Там, за віками, за гірким туманом, Трістан коня сідлає Ластівки тікають із Європи. де трубить вічність у Роландів ріг, І їде в дальню путь. Що поробиш? Скрегіт, регіт, рев. любов була єдиним талісманом, Ворон крикливі зграї Чад, бензин, вібрації, галопи, – а талісман ще звався – оберіг. Недобру вість несуть. птиці мертві падають з дерев. Може, десь є лотоси і гінкго, Було життя осяяне красою, Хтось поламає лука, тихі ріки і рожева даль – любов і честь цінились над життя. Хтось розіб’є шолом… у краю неляканих фламінго, І що там смерть з великою косою? – Ізольда Білорука де цвіте неламаний мигдаль. мужчина, лицар, сонячне дитя! Ридає за вікном. Може, там є птицям привілеї… А гніздо ліпити, ластівки, – В моїх садах мелодії Провансу, Але душа, мов птиця, Все одно вам, із якого глею, – і жінка, жінка, жінка всіх віків! – Закохана в блакить, з Рейну, з Нілу чи з Угрюм-ріки? за неї лицар гинув без авансу, І сон їй новий сниться, Ну, а потім, – я люблю вас змалку. вона чекала цокоту підків. І небо золотиться – А іще – спасибі вам за все. І списа золотить. Тільки хто ж це королеві Марку В монастирях, фортецях і столицях, золотинку в дзьобі принесе?! З глухих палаців, схожих на тюрму, якщо він лицар, – о, якщо він лицар! – вона троянду кидала йому…