будівництво будинкових електричних станцій, що
виробляють постійний струм. Розробляються способи передачі електричної
енергії на великі відстані за допомогою значного підвищення напруги ліній
електропередач. Починається будівництво центральних електростанцій
змінного струму.
5. Становлення й розвиток електрифікації (з 1891 р.)
Розробка трифазних систем, передумовою якої з'явилося відкриття
(1888 р.) явища обертового магнітного поля. У розробку трифазних систем
великий внесок зробили вчені й інженери різних країн. Але найбільша

6
заслуга належить російському вченому М.О. Доливо-Добровольському, який
створив трифазні синхронні генератори й асинхронні двигуни,
трансформатори.
Із цього часу починається бурхливий розвиток електрифікації:
будуються потужні електростанції, зростає напруга електропередач,
розробляються нові конструкції електричних машин, апаратів і приладів.
6. Зародження й розвиток електроніки (перша чверть XX в.)
Ріст потреби в постійному струмі (електрохімія, електротранспорт й
ін.) викликав необхідність у розвитку перетворювальної техніки, що
призвело до зародження, а потім бурхливому розвитку промислової
електроніки.
Електротехніка стає базою для розробки автоматизованих систем
керування енергетичними й виробничими процесами. Створення
різноманітних електронних, особливо мікроелектронних пристроїв дозволяє
докорінно підвищити ефективність автоматизації процесів обчислень,
обробки інформації, здійснювати моделювання складних фізичних явищ,
рішення логічних завдань й ін. при значному зниженні габаритів, пристроїв,
підвищенні їхньої надійності й економічності.
Швидкий розвиток мікроелектроніки обумовив виникнення і
помітний прогрес нової галузі науки й техніки – інформатики.

2. Зміст, мета і задачі дисципліни.

Виходячи з цього, метою дисципліни є теоретична і практична
підготовка інженерів неелектричної спеціальності – інженерів-механіків в
галузі електротехніки, електроніки, електровимірювальної та
мікропроцесорної техніки до такого рівня, щоб вони могли вільно вибирати
необхідні електротехнічні пристрої, вміти їх правильно експлуатувати і
складати разом з інженерами-електриками технічні завдання на розробку
електротехнічних частин автоматизованих та автоматичних пристроїв і
установок для керування виробничими процесами.
Задачами дисципліни “Основи електротехніки, електроніки та
мікропроцесорної техніки” є формування у студентів:
 знань електротехнічних законів, методів аналізу електричних та
електронних кіл;
 знань принципів дії, конструкцій, властивостей, галузей
використання і потенційних можливостей основних
електротехнічних та електронних пристроїв і
електровимірювальних приладів;
 знань електротехнічної термінології і символіки;
 знань основ побудови і використання мікропроцесорної техніки;
 вміння експериментальним способом визначити параметри і
характеристики типових електротехнічних та електронних
елементів та пристроїв;
 вміння використовувати паспортні дані для визначення режимів
роботи обладнання;
7
  вміння виконувати виміри основних електротехнічних величин та
деяких неелектричних величин, пов’язаних з профілем інженерної
діяльності;
 практичних навичок включення електротехнічних приладів,
апаратів і машин, керування ними і контролю за їх ефективною та
безпечною роботою.
Інтенсивне використання електроенергії в різних галузях

3. Перспективи подальшого розвитку.

Одні з основних проблем, що постають перед електротехнікою і
електронікою в наш час пов'язані звпровадженням енергозберігаючих
технологій і збільшенням кількості оброблюваної інформації
обчислювальними й керуючими електронними системами з одночасним
зменшенням їхніх габаритів і споживаної енергії.

Одна з тенденцій розвитку електротехніки і електроніки –
проникнення їх методів і засобів у біологію (для вивчення кліток і структури
живого організму й впливу на нього) і медицину (для діагностики, терапії,
хірургії), у космічну галузь промисловості.

8
 Тема 2. Електричне поле
План
1. Загальні відомості і параметри електричного поля.
2. Електрична ємність провідників. Конденсатор. Енергія електричного
поля конденсатора.
3. З’єднання конденсаторів.

1. Загальні відомості і параметри електричного поля.

Електризація – процес доповнення або зменшення електронів у тілі, при
якому порушується нейтральність тіла і воно одержує відповідно негативний або
позитивний заряд. Електричний заряд позначається буквою q. У міжнародній
системі одиниць (СІ) одиницею електричного заряду q є кулон (Кл): .
Між зарядженими тілами існує взаємодія. Тіла з різнойменними
зарядами притягуються, а з однойменними – відштовхуються.
Електричним полем називається особлива форма матерії, в якій
відбувається взаємодія електричних зарядів.
Електричне поле характеризується потенціалом, напругою і
напруженістю.
Потенціалом даної точки електричного поля називають фізичну
величину, що характеризує потенціальну енергію в цій точці і чисельно
дорівнює роботі, яку необхідно виконати для переміщення одиниці
позитивного заряду з цієї точки в нульову.
Напругою (U) називається різниця потенціалів між двома точками
електричного поля: ,
де U – напруга, В;  А,  В – потенціали відповідно в точках А і В.
Напруга дорівнює одному вольту, якщо при переміщенні заряду в
один кулон з однієї точки в другу виконується робота в один джоуль:
.
Напруженістю електричного поля називається фізична величина, що
діє на одиничний позитивний заряд, внесений в дану точку поля. Одиницею
напруженості є вольт на метр Е = В/м.

2. Електрична ємність провідників. Конденсатор. Енергія

електричного поля конденсатора.
Електрична ємність – це фізична величина, яка характеризує
здатність провідника накопичувати електричний заряд. Чисельно вона
дорівнює відношенню заряду провідника до його потенціалу:

9
 Одиницею електричної ємності є фарад (Ф):
Для утворення електричної ємності застосовують конденсатори.
Конденсатор у найпростішому вигляді є системою двох паралельних
металевих пластин, відокремлених шаром діелектрика, можливо й повітрям.
Такий конденсатор називається плоским, а його електрична ємність
визначається так:

де С – ємність конденсатора, Ф; q – заряд конденсатора, Кл; 1 , 2 –

потенціали пластин, U – різниця потенціалів, В.
Електрична ємність конденсатора дорівнює одному фараду, якщо при
наданні йому заряду в один кулон напруга між пластинами збільшиться на
один вольт.

+q ++++++++++++++
–q –––––––––––––––– E

Рис. 2.2 – Плоский конденсатор

Фарад дуже велика одиниця, тому застосовують менші одиниці:

мікрофарад (мкФ), пікофарад (пФ):
Ф = 10-6 мкФ = 10-12 пФ.
Електрична ємність плоских конденсаторів визначається формулою

де С – ємність конденсатора, (Ф); а – абсолютна діелектрична

проникність діелектрика, Ф/м; S – площа однієї пластини, м2; d – відстань
між пластинами, м.
Конденсатори, залежно від матеріалу діелектриків, поділяються на
повітряні, керамічні, слюдяні, паперові, металопаперові та плівкові.
Діелектрики можуть бути: повітряні, тверді та рідинні. Розрізняють також
конденсатори постійної та змінної електричної ємності. Щоб зарядити
конденсатор, його слід підключити до джерела електричної енергії,
наприклад, батареї чи акумулятора. Під час зарядження на обкладинках
конденсатора накопичується енергія, утворюється електричне поле і
відбувається поляризація діелектрика.
Енергія електричного поля конденсатора

10
 .

Енергія електричного поля вимірюється в джоулях (Дж):

.
3. З'єднання конденсаторів.
Промислові конденсатори мають стандартну ємність і стандартну
робочу напругу. Якщо ємність конденсатора, необхідна для включення в
схему, не відповідає якомусь стандарту, то з'єднують кілька конденсаторів,
які складають вже блоки конденсаторів.
Існують такі типи з’єднання конденсаторів:
- паралельне;
- послідовне;
- змішане.
+
q = q 1+ q 2+…+
•••
qn

q1 С1 q2 С2 qn Сn
U

•••

–
Рис. 2.3 – Паралельне з’єднання конденсаторів

Паралельне з'єднання конденсаторів – це таке з’єднання, коли всі

виводи одного боку конденсаторів підключені до одного затискача, або
точки схеми, а другі виводи – до другого затискача, або точки схеми.
При паралельному з'єднанні конденсаторів справедливі такі
закономірності:
а) Напруги на виводах окремих конденсаторів однакові і дорівнюють
напрузі на затискачах джерела електричної енергії: U1=U2=U3=U;.
б) Заряд на конденсаторах розподіляється прямо пропорційно ємності.

в) Загальна ємність дорівнює сумі ємностей окремих конденсаторів:

С = С1 + С2 + С3.
Якщо С1 = С2 = С3...= Сn, то Со = nС1, де n – кількість конденсаторів;
г) Загальний заряд дорівнює сумі зарядів окремих конденсаторів:
q=q1+q2+q3.
Паралельне з'єднання конденсаторів застосовується для збільшення

11
електричної ємності.
Послідовне з'єднання – це таке з'єднання, коли конденсатори
з'єднуються ланцюгом один за одним, а вільні виводи крайніх конденсаторів
підключаються до двох затискачів, або точок схеми.
При послідовному з'єднанні конденсаторів справедливі такі
закономірності:
а) Усі конденсатори отримують однакові електричні заряди,
незалежно від їх ємності:
q1 = q2 = q3 = q.
С1 С2 Сn
+ q1=q q2=q qn=q –
•••

U1 U2 Un
•••

–
Рис. 2.4 – Паралельне з’єднання конденсаторів

б) Напруга на конденсаторах обернено пропорційна їх ємностям:

в) Сума напруг на конденсаторах дорівнює напрузі на затискачах

джерела електричного кола:
U = U 1 + U2 + U3 .
г) Загальна обернена ємність дорівнює сумі обернених ємностей
окремих конденсаторів:

Для двох конденсаторів: . Як що з'єднано

конденсатори однакової ємності, то

де C – загальна ємність; С1 – ємність кожного конденсатора; п –

кількість конденсаторів.
д) Напруга конденсаторів розподіляється обернено пропорційно
ємності цих конденсаторів:

12
 Послідовне з'єднання конденсаторів застосовується для зменшення
загальної ємності.
Змішане з'єднання – це з'єднання утворене комбінацією послідовних
і паралельних з’єднань конденсаторів.

Задача
Таблиця 2.1 – Вихідні дані

Позначенн
С1 С2 С3 С4 U q1 q2 q3 q4 U1 U2 U3 U4
я
Одиниця мк мк мк мк
В Кл Кл Кл Кл В В В В
виміру Ф Ф Ф Ф
Значення 8 3 2 3 24 ? ? ? ? ? ? ? ?

На схемі зі змішаним з’єднанням конденсаторів визначити загальну

ємність, заряд і напругу кожного конденсатора. Вихідні дані для розрахунку
наведено в таблиці.

C1 q1 C1 q1
+ +

q2 C3 q3 C4 q4 C2,3,4 q2,3,4 Cзаг qзаг

C2 + –
U U
U

– –

а) б) в)
Рис. 2.5 – Електрична схема кола зі змішаним з’єднанням конденсаторів

Рішення
1. Визначаємо ємність трьох паралельно з'єднаних конденсаторів С 2,3,4
(рис. 2.5, б):
С2,3,4 = С2 + С3 + С3 = 3 + 2 + 3= 8 (мкФ).
2. Еквівалентна або загальна ємність Сзаг визначається, якщо об'єднати
два послідовно з'єднані конденсатори С1 і С2,3,4
(мкФ).
3. Загальний заряд системи конденсаторів:

4. Визначаємо напруги U1 і U2,3,4:

5. Заряди конденсаторів С2 і С3:

13
 Перевірка:

Відповідь: q1= 96·10-6, q2 = 36·10-6, q3 = 24·10-6, q4 = 36·10-6, U 1 = 12В, U 2 =24В,

U 3 = 24В, U 4 = 24 В.

Тема 3. Електричні кола постійного струму.

План
1. Електричний струм.
2. Електричне коло і його елементи.
3. Електропровідність і опір провідників.
4. Електрорушійна сила і напруга.
5. Закон Ома.
6. Режими роботи електричних кіл.
7. Робота і потужність електричного струму.

1. Електричний струм.
Всі тіла в природі поділяються на
- провідники;
- напівпровідники;
- непровідники або діелектрики.
Електричний струм – напрямлений рух вільних носіїв електричних
зарядів у провіднику. Його позначають буквою I. Одиницею електричного
струму є ампер (А).
Струм, який з часом не змінює своєї величини і напряму, називається
постійним.
Величина струму виражає інтенсивність проходження заряду крізь
провідник за одиницю часу: , де q – величина заряду, Кл; t – час, с; I –
електричний струм, А.
Величина струму дорівнює одному амперу, якщо за одну секунду
крізь поперечний переріз провідника переміщується заряд в один кулон: [А]
= [Кл/с]. Більш дрібними частинами ампера є міліампер (мА) і мікроампер
(мкА): А = 103 мА = 106 мкА; мА = 10-3 А; мкА = 10-6 А.
Електричний струм, проходячи по електричному колу, може
викликати дії: теплову, магнітну, електродинамічну, хімічну тощо. Тому
електричний струм широко застосовують у багатьох галузях науки, техніки
та народного господарства.

14
 2. Електричне коло і його елементи.
Електричним колом називають сукупність різних пристроїв –
джерел енергії (струму), приймачів та провідників, що їх з'єднують – які
призначені для проходження електричного струму.
Для постійного струму необхідне постійне електричне поле, яке
підтримується джерелом постійної електричної енергії.
Електричні кола поділяють на нерозгалужені та розгалужені.
У нерозгалуженому колі струм у будь-якій точці кола є той самий. У
розгалужених колах на різних ділянках проходить різний струм.
Вимірюють струм приладом, який називається амперметром.
Електричне коло в загальному випадку включає такі елементи:
 Джерело електричної енергії – генератори, джерела живлення.
 Приймачі, що перетворюють електроенергію в інші види енергії.
 Засоби, що з’єднують джерела енергії і приймачі (дроти).
 Допоміжні елементи:
- комутаційне обладнання (вимикачі, перемикачі тощо);
- вимірювальні прилади (амперметри, вольтметри тощо);
- захисні елементи (запобіжники, релейна апаратура тощо).
Електричною схемою називають графічне зображення електричного
кола, на якому умовно подано його елементи та їх з'єднання.
Таблиця 1 – Умовні позначення елементів електричних кіл на схемах
№
Назва елементу Умовне позначення
п/п
1 2 3

а) Резистор постійний
1
б) Резистор змінний
а) б)
Конденсатор
2 а) постійної ємності
б) змінної ємності
а) б)
а) Конденсатор
3 змінної ємності
б) Варикод а) б)

Котушки
4 індуктивності
(дроселі)

5 Гальванічний елемент
і батарея елементів
15
 а) Джерело ЕРС
б) Джерело Струму а) б) в)
6
в) Плавкий
запобіжник

Контакти
а) замикаючий
7
б) розмикаючий
в) кнопковий
а) б) в)

В зовнішній частині кола струм має напрям від позитивного затискача

джерела струму (+), до негативного затискача (-). У внутрішній частині кола
(в джерелі електричної енергії) струм має напрям від негативного затискача
до позитивного.
Для кожної електричної схеми існує поняття вузла, вітки і контуру.
Вузол – точка з’єднання трьох або більше провідників кола.
Іноді вводиться поняття умовного вузла, в якому з’ єднуються два
елементи електричного кола.
Вітка – ділянка кола між двома вузлами, по всім елементам якої
протікає один струм.
Контур – замкнутий шлях обходу гілок.
Електричні кола можуть бути простими і складними.
До простих електричних кіл відносяться кола з одним джерелом
живлення (або кількома джерелами в одній вітці); до складних електричних
кіл – кола з двома або більше джерелами живлення в різних вітках.

3. Електропровідність і опір провідників.

Крім величини і напряму, струм характеризується густиною.
Величину струму, що проходить крізь одиницю площі поперечного
перерізу провідника електричного кола, називають густиною струму і
позначають буквою j: , де j – густина струму, А/мм2; I – електричний
струм; S – площа поперечного перерізу провідника, мм2.
Показник провідника, який визначає властивість провідника
проводити електричний струм, називають електропровідністю. Одиницею
16
провідності є [А/В] або сименс [См].
Електропровідність провідника з поперечним перерізом один
квадратний міліметр і довжиною один метр називається питомою
електропровідністю, яку позначають буквою γ. Одиницею питомої
електропровідності є сименс на метр (См/м).
Електричний опір провідника – це величина, що характеризує
сукупність всіх протидій протіканню електричного струму у провіднику.
Електричний опір є величиною, оберненою до провідності: R = 1/g.
Одиницею електричного опору є [Ом].
1 Ом – це опір такого провідника, в якому при різниці потенціалів на
його кінцях в 1 В встановлюється струм в І А: Ом = В/А.
У техніці застосовуються елементи електричних кіл, які включаються
для створення електричного опору і називаються резисторами.
Опір провідника залежить від
- матеріалу, з якого він зроблений;
- від розмірів (довжини та поперечного перерізу);
- від температури.
В електричному колі опір залежить і від надійного з'єднання
провідників і елементів кола між собою та затискачами.
Залежність опору від матеріалу і розмірів провідника визначається
формулою: , де R – опір, Ом;  – питомий опір, Ом·м; l – довжина, м;
S – площа поперечного перерізу, м2.
Питомим опором називається опір провідника довжиною 1 м з
площею поперечного перерізу 1 м2 при температурі 20 °С.
Наприклад,  алюмінію – 0,029·10-6 Ом·м, нікеліну –0,4·10(-6) Ом·м.
Питомий опір діелектриків дуже великий: скло –5·10 11 Ом·м, ебоніту – 1010
Ом·м, слюди – 5·1014 Ом·м.
Питомий опір провідника – величина обернена до питомої
провідності: , де  – питомий опір, a γ – питома електропровідність
провідника.
Залежність опору провідників від температури:
Величина, яка характеризує зміну опору провідника на 1 Ом при зміні
температури на 1 °С, називається температурним коефіцієнтом і
позначається .
У широкому діапазоні зміни температури провідників з металів та
сплавів їх опір визначається за формулою:
R2=R1(1+·(t2 – t1)),
де R1 – опір провідника при температурі t1, Ом; R2 – опір провідника
при температурі t2, Ом;  – температурний коефіцієнт, °С(-1).
Опір металевого провідника зі збільшенням температури зростає,
а опір діелектриків і електролітів зі збільшенням температури
зменшується.

4. Електрорушійна сила і напруга.

17
 Джерелом електричної енергії називають пристрій, який перетворює
різні види енергії в електричну.
У колах постійного струму джерелами електричної енергії є елект-
ромеханічні генератори, електрохімічні джерела (гальванічні елементи,
акумулятори тощо), термоелектрогенератори (пристрої прямого
перетворення теплової енергії в електричну), фотоелектрогенератори
(перетворювачі променевої енергії в електричну).
Величину, яка характеризує спроможність стороннього поля й
індукованого електричного поля викликати електричний струм, називають
електрорушійною силою (ЕРС) і позначають буквою Е.
ЕРС чисельно дорівнює роботі джерела електричної енергії по
переміщенню одиничного позитивного електричного заряду вздовж всього
кола. Математично електрорушійна сила визначається так: E =A/q, де Е –
ЕРС джерела, В; А – робота, Дж; q – величина перенесеного заряду, Кл.
Одиницею ЕРС є вольт, В; В = Дж/Кл.
Джерело електричної енергії утворює ЕРС в один вольт, якщо при
переміщенні вздовж всього замкненого кола заряду в один кулон
здійснюється робота в один джоуль.
При наявності електричного струму в колі частина роботи джерела
витрачається на переміщення зарядів вздовж зовнішньої ділянки кола
(зосередженої, наприклад, в резисторі R), що утворює різницю потенціалів
між двома точками електричного кола і називається напругою (U). Друга
частина енергії витрачається на переміщення зарядів всередині джерела і
називається спадом напруги всередині джерела (Uo). Якщо коло замкнене, то
матимемо Ui = Uo; а якщо коло розімкнене, то на затискачах напруга буде Е,
причому
E = U+U0,
де U – напруга на затискачах джерела, або спад напруги на зовнішній
ділянці кола, a Uo – спад напруги всередині джерела. З формули маємо
U = E - U0 .
Напруга на затискачах джерела при замкненому колі менша від
його ЕРС на величину спаду напруги всередині джерела.
Вимірюють ЕРС і напругу вольтметром. Щоб виміряти ЕРС
джерела, слід вольтметр підключити до затискачів паралельно джерелу, а
зовнішнє електричну коло розімкнути.

5. Закон Ома.
Закон Ома є одним з основних законів електротехніки. Він широко
застосовується для аналізу та розрахунків електричних кіл і формулюється
так:
І. Закон Ома для всього кола:
Сила струму в замкненому електричному колі прямо пропорційна
електрорушійній силі І обернено пропорційна сумарному опору
електричного кола: ,

18
 де I – величина струму, А; Е – ЕРС джерела, В; R – опір зовнішньої
ділянки кола, Ом; r0 – внутрішній опір джерела, Ом.
ІІ. Закон Ома для ділянки кола:
Сила струму на ділянці електричного кола прямо пропорційна спаду
напруги на цій ділянці і обернено пропорційна опору даної ділянки:
.
Для ділянки кола можна зробити такі висновки.
а) Напруга на ділянці електричного кола дорівнює добутку величин
струму і опору: U=I·R.
Цей добуток визначається як спад напруги на даному опорі при
певній величині струму.
б) Опір ділянки електричного кола дорівнює відношенню напруги,
прикладеної на цій ділянці, до величини струму на ній: .

6. Режими роботи електричних кіл.

З усіх режимів роботи електричних кіл та окремих їх елементів
найхарактернішими є:
 номінальний режим;
 узгоджений режим;
 режим холостого ходу (х.х.);
 режим короткого замикання (к.з.).
Номінальним називається режим роботи, для якого розраховане
джерело електричної енергії або електроприймач.
Для електричних величин, що визначають номінальний режим,
відносяться номінальна напруга, номінальний струм, номінальна потужність.
Узгодженим називається режим, при якому джерело віддає в
зовнішнє коло найбільшу потужність Рmах. При цьому режимі внутрішній
опір джерела дорівнює опору навантаження.
Граничними режимами роботи джерела є:
Режим холостого ходу – зовнішнє коло розімкнене, його опір
практично дорівнює нескінченності (R = ∞), а величина струму дорівнює
нулю (І = 0). Так як в цьому випадку падіння напруги всередині джерела
дорівнює нулю, то напруга на клемах джерела дорівнює ЕРС (U = Е).
Режим короткого замикання – клеми джерела замкнені
провідником, опір якого нескінченно малий. Коротке замикання виникає в
результаті пошкодження ізоляції струмопровідних частин. При короткому
замиканні на клемах джерела зовнішній опір близький до нуля, струм
джерела досягає найбільшого значення Iкз і обмежується тільки опором
джерела r0. Iкз може в багато разів перевищувати номінальний струм
навантаження. Коротке замикання є великою небезпекою для електричних
установок. Для запобігання цього аварійного режиму використовують плавкі
запобіжники.
Коефіцієнтом корисної дії називається відношення корисної
19
потужності до загальної потужності, витраченої джерелом.
7. Робота і потужність електричного струму.
Електричний струм, проходячи по колу, здійснює роботу,
A = qU = UIt,
де А – робота джерела, Дж; U – напруга джерела, В; I – струм у колі,
А; t – час дії струму, с. Одиницею роботи є джоуль (Дж).
Прилад, яким вимірюють роботу електричного струму, називається
електролічильником.
Електрична потужність (Р) – це робота, виконувана електричним
струмом в одиницю часу. Потужність електричного струму характеризує
швидкість перетворення електричної енергії в інші види і визначається
роботою, виконуваною за одиницю часу.
Потужність, яка використовується споживачем, називається корисною
потужністю і визначається за формулою
P=UI=I2R=U2/R.
Одиницею потужності є ват (Вт).
Один ват – це потужність, при якій за одну секунду виконується
робота в один джоуль: Вт = В А с= Дж/с.
Прилад, яким вимірюється потужність, називається ватметром, він
одночасно враховує і струм, і напругу.
Уся потужність джерела електричної енергії називається повною
потужністю, або потужністю джерела (Рд),
Рд = EI = (U+U0)I = UI + I2r0 =P+Pвн,
де Рд – повна потужність джерела, Вт; Р – корисна потужніють на
навантаженні; Рвн – потужність на внутрішньому опорі джерела.
Корисною потужністю (Р) називається потужність, яка віддається
джерелом на зовнішнє коло споживання P=UI.
Внутрішньою потужністю втрат (Рвн) називається потужність,
витрачена на нагрівання всередині джерела енергії.
Для довгих ліній передачі електроенергії слід враховувати опір
проводів Rп і додавати до r0:
Rвт= r0 + Rn,
де Rвт – загальний опір втрат, Ом; r0 – внутрішній опір джерела, Ом;
Rn – опір провідників, Ом.
Одним з видів перетворення електричної енергії в інші види є
перетворення електричної енергії в теплову. Кількість тепла, що виділяється
в провідниках, визначається законом Джоуля – Ленца:
Q=I2Rt ,
де Q – кількість тепла, Дж; I – струм у провіднику, А; R – опір
провідника, Ом; t – час, с.
Кількість тепла, що виділяється струмом у провіднику при
сталому опорі, прямо пропорційна опору провідника, квадрату величини
струму і часу його проходження.
Для будь-якого електричного кола згідно закону збереження енергії
виконується баланс потужностей.
20
 Баланс потужностей полягає в рівності значень суми повних
електричних потужностей джерел кола і суми потужностей, що
споживаються елементами кола .
Розглянемо баланс потужностей в найпростішому колі:
EІ = I 2r0+ I 2Rп + I 2Rн.
Добуток EІ – це повна електрична потужність; I2r0 – потужність, яка
втрачається в самому джерелі у вигляді тепла; I2·Rп – потужність, яка
втрачається в проводах лінії; Рн=I2·Rн=Uн·І – потужність, яка споживається
навантаженням.

Тема 4. Розрахунок розгалужених електричних кіл постійного струму.

План

1. Види з’єднання резисторів.

2. Закони Кірхгофа.
3. Розрахунок складного кола методом вузлових і контурних рівнянь.
4. Розрахунок складного кола методом контурних струмів.

1. Види з’єднання резисторів.

В електричних колах застосовують три види з'єднання резисторів:
послідовне, паралельне і мішане.
При послідовному з’єднані умовний кінець першого приймача
з’єднується з умовним початком другого, кінець другого – з початком
третього і т.д.
На рисунку 4.1 приймачі з опорами R1, R2, R3 з’єднані послідовно і
підключені до джерела енергії з напругою U.

Рис. 4.1 – Послідовне з’єднання резисторів

Послідовне з'єднання резисторів характеризується закономірностями:

а) Крізь усі послідовно з’єднані резистори проходить один і той самий
струм.
І = І1 = І2=І3=І4
б) При такому з'єднанні на кожному резисторі відбувається спад
21
напруги, який визначається законом Ома. Загальна напруга складається із
сум напруг у колі:
U = U 1 + U2+ U3+ U4,
або
IR = IR1 +IR2 + IR3+ IR4.
в) Загальний опір дорівнює сумі опорів окремих резисторів:
R = R1+R2+R3+R4.
де R – загальний опір електричного кола.
Якщо R1= R2 = ... = Rn, то R= nRі, де п – кількість резисторів з
однаковими опорами, a Ri – опір одного резистора.
г) Потужність всього кола Р дорівнює сумі потужностей окремих його
ділянок.
ІU1 + ІU 2 + ІU 3 = ІU або Р1 + Р 2 + Р 3 = Р.
При паралельному з’єднані умовні початки всіх приймачів з’єднані
в одну точку, а умовні кінці – в іншу, таким чином всі приймачі знаходяться
під однаковою напругою U.

Рис. 4.2 – Послідовне з’єднання резисторів

Паралельне з'єднання резисторів характеризується закономірностями:

а) Напруги на в окремих резисторах однакові і дорівнюють напрузі на
затискачах джерела електричної енергії:
U1 = U2 = U3 = U;.
б) Електричний струм на резисторах розподіляється обернено
пропорційно опору. На резисторах більшого опору – менший струм.
г) Загальний струм дорівнює сумі струмів окремих резисторів:
І = І1+І2+І3.
г) Загальний обернений опір дорівнює сумі обернених опорів окремих
резисторів:

Для двох резисторів:

Якщо з'єднано резистори однакового опору, то

22
 де R – загальний опір; R1 – опір кожного резистора; п – кількість
резисторів.
д) Еквівалентна провідність розгалуженого кола дорівнює сумі
провідностей окремих його віток:
1 / R1 + 1 / R 2 + 1 / R 3 = 1 / R
або
g1 + g 2 + g 3 = g.
е) Потужність, споживана розгалуженим колом, дорівнює сумі
потужностей, споживаних окремими приймачами або одним еквівалентним
приймачем. Струми в цих приймачах так, як і потужності, розподіляються
завжди пропорційно провідностям.
Змішане з’єднання являється комбінацією послідовного і
паралельного з’єднань резисторів.

Задача
Для схеми зі змішаним з’єднанням резисторів, наведеної на рисунку,
визначити еквівалентний опір ланцюга R заг і струми в кожному резисторі, а
також витрату електричної енергії ланцюгом за 8 годин роботи. Вихідні дані
для розрахунку наведено в таблиці.

Таблиця 4.2 – Вихідні дані

Позначення U R1 R2 R3 R4 t Rзаг І1 І2 І3 І4 W
Одиниця
В Ом Ом Ом Ом год Ом А А А А Дж
виміру
Значення 50 1 3 3 6 8 ? ? ? ? ? ?

Дано: R1
а
+
U = 50 В;
R 1 = 1 Ом; І1
R 2 = 3 Ом; U R2 R3 R4
R 3 = 3 Ом; І2 І3 І4
R 4 = 6 Ом; –
t = 8 год.
І1, І2, І3, І4, Рис. 4.3 – Електрична схема змішаного з’єднання опорів
Rзаг, W - ?
Рішення
1. Попередньо позначимо струми у кожному резисторі, індекс струму
відповідає номеру резистора, по якому він проходить.
2. Визначаємо загальний опір резисторів R2, R3 і R4, враховуючи, що
23
вони з'єднані між собою паралельно:

(Ом)
R1 + –
+
І1 U
І1
U R2,3,4 І2,3,4

Рис. 4.4 Рис. 4.5

Ланцюг набуде вигляд рис. 4.5.
3. Знаходимо еквівалентний опір усього ланцюга, враховуючи, що
резистори R1 і R2,3,4 з'єднані між собою послідовно:
(Ом)
Ланцюг набуде вигляд рис. в.
4. Визначаємо струми в опорах ланцюга.
Напруга U прикладена до всього ланцюга, тому, згідно із законом Ома
для ділянки кола:
(А).
Для послідовного з’єднання опорів справедливий вираз
(А).
Для визначення струмів I2, I3 і I4 потрібно знайти напругу на резисторах
R2, R3 і R4. Так як ці резистори з’єднані паралельно, очевидно що напруги на
них однакові і дорівнюють:
(В).
Отже струми у резисторах R2, R3 і R4 визначатимуться із закону Ома для
ділянки кола:
(А),

(А),

(А).
5. За допомогою першого закону Кірхгофа, записаного для вузла а,
перевіримо правильність визначення струмів:
(А).
Отже струми визначено вірно.
6. Витрата енергії ланцюгом за 8 годин роботи:
Вт·год = 9,08 кВт·год
Відповідь: І1= 22,7А, І2 = 9,1А, І3 = 9,1 А, І4 = 4,5 А, Rзаг = 2,2, W =9,08
кВт·год.

24
 2. Закони Кірхгофа.
Головною задачею розрахунку електричних кіл є визначення струмів і
потужностей в різних елементах кола (джерелах, приймачах, проводах), а
також напруги на окремих елементах кола.
І закон Кірхгофа:
Алгебраїчна сума струмів у вузлі дорівнює нулю – І = 0.
або
Сума струмів, що втікають до будь–якого вузлу, дорівнює сумі
струмів, що витікають з неї.
Якщо струми, що притікають до точки, вважати додатними, а такі, що
відходять від неї – від’ємними.
ІІ закон Кірхгофа:
У будь-якому замкнутому контурі алгебраїчна сума ЕРС дорівнює
алгебраїчній сумі падінь напруг на всіх опорах, що включені в цей контур:
Е = ІR.

Рис. 4.6 – Схема розгалуженого електричного кола

Розглянемо схему рис. 4.6:

- Вузли схеми: A, B, C, D, F.
- Вітки: AB, BC, CD, BD, CF, AD, DF, ANMF.
- Контури: ABDA, BCDB, CDFC, ADFMNA.
Перший закон Кірхгофа, наприклад, для вузла А визначається
рівнянням:
І7 + І8 – І1 = 0.
Другий закон Кірхгофа, наприклад, для контуру ADFMNA
визначається рівнянням:
І8 R12 – І7 R4 – І6 R5 + І8 R13 + І8 R11 + І8 R3 = – E5 + E4 + E3.
При складанні рівнянь за другим законом Кірхгофа і обході
замкнутого контуру ЕРС і струми, напрямки яких співпадають з прийнятим
напрямком обходу – за годинниковою стрілкою (або проти), треба вважати
додатними, а ЕРС і струми, напрямки яких протилежні напрямку обходу –
25
від’ємними.

3. Розрахунок складного кола методом вузлових і контурних

рівнянь.
Універсальним методом розрахунку складних кіл є метод
безпосереднього використання першого закону Кірхгофа для вузлових точок
і другого закону Кірхгофа для замкнутих контурів схеми.
Розрахунок складного кола крізь рівняння Кірхгофа виконується в
такій послідовності:
 при можливості спрощують розрахункову схему (наприклад, можна
замінити кілька паралельно з'єднаних опорів одним еквівалентним
опором);
 позначають на схемі відомі напрямки ЕРС;
 позначаються довільно обрані напрямки струмів;
 складають рівняння за першим законом Кірхгофа для всіх вузлових
точок, крім однієї. Якщо схема містить n вузлів, то незалежних рівнянь
можна скласти тільки для (n – 1) вузлів. Рівняння, складене для
останнього n– го вузла, буде комбінацією вже складених рівнянь (тобто
лінійно залежним) і не дозволить отримати рішення, так як система, що
містить залежні рівняння, має нескінченну кількість рішень;
 складають рівняння, яких за кількістю бракує, за другим законом
Кірхгофа (відомо, що для розв’язання системи необхідно, щоб кількість
незалежних рівнянь дорівнювало кількості невідомих в даному випадку
струмів);
 розв’язують складену систему рівнянь і визначають невідомі струми.
Якщо значення деяких струмів від’ємні, то це означає, що їх фактичний
напрямок протилежний умовно прийнятому для них напрямку на початку
розрахунку.
Задача
Для представленого електричного кола визначити струми, що
протікають в усіх гілках методом безпосереднього застосування законів
Кірхгофа і скласти баланс потужностей. Вихідні дані для розрахунку
наведено в таблиці.
Таблиця 4.3 – Вихідні дані
Позначення Е1 Е2 R1 R2 R3 R4 R5 І1 І2 І3
Одиниця
В В Ом Ом Ом Ом Ом А А А
виміру
Значення 110 30 2 10 5 10 20 ? ? ?

26
Дано: R1 R4
Е1 = 110 В; а б в
Е2 = 30 В;
R2 І2
R 1 = 2 Ом; І1 R5 І3
R 2 = 10 Ом;
R 3 = 5 Ом; E1 R3 E2
R 4 = 10 Ом;
R 5 = 20 Ом. е д г
І1, І2, І3 - ? Рис. 4.8
Рішення
1. Визначаємо кількість невідомих струмів, що дорівнює числу гілок
кола p. Для кожної гілки задаємося довільним напрямком струму.
У наведеному колі кількість невідомих струмів p = 3. Отже, необхідно
розв’язати систему з трьох рівнянь.
2. Складаємо взаємно незалежні рівняння за першим законом Кірхгофа,
кількість яких дорівнює числу вузлів q, зменшених на одиницю (q – 1).
Число вузлів у колі q = 2,
(q – 1) = 2 – 1 = 1,
тому необхідно скласти одне рівняння за першим законом Кірхгофа.
Для вузла «б» відповідно до правила знаків отримаємо рівняння:
.
3. Складаємо взаємно незалежні рівняння за другим законом Кірхгофа,
число яких
n = p – q = 3 – 1 = 2.
Отже, за другим законом Кірхгофа необхідно скласти два рівняння.
Прийнявши напрямок обходу контурів «абвеа» і «бвгдб» за
годинниковою стрілкою, і з огляду на правило знаків, одержимо рівняння:
;
.
4. З урахуванням числових значень система рівнянь набуває вигляду

Підставимо отримані вирази у рівняння за першим законом Кірхгофа і

отримаємо:

5. Розв’язання цієї системи рівнянь дає значення невідомих струмів:

; ; .
6. Для перевірки отриманих значень складемо баланс потужностей кола.
27
 Потужності, які генеруються джерелами енергії повинні повністю
споживатися навантаженнями (резисторами). Тобто в електричному колі
виконується баланс потужностей (Рдж = Рсп). Це наслідок закону збереження
енергії. Для нашого кола отримаємо:

Отже розрахунок виконано вірно.

Відповідь: І1= 10 А, І2 = 6 А, І3 = 4А.

4. Розрахунок складного кола методом контурних струмів.

При розрахунку складних кіл, що складаються з великої кількості
вузлів, переважним є метод контурних струмів, який дозволяє скоротити
загальну кількість рівнянь в системі.
Сутність методу розглянемо на схемі складного кола з вузлами A, B,
C, D.
Ця схема включає три контури ABCA(І), ADBA(ІІ), CBDC(ІІІ).
Кожному контуру умовно приписують довільно направлений контурний
струм, однаковий для всіх ділянок цього контуру ІІ, ІІІ, ІІІІ. У вітках, які є
спільними для двох суміжних контурів, фактичний струм дорівнює
алгебраїчній сумі двох контурних струмів. Тут:
у вітці АВ протікає струм І2 = ІІІ – ІІ,
у вітці ВС – струм І5 = ІІ – ІІІІ,
у вітці DB – І4 = ІІІ – ІІІІ.

Рис. 4.9. – Схема електричного кола для розрахунку методом контурних

струмів

Застосовуючи до кожного з контурів другий закон Кірхгофа,

отримаємо систему з кількістю рівнянь, рівною кількості невідомих
контурних струмів:
II (R1  R2 )  (II  III )R3  (II  IIII )R4 E1  E2
(III II )R3  III (R5  R6 )  (III  IIII )R7  E2  E3
(IIII  II )R4  (IIII  III )R7  IIII R8 E4 E1  E3
Розв’язавши систему і визначивши контурні струми ІІ, ІІІ, ІІІІ, неважко
знайти струми у гілках схеми: І1 = ІІ, І2 = ІІІ – ІІ, І3 = ІІІ, І4 = ІІІ – ІІІІ, І5 = ІІ – ІІІІ,
І6 = ІІІІ.

28
 Зауважимо, що при безпосередньому використанні законів Кірхгофа
для розрахунку цієї схеми необхідно було б розв’язати систему з шести
рівнянь.

Тема 5. Електромагнетизм.
План
1. Магнітне поле.
2. Електромагнітна сила.
3. Взаємодія двох паралельних провідників зі струмом.
4. Напруженість магнітного поля і магнітний потік.
5. Магнітні властивості речовин.
6. Електромагнітна індукція.

1. Магнітне поле.
Магнітним полем називається одна з двох сторін електромагнітного
поля, що характеризується впливом на електрично заряджені частинки.
Магнітне поле, яке є однією з складових електромагнітного поля, має
свої особливості:
 магнітне поле спостерігається тоді, коли є заряджені частинки або тіла,
що рухаються;
 магнітне поле діє тільки на заряджені тіла або частинки, що рухаються.
Інтенсивність магнітної взаємодії може бути різною.
Силовою характеристикою магнітного поля є магнітна індукція B,
що визначає силу, що діє на провідник зі струмом або на частинку, що
рухається.
Магнітна індукція – векторна величина, що має напрямок. Одиниця
виміру магнітної індукції – 1 Тесла, 1 Тл (на честь сербського вченого й
винахідника Ніколи Тесли).
Магнітна індукція – векторна величина, що характеризує магнітне
поле і визначає силу з якою магнітне поле впливає на рухому заряджену
частинку.

29
 Магнітне поле має спрямований
характер. Графічно магнітне поле
позначається за допомогою
магнітних ліній яким притаманні
таки властивості:
- магнітні лінії завжди
замкнені і спрямовані від
північного полюсу до
південного;
- магнітні лінії не
перетинаються і не
обриваються;
- магнітні лінії мають поздовжній натяг.
Рис. 5.1 – Лінії магнітної індукції полів
постійного магніту
За напрям вектора магнітної індукції B, беруть напрям від північного
N до південного полюса S магніта.

2. Електромагнітна сила.
В просторі, який оточує електричний струм, створюється магнітне
поле.
Дію магнітного поля на провідники зі струмом було виявлено Г.
Ерстедом і А. Ампером. Ампер докладно дослідив це явище й дійшов
висновку, що сила F, яка діє на провідник довжиною l зі струмом I, що
знаходиться у магнітному полі, визначається за такою формулою:
F  I·l·B·sinα
У цій формулі B – вектор індукції магнітного поля, який є
характеристикою магнітного поля; вектор l спрямований за напрямом
електричного струму. Цю формулу називають законом Ампер, а силу F –
електромагнітною силою або силою Ампера
Напрям сили Ампера можна визначити за правилом лівої руки (рис.
5.2): якщо ліву долоню розмістити так, щоб витягнуті пальці показували
напрям струму I, а лінії індукції магнітного поля B входили в долоню, то
відхилений великий палець покаже напрям електромагнітної сили F , що діє
на провідник.

30
 Рис. 5.2 – До правила лівої руки

Магнітна індукція B чисельно дорівнює силі, що діє з боку поля на

одиницю довжини провідника, по якому проходить електричний струм
величиною 1 А і який розміщений перпендикулярно до напряму магнітного
поля:

Таким чином, магнітна індукція є силовою характеристикою

магнітного поля.
Силу Fm, що діє на заряд q, який рухається зі швидкістю поля
називається магнітною силою або силою Лоренца і визначається за виразом:
Fm  q··B·sin,
де q – електричний заряд,  – швидкість з якою заряд рухається,  –
кут між векторами  й B.
Магнітна сила завжди спрямована перпендикулярно до швидкості
зарядженої частинки. Тому вона роботи над частинкою не виконує. Отже, за
допомогою магнітного поля енергію частинки змінити не можна.
Напрям вектора магнітної індукції B можна визначити за правилом
буравчика або правилом правого гвинта (рис. 5.3): якщо гвинт встановити
паралельно струму й обертати його так, щоб поступальний рух гвинта був
спрямований вздовж струму, то обертання шапочки гвинта буде визначати
напрям силових ліній індукції магнітного поля.

31
 Рис. 5.3 – До правила буравчика

3. Взаємодія двох паралельних провідників зі струмом.

У 1820 р. Ампер експериментально встановив, що два прямі
паралельні провідники, у яких протікають струми однакового напрямку
притягуються, а провідники, у яких протікають струми протилежного
напрямку – відштовхуються (рис. 5.4).

Рис. 5.4 – Взаємодія двох паралельних провідників зі струмом

Взаємодія струмів викликається їхніми магнітними полями: магнітне

поле одного струму діє силою Ампера на інший струм і навпаки.
Сила, що діє на відрізок довжиною l кожного із провідників, прямо
пропорційний силам струму I1 й I2 у провідниках, довжині відрізка Δl й
обернено пропорційний відстані R між ними:
,
де μ0 – постійна величина, що називають магнітною сталою.
μ0 = 4π·10-7 H/A2 ≈ 1,26·10-6 H/A2.

4. Напруженість магнітного поля і магнітний потік.

Для характеристики сили джерела магнітного поля замість магнітної
індукції B часто застосовують напруженість магнітного поля H, яка не
залежить від властивостей середовища й визначається тільки струмами в
32
провідниках, що створюють магнітне поле. Магнітна індукція пов'язана з
напруженістю співвідношенням:
B = µа H = µµ0 H,
де µа - абсолютна магнітна проникність середовища;
µ - відносна магнітна проникність;
µ0 - магнітна стала, Гн/м.
Відносна магнітна проникність характеризує вплив речовини на
магнітне поле.
Абсолютна магнітна проникність середовища – коефіцієнт, що
характеризує середовище (µа = µ·µ0)
Відносна магнітна проникність безрозмірна величина, рівна
відношенню магнітної індукції в речовині до магнітної індукції B у вакуумі
B0.
Напруженість магнітного поля в точці, що знаходиться на відстані r
від провідника зі струмом визначається за виразом:
.

Тобто напруженість магнітного поля прямого провідника зі струмом

прямо пропорційна силі струму в провіднику й обернено пропорційна
відстані від його осі.
Поле в усіх точках якого однакова напруженість називається
однорідним, якщо напруженість у різних точках поля неоднакова поле
називається неоднорідним.
Магнітний потік – векторна
величина, що характеризує інтенсивність
магнітного поля, що перетинає певну
площадку і дорівнює сумі всіх магнітних
ліній поля, що проходять крізь площадку.
Магнітний потік Ф крізь площадку
S в однородному магнітному полі дорівнює
добутку нормальної складової вектора
магнітної індукції Вn на площадь S
площадки:
Ф = Bn·S=B · S · cosβ,
де Bn – нормальна складова вектора
магнітної індукції В, Тл;
S – площа площадки, м ;
2

β – кут між нормаллю до площадки і вектором магнітної індукції В.

5. Магнітні властивості речовин.

Абсолютно усі речовини мають магнітні властивості і тому вони є
магнетиками. За своїми магнітними властивостями залежно від знаку та
числового значення магнітної сприйнятливості всі магнетики розділяються
на три групи.
Діамагнетики мають магнітну проникність меншу за одиницю  1

33
(1) і Bд < B0. Ці речовини послабляють магнітне поле. Приклади: мідь,
цинк, срібло, ртуть, вісмут, галій, сурма.
Парамагнетики мають магнітну проникність не набагато більшу за
одиницю  1(1) і Bп > B0. Ці речовини підсилюють магнітне поле, але
незначно. Приклади: солі заліза, кобальту, нікелю й рідкісноземельні
елементи, лужні метали, алюміній, платина.
Феромагнетики мають магнітну проникність набагато більшу за
одиницю 102 106. Ці речовини дуже сильно взаємодіють із магнітним
полем, підсилюючи його в сотні тисяч раз. Приклади:
залізо, нікель, кобальт, гадоліній, манган, хром та їхні сплави. Чисте залізо
після відпалу в атмосфері водню має магнітну проникність µ = 340000.
Залежність магнітної індукції феромагнітного поля від струму, її, що
створює, називається кривою намагнічування.

6. Електромагнітна індукція.
У 1831 році Фарадей виявив, що у замкненому провідному контурі
при зміні потоку магнітної індукції крізь поверхню, яка обмежена цим
контуром, виникає електричний струм. Це явище отримало назву
електромагнітної індукції, а електричний струм, що виникає при цьому, –
індукційним.
Електричний струм у замкненому колі може виникнути тільки під
дією сторонніх сил. Отже, в замкненому контурі, що знаходиться у змінному
магнітному полі, з'являються сторонні сили, які індуковані змінним
магнітним полем. Енергетичною мірою сторонніх сил, як відомо, є
електрорушійна сила (ЕРС), або у випадку, що розглядається, ЕРС
електромагнітної індукції Ei.
Подальші дослідження індукційного струму в контурах різної форми
й розмірів показали, що ЕРС Ei електромагнітної індукції в контурі
пропорційна швидкості зміни магнітного потоку , що проходить крізь
поверхню, яка обмежена цим контуром (закон Фарадея або закон
електромагнітної індукції):
.
При цьому ЕРС електромагнітної індукції не залежить від того, чим
саме викликана зміна магнітного потоку: деформацією контуру, його
переміщенням у магнітному полі або зміною самого поля.
Правило Ленца: при будь-якій зміні магнітного потоку крізь
поверхню, яка обмежена замкненим контуром, в останньому виникає
індукційний струм такого напрямку, що його магнітне поле протидіє зміні
магнітного потоку. Правилом Ленца обумовлений знак «–» в законі Фарадея.
Так, при наближенні магніту до котушки, яка замкнена на
гальванометр, в ній наводиться індукційний струм, що своєю магнітною дією
перешкоджає наближенню магніту й пов'язаному з цим зростанню
магнітного потоку крізь витки котушки. При віддаленні магніту від котушки
в ній наводиться струм протилежного напрямку, що своєю магнітною дією

34
також перешкоджає руху магніту. Легко перевірити, що усередині котушки
вектори магнітної індукції поля магніту й поля індукційного струму в
першому випадку спрямовані в протилежні боки, а в другому – в один й той
самий бік.
Зазначені вище явища лягли в основу роботи багатьох
електротехнічних пристроїв: трансформаторів, електричних двигунів і
генераторів, електричних апаратів тощо.

Тема 6. Електричні вимірювання та прилади

План
1. Метрологія наука про вимірювання.
2. Класифікація і показники вимірювальних приладів.
3. Основні методи вимірів.
4. Похибки вимірювань.
5. Вимірювальні механізми.
6. Вимірювання опорів

35
 1. Метрологія наука про вимірювання.
Вимірювання є предметом вивчення метрології – науки про
вимірювання. Кожна наука, і метрологія зокрема, ґрунтується на системі
понять.
Фізична величина – це властивість, спільна у відношенні, якісному для
багатьох фізичних об'єктів, і індивідуальна в кількісному для кожного з них.
Кількісний вміст властивості, фізичної величини називається розміром
фізичної величини. Розмір фізичної величини визначається у процесі
вимірювання.
Основними називаються фізичні величини, прийняті
незалежними в даній системі від інших фізичних величин.
Похідні – це фізичні величини, що входять до системи і
визначаються крізь основні фізичні величини.
Взаємозв'язок основних і похідних величин характеризується
таким поняттям, як розмірність фізичних величин.
Одиниця фізичної величини – це значення величини, розмір якої
приймається за одиницю.
Вимірювання – це знаходження значень фізичних величин
дослідним шляхом за допомогою спеціальних технічних засобів.
Спеціальні технічні засоби, за допомогою яких здійснюється
вимірювання, називаються засобами вимірювання.
Результатом вимірювання називають значення фізичної величини,
знайдене внаслідок її вимірювання.
Результат вимірювання завжди відрізняється від істинного значення
фізичної величини, тобто значення, яке ідеально відображає властивість
фізичного об'єкта.
Дійсне значення фізичної величини – значення, знайдене дослідним
шляхом за допомогою зразкових засобів вимірювання і настільки близьке до
істинного, що в даному конкретному вимірюванні його можна використати
замість істинного.
Вимірювання – це експериментальний процес, і тому результат
вимірювання завжди відрізняється від істинного значення фізичної величини.
Відхилення результату вимірювання від істинного значення
фізичної величини називається похибкою вимірювання.
Складну багатоетапну процедуру, якою є вимірювання, можна поділити
на окремі вимірювальні операції, що здійснюються над однією або кількома
фізичними величинами. Вимірювальними операціями є:
- відтворення фізичних величин;
- порівняння фізичних величин;
- вимірювальне перетворення фізичних
величин.
Виміри виконують за допомогою засобів вимірювань, до яких
відносяться міри, вимірювальні прилади і вимірювальні перетворювачі.
Міра являє собою конкретний зразок, з відомою точністю
відтворююча одиницю виміру, її кратне або дробове значення.

36
 В електротехнічних вимірах найбільше застосування мають міри
опору, індуктивності, ємності і ЕРС, виконані у вигляді резисторів, котушок
індуктивності, конденсаторів і інших елементів.
Для відтворення різних значень однієї й тієї ж, електричної величини
застосовують набори мір і багатозначні міри.
Набір (магазин) мір являє собою сукупність однозначних мір, різні
сполучення яких дозволяють відтворювати ступенями (у певних межах)
задані кратні або дробові значення одиниці вимірів.
Багатозначні міри дозволяють плавно встановлювати будь-яке
значення електричної величини, яке знаходиться у певних межах. До них
відносяться регульовані резистори (реостати і потенціометри), варіометри і
конденсатори змінної ємності.
Вимірювальним приладом називається пристрій, що виробляє
сприйманий спостерігачем сигнал про значення вимірюваної фізичної
величини.
Дія приладів базується на прямому або непрямому порівнянні
вимірюваної величину з мірами.
У приладах прямого порівняння міри використаються безпосередньо
в процесі вимірів, як, наприклад, при визначенні маси предметів за
допомогою ваг і гир або виміру опору за допомогою моста постійного
струму з магазином опорів.
У приладах непрямого порівняння вимірювана величина оцінюється
безпосередньо по шкалі, що попередньо відградуйована за допомогою мір,
або зчитується із цифрового індикатора.
Засоби вимірів промислового виготовлення розділяються на:
- робочі, які застосовуються для практичних цілей вимірів,
- зразкові, спеціально призначені для перевірки по них інших
засобів вимірів.
Засоби вимірів, що забезпечують відтворення й зберігання одиниць
фізичних величин з метою передачі їхнього розміру іншим (по офіційно
затверджених перевірочних схемах) засобам вимірів, називаються
еталонами одиниць.

2. Класифікація і показники вимірювальних приладів.

Вимірювальні прилади за принципом дії в загальному виді можна
розділити на електромеханічні і електронні. За структурною схемою
прилади поділяються на аналогові і цифрові.
Аналоговий вимірювальний прилад (АВП) – засіб вимірів, показання
якого є безперервною функцією зміни вимірюваної величини.
Цифровим вимірювальним приладом (ЦВП) називається засіб
вимірів, що автоматично виробляє дискретні сигнали вимірювальної
інформації, показання якого представлені в цифровій формі.
За принципом дії вимірювальні прилади підрозділяються на:
- вимірювальні прилади прямої дії;
- вимірювальні прилади порівняння;

37
 - інтегруючі вимірювальні прилади;
- підсумовуючі вимірювальні прилади.
Вимірювальні прилади характеризуються наступними основними
показниками:
- діапазон вимірів – область значень вимірюваної величини, для якої
нормовані припустимі похибки вимірювального приладу (засобу вимірів).
- діапазон показів – розмічена область шкали, обмежена її
початковим і кінцевим значеннями, тобто зазначеними на ній найменшим і
найбільшим можливими значеннями вимірюваної величини (цей діапазон
може бути ширше діапазону вимірів).
- межа вимірів – найбільше або найменше значення діапазону
вимірів.
- ціна розподілу шкали – різниця значень вимірюваної величини, що
відповідають двом сусіднім оцінкам шкали.
- чутливість – відношення зміни сигналу на виході вимірювального
приладу до зміни вимірюваної величини на вході.
- роздільна здатність – мінімальна різниця двох значень
вимірюваних однорідних величин, що може бути помітна за допомогою
приладу.
Показанням називається значення вимірюваної величини,
обумовлене по відліковому пристрої приладу і виражене в прийнятих
одиницях цієї величини.
Варіація характеризує, наскільки стійко повторюються показання
приладу при вимірах тих самих значень величин.
Основними частинами вимірювальних приладів є вимірювальна
схема і вимірювальний механізм (вимірник, індикатор).
Головним елементом шкали стрілочного вимірника є лінія з
розподілами і числовими оцінками.

3. Основні методи вимірів.

Під принципом вимірів розуміється сукупність фізичних явищ, на
яких засновані виміри.
Сукупність прийомів використання принципів і засобів вимірів
визначається як метод вимірів, що є основною характеристикою конкретних
вимірів.
Методи вимірів підрозділяють на методи:
- безпосередньої оцінки;
- метод порівняння.
При методі безпосередньої оцінки чисельне значення вимірюваної
величини визначається безпосередньо за показами вимірювального приладу
(наприклад, вимір напруги за допомогою вольтметра).
Метод порівняння являє собою метод вимірів, при якому
вимірювану величину порівнюють з величиною, відтвореною мірою. Це
може бути, наприклад, вимір рівня напруги постійного струму шляхом
порівняння з ЕРС нормального (еталонного) елемента.

38
 За способом перетворення вимірюваної величини і формі
представлення результати вимірів виміри поділяються на аналогові
(безперервні) і цифрові (дискретні).

4. Похибки вимірювань.
Похибка вимірювання – це відхилення результату вимірювання від
істинного значення вимірюваної величини.
Абсолютною похибкою (∆) вимірювання називається різниця між
результатом вимірювання (значенням вимірюваної величини) X та істинним
значенням вимірюваної величини Хi:
.
Абсолютна похибка – це розмірна величина, яка має ту ж саму
розмірність, що і вимірювана величина.
Відносною похибкою (δ) називають відношення абсолютної похибки
∆ до вимірюваної величини X:
.

Здебільшого відносну похибку подають у відсотках: .

Точність вимірювання (є) визначається числом, оберненим до
модуля відносної похибки:
.
Зведеною похибкою (γ) називається відношення абсолютної похибки
до номінального Хном значення вимірюваної величини:
.
Зведену похибку, як і відносну, часто виражають у відсотках, тобто:
.
За номінальне значення часто приймають найбільше значення, яке
можна виміряти за допомогою даного засобу вимірювання.
Систематична похибка – це складова загальної похибки
вимірювання, яка залишається незмінною або закономірно змінюється з
повторними вимірюваннями однієї і тієї ж величини і в однакових умовах.
Основною зведеною похибкою приладу називається зведена похибка
приладу, що виникає при нормальних експлуатаційних умовах. Нормальні
експлуатаційні умови – це умови, за яких температура навколишнього
середовища + 20°С, положення приладу відповідає позначенню на шкалі,
відсутні магнітні поля та феромагнітні маси тощо.
Класом точності приладу називається значення основної допустимої
зведеної похибки, округленої до найближчого числа, яке відповідає
стандартному ряду класів точності. За точністю вимірювальні прилади
поділяються на вісім класів: 0,05; 0,1; 0,2; 0,5; 1,0; 1,5; 2,5; 4.
Кутове або лінійне переміщення покажчика, що відповідає одиниці
величини, яка вимірюється, називається чутливістю приладу і позначається
39
літерою Sx:
.
де α – значення величини, що вимірюється; X – кутове або лінійне
переміщення покажчика.
Сталою приладу Cx називається величина, на яку потрібно
перемножити відлік у відповідних одиницях ділення шкали, щоб одержати
покази приладу: .
Інакше кажучи, стала приладу Cx – це величина, обернена до
чутливості, тобто:
.
Клас точності – це узагальнена характеристика точності засобів
вимірювання, яка визначає межі допустимих основної і додаткової похибки.

5. Вимірювальні механізми.
Вимірювальні механізми за принципом роботи класифікуються на:
 магнітоелектричні (у них обертаючий момент створюється шляхом
взаємодії магнітного поля постійного магніту і контуру (рамки) зі
струмом; рухомою частиною може бути як рамка, так і магніт);
 електромагнітні (обертаючий момент у механізмах виникає у
результаті взаємодії магнітного поля, створюваного
електромагнітом, і рухомого контуру (рамки) зі струмом);
 електродинамічні (обертаючий момент у механізмах виникає
шляхом взаємодії двох контурів (рамок) зі струмом,
один із яких – рухомий);
 феродинамічні (у них обертаючий момент створюється завдяки дії
магнітного поля нерухомої котушки на феромагнітне тіло, що є
рухомою частиною механізму);
 електростатичні (обертаючий момент у механізмах виникає
шляхом взаємодії двох або декількох заряджених
тіл, одне з яких є рухомою частиною механізму);
 індукційні (у них використовуються нерухомі контури з змінним
струмом, що створюють змінні магнітні поля, індукуючи струми в
диску, що є рухомою частиною механізму).
 логометри – прилади, що вимірюють відношення двох струмів або
напруг (вимірювальним механізмом може служити кожний з описаних
раніше вимірювальних механізмів, якщо в ньому протидіючий момент
створювати не механічно (пружиною або розтяжкою), а таким же
шляхом, як обертаючий момент) Тобто має місце два однаково
створюваних моменти, спрямованих назустріч один одному.
Протидіючий момент. Для роботи вимірювального механізму необхідно,
щоб кожному значенню вимірюваної величини і обертаючого моменту
відповідав тільки один кут повороту рухомої частини. Для цього у

40
вимірювальному механізмі передбачене створення протидіючого моменту Мпр,
який спрямований назустріч обертаючому моментові і є функцією кута
відхилення.

6. Вимірювання опорів
За величиною опори діляться на 3 групи:
а) Малі опори (≤1 Ом).
б) Середні (від 1 Ом до 0,1 МОм).
в) Великі (від 0,1 МОм і більше).
При вимірюваннях порівняно малих опорів (менших одного ома) слід
звернути увагу на усунення впливу опору з’єднувальних проводів і
перехідних контактів на результати вимірювань.
До основних методів вимірювання опорів можна віднести три
методи :
- непрямий (вимірювання за допомогою амперметра - вольтметра);
- прямий (вимірювання за допомогою омметра);
- вимірювання за допомогою вимірювальних мостів.
Для прямих вимірювань опору в межах від 10 -6до 109 Ом можна
застосовувати магнітоелектричні омметри і мегомметри, а для вимірювань
більш високоомних опорів (до 1015Ом) – електронні мегомметри і
тераомметри.

Рис 6.1 - Принципова схема омметру

Принцип дії омметра показаний на прикладі схеми рис. 6.1. В коло

джерела живлення E включено послідовно відомий обмежувальний опір
RОГР, вимірювальний опір RX та вимірювальний механізм (вимірювач
струму) И магнітоелектричної системи. При постійних значеннях E та
RОГР , струм в колі залежить тільки від вимірювального опору R X , тому
кожному значенню опору RX відповідає відоме значення струму.
Відповідно, шкалу вимірювача струму можна безпосередньо
відградуювати в одиницях опору (Ом). Шкала приладу – обернена: нуль
знаходиться справа, що буде відповідати найменшому опору та
найбільшому струму.
Метод амперметра і вольтметра.

41
 + A + A

U RV V Rx RV V Rx
U
R1 R1
– –

Рис. 6.2 - Схеми для вимірювання опорів амперметром і вольтметром:

а – вимірювання малих опорів; б – вимірювання середніх опорів

Вимірявши струм і напругу за одною із схем, зображених на рис. 6.2,

значення вимірюваного опору можна знайти з виразу

де Uv, ІA – напруга і струм за показами вольтметра і амперметра.

Щоб забезпечити меншу похибку методу при вимірюванні порівняно
низькоомних опорів, користуються схемою, зображеною на рис. а, а при
вимірюванні високоомних опорів – б.
Незважаючи на порівняно невисоку точність (похибка вимірювання
складається з похибок двох приладів), метод амперметра і вольтметра
знаходить широке застосування, особливо для вимірювань опорів обмоток
електричних машин і трансформаторів. Переваги цього методу полягають у
можливості виконання вимірювань при значеннях струму та напруги в
широкому діапазоні вимірювань (від 10-6 до 10-3 Ом).
При вимірювані великих опорів як вимірювачі струму
використовують чутливі до струму гальванометри.
Мостовий метод вимірювання опору
Мостовий метод вимірювань застосовується для вимірювань опору в
діапазоні від 10-8 до 1016 Ом.
Мости постійного струму, що працюють у рівноважному режимі
(рівноважні мости), належать до засобів вимірювання порівняння й
призначені для вимірювання опору. Схема рівноважного моста постійного
струму наведена на рис. 6.3 а). Цей міст називається одинарним мостом і
призначений для вимірювання опорів від одиниць Ом до 10 14 Ом. Для
вимірювання малих опорів від 10 4 до 50 Ом застосовується подвійний міст,
схема якого представлена на рис. 10.4 б).

42
 Рис. 6.4 – Одинарний і подвійний мости постійного струму.

Розглянемо властивості одинарного моста. Вимірюваний опір R x

включається в одне із плечей моста, і процес вимірювання полягає в тому,
що зміною опору, що стоїть в іншому плечі, наприклад, опору R1 ,
добиваються рівноваги моста, тобто такого стану, при якому в діагоналі
моста ВР струм не йде. Для індикації цього стану в діагональ ВС, називану
вимірювальною діагоналлю, включається високочутливий мікроамперметр,
що виконує функцію нуль-індикатора (НИ). Ключ К призначений для
короткочасного включення нуль-індикатора в діагональ, оскільки при
значній відмінності від рівноваги тривале включення НИ може призвести до
виходу його з ладу.
Рівновага моста наступить тоді, коли падіння напруг на плечах АВ й
АС зрівняються, тобто, коли
Rx R1
E E ,
R2  R x R1  R3
де Е – ЕРС живлення моста.
Із цієї рівності
R x  R1  R3   R1  R2  R x  ,
звідки одержуємо умову відсутності струму у вимірювальній
діагоналі, тобто умову рівноваги моста
R x R3  R1 R2 .
Значення опорів R1 , R2 , R3 відоме, тому значення вимірюваного опору
обчислюється по формулі
R2
R x  R1 .
R3

Змістовий модуль 1.2. Електричні кола змінного струму

Тема 7. Однофазні кола змінного струму
План
1. Змінний синусоїдальний струм. Основні поняття.
2. Електричний ланцюг змінного синусоїдального струму.
43
 3. Потужності і енергетичні процеси в колах синусоїдного струму
4. Послідовне з’єднання елементів в електричному ланцюзі змінного
струму.
5. Паралельне з’єднання елементів в електричному ланцюзі змінного
струму.
6. Резонанс напруг та струмів.
7. Компенсація реактивної потужності.

1. Змінний синусоїдальний струм. Основні поняття.

Змінним струмом називається струм, що змінюється в часі за
величиною і напрямком.
Синусоїдальним називається струм, що змінюється у часі за
гармонічним (синусоїдальним) законом.
Розглянемо основні величини, що характеризують синусоїдальні
напруги й струми. Представимо синусоїдальну функцію, наприклад, струм у
вигляді
,
де i(t) миттєве значення;
 максимальне значення або амплітуда;
фаза;
початкова фаза.
На рис. 7.1. показані основні параметри синусоїдальних струму і
напруги.

Рис. 7.1 – Основні параметри синусоїдальних струму напруги

До основних параметрів синусоїдального струму відносяться:

 Амплітуда змінного струму Im (ЕРС – Еm, напруги – Um) –
максимальне значення струму (ЕРС, напруги), вимірюється в одиницях
виміру електричної величини.
 Миттєве значення змінної електричної величини (ЕРС – e = f(t),
струму – і = f(t), напруги – u = f(t) – параметр, що характеризує
значення електричної величини у поточний момент часу, вимірюється
в одиницях виміру електричної величини.

44
  Фаза – величина, що характеризує значення електричної величини в
даний момент часу, однозначно визначає стадію періодичного процесу,
вимірюється в радіанах або градусах.
 Кутова частота – величина, що характеризує швидкість зміни фази у
часі, вимірюється в рад/с.
 Початкова фаза (i) - значення фази у початковий момент часу при t
= 0 називається.
 Період – час одного повного циклу зміни електрорушійної сили
(струму, напруги), позначається символом Т і вимірюється у секундах.
Період – найменший інтервал часу, крізь який повторюється
періодична функція струму (ЕРС, напруги): , звідки: .
 Циклічна частота f або просто частота – величина, що
характеризує число періодів у секунду. Частота – величина зворотна до
періоду, вона позначається символом f = і має розмірність у
герцах Гц, де n – кількість обертів рамки (ротору) у хвилину.
У більшості країн, включаючи Україну, промислова частота змінного
струму становить 50 Гц (у США і Японії – 60 Гц).
Кутова й циклічна частоти відрізняються множником  =2f .
Різниця початкових фаз двох синусоїд називають кутом
зсуву по фазі.
Умовилися називати кут зсувом по фазі між напругою й струмом
просто зсувом фаз і позначати
.
Вимірювати миттєве значення змінного струму можна тільки
осцилографом, робити ж з ним які-небудь розрахунки складно й незручно.
Тому вводять поняття діючого значення синусоїдного струму.
Діючими значеннями струму й напруги називають відповідні
параметри такого постійного струму, при якому в даному провіднику за
даний проміжок часу виділяється стільки ж теплоти, що й при змінному.
Таким чином, діюче значення змінного струму рівно такому
постійному струму, який за час, рівний одному періоду, виділяє на даному
резисторі однакову кількість теплоти зі змінним струмом.
Зв'язок між діючими значеннями й амплітудою синусоїдального
струму, напруги й ЕРС:
; ; .

3. Електричний ланцюг змінного синусоїдального струму і його

математична модель.
Ланцюги зі змінними струмами, у порівнянні з ланцюгами постійного
струму мають ряд особливостей. Розрізняють такі елементи ланцюгів
змінного струму:

45
 Резистивний елемент у ланцюзі синусоїдального струму.
В резистивному елементі напруга й струм збігаються по фазі й
відношення їхніх амплітуд дорівнює активному опору.
Таблиця 7.1 – Параметри ланцюга з активним опором
№
Назва параметра Значення
п/п
1 Активний опір, Ом R
Початкові фази напруги і струму,
2 u= i
А
3 Амплітуда струму, А
4 Амплітуда напруги, В Um = RIm
5 Діюче значення струму, А
6 Діюче значення напруги, В U = RI
7 Активна потужність, Вт P=UI=I2 R

а) б) в)
Рис. 7.2 – Ланцюг з активним опором: а) схема, б) векторна діаграма і
в) часові діаграми струму, напруги і потужності
При будь-якому напрямку струму в резисторі енергія надходить від
джерела в ланцюг і необоротно перетворюється в теплову або інші види
енергії.

Індуктивний елемент у ланцюзі синусоїдального струму.

Індуктивність (L) характеризує властивість індуктивного елемента
перетворювати електроенергію джерела в енергію магнітного поля.
Напруга на індуктивному елементі випереджає струм по фазі на 90 0, а

46
відношення амплітуд напруги й струму визначається величиною
, що називається індуктивним опором – опором, який
враховує енергію магнітного поля, накопичену у витках котушки
індуктивності від джерела живлення.
Таблиця 7.2 – Параметри ланцюга з індуктивним опором
№
Назва параметра Значення
п/п
1 Індуктивний реактивний опір, Ом
2 Початкові фази напруги і струму, А

3 Амплітуда струму, А
4 Амплітуда напруги, В
5 Діюче значення струму, А
6 Діюче значення напруги, В U = XLI
7 Індуктивна реактивна потужність, Вар QL = UL I= XL I2

а) б) в)
Рис. 7.3 – Ланцюг з індуктивним опором: а) схема, б) векторна діаграма і
в) часові діаграми струму, напруги і потужності

Енергія, що безупинно коливається в ланцюзі з індуктивним

елементом, називається індуктивною реактивною енергією, а максимальне
значення потужності, пов'язане з нею – індуктивною реактивною
потужністю: QL = UL I= XL I2 і вимірюється у вольт-амперах реактивних
(Вар).
В індуктивному електричному колі йде безперервний процес обміну
енергією між джерелом живлення та котушкою індуктивності без витрат
енергії у вигляді тепла.

47
 Ємнісний ідеальний елемент у ланцюзі синусоїдального струму
Ємнісний елемент вводиться в схему заміщення реального ланцюга із
синусоїдальним струмом для врахування впливу електричного поля, що
змінюється, на елементи ланцюга.
У ємнісному елементі випереджає напругу по фазі на 90 0 , а
відношення амплітуд напруги й токи визначається величиною, називаної
ємнісним опором:
Xc= .
Реактивний ємнісний опір – це опір, що враховує енергію
електричного поля, накопичену на пластинах конденсатора від джерела
живлення.
Таблиця 7.3 – Параметри ланцюга з ємнісним опором
№
Назва параметра Значення
п/п
1 Ємнісний реактивний опір, Ом

5 Початкові фази напруги і струму, А

6 Амплітуда струму, А

7 Амплітуда напруги, В

8 Діюче значення струму, А

9 Діюче значення напруги, В U = X СI
11 Ємнісна реактивна потужність, Вар Qc = Uc I= Xc I2

В ємнісному електричному колі йде безперервний процес обміну

енергією між джерелом живлення та конденсатором без витрат її у вигляді
тепла.
Амплітуду коливання потужності в ланцюзі з конденсатором
називають реактивною ємнісною потужністю:
Qc = Uc I= Xc I2 .
Реактивну потужність індуктивного характеру прийнято
вважати позитивною, а ємнісного – негативною.

48
 а) б) в)
Рис. 7.4 – Ланцюг з ємнісним опором: а) схема, б) векторна діаграма і
в) часові діаграми струму, напруги і потужності

3. Потужності і енергетичні процеси в колах синусоїдного струму

активна потужність джерела живлення, яка

перетворюється у теплову енергію на активному опорі, ;

реактивна індуктивна потужність джерела

живлення, яка накопичується у вигляді енергії магнітного поля котушки

індуктивності, ;

реактивна ємнісна потужність джерела живлення,

яка накопичується у вигляді енергії електричного поля конденсатору, ;

залишок реактивної потужності, якою найбільш

вагомий реактивний опір обмінюється з джерелом живлення, навантажуючи

дроти реактивним струмом, ;

повна потужність, .

Величини потужностей утворюють прямокутний трикутник з

49
якого витікає, що повна потужність електричного кола визначається
наступним чином:

звідки активна і реактивна потужності можуть бути визначені по

відомому значенню повної потужності наступним чином;

Реактивні потужності та протифазні і частково або повністю

компенсують одна одну.

Таким чином, в електричних колах синусоїдного струму кожен його
період мають місце безповоротне споживання енергії джерела живлення,
коливання (обмін) енергії між котушкою індуктивності та конденсатором і
коливання енергії між джерелом живлення та найбільш вагомим реактивним
опором. Повна потужність електричного кола знаходиться як векторна сума
активної і реактивної потужностей (трикутник потужностей).
Величиною, яка визначає ступінь корисного використання
електрообладнанням напруги і струму, прийняте називати коефіцієнтом
потужності:

Як видно з виразу, чим ближче коефіцієнт потужності до одиниці, тим

менше негативні коливання реактивної потужності в електричної мережі
живлення та джерелі живлення.
Наряду з коефіцієнтом потужності в електричному колі змінного
струму існує поняття коефіцієнту корисної дії:

де Р2 – корисна активна потужність; ΔР – втрати активної потужності

в електричному колі.
4. Послідовне з’єднання елементів в електричному ланцюзі
змінного струму.
Задача
Для нерозгалуженого ланцюга змінного струму Визначити: повний опір
Z, струм I, коефіцієнт потужності cosφ, повну потужність S, активну
потужність P, реактивну потужність Q. Побудувати в масштабі векторну
діаграму напруг. Вихідні дані для розрахунку наведено в таблиці.

50
 R1 R2 XL1

І XL2
~U
XC1
Рис. 7.5 – Розрахункова схема ланцюга
Таблиця 7.4 – Вихідні дані
Позначення U R1 R2 XL1 XL2 XC1 XC2 Z І S P Q
Одиниця
В Ом Ом Ом Ом Ом Ом Ом А ВА Вт вар
виміру
Значення 39 8 4 7 9 11 - ? ? ? ? ?

Розв'язок
1. Повний опір ланцюга визначається за формулою:

де  сумарний активний опір ланцюга визначається

(Ом),
Х – сумарний реактивний опір ланцюга визначається
(Ом),
Ом.
2. За законом Ома для ланцюга змінного струму знаходимо струм у
ланцюзі:
(А).
3. Коефіцієнт потужності cosφ дорівнює:
,

Фаза
4. Визначаємо повну потужність:
.
5. Активна потужність:
P = U·I ·cos  = 39·3·0,92 = 108 Вт.
6. Реактивна потужність:
Q= U·I ·sin  =39·3·0,38 = 45 вар
Для побудови векторної діаграми визначимо падіння напруга на опорах:
В,
В,
В,
В,
В.
7. Побудуємо векторну діаграму напруг. Для цього задаємося масштабом:
51
 по струму:
по напрузі:
Довжина векторів напруг:
см
Довжина векторів напруг:
см; см; см;

см; см.
Оскільки струм є однаковою величиною для всіх опорів, діаграму
будуємо щодо вектора струму.
1. Горизонтально в масштабі відкладаємо вектор струму.
2. Уздовж вектора струму відкладаємо вектори UR1 і UR2
3. Під кутом 90˚ відкладаємо вектори напруги й убік
випередження вектора струму (нагору), тому що позитивне обертання
векторів прийняте проти годинникової стрілки.
4. Під кутом 90˚ до вектора струму відкладаємо вниз вектор напруги на
ємнісному опорі.
5. Вектори , , , , відкладаємо за правилом додавання
векторів, у результаті чого одержуємо вектор прикладеного напруги:

Кут φ між векторами загальної напруги й струму називається

кутом зрушення фаз між струмом і напругою.

UL2
UС1

U
UL1

φ UR1 UR2
І
Рис. 7.6 – Векторна діаграма напруг і струмів

52
 5. Паралельне з’єднання елементів в електричному ланцюзі
змінного струму.
На рис. 7.7 наведено схему електричного кола, в якому до джерела
напруги змінного струму приєднані паралельно ідеальні елементи – активний
опір з провідністю , котушка індуктивності L і ємність C. Провідність
реактивних елементів становить відповідно та .
i(t) ІR U
φ
u (t) u (t) u (t) І
R L C

u(t) iR(t) R iL(t) L iC(t) C

ІL ІC

Рис. 7.7 – Схема паралельного з’єднання елементів в електричному ланцюзі

змінного струму і векторна діаграма напруги і стумів

Оскільки напруга живлення на кожній гілці однакова, їх струми

становлять:
; ; .
Рівняння електричної рівноваги, складене для вузла електричного
кола на основі першого закону Кірхгофа, з урахуванням довільно обраного
напряму струмів, матиме вид виразів у векторній формі:

діючі значення струмів становлять:

звідки активний і реактивний струми можуть бути визначені по

відомому значенню струму джерела живлення, тобто:
,
; ; – значення провідностей;

- еквівалентна реактивна провідність електричного кола;

- повна або власна провідність електричного кола.

6. Резонанс напруг та струмів.

В ланцюгах синусоїдального струму з R, L й C елементами можливі
особливі режими роботи, називані резонансом напруги й резонансом струму.
Ці режими характерні тим, що вся енергія, яка підводиться йде на
покриття енергії розсіювання активного опору, струм при цьому
визначається тільки величиною останнього й збігається по фазі з напругою
53
живлення.
Частота коливань синусоїдального струму, що відповідає режиму
резонансу, називається резонансною частотою, або частотою власних
коливань резонансного контуру. Розрізняють резонанс струмів і резонанс
напруг, енергетичний аналіз яких приводиться нижче.
Резонанс напруг.
Явище у електричному колі, яке містить послідовно з’єднані
реактивні індуктивний і ємнісний опори і при якому фазовий кут зсуву
струму відносно напруги джерела живлення дорівнює нулю, має назву
резонансу напруг.
У випадку резонансу напруг, реактивні потужності тотожні ,

тобто котушка індуктивності і конденсатор безперервно обмінюються

потужністю між собою не залучаючи в процес обміну джерело живлення.
Повний опір кола при резонансі напруг становитиме
.
Струм у електричному колі при резонансі напруг досягає
максимального значення:
.
Резонансна частота контуру дорівнює:
.
Звідси величина, що показує, у скільки разів напруга на реактивному
опорі перевищує напругу на вході схеми у резонансному режимі.
має назву добротності резонансного контуру.
Чим вище Q, тим менша кількість енергії розсіює контур на
активному опорі в момент резонансу, тим краще його енергетичні показники.
Однак одержання реального контуру з Q>10 викликає значні технічні
труднощі.
Величина має назву характеристичного опору.
Резонанс струмів.
Явище у електричному колі, яке містить паралельно з’єднані
реактивні індуктивні і ємнісні провідності і при якому фазовий кут зсуву
струму відносно напруги джерела живлення дорівнює нулю, має назву
резонансу струмів.
У випадку резонансу струмів реактивні потужності тотожні ,

тобто котушка індуктивності і конденсатор безперервно обмінюються

потужністю між собою, не залучаючи в процес обміну джерело живлення.
Повна провідність кола при резонансі струмів становитиме

54
 Струм у електричному колі при резонансі струмів досягає
мінімального значення:
.
Резонансна частота контуру дорівнює:
.

7. Компенсація реактивної потужності.

Більшість сучасних споживачів електричної енергії змінного струму
являють собою індуктивні навантаження, струми яких відстають за фазою
від напруг джерела живлення. Активна потужність таких споживачів тобто
залежить від коефіцієнта потужності cosφ і визначається за формулою
P = U∙I∙cosφ
Робота споживача з малим коефіцієнтом потужності приводить до
збільшення потужності втрат у лінії передачі електричної енергії від джерела
до споживача. Потужність втрат, тим більша, чим нижче cosφ установки.
Отже, чим нижче cosφ споживача, тим дорожче передача до нього
електроенергії.
Щоб підвищити економічність енергетичних установок, вживають
заходи щодо підвищення коефіцієнта потужності споживачів. Ідея
підвищення cosφ полягає в наступному. Загальний струм індуктивного
споживача розглядають таким, що складається з активної й реактивної
складових. Активна потужність споживача при даній напрузі визначається
активною складовою струму: P = U∙I , тому при заданому значенні активної
потужності вона повинна залишатися незмінною. Знизити струм споживача в
цьому випадку можна тільки за рахунок зменшення індуктивної складової
струму споживача. Це здійснюють шляхом паралельного підключення до
навантаження будь-якого приймача з ємнісним струмом, наприклад батареї
спеціальних конденсаторів.
Найчастіше за допомогою батарей конденсаторів компенсацію кута
зсуву фаз регулюють до значень соsφ 0,9 - 0,95.

Тема 8. Трифазні кола змінного струму

План
1. Загальні відомості про трифазну систему.
55
 2. Трипровідна та чотирипровідна схеми з’єднання трифазної системи
«зіркою».
3. З'єднання трифазної системи «трикутником».
4. Потужність трифазної системи.
5. Задачі

1. Загальні відомості про трифазну систему.

Об'єднання в одне коло декількох подібних за структурою кіл
синусоїдального струму однієї частоти з незалежними джерелами енергії
називається багатофазною системою і широко застосовується в техніці.
Об’єднувані кола синусоїдального струму прийнято називати фазами.
Фаза – найменування складової частини багатофазної системи кіл
синусоїдального струму.
Найбільше поширення одержала трифазна система, яка була
винайдена й розроблена у всіх деталях, включаючи генератор трифазного
змінного струму, трифазний трансформатор і асинхронний двигун, М. О.
Доливо-Добровольским в 1889-1891 рр. Завдяки своїм перевагам винахід
привернув увагу інженерів і промисловців усього світу; трифазна система
швидко зайняла провідне положення у світовій електротехніці й зберігає
його дотепер.
Трифазною системою змінного струму називається сукупність
трьох однофазних змінних ЕРС (струмів) однакової частоти й амплітуди,
зрушених одна відносно іншої по фазі на 1/3 періоду (120°). Кожна з ЕРС
(струмів) перебуває у своїй фазі періодичного процесу, тому часто
називається просто «фазою». Також «фазами» називають провідники – носії
цих струмів.
Причини широкого розповсюдження трифазних систем:
 значна економія металу проводів порівняно з трьома однофазними лініями;
 низька вартість, маса і висока економічність трифазного генератора
порівняно з трьома однофазними;
 Можливість отримання обертового магнітного поля трьома нерухомими
котушками.
Для того щоб з'ясувати, як одержують трифазний змінний струм,
розглянемо конструкцію трифазного генератора. Трифазний генератор
складається з трьох однакових ізольованих одна від одної обмоток,
розташованих на статорі й рознесених у просторі на 120°. У центрі статора
обертається електромагніт (рис. 8.1, а). При цьому магнітний потік, що
пронизує кожну котушку, змінюється за синусоїдальним законом.
Внаслідок того, що котушка B зміщена відносно котушки A на 120°,
то ЕРС, такої величини, яка створюється у котушці A в момент часу t, в
котушці B створюватиметься тоді, коли вона повернеться на 120° і займе
місце котушки А. Тобто ЕРС у фазі В відстає від ЕРС у фазі А на 120°. З тієї
ж причини, ЕРС у фазі С відстає від ЕРС у фазі А на 240°.
Отже, за законом електромагнітної індукції в котушках будуть
индуктовані ЕРС рівної амплітуди й частоти, що відрізняються друг від
56
друга по фазі на 120°:
e A  Em sin ωt; eB  Em sin(ωt – 120 ); eC  Em sin(ωt – 240).
Ці три ЕРС можна зобразити на часовій (рис. 8.1 б) і векторній (рис.
8.1 б) діаграмах. Як видно з векторної діаграми, сума цих ЕРС дорівнює
нулю.

а) б)

в)
Рис. 8.2 – Найпростіший трифазний генератор а); векторна діаграма
трифазних ЕРС б) і часова діаграма трифазних ЕРС

Якщо в трифазній системі діють електрорушійні сили, рівні по

величині й зрушені по фазі на 120, а повні опори навантажень усіх трьох фаз
як по величині, так і по характеру (по величині й знаку фазового зрушення)
однакові, то режим у ній називається симетричним. Невиконання однієї із
цих умов або двох є причиною несиметричного режиму.
Щоб утворювати із цих незалежних однофазних систем єдину
трифазну, необхідно певним чином електрично з'єднати окремі обмотки.
Існують два основні способи з'єднання: зіркою й трикутником.

57
 2. Трипровідна та чотирипровідна схеми з’єднання трифазної
системи «зіркою».
Окремі фази трифазної системи прийнято позначати латинськими
буквами А, В і С. Цими ж буквами позначають початки обмоток генератора.
Кінці обмоток позначають буквами X, Y і Z. Для позначення фаз трифазної A
системи застосовують літери латинського алфавіту. Прописні букви
відносяться до джерела, а рядкові – до навантаження.
Умовимося, що позитивно спрямований струм виходить із обмотки
генератора крізь її початок і входить у неї крізь її кінець. Якщо всі кінці
обмоток генератора з'єднати в одній точці O, а до їхніх початків приєднати
проводи, що йдуть до приймачів електричної енергії (у яких кінці також
з'єднані в загальній точці O′, то ми одержимо з'єднання зіркою (рис. 8.2).

а) б)
Рис. 8.2 – Чотирипровідна трифазна схема з'єднання зіркою а) і векторна
діаграма струмів б)

Проводи, що з'єднують початки обмоток генератора із

приймачами електроенергії, називаються лінійними.
У ланцюгах трифазного струму незалежно від способу з'єднання
розрізняють два типи напруг - лінійні UЛ і фазні UФ – і два типи струмів –
лінійні IЛ й фазні IФ . Напруга між двома лінійними проводами називається
лінійною, а між лінійним і нульовим проводом – фазною. Струми, що
протікають у лінійних проводах, називаються лінійними, а в навантаженнях
фаз - фазними.
По загальному зворотному проводу буде протікати струм, що
дорівнює сумі струмів трьох фаз:
.
Якщо всі три фази мають однакові навантаження, то фазні струми
будуть рівні по модулю, відрізняючись друг від друга по фазі на 120°:
IA  Im sinωt
IB  Im sin(ωt – 120)
IC  Im sin(ωt – 240)
Для того щоб знайти значення струму в проводі ОО', потрібно скласти
струми. Але набагато простіше це можна зробити за допомогою векторної
58
діаграми (рис. 8.2, б). У результаті ми одержимо, що при симетричному
навантаженні струм у загальнім проводі дорівнює нулю, тому провід ОО'
називається нульовим. Точка з'єднання кінців обмоток генератора або кінців
навантажень називається нульовою. Система трифазного струму з нульовим
проводом називається чотирипровідною. З’єднання зіркою з нульовим
проводом умовно позначають Yo або Yn , без нульового проводу – Y.

Рис. 8.2 – Трипровідна трифазна схема з'єднання зіркою

На перший погляд може здатися, що оскільки в нульовому проводі
струм дорівнює нулю, то цей провід можна зовсім забрати, залишивши
тільки три лінійні проводи. Однак це не завжди можливо.
Струм у нульовому проводі дорівнює нулю при цілком симетричному
навантаженні. Якщо навантаження несиметричне ( ) , то й струми
будуть різними: . Очевидно, що . Отже при
наявності нульового проводу крізь рівність потенціалів точок O та O′ фазні
напруги залишаються незмінними незалежно від симетрії навантаження; але
при несиметричному навантаженні по нульовому проводу буде
протікатидеякий струм .
У випадку несиметричного навантаження і відсутності нульового
проводу струми IA, IB, IC мають змінитися так, щоб для виконання першого
закону Кірхгофа їх векторна сума дорівнювала нулю. Але при фіксованих
опорах навантаження струми можуть змінитися тільки за рахунок фазних
напруг. Крізь те обрив нульового проводу призведе до перерозподілу фазних
напруг, у результаті чого деякі з них стануть вище номінального (що
неприпустимо), а деякі – нижче.
Отже, у ланцюгах із симетричними навантаженнями нульовий провід
не потрібний, такими є, наприклад, електродвигуни.
Нульовий провід у чотирипровідній схемі призначений для
забезпечення симетрії фазних напруг при несиметричному (наприклад,
освітлювальному) навантаженні.
Для позначення лінійних напруг будемо користуватися подвійними
індексами, а фазних – одинарними.

59
 а) б)
Рис. 8.3 – Чотирипровідна трифазна схема з'єднання зіркою
позначеними фазними і лінійними напругами й стумами а) і векторна
діаграма фазних і лінійних напруг б)

При з'єднанні зіркою лінійний струм збігається з фазним, тобто IЛ 

IФ.
Як видно з рис. 8.3, лінійні напруги при з'єднанні зіркою є
векторними різницями відповідних фазних напруг:
; ; ;
Векторна діаграма лінійних і фазних напруг при з'єднанні зіркою має
вигляд як на рис. 8.3, б. Спочатку будують три вектори фазних напруг: U A,
UB і UC, розташовані відносно один одного під кутом 120°, а потім,
користуючись співвідношеннями – вектори лінійних напруг. Для побудови
вектора лінійної напруги UAB потрібно з вектора UA відняти вектор UB, тобто
додати до вектора U A вектор (-UB). Таким же способом будуються й інші
вектори лінійних напруг. Ми бачимо, що лінійні напруги також утворюють
симетричну трипроменеву зірку, повернену щодо зірки фазних напруг на кут
30° проти годинникової стрілки.
Співвідношення між модулями лінійних і фазних напруг і струмів:
.
Таким чином, у трифазній системі, з'єднаною зіркою, лінійні напруги
більше фазних у рази. Наприклад, якщо лінійна напруга рівна 220 В,
тофазна буде в рази менше тобто складатиме 127 В. Якщо ж фазна
напруга рівна 220 В, то лінійна буде в рази більше – 380 В. В Україні й у
більшості інших країн напруги 127, 220 і 380 В прийняті стандартними для
приймачів низької напруги. При з'єднанні зіркою з нульовим проводом
існують дві системи напруг – 220/127 В и 380/220 В. Наявність двох напруг
(лінійної й фазної) є перевагою чотирипровідної лінії.
Якщо при з'єднанні зіркою з нульовим проводом навантаження стає
нерівномірним, в нульовім проведенні з'являється струм. Це приводить до
незначного спадання напруги на нульовім проводі, яким звичайно можна
знехтувати. Тому можна вважати, що між нульовою точкою генератора й

60
нульовою точкою приймача різниця потенціалів відсутня.
З'єднання зіркою без нульового проводу застосовують при
підключенні обмоток трифазних двигунів, з нульовим проводом – при
електрифікації житлових будинків. В останньому випадку він необхідний,
оскільки в житловому будинку практично неможливо добитися симетрії
навантажень. При цьому до будинків підводять три фази й нульовий провід,
а усередині кожного будинку прагнуть приблизно однаково завантажити
кожну з фаз, щоб загальне навантаження було більш -менш симетричним. До
кожної квартири підводять нульовий провід й одну з фаз. Установка
запобіжників у нульовім проводі на розподільних щитах категорично
заборонена, тому що при перегорянні фазні напруги можуть стати нерівними
, що приводить до перевищення номінальної напруги в деяких фазах і виходу
з ладу освітлювальних і побутових приладів.
3. З'єднання трифазної системи «трикутником».
Якщо обмотки генератора трифазного струму з'єднати так, що кінець
першої обмотки з'єднується з початком другої, кінець другої з початком
третьої , кінець третьої з початком першої, а до загальних точок підключити
лінійні проводи, то одержимо з'єднання трикутником (рис. 8.4).
Очікуваного короткого замикання в обмотках генератора не
відбудеться, тому що сума миттєвих значень ЕРС у них дорівнює нулю:
e.
У цьому легко переконатися, побудувавши векторну діаграму.
На рис.8.4 три приймачі струму ZAB, ZBC, ZCA включені трикутником.
На відміну від з'єднання зіркою, де в більшості випадків застосовується
чотирипровідна система, тут використовуються три проводи.

Рис. 8.4 – Схема з'єднання трикутником з позначеними фазними і

лінійними напругами й стумами а) і векторна діаграма фазних і
лінійних напруг б)
При з'єднанні трикутником існують тільки лінійні напруги (UAB, UBC,
UCA), оскільки нульовий провід відсутній, але з'являються фазні (IAB, IBC, ICA ) і
лінійні (IA, IB, IC) струми. Співвідношення між лінійними й фазними
струмами легко можуть бути отримані, якщо для кожної вузлової точки
споживача застосувати перше правило Кірхгофа:

61
 ; ; .
Із цих співвідношень видно, що кожний з лінійних струмів дорівнює
геометричної різниці двох фазних струмів. Крім того геометрична сума
лінійних струмів дорівнює нулю:

Для побудови векторної діаграми в якості вихідних оберають три

вектори лінійних напруг (UAB, UBC, UCA), розташованих під кутом 120°
відносно один одного (рис. 8.4, б).
При симетричному навантаженні вектори фазних струмів IAB, IBC, ICA
зсунуті по фазі щодо відповідних напруг на кут  , величина якого залежить
від характеру навантаження.
Потім будують на цій же діаграмі вектори лінійних струмів. Для того
щоб побудувати вектор лінійного струму IA, потрібно до вектора фазного
струму IAB додати вектор (- ICA), тобто вектор, рівний по довжині ICA, але
протилежний за напрямком. Так само будуються інші вектори лінійних
струмів.
Співвідношення між модулями лінійних і фазних напруг і струмів
; .
Таким чином, у трифазній системі, з'єднаній трикутником, лінійні
струми більше фазних в рази , а фазні напруги збігаються з лінійними.

4. Потужність трифазної системи.

Активною потужністю трифазної системи називають суму активних
потужностей її окремих фаз:
P  PA  PB  PC.
При симетричному навантаженні потужності окремих фаз рівні між
собою, а загальна потужність визначається як
P  3IФUФ cos.
На практиці потужність трифазної системи частіше виражають крізь
лінійні, а не крізь фазні. В обох випадках з’єднання трикутником або зіркою,
заміняючи фазні величини лінійними, ми одержимо те саме вираження для
потужності трифазної системи при симетричному навантаженні:
P = IЛUЛ cos.
Для трифазної системи також виконуються наступні
співвідношення для повної, активної й реактивної потужностей, відповідно:
Реактивні потужності у навантаженні:
(Вар).
Повна потужність усього ланцюга:
(ВА)
Коефіцієнт потужності симетричному трифазному ланцюга знаходять
як відношення активної й повної потужностей:

5. Задачі
62
 Задача1
У трифазну мережу включили «зіркою» симетричне навантаження:
Визначити фазні струми, активну і повну потужності, споживані ланцюгом,
значення фазних кутів, накреслити в масштабі векторну діаграму ланцюга.
Вихідні дані для розрахунку наведено в таблиці.
А
ІА
UА XL

UС R UВ
UАВ
R R
UСА
XL XL

B
ІВ UВС
C
ІС
Рис. 8.5 – Схема з'єднання зіркою
Таблиця 8.1– Вихідні дані
Позначення Uл Rф XLф XCф Zф Іф Uф S P Q
Одиниця
В Ом Ом Ом Ом А В ВА Вт вар
виміру
Значення 380 8 6 - ? ? ? ? ? ?
Розв'язок
1. Повний опір кожної фази визначається за формулою:
,
(Ом).
2. Фазні напруги:
(В).
3. За законом Ома для ланцюга змінного струму знаходимо фазні і
лінійні струми:
(А),
Для «зірки» отримаємо
(А).
4. Визначаємо значення фазних кутів:
; ;

.
Струми відстають від фазних напруг на кут 37о.
5. Активні потужності у навантаженні:
63
 (Вт).
6. Реактивні потужності у навантаженні:
(вар).
7. Повна потужність усього ланцюга:
(ВА).
8. Для побудови векторної діаграми вибираємо масштаб по струму й по
напрузі:
по струму: ; по напрузі:
Побудову починаємо з векторів фазних напруг U A, UВ, UC розташовуючи
їх під кутом 120˚ друг щодо друга. Потім у прийнятому масштабі
відкладаємо вектори фазних струмів, які відстають від фазних напруг на кут
37о.

UА UАВ

ІС ІА

UСА
UВ
UС
ІВ

UВС

Рис. 8.6 – Векторна діаграма напруг і струмів

Задача 2
У трифазну мережу включили «трикутником» симетричне
навантаження: Визначити фазні струми, активну і повну потужності,
споживані ланцюгом, значення фазних кутів, накреслити в масштабі
векторну діаграму ланцюга. Вихідні дані для розрахунку наведено в таблиці.

64
 А
ІА
XL
R
ІСА ІАВ
UАВ XL
UСА
R ІВС

XL R
B
ІВ UВС
С
ІC
Рис. 8.7 – Схема з'єднання трикутником

Таблиця 8.2 – Вихідні дані

Позначення Uл Rф XLф XCф Zф Іф Іл S P Q

Одиниця
В Ом Ом Ом Ом А В ВА Вт вар
виміру
Значення 220 15 20 - ? ? ? ? ? ?

Розв'язок
1. Повний опір кожної фази визначається за формулою:
,
(Ом).
2. Фазні напруги:
(В).
3. За законом Ома для ланцюга змінного струму знаходимо фазні і
лінійні струми:
(А),
Для «трикутник»а отримаємо
(А).
4. Визначаємо значення фазних кутів:
; ;

.
Струми відстають від фазних напруг на кут 53о.
5. Активні потужності у навантаженні:
P  3  U ô  I ô  cos   3  220  8 ,8  0 ,6  3484 ,8 (Вт).
6. Реактивні потужності у навантаженні:
65
 (вар).
7. Повна потужність усього ланцюга:
(ВА).
8. Для побудови векторної діаграми вибираємо масштаб по струму й по
напрузі: по струму: ; по напрузі:

UАВ

-ІСА
ІАВ
-ІВС ІС
ІА
ІСА
ІВС
UСА ІВ UВС

-ІАВ

Рис. 8.8 – Векторна діаграма напруг і струмів

Змістовий модуль 1.3. Електричні машини

Тема 9. Електричні машини постійного струму
План
1. Призначення, принцип дії електричних машин.
2. Класифікація електричних машин.
3. Особливості та будова машин постійного струму.
4. Типи і характеристики машин постійного струму.
5. Пуск і регулювання частоти обертання двигунів постійного струму.
6 Спеціальні машини постійного струму.

1. Призначення, принцип дії електричних машин.

66
 Початком історії електричних машин можна вважати теоретичне
обґрунтування можливості побудови електричного двигуна Джозефом Генрі
у 1831 році і побудову електричного двигуна Борисом Семеновичем Якобі у
1838 році. До речі, це був перший судновий електродвигун, він рухав по Неві
бот з дванадцятьма пасажирами на борту. Джерелом енергії для цього
електродвигуна слугувала батарея гальванічних елементів.
Подальший розвиток електричних машин пов’язаний з іменами Б.
Якобі та Е. Ленца (Росія), С. Хіорта (Данія), М. Тесла та інших інженерів-
винахідників. У 1843 році з’являється перша багатополюсна електрична
машина. На цій машині Еммануїл Ленц проводить ряд експериментів, що
стали фундаментом теорії електричних машин. У 1848 році датський
винахідник С.Хіорт запропонував ідею створення електричної машини для
залізничного транспорту. Крізь шість років ним був запропонований
принцип самозбудження електричного генератора. У 1888 році М.О. Доливо-
Добровольським винайдено асинхронний двигун змінного струму.
З цих робіт починається не тільки бурхливий розвиток і
вдосконалення електричних машин, але і революція в енергетиці – заміна
пари на електрику. В результаті цього розвитку були створені дуже
різноманітні за своїм призначенням і конструкцією електричні машини. Це у
першу чергу генератори електричної енергії, електричні двигуни,
електромашинні підсилювачи, індукційні регулятори і фазорегулятори,
сельсини, обертальні трансформатори, тахогенератори і таке інше.
Електрична машина – це електромеханічний пристрій, що здійснює
взаємне перетворення механічної і електричної енергії. Механічну енергію
на електричну перетворюють за допомогою електричних генераторів.
Електричну ж енергію на механічну – за допомогою електричних двигунів.
Машини для перетворення змінного струму на постійний і навпаки, а також
частоти або кількості фаз змінного струму називають електромашинними
перетворювачами.
Принцип дії, будова і робота різних електричних машин ґрунтуються
на використанні деяких фізичних явищ. Найважливіші з них –
електромагнітна індукція і взаємодія магнітних (електромагнітних) полів.
Ці явища ілюструє дослід: провід, з'єднаний з чутливим вимірювальним
приладом (гальванометром), переміщують між полюсами підковоподібного
магніту, при цьому стрілка гальванометра відхиляється. Дослід показує, що в
провіднику під час руху його в магнітному полі виникає електрорушійна
сила (ЕРС). Її називають ЕРС електромагнітної індукції, або просто ЕРС
індукції, а напрям цієї ЕРС визначають, як відомо з курсу фізики,
користуючись правилом правої руки: долоню правої руки розміщують так,
щоб лінії магнітної індукції входили в неї, а відігнутий під прямим кутом
великий палець збігався з напрямом руху провідника, тоді витягнуті чотири
пальці руки показують напрям ЕРС індукції.
ЕРС індукції виникає і тоді, коли провідник нерухомий, але міститься
в змінному магнітному полі або крізь нього проходить струм, який
змінюється (наприклад, коли ми вмикаємо і розмикаємо електричний ланцюг

67
на рис. 9.1)

Рис. 9.1 – Ілюстрація до виникнення ЕРС індукції

Отже, явище електромагнітної індукції полягає в тому, що в контурі

по яком протікає струм і який міститься в змінному магнітному полі або
перетинає лінії магнітної індукції постійного магнітного поля, виникає
електрорушійна сила індукції.
Згадаємо інший дослід: по проводу, розміщеному між полюсами
підковоподібного магніту, пропускають електричний струм – провід
переміщується перпендикулярно до ліній магнітної індукції. Дослід показує,
що на провід зі струмом у магнітному полі діє сила, напрям якої визначають,
користуючись правилом лівої руки: долоню лівої руки розміщують так, щоб
лінії магнітної індукції входили в неї, а чотири витягнуті пальці збігалися з
напрямом струму в провіднику, тоді відігнутий під прямим кутом великий
палець показує напрям сили, що діє на провідник. Сила діятиме на провід зі
струмом і тоді, коли в досліді постійний підковоподібний магніт замінити
електромагнітом. Проводу можна надати форми рамки; якщо рамку
розмістити в магнітному полі і пропустити по ній струм, то вона повернеться
навколо своєї осі (рис. 9.2).
Обертання рамки зумовлене тим, що на її сторони діють сили в
протилежних напрямах. А такі сили, як відомо з фізики, створюють
обертаючий момент. Розглянуте явище лежить в основі будови і роботи
електричних двигунів, багатьох електричних приладів, апаратів. У кожному з
розглянутих вище випадків і аналогічних до них (наприклад, коли струм про-
ходить по двох паралельних проводах) виникнення сили можна пояснити
взаємодією магнітних (електромагнітних) полів: магнітного поля постійного
підковоподібного магніту й магнітного поля, створюваного струмом, який
проходить по провіднику; магнітного поля постійного підковоподібного
магніту (або електромагніту) і магнітного поля, створюваного струмом, що
проходить по рамці; магнітних полів, створюваних струмами, котрі
проходять по кожному з паралельно розміщених проводів.

68
 Рис. 9.2 – Обертання рамки зі струмом і магнітному полі

Відповідно до закону електромагнітної індукції наведення ЕРС у

контурі можливе:
 при обертанні контуру в нерухомому магнітному полі (машини
постійно-го струму);
 при нерухомому контурі й обертовому магнітному полі (синхронні
машини);
 коли обертаються і магнітне поле, і контур (асинхронні машини);
 при нерухомих у просторі магнітному полі й контурі, але
магнітному полі, що змінюється за величиною в часі
(трансформатори).

2. Класифікація електричних машин.

Сучасні електричні машини класифікують за декількома ознаками.
За видом струму що виробляється або перетворюється машиною
розрізняють машини:
 змінного струму;
 машини постійного струму.
Машини постійного струму розділяють за способом збудження
головного магнітного поля на:
 електричні машини з незалежним збудженням;
 електричні машини з самозбудженням:
o машини з послідовним збудженням;
o машини паралельним збудженням;
o машини змішаним збудженням.
Електричні машини змінного струму поділяють на дві групи основні
групи:
 синхронні;
 асинхронні.
В усіх електричних машинах перетворення енергії з одного виду в
інший здійснюється за участю електричного струму і магнітного поля. В
алежності від види перетворюваної енергії електричні машини поділяються
на:
69
 електрогенератори – електричні машини, призначені для
перетворення механічної енергії в електричну (при цьому використовується
явище електромагнітної індукції);
електродвигуни – електричні машини, призначені для перетворення
електричної енергії в механічну (при цьому використовується властивість
магнітного поля діяти на провідник зі струмом магнітною силою).
У будь-якій електричній машині одночасно присутні обидва
вищезазначених явища – і електромагнітна індукція, і дія магнітної сили на
обмотку зі струмом. Природно, що електрогенератори мають деякі
конструктивні відмінності від електродвигунів, тому що ці електричні
машини вирішують різні задачі. Але, в принципі, будь яка електрична
машина може бути використана як в режимі генератора, так і в режимі
двигуна.
Основними частинами будь-якої електричної машини є:
 нерухома частина – статор
 рухома частина – ротор, нерухомо з'єднаний з валом машини.
Кожна із цих частин може виконувати будь-яку з двох функцій:
створювати або магнітне поле, або ЕРС індукції. Термін «ротор» звичайно
вживають тоді, коли говорять про машини змінного струму, а термін «якір» –
стосовно машин постійного струму.
Кількість обертів ротора (вала машини) за одиницю часу називають
частотою обертання електричної машини.
Магнітне поле, що його створює статор, у більшості електричних
машин змінюється періодично; часто воно є обертовим магнітним полем.
Якщо частота обертання магнітного поля і частота обертання вала
електричної машини однакові, такі машини називають синхронними.
В асинхронних машинах частота обертання ротора менша за частоту
обертання магнітного поля.
Електричні машини експлуатують у різних умовах. А тому залежно
від форми виконання розрізняють:
 відкриті;
 захищені електричні машини (бризкозахищені, водозахищені,
пилозахищеними, вибухозахищені та ін.)
Під час роботи електричні машини нагріваються. Це шкідливо для
ізоляції та інших частин. Тому більшість електричних машин мають
вентиляційні пристрої.
Електричні машини постійного і змінного струму находять широке
застосування у різних галузях техніки. Області переважного використання
тих чи інших електричних машини визначаються особливостями їхніх
характеристик. Різним типам електричних машин притаманні свої переваги і
недостатки. Так, основною перевагою електричних двигунів постійного
струму є можливість плавного регулювання частоти обертів і можливість
отримання великого пускового моменту. Тому двигуни постійного струму
великої потужності широко використовують як тягові двигуни на
електричному транспорті, в прокатних станах, у різному технологічному
70
обладнанні. Електричні машини постійного струму малої потужності
використовують в системах автоматичного регулювання і різноманітному
радіоелектронному обладнанні, як у якості двигунів, так і у якості
тахогенераторів – датчиків частоти обертання різних об’єктів.
До недоліків машин постійного струму, що обмежують сфери їх
використання, потрібно віднести:
 конструктивну складність, пов’язану з необхідністю постійної
перекомутації секцій обмоток електричної машини колекторно–
щітковим вузлом;
 створення електричних завад у широкому діапазоні частот за
рахунок виникнення іскор при перекомутації;
 обмежений термін експлуатації машини крізь «підгоряння»
колектора внаслідок іскрення;
 необхідність випрямляти змінний струм, або мати генератор
постійного струму для забезпечення живлення двигунів.
Значно частіше у промисловості і в усіх областях техніки
використовують електричні машини змінного струму, з яких найбільш
поширеною є асинхронний електричний двигун.
Певевагою асинхронних двигунів є найпростіша з усіх електричних
машин конструкція і можливість роботи на змінному струмі. До їхніх
недоліків можна віднести суттєву залежність швидкості обертання валу від
величини навантаження, а також порівняно малий пусковий момент.
Синхронні електричні машини мають менше поширення і, в
основному, використовуються в якості промислових генераторів
електричного струму на електростанціях. У цій сфері використання їм нема
альтернативи.
Синхронні двигуни використовують досить рідко, у тих випадках,
коли за умовами технологічного процесу конче необхідно забезпечити
постійну кількість обертів вала двигуна при змінному навантаженні,
наприклад у приводі металургійних прокатних станів. До недоліків
синхронних двигунів можна віднести ускладнену в порівнянні з
асинхронними двигунами конструкцію і ускладнений процес пуску.

3. Особливості та будова машин постійного струму.

Машиною постійного струму (МПС) називається така обертова
електрична машина, в якій під час основного процесу перетворення енергії
споживається або виробляється електрична енергія постійного струму.
За призначенням розрізняють наступні види МПС:
 Генератори постійного струму (ГПС), призначені для генерування
електричної енергії постійного струму.
 Двигуни постійного струму (ДПС), призначені для приведення в рух
робочих машин і механізмів з регулюванням частоти обертання в
широких межах.
 Електромашинні підсилювачі (ЕМП) постійного струму, призначені
для підсилення потужності постійного струму, до яких відносяться
71
 ЕМП з поперечним та повздовжнім полем.
 Електромашинні перетворювачі постійного струму в змінний струм і
навпаки, до яких відносяться двох’якірні перетворювачі, одноякірний
перетворювач постійного струму та одноякірний перетворювач
змінного струму в постійний.
 Електричні машини постійного струму систем автоматики, до яких
відносяться виконавчі двигуни із звичайним якорем, з порожнім и
дисковим якорем с печатними обмотками; тахогенератори, призначені
для контролю і вимірювання частоти обертання механізмів і машин.
 Спеціальні виді МПС: уніполярні машині, магнітогідродинамічні
машини (МГД), вентильні двигуни постійного струму та ін.

1 – якір;
2 – осердя головного полюсу;
3 – котушка головного
полюсу;
4 – статор;
5 – вентилятор;
6 – щітки;
7 - колектор

Рис. 9.3 – Будова машини постійного струму

Одна й та сама машина постійного струму в принципі може
працювати і як генератор, і як двигун. (Ця властивість машини постійного
струму, що називається оборотністю, дає змогу не розглядати окремо
будову генератора чи двигуна.) Проте кожну електричну машину завод
випускає з певним призначенням – працювати тільки як генератор або тільки
як двигун. Дуже рідко використовують машини постійного струму, при-
значені для роботи як генератором, так і двигуном.
Генератори постійного струму застосовують тоді, коли потрібно мати
самостійне джерело струму, наприклад для живлення деяких видів
електромагнітів, електромагнітних муфт, електродвигунів, електролізних
ванн, зварювальних установок тощо.

72
 Електродвигуни постійного струму застосовують тоді, коли потрібно
плавно регулювати швидкість, наприклад у тролейбусах, електровозах,
деяких типах підйомних кранів, у пристроях автоматики.
Статор машини постійного струму складається зі станини і осердя.
Станину виготовляють з маловуглецевої сталі, яка має значну магнітну
проникність. Тому станина є також і магнітопроводом. Одночасно це
основна деталь, що об'єднує інші деталі й складальні одиниці машини в
єдине ціле. Так, до станини із середини прикріплюють болтами полюси,
котрі складаються з осердя, полюсного наконечника і котушки.
Розрізняють основні й додаткові полюси. Основні полюси збуджують
магнітне поле; тому обмотки їх котушок називають обмотками збудження.
Додаткові полюси встановлюють у машинах підвищеної потужності (понад 1
кВт) для поліпшення роботи машини; обмотку додаткових полюсів з'єднують
послідовно з обмоткою ротора (якоря).
Ротор (якір) машини постійного струму складається з осердя й
обмотки. Осердя якоря набирають з тонких листів електротехнічної сталі,
ізольованих один від одного лаковим покриттям, що зменшує втрати на
вихрові струми. У пази осердя вкладають обмотку якоря. В осерді якоря
роблять вентиляційні канали.

Рис. 9.4 – Якір машини постійного струму:

а) загальний вигляд, б) щітка і щіткотримач; 1 - сердечник, 2 -
обмотка, 3 - колектор, 4 - щітка, 5 – пружина
Щоб струм від обмотки якоря в зовнішнє коло (у генераторі) або із зо-
внішнього кола до обмотки якоря (у двигуні) проходив в одному й тому
самому напрямі, у машині постійного струму встановлюють колектор.
Набирають його з мідних пластин, ізольованих одна від одної міканітовими
прокладками. Кожну пластину колектора з'єднують з одним або кількома
витками обмотки якоря. Осердя якоря і колектор закріплюють на одному
валу. Отже, колектор – це пристрій, який конструктивно об'єднаний з
якорем (ротором) електричної машини і є механічним перетворювачем
змінної ЕРС в постійну в генераторі і постійного струму в мінний у двигуні.
Тобто в залежності від режиму роботи проявляє властивості випрямляча або
інвертора.
73
 1 і 3 – сталеві шайби;
2 – болт;
4 – міканітова прокладка;
5 – верхня частина колекторної
пластини «півник»;
6 – колекторна пластина
Рис. 9.5 – Будова колектора
.
По ізольованих один від одного і приєднаних до витків обмотки якоря
пластинах, що становлять колектор, ковзають струмознімні щітки. Крізь ці
щітки й колектор обмотка якоря приєднується до зовнішнього електричного
кола. Щітки вставляють в обойми щіткотримача і притискують до колектора
пружинами.

Рис. 9.6 – Щітковий механізм машини постійного струму:

1 – курок щіткотримача; 2 – пружина; 3 – щітка, 4 – корпус
щіткотримача; 5 – затискач; 6 – гнучкий тросик щітки
Щіткотримач (здвоєний) складається з корпусу 4, в який поміщені
щітки 3, курка 1, що представляє собою відкидну деталь, передавальну тиск
пружини 2 на щітку. Щіткотримач кріплять на пальці затискачем 5. Щітка
постачена гнучким тросом 6 для включення її в електричний ланцюг
машини.

Рис. 9.7 – Головні полюси машини постійного струму: з безкаркасною

полюсною котушкою і з каркасною полюсною котушкою
1 – станина; 2 – осердя; 3 – полюсна котушка
Головні полюси призначені для створення основного магнітного
74
потоку і складаються з шихтованого (набраного з листової електротехнічної
сталі) осердя 2 і котушки збудження 3. Шихтоване осердя необхідне для
ослаблення вихрових струмів. Нижню, ширшу, частину осердя полюса
називають полюсним наконечником.
У машинах постійного струму полюсні котушки роблять
безкаркасними – намотуванням мідного дроту безпосередньо на сердечник
полюса, попередньо наклавши на нього ізоляційну прокладку. У більшості
машин (потужністю більше 1 кВт) полюсну котушку роблять каркасною:
обмотувальний дріт намотують на каркас (зазвичай пластмасовий), а потім
надягають на сердечник полюса.

а) б)
Рис. 9.8 – Види обмоток машини постійного струму

Обмотку якоря виконують з мідного ізольованого проводу у вигляді

секцій. Секції обмотки укладають в пази у два шари (двошарова обмотка),
ізолюють і закріплюють в них дерев'яними клинами, а частини обмотки, що
виходять по торцях якоря з пазів, кріплять сталевими дротовими бандажами,
щоб запобігти вириванню обмотки з пазів при обертанні якоря. Секції
обмотки з'єднують між собою і з колекторними пластинами й утворюють
замкнуту обмотку з певним числом паралельних гілок. Кількість гілок
визначається типом обмотки. Розрізняють паралельні (петльові) і послідовні
(хвильові) обмотки. Петлеві (рис. 9.8,а) мають число паралельних гілок, яке
дорівнює числу пар полюсів машини, а хвильові (рис. 9.9,б) утворюють одну
пару паралельних гілок. Простота і надійність послідовної обмотки
обумовлюють її велике поширення в машинах загального застосування.
4. Типи і характеристики машин постійного струму.
Машини постійного струму розрізняють за способом збудження.
У машинах з незалежним збудженням обмотка збудження живиться
від стороннього джерела струму (рис. 9.8, а).
Якщо обмотка збудження дістає живлення від затискачів якоря і
з'єднана з ними паралельно, таку машину називають машиною з пара-
лельним збудженням (рис. 9.8, б).
Таку саму машину, але з послідовним з'єднанням обмотки збудження
із затискачами якоря називають машиною з послідовним збудженням (рис.
9.8, в). У машинах зі змішаним збудженням є дві обмотки збудження, одна з

75
яких з'єднана із затискачами якоря послідовно, а друга – паралельно (рис.
9.8, г).
Характеристики машини постійного струму показують її робочі
якості. Характеристику генератора, яка виражає залежність між напругою на
його затискачах і силою струму в обмотці якоря, називають зовнішньою
характеристикою (рис. 9.9). З рисунка видно, що залежно від способу
збудження генератора можна дістати як стабільні, так і регульовані напруги.

Рис. 9.8 – Схеми генераторів постійного струму:

а) з незалежним збудженням; б) з паралельним збудженням; в) з
послідовним збудженням; г) зі змішаним збудженням

76
 Рис. 9.9 – Зовнішня характеристика генератора постійного струму:
а) з незалежним збудженням; б) з паралельним збудженням; в) з
послідовним збудженням; г) зі змішаним збудженням

а) б) в)
Рис. 9.10 – Схеми двигунів постійного струму:
а) з паралельним збудженням; б) з послідовним збудженням;
в) зі змішаним збудженням

Характеристики двигунів постійного струму виражають також

залежність обертаючого моменту і частоти обертання від сили струму в об-
мотці якоря (рис. 9.10).
Залежність частоти обертання від обертаючого моменту називають
механічною характеристикою двигуна. Ці характеристики показують, що
залежно від способу живлення обмотки збудження можна в широких межах
регулювати як значення обертового моменту, так і частоту обертання
двигуна постійного струму.

а) б)
Рис. 9.10 – Швидкісна характеристика електродвигуна постійного струму від
сили струму в обмотці якоря:
а) з незалежним і паралельним збудженням; б) з послідовним збудженням

77
 а) б)
Рис. 9.11 – Механічна характеристика електродвигуна постійного струму: а)
з незалежним і паралельним збудженням; б) з послідовним збудженням

Номінальні дані двигунів постійного струму

Серед ДПС двигуни з незалежним збудженням є найбільш
розповсюдженими, а в замкнених системах керування електроприводами
постійного струму в основному використовуються тільки вони. Двигун
характеризується наступними паспортними даними, які знаходяться на його
табличці:
Рн, кВт – номінальна потужність, це механічна потужність на валу
двигуна, на яку може розраховувати користувач; Uн, В – номінальна
напруга якоря;
Iн, А – номінальний струм якоря;
nн, об/хв. – номінальна частота обертання;
Uн.зб, В – номінальна напруга збудження;
Iн.зб, А – номінальний струм збудження;
н – номінальний ККД.
Номінальна потужність електричної машини це потужність, на яку
розрахована дана машина за умовами нагрівання та безаварійної роботи
протягом установленого терміну експлуатації. Номінальні потужності всіх
видів електричних машин стандартизовані, так само стандартизовані і
номінальні частоти обертання. Електричні машини випускають на стандартні
напруги, узгоджені зі стандартними напругами електричних ланцюгів (220 В,
380 В), стандартна напруга генераторів на 5-10% вища, ніж двигунів, що
викликано втратами напруги в електричних колах.
5. Пуск і регулювання частоти обертання двигунів постійного
струму.
У початковий момент пуску якір двигуна нерухомий (n= 0) і в його
обмотці не індукується ЕРС (Ea = 0) . Тому при безпосередньому
підключенні двигуна до мережі в обмотці якоря виникає пусковий струм, що
може сягати великих значень, в 10-50 разів перевищуючи номінальний струм
78
двигуна.
Такий великий пусковий струм досить небезпечний для двигуна. По-
перше, він може викликати в машині коловий вогонь, а по-друге, при такому
струмі у двигуні розвивається надмірно великий пусковий момент, що
робить ударну дію на обертові частини двигуна і може механічно їх
зруйнувати. І нарешті, цей струм викликає різке спадання напруги в мережі,
що несприятливо відбивається на роботі інших споживачів, включених у цю
мережу. Тому пуск двигуна безпосереднім підключенням у мережу
(безреостатний пуск) зазвичай застосовують для двигунів потужністю не
більше 0,7-1,0 кВт. У цих двигунах завдяки підвищеному опору обмотки
якоря і невеликій масі обертових частин значення пускового струму лише в
3-5 разів перевищує номінальний, що не представляє небезпеки для двигуна.
Що ж стосується двигунів середньої і великої потужності, то при їх пуску
для обмеження пускового струму використовують пускові реостати, що
включаються послідовно в коло якоря (реостатний пуск).
Способи регулювання частоти обертання двигунів оцінюються
наступними показниками: плавністю регулювання; діапазоном регулювання,
обумовленим відношенням найбільшої частоти обертання до найменшої;
економічністю регулювання, обумовленою вартістю регулюючої апаратури і
втратами електроенергії в ній.
Регулювати частоту обертання двигуна паралельного збудження
можна зміною опору в колі якоря, зміною основного магнітного потоку,
зміною напруги в колі якоря.
Введення додаткового опору в коло якоря. Додатковий опір (реостат
Rра) включають в коло якоря аналогічно пусковому реостату. Однак на
відміну від останнього, додатковий опір повинний бути розрахований на
тривале протікання струму. Збільшення Rра призводить до зменшення
частоти обертання.
Зміна основного магнітного потоку. Цей спосіб регулювання у
двигуні паралельного збудження реалізується за допомогою реостата в колі
обмотки збудження. Так, при зменшенні опору реостата зростає магнітний
потік обмотки збудження, що супроводжується зниженням частоти
обертання.
При збільшенні опору у колі збудження частота обертання зростає.
Залежність частоти обертання від струму збудження виражається
регулювальною характеристикою двигуна n = f (Iзб ).
Недолік розглянутого способу регулювання частоти обертання
полягає в тому, що при зміні магнітного потоку змінюється кут нахилу
механічної характеристики двигуна. Розглянутий спосіб регулювання
частоти обертання простий і економічний, тому що у двигунах
паралельного збудження струм
Iзб (0,01 0,07)Ia , а тому втрати в регулювальному реостаті невеликі. Однак
діапазон регулювання також невеликий. Пояснюється це тим, що нижня
межа частоти обертання обумовлена насиченням машини, що обмежує
значення магнітного потоку Ф , а верхня межа частоти – небезпекою

79
«розносу» двигуна і посиленням впливу реакції якоря, що спотворююча дія
якої при ослабленні основного магнітного потоку Ф підсилюється і веде до
іскріння на колекторі або до появи колового вогню.
Зміна напруги в колі якоря. Регулювання частоти обертання двигуна
зміною живлячої напруги застосовується лише при постійному струмі
збудження, тобто при роздільному живленні кіл обмотки якоря і обмотки
збудження при незалежному збудженні.
Для здійснення цього способу регулювання необхідно коло якоря
двигуна підключити до джерела живлення з регульованою напругою. Для
керування двигунами малої і середньої потужності як джерело можна
застосувати регульований випрямляч, у якому напруга постійного струму
міняється регулювальним автотрансформатором включеним на вході
випрямляча.
Для керування двигунами великої потужності доцільно застосовувати
генератор постійного струму незалежного збудження; привод здійснюється
за допомогою приводного двигуна, у якості якого використовують трифазний
двигун змінного струму. Для живлення постійним струмом кіл збудження
генератора Г и двигуна Д використовується збуджувач – генератор
постійного струму, напруга на виході якого підтримується незмінною.
Зміна напруги в колі якоря дозволяє регулювати частоту обертання
двигуна вниз від номінальної, тому що напруга понад номінальною
неприпустима. При необхідності регулювати частоту обертання вгору від
номінальної можна скористатися зміною струму збудження двигуна.
Зміна напрямку обертання (реверс) двигуна, що працює по системі
Г-Д – генератор-двигун, здійснюється зміною напрямку струму в колі
збудження генератора перемикачем, тобто зміною полярності напруги на
його затискачах. Якщо двигун постійного струму працює в умовах
різкозмінного навантаження, то для зменшення коливань потужності,
споживаної приводного двигуна із трифазної мережі, на вал приводного
двигуна поміщають маховик, що запасає енергію в період зменшення
навантаження на двигун і віддає її в період інтенсивного навантаження
двигуна.
Регулювання частоти обертання зміною напруги в колі якоря
забезпечує плавне економічне регулювання в широкому діапазоні.
Найбільша частота обертання обмежується умовами комутації, а найменша –
умовами охолодження двигуна.
Ще однією перевагою розглянутого способу регулювання є те, що він
допускає безреостатний пуск двигуна при зниженій напрузі.

6 Спеціальні машини постійного струму.

Потреба в спеціальних машинах постійного струму виникла в
основному в зв'язку з автоматизацією виробництва і розвитком
електрифікованого транспорту.
Генераторні датчики – мікромашини постійного струму, які
застосовують для перетворення частоти обертання вала двигуна на

80
електричний сигнал. Таку мікро-машину з незалежним збудженням,
вмонтовану в тахометр, називають тахогенератором.
У системах автоматичного керування і регулювання застосовують
виконавчі двигуни. Вони призначені для перетворення електричного сигналу
на механічне переміщення, наприклад на обертання вала. Потужність
виконавчих двигунів звичайно становить 500...600 Вт. Вони мають
відповідати таким вимогам, як швидкодія, висока надійність, точність
регулювання частоти обертання. Як виконавчі використовують двигуни
постійного струму з друкованою обмоткою якоря. Якір виготовляють у
вигляді тонкого диска з текстоліту, скла або іншого немагнітного матеріалу,
на обидва боки якого друкованим способом наносять провідники обмотки
якоря. Магнітне поле статора створюється постійними магнітами і
підсилюється за допомогою кілець з феромагнітного матеріалу. Останнім
часом застосовують також машини постійного струму з гладеньким якорем.
У нього обмотка розміщена не в пазах, а безпосередньо на осерді. Ці машини
мають поліпшені характеристики, які забезпечуються меншою індуктивністю
обмотки якоря і підвищеною магнітною Індукцією в повітряному зазорі між
якорем і статором.
В автоматичних системах звичайно потрібно підсилювати електричні
сигнали. Для цього часто застосовують підсилювачі, у яких енергія
перетворюється за допомогою електронних ламп або транзисторів. Поширені
також електромашинні підсилювачі (ЕМП).
Такий підсилювач являє собою машину постійного струму, на
обмотку збудження якої може подаватися сигнал, який треба підсилити.
Підсилення досягається за рахунок використання енергії первинного
двигуна, як правило, електричного. За допомогою електромашинних
підсилювачів потужність сигналу підсилюється в 104–105 разів.
На електрифікованому транспорті застосовують тягові електричні
двигуни. Звичайно це двигуни постійного струму з послідовним збудженням.
Проте умови роботи їх відрізняються від умов роботи електричних двигунів,
які використовують у стаціонарних установках. Тягові двигуни працюють в
умовах частого пуску, різних змін напруги, сили струму, частоти обертання.
Отже, тягові двигуни повинні мати великий пусковий обертовий момент
(забезпечується завдяки послідовному збудженню) і можливість
регулювання в широких межах частоти обертання. Усе це зумовлює
особливості конструкції тягових двигунів на відміну від електричних машин
загального призначення.

81
 Тема 10. Трансформатори
План
1. Загальні відомості і класифікація трансформаторів.
2. Однофазний трансформатор.
3. Режими роботи трансформатора.
4. Трифазні трансформатори.
5. Автотрансформатори.
6. Вимірювальні трансформатори

1. Загальні відомості і класифікація трансформаторів.

Трансформатор – це статичний електротехнічний пристрій,
призначений для перетворення напруги змінного струму однієї величини на
напругу змінного струму іншої.
Трансформатор складається із сталевого осердя і обмоток. Осердя
зібране з тонких листів електротехнічної сталі, ізольованих один від одного з
метою зниження втрат потужності на гістерезис і вихрові струми.
Перетворення напруги в трансформаторах здійснюється змінним
магнітним потоком індуктивно зв'язаних між собою обмоток.
Обмотка, що підключається до джерела електричної енергії,
називається первинною, а обмотка, до якої підключене навантаження, –
вторинною.
Параметри трансформатора, що належать до первинної обмотки

82
(число витків, напруга, струм і т.д.), називаються первинними і в їхніх
літерних позначеннях використовується індекс 1. Відповідно параметри
вторинної обмотки називаються вторинними й записуються з індексом 2.
Якщо крізь трансформатор необхідно здійснити живлення двох і
більше навантажень з різною напругою живлення, то виконують кілька
вторинних обмоток. За призначенням трансформатори діляться на силові і
спеціального призначення (зварювальні, вимірювальні, погоджувальні та ін.).
Силові трансформатори бувають однофазні (для кіл однофазного
струму) і трифазні (для трифазних кіл), такі що підвищують і такі, що
знижують напругу. На рис. 10.1 показані умовні графічні позначення
однофазного (а, б, в) і трифазного (г, д, е) трансформаторів.

Рис. 10.1 - Умовні графічні позначення трансформаторів

За способом охолодження трансформатори діляться на сухі й масляні.

У масляних трансформаторів обмотки занурені у сталевий бак, заповнений
маслом. На щитку трансформатора вказують його номінальні параметри:
первинну й вторинну напругу; номінальну повну потужність; струм при
номінальній повній потужності; частоту; число фаз; схему з'єднання
обмоток; режим роботи (тривалий або короткочасний); спосіб охолодження.
Трансформатори класифікують за наступними ознаками:
1. За кількістю фаз (m):
 однофазні;
 трифазні;
 багатофазні.
2. За кількістю обмоток в одній фазі:
 двообмоточні;
 триобмоточні;
 багатообмоточні.
3. За співвідношенням вторинної та первинної напруги:
 підвищувальні U2 >U1;
 знижувальні U2 < U1;
4. За призначенням:
 силові;
 вимірювальні трансформатори струму та напруги;
 автотрансформатори;
83
  випробувальні.
Випробувальні трансформатори призначені для випробування
апаратів високою напругою.
Силові трансформатори призначені для живлення силового та
освітлювального навантаження.
Зазвичай трансформатор складається з наступних систем:
- магнітної системи;
- системи обмоток;
- механічної системи;
- системи охолодження;
- системи контролю та захисту.
Магнітна система (магнітопровід) – це осердя яке набирають з
окремих пластин електротехнічної сталі, тобто виконують шихтованим
для зменшення витрат на вихрові струми.
Обмотки трансформатора розташовують на осерді і намотують
алюмінієвим або мідним ізольованим дротом. Алюмінієві обмотки
застосовують в трансформаторах потужністю до 20 кВА.
Механічна система призначена для кріплення інших систем і
забезпечує міцність конструкції.
Система охолодження забезпечує охолодження активних частин
трансформатора (магнітопровід та обмотки).
Система контролю та захисту забезпечує поточний контроль
основних параметрів трансформатора та його захист в аварійних режимах.

2. Однофазний трансформатор.
На осерді однофазного трансформатора (рис. 10.2) у найпростішому
випадку розташовані дві обмотки, виконані з ізольованого проводу. До
первинної обмотки підводять живлячу напругу U1. Із вторинної обмотки
знімають напругу U2, яку підводять до споживача електричної енергії.
Змінний струм I1, проходячи по витках первинної обмотки трансформатора
w1, створює в осерді магнітопроводу змінний магнітний потік Ф. Більша
частина цього потоку замикається по магнітопроводу (осерді) і називається
корисним (основним) магнітним потоком Фм. Частина магнітного потоку
замикається крізь повітря і називається потоком розсіювання Фрс.
Змінюючись у часі за синусоїдальним законом Ф = Ф msinωt, цей потік
пронизує витки m вторинної обмотки трансформатора. При цьому відповідно
до закону електромагнітної індукції в ній наводиться ЕРС e2.
Амплітудні значення ЕРС і первинній і вторинній обмотках
визначається:
,
,
де w1, w2 – число витків вторинної обмотки трансформатора.
Під дією ЕРС e2 у вторинному колі трансформатора, замкнутому на
навантаження, протікає струм I2.

84
 Рис. 10.2 – Принцип дії однофазного трансформатора

Відношення ЕРС первинної обмотки трансформатора до ЕРС його

вторинної обмотки, що дорівнює відношенню числа витків відповідних
обмоток, називають коефіцієнтом трансформації трансформатора
.
Якщо Е1 < Е2, то трансформатор є підвищувальним, при Е1 > Е2, він є
понижувальним.

3. Режими роботи трансформатора.

Залежно від величини опору навантаження розрізняють три режими
роботи трансформатора:
режим холостого ходу (Zн = ∞);
режим навантаження (0 < Zн < ∞);
режим короткого замикання (Zн = 0).
У режимі холостого ходу вторинна обмотка трансформатора
розімкнута. Струм первинної обмотки трансформатора при відключеному
споживачі електроенергії є струмом холостого ходу I0. Кут магнітних втрат α
–кут зрушення за фазою між струмом і магнітним потоком трансформатора,
обумовлений втратами потужності в магнітопроводі. Значення кута α для
сучасних електротехнічних сталей звичайно невелике і становить 4...6°.
Напруга, яку підводять в режимі холостого ходу до трансформатора,
відповідно до другого закону Кірхгофа може бути представлена як сума
падінь напруги в первинному колі.
Внаслідок перемагнічування магнітопроводу і режимі холостого ходу
в ньому виникають втрати потужності, які називають втратами холостого
85
ходу. Потужність Р0, споживана з мережі в режимі холостого ходу,
витрачається в основному на покриття втрат у магнітопроводі, тому що
втрати в первинній обмотці малі.
Режим короткого замикання для силового трансформатора є
аварійним. Однак деякі спеціальні трансформатори розраховують для роботи
в режимі близькому до короткого замикання. Це зварювальні
трансформатори, вимірювальні трансформатори струму. При роботі
трансформатора в режимі навантаження (Zн ≠ 0) у вторинному колі під
впливом Е2 з'являється струм I2. Основний магнітний потік Ф0 створюється
спільною дією магніторушійної сили первинної й вторинної обмоток.
Результуюча магніторушійна сила Fр дорівнює їхній геометричній сумі.
Паспортні дані трансформатора
У процесі перетворення напруги в трансформаторі виникають втрати
електричної енергії в обмотках і магнітопроводі, викликані нагріванням.
Тривалий перегрів обмоток може викликати старіння і руйнування ізоляції,
тому для забезпечення тривалої роботи силового трансформатора заводом
виготовником задаються показники, що називаються паспортними даними:
 повна потужність S;
 коефіцієнт трансформації n;
 номінальні первинна і вторинна напруги U1н і U2н;
 напруга короткого замикання Uкз;
 номінальні первинний і вторинний струми I1н, I2н;
 струм холостого ходу I0;
 частота fн;
 втрати в сталі магнітопроводу ΔP0н і в обмотках ΔPмн та ін.
У процесі тривалої експлуатації властивості ізоляції погіршуються,
зростають втрати енергії. Тому періодично перевіряють основні дані
трансформатора, до яких належать Uкн і І10н, що характеризують втрати
енергії в обмотках, ізоляції і сталі магнітопроводу. Для цього проводять два
досліди: дослід холостого ходу і дослід короткого замикання.

Рис. 10.3 – Схеми дослідів холостого ходу (а) і короткого замикання (б)

Дослід холостого ходу. Схема включення вимірювальних приладів

при досліді холостого ходу подана на рис. 10.3, а. У процесі досліду
86
вимірюють: P, U1 і U2, I10, Р0 при зміні U1 від 0 до U1н. При U1 = U1н
визначають: втрати в сталі магнітопроводу ΔP 0н, коефіцієнт трансформації η,
струм холостого ходу І0н.
Дослід короткого замикання. При досліді короткого замикання (рис.
10.3,б) вторинна обмотка трансформатора замкнута накоротко, а первинна
обмотка включається крізь регулятор напруги РН на таку знижену напругу
U1к при якій в обмотках трансформатора протікають номінальні струми. Цю
напругу називають напругою короткого замикання. У досліді вимірюють I1,
I2, U1 = Uк і Р2 при зміні струму І1 від 0 до І1н. При І1 = І1н, визначають втрати
короткого замикання ΔPкн, напругу короткого замикання Uкн. За даними
досліду короткого замикання розраховують параметри схеми заміщення:
Коефіцієнт корисної дії трансформатора η дорівнює відношенню
корисної активної потужності до всієї активної потужності, що надходить з
мережі:
,

де – корисна активна потужність на навантаженні;

. – потужність мережі;
– сумарні втрати потужності.
– втрати в сталі осердя на перемагнічування та вихрові струми;
– коефіцієнт навантаження трансформатора.

4. Трифазні трансформатори.
Конструктивно трифазні трансформатори виконують стрижньовими
(рис. 10.4). На кожному з трьох стрижнів розміщують первинну і вторинну
обмотки однієї фази. Результуючі магніторушійні сили кожної фази зміщені
одна до одної на 120°, сума векторів магнітних потоків дорівнює нулю. Фази
А В і С первинної і вторинної обмоток можуть з'єднуватися в «зірку» (Y) і
«трикутник» (Δ). Тому вектори лінійних напруг U 1 і U2 можуть не збігатися
за фазою. Зрушення за фазою вказується групою з'єднання обмоток.

87
 а) б)
Рис. 10.4 – Трифазний трансформатор:
а) зовнішній вигляд, б) будова, 1 – бак, 2 – вентиль, 3 – болт
заземлення, 4 – термосифонний фільтр, 5 – радіатор, 6 – перемикач, 7 –
розширювач, 8 – масловказівник, 9 - повітряосушувач, 10 - вихлопна труба,
11 - газове реле, 12 – ввід ВН, 13 – привід перемикаючого пристрою, 14 –
ввід НН, 15 - підйомне кільце, 16 – відведення НН, 17 – остов, 18 –
відведення ВН, 19 – ярмова балка остова (верхня і нижня), 20 – регулювальні
відгалуження обмоток ВН , 21 - обмотка ВН (всередині НН), 22 – каток візка

а) б)
Рис. 10.5 – Схеми з'єднання обмоток трифазних трансформаторів
5. Автотрансформатори.
Автотрансформатор у конструктивному відношенні подібний до
звичайного трансформатора: має замкнутий сталевий магнітопровід, на
якому розміщені дві обмотки, виконані з мідного проводу різних перерізів.
На відміну від трансформатора обмотки автотрансформатора електрично
з'єднані.
Отже, автотрансформатором називається трансформатор, у якого
первинна і вторинна обмотки електрично з’єднані між собою.
У понижувального автотрансформатора обмотка вторинної напруги є
частиною обмотки первинної напруги. У підвищувального, навпаки, обмотка
первинної напруги є частиною обмотки вторинної напруги. Таким чином, в
автотрансформаторі крім магнітного зв'язку між первинною й вторинною

88
обмотками є ще електричний зв'язок. Зовнішній вигляд і електрична схема
автотрансформатору подана на рис. 10.6.

Рис. 10.6 – Зовнішній вигляд і електрична схема автотрансформатору

Переваги автотрансформатора перед трансформатором:

 простота конструкції;
 менша витрата міді;
 більш високий ККД;
 менші втрати в обмотках і сталі магнітопроводу.
Однак автотрансформатор у порівнянні з трансформатором має й
істотні недоліки:
 малий опір короткого замикання, що спричиняє великий струм
короткого замикання;
 небезпека при дотику людини до проводів у колі навантаження
крізь електричний зв'язок між обмотками.
Трифазні автотрансформатори застосовують в електроенергетиці для
зв'язку мереж змішаних напруг, наприклад 110 і 220, 220 і 500 кВ та ін., при
пуску асинхронних трифазних електродвигунів з метою зменшення
пускового струму. Автотрансформатори низької напруги виконують на
невелику потужність (до 7,5 кВА). Вони мають, як правило, обмотку з одним
перерізом проводу і можуть використовуватися як для підвищення, так і
зниження напруги.

6. Вимірювальні трансформатори
Вимірювальні трансформатори застосовують для вимірювань напруг
і струмів.
Вимірювальні трансформатори напруги використовують для
включення вольтметрів, частотомірів, обмоток напруги ватметрів і
лічильників.
Вимірювальні трансформатори струму призначені для
підключення амперметрів, реле, струмових обмоток ватметрів і лічильників.
На рис. 10.7 показано схему включення вимірювальних приладів крізь
89
вимірювальні трансформатори до однофазної мережі. Для безпеки дотику до
приладів один затискач вторинних обмоток трансформаторів заземлюють.

Рис. 10.7 – Схеми включення трансформатора напруги й струму

Вторинні обмотки вимірювальних трансформаторів мають стандартні

значення: 100 В для трансформаторів напруги й 5 і 1 А для трансформаторів
струму. Тому діапазон вимірювання може бути розширений шляхом
регулювання коефіцієнтів трансформації (співвідношення числа витків).
Вимірювальний трансформатор напруги працює в режимі,
близькому до холостого ходу. Очевидно, точність вимірювання напруги
буде тим вища, чим менше падіння напруги на трансформаторі, що
досягається зниженням числа витків при збільшенні перерізу сталі
магнітопроводу.
У трансформаторах струму, навпаки, зменшення похибки
досягається шляхом зниження струму первинної обмотки, для чого
використовують стрічковий магнітопровід кільцевої форми з матеріалу з
малими втратами (мале значення коерцитивної сили) і роботі в ненасиченій
частині кривої намагнічування. Оскільки нормальним режимом роботи
трансформатора струму є режим короткого замикання, то для
перемикань у вторинному колі встановлюють пристрої, що замикають
вихідні затискачі вторинної обмотки.

Тема 11. Електричні машини змінного струму

План
1. Загальні відомості про електричні машини змінного струму.
2. Асинхронні машини змінного струму.
2.1. Загальні відомості і будова.
2.2. Принцип роботи асинхронної машини.
2.3. Втрати, ККД і характеристики асинхронного двигуна.
2.4. Пуск асинхронних двигунів.
3. Синхронні машини змінного струму.
3.1. Загальні відомості і будова синхронних машин.
3.2. Синхронний генератор.
3.3. Синхронний двигун.

90
 3.4. Пуск синхронного двигуна.
3.5. Регулювання коефіцієнта потужності синхронного двигуна.
4. Порівняння синхронних і асинхронних двигунів.

1. Загальні відомості про електричні машини змінного струму.

Як ми побачили вище, електричні машини постійного струму мають
чудові механічні характеристики і завдяки цьому можуть задовольнити
майже всі потреби перетворення електричної енергії у механічну. Проте,
застосування електричних двигунів постійного струму потребує наявності
джерел постійного струму. Оскільки в електричних мережах, по більшості,
присутній змінний струм, ця вимога у багатьох випадках стає обтяжливою, і
тим більш обтяжливою, чим більша потужність електричного двигуна. Тому
в техніці широке застосування знаходять асинхронні і синхронні електричні
машини змінного струму, які відрізняються простотою конструкції,
надійністю і низькою вартістю завдяки відсутності колекторно-щіткового
вузла.
Електричні машини змінного струму розділяють на:
o синхронні;
 явнополюсні;
 неявно полюсні;
o асинхронні;
 з короткозамкнутим ротором;
 з фазним ротором;
o колекторні.
Найбільше застосування мають трифазні синхронні генератори
змінного трифазного струму і трифазні асинхронні електродвигуни.
Колекторні електродвигуни змінного струму мають обмежене застосування
внаслідок складності конструкції, обслуговування й більш високої вартості.
Основною їхньою перевагою є можливість регулювання швидкості
обертання в широких межах, що важко в асинхронних двигунах.
Асинхронні машини використовуються головним чином як двигуни, а
синхронні – як двигуни і як генератори. Практично всі генератори змінного
струму – синхронні. Простота, висока надійність у роботі, малі габаритні
розміри і низька вартість трифазних асинхронних двигунів потужністю
більше 0,5 кВт обумовили їхнє широке застосування в електроприводах
металорізальних верстатів, підйомно-транспортних механізмів, ковальсько-
пресових машин, насосів, вентиляторів, компресорів та ін. Асинхронні
двигуни потужністю до 0,5 кВт виконують одно- і двофазними. Їх
застосовують у системах автоматики, в побутових приладах, в
електрифікованому інструменті та ін.

2. Асинхронні машини змінного струму.

Електричні машини змінного струму, в яких замкнутий ротор
обертається зі швидкістю, що відрізняється від швидкості обертання
магнітного поля, називають асинхронними.
91
 Трифазний асинхронний двигун складається з двох основних вузлів:
статора і ротора.
До складу статора входять: корпус, осердя та обмотки, розташовані у пазах осердя.

б)

в)
а)
Рис. 11.1 – Будова асинхронного двигуна з короткозамкненим
ротором а): 1 – вал; 2 – обмотка статора; 3 – осердя статора; 4 –
короткозамкнена обмотка ротора; 5 – осердя ротора; 6 – вентилятор; 7 -
станіна; умовне позначення асинхронного двигуна б) з короткозамкненим
ротором і в) з фазним ротором

Корпус призначений для кріплення осердя з обмотками та кріплення

підшипникових щитів. Корпус виготовляють з немагнітних матеріалів.
Осердя статора збирають з окремих листів електротехнічної сталі
товщиною . Обмотки статора з’єднують за схемами зірки або
трикутника.
Ротор складається з вала, на якому розташоване циліндричне осердя, у
пазах якого укладена обмотка. Осердя ротора також набирається із окремих
листів електротехнічної сталі.
По виду обмоток розрізняють два типи роторів:
 короткозамкнений;
 фазний.
Відповідно до типів обмоток розрізняють:
o асинхронний двигун з короткозамкненим ротором;
o асинхронний двигун з фазним ротором.
У двигунах з короткозамкненим ротором обмотка ротора являє
собою ряд алюмінієвих стержнів з’єднаних на кінцях кільцями.

92
 Обмотку фазного ротора виконують трифазною аналогічно обмотці
статора. Кінці фаз з’єднують зіркою а початки під′єднують до контактних
кілець, розташованих на валу двигуна.
Асинхронна машина, як і будь-яка електрична машина, може
працювати в режимі двигуна і режимі генератора. На рис. 11.1 показана
будова асинхронного двигуна. Його основними конструктивними
елементами є нерухомий статор і обертовий ротор. Умовне графічне
позначення асинхронного двигуна з короткозамкненим ротором наведене на
рис. 11.1, б, а з фазним ротором на рис. 11.1, в.
Статор асинхронного двигуна складається із станини, що є одночасно
корпусом двигуна, і закріплених у ній магнітопроводу і обмотки.
Магнітопровід статора, який являє собою основну частину магнітного кола
машини, виконаний з шихтованої електротехнічної сталі (рис. 11.2). На його
внутрішній циліндричній поверхні є пази, в які укладають провідники
обмотки статора. До станини кріплять два бічних щити з наскрізними
центральними отворами для підшипників вала ротора.

Рис. 11.2 – Статор асинхронного двигуна

Ротор асинхронного двигуна складається з пакета магнітопроводу і

обмотки (рис. 11.3, а, б). Насаджений на вал пакет магнітопроводу має форму
циліндра, на зовнішній поверхні якого виконані пази, де розміщується
обмотка. Залежно від типу обмотки ротор асинхронного двигуна може бути
короткозамкненим або фазним. У пази короткозамкнених роторів вкладені
мідні стрижні, що з'єднуються з торців короткозамкненими кільцями; така
обмотка має вигляд «білячої клітки» (рис. 11.3,б).

93
 а) б)
Рис. 11.3 – Ротор асинхронного двигуна з короткозамкненим ротором: а)
осердя, б) обмотка типу «біляча клітка», 1 – вал, 2 – листи електротехнічної
сталі; 3 – стрижні короткозамкненої обмотки, 4 - торцьові кільця

У асинхронного двигуна з фазним ротором в пази фазного ротора

укладають провідники секцій трифазної обмотки, що з'єднується в «зірку»
(рис. 11.4). Вільні виводи фаз обмотки ротора приєднують до трьох (за
числом фаз) ізольованих одне від одного контактних кілець. На кільця
накладені закріплені в щіткотримачах щітки, за допомогою яких обмотки
ротора з'єднується з регулювальним або пусковим реостатом.

Рис. 11.4 – Будова асинхронного двигуна з фазним ротором: 1 – станина; 2 –

обмотка статора; 3 – ротор; 4 – контактні кільця; 5 – щітки
2.2. Принцип роботи асинхронної машини.
Принцип роботи асинхронної машини заснований на використанні
обертового магнітного поля. При підключенні до мережі трифазної обмотки
статора створюється обертове магнітне поле, кутова швидкість якого
визначається частотою мережі f і числом пар полюсів обмотки p:
.
94
 Перетинаючи провідники обмотки статора і ротора, це поле
відповідно до закону електромагнітної індукції наводить в обмотках ЕРС.
При замкнутій обмотці ротора в її колі протікає струм, взаємодія якого з
результуючим магнітним полем створює електромагнітний момент на валу
асинхронної машини. Якщо цей момент перевищує момент опору на валу
двигуна, вал починає обертатися і обертає робочий механізм.
Кутову швидкість магнітного поля ω називають синхронною.
Зазвичай кутова швидкість ротора ω не дорівнює кутовій швидкості
магнітного поля ω. Звідси і назва двигуна асинхронний, тобто несинхронний.
Робота асинхронної машини характеризується ковзанням s, що являє
собою відносну різницю кутових швидкостей поля ω1 і ротора ω2:
.
Значення і знак ковзання залежать від кутової швидкості ротора
відносно магнітного поля і визначають режим роботи асинхронної машини.
Так, у режимі ідеального холостого ходу ротор і магнітне поле
обертаються з однаковою частотою в одному напрямку, тобто ротор
нерухомий відносно обертового магнітного поля, і ковзання s дорівнює
нулю. ЕРС в обмотці ротора не індуктується, струм ротора й
електромагнітний момент машини дорівнюють нулю. При пуску
асинхронного двигуна в перший момент часу ротор нерухомий: ω 2 = 0, s = 1.
Таким чином, ковзання в режимі двигуна змінюється від s = 1 в початковий
момент пуску до s = 0 у режимі ідеального холостого ходу.
При обертанні ротора із швидкістю ω2 > ω1 у напрямку обертання
магнітного поля ковзання стає від’ємним. Машина переходить у
генераторний режим і розвиває гальмовий момент.
При обертанні ротора в напрямку, протилежному напрямку обертання
магнітного поля (s > 1), асинхронна машина переходить у режим
противключення і також розвиває гальмовий момент.
Таким чином, залежно від ковзання розрізняють режими двигуна
(s=1÷0), генераторний (s=0÷-∞) і противключення (s=1÷+∞). Режими
генераторний і противключення використовують для гальмування
асинхронних двигунів. У сучасних асинхронних електродвигунах, залежно
від їхнього типу, при номінальному навантаженні ковзання становить s =
0,015 ÷ 0,07.

2.3. Втрати, ККД і характеристики асинхронного двигуна.

У асинхронного двигуна електрична енергія перетворюється на
механічну. В процесі такого перетворення частина її втрачається в самому
двигуні. Потужність, споживана обмоткою статора від мережі, витрачається
на втрати в статорі та в роторі. Втрати в статорі складаються з потужності
втрат в осерді статора на гістерезис (перемагнічування) і вихрові струми
(втрати в сталі статора) і потужності електричних втрат в обмотці статора на
її нагрівання струмом.

95
 Деякі з втрат (наприклад, втрати в сталі) практично не залежать від
навантаження; інші (наприклад, електричні в обмотках статора й ротора) –
пов'язані з навантаженням. В цілому із зростанням навантаження зростають і
втрати, а отже, і нагрівання двигуна. Гранична механічна потужність на валу,
яку двигун може розвивати довгостроково (необмежено довго), не
перегріваючись понад припустиму температуру, називається номінальною
потужністю двигуна. Вона вказується у паспорті. ККД двигуна при
номінальному навантаженні значною мірою залежить від номінальної
потужності двигуна. Чим більша потужність двигуна, тим менші відносні
втрати в ньому й більший ККД. Для великих асинхронних двигунів
номінальний ККД досить високий і досягає значень 0,9 ÷ 0,97, в той час як
для двигунів малих потужностей (близько 1 кВт) він дорівнює лише 0,7 ÷ 0,8.
Крім того, за інших рівних умов, номінальний ККД вищий у двигуна з
більшою синхронною швидкістю.
Електромагнітна потужність двигуна РЕМ може бути записана як
добуток моменту електромагнітних сил М і кутової швидкості поля ω1:
.
У свою чергу, механічна потужність ротора Р' 2 дорівнює добутку
моменту і кутової швидкості ротора ω2:
.
Електромагнітна потужність ротора:
.
При пуску двигуна, коли s = 1, електромагнітна потужність дорівнює
потужності втрат у роторі. З розгоном двигуна втрати в роторі зменшуються.
Таким чином, ковзання s є мірою втрат у роторі. У нормальному режимі
роботи двигуна мале значення ковзання s (порядку декількох відсотків) є
важливою умовою його економічності.
З графіка (рис. 11.5) випливає, що при малих ковзаннях (s < s к)
момент приблизно пропорційний ковзанню. Із збільшенням ковзання стає
відчутнішим вплив s і момент, досягши свого найбільшого значення М к при
ковзанні s = sк, далі убуває до величини пускового моменту МП при s = 1.
Максимальний момент Мк і ковзання sк, при якому він розвивається,
називаються критичними.
Двигун працює із сталою, тобто незмінною швидкістю обертання при
рівновазі обертового моменту і моменту опору. Характер кривої моменту
опору МОп залежно від ковзання (або швидкості) визначається властивостями
робочого механізму. Якщо МОп =F (s) має вид кривої 2, то умова рівноваги
моментів виконується при двох різних ковзаннях – точка а, якій відповідає
невелике ковзання s < sк, і точка b при ковзанні s > sк. Однак для усталеної
роботи к двигуна недостатньо простої рівноваги моментів. Необхідно, щоб
двигун міг відновити рівновагу при можливих його порушеннях.

96
 Рис. 11.5 – Механічна характеристика асинхронного двигуна

Тому асинхронний двигун працюєте стійко лише при ковзаннях,

менших критичного. Права частина кривої М = F(s), що належить до області
ковзань s > sк називається нестійкою. При таких ковзаннях двигун
працювати не може. Так, при роботі з ковзанням, що відповідає точці b,
будь-яке випадкове порушення рівноваги моментів в ту або іншу сторону
викликає розгін двигуна до ковзань s < sк (перехід у точку а) або його
зупинку. Обертовий момент в режимі номінального навантаження, що
відповідає допустимому нагріванню двигуна, повинен бути з певним запасом
меншим за критичний Мк. Коли момент опору навантаження досягає
величини критичного к моменту, двигун переходить на нестійку частину
характеристики М = F(s) і зупиняється. Відбувається «перекидання» двигуна.
Чим більшим є перевищення критичного моменту над номінальним, тим
більші короткочасні перевантаження здатний переборювати двигун.
Перевантажувальну здатність двигуна прийнято характеризувати
коефіцієнтом перевантажувальної здатності kм. Для асинхронного
двигуна зазвичай k = 1,6 ÷ 2,5. При оцінці пускових властивостей двигуна
важливе значення має величина початкового пускового моменту МП.
Критичний момент, а отже, і перевантажувальна здатність
асинхронного двигуна, залежить від квадрата напруги. Це обумовлює високу
чутливість цих двигунів до відхилень напруги мережі. Навіть при невеликих
зниженнях напруги різко зменшується перевантажувальна здатність, що
може викликати зупинку («перекидання») двигуна. Крім того, величина М к
не залежить від активного опору ротора, але від нього залежить ковзання s к.
У двигунів з контактними кільцями за рахунок введеного до к кола ротора
додаткового активного опору можливо отримати ряд кривих М = F(s).
Залежність М = F(s) визначає також зв'язок між швидкістю обертання і
моментом.
Під робочими характеристиками асинхронного двигуна розуміють
залежності ряду величин, що визначають ті або інші властивості двигуна, від
97
корисної потужності Р2, яка розвивається на валу двигуна, при постійній
прикладеній напрузі мережі.
До таких величин належать швидкість обертання n2 або ковзання s,
обертовий момент М, коефіцієнт потужності cosφ, ККД і струм статора I 1.
Приблизний графік вказаних залежностей для двигуна нормального
виконання зображений на рис. 11.6. Залежність швидкість обертання n 2
(n2=f(Р2)) або ковзання s (s = f(Р 2)) від корисної потужності Р2 або називається
швидкісною характеристикою.
При холостому ході (Р2 = 0) швидкість обертання n2 близька до
синхронної (ковзання близьке до нуля). Із збільшенням навантаження
швидкість обертання зменшується, ковзання зростає. Залежність n 2 = f(Р2)
являє собою слабко похилу до осі абсцис криву.
Моментна характеристика – залежність момента від корисної
потужності М = f(Р2). Оскільки швидкість обертання двигуна в робочому
діапазоні навантажень майже не змінюється, залежність М = f(Р2)
виявляється досить близькою до лінійної.

Рис. 11.6 – Робочі характеристики асинхронного двигуна

Залежність коефіцієнта потужності від корисної потужності

cosφ = f(Р2). Внаслідок наявності в магнітному колі двигуна повітряного
зазору струм статора містить порівняно велику реактивну складову. Це
впливає на коефіцієнт потужності. Тому cosφ асинхронного двигуна завжди
менший одиниці. Найбільше його значення (0,8 ÷ 0,9) має місце при
номінальному навантаженні. Із зменшенням навантаження він різко убуває,
досягаючи при холостому ході значень 0,15 ÷ 0,2. Недовантажений
асинхронний двигун має низький коефіцієнт потужності.
Залежність ККД від корисної потужності η = f(Р2). ККД
асинхронного двигуна має максимальне значення при номінальному або
близькому до нього навантаженні (Р2 ≈ Рн). При цьому він досить високий.

98
Важливо відзначити, що при навантаженнях Р2 = (0,25 ÷ 1,25) Рн зміни ККД
незначні. Це означає що у великому діапазоні навантажень двигун працює
економічно з ККД близьким до максимального.
Залежність струму статора від корисної потужності I1 = f(Р2).
Струм статора складається із значної намагнічуючої складової, що майже не
залежить від навантаження, і складової, що врівноважує навантаження
ротора. Із зростанням навантаження струм статора зростає.
Крім перелічених, до робочих характеристик відносять також
перевантажувальну здатність двигуна і його механічну характеристику.

2.4. Пуск асинхронних двигунів.

Під пуском асинхронного двигуна розуміють подачу змінної напруги
на затискачі асинхронного двигуна і його наступний розгін до швидкості,
обумовленої частотою живлячої напруги й моментом опору на валу. У
початковий момент пуску ротор асинхронний двигун нерухомий і в його
обмотці індуктується ЕРС максимальної величини, частота якої дорівнює
частоті живлячої напруги. Ковзання ротора в цей момент часу s = 1, і струм
ротора досягає найбільшого значення. Споживаний двигуном струм при s = 1
називається пусковим струмом IП.
Кратність пускового струму відносно номінального струму Iн велика і
зазвичай становить kп = 5 ÷7. Залежно від типу двигуна, його потужності,
опору навантаження виконавчого механізму використовують різні способи
пуску асинхронного двигуна.
Пуск асинхронного двигуна з короткозамкненим ротором.
Пуск асинхронного двигуна шляхом безпосереднього підключення до
мережі змінного струму без обмеження струмів називають прямим пуском.
Втрати в обмотках асинхронного двигуна пропорційні квадрату струму, тому
тривалість прямого пуску обмежують, щоб уникнути перегріву обмоток і
виходу з ладу двигуна.
Прямий пуск застосовують для двигунів з короткозамкненим ротором,
які використовують для приводу механізмів з невеликим моментом інерції і
час розгону яких до сталої швидкості порівняно невеликий. Схема прямого
пуску АД (рис. 11.7, а) досить проста, що сприяло її широкому поширенню.
Для прямого пуску необхідно, щоб обертовий момент асинхронного двигуна
перевищував момент опору механізму.
Пуск двигунів механізмів з великим моментом інерції здійснюється
або подачею зниженої напруги на асинхронний двигун, або введенням до
кола статора струмообмежуючих опорів. При пуску за схемою з
струмообмежуючими опорами (рис. 11.7, б і в) спочатку включається
контактор К і розгін двигуна здійснюється з ввімкненими в коло обмотки
статора активними (рис. 11.7, б) або реактивними (рис. 11.7, в) опорами.
Потім з витримкою часу включається контактор К1 і своїми
контактами шунтує струмообмежуючі опори в колі обмотки статора. Пуск за
схемою 11.7, в називається реакторним.

99
 а) б) в)
Рис. 11.7 – Схема пуску асинхронного двигуна а) прямого; б) з активними
опорами в колі статора; в) з реактивними опорами в колі статора

Пуск асинхронних двигунів з фазним ротором.

Основною позитивною якістю асинхронних двигунів з фазним
ротором є можливість введення додаткових опорів у коло ротора, а, отже,
обмеження струму ротора в період пуску. На рис. 11.8, а показано схему
реостатного пуску з введенням у коло ротора резисторів. У цьому випадку
пуск асинхронного двигуна найчастіше здійснюється у функції часу. Для
включення двигуна командоконтролер (кола керування на схемі не показані)
ставиться у вихідне положення, при якому контакти 1КУ – 3КУ розімкнуті і
у коло ротора повністю введені резистори R1, R2 і R3. Після пуску двигуна
(замикання силових контактів пускача S) з витримкою часу t 1 замикаються
контакти контактора прискорення 1КУ, які шунтують перший ступінь
резисторів R1 - R3. Далі з витримкою часу t2 замикаються контакти
контактора прискорення 2КУ, які шунтують другий ступінь резисторів R 1 -
R3. І з витримкою часу t3 шунтується третій ступінь резисторів R1 - R3.

100
 Рис. 11. 8 – Схема (реостатного пуску колекторного асинхронного
двигуна з фазним ротором

3. Синхронні машини змінного струму.

3.1. Загальні відомості і будова синхронних машин.
Синхронні машини (СМ) застосовують як генератори на електричних
станціях і як двигуни змінного струму в нерегульованому електроприводі
промислових установок (насосів, компресорів, повітродувок, млинів різного
призначення, прокатних станів, дизель-генераторних установок та ін.).
Основна позитивна якість синхронних двигунів полягає в можливості
працювати з високим коефіцієнтом потужності, що приводить до
поширеного їхнього застосування. Кутова швидкість синхронного двигуна
при роботі в сталому режимі із зростанням навантаження на валу до певного
значення, що не перевищує максимальний момент Mmax, залишається строго
постійною і дорівнює синхронній кутовій швидкості.
Синхронні машини, як і інші електричні машини, можуть
використовуватися як генератор і як двигун.
За будовою синхронні машини мають багато загального з
асинхронними. Статор синхронної машини не відрізняється від статора
асинхронної – таке ж зібране з листової сталі осердя, той же принцип
виконання і з'єднання його обмотки. Ротор синхронної машини являє собою
електромагніт постійного струму. Його обмотка живиться від стороннього
джерела. Вона називається обмоткою збудження. З'єднання обмотки ротора
з джерелом постійного струму здійснюється за допомогою двох контактних
кілець на валу і нерухомих щіток. Як джерело постійного струму для
живлення обмотки збудження ротора використовують генератор постійного
струму, який монтують на одному валу з ротором. Такий генератор
101
називають збудником. Потужність, необхідна для живлення обмотки
збудження, невелика і відповідно потужність збудника становить близько 0,3
÷ 5% від номінальної потужності синхронної машини. Для великих
синхронних машин встановлюють ще резервний збудник. Можливе також
живлення обмотки збудження від мережі змінного струму, підключеної до
статора крізь випрямлячі.

Рис. 11. 8 – Будова синхронного генератора: 1 – щітки; 2 – колектор; 3 –

обмотка якоря; 4 – якір; 5 – статор; 6 – контактні кільця; 7 – обмотка статора;
8 – ротор генератор; 9 – вентилятор; 10 – корпус генератора; 11 – привід; 12 –
станина

Застосовують два типи ротора синхронних машин:

 ротор неявнополюсний, або з неявно вираженими полюсами;
 ротор з явно вираженими полюсами, або явнополюсний.
У першому випадку осердя ротора являє собою масивне циліндричне
тіло з сталі (бочка ротора) з поздовжніми пазами, в які розміщують обмотку
збудження. Пази й обмотка збудження розміщаються так, щоб одержати
синусоїдальний розподіл індукції в зазорі між осердями ротора і статора.
Такий ротор застосовують при числі пар полюсів р ≤ 2.
Явнополюсний ротор складається з масивного сталевого колеса,
насадженого на вал. На зовнішній поверхні колеса кріпляться виготовлені з
листової сталі осердя полюсів. Для малих машин і при не занадто великому
числі полюсів замість колеса на вал встановлюють сталеву втулку, до якої
кріпляться полюси. Обмотка збудження у вигляді котушок розміщується на
осердях полюсів. Для одержання синусоїдального розподілу індукції зазор
між поверхнею полюсного наконечника і внутрішньою поверхнею статора
робиться нерівномірним за рахунок особливої форми полюсних
102
наконечників. Синусоїдальний розподіл індукції в зазорі необхідний для
одержання синусоїдальної ЕРС в обмотках статора.
Таким чином, синхронна машина, як і асинхронна, складається з
магнітопровода, обмоток і механічних частин. Магнітопровід містить осердя
полюсів, обід ротора, або просте тіло неявнополюсного ротора, осердя
статора і зазор між ротором і статором. Обмотка змінного струму синхронної
машини розміщується в пазах осердя статора. Для трифазних машин – це три
фазні обмотки, зміщені у просторі на 120 електричних градусів. Ротор несе
на собі обмотку збудження, що живиться постійним струмом. Механічні
частини включають литий або зварений корпус, вал, підшипникові щити або
стояки та інші деталі, необхідні для монтажу і зборки машини. У машин з
неявнополюсним ротором вал звичайно відковують заодно з осердям ротора.
Ротор синхронної машини як джерело магнітного поля називають
індуктором. Частину машини, в обмотці якої при роботі індуктується ЕРС,
прийнято називати якорем. У синхронної машини звичайної конструкції
якорем є статор.

а) б)
Рис. 11.9 – Магнітний потік синхронної машини: а) неявнополюсної; б)
явнополюсної

3.2. Синхронний генератор.

У синхронному генераторі відбувається перетворення механічної
енергії на електричну. Ротор генератора з постійним магнітним полем
приводиться в обертання первинним двигуном (паровою або гідравлічною
турбіною, дизелем та ін.). Внаслідок електромагнітної індукції в обмотках
статора (якоря) індуктуються змінні ЕРС. Оскільки в статорі трифазного
генератора розміщуються три однакові, симетрично зміщені у просторі на
120 електричних градусів обмотки, їхні ЕРС однакові за своїми діючими і
амплітудними значеннями і симетрично зміщені за фазою на 120°. Частота
ЕРС якоря визначається швидкістю обертання і числом пар полюсів ротора .
Частота струму стандартизована і повинна бути постійною.
Для одержання заданої частоти змінного струму необхідно
забезпечити постійну, таку що не залежить від навантаження швидкість
обертання. З цією метою первинні двигуни на електричних станціях
103
обладнують автоматичним регулюванням швидкості. Необхідна для заданої
частоти швидкість обертання ротора тим менша, чим більше число пар
полюсів р. Тому генератори, що працюють від тихохідних первинних
двигунів, роблять багатополюсними.
За родом первинного двигуна розрізняють два типи синхронних
генераторів – турбогенератори і гідрогенератори. Перші встановлюють на
теплових електричних станціях, вони працюють від парових турбін, другі
застосовуються на гідроелектростанціях. Потужності сучасних турбо- і
гідрогенераторів часто досягають кількох сотень (500 і більше) тисяч кіловат.
Для парових турбін на теплових електростанціях характерна висока
швидкість обертання (звичайно 3000 об/хв). Турбогенератор стандартної
частоти f = 50 Гц, який працює з такою швидкістю, повинен мати число пар
полюсів, тобто його ротор повинен бути двополюсним (рис. 11.10).

Рис. 11.10 – Загальний вигляд турбогенератора

Крім того, при великій швидкості обертання дуже істотним є

забезпечення механічної міцності ротора. Тому турбогенератори
виготовляють з неявнополюсним ротором. Вони характеризуються порівняно
невеликими радіальними і значними осьовими розмірами. Гідрогенератори
звичайно мають невеликі швидкості обертання (50 ÷ 300 об/хв). Щоб
одержати змінний струм стандартної частоти f = 50 Гц, гідрогенератори
виконують на велику кількість пар полюсів. Так, при швидкості n = 50 об/хв
число пар полюсів повинне дорівнювати
.
У сучасній практиці автономна робота синхронного генератора на
своє навантаження поза зв'язком з іншими джерелами трифазного струму
104
зустрічається рідко. Звичайним є електропостачання споживачів енергією від
енергетичних систем. Енергосистема по лініях високої напруги поєднує для
паралельної роботи електричні станції. Наявність енергосистем дає істотні
економічні вигоди, головні з яких – підвищення надійності енергопостачання
і зниження вартості виробництва електроенергії. Потужності сучасних
енергосистем обчислюються мільйонами і десятками мільйонів кіловат.
Кожний з генераторів, включених до енергосистеми, працює в режимі
паралельної роботи з загальною мережею великої потужності. При цьому
можна вважати, що режим роботи окремого генератора не впливає на режим
роботи мережі, оскільки частота і напруга на його затискачах жорстко
задаються зовнішньою мережею і не залежать від струму збудження,
навантаження і потужності даного генератора. Синхронний двигун завжди
включається паралельно мережі живлення.
Для включення генератора на паралельну роботу з мережею необхідно
виконати наступні умови:
а) рівність частот – генератор повинен обертатися із строго
синхронною швидкістю, при якій частота ЕРС якоря точно збігається з
частотою мережі;
б) режим до комутації співпадає з режимом після комутації (режим
холостого ходу, струм якоря в момент комутації відсутній);
в) рівність напруг – фазні напруги генератора (напруги рівні ЕРС)
повинні дорівнювати відповідним фазним напругам мережі, а за фазою вони
повинні бути протилежними. Створення зазначених умов з наступним
включенням до мережі називають синхронізацією.
Таким чином, синхронна машина, включена паралельно з мережею
великої потужності, протидіє в межах її статичної стійкості як прискоренню,
так і уповільненню ротора і зберігає швидкість обертання постійною.
Змінюється лише кут між осями поля ротора і результуючого поля в межах
Θ=±90 електричних градусів. Для усталеної роботи синхронні машини
проектують і виготовляють так, що при номінальному навантаженні кут Θ
звичайно не перевищує 20±30°. Синхронна машина протидіє також зміні
струму збудження відповідною зміною реактивного навантаження, оскільки
напруга на затискачах є жорстко заданою.

3.3. Синхронний двигун.

У синхронному двигуні електрична енергія змінного струму, що
надходить з мережі на статор, перетворюється на механічну на валу. За
принципом будови синхронні двигуни не відрізняється від генератора. В
основі створення обертового моменту синхронного двигуна лежить
взаємодія змінного струму статора з постійним магнітним полем ротора.
Синхронний двигун не може самостійно розкрутитися. Але якщо за
рахунок зовнішньої сили ротору попередньо додати таку швидкість, то
двигун зможе продовжувати обертатися з синхронною швидкістю за рахунок
власного електромагнітного моменту. Якщо ротор має р пар полюсів, то час
одного повного оберту складе рТ секунд, а швидкість обертання

105
 .
Напрям обертання трифазного синхронного двигуна визначається
чергуванням фаз живильної мережі. Таким чином, робота двигуна
здійснюється при синхронній швидкості обертання, що не залежить від
навантаження. Зміни навантаження позначаються лише на куті просторового
зсуву між осями результуючого поля якоря і поля ротора. На відміну від
генератора ротор синхронного двигуна відстає від результуючого поля якоря
на Θ електричних градусів. У двигуні ведучим є поле якоря, за ним слідкує
ротор.
Якщо момент опору навантаження перевищить максимальне значення
(при Θ = 90°), то рівновага моментів виявляється неможливою, двигун
випадає з синхронізму і зупиняється. При швидкості обертання меншій за
синхронну неминучі положення ротора, коли 360>Θ>180. При цьому момент
двигуна змінить свій напрямок і ще більше сповільнить ротор, прискорюючи
його зупинку. Для включення синхронного двигуна у мережу він повинен
бути попередньо синхронізований з нею. Вимоги при цьому такі ж, як і при
включенні на паралельну роботу генераторів. Щоб надати ротору двигуна,
що синхронізується, синхронну швидкість до включення до мережі,
необхідний спеціальний розгінний двигун. Ця незручність значною мірою
стримувала застосування синхронних двигунів.
Сучасні синхронні двигуни як правило пускаються в хід способом
асинхронного пуску, при якому розгінний двигун не потрібний.

3.4. Пуск синхронного двигуна.

Для самостійного пуску (без розгінного двигуна) у роторі синхронного двигуна вкладається
спеціальна короткозамкнена пускова обмотка по типу білячої клітки. Вона складається із стержнів, які
укладаються в передбачені для цього пази, полюсних наконечників і двох замикаючих кілець, якими по
торцях ротора стрижні з'єднуються між собою. Стрижні виготовляють з латуні, алюмінієвої бронзи та інших
сплавів з підвищеним питомим опором. Іноді обходяться без пускової обмотки, але в цьому випадку
полюсні наконечники роблять суцільними. По торцях вони електрично з'єднуються накладками, що
утворюють короткозамкнений контур, який виконує роль пускової клітки. У швидкохідних двигунах з
неявнополюсним ротором функції білячої клітки виконують поверхневі шари масивного циліндричного
осердя ротора. При цьому синхронний двигун пускається в хід за способом асинхронного пуску. Схема
такого пуску подана на рис. 11.11,а.

106
 а) б)
Рис. 11.11 – Схеми асинхронного пуску СД: а) з пусковим реостатом; б) з
підключеним збудником

Статор двигуна 1 включається в мережу трифазного струму на повну

напругу (прямий пуск) або на знижену напругу, якщо необхідно зменшити
вплив пускового струму. Обертове магнітне поле статора індуктує у пусковій
короткозамкненій обмотці 2 ЕРС і струм, який взаємодіє з полем і створює
обертовий момент. Ротор приходить в обертання, як і в асинхронному
двигуні. За рахунок асинхронного моменту він досягає швидкості обертання,
при якій ковзання зазвичай не перевищує 0,05. Виконання пускової обмотки
із збільшеним активним опором дозволяє одержати достатній пусковий
момент. На час розгону ротора до зазначеного ковзання (s = 0,05) обмотка
збудження 3 замикається на зовнішній опір R п, який повинен бути в 10 – 15
разів більшим за її власний. Це необхідно тому, що обертове поле індуктує
також в обмотці збудження ЕРС, яка в початковий момент пуску може
виявитися значною, небезпечною для ізоляції обмотки і для персоналу.
Після досягнення ротором швидкості, близької до синхронної (s ≈
0,05), обмотка збудження перемикається на живлення постійним струмом від
збудника. При цьому, крім асинхронного моменту, пропорційного ковзанню,
з'являється синхронний момент від взаємодії струму якоря з постійним
магнітним полем ротора, який залежить від струму збудження і кута Θ.
Внаслідок ковзання кут Θ безупинно змінюється і в проміжки часу, коли 0 <
Θ < 180°, синхронний момент, додаючись до асинхронного, прискорює
ротор, і ковзання зменшується. При досягненні s = 0 двигун після деяких
хитань біля синхронної швидкості входить у синхронізм і продовжує
працювати як синхронний. Кут Θ при цьому більший за нуль і менший за
90°. В робочому режимі струм і ЕРС пускової обмотки дорівнюють нулю,
дорівнює нулю і її асинхронний момент, оскільки ротор обертається з
синхронною швидкістю. Однак при змінах навантаження, коли відбувається
зміна кута Θ і кута між осями полів Θ/p , пускова клітка позитивно впливає,
зменшуючи хитання ротора біля нового положення, що відповідає
навантаженню, яке змінилося.
Використовують також асинхронний пуск синхронного двигуна з
наглухо підключеним збудником. Схема такого пуску показана на рис. 11.11,
б. У цьому випадку обмотка збудження 3 підключається до якоря збудника 4
(змонтованого на одному валу з ротором синхронного двигуна) з самого
початку пуску. В міру розгону двигун збуджується і по досягненні
швидкості, близької до синхронної, входить у синхронізм. Асинхронному
пуску синхронного двигуна властиві ті ж недоліки, що й пуску асинхронних
короткозамкнених двигунів, головним з яких є великий пусковий струм. Для
обмеження пускового струму великих двигунів прибігають до зниження на
час пуску напруги, яка подається на статор, за допомогою реакторів
(індуктивних опорів), що включаються послідовно до кола статора
(реакторний пуск) або за допомогою автотрансформаторів

107
(автотрансформаторний пуск). Керування пуском синхронним двигуном у
сучасних установках звичайно автоматизують.

3.5. Регулювання коефіцієнта потужності синхронного двигуна.

Як раніше було зазначено, при регулюванні струму збудження
синхронної машини, включеної паралельно з мережею, змінюється реактивна
потужність. Оскільки синхронний двигун завжди працює в режимі
паралельного підключення до мережі, то до нього повністю відноситься
сказане. Зміна реактивної потужності при заданій активній означає також
зміну коефіцієнта потужності соsφ. Звідси випливає можливість регулювання
струмом збудження ротора коефіцієнта потужності синхронного двигуна.
За рахунок струму збудження можливо задати синхронному двигуну
будь-який режим за коефіцієнтом потужності. При збільшенні струму
збудження, в порівнянні з нормальним, струм статора випереджає напругу.
Відносно мережі двигун поводиться при цьому як активно-ємнісне
навантаження. Двигун в такому режимі називається перезбудженим.
Навпаки, при зменшенні струму збудження (недозбудження) двигун
споживає відстаючий струм і являє собою активно-індуктивне
навантаження мережі.
Найбільший інтерес представляє режим нормальної роботи з соsφ = 1
і режим перезбудження, коли двигун споживає випереджаючий струм. В
останньому випадку за рахунок реактивної (ємнісної) складової струму
двигуна досягається підвищення соsφ у мережі в цілому, оскільки основне
навантаження мережі найчастіше має активно-індуктивний характер.
Синхронний двигун зазвичай розраховують для роботи при
номінальному навантаженні в перезбудженому режимі з соsφ = 0,8. Із зміною
струму збудження змінюється не тільки фаза, але й величина струму статора.
Синхронний двигун, який працює на холостому ходу без навантаження,
може бути використаний як регульоване джерело реактивної потужності
мережі. Для цього застосовують спеціальні синхронні машини, які
називаються синхронними компенсаторами. На відміну від двигуна й
генератора синхронний компенсатор не відчуває механічних навантажень,
тому розрахований лише на невелику механічну потужність, пов'язану з
втратами холостого ходу. Синхронні компенсатори застосовують в
електричних мережах енергосистем для регулювання напруги.

4. Порівняння синхронних і асинхронних двигунів.

За будовою синхронний двигун складніше асинхронного, вартість
його більша. Відносна різниця у вартостях вище при невеликій потужності
машин. Для роботи синхронного двигуна потрібні два роди струму. Слід
зазначити, що в даний час мають поширення двигуни з самозбудженням від
живильної мережі змінного струму крізь напівпровідникові випрямлячі. За
пусковими властивостями синхронний і асинхронний двигуни приблизно
однакові. Перший має меншу чутливість до коливань напруги мережі, тому
що його обертовий момент, у тому числі й максимальний, пропорційний

108
першому степеню напруги. У другого ця залежність квадратична. Крім того,
використовуючи в необхідних випадках автоматичне форсування
(збільшення) струму збудження синхронного двигуна, виявляється
можливим зберегти стійкість його роботи навіть при значних короткочасних
зниженнях напруги мережі. За регулюванням швидкості обертання
синхронного двигуна поступається асинхронному, хоча регулювальні
властивості останнього також не можна вважати гарними.
Найважливішою перевагою синхронного двигуна є можливість його
роботи з соsφ = 1 або навіть з випереджуючим (ємнісним) струмом статора.
Це особливо суттєве для двигунів, розрахованих на невелику швидкість
обертання, оскільки асинхронні двигуни з малими швидкостями
характеризуються низьким коефіцієнтом потужності. За сукупністю
властивостей синхронні двигуни конкурентоспроможні або навіть
перевершують асинхронні при потужності порядку 100 кВт і вище.

Тема 12. Основи електропривода

План
1. Загальні відомості і структура електропривода.
2. Класифікація електроприводу.
3. Історії розвитку електроприводу.
4. Механіка електроприводу.
5. Механічні характеристики двигунів та механізмів.
6. Електропривод на двигунах постійного струму.
7. Електропривод на асинхронних двигунах змінного струму.

1. Загальні відомості і структура електропривода.

Електропривод є основним засобом автоматизації виробничих
процесів.
Електропривод – це електромеханічна система, до якої входять

109
електрорушійний, перетворюючий, передавальний та керуючий пристрої, яка
призначена для приведення до руху механізмів, ланок або органів робочої
машини та керування цім рухом.
Узагальнена структурна схема електроприводу наведена на рис. 12.1.

Датчики зворотних зв’язків (датчики інформації)

Рис. 12.1 – Узагальнена структурна схема і класифікація електроприводу

В залежності від призначення та складності в деяких електроприводах

не всі елементи структурної схеми мають місце. В простішому випадку
електропривод може складатися тільки з електрорушійного пристрою. Але
часто між електрорушійним пристроєм та механізмом встановлюється
передавальний пристрій (редуктор, мультиплікатор, шків, барабан або будь-
яка інша механічна передача).
Передавальний пристрій узгоджує параметри руху осі двигуна з
потрібними параметрами руху осі механізму. Якщо електропривод не має
передавального пристрою (частіше це електроприводи вентиляторів, насосів,
центрифуг, деяких верстатів), цей привод має назву безредукторного.
Перетворюючий пристрій (перетворювач) призначений для
узгодження параметрів мережі живлення з параметрами входу
електрорушійного пристрою та керування потоком електричної енергії з
ціллю регулювання режимів електродвигуна та механізму.
В регульованих електроприводах використовуються перетворювачі
різноманітних типів. Історично першими перетворювачами були
електромеханічні та електромагнітні, на зміну ним прийшли електронні
вакуумні та напівпровідникові перетворювачі. Важливість цього елементу
електроприводу підкреслюється тим, що принцип дії або назва
перетворювача входять до назви відомих систем електроприводу:
 Г-Д – генератор-двигун;
110
  ТП-Д – тиристорний перетворювач-двигун;
 ШІП-Д – широтно-імпульсний перетворювач-двигун;
 ТПН-АД – тиристорний перетворювач напруги - асинхронний
двигун;
 ПЧ-АД – перетворювач частоти-асинхронний двигун.
Сучасні силові перетворювачі створюються виключно на базі
напівпровідникових вентилів – тиристорів та транзисторів. Електроприводи
будь-якого типу з вентильними перетворювачами знайшли загальну назву
вентильного електроприводу. Зараз набувають розповсюдження нові типи
електроприводів із вентильними двигунами. В них дія електричної машини
та напівпровідникової керуючої частини настільки поєднані, що вони можуть
робити тільки спільно, як єдине ціле. Простішим прикладом вентильного
двигуна є електрична машина постійного струму, в якої механічний колектор
замінений на безконтактний електронний комутатор. Зараз ця галузь
інтенсивно розвивається і кількість видів таких двигунів розширюється.
Елементи, що описані, належать до силового, або енергетичного
каналу електроприводу. В цих елементах відбувається перетворення енергії
на шляху від мережі до механізму. Крім цього, в сучасному електроприводі,
особливо в регульованому, є досить розвинута інформаційна частина. До
неї належать керуючий пристрій (схема керування, схема автоматичного
керування) та датчики інформації або датчики зворотних зв’язків, які на
рис. 12.1 відображені узагальнено у формі єдиного прямокутника.
Датчики зворотних зв’язків подають до керуючого пристрою
інформацію про біжучий стан координат окремих елементів електроприводу,
механізму або технологічного процесу. В сучасному автоматизованому
виробництві частину дії керуючого пристрою може брати на себе
комп’ютерна система більш високого ієрархічного рівня.
На рис. 12.1 наведені також елементи, які не входять безпосередньо
до складу електроприводу: мережа живлення, сам приводний механізм або
його
ланка, орган а також технологічний процес. Присутність цих елементів на
схемі підкреслює, що сучасний електропривод неможливо розглядати і
якісно ним керувати без урахування особливостей його взаємодії з мережею
(якість та форма напруги мережі, форма струму електроприводу та його
вплив на мережу) та механізмом і технологічним процесом (гнучкий або
жорсткий кінематичний ланцюг, різноманітні обмеження режимів, або
навпаки, потреба в формуванні екстремальних режимів).
Функції електроприводу:
 Основні:
o пуск, зупинка, реверс, гальмування;
o стабілізація параметрів;
o слідкування – обробка з певною точністю довільно змінюваного
завдання;
o програмне керування;
 Додаткові:
111
 o захист – технічні заходи по запобіганню розвитку аварії;
o блокування – технічні заходи, які запобігають появі аварійної
ситуації в результаті неправильних дій обслуговуючого
персоналу або пристроїв керування;
o сигналізація – отримання інформації про функціонування
об’єкту.
Вимоги до електроприводу:
 технологічні вимоги – оптимальна відповідність властивостей
електропривода технологічним умовам роботи;
 надійність – ймовірність безвідмовної роботи об’єкту протягом
заданого періоду часу;
 економічність – мінімальні приведені витрати на установку та
експлуатацію ЕП протягом заданого періоду часу;
 безпечність – ймовірність не ураження обслуговуючого
персоналу в процесі експлуатації.

2. Класифікація електроприводу.
За принципом дії електрорушійного пристрою – електричного
двигуна – електроприводи можуть бути:
 постійного або змінного струму;
 обертального або поступального руху;
 безперервної або дискретної дії.
Електроприводи поступального руху отримали назву лінійних
електроприводів.
В електроприводі безперервної дії всі частини електрорушійного
пристрою в сталому режимі знаходяться в стані безперервного руху. В
електроприводі дискретної дії вихідний вал (вісь) рухається нерівномірно,
тобто дискретно або кроками.
У механічній передачі електроприводу завжди втрачається якась
частина потужності на шляху від двигуна до механізму. Принцип передачі та
розподілу механічної енергії впливає на вимоги до електроприводу. За цією
ознакою електропривод може бути:
 трансмісійним,
 груповим,
 індивідуальним,
 взаємозв’язаним,
 багатодвигунним,
 багатокоординатним.
В трансмісійному електроприводі від одної осі (трансмісії)
отримують рух декілька механізмів. Цей тип електроприводу найстаріший за
віком і зараз зустрічається дуже рідко.
В груповому електроприводі енергія між всіма ланками або органами
механізму розподіляється від одного електрорушійного пристрою суто
механічними засобами (прості верстати, тощо, в яких один двигун забезпечує

112
рух групи механізмів).
В індивідуальному електроприводі кожен механізм або орган робочої
машини обладнаний окремим електродвигуном (підйомний кран, екскаватор,
складні верстати). Завдяки застосуванню індивідуального електроприводу
спрощується конструкція та підвищується надійність роботи механізму або
машини в цілому, підвищується її коефіцієнт корисної дії.
В деяких механізмах раціонально використовувати багатодвигунний
електропривод, тобто встановлювати замість одного декілька двигунів із
тією же загальною потужністю. Така потреба виникає, якщо потрібно
підвищити швидкодію (сумарна інерційність кількох дрібних двигунів
менша за інерційність одного великого), або вирівняти навантаження на
складні, розгалужені або великі за розмірами частини механізму (поворотний
круг великого діаметру в екскаваторі, багатоосний транспортний засіб,
багатометровий ланцюг конвеєра або транспортеру).
Багатодвигунний електропривод може бути взаємозв’язаним, якщо
між окремими ланками є механічний зв’язок, координатами якого треба
керувати (натягування матеріалу при перемотці, механізми прокатки металів,
тощо).
В верстатах та промислових роботах з програмним керуванням
використовуються багатокоординатні електроприводи. В них переміщення
робочого органу – столу, інструменту або звату робота досягається точно
скоординованими рухами кількох двигунів, що встановлені на різних
координатах верстата або у різних ланках робота.
Електропривод за властивістю змінювати свої координати, залежно
від керуючої дії, (швидкість, пересування, момент або струм) може бути:
 нерегульованим;
 регульованим.
З показником регульованості пов’язаний показник ступеня
автоматизації процесів керування електроприводом.
За цією ступенем автоматизації електропривод може бути:
 неавтоматизованим;
 автоматизованим;
 автоматичним.
Для керування неавтоматизованим електроприводом обов’язкова
участь людини-оператора. Оператор безпосередньо виконує керуючи дії та
слідкує за їх виконанням (оператор простих підйомних кранів, нескладного
верстату тощо).
В автоматизованому електроприводі оператор тільки подає команду
на початок або припинення роботи. При цьому складні операції пуску,
підтримання швидкості, гальмування і точної зупинки, тощо, виконуються
автоматично, без участі оператора (приклад швидкісного пасажирського
ліфту, де застосовується автоматичне керування прискоренням та
гальмуванням із врахуванням комфортних для людини показників, точна
зупинка на заданому поверсі, а пасажир лише вибирає поверх та подає
команду на початок руху).
113
 В разі, коли всі операції по керуванню, включаючи подачу команд на
початок та закінчення роботи, виконуються без участі оператора,
електропривод має назву автоматичного (верстати з числовим програмним
керуванням, промислові роботи).
Використання перетворювачів та різних схем автоматичного
керування значно підвищує ступінь автоматизації електропривода та
процесів, якими він керує. За цією ознакою його умовно можна поділити
на:
 програмний;
 слідкуючий;
 адаптивний;
 самонастроювальний.
Дії програмного електропривода змінюються згідно наперед
заданому закону (програми), наприклад для роботів та верстатів з
програмним управлінням.
Слідкуючий електропривод виконує керуючи дії, що наперед
невизначені, і які є в великій мірі випадковими (електроприводи
копіювальних верстатів, антен, які стежать за ціллю, керма судна, тощо).
В адаптивному електроприводі закладена можливість автоматично
перебудовувати свою структуру або програму дії для досягнення
максимальної якості при роботі в будь-якому режимі або при зміні умов
експлуатації. Умовність цієї ознаки витікає з того, що електропривод
програмовий, слідкуючий, адаптивний та інший може бути принципово
виконаний на базі будь-якої з відомих систем електроприводів і не є
наслідком якихось особливих їх властивостей.
Останнім досягненням сучасного електроприводу є електроприводи,
що самоналаштовуються. Наприклад, всі сучасні електроприводи із
частотним векторним керуванням створюються з автоматичним
вимірюванням необхідних параметрів двигуна та механізму і з автоматичною
настройкою. Створення та функціонування таких електроприводів
неможливе без широкого залучення обчислювальної техніки – мікро-ЕОМ та
мікропроцесорів.

3. Історії розвитку електроприводу.

Історично, технічне виконання окремих елементів електроприводу
диктувалося потребами (технічними вимогами) механізмів та технологічних
процесів і залежало від ступеня технічного та економічного розвитку
суспільства. Як приклад, можна вказати на розвиток електроприводу за
ознакою передачі та розподілу механічної енергії. Електрична машина
прийшла на виробництво на зміну паровій машині. Відомо, що одна парова
машина давала рух одразу багатьом механізмам або верстатам. Енергія
передавалась по довгім валам – трансмісіям, які розташовувались
здебільшого під стелею приміщення і від яких крізь ремінні передачі
отримували рух окремі верстати.
Така трансмісійна передача була незграбна навіть зовні і мала багато
114
недоліків: неекономічність, ненадійність, підвищена небезпечність для
робітників, складність в експлуатації.
Із розвитком електротехнічної промисловості з’явилась можливість
встановити електричний двигун вже для кожного окремого верстату і такий
електропривод отримав назву групового, оскільки рух окремих ланок та
механізмів верстату забезпечувався досить розгалуженими механічними
передачами від одного двигуна. Наступним кроком, природно, було
оснащення кожного механізму, кожної ланки окремим електричним
приводом. Наприклад, в сучасному металорізальному верстаті встановлені
електроприводи головного руху, електроприводи подач на кожній
координаті, насосу охолоджувальної рідини, вентилятору, закріплення або
розкріплення деяких вузлів тощо.
Історія розвитку електроприводу тісно пов’язана з розвитком
споріднених галузей – систем електропостачання, електричних машин та
апаратів. Розвиток деяких з них диктувався саме вимогами та потребами
електроприводу. Значний, навіть революційний, вплив на розвиток
електроприводу зробили досягнення теорії автоматичного керування та
силової напівпровідникової техніки і мікроелектроніки. Певною мірою
історію електроприводу можна розглядати як історію конкурування
електромеханічних перетворювачів постійного та змінного струму. Тут треба
враховувати особливості властивостей електричних машин, виробництва та
транспортування електричної енергії а також мереж живлення. Так,
електричні машини постійного струму мають більш велику масу, потребують
більше дефіцитних кольорових металів і тому вони більш дорогі, ніж
машини змінного струму. Але електроприводи на базі цих машин простіше
регулюються, напівпровідникові перетворювачі для них більш прості та
дешеві. З іншого боку, транспортування та перетворення електричної енергії
простіше на базі техніки змінного струму, хоча регулювання
електроприводів змінного струму більш складне в порівнянні з машинами
постійного струму.
В останні роки, завдяки освоєнню промислового виробництва силових
транзисторів, системи керованого електроприводу змінного струму досить
впевнено виходять вперед. Вже згадані вентильні двигуни займають
проміжне положення між двигунами постійного та змінного струму. Їх важко
впевнено віднести до того або іншого типу, бо в залежності від обраного
способу керування, вони можуть мати властивості електроприводів як
постійного, так і змінного струму.

4. Механіка електроприводу.
Автоматизований електропривод є електромеханічною системою,
електрична і механічна частини якої знаходяться в постійній взаємодії.
Окремі елементи електропривода являють собою різноманітні перетворювачі
енергії (механічні, електричні, електромеханічні, напівпровідникові), а також
різноманітні накопичувачі механічної, електричної, електромагнітної і
теплової енергії, зв’язані між собою механічними, електричними або

115
магнітними зв’язками.
При сталих процесах відбувається безупинне рівномірне
перетворення енергії і передача її від одного перетворювача до іншого. При
цьому вихідна напруга перетворювача, струм, момент та швидкість
обертання двигуна, температура обмоток, тобто всі координати
електроприводу є постійними, або сталими.
Напрям перетворення енергії залежить від режиму електроприводу.
В режимі двигуна відбувається перетворення електричної енергії
мережі в механічну енергію на валу двигуна або механізму, тобто
виконується робота по подоланню сил і моментів опору. Вважаэмо, що в
цьому режимі робота та, відповідно, потужність двигуна мають позитивні
знаки. Сили і моменти можна розглядати як керуючі впливи, наприклад,
момент двигуна або збурюючи впливи, як, наприклад, момент механізму.
В режимі гальмування відбувається перетворення енергії в
протилежному напрямі: відбирання механічної енергії від механізму і
перетворення її в електричну енергію. Двигун в цьому режимі працює як
генератор електричної енергії, а його роботу та потужність умовно
позначають негативним знаком. В деяких випадках, наприклад при
імпульсних способах керування, струми, напруги та швидкості мають
постійні коливання біля сталої середньої величини.
В динамічних або перехідних процесах це перетворення відбувається
при зміні координат на певному відрізку часу, коли, крім роботи по
подоланню сил і моментів опору, накопичувачі енергії акумулюють або
віддають свою енергію або обмінюються нею. Після закінчення перехідного
процесу електропривод знов починає працювати в сталому режимі, але вже
при інших значеннях координат.
При вивченні механіки електроприводу враховується зміна лише
механічної енергії, що перетворюється або накопичується в механічних
частинах електродвигуна, передавального пристрою і робочої машини. Отже,
механіка електропривода вивчає взаємодії сил і моментів, що діють в
електроприводі в сталих та перехідних процесах.

5. Механічні характеристики двигунів та механізмів.

Механічною характеристикою називаємо залежність швидкості від
навантаження на валу двигуна або механізму. Ця характеристика може бути
записана у вигляді рівняння та відображена у формі графіку у прямокутній
координатній системі ω,М, рис. 12.2.
Осі координат поділяють площину на чотири частини, або
квадранти, кожен з яких має свій номер. Відлік квадрантів починається від
правого верхнього (I квадрант) проти руху стрілки годинника. Знаходження
характеристики у якомусь квадранті має певний фізичний сенс, який
визначається знаком потужності P = Mω.
Характеристики, що знаходяться у I та III квадрантах відповідають
режиму двигуна, коли відбувається перетворення енергії у напрямі від
мережі до механізму, Р > 0.

116
 Характеристики, що знаходяться у II та IV квадрантах, відповідають
режиму гальмування, коли відбувається перетворення енергії у зворотному
напрямі, а потужність має негативний знак, P<0. Режими двигуна в I та III
або гальмування в II та IV квадрантах рівноцінні між собою, і відрізняються
тільки напрямом руху вала двигуна. Наприклад, при пересуванні вперед (І
квадрант) та назад (ІІ квадрант), електропривод працює в режимі двигуна.

Рис. 12.2 Квадранти механічних характеристик

Проміжні положення характеристик електродвигунів також

відображають певний стан або режим електроприводу. Так, коли ω≠0, а
момент дорівнює нулеві М=0, маємо неробочий або холостий хід, а коли
ω=0, а М≠0, маємо режим короткого замикання.

Рис. 12.3 Типові механічні характеристики електричних двигунів (справа) та

механізмів (зліва).

Загалом механічна характеристика визначається виразом

117
 ,
де х – параметр, який характеризує характер навантаження;
Мхх – момент холостого ходу, Мхх = (5÷10)% Мн;
Мн – номінальний момент;
ω – частота обертання;
ωн – номінальна частота обертання;
Основні випадки механічної характеристики:
а) х = 0, , тобто механічна характеристика не залежить
від швидкості. До цієї групи відносять всі вантажопідіймальні
механізми.
б) х = 1, – лінійно зростаюча характеристика - привод
генератора, що працює на постійний опір.
в) х = 2, – вентиляторна характеристика (вентилятори,
повітродувки, турбонасоси)
г) х = -1, – токарні верстати.
Потужність, яку споживає електродвигун витрачається на подолання
статичних та динамічних навантажень.
Статичний момент (навантаження) – це робочі моменти та
зусилля разом з силами тертя в механічній передачі.
За характером дії моменти навантаження ділять на активні та
реактивні.
Активним називають статичний момент, який при одному напрямку
перешкоджає обертанню, а при іншому – сприяє. Він виникає незалежно від
руху і створюється сторонніми джерелами механічної енергії (момент від
вантажу, що висить на канаті). Момент завжди направлений в один бік і при
зміні напрямку обертання знак свій не змінює.
Реактивний статичний момент – виникає лише внаслідок руху та
направлений проти нього, тобто цей момент завжди є гальмівним. При зміні
напрямку обертання реактивний момент змінює свій знак. Обумовлений
силами тертя.
Динамічний момент визначається запасом кінетичної енергії
рухомих мас механізму. Виникає і діє лише при прискоренні та гальмуванні
руху електроприводу. За рахунок цього моменту змінюється кутова
швидкість. Причини динамічного навантаження – пуск, гальмування, реверс,
регулювання швидкості.
Розрізняють механічні характеристики двигуна:
 природну – відповідає основній (паспортній) схемі включення
двигуна та номінальним параметрам напруги живлення;
 штучні характеристики – коли в схему вводять додаткові елементи
(резистори, конденсатори) або змінюють параметри мережі
живлення.
Коли розглядається механічна характеристика двигуна, важливо
знати, як змінюється швидкість двигуна, якщо на його вал подати
118
навантаження у вигляді моменту, тобто використовується функція ω=f(M).
Коли розглядається механічна характеристика механізму, навпаки, важливо
знати, яке навантаження створює механізм для двигуна при певній
швидкості, що описується функцією М=f(ω), хоча обидві характеристики
відображаються в одній системі координат.
Здатність двигуна змінювати швидкість від моменту на валу може
бути корисною, якщо мова йде про приклади перевантаження або деякі
перехідні процеси, але вона ж часто розглядається як негативна властивість
електроприводу. Описується ця властивість за допомогою коефіцієнта
жорсткості.
Жорсткість може бути позитивною або негативною, прямувати до
безкінечності або до нуля. З цього погляду відомі характеристики двигунів,
рис. 12.3, можна оцінити як абсолютно жорсткі (синхронний двигун СД),
жорсткі (двигун постійного струму незалежного збудження ДПС НЗ, робоча
частина характеристики асинхронного двигуна АД), які мають невеликий
нахил механічної характеристики, м‘які (двигун постійного струму
послідовного збудження ДПС ПЗ, в якого нахил характеристики досить
відчутний і який значно змінює швидкість при зміні моменту). Всі робочі
частки механічних характеристик цих двигунів мають негативну жорсткість.
На деяких ділянках характеристик, наприклад при критичному ковзанні
асинхронного двигуна АД, характеристика наближується до вертикалі, коли
жорсткість прямує до нуля. В деяких випадках, наприклад в електроприводі
екскаваторів та інших гірничих машин, вертикальна характеристика
створюється штучно. Жорсткість таких характеристик прямує до нуля, а
характеристики мають назву абсолютно м‘яких.
Ще більш зручнішим для опису та порівняння властивостей різних
двигунів є узагальнений параметр – статизм механічної характеристики,
який показує, як зміниться швидкість відносно до базової, якщо момент
зміниться від нуля до номінального.
Регулювання швидкості – примусова зміна швидкості за допомогою
спеціальних регулювальних пристроїв відповідно до вимог технологічного
процесу.
Регулювання швидкості оцінюють показниками:
 діапазон регулювання швидкості – відношення максимальної частоти
обертання до мінімальної:

 плавність регулювання – характеризується кількістю сталих

швидкостей в заданому діапазоні регулювання. Визначається зміною
швидкості при переході з однієї штучної характеристики на іншу. Чим
більше штучних характеристик, тим плавніше буде проходити
регулювання швидкості.
 стабільність швидкості – характеризує зміну швидкості при
можливих коливаннях моменту навантаження на валу двигуна. Цей

119
 показник визначається жорсткістю механічних характеристик, чим
вона більша, тим стабільніша швидкість.
 економічність – характеризується ККД, величиною капітальних та
експлуатаційних витрат, надійністю, зручністю та простотою в
експлуатації.
 напрямок регулювання швидкості – зміна швидкості вгору або вниз
від основної. Основна швидкість лежить на природній характеристиці.

6. Електропривод на двигунах постійного струму.

Основною перевагою двигунів постійного струму являється
можливість плавного регулювання частоти обертання й одержання великих
пускових моментів. Тому двигуни постійного струму використовуються як
тягові двигуни на електричному транспорті, а також як привод різного
технологічного обладнання, де потрібне широке плавне регулювання частоти
обертання (прокатні стани, екскаватори).
Загальним недоліком двигунів постійного струму є їх конструктивна
складність, пов’язана переважно з колекторно-щітковим апаратом. Крім того,
в колекторно-щітковому апараті, що здійснює постійну пере комутацію кіл
електричної машини, виникає іскріння. Це знижує надійність машин і
обмежує їх застосування. Істотним недоліком двигунів постійного струму є
також необхідність попереднього перетворення для них електричної енергії
змінного струму на електричну енергію постійного струму.
Регулювання швидкості двигунів постійного струму
 введення додаткових резисторів в коло якоря – спосіб поширений
при невисоких вимогах до показників якості регулювання швидкості.
Діапазон регулювання складає Д = 2 – 3. Напрямок регулювання
швидкості – вниз від природної характеристики.
 зміна магнітного потоку – магнітний потік при використанні цього
способу тільки зменшують порівняно з номінальним. Д = 3 – 4.
Напрямок регулювання – вверх від природної характеристики.
Плавність регулювання швидкості визначається плавністю
регулювання струму збудження. Цим способом доцільно регулювання
швидкості при постійній механічній потужності навантаження, що
забезпечує повне використання двигуна при роботі на усіх штучних
характеристиках.
 зміна напруги живлення – реалізація цього способу передбачає
живлення якоря двигуна постійного струму незалежного збудження від
перетворювача. При зменшенні напруги живлення частота обертання
двигуна постійного струму зменшується. Керований перетворювач
виконують у вигляді електромашинної системи генератор-двигун (Г-Д)
або системи тиристорний перетворювач-двигун (ТП-Д).
 регулювання швидкості шунтуванням якоря – використовують для
отримання знижених швидкостей електроприводу з двигунами
постійного струму послідовного збудження та певної швидкості
холостого ходу. Штучні характеристики розташовані нижче природної.
120
 Шунтування обмотки якоря не вигідне, оскільки з’являються додаткові
втрати. Тому цей спосіб застосовують для двигунів постійного струму
малої потужності.
 імпульсний спосіб – регулювання здійснюють імпульсною зміною
напруги живлення, магнітного потоку або опору резистора в колі
якоря. Імпульсне регулювання здійснюють за допомогою керованого
ключа. Основним показником роботи є коефіцієнт заповнення
імпульсів або сквапність – це відношення часу замкненого стану ключа
до періоду його комутації. Існує два способи імпульсного
регулювання:
o широтно-імпульсне регулювання (змінюється ширина імпульсів
при незмінному періоді їх слідування)
o частотно-імпульсне керування (змінюється період комутації при
незмінній ширині імпульсів)
Система Г-Д
Система Г-Д відноситься до широкого класу систем, в яких керування
електроприводу здійснюється за допомогою зміни величини напруги
живлення. В цій системі якір двигуна безпосередньо приєднується до якоря
генератора, який разом з приводним двигуном утворює електромашинний
випрямляч трифазного змінного струму в постійний. Регулювання напруги
на якорі двигуна постійного струму здійснюється за рахунок зміни струму
збудження генератора, при регулюванні якого за допомогою потенціометра
змінюється ЕРС генератора і відповідно напруга на якорі двигуна.
Регулювання напруги в цій системі може поєднуватися з впливом на
магнітний потік двигуна, що забезпечує двохзонне регулювання швидкості.
Регулювання магнітного потоку двигуна здійснюється за рахунок включення
в коло обмотки збудження двигуна резистора. В замкнених електроприводах
живлення обмотки збудження генератора виконується від регульованого
джерела постійного струму
Механічна характеристика системи Г-Д:
.
Система Г-Д працює як в режимі двигуна, так і в гальмівних режимах.
Реверсування ЕРС генератора здійснюється зміною полярності напруги
збудження.

121
 Рис. 12.4 – Система Г-Д для регулювання швидкості двигуна постійного
струму

Переваги системи Г-Д: значний діапазон та плавність регулювання

швидкості; лінійність характеристик; відсутність викривлень мережі
живлення.
Недоліки: низький ККД; шум в роботі; інерційність процесу
регулювання.
Система ТП-Д
Основні перетворювачі, які застосовуються в регульованому
електроприводу – тиристорні перетворювачі. Перетворювач містить в собі
трансформатор Т, тиристори, згладжу вальний реактор та СІФУ (систему
імпульсно-фазового управління тиристорами). Тиристорний перетворювач
забезпечує регулювання напруги на двигуні за рахунок зміни середнього
значення випрямленої напруги. Це досягається регулюванням за допомогою
СІФУ по сигналу керування Uу кута α керування тиристорами. Залежність
середнього значення напруги від кута α:

Рівняння механічної характеристики системи ТП-Д:

122
 Рис. 12.5 – Система ТП-Д для регулювання швидкості двигуна постійного
струму

Переваги системи ТП-Д: плавність та значний діапазон

регулювання; велика жорсткість характеристик; високий ККД
електроприводу; безшумність в роботі; простота обслуговування та
експлуатації.
Недоліки: тиристорний перетворювач має однобічну провідність;
напруга на якорі та струм мають пульсуючий характер; робота тиристорного
перетворювача характеризується режимом перерваного струму, при якому
різко падає жорсткість характеристик і вони стають нелінійними.

7. Електропривод на асинхронних двигунах змінного струму.

Електропривод з асинхронними двигунами є самим масовим
приводом в промисловості. Причина цього – простота конструкції
асинхронного двигуна; низька вартість та простота експлуатації.
Регулювання швидкості асинхронних двигунів
а) Введення додаткових резисторів в коло статора – застосовують
для регулювання (обмеження) в перехідних процесах струму та моменту
асинхронного двигуна з короткозамкненим ротором. При цьому способі
синхронна частота обертання не змінюється, критичний та пусковий
моменти зменшуються, критичне ковзання зменшується. Цей спосіб
застосовують рідко, оскільки механічні характеристики забезпечують
незначний діапазон зміни швидкості; при збільшенні додаткового опору
знижується жорсткість характеристик, низька економічність. Таку схему
застосовують у ліфтах, що мають двошвидкісний асинхронний двигун.
б) Включення додаткових резисторів в коло ротора застосовують
для регулювання струму, моменту та швидкості. При цьому критичне
123
ковзання та пусковий момент зростають, критичний момент та синхронна
частота обертання не змінюються, швидкість асинхронного двигуна
зменшується. Але одночасно зі зростанням ковзання зростають втрати в колі
ротора, тому реалізація великого діапазону регулювання швидкості
призводить до значних втрат енергії та зниженню ККД ЕП. Застосовують
при незначному діапазоні регулювання швидкості або короткочасній роботі
на знижених швидкостях (електропривод підйомно-транспортних машин та
механізмів). Доцільно застосовувати при навантаженні на валу, близькому до
номінального.
в) Зміна величини напруги підведеної до статора асинхронного
двигуна – дає можливість здійснювати в статичних та динамічних режимах
регулювання його координат з добрими показниками і за допомогою
відносно простих схем керування. Цей спосіб може використовуватися для
забезпечення найбільш економічних режимів роботи асинхронного двигуна.
Використовують схему, що містить регулятор напруги, вихідна
напруга якого змінюється за допомогою малопотужного зовнішнього сигналу
керування. Змінюючи величину зовнішнього сигналу керування, можна
регулювати напругу на статорі двигуна в межах від номінальної напруги до
0. Діапазон регулювання швидкості незначний (вниз від основної).
Для регулювання напруги на статорі асинхронного двигуна
застосовують різні електромеханічні пристрої – автотрансформатори,
магнітні підсилювачі, тиристорні регулятори напруги (ТРН). ТРН
характеризуються високим ККД, простотою в обслуговуванні, легкістю
автоматизації роботи електроприводу. Вони випускаються серійно. Принцип
дії схеми тиристорний регулятори напруги - асинхронний двигун (ТРН-АД):
тиристори отримують імпульси від СІФК. Якщо на тиристори не подаються
імпульси, то вони закриті і напруга U ф=0. При подачі на тиристори імпульсів
керування з кутом керування α = 0 вони будуть повністю відкриті і до
навантаження прикладена напруга U 1= Uрег. Змінюючи α від 0 до π можна
регулювати напругу. Крім регулювання координат двигуна тиристорний
регулятор напруги дає можливість здійснювати реверс двигуна.
За допомогою тиристорного регулятора напруги можна здійснювати
примусове електричне гальмування двигуна. При недовантаженні
асинхронного двигуна його ККД та cosφ знижуються, що погіршує
економічні показники роботи електроприводу. Регулювання напруги на
статорі асинхронного двигуна за допомогою тиристорного регулятора
напруги дає можливість забезпечувати найбільш економічний режим роботи
при зміні навантаження.
г) Зміна числа пар полюсів застосовується при використанні
багатошвидкісних асинхронних двигунів. Особливість цих асинхронних
двигунів полягає в тому, що їх статорна обмотка складається з двох
однакових секцій (полу обмоток). За рахунок різних схем їх з’єднання може
змінюватися число пар полюсів р асинхронного двигуна.

124
 Переваги цього способу – економічність (оскільки немає додаткових
втрат в роторі – ротор короткозамкнений); висока жорсткість механічних
характеристик; достатня перевантажувальна здатність.
Недоліки – ступневість зміни швидкості двигуна та незначний
діапазон регулювання (Д=6 – 8).
д) Частотний спосіб регулювання – один з найбільш перспективних.
Цей спосіб забезпечує плавне регулювання швидкості в широкому діапазоні;
характеристики мають високу жорсткість; регулювання швидкості
асинхронних двигунів не супроводжується зростанням його ковзання, тому
втрати потужності незначні.
Для кращого використання асинхронних двигунів і отримання
високих енергетичних показників його роботи – cosφ і ККД – одночасно з
частотою необхідно змінювати і напругу на статорі асинхронних двигунів.
Для реалізації частотного способу регулювання швидкості
асинхронних двигунів використовують перетворювачі частоти, які дають
можливість також регулювати і напругу на статорі.

Рис. 12.6 – Схема електромашинного обертового перетворювача частоти для

регулювання швидкості асинхронного двигуна: 1 – асинхронний двигун 2 –
генератор постійного струму 3 – регульований двигун постійного струму 4 –
синхронний генератор 5...7 – двигуни електроприводів

Перетворювачі частоти, які застосовують для частотного

керованого асинхронного електроприводу ділять на дві групи:
 електромашинні обертові перетворювачі частоти – в яких для
отримання змінної частоти застосовують звичайні або спеціальні
електричні машини (перетворювачі частоти з синхронними
генераторами).
Недоліки цих перетворювачі частоти:
- громіздкість установки (необхідно 4 електричні машини);
- значні втрати енергії у всьому колі перетворення;
- низький ККД;
- шум в роботі.

125
 статичні перетворювачі частоти – в них використовують елементи
та пристрої, що не мають рухомих частин (напівпровідникові прилади,
реактори, конденсатори).
Переваги статичних перетворювачі частоти:
- високий ККД;
- висока швидкодія;
- усунення шуму;
- спрощення обслуговування.
Статичні ПЧ в свою чергу ділять на дві групи:
o перетворювачі частоти без ланки постійного струму з безпосереднім
зв’язком;
o перетворювачі частоти з ланкою постійного струму.

Тема 13. Електричні апарати керування

План
1. Загальні поняття і різновиди електричних апаратів.
126
 2. Будова і вимоги до електроапаратів.
3. Основні поняття про процеси в контактах.
4. Реле.
4.1. Загальні відомості про конструкції, параметри і принцип
роботи реле.
4.2. Різновиди реле.
5. Контактори.
6. Пускачі.
7. Захисні електроапарати
8. Командо апарати та неавтоматичні вимикачі.
9. Безконтактні електричні апарати.

1. Загальні поняття і різновиди електричних апаратів.

Електричний апарат – це електротехнічний пристрій для комутації,
стабілізації чи регулювання електричних, магнітних або інших навантажень.
Струм, напруга та потужність – різновиди електричних навантажень,
комутованих електричними апаратами. Прикладом пристроїв комутуючих
механічного навантаження є електромагнітні муфти, які з’єднують або
роз’єднують ведучу або відому частини у приводах; гальмівні
електромагніти, а також електромагніти, що приводять у дію елементи
електроапаратів; крім цього, будь-якого роду заслінки, затвори у
гідравлічних і пневматичних кристалах.
Комутація (з лат. змінювання) – включення, виключення або
переключення електричного ланцюга або окремих його ділянок. Комутація
буває:
 ступінчатою: характерно включення / виключення електричного кола;
 плавною: здійснюють різні підсилювачі при зміні керуючого сигналу
на його вході.
Як правило до електроапаратів відносять електротехнічні пристрої,
що здійснюють неперіодичну комутацію.
Функції стабілізації або регулювання різних технічних параметрів
працюючого обладнання здійснюють електричні регулятори та стабілізатори.
Різновиди електроапаратів:
 Безконтактні електроапарати – комутують коло електричного
струму якимось елементом, опір якого може плавно або стрибком
змінюватися у широких межах. Повністю не розривають гальванічний
зв'язок в колі;
 Контактні електроапарати – комутують коло електричного струму
за допомогою замикання-розмикання контактів, основним недоліком є
створення металевого містка, електричної дуги або електричної іскри
під час комутації.
За величиною напруги електроапарати поділяють на:
 апарати низької напруги (до 1000 В);
 апарати високої напруги (більше 1000 В).
За галузями застосування електроапарати поділяють на 5 груп:
127
  апарати розподілу енергії високої напруги: роз’єднувачі, вимикачі:
масляні, повітряні, вакуумні; короткозамикачі, плавкі запобіжники,
розрядники, реактори, трансформатори напруги та струму;
 апарати розподілу енергії низької напруги: автоматичні вимикачі,
неавтоматичні вимикачі (рубильники, пакетні вимикачі, плавкі
запобіжники, контактні роз’ємні вимикачі);
 апарати керування: контактори, магнітні та ручні пускачі, силові
контролери, реле керування, кнопки та кнопочці пости керування;
командо контролери; перемикачі керування реостати збудження,
резистори: пускові та регулювальні; електромагніти; підсилювачі.
 реле захисту: реле струму, напруги, потужності, опору, частоти, фази;
диференціальні; реле з витримкою та без витримки часу;
 установчі електроапарати (освітлювальних та побутових мереж):
авто вимикачі, плавкі запобіжники, вимикачі та перемикачі, контактні
роз’єми (штепсель, розетка), дзвінкова кнопка, патрони світильників.

2. Будова і вимоги до електроапаратів.

Складовими частинами апаратів є:
Деталь – елементарна частина апарата, яка виготовлена з цілого
куска матеріалу без застосування складальних операцій.
Вузол (складальна одиниця) – розбірне або нерозбірне з’єднання двох
або більшої кількості деталей. Вузол, з якого починається складання апарата
називається базовим.
Група – з’єднання вузлів та деталей, які є однією з основних
складових частин апарата та виконує певну функцію.
Електроапарати мають блочну конструкцію.
Блок – частина електроапарату, що складається з декількох груп, одна
з яких є базовою.
Найбільш поширені частини апаратів можна класифікувати як:
- провідники струму ведучого контуру та їх контактне з’єднання;
- комутуючі контакти;
- дугогасильні пристрої;
- механічні елементи;
- електромагніти;
- електроізоляційні деталі та вузли;
- корпусні деталі, оболонки та резервуари.
Вимоги до електроапаратів залежать від призначення, умов
застосування і експлуатації апарата. Окрім специфічних вимог,
електроапарати повинні відповідати наступним вимогам:
 Температура нагрівання апарата не повинна бути більшою деякого
визначеного значення, встановленого для даного апарата та його деталей.
 Допустима температура нагріву струмоведучої частини визначається
температурою нагріву суміжної з нею ізоляції, що визначається класом
ізоляції. Клас ізоляції струмоведучих частин по нагріванню
встановлюється за стандартом.
128
  Електроапарати повинні витримувати великі термічні та
електродинамічні навантаження без будь-яких деформацій на протязі
тривалого часу при перенавантаженні та короткому замиканні.
 Електрична ізоляція апарата повинна забезпечувати його роботу при
заданих значеннях перенапруг, які виникають у процесі експлуатації.
Для цього апарати виконують з певним рівнем ізоляції, який, як
правило, оцінюють значенням випробувальної напруги.
 Ізоляція повинна на протязі 1 хвилини витримувати випробувальну
напругу змінного струму частотою 50 Гц.
 Контакти апаратів повинні бути спроможні включати і відключати
струми робочих режимів, а контакти захисних апаратів – струми
аварійних режимів
 Електроапарати мають відповідати певним вимогам по надійності та
точності роботи, а також швидкості спрацювання.
 Будь-який апарат по можливості повинен мати найменші габарити,
масу, вартість. Бути простим по конструкції, зручним в обслуговуванні
та технологічним у виробництві.
Режими роботи електроапаратів:
 тривалий – режим, коли тривалий час по апарату протікає
номінальний стум, характеризується сталою температурою нагріву
струмоведучих частин;
 переривчасто-тривалий;
 короткочасний;
 повторно-короткочасний.
Критерії працездатності електроапарату:
Термічна стійкість апарата – здатність протистояти термічній дії
струмів. Вона визначається струмом термічної стійкості, який на протязі часу
термічної стійкості нагріває струмоведучі частини до підвищеної
температури, в порівнянні з допустимою в номінальному режимі. Допустима
густина струму термічної стійкості значно вища густини номінального
режиму.
Здатність протистояти дії електродинамічним силам називається
електродинамічної стійкістю апарата.
Механічна зносостійкість – здібність апарата виконувати визначену
кількість операцій (включення / виключення) без струмів у колі його
контактами. Вона може досягати 10 мільйонів циклів.
Електрична зносостійкість – здібність апарата виконувати
визначену кількість операцій при комутації кола його контактами. В заданих
умовах використання апарата може досягати декількох мільйонів
спрацьовувань.
Електрична міцність ізоляції – міцність ізоляції як в холодному
стані так і в нагрітому стані повинна витримував випробувальну напругу
змінним струмом частотою 50 Гц на протязі 1 хвилини.

3. Основні поняття про процеси в контактах.

129
 Електричний контакт – з’єднання двох провідників, що дозволяє
проводити струм з однієї струмоведучої частини в іншу. Провідники, що
співторкаються, називаються контакт-деталями або просто контактами.
За характером руху в роботі контакти поділяються:
 нерухомі (жорсткі) – шинні з’єднання, з’єднання кабелів, місця
приєднання апаратів до кола, у процесі експлуатації такі обидва
контакти зв’язуються або за допомогою болтів, або за допомогою
гарячої чи холодної зварки;
 рухомі не розмикальні – використовують для того, щоб передати
струм з рухомого контакта на нерухомий або для того, щоб дати
можливість елементу нерухомого контакта мати невелике переміщення
під дією рухомого контакта. Напростішим з’єднанням такого типу є
гнучкий зв’язок;
 рухомі розмикальні/замикальні;
 герметизовані контакти (геркони) – контакти, які замикаються під
дією магнітного поля при проходженні струму крізь котушку, а після
відключення котушки контакти розмикаються під дією пружних
пластинок.

Рис. 13. 1 – Вигляд контактуючих поверхонь під мікроскопом

Механізм контакту.
Під дією кисню, повітря, азоту, озону та інших хімічних реагентів на
поверхні контактів утворюється плівки.
При збільшенні натиску плівки лопаються та продавлюються. На цих
місцях утворюються суто металеві контакти, які називаються альфа-
плямами. В цих плямах розвиваються великі сили міжмолекулярного
зчеплення. При великій площі дотику контакти було б неможливо відірвати
один від одного реальними силами контакту електроапаратів.
При переміщенні контактів один від одного плівки не дозволяють
розриватися великими площам суто металевого дотику. При замиканні
контактів під напругою, спочатку невеликі електронів проходить крізь
незруйновані ізоляційні плівки в наслідок тунельного ефекту, який являє
собою проникнення електронів крізь потенційний бар’єр.
При достатньому значенні напруги може відбутися пробій на
найтонкіших ділянках плівки, що призводить до утворення в них тонких

130
металевих перетинів – явище називається фритингом або когерним
ефектом.
Фритинг поряд із продавленням зон плівки призводить до утворення
альфа-плям у контакті, які необхідні для проведення нормального струму.
Він розподіляється по площі контактних деталей, стягується до альфа-плям.
Відповідно виникає опір стягнення Rc у місці контактування, крізь неповне
руйнування плівок, а також крізь наявність впливу існує опір R п. у
сукупності Rc та Rп визначають перехідний опір контактів.
Перехідний опір має значний розкид крізь велику кількість умов, які
впливають на значення Rп та величину площі контактування. R п за природою
випадкова величина: залежить від матеріалу контактних деталей: стану
контактних поверхонь (обробка, окиснення, забрудненість); сили натиску та
її розподілу на контактній поверхні.
До матеріалів контактів висуваються такі вимоги:
 висока електропровідність і теплопровідність;
 стійкість проти корозії у повітрі та інших газах;
 стійкість проти утворення плівок з високим питомим опором;
 мала твердість для зменшення необхідної сили натиску;
 висока твердість для зменшення механічного зносу при частих
включеннях і відключеннях;
 мала ерозія;
 висока дугостійкість (температура плавлення);
 високі значення струму і напруги, необхідні для дугоутворення;
 простота обробки, низька вартість.
Основними контактними матеріалами є: мідь, срібло, алюміній,
вольфрам, металокераміка.

4. Реле.
4.1. Загальні відомості про конструкції, параметри і принцип
роботи реле.
Реле – електричний апарат (перемикач), призначений для комутації
електричних ланцюгів при заданих змінах електричних або неелектричних
вхідних величин.
Створенню першого реле передував винахід в 1824 р англійцем
В.Стардженом електромагнітного пристрою, що перетворював вхідний
електричний струм дротяної котушки, намотаною на залізний сердечник, в
магнітне поле, що утворюється всередині і поза цього сердечника. Магнітне
поле фіксувалося своїм впливом на феромагнітний матеріал, розташований
поблизу сердечника. Цей матеріал притягався до сердечника електромагніту.
У 1825 році в Лондоні за це винахідник отримав срібну медаль Британського
Королівського товариства мистецтв. Згодом ефект перетворення енергії
електричного струму в механічну енергію ліг в основу різних
електромеханічних пристроїв електрозв'язку, телеграфії і телефонії,
електротехніки, електроенергетики. Одним із перших таких пристроїв було
електромагнітне реле, винайдене американцем Джозефом Генрі в 1831 році.
131
Слід зазначити, що перше реле була не комутаційним, а перше комутаційне
реле винайдено американцем Бризом Морзе в 1837 році яке згодом він
використовував у телеграфному апараті.
Основні частини сучасного електромагнітного реле це електромагніт,
якір і перемикач. Електромагніт являє собою електричний провід, намотаний
на котушку з сердечником з магнітного матеріалу.
Якір – пластина з магнітного матеріалу, крізь штовхач керуюча
контактами.
Принцип роботи реле полягає у наступному: при проходженні
струму по котушці створюється магнітний потік. У повітряному зазорі між
осердям та якорем виникає електромагнітна сила, яка притягує їх одне до
одного. Під дією цієї сили якір повертається і діє на контакти, які
замикаються. Контакти встановлені на плоских пружинах, які закріплені на
ізоляційній стійці. Після відключення обмотки якір під дією плоских пружин
займе початкове положення і контакти розімкнуться. Щоб якір не залипав,
тобто не залишався притягнутим до осердя під дією залишкового магнітного
потоку коли струм в обмотці зникне, встановлюється немагнітна прокладка
або латунний штифт. Для збільшення електромагнітної сили на кінці осердя
встановлюють полюсний наконечник.

а) б)
Рис. 13.2 – Принцип дії реле: а) контакти 1 і2 розімкнені і б) контакти
1 і 2 замкнені

Основними параметрами реле являються:

 Чутливість – характеризується мінімальним значенням параметра
спрацювання. Для реле струму: Для реле потужності – реле потужності
 Комутуюча потужність – характеризується добутком
максимального струму, що включається апаратом, на напругу, яка буде
на контактах коли вони розімкнуті, тобто, на напругу джерела
оперативного кола.
 Коефіцієнт керування (підсилення) – відношення потужності
контактів Рк до потужності, яку споживає обмотка керування

132
  Клас реле – залежить від часу спрацювання. Якщо час спрацьовування
менше 0,001 с – зверх швидкодіюче реле; 0,05 с – швидкодіюче реле;
0,15 с – нормальне реле.
 Коефіцієнт добротності – відношення моменту обертання або
електромагнітної сили, що розвиваються реле, до споживаної
котушками потужності.
 Коефіцієнт повернення – відношення магніто-рухомої сили
відпускання до магніто-рухомої сили спрацьовування.
 Коефіцієнт запасу – відношення магніто-рухомої сили обмотки при
номінальному струмі до магніто-рухомої сили при струмі
спрацьовування

4.2. Різновиди реле.

За родом струму розрізняють реле:
 постійного струму:
o нейтральні – реле, дія яких залежить від тільки від значення
магнітного потоку і не залежить від напряму струму в обмотці.
Такі реле мають два стійких стана і тому називаються
двопозиційними;
o поляризовані – реле, робота яких залежить від напрямку струму
в обмотці керування;
o нейтрально-поляризовані – реле, що являє собою комбіновану
конструкцію, яка має як нейтральний так і поляризований якір;
 змінного струму.
Реле і контактори характеризуються:
 тяговою характеристикою: залежність сили від повітряного зазору
 характеристикою пружини протидії.
У поляризованому реле (рис. 13.3, а) потік Ф від постійного магніту
має однаковий напрямок з потоком керування, який створюється струмом
керування у котушці W. При досягненні потоку спрацьовування Ф спрац
контакт реле замикається. Включення постійного магніту у магнітне коло
робить реле більш чутливим і швидкодіючим. При зміні напрямку струму
керування на протилежний потік керування буде спрямований на зустріч
потоку Фп – результуючий потік у повітряному зазорі зменшиться і реле не
спрацює!
В електромагнітному реле часу (рис. 13.3, б) використовують
вихрові струми для уповільнення спрацьовування електромагнітної системи.
На магнітопровід одягнена металева (мідна, бронзова, алюмінієва ) гільза або
шайба 3 рівнозначна короткозамкненій обмотці з одним витком. При зміні
потоку Ф0, який створюється струмом у котушці 2 у гільзі 3 наводяться
вихрові струми. Потік Фвихр від цих струмів має напрям, при якому він
заважає зміні потоку Ф0 у відповідності із правилом Ленца. Коли Ф 0 зростає
Фвихр спрямований проти нього, а коли Ф0 зменшується – напрямок Фвихр
збігається із ним.

133
 Iкер Δ
Фп QE
3
W U0 + -
Фкер Ф0
Фвихр
N S 2

1
а) б)
Рис. 13.3 – Реле: а) поляризоване і б) електромагнітне реле часу

Для отримання суттєвих витримок часу доцільно використовувати

процес відпускання реле коли із-за малого магнітного опору повітряних
зазорів у магнітопроводі потоки та швидкість їх зміни великі. Відповідно
великі вихрові струми, які спроможні утримувати якір суттєвий час.
Коли гільза надіта на магнітопровід, швидкість падіння потоку
зменшується і час витримки реле збільшується і збільшується час
відпускання. Змінюючи натяжіння Qп протидіючої пружини, можна
регулювати значення потоку відпускання; збільшення – збільшує потік
відпускання, що призводить до зменшення часу витримки (часу відпускання)
і навпаки. Також є механічні, пневматичні, гідравлічні та інші реле часу.
Теплове реле спрацьовує при заданій температурі чутливого
елементу, котрий нагрівається або струмом, який проходить крізь нього, або
за рахунок температури навколишнього середовища.
Найчастіше, в якості чутливого елемента теплового реле застосовують
біметалеву пластину (з металів з різними температурними коефіцієнтами
розширення). При нагріванні шар термоактивного металу суттєво
розширюється, у той час як шар термоінерційного металу майже не
деформується. Якщо один кінець пластини жорстко закріпити, то другий
вільний кінець буде вигинатися, що призведе до спрацювання реле.

134
 1 O 2

3
~I1 ~I2

Ф1 O1 Ф2

Рис. 13.4 – Індукційне реле (реле змінного струму)

В індукційному реле (реле змінного струму) (рис. 13.4) індукційна

система має два магнітопроводі: 1 та 2. У повітряних проміжках яких
розташовано металевий диск 3, який має змогу обертатися навколо осі ОО.
Стале обертання диску досягається за рахунок перехресної взаємодії
магнітного потоку Ф1 з вихровим струмом i2 у диску, який створюється
потоком Ф2 та потоку Ф2 струмом i1 вихровий (від потоку Ф!).

5. Контактори.
Контактор – це двопозиційний апарат, призначений для частих
комутацій струмів, які не перевищують струмів перевантаження відповідних
електричних силових кіл. Замикання і розмикання контактів контактора
може здійснюватися рухомим (електромагнітним, пневматичним або
гідравлічним) приводом.
Найбільше розповсюдження отримали електромагнітні
контактори:
а) контактори постійного струму, що комутують коло постійного
струму і мають, як правило, електромагніти також постійного струму;
б) контактори змінного струму що комутують кола змінного струму.
Електромагніти цих контакторів можуть бути виконані для роботи на
змінному струмі або для роботи на постійному струмі. Зараз, у зв’язку з
підвищенням продуктивності праці, схеми електричного приводу
потребують до 1200 і більше включень на годину. Цей режим роботи є
найбільш важким. При кожному включенні й відключенні відбувається знос
контактів. Тому вживають заходів для скорочення тривалості горіння дуги
при відключенні і усунення вібрації при включенні. Більша частина операцій
потребує високої механічної стійкості електромагнітного механізму
135
контактора.
Спроможність апарата забезпечити роботу при великій кількості
операцій характеризується зносостійкістю. Розрізняють механічну й
комутаційну зносостійкість.
Механічна зносостійкість визначається числом включень-
відключень контактора без ремонту і заміни його вузлів та деталей. Струм у
колі при цьому рівний нулю. До сучасних контакторів висуваються дуже
великі вимоги щодо механічної зносостійкості – (10-20) 106 операцій.
Комутаційна зносостійкість визначається числом включень і
відключень кола зі струмом, після якого потрібна заміна зношених контактів.
Сучасні контактори повинні мати комутаційну зносостійкість 2-3 млн.
операцій. Ці вимоги дуже високі (деякі контактори мають комутаційну
зносостійкість 1·106 операцій і менше).
Поряд з високою механічною і комутаційною зносостійкістю
контактори повинні мати малі масу й розміри. Зона викиду розжарених газів
дуги повинна бути якомога малою, що дозволяє скоротити розміри всієї
установки в цілому. Деталі, що найбільш швидко піддаються зносу, повинні
бути легкодоступними для заміни.
Контактор має такі основні вузли:
 контактну систему;
 дугогасильну систему;
 електромагнітний механізм;
 систему блок-контактів.
Рухомий контакт, зв’язаний з якорем, виконує замикання або
розмикання головного кола.
Дугогасильна система забезпечує швидке гасіння дуги, завдяки чому
досягається малий знос контактів.
Крім головних контактів, контактор має декілька низькострумних
контактів (блок-контакти) для узгодження роботи контактора з іншими
апаратами або для вмикання в коло управління самого контактора.
Основні дані контакторів і пускачів: номінальний струм головних
контактів, номінальна напруга, механічна зносостійкість, електрична
зносостійкість, допустиме число включень за годину, власний час
включення, власний час відключення. Залежно від умов роботи ГОСТ 11206-
70 регламентує категорії А1, А2, А3, А4 для контакторів змінного струму і Д1,
Д2, Д3 для контакторів постійного струму. Контактори категорій А1 і Д1
відповідають режиму роботи в малоіндуктивних колах. Категорії А2, А3, Д1
відносяться до пуску і зупинки двигунів змінного і постійного струму.
Найважчі режими передбачені для категорій А4 і Д3. В цьому випадку
контактор може виключати загальмований двигун.
Контактор представляє собою двопозиційний апарат з самоповерненням. Повернення
контактора у відключений стан – самоповернення відбувається під дією зворотної пружини, маси рухомої
системи або при сумісної дії цих факторів.

136
 а)
Рис. 13.5 – Конструкція триполюсного контактора з нормально роз'єднаними
контактами: а) зовнішній вигляд; б) контакти розімкнені; в) контакти
замкнені; 1 – котушка; 2 – нерухома частина сердечника; 3 – рухома частина
сердечника; 4 – нерухомі контакти; 5 – рухомі контакти; 6 - діелектричний
тримач рухомих контактів.

Принцип роботи контактора полягає в наступному: при подачі

напруги на котушку електромагніту (ланцюг управління), відбувається
притягання одних контактів до інших, і силовий ланцюг замикається. При
цьому, в ланцюзі управління можуть діяти набагато менші струми і / або
напруги, ніж в силовому ланцюзі. З використанням контактора (або ланцюга
з декількох контакторів), можна, наприклад, тим же побутовим вимикачем
віддалено і безпечно комутувати багатофазні навантаження майже
необмежених потужностей. Зворотною стороною зручності від застосування
контакторів (крім бістабільних) є необхідність у постійній витраті невеликої
енергії (живлення котушки електромагніта) для підтримки контактора у
включеному стані.
У контакторі змінного струму, на відміну від контактора постійного
струму, для зменшення втрат на вихрові струми застосовують шихтовані
магнітопроводи та короткозамкнені витки для усунення вібрації якоря.
Контактори змінного струму найчастіше виготовляють трьохполюсними,
постійного – одно- та двополюсними.
В якості дугогасильного пристрою у контакторах постійного струму
частіше застосовують щільові камери, у контакторах змінного струму –
частіше дугогасильні решітки. У контакторах змінного струму, розрахованих
на струми відключення до 100А при напрузі відключення до 200В, можна не
137
застосовувати дугогасильні пристрої – дуга гаситься за рахунок розтягання її
в атмосферному повітрі (відкритий розрив).
Для запобігання перекриття електричних дуг на сусідні полюси
застосовують ізоляційні перегородки.
Щільова камера створює у середині вузький просвіт (щіль) між
стінками із дугостійкого матеріалу. У щілину заганяється електрична дуга і
там гаситься за рахунок підсиленого відводу тепла при тісному контакті зі
стінками.
Дугогасильна решітка являє собою пакет із тонких 1-3 мм металевих
пластин 1, на які видувається дуга. Пластини виконують роль радіаторів, які
інтенсивно відбирають тепло від стовпа дуги і сприяють її гасінню.
Досвід показує, що дугогасильна решітка не годиться для частих
відключень кола при порівняно великих струмах. При великій частоті
відключень її пластини розігріваються до високих температур і не встигають
охолонути.
Для сходження дуги з контактів і входження її в дугогасильну камеру
існують системи магнітного дуття

6. Пускачі.
Пускач – комутаційний апарат, який призначений для пуску, зупинки
та захисту електричних двигунів без введення і виведення у їх колі опорів.
Пускачі здійснюють захист електродвигунів від струмів
перевантаження. Поширеним елементом такого захисту є теплові реле, які
вмонтовано у пускач. Принцип дії пускачів і призначення деталей аналогічні
з контактором. Магнітний пускач являє собою пристрій із триполюсного
контактора, двох теплових реле і кнопки керування.
Електромагнітний привод контакторів та пускачів при відповідному
виборі параметрів може здійснювати функцію захисту електрообладнання
від роботи при зниженій напрузі. Якщо електромагнітна сила, що
розвивається приводом, при зниженні напруги у мережі стане недостатньою
для утримання апарата у включеному стані, то він самовільно відключиться і
здійснить таким чином захист електрообладнання від роботи при зниженій
напрузі.
Магнітним пускачем називається контактор, призначений для пуску
короткозамкнених асинхронних двигунів, для захисту їх від перевантажень і
“втрати фази”.
Безперебійна робота асинхронних двигунів значною мірою залежить
від надійності пускачів. Тому до них висуваються високі вимоги щодо
зносостійкості, комутаційної спроможності, чіткості спрацьовування,
надійності захисту двигуна від перевантажень, мінімального споживання
потужності.
Особливості роботи пускачів обумовлюються наступним. При
вмиканні асинхронного двигуна пусковий струм досягає 6-7-кратного
значення номінального струму. Навіть незначна вібрація контактів при
такому струмі швидко виводить їх з ладу. Це накладає високі вимоги щодо

138
вібрації контактів і їх зносу. З метою зменшення часу вібрації контакти і
рухомі частини виконують якомога легшими, зменшується їх швидкість,
збільшується натиск. Ці заходи дозволили створити зносостійкий пускач
типу ПА з електричною зносостійкістю до 2 106 операцій. Дослідження
показали, що при струмах до 100 А доцільно використовувати срібні
накладки на контактах. При струмі вище 100 А добрі результати дає
композиція срібла і окису кадмія КМК-10А. Після розгону двигуна струм
падає до номінального значення. При відключенні відновлена напруга,
становить всього 15-20% від Uном, тобто має місце полегшення умов
відключення.

Рис. 13.6 – Конструкція магнітного пускача

При роботі двигуна нерідкими є випадки, коли двигун відключається

від мережі одразу після пуску. Пускачеві доводиться тоді відключати струм,
рівний семикратному номінальному струму при дуже низькому коефіцієнті
потужності (cos=0,3) і відновленій напрузі, рівній номінальній напрузі
джерела живлення.
У технічних даних пускача вказується не тільки його номінальний
струм, але й потужність двигуна, з якою пускач може працювати при різних
напругах. Оскільки струм, що відключається пускачем, порівняно мало падає
із зростанням напруги, потужність двигуна, з яким може працювати такий
пускач, зростає із збільшенням номінальної напруги. Найбільша робоча
напруга становить 500 В. Дослідження показали, що електрична
зносостійкість обернено пропорційна потужності керованого електродвигуна
в ступені 1,5-2. Якщо необхідно підвищити термін служби пускача, то
доцільно вибрати його із запасом потужності. При зменшенні потужності
двигуна зростає і допустиме число включень на годину.
З урахуванням широкого розповсюдження пускачів велике значення
має зниження потужності, споживаної ними. У пускачі потужність
витрачається в електромагніті й тепловому реле. Втрати в електромагніті
становлять приблизно 60%, теплових реле – 40%. З метою зниження втрат в
139
електромагніті використовують холоднокатану сталь.

7. Захисні електроапарати
Розщеплювачі – це електроапарати, які контролюють значення
відповідного параметра кола, яке вони захищають; і дають сигнал на
відключення автомата, коли цей параметр досягає заданого значення
(уставка – струм, напруга спрацьовування).
У розщеплювачах передбачені можливості регулювання уставки у
досить широких межах, що необхідно для здійснення селективного
(вибіркового) захисту електричної мережі, в яку включено автомат.
Плавкий запобіжник – апарат, який призначений для захисту
установок від струмів короткого замикання. Його основним елементом є
плавка вставка, яка перегоряє при протіканні зверхструму та розриває коло.
Найбільш поширені матеріали вставок: цинк та мідь, яку лудять для
запобігання окиснення. Цинк, в межах допустимих температур, не
окислюється; при нагрівання вставка не змінює свого перерізу; тому
характеристики залишаються стабільними. Пари цинку сприяють гасінню
електричної дуги. Температура плавлення цинку невисока 419 С, тому не
виникає перегріву ізоляційного корпусу запобіжника.
Крім запобіжників з відкритою плавкою вставкою у повітрі або у
відкритій ізоляційній трубці широко розповсюдженні розбірні та засипні
плавкі запобіжники.

Рис. 13.7 – Конструкція розбірного плавкого запобіжника

У розбірних плавких запобіжниках (рис. 13.7) цинкова планка вставка

2 фігурної форми розміщена у фібровій трубці 1. При горінні дуги у
закритому об’ємі підвищується тиск, що сприяє гасінню дуги, так як при
цьому зменшуються відстані, на які взаємодіють частки нагрітого газу.
Теплопровідність газу збільшується, а довжина вільного пробігу вільних
140
часток зменшується. Крім того, при горінні дуги частина матеріалу (фібри)
стінок 1 переходить в газоподібний стан: 50% CO 2, 40% H2 – високий
коефіцієнт теплопровідності, 10% H2O. При підключенні великих струмів,
тиск в середині трубки може досягати сотень атмосфер, що недопустимо по
причині недостатньої її міцності. Фігурна плавка вставка 2 дає можливість
знизити тиск до допустимих значень, так як вона обмежує струм короткого
замикання і зменшує виділення енергії у дузі. При короткому замиканні
вузький перешийок вставки починає плавитись раніше ніж струм короткого
замикання досягне сталого значення. Опір розплавленого перешийка і
виникаючої дуги, обмежують струм короткого замикання.
Коли вузькі перешийки перегорають, то широкі частини падають до
низу. Метал вже не плавиться і не засмічує своїми парами дуговий проміжок.
Відомо, що збільшення вмісту парів металу, які мають низький (в порівнянні
з газом) потенціал іонізації, веде до збільшення електропровідності дугового
проміжку та погіршує умови гасіння електричної дуги.
Наявність вузьких перешийків вставок знижує перенапругу при
гасінні дуги, так як повна довжина дугового проміжку і відповідний їй опір
будуть вводитися в коло не відразу, а ступенями. Вузькі перешийки
дозволяють зменшити температуру нагріву запобіжника в режимі протікання
номінального струму, в наслідок того, що опір фігурної плавкої вставки
менший опору вставки, якби вона була вузькою по всій довжині.
У засипних запобіжниках паралельно ввімкнені мідні або срібні
плавкі вставки 2 круглого перерізу розміщені в середині ізоляційної трубки 1
з мілко зернистим наповнювачем (сухий кварцовий пісок із змістом SiO 2 99%
s крейди CaCO3 1%)
Виникаюча при плавленні вставок електрична дуга, тісно
зустрічається з дрібними зернами наповнювача, інтенсивно охолоджується,
де іонізується і тому швидко гасне. Паралельні плавкі вставки дозволяють
краще використовувати об’єм наповнювача.
При однаковому сумарному поперечному перерізі вставок
результуюча бокова поверхня охолодження буде більша у випадку
застосування декількох вставок, що покращує умови їх охолодження. У не
індуктивному колі дуга виникає на дільниці останньої згорівшої вставки,
тому парів металу у дузі небагато і умови її гасіння покращуються. У
індуктивному колі після перегорання останньої вставки можуть пробитися
газові проміжки на інших паралельних дільницях в наслідок виникаючих
перенапруг.
Захист асинхронних двигунів від перевантаження звичайно
здійснюється тепловими реле, а від струмів короткого замикання –
запобіжниками. Але є інерційні запобіжники, які здійснюють захист
двигунів, як від струмів перевантаження, так і від струмів короткого
замикання.
При струмах перевантаження підвищується температура
нагрівального елемента 3 і тепло від нього крізь пластину 4 передається до
легкоплавкого спаю. Розплавляючись, спай звільняє деталь 5, яка пружиною

141
6 переміщується вліво.
Як наслідок виникає і гасне електрична дуга, а коло струму
розривається. При струмах короткого замикання спай не встигає
розплавитися, так як значно швидше перегорить плавка вставка 1,
розташована у зернистому наповнювачі 2. Нагрівач 3 разом із спаєм
забезпечує захист від струмів перевантаження, а плавка вставка 1 – захист
від струмів короткого замикання.

Рис. 13.8 – Конструкція інерційного запобіжника: 1 – плавка вставка; 2 –

зернистий наповнювач; 3 – нагрівач; 4 – пластина; 5 – деталь, з’єднана з
пружиною; 6 – пружина

Для захисту напівпровідникових елементів можна застосувати

швидкодіючі запобіжники (наприклад, плівкові: на ізоляційний стержень
наноситься дуже тонкий шар срібла, крізь який протікає струм. Не дивлячись
на велику густину номінального струму він не викликає допустимого
перегріву шару, так як тепло інтенсивно відводиться у середину. Для
підсилення тепловіддачі основна частина стержня може виготовлятися з
металу на поверхню якого наноситься шар срібла. При струмах КЗ тонка
срібна плівка миттєво випарюється і коло струму розривається.

8. Командо апарати та неавтоматичні вимикачі.

До командо апаратів відносять шляхові та кінцеві вимикачі, які
здійснюють комутацію кіл керування та автоматики на заданому відрізку
шляху, який проходить керований механізм.
Кінцеві вимикачі встановлюють, наприклад, в механізмах
підйомнотранспортних пристроїв для обмеження висоти підйому вантажу, у
супортах металоріжучіх верстатів для обмеження ходу супорта. В кінці
контролюємого ходу механізму кінцеві вимикачі подають сигнал на
відмикання двигунів, а в підйомниках, також, сигнал на спрацьовування
гальмівного електромагніту.
Командо-контролер – багатопозиційний апарат, який керує
котушками контакторів, головні контакти яких ввімкнені в силові кола
електричних машин, трансформаторів, резисторів.
Контролер – багатопозиційний апарат, який призначений для
керування електричними машинами та трансформаторами шляхом комутації
безпосередньо силових кіл обмоток машин, трансформаторів, резисторів. За
142
допомогою контролерів та командо-контролерів можуть здійснюватися пуск,
регулювання швидкості, реверсування та зупинка двигунів.
На рисунку зображена схема взаємодії частин елементів
Контролер має загальний вал, на який послідовно, один над одним
насаджують фігурні диски. При обертанні валу фіксується одне із положень
фігурного диску по відношенню до ролика. Положення диску, яке зображено
на рисунку відповідає замкненому стану контактів, на які натискує пружина.
Пружина притискує важіль з роликом до диску. Якщо повернути вал та диск
відносно ролика, щоб останній став на виступ, то ролик буде відведений
вліво і контакти розімкнуться.
Пакетні вимикачі та перемикачі – електричні апарати, що
призначені для одночасних перемикань в декількох електричних колах. Вони
набираються з декількох кілець (пакетів), які виготовляють з ізолюючого
матеріалу. В середині кожного кільця розташовується комутуючий пристрій,
який зв’язав з загальним валом, що приводиться в дію від руки.

Рис. 13.9 – Конструкція пакетного вимикача: 1 – рухомий контакт; 2 –

кільце-пакет; 3 – нерухомий контакт; 4 – набір кілець; 5 – кришка з
пружинною шайбою; 6 – рукоятка

Пакетні вимикачі – апарати закритого типу. Дуга виникає та гасне в

обмеженому об’ємі. В результаті чого, тиск в цьому об’ємі підвищується. З
підвищенням тиску опір дуги і напруга на ній зростають. Фізично, це
пояснюється тим, що з підвищенням тиску зменшуються відстані, на яких
взаємодіють елементарні частки газу. Це призводить, по-перше: до
підсилення теплообміну між цими частками газу та покращенню умов
тепловіддачі від дуги; по-друге: при інших однакових умовах зменшується
інтенсивність процесів іонізації, так як електрон на меншій довжині вільного
пробігу придбає меншу енергію, рухаючись в електричному полі.
9. Безконтактні електричні апарати.
Безконтактні електричні апарати – апарати, які здійснюють
комутацію електричного струму в колі шляхом зміни в широких межах
електричного опору комутуючого органу. У контактних апаратах, таким

143
органом є між контактний проміжок. Цей опір при замкнених контактах
дуже малий 10-5…10-4 Ом; при розімкнутих: 107…1010 Ом. У безконтактних
апаратах, функції комутуючого органу виконує елемент з нелінійним
електричним опором. Величина якого змінюється в достатньо широких
межах. Такий елемент може бути виконаний на базі напівпровідникових
приладів, магнітних підсилювачів та інше…
Нехай при струмі керування рівному 0 апарат відключено. Опір
комутуючого органу має максимальне значення. При досягненні струмом
керування значення струму спрацьовування в обмотці керування
контактного апарата відбувається замикання контактів та стрибкоподібне
зменшення опору комутуючого органу між контактного проміжку. При
цьому, практично, миттєво струм у колі навантаження зростає до значення
струму навантаження. Таку стрибкоподібну зміну опору комутуючого органу
апарата і струму крізь його контакти при невеликому прирості струму
керування називають комутаційним режимом.
Стосовно апаратів на невеликі струми, цей режим, також називають
релейним.
Переваги безконтактних апаратів:
 не виникає електрична дуга;
 невеликий час спрацьовування, що дозволяє здійснювати процес
спрацьовування з великою частотою (сотні тисяч спрацьовувань за
годину);
 відсутній механічний знос.
Недоліки безконтактних апаратів:
 не забезпечується гальванічна розв’язка між колами керування та
виконавчим;
 відсутній видимий розрив у виконавчому колі, що, з точки зору техніки
безпеки;
 глибина комутації на декілька порядків менша. Ніж у контактних
апаратів;
 виникають значні труднощі при розробці апаратів з декількома
незалежними комутаційними колами, які працюють від одного органу
керування. Подібні контактні апарати створюються легко і просто.
Безконтактні апарати на напівпровідникових елементах дуже чутливі
до перенапруг та зверх струмів. Чим більший номінальний струм
напівпровідникового елементу, тим нижче його зворотна напруга. Для
елементів для сотні ампер, ця напруга складає сотні вольт. Можливості
контактних апаратів в цьому відношенні практично необмежені. Повітряний
проміжок між контактами =1 см у нормальних умовах може витримати
напругу до 30…33 кВ. напівпровідникові елементи допускають лише дуже
короткочасне перевантаження струмом. На протязі десятих долей секунди по
ним може протікати струм порядку десятикратного від номінального.
Контактні апарати здібні витримувати стократні перевантаження струмом на
протязі того ж часу. Спад напруги на напівпровідниковому елементі у
провідному стані при номінальному струмі, приблизно у 50 разів більший
144
ніж на звичайних контактах. Це визначає більші теплові втрати у
напівпровідниковому елементі у режимі тривалого струму і потребу в
спеціальних пристроях для охолодження.
Питання про вибір контактного чи безконтактного пристрою
визначається умовами роботи, що задані.
При невеликих струмах, що комутуються, та невисоких напругах
використання безконтактних апаратів може бути більш доцільним.
Безконтактні апарати не можуть бути замінені на контактні в умовах великої
частоти спрацьовувань та великої швидкодії. Безконтактні апарати навіть
при великих струмах більш доцільні, якщо потрібно забезпечити
підсилюючий режим, але контактні апарати у теперішній час мають
безумовні переваги перед безконтактними, якщо при відносно великих
струмах їх швидкодія по умовам використання може бути відносно невелика.

Тема 14. Передача і розподіл електроенергії

План
1. Основні поняття і визначення.
2. Структура електричних мереж у містах.

145
 3. Види електричних мереж і систем електропостачання.
4. Категорії електроприймачів.
5. Електроприймачі квартир.
6. Технічні характеристики електроприймачів.
7. Загальні вимоги до системи електропостачання.
8. Гарантоване живлення.
9. Захист електричної мережі.

1. Основні поняття і визначення.

На території міст і у сільській місцевості розташовані різноманітні
об’єкти (споживачі), які використовують електричну енергію для реалізації
технологічних процесів.
Електроспоживачі розміщаються в будівлях і спорудах на території
підприємств, будівельних майданчиків, житлових будинків тощо. Основна
питома вага в споживанні електричної енергії припадає на міста, на території
яких розташовані основні промислові підприємства і проживає більша
частина населення країни.
У системі електропостачання об’єктів виділяють наступні групи
електроустановок:
 з виробництва електроенергії – електричні станції;
 з перетворення і розподілу електроенергії – електричні підстанції;
 з транспортування (розподілу) електроенергії – лінії електропередачі
(ЛЕП),
 з споживання електроенергії – приймачі електроенергії.

Рис. 14.1 – Структурна схема атомної електростанції

Під електричною установкою розуміють сукупність машин,
апаратів, ліній і допоміжного обладнання (разом зі спорудами і
приміщеннями, в яких вони встановлені), призначених для виробництва,
перетворення, трансформації, передачі, розподілу електричної енергії і
перетворення її на інший вид енергії.
146
 Електричною станцією (ЕС) називається сукупність обладнання, на
якому виробляється електрична енергія. На електричних станціях
різноманітні види енергії (палива , напору води, вітру, атому)
перетворюються на електричну енергію.
Залежно від виду первинної енергії розрізняють теплові, гідравлічні,
повітряні, атомні електростанції.
Електрична (трансформаторна) підстанція (ТП) –
електроустановка, призначена для перетворення (підвищення або зниження)
напруги в мережі змінного струму і розподілу електроенергії.
ТП складається з силових трансформаторів, розподільного пристрою
(РП), пристрою автоматичного управління і захисту, а також допоміжних
споруд.

Рис. 14.2 – Структурна схема гідроелектростанції: 1 – водосховище; 2 –

затвор; 3 – трансформаторна підстанція з розподільним пристроєм; 4 –
гідрогенератор; 5 – гідравлічна турбіна
Приймачем електричної енергії (електроприймачем) називають
апарат, агрегат або механізм призначений для перетворення електричної
енергії на інший вид енергії (механічну, теплову, хімічну, світлову, енергію
електростатичного чи електромагнітного полів).
За технологічним призначенням приймачі електричної енергії
розрізняються залежно від виду енергії, на яку цей приймач перетворює
електричну енергію: електродвигуни приводів машин і механізмів,
електротермічне обладнання, електрохімічні, пристрої електростатичного і
електромагнітного полів, електрофільтри та ін.
Електроприймачі характеризуються номінальними параметрами:
напругою, струмом, потужністю та ін.
147
 Електроприймач або група електроприймачів, об'єднаних
технологічним процесом, розташованих на визначеній території і
приєднаних за допомогою електричних мереж до спільного пункту живлення
називається електроспоживачем.
Сукупність електричних станцій, ЛЕП, підстанцій і приймачів,
об'єднаних спільним і безперервним процесом виробництва, перетворення,
передачі, розподілу і споживання електроенергії називається
електроенергетичною системою.
Частина електроенергетичної системи, яка об'єднує електричне
устаткування для передачі і розподілу електроенергії на визначеній території
і включає підстанції і розподільні пристрої, з'єднані лініями електропередач,
називається електричною мережею.

Рис. 14.3 – Електроенергетична система

Схема виробництва електричної енергії влаштована у такий спосіб:
електрична енергія, вироблена генератором електричної станції , крізь
підвищуючий трансформатор підстанції, потрапляє в магістральні лінії
електропередачі енергосистеми. Генерація, залежно від виду електростанції і
її потужності, відбувається на напругах 6,3; 10,4 або 20,5 кВ. На підстанції
ТП вона підвищується до 110, 330, 500, 750 кВ, що забезпечує зменшення
втрат електроенергії під час її передачі на великі відстані (сотні км).
148
 Під системою електропостачання розуміється сукупність
електричних мереж і трансформаторних підстанцій, розташованих на певній
території і призначених для електропостачання споживачів цієї території.
Система електропостачання міста охоплює всіх споживачів міста,
включаючи адміністративні, комунально-побутові, промислові, електричний
транспорт, житловий сектор.
Малі міста і селища міського типу, розташовані біля великих
промислових підприємств, найчастіше одержують електроенергію від
системи електропостачання підприємств, а промислові підприємства, що
розташовані у великих містах, як правило, отримують електроенергію від
системи електропостачання міста. Тому в більшості випадків системи
електропостачання міст і промислових підприємств тісно пов'язані й
безпосередньо впливають одна на одну. Система обмежена, з одного боку,
джерелами живлення, з другого – вводами електричних мереж до
споживачів. Основні показники системи визначаються місцевими умовами:
розмірами міста, наявністю джерел живлення, характеристиками споживачів
і та ін.

2. Структура електричних мереж у містах.

Система електропостачання міських споживачів, особливо на
території великих міст, являє собою сукупність багатьох ТП та електричних
мереж різних напруг.
Джерелом живлення цієї системи є місцеві електростанції, понижуючі
підстанції з розподільними пристроями, а також власні стаціонарні і
пересувні електричні станції. Загальну систему електропостачання поділяють
на дві частини.
До першої відносять електричні мережі та знижувальні підстанції 35-
110 кВ. Сукупність цих мереж називається електропостачальними
мережами. Збірні шини 10(6) кВ підстанції є центрами живлення (ЦЖ)
міських мереж. Електропостачальні мережі виконують функцію розподілу
енергії між районами міста.
До другої частини системи електропостачання відносять мережі
живлення 10(6) кВ та мережі розподілу 10-0,4 кВ. Ця частина системи
електропостачання призначена для розподілу енергії безпосередньо серед
споживачів. Межі цієї частини починаються на збірних шинах 10 (6) кВ
центрів живлення і закінчуються на вводі до споживача (підключення до
ввідно-розподільного пристрою (ВРП) споживача). Для великих міст
побудову мережі 10(6) кВ виконують за дволанцюговим принципом, що
передбачає спорудження так званих розподільних пунктів.
Розподільним пунктом (РП) міської електричної мережі називається
розподільна мережа, яка починається безпосередньо з шини 10 (6) кВ ЦЖ.
Від цієї ж мережі може здійснюватися живлення підстанцій або ввідно-
розподільних пристроїв (ВРП) окремих споживачів.
Головним завданням міських електромережевих підприємств є
забезпечення споживачів електричною енергією нормованої якості при

149
необхідному ступені надійності.
Для транспортування і розподілу електроенергії застосовують
повітряні або кабельні лінії електропередачі (ЛЕП) високої та низької
напруги. До ліній високої напруги відносять лінії з напругою понад 1000 В,
до ліній низької напруги – лінії з напругою до 1000 В.

3. Види електричних мереж і систем електропостачання.

Електричні мережі підрозділяють за наступними ознаками.
Мережі за напругою бувають:
- низьковольтні або низької напруги (НН) – з напругою до 1кВ;
- високовольтні або високої напруги (ВН) – з напругою вище 1 кВ.
Мережі за родом струму бувають:
- постійного струму;
- змінного струму.
Електричні мережі головним чином виконуються за системою
трифазного змінного струму, який має багато переваг порівняно з постійним
струмом.
За характером приймачів і території, на якій вони розташовані,
розрізняють електричні мережі:
- у містах;
- на промислових підприємствах;
- у сільській місцевості;
- мережі електричного транспорту.
За призначенням розрізняють мережі:
- районні електричні мережі, які призначені для з'єднання крупних
електричних станцій і підстанцій на напругах вище 35 кВ;
- мережі міжсистемних зв’язків, які з'єднують електроенергетичні
системи на напругах 330, 500 і 750 кВ;
- розподільні електричні мережі;
- живлячі електричні мережі.
Електричне обладнання, що застосовується в електричних системах,
характеризується номінальною напругою. При номінальній напрузі
електроустановки працюють в нормальному економічному режимі.
Номінальна напруга мережі співпадає з номінальною напругою її
споживачів. Первинні обмотки трансформаторів (незалежно від того,
підвищуючі вони чи знижуючі) виконують роль споживачів електроенергії,
тому їх номінальна напруга приймається рівною номінальній напрузі
електроприймачів. Генератори електростанцій і вторинні обмотки
трансформаторів знаходяться на початку мережі, яку вони живлять, і їх
напруги повинні бути вище номінальної напруги приймачів на величину
втрат напруги в мережі. Номінальну напругу вторинних обмоток
трансформаторів приймають на 5 – 10% вище номінальної напруги
електроприймачів.
У схемах електропостачання промислових підприємств слід виділяти
схеми зовнішнього і внутрішнього електропостачання. До схем зовнішнього

150
електропостачання відносять електричні мережі, що зв'язують джерела
живлення підприємства з пунктами прийому електроенергії. До схем
внутрішнього електропостачання відносять електричні мережі від пунктів
прийому електроенергії до електроприймачів високої і низької напруги.
Схеми електропостачання промислових підприємств, як правило,
виконуються розімкнутими і будуються по ступінчастому принципу. Число
ступенів розподілу електроенергії на підприємстві визначається потужністю і
розташуванням електричних навантажень на території підприємства.
Зазвичай застосовується не більше двох ступенів розподілу
електроенергії однієї напруги. При більшому числі ступенів розподілу
погіршуються техніко-економічні показники системи електропостачання та
ускладнюються умови експлуатації. Розподіл електроенергії виконується
радіальними, магістральними або змішаним схемами.
Радіальна схема – схема, в якій лінія електропередачі з'єднує
підстанцію верхнього рівня з підстанцією нижнього рівня (або пристроєм
розподілу електроенергії, приймачем електроенергії) без проміжних відборів
потужності. Радіальні схеми прості, надійні, в більшості випадків дозволяють
використовувати спрощені схеми первинної комутації підстанції нижнього
рівня. Аварійне відключення радіальної лінії не відображається на
споживачах електроенергії, підключених до інших ліній. До недоліків
радіальних схем можна віднести більш високу вартість у порівнянні з
магістральними схемами, більші витрата комутаційної апаратури і
кольорових металів.
Радіальні схеми слід застосовувати:
- при зосереджених навантаженнях;
- для живлення потужних електроприймачів з нелінійними, різко змінними,
ударними навантаженнями, які негативно впливають на якість
електричної
енергії;
- при підвищених вимогах до надійності електропостачання.
При магістральній схемі від підстанції верхнього рівня живляться по
одній лінії електропередачі (магістралі) кілька підстанцій нижнього рівня
(або пристроїв розподілу електроенергії). Перевагами магістральних схем є
краще завантаження магістральних ліній по струму, менше число
комутаційної апаратури, зменшення витрат кольорових металів і витрат на
виконання електричної схеми. До недоліків можна віднести ускладнення
схем первинної комутації підстанцій нижнього рівня, більш складні схеми
релейного захисту, низьку надійність електропостачання.
Магістральні схеми розподілу електроенергії слід застосовувати при
розподілених навантаженнях і при такому взаємному розташуванні
підстанцій (ПГВ, РП, ТП) на території проектованого об'єкта, коли магістралі
можуть бути прокладені без значних зворотних напрямків.
Магістральні схеми можна розділити :
- на одиночні магістралі з одностороннім живленням;
- на одиночні магістралі з двостороннім живленням;

151
 - на подвійні магістралі з одностороннім живленням;
- на подвійні магістралі з двостороннім живленням;
- на кільцеві. При змішаній схемі розподільної мережі одна частина
цехових підстанцій
одержує електроенергію по радіальних лініях, а інша – підключена до
магістралей.
Вибір схеми залежить від територіального розміщення навантажень, їх
значення, необхідного ступеня надійності електропостачання та інших
особливостей підприємства, що проектується.

4. Категорії електроприймачів.
За ступенем надійності електропостачання електроприймачі
(електроустановки будинків, будівель і підприємств) поділяють на три
категорії:
Електроприймачі 1-ї категорії – це електроприймачі, перерва
електропостачання яких може становити загрозу для життя людей,
спричинити значний збиток економіці держави, викликати пошкодження
дорогого обладнання та масовий брак продукції, розлад складного
технологічного процесу, порушення функціонування особливо важливих
елементів комунального господарства. Електроприймачі 1-ї категорії
отримують електричну енергію від двох незалежних взаємо резервованих
джерел живлення, і перерва їхнього електропостачання при порушенні
електропостачання від одного з джерел живлення допускається лише на час
автоматичного відновлення живлення.
Незалежним джерелом живлення називається джерело живлення,
на якому зберігається напруга в межах, регламентованих ПУЕ для
післяаварійного режиму, при зникненні її на іншому або інших джерелах
живлення цих електроприймачів.
У складі електроприймачів 1-ї категорії виділяють особливу групу
електроприймачів, безперебійне електропостачання яких необхідне для
безаварійної зупинки виробництва з метою запобігання загрозі життю людей,
вибухів, пожеж і пошкодження дорогого основного обладнання.
Для електропостачання особливої групи електроприймачів 1-ї
категорії передбачається додаткове живлення від третього незалежного
взаєморезервованого джерела живлення. Таким джерелом живлення
можуть бути дизельні електростанції, акумуляторні батареї.
Електроприймачі 2-ї категорії – це електроспоживачі, перерва
електропостачання яких призводить до масового недовиробництва продукції,
масовим простоям робітників, механізмів і промислового транспорту,
порушень нормальної діяльності значної кількості міських і сільських
мешканців.
Електропостачання приймачів 2-ї категорії надійності здійснюється
від двох незалежних взаєморезервованих джерел. Перерва в їх
електропостачанні допускається на час, необхідний для вмикання резервного
живлення черговим персоналом або виїзною оперативною бригадою.

152
 Усі інші електроприймачі, які не підпадають під визначення 1 і 2-ї
категорій відносять до електроприймачів 3-ї категорії.
Електропостачання приймачів 3-ї категорії може здійснюватись від
одного джерела живлення за умови, що перерва електропостачання, яка
необхідна для ремонту і заміни пошкодженого елемента системи
електропостачання, не перевищує однієї доби.
За характером електропостачання і призначенням усі споживачі
електричної енергії міста поділяються на такі групи:
• споживачі сельбищних зон;
• промислові споживачі;
• комунальні загальноміські споживачі (водопровід, водовідвід,
міський електротранспорт);
• споживачі приміських районів.

5. Електроприймачі квартир.
Характерними споживачами електроенергії у квартирах є: електричне
освітлення, електронагрівальні прилади, холодильники і морозильні камери,
кондиціонери, пральні машини, радіоприлади, дрібні побутові прилади.
Електричне освітлення. Для електричного освітлення квартир
використовують головним чином лампи розжарювання потужністю 40 – 150
Вт у вигляді однолампових або багатолампових світильників. Останнім
часом поширені люмінесцентні енергозберігаючі лампи потужністю 5 – 30
Вт, споживання електричної енергії яких в середньому у 5 разів менше
порівняно з лампами розжарювання, які забезпечують аналогічний рівень
освітленості.
Коефіцієнт потужності ламп розжарювання cosφ = 1, люмінесцентних
ламп – 0,5...0,6 (якщо вони не мають компенсуючих конденсаторів,
вмонтованих у світильник).
Електронагрівальні прилади. До цієї групи належать пересувні
(електрочайники, кип'ятильники, електрокаміни, пилососи тощо) та
стаціонарні (кухонні плити, водонагрівачі, електроопалювальні печі тощо)
прилади. Потужність пересувних приладів 0,5 ÷ 1,5 кВт, включаються вони у
звичайні розетки, розраховані на струм до 6 ÷ 10 А. Потужність стаціонарних
приладів від 3 до 25 кВт, включаються вони в електромережу з допомогою
спеціальних розеток більшої потужності (16 або 25 А) з третім
(заземлюючим) контактом. Коефіцієнт потужності електронагрівальних
приладів cosφ = 1. Крім електроопалювальних печей, використовуються
також інші прилади (електрошпалери, електроплінтуси, електрорадіатори,
електрокалорифери, електронагрівальні панелі, а також електронагрівальні
кабелі), які прокладаються у стінах, підлогах і стелях.
До теплових приладів відносять також теплові насоси та
кондиціонери, призначені для забору теплоти від більш нагрітого
середовища і передачі його менш нагрітому середовищу. Встановлена
потужність теплових насосів і кондиціонерів 0,3÷5 кВт.
Електрохолодильники. У квартирах використовують холодильники і

153
морозильні камери компресійного типу з потужністю двигун-компресорного
агрегату 160 Вт і добовою витратою електроенергії 0,8÷1,2 кВт·год (залежно
від об'єму холодильної камери) та адсорбційні холодильники з
нагрівальними елементами потужністю 40 ÷ 125 Вт і добовою витратою
електроенергії 1,2 ÷ 3,1 кВт·год (залежно від об'єму холодильної камери),
коефіцієнт потужності соsφ=0,8. Адсорбційні холодильники менш
економічні за витратою електроенергії, але вони працюють безшумно, що є
їх перевагою порівняно з компресійними, коефіцієнт потужності cosφ = 1.
Пральні машини. Використовуються машини різних типів. Сучасні
пральні машини працюють у програмованому режимі автоматично і мають
центрифуги для віджимання білизни та пристрої для підігрівання води.
Встановлена потужність пральних машин 0,4 ÷ 4 кВт. Коефіцієнт потужності
cosφ ≈ 0,6.
Радіоприлади. До цієї групи належать телевізори, радіоприймачі,
магнітофони, персональні ЕОМ та інше обладнання, побудоване на базі
використання напівпровідникових приладів. Потужність радіоприладів, як
правило, невелика: десятки – сотні ват. Характерною особливістю телевізорів
є їхня одночасність вмикання у часи вечірнього максимуму, що створює
високе навантаження в системі електропостачання.
Дрібні побутові прилади. Це група найрізноманітніших приладів:
електричні м'ясорубки, соковижималки, кавомолки, кавоварки, міксери,
вентилятори, іонізатори, тощо. Потужність їх 30 ÷ 250 Вт, cosφ = 0,2 ÷ 0,6.
Вмикаються порівняно рідко і на короткий час.

6. Технічні характеристики електроприймачів.

Основними технічними характеристиками електроприймачів є
номінальна напруга, встановлена (номінальна) потужність, коефіцієнт
потужності.
Під номінальною напругою розуміють напругу мережі живлення в
межах припустимих відхилень, при якій технічні і технологічні параметри
електро- приймача відповідають його паспортним значенням.
Зважаючи на напругу системи електропостачання усі електроприймачі
можна поділити на п'ять груп:
• електроприймачі трифазного змінного струму напругою до 1000 В,
часто- тою 50 Гц;
• електроприймачі трифазного змінного струму напругою понад 1000
В, частотою 50 Гц;
• електроприймачі однофазного струму частотою 50 Гц;
• електроприймачі постійного струму;
• електроприймачі, що працюють на частотах, відмінних від 50 Гц.
При цьому частоти менші за 50 Гц називаються пониженими, понад
50 до 10000 Гц – підвищеними, а понад 10000 Гц – високими.
Усі споживачі електроенергії в нашій країні одержують від
електростанцій і підстанцій енергосистем трифазний змінний струм певної
напруги з частотою 50 Гц. Тому постійний струм і струм з частотами,

154
відмінними від 50 Гц, одержують на самих підприємствах-споживачах з
допомогою різноманітних перетворювальних агрегатів – як
електромашинних, так і напівпровідникових.
Величина напруги, необхідна для реалізації технологічних процесів,
забезпечується використанням як трансформаторних підстанцій, так і
окремих трансформаторів.
Встановлена (номінальна) потужність – це характеристика, що є
основною вихідною величиною для всіх розрахунків системи
електропостачання.
За встановлену потужність приймають:
• для електродвигунів асинхронних і постійного струму Р н = Рпасп, де
Рпасп – паспортна потужність електродвигуна, яку він розвиває на валу за
номінальної напруги;
• для синхронних електродвигунів Рн = Sн·cosφн·ηн, де Sн, сosφн і ηн –
повна потужність, коефіцієнт потужності та коефіцієнт корисної дії, вказані в
паспорті електродвигуна;
• для електропримачів опору (електропечі, праски) та освітлювальних
приладів Рн = Рпасп, де Рпасп – активна потужність, указана в паспорті.
Розрізняють три режими роботи електроприймачів:
 короткочасний;
 повторно-короткочасний;
 сталий (тривалий).
Короткочасним називається режим такої тривалості, при якій
температура усіх елементів електроприймача при його роботі не досягає
сталого значення і зменшується до температури навколишнього середовища
під час паузи в роботі електроприймача (електродвигуни заслонок, кранів,
підйомних механізмів тощо).

Рис. 14.4 – Діаграма навантаження для короткочасного режиму

Повторно-короткочасний режим характеризується тим, що під час

вмикання температура у приймачі підвищується, а під час пауз –
зменшується. Але нагрівання за нормального навантаження не перевищує
припустимої температури для класу ізоляції приймача, а охолодження за час
паузи не досягає температури оточуючого середовища.

155
 Рис. 14.5 – Діаграма навантаження для повторно-короткочасного режиму

Сталим (тривалим) називають режим такої тривалості, за якої

температура усіх частин електроприймача досягає сталого значення при
незмінній температурі оточуючого середовища. У тривалому режимі
працюють насоси, вентилятори, компресори, транспортери і т. ін.

Рис. 14.6 – Діаграма навантаження електроприймача у сталому режимі

Розрізняють також і режими системи електропостачання. Вони

визначається режимами енергосистеми та електроспоживачів.
Можливі наступні чотири режими системи електропостачання
(електричної мережі):
нормальний сталий режим при якому напруги у вузлах мережі і
струми в ЛЕП знаходяться у нормативних і розрахункових межах;
• нормальний перехідний режим, пов'язаний з експлуатаційними
змінами схеми електропостачання;
• аварійний перехідний режим з різкою зміною параметрів внаслідок
аварійної зміни у схемі живильної енергосистеми або в схемі розподілу
електроенергії;
• післяаварійний сталий режим після аварійного вимкнення частини
елементів схеми електропостачання.

7. Загальні вимоги до системи електропостачання.

156
 Система електропостачання міста історично формується і
розвивається разом з містом. З розвитком міста розвивається перспективна
схема електропостачання і схема розвитку електричних мереж міста, які
будуються на основі вже існуючої системи електропостачання, з
урахуванням можливостей джерел живлення (потужності електростанцій на
території міста і потужності підстанцій енергосистеми, що забезпечують
місто електричною енергією).
У генеральному плані міста разом з будівництвом нових об'єктів
(підприємств, житлових і громадських будинків і таке ін.) передбачається
територія для об'єктів системи електропостачання: трансформаторних
підстанцій, розподільних пунктів, повітряних і кабельних ЛЕП, тощо.
Система електропостачання міста повинна відповідати таким
вимогам:
• забезпечувати встановлену ПУЕ безперебійність електропостачання
для електропримачів усіх наявних категорій;
• забезпечувати усі можливі режими роботи (нормальні, аварійні,
післяаварійні, ремонтні);
• мати необхідну гнучкість і резерв для подальшого розвитку;
• усі елементи системи мають постійно знаходяться у роботі, а при
виході з ладу будь-яких елементів їх навантаження беруть на себе ті
елементи, які залишилися в роботі;
• забезпечувати потрібну якість електричної енергії.
До складу системи електропостачання міста входять:
• електропостачальні мережі напругою 35 кВ і вище разом з
районними понижуючими підстанціями (ПС) та підстанціями глибокого
вводу (ПГВ);
• шини 10 (6) кВ цих підстанцій є центрами живлення (ЦЖ)
розподільних мереж міста;
• живлячі мережі 10(6) кВ разом з лініями від ЦЖ до РП або
трансформаторної підстанції (ТП), розподільні пункти та зв'язки між ними;
• розподільні мережі 10(6) кВ разом з лініями між РП і ТП;
• трансформаторні міські підстанції напругою 10(6)/0,4 кВ;
• розподільні мережі 0,4 кВ разом із зовнішніми мережами від ТП до
вводів у будинки і внутрішні електромережі в будинках.
Глибокий ввід – наближення вищої напруги до центрів навантаження
споживачів з найменшою кількістю ступенів трансформації і апаратів;
Незалежне джерело живлення - джерело, на якому зберігається напруга при
втраті її на інших джерелах, що живлять певний об'єкт.
Розподільний пункт (РП) – підстанція, призначена для приймання та
розподілу електроенергії без трансформації напруги. При цьому на РП може
бути встановлений трансформатор (або трансформатори) для живлення
невеликої частини споживачів електроенергії, розташованих поблизу РП.
Ввід – повітряна або кабельна лінія, призначена для з'єднання
зовнішньої розподільної мережі з внутрішньою електропроводкою будинку
або електроустановкою, розміщеною у будинку.

157
 Системи електропостачання міст і населених пунктів повинні
відповідати їх величині, структурі розміщення навантажень і перспективам
розвитку без кардинальної перебудови. При проектуванні системи
електропостачання намагаються використовувати більш прості схеми
розподілу електричної енергії і застосовувати підвищені центрів електричних
навантажень районів міста, застосовувати схеми глибоких вводів. напруги,
підстанції максимально наближати до центрів електричних навантажень
районів міста, застосовувати схеми глибоких вводів.
Живляча мережа є проміжною ланкою між джерелом живлення і
розподільною мережею і призначена для концентрованої передачі
потужності в райони, віддалені від ПГВ і опорних підстанцій.
До складу живлячих мереж входять РП і ЛЕП. Доцільність
спорудження РП у кожному конкретному випадку визначається техніко-
економічними розрахунками.
На вводі в будинок установлюють ввідні розподільні пристрої (ВРП),
головні розподільні щити (ГРЩ). У будинку можуть встановлюватись один
або кілька ВП чи ВРП. За наявності в будинку кількох відокремлених у
адміністративно-господарському відношенні споживачів, у кожного з них
установлюють самостійні ВП або ВРП, які можуть живитися від загального
ВРП чи ГРЩ окремими лініями або бути приєднаними до загальної лінії
живлення.

8. Гарантоване живлення.
У сучасних умовах, коли можливі вимкнення одночасно робочого і
резервного вводів від системи, для електроприймачів, які не допускають
перерви електропостачання, необхідно забезпечити живлення на час,
достатній для безаварійної зупинки технологічного процесу. В
адміністративних будівлях до таких електроприймачів належать комп'ютери
та комп'ютерні системи, в яких раптова перерва живлення може викликати
втрату або пошкодження інформації.
Для запобігання подібним явищам використовують системи
безперебійного гарантованого електропостачання (СБГЕ).
Система безперебійного гарантованого електропостачання (СБГЕ)
– це сукупність організаційно-технічних заходів, які дають змогу у випадках
вимкнення основних джерел зовнішнього енергопостачання здійснювати
його за допомогою аварійних (резервних) джерел зовнішнього
електропостачання або генераторів на час, обмежений тільки запасами
палива.
Надійність будь-якої системи – величина комплексна, що передбачає,
насамперед, можливість продовження її роботи навіть за несправності
певних елементів. Досягти високих показників надійності можна, вживаючи
відповідні технічні й організаційні заходи. Крім того, надійність забезпечує й
оперативна робота обслуговуючого персоналу.

158
 Рис. 14.7 – Функціональна схема гарантованого електропостачання

Найефективніший спосіб підвищення надійності – резервування, коли

основне джерело електроживлення дублюється резервним. Однак безпечне
резервування такого важливого компонента, як автоматичне вмикання
резерву (АВР), з погляду реальної експлуатації досить складне. На рис. 14.7
зображена узагальнена функціональна схема гарантованого
електропостачання, яка містить СБГЕ.
Так, наприклад, відмова пристрою АВР СБГЕ призводить до того, що
у разі відімкнення основної електромережі навіть вдало й вчасно запущена
електростанція допомогти вже нічим не може. За особливо критичних
навантажень ситуацію виправлять джерела безперебійного живлення (ДБЖ),
але, зазвичай на нетривалий час, і навіть найвідповідальніші споживачі
будуть знеструмлені. Інакше кажучи непомітний на перший погляд пристрій
АВР є дуже важливою ланкою системи гарантованого електропостачання.
У цих випадках доцільно використовувати пристрої гарантованого
живлення (ПГЖ). Вони складаються з некерованого випрямляча,
акумуляторної батареї, незалежного інвертора та необхідної системи
керування і можуть забезпечити роботу важливих споживачів протягом
деякого обмеженого часу, необхідного щонайменше для нормальної зупинки
технологічного процесу (програми комп'ютера).

9. Захист електричної мережі.

Режим електричної мережі, при якому електричний струм значною
мірою перевищує розрахункові значення, вважається аварійним.
Аварійні режими виникають у випадках руйнування ізоляції (короткі
замикання) або перевантаження елементів електричної мережі і приводять до
тяжких наслідків: вихід з ладу електроустаткування, пожежі, ураження

159
персоналу електричним струмом.
Короткі замикання (КЗ). У наслідок руйнування або поверхневого
перекриття ізоляції, або неправильної зборки схеми можливі одно-, дво- і
трифазні короткі замикання. При замиканні напруги однієї з фаз електричної
мережі на землю, або нульовий провід має місце однофазне коротке
замикання; при замиканні двох фаз між собою або на землю – двофазне
коротке замикання.
Трифазне коротке замикання має місце при замиканні трьох фаз між
собою або на землю. Струми короткого замикання обмежені лише
невеликими опорами короткозамкненої лінії і досягають значень, що у
десятки разів перевищують номінальні струми приєднаних
електроприймачів, а також припустимі струми провідників. Вони чинять
значну динамічну і термічну дію на струмоведучі частини і викликають їхній
вихід з ладу. Саме тому важливо локалізувати аварію – відключити в
можливо короткий термін ушкоджену ділянку мережі.
Перевантаження – розповсюджений в електричних мережах вид
аварії, за якої має місце проходження провідниками, в обмотках
електродвигунів і трансформаторів підвищених струмів, які викликають їхнє
нагрівання до температур вищих за припустимі. Перевантаження також
можуть принести велику шкоду, тому що викликають прискорене старіння і
руйнування ізоляції, що може, у свою чергу, призвести до короткого
замикання. Проте перевантаження не призводять до негайного виходу з ладу
електроустаткування. У багатьох випадках, особливо за наявності
кваліфікованого експлуатаційного персоналу і достатнього контролю за
режимом роботи електроустаткування, такі перевантаження малоймовірні.
Для мереж захисту внутрішніх мереж житлових і громадських
будинків 380/220 В застосовують плавкі запобіжники й автоматичні
вимикачі. Силові електроприймачі, крім того, часто захищають від
перевантажень за допомогою теплових реле, вбудованих у магнітні пускачі.
Магнітні пускачі здійснюють при цьому і захист від самозапуску при
короткочасному зникненні напруги. Самозапуск припустимий лише в
системах димозахисту й у колах пожежних насосів, що варто враховувати
при розрахунку мережі і виборі апаратів захисту. Однак головні контакти
магнітних пускачів не розраховані на вимикання струмів короткого
замикання. Крім того, теплові реле більшості існуючих конструкцій
магнітних пускачів самі мають потребу в захисті від короткого замикання,
тому що при проходженні струмів короткого замикання нагрівальний
елемент може перегоріти швидше, ніж реле встигне вимкнути
електродвигун. Тому при застосуванні магнітних пускачів з тепловими реле
для захисту від перевантажень необхідно додатково встановлювати в цих
колах запобіжники або автоматичні вимикачі для захисту від короткого
замикання.
Автоматичні вимикачі це більш досконалі апарати захисту
порівняно з запобіжниками мають низку переваг:

160
 при перевантаженні або короткому замиканні автоматичний вимикач
відключає всі три фази кола, яке захищається, що особливо важливо
при захисті відгалуження до електродвигуна (запобігається можливість
роботи на двох фазах);
 автоматичний вимикач після спрацювання швидко готовий до роботи,
у той час як у запобіжнику потрібна заміна каліброваної вставки або
навіть патрона;
 автоматичні вимикачі мають більш точні захисні характеристики;
 автоматичні вимикачі крім функцій захисту можуть бути використані
для нечастих комутацій електричних кіл;
 деякі типи автоматичних вимикачів мають убудовані допоміжні
контакти, які використовують в колах блокування і сигналізації, а
також незалежні розчеплювачі, які дозволяють здійснювати
дистанційне вимикання.

МОДУЛЬ 2. ОСНОВИ ЕЛЕКТРОНІКИ ТА МІКРОПРОЦЕСОРНОЇ

ТЕХНІКИ
161
 Змістовий модуль 2.1. Силова електроніка
Тема 15. Напівпровідникові прилади, випрямлячі, оптоелектронні
прилади
План
1. Властивості напівпровідників.
2. Домішкова провідністьнапіірпровідників.
3. Класифікація і позначення напівпровідникових приладів.
4. Основні характеристики і параметри діодів.
5. Біполярний транзистор.
6. Польовий транзистор.
7. Тиристор.
8. Вторинні джерела енергії.
9. Загальні відомості про випрямлячі, їх класифікація та схеми
випрямлення.
10. Згладжуючі фільтри.

1. Властивості напівпровідників.
Електроніка – це галузь науки і техніки, пов'язана з дослідженнями,
розробкою, виготовленням і застосуванням електронних, іонних і
напівпровідникових пристроїв.
Основні електронні прилади:
- електронні електровакуумні прилади (електронні лампи, електронно-
променеві трубки: осцилографічні кінескопи, дисплеї та ін.);
- іонні електровакуумні або газорозрядні прилади, принцип дії яких
заснований на взаємодії електронів з іонною плазмою (тиратрони,
ігнітрони, іонні розрядники, газорозрядні стабілітрони);
- напівпровідникові прилади, у яких рух зарядів відбувається в твердому тілі
напівпровідників.
Основними класами напівпровідникових приладів є:
- діоди, біполярні і польові транзистори, тиристори, фотоелектронні та
оптоелектронні прилади;
- прилади, виконані у вигляді інтегральних мікросхем різного ступеня
інтеграції та представляють собою сукупність декількох взаємопов'язаних
компонентів (транзисторів, діодів, резисторів і ін.), виготовлених в
єдиному технологічному циклі на напівпровідникових або діелектричних
підкладках.
Дія усіх напівпровідникових приладів базується на використанні
властивості односторонньої провідності p-n переходів напівпровідників,
тож розглянемо особливості напівпровідників докладніше.
Електропровідність – важлива властивість твердих тіл –
пояснюється рухом вільних електронів.
По електропровідності всі речовини поділяють на провідники,
напівпровідники та діелектрики. Напівпровідники по електропровідності
займають проміжну ділянку між провідниками та діелектриками.
Для виготовлення напівпровідників використовують: германій,

162
кремній, арсенід галію. Механізм електричної провідності діелектриків і
провідників однаковий і відрізняється від механізму електричної провідності
провідників.
Міжатомні зв'язки в кристалах напівпровідників, як і будь-які хімічні
зв'язки, здійснюються завдяки валентним електронам, що знаходяться на
зовнішньому шарі електронної оболонки атома. Зовнішній шар оболонки
таких напівпровідників, які використовуються при виробництві
напівпровідникових приладів (наприклад германій (Ge), кремній (Si) і інші),
складається з чотирьох електронів, які обертаються навколо ядра. При
утворенні кристалів атоми настільки зближуються, що їх зовнішні
електронні шари перекриваються. Взаємодія електронних шарів приводить
до того, що валентні електрони сусідніх атомів стають загальними,
рухаючись орбітами, на кожній з яких може знаходитися не більше двох
електронів. Ці загальні орбіти зв'язують між собою атоми напівпровідника,
утворюючи так звані ковалентні (двохвалентні) зв'язки. Причому електрони,
що беруть участь у зв'язку, належать одночасно обом, зв'язаним між собою
атомам.
Розглянемо характер провідності напівпровідників, до яких відноситься кристал германію (IV
група таблиці Мендєлєєва). Кристалічна решітка має геометричну форму тетраедра і на площині виглядає у
виді площинної решітки.

Рис. 15.1 – Кристалічна решітка германію

Кристалічна решітка, що показана на рис. 15.1 є ідеальною.
Напівпровідники з такими решітками називаються власними або
напівпровідниками i-типу (від англійського intrinsic – власний, чистий). При
температурі абсолютного нуля (-273° С) усі валентні електрони у власному
напівпровіднику зв'язані, і якщо помістити такий кристал в електричне поле,
то електричний струм не виникне, оскільки у власному напівпровіднику
немає електронів провідності, отже, у цих умовах напівпровідник буде мати
властивості ідеального ізолятора.
Вільний електрон – електрон провідності, який не зв'язаний з будь-
яким окремим атомом і може переміщуватися кристалом – з'явиться у
власному напівпровіднику тільки в тому випадку, якщо валентний електрон
163
звільниться з якого-небудь зв'язку. Для цього необхідна певна енергія.
Звільнення валентних електронів може відбуватися за рахунок тепла,
енергії електричного поля, різних видів випромінювання, чи інших видів
енергії. Найбільше напівпровідникові матеріали піддаються впливові тепла.
Якщо валентний електрон став електроном провідності, то атом,
якому він раніше належав, втрачає електричну нейтральність. Таким чином
місце, яке звільнилося від електрона, має позитивний заряд. Ці вакантні
місця, що з'являються у валентних зв'язках, називають дірками. Дірка може
бути заповнена валентним електроном із сусіднього зв'язку. При цьому один
зв'язок заповниться, а інший зв'язок розірветься і виявиться незаповненим
(рис. 15.1).
Отже, дірка може переміщуватися кристалом, а разом з нею буде
переміщуватися і позитивний заряд. Дірки можуть брати участь в утворенні
електричного струму, оскільки вони так само, як і електрони провідності,
можуть пересуватися кристалом і при цьому переносять електричний заряд.
Умовно дірку можна розглядати як частку, що є рухомим носієм позитивного
заряду, який за значенням рівний зарядові електрона.
Процес утворення пари електрон провідності–дірка отримав
назву генерації. Вільний електрон може зайняти дірку і знову стати
валентним електроном. Такий процес перетворення вільного електрона в
зв'язаний, що викликає зникнення пари вільний електрон - дірка, називається
рекомбінацією.
При відсутності електричного поля в напівпровіднику електричний
струм не виникає, оскільки всі напрямки теплового руху рухомих носіїв
зарядів однаково ймовірні. Якщо ж в кристалі створити електричне поле, то
електрони і дірки, продовжуючи брати участь у хаотичному тепловому русі,
будуть зміщуватися під дією електричних сил уздовж поля, що і створить
електричний струм.

2. Домішкова провідність напівпровідників.

Шляхом уведення домішок (легуванням) можна різко змінити
провідність кристала.
Якщо в якості домішки взяти п’ятивалентний хімічний елемент,
наприклад миш'як (As), фосфор (Р) чи сурму (Sb), то п’ятивалентні атоми
домішки, розташовуючись в вузлах кристалічних решіток, заповнюють
чотири валентні зв'язки сусідніх атомів, а п'ятий валентний електрон
виявляється незадіяним (рис. 15.2, а). Цей електрон, виявляється зайвим у
єдиній структурі валентних зв'язків кристалу і дуже слабо зв'язаний з вузлом.
Тому під дією тепла він легко відривається та стає електроном провідності.
При цьому п’ятивалентний атом, який залишився у вузлі перетворюється в
позитивний іон, який крізь сильні валентні зв'язки із сусідніми вузлами не
може переміщуватися кристалом. Однак у цілому кристал залишається
нейтральним, оскільки позитивні заряди іонів у вузлах цілком
врівноважуються негативними зарядами електронів провідності в об’ємі
напівпровідника.

164
 а) б)
Рис. 15.2 – Введення домішку у провідник а) п’ятивалентного і б)
тривалентного

При такій домішці, яка отримала назву донорної, концентрація

електронів провідності в кристалі різко зростає і його провідність отримує
електронний характер (n-провідність). У цьому випадку основними носіями
електричних зарядів, які створюють електричний струм у кристалі, будуть
електрони при невеликій кількості неосновних носіїв – дірок.
Напівпровідники з таким типом провідності отримали назву
напівпровідників n-типу (n– negativ).
Якщо в якості домішки взяти трьохвалентний хімічний елемент,
наприклад індій (In), галій (Ga), алюміній (А1) чи бор (B), то його валентні
електрони, розташовуючись у вузлах кристалічних решіток, зможуть
заповнити лише три валентні зв'язки сусідніх атомів (рис. 15.2, б). Відсутній
валентний зв'язок тривалентного атома, розташованого у вузлі кристалічної
решітки, є потенційною діркою. Відсутній валентний електрон може бути
легко захоплений цим вузлом у сусіднього атома. При такій домішці, що
одержала назву акцепторної, концентрація дірок у кристалі різко зростає і
його провідність отримує дірковий характер (р- провідність). У цьому
випадку основними носіями є дірки, а неосновними – електрони провідності.
Напівпровідники з таким типом провідності отримали назву
напівпровідників p-типу (p – positiv).
Провідність кристала, яка обумовлена відповідними домішками,
одержала назву домішкової провідності.
Електронно-дірковий перехід (скорочено p-n перехід) – зона
утворена двома областями напівпровідника з різними типами провідності:
електронної (n) і діркової (р).
Зворотне увімкнення p-n переходу. При зворотному увімкненні p-n
переходу джерело під’єднується так, щоб поле, яке створюється зовнішньою
напругою, збігалося з полем p-n переходу (рис. 15.3, а). У цьому випадку
поля додаються і потенційний бар'єр між p- та n- областями зростає, у
результаті ширина запірного шару збільшується і тому струм крізь перехід
швидко прямує до нуля. Таке увімкнення p-n переходу

165
називається зворотним зміщенням.
Пряме увімкнення p-n переходу. При прямому увімкненні p-n
переходу зовнішнє джерело під’єднується так, щоб поле, яке створюється
зовнішньою напругою в p-n переході, було напрямлене назустріч власному
полю p-n переходу (рис. 15.3, б). Таке увімкнення p-n переходу
називається прямим зміщенням. У цьому випадку напруга джерела
віднімається від контактної різниці потенціалів. Потенційний бар'єр між p- і
n- областями відповідно зменшується. Дифузія основних носіїв
крізь p-n перехід значно полегшується, і в зовнішньому колі виникає струм.

а) б)
Рис. 15.3 – Увімкнення p-n переходу а) зворотне і б) пряме

3. Класифікація і позначення напівпровідникових приладів.

При використанні напівпровідникових приладів в електронних
пристроях для уніфікації їхнього позначення і стандартизації параметрів
використовуються системи умовних позначень.
Таблиця 15.1 – Графічні позначення напівпровідникових приладів
Назва приладу Позначення Назва приладу Позначення

Діод
Тиристор
випрямляючий

Фотодіод
Стабілітрон
випромінюючий

Транзистор Транзистор
біполярний біполярний
p-n-p типу n-p-n
Польовий Польовий
транзистор з транзистор з
каналом p-типу каналом n-типу
Напівпровідниковий діод являє собою напівпровідниковий
електроперетворюючий прилад з одним p-n переходом і двома зовнішніми
виводами від областей кристала з різного виду провідностями.
В даний час застосовуються різні типи напівпровідникових діодів, що
відрізняються як за своїми властивостями та призначенням, так і за
166
конструкцією.
Класифікація діодів:
- Випрямні (силові).
- Високочастотні та зверхвисокочастотнi.
- Імпульсні.
- Опорні (стабілітрони).
- Чотирьохшарові перемикаючі.
- Фотодіоди.
- Світло-діоди.
У залежності від матеріалу:
- Германієві – Т від +70-80 оС.
- Кремнієві – Т від +125 оС.
За конструктивно-технологічним принципом поділяються:
- Площинні.
- Точкові.
За потужностями:
- Малої (Іпр.ср. ≤ 0,3 А);
- Середньої (0,3 А ≤Іпр.ср. ≤ 10 А);
- Великої (Іпр.ср. > 10 А).
Площинні напівпровідникові діоди можна одержати різними способами. Найчастіше
використовуються методи сплавлення, дифузії та вирощування. На Рис. 15.4 показаний розріз площинного
діода.

1 – гнучкий вивід;
2 – корпус;
3 – скляний ізолятор;
4 – контактна пластина;
5 – пластина індію;
6 – пластина кремнію;
7 – металева підставка

Рис. 15.4 – Розріз площинного напівпровідникового діода

У цьому діоді пластинка кристала з p-n переходом розташовується на
металевій підставці, до якої приварений вивід. Другий вивід з'єднаний із
пластинкою кристала за допомогою провідника. Корпус складається з
металевого балона, привареного до підставки та ізолюючої шайби.

4. Основні характеристики і параметри діодів.

167
 Основною характеристикою діода являється його вольт-амперна
характеристика.
Вольт-амперні характеристики напівпровідникових діодів дуже
сильно залежать від температури навколишнього середовища. Зі
збільшенням температури збільшуються тепловий струм і струм
термогенерації, тобто збільшується зворотний струм діода.

Рис. 15.5 – ВАХ напівпровідникового діода

Розрізняють два види пробою p-n переходу це електричний і

тепловий пробій.
Електричний пробій буває польовим, при якому сильне електричне
поле у вузькому p-n переході створює умову для переходів валентних
електронів з p- області безпосередньо в зону провідності n- області.
Іншим різновидом електричного пробою є лавинний пробій, при
якому носії заряду, які потрапили в p-n перехід під дією сильного
електричного поля, отримують енергію, достатню для ударної іонізації
атомів кристала. Лавинний пробій виникає в p-n переходах, товщина яких є
більшою за середню довжину вільного пробігу носіїв між їхніми черговими
зіткненнями з вузлами кристалічної решітки.
Тепловий пробій p-n переходу виникає внаслідок втрати стійкості
теплового режиму. Зі збільшенням зворотної напруги та струму,
збільшуються теплова потужність, яка виділяється на p-n переході, та,
відповідно, його температура. За певних умов відбувається лавиноподібне
наростання температури і p-n перехід руйнується.
Напівпровідниковий діод являється електричним вентилем, тобто
володіє односторонньою провідністю – проводить струм в одному напрямку
і майже не проводить в іншому:
168
 Рис. 15.6 – Вентильні властивості діода

5. Біполярний транзистор.
Біполярним транзистором називається напівпровідниковий прилад з
двома р-n – переходами і трьома виводами, який призначений для
підсилення й генерування електричних сигналів і являє собою кремнієву
пластину, що складається з трьох ділянок.
Дві крайні ділянки транзистора завжди мають однаковий тип
провідності, а середня – протилежний. Транзистори, у яких крайні ділянки
мають електронну провідність, а середня – діркову, називаються
транзисторами п - р - n - типу (рис. 3.1, а); транзистори, у яких крайні
ділянки мають діркову, а середня – електронну провідність, називаються
транзисторами р - п - р - типу (рис. 3.1, б).

Рис. 15.7 – Структура біполярного транзистора:

а) р - п - р – типу і б) п - р - n – типу

Фізичні, процеси, що відбуваються в транзисторах обох типів, ана-

логічні; різниця між ними полягає в тому, що полярності ввімкнення джерел
живлення їх протилежні, а також у тому, що якщо у транзисторі п - р - n –
типу електричний струм утворюється в основному електронами, то у
транзисторі р - п - р - типу – дірками. Суміжні ділянки, відокремлені одна від
одної р - n – переходами, називаються емітером (Е), базою (Б) та колектором
(К).
У біполярному транзисторі використовують кристал з германію або
169
кремнію – основних напівпровідникових матеріалів, застосовуваних для
виготовлення транзисторів і діодів. Тому і транзистори називають одні
кремнієвими, інші – германієвими.
Емітер являє собою ділянку, яка створює (емітує) основні носії
зарядів (у транзисторі п - р - n– типу – електрони, а у транзисторі р - п - р –
типу – дірки)
Колектор – ділянка, яка збирає носії зарядів, що створюються
емітером.
База – середній найтонший шар транзистора, що призначений для
зміщення емітерного і колекторного переходів.
Підсилювальні властивості транзистора виявляються в тому, що якщо
до емітера і базі докласти малу електричну напругу – вхідний сигнал, то в
ланцюзі колектор-емітер потече струм, що за формою повторює вхідний
струм вхідного сигналу між базою і емітером, але у багато разів більший за
значенням.
Для нормальної роботи транзистора в першу чергу необхідно подати
на його електроди напруга живлення. При цьому напруга на базі відносно
емітера (цю напругу часто називають напругою зміщення) має дорівнювати
кільком десятим часток вольта, а на колекторі щодо емітера – кілька вольт.
Залежно від напруги на виводах транзистор може знаходитися в
наступних основних режимах:
 Режим відтинання. У даному режимі обидва p-n переходи
транзистора зміщені у зворотному напрямку (обидва закриті). У такому
стані транзистор замкнений.
 Активний режим. Перехід емітер-база включений в прямому
напрямку (відкритий), а перехід колектор-база – в зворотному
(закритий). Це нормальний робочий режим транзистора, який
використовують для посилення.
 Режим насичення. Обидва p-n переходу зміщені в прямому напрямку
(обидва відкриті). У такому стані транзистор не здатний підсилювати
сигнал, оскільки струм колектора не реагує на зміни струму бази. У
режимі насичення провідність транзистора максимальна, і він більше
підходить для функції перемикача (ключа) в стані «включений».
Аналогічно, в режимі відтинання провідність транзистора мінімальна, і
це відповідає перемикачу в стані «вимкнений».
 Інверсний активний режим. Емітерний перехід має зворотне
включення, а колекторний перехід – пряме. Використовується дуже
рідко.
 Бар'єрний режим. У такому режимі транзистор представляє з себе
своєрідний діод, включений послідовно з струмазадаючим резистором.
 Всі ці режими можна роз'яснити за допомогою вихідних характеристик
транзистора.
В залежності від того, який електрод який я спільний для вхідного і
вихідного кіл розрізняють три схеми включення БТ:
- зі спільною базою (СБ);
170
 - з спільним колектором (СК);
- з спільним емітером (СЕ).

а) б) в)
Рис. 15.8 – Схеми включення біполярного транзистора а) СБ, б) СЕ і в) СК

Будь-яка схема включення транзистора характеризується двома

основними показниками:
- коефіцієнтом посилення по струму Iвих / Iвх;
- вхідним опором Rвх = Uвх / Iвх.
Схема включення транзистора із загальним емітером - призначена
для посилення амплітуди вхідного сигналу по напрузі і по струму. При
цьому вхідний сигнал, посилюючись транзистором, інвертується. Ця схема, є
основною, для посилення сигналів різної амплітуди і форми. Вхідний опір
транзисторного каскаду з СЕ буває від сотень Ом до одиниць кілоом, а
вихідна - від одиниць до десятків кілоом.
Переваги:
- Великий коефіцієнт посилення по струму.
- Великий коефіцієнт посилення по напрузі.
- Найбільше посилення потужності.
- Можна обійтися одним джерелом живлення.
- Вихідна змінна напруга інвертується щодо вхідного.
Недоліки:
- Найгірші температурні та частотні властивості порівняно з схемою із
загальною базою.
Схема включення транзистора із загальним колектором -
призначена для посилення амплітуди вхідного сигналу по струму. Посилення
по напрузі в такій схемі не відбувається. Правильніше сказати, коефіцієнт
посилення по напрузі навіть менше одиниці. Вхідний сигнал транзистори ми
інвертується. Ці властивості схеми з загальним колектором
використовуються для узгодження транзисторних каскадів - як "буферний
каскад". Так як, вхідний сигнал, що не посилюючись по амплітуді
"повторюється" на виході, схему включення транзистора із загальним
колектором ще називають емітерний повторювач.
Переваги:
- Великий вхідний опір
- Мале вихідний опір
Недоліки:
- Коефіцієнт посилення по напрузі менше 1.
171
 Схема включення транзистора із загальною базою –
використовується в високочастотної техніці. Особливість її в тому, що у неї
низький вхідний опір, і узгодити такий каскад по входу складно. Вхідний
опір – від одиниць до десятків Ом, а вихідний опір – від сотень кіло до
одиниць мега.
Серед усіх трьох конфігурацій схем включення транзистору ця схема
володіє найменшим вхідним і найбільшим вихідним опором. Має коефіцієнт
посилення по струму, близький до одиниці, і великий коефіцієнт посилення
по напрузі. Фаза сигналу не інвертується.
Переваги:
- Хороші температурні та частотні властивості.
- Висока допустима напруга.
Недоліки схеми із загальною базою:
- Мале посилення по струму, так як α <1.
- Малий вхідний опір.
- Два різних джерела напруги для живлення.
Існує 4 сімейства статичних вольт-амперних характеристик
транзистора:
- сім'я вхідних характеристик при ;
- сім'я вихідних характеристик при ;
- сім'я характеристик управління при ;
- сім'я перехідних характеристик при .

Рис. 15.9 – ВАХ транзистора включеного по схемі з СБ а)вхідні і б) вихідні

Рис. 15.10 – ВАХ транзистора включеного по схемі з СЕ а)вхідні і б) вихідні

172
 6. Польовий транзистор.
Польовий транзистор (ПТ) – напівпровідниковий прилад, в якому
регулювання струму здійснюється зміною провідності проводить каналу за
допомогою поперечного електричного поля.
На відміну від біполярного струм польового транзистора
обумовлений потоком основних носіїв. Електроди польового транзистора
називають витоком (В), стоком (С) і затвором (З).
Витік – електрод, з якого в канал ПТ входять основні носії заряду.
Стік – електрод, крізь який з каналу ПТ йдуть основні носії заряду.
Затвор – електрод, службовець для регулювання поперечного
перерізу каналу.
Керуюча напруга прикладається між затвором і витоком. Від напруги
між затвором і витоком залежить провідність каналу, отже, і величина
струму. Таким чином, польовий транзистор можна розглядати як джерело
струму, кероване напругою затвор-витік. Якщо амплітуда зміни керуючого
сигналу досить велика, опір каналу може змінюватися в дуже великих межах.
У цьому випадку польовий транзистор можна використовувати в якості
електронного ключа.
По конструкції польові транзистори можна розбити на 4 групи:
а) з керуючим p-n-переходом;
б) з металевим затвором, ізольованим від каналу діелектриком:
- транзистори з вбудованим каналом;
- транзистори з індукованим каналом.
Транзистори другого виду називають МДН-транзисторами (метал -
діелектрик - напівпровідник). У більшості випадків діелектриком є двоокис
кремнію SiO2, тому зазвичай використовується назва МОН-транзистори
(метал - оксид - напівпровідник). У сучасних МОН-транзисторах для
виготовлення затвора часто використовується полікристалічний кремній.
Однак назва МОН-транзистор використовують і для таких приладів.
Провідність каналу польового транзистора може бути електронною
або дірочний. Якщо канал має електронну провідність, то транзистор
називають n-канальним.
Транзистори з каналами, що мають дірковий провідність, називають
p-канальними.
Структура польового транзистора з каналом n-типу показана на рис.
15.11, а. На рис. 15.11, б приведено його умовне графічне позначення.
Канал між стоком і витоком формується з слабо збагаченого
напівпровідника n-типу. Дві області затвора містять сильно збагачений
напівпровідник p-типу. Принцип дії польового транзистора з керуючим p-n-
переходом заснований на зміні провідності каналу за рахунок зміни його
поперечного перерізу. Між стоком і витоком включається напруга такої
полярності, щоб основні носії заряду (електрони в каналі n-типу)
переміщалися від витоку до стоку. Між затвором і витоком включено
негативну керуючу напругу, що замикає p-n-перехід. Чим більше ця напруга,

173
тим ширше замикаючий шар і канал. Зі зменшенням поперечного перерізу
каналу його опір збільшується, а струм у ланцюзі стік-витік зменшується. Це
дозволяє управляти струмом стоку за допомогою напруги затвор-витік Uзв.
При деякій величині напруги затвор-витік замикаючий шар повністю перекриває канал, що призводить до
зменшення провідності каналу.

ПТ з каналом n-типу

ПТ з каналом р-типу
а) б)
Рис. 15.11 – Польовий транзистор з керуючим p-n-переходом
а) структура і б) умовне позначення

Напруга Uзв при якій перекривається канал, називають напругою

відтинання і позначають Uвід. Для n-канального польового транзистора
напруга відтинання негативна. Розглянемо вольт-амперні характеристики
ПТ. Вхідні характеристики у польових транзисторів відсутні, так як вхідний
струм дорівнює нулю. Вихідні характеристики польового транзистора з
керуючим p-n-переходом і каналом n-типу показані на рис. 15.12. На
вихідний характеристиці можна виділити три області – відтинання, лінійну і
насичення. У лінійній області ВАХ представляють прямі, нахил яких
залежить від напруги затвор-витік Uзв. Мінімальний опір каналу досягається,
коли напруга Uзв = 0, так як провідна частина каналу в цьому випадку має
найбільший перетин. Таким чином, в лінійній області польовий транзистор
можна використовувати як резистор, опір якого регулюється напругою
затвора.

174
 Рис. 15.12 – Стокові вихідні характеристики польового транзистора з
керуючим p-n-переходом і каналом n-типу

В області насичення гілки вихідної характеристики розташовані

майже горизонтально. Це пояснюється тим, що при збільшенні напруги стік-
витік Uсв область перекриття каналу поблизу стоку розширюється і опір
каналу збільшується.
7. Тиристор.
Тиристор – це напівпровідниковий прилад, з трьома і більше p-n-
переходами, що мають S-подібну вольт-амперну характеристику (ВАХ має
ділянку з негативним опором). Його використовують як перемикач струму.

Рис. 15.13– Зовнішній вигляд і структура тиристору

Контакт до зовнішнього p-шару називають анодом, а до зовнішнього
n-шару – катодом. Внутрішні області р- і n-типу називають базами. Виводи
від баз утворюють керуючі електроди КЕ1 і КЕ2.
Залежно від числа виводів тиристори ділять на
• діодні (діністори), що мають два виводи - від анода і катода;
• тріодних (тиристори), що мають виводи від анода, катода і однією з
баз;
• тетродні, що мають виводи від усіх областей.
Вольт-амперна характеристика тиристора має п'ять характерних
175
ділянок (рис. 15.14).

Рис. 15.14– Вольт-амперна характеристика тиристора

Ділянка 0-1. Напруга на аноді позитивна, струм незначний, тобто

тиристор закритий. Ця ділянка вольт-амперної характеристики відповідає
режиму прямого замикання.
Ділянка 1-2. У точках 1 і 2 диференціальний опір тиристора дорівнює
нулю, а між ними – негативний. Це ділянка характеристики з негативним
диференціальним опором тиристора.
Ділянка 2-3. На цій ділянці тиристор відкритий, і струм крізь нього
обмежений опором зовнішнього ланцюга. Ділянка відповідає режиму прямої
провідності.
Ділянка 0-4. На цій ділянці напруга на аноді негативно. Струм малий.
Тиристор закритий. Ділянка відповідає режиму зворотного замикання.
Ділянка 4-5. На цій ділянці спостерігається різке збільшення струму
тиристора при збільшенні негативної напруги на аноді. Ділянка 4-5
відповідає режиму зворотного пробою.
Для виключення тиристора при її використанні як струмового ключа
необхідно якимось способом зменшити струм крізь тиристор до значення,
меншого струму утримання. Вимкнути тиристор, подаючи які-небудь впливу
на керуючий електрод, в більшості типів тиристорів неможливо. Однак
існують тиристори, які можуть бути виключені по керуючому електроду
імпульсом струму зворотного знаку. Такі тиристори називають замикаючими
по керуючому електроду.

8. Вторинні джерела енергії.

Всі джерела живлення можна поділити на дві групи – первинні та
вторинні.
Вторинне джерело електроживлення – це пристрій, призначений
для забезпечення живлення електроприладу електричною енергією, при
відповідності вимогам її параметрів: напруги, струму тощо шляхом
перетворення енергії інших джерел живлення.
176
 Прикладом джерела первинного електроживлення може бути
акумулятор або найпростіша батарейка від ліхтаря: коли акумулятор
заряджається від джерела, то відбувається перетворення електричної енергії в
хімічну, а коли розряджається (крізь навантаження) – хімічної в електричну.
Тобто, відбувається одноразове перетворення енергії. Джерела вторинного
електроживлення відрізняються від первинних тим, що в них відбувається
багаторазове перетворення енергії.
Завдання вторинного джерела живлення:
 Забезпечення передачі потужності – джерело живлення повинне
забезпечувати передачу заданої потужності з найменшими втратами і
дотриманням заданих характеристик на виході без шкоди для себе.
Зазвичай потужність джерела живлення беруть з деяким запасом.
 Перетворення форми напруги – перетворення змінної напруги в
постійну, і навпаки, а також перетворення частоти, формування
імпульсів напруги і т.п. Найчастіше необхідно перетворення змінної
напруги промислової частоти в постійне.
 Перетворення величини напруги – як підвищення, так і зниження.
Нерідко необхідний набір з декількох напруг різної величини для
живлення різних ланцюгів.
 Стабілізація – напруга, струм та інші параметри на виході джерела
живлення повинні лежати в певних межах, залежно від його
призначення при впливі великої кількості дестабілізуючих факторів:
зміни напруги на вході, струму навантаження і так далі. Найчастіше
необхідна стабілізація напруги на навантаженні, однак іноді
(наприклад, для зарядки акумуляторів) необхідна стабілізація струму.
 Захист – напруга, або струм навантаження у разі несправності
(наприклад, короткого замикання) будь-яких ланцюгів може
перевищити допустимі межі і вивести електроприлад, або саме джерело
живлення з ладу. Також у багатьох випадках потрібен захист від
проходження струму по неправильному шляху: наприклад
проходження струму крізь землю при дотику людини або стороннього
предмета до струмоведучих частин.
 Гальванічна розв'язка ланцюгів – один із заходів захисту від
протікання струму по невірному шляху.
 Регулювання – в процесі експлуатації може знадобитися зміна будь-
яких параметрів для забезпечення правильної роботи електроприладу.
 Управління – може включати регулювання, включення/відключення
будь-яких ланцюгів, або джерела живлення в цілому. Може бути як
безпосереднім (за допомогою органів управління на корпусі пристрою),
так і дистанційним, а також програмним (забезпечення
включення/вимикання, регулювання в заданий час або з настанням
яких-небудь подій).
 Контроль – відображення параметрів на вході і на виході джерела
живлення, включення / вимикання ланцюгів, спрацьовування захистів.
Також може бути безпосереднім або дистанційним.
177
 Дві найбільш типових конструкції – це трансформаторні і імпульсні
джерела живлення.

Рис. 15.15 - Структурна схема джерела вторинного електроживлення

До структури вторинного джерела живлення входять:

 Трансформатор (Т) призначений для перетворення напруги мережі до
величини, необхідної для роботи випрямляча. Він також забезпечує
електричну (гальванічну) розв'язку мережі і навантаження.
 Вентильна схема (В) перетворює змінну напругу у випрямлену –
пульсуючу однополярну. Вона може виконуватись на
напівпровідникових ключах.
 Згладжуючий фільтр(Ф) згладжує випрямлену пульсуючу напругу.
Фільтри виконуються на реактивних елементах, які мають властивість
накопичувати електричну енергію: конденсаторах, дроселях. Такі
фільтри називаються пасивними. Для живлення радіоелектронних
пристроїв часто використовують активні фільтри, які будуються на
транзисторах, операційних підсилювачах та реактивних елементах.
 Стабілізатор напруги (СН) підтримує напругу на навантаженні на
незмінному рівні при змінах величини напруги мережі або величини
навантаження у заданих межах.
 Регулятор напруги використовують при необхідності регулювання
напруги на навантаженні за необхідним законом і у заданих межах.
Зазначимо, що стабілізатор також являє собою різновид регулятора, у
якого забезпечується автоматичне регулювання за ознакою постійності
величини напруги на навантаженні. Регулятор (стабілізатор) може бути
увімкнено і зі сторони змінної напруги (до трансформатора).
Крім вказаних вузлів, джерело вторинного живлення може мати вузли і
елементи захисту від короткого замикання, перевантаження, зниження
напруги мережі та ін. (запобіжник, автоматичний вимикач, електронний
пристрій захисту, елементи і вузли індикації наявності і величини напруги і
струму, а також вузли діагностики працездатності).
Розглянемо роботу схем випрямних пристроїв при різних характерах
навантаження.

178
 9. Загальні відомості про випрямлячі, їх класифікація та схеми
випрямлення.
Випрямлячі – це електротехнічні пристрої, що призначені для пере-
творення енергії джерела змінного струму в енергію напруги постійного
струму.
Параметри вузлів випрямляча та їх елементів, режими їх роботи
повинні бути узгоджені із заданими умовами роботи навантаження.
Навантаження також вважають елементом випрямляча, бо зміни його
величини у процесі роботи впливають на режим роботи всього пристрою.
Випрямлячі класифікують:
а) за числом фаз:
- однофазні;
- багатофазні (найчастіше трифазні);
б) за вихідною потужністю:
- малої потужності (до 100 Вт);
- середньої потужності (до 10 кВт);
- великої потужності (понад 10 кВт);
в) за схемою викання вентилів і схемою з'єднання обмоток
трансформатора:
- однотактні;
- двохтактні;
г) за регулюванням:
- некеровані;
- керовані.
д) за частотою випрямленого струму:
- низькочастотні;
- середньо частотні;
- високочастотні.
Некеровані випрямлячі будуються на некєрованих вентилях,
наприклад, на діодах.
Керовані випрямлячі будуються на керованих вентилях, наприклад,
на тиристорах.
Однотактними називають випрямлячі, у яких по вторинній обмотці
трансформатора струм протікає один раз за період напруги мережі і лише в
одному напрямку.
Важливим параметром випрямляча є кратність пульсацій випрям-
леної напруги – відношення частоти пульсацій випрямленої напруги до
частоти мережі. У однотактних випрямлячів він відповідає числу фаз мережі.
Двотактними (двопівперіодними) називають випрямлячі, у яких по
вторинній обмотці трансформатора струм за період напруги мережі протікає
двічі і в різних напрямках. Кратність пульсацій у двотактних випрямлячів
дорівнює подвоєному числу фаз.
Робота випрямляча фактично полягає у тому, що навантаження за
допомогою ключів так підмикається до джерела енергії напруги змінного
струму, щоб за час періоду його напруги струм у навантаженні протікав в

179
одному напрямку. Виходячи з цього, найважливішим вузлом випрямляча є
вентильна схема – схема випрямлення.
Найширшого розповсюдження набули такі схеми некерованих
випрямлячів:
а)однофазна однопівперіодна;
б) однофазна двопівперіодна з нульовим виводом;
в)однофазна мостова
г) трифазна напівмостова (схема Міткевича)
д) трифазна мостова (схема Ларіонова)
Основними експлуатаційними характеристиками випрямлячів є:
 Величина середньої напруги на навантаженні Ud та його середнього
струму Іd.
 Коефіцієнт пульсацій випрямленої напруги – відношення амплітудного
значення основної гармоніки випрямленої напруги .
 Зовнішня (навантажувальна) характеристика .
 Регулювальна характеристика , де α – кут управління
тиристорів (лише для керованих випрямлячів).
 Середнє значення струму крізь вентиль Іа.
 Амплітудне значення струму крізь вентиль Іат.
 Амплітудне значення зворотної напруги, що прикладається до вентиля
U.
 Коефіцієнт корисної дії випрямляча η.
 Надійність.
Розрізняють такі режими роботи випрямлячів:
- на активне навантаження (R);
- на активно-індуктивне навантаження (RL);
- на активно-ємнісне навантаження (RС);
- на протиелектрорушійну силу – проти-е.р.с. (Е) – наприклад, коли
випрямляч використовують для заряду акумуляторної батареї.
Однопівперіодна схема випрямлення
Це найпростіша, але і сама недосконала схема.

а) б)

Рис. 15.16 - Однопівперіодна схема випрямлення а)

і її часові діаграми б)

180
 Переваги:
- простота конструкції.
Недоліки:
- велике значення коефіцієнта пульсації (КП = 1,57);
- низька частота основної гармоніки;
- погане використання обмоток трансформатора;
- намагнічування сердечника постійною складовою випрямленого
струму;
- велика зворотна напруга.
Двохпівперіодна схема випрямлення з середнім виводом
Вторинна обмотка трансформатора в цій схемі, має додатковий вивід
від середньої точки. Напруги на верхній і нижній пів-обмотках
трансформатора рівні за величиною і протилежні за фазою. У перший
півперіод діод VD1 відкритий, а VD2 – закритий. Струм протікає крізь VD1 і
навантаження в напрямку, зазначеному суцільними стрілками. В другий
півперіод полярність напруги змінюється. Струм буде протікати крізь VD2 та
навантаження. В цей час до VD1 прикладена зворотна напруга і крізь нього
струм не протікає. Отже крізь навантаження струм протікає в одному
напрямку протягом обох півперіодів.

а) б)
Рис. 15.77 – Двохпівперіодна схема випрямлення з середнім виводом а) і її
часові діаграми б)
Переваги:
- в даній схемі трансформатор використовується краще, ніж в
однопівперіодній;
- середнє і максимальне значення струму діода зменшуються в два
рази при тому самому струмові навантаження;
- частота пульсацій збільшується в два рази
Недоліки:
- амплітуда пульсації хоч і зменшується, але все ще велика;
- потрібно використовувати два діоди і ретельно симетрувати пів-
обмотки трансформатора.
Однофазна мостова схема випрямлення
В однофазній мостовій схемі, при позитивній півхвилі струм протікає
181
крізь діод VD2, навантаження R0 та діод VD3 (зазначений суцільними
стрілками). При негативній півхвилі – крізь VD1, R 0 та VD4 (зазначений
пунктирними стрілками). Як видно з рисунку напрями струмів, які
протікають крізь навантаження протягом обох півперіодів, збігаються. У
вторинній обмотці протікає змінний синусоїдальний струм, що забезпечує
добре використання трансформатора. Між анодом і катодом діода в
непровідному напрямі прикладена напруга вторинної обмотки
трансформатора.

а) б)
Рис. 15.18 – Однофазна мостова схема випрямлення а) і її часові діаграми б)
Переваги мостової схеми випрямлення:
- мостова схема може бути безпосередньо увімкнена в коло змінного
струму;
- зворотна напруга у два рази нижча, ніж у двохпівперіодній схемі;
- типова потужність трансформатора менша, ніж в інших однофазних
схемах.
Недоліки:
- схема містить 4 діоди, тому втрати в цій схемі дещо більші, ніж у
двохпівперіодній схемі з нульовим виводом.
Трифазна схема випрямлення з нульовим виводом (схема Міткевича)
Трифазна схема випрямлення з нульовим виводом, містить трифазний
трансформатор TV1, три діоди (VD1, VD2, VD3) та навантаження Rd.
Вторинна обмотка трансформатора обов'язково з'єднується зіркою.

182
 а) б)
Рис. 15.19 - Трифазна мостова схема випрямлення (схема Міткевича) а)
і її часові діаграми б)
У момент часу, коли u2А позитивна, а u2В та u2С негативні, струм буде
протікати тільки крізь вторинну обмотку і діод VD1. Внаслідок протікання
струму потенціал катода VD1 буде рівний потенціалові його анода, тобто u2А.
Оскільки катоди діодів усіх фаз об'єднані, то потенціали катодів VD2 та VD3
теж будуть рівні u2А. Тому, поки напруга фаз B і C менша напруги u2А, діоди
VD2 та VD3 не будуть проводити струм. У момент часу (t2) діод VD2
починає проводити струм, напрям якого в навантаженні збігається з
напрямом струму в попередню третину періоду. До VD1 виявляється
прикладеною негативна напруга (u2А< u2А) і він закривається. Так само, у
момент (t3) провідним стає VD3, а VD2 закривається. Завжди працює той
діод, анод якого знаходиться під найбільш позитивним потенціалом. Діод
працює 1/3 періоду. Напруга на діодах в провідну частину періоду рівна
нулеві. В інший час (2/3 періоду) напруга на аноді визначається потенціалом
його фази, а на катоді – потенціалом фаз провідних діодів.
Форма струму у вторинній обмотці трансформатора збігається з
формою струму, який протікає крізь діод. Струм у первинній обмотці має ту
ж форму, але без постійної складової. Частота пульсацій у 3 рази вища від
частоти мережі. Коефіцієнт пульсації цієї схеми – 0,25.
Основним недоліком трифазної схеми є наявність потоку змушеного
намагнічування трансформатора, який створюється некомпенсованою
постійною складовою, що протікає у вторинній обмотці. Тому типова
потужність трансформатора повинна бути у 1,35 рази вищою потужності, яка
виділяється на навантаженні.
Трифазна мостова схема випрямлення (схема Ларіонова)
Шість діодів у схемі, об'єднані в дві групи: анодну (VD1, VD3, VD5) і катодну (VD2, VD4, VD6).
Обмотки трансформатора можуть бути з'єднані зіркою або трикутником. Усі діоди працюють попарно: один
з анодної групи й один з катодної. У катодній групі струм проводить той діод, анодна напруга на якому
більша, а в анодній – той, котрий має найбільш негативний потенціал на катоді

183
 а) б)
Рис. 15.20 – Трифазна схема випрямлення
з нульовим виводом (схема Міткевича) і часові діаграми

Позитивні півхвилі синусоїди випрямляються діодами катодної групи,

оскільки цей напрям струму є для них провідним. Негативні півхвилі
випрямляються діодами анодної групи. У результаті до навантаження
прикладена сума випрямлених напруг анодної і катодної груп. Миттєві
значення напруг цієї суми складає різниця фазних напруг, тобто лінійна
напруга фаз вторинної обмотки, які чергуються.
Переваги трифазної мостової схеми випрямлення
- менша типова потужність;
- малий коефіцієнт пульсацій на виході схеми;
- хороше використання діодів за напругою, що дозволяє одержувати
високі випрямлені напруги
Недолік:
- схема містить 6 діодів і, як наслідок, великі втрати у випрямлячі.

10. Згладжуючі фільтри.

Спосіб отримання постійного струму із змінного синусоїдального
(ідеалізований вигляд) при використанні різних схем випрямлячів має ряд
недоліків. Головним недоліком є пульсуюча напруга на навантаженні.
Позбавлення від пульсацій напруги, їх згладжування – необхідна умова для
коректної роботи багатьох електричних приладів, особливо це стосується
радіоапаратури, де такий вид напруги вносить добре помітні перешкоди. Так
звані, згладжують фільтри застосовують для усунення пульсацій вихідного
184
струму і напруги.
Згладжуючій фільтр – це пристрій, що дозволяє зменшити пульсації
напруги, одержувані на виході випрямляча.
Згладжуючими вважають фільтри, що пропускають з малим
ослабленням постійну складову і з великим ослабленням змінну складову
напруги.
Основним з параметрів згладжуючих фільтрів є коефіцієнт
згладжування (фільтрації), який визначається відношенням коефіцієнта
пульсації на вході фільтра до коефіцієнта пульсації на його виході.
q = Kп.вх / Kп.вих
де q – коефіцієнт згладжування,
Kп.вх – коефіцієнт пульсації на вході,
Kп.вих – коефіцієнт пульсації на виході.
Фільтри можна класифікувати наступним чином:
а) За частотним складом розрізняють:
- фільтри низькочастотної пульсації (<300Гц);
- фільтри високочастотної пульсації (> 300Гц).
б) За принципом дії:
- пасивні;
- активні.
в) За ступенем складності:
- прості (одноланкові);
- складні (багатоланкові або резонансні).
г) За видом фільтруючих елементів:
- ємнісні фільтри на конденсаторах;
- індуктивні фільтри на котушках індуктивності;
- електронні фільтри на транзисторах і т.п.;
- LC-фільтри
- RC-фільтри.
При проектуванні фільтрів як і при проектуванні інших електронних
систем і пристроїв використовуються загальносистемні критерії
оптимальності:
- Мінімальна вартість;
- Мінімальна маса;
- Мінімальні габарити;
Мінімізація зводиться до мінімізації сумарної ємності й
індуктивності.
Найширше використання мають пасивні згладжуючі фільтри, що будуються на реактивних
елементах, які мають властивість накопичувати електромагнітну та електричну енергію – дроселях і
конденсаторах.

185
 б)
Рис. 15.21 – Ємнісний фільтр Рис. 15.22 – Індуктивний фільтр
а) схема підключення до однофазного одноперіодного випрямляча,
б) часові діаграми

Ємнісний фільтр – це конденсатор, що вмикається паралельно

навантаженню. За умови, що опір конденсатора 1/ωC для складової
пульсуючого струму з найнижчою частотою значно менший опору
навантаження Rн, забезпечується шунтування навантаження за змінним
струмом: постійний струм увесь протікає крізь Rн (конденсатор постійного
струму не проводить), а змінні складові розподіляються між опором
навантаження Rн і опором конденсатора 1/ωC.
Індуктивний фільтр – це дросель, що вмикається послідовно з
навантаженням. Фактично, разом із навантаженням він являє собою
частотно-залежний дільник напруги. Ефект фільтрації наявний тоді, коли
опір дроселя ωL змінній складовій пульсуючого струму з найнижчою
частотою значно перевищує активний опір навантаження Rн. Тоді уся
постійна напруга прикладається до опору навантаження Rн (падіння напруги
на ідеальному дроселі відсутнє), а змінні складові діляться між опором
навантаження Rн і опором дроселя ωL.

Тема 16. Електронні підсилювачі

План
1.Загальні відомості про підсилювачі та їх класифікація.

186
 2.Основні параметри підсилювачів і каскади підсилення.
3.Багатокаскадні підсилювачі.
4.Операційні підсилювачі.

1 Загальні відомості про підсилювачі та їх класифікація.

Електронним підсилювачем називається пристрій, призначений для
посилення потужності електричного сигналу без спотворення його форми і
частоти (для лінійного підсилювача).
Необхідність у підсилювачі виникає тоді, коли потужність джерела
сигналу менша від потужності навантаження. У такому разі, послідовно з
навантаженням вмикають зовнішнє джерело живлення і підсилюючий
елемент ПЕ. Джерело сигналу діє не безпосередньо на навантаження, а на
вхід ПЕ і, змінюючи провідність останнього, забезпечує пропорційні
вхідному сигналу зміни струму у колі навантаження. В результаті у
навантаженні виділяється необхідна величина потужності за рахунок енергії
джерела живлення.
В якості ПЕ в сучасних підсилювачах зазвичай використовують тран-
зистори (біполярні або польові), рідше – електронні лампи.
Загальна структурна схема підсилювача наведена на рис. 16.1.

Рис. 16.1 - Структурна схема підсилювача

Вхідний сигнал від керуючого джерела енергії е дж (джерела вхідного

сигналу) подається на вхідні клеми (1)-(2) підсилювача крізь внутрішній опір
джерела Rдж. Потужність джерела вхідного сигналу виділяється на вхідному
опорі підсилювача Rвх. Навантаження відмикається до клем (3)-(4). Вхідний
малопотужний сигнал керує енергією, що подається в навантаження від
джерела живлення значно більшої потужності (підсилювальні властивості
вихідного кола представлені за допомогою додаткової електрорушійної сили
- евх). Таким чином, завдяки використанню ПЕ і зовнішнього джерела
живлення стає можливим підсилення малопотужного вхідного сигналу.
Підсилювачі класифікуються за такими ознаками:
- призначення;
- частота сигналу, що підсилюється;
187
 - форма сигналу;
- характер зміни з часом сигналу, що підсилюється.
Всі ці ознаки накладають специфічні вимоги до побудови конкретних
схем підсилювачів.
За призначенням підсилювачі поділяються на:
- підсилювачі напруги – забезпечують на виході необхідний рівень
напруги;
- підсилювачі струму – забезпечують на виході необхідний рівень
струму;
- підсилювачі потужності – забезпечують на виході необхідний рівень
потужності.
У підсилювача напруги Rдж << Rвх; Rвих << Rн і, в результаті, відносно
великі зміни напруги на навантаженні забезпечуються при незначних змінах
вхідного та вихідного струмів.
У підсилювача струму Rдж >> Rвх; Rвих >> Rн і протікання струму
необхідної величини у вихідному колі відбувається за малих значень напруги
у вхідному та вихідному колах.
У підсилювача потужності Rдж = Rвх; Rвих = Rн за рахунок чого забез-
печується максимальна потужність як у вхідному, так і у вихідному колах.
За частотою підсилювачі поділяються на:
- підсилювачі низької частоти (від одного герца до десятків кілогерц);
- підсилювачі середньої частоти (від десятків кілогерц до мегагерца);
- підсилювачі високої частоти (більш за мегагерц).
За формою сигналу, що підсилюється, підсилювачі поділяються на:
- підсилювачі гармонічних сигналів;
- підсилювачі імпульсних сигналів.
За характером зміни вхідного сигналу підсилювачі бувають:
- підсилювачі постійного струму;
- підсилювачі змінного струму.
Підсилюючий каскад – найпростіший вузол, що забезпечує
підсилення електричного сигналу.
За видом зв’язку з джерелом сигналу підсилювачі бувають:
- з безпосереднім зв’язком;
- з резистивним зв’язком;
- з оптронним зв’язком;
- з резистивно-ємнісним зв’язком;
- з трансформаторним зв’язком;
- з резонансно-трансформаторним зв’язком.

2. Основні параметри підсилювачів і каскади підсилення.

Робота підсилювачів характеризується показниками:
а) Коефіцієнтом підсилення за напругою ;

б) Коефіцієнтом підсилення за струмом ;

188
 в) Коефіцієнтом підсилення за потужністю ;
г)Вхідним опором за постійним або змінним (залежно від виду
підсилювача) струмом ;
д) Вихідним опором підсилювача Rвих (опором між вихідними
клемами підсилювача за вимкненого опору навантаження)
е) Амплітудно-частотною характеристикою – залежністю модуля
коефіцієнта підсилення від частоти при сталій величині вихідного сигналу
;
ж) Фазовою характеристикою – залежністю кута зсуву фаз φ між
вхідною та вихідною напругами;
з) Амплітудною (передатною) характеристикою – залежністю
вихідної напруги від вхідної при сталій частоті Uвих = f(Uвх);
к) Коефіцієнтом корисної дії (ККД) η – відношенням вихідної
потужності підсилювача до потужності, спожитої від джерела живлення
, де Рзаг – загальна потужність, що відбирається від джерела
живлення..
л) Динамічним діапазоном підсилювача – величина що дорівнює
відношенню максимальною вхідної напруги підсилювача до мінімальної
Найбільш розповсюджена схема каскаду попереднього підсилення на
біполярному транзисторі з СЕ наведена на рис. 16.2.

Рис 16.2 – Каскад попереднього підсилення на біполярному транзисторі з СЕ

VT1 – біполярний транзистор – підсилюючий елемент.
Rн – навантаження, на якому виділяється підсилений сигнал.
Rк – колекторне навантаження транзистора за постійним струмом.
Ек – джерело живлення.
VT1 разом із Rк і Ек утворюють головне коло підсилювача, в якому
здійснюється підсилення сигналу. Решта елементів схеми виконують

189
допоміжну роль.
Дільник напруги R1, R2 задає режим роботи підсилювача, подаючи на
вхід каскаду постійну напругу Uд.
RЕ, СЕ – забезпечують температурну стабілізацію режиму спокою.
С1, С2 – розділяючи конденсатори: С1 – виключає потрапляння постійної
напруги Uд на джерело вхідного сигналу; С2 виключає потрапляння постійної
напруги на колекторі Uок на навантаження (конденсатори розділяють
ланцюги за постійним струмом).
Вхідний сигнал, що підлягає підсиленню, подається на клеми (1)-(2):
едж – джерело вхідного сигналу;
Rдж – його внутрішній опір.
При додатній півхвилі вхідної напруги із зростанням базового струму
зростає і колекторний струм. При цьому колекторна напруга, яка дорівнює
різниці між Ек і спадом напруги на R к, знижується. У схемі з СЕ даній схемі
поряд з підсиленням сигналу має місце зміна його фази на 180 градусів –
інверсія.

Рис 16.3 – Каскад підсилення на біполярному транзисторі з СК

Каскади з СК застосовують як узгоджувальні, коли джерело сигналу

має великий вихідний опір, а навантаження малий вхідний опір. Цей каскад
не підсилює напругу і не змінює фази вхідного сигналу тому його називають
емітерним повторювачем.
Каскади з СБ застосовують як узгоджувальні, коли джерело сигналу
має малий вихідний опір, а навантаження великий вхідний опір.

190
 Рис 16.4 – Каскад підсилення на біполярному транзисторі з СБ

3. Багатокаскадні підсилювачі.
Якщо один підсилюючий каскад не забезпечує потрібного рівня під-
силення, то застосовують багатокаскадні підсилювачі.
Багатокаскадні підсилювачі складаються із декількох каскадів, що ви-
конують послідовне підсилення сигналу. При цьому загальне підсилення
становить
К = К1 · К2 ·... Кn.
Вхідні каскади та каскади попереднього підсилення виконуються, як
правило, у вигляді підсилювачів напруги.
Вихідні каскади – кінцеві – зазвичай є підсилювачами потужності або
струму.
Підсилювачі відрізняються один від одного кількістю каскадів, режимом
роботи.

Рис 16.5 – Структурна схема багатокаскадного підсилювача

Найбільш широкого вжитку набули підсилювачі змінного струму з

резистивно-ємнісними міжкаскадними зв'язками (з RС-зв'язками).
Переваги підсилювачів змінного струму з резистивно-ємнісними
міжкаскадними зв'язками:
- хороші частотні властивості;
- невеликі габарити;
- висока надійність
191
 В багатокаскадних підсилювачах з трансформаторним зв'язком
зв'язок між каскадами здійснюється за допомогою трансформаторів.
Звичайно, первинна обмотка вмикається у вихідне струмове коло транзистора
попереднього каскаду, а вторинна обмотка – до входу наступного каскаду або
безпосередньо до навантаження. У першому випадку маємо справу з
підсилювачем напруги, у другому – з підсилювачем потужності.

Рис. 16.6 – Структурна схема двокаскадного підсилювача з трансформаторними

зв'язками

У цій схемі перший каскад – підсилювач напруги, другий – підсилювач

потужності
Використання трансформатора надає такі переваги:
- підвищується загальний коефіцієнт підсилення як за напругою, так
і за струмом;
- забезпечуються умови максимальної передачі потужності за рахунок
узгодження вихідного опору каскаду з опором його навантаження.
Недоліки:
- підвищуються маса і габарити схеми;
- погіршуються частотні властивості підсилювача
- ускладнення технології виробництва (технологія виробництва
трансформаторів кардинально відрізняється від технології виготовлення
інших вузлів підсилювача).

4. Операційні підсилювачі.
Операційним називають підсилювач електричних сигналів,
призначений для виконання різних операцій над аналоговими сигналами у
схемах з негативним зворотним зв’язком.
Термін “операційний підсилювач” (ОП) з’явився у аналоговій
схемотехніці, де подібні підсилювачі з ланцюгами зворотного зв’язку
використовувалися для моделювання різних математичних операцій
(складання, інтегрування, диференціювання і т. і.)
Для умовного позначення ОП використовують або прямокутник (рис.
16.7 а), або трикутник (рис. 16.7 б). На структурних (функціональних) схемах
аналогових електронних пристроях зазвичай використовують спрощене
зображення ОП (рис. 16.7 в).

192
 FC
U- UВИХ
NULL
U+ OV U-
FC U-
UВИХ
+V UВИХ
NULL
-V U+ U+
NC OV
NC
-V
+V

а) б) в)
Рис. 16.7 - Умовне позначення операційного підсилювача:
UВХ+ - напруга неінвертуючого входу;
UВХ- - напруга інвертуючого входу;
UВИХ - вихідна напруга.

Існує декілька критеріїв класифікації ОП. Основним критерієм

класифікації є швидкодія ОП, по який вони класифікуються на:
- швидкодіючі ОП;
- прецизійні ОП;
- ОП загального застосування.
До швидкодіючих ОП відносять підсилювачі, у яких частота
одиничного підсилення f1 становить сотні МГц, а також ОП, які в режимі
великого вхідного сигналу мають максимальну швидкість зростання вихідної
напруги 100 В/мкс. Коефіцієнт підсилення таких ОП порівняно малий, а
точностні параметри погані.
Прецизійні ОП, навпаки, мають велике підсилення К106 та добрі
точностні параметри. Недоліками таких ОП є дуже мала швидкодія та
паразитне проходження імпульсних завад від джерела модулюючої напруги
на вихід ОП.
ОП загального застосування мають параметри, які є проміжними між
параметрами швидкодіючих та прецизійних ОП. До ОП загального
застосування належить більшість ОП, які виготовляються в СНД, так і в
дальньому зарубіжжі по напівпровідниковій технології. Такі ОП мають
низьку вартість, широкий діапазон можливих напруг живлення, середній
рівень власних шумів.
Іншим критерієм класифікації ОП є їх вихідна потужність, по
величині якій ОП класифікують на
-мікропотужні ОП;
-малопотужні ОП;
-потужні ОП;
Мікропотужні ОП мають дуже малу споживану потужність Рсп
1мВт, малу напругу живлення (1,5...3В), великий вихідний опір R вих порядку
декількох кОм та малу швидкодію.
Малопотужні ОП мають дещо більшу споживану потужність Р сп
порядку одиниці мВт...сотні мВт та вихідний опір ~ сотні Ом. До таких ОП
193
належить більшість прецизійних ОП та ОП загального застосування.
Потужні ОП мають Rвих ~ одиниць...десятків ОМ та здатні віддавати
у навантаження потужність від десятих часток Ватта до десятків Ватт. Як
правило, такі ОП мають радіатор для відводу тепла.
Термін “операційний підсилювач” (ОП) використовували спочатку в
обчислювальній техніці для позначення багатокаскадного підсилювача, на
основі якого виконувались різноманітні операції над вхідними сигналами,
наприклад, інверсія, підсумування, інтегрування, диференціювання та інші.
Сучасні ОП виготовляють у вигляді інтегральних мікросхем багатокаскадних
підсилювачів, вхідним каскадом яких є диференційний підсилювач, а
вихідним – підсилювач потужності з низькоомним вихідним опором.

u+ Захист Каскад Захист uвих

по Підсилювач зсуву ЕП
u-
входу ДП напруги по
рівня
виходу

Рис. 16.8 – Структурна схема ОП

До складу ОП, крім диференційного підсилювача (ДП), підсилювача

напруги та вихідного емітерного повторювача (ЕП), входять каскад зсуву
рівня та схеми захисту ДП від високовольтних завад і захисту ЕП від
короткого замикання в навантаженні. Вхідний ДП забезпечує високу
стабільність режиму роботи та параметрів при підсиленні диференційного
вхідного сигналу, а також високу завадостійкість усього ОП.
В ОП може підсилюватись як змінна, так і постійна напруга.
Таким чином, ОП являють собою багатокаскадні інтегральні
підсилювачі з диференційним входом та безпосереднім зв’язком між
каскадами. ОП мають великий вхідний опір на кожному вході завдяки
вхідному ДП, працюючому в режимі мікрострумів, та малий вихідний опір
завдяки вихідному ЕП. Завдяки багатокаскадності ОП мають дуже великі
коефіцієнти підсилення як напруги, так і потужності.

Тема 17. Електронні генератори

План
1. Загальні відомості про електронні генератори.
2. Генератори синусоїдальних коливань
194
 3. Генератори несинусоїдальних коливань

1. Загальні відомості про електронні генератори.

Електронний генератор – це пристрій, що перетворює електричну
енергію джерела постійного струму в енергію незатухаючих електричних
коливань заданої форми й частоти.
Генератори широко використаються в електроніці: у радіоприймачах і
телевізорах, системах зв'язку, комп'ютерах, промислових системах
управління й пристроях точного виміру часу.
Частота сигналу може змінюватися від декількох герців до багатьох
мільйонів герців. Вихідна напруга генератора може бути синусоїдальною,
прямокутною, пилкоподібною тощо залежно від типу генератора.

а) б) в)
Рис. 17.1 – Вихідна напруга генератора а) синусоїдальної форми, б)
прямокутної форми і в) пилкоподібної форми

Коли коливальний контур збуджується зовнішнім джерелом

постійного струму, у ньому виникають коливання. Ці коливання є
загасаючими, оскільки активний опір коливального контуру поглинає
енергію струму. Для підтримання коливань у коливальному контурі
поглинену енергію необхідно заповнити. Це здійснюється за допомогою
позитивного зворотного зв'язку.
Позитивний зворотний зв'язок – це подача в коливальний контур
частини вихідного сигналу для підтримки коливань. Сигнал зворотного
зв'язку повинен збігатися по фазі із сигналом у коливальному контурі.

Рис. 17.2 – Блок-схема електронного генератора

Генератор складається з трьох вузлів:
 коливальний контур, що звичайно є частотозадаючим ланцюгом
генератора;
 підсилювач – збільшує амплітуду вихідного сигналу коливального
контуру;
 ланцюг зворотного зв'язку, подає необхідну кількість енергії в
195
 коливальний контур для підтримки коливань.
Таким чином, генератор – це схема з позитивним зворотним зв'язком,
яка використає постійний струм для одержання коливань змінного струму.
За формою генеруємих коливань розрізняють генератори :
 гармонійних (синусоїдальних) коливань;
 імпульсні (релаксаційні) генератори.
За принципом управління генератори підрозділяються на:
 генератори із самозбудженням (автогенератори);
 генератори із зовнішнім (незалежним) порушенням, режимом
їхньої роботи управляють від зовнішнього джерела змінної
напруги.
Автогенератори генерують електричні коливання без якого-небудь
керуючого впливу ззовні. Основним параметром автогенератора є частота
генерируємих коливань. Вибірний підсилювач, охоплений позитивним
зворотним зв’язком містить, самозбуджується, тому що коефіцієнт
підсилення на певних частотах досягає нескінченно великої величини. Ланка
позитивного зворотного зв’язку містить LС-контуры або RC-ланцюги. Тому
що до складу підсилювача й ланки позитивного зворотного зв’язку містить
входять реактивні елементи (C, L), що залежать від частоти. Для виникнення
автоколивань зворотний зв'язок повинен бути позитивним, а посилення
ланцюга зворотного зв’язку повинне бути більше одиниці. Коливання, що
виникають на вході активного елемента, підсилюються й крізь ланцюг
зворотного зв’язку знову надходять на вхід.

Рис. 17.3 – Процес установлення коливань у генераторі

Оскільки зворотний зв’язок позитивний, сигнали на вході
складаються, а вихідний сигнал лавиноподібно зростає. Такий процес
називають самозбудженням автогенератора. Процес виникнення й
наростання коливань відбувається доти, поки в автогенераторі не
встановляться стаціонарні значення струму й напруги, обумовлені
нелінійними властивостями підсилювального елемента.

196
 2. Генератори синусоїдальних коливань.
Генератори синусоїдальних коливань – це генератори, які генерують
напругу синусоїдальної форми. Вони класифікуються відповідно до їхніх
частотозадаючих компонентів.
Трьома основними типами генераторів синусоїдальних коливань є:
- LC –генератори;
- кварцові генератори;
- RC -генератори.
LC-генератори використають коливальний контур з конденсатора й
котушки індуктивності, з'єднаних або паралельно, або послідовно, параметри
яких визначають частоту коливань.
Кварцові генератори подібні LC-генераторам, але забезпечують
більш високу стабільність коливань.

Рис. 17.4 – Схеми LC-генераторів: а) генератор Хартлі і б) генератор

Колпитца

LC-генератори й кварцові генератори використаються в діапазоні

радіочастот. Вони не підходять для застосування на низьких частотах. На
низьких частотах використовують RC-генератори, у яких для завдання
частоти коливань використається резистивно-ємнісний ланцюг.
Автогенератори типу LC застосовують в основному на частотах вище
20 кГц, тому що для більше низьких частот конструкція таких коливальних
контурів громіздка.
Основними типами LC-генераторів є генератор Хартлі та генератор
Колпитца. На рис. 17.4, а зображений генератор Хартлі. Величина
зворотного зв'язку в цій схемі залежить від положення відводу котушки L 1.
Вихідний сигнал знімається з котушки зв'язку L 2. На рис. 17.4, б зображений
генератор Колпитца. Величина зворотного зв'язку в схемі Колпитца
197
визначається відношенням ємностей конденсаторів C1 й C2. Генератор
Колпитца більш стабільний, чим генератор Хартлі, і більш часто
використовується.
RC-генератори застосовують для завдання синусоїдальних коливань
на низьких частотах. Найпростішим RC-генератором синусоїдальних
коливань є генератор з фазосуваючим ланцюгом.
Генератор з фазосуваючим ланцюгом – це звичайний підсилювач із
фазосуваючим RC-ланцюгом зворотного зв'язку.
Замість коливального контуру в схемі включений резистор RK, а
позитивний зворотний зв'язок здійснюється крізь фазообертальний ланцюг,
що складається із трьох ланок RC. Якщо вихід даної схеми з’єднати
безпосередньо із входом, забезпечивши при цьому умови самозбудження, то
коливання, що генеруються, не будуть синусоїдальними. Для того щоб схема
виробляла саме синусоїдальні коливання, позитивний зворотний зв'язок
повинний забезпечуватися тільки для однієї певної гармоніки
несинусоїдальних коливань. Цю функцію й виконує фазосуваючий ланцюг
RC .
Параметри ланцюга повинні бути обрані так, щоб при збільшенні
колекторного струму, а отже, зменшенні потенціалу колектора потенціал
бази збільшувався. Іншими словами, напруги на колекторі й на базі повинні
перебувати в протифазі.

Рис. 17.5 – Схеми RC-генератора

Основна вимога, пропонована до генератора – це стабільність частоти

й амплітуди його коливань. Причинами нестабільної роботи генераторів
являються залежності ємності й індуктивності від температури, старіння
компонентів і зміна вимог до навантаження. Коли потрібна висока
стабільність, використовуються кварцові генератори.
Кварц – це матеріал, що може перетворювати механічну енергію в
електричну, коли до нього прикладають тиск, і електричну енергію в
механічну, коли до нього прикладають напругу. Коли до кристала кварцу
прикладена змінна напруга, кристал починає розтягуватися й стискуватися,
створюючи механічні коливання, частота яких відповідає частоті змінної
напруги.
198
 Кожен кристал кварцу має власну частоту коливань, обімовлену його
структурою й розмірами. Якщо частота прикладеної змінної напруги
збігається із власною частотою, коливання кристала яскраво виражені. Якщо
частота прикладеної змінної напруги відрізняється від власної частоти
кварцу, кристал коливається слабко. Власна частота механічних коливань
кристала кварцу практично не залежить від температури, що робить його
ідеальним для використання в генераторах. У тих випадках, коли необхідно
забезпечити дуже високу стабільність частоти коливань, застосовують
термостатування генератора (кварцовий резонатор поміщають у термостат).
Для виготовлення кварцового резонатора на кристалічну пластинку
кварцу наносяться металеві електроди, до яких притискаються пружини для
забезпечення електричного контакту. Після цього кристал поміщається в
металевий корпус.

Рис. 17.6 – Схеми кварцових генераторів: а) Хартлі і б) Колпитца

На рис. 17.6, а зображена схема кварцового генератора Хартлі з

паралельним зворотним зв'язком. Кварц включений послідовно в ланцюг
зворотного зв'язку.
Якщо частота коливального контуру відхиляється від частоти кварцу,
імпеданс кварцу збільшується, зменшуючи величину зворотного зв'язку з
коливальним контуром. Це дозволяє коливальному контуру повернутися на
частоту кварцу.
На рис. 17.6, б зображений генератор Колпитца із кварцом,
включеним так само, як й у генераторі Хартлі. Кварц управляє зворотним
зв'язком з коливальним контуром.

3. Генератори несинусоїдальних коливань

Генератори несинусоїдальних коливань застосовують для створення
періодичних електричних сигналів довільної форми (несинусоїдальних
імпульсів), спектр яких не може бути виражений одним доданком типу

199
cos(ωt+φ). Прикладами несинусоїдальних коливань можуть служити
коливання прямокутної, пилкоподіьної або трикутної форми (або комбінації
цих форм). В основному в якості генераторів несинусоїдальних коливань
використають релаксаційні генератори. Релаксаційний генератор запасає
енергію в реактивному компоненті за одну фазу циклу коливань і поступово
віддає її протягом релаксаційної фази циклу. Релаксаційними генераторами є
блокінг-генератори й мультивібратори.

Рис. 17.6 – Генератор пилкоподібної напруги і його часові діаграми

Рис. 17.7 – Мультивібратор - генератор прямокутної напруги і його часові

діаграми

Змістовий модуль 2.2. Мікропроцесорна техніка

Тема 18. Основи мікроелектроніки
План
1. Загальні відомості
2. Оптоелектроніка.
3. Акустична електроніка.
4. Магнетоелектроніка.
5. Криоелектроніка

200
 6. Хемотроніка.
7. Біоелектроніка

2. Загальні відомості
Мікроелектроніка – це розділ електроніки, який включає
дослідження конструювання і виробництво електронних мікросхем і
радіоелектронної апаратури на їх основі.
Цифрові мікроелектронні пристрої являють собою дискретні цифрові
автомати, що виконані на інтегральних мікросхемах і призначені для
обробки інформації, що представлені у вигляді цифрового коду.
Цифрові мікроелектронні пристрої поділяються на два великих класи:
комбінаційні і послідовнісні.
Комбінаційні пристрої реалізують функції, що залежать тільки від
комбінації змінних, що до них входять, у даний момент часу і не залежать від
стану пристрою в попередній момент часу.
Послідовнісні (від слова «послідовність») пристрої реалізують
функції, що залежать не тільки від комбінації вхідних змінних у даний
момент часу, а ще й від стану пристрою в попередній момент часу: вони
мають пам'ять.
Основним найважливішими цифровими мікроелектронними
пристроями є:
- дешифратори;
- мультиплексори;
- лічильникі імпульсів;
- регістри;
- ЦАП і АЦП;
Будуються такі пристрої на логічних елементах і тригерах.
Функціональна мікроелектроніка дозволяє реалізувати функцію
електронного пристрою шляхом використання фізичних явищ у твердому
тілі. Для переробки інформації у функціональних пристроях
використовуються фізичні явища, не зв'язані обов'язково з
електропровідністю, наприклад оптичні і магнітні явища, поширення
ультразвуку.
Напрямки функціональної мікроелектроніки:
 оптоелектроніа;
 акустична електроніка;
 магнітоелектроніка;
 кріоелектроніка;
 хемотроніка;
 діелектрична електроніка;
 біоелектроніка.

2. Оптоелектроніка.
Оптоелектроніка – один з найбільш розвинутих напрямків у
функціональній мікроелектроніці, оскільки оптичні і фотоелектричні явища
201
досить добре вивчені, а технічні засоби, засновані на цих явищах, тривалий
час використовуються в електроніці (фотоелементи, фотоелектронні
множники, фото діоди, фото транзистори й ін.).
Оптоелектроніка основана на електронно-оптичному принципі
одержання, передачі, обробки і збереження інформації, носієм якої є
електричний нейтральний фотон. Сполучення в фотоелектронних
функціональних пристроях двох способів обробки і передачі інформації –
оптичного і електричного – дозволяє досягати величезної швидкодії, високої
щільності розміщення збереженої інформації, створення високоефективних
засобів відображення інформації. Перевагою елементів оптоелектроніки є те,
що вони оптично зв'язані, а електрично ізольованні між собою.
Основним елементом оптоелектроніки, є оптрон. Найпростіший
оптрон являє собою чотириполюсник, що складається з трьох елементів:
джерела випромінювання (фотовипромінювача), світловода і приймача
випромінювання (фотоприймача).
Сполучення фотовипромінювача і фотоприймача в оптроні одержало
назву оптоелектронної пари. Світлодіоди, виконані на основі арсеніду
галію, фосфіду галію, фосфіду кремнію, карбіду кремнію. Можливості
оптрона визначаються характеристиками фотоприймача, цей елемент і дає
назву оптрона в цілому. До основних різновидів оптронів відносяться:
- резисторні (фотоприймачем служить фоторезистор);
- діодні (фотоприймач – фотодіод);
- транзисторні (фотоприймач – фототранзистор);
- тиристорні (фотоприймач – фототиристор).

3. Акустична електроніка.
Акустична електроніка – це напрямок функціональної
мікроелектроніки, оснований на використанні п'єзоелектричного ефекту.
Акустична електроніка займається перетворенням акустичних сигналів в
електричні й електричних в акустичні.
Розглянемо структуру елементарного шматочку кварцу, що
складається з трьох молекул SiО 2. При відсутності деформації центр ваги
позитивних і негативних іонів збігається. Стиск кристала у вертикальному
напрямку призводить до зсуву позитивних іонів вниз, а негативних нагору.
Відповідно, на зовнішніх електродах з'являється різниця потенціалів. Це
явище називають прямим п'єзоелектричним ефектом. Існує і зворотний
п’єзоефект – коли під дією прикладеної напруги й у залежності від її
полярності п’єзокристал (кварц, сегнетова сіль, турмалін і ін.)
поляризується і змінює свої геометричні розміри. Якщо ж до п’єзокристалу
прикласти змінну напругу, то в ньому збуджуються механічні коливання
визначеної частоти, що залежать від розмірів кристалу.
Одним з основних пристроїв акустичної електроніки є
електроакустичний підсилювач (ЕАП).
Акустоелектроні пристрої являються дуже перспективними
особливо для широкосмугових схем і схем надвисокочастотного (НВЧ)

202
діапазону.

4. Магнетоелектроніка.
Магнетоелектроніка пов’язана є використанням властивостей
тонких, магнітних плівок. Застосування магнітних матеріалів як носіїв
інформації основане на тім, що вони володіють двома стійкими станами, що
відповідають двом граничним ділянкам циклу перемагнічування –
магнітному насиченню і розмагнічуванню. Як магнітні матеріали
використовуються феритові сердечники, тонкоплівкові магнітні елементи.
Для магнітних плівок електричні властивості зв'язані з гальваномагнітними
ефектами, основаними на взаємодії носіїв струму з магнітним полем у
плівці.
Для мікроелектроніки та обчислювальної техніки найчастіше
використовуються тонкі плівки пермалої (сплав нікелю і заліза з невеликими
добавками міді, хрому і молібдену). Такі плівки забезпечують високу
швидкодію, інформаційні ємності в обмеженому обсязі з малими
енергетичними витратами на управління і збереження інформації.
Структурно матриця пам'яті на тонких магнітних плівках містить
скляну підкладку, на якій спочатку формується мідна плівка. На мідну плівку
методом випаровування у вакуумі наноситься пермалоєву магнітна плівка
товщиною порядку 0,01 мкм. Далі на основі поліамідної плівки,
фольгованої із двох сторін у процесі стандартної фотолітографії,
формують перпендикулярно розташовані друг до друга числові і
сигнально-розрядні шини. Отримана керуюча матриця провідників
накладається на скляну пластинку з пермалоєвою плівкою. Якщо тепер по
числовий і сигнальнорозрядженій шинам пропустити струмові імпульси, то
вони при своєму збігу на перехрестку шин перемагнітять ділянку плівки. Під
перехрестям шин з'явиться таким чином зорієнтований домен. Це локальне
положення намагніченості можна прийняти за одиницю. Магнітостатичні
характеристики магнітної плівки забезпечують стабільне положення
сформованого домену і тривале збереження записаної інформації. Для того
щоб така ситуація була виявлена, у числову шину подається перемінний струм
частотою 10 МГц, що розгойдує домен з такою же частотою щодо сигнально-
розрядної шини на кут менш 90°. В результаті складова повного магнітного
потоку домену змінюється по абсолютній величині між максимальним
значенням і нулем з частотою, удвічі більшою, ніж частота струму в числовій
шині. При цьому виникає вихідний сигнал, що знімається із сигнально-
розрядної шини. Подані в момент відтворення в числову шину імпульси струму
частотою 10 МГц викликають появу вихідного сигналу в сигнально-розрядній
шині з частотою 20 Мгц. При відтворенні обидва сигнали (відтворений і
опорний) знаходяться у фазі і вихідна різницева напруга, поступаюча на
підсилювач, практично дорівнює нулю. Якщо ж відтворюється «1», то
корисний сигнал виявляється зрушеним по фазі щодо опорного на 180° і
амплітуда вихідного сигналу буде подвоюватися. Це дозволяє чітко
розрізнити нульовий рівень сигналу від одиничного і надійно представити

203
відтворену інформацію в двійковому коді.
На тонких магнітних плівках можуть бути виконані не тільки
елементи пам'яті ЕОМ, але також логічні мікросхеми, магнітні підсилювачі й
інші пристрої.

5. Криоелектроніка
Криогенна: електроніка або криоелектроніка – одна з нових і
перспективних галузей електроніки, яка досліджує явища, що відбуваються у
твердому тілі при низьких температурах, і їх практичне застосування
отриманих результатів у різних галузях радіоелектроніки.
До криогенних температур відносять температури в межах 20...0 К.
Опір будь-якого металу при пониженні температури падає. У деяких металах
і сплавах: при температурі близько 20 К і нижче опір падає до нуля. Такі
матеріали називаються надпровідниками. В даний час надпровідність
удалося знайти приблизно в двадцяти елементів (зокрема, свинцю, ртуті,
алюмінію, телуру), багатьох металевих сплавів (сплави свинцю з золотом), а
також в інших з'єднань, що містять неметали. Якщо в кільце з надпровідного
матеріалу ввести струм, то він буде присутній у ньому дуже довго (протягом
багатьох місяців і навіть років). Це пояснюється тим, що електрони
проходять крізь матеріал, що знаходиться у надпровідному стані, без втрат
енергії. Відомо також, що надпровідник характеризується нульовою
магнітною індукцією. Якщо матеріал стає надпровідним, то він як би
виштовхує будь-яке наведене в ньому магнітне поле, а повний магнітний
потік, що охоплює надпровідну ціль, змінитися не може. Використання
низьких температур дозволяє домогтися кінетичної упорядкованості
(упорядкованості руху) носіїв заряду, звести до мінімуму теплову
хаотичність коливальних рухів атомів у кристалічних ґратах твердого тіла,
тобто в значній мірі зменшити рівень флуктуаційних власних шумів
відповідних приладів. Тим самим використання криогенних температур
дозволило значно поліпшити технічні і економічні параметри електронних
пристроїв, у тому числі й в обчислювальній техніці.

6. Хемотроніка.
Хемотроніка як новий науково-технічний напрямок виникла на стику
електрохімії та електроніки – це наука про побудову різноманітних
електрохімічних приладів на основі явищ, зв'язаних із проходженням струму в
рідких тілах з іонною провідністю.
Дослідження показали, що рідинні системи мають ряд важливих
переваг перед системами на основі твердих тіл. До основних переваг рідинних
(електролітичних) приладів варто віднести:
- низькі робочі напруги (до 1 В) і малі струми (мікроампери), що дозволяє
створювати дуже економічні прилади;
- поява нелінійності характеристик при малих прикладених напругах
(0,05...0,005 В), що дозволяє досягти високої чутливості нелінійних
перетворювачів;

204
- протікання фізико-хімічних процесів у тонкому шарі (одиниці мікрометрів),
що дає можливість створювати мікромініатюрні елементи схем.
В даний час запропоновано велике число різних хімотронних приладів і
пристроїв: керовані опори, крапкові і площинні електрохімічні діоди і
транзистори, інтегратори, блоки пам'яті ЕОМ, каскади посилення постійного
струму й ін. Спільність механізму роботи хімотронних приладів і
електрохімічних механізмів сприйняття, перетворення і збереження
інформації в складних системах живих організмів (у тому числі й у нейронах
людського мозку) дозволяє розраховувати на створення в майбутньому на
рідинній основі біоперетворювачів інформації – своєрідних моделей людського
інтелекту.
З різноманітних технічних засобів хемотроніки найбільший інтерес
представляють керовані опори і запам'ятовуючі пристрої.

7. Біоелектроніка
Біоелектроніка – напрямок функціональної мікроелектроніки, що
виник як відгалуження більш загальної науки – біоніки, яка досліджує
специфічні явища, що відбуваються в живих організмах, і використовує їх в
різноманітних науково-технічних цілях.
Сучасна біоелектроніка охоплює проблеми вивчення нервової
системи людини, тварин, а також моделювання нервових кліток (нейронів і
нейронних мереж) для подальшого удосконалення електронних приладів і
пристроїв, особливо в області електронної обчислювальної техніки.
Нервові клітки володіють величезними логічними можливостями,
обумовленими великою кількістю входів, виходів, зворотних зв'язків, що
змінюють свою структуру по визначеним, поки ще не вивченим законам.
Жодна зі штучно створених моделей нейронів не відтворює в даний час
навіть у грубому наближенні тих логічних можливостей, що маються в
реальній нервовій клітці.

Тема 19. Інтегральні мікросхеми

План
1. Основні поняття і історія створення ІМС.
2. Рівні проектування і класифікація ІМС.
3. Призначення ІМС.
4. Конструкції мікросхем.
5. Напівпровідникові ІМС.

1. Основні поняття і історія створення ІМС.

Інтегральна (мікро)схема (ІС, ІМС, МС), чіп, мікрочіп (англ. chip –

205
тріска, уламок, фішка) – це мікроелектронний виріб, виконуючий певну
функцію перетворення, опрацьовування сигналів, накопичення інформації і
маючий високу щільність упаковки електрично з'єднаних елементів,
виконаних в єдиному герметичному корпусі.
ІМС являє собою електронний прилад, який складається з багатьох
мініатюрних транзисторів та інших елементів схеми, об'єднаних у моноблок
(чіп).
Елемент ІМС – це частина мікросхеми, яка реалізує функцію, якого-
небудь електрорадіоелемента, яка не може бути виділена, як самостійний
виріб.
Під електрорадіоелементом розуміють транзистор, діод, резистор,
конденсатор.
Компонент ІМС – це частина мікросхеми, що реалізує функцію,
якого-небудь електрорадіоелемента, який може бути виконаний як
самостійний виріб. До простих компонентів відносяться безкорпусні діоди і
транзистори, спеціальні типи конденсаторів, малогабаритні котушки
індуктивності. Складні компоненти містять декілька елементів – діодні
збірки мікросхем.
Щільність упаковки – це відношення числа компонентів і елементів
до об'єму мікросхеми, без врахування об'єму виводів.
При використанні в радіоелектронній апаратурі самі мікросхеми
являються елементами тобто неподільними одиницями і складають
елементну базу радіоелектронної апаратури та електронно-обчислювальної
техніки.
Критерієм складності мікросхеми є ступінь інтеграції – кількість
вміщуваних в ІМС елементів і компонентів.
Історія створення ІМС
Спочатку, коли напівпровідникові елементи тільки входили в життя,
кожен транзистор, резистор або діод використовувався окремо, тобто
розміщувався у свій індивідуальний корпус і включався в схему за
допомогою своїх індивідуальних контактів. Так робили навіть у тих
випадках, коли доводилося збирати безліч однотипних схем з одних і тих же
елементів. Але поступово прийшло розуміння того, що подібні пристрої
раціональніше не збирати з окремих елементів, а відразу виготовляти на
одному загальному кристалі. Справді, всі напівпровідникові елементи за
своїм устроєм дуже схожі один на одного, мають однаковий принцип дії і
розрізняються тільки взаєморозташуванням p-n переходів.
Отже, використовуючи технологію, застосовувану для виготовлення
окремих електронних компонентів, можна відразу створити на одному
кристалі закінчену схему з декількох десятків, сотень і навіть тисяч таких
компонентів. Виграш від цього буде величезний.
Переваги ІМС:
- зниження витрат (вартість мікросхеми звичайно в сотні разів менше,
ніж сукупна вартість всіх електронних елементів її складових);
- збільшення надійності;

206
 - зменшення енергоспоживання і збільшення швидкодії, крізь те, що всі
електронні елементи інтегральної мікросхеми в сотні і тисячі разів
менше своїх аналогів у звичайній збірній схемі.
Авторами головного винаходу століття інформаційних технологій –
ІМС – однаковою мірою вважаються Роберт Нойс (1927-1990) і Джек С.
Кілбі (1923). Не знаючи один одного, вони вирішили проблему мінімізації
дискретних елементів монтажної плати комп’ютера та перенесення їх на
пластину з кремнію (Нойс) і германію (Кілбі). Це значно збільшило
продуктивність комп’ютера й одночасно скоротило його вартість.
Інтегральна схема, як і раніше, залишається ключовим досягненням ери
електроніки.
Перші інтегральні схеми, зроблені Кілбі на основі германію і лише
пізніше реалізовані ним на основі кремнію (колишній співробітник Кілбі –
Нойс, який помер у 1990 р. і тому не зміг розділити успіх свого колеги,
майже відразу запропонував схеми на основі унікальних властивостей
двоокису кремнію), мали два транзистори і два R-C-ланцюги, а їх площа
становила кілька квадратних сантиметрів. Сьогоднішні ж інтегральні схеми –
це 10 млн. транзисторів на такій самій площі. Протягом тривалого часу
щороку подвоювалася кількість компонентів інтегральних схем. Сьогодні
цей проміжок часу трохи подовжився: кількість компонентів інтегральних
схем подвоюється кожні півтора року.
Часто під інтегральною схемою (ІС) розуміють власне кристал або
плівку з електронною схемою, а під мікросхемою (МС) – ІС, вкладену в
корпус. У той же час вираження «чіп компоненти» означає «компоненти для
поверхневого монтажу» у відмінності від компонентів для традиційної пайки
в отвори на платі. Тому вірніше говорити «чіп-мікросхема», маючи на увазі
мікросхему для поверхневого монтажу. В даний момент велика частина
мікросхем виготовляється в корпусах для поверхневого монтажу.

2. Рівні проектування і класифікація ІМС.

Розрізняють такі рівні проектування ІМС:
 Фізичний – методи реалізації одного транзистора (або невеликої
групи) у виді легованих зон на кристалі.
 Електричний – принципова електрична схема (транзистори,
конденсатори, резистори і т.п.).
 Логічний – логічна схема (логічні інвертори, елементи АБО-НІ, І-
НІ і т.п.).
 Схемо- і системотехнічний рівень – схемо- і системотехнічна
схеми (тригери, компаратори, шифратори, дешифратори тощо).
 Топологічний – топологічні фотошаблони для виробництва.
 Програмний рівень (для мікроконтролерів і мікропроцесорів) –
команди для програміста.
В даний час велика частина інтегральних схем розробляється за
допомогою систем автоматичного проектування САПР, що дозволяють
автоматизувати і значно прискорити процес одержання топологічних
207
фотошаблонів.
ІМС класифікують за ознаками:
а) За ступенем інтеграції:
 МІС – мала інтегральна схема (до 100 елементів у кристалі);
 СІС – середня інтегральна схема (до 1 000);
 ВІС – велика інтегральна схема (до 10 000);
 ЗВІС – зверхвелика інтегральна схема (до 1 мільйона);
 УВІС – ультравелика інтегральна схема (до 1 мільярда);
 ГВІС – гігавеликі (більш 1 мільярда).
б) За технологією виготовлення:
 Напівпровідникова мікросхема – ІС, всі елементи і
міжелементні з'єднання якої виконані на одному
напівпровідниковому кристалі (наприклад, кремнію, германія,
арсеніду галію).
 Плівкова мікросхема – ІС, всі елементи і міжелементні
з'єднання якої виконані у виді плівок:
- товстоплівкові інтегральні схеми;
- тонкоплівкові інтегральні схеми.
 Гібридна мікросхема – ІС, що крім напівпровідникового
кристалу містить трохи безкорпусних діодів, транзисторів і(чи)
інших електронних компонентів, поміщених в один корпус.
в) За видом оброблюваного сигналу:
 Аналогові ІМС;
 Цифрові ІМС;
 Аналого-цифрові ІМС.
Аналогові мікросхеми – ІС, у який вхідні і вихідні сигнали
змінюються за законом безупинної функції в діапазоні від позитивного до
негативної напруги живлення.
Цифрові мікросхеми – ІС, у який вхідні і вихідні сигнали можуть
мати два значення: логічний чи нуль логічна одиниця, кожному з який
відповідає визначений діапазон напруги.
Аналого-цифрові мікросхеми – ІС, які сполучають у собі форми
цифрової й аналогової обробки сигналів. В міру розвитку технологій
одержують усе більше поширення.
Основним елементом аналогових мікросхем є транзистори (біполярні
чи польові). Різниця в технології виготовлення транзисторів істотно впливає
на характеристики мікросхем. Тому нерідко в описі мікросхеми вказують
технологію виготовлення, щоб підкреслити тим самим загальну
характеристику властивостей і можливостей мікросхеми. У сучасних
технологіях поєднують технології біполярних і польових транзисторів, щоб
домогтися поліпшення характеристик мікросхем.
г) За елементною базою:
 Мікросхеми на уніполярних (польових) транзисторах – самі
економічні (по споживанню струму):

208
 - МОП-логіка (метал-окисел-напівпровідник логіка) –
мікросхеми формуються з польових транзисторів n-МОП чи
p-МОП типу;
- КМОП-логіка (комплементарна МОП-логіка) – кожен
логічний елемент мікросхеми складається з пари
взаємодоповнюючих (комплементарних) польових
транзисторів (n-МОП і p-МОП).
 Мікросхеми на біполярних транзисторах:
- РТЛ – резисторно-транзисторна логіка (застаріла, замінена на
ТТЛ);
- ДТЛ – діод-транзисторна логіка (застаріла, замінена на ТТЛ);
- ТТЛ – транзисторно-транзисторна логіка – мікросхеми
зроблені з біполярних транзисторів із багатоемітерними
транзисторами на вході;
- ТТЛШ – транзисторно-транзисторна логіка з діодами Шотки
– удосконалена ТТЛ, у якій використовуються біполярні
транзистори з ефектом Шотки.
o ЕСЛ – еміттерно-звязана логіка – на біполярних
транзисторах, режим роботи яких підібраний так, щоб вони не
входили в режим насичення, – що істотно підвищує
швидкодію.
КМОП і ТТЛ (ТТЛШ) технології є найбільш поширеними логіками
мікросхем. Там, де необхідно заощаджувати споживання струму,
застосовують КМОП-технологію, у випадках, де важливіше швидкість і не
так потрібна економія споживаної потужності застосовують ТТЛ-
технологію. Слабким місцем КМОП-мікросхем є уразливість від статичної
електрики – досить торкнутися рукою виводу мікросхеми і її цілісність уже
не гарантується.

3. Призначення ІМС
Інтегральна мікросхема може володіти закінченим складним
функціоналом – аж до цілого мікрокомп'ютера (однокристальний
мікрокомп'ютер).
Сфера використання аналогових схем:
- Операційні підсилювачі
- Генератори сигналів
- Фільтри (у тому числі на п’єзоефекті)
- Аналогові помножувачі
- Стабілізатори джерел живлення
- Мікросхеми управління імпульсних блоків живлення
- Перетворювачі сигналів
Сфера використання цифрових схем:
- Логічні елементи
- Тригери
- Регістри
209
 - Буферні перетворювачі
- Модулі пам'яті
- Мікроконтролери
- (Мікро)процесори (у тому числі ЦПУ в комп'ютері)
- Однокристальні мікрокомп'ютери

4. Конструкції мікросхем.
Для захисту елементів і компонентів ІМС від впливу зовнішніх
факторів – пилу, вологи, механічних впливів тощо – здійснюється
герметизація кристала або підкладки, що істотно підвищує їхню
експлуатаційну надійність. Герметизацію ІМС здійснюють або за допомогою
ізоляційних матеріалів, або з використанням принципів вакуум-щільної
герметизації. При герметизації ІМС ізоляційними матеріалами кристал
напівпровідникової або підкладку гібридної ІМС покривають шаром
органічного діелектрика: лаку або компаунда. Названі ізоляційні матеріали
повинні мати високі електроізоляційні і вологостійкі властивості, повинні
бути стійкі до розтріскування при циклічних впливах високих і низьких
температур, повинні мати слабку хімічну активність, гарну адгезію і
плинність у рідкій фазі. Такі покриття називають комфортними, а ІМС,
герметизовані комфортним покриттями – безкорпусними ІМС. Однак
ізоляційні матеріали не забезпечують належного захисту ІМС від підвищеної
вологості.
Надійним способом захисту кристала (підкладки) ІМС від впливів
зовнішнього середовища є вакуум-щільна герметизація, що досягається при
переміщенні кристала в герметизований корпус. Промисловість випускає
корпуса прямокутної і круглої форми.
По застосовуваному матеріалі розрізняють чотири типи корпусів:
металосклянні, металокерамічнні, керамічні і пластмасові. При цьому
головними елементами конструкції корпуса є металева або керамічна кришка
й армованими виводами основа, на якій за допомогою допоміжних
конструктивних елементів кріпиться кристал (підкладка) мікросхеми. У
сукупності все це являє собою закінчений конструктивний вузол – ІМС.
Пластмасові корпуси не забезпечують вакуум-щільну герметизацію в
жорстких умовах експлуатації (тривалий вплив механічних навантажень,
тропічна вологість, зміна температури від – 60 до + 125° С), однак є
найбільш дешевими у виробництві.

210
 Рис. 19.1 – Загальна конструкція ІМС а) із корпусом прямокутної форми і
б) з корпусом круглої форми

Кристали мікросхеми високого ступеня інтеграції (4-й і 5-й з числом

елементів 103-104 – ВІС) мають звичайно велике число виводів, що
позначається на конструкції корпуса. У ряді випадків для розміщення
великого числа виводів із установленим кроком керамічні і пластмасові
корпуси ВІС виконують подовженої форми.

5. Напівпровідникові ІМС.
На відміну від гібридних ІМС, напівпровідникові виконуються на ос-
нові кристалу напівпровідника, де окремі його області виконують ролі
транзисторів, діодів, конденсаторів, резисторів тощо, які з'єднуються за
допомогою алюмінієвих плівок, що наносяться на поверхню кристалу.
Електронні пристрої на напівпровідникових ІМС можуть мати
щільність монтажу до 500 елементів у 1 см 3 і цей параметр з року в рік
зростає. Середній час безвідмовної роботи пристрою, що має 10 7-1010
елементів, досягає 103 -104 годин.
Для виготовлення напівпровідникових ІМС використовують пластини
кремнію товщиною не більш 30-50 мкм і діаметром 50-100 мм, що утворять
підкладку. На поверхні або в обсязі таких підложок формуються елементи
напівпровідникової ІМС. В основі формування елементів на підкладці
лежить планарна технологія, що дозволяє груповим методом опрацьовувати
одночасно кілька десятків підкладок із сотнями і тисячами
напівпровідникових ІМС на кожній. Елементи виготовлені по планарній
технології, мають плоску структуру: р-n-переходи і відповідні контактні
площадки виходять на одну площину підкладки. Захисна плівка з двоокису
кремнію SiO2, нанесена на поверхню підкладки, служить для захисту р-n-
переходів від зовнішніх впливів.
Після закінчення технологічного циклу підкладки розрізають
алмазним різцем або лазерним променем на окремі кристали, що
представляють собою напівпровідникові ІМС. Перед поділом підкладки на
окремі кристали виробляється вимір електричних параметрів
211
напівпровідникових ІМС.
Найбільш часто застосовуваними і найбільш складними елементами
напівпровідникових ІМС є транзистори. Домінуюче положення в
напівпровідникових ІМС займають біполярні і польові (з МОН-структурою)
транзистори. Напівпровідникові ІМС на основі МОН-транзисторів
мають більш просту технологію виготовлення, меншими розмірами
елементів і більшим ступенем інтеграції. Особливо значні переваги МОН-
технології в ВІС. Однак по швидкодії напівпровідникові ІМС на МОН-
транзисторах поступаються біполярним.
Для виготовлення транзисторів, як і для виготовлення
інших елементів напівпровідникових ІМС і міжелементних з'єднань, у
даний час використовується кілька різновидів планарної технології.
Найбільш широко застосовується планарно-дифузійна, планарно-
епитаксіальна технологія з ізоляцією елементів за допомогою
зворотнозміщених р-n-переходів.
Основні етапи виготовлення інтегральних біполярних
транзисторів n-р-n типу методом планарно-дифузійної технології. За
основу беруть однорідну підложку з кремнію р-типу. Шляхом термічного
окислювання кремнію на поверхні підкладки формують тонку захисну плівку
діоксиду кремнію. Після цього способом фотолітографії виготовляють першу
оксидну маску, для чого поверхня окисної плівки SіO 2 покривають тонким
шаром світлочутливої емульсіїфоторезиста. На фоторезист проектують
необхідний малюнок маски, після чого зображення проявляють і засвічені
ділянки фоторезисту стравлюють, оголюючи окисну плівку. Потім за
допомогою травлення оголені ділянки окисної плівки розчиняють. При цьому
утвориться сукупність отворів (вікон) необхідної конфігурації й у кількості,
що відповідає заданому числу транзисторів ІМС. Крізь отримані вікна
відбувається дифузія домішок n-типу, що проникає в глиб підкладки. У
результаті утворяться шари n-типу (острівці), ізольовані від підкладки і від
сусідніх острівців за допомогою замкнених р-n переходів. Такі острівці є
основою для створення всіх елементів ІМС. На отриманих острівцях (у
даному випадку їх два) формуються планарні транзистори. Для цього
виготовляють другу оксидну маску, крізь яку вглиб острівця, що є областю
колектора n-типу, здійснюється дифузія домішки р-типу і виходить шар бази
р-типу. Потім виготовляють третю оксидну маску, крізь яку в острівці йде
дифузія домішки n-типу і виходить емітер р-типу. На заключному етапі крізь
четверту оксидну маску напиляють металізовані контакти на отримані шари і
необхідні сполучні доріжки.
Недоліком планарно-дифузійної технології є порівняно мала точність
границь р-n-р-переходів, тому що дифузія домішок йде з поверхні підкладки.
Тому домішка розподіляється нерівномірно по товщині підкладки:
концентрація на поверхні більше, ніж у глибині. Зазначений недолік
значною мірою усувають за допомогою планарно-епітаксіальної технології.
Епітаксія являє собою процес нарощування з газової фази тонкого
напівпровідникового шару товщиною 10-15 мкм на напівпровідникову

212
підкладку з будь-яким типом електропровідності. При цьому кристалічні
грати вирощеного шару є точним продовженням кристалічних ґрат
підкладки. Епітаксіальний шар і підкладка розділені р-n-переходом, що
звичайно використовують як ізоляцію.
Етапи виготовлення інтегральних біполярних транзисторів n-р-
n-типу методом планарно-епітаксіальної технології. При виготовленні
інтегральних транзисторів звичайно використовують високоомну підкладку
р-типу і епітаксіальний шар n-типу, покритий оксидною плівкою SiO 2. Потім
із плівки SiO2 створюють маску, крізь вікна якої відбувається дифузія
домішки р-типу. У результаті створюються ізольовані замкненими р-n-
переходами острівці епітаксіального шару, аналогічні розглянутим при
планарно-дифузійної тхнології. Подальші етапи формування на острівцях
планарних транзисторів.
При планарно-епітаксіальній технології домішка розподілена
рівномірно по товщині і р-n-переходи досить чіткі. Технологія виготовлення
інтегральних МДН-транзисторів не відрізняється від розглянутої, однак
кількість операцій скорочується в 3–3,4 рази, а займана транзистором площа
зменшується в 20–25 разів.
Етапи виготовлення інтегральних діодів. Планарна технологія
дозволяє формувати діоди будь-яких типів за викладеною методикою. Однак
з конструктивно-технологічних розумінь як діоди звичайно використовують
емітерний або колекторний р-n-переходи інтегральних транзисторів.
Діоди на основі колекторного переходу мають найбільшу припустиму
зворотну напругу (до 50 В). Найменший зворотний струм і найбільшу
швидкодія мають діоди, у яких використовується емітерний перехід. Діод на
основі емітерного переходу при закороченому колекторному переході часто
застосовується як інтегральний стабілітрон.
Етапи виготовлення інтегральних резисторів. Створення
інтегральних резисторів, що представляють собою тонкий (порядку 3 мкм)
шар напівпровідника, відбувається по планарній технології в процесі дифузії
домішки в острівці підкладки або епітаксіального шару одночасно з
формуванням транзисторів і діодів в інших острівцях підкладки. Такі
резистори називають дифузійними. Ізоляція дифузійних резисторів від
інших елементів і підкладки здійснюється так само, як і в інтегральних
транзисторах, за допомогою замкненого р-n-переходу.
В основі найбільш розповсюдженого способу виготовлення
дифузійних резисторів лежить використання базового або емітерного шару
транзисторної структури. У першому випадку одержують високоомні
резистори, у другому – низькоомні, тому що базовий шар має значно меншу
концентрацію основних носіїв, ніж емітерний.
Дифузійні резистори на основі базового шару біполярного
транзистора мають поверхневий питомий опір порядку 100–300 Ом, на
основі емітерного шару – порядку 0,5 Ом. Звичайно діапазон опорів таких
резисторів обмежується значеннями від 10 Ом до 50 Ом, а займана площа
для верхніх значень діапазону складає приблизно 0,125 мм 2, що в 40–50 разів

213
перевищує площу інтегрального транзистора. Дифузійні резистори з
ізолюючими р-n-переходами працюють аж до частоти 20 Мгц.
У напівпровідникових ІМС на МОН-структурах як резистори часто
використовуються МОН-транзистори. Поперечний переріз р-канала, що
представляє собою резистивну доріжку, зменшено зверху додатковою
дифузією n-типу. Ці резистори є нелінійними і називаються пінч-
резисторами.
Етапи виготовлення інтегральних конденсаторів. Як
конденсатори напівпровідникових ІМС використовують ємності зворотно
включених р-n-переходів (бартерні ємності) біполярних транзисторів або
ємності МОН-транзисторів, що виготовляють в ізольованих від інших
елементів острівцях у єдиному технологічному циклі з іншими
транзисторними структурами.
Інтегральні конденсатори формуються переважно на основі бар'єрних
ємкостей емітерного і колекторного р-n-переходів біполярних транзисторів.
Конденсатор на емітерному переході має найбільшу ємність на
одиницю площі (питому ємність), що досягає 0,2 мкф/м2.
Недоліками конденсаторів на основі р-n-переходів є невелика питома
ємність, значно велика в порівнянні з транзистором площа, залежність ємності від
напруги і наявність паразитних ємкостей за рахунок ізолюючих р-n-переходів.
Тому в даний час конденсатори порівняно рідко використовують у ІМС. Ще
рідше використовують індуктивні елементи крізь досить великі труднощі
реалізації навіть малих значень індуктивності.
Після виготовлення всіх елементів (транзисторів, діодів, резисторів і ін.)
напівпровідникових ІМС необхідно створити міжелементні з'єднання, що
формують остаточну структуру принципової схеми назначеного призначення, а
також контактні площадки для приєднання зовнішніх виводів корпусу. Для цього
попередньо окислену поверхню пластини кремнію покривають шаром алюмінію
(наприклад, методом вакуумного напилювання) товщиною 0,5–2 мкм, що після
заключної операції фотолітографії крізь вікна фоторезисту в непотрібних місцях
стравлюють. На поверхні напівпровідника залишається необхідний малюнок
алюмінієвих провідників шириною близько 10 мкм і контактні площадки.
З'єднання контактних площадок з виводами корпуса здійснюють у більшості
випадків за допомогою золотих дротиків діаметром 25–50 мкм ультразвукової або
термокомпресорним зварюванням.

Тема 20. Мікропроцесори

План
1. Цифро-аналогові перетворювачі.
2. Аналого-цифрові перетворювачі.

214
 3. Процесори і мікропроцесори.

1. Цифро-аналогові перетворювачі.
Цифро-аналогові перетворювачі (ЦАП) призначені для перетворення
цифрової інформації в аналогову форму у вигляді напруги (іноді струму). Їх
використовують в системах управління технологічними процесами, в
аналогових мікропроцесорах, в дисплеях, графічних пристроях. Цифро-
аналогове перетворення полягає в тому, що для вхідного паралельного n-
разрядного коду: X = X12-1 + Х22-2 + ... + Xn2-n, де X – цифри 0 або 1, а 2 -n –
вага n-го розряду.
Структура ЦАП включає:
 резистивну або транзисторну матрицю для формування еталонних
струмів;
 ключі для комутації еталонних струмів згідно вхідному коду до
загальної точки підсумовування;
 операційний підсилювач для перетворення струму у вихідну
напругу;
 допоміжні схеми для узгодження з вхідними рівнями сигналів;
стабілізоване джерело Uoп.

Рис. 20.1 – Структура ЦАП

Резистивні матриці будують або з набору двійково-зважених по

номіналах резисторів, або у вигляді сходового (багатоланкового) ланцюжка
резисторів лише двох номіналів.
В схемі ЦАП з резистивною матрицею на основі двійково-зважених
опорів вигляду R–2R–...–2n-1R опір резисторів матриці подвоюється при
переході від старшого розряду до молодшого, а еталонні струми
зменшуються в два рази (I1=1 мА, I2=0,5 мА, I3=0,25 мА).
Ключі К1 - Кn управляються рівнями напруг, що відображають цифри
"нуль" і "один" відповідних розрядів вхідного коду. Джерело опорної
напруги Uоп частіше всього буває зовнішнім, проте в деяких випадках його
вбудовують в мікросхему ЦАП. На вході ОП завжди є практично нульовий
потенціал. Основний недолік розглянутої структури ЦАП — це величезний
діапазон опорів матриці, особливо при великій розрядності вхідного коду.

215
 У схемі ЦАП на основі сходової матриці R-2R використовуються
резистори тільки двох номіналів, тобто при переході від старшого розряду до
молодшого еталонний струм зменшується в два рази. Для швидкодіючих
ЦАП струмові ключі будують на діодах і біполярних транзисторах; для
перетворювачів середньої і низької швидкодії використовують ключі на
КМОП-структурах.

Рис. 20.2 – схемі ЦАП на основі сходової матриці R-2R

У схеми ЦАП часто вбудовують генератори струмів (ГС), призначені

для термостабілізації струмів.
Введення інформації в ЦАП здійснюється, в основному, в
паралельному коді. В ЦАП використовують три основні двійкові коди:
прямий, зміщений і додатковий.

Рис. 20.3 – Вихідні напруги ЦАП для кодів: а – прямого; б – зміщеного; в –

доповняльного

Прямий код зручний при перетворенні сигналів стежачих систем,

оскільки під час переходу крізь нуль не міняються старші розряди коду, що
дозволяє реалізувати лінійний перехід від малих позитивних до малих
негативних вихідних напругам. Для перетворення позитивних і негативних
кодів використовують знаковий розряд, який управляє перемиканням
вихідної напруги ЦАП.

216
 Для виключення зі схеми ЦАП комутуючих елементів
використовують зміщений код, який є найпростішим.
В додатковому коді позитивні числа перетворяться так само, як і в
прямому коді, а негативні – двійковим доповненням відповідного
позитивного числа (інверсія всіх розрядів з подальшим додаванням одиниці в
молодший розряд).
Основними параметрами ЦАП є:
- число розрядів вхідного цифрового коду;
- роздільна здатність;
- погрішності перетворення;
- діапазон вихідних сигналів;
- динамічні параметри.
Число розрядів n вхідного коду для різних типів ЦАП складає від
восьми до вісімнадцяти. Число розрядів визначає максимальну кількість
кодових комбінацій на вході ЦАП, рівну 2n.
Роздільна здатність h характеризується мінімальним квантом
вихідної напруги, який відповідає зміні вхідного коду на одиницю
молодшого розряду.
Абсолютна похибка перетворення δа – відхилення вихідної напруги
від розрахункового в кінцевій точці характеристики перетворення. Типова
погрішність ЦАП не перевищує ± 1/2 молодшого розряду.
Нелінійність δл – максимальне відхилення реальної характеристики
перетворення від теоретичної (прямої лінії, що сполучає точку нуля і
мінімального вихідного сигналу).
Диференціальна нелінійність δлд – максимальне відхилення різниці
двох аналогових сигналів сусідніх кодів від значення молодшого розряду.
Параметри δа, δл і δлд виражаються в частках молодшого розряду або у
відсотках від повної шкали вихідної напруги.
Час встановлення tуст – інтервал часу від подачі вхідного коду до
моменту досягнення вихідним сигналом сталого значення із заданою
погрішністю (зазвичай ±1/2 молодшого розряду). Цей час визначає загальну
швидкодію ЦАП. Залежно від значень параметрів виділяють прецизійні
(δл<0,1%) і швидкодійні (tуст≤100 нc) ЦАП.
Цифро-аналогові перетворювачі класифікуються за:
- структурою резистивної матриці (зважені резистори або R-2R);
- елементною базою;
- функціональною повнотою;
- погоджуючими пристроями;
- числом джерел живлення і т.п.
Реалізуються ЦАП у вигляді гібридних і напівпровідникових
мікросхем. Більшість мікросхем ЦАП – напівпровідникові, функціонально
закінчені. Ряд ЦАП використовують зовнішні джерела опорної напруги і
вихідні операційні підсилювачі. Живлення ЦАП може здійснюватися від
одного або від декількох джерел, що визначається елементною базою.

217
Перспективами розвитку ЦАП є підвищення швидкодії і точності, зручність
узгодження з мікропроцесорами, зниження споживаної потужності.

2. Аналого-цифрові перетворювачі.
Аналого-цифрові перетворювачі (АЦП) призначені для перетворення
аналогової інформації (у вигляді напруги) в цифровий код. Використовують
АЦП в мікропроцесорних системах, в цифрових вимірювальних приладах
Багато в чому області їх вживання аналогічні ЦАП, оскільки вони часто
використовуються спільно, наприклад, в автоматизованих системах
управління (АСУ).

Рис. 20.4 – Аналого-цифровий і цифро-аналоговий перетворювачі в

контурі управління

Основними параметрами і характеристиками АЦП є:

 число розрядів n вихідного коду;
 роздільна здатність h – мінімальний квант вхідної напруги, за який
вихідний код змінюється на одиницю молодшого розряду;
 нелінійність δл – максимальне відхилення вихідного коду від
розрахункового значення у всьому діапазоні шкали;
 абсолютна погрішність δа – найбільше відхилення вихідного коду
від розрахункового в кінцевій точці шкали;
 час перетворення tпр – інтервал від моменту початку перетворення до
появи на виході сталого коду; часто замість t пр швидкодія АЦП
характеризується частотою перетворення;
 діапазон і полярність вхідної напруги, число джерел живлення,
струм споживання, можливість загальної роботи з
мікропроцесорами.
У АЦП використовуються наступні методи перетворення:
 послідовного рахунку (з використанням ЦАП або з двотактною
інтеграцією);
 порозрядного кодування (послідовного двійкового наближення);
 паралельної дії (зчитування);
 паралельно-послідовні (комбіновані).
а) Аналого-цифрові порозрядного кодування (послідовного
двійкового наближення.
У схемі АЦП з порозрядним кодуванням (урівноваженням) вхідна
напруга Uвх порівнюється стрибкоподібно з вихідною напругою Uцап за
певною програмою.
В основі роботи подібних АЦП лежить послідовне порівняння U вх із
1/2, 1/4, 1/8 і т.д. від її можливого максимального значення. Це дозволяє для
n-розрядного АЦП виконати весь процес перетворення за n послідовних
218
кроків замість 2n-1 при використанні АЦП послідовного рахунку й одержати
істотний виграш у швидкодії. Так, уже при n = 10 цей виграш досягає 100
разів і дозволяє одержати за допомогою таких АЦП до 10 5...106 перетворень у
секунду.

У той же час статична похибктакого АЦП, обумовлена в основному

використовуваним у ньому ЦАП, може бути дуже малою, що дозволяє
реалізувати роздільну здатність до 18 розрядів при частоті вибірок до 200
кГц.
Таким чином, коли необхідний дозвіл 12, 14 або 16 розрядів і не
потрібна висока швидкість перетворення, а визначальними факторами є
невисока ціна й низьке енергоспоживання, то звичайно застосовують АЦП
послідовного наближення. У цей час такі АЦП дозволяють вимірювати
напругу з точністю до 16 розрядів із частотою дискретизації від 100 тисяч до
1 мільйона відліків/сек.
У АЦП з двотактною інтеграцією перетворення реалізується за два
такти.
б) Аналого-цифрові перетворювачі з послідовним рахунком.
Метод послідовного рахунку із застосуванням АЦП заснований на
урівноваженні вхідної напруги сумою еталонів, підраховуваних
лічильником. Момент урівноваження визначається аналоговим
компаратором.
Наростаючий цифровий код з виходу лічильника перетвориться за
допомогою ЦАП в напругу, яка подається на вхід компаратора К.
Цей перетворювач являє типовий приклад послідовних АЦП із
одиничними наближеннями й складається з компаратора, лічильника й ЦАП.
На один вхід компаратора надходить вхідний сигнал, а на іншій – сигнал
зворотного зв'язку із ЦАП.

219
 Рис. 20.6 – Аналого-цифровий перетворювач з послідовним рахунком

Робота перетворювача починається із приходу імпульсу запуску, що

включає лічильник, що підсумує число імпульсів, що надходять від
генератора тактових імпульсів ГТИ. Вихідний код лічильника подається на
ЦАП, що здійснює його перетворення в напругу зворотного зв'язку U ос.
Процес перетворення триває доти, поки напруга зворотного зв'язку
зрівняється із вхідною напругою й перемкнеться компаратор, що своїм
вихідним сигналом припинить надходження тактових імпульсів на
лічильник. Перехід виходу компаратора з 1 в 0 означає завершення процесу
перетворення. Вихідний код, пропорційний вхідній напрузі в момент
закінчення перетворення, зчитується з виходу лічильника.
Час перетворення АЦП цього типу є змінним і визначається вхідною
напругою. Його максимальне значення відповідає максимальній вхідній
напрузі й при розрядності двійкового лічильника N і частоті тактових
імпульсів fтакт дорівнює tпр.макс=(2N-1)/ fтакт.
Наприклад, при N = 10 й fтакт=1 МГц tпр.макс=1024 мкс, що забезпечує
максимальну частоту вибірок порядку 1 кгц.
Статична погрішність перетворення визначається сумарною
статичною погрішністю використовуваних ЦАП і компаратора. Частоту
рахункових імпульсів необхідно вибирати з урахуванням завершення
перехідних процесів у них.
При роботі без пристрою вибрання-зберігання апертурний час
збігається із часом перетворення. Як наслідок, результат перетворення
сильно залежить від пульсацій вхідної напруги. При наявності
високочастотних пульсацій середнє значення вихідного коду нелінійно
залежить від середнього значення вхідної напруги. Це означає, що АЦП
даного типу без пристрою вибрання-зберігання придатні для роботи з
постійними або повільно, що змінюються напругами, які за час перетворення
змінюються не більш, ніж на значення кванта перетворення.
Таким чином, особливістю АЦП послідовного рахунку є невелика
частота дискретизації, що досягає декількох кілогерців. Достоїнством АЦП
даного класу є порівняльна простота побудови, обумовлена послідовним
характером виконання процесу перетворення.

220
 в) Аналого-цифровий перетворювач паралельної і паралельно-
послідовної дії.
Принцип роботи АЦП паралельної дії заснований на одночасному
порівнянні вхідного сигналу з 2n-1 еталонами напруг, де n – розрядність
вихідного коду. Порівняння здійснюється за допомогою компараторів,
результат порівняння запам'ятовується в регістрі і надалі шифрується в n-
розрядний двійковий вихідний код.
У АЦП опорні напруги формуються за допомогою резистивного
дільника. Кожна опорна напруга Uопi подається разом з вхідною напругою Uвх
на входи відповідних компараторів. Спрацьовують тільки ті компаратори, в
яких Uвх ≥ Uопi. Результат порівняння крізь фіксуючі тригери Т подається на
шифратор СD, який перетворює його у вихідний n-розрядний двійковий код.
Аналого-цифрові перетворювачі паралельної дії є самими швидкодіючими,
оскільки перетворення здійснюється за одну операцію порівняння. До
недоліків цього АЦП відноситься велике число джерел опорної напруги і
відповідних їм компараторів.
Паралельно-послідовні АЦП мають підвищену розрядність, високу
швидкодію і прийнятну складність. У таких комбінованих перетворювачах
декілька малорозряд-них АЦП паралельної дії з'єднуються послідовно між
собою. Вхідний аналоговий сигнал подається на перший АЦП (АЦП1), на
виході якого формуються старші розряди вихід-ного коду. Ці розряди
підключаються також на вхід ЦАП. Вихідний сигнал з ЦАП порівнюється в
підсилювачі різниці (УР) з вхідним сигналом. Посилена різниця цих сигналів
подається на вхід іншого АЦП (АЦП2), який перетворить її у вихідний код
Nмл молодших розрядів.

3. Процесори і мікропроцесори.
Універсальні комп'ютери діляться на три функціонально зв'язані
апаратні частини: процесор, пам'ять і периферійні пристрої.
Процесор – це основна функціональна частина комп'ютера, яка
інтерпретує і виконує команди, тобто безпосередньо реалізує програмно-
керуємий процес обробки даних. Процесор, що виконує в обчислювальній
системі основні функції, називають центральним (ЦП). Спеціалізований
процесор, призначений для управління зовнішніми пристроями
(накопичувачами, дисплеями, принтерами) називають контролером.
Процесор характеризується архітектурою, до якої відносять:
- список арифметико-логічних операцій (система команд);
- типи і формати команд і даних;
- організацію адресного простору пам'яті і периферійних пристроїв;
- способи адресації команд і даних;
- функції складових частин і структуру зв'язків з іншими пристроями
машин, а також режими роботи.
Процесор складається з пристрою управління, арифметико-логічного
пристрою і блоку інтерфейсу (БІФ) для з'єднання із зовнішнім середовищем -
пам'яттю, периферійними пристроями.

221
 Арифметико-логічний пристрій. Обробка даних здійснюється в
АЛП, яке містить арифметико-логічний блок АЛБ, блок РЗП (регістри
загального призначення), блок контролю БК і місцевий блок управління при
децентралізованому управлінні.
Арифметико-логічний блок містить універсальний двійковий
комбінаційний суматор, двійково-десятковий суматор або схему десяткової
корекції, регістри для тимчасового зберігання двох операндів і результату
операцій, а також регістр прапорців. Для підвищення продуктивності в АЛП
можуть включати спеціалізовані вузли зсуву і множення, схеми
прискореного перенесення і інші пристрої.
Ряд процесорів має по два і більш АЛП. Розрядність АЛП визначає
розрядність всього процесора. У РЗП бережуться початкові дані, проміжні і
кінцеві результати, адреси даних, константи, необхідні в процесі виконання
команди. Всі операції в АЛП реалізуються як просторово-часові
послідовності мікрооперацій над двійковими словами, кожна з яких є
сукупністю булевих операцій над бітами слів.
В АЛП реалізуються наступні типові мікрооперації:
- передачі слів між регістрами і регістрами і пам'яттю;
- складання двох слів, декремент (мінус 1) або інкремент (плюс 1)
слова;
- арифметичні, логічні і циклічні зсуви управо або вліво;
- порозрядні логічні операції АБО, І, виключаюче АБО і порівняння
операндів;
- перетворення кодів слів – інверсія, доповнення, розширення і ін.
Пристрій управління ПУ керує процесом обробки даних, забезпечує
основні режими роботи (початкових установок, очікування, переривання,
прямого доступу до пам'яті, діагностики і контролю) і взаємодію всіх
пристроїв комп'ютера. Для виконання цих функцій ПУ має в своєму складі
регістр і дешифратор команд, програмний лічильник для завдання адреси
наступної команди, блок управління і схеми синхронізації, діагностики і
контролю. До складу процесора можуть входити спеціальні системні засоби
(служба часу, засоби міжпроцесорного зв'язку, пульт управління і ін.).
Пристрій управління послідовно прочитує код команди з пам'яті і
розміщує його в регістр команд (інструкцій). Блок управління дешифрує
команду і формує послідовності управляючих сигналів. Для виконання однієї
мікрооперації в АЛП необхідний один управляючий сигнал. В одному
машинному такті реалізується сукупність мікрооперацій — мікрокоманда.
Безліч мікрокоманд утворює мікропрограму команди. Кожна команда має
свою мікропрограму, час виконання якої називається командним циклом.
Відзначимо, що всі команди в комп'ютері реалізуються на основі
принципу мікропрограмного управління, тобто виконання мікропрограм. В
той же час УУ з програмованою логікою також називають
мікропрограмними.
Мікропроцесор є процесором, складові частини якого
мініатюризовані і розміщені в одній або декількох мікросхемах.

222
 Історія мікропроцесорів почалася в 1971 р., коли фірма Intel
розробила перший в світі чотирирозрядний процесор 4004, а крізь рік –
восьмирозрядний 8008. На основі мікропроцесорів створена нова елементна
база – мікропроцесорні засоби, на яких будують сучасні комп'ютери. У наш
час терміни "процесор" і "мікропроцесор" сприймають як синоніми.
Мікросхема, що виконує функції мікропроцесора або його частини,
називається мікропроцесорною. Сукупність мікропроцесорних і інших
мікросхем, сумісних по конструктивно-технологічному виконанню і
призначених для спільного використовування, називається
мікропроцесорним комплектом (МПК).
До характеристик мікропроцесорних ІМС відносяться: розміри
кристала і кількість транзисторів в ньому, тип корпусу і кількість виводів.
Найважливішими статичними і динамічними електричними
параметрами мікропроцесорів як мікроелектронних виробів є:
- кількість джерел живлення і їх напруга;
- струм і потужність споживання;
- кількість серій синхроімпульсів, їх частота і амплітуда; рівні
логічних сигналів;
- вхідна і вихідна місткості, здатність навантаження;
- час затримки розповсюдження сигналів, число операцій в секунду
над операндами, зберігаємими в регістрах-акумуляторах.
Залежно від умов експлуатації до мікропроцесорних ІМС можуть
пред'являтися спеціальні вимоги відносно:
- температурного діапазону роботи і режиму зберігання;
- стійкості до радіаційних і електромагнітних впливів, вібраціям і
ударам;
- маси і габаритів;
- інтенсивності відмов, напрацювання на відмову, надійності
функціонування.
Мікропроцесор, призначений для використання функціонально
повного набору операцій, є універсальним, інакше – спеціалізованим.
По конструкції розрізняють наступні мікропроцесори:
- однокристальні — виконані у вигляді єдиної мікросхеми (мал. 10.2,
а);
- багатокристальні (модульні) — побудовані з мікросхем, кожна з
яких виконує функції пристрою комп'ютера;
- розрядно-нарощувані (секційні); їх розрядність може збільшуватися
за рахунок декількох мікропроцесорних секцій, з'єднаних
загальними шинами.
Всі мікропроцесори мають засоби сполучення із зовнішніми
пристроями – інтерфейси (ІФ).
Залежно від режиму роботи розрізняють наступні процесори:
- однопрограмні (виконують одну програму) і багатопрограмні
(мають засоби для одночасного виконання декількох програм);

223
 - мультипроцесори (системи, в яких одночасно можуть бути активні
декілька процесорів);
- конвейєрні (команди виконуються послідовно рядом пристроїв,
причому різні пристрої можуть одночасно обробляти відповідні
частини декількох команд);
- матричні (мають спеціальну архітектуру, розраховану на обробку
числових масивів);
- співпроцесори (арифметичні розширювачі) – призначені для
розширення списку команд ЦП; самостійно не використовуються;
- периферійні – виконують функції уведення-виведення інформації
- асоціативні процесори, в яких характер обробки даних визначається
вмістом самих даних.
По виду оброблюваної інформації розрізняють цифрові (звичні) і
аналогові мікропроцесори. В аналогових мікропроцесорах на вході
використовують АЦП для перетворення аналогових величин в цифровий код,
а на виході – схеми ЦАП, перетворюючих цифрові дані в аналогові.
Для побудови сучасних комп'ютерів використовують мікропроцесорні
засоби – комплекси апаратний і програмно сумісних мікросхем різного
ступеню складності. Основою мікропроцесорних засобів є мікропроцесорні
комплекти МПК і базові кристали, БІС пам'яті.
Залежно від вигляду і типу базової програмованої БІС виділяють
наступні МПК: з одним або декількома однокристальними
мікропроцесорами; з багатокристальними (модульними) мікропроцесорами; з
секційними (розрядно-модульними) мікропроцесорами; з однокристальними
мікро-ЕОМ.
Однокристальні мікропроцесори мають фіксовану структуру і
систему команд; призначені для побудови мікро- і міні-комп'ютерів
широкого вживання. Однокристальні мікро-ЕОМ вбудовуються в технічні
системи, в яких вони виконують функції контролю, управління і діагностики.
Модульні мікропроцесори орієнтують на реалізацію конкретного
класу алгоритмів (обробка цифрових сигналів, графічні перетворення).
Секційні мікропроцесори забезпечують побудову високопродуктивних
універсальних комп'ютерів методом нарощування необхідного числа секцій.
До складу МПК входить широкий спектр спеціалізованих
мікропроцесорних мікросхем, у тому числі:
- процесорні елементи (секції АЛП): блоки регістрів загального і
спеціального призначення, багаторежимні буферні регістри (порти,
фіксатори); схеми прискорених переносів і розширювачі
обчислювальних функцій;
- схеми синхронізації і генератори тактових імпульсів; блоки
управління обміном з пам'яттю і формування адрес мікрокоманд;
- контролери: клавіатури, відеотерміналів, накопичувачів на
магнітних дисках і стрічках, уведення-виведення даних, прямого
доступу до пам'яті і переривань;
- контролери шин і протоколів, шинні формувачі;

224
 - програмовані таймери і схеми арбітражу.
По характеру роботи в часі мікропроцесори підрозділяються на
- синхронні (час виконання команд в них постійно);
- асинхронні, де кожна команда реалізується за час її фактичного
виконання.
Мікропроцесори мають різні пристрої управління з схемною або
програмною логікою і комбіновані.
До техніко-економічних переваг мікропроцесорів відносять:
- високу швидкодію і надійність, малу потужність споживання, малі
розміри і масу, низьку вартість;
- простоту технічного обслуговування, складання і розширення
мікропроцесорних систем;
- можливість побудови могутніх мікропроцесорних комплексів з
паралельною обробкою інформації;
- реалізацію розподілених систем контролю, діагностики і
управління.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

225
1. Гераси м ов В.Г. (ред.) Элект рот ехника и элект роника. В 3- х
к н и гах. Кн и г а 1. Эл ект риче ские и магнитные цепи. – М.:
Эн ергоатом и здат, 1996. - 288 с.
2. Гераси м ов В.Г. (ред.) Элект рот ехника и элект роника. В 3- х
к н и гах. Кн и га 2. Элект ромагнитные уст ройст ва и
эл ект ри че ск и е маш и н ы. М.: ООО "Торгово- издательский дом
"Ари с" 2010. - 272 с. ( 2- е изд.) .
3. Гераси м ов В.Г. (ред.) Элект рот ехника и элект роника. В 3- х
к н и гах. Кн и га 3. Элект риче ские изм ерения и о снов ы
эл ект рон и к и . – М.: Эн ергоатом издат, 1998. - 432 с.
4. Каран даков Г.В., Кривенко В.І . Конспект лекці й. “
Ел ект рот ехн і ка, ел ект роні ка і м і кропроце сорна техні ка”.
5. Дан и л ов И.А., Иван ов П.М. Обща я элект ротехника с
о сн овам и эл ект рон и к и : Учеб. по собие для неэлект ротехн.
сп ец . техн и кум ов. – М.: Высш. шк., 2005.
6. Ачкасов А.Є., Луш к і н В.А., Охрім енко В. М., Кузнецов А. І .,
Ч ерн явсь ка М. В., Воронкова Т. Б. Елект ротехні ка у
буді вн и ц тві : Навч а л ь н и й по сі бник. - Харкі в: ХНАМГ, 2009 -
363 с.
7. Си н деев Ю .Г. Эл ект рот ехника с о сно вам и элект роники: учеб.
п о соби е. – 15- е и зд., стер еотипно е – Ро стов н/ Д: Ф еникс,
2013.
8. Кн яз евск и й Б.А., Липкин Б.Ю . Элект ро снабжение
п ром ышл ен н ых п редп ри ятий. Уче бник. М.: Вы сшая школа,
1986. - 400 с.
5. Кол он таєвсь к и й Ю .П., Сосков А.Г. Електроні ка і
мі к росхем отехн і к а: п і дручник. 2- е вид. / за ред. А.Г.
Соск ова. – К.: Каравел а, 2009. – 415 с.
9. Бе ссон ов Л .А. Теорети че ские о сновы элект рот ехники.
Эл ект ри че ск и е ц еп и . – 9- е изд., перераб. и доп. – М.:
«Высш ая ш кол а», 1996. – 638 с.
10. Эл ект ри че ск и е и зм ерения: Учебник для ву зов / Байд а Л.
И., Доброт ворск и й Н. С, Душин Е. М. и др.; Под ред. А. В.
Фрем ке и Е. М. Душ и на. – 5- е изд., перераб, и доп. – Л.:
Эн ерги я. Лен и н гр. отд- ние, 1980. –392 c.
11. Дан и л ов И.А., Иванов П.М. Обща я элект ротехника с
о сн овам и эл ект рон и к и . М.: Высша я школа, 2005. - 745 с.
12. Эл ек тротехн и к а с основам и электроники: Учеб. пособи е /
А.К.Сл ави н ск и й , И.С.Т уревский. Издво Инф раМ, ИД Ф орум ,
2013. 448 с.
13. Г урж і й А.М., Н.І . Поворозню к „Е лектричні і
раді отехн і чн і вим і рю вання”, Киї в, Навчальна книга, 2002.
- 287 с.
14. Общ ая эл ек тротехн и ка с основам и электроники. Учебник
дл я техн и к ум ов/ В.А.Гаврилю к, Б.С.Гершунский,

226
 А.В.Ковал ь чук , Ю .А.Куницкий, А.Г.Шаповаленко – Киев:
Ви щ а ш к ол а. Г ол овн ое изд- во. 1980. 480 с.
15. Ки таев В.Е . Эл ек тротехника с основам и пром ышленной
эл ек трон и к и : Учебн и к для проф . техн. училищ. е изд.,
п ерераб. и доп . М.: Высш. шк., 1985. 224 с.
16. Ан дрющ ен к о О.А. Конспект лекці й “Т еорі я
ел ек троп ри вода”. Одеса – 2010. – 52 с.

227