Світло народів

Павло, єпископ,
слуга слуг Божих,

спільно з Отцями Священного Собору
на вічний спомин про справу
ДОГМАТИЧНА КОНСТИТУЦІЯ
ПРО ЦЕРКВУ
Lumen gentium
– Глава I –
Про таїнство Церкви
(Вступ)
1. СВІТЛО НАРОДІВ – Христос; а тому цей Священний Собор, зібраний
у Святому Духові, дуже бажає ясністю Христа, яка сяє на обличчі Церкви,
просвітити всіх людей, проповідуючи Євангеліє всякому творінню (пор.
Мр. 16:15). І оскільки Церква є у Христі немовби Таїнством, тобто знаком
і знаряддям щонайглибшого єднання з Богом та єдності всього людського
роду, вона прагне, спираючись на вчення попередніх Соборів, чіткіше пояс-
нити своїм вірним і всьому світові свою природу та свою вселенську місію.
Обставини наших часів роблять цей обов’язок Церкви ще нагальнішим – щоб
усі люди, нині тісно пов’язані між собою різними суспільними, технічними та
культурними зв’язками, досягли також повної єдності у Христі.
(Спасительний задум Отця)

2. Предвічний Отець вільним і сокровенним рішенням своєї мудрості
й доброти сотворив всесвіт, а людей постановив возвисити до участі в боже-
ственному житті; коли ж вони упали в Адамові – не покинув їх, а завше давав
підмогу для спасіння заради Христа-Ізбавителя, який є “образ невидимого
Бога, первородний усякого створіння” (Кол. 1:15). Всіх вибраних, яких Отець
споконвіку “передбачив, тих наперед призначив, щоб були подібні до образу
56 Частина І. Конституції, декрети, декларації
Сина його, щоб Він був первородний між багатьма братами” (Рим. 8:29).
А тих, хто вірить у Христа, постановив скликати у святу Церкву, яка вже від
початку світу передбачена в прообразах, в історії народу Ізраїлю та у Старо-
му Союзі подиву гідно підготована1, в останні часи заснована, вилиттям Духа
явлена і яка осягне славне звершення в кінці віків. Тоді-то, як читаємо у свя-
тих Отців, усіх праведників – від Адама, “від праведника Авеля аж до остан-
нього вибраного”2 – буде зібрано в Бога-Отця у вселенській Церкві.
(Послання і місія Сина)

3. Отож прийшов Син, що Його послав Отець, який нас вибрав у Христі
перед заснуванням світу і призначив нас наперед для Себе, щоб ми стали йо-
го дітьми, бо в Ньому ухвалив усе оновити (пор. Еф. 1:4–5, 1:10). Тому Хрис-
тос, щоб сповнити волю Отця, на землі дав початок Царству Небесному,
об’явив нам таїнство Отця і своїм послухом учинив ізбавління. Церква, тобто
вже таїнственно присутнє Христове Царство, Божою силою видимо зростає
у світі. Знаком цього початку і зростання були кров та вода, що витекли з про-
битого боку розп’ятого Ісуса (пор. Йо. 19:34); їх провістив Господь словами
про власну смерть на хресті: “Я ж, коли від землі буду піднесений, усіх при-
тягну до Себе” (Йо. 12:32). Щоразу, як на вівтарі чиниться спомин хресної
жертви, в якій “Пасха наша, Христос, принесений у жертву” (1 Кор. 5:7), звер-
шується діло нашого ізбавління. І водночас у таїнстві євхаристійного хліба
представляється – і звершується – єдність вірних, які становлять одне тіло
у Христі (пор. 1 Кор. 10:17). Всіх людей покликано до цієї єдності з Хрис-
том, що є світлом для світу, що з Нього ми походимо, Ним живемо, до Нього
прямуємо.
(Освячення Церкви Святим Духом)

4. А коли звершилося те діло, для виконання якого Отець послав на зем-
лю Сина (пор. Йо. 17:4), в день П’ятдесятниці було послано Святого Духа,
щоб Він безнастанно освячував Церкву і щоб віруючі через Христа мали “до-
ступ до Отця в однім Дусі” (Еф. 2:18). Він – Дух життя, тобто джерело води,
яка струмує в життя вічне (пор. Йо. 4:14, 7:38–39); через Нього Отець живо-
творить людей, мертвих через гріх, аж поки воскресить і їхні смертні тіла
у Христі (пор. Рим. 8:10–11). Дух перебуває в Церкві та у серцях вірних, наче
1
Пор. св. Кипріян. Лист 64, 4 // PL 3, 1017; CSEL III B, с. 720; св. Іларій з Пуатьє. На Мт. 23,
6 // PL 9, 1047; св. Августин, у багатьох місцях; св. Кирило Александрійський. Поясн. на кни-
гу Буття 2, 10 // PG 69, 110A.
2 Св. Григорій Великий. Гом. на Євангелія, 19, 1 // PL 76, 1154B; св. Августин. Проп. 341, 9,
11 // PL 39, 1499; св. Йоан Дамаскин. Проти іконоборців, 11 // PG 96, 1357.

Догматична конституція про Церкву Lumen gentium 57
у храмі (пор. 1 Кор. 3:16, 6:19), в них і молиться та засвідчує усиновлення їх

(пор. Гал. 4:6; Рим. 8:15–16, 8:26). Наводячи Церкву “на всю правду” (Йо. 16:13),
Він наділяє її різними єрархічними та харизматичними дарами, ними її скеро-
вує, єднає її в сопричасті й служінні, оздоблює своїми плодами (пор. Еф. 4:11–
12; 1 Кор. 12:4; Гал. 5:22). Силою Євангелія Він омолоджує Церкву, постійно її
оновлює і провадить до її довершеного єднання з Женихом3. Адже Дух і Не-
віста кличуть до Господа Ісуса: “Прийди!” (Од. 22:17).
Так постає вселенська Церква – яко “люд, єдністю Отця, і Сина, і Святого
Духа поєднаний”4.
(Царство Боже)
5. Таїнство святої Церкви являється вже в її заснуванні. Бо Господь Ісус
дав початок своїй Церкві, проповідуючи Добру Новину, тобто що прийшло
Царство Боже, від віків обіцяне в Писаннях: “Сповнився час, і Царство Боже
близько” (Мр. 1:15; пор. Мт. 4:17). А те Царство являється людям у Христових
словах, в його ділах і в його присутності. Справді-бо, слово Господнє прирів-
нюється до зерна, яким засівають ниву (пор. Мр. 4:14): хто його з вірою слухає
і зачислений до малого стада Христового (пор. Лк. 12:32) – той прийняв і саме
його Царство; а відтак зерно уже власною силою сходить і росте аж до часу
жнив (пор. Мр. 4:26–29). Те, що Царство вже прийшло на землю, підтверджують
і чуда Ісусові: “Коли ж я Божим перстом виганяю бісів, то, значить, прийшло
до вас Боже Царство” (Лк. 11:20; пор. Мт. 12:28). Однак передусім Царство яв-
ляється у самій особі Христа, Сина Божого і Сина Людського, який прийшов,
“щоб служити й віддати своє життя як викуп за багатьох” (Мр. 10:45).
А коли Ісус, зазнавши заради людей смерті на хресті, воскрес – то явився
як Господь, Христос і навіки поставлений Священик (пор. Ді. 2:36; Євр. 5:6;
7:17–21) і Духа, обіцяного від Отця, на учнів своїх вилив (пор. Ді. 2:33). Тому
Церква, наділена дарами свого Засновника, вірно дотримуючись його запові-
дей любові, смирення та самозречення, прийняла місію звіщати і будувати
Царство Христове й Боже в усіх народах, і сама вона вже є зародком і початком
цього Царства на землі. Поступово зростаючи, вона прагне до повноти цього
Царства і всіма силами надіється й бажає з’єднатися у славі з його Царем.
(Óбрази Церкви)
6. Як у Старому Завіті об’явлення Царства часто подане в різних прообра-
зах, так і нині через різні όбрази нам стає відомою глибинна природа Церкви;
3 Пор. св. Іриней. Проти єресей III, 24, 1 // PG 7, 966B; CSEG 2, 131; SChr, с. 398.
4 Св. Кипріян. Про Господню молитву, 23 // PL 4, 553; CSEL, IIIA, с. 285; св. Августин. Проп. 71,
20, 33 // PL 38, 463н; св. Йоан Дамаскин. Проти іконоборців, 12 // PG 96, 1358D.
ці образи, взяті чи то зі скотарства, чи з землеробства, чи з будівництва, а то

й із родинного та подружнього життя, намічено вже у книгах пророків.
Бо Церква – то й кошара овеча, в якій єдині та необхідні двері – Хрис-
тос (пор. Йо. 10:1–10), і стадо, про яке сам Бог провістив, що буде йому
пастирем (пор. Іс. 40:11; Єз. 34:11н); і хоч його вівцями правлять пастирі-
люди, однак їх невпинно водить і годує сам Христос, добрий Пастир і Ар-
хипастир (пор. Йо. 10:11; 1 Пт. 5:4), який життя своє поклав за своїх ове-
чок (пор. Йо. 10:11–15).
Церква – то й рілля, Божа нива (пор. 1 Кор. 3:9). На цій ниві росте стара
олива; її святим корінням є патріархи, і в ній постало й поставатиме прими-
рення юдеїв та поган (пор. Рим. 11:13–26). Її посадив небесний Господар, не-
наче виноградник добірний (пор. Мт. 21:33–43 пар.; Іс. 5:1н). Христос є лоза
істинна, що вділяє життя і плідність гілкам, тобто нам, що перебуваємо в Ньо-
му через Церкву і без Нього нічого чинити не можемо (пор. Йо. 15:1–5).
Церкву також часто звуть будівлею Божою (пор. 1 Кор. 3:9). Сам Господь
порівняв себе з каменем, якого відкинули будівничі, але який став каменем
наріжним (пор. Мт. 21:42 пар.; Ді. 4:11; 1 Пт. 2:7; Пс. 118(117):22). На цій осно-
ві апостоли розбудували Церкву (пор. 1 Кор. 3:11), від неї Церква набрала міц-
ності і спаяності. Цю будівлю названо по-різному: “дім Божий” (1 Тим. 3:15) –
той, у якому мешкають “домашні Божі”; “житло Бога в Дусі” (Еф. 2:19–22),
“житло Бога з людьми” (Од. 21:3); а особливо – храм святий. Самі кам’яні свя-
тині, згідно зі cвятими Отцями, є образом цього храму, а в літургії його слуш-
но порівнюють з містом святим, новим Єрусалимом5. В ньому ми, мов живі
камені, вбудовуємося вже на цій землі (пор. 1 Пт. 2:5). Йоан споглядає цей
новий Єрусалим, як той при оновленні світу сходить з небес від Бога, “приго-
тований, мов наречена, прикрашена для мужа свого” (Од. 21:1н).
Церква, “вишній Єрусалим” і “мати всім нам” (Гал. 4:26; пор. Од. 12:17),
описана також як непорочна Невіста непорочного Агнця (пор. Од. 19:7, 21:2,
21:9, 22:17), яку Христос “полюбив... й видав Себе за неї, щоб її освятити”
(Еф. 5:25–26), яку Він з’єднав із Собою у нерозривному союзі, яку безнастанно
окормлює і про яку піклується (пор. Еф. 5:29). Він хоче, щоб вона, очищена,
була з’єднана з Ним і в любові та вірності Йому корилася (пор. Еф. 5:24); вреш-
ті, Він навіки обдарував її небесними благами, щоб ми спізнали любов Христо-
ву і Божу до нас, яка перевищує всяке уявлення (пор. Еф. 3:19). А поки Церква
на цій землі паломничає далеко від Господа (пор. 2 Кор. 5:6), почуває себе мов
5
Пор. Оріген. На Мт. 16, 21 // PG 13, 1443C; Тертуліян. Проти Маркіона 3, 7 // PL 2, 357C;
CSEL, 47, 3, с. 386. Щодо літургійних документів див. Sacramentarium Gregorianum // PL 78,
160B або C. Mohlberg. Liber Sacramentorum Romanae Ecclesiae, Romae, 1960, с. 111, XC: “Боже,
Ти, що зі всякого збирання святих засновуєш Собі вічне житло...”; піснеспіви Urbs Ierusalem
beata у Breviarium monasticum та Coelestis urbs Ierusalem у Breviarium romanum.
у вигнанні, щоб шукати й пізнавати горішнє, “де Христос перебуває, сівши

по правиці Бога”, де життя Церкви зберігається в тайні з Христом у Бозі, аж
поки вона із Женихом своїм не з’явиться у славі (пор. Кол. 3:1–4).
(Таїнственне Тіло Христове)

7. Син Божий, подолавши смерть своєю смертю й воскресінням, у люд-
ській природі, яку Він поєднав зі Собою, ізбавив людину і перетворив її в но-
ве створіння (пор. Гал. 6:15; 2 Кор. 5:17). Даруючи Духа свого, Він братів своїх,
з усіх народів зібраних, таїнственно зробив своїм Тілом.
У цьому Тілі життя Христове поширюється на вірних, які через Таїнства –
сокровенно, але й реально – єднаються із Христом, що зазнав страстей і про-
славився6. Адже через хрещення уподібнюємося Христові: “Усі бо ми хрести-
лися в одному Дусі, щоб бути одним тілом” (1 Кор. 12:13). Цим священним
обрядом спільність у смерті та воскресінні Христа одночасно зображена і звер-
шена: бо “ми поховані з Ним через хрещення на смерть”; а “якщо ми з’єднані
з Ним подобою його смерті, то будемо і подобою воскресіння” (Рим. 6:4–5).
Дійсно беручи участь у Тілі Господньому при ламанні євхаристійного хліба, ми
піднімаємося до сопричастя з Ним і між собою. “Тому, що один хліб, – нас ба-
гато становить одне Тіло, бо всі ми беремо участь в одному хлібі” (1 Кор. 10:17).
Так усі ми стаємо членами цього Тіла (пор. 1 Кор. 12:27), “кожен один одному
член” (Рим. 12:5).
Як усі члени людського тіла, хоч і багато їх є, становлять одне тіло, – так
і вірні у Христі (пор. 1 Кор. 12:12). Так і в будуванні Тіла Христового існує
розмаїтість членів і обов’язків. Один є Дух, який за багатством своїм і потреба-
ми служіння розподіляє різні свої дари задля користі Церкви (пор. 1 Кор. 12:1–
11). Найвидатніший дар серед них – благодать апостолів, чиїй владі Дух під-
порядковує навіть тих, хто отримав харизми (пор. 1 Кор. 14). Той самий Дух,
єднаючи своєю силою Тіло через внутрішню злуку членів, породжує любов
серед вірних і спонукає їх до любові. А тому як страждає один член, то спів-
страждають з ним усі члени; і як один член у славі, то радіють з ним усі члени
(пор. 1 Кор. 12:26).
Глава цього Тіла – Христос. Він – образ невидимого Бога, і в Ньому все бу-
ло сотворене. Він – раніший за все, і все існує в Ньому. “Він також голова Ті-
ла, тобто Церкви. Він – начало”, перший, що воскрес із мертвих, “так, щоб
у всьому Він мав першенство” (Кол. 1:15–18). Могутньою величчю своєї сили
Він панує над усім небесним та земним і своєю безмірною досконалістю й ді-
яннями усе Тіло виповнює багатствами своєї слави (пор. Еф. 1:18–23)7.
6 Пор. св. Тома. Сума теології, III, пит. 62, арт. 5, до 1.

7 Пор. Пій XII. Енц. Mystici Corporis, 29 червня 1943 // AAS 35 (1943) 208.
Всім членам треба уподібнюватися до Нього, доки “Христос вообразиться”

в них (Гал. 4:19). Задля цього й нас включено в таїнства його життя – нас, які
уподібнені до Нього, з Ним померли, з Ним воскресли, – аж доки разом із Ним
царюватимемо (пор. Флп. 3:21; 2 Тим. 2:11; Еф. 2:6; Кол. 2:12 та ін.). Паломни-
чаючи ще на землі, ступаючи його слідами в труднощах і переслідуванні, ми
єднаємося з його страстями, як тіло з Головою, страждаємо разом із Ним,
щоб разом з Ним і прославитися (пор. Рим. 8:17).
Від Нього “все тіло – суглобами та зв’язками об’єднане і зміцнене... росте
Божим зростанням” (Кол. 2:19). У своєму Тілі, тобто в Церкві, Він безнастан-
но розподіляє дари служіння, за допомогою яких, Його силою, ми служимо
одне одному на спасіння, щоб, діючи по правді в любові, в усьому зростати
в Того, хто є Главою нас усіх (пор. Еф. 4:11–16).
А щоб ми у Ньому постійно оновлювалися (пор. Еф. 4:23), Він дав нам від
Духа свого, який, один і той самий у Главі й у членах, так оживляє, єднає і ру-
хає все тіло, що його діяння святі Отці могли порівняти з тим діянням, що
його виконує в людському тілі начало життя, тобто душа8.
Христос любить Церкву, як свою Невісту, ставши взірцем мужа, що лю-
бить жінку свою, як своє тіло (пор. Еф. 5:25–28), а Церква кориться Главі
своєму (там само, 23–24). “У Ньому бо разом з людською природою живе вся
повнота Божества” (Кол. 2:9), тому Церкву, яка є його Тілом і повнотою (пор.
Еф. 1:22–23), Він наповнює своїми божественними дарами, щоб вона пошири-
лася і “сповнилась усякою Божою повнотою” (Еф. 3:19).
(Церква видима й духовна)

8. Єдиний Посередник Христос свою святу Церкву – спільноту віри, надії
й любові – встановив і постійно підтримує тут, на землі, як видиму спільно-
ту9, через яку поширює на всіх істину та благодать. Однак не треба розгляда-
ти як дві різні речі: спільноту з єрархічною структурою – і таїнственне Тіло
Христове; видиме зібрання – і духовну спільноту; Церкву земну – і Церкву,
обдаровану небесними благами. Вони-бо творять одну складну дійсність,
в якій поєднані людський і божественний елементи10. Через немалу подіб-
8 Пор. Лев XIII. Енц. Divinum illud, 9 травня 1897 // AАS 29 (1896–1897) 650; Пій XII. Енц.
Mystici Corporis, там само, с. 219–220; Denz. 2288 (3808); св. Августин. Проп. 268, 2 // PL 38,
1232 й деінде; св. Йоан Золотоустий. На Еф., гом. 9, 3 // PG 62, 72; Дідим Александрійський.
Про Тройцю 2, 1 // PG 39, 449н; св. Тома. На Кол. 1, 18, чит. 5 // вид. Marietti, II, 46: “Як постає
одне тіло з єдності душі, так Церква – з єдності Духа...”
9 Пор. Лев XIII. Енц. Sapientiae christianae, 10 січня 1890 // ASS 22 (1889–1890) 392; його ж.
Енц. Satis cognitum, 29 червня 1896 // ASS 28 (1895–1896) 710, 724н; Пій XII. Енц. Mystici Cor-
poris, с. 199–200.
10 Пор. Пій XII. Енц. Mystici Corporis, с. 221н; його ж. Енц. Humani generis, 12 серпня 1950 //
AAS 42 (1950) 571.

ність її прирівнюють до таїнства воплоченого Слова; бо як прийнята Божим

Словом [людська] природа служить Йому невіддільно поєднаним з Ним жи-
вим знаряддям спасіння, так і суспільна структура Церкви служить Духові
Христа, який її оживляє, задля зростання Тіла (пор. Еф. 4:16)11.
Це – єдина Церква Христова, яку ми визнаємо у Символі віри єдиною, свя-
тою, соборною й апостольською12, яку наш Спаситель після свого воскресін-
ня дав пасти Петрові (пор. Йо. 21:17), яку доручив йому та іншим апостолам
поширювати й нею правити (пор. Мт. 28:18н), яку навічно воздвиг як стовп
і основу істини (пор. 1 Тим. 3:15). Ця Церква, встановлена в цьому світі як
упорядкована спільнота, перебуває у католицькій Церкві, якою керує наступ-
ник Петра та єпископи в сопричасті з ним13, хоч і поза її структурою є чис-
ленні елементи освячення й істини, які, як дари, властиві для Церкви Христо-
вої, спонукають усіх до вселенської єдності.
Як Христос звершив діло ізбавління в убогості й переслідуваннях, так
і Церкву покликано на ту саму дорогу, щоб вона передавала людям плоди
спасіння. Ісус Христос “існуючи в Божій природі... применшив Себе самого,
прийнявши вигляд слуги” (Флп. 2:6–7) і задля нас “став бідним, бувши бага-
тим” (2 Кор. 8:9). Так і Церква, хоч потребує людських засобів для здійснення
своєї місії, воздвигнута не для пошуку земної слави, а для поширення, зокре-
ма і своїм прикладом, смирення та зречення. Отець послав Христа “нести
Добру Новину бідним... оздоровляти сокрушених серцем” (Лк. 4:18 лат. [пор.
Іс. 61:1]), “шукати і спасти те, що загинуло” (Лк. 19:10). Так і Церква огортає
своєю любов’ю всіх пригноблених людською неміччю, навіть більше – вбачає
в убогих і стражденних образ свого убогого і стражденного Засновника, стара-
ється полегшити їхню нужду й бажає служити в них Христові. Бо як Христос,
святий, невинний, непорочний (пор. Євр. 7:26), не знав гріха (пор. 2 Кор. 5:21),
а тільки гріхи народу прийшов спокутувати (пор. Євр. 2:17), так і Церква, що
обнімає у своєму лоні й грішників, є водночас і святою, і такою, що завше
потребує очищення, а тому постійно іде шляхом покути й оновлення.
Церква “в паломництві простує уперед між утисками світу і Божими
розрадами”14, звіщаючи хрест і смерть Господню, “аж доки Він не прийде”
(1 Кор. 11:26). А кріпиться вона силою Господа воскреслого, щоб ті утиски та
труднощі – як внутрішні, так і зовнішні – перемагати терпеливістю й любов’ю
11 Пор. Лев XII. Енц. Satis cognitum, с. 713.

12 Пор. Апостольський символ віри // Denz. 6–9 (10–13); Нікейсько-Константинопольський
символ віри // Denz. 86 (150); Тридентське визнання віри // Denz. 994, 999 (1862, 1868).
13 У Тридентському визнанні віри і в Догм. конст. про католицьку віру Dei Filius (Перший
Ватиканський Собор // Denz. 1782 (3001)) її названо “Святою (католицькою, апостольською)

Римською Церквою”.
14 Св. Августин. Про Град Божий, XVIII, 51, 2 // PL 41, 614.
і щоб таїнство Його, хай і затінене, вірно відкривати світові, аж поки в кінці
воно з’явиться у повному світлі.
– Глава II –
Про Народ Божий
(Новий союз і новий народ)

9. У будь-які часи й у будь-якому народові приємний Богові кожен, хто
Його боїться і чинить правду (пор. Ді. 10:35). І все ж Бог вирішив освятити
і спасти людей не поодинці, без жодного зв’язку між ними, а звести їх у на-
род, який пізнавав би Його у правді і служив би Йому у святості. Отож Він
вибрав своїм народом люд ізраїльський, з яким уклав союз і якого поступово
навчав, об’являючи йому Себе та постанови своєї волі в його історії й освя-
чуючи його для Себе. Однак усе це було лише приготуванням та прообразом
того нового й досконалого союзу, який мав постати у Христі, і повнішого
об’явлення Бога через саме воплочене Боже Слово. “Ось прийдуть дні, – сло-
во Господнє, – і я створю з домом Ізраїля та з домом Юди новий завіт... Вкла-
ду закон мій у їхнє нутро і напишу його у них на серці. Я буду їхнім Богом,
вони ж моїм народом... Усі бо вони будуть мене знати, від найменшого й до
найбільшого між ними, – слово Господнє” (Єр. 31:31 і 33–34). Цей новий завіт
уклав Христос, тобто новий союз “у його крові” (1 Кор. 11:25), – скликавши
з юдеїв і язичників той люд, який зрісся в одне не по тілу, а в Дусі, і став но-
вим Народом Божим. Бо ті, що вірять у Христа, відроджені наново не з тлін-
ного насіння, а з нетлінного – словом живого Бога (пор. 1 Пт. 1:23); відро-
джені не з тіла, а з води і Святого Духа (пор. Йо. 3:5–6); складають, зрештою,
“рід вибраний, царське священство, народ святий, люд придбаний... колись –
не народ, а тепер Народ Божий” (1 Пт. 2:9–10).
Цей народ месіянський має за главу Христа, “що був виданий за гріхи
наші й воскрес для нашого оправдання” (Рим. 4:25), а тепер, прийнявши ім’я,
яке понад усяке ймення, зі славою править на небесах. Основою цього народу
є гідність і свобода дітей Божих, у чиїх серцях, як у храмі, мешкає Святий
Дух. Законом його є нова заповідь любові: любити, як сам Христос полюбив
нас (пор. Йо. 13:34). Нарешті, його мета – Царство Боже, започатковане са-
мим Богом на землі, ширити, аж поки Він же й довершить його в кінці віків,
коли з’явиться Христос, життя наше (пор. Кол. 3:4), і “саме створіння визво-
литься від рабства тління, на свободу слави дітей Божих” (Рим. 8:21). Отож
цей месіянський народ, – хоч у дійсності не охоплює ще всього людства, а не
раз виявляється маленьким стадом, – усе ж є щонайміцнішим паростком
єдності, надії та спасіння для всього людського роду. Христос зібрав його
у спільноту життя, любові й істини; Йому цей народ служить як знаряддя
спасіння для всіх, і Христос посилає його всьому світові як світло світу і сіль
землі (пор. Мт. 5:13–16).
Як Ізраїль по тілу, що мандрував пустинею, вже тоді звався “Церквою Бо-
жою” (Неєм. 13:1; пор. Чис. 20:4; Втор. 23:1н), так і новий Ізраїль, що крокує
нашими часами й майбутнього та постійного міста шукає (пор. Євр. 13:14 ),
теж називається Церквою Христовою (пор. Мт. 16:18), бо Христос придбав її
власною кров’ю (пор. Ді. 20:28), сповнив своїм Духом і оснастив гожими за-
собами для видимої й суспільної єдності. Бог скликав тих, хто з вірою спози-
рає на Ісуса як на творця спасіння і начало єдності й миру, і з них заснував
Церкву, щоб вона була для всіх і кожного видимим Таїнством (sacramentum)
цієї спасительної єдності15. Покликана поширюватись у всіх країнах світу,
вона входить в історію людства – хоч водночас стоїть понад часом і кордона-
ми народів. Йдучи серед спокус і переслідувань, Церква кріпиться силою Бо-
жої благодаті, яку їй пообіцяв Господь, щоб вона не відступила від досконалої
вірності через неміч плоті, а зосталася гідною Невістою свого Господа і під
діянням Святого Духа невпинно себе оновлювала, аж поки через хрест прийде
до світла, яке не заходить ніколи.
(Царське священство вірних)

10. Христос-Господь, “архиєрей, узятий з-поміж людей” (Євр. 5:1–5), цей
новий народ “зробив... царством священиків Богові й Отцеві своєму” (Од. 1:6,
пор. 5:9–10). Адже через відродження і помазання Святого Духа, охрещені
посвячуються, щоб стати духовним домом і святим священством, щоб усіма
ділами християнина приносити духовні жертви і “звістувати похвали Того, хто
їх покликав з темряви у дивне своє світло” (1 Пт. 2:4–10). Тому всі учні Хрис-
тові, постійно перебуваючи в молитві та славлячи Бога (пор. Ді. 2:42–47), самі
себе нехай приносять “як жертву живу, святу, приємну Богові” (Рим. 12:1),
нехай по всій землі свідчать про Христа і всім, хто їх питає, дають відповідь
про їхню надію на вічне життя (пор. 1 Пт. 3:15).
Хоч царське священство вірних і священство службове, або єрархічне,
розрізняються за суттю, а не лише за ступенем, все ж вони скеровані одне до
одного, бо кожне по-своєму бере участь у єдиному священстві Христа16.
Службовий священик своєю священною владою формує священний народ
і править ним, звершує Євхаристійну Жертву, уособлюючи Христа, і від імені
15Пор. св. Кипріян. Лист 69, 6 // PL 3, 1142В; CSEL ІІІ В, 754: “неподільне таїнство єдності”.
16Пор. Пій XII. Промова Magnificate Dominum, 2 листопада 1954 // AAS 46 (1954) 669; його ж.
Енц. Mediator Dei, 20 листопада 1947 // AAS 39 (1947) 555.
всього народу приносить її Богові; а вірні, силою свого царського священства,

співдіють у Євхаристійному приношенні17 і здійснюють це священство у при-
йманні святих Таїнств, у молитві та благодаренні, у свідченні святого життя,
у самозреченні й діяльній любові.
(Здійснення царського священства у святих Таїнствах)

11. Священний і органічно влаштований характер священичої спільноти
здійснюється і через святі Таїнства, і через чесноти. Вірні, приєднані до Церк-
ви через таїнство Хрещення, цією печаттю уповноважені до плекання культу
християнської релігії; відродившись як діти Божі, вони зобов’язані сповіду-
вати перед людьми віру, яку прийняли від Бога через Церкву18. Таїнство Миро-
помазання досконаліше єднає їх із Церквою, обдаровує їх особливою силою
Святого Духа, а отже, сильніше зобов’язує їх, як справжніх свідків Христових,
поширювати і захищати віру19. Беручи участь у Євхаристійному жертвопри-
ношенні, яке є джерелом та вершиною всього християнського життя, вони
приносять Богові божественну Жертву, а з нею – і себе самих20. Так – і через
приношення, і через святе Причастя – всі виконують свою питому роль у лі-
тургійному дійстві: не змішано, а кожен по-своєму. І далі, скріплені тілом Хрис-
товим при священній трапезі, вони на ділі показують єдність Народу Божого,
яку це величне Таїнство найбільш гідно знаменує і чудесно здійснює.
А ті, хто приступає до таїнства Покаяння, одержують від Божого мило-
сердя прощення за завдані Йому образи і водночас примирюються з Церк-
вою, яку зранили, согрішивши, і яка сприяє їхньому наверненню любов’ю,
прикладом та молитвою. Святим Помазанням недужих і молитвою пресвіте-
рів уся Церква доручає хворих стражденному і прославленому Господеві, щоб
Він їх підняв і спас (пор. Як. 5:14–16); навіть більше – закликає їх, щоб вони,
добровільно прилучившись до Христових страстей і смерті (пор. Рим. 8:17;
Кол. 1:24; 2 Тим. 2:11–12; 1 Пт. 4:13), сприяли благові Народу Божого. А тих
вірних, які позначені печаттю священного Сану, поставлено в ім’я Христа
пасти Церкву словом і благодаттю Божою. Нарешті, силою святого таїнства
Подружжя християнські пόдруги є учасниками таїнства єдності й плідної лю-
бові між Христом та Церквою (пор. Еф. 5:32) і виявляють це таїнство, допома-
гаючи одне одному, щоб дійти до святості в подружньому житті, в народженні
17 Пор. Пій XI. Енц. Miserentissimus Redemptor, 8 травня 1928 // AAS 20 (1928) 171н; Пій XII.
Промова Vous nous avez, 22 вересня 1956 // AAS 48 (1956) 714.
18 Пор. св. Тома. Сума теології, III, пит. 63, арт. 2.
19 Пор. св. Кирило Єрусалимський. Катехизи, 17, про Святого Духа, II, 35–37 // PG 33,
1009–1012; Микола Кавасила. Про життя у Христі, III (про користь Миропомазання) // PG 150,
569–580; св. Тома. Сума теології, III, пит. 65, арт. 3; пит. 72, арт. 1 і 5.
20 Пор. Пій XII. Енц. Mediator Dei, передусім с. 552н.
та вихованні дітей. Для цього вони мають у Божому Народі власний дар, від-
повідний до їхнього стану і чину21. Адже з цього шлюбу виростає родина, де
народжуються нові члени людського суспільства, які через благодать Свя-
того Духа у хрещенні стають дітьми Божими задля увічнення Божого Народу
у плині століть. У родині, наче в домашній Церкві, батьки власним словом
і прикладом мають бути для своїх дітей першими проповідниками віри
і плекати в кожній дитині її покликання, а з особливою турботою – священне
покликання.
Укріплені стількома великими засобами спасіння, всі Христові вірні, кож-
ного становища та сану, покликані Господом, кожен своїм шляхом, до доско-
налої святості, повнота якої в самому Отці.
(Духовне розуміння віри Народу Божого і його харизми)

12. Святий Божий Народ бере участь також у пророчому служінні Хрис-
товому, поширюючи живе свідчення про Нього – насамперед життям у вірі
й любові – і приносячи Богові “жертву хвали, тобто плід уст, які визнають
його ім’я” (Євр. 13:15). Вся спільнота вірних, які мають “помазання від Свя-
того”, не може помилятись у своїй вірі (пор. 1 Йо. 2:20 і 27) й показує цю свою
особливу властивість через надприродне розуміння віри [sensus fidei] усім на-
родом, коли “від єпископів до останніх вірних-мирян”22 проявляє загальну
згоду в питаннях віри та моралі. Адже завдяки цьому розумінню віри, що
його пробуджує і підтримує Дух істини, Божий Народ – під проводом свя-
щенного Учительства, якому вірно кориться, – приймає вже не людське слово,
а істинно слово Боже (пор. 1 Сол. 2:13), невідступно тримається “віри, раз на-
завжди переданої святим” (Юд. 3), праведним судженням її поглиблює і пов-
ніше застосовує в житті.
До того ж Святий Дух не лише через Таїнства і служіння освячує й прова-
дить Божий Народ і прикрашає його чеснотами, а й свої дари “розподілює
кожному, як Він хоче” (1 Кор. 12:11). Він розподіляє серед усіх чинів вірних
також особливі дари, якими робить їх здатними і готовими взятися до різних
діл та служінь, корисних для оновлення й подальшої розбудови Церкви,
згідно зі сказаним: “Кожному дається виявлення Духа на спільну користь”
(1 Кор. 12:7). Ці харизми – чи визначні, чи прості й поширені, – оскільки вони
якнайліпше пристосовані до потреб Церкви і для них корисні, треба прийма-
ти радо і вдячно. А от надзвичайних дарів не варто зопалу домагатися, і не
21 1 Кор. 7:7: “Кожен має свій особливий дар (харизму) від Бога, один – такий, а другий –
інший”. Пор. св. Августин. Про дар витривалості, 14, 37 // PL 45, 1015н: “Не лише здерж-
ливість – дар від Бога, а й чистота супругів”.
22 Св. Августин. Про попереднє призначення святих, 14, 27 // PL 44, 980.
варто зухвало сподіватися, що з них будуть плоди апостольських діянь. Су-

дити, чи вони справжні і як ними послуговуватися, належить тим, хто в Церк-
ві керує, а їм, зокрема, треба дбати, щоб не гасити Духа, а все перевіряти
і триматись того, що добре (пор. 1 Сол. 5:12 і 19–21).
(Вселенськість Народу Божого)

13. До нового Народу Божого покликано кожну людину, а тому цей народ,
лишаючись одним-єдиним, має поширюватися по всьому світу і крізь усі
віки, щоб сповнилась постанова Божої волі, адже Бог, який від початку со-
творив людську природу єдиною, постановив “зібрати в одне розкидані діти
Божі” (Йо. 11:52). Бо для того Бог послав свого Сина, “якого зробив спад-
коємцем усього” (Євр. 1:2), щоб був Він Учителем, Царем та Священиком для
всіх, Главою нового і вселенського народу дітей Божих. Для цього й послав
Бог Духа Сина свого, Господа Животворящого, який для всієї Церкви, для
всіх віруючих і для кожного з них є началом згромадження і єдності “в апос-
тольській науці та спільності, на ламанні хліба й молитвах” (Ді. 2:42).
Отож серед усіх племен землі є один Народ Божий, бо з усіх народів зби-
рає він собі громадян Царства – не земного, а небесного. Адже всі розсіяні по
світу вірні спілкуються з іншими у Святому Духові, так що й той, “хто сидить
у Римі, знає, що й ті, що в Індії, – то його члени”23. А що Царство Христове –
не від світу цього (пор. Йо. 18:36), то Церква, тобто Народ Божий, наближаю-
чи те Царство, нічого не робить на шкоду земним благам жодного з народів,
а навпаки, плекає й переймає від різних народів ті таланти, цінності і звичаї,
які є добрими, а перейнявши – очищує, укріплює та підносить. Вона-бо
пам’ятає, що мусить збирати народи з Царем, якому їх дано в спадщину
(пор. Пс. 2:8) і в чиє місто несуть дари й гостинці (пор. Пс. 71 (72):10; Іс. 60:4–
7; Од. 21:24). Цей вселенський характер, що є окрасою Божого Народу, – дар
від самого Господа, завдяки якому католицька Церква успішно й постійно ста-
рається зібрати все людство з усіма його благами під Главою Христом, у єд-
ності його Духа24.
Силою цієї католицькості кожна частина Церкви приносить свої дари ін-
шим частинам та всій Церкві, тож як її цілість, так і окремі частини зроста-
ють завдяки всім тим, що взаємно обмінюються дарами і спільно прагнуть до
повноти в єдності. Тому Божий Народ не лише згромаджено з різних народів,
а й у самому собі він складається з різних станів. Серед його членів існує роз-
маїтість – чи щодо обов’язків, бо дехто виконує священнослужіння на благо
23Св. Йоан Золотоустий. На Йо. гом. 65, 1 // PG 59, 361.

24Пор. св. Іриней. Проти єресей, ІІІ, 16, 6; 3, 22, 1–3 // PG 7, 925С–926А, 955С–958А; вид.
Harvey, 2, 87н, 120–123; вид. Sagnard, SChr 34, 290–292, 372н.
братів своїх; чи щодо стану і ладу життя, бо багато хто, перебуваючи у стані
чернечому й простуючи вужчою дорогою до святості, заохочує братів своїм
прикладом. Тому також у церковному сопричасті правомірно перебувають
партикулярні Церкви, що втішаються власними традиціями, зберігаючи недо-
торканною першість Петрового Престолу, який очолює вселенське зібрання
любові25, оберігає правомірну розмаїтість і водночас пильнує, щоб ті особли-
вості не шкодили єдності, а їй служили. Звідси, нарешті, – сув’язь найтіснішо-
го сопричастя між різними частинами Церкви, що діляться духовними ба-
гатствами, апостольськими трудівниками і матеріяльними ресурсами. Адже
члени Божого Народу покликані ділитися благами, і кожної Церкви стосують-
ся слова Апостола: “Служіть один одному, кожен тим даром, що його прийняв,
як добрі домоуправителі різноманітної Божої благодаті” (1 Пт. 4:10).
До цієї католицької єдності Народу Божого, яка передвіщає й наближає
вселенський мир, покликано всіх людей – до неї різним чином належать або
причетні й вірні-католики, й інші, що вірують у Христа, й нарешті, всі люди,
яких Божа благодать покликала до спасіння.
(Вірні-католики)
14. Отож Священний Собор передовсім звертається до вірних-католиків.
Він навчає, спираючись на Святе Письмо і Передання, що земна Церква-па-
ломниця є необхідною для спасіння Адже тільки Христос є посередником
і дорогою спасіння, і Він присутній для нас у своєму Тілі, яким є Церква; Він
сам, прямо вказуючи на необхідність віри та хрещення (пор. Мр. 16:16;
Йо. 3:5), водночас підтвердив і необхідність існування Церкви, до якої люди
входять через хрещення, немов через двері. Тому не можуть спастися ті люди,
які, знаючи, що Католицька Церква заснована Богом через Ісуса Христа як
необхідна, все-таки не бажають увійти до неї чи залишатися в ній.
Повною мірою включені до церковної спільноти ті, хто, маючи Духа Хрис-
тового, приймають весь її устрій та всі усталені в ній засоби спасіння і в цій
видимій структурі поєднуються із Христом, який править нею через Верховно-
го Архиєрея та єпископів; поєднуються зв’язками, якими є визнання віри, святі
Таїнства, церковне правління і сопричастя. Не спасеться, однак, той, хто, хоч
і включений до Церкви, все ж не перебуваючи у любові, перебуває в лоні
Церкви лише “тілом”, але не “серцем”26. І нехай усі діти Церкви пам’ятають,
25Пор. св. Ігнатій Антіохійський. До римлян, пролог // Funk, PA, І, 252.

26Пор. св. Августин. Про хрещення проти донатистів, 5, 28, 39 // PL 43, 197: “І вже напевно
є очевидним: коли кажуть «всередині» або «зовні» Церкви, треба розуміти, що це стосуєть-
ся не тіла, а серця”. Пор. там само, ІІІ, 19, 26 (кол. 152) V, 18, 24 (кол. 189); його ж. Трактат на
Йо. 61, 2 // PL 35, 1800, а також часто в інших місцях.
що своє виняткове становище вони мають приписувати не власним заслугам,

а особливій благодаті Христа; а якщо не відповідатимуть на неї думкою, сло-
вом і ділом – то не те, що не спасуться, а ще суворіше будуть суджені27.
Катехумени, які, за спонукою Святого Духа, виразним хотінням волі ба-
жають прилучитися до Церкви, поєднуються з нею вже самим цим бажан-
ням; тож Мати-Церква вже як своїх обіймає їх любов’ю й турботою.
(Зв’язок із християнами-некатоликами)
15. Церква знає, що вона з багатьох причин сполучена з тими, хто охреще-
ний і втішається йменням християнина, але не сповідує віри в її цілості або ж
не зберігає єдності сопричастя з Наступником Петра28. Є багато таких, які
шанують Святе Письмо як норму віри й життя і виказують щиру релігійну
ревність, любляче вірять у всемогутнього Бога-Отця і в Христа-Спасителя,
Сина Божого29; на них стоїть печать хрещення, яким вони поєднуються
з Христом, та й інші Таїнства вони визнають і приймають у власних Церквах
чи церковних спільнотах. Багато з них мають єпископат, служать Святу Євха-
ристію і плекають побожність до Богородиці-Діви30. До того ж вони мають
спільність у молитвах та інших духовних благах, і навіть певне єднання у Свя-
тому Духові, який і поміж них через дари й благодать діє своєю освячуваль-
ною силою, а декого навіть укріпив на подвиг аж до пролиття власної крові.
Таким чином Дух спонукає всіх учнів Христових до такого прагнення й діян-
ня, щоб усі мирно об’єдналися в одному стаді під одним Пастирем, – як поста-
новив Христос31. А щоб цього досягти, Мати-Церква невпинно молиться,
надіється і діє; вона закликає своїх дітей до очищення й оновлення, щоб зна-
мено Христове ще ясніше сяяло на обличчі Церкви.
(Нехристияни)
16. Нарешті, різним чином прямують до Божого Народу й ті, хто ще не
прийняв Євангелія32. Насамперед – це той народ, якому було дано завіти й
27 Лк. 12:48: “Від усякого, кому дано багато, багато від нього й вимагатимуть”. Пор. Мт. 5:19–
20, 7:21–22, 25:41–46; Як. 2:14.
28 Пор. Лев XIII. Апост. лист Praeclara gratulationis, 20 червня 1894 // AAS 26 (1893–1894)
707.
29 Пор. Лев XIII. Енц. Satis cognitum, с. 738; його ж. Енц. Caritatis studium, 25 липня 1898 //
AAS 31 (1898–1899) 11; Пій XII. Радіозверн. Nell’alba, 24 грудня 1941 // AAS 34 (1942) 21.
30 Пор. Пій XI. Енц. Rerum Orientalium, 8 вересня 1928 // AAS 20 (1928) 287; Пій XII. Енц.
Orientalis Ecclesiae, 9 квітня 1944 // AAS 36 (1944) 137.

31 Пор. Інстр. Верховної священної конгрегації святого служіння [S. S. C. Sancti officii],
20 грудня 1949 // AAS 42 (1950) 142.

32 Пор. св. Тома. Сума теології, III, пит. 8, арт. 3, до 1.
обітниці, “з них і Христос тілом” (Рим. 9:4–5): “з огляду на вибір Божий, вони
улюблені заради батьків, бо дари Божі й покликання незмінні” (Рим. 11:28–
29). Але намір спасіння охоплює й тих, що визнають Творця; і серед них пе-
редовсім мусульмани, які, заявляючи, що сповідують Авраамову віру, разом
з нами поклоняються єдиному Богові милосердному, який судитиме людей
в останню днину. Недалеко Бог і від тих, хто в тінях та образах шукає невідо-
мого Бога, – Він-бо кожному дає “життя, дихання і все” (Ді. 17:25), бо Спас
“хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди” (1 Тим. 2:4).
І ті, що не зі своєї вини не знають Христового Євангелія та його Церкви, але
зі щирим серцем шукають Бога і своїми ділами виконують його волю, йдучи
за голосом совісті й під впливом благодаті, – можуть осягнути вічного спасін-
ня33. Боже Провидіння не відмовляє в потрібній для спасіння допомозі тим,
хто не зі своєї вини ще не прийшов до виразного пізнання Бога, але з Божою
благодаттю силкується йти праведною дорогою. Адже все, що в них можна
знайти доброго й істинного, Церква розглядає як приготування до Єван-
гелія34, яке дав Той, хто просвітлює кожну людину, щоб вона нарешті мала
життя. Та часто люди, обмануті Лукавим, “осуєтились у своїх мудруваннях...
замінили Божу правду на неправду... і служили створінню радше, ніж Твор-
цеві” (Рим. 1:21 і 25) або, без Бога живучи та вмираючи у цьому світі, наража-
ються на глибокий відчай. Тому задля Божої слави і спасіння їх усіх, Церква,
пам’ятаючи заповідь Господа: “Проповідуйте Євангелію всякому творінню”
(Мр. 16:15), старанно дбає про сприяння місіям.
(Місійний характер Церкви)

17. Бо як Отець послав Сина, так і Син послав апостолів (пор. Йо. 20:21),
кажучи: “Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця,
і Сина, і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Отож я
з вами по всі дні аж до кінця віку” (Мт. 28:19–20). Цю урочисту заповідь
Христову – звіщати спасенну істину – від апостолів перейняла Церква, щоб
виконувати її скрізь, аж до країв землі (пор. Ді. 1:8). А тому вона приєднується
до слів Апостола: “Горе мені, коли б я не проповідував Євангелії!” (1 Кор. 9:16)
і безнастанно посилає проповідників, аж поки молоді Церкви цілковито вста-
новляться й самі продовжуватимуть діло євангелізації. Їх-бо спонукає до
співпраці Святий Дух, щоб вони на ділі сповнили рішення Бога, який поста-
вив Христа началом спасіння для всього світу. Проповідуючи Євангеліє, Церк-
ва залучає тих, хто слухає, прийняти віру та її сповідувати; налаштовує на
33 Пор. Лист Верховної священної конгрегації святого служіння [S. S. C. Sancti officii] до
Архиєпископа Бостонського // Denz. 3869–3872.

34 Пор. Євсевій Кесарійський. Приготування до Євангелія, 1, 1 // PG 21, 28АВ.
хрещення; вириває з рабства гріха; поєднує їх із Христом, щоб через любов

вони зростали в Ньому до повноти досконалості. А свої діла вона чинить так,
щоб усе добро, засіяне в серцях і умах людей чи в обрядових практиках та
культурах різних народів, – не лише не було втрачене, а й було оздоровлене,
ошляхетнене і звершене на славу Богові, на посоромлення демонам і на благо
людини. На кожному учневі Христовому лежить своя частка обов’язку сіяти
зерна віри35. Та хоч кожен може хрестити тих, що повірили, лише священи-
кам належить довершувати розбудову Тіла Євхаристійною жертвою, викону-
ючи мовлене Богом через пророка: “Бо від сходу сонця аж до його заходу між
народами велике моє ім’я, і на кожнім місці моєму імені приноситься кадило
й чиста жертва” (Мал. 1:11)36. Ось так Церква водночас молиться і трудиться,
щоб увесь світ у своїй повноті перейшов у Народ Божий, Тіло Христове і Храм
Святого Духа та щоб усю честь і славу у Христі – Главі всього – було віддано
Творцеві вселенної й Отцеві.
– Глава III –
Про єрархічний уклад Церкви,
зокрема про єпископат
(Вступ)
18. Для того щоб пасти Народ Божий і завжди його зрощувати, Господь
Христос установив у своїй Церкві різні служіння, спрямовані на благо всього
Тіла. Адже служителі, наділені священною владою, так служать своїм братам,
щоб усі, хто належить до Народу Божого і тим самим втішається справжньою
християнською гідністю, вільно й упорядковано прямуючи до однієї мети,
прийшли до спасіння.
Цей Священний Собор, ступаючи слідами Першого Ватиканського Собо-
ру, разом з ним навчає і проголошує, що Ісус Христос, вічний Пастир, збуду-
вав святу Церкву, пославши апостолів, як і Його послав Отець (пор. Йо. 20:21),
і зволив, щоб їхні наступники, тобто єпископи, були в його Церкві пастиря-
ми аж до кінця віку. А щоб цей єпископат був єдиним і неподільним, поставив
на чолі інших апостолів Петра, заклавши в ньому тривалу й видиму основу
35 Пор. Бенедикт XV. Апост. лист Maximum illud // AAS 11 (1919) 440, 451н; Пій XI. Енц.
Rerum Еcclesiae // AAS 18 (1926) 68–69; Пій XII. Енц. Fidei donum, 21 квітня 1957 // AAS 49
(1957) 236–237.
36 Пор. Дідахе, 14 // Funk, PA І, с. 32; св. Юстин. Діалог 41 // PG 6, 564; св. Іриней. Проти
єресей IV, 17, 5 // PG 7, 1023; CSEG 2, 199н; Тридентський Собор, сесія ХХІІ, гл. 1 // Denz. 939
(1742).
і начало єдності віри та сопричастя37. Священний Собор знову подає всім

вірним, щоб вони твердо в неї вірили, цю науку про встановлення, неперерв-
ність, силу і смисл священного Першенства Римського Архиєрея та про його
непомильне Учительство; продовжуючи цю почату справу, Собор постановив
перед усіма визнати й проголосити вчення про єпископів як апостольських
наступників, які разом з наступником Петра – Христовим намісником38 і ви-
димим Главою всієї Церкви – правлять домом Бога живого.
(Покликання 12 апостолів)
19. Господь Ісус, вознісши молитви до Отця, покликав до Себе тих, що їх
сам хотів, і призначив дванадцятьох, щоб були з Ним і щоб посилати їх про-
повідувати Царство Боже (пор. Мр. 3:13–19; Мт. 10:1–42). Він установив цих
апостолів (пор. Лк. 6:13) на зразок колегії, тобто постійного зібрання, і на
чолі їх поставив вибраного з-поміж них – Петра (пор. Йо. 21:15–17). Їх Він
послав спершу до синів Ізраїлю, а потім до всіх народів (пор. Рим. 1:16), щоб
вони, як учасники його влади, зробили всі народи його учнями, освячували
їх та правили ними (пор. Мт. 28:16–20; Мр. 16:15; Лк. 24:45–48; Йо. 20:21–23)
і так поширювали Церкву та під проводом Господа були її служителями й пас-
тирями всі дні, аж до кінця віку (пор. Мт. 28:20). Їх було повною мірою утвер-
джено в цій місії у день П’ятдесятниці (пор. Ді. 2:1–36), як і обіцяв Господь:
“Ви приймете силу Святого Духа, що на вас зійде, і будете моїми свідками
в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі” (Ді. 1:8). Апостоли ж,
проповідуючи всюди Євангеліє (пор. Мр. 16:20), що його слухачі приймали
під діянням Святого Духа, згромаджують вселенську Церкву, яку Господь за-
снував на апостолах і вибудував на їхньому провідникові, блаженному Петро-
ві; наріжний камінь її – сам Ісус Христос (пор. Од. 21:14; Мт. 16:18; Еф. 2:20)39.
(Єпископи – наступники апостолів)

20. Ця божественна місія, що її Христос довірив апостолам, триватиме до
кінця віків (пор. Мт. 28:20), адже Євангеліє, яке вони мали проголошувати,
37 Пор. Перший Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Христову Pastor aeternus //
Denz. 1821 (3050н).

38 Пор. Флорентійський Собор. Декрет для греків // Denz. 694 (1307); Перший Ватикансь-
кий Собор. Догм. конст. про Церкву Христову Pastor aeternus // Denz. 1826 (3059).
39 Пор. св. Григорій Великий. Книга Таїнств. Префації на свята св. Матія і св. Томи // PL 78,
51 і 152; св. Іларій. На Пс. 67, 10 // PL 9, 450; CSEL 22, 286; св. Єронім. Проти Йовініана 1, 26 //
PL 23, 247А; св. Августин. На Пс. 86, 4 // PL 37, 1103; св. Григорій Великий. Повч. на книгу
Йова XXVIII, V // PL 76, 455–456; Примасій. Ком. на Од. 5 // PL 63, 924ВС; Пасхазій Радберт.
На Мт., кн. VIII, гл. 16 // PL 120, 561С. Пор. Лев XIII. Лист Et sane, 17 грудня 1888 // AAS 21
(1888) 321.
в усі часи буде для Церкви началом усього її життя. Тому апостоли подбали
про те, щоб призначити собі наступників у цій єрархічно впорядкованій
спільноті.
Вони не тільки мали різних помічників у своєму служінні40; а щоб і після
смерті апостолів довірена їм місія тривала, вони доручили своїм безпосеред-
нім співпрацівникам – немов заповідали – довершити й утверджувати розпо-
чате ними діло41, дбати про все стадо, в якому Святий Дух поставив їх пасти
Церкву Божу (пор. Ді. 20:28). Поставили вони, отже, таких мужів, а згодом
доручили їм, щоб і після їхньої смерті їхнє служіння переймали інші гідні
мужі42. Передання свідчить: серед різних служінь, що їх виконували в Церкві
од її найдавніших часів, особливе місце займає служіння тих, хто поставлений
на єпископство, і через наступництво, що триває від самого початку43, є но-
сіями апостольського насіння44. Так, за свідченням св. Іринея, через тих, кого
апостоли поставили єпископами, і через їхніх наступників аж до нас апос-
тольське передання по всьому світові проявляється45 і зберігається46.
Отож єпископи зі своїми помічниками – пресвітерами й дияконами – пе-
рейняли служіння спільноті47, як намісники Бога очолюючи стадо48, якому
вони є пастирями: наставниками у вченні, священиками у святому поклонін-
ні, служителями в управлінні49. І як тривалим лишається завдання, дане Гос-
подом особисто Петрові, першому серед апостолів, щоб він передавав його
своїм наступникам, так триває завдання апостолів пасти Церкву – завдан-
ня, безнастанно виконуване освяченим єпископським чином50. А тому Свя-
щенний Собор вчить, що з Божої установи єпископи стали наступниками
40 Пор. Ді. 6:2–6, 11:30, 13:1, 14:23, 20:17; 1 Сол. 5:12–13; Флп. 1:1; Кол. 4:11 і в різних місцях.
41 Пор. Ді. 29:25–27; 2 Тим. 4:6н; пор. 1 Тим. 5:22; 2 Тим. 2:2; Тит. 1:5; св. Климент Римський.
До коринтян, 44, 3 // Funk, PA, І, с. 156.
42 Пор. св. Климент Римський. До коринтян, 44, 2 // Funk, PA, І, с. 154н.
43 Пор. там само.
44 Пор. Тертуліян. Заперечення єретикам (Praescr. haer.), 32 // PL 2, 52н; св. Ігнатій Ан-
тіохійський, у різних місцях.

45 Пор. св. Іриней. Проти єресей, ІІІ, 3, 1 // PG 7, 848А; CSEG 2, 8; SChr 100н (“проявля-
ється”).
46 Пор. св. Іриней. Проти єресей, ІІІ, 2, 2 // PG 7, 847; CSEG 2, 7; SChr 100 (“зберігається”);
пор. там само, ІV, 26, 2, а також ІV, 33, 8.

47 Пор. св. Ігнатій Антіохійський. До філадельфійців, вступ // Funk, PA, І, с. 264.
48 Пор. св. Ігнатій Антіохійський. До філадельфійців, 1, 1; До магнесійців, 6, 1 // Funk, PA, І,
с. 264, 234.
49 Св. Климент Римський. До коринтян, 42, 3–4; 44, 3–4; 57, 1–2 // Funk, PA, І, с. 152, 156,
171н; св. Ігнатій Антіохійський. До філадельфійців, 2; До смирнян, 8; До магнесійців, 3; До

тралійців, 7 // Funk, PA, І, с. 265н; св. Юстин. Апологія, 1, 65 // PG 6, 428; св. Кипріян. Листи,
в різних місцях.
50 Пор. Лев XIII. Енц. Satis cognitum, с. 732.
апостолів51 як пастирі Церкви: хто слухає їх – Христа слухає; а хто гордує

ними – гордує Христом і Тим, хто Христа послав (пор. Лк. 10:16)52.
(Таїнственний характер єпископства)

21. Отож у єпископах, яким допомагають пресвітери, посеред віруючих пе-
ребуває Господь Ісус Христос, Верховний Архиєрей. Хоч Він сидить праворуч
Бога-Отця, але водночас перебуває і у згромадженні своїх архиєреїв53; насам-
перед через їхнє визначне служіння Він проповідує слово Боже всім народам
і безнастанно подає вірним Таїнства віри; завдяки їхньому батьківському
служінню (пор. 1 Кор. 4:15) вводить до свого Тіла нових членів через відро-
дження з висот; нарешті, через їхню мудрість і розсудливість Він керує і по-
рядкує в народі Нового Завіту під час його мандрівки до вічного блаженства.
Ці пастирі, вибрані пасти стадо Господнє, є “слугами Христовими й завідува-
чами тайн Божих” (1 Кор. 4:1), яким довірено свідчення про Євангеліє Божої
благодаті (пор. Рим. 15:16; Ді. 20:24) та “служіння духа” і “служіння виправ-
дання... у славі” (2 Кор. 3:8–9).
А щоб апостоли виконували такі великі завдання, Христос обдарував їх
особливим вилиттям Святого Духа, що на них зійшов (пор. Ді. 1:8, 2:4;
Йо. 20:22–23), а вони через покладання рук передали своїм помічникам ду-
ховний дар (1 Тим. 4:14; 2 Тим. 1:6–7), який був переданий аж до нас у єпис-
копському посвяченні54. Тож Священний Собор навчає, що єпископським
посвяченням надається повнота таїнства Рукоположення, що його і літургій-
ний звичай Церкви, і голоси святих Отців називають найвищим священством
та вершиною священнослужіння55. Єпископське посвячення, окрім завдання
освячувати, дає також завдання навчати і правити, які, однак, за своєю при-
родою можуть здійснюватися лише в єрархічному сопричасті з головою коле-
гії та її членами. З передання, яке виявляється передовсім у літургійних обря-
дах та церковній практиці і Сходу, й Заходу, відомо, що покладання рук та
51 Пор. Тридентський Собор. Декрет про таїнство Рукоположення, гл. 4 // Denz. 960 (1768);
Перший Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Христову Pastor aeternus, гл. 3 // Denz.
1828 (3061); Пій XII. Енц. Mystici Corporis, с. 209, 212; CIC, кан. 329, § 1.
52 Пор. Лев XIII. Лист Et sane, 17 грудня 1888, с. 321н.
53 Пор. св. Лев Великий. Проп. 5, 3 // PL 54, 154.
54 Тридентський Собор (сесія ХХІІІ, гл. 3) цитує 2 Тим. 1:6–7, щоб показати, що Рукополо-
ження є істинним святим Таїнством.

55 Апостольське Передання, 3 (див. SChr, вид. Botte, с. 27–30) приписує єпископові “пер-
шість священства”. Пор. Sacramentarium Leonianum / вид. C. Mohlberg. Sacramentarium Vero-

nense. Romae 1955, с. 119: “до служби найвищого священства... Виповняй у священиках твоїх
вершину твого таїнства”. Його ж Liber Sacramentorum Romanae Ecclesiae. Romae 1960, с. 121–
122: “Дай їм, Господи, престол єпископський для правління Церквою твоєю та всім народом”.
Пор. PL 78, 224.
слова посвячення надають таку благодать Святого Духа56 і таку священну пе-
чать57, що єпископи у визначний і помітний спосіб виконують роль самого
Христа – Вчителя, Пастиря, Архиєрея – і діють, уособлюючи Його58. Єписко-
пам належить через таїнство Рукоположення приймати новообраних до єпис-
копського корпусу.
(Колегія єпископів та її Глава)

22. Як святий Петро та інші апостоли за Господньою постановою склада-
ють єдину апостольську колегію, так подібним чином поєднані між собою
Римський Архиєрей, наступник Петра, та єпископи, наступники апостолів.
Колегіяльну природу й уклад єпископського чину засвідчують як давній пра-
вопорядок, за яким поставлені по всьому світові єпископи спілкуються між
собою і з Римським Єпископом у сув’язі єдності, любові й миру59, так і скли-
кання соборів, на яких спільно приймали важливі постанови60, зважаючи на
думку багатьох61 перед тим, як щось вирішити62, – зокрема, Вселенських Со-
борів, які відбувалися впродовж століть. На неї вказує і віддавна запровадже-
на практика запрошення багатьох єпископів брати участь у піднесенні ново-
обраного до найвищого священичого служіння. Кожен член єпископського
корпусу стає ним силою таїнственного посвячення і єрархічного сопричастя
з головою колегії та її членами.
Колегія, або ж корпус, єпископів має авторитет лише разом з її головою,
Римським Архиєреєм – наступником Петра, і за умови цілковитого збережен-
ня його влади першості щодо всіх – і пастирів, і вірних. Адже Римський Архи-
єрей, силою свого завдання Намісника Христового і Пастиря всієї Церкви,
має в Церкві повну, верховну і повсюдну владу, яку завжди може вільно здійс-
56 Пор. Апостольське Передання, 2 // SChr, вид. Botte, с. 27.

57 Тридентський Собор (сесія ХХІІІ, гл. 4) навчає, що таїнство Рукоположення накладає
незгладну печать // Denz. 960 (1767). Пор. Іван XXIII. Промова Iubilate Deo, 8 травня 1960 //
AAS 52 (1960) 466; Павло VI. Проп. у Ватиканській базиліці, 20 жовтня 1963 // AAS 55 (1963)
1014.
58 Св. Кипріян. Лист 63, 14 // PL 4, 386; CSEL ІІІВ, с. 713: “священик воістину діє як наміс-
ник Христа”; св. Йоан Золотоустий. На 2 Тим., гом. 2, 4 // PG 62, 612: священик – “символ”
Христа; св. Амвросій. На Пс. 38, 25–26 // PL 14, 1051–1052; Амвросіястр. На 1 Тим. 5, 19 і На
Еф. 4, 11–12 // PL 17, 479С і 387С; Теодор Мопсуестійський. Катех. гом. XV, 21 і 24 // вид. Ton-
neau, с. 497 і 503; Ісихій Єрусалимський. На Лев. кн. 2, 9, 23 // PG 93, 894B.
59 Пор. Євсевій. Церковна історія, V, 24, 10 // GCS II, 1, с. 495; вид. G. Bardy. SCh. 41, с. 69;
Діонісій у Євсевія, там само, VII, 5, 2 // GCS II, 2, с. 638н; вид. G. Bardy. SCh. 41, с. 168н.
60 Пор. про давні Собори: Євсевій. Церковна історія, V, 23–24 // GCS II, 1, с. 488; вид. G. Bardy.
SCh. 41, с. 66н і в інших місцях; Нікейський Собор, кан. 5 // COD, с. 7.

61 Пор. Тертуліян. Про піст, 13 // PL 2, 972В; CSEL 20, с. 292, ряд. 13–16.
62 Пор. св. Кипріян. Лист 56, 3 // Hartel, ІІІВ, с. 650; Bayard, с. 154.
нювати. Щодо єпископського чину, який є наступником колегії апостолів

у вчительстві й пастирському правлінні, – навіть більше, в якому апостольсь-
кий корпус продовжує існувати, – разом зі своїм головою, Римським Архи-
єреєм, і ніколи без цього голови, то він також є суб’єктом верховної і повної
влади над усією Церквою63, але здійснювати цю владу може тільки за згодою
Римського Архиєрея. Господь поставив єдиного Симона скелею та ключни-
ком Церкви (пор. Мт. 16:18–19) і призначив його пастирем усього свого стада
(пор. Йо. 21:15н); відомо й те, що тою самою владою “зв’язувати й розв’язува-
ти”, яку дано Петрові (пор. Мт. 16:19), було наділено й колегію апостолів, злу-
чену зі своїм Главою (пор. Мт. 18:18, 28:16–20)64. Ця колегія, оскільки склада-
ється з багатьох, виявляє розмаїтість і вселенськість Божого Народу, а оскільки
згуртована під одним головою – виявляє єдність Христового стада. У ній єпис-
копи, вірно дотримуючись першості й верховенства свого Глави, здійснюють
свою владу на благо своїх вірних і всієї Церкви, а Святий Дух постійно зміц-
нює її органічну структуру та злагоду. Верховна влада, яку має Колегія єписко-
пів над вселенською Церквою, урочисто здійснюється на Вселенських Собо-
рах. А такий Собор відбувається лише тоді, коли його затвердить чи принаймні
визнає таким Наступник Петра; прерогативою Римського Архиєрея є скли-
кати ці Собори, головувати на них і їх затверджувати65. Цю саму колегіяльну
владу можуть разом з Папою здійснювати єпископи, розсіяні по всьому сві-
тові, якщо Глава Колегії закличе їх до колегіяльної дії або принаймні схвалить
чи вільно прийме діяльність єпископів у різних краях, – так, щоб відбувся
справжній колегіяльний акт.
(Взаємини між єпископами в Колегії)

23. Колегіяльне єднання виявляється також у стосунках кожного єпископа
з партикулярними Церквами та вселенською Церквою. Римський Архиєрей,
як наступник Петра, є постійним і видимим началом та основою єдності –
як єпископів, так і множества вірних66. А кожний з єпископів є видимим на-
чалом та основою єдності у своїх партикулярних Церквах67, які сформовано
на образ вселенської Церкви і в яких перебуває та з яких складається одна
63 Пор. офіційний звіт Дзінеллі (Zinelli) на Першому Ватиканському Соборі // Mansi, 52,
1109С.
64 Пор. Перший Ватиканський Собор. Другий проект догм. конст. “Про Церкву Христову”,
гл. 4 // Mansi, 53, 310. Пор. звіт Кльойтґена (Kleutgen) про перероблений проект (Mansi, 53,
321В–322В) і заяву Дзінеллі (Mansi, 52, 1110А). Див. також: св. Лев Великий. Проп. 4, 3 // PL 54,
151А.
65 Пор. CIC, канони 222 і 227.
66 Пор. Перший Ватиканський Собор. Догм. конст. Pastor aeternus // Denz. 1821 (3050).
67 Пор. св. Кипріян. Лист 66, 8 // CSEL ІІІ, 2, 733: “Єпископ у Церкві, а Церква – в єпископі”.
й єдина вселенська (catholica) Церква68. Тому єпископи представляють ко-

жен свою Церкву, а всі разом з Папою – всю Церкву в сув’язі миру, любові та
єдності.
Кожен єпископ, очолюючи партикулярну Церкву, здійснює своє пас-
тирське правління лише над довіреною йому частиною Божого Народу, а не
над іншими Церквами чи над вселенською Церквою. Але, як члени Колегії
єпископів і правомірні наступники апостолів, усі вони за настановою і нака-
зом Христа зобов’язані до такого піклування про всю Церкву69, яке, хоч і не
здійснюється в акті юрисдикції, проте вельми сприяє розбудові вселенської
Церкви. Адже всі єпископи мусять підтримувати й оберігати єдність віри
і спільний для всієї Церкви правопорядок; навчати вірних любити все таїн-
ственне Тіло Христове, а передовсім – тих його членів, які є убогими, страж-
денними і переслідуваними за справедливість (пор. Мт. 5:10); нарешті, під-
тримувати спільні зусилля всієї Церкви, особливо щоб зростала віра і щоб
світло повної правди зійшло для всього людства. До того ж очевидно, що
вони, добре правлячи власною Церквою як частиною вселенської Церкви,
самі успішно докладаються до блага всього таїнственного Тіла, яким є також
тіло Церков70.
Дбати щодо проповідування Євангелія по всіх краях землі належить усьо-
му пастирському корпусові, бо всім пастирям разом Христос дав спільне до-
ручення, наклавши на них спільний обов’язок: уже Папа Келестин звертав на
це увагу Отців Ефеського Собору71. Тому кожний єпископ, наскільки це йому
дозволяє виконання власних обов’язків, має гуртуватися для спільної праці
з іншими єпископами і з наступником Петра, якому винятковим чином
довірено велике завдання – поширювати християнство72. А отже, вони му-
сять усіма силами – й особисто, і спонукаючи вірних до палкої співпраці – за-
безпечувати місії як працівниками для жнив, так і духовною та матеріяльною
підтримкою. Нарешті, єпископи, перебуваючи у вселенській спільноті любові
й оглядаючись на похвальні приклади давнини, мають охоче надавати брат-
ню допомогу іншим Церквам, передовсім сусіднім і біднішим.
68 Пор. св. Кипріян. Лист 55, 24 // CSEL, с. 642, ряд. 13: “По всьому світові – одна Церква,
поділена на багато членів”; його ж. Лист 36, 4 // CSEL, с. 575, ряд. 20–21.
69 Пор. Пій XII. Енц. Fidei donum, с. 237.
70 Пор. св. Іларій з Пуатьє. На Пс. 14, 3 // PL 9, 206; CSEL 22, 86; св. Григорій Великий.
Повч. IV, 7, 12 // PL 75, 643С; Псевдо-Василій. На Іс. 15, 296 // PG 30, 637С.
71 Пор. св. Келестин. Лист 18, 1–2, до Ефеського Собору // PL 50, 505АВ; ACO, І, 1, 1, с. 22;
пор. Бенедикт XV. Апост. лист Maximum illud, с. 440; Пій XI. Енц. Rerum Ecclesiae, 28 лютого
1926 // AAS 18 (1926) 69; Пій XII. Енц. Fidei donum, с. 237.
72 Пор. Лев XIII. Енц. Grande munus, 30 вересня 1880 // AAS 13 (1880) 145; пор. CIC, кан. 1327,
кан. 1350, § 2.
Адже це з Божого Провидіння сталося, що різні Церкви, засновані в різ-

них місцях апостолами та їхніми наступниками, з бігом часу зрослись у чис-
ленні органічно сполучені між собою об’єднання, які, зберігаючи, згідно
з Божою постановою, єдність віри і єдину структуру вселенської Церкви, вті-
шаються власними правопорядком, літургійною практикою та богословсь-
кою й духовною спадщиною. Деякі з них, зокрема давні патріарші Церкви,
наче матері віри, породили інших, немовби дочок, з якими аж до наших часів
сполучаються сув’яззю любові в практикуванні святих Таїнств та у взаємному
пошануванні прав і обов’язків73. Ця однозгідна розмаїтість місцевих Церков
ще яскравіше показує католицькість нероздільної Церкви. Так само й об’єд-
нання єпископів нині можуть різноманітно і плідно надавати спільну допо-
могу, щоб настанова колегіяльності знаходила конкретне застосування.
(Єпископське служіння)
24. Єпископи, як наступники апостолів, прийняли від Господа, якому дана
всяка влада на небі й на землі, місію навчати всі народи і проповідувати Єван-
геліє всякому творінню, щоб усі люди через віру, хрещення й виконання за-
повідей досягли спасіння (пор. Мт. 28:18–20; Мр. 16:15–16; Ді. 26:17н). Для ви-
повнення цієї місії Христос-Господь пообіцяв апостолам Духа Святого і зіслав
Його з небес у день П’ятдесятниці, щоб його силою вони були Йому свідками
аж до краю землі, перед племенами, народами і царями (пор. Ді. 1:8, 2:1н,
9:15). А те завдання, що його Господь довірив пастирям свого народу, є істин-
ним служінням, яке у Святому Письмі значуще зветься “дияконією”, тобто
“служінням” (пор. Ді. 1:17 і 25, 21:19; Рим. 11:13; 1 Тим. 1:12).
Канонічне призначення єпископів може здійснюватися або на підставі
законних звичаїв, які не були відкликані верховною і вселенською владою
Церкви, або на підставі законів, виданих чи визнаних тією самою владою, або
безпосередньо через Наступника Петра: якщо ж він не погодиться або від-
мовить у апостольському сопричасті, то ті єпископи не можуть приступити
до служіння74.
73 Про права патріарших престолів пор.: Нікейський Собор, кан. 6 про Александрію
та Антіохію, кан. 7 про Єрусалим // COD, с. 8; Четвертий Латеранський Собор, 1215 р.

Конст. V: Про гідність патріархів // там само, с. 212; Ферраро-Флорентійський Собор // там
само, с. 504.
74 Пор. Кодекс Канонічного Права, для Східних Церков (Cod. Iuris Can., pro Eccl. Orient.),
кан. 216–314: про патріархів; кан. 324–339: про верховних архиєпископів; кан. 326–391: про
інших достойників; зокрема, кан. 238, § 3; 216; 240; 251; 255: про призначення єпископів
патріархом.
(Єпископський обов’язок навчати віри)

25. Серед найважливіших єпископських обов’язків виділяється пропові-
дування Євангелія75. Єпископи – то вісники віри, які приводять до Христа
нових учнів; справжні вчителі, наділені авторитетом Христа, які проповіду-
ють віру дорученому їм народові, щоб він її прийняв і втілював у звичаях.
Вони пояснюють цю віру у світлі Святого Духа, виймаючи з об’явленого скар-
бу нове і старе (пор. Мт. 13:52), роблять її плідною і пильно оберігають своє
стадо від помилок, що загрожують йому (пор. 2 Тим. 4:1–4). Єпископів, які
навчають у сопричасті з Римським Архиєреєм, усі мають шанувати як свідків
божественної й католицької істини; а вірним слід годитися з тими тверджен-
нями про віру та мораль, що їх іменем Христа проголошує їхній єпископ,
і триматися їх із побожним послухом у душі. Цей побожний послух волі й ро-
зуму особливо належить виявляти щодо автентичного вчення Римського
Архиєрея, навіть коли він не промовляє ex cathedra, – так, щоб шанобливо
визнавати його верховне Учительство і щиро приймати виголошувану ним
науку, відповідно до виявлених ним думки й наміру, які проявляються або
в характері документів, або в частому викладанні того самого вчення, або
у способі висловлювання.
Хоч окремі предстоятелі не мають прерогативи непомильності, однак ко-
ли вони, навіть будучи розсіяні по світу, але зберігаючи зв’язок сопричастя
між собою та з Наступником Петра, в автентичному навчанні щодо питань
віри й моралі спільно сходяться на одному твердженні як такому, що його
твердо слід триматися, – тоді вони непомильно звіщають вчення Христове76.
Це стає ще очевиднішим, коли, зібравшись на Вселенський Собор, вони ви-
ступають учителями й суддями у справах віри та моралі для всієї Церкви, і їх-
ніх рішень треба дотримуватись у смиренності віри77.
Ця непомильність, якою Божественний Ізбавитель зволив наділити свою
Церкву в її навчанні про віру та мораль, сягає доти, доки сягає скарб Божого
Об’явлення, що його треба свято берегти і вірно викладати. Саме такою непо-
мильністю, в силу свого уряду, втішається Глава Колегії єпископів – Римський
Архиєрей, коли, як верховний пастир і вчитель усіх християн, який утверд-
жує своїх братів у вірі (пор. Лк. 22:32), він остаточним актом проголошує
75 Пор. Тридентський Собор. Декрет “Про реформу”, сесія V, гл. 2, п. 9; сесія XXIV, кан. 4 //
COD, с. 645, 739.
76 Пор. Перший Ватиканський Собор. Догм. конст. Dei Filius, 3 // Denz. 1712 (3011). Пор.
примітку (взята з творів св. Роберта Белларміно) до першого проекту “Про Церкву”; а також
перероблений другий проект конституції “Про Церкву Христову” з коментарем Кльойтґена
(Kleutgen) // Mansi 53, 313АВ; Пій XI. Лист Tuas libenter // Denz. 1683 (2879)
77 CIC, кан. 1322–1323.
вчення щодо віри чи моралі78. Його визначення самі собою, а не тільки за зго-
дою Церкви, правомірно є незмінними, бо їх виголошено під натхненням
Святого Духа, обіцяного йому в особі блаженного Петра, а тому вони не по-
требують ще чийогось схвалення і не допускають жодного апелювання до ще
чийогось судження. Адже тоді Римський Архиєрей не висловлює думку як
приватна особа, а викладає чи захищає вчення католицької віри як верхов-
ний учитель вселенської Церкви, в якому винятково перебуває її дар непо-
мильності79. Обіцяна непомильність Церкви перебуває також у єпископсько-
му корпусі, коли він здійснює верховне Учительство разом із Наступником
Петра. Цим визначенням ніколи не може забракнути згоди Церкви, завдяки
діянню Святого Духа, яким усе Христове стадо оберігається і зростає в єднос-
ті віри80.
Коли або сам Римський Архиєрей, або корпус єпископів разом з ним да-
ють якесь визначення, то висловлюють його відповідно до Об’явлення, якого
обстоювати і якому коритися всі зобов’язані; яке в Писанні чи у Традиції ці-
лісно передається через правомірне наступництво єпископів, а передовсім
завдяки турботі самого Римського Архиєрея; яке у світлі Духа істини свято
бережуть і вірно викладають у Церкві81. Про належне дослідження цього
Об’явлення та гідне його викладання пильно дбають і Римський Архиєрей,
і єпископи, кожен відповідно до своїх обов’язків і вагомості справи й вико-
ристовуючи відповідні засоби82; однак жодного нового загальнообов’язкового
об’явлення, яке би входило до Божого депозиту віри, вони не приймають83.
(Єпископський обов’язок освячувати)

26. Єпископ, позначений повнотою таїнства Рукоположення, є “завідува-
чем архиєрейської благодаті”84, передовсім у Євхаристії, яку він сам звершує
або дбає, щоб інші її звершували85, і якою завжди живе й постійно зростає
Церква. Ця Христова Церква істинно присутня в усіх правомірних місцевих
згромадженнях вірних, які у спільноті зі своїми пастирями самі звуться в Но-
вому Завіті церквами86. Вони є у своєму краї тим новим народом, що його
78 Пор. Перший Ватиканський Собор. Догм. конст. Pastor aeternus // Denz. 1839 (3074).
79 Пор. пояснення Ґассера (Gasser) на Першому Ватиканського Соборі // Mansi 52, 1213АС.
80 Пор. там само, 1214А.
81 Пор. там само, 1215СD, 1216–1217А.
82 Пор. там само, 1213.
83 Пор. Перший Ватиканський Собор. Догм. конст. Pastor aeternus 4 // Denz. 1836 (3070).
84 Молитва єпископського рукоположення у візантійському обряді // Euchologion tо mega,
Rоmае, 1873, с. 139.

85 Пор. св. Ігнатій Антіохійський. До смирнян, 8, 1 // Funk, PA, І, с. 282.
86 Пор. Ді. 8:1, 14:22–23, 20:17 і в інших місцях.
покликав Бог “в Дусі Святім та в повнім переконанні” (1 Сол. 1:5); в них про-
повідь Христового Євангелія згромаджує вірних, звершується таїнство Гос-
подньої Вечері, щоб “поживою і кров’ю Господнього тіла об’єднувалась уся
братія”87. Кожна вівтарна спільнота під священнослужінням єпископа88 являє
собою символ тієї любові та “єдності таїнственного Тіла, без якої не може
бути спасіння”89. У цих спільнотах, хоч вони часто малі й убогі або розпоро-
шені, присутній Христос, чиєю силою згуртовується єдина, свята, соборна
й апостольська Церква90. Справді-бо: “Причастя Тіла і Крові Христових тво-
рить не що інше, як наше перетворення у те, що приймаємо”91.
А всяке правомірне служіння Євхаристії очолює єпископ, якому довірено
обов’язок складати Божій Величі християнське поклоніння й урядувати ним
згідно із заповідями Господніми і церковним законодавством, що його він далі
уточнює для єпархії своїм окремим судженням.
Отож єпископи, молячись і трудячись для народу, різноманітно і щедро
наповнюють його з повноти святості Христової. Через служіння слова вони
передають віруючим силу Божу на спасіння (пор. Рим. 1:16) й освячують вір-
них через Таїнства, своєю владою визначаючи правильне і плідне уділення
їх92. Вони керують Хрещенням, яке дарує участь у царському священстві
Христа. Вони є первослужителями Миропомазання, завідувачами священних
Санів і упорядниками покаянної дисципліни; вони заохочують і навчають
своїх людей, щоб ті з вірою й побожністю здійснювали свою участь у богослу-
жінні, а особливо у священній Жертві Літургії. Нарешті, задля блага тих, над
ким їх поставлено, вони мають подавати приклад власної поведінки: очищу-
вати свої звичаї від усього злого і, скільки можуть, з Божою поміччю обертати
їх на добро, – щоб разом із довіреним їм стадом здобути життя вічне93.
(Єпископський обов’язок правити)

27. Єпископи правлять довіреними їм партикулярними Церквами як наміс-
ники та посланці Христові94: порадою, переконуванням, прикладом, а також
87 Мозарабська молитва // PL 96, 759В.

88 Пор. св. Ігнатій Антіохійський. До смирнян, 8, 1 (див. прим. 85).
89 Св. Тома. Сума теології, III, пит. 73, aрт. 3.
90 Пор. св. Августин. Проти Фауста, 12, 20 // PL 42, 265; його ж. Слово 57, 7 // PL 38, 389
тощо.
91 Пор. Лев Великий. Слово 63, 7 // PL 54, 357С.
92 Пор. Іполит. Апостольське Передання, 2–3 // Botte, с. 26–30.
93 Пор. текст “іспиту” на початку єпископського рукоположення і “молитви” наприкінці
Літургії цього рукоположення, після Te Deum.

94 Венедикт XIV. Бреве Romana Ecclesia, 5 жовтня 1752 // Bullarium Benedicti XIV, т. IV.
Romae 1758, с. 21, § 1: “Єпископ є образом Христа і виконує Його служіння”. Пій XII. Енц.
Mystici Corporis, с. 211: “Кожен пасе призначене йому стадо і править ним від імені Христа”.
авторитетом і священною владою, яку мають використовувати лише задля

укріплення свого стада у правді й святості, пам’ятаючи, що більший нехай
буде як найменший, а наставник – як слуга (пор. Лк. 22:26–27). Ця влада, яку
вони особисто здійснюють від імені Христа, є власною, звичайною і безпосе-
редньою, хоч її здійсненням остаточно править найвищий церковний авто-
ритет, який з огляду на користь Церкви чи вірних може обмежувати її певни-
ми рамками. Силою цієї влади єпископи мають священне право й обов’язок
перед Господом видавати для своїх підданих закони, творити суд і нормувати
все, що належить до порядку богопоклоніння й апостольства.
Єпископам повною мірою довірено пастирське служіння, тобто узвичаєну
щоденну турботу про своїх овечок; не слід вважати їх тільки намісниками
Римських Архиєреїв, бо вони здійснюють належну їм владу, а тому справді є
предстоятелями народу, яким правлять95. Отож верховна і вселенська влада
не скасовує їхньої влади, а навпаки – її визнає, укріплює і захищає96, бо Свя-
тий Дух непорушно зберігає ту форму правління, яку встановив у своїй Церк-
ві Христос-Господь.
Нехай єпископ, якого Отець послав керувати своєю сім’єю, має перед
очима приклад Доброго Пастиря, який прийшов не для того, щоб Йому слу-
жили, а щоб послужити (пор. Мт. 20:28; Мр. 10:45) і життя своє за овець по-
класти (пор. Йо. 10:11). Взятий з-поміж людей і неміччю охоплений, єпископ
здатний співчувати нетямущим та введеним в оману (пор. Євр. 5:1–2). Нехай
не відмовляється він вислуховувати підданих, плекаючи їх, як власних дітей,
і закликаючи їх до ревної співпраці. Він має дати звіт Богові за їхні душі (пор.
Євр. 13:17), а тому нехай молитвою, проповіддю і всяким ділом любові пік-
лується і про них, і про тих, які ще не належать до одного стада, бо мусить
вважати, що й тих доручив йому Господь. Будучи, як апостол Павло, борж-
ником перед усіма, хай буде він готовий усім проповідувати Євангеліє (пор.
Рим. 1:14–15) й заохочувати своїх вірних до апостольської та місійної пра-
ці. А вірні мають триматися єпископа, як Церква – Ісуса Христа, а Ісус Хрис-
тос – Отця, щоб усе змагало до єдності97 і збагачувалось на славу Божу (пор.
2 Кор. 4:15).
95 Пор. Лев XIII. Енц. Satis cognitum, с. 732; його ж. Лист Officio sanctissimo, 22 грудня 1887 //
ASS 20 (1887) 264; Пій IX. Апост. лист до єпископів Німеччини, 12 березня 1875, і промова на
консисторії, 15 березня 1875 // Denz. 3112–3117 (лише в новому виданні).
96 Пор. Перший Ватиканський Собор. Догм. конст. Pastor aeternus, 3 // Denz. 1828 (3061).
Пор. звіт Дзінеллі // Mansi 52, 1114 D.

97 Пор. св. Ігнатій Антіохійський. До ефесян, 5, 1 // Funk, PA І, с. 216.
(Різні служіння пресвітерів)

28. Христос, якого Отець освятив і у світ послав (пор. Йо. 10:36), через
своїх апостолів зробив їхніх наступників, тобто єпископів, учасниками своєї
посвяти й місії98; а єпископи правомірно передали деякі обов’язки свого слу-
жіння, різною мірою, різним особам у Церкві. Отож божественно встановлене
церковне служіння здійснюють різні чини – ті, що віддавна звуться єписко-
пами, пресвітерами, дияконами99.
Пресвітери, хоч не посідають вершини архиєрейства і у здійсненні своєї
влади залежать від єпископів, однак поєднані з ними священичою честю100.
Силою святого таїнства Рукоположення101 вони посвячені на образ Христа,
верховного і вічного Священика (пор. Євр. 5:1–10, 7:24, 9:11–28), щоб пропо-
відувати Євангеліє, бути пастирями для вірних і здійснювати богослужіння,
як справжні священики Нового Завіту102. Відповідно до свого ступеня служін-
ня будучи учасниками місії єдиного Посередника Христа (пор. 1 Тим. 2:5),
вони всім звіщають слово Боже. А своє священне служіння вони здійснюють
передовсім у євхаристійному культі чи зібранні, на якому, уособлюючи Хрис-
та103 і проголошуючи його таїнство, долучають приношення вірних до жерт-
ви свого Глави, а єдине жертвоприношення Нового Завіту – тобто Христа, що
один раз приніс самого Себе як непорочну жертву Отцеві (пор. Євр. 9:11–
28), – являють і реалізують у жертвоприношенні Літургії, аж до пришестя
Господнього (пор. 1 Кор. 11:26)104. Для каяників і недужих вони виконують
служіння примирення та полегшення і несуть до Бога-Отця потреби й молит-
ви вірних (пор. Євр. 5:1–3). Відповідно до своєї частки влади, виконуючи мі-
сію Христа – Пастиря і Глави105, вони збирають Божу родину в єдинодушну
братію106 і через Христа в Дусі приводять її до Бога-Отця. Посеред пастви
98 Пор. св. Ігнатій Антіохійський. До ефесян, 5, 1 // Funk, PA І, с. 218.

99 Пор. Тридентський Собор, сесія ХХІІІ. Про таїнство Рукоположення, гл. 2 // Denz. 958
(1765); і кан. 6 // Denz. 966 (1776).
100 Пор. Іннокентій I. Лист до Деценція // PL 20, 554А; Mansi 3, 1029; Denz. 98 (215): “Пресві-
тери, хоч і є другими [за чином] священиками, все ж не посідають вершини архиєрейства”;
св. Кипріян. Лист 61, 3 // Hartel, с. 696.
101 Пор. Тридентський Собор, цит. м. // Denz. 956а–968 (1763–1778), зокр. кан. 7 // Denz. 967
(1777); Пій XII. Апост. конст. Sacramentum Ordinis // Denz. 2301 (3857–3861).
102 Пор. Іннокентій I, цит. м.; св. Григорій Назіянзин. Апологія II, 22 // PG 35, 432В; Псевдо-
Діонисій. Церковна єрархія 1, 2 // PG 3, 372D.

103 Пор. Тридентський Собор, сесія ХХІІ // Denz. 940 (1743); Пій XII. Енц. Mediator Dei //
AAS 39 (1947) 553; Denz. 2300 (3850).

104 Пор. Тридентський Собор, сесія ХХІІ // Denz. 938 (1739–1740); Другий Ватиканський
Собор. Конст. про святу літургію Sacrosanctum Concilium, пп. 7, 47.

105 Пор. Пій XII. Енц. Mediator Dei, цит. м. під № 67.
106 Пор. св. Кипріян. Лист 11, 3 // PL 4, 242В; Hartel ІІ, 2, с. 497.
поклоняються Йому в дусі та правді (пор. Йо. 4:24). Нарешті, вони “працю-
ють словом і навчанням” (1 Тим. 5:17), віруючи в те, що вичитали з глибоки-
ми роздумами в законі Господнім; навчаючи тóго, у що повірили; наслідуючи
те, чого навчають107.
Пресвітери – турботливі співпрацівники єпископського чину108, його по-
міч і знаряддя – покликані служити Народові Божому; вони становлять зі своїм
єпископом один пресвітерат109, хоч і відданий різним служінням. У кожному
місцевому згромадженні вірних вони певним чином роблять присутнім єпис-
копа, з яким поєднані духом довіри й великодушності, беруть на себе частку
його обов’язків та турбот і щодня дбайливо їх виконують. Під владою єпис-
копа вони освячують призначену їм частку Господньої пастви і нею правлять;
вони роблять вселенську Церкву видимою у своїй місцевості й докладають
великого труду в будуванні всього Христового Тіла (пор. Еф. 4:12). Завше
змагаючи до блага дітей Божих, вони прагнуть своєю працею долучитися до
пастирського діла всієї єпархії, навіть більше – всієї Церкви. Через цю спільну
участь у священстві та місії нехай пресвітери визнають єпископа своїм отцем
і з пошаною його слухаються. А єпископ нехай має священиків – своїх спів-
працівників – за синів і друзів, як і Христос називає своїх учнів уже не слу-
гами, а друзями (пор. Йо. 15:15). Отож усі священики – чи єпархіяльні, чи
ченці, – з огляду на священний сан і служіння, пов’язані з єпископським кор-
пусом і служать благові всієї Церкви, кожен відповідно до свого покликання
і благодаті.
Силою спільного священного сану та місії всі пресвітери пов’язані між со-
бою щонайглибшим братерством, що його добровільно й охоче виявляють
у взаємодопомозі – духовній чи матеріяльній, пастирській чи особистій, –
у згромадженнях та спільному житті, у праці й любові.
Тож нехай вони, наче батьки у Христі, дбають про вірних, яких духовно
породили через хрещення і навчання (пор. 1 Кор. 4:15; 1 Пт. 1:23). Доброхіть
ставши зразком для пастви (пор. 1 Пт. 5:2–3), нехай так керують своєю спіль-
нотою й так їй служать, щоб вона могла гідно зватися тим іменням, яким
зветься весь єдиний Народ Божий, тобто Церквою Божою (пор. 1 Кор. 1:2;
2 Кор. 1:1 і в інших місцях). Нехай пам’ятають, що мусять у своїй щоденній
поведінці й турботах показувати вірним і невіруючим, католикам і некатоли-
кам лице справді священичого й душпастирського служіння, усім свідчити
107 Пор. Pontificale romanum. Про чин рукоположення пресвітерів, молитва при накладанні
облачень.
108 Пор. там само, у префації.
109 Пор. св. Ігнатій Антіохійський. До філадельфійців, 4 // Funk, PA, І, с. 266; св. Корнилій I,
цит. у св. Кипріяна. Лист 48, 2 // Hartel, ІІІ, 2, с. 610.

правду своїм життям і, як добрі пастирі, шукати й тих (пор. Лк. 15:4–7), які,
хоч були охрещені в католицькій Церкві, все ж відступили від участі у святих
Таїнствах, а то й од віри.
Оскільки нині людський рід дедалі тісніше зливається у громадянську,
економічну та суспільну єдність, то священикам тим паче належить, під про-
водом єпископів і Верховного Архиєрея, спільними зусиллями і стараннями
усувати всяку причину розбрату, щоб весь людський рід згромадити в одну
сім’ю Божу.
(Диякони)
29. На нижчому ступені єрархії стоять диякони, яким дають рукополо-
ження “не на священство, а на служіння”110. І все ж, укріплені благодаттю свя-
того Таїнства, у сопричасті з єпископом і його пресвітератом вони служать
Народові Божому в дияконії богослужінь, слова й любові. Дияконові нале-
жить – такою мірою, як йому буде доручено повноважною владою, – урочисто
хрестити, зберігати Пресвяту Євхаристію і нею причащати, від імені Церкви
асистувати на шлюбі та його благословляти, давати вмирущим останнє святе
Причастя, читати вірним Святе Письмо, напучувати й підбадьорювати народ,
очолювати вірних у культі й молитві, надавати благословення та освячення,
проводити обряд відспівування й поховання. Віддаючись обов’язкам любові
й служіння, нехай диякони не забувають напімнення блаженного Полікарпа:
“Милосердні, наполегливі, такі, що ходять за істиною Господа, який став слу-
гою для всіх”111.
Оскільки ці обов’язки, вельми необхідні для церковного життя, в багатьох
країнах важко виконувати згідно з чинними приписами латинської Церкви,
то в майбутньому можна відновити дияконство як самостійний і постійний
щабель єрархії. А вже різним повноважним територіяльним об’єднанням
єпископів належить, за схвалення Верховного Архиєрея, визначати, чи буде
корисно для потреб душпастирства ставити таких дияконів, і якщо так – то
де. За згодою Римського Архиєрея, це дияконство можна надавати мужам
зрілішого віку – навіть якщо вони живуть у подружжі, а також придатним
для цього юнакам, для яких, однак, мусить залишатися непорушним закон
целібату.
110 Конституції Єгипетської Церкви, III, 2 // Funk, Didascalia, ІІ, с. 103; Statuta Ecclesiae Anti-
qua, 37–41 // Mansi 3, 954.

111 Св. Полікарп. До філадельфійців 5, 2 // Funk, PA, І, с. 300: про Христа сказано, що Він
“став дияконом для всіх”. Пор. Дідахе 15, 1 // Funk, PA, І, с. 32.
– Глава IV –
Про мирян
(Вступ)
30. Священний Собор, проголосивши обов’язки єрархії, тепер охоче звер-
тає увагу на стан вірних Христових, які звуться мирянами. Хоч усе, що було
сказано про Народ Божий, рівною мірою стосується мирян, ченців і духо-
венства, дещо все ж стосується лише мирян – чоловіків і жінок – через їхнє
становище й місію; і засади цих окремих справ, з огляду на обставини нашого
часу, треба викласти докладніше. Адже священні пастирі добре відають, який
великий внесок у благо всієї Церкви роблять миряни. Пастирі знають, що
Христос поставив їх не для того, щоб вони покладали тільки на себе всю спа-
сительну місію Церкви у світі; вони знають, що їхнє преславне завдання – так
пасти вірних і так визнавати їхнє служіння й харизму, щоб ті, кожен по-сво-
єму, одностайно співпрацювали в єдиному ділі. Годиться ж бо всім “жити по
правді та в любові, в усьому зростаючи в того, хто є головою, – у Христа.
Кожне тіло, складене та споєне всякою в’яззю допомоги, згідно з відповідним
діянням кожного члена, від Нього бере зріст на будування самого себе в лю-
бові” (Еф. 4:15–16).
(Природа й місія мирян)

31. Під іменем мирян слід розуміти всіх, хто вірує у Христа, – окрім членів
священних санів та чернечого стану, потвердженого Церквою, – тобто хрис-
тиян, які, включені в Тіло Христове через хрещення, становлять Народ Божий
і, маючи свою частку у Христовому священичому, пророчому і царському
служінні, згідно з нею здійснюють місію всього християнського народу в Церк-
ві та світі.
Зокрема, мирянам притаманний саме мирський, тобто світський, харак-
тер. Адже члени священних санів, хоч деколи й можуть займатися мирськими
справами і навіть мати мирську професію, все ж з огляду на своє особливе
покликання передовсім призначені для священнослужіння; а ченці у своєму
стані складають преславне і виняткове свідчення того, що неможливо преоб-
разити світ і дарувати його Богові без духу євангельських блаженств. Миря-
нам же за їхнім покликанням належить шукати Царства Божого, провадячи
мирські справи і впорядковуючи їх по-Божому. Вони живуть у світі, тобто
серед усіх своїх мирських справ і обов’язків, у звичайних умовах родинного й
суспільного життя, з яких немовби зіткане їхнє існування. Там Бог їх кличе,
щоб вони, виконуючи свої обов’язки в євангельському дусі, стали немовби
закваскою для освячення світу ізсередини і, передовсім сяючи свідченням
власного життя, вірою, надією та любов’ю, являли Христа іншим. Отож їм,
зокрема, належить так просвітлювати і впорядковувати всі земні речі, з яки-
ми вони тісно пов’язані, щоб завше зростати у Христі й бути на славу Творця
та Ізбавителя.
(Гідність мирян у Народі Божому)

32. За Божою постановою, свята Церква упорядкована і керована у диво-
вижній розмаїтості. “Бо як в одному тілі маємо багато членів і всі члени не
виконують ту саму роботу, отак і ми: численні – одне в Христі тіло, кожен
один одному член” (Рим. 12:4–5).
Отож є один обраний Божий Народ: “один Господь, одна віра, одне хре-
щення” (Еф. 4:5); є спільна гідність членів через їхнє відродження у Христі,
спільна синівська благодать, спільне покликання до досконалості – одне
спасіння, одна надія і неподільна любов. Немає тому в Христі та в Церкві жод-
ної нерівності з огляду на походження чи національність, суспільне станови-
ще чи стать, бо “нема юдея ані грека, нема невільника ні вільного, немає ні
чоловіка ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі” (Гал. 3:28; пор. Кол. 3:11).
Навіть якщо в Церкві не всі прямують тією самою дорогою, та все ж усі
покликані до святості й отримали рівноцінну віру через справедливість Божу
(пор. 2 Пт. 1:1). І навіть коли з волі Христа когось поставлено учителями, роз-
порядниками таїнств і пастирями для інших – все ж поміж усіма існує
справжня рівність щодо гідності і спільної для всіх вірних діяльності в розбу-
дові Тіла Христового. А різниця, яку Господь установив між священнослужи-
телями і рештою Божого Народу, несе в собі й єднання, бо пастирі та вірні
взаємно одне одного потребують: пастирі Церкви, наслідуючи приклад Гос-
пода, служать одні одним і вірним; а ті радо підставляють плече пастирям
і вчителям. Ось так, у розмаїтості, вони всі дають свідчення дивовижної єд-
ності в Тілі Христовому: адже саме ця відмінність дарів, служінь і діянь зби-
рає воєдино дітей Божих, бо “все це чинить один і той же Дух” (1 Кор. 12:11).
Як миряни з Божої милості мають за брата Христа, – який, хоч і Господь
усього, прийшов не для того, щоб Йому служили, а послужити іншим (пор.
Мт. 20:28), – так само вони мають за братів і тих, які, поставлені на священне
служіння, Христовою владою є пастирями Божої родини, навчаючи її, освя-
чуючи і нею правлячи, щоб усі виконували нову заповідь любові. Тому пре-
гарно каже св. Августин: “Коли мене лякає те, що я – для вас, то тут-таки вті-
шає те, що я – з вами. Для вас я єпископ, а з вами – християнин. Те – назва
служіння, це ж – благодаті; у тому – небезпека, у цьому – спасіння”112.
112 Св. Августин. Проп. 340, 1 // PL 38, 1483.

(Спасительний апостолят мирян)

33. Усі миряни, хоч хто вони є, – що зібрані в Народ Божий і складають
одне Тіло Христове під єдиним главою, – покликані докласти всіх своїх сил,
що їх одержали завдяки доброті Творця і благодаті Ізбавителя, для зростання
Церкви та її невпинного освячення.
Мирянський апостолят – це участь мирян у спасительній місії Церкви; до
цього апостоляту їх уповноважує через хрещення і миропомазання сам Гос-
подь. Святими Таїнствами, передовсім святою Євхаристією, передається і жи-
виться та любов до Бога і до людей, яка є душею всього апостоляту. Зокрема,
мирян покликано робити Церкву присутньою і діяльною в тих місцях та
обставинах, де вона може стати сіллю землі лише завдяки їм113. Отож кожен
мирянин через надані йому дари постає водночас свідком і живим знаряддям
місії самої Церкви “за мірою Христових дарів” (Еф. 4:7).
На додачу до того апостоляту, який стосується всіх без винятку вірних
Христових, миряни можуть бути різним чином покликані до безпосередньої
співпраці з апостолятом єрархії114 – на зразок тих чоловіків і жінок, які допо-
магали Павлові проповідувати Євангеліє, багато працюючи у Господі (пор.
Флп. 4:3; Рим. 16:3н). До того ж вони втішаються правом, щоб єрархія залуча-
ла їх до виконання деяких церковних обов’язків задля духовної мети.
Отож на всіх мирян покладено преславний обов’язок трудитися над тим,
щоб Божий задум спасіння щораз більше доходив до всіх людей, у всі часи й по
всіх землях. А тому нехай їм будуть відкриті всі дороги, щоб і вони – в міру
своїх сил і на потребу часу – ревно брали участь у спасительному ділі Церкви.
(Царське священство мирян)

34. Верховний і вічний Священик Ісус Христос, бажаючи, щоб його свід-
чення і служіння продовжувалось також через мирян, оживляє їх своїм
Духом і безнастанно спонукає до всякого доброго й досконалого діла.
Адже тим, кого Він глибоко залучив до свого життя і місії, Христос також
уділив частку своєї священичої місії, щоб вони здійснювали духовне покло-
ніння на славу Божу і спасіння людей. Тому-то миряни, оскільки вони посвя-
чені Христові й помазані Святим Духом, є так чудесно покликані й настав-
лені, щоб плоди Духа росли в них рясніше. Адже всі їхні діла, молитви й апос-
тольські починання, їхнє подружнє та родинне спілкування, їхній щоденний
труд і відпочинок душі й тіла, якщо вони здійснюються в Дусі, навіть життєві
прикрощі, якщо їх терпляче зносити, – усі вони стають духовними жертвами,
113 Пор. Пій XI. Енц. Quadragesimo anno, 15 травня 1931 // AAS 23 (1931) 221н; Пій XII. Про-
мова De quelle consolation, 14 жовтня 1951 // AAS 43 (1951) 790н.

114 Пор. Пій XII. Промова Six ans se sont écoulés, 5 жовтня 1957 // AAS 49 (1957) 927.
приємними Богові через Ісуса Христа (пор. 1 Пт. 2:5), що їх, разом із прине-
сенням Господнього Тіла, побожно складають Отцеві в Євхаристійному бого-
служінні. Ось так і миряни, поклоняючись Богові та скрізь діючи у святості,
посвячують Богові сам світ.
(Участь мирян у пророчому служінні Христа)

35. Христос, великий Пророк, який свідченням свого життя і силою слова
проголосив Царство Отця, здійснює своє пророче служіння аж до повного
об’явлення своєї слави – не лише через єрархію, яка навчає від його імені та
його владою, а й через мирян. Для того Він поставив їх свідками і наділив
розумінням віри (sensus fidei) та благодаттю слова (пор. Ді. 2:17–18; Од. 19:10),
щоб сила Євангелія сяяла у щоденному, родинному і суспільному житті. Вони
показують себе дітьми обітниці, коли, сильні у вірі й надії, використовують
теперішний час (пор. Еф. 5:16; Кол. 4:5) і витривало очікують майбутньої сла-
ви (пор. Рим. 8:25). Цю надію вони аж ніяк не повинні ховати у глибині своєї
душі, а, навпаки, мають виявляти її навіть в обставинах мирського життя
постійним наверненням і борнею “проти правителів цього світу темряви, про-
ти духів злоби” (Еф. 6:12).
Як Таїнства Нового Закону, якими живиться життя й апостолят вірних,
є прообразом нового неба і нової землі (пор. Од. 21:1), так і миряни тоді ста-
ють потужними вісниками віри в речі невидимі, яких очікуємо в надії (пор.
Євр. 11:1), коли вони безстрашно пов’язують зі сповідуванням віри життя
у вірі. Таке благовістування, тобто проповідування Христа, яке проявляється
свідченням життя і слова, набуває характерної й особливої дієвості вже тим,
що здійснюється у звичайних мирських обставинах.
У цьому служінні дуже цінним виявляється той життєвий стан, що його
освячено особливим Таїнством, а саме – подружнє й родинне життя. Чудову
школу і практику мирянського апостоляту маємо там, де християнське благо-
честя проймає весь уклад життя і з кожним днем це життя дедалі сильніше
преображає. Там члени подружжя мають особливе покликання – бути одне
одному і своїм дітям свідками віри й любові Христової. Християнська родина
на повен голос проголошує і наявні чесноти Царства Божого, і надію на гря-
дуще блаженне життя. Ось так своїм прикладом і свідченням вона викриває
гріх світу і просвітлює тих, хто шукає істину.
Тому миряни, навіть коли вони зайняті своїми земними справами, мо-
жуть і повинні виконувати цінну працю євангелізації світу. Дехто з них вико-
нує за окремим дорученням деякі священні дійства, коли священнослужи-
телів бракує або коли вони позбавлені свободи дій в умовах переслідування.
Багато мирян усі свої сили віддають на апостольську справу. Все ж годиться,
щоб усі вони співпрацювали в поширенні та примноженні Царства Христо-
вого у світі. А тому нехай миряни ревно поглиблюють пізнання об’явленої

істини і невтомно благають у Бога дару мудрості.
(Царське служіння мирян)

36. Христос, ставши слухняним аж до хресної смерті, через що “Бог Його
вивищив” (Флп. 2:8–9), увійшов у славу свого царства. Йому все підкоря-
ється, аж доки Він не підкорить Себе і все сотворене Отцеві, щоб Бог був
усім в усьому (пор. 1 Кор. 15:27–28). Цю владу Він передав учням, щоб і вони
усталилися в царській свободі й через самозречення та святе життя здолали
в собі царство гріха (пор. Рим. 6:12); мало того – щоб вони, услуговуючи
Христові в ближніх, своїм смиренням і терпеливістю привели братів своїх до
Царя, тому що служити Йому – означає царювати. Адже Господь прагне по-
ширювати своє царство також через вірних-мирян – царство “правди і жит-
тя, царство святості й благодаті, царство справедливості, любові й миру”115;
царство, в якому “саме створіння визволиться від рабства тління, на свободу
слави дітей Божих” (Рим. 8:21). Велику обітницю і велику заповідь дано
учням: “Усе ваше, ви ж Христові, а Христос – Божий” (1 Кор. 3:23).
Отож вірні мають пізнавати глибинну природу творіння, його вартість
і призначення для слави Божої. Вони повинні в усіх ділах, навіть мирських,
допомагати одне одному задля того, щоб провадити святіше життя, щоб світ
сповнився духом Христовим та у справедливості, любові й мирі успішніше
досяг своєї мети. У виконанні цього загального служіння чільне місце посіда-
ють миряни. Нехай вони своєю фаховістю у світських науках і своєю актив-
ністю, яка внутрішньо піднесена Христовою благодаттю, роблять потужний
внесок у плекання сотворених благ відповідно до урядження Творця і про-
світлення його Словом; і це завдяки людському труду, технічному вмінню
і громадській культурі на користь усього людства, щоб ті блага були доцільні-
ше розподілені між людьми і у свій спосіб сприяли загальному прогресові
в людській та християнській свободі. Так Христос через членів Церкви дедалі
більше просвітлюватиме своїм спасенним світлом усе людське суспільство.
Крім того, нехай миряни спільними зусиллями оздоровлюють ті інститу-
ції й обставини життя світу, які можуть підштовхувати до гріха, щоб усе це
було впорядковане відповідно до засад справедливості і сприяло утвердженню
чеснот, а не заважало цьому. Діючи так, вони насичуватимуть культуру і люд-
ські діла моральними цінностями. Таким чином, нива світу буде краще при-
готована для насіння Божого слова, і для Церкви будуть ширше відкриті
двері, якими має входити у світ проповідь миру.
115 Missale romanum, із префації на свято Христа-Царя.

Задля самої ікономії спасіння, нехай вірні вчаться пильно розрізняти свої
права й обов’язки як членів Церкви і як членів людського суспільства. Вони
мусять спромогтися гармонійно поєднати те і те, пам’ятаючи, що у всякій
земній справі їх має провадити християнське сумління, бо жодна діяльність
християнина, навіть у земних справах, не може бути вилучена з-під Божої
влади. А найбільше в наші часи потрібно, щоб те розрізнення – і водночас
гармонія – якнайвиразніше проявлялося у поведінці вірних, щоб місія Церк-
ви могла повніше відповідати особливим умовам сучасного світу. Бо як треба
визнати, що земна держава, правомірно охоплена мирськими турботами, ке-
рується власними засадами, – так само треба слушно відкидати й нечестиве
вчення, яке намагається вибудувати суспільство, що ігнорує релігію, мало
того – зазіхає на релігійну свободу громадян і нищить її116.
(Миряни та єрархія)
37. Миряни, як і всі Христові вірні, мають право щедро отримувати від
священних пастирів допомогу з духовних благ Церкви, передовсім зі слова
Божого і святих Таїнств117, а тому нехай вони відкривають їм свої потреби
й бажання з тією свободою й довірою, яка личить дітям Божим і братам
у Христі. Миряни мають право, а деколи й обов’язок – відповідно до своїх
знань, компетенції та становища – виявляти свою думку про те, що стосується
блага Церкви118. Нехай це по можливості відбувається через відповідні інсти-
туції, саме для цього встановлені Церквою, і завжди правдиво, мужньо і роз-
важливо, з повагою й любов’ю до тих, хто з огляду на своє священне служіння
представляє особу Христа.
Миряни, як і всі Христові вірні, нехай з готовністю у християнському по-
слу хові приймають те, що постановляють священні пастирі як представники
Христа, як учителі й управителі Церкви; тим самим вірні наслідуватимуть
приклад Христа, який своїм послухом аж до смерті відкрив усім людям бла-
женну дорогу свободи дітей Божих. Нехай не забувають вони у своїх молитвах
доручати Богові своїх наставників, бо ті пильнують наші душі, за які мають
дати звіт, “щоб вони це робили з радістю, а не зітхаючи” (Євр. 13:17).
А священні пастирі нехай визнають і підтримують гідність та відповідаль-
ність мирян у Церкві; нехай охоче користуються їхньою розважливою пора-
116 Пор. Лев XIII. Енц. Immortale Dei, 1 листопада 1885 // AAS 18 (1885) 166н; його ж. Енц. Sa-
pientiae christianae, с. 397н; Пій XII. Промова Alla vostra filiale, 23 березня 1958 // AAS 50 (1958)
220: “законний, здоровий світський характер держави” (“la legittima sana laicità dello Stato”).
117 Пор. CIC, кан. 682.
118 Пор. Пій XII. Промова De quelle consolation, цит. м., с. 789: “У вирішальних битвах часто
саме з фронту виходять найбільш вдалі ініціативи”; його ж. Промова L’importance de la presse
catholique, 17 лютого 1950 // AAS 42 (1950) 256.
дою, довіряють їм обов’язки у церковному служінні, залишають їм простір

і свободу для дій, а також заохочують їх братися до праці з власного почину.
Нехай пастирі з батьківською любов’ю у Христі пильно зважають на починан-
ня, пропозиції та побажання мирян119 і хай неухильно визнають ту слушну
свободу, яка належить кожному в земному суспільстві.
З цього близького спілкування між мирянами і пастирями треба сподіва-
тися пребагато благ для Церкви, адже це зміцнює у мирян почуття власної
відповідальності, плекає завзятість і легше залучає їхні сили до пастирських
діл. А пастирі, підтримані досвідом мирян, можуть виразніше й відповідніше
приймати рішення і в духовних, і в земних справах, щоб уся Церква, зміцне-
на всіма своїми членами, дієвіше виконувала свою місію задля життя світу.
(Висновок)
38. Кожен мирянин має бути для світу свідком воскресіння й життя Гос-
пода Ісуса і знаком Бога живого. Миряни – всі разом і кожен зокрема, від-
повідно до своїх можливостей – мають живити світ духовними плодами (пор.
Гал. 5:22) і поширювати в ньому той дух, яким надихаються убогі, лагідні й ми-
ротворці, що їх Господь у Євангелії проголосив блаженними (пор. Мт. 5:3–9).
Одне слово, “чим є душа в тілі, тим нехай будуть християни у світі”120.
– Глава V –
Про загальне покликання до святості в Церкві
39. Віримо, що Церква, чиє таїнство викладає Священний Собор, є незмін-
но святою; адже Христос, Син Божий, що його разом з Отцем і Духом ми сла-
вимо словами “єдин Свят”121, полюбив Церкву як свою Невісту й видав Себе
за неї, щоб її освятити (пор. Еф. 5:25–26), злучив її із Собою як своє Тіло й на-
повнив її даром Святого Духа на славу Божу. Тому всі, хто є в Церкві, – неза-
лежно від того, до чого вони належать: до єрархії чи пастви, – покликані до
святості, згідно зі словами Апостола: “Це ж саме воля Божа: святість ваша”
(1 Сол. 4:3; пор. Еф. 1:4). Ця святість Церкви безнастанно виявляється – і му-
сить виявлятися – у плодах благодаті, що їх Дух зрощує у вірних; вона має
розмаїті вияви в різних людях, які своїм укладом життя діяльно прагнуть
119 Пор. 1 Сол. 5:19 і 1 Йо. 4:1.

120 Лист до Діогнета, 6 // Funk, PA, І, с. 400; пор. св. Йоан Золотоустий. На Мт., гом. 46 (47),
2 // PG 58, 478 (про закваску в тісті).
121 Missale romanum. Слава во вишніх. Пор. Лк. 1:35; Мр. 1:24; Лк. 4:34; Йо. 6:69 (“ho hagios
tou Theou” – Божий Святий); Ді. 3:14, 4:27 і 30; Євр. 7:26; 1 Йо. 2:20; Од. 3:7.
довершеної любові й будують інших; особливим чином проявляється вона

у практикуванні рад, що їх звичайно називають євангельськими. Це практику-
вання рад, що їх за спонукою Святого Духа приймає багато християн – чи то
приватно, чи то в освячених Церквою обставинах та стані, – несе і мусить
нести світові преславне свідчення і приклад цієї святості Церкви.
(Загальне покликання до святості)

40. Господь Ісус, божественний Учитель і Взірець усякої досконалості,
проповідував святість життя усім і кожному зі своїх учнів, будь-якого стано-
вища, – святість, якої Він є і творець, і вершитель: “Тож будьте досконалі, як
Отець ваш Небесний досконалий” (Мт. 5:48)122. Він-бо зіслав на всіх Святого
Духа, щоб той внутрішньо спонукав їх любити Бога всім серцем, усією душею,
всією думкою й усією силою своєю (пор. Мр. 12:30) і любити одне одного, як
Христос їх полюбив (пор. Йо. 13:34, 15:12). Христові послідовники покликані
Богом і оправдані в Господі Ісусі не за їхніми ділами, а за його постановою
і благодаттю; у хрещенні віри вони істинно стали дітьми Божими й учасника-
ми божественної природи, а отже, вони справді стали святими. А тому їм на-
лежить триматися освячення, яке вони прийняли від Бога, і його довершувати
у своєму житті. Апостол заохочує їх жити, “як це й личить святим” (Еф. 5:3),
вдягатися, “як вибрані Божі, святі й любі, у серце спочутливе, доброту, сми-
ренність, лагідність, довготерпеливість” (Кол. 3:12), і мати плоди Духа на освя-
чення (пор. Гал. 5:22; Рим. 6:22). А оскільки всі ми прогрішуємося чимало
(пор. Як. 3:2), то безнастанно потребуємо Божого милосердя і маємо щодня
молитися: “Прости нам довги наші” (Мт. 6:12)123.
Тому всім очевидно, що кожен вірний Христовий усякого стану і чину по-
кликаний до повноти християнського життя й досконалої любові124; ця свя-
тість навіть у земному суспільстві підтримує людяніший спосіб життя. Тож
нехай вірні, за мірою отриманого від Христа дару, докладають усіх сил для до-
сягнення цієї досконалості, щоб, ідучи його слідами, уподібнившись до його
образу і в усьому підкоряючись волі Отця, від усієї душі посвячували самих
себе славі Божій і служінню ближнім. Так святість Божого Народу зростає
рясними плодами; це виразно засвідчено й у церковній історії стількома жи-
тіями святих.
122 Пор. Оріген. Ком. на Рим., 7, 7 // PG 14, 1122В; Псевдо-Макарій. Про молитву, 11 // PG 34,
861АВ; св. Тома. Сума теології, II–II, пит. 184, aрт. 3.
123 Пор. св. Августин. Ретрактації ІІ, 18 // PL 32, 637н; Пій XII. Енц. Mystici Corporis, с. 225.
124 Пор. Пій XI. Енц. Rerum omnium, 26 січня 1923 // AAS 15 (1923) 50, 59–60; його ж. Енц.
Casti Connubii, 31 грудня 1930 // AAS 22 (1930) 548. Пор. також Пій XII. Апост. конст. Provi-
da Mater, 2 лютого 1947 // AAS 39 (1947) 117; його ж. Промова Annus sacer, 8 грудня 1950 //
AAS 43 (1951) 27–28; його ж. Промова Nel darvi, 1 липня 1956 // AAS 48 (1956) 574н.
(Різновиди святості)
41. Попри різний спосіб життя і різні обов’язки, єдину святість плекають
усі, кого веде Дух Божий, хто, слухаючись голосу Отця й поклоняючись Бого-
ві-Отцеві в дусі та правді, йде за Христом – убогим, смиренним, який несе
хрест, – щоб сподобитися участі в його славі. Кожен за своїм даром і служін-
ням має неухильно ступати дорогою живої віри, яка пробуджує надію і діє
через любов.
Насамперед пастирям Христового стада годиться, за прикладом верхов-
ного і вічного Священика, Пастиря та Єпископа наших душ, здійснювати своє
служіння свято й завзято, смиренно й відважно, бо, звершене таким чином,
воно і для них буде найвищим засобом освячення. Їх, вибраних для повноти
священства, обдаровано благодаттю святих Таїнств, щоб вони, молячись,
приносячи жертви й проповідуючи, в кожній формі єпископської турботи
і служіння досконало виконували обов’язок пастирської любові125, не вагали-
ся покласти душу свою за овець і, ставши зразком для пастви (пор. 1 Пт. 5:3),
також і своїм прикладом вели Церкву до щораз більшої святості.
Пресвітери, на подобу чину єпископів, що їм вони творять духовний ві-
нець126, беручи участь у благодаті їхнього служіння через вічного і єдиного
Посередника – Христа, нехай щоденним виконанням своїх обов’язків зроста-
ють у любові до Бога та ближнього, бережуть сув’язь священичого сопричас-
тя, рясніють усяким духовним благом і подають усім живе свідчення Бога127.
Цим вони намагаються бути схожими на тих священиків, які протягом
століть подавали преславний приклад святості своїм служінням – смиренним
і часто прихованим. Їхня слава триває у Церкві Божій. Нехай пресвітери, –
з обов’язку свого служіння молячись та приносячи жертву за свій люд і весь
Божий Народ, усвідомлюючи, щó виконують, і наслідуючи те, що звершу-
ють128, – не вважають перешкодою для себе апостольські турботи, небезпеки
і знегоди. Хай вони радше завдяки їм піднімаються до висот святості, напов-
нюючи та наснажуючи свою працю багатством духовного споглядання на
втіху всій Божій Церкві. Всі пресвітери, зокрема ті, які з огляду на своє особ-
ливе призначення звуться єпархіяльними, мають пам’ятати, скільки додає їх-
ньому освяченню вірне єднання зі своїм єпископом і щира співпраця з ним.
Учасниками місії та благодаті верховного Священика в особливий спо-
сіб є також служителі нижчих чинів, передовсім диякони, які, услуговуючи
125 Пор. св. Тома. Сума теології, II–II, пит. 184, арт. 5 і 6; його ж. Про досконалість духовного
життя, гл. 18; Оріген. На Іс., гом. 6, 1 // PG 13, 239.

126 Пор. св. Ігнатій Антіохійський. До магнесійців, 13, 1 // Funk, PA, І, с. 241.
127 Пор. св. Пій X. Повч. Haerent animo, 4 серпня 1908 // ASS 41 (1908) 560н; CIC, кан. 124;
Пій XI. Енц. Ad catholici sacerdotii, 20 грудня 1935 // AAS 28 (1936) 22н.
128 Пор. Pontificale romanum. Про чин рукоположення пресвітерів, у початковому заклику.
таїнству Христа і Церкви129, мусять остерігатися всякого пороку, догоджати

Богові й перед людьми дбати про все, що є благом (пор. 1 Тим. 3:8–10 і 12–13).
Клирики, покликані Господом і приєднані до його частки, які під пильним
оком пастирів готуються до виконання обов’язків свого служіння, мусять
узгоджувати свої уми й серця з таким визначним покликанням – ревністю
в молитві, палаючи любов’ю, помишляючи про все, що правдиве, слушне
й добре, звершуючи все на Божу честь і славу. До них додаються й ті богооб-
рані миряни, які на заклик єпископа повною мірою посвятилися апостольсь-
кій праці і многоплідно трудяться на Господній ниві130.
Християнським супругам і батькам годиться, щоб вони на своєму життє-
вому шляху були вірними в любові й усе життя підтримували одне одного
в благодаті, а своє потомство, з любов’ю отримане від Бога, насичували хрис-
тиянським вченням і євангельськими чеснотами. Так вони всім дають при-
клад невтомної та щедрої любові, розбудовують братерство милості, поста-
ють свідками і співпрацівниками у плідності Матері-Церкви; так вони стають
знаками і причасниками тієї любові, якою Христос полюбив свою Невісту
й віддав Себе за неї131. Подібний приклад іншим чином подають овдовілі та
неодружені, які можуть немало докластися до святості й працьовитості
в Церкві. А тим, хто зайнятий фізичною працею, часом дуже тяжкою, годиться
вдосконалювати себе в людських ділах, допомагати співгромадянам, вести до
кращого стану суспільство й усе творіння, наслідуючи Христа, чиї руки знали
ремесло і який завжди працює разом з Отцем для спасіння всіх, – наслідуючи
Його в діяльній любові, возвеселяючись у надії, несучи тягарі одне одного
і своїми щоденними трудами сходячи до висот святості, навіть апостольської.
Нехай, зокрема, усвідомлюють своє єднання з Христом, який страждав за-
для спасіння світу, всі, кого гнітять убогість, недуги, неміч та різні знегоди, хто
терпить нагінки за правду і кого в Євангелії Господь назвав блаженними. Бог
усякої благодаті, що нас покликав до вічної своєї слави у Христі Ісусі, коли ми
постраждаємо трохи, нас удосконалить, утвердить і зміцнить (пор. 1 Пт. 5:10).
Отож усі вірні Христові у своїх життєвих станах, обставинах та обов’яз-
ках – і через них – з кожним днем дедалі більше освячуватимуться, якщо
з вірою все прийматимуть із рук Небесного Отця і співпрацюватимуть з Бо-
жою волею, виявляючи всім у своєму земному служінні ту любов, якою Бог
полюбив світ.
129 Пор. св. Ігнатій Антіохійський. До тралійців, 2, 3 // Funk, PA, І, с. 244.

130 Пор. Пій XII. Промова Sous la maternelle protection, 9 грудня 1957 // AAS 50 (1958) 36.
131 Пор. Пій XI. Енц. Casti Connubii, 31 грудня 1930 // AAS 22 (1930) 548н; св. Йоан Золото-
устий. На Еф., гом. 20, 2 // PG 62, 136н.

(Шляхи до святості)
42. “Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог пе-
ребуває в ньому” (1 Йо. 4:16). Бог вливає свою любов у наші серця Святим
Духом, що нам даний (пор. Рим. 5:5); отож перший і найнеобхідніший з дарів –
це любов, якою любимо Бога понад усе і ближнього задля Нього. А щоб лю-
бов, як добре сім’я, в душі зростала і плодоносила, кожен вірний має охоче
слухати слово Боже і з поміччю Божої благодаті на ділі сповняти його волю:
часто брати участь у Таїнствах, особливо в Євхаристії, та в інших священ-
нодійствах; постійно віддаватися молитві, самозреченню, діяльному братньо-
му служінню і дотриманню всіх чеснот. Адже любов – як сув’язь досконалості
й повнота закону (пор. Кол. 3:14; Рим. 13:10) – спрямовує, формує і доводить
до мети всі засоби освячення132. А тому справжнього учня Христового знаме-
нує любов – до Бога й до ближнього.
Якщо Ісус, Син Божий, явив свою любов, поклавши душу свою за нас, то
ніхто не має більшої любові, ніж той, хто віддає своє життя за Нього і за дру-
зів своїх (пор. 1 Йо. 3:16; Йо. 15:13). До цього найбільшого свідчення любові
всім, зокрема гонителям, деяких християн було покликано ще в ранні ча-
си; і християн завжди буде до цього кликано. Отож Церква вважає, що муче-
ництво є винятковим даром і найвищим доказом любові, бо в ньому учень
уподібнюється Вчителеві, який добровільно прийняв смерть задля спасін-
ня світу, аж до пролиття власної крові. Хоч і небагатьом дається це муче-
ництво, але всі мають бути готовими визнавати Христа перед людьми і серед
переслідувань, яких Церкві ніколи не бракувало, йти за Ним услід хресною
дорогою.
Святість Церкви також особливо плекають розмаїті ради, що їх дав Гос-
подь у Євангелії своїм учням, запропонувавши дотримуватись їх133. З-поміж
них виділяється той цінний дар Божої благодаті, що його Отець дає декому
(пор. Мт. 19:11; 1 Кор. 7:7), аби ті з неподіленим серцем (пор. 1 Кор. 7:32–34)
легше присвячували себе єдиному Богові у дівстві чи целібаті134. Церква за-
вжди має в пошані цю досконалу здержливість задля Царства Небесного, це
знамено і стимул любові, це особливе джерело духовної плідності у світі.
132 Пор. св. Августин. Підручник про віру, надію і любов (Enchiridion), 121, 32 // PL 40, 828;
св. Тома. Сума теології, II–II, пит. 184, арт. 1; Пій XII. Апост. заклик Menti nostrae, 23 вересня
1950 // AAS 42 (1950) 660.
133 Про ради загалом пор. Оріген. Ком. на Рим., Х, 14 // PG 14, 1275В; св. Августин. Про
священне дівство, 15, 15 // PL 40, 403; св. Тома. Сума теології, I–II, пит. 100. арт. 2C (напри-
кінці); II–II, пит. 44, арт. 4, до 3.
134 Про цінність священного дівства пор. Тертуліян. Заклик до чистоти, 10 // PL 2, 925 С;
св. Кипріян. Про поводження дів, 3 і 22 // PL 4, 443В і 461Ан.; св. Атанасій (?). Про дівство //
PG 28, 252нн.; св. Йоан Золотоустий. Про дівство // PG 48, 533н.
Церква осмислює й напімнення Апостола, який, закликаючи вірних до

любові, напучує їх відчувати в собі те саме, що відчував Ісус Христос, який
“применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги... ставши слухняним аж
до смерти” (Флп. 2:7–8) і задля нас “став бідним, бувши багатим” (2 Кор. 8:9).
Хоч учні завше мусять наслідувати й засвідчувати Христову любов і смирен-
ня, все ж Мати-Церква радіє, що в її лоні можна знайти і таких чоловіків та
жінок, які ще ближче йдуть слідом за Спасителем у його применшенні, ще
виразніше це применшення виявляють, добровільно, у свободі дітей Божих,
приймаючи убогість і зрікаючись власної волі; у справі вдосконалення вони
задля Бога підпорядковуються людині понад міру заповіді, щоб повніше
уподібнитися Христові в його послухові135.
Отож усіх Христових вірних запрошено і зобов’язано до святості й досяг-
нення досконалості у властивому їм стані. Тому нехай усі пильнують, щоб
правильно спрямовувати свої почуття, щоб використання мирських речей
і прив’язаність до багатства супроти духу євангельської вбогості не завадили
осягати досконалу любов; адже й Апостол застерігає: ті, що користуються
цим світом, нехай би до нього не прив’язувалися, бо проминає образ світу
цього (пор. 1 Кор. 7:31)136.
– Глава VI –
Про ченців
(Євангельські ради в Церкві)

43. Євангельські ради посвяченої Богові чистоти, вбогості й послуху, що
ґрунтуються на Господніх словах та прикладах і рекомендовані Апостолами,
Отцями, Вчителями й Пастирями Церкви, – це божественний дар, що його
Церква отримала від Господа свого і завжди зберігає завдяки його благодаті.
А сама церковна влада під проводом Святого Духа подбала про те, щоб дати
тлумачення цих рад, регулювати дотримання їх, а також установити на їхній
підставі сталі способи життя. Тому-то й сталося: наче на дереві, яке на Гос-
подній ниві чудесно й розмаїто розгалузилося з Богом даного саджанця,
зросли різні способи усамітненого та спільного життя і різнорідні духовні
135 Про вбогість духу пор.: Мт. 5:3, 19:21; Мр. 10:21; Лк. 18:22; про послух і приклад, що його
подає Христос: Йо. 4:34, 6:38; Флп. 2:8–10; Євр. 10:5–7. Багато про це в Отців Церкви і заснов-
ників чернечих чинів.
136 Про практику євангельських рад, що їх не від усіх вимагають, пор. св. Йоан Золотоус-
тий. На Мт. гом. 7, 7 // PG 57, 81н; св. Амвросій. Про вдів, 4, 23 // PL 16, 241н.
родини, що працють для поступу своїх членів і для блага всього Тіла Христо-
вого137. Адже ці родини допомагають своїм членам надійнішою стабільністю
способу життя, схваленим вченням про досягнення досконалості, братньою
спільністю у Христовому воїнстві, свободою, зміцненою послухом, – щоб
вони здужали впевнено виконувати й вірно берегти свої чернечі обіти і в ра-
дості духу ступати дорогою любові138.
З погляду божественного та єрархічного устрою Церкви, цей стан не є
проміжним між станом духовним і мирянським: Бог з обох сторін кличе
Христових вірних, щоб вони втішалися особливим даром у житті Церкви і,
кожен по-своєму, сприяли її спасительній місії139.
(Природа чернечого стану і його значення)

44. Через обіти або інші священні зобов’язання, прирівняні до обітів з огля-
ду на їхній особливий характер, якими християнин зобов’язується до згада-
них трьох євангельських рад, він цілковито віддає себе у владу того, кого най-
більше любить, – Бога; так він у новому й особливому званні віддається слу-
жінню Богові та прославі Його. Охрестившись, християнин вмирає для гріха
і посвячується Богові; але щоб благодать хрещення могла принести ще багат-
ші плоди, через обіт перед Церквою про дотримання євангельських рад він
наміряється звільнитися від перешкод, які могли б відвертати його від ревнос-
ті в любові й від досконалості в богопоклонінні, тому ще глибше присвячує
себе служінню Богові140. І ця посвята буде тим досконалішою, чим міцнішим
і стійкішим буде зобов’язання, яке є образом Христа, злученого з Церквою
непорушним зв’язком.
Оскільки євангельські ради через любов, до якої вони провадять141, особ-
ливим чином поєднують своїх послідовників із Церквою та її таїнством, то
годиться, щоб і духовне життя цих послідовників було віддане благові всієї
Церкви. Звідси випливає їхній обов’язок у міру своїх сил і відповідно до спе-
цифіки свого покликання – чи молитвою, чи активною діяльністю – трудитися
для закорінення та укріплення в душах Царства Христового і для поширення
137 Пор. Rosweydus. Vitae Patrum. Antwerpiae 1628; Вислови Отців (Apophtegmata Patrum) //
PG 65; Палладій. Історія Лавсійська // PG 34, 995н; Пій XI. Апост. конст. Umbratilem, 8 липня
1924 // AAS 16 (1924) 386–387; Пій XII. Промова Nous sommes hereux, 11 квітня 1958 // AAS 50
(1958) 283.
138 Пор. Павло VI. Промова Magno gaudio, 23 травня 1964 // AAS 56 (1964) 566.
139 Пор. CIC, кан. 487 і 488; Пій XII. Промова Annus sacer, 8 грудня 1950 // AAS 43 (1951) 27н;
його ж. Апост. конст. Provida Mater // AAS 39 (1947) 120н.

140 Пор. Павло VI. Заклик Magno gaudio, цит. м., с. 567.
141 Пор. св. Тома. Сума теології II–II, пит. 184, арт. 3 і пит. 188, арт. 2; св. Бонавентура. Малі
твори, XI: Апологія убогих, 3, 3 // його ж. Opera, т. 8. Quaracchi 1898, с. 245а.

його у всіх країнах. Отож Церква береже і плекає питомий характер різних
чернечих інститутів.
А тому прийняття євангельських рад служить немовби знаком, який кож-
ного члена Церкви може і повинен діяльно спонукати до ревного виконання
обов’язків християнського покликання. Оскільки Народ Божий не має тут,
на землі, сталого місця, а майбутнього шукає, то чернечий стан, який краще
звільняє своїх послідовників од земних клопотів, – краще являє всім вірним і
небесні блага, присутні вже в цьому світі; краще свідчить про нове й вічне
життя, набуте Христовим ізбавлінням; краще передвіщає майбутнє воскре-
сіння і славу Небесного Царства. Цей стан також ближче наслідує і завше
представляє в Церкві ту життєву поставу, яку прийняв Син Божий, коли при-
йшов у світ чинити волю Отця, і яку запропонував учням, що пішли за Ним.
Нарешті, цей стан особливим чином відкриває вознесеність Царства Божого
над усім земним і його найвищі вимоги, а також показує всім людям незрів-
нянну велич сили Христа-правителя і безмежну могутність Святого Духа, яка
чудесно діє у Церкві.
Отож стан, який постає з прийняття євангельських рад, хоч і не належить до
єрархічного устрою Церкви, однак непорушно належить до її життя і святості.
(Єрархія і чернечий стан)

45. Оскільки обов’язок церковної єрархії – пасти Народ Божий і вести
його на рясні пасовища (пор. Єз. 34:14), то їй належить своїми законами муд-
ро нормувати практикування євангельських рад, які винятково плекають до-
сконалість любові до Бога і ближнього142. Сама ж вона, слухняно йдучи за
спонукою Святого Духа, приймає правила, запропоновані преславними мужа-
ми й жінками, та їх, далі впорядкувавши, офіційно схвалює. Також єрархія
своїм правом нагляду допомагає інститутам, заснованим у різних обставинах
для розбудови Тіла Христового, успішно розвиватися відповідно до духу їх-
ніх засновників.
А для кращого забезпечення потреб усього стада Господнього Верховний
Архиєрей, силою своєї першості в усій Церкві та з огляду на спільну користь,
може вилучати будь-який інститут євангельської досконалості та його членів
з-під юрисдикції місцевого архиєрея й підпорядковувати собі143. Так само ці
інститути можуть бути підпорядковані чи доручені власній патріаршій владі.
142 Пор. Перший Ватиканський Собор. Проект конст. De Ecclesia Christi, гл. XV і прим. 48 //
Mansi 51, 549н і 619н; Лев XIII. Лист Au milieu des consolations, 23 грудня 1900 // ASS 33 (1900–
1901) 361; Пій XII. Апост. конст. Provida Mater, цит. м., с. 114н.
143 Пор. Лев XIII. Конст. Romanos Pontifices, 8 травня 1881 // ASS 13 (1880–1881) 483; Пій XII.
Промова Annus sacer, 8 грудня 1950 // AAS 43 (1951) 28н.

Самі члени цих інститутів у виконанні обов’язків, що випливають з особли-

вого способу їхнього життя, за канонічними законами мають ставитися до
єпископів з пошаною і послухом з огляду на їхню пастирську владу в парти-
кулярних Церквах та задля єдності й одностайності, необхідної в апостольсь-
ких трудах144.
Церква ж не лише своїм схваленням підносить чернечий стан до каноніч-
ного статусу, а й своїм літургійним дійством виказує богопосвяченість цього
стану. Адже й сама Церква своєю владою, дорученою їй Богом, приймає при-
сягу тих, хто складає обіти, своєю прилюдною молитвою випрошує в Бога
для них помочі й благодаті, поручає їх Богові й уділяє їм духовне благосло-
вення, долучаючи їхнє приношення до Євхаристійної Жертви.
(Цінність євангельських рад)

46. Нехай ченці старанно дбають, щоб через них Церква насправді і щораз
краще показувала Христа і вірним, і тим, хто не вірує: чи то на висотах у мо-
литві, чи у проповідуванні народам Царства Божого, чи у зціленні хворих
і зранених, чи в наверненні грішників на добру дорогу, чи у благословлянні
дітей та благодіянні для всіх, але завжди в послухові волі Отця, який Його
послав145.
Нарешті, хай кожен знає, що прийняття євангельських рад, хоч і вимагає
зречення благ, яких, без сумніву, слід вважати дуже цінними, однак це зре-
чення не перешкоджає справжньому розвиткові людської особи, а навпаки –
завдяки своїй природі найвищою мірою йде на користь такому розвиткові.
Адже ці ради, добровільно прийняті за особистим покликанням, вельми
сприяють очищенню серця і духовній свободі, безнастанно пробуджують
ревність у любові, але передовсім, як доводить приклад стількох святих за-
сновників, – спроможні більше наближати християнина до того життя в чис-
тоті й убогості, що його вибрав собі Христос-Господь і прийняла його Діва-
Мати. Нехай ніхто не вважає, що ченці через свою посвяту стають чужими
для людей або не приносять користі земній громаді. Бо хоч часто вони не
стоять у прямому сенсі пліч-о-пліч зі своїми сучасниками, однак глибшим
чином співприсутні з ними у любові Христовій і духовно з ними співпрацю-
ють, щоб розбудова земного суспільства завше ґрунтувалась на Господеві й до
Нього була спрямована, щоб не марним був труд будівничих146.
144 Пор. Пій XII. Заклик Annus sacer, цит. м.; його ж. Апост. конст. Sedes Sapientiae, 31 травня
1956 // AAS 48 (1956) 355; Павло VI. Заклик Magno gaudio, цит. м., с. 570–571.
145 Пор. Пій XII. Енц. Mystici Corporis, с. 214н.
146 Пор. Пій XII. Заклик Annus sacer, с. 30; його ж. Промова Sous la maternelle protection,
9 грудня 1957 // AAS 50 (1958) 39н.

Тому Священний Собор підтримує і хвалить тих чоловіків і жінок, братів

і сестер, які в монастирях, у школах, у лікарнях або ж на місіях прикрашають
Невісту Христову своєю стійкою та смиренною вірністю згаданій посвяті, на-
даючи всім людям своє щедре і найрозмаїтіше служіння.
47. Нехай кожен покликаний до прийняття євангельських рад наполегливо
дбає, щоб витривало перебувати й далі вдосконалюватися в тому покликанні,
яким його покликав Бог, – для більшої святості Церкви, для більшої слави
єдиної й неподільної Тройці, яка у Христі й через Христа є джерелом і началом
всякої святості.
– Глава VII –
Про есхатологічний характер Церкви-паломниці
та про її єдність із Церквою небесною
(Небесне наше покликання)
48. Церква, до якої нас усіх покликано у Христі Ісусі та в якій через Божу
благодать ми здобуваємо святість, довершиться лише в небесній славі, коли
прийде час оновлення всього (пор. Ді. 3:21) і коли разом з людським родом
весь всесвіт, який глибоко пов’язаний з людиною і через неї прямує до своєї
мети, досконало відновиться у Христі (пор. Еф. 1:10; Кол. 1:20; 2 Пт. 3:10–13).
Христос, коли від землі був піднесений, усіх притягнув до Себе (пор. Йо.
12:32); воскреснувши з мертвих (пор. Рим. 6:9), Він Духа свого животворящо-
го послав учням і через Нього встановив своє Тіло, тобто Церкву, як все-
ленське Таїнство спасіння. Сидячи по правиці Отця, Він безнастанно діє
у світі, щоб привести людей до Церкви, через неї тісніше поєднати їх із Собою
і, живлячи власним Тілом і Кров’ю, зробити їх учасниками свого життя у сла-
ві. А обіцяне оновлення, якого чекаємо, вже розпочалось у Христі, продов-
жується у місії Святого Духа і через Нього триває в Церкві, де через віру ми
пізнаємо також сенс нашого земного життя, коли з надією на майбутні блага
виконуємо у світі діло, що його доручив нам Отець, і працюємо над нашим
спасінням (пор. Флп. 2:12).
Отож прийшла вже до нас повнота часів (пор. 1 Кор. 10:11), уже невід-
клично встановлено оновлення світу, що якоюсь мірою вже тут реально роз-
почалося, бо Церква вже на землі визначається істинною святістю, хоч іще
недосконалою. А доки постане нове небо й земля нова, в яких справедливість
перебуває (пор. 2 Пт. 3:13), Церква-паломниця у своїх Таїнствах та інститу-
ціях, що належать до цього світу, має вигляд цього-таки проминущого світу
й сама живе серед створінь, які дотепер стогнуть і страждають у муках на-
родження, очікуючи виявлення синів Божих (пор. Рим. 8:22 і 19).
Злучені з Христом у Церкві й позначені Святим Духом, “що є завдатком

нашої спадщини” (Еф. 1:14), ми звемося дітьми Божими і справді ними є (пор.
1 Йо. 3:1), але ще не з’явилися з Христом у славі (пор. Кол. 3:4), в якій подіб-
ні до Бога будемо, бо побачимо Його, як є (пор. 1 Йо. 3:2). “Поки в тілі живе-
мо, перебуваємо далеко від Господа” (2 Кор. 5:6) і, маючи зачаток Духа, ми
самі в собі стогнемо (пор. Рим. 8:23) й хочемо бути з Христом (пор. Флп. 1:23).
Ця ж сама любов іще дужче спонукає нас жити для Того, хто за нас умер і вос-
крес (пор. 2 Кор. 5:15).
Тож намагаємося з усіх сил подобатися Господеві (пор. 2 Кор. 5:9) й одя-
гаємося у зброю Божу, щоб могти вистояти супроти хитрощів диявольських
і встоятися за лихої години (пор. Еф. 6:11 і 13). А оскільки ми, як застерігає
Господь, не знаємо ні дня, ні години, то нам годиться постійно чувати, щоб,
виповнивши єдиний перебіг нашого земного життя (пор. Євр. 9:27), могли ми
з Ним увійти на весілля та заслужили бути причисленими до благословенних
(пор. Мт. 25:31–46), щоб не було нам наказано, як слугам лукавим і лінивим
(пор. Мт. 25:26), іти у вогонь вічний (пор. Мт. 25:41), у “темряву кромішню”,
де “буде плач і скрегіт зубів” (Мт. 22:13, 25:30). Бо перш ніж ми царюватимемо
у славі з Христом, усі постанемо “перед судом Христовим, щоб кожний при-
йняв згідно з тим, що зробив, як був у тілі: чи добре, чи зле” (2 Кор. 5:10)
і щоб при кінці світу вийшли “ті, що чинили добро, на воскресіння життя.
А ті, що зло чинили, – воскреснуть на суд” (Йо. 5:29; пор. Мт. 25:46).
Тому, усвідомлюючи, що “страждання нинішнього часу негідні майбут-
ньої слави, яка має нам з’явитися” (Рим. 8:18; пор. 2 Тим. 2:11–12), стійкі
у вірі, ми чекаємо “блаженної надії і славного з’явлення великого Бога і Спаса
нашого Ісуса Христа” (Тит. 2:13), “який перемінить наше понижене тіло, щоб
було подібним до його прославленого тіла” (Флп. 3:21) і який “прийде про-
славитися у своїх святих і появити себе того дня на подив усім, які увірували”
(2 Сол. 1:10).
(Церква небесна і Церква земна)

49. Отож, поки прийде Господь у своїй славі й ангели всі з Ним (пор.
Мт. 25:31) і поки після знищення смерті все Йому підкориться (пор. 1 Кор. 15:26–
27), деякі з його учнів перебувають у земному паломництві, деякі, відійшов-
ши з цього життя, – в очищенні, деякі – у прославі, споглядаючи “ясно самого
Бога, триєдиного і єдиного, як Він є”147; а всі ми – хай різною мірою та різним
чином – спілкуємося в тій самій любові до Бога і ближнього й той самий гимн
слави співаємо нашому Богові. Усі-бо, що належать Христові й мають його
Духа, творять одну Церкву і в Ньому поєднані одне з одним (пор. Еф. 4:16).
147 Флорентійський Собор. Декрет для греків // Denz. 693 (1305).

Отже, єднання тих, що в дорозі, з братами, які уснули у Христовому мирі, аж

ніяк не переривається; навпаки – воно, згідно з непроминальною вірою Церк-
ви, укріплюється обміном духовних благ148. Ті, хто вже на небесах, своїм тіс-
нішим єднанням із Христом ще міцніше скріплюють усю Церкву в її святості,
ошляхетнюють поклоніння, що його вона віддає Богові тут, на землі, та всіля-
ко докладаються до її подальшої розбудови (пор. 1 Кор. 12:12–27)149. Сягнув-
ши вітчизни й перебуваючи біля Господа (пор. 2 Кор. 5:8), вони через Нього,
з Ним і в Ньому не перестають заступатися за нас перед Отцем150, покликаю-
чись на заслуги, що їх здобули на землі через єдиного Посередника між Богом
і людьми, Христа Ісуса (пор. 1 Тим 2:5), в усьому слугуючи Господеві й до-
повнюючи на своєму “тілі те, чого ще бракує скорботам Христовим для його
Тіла, що ним є Церква” (Кол. 1:24)151. Тому їхня братня турбота вельми допо-
магає нам у нашій немочі.
(Співвідношення Церкви земної та Церкви небесної)

50. Визнаючи повною мірою це сопричастя усього таїнственного Тіла
Ісуса Христа, Церква тих, що в дорозі, ще від перших часів християнства з ве-
ликою побожністю вшановує пам’ять померлих152, а оскільки свята й благо-
честива це думка – молитися за мертвих, щоб вони звільнилися від гріха (пор.
2 Мак. 12:44–46), то й молитви вона за них возносить. Що ж до апостолів і му-
чеників Христових, які через пролиття своєї крові дали найвище свідчення
віри й любові, то Церква завжди вірила, що вони тісно пов’язані з нами у Хрис-
ті, й особливо віддано почитала їх разом із Пресвятою Дівою Марією і святи-
ми ангелами153, побожно просячи їх допомагати нам своїм заступництвом.
До них невдовзі були зараховані ті, хто наполегливіше наслідував Христову
чистоту й убогість154, а врешті й ті, чиє дотримання преславних християнських
148 Окрім давніших документів проти будь-якої форми викликання духів ще від Олек-
сандра IV (27 вересня 1258), див. енц. Найвищої священної конгрегації святого служіння
[S. S. C. Sancti officii] De magnetismi abusu, 4 серпня 1856 // ASS 1 (1865) 177–178; Denz. 1653–
1654 (2823–2825); відповідь цієї Конгрегації, 24 квітня 1917 // AAS 9 (1917) 268; Denz. 2182
(3642).
149 Див. синтетичний виклад цього вчення апостола Павла в енц. Пія XII Mystici Corporis,
с. 200н.
150 Пор., наприклад, св. Августин. Поясн. (Enarrationes) на Пс. 85, 24 // PL 37, 1099; св. Єро-
нім. Книга проти Вігіланція, 6 // PL 23, 344; св. Тома Аквінський. На 4-ту книгу Сентен-
цій, розр. 45, пит. 3, арт. 2; св. Бонавентура. На 4-ту книгу Сентенцій, розр. 45, пит. 3, арт. 2;
та ін.
151 Пор. Пій XII. Енц. Mystici Corporis, с. 245.
152 Пор. численні написи у римських катакомбах.
153 Пор. Геласій I. Декреталій De libris recipiendis, 3 // PL 59, 160; Denz. 165 (353).
154 Пор. Методій. Бенкет, VII, 3.
чеснот155 і божественні обдаровання спонукали вірних до побожної відда-

ності й наслідування156.
Коли ми споглядаємо життя тих, хто вірно йшов за Христом, то віднахо-
димо нову причину для шукання майбутнього Міста (пор. Євр. 13:14, 11:10)
і одночасно пізнаємо найпевнішу дорогу, якою зможемо посеред мирського
розмаїття дійти до досконалого єднання з Христом, тобто до святості, кожен
відповідно до власного стану і обставин157. У житті тих, хто хоч і розділяє
з нами людську природу, та все ж досконаліше уподібнюється до образу
Христа (пор. 2 Кор. 3:18), Бог яскраво являє людям свою присутність і свій
лик. Через них Він до нас промовляє і дає нам знамення свого Царства158, до
якого ми, маючи навколо себе таку велику хмару свідків (пор. Євр. 12:1) і таке
свідчення євангельської правди, тягнемося з усіх сил.
Однак ми почитаємо пам’ять тих, хто на небесах, не лише тому, що маємо
їх за взірець, а радше для того, щоб зміцнювалася в Дусі єдність усієї Церкви
через здійснення братньої любові (пор. Еф. 4:1–6). Бо як християнське сопри-
частя між нами, що в дорозі, приводить нас ближче до Христа, так і спіль-
ність зі святими єднає нас із Христом, а з Нього, як із Джерела і Глави, плине
всяка благодать і саме життя Народу Божого159. Отож найвищою мірою
годиться, щоб цих друзів та співнаслідників Ісуса Христа – і водночас наших
братів та видатних доброчинців – ми любили й віддавали за них Богові належ-
ну дяку160, “уклінно їх призивали і вдавалися до їхніх молитов, заступництва
й допомоги, щоб виблагати ласки від Бога через Сина його Ісуса Христа,
Господа нашого, єдиного нашого Ізбавителя і Спаса”161. Кожне-бо непідробне
свідчення нашої любові до тих, хто на небесах, за своєю природою спрямоване
і доходить до Христа, бо Він є “вінець усіх святих”162, а через нього – до Бога, по-
диву гідного у святих своїх, що в них прославлений163. А вже найшляхетнішим
155 Пор. Бенедикт XV. Декрет потвердження чеснот у Справі про беатифікацію і канонізацію
раба Божого Йоана Ноймана Непомуцького // AAS 14 (1922) 23; пор. також численні промо-
ви Пія XI про святих Inviti all’eroismo // Discorsi e Radiomessaggi, т. 1–3, 1941–1942, в різних
місцях; Пій XII. Discorsi e Radiomessaggi, т. 10, 1949, 37–43.
156 Пор. Пій XII. Енц. Mediator Dei, с. 581.
157 Пор. Євр. 13:7; Сир. 44–50; Євр. 11:3–40; пор. також: Пій XII. Енц. Mediator Dei, с. 582–
583.
158 Пор. Перший Ватиканський Собор. Догм. конст. про католицьку віру Dei filius, гл. 3 //
Denz. 1794 (3013).

159 Пор. Пій XII. Енц. Mystici Corporis, с. 216.
160 Про вдячність до самих святих пор. E. Diehl. Inscriptiones latinae christianae veteres, т. 1.
Berolini 1925, №№. 2008, 2382 і в різних місцях.

161 Тридентський Собор, сесія XXV. Декрет De invocatione... Sanctorum // Denz. 984 (1821).
162 Breviarium romanum. Заклик на свято Всіх Святих.
163 Пор., наприклад, 2 Сол. 1:10.
способом здійснюється наше єднання з небесною Церквою передовсім у бого-

служіннях, де сила Святого Духа діє на нас через таїнственні знаки, коли ми
у спільному піднесенні віддаємо Божій величі хвалу164 і всі ми, з кожного пле-
мені та язика, народу та нації (пор. Од. 5:9), ізбавлені кров’ю Христовою й зі-
брані в одну Церкву, одною піснею хвали величаємо Триєдиного Бога.
Тому найповніше ми приєднуємося до почитання небесної Церкви, коли
звершуємо Євхаристійне жертвоприношення, перебуваючи у спілкуванні
і вшановуючи передовсім пам’ять преславної Приснодіви Марії, але також
і блаженного Йосифа, апостолів, мучеників і всіх святих165.
(Душпастирські настанови)
51. Цей Священний Собор з великою пошаною переймає від наших пред-
ків їхню благоговійну віру в живу спільноту з братами, які перебувають у не-
бесній славі або ще очищуються після смерті, і знову вказує на декрети інших
Священних Соборів: Другого Нікейського166, Флорентійського167 і Тридент-
ського168. Водночас він у своїй пастирській турботі закликає всіх, кого це сто-
сується, щоб коли тут чи там закрадеться якесь зловживання, надмірність чи
нестача, то усувати їх або виправляти, укладаючи все для більшої Христової
та Божої слави. Нехай навчають вірних, що істинне почитання святих поля-
гає не так у багатоманітності зовнішніх проявів, як у силі нашої діяльної лю-
бові, з якою – на благо наше і Церкви – шукаємо у святих “і прикладу для
поведінки, і товариства для спілкування, і підмоги через їхнє заступниц-
тво”169. З іншого боку, нехай наставляють вірних, що наше спілкування з ти-
ми, хто в небесах, якщо сприймати його у повному світлі віри, аж ніяк не
збіднює того поклоніння, що його ми воздаємо Богові-Отцеві через Христа
у Дусі, а навпаки, щедріше його збагачує170.
Бо всі ми є дітьми Божими і становимо одну сім’ю у Христі (пор. Євр. 3:6),
коли спілкуємося у взаємній любові та в єдиній хвалі Пресвятій Тройці, разом
сповнюємо глибоке покликання Церкви й наперед смакуємо участь у літургії
164 Другий Ватиканський Собор. Конст. про святу літургію Sacrosanctum Concilium, гл. 5,
п. 104.
165 Пор. Missale romanum, канон Меси.
166 Пор. Другий Нікейський Собор. Акти, VII // Denz. 302 (600).
167 Пор. Флорентійський Собор. Декрет для греків // Denz. 693 (1304).
168 Пор. Тридентський Собор, сесія XXV. Декрет De invocatione... Sanctorum // Denz. 984–988
(1821–1824); сесія XXV. Декрет De Purgatorio // Denz. 983 (1820); сесія VI. Декрет De iustifica-
tione, кан. 30 // Denz. 840 (1580).
169 Missale romanum, із префації для святих, дозволеної дієцезіям Франції.
170 Пор. св. Петро Канізій. Великий катехизм, або Сума християнського вчення, гл. 3 (кри-
тичне видання F. Streicher), ч. 1, с. 15–16, п. 44 і с. 100–101, п. 49.

звершеної слави171. Коли ж бо з’явиться Христос і настане славне воскре-

сіння мертвих, слава Божа освітить небесне Місто, а світильником його буде
Агнець (пор. Од. 21:23). Тоді вся Церква святих у найвищому блаженстві лю-
бові поклонятиметься Богові й заколеному Агнцеві (пор. Од. 5:12), єдино-
гласно взиваючи: “Тому, хто сидить на престолі, і Агнцеві – благословення,
і честь, і слава, і влада на віки вічні” (Од. 5:13).
– Глава VIII –
Про Пресвяту Богородицю Діву Марію
в таїнстві Христа і Церкви
I. Вступ
(Пресвята Діва в таїнстві Христовім)
52. Всемилостивий і премудрий Бог, воліючи звершити ізбавління світу,
коли “сповнився час... послав свого Сина, що народився від жінки... щоб ми
прийняли усиновлення” (Гал. 4:4–5). “Він задля нас, людей, і нашого ради
спасіння зійшов із небес і воплотився з Духа Святого і Марії Діви”172. Це бо-
жественне таїнство спасіння об’являється нам і продовжується в Церкві, яку
Господь заснував як своє Тіло, в якій вірним, що тримаються Христа як Глави
і спілкуються з усіма його святими, також годиться почитати “преславну
Приснодіву Марію, Матір Бога і Господа нашого Ісуса Христа”173.
(Пресвята Діва в Церкві)

53. Бо Діву Марію, яка отримала вість від ангела, прийняла серцем і тілом
Слово Боже й породила Життя для світу, ми визнаємо і славимо як істинну
Матір Бога й Ізбавителя. Спасена в особливий спосіб з огляду на заслуги сво-
го Сина і поєднана з Ним тісною й нерозривною сув’яззю, вона була наділена
найвищим служінням і гідністю – стати Матір’ю Божого Сина, а отже улюб-
леною дочкою Отця і храмом Святого Духа; такою визначною благодаттю
вона обдарована незмірно щедріше за всяке інше створіння, земне і небесне.
І водночас вона родом Адамовим поєднана з усіма людьми, які потребують
171 Пор. Другий Ватиканський Собор. Конст. про святу літургію Sacrosanctum Concilium, гл. 1,
п. 8.
172 Константинопольський Символ віри // Mansi 3, 566. Пор. Ефеський Собор // там само,
4, 1130 (а також там само 2, 665 і 4, 1071); Халкидонський Собор // там само, 7, 111–116; Дру-
гий Константинопольський Собор // там само, 9, 375–396; Missale romanum, із «Вірую».
173 Missale romanum, із Канону.
спасіння; навіть більше – вона “справді мати членів (Христових)... бо своєю

любов’ю співдіяла тóму, щоб у Церкві народжувалися вірні, які є членами її
Глави”174. Тому й почитаємо її як найвидатнішого і цілковито виняткового
члена Церкви, як прегарний приклад і взірець Церкви у вірі й любові; до неї
Католицька Церква, навчена Святим Духом, ставиться з почуттям дочірнього
благоговіння, як до найулюбленішої матері.
(Намір Собору)
54. Тому цей Священний Собор, викладаючи вчення про Церкву, в якій
творить спасіння божественний Ізбавитель, має намір ґрунтовно висвітлити
як роль Пресвятої Діви у таїнстві воплоченого Слова й таїнственного Тіла,
так і обов’язки ізбавлених людей щодо Богородиці, Матері Христа і матері
людей, передусім вірних. Проте Собор не має на меті подати вичерпне вчен-
ня про Марію чи вирішити питання, ще не зовсім прояснені богословами.
Отож нехай залишаються в силі погляди, що їх вільно подають у католиць-
ких школах, про ту, яка займає у святій Церкві найвище місце після Христа
і водночас найближче до нас175.
II. Про роль Пресвятої Діви в ікономії спасіння

(Марія у Старому Завіті)
55. Святе Письмо Старого та Нового Завіту й шановане Передання дедалі
ясніше показують роль матері Спасителя в ікономії спасіння і немовби пред-
ставляють її перед нашими очима. Книги Старого Завіту описують історію
спасіння, яка поволі готувала прихід Христа у світ. Ці ранні документи – як їх
прочитують у Церкві і розуміють у світлі подальшого й повного об’явлення –
поступово проливають щораз ясніше світло на постать жінки, матері Ізбави-
теля. В цьому світлі вона пророчо виступає вже в обітниці про перемогу над
змієм, даній прабатькам, які впали у гріх (пор. Бут. 3:15). Це та Діва, котра
потім зачне і породить Сина, якого назвуть іменем Еммануїл (пор. Іс. 7:14;
Міх. 5:2–3; Мт. 1:22–23). Вона вирізняється серед смиренних і убогих Господа,
які з довірою сподіваються від Нього спасіння – і отримують його. Нарешті,
з цією преславною дочкою Сіону після довгого очікування на обіцяне сповню-
ються часи і постає нова Ікономія: Син Божий приймає від неї людську при-
роду, щоб таїнствами своєї плоті звільнити людину від гріха.
174 Св. Августин. Про священне дівство, 6 // PL 40, 399.

175 Пор. Павло VI. Промова на Соборі 4 грудня 1963 // AAS 56 (1964) 37.
(Марія у Благовіщенні)
56. Зволив Отець милосердя, щоб воплоченню передувала згода наперед
визначеної матері: оскільки жінка [Єва] призвела до смерті, то щоб і до життя
привела – жінка. Це преславно здійснилося в Матері Ісуса, яка привела на
світ само Життя, що все оновлює, і яку Бог наділив дарами, гідними такого
великого служіння. Тож не дивно, що у Святих Отців пішло в ужиток назива-
ти Богородицю всесвятою і вільною від усякої плями гріха, немовби виліпле-
ною Святим Духом, неначе посталою в новому творінні176. Діву з Назарета,
від першої миті свого зачаття обдаровану винятковим сяйвом святості, ан-
гел-благовісник за Божим дорученням вітає як “сповнену благодаті” (пор. Лк.
1:28 лат.), а вона відповідає небесному вісникові: “Ось я Господня слугиня:
нехай зо мною станеться по твоєму слову” (Лк. 1:38). Так Марія, дочка Ада-
мова, погодившись із Божим словом, стала Матір’ю Ісуса. Приймаючи від
усього серця спасенну Божу волю і не стримувана жодним гріхом, вона ціл-
ковито присвятила себе, Господню слугиню, особі та справі свого Сина, щоб
поруч з Ним і під Його рукою з милості всемогутнього Бога услуговувати
таїнству ізбавління. Отож Святі Отці слушно вважають, що Марія не була
просто пасивним знаряддям у Божих руках, а співпрацювала задля спасіння
людства у свободі віри й послуху. Вона-бо, як мовить св. Іриней, “послухом
стала причиною спасіння – і власного, і всього людського роду”177. А тому
багато давніх Отців у своїх проповідях охоче заявляють разом з Іринеєм: “Ву-
зол Євиного непослуху знайшов розв’язання через послух Марії; що діва Єва
зав’язала через невірство – те Діва Марія розв’язала через віру”178; порівнюю-
чи Марію з Євою, вони називають першу “матір’ю живих”179 і часто стверджу-
ють: “смерть – через Єву, життя – через Марію”180.
176 Пор. Герман Константинопольський. Гом. на Благовіщення Богородиці // PG 98, 328A;
його ж. На Успення, 2 // там само, 357; Анастасій Антіохійський. Друга проп. про Благо-
віщення, 2 // PG 89, 1377AB; його ж. Проп. 3, 2 // там само, 1388С; св. Андрей Критський.
Канон на Різдво Пресвятої Богородиці Діви, 4 // PG 97, 1321 AB; його ж. На Різдво Пресвятої
Богородиці Діви, 1 // там само, 812А; його ж. Гом. на Успення, 1 // там само, 1068С; св. Соф-
роній. Друге слово на Благовіщення, 18 // PG 87 (3), 3237BD.
177 Св. Іриней. Проти єресей, ІІІ, 22, 4 // PG 7, 959A; Harvey, 2, 123.
178 Св. Іриней, там само; Harvey, 2, 124.
179 Св. Епіфаній. Єресі, 78, 18 // PG 42, 728CD–729AB.
180 Св. Єронім. Лист 22, 21 // PL 22, 408. Пор. св. Августин. Проп., 51, 2, 3 // PL 38, 335; його ж.
Проп., 232, 2 // там само, 1108; св. Кирило Єрусалимський. Катехизи, 12, 15 // PG 33, 741AB;
св. Йоан Золотоустий. На Пс. 44, 7 // PG 55, 193; св. Йоан Дамаскин. Друга гом. на Успення
Пресвятої Богородиці Діви Марії, 3 // PG 96, 728.
(Марія і Дитя Ісус)

57. Це єднання Матері з Сином у ділі спасіння проявляється від часу дів-
ственного зачаття Христа аж до його смерті. Спершу – коли Марія, швидко
зібравшись, рушила в дорогу провідати Єлисавету, і та привітала її як бла-
женну через її віру в обіцяне спасіння, а Предтеча зрадів у лоні матері (пор.
Лк. 1:41–45). Потім у рождестві – коли Богородиця, сповнена радості, показа-
ла пастирям і мудрецям свого Єдинородного, який не порушив її дівочої
цілості, а освятив її181. А коли у храмі, принісши дарунок убогих, поставила
Його перед Господом, то почула провіщення Симеона, що її Син стане знаком
суперечності, а меч прошиє материнську душу, щоб відкрились думки бага-
тьох сердець (пор. Лк. 2:34–35). Коли ж батьки, загубивши отрока Ісуса, після
болісних пошуків знайшли його у храмі при справах Отця його, то не зро-
зуміли Синового слова, але мати його, роздумуючи, зберігала все це у своїм
серці (пор. Лк. 2:41–51).
(Марія в публічному житті Христа)

58. Значущою є присутність Ісусової матері в його публічному житті. Спо-
чатку, на весіллі в Кані Галилейській, вона своїм милосердям і заступництвом
спонукала Ісуса-Месію розпочати свої чудеса (пор. Йо. 2:1–11). Впродовж його
проповідування вона приймала слова, якими Син, вивищуючи Царство понад
зв’язки тіла і крові, проголошував блаженними тих, хто, як і вона, слухаючи
і зберігаючи слово Боже, вірно його виконують (пор. Мр. 3:35; Лк. 11:27–28;
Лк. 2:19 і 51). Так Пресвята Діва йшла шляхом віри і свою єдність із Сином вір-
но зберегла аж до хреста, при якому стояла з Божого промислу (пор. Йо. 19:25),
тяжко страждала разом зі своїм Первородним і материнською душею долуча-
лася до його жертви, з любові погоджуючись на заклання Жертви, що її сама
породила. Нарешті, Ісус Христос, умираючи на хресті, дав її за матір своєму
учневі, кажучи: “Жінко, ось син твій” (Йо. 19:26)182.
(Марія по вознесінні Христовім)

59. Оскільки ж Богові було завгодно урочисто об’явити Таїнство (sacramen-
tum) людського спасіння не раніше від зішестя обіцяного Христом Духа, то ба-
чимо, що апостоли до дня П’ятдесятниці “пильно й однодушно перебували на
молитві разом з жінками і Марією, матір’ю Ісуса, та з його братами” (Ді. 1:14);
бачимо й Марію, яка своїми молитвами благає дарування Духа, що вже при
181 Пор. Латеранський Собор 649 р., кан. 3 // Mansi 10, 1151; св. Лев Великий. Лист до Флавія-
на // PL 54, 759; Халкидонський Собор // Mansi 7, 462; св. Амвросій. Про навчання дів // PL 16,
320.
182 Пор. Пій XII. Енц. Mystici Corporis // AAS 35 (1943), с. 247–248.
Благовіщенні осінив був її. Нарешті, Пренепорочну Діву, збережену від уся-
кої плями первородного гріха183, коли вона завершила свій земний шлях, було
взято з душею і тілом до небесної слави184. І Господь возвеличив її як Царицю
всесвіту, щоб вона повніше уподібнилась до свого Сина, Володаря володарів
(пор. Од. 19:16) та переможця над гріхом і смертю185.
III. Про Пресвяту Діву і Церкву

(Марія і Христос – єдиний Посередник)
60. Є один лише наш Посередник, як сказав Апостол: “Один бо Бог, один
також і посередник між Богом та людьми – чоловік Христос Ісус, що дав себе
самого як викуп за всіх” (1 Тим. 2:5–6). І материнське служіння Марії щодо
людей ніяким чином не затінює і не применшує цього єдиного Христового
посередництва, а навпаки – показує його силу. Бо всякий спасенний вплив
Пресвятої Діви на людей походить не з якоїсь природної необхідності, а з Бо-
жого благовоління, випливає з багатства Христових заслуг, ґрунтується на
його посередництві, цілковито від нього залежить і з нього черпає всю свою
силу; це аж ніяк не стає на заваді безпосередньому єднанню вірних із Хрис-
том, а навпаки – йому сприяє.
61. Пресвята Діва, що її одвіку призначено бути Богоматір’ю при вопло-
ченні Божого Слова, волею божественного Провидіння постала на землі як
Мати-годувальниця божественного Ізбавителя, понад усіма всечесніша спо-
движниця і смиренна слугиня Господня. Зачавши Христа, породивши Його,
вигодувавши, привівши Отцеві до храму, страждаючи разом із Сином, що
вмирав на хресті, вона особливим чином – послухом, вірою, надією та пал-
кою любов’ю – співпрацювала зі Спасителем у його ділі відновлення надпри-
родного життя в душах. Тому вона є нашою матір’ю у вимірі благодаті.
62. Це материнство Марії невпинно триває в ікономії благодаті – від тієї
згоди, яку вона з вірою дала у Благовіщенні та якої непохитно трималася під
хрестом, аж до досягнення досконалості всіх обраних у вічності. Взята на не-
беса, не полишила вона цього спасенного служіння, а своїм різноманітним
183 Пор. Пій IX. Булла Ineffabilis, 8 грудня 1854 // Acta Pii IX, 1, I, с. 616; Denz. 1641 (2803).
184 Пор. Пій XII. Апост. конст. Munificentissimus, 1 листопада 1950 // AAS 42 (1950); Denz.
2333 (3903); св. Йоан Дамаскин. Похвала на Успення Богородиці, гом. 2 і 3 // PG 96, 721–761,
зокр. 728B; св. Герман Константинопольський. На Успення Пресвятої Богородиці, проп. 1 //
PG 98 (6), 340–348; проп. 3 // там само, 361; св. Модест Єрусалимський. На Успення Пресвятої
Богородиці // PG 86 (2), 3277–3312.
185 Пор. Пій XII. Енц. Ad coeli Reginam, 11 жовтня 1954 // AAS 46 (1954) 633–636; Denz. 3913н;
св. Андрей Критський. Гом. 3 на Успення Пресвятої Богородиці // PG 97, 1089–1109; св. Йоан
Дамаскин. Про православну віру, IV, 14 // PG 94, 1153–1161.
заступництвом далі здобуває нам дари вічного спасіння186. Своєю материнсь-

кою любов’ю вона дбає про тих братів свого Сина, які ще паломничають на
земному шляху, а надто про тих, хто перебуває в небезпеках і скруті, аж поки
не приведе їх до щасливої батьківщини. Тому Пресвяту Діву величають у Церк-
ві Заступницею, Помічницею, Споспішницею, Посередницею187. Треба, од-
нак, розуміти, що це ніяк не применшує гідності й дієвості єдиного Посе-
редника – Христа – і нічого не додає188.
Жодне-бо створіння ніколи не зможе стати в один ряд із воплоченим Сло-
вом-Ізбавителем. Але як у Христовому священстві різними способами беруть
участь і священнослужителі, й вірний люд, як одна Божа доброта по-різному
насправді проливається на різні створіння, так і єдине посередництво Ізба-
вителя не виключає, а навпаки – пробуджує створіння до різноманітної спів-
праці, що походить із єдиного джерела.
Церква без вагань визнає таке підпорядковане служіння Марії, постійно
його досвідчує і поручає його серцям своїх вірних, щоб, спираючись на цю
материнську підмогу, вони міцніше трималися Посередника і Спасителя.
(Марія, Діва й Матір, – прообраз Церкви)

63. Пресвята Діва даром і служінням божественного материнства єднаєть-
ся із Сином-Ізбавителем, а своїми особливими благодаттю і служінням тісно
пов’язана також із Церквою. Як навчав уже св. Амвросій, Богородиця є про-
образом Церкви у вимірі віри, любові й досконалої єдності з Христом189. Бо в
таїнстві Церкви, яка й сама слушно зветься матір’ю і дівою, Пресвята Діва
Марія займає чільне місце, подаючи видатний та неповторний взірець і діви,
і матері190. З вірою й послухом вона породила на землі самого Отцевого Си-
на – і то не спізнавши мужа, а осінена Святим Духом. Неначе нова Єва, але
вже не давньому змієві, а Божому вісникові вона йняла віру, не затьмаривши
її жодним сумнівом. Тож і породила Сина, якого Бог поставив первородним
186 Пор. Кльойтґен (Kleutgen), перероблений текст De mysterio Verbi incarnati, гл. 4 // Mansi 53,
290; св. Андрей Критський. На Різдво Марії, проп. 4 // PG 97, 865A; св. Герман Константино-
польський. На Благовіщення Богородиці // PG 98, 321BC; його ж. На Успення Богородиці, ІІІ //
там само, 361D; св. Йоан Дамаскин. На Успення Пресвятої Богородиці Діви Марії, гом. 1, 8 //
PG 96, 712BC–713A.
187 Пор. Лев XIII. Енц. Adiutricem populi, 5 вересня 1895 // ASS 28 (1895–1896) 129; св. Пій X.
Енц. Ad diem illum, 2 лютого 1904 // Acta I, c. 154; Denz. 1978a (3370); Пій XI. Енц. Miserentis-
simus Redemptor, с. 178; Пій XII. Радіозверн. 13 травня 1946 // AAS 38 (1946) 266.
188 Пор. св. Амвросій. Лист 63 // PL 16, 1218.
189 Пор. св. Амвросій. Поясн. Лк., ІІ, 7 // PL 15, 1555.
190 Пор. Псевдо-Петро Даміан. Проп. 63 // PL 144, 861AB; Ґотфрід Сен-Вікторський. На Різд-
во Пресвятої Богородиці Марії // рук. 1002, бібл. Мазаринська, Париж, арк. 109зв.; Ґергог
Райхерсперзький. Про славу і честь Сина Людського, 10 // PL 194, 1105AB.
між багатьма братами (пор. Рим. 8:29), тобто між вірними, в породженні й ви-
хованні яких вона співпрацює своєю материнською любов’ю.
64. Тому-то й Церква, споглядаючи сокровенну святість Марії, наслідуючи
її любов і вірно виконуючи волю Отця, прийняту з вірою через Боже слово, –
сама стає матір’ю, адже проповіддю і хрещенням породжує до нового й віч-
ного життя дітей, зачатих від Святого Духа і народжених від Бога. Церква є
також і дівою, яка в незайманій чистоті дотримується обітниці вірності, да-
ної Женихові; наслідуючи матір свого Господа, вона силою Святого Духа дів-
ственно зберігає непорушну віру, стійку надію та щиру любов191.
(Чесноти Діви Марії)

65. І хоч Церква у Пресвятій Діві вже сягає тієї досконалості, завдяки якій
без плями чи зморшки перебуває (пор. Еф. 5:27), християни й далі змагають
до того, щоб, долаючи гріх, зростати у святості; тому й підносять вони свої
очі до Марії – осяйного взірця чеснот для всієї спільноти вибраних. Роздуму-
ючи про неї та споглядаючи її у світлі Слова, що стало людиною, Церква благо-
говійно заглиблюється у найвище таїнство Воплочення і щораз більше упо-
дібнюється до свого Жениха. Адже Марія, увійшовши невіддільно в історію
спасіння, об’єднує в собі найважливіші правди віри і їх віддзеркалює; коли
про неї проповідують і її почитають, вона прикликає віруючих до свого Сина,
його жертви і до любові Отця. А Церква, прямуючи у славі Христовій, щораз
більше уподібнюється до свого вишнього Взірця, безнастанно зростаючи у ві-
рі, надії й любові, в усьому шукаючи Божу волю та її виконуючи. Тому й у своїй
апостольській праці Церква слушно покладається на ту, яка породила Хрис-
та; а Він був зачатий від Духа Святого й народився від Діви для того, щоб че-
рез Церкву народжуватися і зростати у серцях вірних. Ця Діва своїм життям
дає приклад того материнського почуття, яке має надихати всіх, хто співпра-
цює в апостольській місії Церкви для відродження людини.
IV. Про почитання Пресвятої Діви у Церкві

(Про природу і основи цього культу)
66. Благодать Божа возвеличила Марію над усіма, крім її Сина, – і над ан-
гелами, і над людьми, – тож Церква справедливо вшановує її особливим по-
читанням як найсвятішу Богоматір, причетну до таїнств Христових. І від
найдавніших часів Пресвяту Діву почитають, називаючи “Богородицею”; під
191 Пор. св. Амвросій. Поясн. Лк., ІІ, 7 і Х, 24–25 // PL 15, 1555 і 1810; св. Августин. На Йо. трак-
тат 13, 12 // PL 35, 1499; його ж. Проп. 191, 2, 3 // PL 38, 1010. Пор. також: Беда Преподобний.
Поясн. Лк., І, гл. 2; Ісаак де Стелла. Проп. 51 // PL 194, 1863A.
її покров вірні з молитвою поспішають при всякій небезпеці чи потребі192.

Надто ж після Ефеського Собору культ Марії дивовижно зростав серед На-
роду Божого у почитанні й любові, у взиванні й наслідуванні, за її власним
пророчим словом: “Ублажатимуть мене всі роди, велике бо вчинив мені Все-
могутній” (Лк. 1:48–49). Цей культ, який завжди існував у Церкві, попри свою
цілковиту винятковість, все ж суттєво відрізняється від того культу-поклонін-
ня, що його віддаємо воплоченому Слову нарівні з Отцем і Святим Духом,
і водночас вельми йому сприяє. Бо різні форми побожності щодо Богороди-
ці, що їх Церква схвалила в межах здорового і православного вчення відпо-
відно до обставин часу і місця та до характеру і вдачі вірних, спричиняють те,
що, вшановуючи Матір, ми належно пізнаємо, любимо та прославляємо Сина,
що “в Ньому все було створене” (Кол. 1:15–16), Сина, в якому “сподобалося
Богові, щоб уся повнота перебувала” (Кол. 1:19), Сина, чиї заповіді бережемо.
(Про дух цього культу)

67. Цю католицьку доктрину Священний Собор викладає з метою напу-
чення всіх дітей Церкви, щоб вони щиро плекали культ – передовсім літур-
гійний – Пресвятої Діви; щоб високо цінували ті практики і навики благочес-
тя щодо неї, які впродовж століть були схвалені Учительством Церкви; щоб
благоговійно зберігали все, що в минулі часи було постановлено щодо почи-
тання ікон Христа, Пресвятої Діви та святих193. А богословів і проповідників
Божого слова Собор наполегливо закликає, щоб, розглядаючи виняткову гід-
ність Богородиці, однаково пильно остерігалися як хибних перебільшень, так
і надмірної вузькоглядності194. Плекаючи під проводом Учительства Церкви
вивчення Святого Письма, Святих Отців і Вчителів Церкви, а також літургії,
нехай вони правильно висвітлюють служіння і привілеї Пресвятої Діви, які
завше стосуються Христа – джерела всякої правди, святості й благочестя. Не-
хай пильно уникають таких висловів та вчинків, які могли б навіяти відділеним
братам чи будь-кому іншому хибне уявлення про істинне вчення Церкви.
Далі, нехай вірні пам’ятають, що справжнє почитання не полягає ні в безплід-
ному й минущому почутті, ні у марновірстві, а походить з істинної віри, яка
веде нас до визнання величі Богородиці й спонукає нас любити свою Матір
синівською любов’ю і наслідувати її чесноти.
192 Пор. Breviarium romanum, антифон “Під Твій покров”, із першої Вечірні малої служби
Пресвятої Діви Марії.
193 Пор. Другий Нікейський Собор, 787 р. // Mansi 13, 378–379; Denz. 302 (600–601); Три-
дентський Собор, сесія XXV // Mansi 33, 171–172.

194 Пор. Пій XII. Радіозверн. 24 жовтня 1954 // AAS 46 (1954) 679; його ж. Енц. Ad caeli Regi-
nam, 11 жовтня 1954 // AAS 46 (1954) 637.

V. Марія – знамення непохитної надії

та розради для мандрівного Народу Божого
68. А тим часом Мати Ісусова, – яка на небесах уже прославлена з тілом
та душею і є прообразом та началом тієї Церкви, що звершиться в будучому
віці, – також і на цій землі сяє мандрівному Народові Божому знаменням не-
похитної надії та розради, аж поки настане день Господній (пор. 2 Пт. 3:10).
69. Цьому Священному Соборові приносить велику радість і втіху те, що
й поміж відділених братів не бракує тих, які віддають Матері Господа і Спаси-
теля належну шану, зокрема серед східних християн, які палко й віддано по-
читають Богородицю Приснодіву195. Нехай усі Христові вірні наполегливо
благають Матір Божу і Матір людей, яка при початках Церкви пособляла
своїми молитвами, щоб вона й нині, возвисившись у небесах над усіма бла-
женними й ангелами, у сопричасті з усіма святими заступалася перед своїм
Сином, щоб усі народи – і ті, що величаються йменням християн, і ті, що досі
не знають свого Спасителя, – зібрались у мирі та злагоді в один Народ Божий
на славу Пресвятої і Нероздільної Тройці.
***
Все викладене в цій догматичній Конституції й кожне з викладеного зокре-
ма було до вподоби Отцям Священного Собору. І Ми апостольською владою,
даною Нам Христом, разом із Високодостойними Отцями у Святому Духові
це схвалюємо, вирішуємо і постановляємо; і те, що було соборно постановле-
но, наказуємо для Божої слави оприлюднити.
Рим, при соборі св. Петра,
21 листопада 1964 року.
Я, Павло, Єпископ Католицької Церкви
(Далі йдуть підписи Отців Собору)
***
З актів Святого Вселенського ІІ Ватиканського Собору
(Повідомлення Преосвященного Генерального Секретаря Собору
під час 123-го Загального засідання 16 листопада 1964 року)
Було дано запит, якою повинна бути богословська оцінка науки, викладе-
ної у Схемі “Про Церкву”, що поставлено на голосування.
195 Пор. Пій XI. Енц. Ecclesiam Dei, 12 листопада 1923 // AAS 15 (1923) 581; Пій XII. Енц. Ful-
gens corona, 8 вересня 1953 // AAS 45 (1953) 590–591.

Щодо Зауважень, які стосуються до третього розділу Схеми “Про Церк-

ву”, Богословська комісія дала таку відповідь:
“Само собою очевидно, що текст Собору треба завжди пояснювати згідно
з загальними правилами, знаними всіма”.
З цього приводу Богословська комісія покликається на свою Декларацію
від 16 березня 1964 року, текст якої тут подаємо:
“Беручи до уваги соборові звичаї та душпастирську мету нинішнього Со-
бору, цей Собор визначає обов’язковими для всієї Церкви лише ті приписи
стосовно віри та звичаїв, що їх він такими виразно визначить.
Однак стосовно інших постанов, що їх Собор пропонує в якості вчення
Найвищого Учительства Церкви, то всі вірні, й кожен зокрема, повинні їх
прийняти та засвоювати згідно з духом самого Собору, як це видно або з обго-
ворюваного предмета, або зі способу висловлення, відповідно до норм бого-
словської інтерпретації”.
За розпорядженням Вищої Влади Отцям подаються до відома Попередні
пояснювальні нотатки до Зауважень, які стосуються до третього розділу Схе-
ми “Про Церкву”. Подане у третьому розділі навчання треба пояснювати і ро-
зуміти згідно з міркуваннями та рішеннями цих Нотаток.
Попередні пояснювальні нотатки

Комісія постановила перед обговоренням Зауважень подати такі загальні
міркування:
1. “Колегію” слід розуміти не у “строго юридичному” значенні, тобто як
групу рівних, що делегували свою владу їхньому голові, а як постійну спіль-
ноту, устрій і владу якої слід виводити з Об’явлення. Тому у відповіді на За-
уваження № 12 чітко сказано про Дванадцятьох, яких Господь поставив “на
зразок колегії”, тобто “постійного зібрання” (coetus) (пор. також Зауваження
№ 53). З тієї причини щодо Колегії Єпископів часто використовують слова
“чин” (ordo) або “корпус” (corpus). Паралелізм між Петром та іншими апосто-
лами, з одного боку, й Верховним Архиєреєм і єпископами – з іншого, не озна-
чає ні передання надзвичайної влади апостолів їхнім наслідникам, ані, звісно,
“рівності” між Головою і членами Колегії, а лише “пропорційність” між пер-
шим співвідношенням (Петро – апостоли) і другим (Папа – єпископи). Тому
комісія вирішила писати у п. 22: не ідентичним (eadem), а подібним (pari) чи-
ном (пор. Зауваження № 57).
2. “Членами Колегії” стають силою єпископського посвячення (рукополо-
ження) та єрархічного сопричастя з Головою і членами Колегії (пор. п. 22, § 1,
в кінці).
У посвяченні передається “онтологічна” участь у “священному служінні”
(munera sacra), як це безсумнівно випливає з Традиції, зокрема літургійної.
Тут спеціально використане слово “служіння” (munera), а не “влада” (potestas),

тому що останній вислів можна було б розуміти як владу, яку можна здійсню-
вати вільно (ad actum expedita). Але щоб можна було таку владу здійснювати,
має бути зроблено канонічне чи юридичне “визначення” (determinatio) з боку
єрархічної влади (auctoritas). І це визначення влади може полягати в наданні
якоїсь особливої посади (officium) чи у призначенні підлеглих, і його слід да-
вати згідно з нормами, затвердженими Найвищою Владою. Такої подальшої
норми вимагає сама природа справи, бо йдеться про служіння, що їх повинні
здійснювати кілька осіб, які за волею Христа співпрацюють у єрархічний спо-
сіб. Цілком очевидно, що це “сопричастя” в житті Церкви видозмінювалося
відповідно до обставин часу, перш ніж воно було, так би мовити, кодифікова-
не у праві.
Тому чітко зазначено, що є необхідним “єрархічне” сопричастя з Головою
і членами Церкви. “Сопричастя” – це поняття, яке було у великій пошані
в давній Церкві (а також є шанованим сьогодні, особливо на Сході). Йдеться
не про якесь неозначене “почуття”, а про “органічну дійсність”, яка вимагає
юридичної форми і водночас надихається любов’ю. Тому Комісія майже одно-
голосно постановила, що треба писати: “в єрархічному сопричасті” (пор. За-
уваження № 40, а також і те, що сказано про “канонічну місію” в п. 24).
3. Про Колегію, яка не існує без Голови, сказано, що вона “також є
суб’єктом верховної і повної влади над усією Церквою”. Це треба обов’язково
прийняти, щоб ніщо не загрожувало повноті влади Римського Архиєрея. Бо
Колегія за необхідністю завжди передбачає і свого Голову, який зберігає в Ко-
легії своє цілісне служіння Намісника Христа і Пастиря вселенської Церкви.
Іншими словами, йдеться про різницю не між Римським Архиєреєм і єписко-
пами, взятими разом, а між Римським Архиєреєм як таким і Римським Архи-
єреєм разом з єпископами. Оскільки Верховний Архиєрей – Голова Колегії,
він може сам виконувати певні чинності, які жодним чином не входять до
повноважень єпископів, наприклад скликати Колегію і нею керувати, затвер-
джувати норми її діяльності тощо (пор. Зауваження № 81). На розсуд Верхов-
ного Архиєрея, якому доручено дбати про все Христове стадо, належить –
відповідно до потреб Церкви, що змінюються з плином часу, – визначати
спосіб, яким ця опіка має здійснюватися: чи особисто, чи колегіяльно. Керу-
ючи колегіяльною діяльністю, її плеканням і утвердженням на благо Церкви,
Римський Архиєрей діє на власний розсуд.
4. Верховний Архиєрей, як Найвищий Пастир Церкви, може виконувати
свою владу в будь-який час на свій розсуд, як цього вимагає сам його уряд.
А Колегія, хоч вона й існує завжди, все ж не завжди діє строго колегіяльно, як
це випливає з церковної Традиції. Іншими словами, вона не завжди є “впов-
ні активною” (in actu pleno), а, навпаки, тільки деколи діє строго колегіяльно,
причому лише за згодою Голови. Коли сказано “за згодою Голови”, це не треба
розуміти як якусь залежність від когось іззовні; термін “за згодою”, навпаки,
нагадує про сопричастя між Головою та членами і припускає необхідність дії,
на яку уповноважений лише сам Голова. Це виразно стверджується в п. 22,
§ 2 і пояснюється там само, в кінці. Обмежувальний вислів “лише за згодою
Голови” охоплює всі випадки, тому є очевидним, що норм, затверджених
Найвищою Владою, слід дотримуватися завжди (пор. Зауваження № 84).
Однак із цього всього випливає, що йдеться про тісну злуку єпископів зі
своїм Головою і ніколи – про дію єпископів незалежно від Папи. В останньо-
му випадку, якщо відсутня дія Голови, єпископи не можуть діяти як Колегія,
як це зрозуміло із самого поняття “Колегії”. Це єрархічне сопричастя всіх
єпископів із Верховним Архиєреєм є, безумовно, звичайним у Традиції.
N. B. Без єрархічного сопричастя не може здійснюватися сакраментально-

онтологічне служіння, яке треба відрізняти від юридично-канонічного аспек-
ту. Однак Комісія не вважала за потрібне обговорювати питання законності
й правосильності, лишивши їх для обговорення богословам, особливо щодо
питання влади, яка фактично здійснюється у відділених східних християн
і яку пояснюють по-різному.
Перікл Фелічі,
титулярний Архиєпископ Самосатський,
Генеральний Секретар Собору

Світло народів

Uploaded by

Document Information

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Світло народів

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

Павло, єпископ,

слуга слуг Божих,

(Спасительний задум Отця)

(Послання і місія Сина)

(Освячення Церкви Святим Духом)

11 // PL 39, 1499; св. Йоан Дамаскин. Проти іконоборців, 11 // PG 96, 1357.

у храмі (пор. 1 Кор. 3:16, 6:19), в них і молиться та засвідчує усиновлення їх

ці образи, взяті чи то зі скотарства, чи з землеробства, чи з будівництва, а то

у вигнанні, щоб шукати й пізнавати горішнє, “де Христос перебуває, сівши

(Таїнственне Тіло Христове)

6 Пор. св. Тома. Сума теології, III, пит. 62, арт. 5, до 1.

Всім членам треба уподібнюватися до Нього, доки “Христос вообразиться”

(Церква видима й духовна)

AAS 42 (1950) 571.

ність її прирівнюють до таїнства воплоченого Слова; бо як прийнята Божим

11 Пор. Лев XII. Енц. Satis cognitum, с. 713.

Ватиканський Собор // Denz. 1782 (3001)) її названо “Святою (католицькою, апостольською)

(Новий союз і новий народ)

(Царське священство вірних)

всього народу приносить її Богові; а вірні, силою свого царського священства,

(Здійснення царського священства у святих Таїнствах)

(Духовне розуміння віри Народу Божого і його харизми)

варто зухвало сподіватися, що з них будуть плоди апостольських діянь. Су-

(Вселенськість Народу Божого)

23Св. Йоан Золотоустий. На Йо. гом. 65, 1 // PG 59, 361.

25Пор. св. Ігнатій Антіохійський. До римлян, пролог // Funk, PA, І, 252.

що своє виняткове становище вони мають приписувати не власним заслугам,

Orientalis Ecclesiae, 9 квітня 1944 // AAS 36 (1944) 137.

20 грудня 1949 // AAS 42 (1950) 142.

(Місійний характер Церкви)

Архиєпископа Бостонського // Denz. 3869–3872.

хрещення; вириває з рабства гріха; поєднує їх із Христом, щоб через любов

і начало єдності віри та сопричастя37. Священний Собор знову подає всім

(Єпископи – наступники апостолів)

Denz. 1821 (3050н).

тіохійський, у різних місцях.

пор. там само, ІV, 26, 2, а також ІV, 33, 8.

171н; св. Ігнатій Антіохійський. До філадельфійців, 2; До смирнян, 8; До магнесійців, 3; До

апостолів51 як пастирі Церкви: хто слухає їх – Христа слухає; а хто гордує

(Таїнственний характер єпископства)

ження є істинним святим Таїнством.

шість священства”. Пор. Sacramentarium Leonianum / вид. C. Mohlberg. Sacramentarium Vero-

(Колегія єпископів та її Глава)

56 Пор. Апостольське Передання, 2 // SChr, вид. Botte, с. 27.

SCh. 41, с. 66н і в інших місцях; Нікейський Собор, кан. 5 // COD, с. 7.

нювати. Щодо єпископського чину, який є наступником колегії апостолів

(Взаємини між єпископами в Колегії)

й єдина вселенська (catholica) Церква68. Тому єпископи представляють ко-

Адже це з Божого Провидіння сталося, що різні Церкви, засновані в різ-

та Антіохію, кан. 7 про Єрусалим // COD, с. 8; Четвертий Латеранський Собор, 1215 р.

(Єпископський обов’язок навчати віри)

(Єпископський обов’язок освячувати)

Rоmае, 1873, с. 139.

(Єпископський обов’язок правити)

87 Мозарабська молитва // PL 96, 759В.

Літургії цього рукоположення, після Te Deum.

авторитетом і священною владою, яку мають використовувати лише задля

Пор. звіт Дзінеллі // Mansi 52, 1114 D.

(Різні служіння пресвітерів)

98 Пор. св. Ігнатій Антіохійський. До ефесян, 5, 1 // Funk, PA І, с. 218.

Діонисій. Церковна єрархія 1, 2 // PG 3, 372D.

AAS 39 (1947) 553; Denz. 2300 (3850).

Собор. Конст. про святу літургію Sacrosanctum Concilium, пп. 7, 47.

цит. у св. Кипріяна. Лист 48, 2 // Hartel, ІІІ, 2, с. 610.