Доц. Крижановська Т.А.

ФІЛОСОФІЯ

Тема: «Філософська думка в Україні»

Тема семінару: Філософські ідеї Г. С. Сковороди

Текст для підготовки до семінару

З ім'ям Григорія Савича Сковороди (1722–1794) пов'язують зародження

вітчизняної філософії, яка виходить за рамки західноєвропейської
раціоналістичної традиції. Сучасники порівнювали його із Сократом, який також
не поділяв життя і філософствування. І як з Сократа почалася власне філософська
рефлексія в античній культурі, так c Григорія Сковороди почалося
філософствування у власному розумінні в Україні. І той, і інший були першими.
Філософ Володимир Францевич Ерн в монографії «Сковорода. Життя і вчення»
(1912) зазначає:« Все життя Сковороди є величезний і глибоко цікавий
метафізичний експеримент». Сучасний дослідник історії вітчизняної філософії
Леонід Наумович Столовіч зазначив, що «Сковорода жив, як учив, і учив, як
жив».
Особливість творчої поведінки Григорія Сковороди (яка потім відбилася і на
характері його філософського вчення) полягала в тому, що при негативному
відношенні до світу, що грузнув в користолюбстві, він обрав таку позитивну
форму боротьби зі злом, при якій центр тягаря з області критики політичних
відносин в суспільстві був переміщений в сферу освіти, культури, моральності і
моралі. Причому його власний образ життя повністю співпадав з тим вченням, яке
він сам проповідував.
У центрі філософських пошуків Сковороди – проблема людини, її природи і
призначення, сенсу життя і щастя. Головна тема філософії – самопізнання
людини, розуміння свого сенсу в світі смислів. «Дух володіє Сковородою» -
роз'яснював джерела філософських мандрів мислителя його друг і біограф
Михайло Ковалинський. Підкоряючись внутрішньому голосу, Сковорода
концентрує своє філософування навколо тих проблем, які виявляються
значущими не тільки для нього, а й усього людства в цілому.
Філософію Г. Сковорода вважав аріадниної ниткою життя людей,
фундаментом і центром освіти (прочитати, що таке «нитка Аріадни»). Головну
мету її він бачив у здійсненні завдань пізнавального, практичного та морального
значення. «Філософія, або любомудріє, - учив український мислитель, - спрямовує
все коло справ своїх на той кінець, щоб дати життя духу нашому, благородство
серцю, світлість думкам, яко голові всього». Філософія Сковороди має релігійно-
філософський характер, вона невідривно пов'язана зі зверненням до Біблії та
християнської традиції, а тому спирається на головні християнсько-світоглядні
категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань про них філософ
шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані
людської діяльності. Питання, які висвітлював Г.Сковорода в своїх філософських
і літературних творах, є актуальними, і до цього дня.
Практична філософія Сковороди знаходиться в тісному зв'язку з
теоретичною. У своїх філософських і літературних творах Г.Сковорода надавав
величезного значення дослідженню людини, її існування. Науку про людину та її
щастя філософ вважав найважливішою з усіх наук. Для істинно щасливого життя
потрібні знання і мудрість. Щастя полягає в душевному світі і серцевій радості,
для досягнення його потрібно віддатися на волю Божу, що означає жити згідно з
природою.
Формально філософська система Сковороди укладається в один рядок.
Основа цієї системи полягає в існуванні «двох натур» і «трьох світів».
У «двох натурах» слід розрізняти натуру, яка породжує (вічну) і натуру
народжену (минущу). Осягнення внутрішньої натури Сковорода зв'язує з
пізнанням краси. Він вважає, що зовнішня форма – це випадкове явище, яке
вноситься в природу, а внутрішня натура – це істинне джерело краси.
Три світи: макрокосм (природа), мікрокосм (людина) і «світ символів»
(духовний світ символів Біблії) представляють себе в «двох обличчях» - видимій
натурі, зовнішнім, не справжнім бутті і невидимим чином – істинним буттям
божественного сенсу. Існуючи в одному цілому, видима і невидима сторони
утворюють цілісність світу, в окремому випадку – цілісність людини. Завдання
філософії в цьому плані – зрозуміти світ як ціле і усвідомити людину як єдність
двох начал – видимості, «брехні», «тіні» і духовності, вічності, постійного
перетворення людини в її прагненні до Бога.
Філософія Сковороди оригінальна для свого часу – до ідеї цілісного світу і
цілісної людини Сковорода приходить через дуалізм матеріального і ідеального.
Говорячи про те, що в світі існує єдине начало, яке пронизує і безліч світів («а я
бачу в ньому єдине начало, так як єдиний центр і один розумний циркуль в безлічі
їх»), Сковорода в одному випадку трактує початок як щось матеріальне
( «Природа є первісна всьому причина і пружина»), в іншому – розуміє початок як
божественну сутність («початок і кінець є те ж, що Бог»). Таким чином, шуканий
їм початок світу виявляється двоїстим – і матеріальним і ідеальним.
Першим і головним світом у Сковороди є весь Всесвіт – макрокосм, який
включає в себе все народжене в цьому великому світі, складеному з паралельних
незліченних світів. У цьому світі немає ні початку, ні кінця – він вічний і
безмежний. Метою пізнання цього світу є не опис окремих предметів, а розкриття
їх невидимої натури – збагнення їх внутрішнього значення.
Другим з «трьох світів» є малий світ – мікрокосм – світ людини. З позицій
вчення Сковороди, можливості пізнання світу, людиною нічим не обмежені.
Прагнення людини до пізнання ототожнюється з прагненням людини до Бога без
посередників, тому що Богом є сама природа, а людина – її витвір, - пізнаючи
Бога – пізнає саму себе. У цьому значенні Сковорода заперечує агностицизм –
вчення про непізнаваність світу. Можливість подолання людиною моральних вад
Сковорода зв'язує не із зовнішніми обставинами, а з внутрішніми якостями
людини. Науку про людину Сковорода вважає вищою всіх наук. Людське щастя
він розглядає тільки через призму внутрішньої натури людини. З філософії
Сковороди слідує, що внутрішня натура, в кінцевому результаті, виражається
через взаємодію з певним видом праці.
Особливе місце в філософії Сковороди займає символічний світ (третій з
існуючих «трьох світів») - Біблія, яка виступає як зв'язок між натурою видимою і
невидимою. Сковорода вважає, що представлені в Біблії легенди – це фантазія,
обман, фальсифікація, небилиці, брехня, з одного боку, але в них закладено
таємниче значення, корисне і повчальне знання – з іншого. Біблію він розглядав
як інструмент збагнення прихованої таємниці.
Чому вчить Біблія на шляху символічного і антропологічного самопізнання?
«Вона вчить, як облагородити людське серце», - відповідає Григорій Сковорода.
Але перший крок на цьому шляху – це розуміння, що в кожному з нас два серця –
смертне і вічне, грубе і тонке.
Він дивився на Біблію, як на поетичний твір, яке приховує істину під
зовнішніми образами. Він намагався поєднувати розум і віру: розум повинен
прагнути до відшукання істини, яка не дана людині Богом, а поступово
відкривається нею – але поряд з розумом видне місце займає і віра. На відміну від
церковного, Бог, за Сковородою існує як «внутрішній початок» речей, «причина,
що саморухається», закономірність всього сущого. Виходячи з визнання цієї
закономірності, Сковорода заперечував буквальне розуміння біблійних чудес як
невідповідне «мудрості». Розвиток світу розуміється Сковородою як здійснення
мети у відповідності з його внутрішніми законами, які визначають можливі
кордони саморозвитку. Ці кордони саморозвитку задані Богом і від людей не
залежать. Творчість же можлива тільки в рамках відведених Богом (природними
законами) кордонів.
Світогляд Г.Сковороди має чітко орієнтований пантеїстичний характер
(знати, що таке пантеїзм) - Сковорода розуміє Бога не як верховну всемогутню
сутність поза природою, світом і людиною, а як сенс смислів, що знаходиться
всюди – в природі, людині, світі. Стверджуючи думку про те, що істинним богом
є природа, закон всього сущого, що має голос істини, Сковорода пише: «Бог,
природа і Мінерва є те саме» (подивитись, хто така Мінерва). Але що ж тоді сама
природа? «Вона називається натурою тому, що все назовні відбувається, або
народжене від таємних необмежених ея надр, як від загальної матері утроби,
тимчасове своє має початок». І в цьому плані природа, натура, «народжуючи, ні
від кого не приймає, але сама собою породжує, називається і батьком, і початком,
ні кінця, ні початку не шукає, ні від місця, ні від часу не залежить».
Важливе місце у філософських поглядах Г.Сковороди займає теорія пізнання.
Стверджуючи, «що природа перевершує науку» і вона - «найкращий учитель»,
Сковорода одночасно доводить, що пізнати світ можна тільки через самопізнання,
звернення до власного серця – духовну субстанцію людської сутності. Такий
шлях, на думку Сковороди, є найбільш плідним, оскільки дозволяє розкрити не
лише зовнішні ознаки предметів, але в першу чергу їх внутрішню сутність і дає
можливість дізнатися і «переміряти» всі «коперніканські світи», розпізнати їх
план, сутність, яка містить всю зовнішність. З пізнанням сутності предметів «всі
богословські таємниці перетворюються в смішні дурниці і забобонні казки».

У залишених нам повчаннях Григорій Савич переводить вчення серця з Біблії

в контекст філософської антропології, розкриває його змістовні компоненти
відповідно до основних принципів християнської філософії. «Я навчаюсь з Біблії,
що серце людське не може бути без вправи». Серце, в тлумаченні Сковороди, - це
не просто орган тіла, а специфічний, невимовний словами осередок душі або ядро
людської натури. Все має в серці свою сутність; серце – це безодня, яка все собою
обіймає; серце – це есенція людини і зерно нашого єства, це сила, яка живить
життя. Таким чином, мислитель трактує серце як найглибший духовний символ,
який займає центральне місце в релігіях і культурах всіх народів. Зовнішнє в
людині, згідно Сковороді є лише маска, що прикриває духовну сутність людини.
Філософ дотримується принципу «бачити все вдвічі», - видиме і невидиме,
явне і таємне, - і вчить відрізняти «тіло земляне» від «тіла духовного, таємного», і,
відповідно до принципу ієрархічної будови буття, «якщо є тіло над твоїм тілом,
тоді є голова над головою і вище старого нове серце». Саме про «нове»,
«духовне» серце каже мислитель. Воно є глибинне, таємниче осереддя в людині,
де незбагненним чином представлено все.
Згідно з ученням мислителя, духовна субстанція серця є основою буття і
джерелом життя, вольовим центром всіх творчих поривів особистості. Але не
тільки людина має духовне серце, воно дано і людському роду взагалі. І навіть
природні речі і процеси також мають свої невидимі погляду серця. Виходячи з
цього, весь світ осмислюється філософом як багатогранна мозаїка биття духовних
сердець. У ній кожне серце має свій ритм, рух, простір і час, але при цьому воно
певним чином пов'язано з усіма серцями сущого в єдине всесвітнє серце. Так
квітка тягнеться від землі вгору – до світла сонця, обмінюючись при цьому
енергіями життя і любов'ю з усім, що поруч з нею в просторі. Вона живе своїм
життям і в свій час, але скоординовано з часом множин «речей-істот-душ» (за
висловом Павла Олександровича Флоренського – священика, богослова,
релігійного філософа, поета, вченого, інженера), а також з Часом Всесвіту.
На противагу Просвітництву і європейському раціоналізму XVIII століття Г.
С. Сковорода висуває своєрідну метафізику людини, яка складається з біблійної
основи і платонізму, а також, його філософії серця. Продовжуючи лінію великих
батьків християнства, він мріє створити особливу, загальну і універсальну науку
про серце, яка повинна повести людей на щастя і закласти основу як теоретичної,
так і практичної філософії.
Г. С. Сковорода – глибокий дослідник природи людини, пов'язаний з
філософською традицією античних мислителів. І перш за все у нього присутні
елементи платонівської антропології – вчення про етичну природу прагнень
людини до істини і краси. Майже тридцять років ходив він в своїй сірій свиті і
всюди проповідував: «Не любить серце, не бачачи краси!». Але любов стане
святістю, якщо серце людини знайшло в самому собі божественну красу та
істину.
Прикладне значення філософії серця Г.С. Сковороди полягає в пошуку і
знаходженні підстав моральної свідомості для людини. Найважливішими
елементами етики філософа є взаємопов'язані людські якості: самопізнання і
чеснота. «Пізнати себе самого, і знайти себе самого, і знайти людину – все це одне
значить». Самопізнання він закликає починати з стану неосудження: «Не суди по
обличчю нічого, нікого, ні себе». Іншими словами, про людину і про себе
необхідно робити висновки не по зовнішніх ознаках, а по внутрішній суті – по
серцю, думкам і справах. «Добрі плоди», за словами Г.С.Сковороди, результат
«благих справ». Корінь «благих справ» знаходиться в самій природі людини – в її
серцевині, - і «природа благая є всьому початок, і без неї ніщо не є». Головне –
витік усього життя, - філософ бачить у людському серці і думках, які воно
породжує. «Блага природа» - результат «благого серця», «благе серце» - результат
«благих думок», «добрі думки – насіння благих справ»; «Все ж інше людське:
чин, багатство, науки (...) ставлю у хвіст, без якого голова і живе, і шанується, і
веселиться».
Етика Григорія Сковороди ґрунтується на істині, правді і чесноти, адже вони
є основою моральної поведінки людини, її духовних поривів і розумного
людського співжиття. «Чи хочеш бути царем? ... Дістань ж собі зверху серце
царське ... Дух правди, він є серце царево ... Цей дух так панує в тобі!».
 Сковорода вважає, що володар розкішних палаців, дорогого одягу, золота і
срібла – це помилкова людина. Звертаючись до простого народу, філософ
закликає: «Сину, бережи серце твоє ... Не дивися на те, що твоє тіло є убога
хіжинка. У хатині тій і під убогою тою одежею знайдеш царя твого, батька твого,
твого дому, ковчег його і порятунок твій. Не будь царем, а май серце царське, бо
правда – це цар без маски».

Сковорода робить висновок, що людина здійснює прекрасні вчинки і

щаслива тільки тоді, коли вона погодить свою поведінку і образ життя зі своїми
природними схильностями.
Однією зі складових людського щастя є проходження того шляху, який тобі
уготований небом. Зрозуміти, що це за шлях, дуже легко. Тому що все, що нам
потрібно в житті, дається легко, а все непотрібне – важко.
Як цю філософську істину застосувати на практиці?
Якщо до чогось лежить душа і щось виходить легко, це і є те, що ти повинен
робити в цьому житті. Часом люди полюють за міражами, повторюють чужі
історії і долі, приміряють чужий одяг, зайняті чужою кар'єрою. І мучаться,
ламають свою долю. Точно так само відбувається і в нашому спілкуванні. Іноді
ми проходимо якісь болісні випробування, проблеми, і навіть любов
перетворюється для нас у страждання. Все це не потрібно нам. Григорій
Сковорода стверджує, що все, що приносить нам страждання, це не наше, ми не
повинні цим займатися, повинні від цього позбутися, відмовитися.
«Ти хочеш бути щасливим? Не шукай щастя за морем, не проси його в
людини, а не подорожуй планетами, а не змагайся палацами, що не повзай
земною кулею, а не блукай Єрусалимом ... За золото можеш придбати село, це
справа важка і обхідна, а щастя, як річ необхідна з необхідного, завжди і всюди
дається даром.
Повітря і сонце завжди з тобою, завжди безкоштовно, а все, що біжить від
тебе геть, знай, - це чуже, і не вважай його своїм, все те дивне і не треба. Нащо
воно тобі? Ось чому воно і важке. Ніколи б воно не пішло від тебе, якби було
необхідним».
Філософські погляди Григорія Сковороди дуже багатогранні. Важливе місце
в його роботах займає ідея «сродної праці». Як же виникла ця тема, що є дуже
актуальною в наш час?
Григорій Сковорода припускав існування свого роду «harmonia proestabilita»
(життєва гармонія) між суспільством і людиною. Суспільство Сковорода любив
порівнювати з годинниковим механізмом, де кожна частина хитро підігнана до
цілей всього. «Суспільство є те саме, що машина. У ній замішання буває тоді,
коли її частини відступають від того, до чого вони своїм хитруном зроблені», -
говорив він. У доцільності свого пристрою суспільство носить на собі, на його
думку, відбиток безпосереднього впливу тієї самої невидимості, вищої волі, яка
панує у всьому світі, як і в людині. Таким чином, між суспільством і душею
людини існує гармонія. Ця гармонія відбивається в душі людини природженою їй
схильністю і здібностями до того чи іншого виду суспільної діяльності. Від того,
чи будуть люди керуватися в житті своїми «спорідненостями» чи ні, цілком
залежить і суспільне благо, і особисте щастя людини. Суспільство може
продовжувати правильно свою течію тільки тоді, коли кожен його член не тільки
добрий, але і виконує «сродну» собі частину загальної справи.
У Григорія Сковороди тема праці переходить з його байок в філософію і
досягає такої висоти, що набуває значення загального принципу, що визначає
людське щастя, а також сенс людського буття. Досягає такого розвитку ідея
«сродної» праці через пошук мислителем суті поняття щастя. Якщо одні його
попередники розглядали нахили людей до одного чи іншого роду діяльності як
Дар Святого Духа, а інші зосереджували увагу на суспільної необхідності того чи
іншого роду діяльності, то Сковорода пов'язував схильності людини з природою.
Тому розуміння філософом щастя має більш глибоке коріння. Суть щастя він
зв'язує з образом життя самої людини. Найбільш повно ця суть розкривається
через вислів Сократа: «Інший живе для того, щоб їсти, а я – їм для того, щоб
жити». Своїм розумінням щастя філософ як би захищає людську «природу» від
примітивного її зведення до споживання і користі. Сам він обрав такий образ
життя, який допомагав йому «не жити краще», а «бути краще». Потрібно
дізнатися свою природу, вслухатися в себе, зрозуміти, що саме мені, а не комусь
іншому потрібно і сміливо визначитися в житті згідно істинним потягом свого
духу.
Найбільшої глибини теза про щастя досягає на тому моменті, коли
Сковорода визначає саму суть «чесного життя» і «чистої совісті». Суть
розкривається через трудову діяльність людини.
Адже в процесі праці люди вступають в певні зв'язки і відносини між собою -
виробничі відносини, від характеру яких залежить і характер праці. Праця є
діяльністю громадською, заснованою на співробітництві людей.
У Сковороди не всяка праця веде до чесного життя і чистої совісті.
«Спорідненій» і «неспорідненій» праці філософ відводить велике соціальне
значення. У нього праця – це не обов'язок, не борг, чи не вимушеність, як
вважають багато хто, а навпаки, вільний потяг людини. Процес праці
розглядається Сковородою як насолода і відчуття щастя навіть незалежно від її
результатів. Саме таку працю Сковорода визначає як «споріднену».
Причиною всього нерозумного в суспільстві філософ вважав працю без
покликання, роботу по необхідності або працю з метою збагачення. Тому,
засуджуючи ці соціальні риси суспільства, Сковорода і закликав до морального
вдосконалення, соціального поділу праці подоланням її «неспорідненості» у всіх
сферах суспільної діяльності.
Таким чином, Сковорода підходить до ідеї перетворення праці із засобу
існування в найпершу потребу і найвище задоволення особистості. А
«неспоріднена» працю і є основне джерело всіх соціальних бід. Чи не сродність
кожному знанню отрута і вбивця. Звідси і заклик: роби те, до чого народжений,
будь справедливою і миролюбною людиною.

Фільм про Сковороду: https://www.youtube.com/watch?v=RFOfo8hLxVg