Тема 7.

1. Поняття «об’єкт» права. Речі.

Об'єктом права є ті блага, заради яких виникають правовідносини, тобто суспільні відносини, що
регулюються юридичними нормами.

Об'єктами права у Стародавньому Римі могли бути різноманітні відносини, як майнового, так і
немайнового характеру. Це могли бути відносини щодо речей або особистих благ громадян,
відносини публічного правопорядку, організації врядування та самоврядування тощо. Однак особисті
немай- нові права громадян, як зазначалося, розглядалися не щодо об'єктів права, а як елемент
правового статусу фізичної особи (громадянина). Що ж стосується відносин публічного пра-
вопорядку, то їхні об'єкти розглядалися як своєрідні речі, про що свідчить, наприклад, етимологія
слова «республіка» — «Res publica».

Отже, можна визнати, що центральне місце поміж об'єктів права займали речі, а відносини щодо
речей належали до числа найбільш врегульованих. Тому поняття речей розглянемо докладніше.

Річ трактували як певну частину природи, що є якоюсь цінністю для її володільця. Ця частина
природи може бути ізольована від природи (наприклад, тварина, раб, будинок), а може бути і
невіддільною від неї (наприклад, земля, вода, ліс). Не має значення й те, чи жива ця природа, чи
нежива (наприклад, тварина і будинок). З погляду римського права речами визнавалося все, що
оточувало людину, могло бути об'єктом речевого права і мало певну вартість. Проте ці ознаки не
обов'язкові для визнання того чи іншого об'єкта річчю. Класичне римське право знало безтілесні речі,
тобто речі, що не мали матеріального субстрату. Речами римське право визнавало як те, що створене
самою природою, так і те, що створене людською працею. Однак поняття товару й речі за правовим
змістом не збігалися. Товаром може бути об'єкт, який в момент продажу в природі ще не існував
(наприклад, майбутній врожай, річ, яку ще буде зроблено), а річчю визнавали тільки те, що наявне на
даний момент.

Матеріальний світ, що оточує нас, складається з певних речей. Різноманітність їх настільки велика,
що встановити якісь критерії для розмежування неможливо і недоцільно. З правового погляду речі
поділяються на певні відокремлені види, що зумовлює їх різний правовий режим. Це має важливе
значення. Деякі види речей залишилися сугубо римськими, інші — надовго переясили римське право.

2. Класифікація речей.

Як зазначав Гай, головним є поділ речей на речі божественного права (res divini iuris) і
людського права (res humani iuris) (G. 2. 2). До першої групи відносили речі, що належали богам,
причому кожна річ — окремому божеству. Щодо таких речей визнавалося неможливим існування ні
державної, ні приватної власності, а самі вони, будучи належністю небесних володарів,
користувалися особливою охороною і захистом з боку Римської держави. Речами божественного
права визнавалися сакральні речі (res sacrae), тобто ті, що державною владою Риму присвячені
одному чи декільком богам та освячені понтифіками. До сакральних речей належали, зокрема, храми.
Їх пошкодження, блюзнірство, наруга, інше протиправне діяння каралося публічною владою. Будь-
яка особа з народу могла вчинити на захист цих речей позов.
Іншим різновидом речей божественного права були речі вшановані (res religiosae), зокрема
місця для поховання. Річ набувала такого статусу не за актом органів Римської держави, а за волею
приватної особи, найчастіше глави родини, квіритського власника, який здійснював поховання на
своїй землі. Однак з цього моменту річ належить «тіні померлого» і над нею не тяжіє будь-яке
майнове право людини. Святість цих місць захищалася претором, пізніше було введено і кримінальне
покарання за блюзнірство. Відносини щодо божественних речей регулювалися переважно публічним,
а не цивільним правом.
Речі людського права, в свою чергу, поділялися на публічні й приватні. Суб’єктом права
на публічні речі виступав римський народ, тоді як носієм прав на приватні речі — окремі особи. До
публічних належали речі, що перебували в спільному користуванні, — повітря, річки, моря, їх
береги, дороги, театри тощо; речі, що забезпечували виконання державних функцій, — казна,
військове майно; речі, що входили до державного земельного фонду. Подальшого розподілу на групи
зазнали речі приватного права (res privata). Так, виділялися речі, допущені до цивільного обороту (res
in commercio), і речі, що існують поза оборотом (res extra commercium). Причому до першої групи
входили речі, що можуть бути об’єктом права окремої особи, тоді як другу групу становили речі, що
не могли належати за своїми властивостями певним особам. Річка в римському праві вважалася
публічною річчю (D. 1. 8. 4. 1), струмінь води в ній — річчю extra commercium, а вода з річки, налита
в посудину, визнавалася річчю, допущеною до обігу.
Римськими юристами було опрацьовано також поділ речей на тілесні (res corporals) та
безтілесні (res incorporales). До тілесних речей належали матеріальні об’єкти, що існували в
навколишньому світі, незалежно від правових приписів, тоді як до безтілесних — права, включаючи
права на чужі речі (сервітут, узуфрукт тощо), зобов’язальні права вимоги. Тобто безтілесні речі
існували лише у відносинах між людьми, що регулювалися римським цивільним правом. Однак і
тілесні, і безтілесні речі мали одну спільну властивість — були об’єктом майнового обороту.
У римському праві існував поділ речей на манциповані (res mancipi) і неманциповані (res
nec mancipi). Критерієм такої класифікації виступає правова форма переходу прав на ті чи інші види
речей. Манциповані речі переходили від одних осіб до інших лише в суворо визначених формах, за
допомогою освяченого ритуалу манципації, що був доступний лише римським громадянам. До цієї
групи речей було віднесено найбільш важливі з економічних позицій того часу речі — раби, земельні
ділянки, робоча худоба. Усі інші речі вважалися неманципованими, їх оборот регламентувався менш
детально, а форми передачі неманципованих речей були спільними як для римських громадян, так і
для інших мешканців Римської держави. Ця класифікація була притаманна лише римському праву.
Виділялися в римському праві і такі види речей, як рухомі (res mobiles) та нерухомі (res
immobiles). Рухомими визнавалися речі, що могли змінити своє розміщення в просторі, не змінюючи
цінності і не завдаючи шкоди їх призначенню. Існували рухомі речі, що пересувалися самостійно
(раби, тварини), та ті, що не могли пересуватися самостійно, тобто всі інші рухомі речі (D. 18. 1. 34.
2; D. 18. 1. 6. pr.). Нерухомими в римському праві вважалися речі, що не могли бути переміщені без
заподіяння шкоди їх економічному призначенню. Нерухомістю вважалася земля, все, що пов’язане із
нею (будівлі, споруди, насадження тощо). Юридичне значення цієї класифікації є досить важливим,
зокрема, у римському праві існувало правило, що перебуває на землі, належить її власнику,
незважаючи на те, кому належать інші складові частини.
З часів римського права набула поширення класифікація речей на родові (genera) та
індивідуальні (species). Родовим речам були притаманні спільні риси даної групи речей, такі речі
мали один спільний род і не мали в обороті індивідуальності. Їх мінова вартість визначалася за
кількістю, вагою, мірою, обсягом тощо. Такі речі «своїм родом здійснюють своє призначення»1 .
Родовим речам протиставлялися речі індивідуальні, тобто такі, що є унікальними, а наявні в них
ознаки притаманні лише цим речам (раб на ім’я Люцій). Юридичне значення цієї класифікації, перш
за все, відбиває правило — genera non pereunt, що означає: рід ніколи не гине. У разі загибелі родової
речі вона може бути замінена річчю такого ж роду чи виду, тобто є такою, що ніколи не зазнає
юридичної загибелі. У разі загибелі індивідуально визначеної речі зобов’язана особа не може
замінити її, вона може лише відшкодувати завдані збитки. Цій класифікації відповідає і відомий у
римському праві поділ речей на замінні й незамінні. Так, до замінних належали гроші, інші речі,
визначені родовими ознаками, тоді як до незамінних — індивідуальні речі. Римському праву була
відома і класифікація речей на споживні й неспоживні. Критерієм поділу слід визнати об’єктивні
функціональні якості речей (зокрема, паливо, продукти харчування): споживні речі припиняють своє
існування в процесі споживання, тоді як неспоживні речі розраховані на тривале багаторазове
використання і експлуатацію (раби, робоча худоба). Причому цей критерій не пов’язаний із поділом
речей на індивідуальні та родові. Існують споживні індивідуальні речі, водночас і родова річ може
бути неспоживною.
Наступною класифікацією є поділ речей на подільні (res divisibiles) і неподільні (res
indivisibiles). Подільними були речі, які допускалося поділяти на складові частини без зміни їх
майнової цінності та завдання шкоди їх економічному призначенню. До подільних речей переважно
належали земельні ділянки. Неподільні речі при діленні на частини втрачали функції єдиного цілого
(наприклад, сідло). За функціональною єдністю вирізняли речі прості (одиничні), складні та збірні.
До першої групи належали речі, які визначаються «одним духом» (D. 41. 3. 30 pr.), тобто елементи
яких не мають самостійної сутності, як-то: раб, колода, каміння. Складні речі існують як
функціонально визначені одиниці, що об’єднують декілька самостійних речей1 . Збірні речі
складаються з елементів, наділених власною індивідуальністю, але сприймаються як складові
частини цілого, наприклад отара овець, яка виступає єдиним об’єктом речових і зобов’язальних прав
тощо.
Римські юристи виділяли також плоди і доходи речі. До плодів належали всі блага, що
виникали в ході експлуатації речі, будучи похідними від неї (наприклад, урожай дерев). Від плодів
відрізнялися інші блага, тобто корисні результати, отримані не безпосередньо від речі, а в результаті
циркуляції її в обігу, учиненні правочинів із нею за участю третіх осіб (D. 50. 16. 121), так, проценти з
грошей не входять у плоди. Доходи розглядалися в Римі як плоди цивільні, отримані безпосередньо
від використання речі, наприклад, при здаванні речі в найм. Результатом поступових узагальнень
римських юристів щодо речей стало опрацювання ними вчення про майно, під яким розуміли
об’єднану спільним господарським призначенням сукупність речей, прав вимоги та боргів особи.
Причому до складу майна входили тілесні та безтілесні речі, раби, незалежно від способу їх набуття.
Ознаки самостійного майнового комплексу мав у римському праві рабський пекулій. Виділялися в
римському праві й інші види речей.

3. Поняття речового права.

Слід зазначити, що джерела римського права не містили визначення речового права. Однак існувало
посилання, що приватне право поділяється на право, яке стосується речей, і право, що стосується
позовів. Перший «блок» відносин приватного права являв собою не еквівалент сучасного розуміння
речового права, а охоплював усі норми, що регулюють майнові відносини, тобто майнове право.
Згодом у складі норм майнового права було виокремлено дві групи правових норм: правові приписи,
що забезпечували особам право використовувати в своїх інтересах деякі речі та норми права, що
наділяли певних осіб правом вимоги від інших вчинення певних дій на їх користь. Джерела
римського права першу групу визначали як право на речі (jura in re), а другу — як право на
особистість (jura in persona). Згодом право на річ перетворилося на речове право, під яким розуміли
сукупність правових норм, що встановлювали постійні та безпосередні правомочності окремих
суб’єктів на свій розсуд використовувати повністю або частково будь-які речі. Ще на ранніх стадіях
розвитку римського права із речових прав сформувалося володіння, яке згодом породило право
власності як найбільш абсолютне речове право та похідні від нього речові права на чуже майно, а
саме: сервітути, емфітевзис, суперфіцій, заставне право. Таким чином, у Давньому Римі існували такі
види речових прав: володіння, право власності та права на чужі речі..

4. Відмежування речових і зобов’язальних прав.

Римські юристи не розрізняли речових і зобов'язальних прав, а лише захист прав засобами речових
позовів — actiones in rem і особистих позовів — actiones in personam. Якщо спір виникав з приводу
права на річ, то для його захисту застосовувався речовий позов, якщо ж приводом для спору були
правові чи фактичні дії іншої особи — особистий позов. Наявність того чи іншого права виводили з
наявності позову. Якщо претор, вивчивши обставини, доходив висновку, що правові відносини
підлягають захисту, він надавав відповідний позов (речовий або особистий), а якщо не давав, значить,
не було і відповідного права. Позов стає основою, а право ніби тільки наслідком.

Значно пізніше, коли позов був поставлений на відповідне місце, його надання почали виводити з
наявності права. Спочатку з'ясовували, чи є право, а потім вже надавали позов. Таким чином, з
відповідних позовів (речових і зобов'язальних) почали розрізняти права речові й особисті. Якщо
об'єктом права були речі, то це — -речове право, якщо ж дії, які мали правове значення, то такі права
почали називати особистими. Отже, приватне право своїми об'єктами визнавало речі або дії, хоча
класифікація майнових прав на речові та зобов'язальні була зроблена не римськими юристами. Таке
розмежування зроблене пізніше вченими на основі матеріалів римських юристів, які звернули увагу
на відмінність майнових прав: у одному випадку потреба в якій-небудь речі задовольнялась шляхом її
набуття (при цьому встановлювався один обсяг прав), в другому — через надання речі в тимчасове
користування з умовою повернення володільцю (виникають другі права з іншим обсягом прав). Ці
два неоднакові способи задоволення потреби в речі чи дії породжують абсолютно різні правові
відносини: а) речові; б) зобов'язальні. Так система майнових прав поділена на дві великі групи —
речові права і зобов'язальні права.

Види речових прав

1. Володіння (законне; незаконне (добросовісне і недобросовісне), похідне (володіння

заставодержця, секвестрація, прекарій).
2. Право власності (квіритське, перегринів, преторське, провінційне).
3. Право на чужі речі (сервітути, емфітевзис, суперфіцій, застава).
Поверхова відмінність наведених двох правових інститутів приватного права полягає в об'єкті прав:
об'єкт права речі — речове право; об'єкт права дії — зобов'язальне. Проте зовнішнього розрізнення
інколи буває мало для встановлення характеру правових відносин, наприклад, якщо виник спір з
приводу передачі будинку продавцем покупцю. Після укладення договору купівлі-продажу
продавець відмовився передати будинок покупцеві. Недосвідченому юристу буває важко визначити,
про яке право відбувається спір — речове чи зобов'язальне, хоча встановлення характеру права має
важливе значення для визначення способу захисту. В наведеному прикладі покупець ще не став
власником придбаного будинку і тому речового права в нього ще не виникло. Йдеться про виконання
договору, тобто про право вимоги, про зобов'язальне право.

Для ґрунтовнішого осмислення характеру речово-правових і зобов'язально-правових відносин

необхідно проаналізувати відмінності між цими двома інститутами:

1. Основна відмінність — в об'єкті права. Об'єкт речового права — завжди річ, зобов'язального права
— дії, право вимоги здійснювати певні дії. До речових римське приватне право відносило такі інсти-
тути: володіння, право власності, сервітути, інші права на чужі речі (емфітевзис, суперфіцій, заставне
право). Зобов'язальні права виникають з договорів та інших правомірних і неправомірних дій. Це
великий розділ приватного права, що об'єднує договірне, деліктне право та інші зобов'язання, які
виникають із позадоговірних правомірних дій.

Варто ще раз наголосити, що дії стають об'єктом права лише за умови, якщо вони породжують певні
правові наслідки, тобто мають правове значення. Хлопець, що вперше поцілував дівчину, здійснив
певну дію, яка для нього стала значною, чи не найбільшим щастям у житті. Проте ця важлива подія
для молодят ніякого правового наслідку не породжує, правового значення не має і тому об'єктом
права не стає.

Дії як об'єкти права часто пов'язані саме з речами. В таких випадках зміст дій визначається речами,
наприклад, передача речей у власність іншій особі, надання їх в тимчасове користування, передача на
збереження тощо. Тому можна сказати, що речові права — це статистика, яка відображає усталеність,
стабільність, непорушність речових прав. Але речі можуть бути в русі, тобто в обороті, який в праві
так і називається цивільний оборот. Правове регулювання названого руху здійснюється
зобов'язальним правом, яке відображає динаміку речей.

Проте не всі дії пов'язані з рухом речей. Є дії як об'єкти права, що жодним чином не пов'язані з
речами, наприклад, надання певних послуг. Дії по їх наданню не завершуються створенням будь-
якого матеріального об'єкта, наприклад, послуги няні, сторожа тощо. Але є дії, результатом яких є
саме створення певних речей. Останні прийнято називати роботами.

Дії можна поділяти на правомірні і неправомірні. Ті, які вчиняються відповідно до закону, називають
правомірними; які порушують чинний закон — неправомірними.

Характерною особливістю дій є те, що вони за загальним прави-» лом мають конкретну
спрямованість на певний результат і одночасно щодо конкретних осіб. Отже, автором тієї чи іншої дії
завжди є конкретна особа (особи), і дія в більшості випадків також спрямована на конкретну особу чи
осіб.

2. Речові права відрізняються абсолютним характером, зобов'язальні — відносним. Звідси випливає,

що захист речових прав є абсолютним, а зобов'язальних — відносним. Ця відмінність зумовлена
характером правових відносин. Володілець речових прав у процесі їхнього здійснення вступає у
правові відносини з усіма, хто його оточує. З одного боку — суб'єкт речового права, з іншого —
абсолютно всі, хто його оточує. Суть цих правовідносин полягає в тому, що суб'єкт даного права має
певні правомочності на річ, а всі, хто його оточує, зобов'язані поважати його права, дотримуватися їх
і не порушувати. Порушником речового права може виявитися кожен з числа оточуючих, навіть,
якщо він цього не бажав і не знав. Отже, відповідачем за речовим позовом може стати кожен, навіть
той, хто особисто не порушував названих прав їх носія. Наприклад, власник певної речі в процесі
здійснення своїх правомочностей вступає у правові відносини з усіма, з ким він стикається. Якщо ж
він втратить володіння річчю, то при цьому не втрачає свого речового права на неї, а річ може
виявитися в незаконному володінні будь-якої особи. Нею може бути і особа, яка, набуваючи річ, не
знала, що вона чужа. Ставши володільцем чужої речі, її набувач речового права на неї не набуває і
тому буде відповідачем за закладеним до нього позовом.

Зобов'язально-правові відносини мають відносний характер, оскільки виникають щодо конкретно

визначених осіб, наприклад, продавець — покупець. Порушником їх може бути одна з цих двох осіб і
ніхто третій. Отже, відповідач за особистим позовом завжди відомий, чого не можна сказати про
речовий позов, відповідача за яким не можна назвати навіть приблизно.

3. Переважна більшість речових прав жодними строками не обмежена. Володіння, право власності,
земельні сервітути, емфітевзис і суперфіцій набуваються назавжди. І тільки особисті сервітути
обмежені часом життя їх суб'єкта (довічні). За договором позики предмет переходить у власність до
позичальника на обумовлений строк.

Всі зобов'язально-правові відносини — тимчасові, розраховані на певний строк. Права, що

виникають з цих відносин, припиняються разом з припиненням зобов'язань. Наприклад, із закінчен-
ням строку за договором найму речей остання повертається наймодавцю, і право користування нею
наймачем припиняється.

4. Речові і зобов'язальні права розрізняються за змістом і за обсягом. Зміст речових прав

встановлюється законом, а зобов'язальних, як правило, зумовлюється договором. Речові права за
своїм обсягом ширші, ніж зобов'язальні (наприклад, права власника і права наймача речі).

Суб'єкт речового права має можливість безпосереднього впливу на річ щодо здійснення своїх
правомочностей (наприклад, власник сам володіє, користується і розпоряджається своєю річчю).
Наймач речі сам безпосередньо ці правомочності здійснювати не може. Користування і володіння
річчю він вчинює від імені власника, а не від свого. Правомочності розпорядження наймач взагалі не
має. При цьому зазначені правомочності можуть бути істотно обмежені (наприклад, наймачу надано
право користування не в повному обсязі, а тільки у певній частині).

5. Суб'єкт речового права пов'язаний з річчю ніби невидимою ниткою — куди б річ не пішла від її
володільця, він має право вимагати її повернення від будь-кого, хто її незаконно утримує. Римське
приватне право знало так звану необмежену віндикацію, за якою власник міг витребувати свою річ
від кожного, у кого вона знаходилась. Наприклад, власник передав свою річ в тимчасове
користування сусідові, а той продав її третій особі. Власник має право витребувати річ у третьої
особи, навіть, якщо вона не знала, що річ чужа. Заставодавець продав предмет застави третій особі,
заставодержець має право витребувати річ для звернення на неї стягнення.

Зобов'язальні права так не пов'язані зі своїм суб'єктом.

4. Види речових прав.

Право власності в будь-якій системі права ( в тому числі й римській) є центральним правовим
інститутом, який визначає характер усіх інших інститутів приватного права (договорів, сім’ї,
спадкування тощо).

Інституції Юстиніана визначають право власності як повну владу особи над річчю. Однак головна
властивість права власності, безумовно, – це поєднання необмеженого панування особи над річчю з
правом розпоряджатися нею, правом визначати її долю (продати, обміняти, віддати в заставу,
знищити тощо). У розвитку римського права особливе значення мало право власності на землю.

Основним речовим правом є право власності, обсяг і межі якого римляни визначали шляхом
правомочностей власника. Сукупність цих правомочностей становила зміст права власності. Власник
мав право володіти річчю (jus possidenti), користуватися нею за власним розсудом (jus utendi) і
розпоряджатися нею (jus abutendi), продавати, заставляти, дарувати та ін. Право володіння (jus
possidendi). Це право означає, що власник може фактично володіти річчю, тобто річ повинна
фактично бути в господарстві власника і виконувати своє господарське призначення. Право
володіння власник може здійснювати як особисто, так і передаючи його іншим особам (наприклад, за
договором), при цьому зберігаючи право власності на дану річ.
Право користування (jus utendi). Користуватися річчю можна в різних формах: позичити річ,
передати в оренду, споживати тощо, не завдаючи при цьому шкоди іншим особам, або користуватися
річчю всупереч закону.

Право розпоряджатися річчю (jus abutendi). Це право полягає в тому, що власник міг вирішувати
правову долю речі всіма дозволеними способами: продати, заповідати, встановлювати сервітут на
користь іншої особи тощо. Право розпорядження річчю може здійснюватися в різних формах, але з
однією умовою – воно не повинно суперечити закону.

Обмеження виникали разом з появою самої власності або з’явилися згодом у зв’язку з особливим
юридичним актом. Підставами виникнення обмежень права власності були закон і правочин.

І.Закон (lex). На підставі закону обмеження права власності виникали водночас з появою самої
власності з міркувань суспільного інтересу або в інтересах сусідів за так званим

ІІ. Правочини. Іноді обмеження права власності виникали не разом з виникненням самої власності, а
внаслідок особливого юридичного акту. Ці обмеження полягали в тому, що низка правомочностей
власника надавалася невласнику шляхом правочину: невласнику надавалися речові права на чужу
річ. У римському праві існувало чотири таких права: сервітути, емфітевзис, суперфіцій і заставне
право.

До числа обмежень права власності відносяться заборони відчуження. За законом заборонялося

відчужування приданого (dos), дошлюбного дарунка (donatio).

Особливий вид обмеження права власності становить спільна власність, яка виникає на підставі
договору або заповіту. Враховуючи те, що річ у цілому і у всіх своїх частинах належить усім
власникам разом, то з цього випливає незапречне правило: розпоряджатися, володіти і користуватися
річчю можна за згодою всіх власників, при цьому кожний користується однаковим голосом,
незалежно від того, яка частина права йому належить.

Власність у Стародавньому Римі могла належати тільки римському народу, а згодом – окремим
римським громадянам. Звідси і назва власності – dominium ex jure Quiritum – квіритська власність. Ця
власність базувалася на нормах цивільного права (jus civile) і характеризувалась обов’язковим
поєднанням у ній таких специфічних ознак: а) її суб’єктами могли бути тільки римські громадяни
(винятком з цього правила були лише латини, наділені jus commercii, тобто ті, які визнавали себе
повноправними особами в галузі майнових відносин; б) її матеріальним об’єктом були речі, які
підлягали складній процедурі передачі – манципації.

Преторська (бонітарна власність).

Власність перегринів. Перегрини не володіли jus commercii, а тому не могли бути квіритськими
власниками.. Їх участь обмежувалася окремими правочинами: манципацією і літеральними
договорами, а набуте таким чином право власності захищалося едиктами перегринського претора за
допомогою позовів з фікцією, тобто робилося припущення, що перегрин став римським
громадянином і тому на нього поширюються правові засоби захисту квіритської власності, хоч право
перегрина на річ не є квіритська власність.

Провінційна власність. Справжнє квіритське право могло поширюватись тільки на землі, які входили
до складу римської території в повному смислі слова, тобто з встановленням громадянства по всій
території Італії. Провінційна власність – це землі, завойовані Римом, які розглядалися як державна
власність. Провінційна власність на землю відрізнялася від квіритської власності на італійські землі,
особливо у сфері публічного права головно тим, що з власників провінційних земель стягувалися на
користь казни особливі платежі, так звані stipendium або tributum.

Спільна власність. Про спільну власність уже згадувалось у зв’язку з обмеженням права власності.
Спільна власність, тобто річ перебуває у спільній власності кількох осіб, з яких кожна особа має
право власності тільки на ідеальну частину речі, яку можна охопити лише думкою, а не фізично.
Користуватися і розпоряджатися річчю, яка перебувала у спільній власності, можна було лише за
загальною згодою усіх співвласників, причому кожний користувався однаковим голосом, незалежно
від його частки.

Право власності на ту чи іншу річ може виникнути в конктретної особи різними способами: особа
виготовила річ самостійно, придбала її за допомогою купівлі-продажу, освоїла землю, яка до того
нікому не належала та інФакти, з виникненням яких особа набуває права власності, дістали назву
способу набуття права власності, а юридичні факти, які є правовою основою виникнення права
власності, – титулу набуття.

Усі способи набуття права власності римське право поділяло на первинні і похідні. Первинними
називається такий спосіб набуття, за яким право власності виникає вперше або проти волі
колишнього власника (наприклад, під час конфіскації, реквізиції та інших примусових переміщеннях
власності). За первинного способу право набувача встановлюється незалежно від попереднього права
на цю річ.

Похідний спосіб набуття права власності полягає в тому, що право власності переходить від однієї
особи до іншої за їх взаємною згодою і бажанням. Давнішим способом набуття права власності був
первинний. До нього відносили:

1. Заволодіння (occupatio). Згідно з римським правом, річ, не вилучена з обороту, але яка не має
власника, надходить у власність того, хто її перший захопить (primo occupanti) з метою собі
привласнити.

Особливий правовий статус визначався для скарбу, яким в юридичному розумінні вважалася будь-яка
цінність, схована в землі так давно, що її власник не міг бути відомим. У давньому римському праві
скарб розглядався як складова речі, в якій він схований (як правило, земля), і тому належав її
власнику. Однак з метою заохочення пошуку скарбів розпорядженням імператора Адріана було
встановлено, що половина скарбу належала власнику земельної ділянки, а інша половина тому, хто
знайшов його.

2. Давнісне володіння (usucapio). За визначенням римських джерел давнісне володіння зумовлює

набуття права власності шляхом володіння, яке продовжувалося протягом визначеного законом часу.

3. Переробка речі (специфікація). Цим терміном позначається створення з чужого матеріалу нової
речі для себе, наприклад, виготовлення вина з чужого винограду, вази з чужого металу тощо.
Специфікація вважається здійсненою, якщо матеріал набував нової форми, одержано нову річ.

4. Придбання плодів. Плоди з моменту їх відокремлення від речі, яка їх виробляє, стають
самостійними речами. Право власності на такі речі належить тому, хто на час відділення був
власником плодоносної речі.

5. Приріст (accesio) – сполучення речей, які належать різним особам, причому одна з речей після
сполучення стає належністю іншої речі, власністю власника головної речі. Приріст може бути
природний або штучний, тобто результатом дій людини.

Похідні способи набуття права власності. Кількість таких способів була досить велика. Зі спливом
часу частина з них повністю сходила із сцени, натомість з’являлися нові, ще інші, зберігаючись у
цілому, змінювалися у своєму конкретному змісті. Деякі з них так і залишилися не більш ніж
сучасниками Римської держави.

Головною правовою формою похідного набуття є договір, зокрема договір купівлі-продажу, позики,
міни, дарування, застави. У всіх цих випадках перехід права власності від однієї особи до іншої
відбувається за їх волевиявленням, право власності набувача ґрунтується на праві власності
відчужувача.
У Римі відомі ще інші первинні способи набуття права власності, а саме: а) за рішенням суду, коли
він розглядав позови про поділ спадщини, спільного майна або спірної межі та ін; б) за законом – у
вигляді покарання за недозволене самоуправство, за несплату мита тощо.

Найбільш поширеним способом припинення права власності римляни вважали знищення речі
незалежно від того, чи сталося це внаслідок її загибелі, споживання, чи з якихось інших причин.
Римляни вважали, що і відчуження є способом, який припиняє право власності на річ, при чому в
найрізноманітніших формах, зокрема в таких, як купівля-продаж, дарування, міна, надання
приданого та ін. Відомий ще один спосіб припинення права власності – це вилучення речі з обороту,
наприклад включення приватної землі до складу державної. Особливістю цього способу було те, що
тут власність не переходила від однієї особи до іншої, як у випадку відчуження.

Розглянемо лише речово-правові засоби його захисту, які розроблені римськими юристами досить
ґрунтовно. Це, зокрема, три спеціальні позови: віндикаційний, негаторний і публіціанський. Усі вони
об’єднуються загальною назвою – речові позови.

Найважливішим серед них був, безсумнівно, віндикаційний позов (rei vindicatio). Він пред’являвся в
тих випадках, коли одна особа стверджувала, що є власником речі, яка знаходиться у володінні іншої
особи, і на цій основі вимагала, щоб річ була їй повернута.

Негаторний позов застосовувався для усунення перешкод, що заважали власнику нормально

здійснювати своє право власності. Звичайно відповідачем за негаторним позовом був той, хто
домагався користуватись якоюсь мірою чужою річчю.

Публіціанський позов. Уже відзначалося, що цим позовом захищалось добросовісне володіння.

Згодом ним міг користуватися і власник, якщо він не міг довести права власності свого попередника.

3. Володіння

Володіння річчю – це панування над річчю. Для того, щоб визнати певний фактичний чи юридичний
стан володінням, він повинен поєднати в собі два елементи: 1) об’єктивний – corpus possessionіs,
буквально володіння, тривале, що склалося внаслідок більш-менш давніх відносин, тобто фактичне
володіння річчю; 2) суб’єктивний – animus possessionіs, – вважати дану річ своєю, володіти від свого
імені, тобто мати волю, скеровану на річ, як на свою. На чому ґрунтувалася воля володільця,
практично значення не мало.

Види володіння. Враховуючи правові підстави фактичного панування над річчю, римляни розрізняли
володіння законне і незаконне. Вважалося нормальним станом речі, якщо вона знаходиться у
володінні тих, кому належать, тобто у власника, який має право нею володіти. У цьому розумінні
власник є законним володільцем. До законних володільців прирівнювалися і похідні володільці.

Незаконне володіння, у свою чергу, може бути двох видів: а) незаконне добросовісне; б) незаконне і
недобросовісне. Добросовісне володіння ґрунтується на помилковій думці володільця в тому, що він
справді має право володіти даною річчю.

Суб’єкти і об’єкти володіння. Відомо, що володіння складається з двох елементів: суб’єктивного і

об’єктивного. З цього випливає, що суб’єктом володіння могли бути лише ті особи, які мають свою
власну долю. Такими не могли бути, зокрема, діти віком до 7 років, душевнохворі, юридичні особи
(однак юридичні особи, малолітні, душевнохворі могли здобути право на володіння через
представника).

Об’єктом володіння могли бути тільки тілесні речі, не вилучені з обороту. Одночасне володіння двох
або більше осіб однією річчю було неможливе, хоч володіння такою річчю можливе в ідеальних
частинах. Це так зване загальне володіння.

У Римі відомі два способи набуття володіння: первинний і похідний. Володіння первинним способом
набувалося шляхом захоплення речей, які нікому не належали, набуття ж речі за давністю – шляхом
переробки тощо. При похідному способі володіння набувалося шляхом передачі речі від однієї особи
до іншої на підставі договору купівлі-продажу, дарування, спадкування тощо. Законними були й так
звані похідні володільці, які ставали такими, зокрема, на підставі договору застави, поклажі, а також
прекаристи і секвестарії.

5. Загальні засади захисту речового права.

Особливістю захисту володіння в Римі було те, що воно захищалося не позовами, а преторськими
інтердиктами. Це був не судовий захист, а адміністративно-правовий, який здійснював претор
засобами своєї влади.

До числа інтедиктів, спрямованих на охорону і збереження існуючого володіння, входили: а) uti

possidentis – для захисту нерухомих речей; б) utrubi – для захисту рухомих речей. Інтердикти uti
possiodentis названі так за початковимим словами преторського формулювання інтердикту: як Ви
тепер володієте, так і повинно залишатися, я (претор) не дозволю застосовувати насильство з метою
змінити наявне володіння. Інтердикт utrubi також дістав назву від початкового слова інтердикту: де, у
кого із сторін річ. Другу групу засобів захисту володіння становили інтердикти, спрямовані на
повернення втраченого володіння – так звані рекуператорні інтердикти. Відповідальність за цим
інтердиктом мала штрафний, деліктний характер, тому що відповідач повинен був відшкодувати
позивачу всі збитки, які він зазнав.

Відомо, що в Римі були випадки так званого похідного володіння, яке також одержало самостійний
інтердиктний захист.

Для захисту добросовісного володіння можна було використати спеціальний засіб – публіціанський
позов. Його давали особі, володіння якого відповідало вимогам, що пред’являлися для набуття речі за
давністю володіння, строк якої ще не сплив.

Для захисту володіння претор мав встановити факт володіння з одного боку і факт порушення
володіння – з другого. Існувала презумпція: “Той, хто володіє річчю, має на неї право”. 24 Захист
володіння відбувався в Римі не лише позовами, а й преторськими інтердиктами1 . Види інтердиктів
(три групи): І. інтердикти, спрямовані на збереження володіння. ІІ. інтердикти про поновлення
володіння, для повернення втраченого володіння. ІІІ інтердикти, спрямовані на встановлення нового
володіння. Похідними володільцями вважалися: 1) особи, яким заставляли речі; 2) особа, якій було
передано річ до вирішення спору між двома особами про належність речі. Суб’єктами володіння
могли бути особи, які мали свою власну волю. Отже, не були суб’єктами володіння діти до 7 років,
божевільні, юридичні особи. Об’єкт володіння – тільки тілесні речі, не вилучені з обороту. Набуття
володіння залежало від його виду. Так законне володіння набувалося такими ж способами як і право
власності. Незаконне добросовісне володіння набувалося такими ж способами як і право власності,
але право власності до набувача не переходило.

Казуси

Казус № 1 Продаж поділеної і присудженої земельної ділянки

Належну Гаю частину маєтку, який був у нього спільно з Тицієм, Гай продав Семпронію і до
того, як передав (покупцеві), був примушений вступити в спір про поділ спільної власності.
Які зобов’язання має Гай, а які – покупець, Семпроній?
Цельс, цит. за: Ульпіан, 32 ed. D. 19. 1. 13. 17

19.1.13.17. Той же Цельс пише в тій же книзі: твою частину маєтку, який був у тебе спільним з
Тицієм, ти продав і, перш ніж передав (покупцеві), був змушений вступити в позов про розподіл
спільної власності. Якщо маєток буде присуджено твоєму товаришеві, то скільки ти отримав за
цю річ від Тіція, стільки маєш надати покупцю. А якщо весь маєток присуджений тобі, все
його, стверджує (Цельс), ти передаси покупцеві, але таким чином, щоб той сплатив (за нього в
такому розмірі), на скільки ти присуджений (сплатити) за цю річ Тіцію. Але щодо тієї частини,
яку ти продав, ти маєш потурбуватись на випадок можливого витребування її через суд у
покупця третьою особою, а щодо іншої – лише дати обіцянку у формі стипуляції з приводу
(відсутності) злого наміру: адже справедливо, щоб юридичне становище покупця було би таким
самим, якби з ним самим відбулася позов про поділ спільної власності. Але якщо суддя
розділив маєток між тобою та Тицієм на певні ділянки, без сумніву, ту частину, яка була
присуджена (тобі), ти зобов'язаний передати покупцю.

Казус № 2 Дим від сироварні

Цереллій Вітал орендував у міста Мінтурна сироварню, і дим (який йшов від сироварні) стелився
над ділянкою, яка знаходилася вище.
Чи має право власник цієї ділянки пред’явити до Цереллія позов?
Ульпіан, 17 ed. D. 8. 5. 8. 5.
8.5.8.5. Арістон у своїй відповіді Цереллію Віталісу вказав, що він не вважає за можливе по праву
випуск диму із сировареного закладу до вищих будівель, хіба б був такий сервітут. Він же каже: і з
верхніх будівель до нижніх не дозволяється пускати ні воду, ні будь-що інше; своєму ділянці
дозволяється робити це, а то й проникає на чужий (ділянка); пуск диму те саме, що випуск води; тому
верхній (власник) може пред'явити позов до нижнього (власнику) у тому, що останньому належить
право так поступати. Нарешті, він каже, що Алфен пише, що може також розбиратися на суді, що
сусід не має права на своїй землі добувати камінь так, щоб на (землю) мого маєтку потрапляли
уламки. Отже, Арістон каже, що тому, хто орендував у мінтурнійців сирокоптильню, його
верхнім сусідом може бути заборонено пускати дим, але (у цьому випадку) мінтурнійці
пов'язані щодо його зобов'язань за наймом60. Таким чином, він каже, що можна наполягати в
суді, що той, хто випускає цей дим, не має права його пускати. А отже, і навпаки, можна (у
певних випадках) позиватися і про те, що таке право є. Про це, втім, Арістон (в інших місцях)
говорить прямо. Але може мати місце й інтердикт uti possidetis, якщо комусь заважають
користуватися своїм тією мірою, як він хоче.
8.5.8.6. У Помпонія в 41-й книзі «(Різних) коментарів» піддається сумніву, чи може хтось
судитися про те, що дозволено або не дозволено мати на своїй землі не дуже густий дим,
наприклад від вогнища. І він каже, що швидше не можна судитися про це, так само як
неможливо судитися про те, що на своїй землі є право розводити вогонь, або сидіти або митися.

Казус № 3 Пастухи і спільне пасовище

Багато громадян однієї муніципії, які володіли різними маєтками, купили спільну лісисту
ущелину, щоб мати право спільного випасу. Порядку випасу худоби дотримувалися також їхні
правонаступники. Водночас окремі особи з тих, хто мав це право, продали свої власні маєтки.
Чи одержували покупці маєтків право спільного випасу, яке раніше належало продавцю?
Сцевола, 4 dig. D. 8. 5. 20. 1

8.5.20.1. Багато громадян однієї муніципії, які володіли різними маєтками, купили спільну лісисту
ущелину, щоб мати право спільного випасу, і вона була дотримана також їх наступниками; але деякі з
тих, хто мав це право, продали свої власні маєтки. Я питаю, чи було за маєтками під час продажу і це
право, оскільки продавці мали бажання, щоб було відчужено і воно теж. Була дана відповідь, що слід
дотримуватися того, що було вирішено між контрагентами. Але якщо воля контрагентів не
очевидна, то це право переходить до покупців. Також я запитую: коли частина тих власних
маєтків була комусь передана легатом, чи спричинила вона за собою щось від цього права
спільного випасу? Він відповів, що оскільки очевидно, що це також право маєтку, яке було
відмовлено по легату, воно теж піде легаторію.

Казус № 4
Гай установив пастку на території ділянки, якою користувався на правах узуфруктуарія, при
цьому право голої власності на ділянку належить Тицію. У пастку потрапив кабан. Виявивши це,
Тицій звільнив його, і коли кабан почав втікати, Стих, раб Тиція, вбив його списом.
Чи має право узуфруктуарій полювати на чужій ділянці? Чи має право на кабана обладатель
голої власності?
Тицій заперечує, що кабан, якого вбив раб, є тим самим, якого він звільнив із пастки. Яке це має
юридичне значення для вирішення спору?
Трифонин, 7 disp. D. 7. 1. 62 pr.;
Прокул, 2 epist. D. 41. 1. 55; I. Inst. 2. 1. 12 – 2.
1. 13
7.1.62. Трифонін у 7-й книзі «Обговорень». Правильно стверджують, що узуфруктуар може
полювати в лісах і на горах свого володіння; кабана або оленя, захоплених ним, він робить
своїми не як власник, а як плоди по праву (цивільному) або по праву народів.

D. 41.1.55. Прокул у 2-й книзі «Листів». У сили, які ти поставив на полювання, потрапив вепр;
коли він там перебував, я вийняв його і забрав: Чи вважається, що я стягнув у тебе твого
вепря? І якщо ти вважаєш, що він був твоїм, то якби я, звільнивши, випустив його в ліс, у
цьому випадку він перестав би бути твоїм чи залишився б? І який, я питаю, позов був би в тебе
проти мене, якби він перестав бути твоїм, невже слід подати позов за фактом? [Прокул]
відповідає: подивимося, чи немає різниці, чи поставлю я сили на публічній чи приватній землі,
і якщо на приватній, то на моїй чи на чужій, і якщо на чужій, то з дозволу того, кому належала
ділянка чи без її дозволу ; крім того, чи так потрапив вепр, що сам не зміг би вибратися, чи
після тривалих зусиль він би вибрався? В принципі ж, я вважаю, що якщо він вступив до моєї
влади, він став моїм. Якщо ж ти мого дикого вепря випустив би в його природне середовище, і
він у результаті перестав бути моїм, мені слід дати позов за фактом, так само, як була дана
відповідь, коли хтось викинув з корабля чужу чашу.

12. Крім того, деякі речі суть тілесні, фізичні, інші безтілесні, ідеальні.

13. Фізичні речі - це ті, які можуть бути відчутні, як-от: земля, раб, сукня, золото, срібло і
нарешті незліченні інші речі.

Казус № 5 Скарб Гая

Гай знайшов скарб, закопаний у землі Тиція, але коли він повернувся, щоб викопати його, Тицій
не дозволив йому розкопки і вигнав зі своєї ділянки. Кілька днів після цього Стих, раб, який
знаходився в спільній власності Тиція, власника ділянки, і Семпронія, провів розкопки, викопав клад,
який передав своїм господарям, Тицію і Семпронію.
Хто має право на скарб?
Лабеон у Помпонія, 18 Sab. D. 10. 4. 15;
Трифонин, 7 disp. D. 41. 1. 63 .2

10.4.15. Він же у 18-й книзі «Коментарів до Сабіна». Мій скарб закопаний на твоїй ділянці, і ти
не дозволяєш мені його викопати. Лабеон правильно говорить, що, поки ти не зрушив його з
місця, я не можу подавати ні позов про крадіжку, ні про його пред'явлення, тому що ти не
володієш ним, ні з поганим наміром уникаєш володіння, адже може бути так, що ти і не знаєш,
що на твоїй ділянці є цей скарб. Проте, мабуть, справедливо буде у випадку, якщо я
присягнуся, що вимагаю цього не для будь-яких підступів, дати мені інтердикт чи певний позов
для того, щоб я, попередньо гарантувавши тобі відшкодування можливої шкоди від робіт (на
твоїй ділянці), міг б, не побоюючись більш перешкод, що чинять тобою, викопати, забрати і
вивезти цей скарб. Але якщо цей скарб вкрадено, можна порушувати позов про крадіжку.

D. 41.1.63. Трифоній у 7-й книзі «Обговорень». Якщо особа, яка перебуває у владі іншого,
знайде скарб, то стосовно особи того, на користь якого він набуває, слід сказати, що якщо скарб
знайдено на чужій землі, то він набуває йому частини, якщо ж на землі батьків чи пана, то все
належить йому.
§ 1. Якщо спільний раб зробить знахідку на чужій землі, чи піде придбання панам відповідно до
частин власності або лише порівну? І ситуація схожа зі спадщиною, або легатом, або
даруванням від інших осіб, переданим рабу, оскільки і скарб вважається подарунком долі,
тобто, щоб та частка, яка надходить знахіднику, належала товаришам відповідно до того, в якій
частині кожен із них є власником раба.
§ 2. Якщо спільний раб зробить знахідку у власному маєтку одного пана, щодо частки, що
відходить до власника землі, немає сумніву, що вона належить лише одному власнику ділянки;
правда, слід подивитися, чи отримує інший товариш щось із [іншої] частини і чи не буде це
подібно до того, коли раб укладає стипуляцію за наказом одного пана або отримує щось за
передачею на ім'я одного з панів: і швидше слід сказати так.

Казус № 6 Набувальна давність для теляти вкраденої корови

Корова, яка належала Гаю, була вкрадена Тицієм і зачала теля, знаходячись у цей момент у
володінні крадія Тиція; він продав корову Семпронію, який не знав, що вона крадена. Семпроній
продав Каліксту теля, яке народилося, коли корова вже була у Семпронія, і споживав її молоко. Тицій
помер, і за ним успадкував Кассій, який відмовився сплатити Гаю ціну за продану Тицієм Семпронію
корову. Семпроній заявив у суді, що він є власником корови і теля в силу набувальної давності.
Чи має Семпроній право власності на корову і теля за набувальною давністю?
Ульпіан, 16 ed. D. 41.3.10.2;
Ульпіан, 16 ed. D. 6.2.11.2

41.3.10. Ульпіан у 16-й книзі «Коментарів до едикту». Якщо чужа річ сумлінно буде куплена, то
питається: як починається перебіг купівельної давності, і чи ми вимагаємо сумлінності з
моменту покупки або з моменту здійснення фактичної передачі речі (покупцю)? І переважає
думка Сабіна та Касія, що братися до уваги має момент фактичної передачі речі.
41.3.10.2. Сцевола в 11-й книзі «Питань» пише, що Марцелл вважав: якщо корова завагітніє,
перебуваючи у володінні злодія або у володінні спадкоємця злодія, і народить, будучи у
володінні спадкоємця злодія, то проданий спадкоємцем новонароджений бичок не може
купуватися (покупцем) давності володіння. Так, стверджував він, аж ніяк (не купується за
давністю) і приплід рабині. Але Сцевола пише, що він сам вважає, що (покупець) може
купувати за давністю і приплід. Адже приплід від краденої речі приплід не є. Втім, якщо буде
лише частина (приплоду), навіть якщо народиться у володінні несумлінного покупця, вона
може бути придбана за давністю володіння.
6.2.11.2. Дитина краденої рабині, яка зачата у сумлінного покупця, підлягає витребуванню
через цей позов навіть від покупця, який ще не володіє ним. Але спадкоємець злодія немає
цього позову, оскільки він є наступником у пороках (володінні) померлого.