1. Входження українських земель до складу ВКЛ та їх устрій.

Литовські князі одними з перших рушили на українські землі, які були роздроблені та ослаблені
золотоординським ігом.

Засновником Великого князівства Литовського був Міндовг, який у середині XIII ст. об’єднав під
своєю владою Аукштайтію, Жемайтію, частину Ятвягії та оволодів частиною Західної Русі. На
початку 60-х років XIII ст. Міндовг зробив спробу захопити також Чернігово-Сіверщину.

Швидке зростання Литовської держави почалося при Гедиміні (1316-1341). Добре зміцнивши тили,
він узявся за розширення своїх володінь. Цьому сприяло те, що литовські князі дуже ретельно
подбали про розбудову військової справи. Вони постановили за правило: хто має землеволодіння,
той мусить служити у війську; хто ж відмовлявся від військової повинності, у того забирали
землю. Це правило поширювалось на всі суспільні верстви – від князів до селян. Можна сказати, що
Литва на той час мала велике організоване військо. Гедимін завершив приєднання білоруських
земель, розпочате його попередниками, і приступив до приєднання українських земель. Експансія
Литви на схід і північ Русі натрапила на сильний опір з боку Московського князівства. Вирішальна
роль у захопленні українських земель належить сину Гедиміна – Ольгерду (1345-1377), який
заволодів Чернігово-Сіверщиною, а в 1362 р. зайняв Київ.

Переломним у підкоренні українських земель Литвою став 1362 р. Цього року військо трьох
сусідніх народів – литовського, українського та білоруського розгромило монголо-татар на Синіх
Водах, давши початок звільненню українських земель від монголо-татарського іга.

Таким чином, у другій половині XIV ст. під владою Литви опинилась уся Білорусь, частина земель
Московії та значна частина території України – майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина,
Київщина, Переяславщина, Поділля. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших
держав Європи.

Землі Білорусії та частково України й Московії складали тоді 90 відсотків усієї території Великого
князівства Литовського, і приблизно таке ж співвідношення існувало щодо національного складу
населення, тому Литовську державу тих часів деякі дослідники небезпідставно називають також
Литовсько-Руською державою.

Руські землі в економічному і культурному відношенні стояли вище Литви. Не випадково литовські
завойовники опинилися під надзвичайно сильним культурним впливом східнослов’янських
народів, тому Литва, приєднуючи землі Русі, «старини не рушила, а новини не вводила». Все це
сприяло тому, що приєднання українських земель до Литви відбулося мирно, без значного опору.
Українці загалом схвально ставилися до цього акту ще й тому, що він сприяв обороні країни від
набігів монголо-татар.

Чимало норм руського права, руські назви посад, станів, система адміністрацій тощо були прийняті
Литвою. Державною мовою Великого князівства Литовського стала руська, нею велися всі ділові
папери.

Литовські князі переходили у православ’я, сприймали мову, культуру, звичаї Русі, охоче укладали
шлюби з українськими та білоруськими княжими доньками.

Отже, можна виділити такі особливості статусу українських земель у складі ВКЛ:

 приєднання відбувалося переважно мирним шляхом через бажання князівств позбутися

монгольського ярма;
 система управління залишалася незмінною: руські князі сплачували щорічну данину та
надавали збройну допомогу;
  руська мова стала державною;
 православна церква зберігала панівне становище;
 збереглося руське законодавство;
 литовці приєднувалися династичними шлюбами з українцями;
 панувала українська культура.
До середини XIV ст. Велике князівство Литовське цілком сформувалося, як держава та значно
розширило свою територію. Це розширення відбувалося, в основному, за рахунок входження до
складу ВКЛ білоруських та українських князівств.

У 1381 – 1384 рр. – у Великому князівстві відбулась перша литовсько-руська громадська війна. Для
зміцнення внутрішнього та зовнішнього становища ВКЛ у боротьбі з експансією Тевтонського
ордену, посилення державної влади та централізації в 1385 р. князь Ягайло уклав Кревську унію з
Польщею.

Проте невдоволення частини литовської, та білоруської шляхти зближенням з Польщею призвели

до початку другої громадської війни у ВКЛ. В результаті війни Великим князем Литовським став
Вітовт. Він проводив політику «великого княжіння на всій Руській землі», розбудовує на півдні
українських земель систему опорних укріплень (в Брацлаві, Черкасах, та інших містах), ставить
фортеці у південних степах (Дністровський лиман), здійснює у 1397-1398 рр. два переможних
походи проти Золотої Орди. Під час князювання Вітовта значно поширилась українська
територіальна колонізація на південь та схід, аж до Чорного моря. А з 1398р. Литовська держава
стала називатися Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтіське.

Однак, поразка литовсько-руських військ 1399 р. перекреслила мрії Вітовта про об’єднання в межах
литовської державності всієї Русі. Після цієї поразка зупинилось становлення самостійної
Литовсько-Руської держави, й Вітовт вимушений був йти на зближення з Польщею.

1401 року була підписана Віленсько-радомська унія. Це зближення створило умови для перемоги
над Тевтонським орденом у Грюнвальдській битві (1410), приєднання Жемайтії та земель за
Німаном до ВКЛ, водночас сприяючи привласненню українських земель польським панством,
поширенню в Україні польського шляхетського права та фільварково-панщинної системи. Ягайлу
не вдалося створити єдину державу, але унія визначила процес зближення ВКЛ і Польщі й
поступове зменшення ролі руських елементів у державі, що стало ще помітнішим із переходом у
католицтво правлячої верхівки ВКЛ.

В 1432-1440 рр. у Великому князівстві Литовському, Руському та Жемайтійському відбувалась ще

одна громадянська війна. Протягом 4 років (1432-1435) в межах ВКЛ фактично існувало дві
держави — власне Литва і Велике князівство Руське. Перше очолював Сигізмунд, друге –
Свидригайло, якого проголосили Великим князем Руським (Київським). Хоча осідком
Свидригайла вважався Полоцьк.

Політичний та державний устрій ВКЛ формувався у 15-16 ст. як станово-представницька монархія,

влада, у якій сконцентрувалася в руках литовської магнатсько-шляхетської верхівки. Відбувається
посилення влади феодалів над селянством, оформлення їх особистої залежності, втрата прав на
землю.

3. Передумови, причини, умови Люблінської унії та її роль в історії України.

Передумови укладення Люблінської унії

Грунт для останньої унії між Польщею та Великим князівством Литовським
визрівав від початку ХVI ст. Польща не залишала своїх планів про приєднання
українських земель і про прилучення Литви взагалі. З цією метою вона постійно
наполягала на заключенні більш тісного союзу та створила партію, яка
протистояла самостійницьким прагненням Литви.
Литовські магнати ладні були вступити в унію з Польщею за умови збереження
державної самостійності своєї держави. За допомогою цього вони
розраховували посунути від важелів політичного впливу численніших і
могутніших українських та білоруських магнатів. Проте тодішню литовську еліту
стримували страх повного злиття з Польщею та втрата зверхності політичного
становища в суспільстві, позаяк провідною верствою польського суспільства
були не магнати, а шляхта.
Такі самі міркування стримували українських та білоруських магнатів, які до того
ж найбільше турбувалися загрозою окатоличення. Про його реальність свідчила
доля Галичини, приєднаної Польщею ще в XIV ст.
Звичайно, за умов середньовічного суспільства ніхто не враховував інтереси
народних мас, які ще не виступали самостійним чинником політичних процесів.
За цих обставин основною рушійною силою інтегративних процесів стала
шляхта. Невдоволена пануванням магнатів середня та дрібна шляхта
підтримала поляків, сподіваючись здобути собі широкі привілеї, якими
користувалися польські феодали.
На той час Польща являла собою шляхетську республіку із сеймом і виборним
королем. Провідною суспільною силою суспільства була шляхта - дрібна знать,
подібна до західноєвропейських рицарів. В Литві ж шляхта лише формувалася,
перебуваючи в боротьбі проти панування магнатів, які входили до
великокнязівської ради та посідали різні адміністративні посади. Литовська
шляхта прагнула домогтися тих прав, які мали польські шляхтичі. Магнати
мусили поступатися, зважаючи на зростання опору селян процесам
феодалізації і на необхідність згуртування панівних верств.
Перший Литовський статут 1529 р. законодавчим шляхом оформив права і
вольності шляхетства, проте після нього литовська шляхта ще не досягла
рівності з магнатами та з польською шляхтою. Повна унія з Польщею
обнадіювала їх щодо урівняння у правах з польськими шляхтичами.
Важливу роль в укладенні унії відіграло те, що її прибічником виявився тодішній
великий князь литовський та король польський Сигізмунд-Август.
Всередині XVI ст. навколо унії розгорнулася гостра боротьба між польськими
панами і литовськими прибічниками унії з одного боку та противниками унії
(здебільшого ними були українські та білоруські магнати) з іншого боку.
Ситуацію в Литві ускладнила Лівонська війна (1558-1583) між Московією та
Лівонським орденом. Литва взяла участь у бойових діях на боці ордену.
Внаслідок цього московське військо здобуло 1563 року Полоцьк, що належав до
того часу Литви. Литва опинилася у критичному становищі. Для продовження
війни вона потребувала величезних коштів та війська. Тому шляхта в Литві (як
литовського, так і українського та білоруського походження) вимагали унії з
Польщею, щоразу стикаючись з опором магнатської олігархії.
 Люблінський сейм 1569 р. та прийняття унії
Для вирішення питання про об'єднання Польського королівства і ВКЛ в
польському місті Любліні в 1659р. зібрався спільний сейм представників
привілейованих станів обох держав.
Коли литовське бачення унії (зі збереженням широкої автономії) розбіглося з
польським (зі злиттям Литви й Польщі в одну державу), то посли Литви - князі
К.Острозький, Г.Ходкевич, Є.Волович, К.Радзивілл та ін. - вирішили зірвати
сейм і таємно виїхали з Любліна, щоб зібрати шляхетське ополчення для
боротьби проти унії.
Проте Сигізмунд-Август за підтримки польських магнатів та шляхти обох країн
оголосив універсал про відібрання в Литви та приєднання до Польщі Волині й
Підляшшя. Не відчувши реального спротиву послабленої війною та
суперечностями Литви, король видав ще один універсал про приєднання до
Польщі Київщини й Брацлавщини.
Таким чином, територія Великого князівства Литовського вдвічі зменшилася.
Тепер литовські посли змушені були повернутися на сейм. Вони просили не
відбирати в них маєтності й зберегти певну автономію залишкам їхньої
держави. Поступилися і найбільші противники унії українські магнати
О.Чорторийський, К.Острозький, Б.Корецький, К.Вишневецький, розраховуючи
на те, що не будуть позбавлені своїх привілеїв.
Отже, 1 липня 1569 р. було підписано Люблінську унію, у відповідності до якої
Польське королівство та Велике князівство Литовське об`єдналися в єдину
державу - Річ Посполиту з виборним королем, спільним сеймом, спільною
казною й грошовою одиницею, єдиною зовнішньою політикою.
Литва втратила свою державність, ставши частиною Речі Посполитої та
зберігаючи автономію лише в місцевому управлінні, організації війська та
судочинства. З усіх українських земель під владою Литви залишилися
тільки Берестейщина та Пінщина, що межували з Білоруссю, а всі решта
українські землі, тобто переважна більшість їх, відійшли під владу
Польщі.
Люблінський сейм закінчився в середині серпня 1569 р. За словами
М.С.Грушевського, "...в декілька засідань на ньому було здійснено те, чого не
могли досягнути тривалі війни і сторіччя дипломатичних переговорів і
хитрощів".
Наслідки Люблінської унії для України
Для України Люблінська унія мала вкрай негативні наслідки. Опинившися під
владою кріпосницької й католицької Польщі, переважна більшість
українських земель зіткнулися з загрозою для самого існування українців
як окремої народності.
Як зазначає І.П.Крип`якевич, "Люблінська унія, усуваючи з українських земель
литовську владу, знищила також рештки українських державних традицій, що
заховалися під формами автономії у Великому князівстві Литовському...Весь
розвиток життя ішов під важким наступом Польщі" .
Внаслідок унії польські магнати і шляхта здобули великі можливості для
привласнення українських земель, нещадного визиску селян і міщан та
для духовного поневолення народу. Українському народові доводилося
докладати величезних зусиль, щоби не дати себе знищити чужій силі. Ці
зусилля виявилися в зародженні та діяльності українського козацтва, братств
тощо.
Люблінська унія спричинила зміни в адміністративному управлінні українських
земель. Вища державна влада в Речі Посполитій належала королеві й
вальному сеймові, до якого входили магнати, шляхта й вище католицьке
духовенство.
Територія держави поділялась на шість воєводств: Руське, Белзьке,
Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське. На чолі кожного з них був
воєвода. Воєводства поділялися на повіти, які очолювали старости, призначені
королем. Представниками адміністративної влади були також каштеляни
(коменданти фортець).
Під впливом унії змінилася й судова система. У кожному повіті
впроваджувалися гродські та земські суди. Гродський суд очолював староста.
Цей суд розглядав важливі кримінальні справи про наїзди, пограбування, побої,
вбивства, крадіжки. Земський суд обирався місцевою шляхтою. Він розглядав
цивільні справи, межові суперечки шляхти, розв`язував конфлікти щодо
нерухомого майна.
В судово-адміністративних установах Волинського, Брацлавського та
Київського воєводств застосовувалися Литовський Статут 1529 р. Судочинство
велося українською мовою. Вищою судовою інстанцією був Люблінський
трибунал.
Органами шляхетського самоврядування були сеймики у волостях і повітах. На
сеймиках шляхта вирішувала місцеві справи й обирала судових урядовців та
послів до вальних сеймів та трибуналів.
Характеризуючи соціальні наслідки Люблінської унії, М.С.Грушевський
зазначає: "Князі й магнати, що перед тим мали дуже велику вагу і держали в
своїх руках всю управу, тепер були зрівняні в правах з рядовою шляхтою, - хоч
на ділі, завдяки свому богацтву, вони й далі високо підіймали ся над нею,
держачи в своїй службі не раз цілі юрби біднішої шляхти. Податки і військову
службу з шляхти знято, вона тепер не знала майже ніяких обовязків, а дістала
величезні права...; коронні землі роздавалися шляхтичам в доживотні держави і
вони правили ними як поміщики; ніхто, крім шляхтичів не міг дістати ніякого
уряду світського, а навіть і духовного".
Українські феодали, дотримуючись своїх станових та особистих інтересів,
здебільшого, полонізувалися та окатоличувалися. Великими
землевласниками в Україні були як польські (Жолкевські, Потоцькі,
Конєцпольські, Калиновські, Струсі), так і українські магнати (Вишневецькі,
Острозькі, Заславські, Збаразькі, Немиричі). Завдяки величезним латифундіям
на Київщині, Брацлавщині й Лівобережній Україні магнати відчували себе
"королев`ятами", які не підпорядковувалися жодній адміністрації. Ці "удільні
князі" здійснювали суд над своїми підданими, засновували міста і слободи,
будували палаци, організовували військові загони, роздавали землю за службу
своїм васалам.
Ще одним наслідком унії можна вважати процеси народної та феодальної
колонізації, що розгорнулися в напрямку на схід та південний схід. На
нових землях оселялися селяни-втікачі з районів розвинутого фільваркового
господарства, де зростала панщина. Для заохочення селян магнати
оголошували тут "слободи" - новопоселенцям надавалися значні пільги у
виконанні повинностей на визначену кількість років.
Люблінська унія спричинила привласнення українських земель польськими
магнатами й шляхтою, представники якої засновували тут фільварки та
промисли. Українська шляхта, що дотримувалася православної віри, володіла
невеликими маєтностями. В подальшому усунення української шляхти від
влади призвело до того, що багато її синів поповнили козацтво (прикладом
тому був Петро Конашевич-Сагайдачний), а в період Визвольної війни середини
XVII ст. багато українських шляхтичів стали керівниками козацької армії.
Таким чином, Люблінська унія 1569 р. мала відчутні негативні наслідки для
українського народу, визначивши подальші процеси його суспільного розвитку:
посилення національного гніту та зростання національно-визвольного руху.
Підсумки
У 60-х рр. XVI ст. Сформувалися передумови для об'єднання Польського
королівства й Великого князівства Литовського в єдину державу. Проте бачення
форми і змісту майбутнього державного об'єднання у його учасників суттєво
відрізнялося.
Унаслідок укладення Люблінської унії на карті Європи з'явилася нова держава-
Річ Посполита.
Більшість українських земель, за Люблінською унією, опинилися під польською
владою, що спричинило чимало змін у їхньому становищі.
4.Соціальна структура українського суспільства др. пол. XVI – перш. половини XVII
ст.

Основними станами в тогочасній Україні були шляхта, духовенство, міщани й

селяни. За своїми правами стани поділялися на привілейовані, напівпривілейовані
та непривілейовані.

Вершину панівного стану — шляхти — посідали нащадки удільних князів

Рюриковичів і Гедиміновичів. Вони становили замкнену групу, до якої не можна було
увійти, навіть маючи великі статки або обіймаючи найвищі державні посади.
Князівські роди поділялися на «княжат головних», до яких належали Острозькі,
Заславські, Сангушки, Чарторийські, Корецькі, Гольшанські-Дубровицькі, та «княжат-
повітовників». «Княжата головні» не підлягали дії місцевої адміністрації, мали право
входити до великокнязівської ради й виступати у військові походи зі своїми загонами
під родовими гербами. Їм належали спадкові землеволодіння, де вони мали право
здійснювати суд над своїми підданими, установлювати податки й повинності, надавати
підлеглим землю за умови несення служби. «Княжата-повітовники» таких прав і
привілеїв не мали, а їхні збройні загони виступали у складі повітового ополчення,
підпорядкованого місцевій адміністрації.

До панів належала заможна шляхта, яка не мала князівських титулів, але вирізнялася
давністю походження, спадковим землеволодінням і певними привілеями.
Визначним представником української шляхти XVI — початку XVII ст. був князь,
магнат, культурний діяч Костянтин-Василь Острозький (1526—1608). Його
небезпідставно вважають найвидатнішою особистістю роду Острозьких. Наприкінці
XVI ст. він був найбільшим після короля Речі Посполитої землевласником. Мав великі
маєтності на Волині, Галичині, Київщині та Поділлі, що налічували 25 міст, 10
містечок і 670 сіл (річні прибутки князя — 10 млн злотих — становили два державні
бюджети Речі Посполитої). Обіймав посади старости володимирського, маршалка
волинської шляхти, київського воєводи, сенатора сейму Речі Посполитої. На посаді
київського воєводи був фактичним господарем українського порубіжжя, або
«некоронованим королем Русі». Висувався претендентом на польську корону в 1572 р.
після смерті Сигізмунда II Августа та на московський трон після смерті царя Федора в
1598 р.
Привілейованим станом українського суспільства було духовенство, що становило
майже десяту частину всього населення. Духовенство не підлягало дії світського суду,
у разі потреби його справи розглядалися у спеціальному суді єпископа. Воно
поділялося на вищих церковних ієрархів (митрополит, єпископи, архієпископи та ін.),
які обіймали свої посади лише за дозволом великих князів литовських і польських
королів, та нижче парафіяльне духовенство. Становище нижчого духовенства було
залежним від шляхти і магнатів, на землях яких розташовувалися їхні парафії.

До напівпривілейованого стану належало міщанство, що мало привілеї на міське

самоврядування, окремий становий суд, заняття ремеслами й торгівлею. Проте міщани
були також зобов'язані сплачувати податки, виконувати повинності на користь
приватних власників міст або держави.

Найзаможнішою частиною населення міст був патриціат, що складався з найбагатших

купців, лихварів і ремісників. До бюргерства, або середньої за рівнем заможності
частини міщанства, належали цехові майстри і більшість купецтва. Основою
соціальної піраміди міського населення був плебс, який складався з дрібних ремісників
і торговців.

Переважну більшість населення українських земель (близько 80 %) складало

селянство, що було непривілейованим станом. За своїм правовим становищем воно
поділялося на «похожих» (або «вільних») селян і «непохожих» (або «отчичів»). Правом
безперешкодного переходу від одного землевласника до іншого користувалися лише
останні. «Непохожі» селяни примусово й безоплатно працювали в господарстві пана.
Основою сільського господарства на українських землях було
землеробство. Рівень його розвитку в різних місцевостях був
неоднаковим. На Галичині, Волині, Поділлі та в центральних районах
Київщини переважала трипільна система землеробства, а на Поліссі, півдні
Київщини і Переяславщині зберігалися менш продуктивні двопільна й
перелогова системи. Поступово набувають поширення більш досконалі
знаряддя праці. Поряд із сохою стали використовувати плуг із залізним
лемешем, у який запрягали волів. Трипільна система й плугова оранка
здебільшого застосовувалися в господарствах магнатів і шляхти.