«БАНАНОВІ РЕСПУБЛІКИ»: ТИПОВІ ОЗНАКИ ТА СУЧАСНИЙ

РОЗВИТОК

Дослідження

Термін «бананова республіка»

Загальні відомості
Бана́нова респу́ бліка (англ. banana republic, ісп. república bananera) —
напівжартівлива й часто принизлива назва типової сировинно-аграрної
країни так званого «Третього світу», найчастіше латиноамериканської, яка
політично недорозвинена, а саме: не має власної політичної еліти або класу;
політично нестійка; економічно слаборозвинена та несамостійна; перебуває
під управлінням самопризначеної влади або такої, яка захопила її в результаті
змови або заколоту, місцевою корумпованою клікою або хунтою.
У більшості випадків у таких країнах зберігається колоніальний або
постколоніальний суспільний устрій з маленьким, значною мірою вільним
соціальним шаром на верхівці та великим шаром селян, робітників і слуг, які
живуть у нестерпних умовах. Крім вищеназваних ознак, «бананові
республіки» зазвичай мають бідну інфраструктуру, нерозвинену систему
народної освіти, відсталу економіку, низькі внутрішні інвестиції, залежність
від іноземних інвестицій, дефіцит бюджету та слабку власну валюту.
Політичний устрій також часто нестабільний, а влада змінюється в результаті
переворотів. Великий політичний вплив у таких країнах мають інші держави
або корпорації.
У вузькому сенсі це поняття вживали щодо країн Центральної Америки
(зокрема Гондурас, Гватемала), де протягом тривалого часу американська
фруктова компанія «Чікіта» (колишня «Юнайтед-фрут-компані», яка потім
перейменувалася спершу на «Юнайтед-брендз-компані», а вже згодом
«Чікіта-брендз-інтернешнл-інкорпорейтед») мала значний вплив на
економіку та політику країн регіону (зокрема організувала кілька військових
інтервенцій і подальших за ними державних переворотів, унаслідок яких
компанія отримала велику площу сільськогосподарських земель).
Країни, які входять до “бананових республік”: Гватемала, Нікарагуа,
Гондурас, Колумбія, Панама.

Які країни входять до бананових республік

Гватемала
Гватемала є відсталою аграрною країною. За обсягом виробництва Гватемала
перевершує інші країни Центральної Америки.
Не менш цікавий і точний опис сусідньої Гватемали залишив
шведський принц Вільгельм, який відвідав її на початку 1920-х. Чи не
найбільше принца вразило становище, у якому перебувала гватемальська
еліта — купка креольських родин, нащадків іспанських завойовників. Будучи
власниками величезних плантацій, вони вели розкішний спосіб життя, але не
переймалися модернізацією своїх архаїчних господарств. На іноземну
економічну експансію гватемальська еліта також дивилася крізь пальці.
Єдиним справжнім захопленням цих заможних, але погано освічених людей
було політиканство. Щаблем нижче перебував середній клас, який складався
з дрібних чиновників, крамарів, митців, торговців. Він був таким
нечисленним, а його становище таким непевним, що стати опорою режиму
він не міг. А ще нижче розкинулися широкі маси вкрай бідних,
неписьменних індіанців, чия примітивна праця була основною рушійною
силою гватемальської економіки. У сучасних термінах бананова республіка
— це башта з обірваними соціальними ліфтами.
Зрозуміло, що країна з такою соціальною структурою приречена на
політичну нестабільність, яка є другою характерною рисою бананових
республік. Джерел такої нестабільності два. Перше — це, власне, соціальне
розшарування, яке за відсутності соціальних ліфтів та компромісної
державної політики створює ефект перегрітого котла, що рано чи пізно
вибухає. Європейські еліти пішли на історичний компроміс із промисловим
робітництвом ще в середині ХІХ століття, чим раз і назавжди обеззброїли
тих, хто планував поставити пролетаріат на службу революції (у ХХ столітті
червоні прапори над Європою замайорять лише завдяки радянським
завойовникам). Еліти ж бананових республік відповідали на невдоволення
виключно брутальною силою. «Уся ця гнила й застаріла система правління
тримається на праві сильного.
Допоки президент має гроші в скарбниці й солдатів у кожному
містечку, він тримається в кріслі»,— писав принц Вільгельм. Отже, бананові
республіки та країни зі схожою внутрішньою будовою приречені на
громадянські війни та калейдоскопічну зміну режимів, які можуть зберігати
формальні ознаки демократії (вибори, парламент, Конституція тощо), але за
своєю суттю будуть авторитарними. «Влада коливається між каудильо,
уповноваженим земельною аристократією та вищим духівництвом, і
каудильо-демагогом, який час від часу струшує аморфні маси, здатні швидко
піднятися й ще швидше повернутися до звичної апатії», — напише про
Латинську Америку французький історик П’єр Шоню.
Другим джерелом нестабільності бананових республік є залежність
національних еліт від бізнес-інтересів іноземних корпорацій. Як свідчить
досвід Гватемали та Гондурасу, відносини, що починалися як партнерство
заради взаємного збагачення, легко змінювали свою природу, і політичні
лідери ставали заручниками своїх «бізнес-партнерів». Скажімо, у 1911 році
Cuyamel Fruit Company ініціювала й профінансувала державний переворот,
оскільки не могла дійти згоди з президентом Міґелем Давілою щодо
концесій. Після перевороту з політичного небуття витягли й посадили в
крісло одного з колишніх президентів Мануеля Бонілью, який радо виконав
усі побажання компанії. У Гватемалі переворот 1921-го замовили їхні
конкуренти з United Fruit Company, замінивши впертого Карлоса Ерреру
лояльним генералом Хосе Ореллано, і також через питання концесій. Це
тільки окремі довільно вибрані приклади того, яким жалюгідним було
становище тамтешніх еліт, примушених виконувати роль обслуги іноземних
компаній. Таким чином, опинившись у статусі бананової республіки, країна
ніби потрапляє в замкнене коло. Щоб вийти на шлях сталого розвитку, їй
треба досягти внутрішнього консенсусу й повернути собі державну
суб’єктність, але політична нестабільність та масові злидні затримують її в
стані перманентної кризи.

Нікарагуа
Нікарагуа — аграрна країна. Основні галузі промисловості: харчова,
хімічна, металовиробна, текстильна та легка промисловість, нафтова. У
загальному вантажообігу країни провідна роль належить автотранспорту.
Основна частина транспортних артерій зосереджена в західній частині
країни.
У 1993 загальна протяжність доріг в країні — понад 24 тис. км,
здебільшого без твердого покриття. Національна авіакомпанія «Аероніка»
здійснює польоти на внутрішніх і міжнародних лініях з столичного летовища
Лас-Мерседес. Гол. морські порти — Корінто, Пуерто-Кабесас і Блуфілдс.
Найбільший морський порт — Корінто, сполучений зі столицею залізницею.
За даними [Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation, U.S.A. 2001]:
ВВП — $ 2,2 млрд. Темп зростання ВВП — 4 %. ВВП на душу населення —
$452. Прямі закордонні інвестиції — $ 133 млн. Імпорт (нафта,
несільськогосподарська сировина, споживчі товари тривалого користування і
обладнання) — $ 1,5 млрд (г.ч. США — 31 %; Ґватемала та Японія — по 10
%; Нідерланди — 7,7 %; Мексика — 2,8 %). Експорт (сільськогосподарська
продукція, передусім кава, бавовна, цукор, м'ясо і банани) — $ 896 млн (г.ч.
США — 36 %; Німеччина — 12,7 %; Коста Рика — 4,5 %; Іспанія — 4,2 %).

Гондурас
Гондурас — одна з найвідсталіших країн Північної Америки.
Економічне зростання в останні кілька років складає в середньому 7 %
на рік, що є одним з найвищих показників в Латинській Америці .
У той час економіка країни виявилася фактично підпорядкована
американської корпорації «Юнайтед фрут компані». Вона контролювала
вирощування і експорт тропічних культур: бананів, цукрової тростини, какао,
земляного горіха. Корпорація володіла величезними плантаціями, причому
не тільки в Гондурасі, а й в інших центральноамериканських державах,
споруджувала власні шосейні і залізні дороги для транспортування бананів.
«Юнайтед фрут компані» взяла під свій контроль морські перевезення,
транспорт і зв’язок у багатьох державах того регіону, регулярно втручаючись
в їхню внутрішню політику.
Країни, формально є незалежними, фактично контролювалися США, їх
природними і господарськими ресурсами користувалися американці, а
політичне життя країни відрізнялася крайньою нестабільністю. Змінюють
один одного політичні режими залишалися під впливом штатів. Влучну
назву, дане Гондурасу – «бананова республіка», – поширилося і на інші
центральноамериканські країни.
Гондурас — г.ч. аграрна країна, одна з найменш розвинених країн в
західній півкулі. Основні галузі промисловості: текстильна, цукрова, харчова,
нафтопереробна, паперова. У 1994 в обробній промисловості було зайнято
бл. 10% економічно активного населення; на її частку припадало 22% ВВП, а
в 1995 — 30%. Внутрішній транспортт г.ч. автомобільний та морський,
меншою мірою — залізничний. У містах Тегусігальпа, Ла-Сейба і Сан-
Педро-Сула є міжнародні аеропорти. Ла-Сейба — порт на Карибському морі;
інший важливий порт — Пуерто-Кортес, через який проходить основний
обсяг зовнішньої торгівлі. Єдиний порт на Тихому океані — Амапала. У 1979
в затоці Фонсека був побудований порт Лоренцо, а в 1980 — порт Пуерто-
Кастилья на Карибському узбережжі.

Колумбія
Колумбія є аграрно-індустріальною країною. Основні галузі
промисловості: текстильна, харчова, нафтова, хімічна, цементна,
гірнича. Транспорт: залізничний, автомобільний, морський, повітряний.
Найбільші порти: Картахена, Барранкілья, Буенавентура, Тумако,
Ковеньяс і Мамональ (останні два — нафтові).
Обсяг повітряних перевезень вантажів наприкінці XX століття різко
зріс і склав у 1996 близько 60 тис. тонн.
За даними Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation, U.S.A (2001):
ВВП — $ 97,5 млрд. Темп зростання ВВП — 0,6 %. ВВП на душу населення
— $ 2392. Прямі закордонні інвестиції — $ 1,5 млрд. Імпорт — $ 18 млрд
(головним чином США — 41,5 %, Венесуела — 10,0 %, Німеччина — 5,0 %,
Японія — 4,3 %). Експорт — $ 15,2 млрд (головним чином США — 48,5 %,
Венесуела — 7,9 %, Німеччина — 9,0 %, Італія — 6,0 %).
Обробна промисловість продовжує грати ключову роль в економіці Колумбії;
на її частку припадає 19 % ВВП (дані на 1996 рік) і 16 % трудових ресурсів
(за даними на 1990 рік). Велика частина обладнання і машин ввозиться з-за
кордону. На початку 1990-х років продукція обробних галузей становила 20-
30 % від обсягу експорту.Найбільші порти: Картахена, Барранкілья,
Буенавентура, Тумако, Ковеньяс і Мамональ

Панама
Панама знаходиться на перехресті світових морських комунікацій,
один з найбільших міжнародних торгово-фінансових центрів. Основні
галузі промисловості: конструкційних матеріалів, нафтопереробна,
рибна, цементна.
Панама — велика транзитна країна, що обумовлено г.ч. Панамським
каналом. Транспорт г.ч. автомобільний, морський, повітряний. У країні є 115
аеродромів. Сучасний аеропорт в місті Панама є теж важливим транзитним
пунктом, що зв'язує Північну і Південну Америку.
За даними [Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation, U.S.A. 2001]:
ВВП — $ 8,8 млрд (понад 60 % — за рахунок транзитних транспортних
операцій). Темп зростання ВВП — 4,1 %. ВВП на душу населення — $ 3200.
Прямі закордонні інвестиції — $ 1,2 млрд. Імпорт — $ 4 млрд. (г.ч. США —
39,7 %; Японія — 9 %; Мексика — 4,9 %). Експорт — $ 3 млрд. (г.ч. США —
39,0 %; Швеція — 7 %; Коста Рика — 6,6 %; Іспанія — 5,4 %; країни
Бенілюксу — 4,3 %). Витрати Панами на імпорт завжди перевищували
прибутки від експорту. Панама ввозить сиру нафту, транспортні засоби і
іншу промислову продукцію. Основні статті експорту — банани, креветки,
цукор-сирець і нафтопродукти.

ДНР
«Доне́цька наро́ дна респу́ бліка» (рос. Донецкая народная республика)
або «ДНР» — окупаційний маріонетковий режим, встановлений Російською
Федерацією на окупованій нею території окремих районів Донецької області
України, самоназва терористичного квазідержавного утворення, визнаного
лише РФ, Сирією, КНДР та частково визнаними квазідержавами
ЛНР‚ Абхазією та Південної Осетією.
Із 18 січня 2018 року вживання терміну «ДНР» в Україні є
неправомірним. Згідно з законом, правильно називати — окупаційна
адміністрація РФ в окупованій Донецькій області.
«Донецькою народною республікою» також називають терористичне
угруповання, що діє на окупованих територіях Донецької області. Ця
організація декларує намір збройним шляхом встановити свій контроль над
Донецькою областю України[9] й претендує на визнання підконтрольної їй
території окремою державою. До 2022 року Російська Федерація офіційно не
визнавала суверенітету «Донецької народної республіки», однак на
неофіційному рівні, згідно з доказами, наданими українськими та
міжнародними експертами, надавала їй військову, економічну, політичну й
дипломатичну підтримку. З 13 квітня 2014 до 30 квітня 2018 в Донецькій
області тривала антитерористична операція з метою зупинити терористів.
Після АТО на сході України була введена в дію Операція об'єднаних сил
(ООС).
«ДНР» визначає себе як президентську республіку з можливістю
приєднання до Росії як рівноправного суб'єкта з російським рублем як
грошовою одиницею й панівною релігією — православ'ям.
«Донецьку республіку» проголошено в Донецьку 7 квітня 2014 року, 13
квітня виконувач обов'язків президента України Олександр Турчинов
оголосив про рішення розпочати широкомасштабну антитерористичну
операцію із залученням Збройних Сил України.
4 лютого 2015 року депутати «Донецької Народної Республіки»
проголосили «ДНР» державою-наступником Донецько-Криворізької
Республіки, справжня назва якої Донецько-Криворізька Радянська
Республіка.