Роботу виконала студентка 4 курсу спеціальності «Середня освіта.

Українська мова
і література»

Дискурс Середньовіччя у романі У. Еко "Ім'я Троянди

“Как хорош был бы мир, если б имелось правило хождения по
лабиринтам.”
Письменник У. Еко відомий тим, що має великий вплив на світову
літературу, його твори були і залишаються найуспішнішими у будь-який
час.
Роман був написаний італійською мовою і був виданий у 1980 році.
Основна тема – люди тієї епохи. З одного боку, вони, звичайно, схожі на
нас — адже у своїй глибинній суті люди дуже мало змінилися. Проте
людина середньовіччя зовсім інакше бачила і сприймала світ навколо себе
— її «картина світу» була відмінна від нашої. Фактично людина постійно
відчувала усвідомлення близького кінця світу, що давить, і неминучість
розплати за всі гріхи, жах перед вічними муками. У читача може
здивувати саме питання, яке обговорюють герої роману: ну що такого в
тому, сміявся Спаситель, чи ні? А питання це — далеко не пусте. «И тем
доказывается, что смех — вещь близящая к смерти и к телесному
разложению», — прорычал в ярости Хорхе.» Сміх – це єдиний порятунок
людини від задушливого повсюдного страху перед майбутнім, і для
освіченої людини тієї епохи багато важив відповідь на це питання. Як
іншим людям позбутися останньої втіхи в цьому світі, відданої для
суворості і аскетизму? Саме тому Вільгельм Баскервільський так завзято
полює за другим томом «Поетики» Аристотеля.
Роман Умберто Еко «Ім’я Рози» займає особисте місце серед
постмодерністської літератури того століття. Роман має середньовічне
оформлення, яке Еко ретельно передає на сторінках роману. Тут кожен
елемент релігійної спільноти чи аскетичного життя зображений з
точністю. Читачі отримують глибоку картину готичної архітектури
абатства: “Аббатская церковь в великолепии уступала тем, которые я
осматривал впоследствии в Страсбурге, Шартре, Бамберге и Париже.
Сильнее всего она походила на те храмы, которые мне встречались и
раньше в италийских землях: не устремляющиеся головокружительно
ввысь к небесам, а накрепко сращенные с почвой, более широкие, нежели
высокие…”, розкладу молитов, худоби, кузні, поселення, харчування:
“Монахи ели, как принято, молча, при необходимости сообщаясь
бенедиктинской азбукой пальцев. Послушникам и самым молодым
монахам еду подносили первым, сразу за тем, как блюда, назначенные и
для общего употребления, покидали стол Аббата...”, латинських
діалектів, технології, політики та дослідницької атмосфери.
Бургосьский і Баскервільський уособлюють середньовіччя і
сучасність, це літературні персонажі з плоті та крові, вони існують в обох
світах. Через них показується, що кожен культурний факт є
протиставленням приватного та загальним, між історичним конкретним та
історичним абстрактним, між розвитком традиції та стійким захистом
традиції. Баскервільський захищає зміни, культурні відмінності, ніколи не
ставить їх як парадигми, вони є людською можливістю, яку можна
обговорювати та переглядати. «Бойся… пророков и тех, кто расположен
отдать жизнь многих других. Иногда – ещё до того, как отдать свою. А
иногда – вместо того, чтобы отдать свою». Человек не должен стать
рабом собственных убеждений, он должен учиться преображать любую
истину. «Должно быть обязанность всякого, кто любит людей, - учить
смеяться над истиной, учить смеяться саму истину, так как
единственная твёрдая истина – что надо освобождаться от нездоровой
страсти к истине». Бургоський захищає абсолютний універсалізм
християнства як єдину культурну можливість. «Вне церкви нет спасения»,
- це його гасло.
За боротьбою з безбожництвом криється бажання безбідного
існування церкви, накопичення багатства у скарбницях храмів.
Наскрізною ниткою є диспут про бідність Христа, що проводиться в стінах
абатства прихильниками різних течій, а також міркування про
допустимість сміху в середовищі ченців.
Автору властиве дотримання чіткого хронометражу подій, що
відбуваються в “навколо монастирському” просторі, немов кожна дія
виміряна точно до секунд. Підсумовуючи, можна сказати, що твір
Умберто Еко – найкращий приклад інтелектуальної літератури наших
днів.