Заняття 2

1.Османська експансія та розпад Сербського царства. Битва на Косовому

полі.

2.Сербські землі під владою османів, особливості соціально-економічного та

адміністративного підпорядкування Османській імперії.

3. Культура Сербії VII-XV ст.

1.Османська експансія та розпад Сербського царства. Битва на Косовому

полі.

У 1365 р. один із намісників Вукашин Мрнявчевич проголосив себе

королем, території Душанової Сербії. Брат Вукашина - Углеша - став
деспотом в іншій частині - Сербського царства. Про свою самостійність
заявили також жупан Нікола Алтоманович і князь Лазар Хребелянович.
Цар Урош остаточно втратив контроль над країною. Разом з ним
скінчилося понад 200-літнє правління Неманичів.

У 1371 р. відбулася битва на річці Мариці між сербами, яких очолювали

Вукашин й Углєша Мрнявчевичі, і османами. В цій битві серби зазнали
нищівної поразки, а обидва державці заги- нули. Ця подія справила
величезний вплив на історію не лише Сербської держави й сербського
народу, а й усього Балканського регіону, започаткувавши період кривавого
тривалого протиборства сербів та інших балканських народів з османами.
Після перемоги на Мариці турки відкрили собі шлях углиб Балкан, одним
ударом здолавши найпотужнішого у військовому відношенні противника.
Сербія перетворилася на друго- чи навіть третьорядну країну без жодних
шансів не тільки на перемогу, а й на серйозний опір. У ній запанувало
безвладдя, розпочався голод, людей охопила паніка.
Сербське царство остаточно розпалося на окремі частини, в яких
панували місцеві можновладці: брати Йован та Конс- тантин Деяновичі
(Драгаші), Джурадж Балшич, Вук Бранкович, Нікола Алтоманович, Лазар
Хребелянович та ін. Зверхність офіційного короля ніхто не бажав
визнавати, тим більше що король Марко Мрнявчевич, син Вукашина, -
одним із перших серед сербських правителів визнав себе васалом османів.

Після битви на Мариці, протягом 1372-1374 рр., турки підкорили майже

всю Македонію до річки Вардар. Центр сербської державності змістився на
північ, в область, якою правив князь Лазар Хребелянович. Він досить
швидко вирізнився поміж інших можновладців і розпочав боротьбу за
проголошення себе наступником Неманичів та об'єднання сербських
земель. До кінця 70-х років XIV ст. князь Лазар після перемог над Ніколою
Алтомановичем, Радичем Бранковичем і деякими іншими правителями
поширив свою владу на більшу частину території колишнього Душанового
царства. Крім Лазаря, найвпливовішими сербськими володарями
вважалися Вук Бранкович, який правив у Косово та Скоп'є, і Джурадж
Балшич, правитель Зети. Продовжити діяльність, спрямовану на
об'єднання всіх сербських земель, Лазарю не вдалося, бо у 1380-х роках
основні зусилля він мусив спрямувати на боротьбу проти османів.

На землі Лазаря турки вперше напали в 1381 р., коли сербське військо
під проводом воєвод Црепа й Вітомира завдало поразки османам у битві на
Дубравниці поблизу міста Парачин. У 1386 р. турки захопили місто Ніш,
проте князь Лазар перетнув їм шлях і переміг у битві під Плочником.
Наскоки турків тривали, але здійснювалися порівняно невеликими силами,
що давало сербам змогу досить успішно чинити опір.

Вирішальна битва сталася 15 червня 1389 р. на Косовому полі. Майже

30-тисячному турецькому війську, очолюваному султаном Мурадом і
двома його синами, Баязидом та Якубом, протистояло не менш потужне
сербське під проводом князя Лазаря. На боці останнього виступили
численні союзники, серед яких згадуються король Боснії, правителі
волоський і албанський, герцеговинці, болгари, хорвати, угорці, чехи та
поляки. Князь Лазар особисто командував центром свого війська,
доручивши командування правим флангом Вуку Бранковичу, а лівим
боснійському воєводі Влатку Вуковичу (за іншими джерелами, лівим
флангом сербського війська командував король Боснії Твртко). Албанці та
інші союзницькі загони розташовувались у ар'єргарді.

Точних відомостей про хід Косовської битви не збереглося. Вважається, що

спочатку серби домоглися помітної переваги. Вук Бранкович на своєму
фланзі вщент розбив загони Якуба. Князь Лазар здійснив прорив
турецького центру й продовжував розвивати успіх. Як стверджує легенда,
один із сербських воїнів - Мілош Обілич - дістався командного пункту
османів (зробивши для цього вигляд, що перейшов на бік султана) й убив
Мурада, що викликало сум'яття в турецькому таборі. Ситуацію врятував
Баязид, який діяв рішуче й жорстко. Віддавши наказ приховати смерть
Мурада, він убив свого брата Якуба як можливого претендента на престол,
зібрав рештки турецького війська й провів вирішальну атаку, яка змінила
ситуацію на полі бою. Серби не витримали натиску й почали відступати.
Значна частина сербських вояків загинула, інші кинулися втікати,
знаходячи смерть у водах річки, багато хто потрапив у полон. Турки
захопили и пораненого князя Лазаря, якого відразу стратили.

Після закінчення битви на Косовому полі османське військо відразу ж

повернулося додому, не переслідуючи сербів.Ця обставина, разом зі
звісткою про смерть султана Мурада, створила в сучасників враження, що
перемогу в бойовищі одержали серби. Європа святкувала поразку ворога
християнського світу. Проте реальні наслідки Косовської битви виявились
фатальними не для турків, а для сербів та інших народів Балкан. Серби на
Косовому полі втратили переважну більшість представників славних
аристократичних і дворянських родів (серед тих, кому пощастило
врятуватися, були Влатко Вукович і Вук Бранкович, якого народні перекази
звинуватили у зраді й змові з турками) та значну частину війська. Смерть
князя Лазаря, який єдиний серед сербських правителів - намагався
зупинити процес розпаду цілісної сербської держави, прискорила
дезінтеграцію сербських земель. Сербія не зникла як самостійна держава
унаслідок Косовської битви, але ця трагічна подія повернула історичний
розвиток сербської державності в зовсім інший бік, аніж той, в якому
вона рухалася протягом першої половини XIV ст.

Сербія після поразки на Косовому полі визнала себе васалом турецького

султана, що передбачало надання допоміжних загонів під час війни, сплату
щорічної данини, розташування турецьких залог в окремих сербських
містах. Новообраний сербський князь Стефан, старший син Лазаря, якому
на той час виповнилося всього дванадцять років, та його молодший брат
Вук мали регулярно відвідувати султана в його столиці, а молодша дочка
Лазаря Олівера - стала однією з дружин султана. До такого кроку сербів
значною мірою під- штовхнула загроза з боку Угорщини, король якої -
Сигіз- мунд уже восени 1389 р. здійснив перший похід проти Сербії. Не
зустрівши будь-якого опору, мадяри дійшли до Шумадії і захопили міста
Борач і Честин.

Протягом 90-х років ХІV ст. турки здійснили багато походів проти
ослаблених і роз'єднаних балканських держав і державних утворень,
поступово підкоривши Болгарію, Валахію, частину Боснії, більшість
сербських земель, дедалі серйозніше загрожуючи Угорщині. Король
Сигізмунд, зібравши велике військо, до якого приєдналися загони із
багатьох країн Європи, зробив спробу раз і назавжди розв'язати "турецьку
проблему", проте в битві поблизу міста Нікополь на Дунаї його військо
було вщент розбите османами, а сам він ледве врятувався. У цьому бою у
складі турецької армії особливо відзначився сербський загін під проводом
Стефана Лазаревича.

Усі сербські землі, у тому числі й Боснія, в цей час були охоплені
усобицями, війнами й повстаннями; всюди запанували розпач і зневіра.
Позбавлені змоги чинити опір ворогові власними силами, сербські
можновладці намагалися укладати союзи з однією "великою"
регіональною силою проти іншої, по черзі кидаючись в обійми угорського
короля проти турків або турецького султана проти угорців. Так, Стефан
Лазаревич після досить тривалої вірної служби султанові у 1403 р. визнав
зверхність короля Сигізмунда, діставши за це Мачву з Белградом (куди
деспот переніс свою столицю). Однак через неповні десять років Стефан
відновив активне співробітництво з турецьким султаном Магометом 1.

2.Сербські землі під владою османів, особливості соціально-економічного

та адміністративного підпорядкування Османській імперії.

Стефан, старший син князя Лазаря Хребеляновича, правив Сербією у

1389- 1427 рр. У перші роки після Косовської битви його роль була
скоріше другорядною, оскільки фактично країною керувала княгиня
Мілиця, дружина Лазаря і мати Стефана. Проте після смерті матері (1406
р.) Стефан Лазаревич став повноправним державцем Сербії з титулом
деспота. У 1414 р. султан Магомет 1 надав йому титул "самодержця
сербів" Стефан, на думку деяких дослідників, не раз мав нагоду виправити
ситуацію, що склалася внаслідок поразки на Косовому полі, але не
скористався жодним із шансів: об'єктивний хід подій складався не на
користь сербів, до того ж постійно заважали внутрішні чвари (Стефана з
молодшим братом Вуком, їх обох з небожами Бранковичами та ін.).

Дехто вважає, що Стефанові забракло державної мудрості й уміння

правильно оцінити ситуацію, що склалася тоді на Балканах. Протягом 12
років, поки тривала міжусобна боротьба синів султана Баязида за
батьківський престол, Стефан шоразу опинявся на боці переможця, але так
і не спромігся відновити власну державу. Як справжній вірнопідданий
Стефан допомагав зійти на престол одному султанові за іншим, визнаючи
зверхність кожного з них, і дотримуючись клятви, даної ще Баязидові. При
цьому він навіть не намагався визволити від османської залежності.

Стефанові Лазаревичу, щоправда, пощастило дати рідній країні

нетривалий перепочинок. Зійшовши на престол і пам'ятаючи послуги
Стефана, султан Магомет 1 подарував сербському деспотові місцевість
Знеполе й місто Копріян, а також "інші області", які не називаються. Крім
того, на деякий час значно послабшав режим васальної залежності.
Припинилися чвари між сербськими можновладцями, у тому числі між
головними конкурентами: Стефаном Лазаревичем і Джураджем
Бранковичем. Протягом восьми років (1413-1421) Сербія жила без війни
випадок унікальний для сербської історії того періоду. Країна швидко
повернула собі статус багатої в матеріальному та культурному відношенні
держави, впливового в регіоні політичного й військового чинника.

Коли 28 квітня 1421 р. помер правитель Зети Балша 3, він залишив свою
область у спадок деспоту Стефану. Таким чином, територія Сербської
деспотовини стала майже на третину більшою за ту, якою володів князь
Лазар. У цей час Сербія становила на Балканах другу політичну,
економічну та військову силу після Османської імперії. Проте стиснута
між двома потужнішими агресивними сусідами Угорщиною і османами,
позбавлена змоги проводити незалежну політику, - вона незабаром стала
жертвою зіткнення інтересів інших народів і держав.

Режим найбільшого сприяння, яким користувався Стефан у османів,

скінчився після смерті Магомета I (1421). Турецькі загони знову почали
нападати на сербські землі, хоча до значних воєнних дій між новим
султаном і деспотом справа ще певний час не доходила. У жовтні 1425 р.
Мурад 11, стурбований зближенням Стефана з угорським королем
Сигізмундом, увійшов з військом на територію Сербії, але деспотові
вдалося залагодити непорозуміння мирним шляхом.

У першій половині 20-х років ХV ст. Стефанові Лазаревичу доводилося

вести боротьбу відразу на кілька фронтів: Венеція намагалася встановити
контроль над частиною Зети; чвари роздирали Боснію, постійно зачіпаючи
Сербію; Угорщина вимагала повернення Мачви та Белграда; Османська
імперія загрожувала з південного сходу. Важливою проблемою для
деспота, який не мав дітей, стало визначення спадкоємця престолу.
Відчуваючи наближення смерті, Стефан у 1426 р. проголосив своїм
наступником Джураджа Бранковича. Його без особливих протестів
визнали учасники сербського державного Сабору в Сребрениці, а також
угорський король, з яким Стефан, з огляду на зростаючу небезпеку з боку
турків, домовився про підтримку та допомогу в обмін на окремі
територіальні поступки.

Джурадж Бранкович - одна з найтрагічніших постатей сербського

Середньовіччя. Він був деспотом Сербії у 1427-1456 рр.. у надзвичайно
важкий період історії сербського народу й сербської держави. Країну
охопила глибока криза. Володарі окремих сербських областей керувались у
своїх діях особистими й локальними інтересами, не дбаючи про
збереження й відновлення єдиної держави. Практично вся територія
Сербії та Боснії перетворилася на арену міжусобиць і битв із зовнішніми
ворогами. Сербія під проводом Джураджа Бранковича майже постійно
воювала з Боснією за місто Сребреницю; в самія Боснії точилася
громадянська війна між претендентами на престол, у якій брав участь і
сербський деспот. Практично всі кроки Бранковича, спрямовані на
збереження цілісності Сербії, виявились марними.

Допомога угорців у захисті Сербії від турків, про яку свого часу домовився
ще Стефан Лазаревич і за яку він розплатився Белградом та Північною
Мачвою, не дала значних результатів. Невдовзі після смерті короля
Сигізмунда (1436) султан Мурат 11 захопив місто Смедерево - столицю
деспотії Джураджа Бранковича. Сам він зі своєю родиною покинув країну
й шукав притулку в Угорщині, а згодом у Дубровнику. У 1440 р. султан
зробив спробу цього разу невдалу взяти штурмом Белград; у 1441 р. впало
місто Нове Брдо. Коли відразу ж після цього один із сербських
можновладців Степан Вукчич - увійшов до Зети й оволодів тамтешніми
землями, що перед тим належали Бранковичу, катастрофа стала
невідворотною: сербська держава деспота Джураджа Бранковича
практично припинила своє існування. Ці події окремі історики (В.
Чорович) назвали "першим падінням Сербії".
"Перше падіння" виявилося не остаточним. Після Сегединського мирного
договору між Угорщиною і Османською імперією (1444) остання, налякана
створенням християнської антитурецької коаліції, повернула деспотові
Бранковичу Сербію з 24 містами, серед яких були Нове Брдо, Голубац та
Крушевац. Султан погодився сплатити 100 000 форинтів як відшкодування
збитків і зобов'язався надавати в розпорядження угорського короля
Владислава для боротьби з його ворогами загін у 25 тис. вояків. Сербія при
цьому мала й надалі сплачувати султанові щорічну данину.

Наприкінці 40-х - на початку 50-х років XV ст. ситуація на Балканах різко

загострюється. Сегединський мир, укладений терміном на десять років, не
протримався й півроку, вже в листопаді 1444 р. відбулася битва між
об'єднаним християнським військом і турками. У ній християни зазнали
нищівної поразки, а король Владислав загинув. У жовтні 1448 р. сталася
нова збройна сутичка між угорцями і османами, в якій також перемогли
турки. Удача посміхалася османам в надалі - 29 травня 1453 р. султан
Магомет 11 захопив Константинополь, що озна чало остаточне падіння
Візантійської імперії.

Наступною після Візантії на черзі виявилася держава Джураджа

Бранковича, на околиці якої турки здійснили ряд нападів уже в 1454 р.,
жахливо їх спустошивши. П'ять років тривала боротьба між сербами і
османами, в якій перші, спираючись на підтримку угорців, декілька разів
здобували перемоги, але не уникли й гірких поразок. Перевага османів
ставала дедалі відчутнішою. До того ж усередині сербського табору не
було єдності. Після смерті Джураджа Бранковича (24 грудня 1456 р.) та
його наступника Лазаря (20 січня 1458 р.) в Сербії спалахнула запекла
боротьба між прибічниками союзу з Угорщиною, очолюваними дружиною
деспота Лазаря Оленою та його старшим братом Стефаном, і
туркофілами під проводом воєводи Михайла Анджеловича. Знову
загострились суперечності між двома державами, населеними сербами -
Сербською деспотовиною і королівством Боснія, що також ослаблювало
опір турецькій загрозі.
Навесні 1458 р. перемогу здобула антиосманська партія. Сербські
можновладці домовились про необхідність об'єднання дес- потовини й
королівства (Сербії і Боснії) в одну державу, яке вирішили здійснити
шляхом шлюбу спадкоємиця боснійського престолу королевича Стефана
Томашевича - і дочки деспота Лазаря й Олени - Мари. Навесні 1459 р.
Стефан і - Мара дійсно побралися. Угорське військо відразу ж увійшло до
сербської столиці Смедерево, й Стефана проголосили деспотом Сербії.

Об'єднання двох держав було безперечно позитивним кроком і мало

сприяти утвердженню сербської державності, проте для тих історичних
умов, за яких воно відбулося, виявилося запізнілим і уже жодним чином не
рятувало ситуації. Ані кожна з держав окремо, ані обидві вони разом не
мали змоги зупинити османську агресію.

У самій Сербії посідання деспотського престолу боснійським королевичем,

до того ж католиком, тільки поглибило кризу, що існувала, загостривши
протистояння політичних угруповань. Улітку 1459 р. під Смедерево
підійшло османське військо, й молодий деспот, не маючи змоги чинити
опір, здав місто без бою, за що турки надали йому можливість вільно
покинути країну з родиною й найближчим оточенням.

Таким чином, у червні 1459 р. Сербія остаточно втратила власну

державність, перетворившись на частину. Оттоманської Порти.
Середньовічна держава сербського народу припинила своє існування.

Соціальне становище
Сербію турки підкорили пізніше, ніж інші південнослов'янські землі, а
тому вона опинилася в кращому становищі. У Сербії не відбувалися
бурхливі міграційні процеси. Турецький елемент не дуже змінив етнічну
картину в сербських землях, оскільки їх заселення османами не мало
масового характеру. Практично турки мешкали тут лише в містах.
Більшою мірою османське завоювання вплинуло на релігійну ситуацію в
Сербії. Щоб не втратити прибутки, багато сербських купців і ремісників
 перейшли в іслам. Оскільки в містах Османської імперії містяни різних
віросповідань проживали в окремих кварталах — махалах — це ще більше
сприяло зближенню сербських мусульман із завойовниками, поступовій
втраті ними рідної мови і культури.

Економічне становище
У перші десятиліття після завоювання міста Сербії відігравали переважно
роль адміністративних центрів і фортець. Але вже у XVI—XVII ст., як і
скрізь в імперії, в них розпочалося економічне пожвавлення. Збільшилася
кількість ремесел, прогресувала технологія виробництва, відбувалися
структурні зміни. Ремісники утворювали корпорації, подібні до
західноєвропейських цехів. Вони дістали назву еснафів (руфетів) і
поділялись як за професійним, так і за релігійним принципом. Аналогічні
об'єднання створювали й купці, їхні особливі права закріплювалися в
султанських фірманах (указах). Найбільшими центрами ремесла і торгівлі
в Сербії були Белград, Ніш та Ужиці.
На відміну від економічно розвинених північних районів, Південна Сербія
зберігала аграрний характер. У цій гірській місцевості, де основою
господарства залишалося скотарство, існували значні патріархальні
пережитки. Особливості соціально-економічного розвитку й
природнокліматичні умови південних регіонів Сербії сприяли збереженню
тут широкого місцевого самоврядування. Глави цього общинного
самоврядування — кнези — часто відстоювали інтереси своїх селян у
фіскальних суперечках з османською адміністрацією. Поряд з
адміністративними кнези мали судові повноваження й відали збиранням
податків.

3. Культура Сербії VII-XV ст.

3 Х ст. стає можливим відстежувати розвиток сербської культури не лише у

формі усної народної творчості, а й писемних джерел. Розвитку сербської
культури сприяло прийняття і поширення християнства, яке наклало на
найдавнішу сербську писемність відповідний відбиток. Сербська література
була релігійною як за змістом, так і за формою та особливостями
створення й функціонування.

Перші із збережених писемних пам'яток датуються ХІІ ст. ("Мирославлеве

Євангеліє"), проте є всі підстави вважати їх результатом тривалого
історичного розвитку. Протягом ХІІІ- ХІѴ ст. література та писемність у
сербів сягнули дуже високого рівня, чому значною мірою сприяло
використання візантійського досвіду. Воно здійснювалося шляхом перекладу
творів візантійської літератури, запозиченням з неї системи літературних
жанрів та ін.

У цей період у сербів активно розвиваються архітектура й живопис.

Будівництво монастирів стає важливою прикметою доби. Стіни багатьох
монастирів прикрашаються фресками, частина яких збереглася до сьогодні й
свідчить про надзвичайно високий ступінь володіння пензлем старими
майстра- ми. Як архітектура, так і живопис наслідували монументальний
стиль, перенесений на сербське тло з Візантії.

Сербські монастирі Студениця, Раваниця, Мілешева та інші, в тому числі

екстериторіальний центр сербської духовної культури - монастир Хиландар,
розташований на Афоні, стали провідними осередками культурного розвитку,
зберігаючи за собою цю функцію досить тривалий час.

Яскраву сторінку в історію сербської культури вписав Святий Сава, який

уклав на початку ХІІІ ст. біографію видатного сербського світського та
релігійного діяча свого батька Стефана Немані ("Житіє Святого Симеона").
Ця біографія стала першою в низці інших аналогічних творів, характерних
саме для давньої сербської літератури. Святий Сава переклав з грецької мови
кілька текстів юридичного характеру. Згодом такі переклади посідають у
сербській писемності одне з важливих місць ("Номоканон", "Хіландарський
типик" тощо).
Після Сави сербська література поступово відмовляється від
чужонаціональних зразків як провідного джерела свого розвитку, етап за
етапом формуючи національно своєрідний тип красного письменства.
Дальший вільний розвиток цього процесу перервала турецька навала.

Однією з причин виникнення такої ситуації було знищення соціальної

бази існування культури, тобто освічених верств населення, в тому
числі дворянства і вищого та середнього духовенства. Іншою - ліквідація
культурних осередків і загальнонаціонального та локальних культурних
середовищ.

Моральна сила, душевний ліризм і трагічність долі сербського народу

проявилися в його багатій та різнобарвній народній поезії. Саме зі
зразками такої поезії постали серби наприкінці XVIII - на початку XIX ст.
перед очима освіченої Європи. Сербські народні пісні заведено поділяти на
дві великі групи: епічні ("юнацькі") та ліричні ("жіночі"), що відрізнялися
тематикою та художніми особливостями.

Серед епічних пісень виділяються чотири цикли: пісні про події до

появи турків; пісні про діяння правителів з династії Неманичів; пісні,
присвячені боротьбі проти турків; нарешті, пісні нового часу. Ліричні пісні
розкривають побут народу, його менталітет.