"Жерміналь" Золя

1. "Жерміналь" Золя - тематика, проблеми, ознаки натуралізму, символічні теми і

образи.
1.1. Тематика.
“Жерміналь” – це розповідь про класову боротьбу. Про незліченні страждання
нижчого класу людей і безтурботне життя так званої еліти, тих людей, котрі
займають найвищий щабель в ланцюзі людського існування. З одної сторони люди,
котрі займають найглибші низи Франції, в цьому романі це шахтарі, а з іншої -
найвищі верстви країни, тут – власники цих шахт.
Еміль Золя детально розписує життя дрібного шахтаря. Починаючи з моменту, коли
він просинається в холодній, страшній і огидній кімнаті, снідає, якщо це можна
назвати сніданком, іде на роботу. Насправді, це не робота, це – каторга.
Справжнісінька каторга в підземних недрях землі. Кожного дня шахтар, тут навіть
немає різниці, чоловік це чи жінка, тут усі шахтарі, спускається під землю, не
знаючи, чи повернеться на поверхню.
Там, внизу, в самому пеклі, немає місця скромності, щастю, любові, красі, тут тільки
монотонна робота. І люди там не люди, це маленькі гвинтики у великому механізмі.
Одним менше, одним більше - яка різниця. Жінки народять нових, адже кожна нова
дитина - це майбутній працівник, котрий буде заробляти, навіть якщо це не гроші.
Це – новий вид рабства.
У книжці немає описів чогось прекрасного, адже Еміль Золя як прихильних
натуралізму хотів зробити свій твір таким, який би відповідав дійсності. Немає
краси природи, бо в шахтарському містечку немає природи. Земля там давно
померла. І Золя так і напише. Бо натуралізм не уникає неприємних деталей, він
покликаний показати усе соціальне дно, спотворену психіку сім’ї, огидність людей.
Еміль Золя у книжці “Жерміналь” найкраще відтворив усю неадекватність,
жорстокість і огидність людей у персонажі Жанлена. Дикість, хтивість, ненависть,
звірина хитрість, страшні розваги - це те, що присутнє в голові цього хлопця. І
насправді він не винен, адже, такими були і його предки.
1.2. Проблематика.
Роман "Жерміналь" Еміля Золя, опублікований в 1885 році, є одним із видатних
творів літературного напрямку натуралізму. Ця робота вивчає багато соціальних і
економічних проблем французького суспільства XIX століття, зокрема проблеми
пролетаріату та робітничого класу під час індустріалізації та індустріальних
конфліктів. Основною проблематикою "Жерміналя" є:
1. Соціальна нерівність: Роман висвітлює глибоку соціальну нерівність в суспільстві,
де багаті фабриканти і власники земель мають багатства, тоді як робітники та селяни
страждають від надмірної бідності і експлуатації.
2. Експлуатація пролетаріату: Робітники на фабриках і шахтах живуть у жахливих
умовах, працюючи виснажливо і викладаючи своє здоров'я ризику. Золя показує, як
вони страждають від експлуатації роботодавців.
3. Класова боротьба: Роман описує конфлікти між робітниками та буржуазією,
особливо під час страйків і протестів. Автор розглядає, як пролетаріат спробовує
захищати свої права та покращити свої умови життя.
4. Вплив природних сил: Золя акцентує увагу на тому, як природні сили, зокрема
погода і природні катастрофи, можуть впливати на життя робітників і вирішувати
їхню долю.
5. Мораль і моральність: Роман також досліджує моральність суспільства і
психологічний стан персонажів в умовах важкого життя та боротьби за виживання.
Золя використовує реалістичний підхід, щоб ретельно прослідковувати ці проблеми
через образи персонажів та події в романі. "Жерміналь" є не тільки літературним
шедевром, але і важливим соціальним та політичним твором, який сприяв
обговоренню соціальних проблем свого часу і залишає важливим завданням для
сучасних читачів у вивченні історії та літератури.
1.3. Ознаки натуралізму.
"Жерміналь" Еміля Золя - це класичний приклад літературного напрямку
натуралізму, який відзначається реалістичним підходом до опису життя і
суспільства. Основні ознаки натуралізму, присутні в цьому романі, включають:
1. Підкреслення середовища: Натуралізм віддзеркалює середовище, в якому живуть
персонажі. У "Жерміналь" особливо деталізовано описано життя робітників у
вугільних шахтах та їхні умови праці.
2. Відображення соціальної дійсності: Роман намагається точно відобразити
соціальну дійсність того часу, зокрема бідність, експлуатацію робітників і класову
нерівність.
3. Психологічна реалістичність: Автор вивчає психологічні аспекти персонажів,
включаючи їхні мотивації, інстинкти та психологічний стан. Золя аналізує, як
соціальні умови впливають на моральність і поведінку персонажів.
4. Деталізовані описи: У романі велика увага приділяється деталізованим описам,
включаючи зовнішність персонажів, їхній оточуючий світ, а також фізичні та
психічні аспекти.
5. Біологічна детермінованість: Натуралізм підкреслює біологічну детермінованість
людської природи і вплив природних факторів на поведінку персонажів. У
"Жерміналь" це виявляється через вплив природних катастроф, таких як вибух
вугільної шахти.
6. Об'єктивність автора: Автор старається залишати свою власну оцінку і моральний
суд осторонь і дозволяє читачеві самостійно виробляти власні висновки на основі
поданих фактів і описів.
Золя використовує ці характеристики натуралізму, щоб відобразити жорстокі реалії
індустріального суспільства, створюючи реалістичний і безжальний портрет життя
та боротьби робітників.
1.4. Символічні теми і образи.
 Зазвичай у романах Еміля Золя символи і образи глибоко вплетені у сюжет і
допомагають висвітлити теми та ідеї твору. У "Жерміналі" це також має місце, і ось
більше інформації про деякі з них:
1. Жерміналь: Термін "жерміналь" походить із французького революційного
календаря і вказує на початок нового циклу, весняного рівнодення, коли природа
прокидається до життя. У романі це слово стає символом надії та відродження,
вказуючи на те, що робітничий клас може спробувати змінити своє становище та
боротися за свої права.
2. Вугільні шахти: Шахти у романі втілюють смерть і муку. Вони стають місцем
трагедій та нещасних випадків, і символізують безжалісність індустріального світу,
де людське життя дешевше за вугілля.
3. Герменегільда: Герменегільда, яка бореться за рівність та жіночу емансипацію, є
символом сильної, незалежної жінки. Її персонаж підкреслює, що боротьба за
справедливість та рівність не обмежена лише чоловіками.
4. Етієнн Лант'є: Головний герой, Етієнн, виступає як символ активного борця проти
експлуатації та нерівності. Він відображає пробудження свідомості робітників і їх
бажання стати суб'єктами змін.
5. Муки і страждання: Всі персонажі роману переживають фізичні і моральні муки
через жорстокі умови життя та праці. Ці страждання стають символом загального
страждання робітничого класу, що вимагає змін.
6. Природні катастрофи: Вибух у шахті і наводнення є символами природних
катастроф, які поглинають життя індустріальних робітників. Вони підсилюють
враження від безжалісності і вразливості людей перед природними силами та
соціальними обставинами.
Ці символи і образи спільно допомагають Золі показати жорстоку реальність життя
робітників та боротьбу за справедливість у натуралістичному романі "Жерміналь".
2. Белгійська література, загальна характеристика.
У другій половині ХІХ – на початку ХХ століття бельгійська література досягає
вершини свого розвитку. На це мимоволі вплинуло існування в літературних колах
двох творчих тенденцій. Перша – спрямована на створення суто національної
літератури, на подолання іноземного впливу на її розвиток ( перш за все
французького). Ця тенденція виявилась у так званому “фландрському русі” за
відродження літератури фламандською мовою. Рух цей очолив поет і філолог Л.
Віллемс. Його яскравими представниками були поети-романтики ван Дейсе,
Ледеганк, романіст Консіанс. У другій половині ХІХ століття їхні традиції
продовжували Бергман, Стрьовелс. Характеризується ця тенденція тяжінням до
національної замкнутості у сфері мови, обмеженості у проблематиці, часто під її
впливом література вироджується у так звану “обласну”, ознакою якої є пасивна
споглядальність, а також заглиблення у сферу переказів і старовинного побуту,
описовість, утрата динамізму.
Друга тенденція, протилежна першій по суті, це прагнення влитися у світовий
літературний потік. Цією ідеєю надихалась майже вся бельгійська література
французькою мовою.
Обидві тенденції були талановито синтезовані Шарлем де Костером у його
творчості, передусім в його романі “Легенда про Уленшпігеля”, 1867 р. Плідність
такого поєднання довів і перший етап діяльності літературного об’єднання “Молода
Бельгія” (1881-1889), членами якого були Ж. Роденбах, Жількен, Жіро та інші.
У середині 1880-х рр. спостерігається розподіл літературного процесу Бельгії на ряд
течій, головними з яких стають натуралізм (видатний представник – Каміл Лемоньє)
і символізм (Роденбах, Метерлінк). Естетична платформа “Молодої Бельгії” –
«мистецтво для мистецтва» не задовільняє провідних художників слова. І у 1886 р.
Е. Верхарн, Лемоньє та Роденбах залишають об'єднання.
В останні роки ХІХ ст. і на початку ХХ ст. у Бельгії формується неоромантичний
рух, з яким зближаються М. Метерлінк, Е. Верхарн: з’являються перші
експресіоністські твори.
За півстоліття література маленької Бельгії досягла світової вершини. Творчість Ш.
Де Костера вплинула на розвиток майже всіх літературних течій. Його книгу про
Уленшпігеля порівнюють з романами Рабле та Сервантеса. Бельгійська література
має видатного представника натуралізму К. Лемоньє, всесвітньо відомого поета,
драматурга і теоретика символізму М. Метерлінка.
3. Творчість Верхарна.
ВЕРХАРН, Еміль (Verhaeren, Emile — 21.05.1855, Сент-Аман, Бельгія — 27.11.1916,
Руан, Франція) — бельгійський франкомовний поет.Його поезія відобразила всю
складність суперечностей тієї перехідної епохи. Творчий шлях Верхарна у своїх
основних, етапних поворотах виявляє разючу схожість зі шляхом В. Шекспіра — на
новому, зрозуміло, витку історичної спіралі і в іншому національному вимірі: шлях
цей веде від ранньої життєрадісної лірики через трагічні прозріння кризового
періоду до мудрої прозорості пізніх років.
Поезії Верхарна притаманний глибокий і органічний зв'язок з народним підґрунтям,
з історією країни, минулою і теперішньою, з прогресивними національними
традиціями в літературі і мистецтві. Це традиції, закладені Ш. де Костером, з яким
Верхарн споріднює глибоке проникнення в суть національного характеру та
специфіку національного побуту, гостре відчуття справжнього історизму, дієве
волелюбство. Це також традиції великих фламандських і нідерландських художників
епохи Відродження і XVII ст., в першу чергу П.П. Рубенса та X. ван Рейна
Рембрандта. Хоча ці останні належать до іншого виду мистецтва, їхній вплив
безпосередньо проявився в поетичній творчості Верхарна. Пізніше, в роки своєї
творчої зрілості, він присвятить цим двом художникам спеціальні монографії,
написані з професійною тонкістю і майстерністю ("Рембрандт", 1904, "Рубенс",
1910). Дуже багато чого в творчих пошуках і досягненнях Верхарна пояснюється
впливом французької літератури, зокрема — новаторської за духом і формою поезії
В. Гюґо. Якщо з іменем Гюґо пов'язують звільнення від жорстких класицистичних
норм, то з іменем Верхарна. цілком справедливо пов'язується утвердження — і не
лише у франкомовній, а й у світовій поезії також — вільного вірша, або верлібру
(vers libre).
Утім, Верхарн починав свій творчий шлях цілком традиційно. Народився він 21
травня 1855 р. в сім'ї дрібного рантьє у містечку Сент-Аман, що неподалік
Антверпена. Навчався спочатку в колежі Св. Барбари в Генті, потім на юридичному
факультеті Лувенського університету. Після його закінчення, плануючи займатися
адвокатурою, стажувався в Брюсселі у відомого адвоката Едмона Пікара. Проте ще в
колежі Верхарн захопився літературою і з 15 років почав писати вірші.
Перший період творчої діяльності Верхарна позначений захопленням старовинними
фламандськими майстрами. Це був час зближення Верхарна з групою "Молода
Бельгія" (К. Лемоньє та ін.), яка пропагувала відродження інтересу до національного
життя і національної минувшини. Так вийшла друком перша поетична збірка
Верхарна — "Фламандки" ("Les flamandes", 1883).
"Фламандки" — це соковиті, реалістичні, в дусі стародавніх майстрів, замальовки
селянського життя. Багатство і яскравість фарб поєднується в них з майже
скульптурною опуклістю, пластичністю образів ("Старовинні майстри", "Випікання
хліба", "Клуня", "Недільний ранок "та ін.). Верхарн не заплющує очі на темні
сторони селянського життя, але він ще не бачить і не усвідомлює реальних
масштабів майбутньої кризи патріархальних відносин, породжуваної стрімким
розвитком Бельгії. Звернення до ренесансних традицій живопису багато в чому
визначає і поетику цієї збірки: їй властива надзвичайно багата кольорова гама,
переливи світла та тіней. Верхарн ще притримується в ній традиційної системи
віршування з її правильними розмірами і чіткою строфічною організацією. Особливо
охоче використовує він форму сонета, розроблену поетами Відродження та оновлену
парнасцями і символістами.
Поетична збірка "Ченці"("Les moines", 1886), яка з'явилася після "Фламандок", різко
контрастує з ними за темою і настроєм, провіщаючи в найближчому майбутньому
різкий злам у світовідчутті поета.Катастрофічно бурхливий розвиток кризи
патріархальних відносин, розклад і загибель сіл під тиском міста, що охопили
Бельгію з середини 80-х років, постає перед загостреним, поетично-образним
баченням Верхарна як грандіозна і безутішна трагедія. Дійсність, ще донедавна така
тривка, така чуттєво-конкретна, раптом втрачає реальність, починає сприйматися як
маячня, як виплодок гарячкової, галюцинуючої уяви. Поетичним вираженням цього
кризового світовідчуття стали збірки "Вечори" ("Les soirs", 1888), "Розломи" ("Les
debacles", 1888), "Чорні смоло-CKunu"("Les flambeaux noirs", 1890), що склали
своєрідну поетичну трилогію. Похмурі образи, які виникають у віршах цих збірок,
мають зазвичай узагальнено-символічний смисл. Вони виростають до величезних
розмірів, розгортаються у масштабах всесвіту і вічності. Грізно і страшно
палахкотять пожежі присмерків, зіходять на землю нереальні у своїй невідворотності
вечори. Чорними силуетами з'являються на їхньому фоні знаряддя тортур і страт —
від стародавніх хрестів до сучасної поету гільйотини. Услід за ними постають
картини самих цих страт, які уявляються Верхарном як якийсь страшний бенкет —
"бенкет крові і металу". Примара розпаду, розкладу, смерті невідворотно виринає на
його шляхах: вона то являється "у шатах золотих" осіннього згасання, то
привиджується "у тузі вечоровій", то зненацька виростає перед ним "поміж юрби, в
туманах" міських вулиць (вірші "Числа", "Мрець", "Осіння пора" та iн).
Світло і тепло, щедро розлиті в ранніх поезіях Верхарна, зовсім покидають ці
трагічні збірки: у них панує вічний — всесвітній — холод і вічний — також
всесвітній — морок. Відповідно змінюється й гама фарб, якою користується поет.
Радісне поєднання багряного і білого кольорів, характерне для "Фламандок",
поступається місцем похмурій багряно-чорній гамі, і це трагічне поєднання
залишається домінуючим впродовж усіх трьох збірок. Водночас усе наполегливіше
вривається в них металевий блиск золота, утворюючи з основним, чорним, кольором
ще одне виразне поєднання, яке стане домінуючим, коли поет впритул звернеться до
теми міста. Але вже тут світло і тіні міста сприймаються ним як "битва золота й
пітьми". На прикладі старих майстрів, Рембрандта перш за все, Верхарн осягає
також і таємницю того особливого освітлення, коли центральна постать мовби
вихоплюється з навколишнього мороку яскравим променем світла.
Незважаючи на всю їхню особливість, віршам трагічної трилогії Верхарна
притаманна своєрідна "вселюдськість". Можливо, найповніше ця якість виражена у
вірші, яким відкривається збірка "Вечори" і який багатозначно названий "Людство":
Вечори, розіп'яті на обрії в огнях,В болотах відбили тугу і благання;В болотах,
немов у дзеркалах,Стигне кров вечірнього смеркання.Вечори, розіп'яті на обрії в
огнях!Пастухи ідуть дорогами сумними,
Череди женуть на водопій в віках.Смерть зійшла в скривавлених огнях!І встає, Ісусе,
над серцями злимиНа землі Голгофа в чорних небесах.Вечори, розіп'яті у чорних
небесах,Затаїли стогін і страждання;
І немає більш надій в людських серцях,Бо стоять в скривавлених огняхВечори,
розіп'яті у чорних небесах!(Тут і далі пер. М. Терещенка)Образ розп'яття, Голгофи
виступає тут не стільки в ортодоксально-церковному своєму значенні, скільки в
значенні ширшому, символічному — як поширена в тогочасній літературі
міфологема, як втілення в добре знайомому образі страждань і смерті Христа ідеї
людяності, котрий страждає і приносить себе в жертву заради оновлення життя.
Важливо підкреслити при цьому, що тут уже в самій безнадійності приховується
надія: бо ж услід за розп'яттям неминуче постане — Воскресіння!
Своєрідне воскресіння надій, віри в життя, у майбутнє Верхарн пережив у 2-ій пол.
90-х pp. Подальший його шлях проходить через збірки "Поля в маячінні" ("Les
campagnes hallucinees", 1893 ) і "Примарні села" ("Les villages illusoirs", 1894) до
"Miст-спрутів"("Les villes tentaculaires", 1895) — найбільш яскравому і похмурому,
трагічному та оптимістичному водночас із його поетичних циклів кінця XIX ст.
"Міста-спрути" — це високохудожня спроба образного осмислення тих реальних
суперечностей, які несе в собі сучасне місто. Саме з цих суперечностей виникають
два основні ракурси, в яких порушується в цій збірці тема міста: викривальний,
сатиричний і патетичний, стверджувальний. Заголовний емблематичний образ
велетенського міста-спрута, яке поглинає розорене село, подає Верхарн вже в
завершуючому попередню збірку вірші "Похід":
А ген з-за обрію встає,Під небом темним дивно виграєСвоїм чолом — Фавором
осяйним,З димами чорними і запальним диханням,Підвівшись над людським
стражданням,Велике місто марев і облуд,
З заліза й мармуру і в сяйві золотім.— Мов спрут.Вірш "Рівнина", який відкриває
збірку "Міста-спрути", розширює і поглиблює цю тему} але справжньою його
експозицією є вірш "Душа міста". Його напружена ритміка передає могутню
пульсацію міського життя. Верхарн детально змальовує все, що перетворює місто у
страхітливого спрута, який висмоктує живу кров рівнин: владу золота; продажність,
що панує на торжищах, де "продають без сорому любов" і де "продаються боги всіх
релігій"; розпад мистецтва і моралі ("Статуя буржуа", "Торжище", "Видовища",
"Гулящі" та ін.). Але Верхарн бачить місто і в іншому ракурсі: як згусток людської
енергії, дивовижний витвір людських рук ("Порт", "Заводи "ram.).
Поетика цієї збірки — така ж, як і двох попередніх, багато в чому ще пов'язана з
поетикою "Вечорів", "Розломів" і "Чорних смолоскипів", але водночас суттєво
відрізняється від неї. Тут панує та сама гама, але при цьому жовтий колір — колір
золота — набуває зловісного відтінку. Водночас посилюється пластична виразність
створюваних Верхарном образів — їхня об'ємність, скульптурність підкреслюється
самими заголовками ("Статуя полководця", "Статуя буржуа "). Саме з появою цих
збірок пов'язане й становлення вільного вірша в поезії Верхарна. Вільний вірш
Верхарна — своєрідний і виразний. Як правило, він є римованим віршем, де сміливо
використовуються асонанси та алітерації, а також рефрен і повтор. Водночас
Верхарн відмовляється і від правильного розміру, вільно варіюючи довжину рядків, і
від традиційної строфіки. Він замінює строфи неоднаковими за об'ємом періодами,
рух вірша в яких точно відображає рух закладеної в ньому думки:
Вулиця, гомін і рухТіл і голів, ніг і плечей, литок і рук,Ніби у безвість летитьКожної
хвилі, щомить.Зненависть, помста і гнівВулицю вщертьВбрали в червоне у млі
вечорів.
("Повстання")Сам поет, відповідаючи на одну з анкет, запропонованих йому
сучасниками, писав: "Вільний вірш — наймолодша рослина Парнасу.
4. Творчість М. Метерлінка.
Моріс Метерлінк — бельгійський драматург і поет, лауреат Нобелівської премії з
літератури. "У мене немає біографії", — якось висловився він. Очевидно, мав на
увазі, що зовнішні факти життя митця є другорядними, а майбутні історики
літератури цікавитимуться його духовною еволюцією, тими змінами у світогляді, а
також у теорії драми, які склали незабутню сторінку світового театру.
Метерлінк стояв біля витоків символістського руху. Вже 1886 р. він відвідує
літературні гуртки, близько сходиться з провідними літераторами. Тоді атмосфера
"кінця віку" цілком його поглинула. У першій книжці поезій Метерлінка "Теплиці"
(1889) відчуваються добре відомі хворобливі настрої песимізму, душевної втоми,
розчарування. Натяки, туманна атмосфера, чарівна влада мовчання, символістська
неясність — ось деякі риси світогляду Метерлінка. Скласти про це уявлення
допоможе переклад одного з віршів поета.
А якби вернувся він,
Що йому сказати?
— Мовте: муку дожидань
Смерть прийшла урвати...
А якщо впізнать мене
Він в ту мить не зможе?
— Будьте з ним ви як сестра,
Він страждає, може.
А якби він запитав,
Чом порожні залі?
— Лампу згаслу покажіть
І вінки пов'ялі.
А якби про чорний день
Він спитав недуги?
— Мовте: посміхалась я,
Щоб не знав він туги.
Переклад М. Ореста
Збірка поезій Метерлінка була надто типовою для свого часу і тому залишилась
непоміченою. Проте як драматург він майже одразу став популярний. Уже перша
його п'єса "Принцеса Мален" засвідчила, що з'явився ще один видатний діяч театру.
Метерлінку здавалося, що він написав твір для читання, а не для постановки, але
друзі вмовили його віддати п'єсу режисерам Вільного театру, і час засвідчив, що
вони не помилилися.
"Принцеса Мален" — філософська п'єса-казка. Дія відбувається в умовній
фантастичній країні, поділеній на дві частини. В кожній — свій король: Ялмар і
Марцел. Принцеса Мален, дочка Марцела, має вийти заміж за Ялмара-молодшого,
сина іншого короля. При дворі Ялмара-старшого живе з дочкою Угліаною королева
Ютландії Ганна, яка перешкоджає запланованому шлюбу, бо мріє сама породичатися
з принцом, одруживши його зі своєю дочкою. До того ж вона закохана в Ялмара-
молодшого. Тож і провокує сварку між монархами, що закінчується війною,
внаслідок якої королівство Марцела зруйновано, а сам він гине. Сирота Мален
змушена шукати захисту при дворі Ялмара, батькового ворога. І тут з'ясовується, що
молодий принц, який колись лише двічі бачив дівчину, палає до неї пристрастю.
Молодята вирішують одружитися, проте підступна Ганна підмішує в їжу принцеси
повільну отруту, а потім душить дівчину. Відчуваючи свою провину, король Ялмар
божеволіє, сповідується синові, і той, убивши Ганну, накладає на себе руки.
Символічний смисл драми очевидний: доля принцеси Мален — це доля людини-
іграшки в руках темних і незрозумілих сил. Події розгортаються в атмосфері
таємничості, що нагнітається завдяки різноманітним прийомам: стукотом у двері,
ударами грому. За задумом Метерлінка, індивід розривається між двома силами —
коханням і смертю.
Наступні п'єси "Непрошена", "Сліпі" (1891) позначені таким самим песимізмом, що
й "Принцеса Мален". 1893 р. було здійснено постановку "Пелеаса та Мелісанди".
Цей твір називають "Ернані" символізму, тому що його поява спричинила палку
полеміку й сприяла утвердженню нового розуміння театру. Критик К. Моклер так
характеризує М. Метерлінка: "Залишаючись драматургом у повному розумінні цього
слова, він виявляє виняткову обізнаність в ідеалістичній філософії і в ній знаходить
першообраз і таємничий смисл своїх творінь. Він здійснив ідеальне прагнення
театру: став на одному рівні з найбільш піднесеними метафізичними концепціями і
втілив їх у вигаданих істотах, щоб одночасно запропонувати їх як художникам і
мислителям для споглядання, так і юрбі. Захоплююче драматичне дійство цілком
доступне широкому загалу — у ньому глядачі бачать себе. Отже, він втішає народ,
який захоплюється виставою, стражданнями і нещастями, зображеними в ній, а
також збуджує серйозні думки".
Ця якість — спрямованість на Таємницю і зрозумілість для простої публіки —
найкраще втілюється в "Пелеасі та Мелісанді", де глядач завмирає, зачарований
щирістю людських переживань: ревнощами й пристрастями Голо, немолодого
чоловіка, закоханого в прекрасну Мелісанду, яку зустрічає в лісі; пристрастю, що
збуджує в серці молодої жінки Пелеас, молодший брат Голо; змаганнями між
братами за її серце; смертю Мелісанди під час пологів.
За "Пелеасом" з'явились інші драми в символістському дусі: "Смерть Тентажиля",
"Там, всередині" (1894), "Аглавена і Селізетта" (1896). У1890-х роках Метерлінк
здійснює своє новаторське покликання. Його театр називають "статичним", "театром
мовчання" і "театром смерті".
Під "статикою" розумілося прагнення Метерлінка показати найважливіші миті
контакту людини з таємничою сферою духу, а не якісь подвиги чи катастрофи. За
такого підходу він відмовляється від зображення подій на сцені, від зовнішньої
інтриги, а зосереджується натомість на інтризі внутрішній — внутрішньому житті
людини, яке не вимовляється словами. Тому головне в театрі не дія, а стан душі. За
першим діалогом, що на поверхні, відбувається прихований діалог — про головне,
замовчуване. Театр Метерлінка покликаний розкривати "мовчання", те, для
вираження чого не вистачає слів. Вистава натякає, вказує на Абсолют, а не
промовляє його вголос. І нарешті, квінтесенцією Таємниці й трагедії є смерть, її
різке й несподіване втручання в повсякденний побут указує, де саме є той пролом,
крізь який можна дістатися до Сутності буття. Отже, "статичний театр", "театр
мовчання" і "театр смерті" — це, по суті, синоніми того самого поняття:
символістського спілкування з прихованою Істиною.
Наприкінці 1890-х років і на початку XX ст. Метерлінк ще більше заглиблюється у
вивчення метафізики й філософії. Він перекладає Рейсбрука Прегарного ("Краса
духовного шлюбу"), Новаліса, Емерсона, в чиїх ідеях він віднаходить опертя для
власних містичних теорій. Так створюється "Скарб упокорених" (1896) — перший
 трактат письменника, в якому він закликає зайнятися самоспогляданням, а також
поставитися до життя як до обіцянки повної правди, котру не можна остаточно
опанувати. В інших трактатах він підкреслює цінність індивідуального пізнання
("Мудрість і доля", 1898; "Потаємний храм", 1902), іноді — цінність посередника,
ще більше приниженого ніж сама людина ("Життя бджіл", 1901; "Життя мурашок",
1930). Драматург приходить до іншого розуміння призначення людини і знання, яке
багато в чому по-новому розвиває ідеї символізму. Він намагається показати ідеал
мудрості, яка може бути зброєю оновленої людини, сміливої, діяльної, розумної. Цей
світогляд став філософською основою найкращої й найвідомішої драми М.
Метерлінка — феєрії "Синій птах" (1908).
5. Аналіз драми "Сліпі" - ремарки, образи символи, мовчання, як головний прийом,
образ Невідомого.
5.1. Ремарки.
Драма "Сліпі" (Les Aveugles) Моріса Метерлінка - це один із його важливих та
впливових творів, який був опублікований в 1890 році. Ця п'єса відзначається своєю
символічністю, алегоричністю та внутрішнім напруженням. Нижче розглянемо деякі
ремарки та аспекти п'єси "Сліпі":
1. Основна преміса: У п'єсі "Сліпі" Метерлінк створює образ групи сліпих, які
знаходяться на безлюдному острові і чекають свого духовного лідера. Вони
намагаються зрозуміти, чому вони опинилися там і яким чином виживуть.
2. Символізм і алегорія: "Сліпі" - це символічна алегорія, що висвітлює загальну
безпорадність і незрозуміння в житті людини. Група сліпих стає метафорою для
людства, яке часто сліпо ігнорує справжні цінності та не розуміє сутності свого
існування.
3. Метафізичний аспект: Метерлінк розглядає тему загадковості та духовного
пошуку. Герої починають здогадуватися про своє безпорадне становище та
надіються знайти відповіді на свої питання в духовному світі.
4. Спілкування і мовчання: Головний конфлікт полягає у відсутності спілкування між
героями. Вони намагаються спілкуватися мовчазно, але зіткнення інтересів та
перешкоди зроблюють це майже неможливим.
5. Сюжетна непевність: Драма створює напруження та відчуття загадковості через
незрозумілі дії героїв та нез'ясоване становище, в якому вони опинилися.
6. Тонка гра словами: Метерлінк вдало використовує мовні засоби для передачі
внутрішніх станів та емоцій персонажів.
7. Філософські аспекти: "Сліпі" відкривають філософські питання щодо віри, сенсу
життя, надії та безпорадності. Вони допомагають читачеві або глядачеві роздумувати
над глибокими аспектами людської існування.
"Сліпі" Моріса Метерлінка - це твір, який вимагає глибокого розуміння та роздумів.
Він створює атмосферу загадковості і запитань, і залишає читача з важливими
філософськими відчуттями та роздумами.
5.2. Образи символи.
 Зосереджуючись на символах та образах у драмі "Сліпі" Моріса Метерлінка, можна
побачити більше деталей та глибший сенс кожного з них:
1. Сліпі: Головні герої п'єси, група сліпих, не просто представляють фізичну
нездатність до бачення. Вони символізують загальну незрозуміння та безпорадність
людства перед великими питаннями життя. Сліпість є метафорою для духовного
сліпого сприйняття світу, яким часто характеризується людська природа.
2. Острів: Острів, де перебувають герої, може тлумачитися як метафора для людської
ізоляції та втрати контакту з реальним світом. Вони відокремлені від інших і
опинилися в ситуації, де вони повинні зіткнутися з власними думками та страхами.
3. Духовний лідер: Поява духовного лідера або священника може розглядатися як
символ надії та пошуку відповідей на духовні питання. Він є посередником між
героями та невідомим і може символізувати пошук духовної настанови.
4. Море: Почуття невизначеності та невідомості може викликати символіка моря в
п'єсі. Герої намагаються відчути море та його шум, які можуть вказати на відповіді
на їхні запитання, але це залишається невизначеним та загадковим.
5. Мовчання: Мовчання героїв є важливим символом у п'єсі. Вони намагаються
спілкуватися мовчки, але зіткнення інтересів та неможливість зрозуміти один одного
роблять це практично неможливим. Мовчання вказує на відсутність спілкування та
зв'язку між людьми.
6. Час: Час, поданий у п'єсі, може символізувати загублену можливість або вказувати
на те, як час відчувається інакше, коли людина відокремлена від суспільства і
реальності. Час може втрачати свій звичний хід та сенс.
Ці символи і образи в "Сліпих" Моріса Метерлінка створюють атмосферу
загадковості, незрозуміння та пошуку духовного сенсу. П'єса запрошує читача або
глядача роздумувати над глибокими питаннями сенсу життя та духовності, та
залишає відкритими багато інтерпретаційних можливостей.
5.3. Мовчання, як головний прийом.
Мовчання, як головний прийом у драмі "Сліпі" Моріса Метерлінка, відіграє ключову
роль у створенні атмосфери загадковості, напруження та незрозуміння.
Використання мовчання є одним із головних мистецьких прийомів, які визначають
структуру та сенс цієї драми.
Ось докладніше про мовчання як головний прийом у "Сліпих":
1. Відсутність діалогів: У п'єсі "Сліпі" майже відсутні діалоги між персонажами. Герої
спілкуються мовчки, виражаючи свої думки, страхи та прагнення за допомогою
жестів та символічних дій. Це відмінно від традиційних драм, де діалоги є головним
засобом виразу персонажів.
2. Символічне мовчання: Кожен мовчазний момент у "Сліпих" має символічне
значення. Герої не можуть знайти слів, щоб висловити свої думки та почуття, і це
вказує на їхню загубленість і відчуженість один від одного та від світу. Мовчання
стає способом передачі внутрішнього конфлікту та нездатності зрозуміти один
одного.
3. Напруження і драматургія: Мовчання створює напруження в драмі та залучає
увагу глядачів або читачів. Вони мають спостерігати за жестами та діями героїв,
намагаючись розшифрувати їхні емоції та наміри.
4. Сприйняття аудиторії: Мовчання в п'єсі залишає багато простору для інтерпретації
та роздумів аудиторії. Глядачі або читачі мають можливість власноруч заповнити ці
паузи своїми роздумами та розмислами над значенням та сенсом подій.
5. Мовчання як символ втрати комунікації: Герої стикаються з втратою спілкування,
і мовчання служить символом цієї втрати. Воно вказує на те, як ізоляція та
відчуженість можуть призвести до невміння розуміти один одного і навіть власні
почуття.
Усі ці аспекти роблять мовчання ключовим мистецьким прийомом у драмі "Сліпі"
Моріса Метерлінка. Воно допомагає підкреслити теми незрозуміння, відчуженості
та духовного пошуку, створюючи унікальну атмосферу та залишаючи глядача чи
читача з глибокими роздумами.
5.4. Образ Невідомого.
Образ Невідомого (The Unknown) в драмі "Сліпі" Моріса Метерлінка є ключовим
елементом, який викликає інтригу та відзначається своєю загадковістю та силою
впливу на героїв та сюжет. Невідомий виступає як метафоричний персонаж, який не
може бути ідентифікований, але має велику силу і впливає на події та персонажів
драми. Ось докладніше про образ Невідомого:
1. Природа Невідомого: Невідомий в цій драмі не має конкретної фізичної або
образної ідентичності. Він є абстрактним, загадковим силовим полем або істотою,
яка надає життєвий страх героям.
2. Вплив на героїв: Невідомий викликає страх, паніку та безпокій серед героїв драми.
Вони відчувають його присутність і побоюються його, але не можуть точно
визначити, хто це і що він представляє.
3. Символіка загадковості: Невідомий стає символом загадковості, таємниці і
невідомого майбутнього. Його існування вказує на те, що багато аспектів життя є
непередбачуваними та незрозумілими, і це може викликати страх у людей.
4. Відчуття загрози: Невідомий створює відчуття загрози та небезпеки. Герої
відчувають, що вони не в безпеці, і це впливає на їхню психологію та поведінку.
5. Пошук відповідей: Герої намагаються розгадати загадку Невідомого і з'ясувати, що
він представляє. Цей пошук відповідей відображає їхню прагнення розуміти і
контролювати світ, але вони стикаються зі своєю власною нездатністю до цього.
6. Таємничий фінал: У драмі "Сліпі" розкриття справжньої природи Невідомого
залишається таємницею. Метерлінк залишає цей образ загадковим та відкритим для
інтерпретації аудиторії, дозволяючи кожному читачеві або глядачеві зробити свої
власні висновки.
Образ Невідомого у драмі "Сліпі" Моріса Метерлінка відіграє роль символу
загадковості та невідомого в житті. Він підсилює напруження та інтригу, а також
залишає глядача чи читача з численними питаннями і роздумами про сутність та
незрозумілість багатьох аспектів існування.