«Стара» і «нова драма». Зміни в драматургії кінця XIX–початку XX ст.

З другої половини ХІХ ст. драматурги шукали нових форм мистецтва,

прагнули наблизити драму до сучасності, приділити більше уваги
внутрішньому світу людини. Якщо в старому театрі зображали трагедію
окремої людини, то оновлена драма розкриває загальну трагедію життя
людства й дістає назву нова драматургія.

Генрік Ібсен так визначав мету будь-якої драми: «П’єса не завершується

навіть падінням завіси після п’ятої дії — справжній фінал перебуває поза її
межами; поет позначив напрям, у якому доводиться шукати цей фінал, після
цього — наша справа, справа кожного читача чи глядача самому дійти до
цього фіналу шляхом особистої творчості».

У центрі уваги «нової» драми кінця ХІХ — початку XX ст. постала

особистість з її переживаннями та почуттями. Нові драматурги не мали на
меті точно зобразити певні події, їхні твори — своєрідна метафора життя
особистості (насамперед внутрішнього) та світу.

У драматургії остання третина ХІХ ст. позначена пошуком нових форм

зображення дійсності засобами мистецтва. Цей процес сприяв виникненню
«нової» драми. Безумовно, усі представники «нової» драматургії — а це

Г. Ібсен, Б. Шоу, А. П. Чехов, М. Метерлінк, Ю. А. Стріндберґ, Г. Й. Р.

Гауптман, Е. Золя, В. К. Винниченко, Леся Українка, М. Г. Куліш та інші —
йшли власними шляхами, їхні театральні естетика й поетика дуже різнилися.
Але існувала ознака, яка їх об’єднувала: усі вони намагалися створити
проблемний театр, мова, стилістика якого максимально наближали його до
сучасного читача. У чому ж полягає різниця між «старою» драмою та
«новою»?

«Нова драма» — художнє явище європейської драматургії кінця XIX —

початку XX ст., що протистоїть традиційній драмі. Біля її витоків стояли
Генрік Ібсен (Норвегія), Бернард Шоу (Велика Британія), Антон Чехов
(Росія), Герхарт Гаупман (Німеччина), Моріс Метерлінк (Бельгія) та ін.

«Нова» драма на зламі століть поставила в центрі уваги особистість, але не

соціальну, а духовну, індивідуальність переживання й відчуття якої
визначають загальну атмосферу епохи. Драматурги намагалися показати
«трагедію життя», а не «трагедію в житті», закликали до осмислення
глибинної суті дійсності, звільнення людського духу, пошуку гармонії. Театр
став «інтелектуальним», «дискусійним». На першому плані опинився
внутрішній конфлікт, а не зовнішня дія. У «новій» драмі помітні ознаки
модернізму: символізму, імпресіонізму, неоромантизму та ін.
Засновником «нової» драми був норвежець Генрік Ібсен. Успіх його п’єс
надихнув інших драматургів: Г. Й. Р. Гауптмана (Німеччина), Б. Шоу
(Англія), Ю. А. Стріндберґа (Швеція), М. Метерлінка (Бельґія), Е. Золя
(Франція), А. П. Чехова (Росія). Новим на сценах театрів був показ картин
повсякденного життя, розкриття його злободенних соціальних і моральних
проблем. Перед глядачами постали звичайні для них картини побуту
банкірів, комерсантів, адвокатів і навіть робітників, злидарів. Автори
порушували нові проблеми, наприклад жіноче питання. Посилився
критичний, викривальний пафос п’єс.

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. змінюється статус драми, вона перестає

бути тільки джерелом насолоди й розваги для публіки. Драматурги-новатори
роблять драму серйозним жанром, що вимагає розумових і творчих зусиль.
Сучасний театр, за словами шведського драматурга Августа Стріндберґа,
тяжіє до повсякденного життя, до строгості виразних засобів й інтимного
спілкування з публікою. Як зазначає український літературознавець Кіра
Шахова, « нова драма вимагала докорінної перебудови застарілої театральної
системи, іншої акторської гри, іншого розуміння завдань режисури, інших
декорацій, одне слово — нової мови театру».

Для «нової драми» характерні такі ознаки:

1. Актуальна проблематика. «Нова драма» порушує важливі соціальні,

морально-етичні проблеми, часто такі, що у звичайному житті приховувались
або замовчувались.

2. Новий тип драматичного конфлікту. В основі «нової драми» не

протистояння характерів, як це було у традиційній драмі, а внутрішній світ
особистості, її переживання й відчуття. Рушієм сюжету виступають не дія та
інтрига, а психологічні колізії, зіткнення поглядів, ідей.

3. Аналітична композиція драми. Новий тип драматичного конфлікту

породив й особливу композицію драми. Аналітична композиція драми
полягає в послідовному розкритті таємниць і внутрішньої нестабільності
персонажа, що приховуються за зовні щасливою оболонкою зображуваної
дійсності. Зав’язкою дії, зазвичай, є подія, що відбулася ще до початку п’єси,
а змістом самої драми стає аналіз причин такої події.

4. Широке використання підтексту. Прихований зміст драматичних реплік,

вчинків персонажів стає важливішим за їхнє пряме значення. Таким чином, у
тексті «нової драми» існують ніби два плани: перший — те, що говорять
персонажі, другий — те, що відбувається.

5. Збільшення значення ремарок і пауз. Особливу роль у «новій драмі»

відіграють ремарки й паузи, які з допоміжних засобів традиційної драми
перетворюються на основний елемент тексту. Вони визначають ключові
елементи в розвитку сценічної дії та формують підтекст. Мова п’єси набуває
глибокого символічного змісту.

6. Відкритий фінал. Так, Г. Ібсен зазначав, що «п'єса не закінчується з

падінням завіси... — справжній фінал — за її межами; письменник позначив
напрям, у якому необхідно шукати цей фінал, потім — [...] справа кожного
читача самостійно дійти до фіналу...»

7. Зміни у сценографії. Декорації та костюми персонажів «нової драми»

деталізовані, імітують справжні; гра акторів стає природнішою та
наближеною до реального життя; значно підвищується роль режисера.

Виникнення «нової драми» пов’язують із драматичною творчістю Генріка

Ібсена. Новаторські ідеї письменника були настільки популярними, що навіть
з’явився термін «ібсенізм», тобто наслідування ідей драматургії Ібсена.
Одним з натхненних прихильників «нової драми» Ібсена був Бернард Шоу.
Своє осмислення того нового, що увійшло до світової літератури разом із
драматургією Ібсена, Шоу виклав у книзі «Квінтесенція Ібсенізму» (1881).

Висновок
«Нова» драма Порубіжжя ХІХ-ХХ ст. звернула увагу на особистість не як на
типового представника соціального прошарку, а як на індивідуальність,
духовне життя якої визначає загальну атмосферу епохи. Зовнішня дія
поступилася місцем внутрішнім конфліктам. Зникає чіткий поділ
драматичних творів на комедію, трагедію та драму. Героями драматичних
творів стають люди різних соціальних прошарків, мова персонажів стає
більш демократичною. Фінал зазвичай відкритий, є своєрідним запрошенням
до дискусії.