Про Середньовіччя в поезії
Ліна Костенко
Апологія лицарству
Там, за віками, за гірким туманом,
де трубить вічність у Роландів ріг,
любов була єдиним талісманом,
а талісман ще звався – оберіг.
Було життя осяяне красою,
любов і честь цінились над життя.
І що там смерть з великою косою? –
мужчина, лицар, сонячне дитя!
В моїх садах мелодії Провансу,
і жінка, жінка, жінка всіх віків! –
за неї лицар гинув без авансу,
вона чекала цокоту підків.
В монастирях, фортецях і столицях,
З глухих палаців, схожих на тюрму,
якщо він лицар, – о, якщо він лицар! –
вона троянду кидала йому…
Максим Рильський
***
Трістан коня сідлає
І їде в дальню путь.
Ворон крикливі зграї
Недобру вість несуть.
Хтось поламає лука,
Хтось розіб’є шолом…
Ізольда Білорука
Ридає за вікном.
Але душа, мов птиця,
Закохана в блакить,
І сон їй новий сниться,
І небо золотиться –
І списа золотить.
Ліна Костенко
***
Ластівки тікають із Європи.
Що поробиш? Скрегіт, регіт, рев.
Чад, бензин, вібрації, галопи, –
птиці мертві падають з дерев.
Може, десь є лотоси і гінкго,
тихі ріки і рожева даль –
у краю неляканих фламінго,
де цвіте неламаний мигдаль.
Може, там є птицям привілеї…
А гніздо ліпити, ластівки, –
Все одно вам, із якого глею, –
з Рейну, з Нілу чи з Угрюм-ріки?
Ну, а потім, – я люблю вас змалку.
А іще – спасибі вам за все.
Тільки хто ж це королеві Марку
золотинку в дзьобі принесе?!