До роковин смерті поета-романтика К. Г. Махи у 1936 р.

розпочалося широке
вшанування його пам’яті, яке можна назвати справді масштабним явищем.
Тональність цього явища задав мистецький критик Ф. Кс. Шальда, головний
редактор часопису “Tvorba”, який цього ж року опублікував власну статтю,
присвячену поетові, — “Маха мрійник і бунтівник” (“Mácha snivec i buřič”). Тут
мистецтвознавець не лише визначив головні домінанти творчості К. Г. Махи, а
й певним чином сприяв еволюції й утвердженню міфу найвеличнішого
національного поета або ж, як він його називає, — “janus bifrons чеської поезії,
а відтак її magnus parens” [S. 215]. Передовсім, Шальда розділив історію чеської
літератури на “до” і “після Махи”: у категоричних судженнях він висловлює
переконання, що щойно у творчості Махи народжується подоба новітньої
чеської поезії. До Махи поезія не мала соціального звучання, не мала глибини,
бо ж саме Маха був першим поетом у сучасному розумінні цього слова —
“виокремлена душа, поглинута сама собою, власним внутрішнім багатством,
власною внутрішньою силою і красою” [S. 213]. К. Г. Маха вплинув на усі
наступні покоління чеських письменників, на думку мистецтвознавця, без
нього чеська поезія була б зовсім не така, як сьогодні, бо саме Маха “знайшов
шлях до поезії абсолютної, до поезії свавільної і творчої” [S. 212].
Ф. Кс. Шальда називає Маху першим чеським космічним, метафізичним поетом
та першим поетом землі і підкреслює, що в своїй особі Маха об’єднав
найрізноманітніші аспекти творчої особистості. На думку мистецтвознавця, без
К. Г. Махи не можливо уявити обличчя сучасної чеської поезії. А що Маха
своїм життям і творчістю протистояв загальним тенденціям у чеському
суспільстві і мистецтві першої половини ХІХ ст. — то Шальда сміливо називає
його головним бунтівником у національній літературі.
У другій половині 30-их рр. К. Г. Маха також стає центральною фігурою
різних збірників. Це були і наукові видання – збірники праць Празького
лінгвістичного гуртка та Чехословацького літературно-історичного товариства
в м. Брно, і програмний альманах “Ani labuť ani Lůna” Празької
сюрреалістичної групи, яка проголосила Маху першим чеським сюрреалістом.
 Та, мабуть, найяскравішим виразом шани генію К. Г. Махи є твори низки
чеських поетів, які сміливо інтерпретують його творчу спадщину та постать –
хто з відданістю традиції, хто з інтимним дискурсом. Передовсім, тут потрібно
згадати цикл поезій Й. Гори – «Máchovské variace», які, власне, і є новими
варіаціями на головні теми творчості Махи і, водночас, відбивають тонке
світобачення поета-романтика. У циклі з шістнадцяти віршів, написаних
катреном, чотиристопним ямбом, Й. Гора цитує, варіює, парафразує і
актуалізує низку мотивів з поеми «Май», з лірики К. Г. Махи, його щоденників
та біографії. Він бачить Маху в образі мандрівника, який не прив’язаний до
місця і часу і для якого головна рушійна сила – бажання осягнути таємниці
людського існування.
Поети молодого покоління вдавалися до сміливіших інтерпретацій культової
постаті Махи. Ф. Галас, як і Й. Гора, віднаходить співзвучні для себе мотиви в
поезії К. Г. Махи, можемо сказати, переймає у спадок від Махи мотив смерті,
минущості людського життя. Та, водночас, у поезії Ф. Галаса, пронизаній
екзистенційним звучанням, парадоксально лунає і тема спротиву. Поет
парафразує рядки з поеми «Май» ‒ «земле прекрасна, земле кохана», і так
зображує К. Г. Маху як саме уособлення невпинного бунту: «Не тремтячи як
пес у шумі карабінів / сини осиротілі твоїм жаданням запалають / хай пахне
їм остання блекота у твому краї / із-під землі прекрасної землі коханої».
Для Я. Сайферта усвідомлення скороминущості людського життя означало те
саме, що й для К. Г. Махи: воно було головною причиною для любовного
оспівування земного світу, проминущих митей зачарування багатозначністю
існування. У своєму вірші «Máchův Máj» зі збірки «Руки Венери» Я. Сайферт
відштовхується від головних образів поеми Махи (голос горлички, квітуче
дерево), зосереджуючись на темі часу, що збігає. Він також парафразує рядки з
поеми Махи, власне, перший її рядок: «Вже пізній вечір, травень, і поезія, як
найрідніша, / тобі у вусі забринить, / стій, слово, хай ця мить непевна / так
швидко не втікає. / Бодай я ще хоч раз в цей час красу снуватиму, / за кимось
все зітхатиму, / і хай яка вона, її я обніму, якщо їй справді сумно.»
 Але Я. Сайферт не лише вдавався до реінтерпретації мотивів Махової поезії,
він ще й експлуатував у низці віршів постать великого романтика. У поезії
«Карел Гінек Маха» Сайферт звертається до Махи, наче викликаючи його на
свого роду діалог, у вірші «Обличчя Махи» міркує про його можливий вигляд і
вдачу (бо ж до нині напевно невідомо, як виглядав поет), а у вірші «Плач Карла
Гінка Махи» «позичає» його голос, щоб надати своїй поезії риторичного
звучання; устами поета-романтика Сайферт критикує актуальну дійсність.
Власне, Я. Сайферт часто використовує образ К. Г. Махи, як певну риторичну
фігуру, і це, можливо, пов’язано з тим, що більшість таких віршів з’являлися в
газеті «Ranní noviny» в рубриці «Pondělní sloky» (Понеділкові строфи), а тут
Я. Сайферт як постійний дописувач публікував поезії, написані з нагоди якоїсь
ювілейної дати.
Найглибший зв’язок у своїй творчості із К. Г. Махою переживав поет
В. Голан. У збірці «Kameni, přicházíš» Голан робить Маху прототипом поета,
який пристрасно бореться з метафізичною долею та долею історичною, як
трагічний геній, який відшукав нові шляхи пізнання і поезії. Голан пише: «А
вони б’ються за прапор…Ти ж був кимось іншим / і ти не був ні на весні, ні
восени» ‒ і так виокремлює Маху як унікальну постать, яка існує поза часом і
не має нічого спільного з тими рисами, які йому приписують сучасники Голана,
зокрема, з бунтарством і революційністю.
Зрештою В. Голан знову і знову повертався до образу К. Г. Махи у своїй
творчості. У поезіях з різних років «K. H. M.», «Návrat Máchův», «Pohřeb
K. H. Máchy», «U hrobu K. H. Máchy», «A znovu vám – Karle Hynku Mácho!»
поет витворює п’ять уявних подоб К. Г. Махи, які є не лише свідченням
зачарування видатним мистецьким генієм, а й своєрідними портретами етапів
становлення Голана-поета. Тож для В. Голана К. Г. Маха був не лише
позачасовою постаттю, яка уособлювала саме поетичне слово, а й свого роду
ідентифікаційною фігурою, з якою поет себе намагався ототожнити.