1

Міністерство освіти і науки України

Департамент освіти і науки Харківської обласної військової адміністрації
Харківське територіальне відділення МАН України

Відділення: історії
Секція: всесвітня історія

ПРЕДСТАВНИКИ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

В ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ ФРАНЦІЇ
(НА ПРИКЛАДІ П’ЄРА БЕРЕГОВУА)

Роботу виконав:
Калініченко Богдан Русланович,
учень … класу Харківського ліцею №89
Харківської міської ради Харківської
області

Наукові керівники:
Вовк Ольга Ігорівна,
кандидат історичних наук,
заступник директора Центру
українських студій та краєзнавства імені
академіка П. Т. Тронька Харківського
національного університету імені
В. Н. Каразіна

Карнацевич Владислав Леонідович,

спеціаліст вищої категорії, учитель-
методист, учитель історії Харківського
ліцею № 89 Харківської міської ради
Харківської області

Харків – 2024
 2
Анотація

Калініченко Богдан Русланович; Харківське територіальне відділення

МАН України; Харківський ліцей №89 Харківської міської ради Харківської
області; 9 клас; м. Харків; наукові керівники: Вовк Ольга Ігорівна, кандидат
історичних наук, заступник директора Центру українських студій та
краєзнавства імені академіка П. Т. Тронька Харківського національного
університету імені В. Н. Каразіна; Карнацевич Владислав Леонідович,
спеціаліст вищої категорії, учитель-методист, учитель історії Харківського
ліцею № 89 Харківської міської ради Харківської області.
Актуальність роботи обумовлена збільшенням кількості українців, які
зараз мігрують до Франції у зв’язку з геополітичними подіями у Східній
Європі, зростанням ролі представників української діаспори у французькій
політичній системі та процесі культурного обміну між Україною та Францією.
Мета роботи: проаналізувати роль представників української діаспори у
політичній системі Франції, їхній внесок внесок у політичні та культурні
процеси країни на прикладі П’єра Береговуа.
Завдання роботи: дослідити історію української діаспори у Франції та
визначити фактори, що сприяли активній участі українців у політиці Франції;
з’ясувати основні події життя прем’єр-міністра Франції П’єра Береговуа та
способи увічнення пам’яті про нього у Франції та в Україні; проаналізувати
політичну діяльність П’єра Береговуа та її вплив на українську діаспору у
Франції.
Висновки. Українська діаспора в Франції є важливою частиною
французької нації. На прикладі життя та діяльності П’єра Береговуа показано,
що він був не тільки видатним політиком, але й гордим українцем, який
підтримував зв’язки зі своєю історичною батьківщиною. Тема дослідження
варта подальшої уваги.
Ключові слова: діаспора, українсько-французькі відносини, П’єр
Береговуа, біографія, суспільно-політична діяльність.
 3
ЗМІСТ

Стор.
ВСТУП………………………………………………………………………… 4
РОЗДІЛ І. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ У ФРАНЦІЇ……………. 7
РОЗДІЛ ІІ. ПРЕМ’ЄР-МІНІСТР ФРАНЦІЇ
П’ЄР БЕРЕГОВУА: ОСНОВНІ ВІХИ ЖИТТЄВОГО ШЛЯХУ ………….. 16
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………... 22
СПИСОК ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ……………………………………….... 24
СПИСОК СКОРОЧЕНЬ…………………………………………………….... 28
ДОДАТКИ……………………………………………………………….......... 29
 4
ВСТУП

Актуальність дослідження. Представники української діаспори в

політичній системі Франції, такі як П’єр Береговуа, грають важливу роль у
сучасному політичному контексті.
По-перше, це політичний вплив, вони можуть мати значний вплив на
політичну систему та процес прийняття рішень у країні перебування. Також,
представники української діаспори можуть сприяти розвитку дружніх
відносин між Францією та Україною та відстоювати права та інтереси
української діаспори у Франції.
По-друге, популяризація української культурної спадщини. Члени
української діаспори можуть сприяти збереженню та розвитку української
культури у Франції. Це включає в себе промоцію українських культурних
заходів, мови та іншої культурної спадщини.
По-третє, геополітичний контекст. Під час геополітичних подій та
конфліктів, таких як російська-українська війна, члени української діаспори
можуть відігравати важливу роль у підтримці міжнародного інтересу до цих
питань та сприяти формуванню французької політики щодо України.
Також варто згадати тему інтеграції та прав діаспори. Члени
української діаспори також можуть впливати на міграційну політику,
соціальні права та інші питання, що стосуються українських мігрантів у
Франції.
З огляду на збільшення кількості українців, які зараз мігрують до
Франції, та важливість геополітичних подій у Східній Європі, роль
представників української діаспори у французькій політичній системі стає
все більш важливою. Вони можуть сприяти зміцненню відносин між двома
країнами, захищати права українців у Франції та сприяти культурному
обміну між двома народами. Ця тема дуже актуальна і цікава для подальшого
розглядання і розвитку на даний час, тому я обрав саме її.
 5
Об’єктом дослідження є українська діаспора в політичній системі
Франції.
Предметом дослідження є політична діяльність та вплив П’єра
Береговуа як представника української діаспори в Франції.
Мета цього дослідження – проаналізувати роль представників
української діаспори у політичній системі Франції, їхній внесок внесок у
політичні та культурні процеси країни на прикладі П’єра Береговуа.
Виходячи з поставленої мети, були сформульовані наступні завдання:
 дослідити історію української діаспори у Франції та визначити
фактори, що сприяли активній участі українців у політиці Франції;
 з’ясувати основні події життя прем’єр-міністра Франції П’єра
Береговуа та способи увічнення пам’яті про нього у Франції та в Україні;
 проаналізувати політичну діяльність П’єра Береговуа та її вплив
на українську діаспору у Франції.
Хронологічні межі дослідження. Дослідження історії української
діаспори у Франції охоплює період з часів Середньовіччя до сучасності.
Спеціальна увага привернена до періоду життя та політичної діяльності
П’єра Береговуа (1925–1993).
Географічні межі дослідження охоплюють терени сучасної Франції.
Під час виконання роботи використовувалися такі методи
дослідження, як загальнонаукові (аналіз, синтез, індукція, дедукція) та
спеціально-історичні (історико-порівняльний, історико-генетичний).
Огляд літератури. Під час виконання цієї роботи була використана
широка палітра наукових праць, статей та публікацій про історію
формування та політичну діяльність української діаспори в Європі
[Запорожченко; Косик; Литовченко; Савченко та ін.].
Джерельна база дослідження. Під час виконання роботи були залучені
публікації в періодичній пресі [Брайлян; Наумович; Simons та ін.]. Також
використовувалися статистичні дані, опубліковані в узагальнюючих
 6
наукових працях, присвячених досліджуваній проблематиці [Абліцов;
Трощинський; Українці в зарубіжному світі та ін.].
Автор сподівається, що ця робота спрямована на заповнення прогалин
у нашому розумінні політичної участі української діаспори в Франції та
зробить вагомий внесок у дослідження впливу української спільноти на
політичний ландшафт Європи, що й визначає наукову новизну даного
дослідження.
Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів,
висновків, списку джерел і літератури (32 позиції), списку скорочень,
додатків.
 7
РОЗДІЛ I
ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ У ФРАНЦІЇ

Українською діаспорою (з грецьк. «diaspora» – розсіяння) називають

сукупність українців (осіб українського походження), які проживають за
кордоном, за межами України.
Внаслідок поразки національно-визвольної боротьби 1917-1921 років
десятки тисяч українців змушені були через політичні причини покинути
батьківщину й емігрувати за кордон. Відповідно, вони називали себе
емігрантами. Поняття «еміграція» підкреслювало факт тривалості виїзду та
перебування за кордоном [1].
За неофіційною статистикою на цей час у Франції мешкає близько 150
тис. громадян українського походження. Переважну більшість з них
становлять нащадки трудових і політичних емігрантів, переміщених осіб.
Першими відомими вихідцями з українських земель, які оселилися у
Франції, можна вважати дочку київського князя Ярослава Мудрого – Анну
Ярославну, яка у 1051 році вийшла заміж за французького короля Генріха І,
та її почет (див. Додаток А, рис. А. 1) [2].
Полтавська битва 1709 року та поразка козаків у ній спричинила до
того, що останні масово виїздили за кордон. Невелика їх частина осіла у
Франції. Яскраву сторінку в історію цієї країни вписав син українського
гетьмана в екзилі Пилипа Орлика – Григір. Сюди він потрапив завдяки
покровительству французького посла у Варшаві де Монті і шведського –
Унліха. Перебуваючи у званні генерал-поручика армії Людовіка XV та
будучи членом таємної двірської ради «Секре де Рюа», прославився як
гнучкий дипломат. Слід зауважити, що вдячні французи назвали його ім’ям
один зі своїх найбільших аеропортів: «Орлі» [3].
Власне, «осідання» у Франції козаків вважають першою хвилею
еміграції. Другу пов’язують з революцією 1905 року в Російській імперії.
Відтак, вона представлена переважно політичною елітою, як от: Володимир
 8
Винниченко (див. Додаток А, рис. А. 2), Євген Бачинський, Ярослав
Федорук, Михайло Паращук, Михайло Рудницький та інші. За їх ініціативою
було створено організацію українських емігрантів, до якої увійшло 120
чоловік. Серед пріоритетів її діяльності: відкриття курсів української мови,
розповсюдження інформації про Україну французькою мовою. Це було
досить сміливо, адже протягом кількох століть Україна вважалася південною
провінцією Росії [4].
Чергова, значно чисельніша у порівнянні з попередніми періодами
хвиля української політичної еміґрації до Франції бере початок з першої
чверті XX століття і особливо зростає, коли до цієї країни почали масово
переселятися:
 українці російського експедиційного корпусу, що воювали на
французькому фронті;
 службовці українських дипломатичних місій УНР та ЗУНР;
 колишні вояки і старшини УНР (Олександр
Удовиченко (див. Додаток А, рис. А. 3) та ін.);
 визначні політичні діячі УНР (Симон Петлюра, В’ячеслав
Прокопович, Олександр Шульгин та ін.) [5].
У другій половині 1920-х років розпочалася нова еміграція українців –
заробітчанська. Справа в тому, що переділ Німеччини після Першої світової
війни спричинив розширення французьких кордонів, тож у галузях
промисловості і сільського господарства стає відчутним брак робочої сили.
Заповнюють цю прогалину спеціальні агенти від заводів та фабрик,
Міжнародне бюро праці при Лізі праці, Французьке еміграційне бюро та
приватні комерційні установи, що активно залучають у виробництво
іноземців-контрактників (до речі, контракти укладалися терміном на три
місяці – рік; і лише після закінчення терміну робітник отримував право
самостійного пошуку місця працевлаштування).
За посередництвом усіх цих організацій від початку 1924 до середини
1925 року тільки з Польщі до Франції переїхало 1,7 тис. українців, які
 9
реалізовували себе на руднях металургійних заводів. Станом на початок
1926 рік до Франції перемістилося від 3 до 4 тис. українців, які реемігрували
з Болгарії, Польщі, Туреччини, Югославії.
Економічну еміграцію (з домішком політичної – тих, хто рятувався від
переслідувань польських окупантів) становлять заробітчани з Галичини,
Волині, Полісся. Приплив їх тривав до 1929 року (початку світової
економічної кризи). Частина українців, яка перебувала в особливо скрутному
становищі, записувалася до лав Французького іноземного легіону (створений
1831 року) – «армії смертників». У 1932-1933 роках уряд Франції зупиняє
приток іноземців (у тому числі й українців) у країну, більше того, інколи
здійснює насильницьке виселення останніх за межі Франції. Загалом, у
період між двома світовими війнами українська діаспора налічувала 30-40
тис. осіб [26].
Водночас, вже на початку 1920-х років у Франції утворилися два типи
української еміграції: економічна із західних земель України і політична,
переважно з Наддніпрянщини. З території УСРР у 1920-х рр. до Франції
виїздили митці, науковці та інші представники творчої інтелігенції (як,
наприклад, художниця Зінаїда Серебрякова). Також варто згадати, що
Франція для деяких таких вихідців була «проміжним пунктом» у подальших
переїздах (наприклад, для дизайнерки костюмів Варвари Каринської). В
інших випадках, навпаки, діячі могли потрапити до Франції, проминувши
перед тим кілька інших країн (як, наприклад, хімік Моїз Гайсинський).
Слід сказати, що і попередні хвилі українських емігрантів, і повоєнну і
останню, так звану четверту хвилю емігрантів у Франції, як і в інших місцях
скупченого проживання українців поза межами України, об’єднувала і далі
виконує свою об’єднавчу місію православна і греко-католицька церква [3].
Під час Другої світової війни багато молодих українців, що перебували
у Франції, опинилися в Німеччині на роботах. Проте до Франції прибула
певна кількість українців, насильно депортованих на роботи зі східних та
центральних земель України. Багато з них жили у тяжких умовах, наприклад
 10
там, де німці будували т. зв. «Антлантийський мур». Майже всі вони були
насильно репатрійовані до СРСР радянською місією у Франції.
У 1942–1944 роках у таборах Франції було багато радянських
військовополонених, зокрема українців. Деякі з них втекли з таборів і
долучилися до французького Руху Опору – потужний Український батальйон
(фр. BUK, Bataillon Ukrainien) на Сході Франції. Цей український батальйон,
який у зародку був батальйоном німецької охоронної поліції на Білорусі, був
висланий до Франції для боротьби з французькими партизанами. Щойно
батальйон приїхав на територію Франції біля міста Везуль, він негайно
сконтактував з французьким Рухом Опором і перейшов на його бік,
знищивши понад сотню німців, що були з ним. Відтоді аж до наступу
західних аліянтів український батальйон був найміцнішим батальйоном
французького Опору на території Франш-Конте. Ним зацікавилася
американська армія і скинула літаком зв’язкового офіцера, котрий знав
українську мову. Після приходу американців батальйон воював на
протинімецькому фронті біля Швейцарії. Однак він був невдовзі
розформований на вимоги військової місії Москви в Парижі. Бійці
батальйону або звільнилися зі служби, або перейшли служити у Французький
іноземний легіон. Вони воювали у В’єтнамі і в Північній Африці. Деякі
отримали високі військові нагороди Французької республіки.
Подібний, але дещо менший, український батальйон перейшов до
Опору в околицях Вальдагона, на північному сході від Ліону. Багато інших
українців, які жили у Франції, долучалися до французького
антифашистського опору [6, 7, 8, 9, 11].
На середину 1950-х років чисельність українців у Франції з
урахуванням природного приросту та міграційних процесів становила
близько 40 тис. осіб. Згодом унаслідок переселення частини українців за
океан ця цифра дещо зменшилася й стабілізувалася на рівні 25-30 тис. осіб.
 11
Кількість економічних емігрантів з України на середину 1990-х років
була незначною. За деякими винятками, вони не беруть активної участі в
житті української громади.
У 1980-х роках приблизно 20% осіб українського походження
становили робітники промислових підприємств, 15 – фермери, 15 –
дипломовані спеціалісти, 10 – висококваліфіковані робітники, 10 – студенти,
5 – шахтарі, решту становили особи, не зайняті у виробництві, включно з
домогосподарками та дітьми. За винятком 15% зайнятих у сільському
господарстві, українці проживали в містах або приміських зонах. Серед
фахівців із вищою освітою українського походження є представники всіх
професій – лікарі, інженери, архітектори, художники, музиканти, юристи,
вчителі, професори університетів, журналісти тощо. На початку 1990-х рр.
нараховувалося 12 підприємств, власниками яких були українці [1].
У Франції існують дві українські Церкви – УГКЦ і УАПЦ. У сквері ім.
Тараса Шевченка (міста Париж) встановлено погруддя поета. Українські
офіційні особи часто приходять покласти вінок квітів на пошанування
Великого Кобзаря.
За активну діяльність кілька представництв української діаспори
нагороджено почесною відзнакою Президента України, а професор А.
Жуковський отримав орден «За заслуги» ІІІ ступеня. Професор Українського
вільного університету та доктор Сорбонни Володимир Косик 1998 року
нагороджений однією з найвищих відзнак Франції – Орденом мистецтв,
письменства і гуманітарних наук.
Нещодавно французькі українці добилися від влади міста Бордо
скасування показу російського фільму «Крим. Шлях на Батьківщину».
«Загроза таких показів в тому, що відверто пропагандистський фільм
намагаються представити як документальний. У пересічного француза після
подібного «промивання мізків» сформується помилкова думка», – розповів
заступник голови асоціації «Дія» у Франції Ігор Решетняк.
 12
Останнім часом у Франції помітною є тенденція поширення вивчення
української мови. Її викладають в університетах Париж-I, Париж-II,
Париж-IV, Бордо та Пуатьє, а також в Інституті східних мов, де створена
кафедра української мови та українознавства. Зацікавленість до
запровадження посади викладача української мови була висловлена
керівництвом університету Нансі-II. Українська громада виступила з
ініціативою щодо включення української мови у перелік факультативних мов
для складання іспитів на одержання ступеня бакалавра.
Нові емігранти (четверта хвиля) з України – заробітчани. Вони
походять з різних верств населення, між ними є багато осіб з вищою освітою,
які працюють як звичайні робітники. Більшість трудиться нелегально. Є
дрібні підприємці, незначна частина належить до інтелігенції. 10-15%
молодих громадян українського походження є студентами, понад 10%
працюють у сільському господарстві. Четверта частина українців (в
основному жінки) зайнята у домашньому господарстві.
Деякі з них повертаються додому після двох-трьох років праці. Нові
емігранти практично не беруть участь в українському суспільно-
громадському житті. Проте більшість з них масово відвідує Українську
греко-католицьку церкву. Сотні інших українців збираються в неділю біля
церкви, щоб обмінятися новинами й передати автобусами пакунки для рідних
в Україні.
На даний час у Франції проживають близько 35 тис. українців, 33% з
них мешкають в Парижі.
Нині рівень життя у Франції є одним з найвищих в Європі. Він
поступається Німеччині і деяким скандинавським країнам, але вище, ніж у
Великій Британії, Італії та Іспанії.
Варто зауважити, що працевлаштуватися у Франції досить складно.
Тимчасові роботи дозволені на термін до 18 місяців за умови отримання
відповідної тимчасової посвідки на проживання і проходження відповідного
медичного контролю. Постійна робота можлива тільки при наявності виду на
 13
проживання (видається на 10 років і автоматично продовжується на
аналогічний термін). Для роботи у Франції необхідно отримати дозвіл на
працю від конкретного роботодавця, який повинен буде зробити запит до
місцевого Департаменту з праці та зайнятості.
Критеріями відбору є професійні навички здобувача і затребуваність
запропонованої ним спеціальності на ринку праці. Згідно з французьким
законодавством, наявна робота повинна бути запропонована, насамперед,
громадянину Франції. Тільки якщо серед громадян Франції не знайдеться
охочих зайняти вакансію, на неї може претендувати іноземець. Однак, як
показує практика, роботодавці віддають перевагу іноземцю лише тоді, коли
його професіоналізм вищий, ніж у претендента-француза. До того ж
іноземцю платять набагато менше, ніж французові [11].
Свідомі українці другої і третьої хвиль еміграції, для яких Французька
Республіка стала новою домівкою, потребували єднання. У 1932 році створено
Український народний союз, установчий з’їзд якого відбувся 18–19 лютого
1932 року в Парижі. Керівним органом УНС між з’їздами була Управа. Першим
головою УНС обрано генерала М. Капустянського. Громадсько-культурна
організація Український народний союз ставила за мету об’єднання розрізнених
між собою українських громад, товариств «Просвіта», клубів, що знаходилися на
французьких землях. Нагадаємо, що у 1929 році з 10000 українців [12], що
перебували у Франції, лише 1500 вважалися організованими (входили до громад,
створених у Парижі, Кню-Танші, Юзі, Оден-ле-Тішу, Ромба, Віллерю, Везін-
Шалеті, Коньяку, Кані, Орлеані) [13]. Спершу Український народний союз
об’єднував лише 13 низових організацій. На 1939 рік це вже одна з найбільших
інституцій серед української діаспори в Європі. Вона налічувала 87 організацій
та близько 5000 членів. Серед головних напрямів у роботі Українського
народного союзу було націоналістичне виховання української трудової еміграції
та молоді. Крім того, популяризація УНС та виконання окреслених Установчим
з’їздом напрямів діяльності потребувало створення друкованого органу. Саме з
ініціативи УНС у 1933 році почала виходити газета «Українське слово» [14].
 14
Після Другої світової війни Український народний союз відновлює
свою роботу і у 1949 році трансформується в громадську, культурно- освітню
організацію «Українська національна єдність у Франції». Вона створена
прихильниками середовища Організації українських націоналістів (ОУН
А. Мельника). Як і раніше, між з’їздами керівним органом була Головна
Управа (ГУ) в Парижі, що координувала діяльність 12 філій (у 1950-х роках –
22). Представники філій готували й проводили різноманітні заходи,
присвячені Т. Шевченку, І. Франку, «Українському морю», «Дню української
зброї». Вони створювали недільні українські школи, упорядковували
українські бібліотеки, проводили концерти і театральні вистави, чайні вечори
тощо [15].
Важливим напрямом діяльності як Українського народного союзу, так і
Української національної єдності у Франції було висвітлення через засоби
масової інформації української національної ідеї. Тому у повоєнний період
до друку газети «Українське слово» додався випуск Обіжника Головної
Управи, внутрішньо-організаційного бюлетеня Головної Управи УНЄ
«Єдність» та ін. Ці друковані видання повідомляли про загальний стан справ,
розповідали про підсумки засідань цієї організації, головні новини діяльності
різних філій, відзначення національних свят, історичних подій, ювілейних
дат, візити представників Головної Управи УНЄ до осередків [33]. Слід
зауважили, що «виїзду на місця» приділялася значна увага. Як зазначено у
документах Першого з’їзду «Української національної єдності у Франції»
(1950): «Живий контакт з своїм членством є запорукою тісної співпраці,
усунення всіх непорозумінь тим самим передумовою успішності нашої
діяльності. На запрошення наших товариств відбулося 27 поїздки в
провінцію» [16]
У Франції розвинулася видавнича справа українською і французькою
мовами (видавництво Першої української друкарні при «Українському
Слові») та французькою мовою (видавництво «Л’Ест Еропеен»). Випускався
бюлетень «Ешанж» (фр. Echanges) та, зокрема, регулярний місячник, потім
 15
двомісячник «Л’Ест Еропеен» (фр. L’Est Européen). Цей останній журнал
випускався найдовше і регулярно від 1962 року до 1999 року. Створена
управою Об’єднання Українців у Франції 1985 Українська Інформаційна
Служба видавала регулярно для преси та урядових кіл Франції бюлетень
французькою мовою про українські справи й ситуацію в Україні.
Видавництво «Л’Ест Еропеен» публікує також наукові праці
французькою мовою, наприклад, В. Косика «L’Allemagne national-socialiste et
l’Ukraine» (Націонал-соціалістична Німеччина і Україна, рік видання 1986,
перекладена українською і видана НТШ у Львові 1993) та Жака Шевченка
«Ukraine. Bibliographie des ouvrages en français, XVIIe-XXe siècles» (Україна.
Бібліографічний покажчик праць французькою мовою XVII-XX ст., рік
видання 2000).
Українські громадські організації й інституції у Франції створили
спільну репрезентативну громадську асоціацію – Репрезентативний комітет
українців у Франції. У певних випадках громадські заходи організуються у
співпраці з Посольством України у Франції (див. Додаток А, рис. А. 4).
Наприклад, спільно організовано всі заходи для відзначення 70-річчя
Великого Голоду в Україні в 1932–1933 роках.
Колись у Франції існувало приблизно 10 суботніх чи недільних шкіл
для дітей у Парижі і в провінції. Від середини 1980 років існує лише одна
невеличка недільна школа у Парижі, в якій навчаються теж діти
новоприбулих. Вони влаштовують свята Шевченка, вертеп тощо. З 2004 року
при Посольстві України у Франції працює Український культурно-
інформаційний центр [13].
У цілому, можна підсумувати, що українці у Франції активно зберігали
свою культуру, мову та традиції. Вони формували різноманітні громадські
організації, створювали школи та церкви для збереження своєї спадщини.
Сьогодні українська діаспора у Франції залишається активною, відіграючи
важливу роль у підтримці культурних та соціальних зв’язків між Україною та
Францією.
 16
РОЗДІЛ II
ПРЕМ’ЄР-МІНІСТР ФРАНЦІЇ П’ЄР БЕРЕГОВУА:
ОСНОВНІ ВІХИ ЖИТТЄВОГО ШЛЯХУ

Тридцять один рік тому П’єр Береговуа (див. Додаток Б, рис. Б. 1) став
прем’єр-міністром Франції при президентові республіки Франсуа Мітерані.
Напевно, це найвища державна посада, яку колись обіймав за кордоном
виходець з української родини. П’єр Береговуа ніколи не приховував, що він
син емігранта з теренів сучасної України. Його батько, Адріан Береговий
походив з міста Ізюма Харківської губернії [17].
Адріан Береговий під час Першої світової війни служив у російському
експедиційному корпусі. 1918 року він вирішив не повертатися до охопленої
полум’ям Громадянської війни України. Спочатку він мав намір сісти в місті
Гавр (Франція) на корабель і вирушити до Сполучених Штатів Америки,
сподіваючись стати там водієм таксі.
Однак до Америки він так і не потрапив - життя склалося по-іншому.
Українець закохався у юну красуню Ірен Бодєлін, доньку маляра з
невеликого містечка Соттевія в Нормандії. Почуття виявилося взаємним, і
незабаром закохані повінчалися. Адріан Береговий залишився у Франції. Як і
багато емігрантів, він змінив ім’я та прізвище на французький лад, ставши
Андре Береговуа. У таксисти він не пішов, натомість відкрив невелику
кав’ярню. Бізнес виявився вдалим. Андре мріяв згодом передати свою справу
синові [18].
Його син Петро Береговий, з цілком зрозумілих причин, записаний
батьками як П’єр Береговуа, народився в провінційному містечку Девій-ле-
Руана 23 грудня 1925 року. Йому рано довелося подорослішати: коли
хлопчику виповнилося 14 років, почалася Друга світова війна. Незабаром і
Франція виявилася ареною битви. У 17 років П’єр став учасником Руху
Опору, був партизаном і воював до перемоги. В 1945 році він вступив до
французької секції Соціалістичного Інтернаціоналу.
 17
П’єр не забував про своє коріння, регулярно відвідуючи українські
клуби та підтримуючи дружні контакти з емігрантами з України.
Промовистий факт: із майбутньою дружиною він познайомився у своїх
українських друзів. Однак насамперед він був, звичайно ж, французом [17].
У 20 років іти навчатися до школи – заняття не із цікавих. У такому
віці час уже бути самостійним, а не сидіти за однією партою з 14-річними
підлітками. І вчорашній партизан іде до професійної школи, де здобуває
спеціальність фрезерувальника. Диплом про закінчення цього навчального
закладу виявиться єдиним документом про освіту. Оскільки Береговуа був
людиною найрізноманітніших знань, решту він освоїть самостійно. Недарма
з того часу і до кінця життя за ним закріпилося прізвисько «самоук» [19].
П’єр Береговуа працював фрезерувальником на заводі, співробітником
залізниці, службовцем газової компанії, займав високі пости у профспілці.
Протягом тридцяти років він пропрацював у соціалістичному русі, у різних
урядових структурах. І весь час займався самоосвітою. Людина, яка сама себе
зробила - так називають цих людей в Америці.
Переломним у житті П’єра Береговуа виявився 1981 рік. Саме тоді,
після перемоги соціалістів на виборах Франсуа Міттеран призначив нащадка
українського емігранта генеральним секретарем Єлисейського палацу. Ця
посада відповідна посту глави Офісу Президента нинішньої України.
Призначення 56-річного П’єра Береговуа генеральним секретарем
Єлисейського палацу стало своєрідною сенсацією, адже у всіх повоєнних
урядах Франції цю посаду займали випускники виключно престижної
Національної школи адміністраторів. Але це не стало вершиною його
політичної кар’єри [20].
В 1984 році Береговуа отримує портфель міністра економіки, фінансів
та бюджету Франції. Це було нечуване призначення для людини зі скромним
дипломом професійної школи, адже чи не з часів середньовіччя делікатна
справа контролю над фінансами знаходилася в руках дуже вузької групи
економістів-фінансистів. Крім того, з цілком зрозумілих причин міністрами
 18
фінансів призначалися люди, чиї діди-прадіди народилися у Франції. Тож
Міттеран, призначивши міністром Береговуа, порушив одразу два два
неписані закони.
Вірогідно, П’єр Бетеговуа вдало впорався зі своїми обов’язками, тому
що у 1988 році був знов призначений на ту саму посаду [21]. На цій посаді
талановитий «самоук» прагматичним і досвідченим керівником. Проведені
ним досить жорстка монетарна політика, реформа біржі, заходи, спрямовані
на розширення числа власників серед французів дозволили Франції зробити
економічний ривок. Авторитет Береговуа серед фінансистів, особливо за
кордоном, зріс неймовірно і став непохитним [22].
У квітні 1992 року П’єр Береговуа стає прем’єр-міністром Франції.
Існує думка, що напередодні парламентських виборів 1993 року
президент Франсуа Міттеран вирішив посилити позиції соціалістів, тому
призначив популярного політика прем’єром [23].
Про прем’єрство Береговуа існують різні думки. Одні кажуть, що вона
була не зовсім вдалою. Інші - що менш ніж за рік неможливо було виправити
низку помилок, допущених попередніми чотирма прем’єрами. Так чи інакше,
парламентські вибори 1993 року програли соціалісти, а новий парламент
сформував новий кабінет із новим прем’єром на чолі. У березні того ж року
Береговуа подав у відставку [24].
Тим часом навколо фігури колишнього прем’єр-міністра почав
розгоратися скандал. Політичні опоненти нарешті вирішили звести з ним
рахунки. Згадали, що у 1986 році Береговуа взяв позику у свого приятеля,
бізнесмена Роже-Патріка Пеля, 1 мільйон франків (за тодішнім курсом
приблизно 150 тис. Доларів США). На ці гроші Береговуа, який не мав
гідного помешкання, купив собі порівняно скромне житло в одному з районів
Парижа. Взяті у борг гроші (і це доведено) були повністю і вчасно
повернуті [17].
Сім років цей епізод нікого не хвилював – ні політичних опонентів, ні
Феміду. Однак під час парламентських виборів, коли викладення компромату
 19
на опонентів стає звичайною справою, цей епізод було піднесено жовтою
пресою як факт корупції – мовляв, кредит був безвідсотковим. А Пеля, який
міг би внести ясність у цю ситуацію, вже не було в живих. Звинувачення
жовтої преси несподівано підтримав молодий прокурор Жан П’єр Тьєрі, ім’я
якого відразу ж стало відомим на всю Францію [25].
Слід зазначити, що корупційні скандали не є у Франції чимось
незвичним, особливо напередодні після виборів. Скажімо, тоді ж правому
опоненту Франсуа Міттерана - Жаку Шираку - довелося пояснювати, яким
чином півмільйона бюджетних франків пішли на його відпустку на Багамах.
Однак «самоук» вчинив по-своєму. Він нічого не став пояснювати, доводити,
спростовувати, можливо, з гордості. А може тому, що надто добре розумів:
якщо опинився в таборі програвших, не виправдовуйся – все одно нічого не
доведеш. Він з гідністю переніс ганьбу програшу своєї партії та переміг на
виборах у своєму депутатському окрузі у Невірі.
1 травня 1993 року екс-прем’єр-міністр приїхав до свого виборчого
округу і в мерії Невера зустрівся зі своїми виборцями. Потім спостерігав за
вітрильною регатою. Близько шостої години вечора він попросив шофера і
охоронця відвезти його на околицю міста, де він хотів на самоті поблукати
берегом каналу, а через півгодини застрелився (див. Додаток Б, рис. Б. 2).
П’єра Береговуа доправили до місцевої лікарні, але там не було
необхідного для реанімації обладнання. Через чотири години, не приходячи у
свідомість, він помер у військовому шпиталі. «Честь цієї людини кинули
собакам!» – так прощався із вірним Береговуа президент Франсуа Міттерран.
П’єр Береговуа – єдиний великодержавний самогубець серед
французьких прем’єр-міністрів. Він не залишив передсмертної записки, але
залишив заповіт, у якому просив своїх близьких надавати усіляку допомогу
мешканцям Хмельницької області (Україна), звідки родом його батько. До
останніх днів ця людина пам’ятала про своє українське коріння.
 20
Дочка колишнього прем’єр-міністра Франції, українця за походженням
П’єра Береговуа Катрін категорично відкинула припущення про те, що її
батька було вбито.
Після загибелі П’єра Береговуа його вдова стала почесною
президенткою гуманітарної асоціації «Нормандія-Україна», а свій будинок
віддала під офіційну резиденцію цієї організації. У Хмельницькій міській
лікарні асоціація відкрила медико-соціальний центр, де незаможні люди
безкоштовно отримують ліки та одяг.
Місцевому дитячому будинку «Нормандія-Німан» передала привезені з
Франції дитячі комп’ютери, вітаміни, одяг та навіть килими. Допомогою
гуманітарної асоціації виявилися охоплені місцевий пологовий будинок,
онкологічний диспансер, товариство інвалідів та сотні малозабезпечених
сімей.
Тисячі людей в Україні добрим словом згадують П’єра Береговуа
(Петра Берегового) - державного діяча Франції, який не забув свого
українського коріння. Пам’ять про П’єра Береговуа увічнена у Франції та в
Україні декількох формах.
У Франції його ім’ям названі вулиці у кількох містах, зокрема в
Парижі, Аррасі, Бове, Борені, Вільпенті, Кліші, Таверні, бульвар у місті
Монтіньї-ан-Гоель, алея у Парижі. У 1993 році в Парижі було відкрито
меморіальний музей П’єра Береговуа. У музеї представлені експонати, що
розповідають про життя і політичну кар’єру Береговуа.
В Україні пам’ять про Береговуа увічнена у місті Ізюм, де він
народився. У 1992 році в Ізюмі було встановлено пам’ятник Береговуа. У
2016 році в місті було відкрито музей П’єра Береговуа. Крім того, у 2019 році
в Ізюмі було засновано обласну премію імені П’єра Береговуа, яка вручається
за видатні заслуги у галузі культури, науки, освіти та громадської діяльності.
Іншими формами вшанування пам’яті Береговуа є випуск книги
спогадів про нього, написаної його дружиною, Анн-Марі Кастело, створення
документального фільму про Береговуа, нагородження його іменем премій та
 21
відзнак. Тому можна сказати, що пам’ять про П’єра Береговуа увічнена у
Франції та в Україні як пам’ять про політика, який зробив значний внесок у
розвиток цих двох країн.
Таким чином, можемо підсумувати, що П’єр Береговуа був
талановитим політиком, який досяг значних успіхів у своїй кар’єрі. Він був
відданим Франції та Європі. Це був гуманіст, який прагнув зробити світ
кращим. П’єр Береговуа був складною особистістю, яка викликала
неоднозначні оцінки. Дехто вважав його ідеалістом, який не завжди був
готовий до реалій політики. Інші вважали його реалістом, який розумів, що
для досягнення великих цілей іноді потрібно йти на компроміси. Незважаючи
на ці суперечки, П’єр Береговуа залишається однією з найяскравіших
постатей французької політики. Його внесок у розвиток Франції та Європи
будуть пам’ятати ще довгі роки.
 22
ВИСНОВКИ

Таким чином, ми дослідили історію української діаспори у Франції та

визначили фактори, що сприяли активній участі українців у політиці Франції.
Було показано, що перші вихідці з українських земель переселилися на
територію сучасної Франції ще в часи Середньовіччя. Але найбільш активно
процес міграції українців до Франції розгорнувся у ХХ столітті, що було
викликано такими історичними обставинами, як Перша та Друга світові
війни, соціально-економічна нестабільність, політичні переслідування.
Названі чинники змушували українців шукати притулок у Франції,
стимулюючи їхню активність у політичній сфері. Варто відмітити також те,
що з часом українська діаспора у Франції стала більш організованою та
об’єднаною, що дозволило їй активніше впливати на політичні процеси.
В роботі були описані основні події життя прем’єр-міністра Франції
П’єра Береговуа, який був нащадком емігрантів зі Слобідської України. Було
показано, що він став найбільш політично успішним представником
української діаспори у Франції. Його ім’я увічнене у Франції та в Україні як
пам’ять про політика, який зробив значний внесок у розвиток цих двох країн.
Також була досліджена політична діяльність П’єра Береговуа та її
вплив на українську діаспору у Франції. Зокрема, П’єр Береговуа виступав за
права українців у Франції та пропагував їхні інтереси на різних рівнях
політичного співтовариства, Береговуа співпрацював з українською
діаспорою для лобіювання питань, важливих для українців у Франції, та
представництва їхніх інтересів перед політичними органами. Його діяльність
також була направлення на створення та підтримку розвитку українських
культурних центрів та спільнот для об’єднання діаспорної громади та
досягнення спільних цілей.
Таким чином, можна підсумувати, що українська діаспора в Франції є
важливою частиною французької нації, яка має свою ідентичність, культуру
та історію. На прикладі життя та діяльності П’єра Береговуа ми
 23
переконалися, що він був не тільки видатним політиком, але й гордим
українцем, який підтримував зв’язки зі своєю історичною батьківщиною.
Піднята в роботі тема вивчення української діаспори в світі викликає
захоплення та повагу і варта подальшої уваги.
 24
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Абліцов В. Галактика «Україна». Українська діаспора: видатні

постаті. Київ : КИТ, 2007. 436 с.
2. Анна Ярославна. Вікіпедія : веб-сайт. URL:
https://uk.wikipedia.org/wiki/Анна_Ярославна (дата звернення: 11.11.2023).
3. Балабко О. В. З Ніцци до Мужена. Від Башкирцевої до
Винниченка: Есеї, п’єса. Київ : Факт, 2007. 192 с.
4. Балабко О. В. «Київ, Іринінська, Лифарям…». Повість за листами
митця. Чернівці : Букрек, 2011. 236 с.
5. Балабко О. В. Мальви у Вічному місті: Стежками українців у
світах. Есеї, нариси, зарисовки. Київ : Фенікс, 2006. 348 с.
6. П’єр Береговуа – український емігрант, який став прем’єр-
міністром Франції. 24 канал : веб-сайт. URL:
https://24tv.ua/pyer_beregovua__ukrayinskiy_emigrant_yakiy_stav_premyer_mini
strom_frantsiyi_n816927 (дата звернення: 04.11.2023).
7. Брайлян Є. Як діє культурна дипломатія України у Франції.
Армія Inform : веб-сайт. URL: https://armyinform.com.ua/2022/12/02/yak-diye-
kulturna-dyplomatiya-ukrayiny-u-francziyi/ (дата звернення: 04.11.2023).
8. Винниченко Володимир Кирилович. Вікіпедія : веб-сайт. URL:
https://uk.wikipedia.org/wiki/Винниченко_Володимир_Кирилович (дата
звернення: 11.11.2023).
9. Запорожченко О. Історія української діаспори у Франції.
Стожари. Сайт української діаспори : веб-сайт. URL:
https://svitua.org/2020/07/22/istoriya-ukrayinskoyi-diaspory-u-francziyi/ (дата
звернення: 04.11.2023).
10. Зінченко С. Хто застрелив прем’єр-міністра Франції українця
Берегового? Історична правда : веб-сайт. URL:
https://www.istpravda.com.ua/articles/2017/04/30/149752/ (дата звернення:
04.11.2023).
 25
11. Косик В. Українці у Франції. Культурні зв'язки Донеччини з
українським зарубіжжям : (матеріали наук.-практ. конф., м. Донецьк,
17 груд. 2004 р.). Донецьк, 2004. С. 202–207.
12. Литовченко Л. Українці у світі: Історія і сьогодення української
діаспори у Франції. Радіо Свобода : веб-сайт. URL:
https://www.radiosvoboda.org/a/931662.html (дата звернення: 04.11.2023).
13. Луняк Є. Історія України ХХ ст. в шкільних підручниках
Франції / упоряд., наук. ред. Г. Касьянов. [Київ] : Український інститут, 2022.
29 с.
14. Наумович С. Україна – Франція: історичні зв’язки. Світ про
Україну. 1993. 3 лют. С. 10.
15. Парнікоза І. Алея П’єра Береговуа. Прадідівська слава.
Українські пам’ятки : веб-сайт. URL:
https://www.pslava.info/ParyzhM_alejaPjeraBeregovua,327181.html (дата
звернення: 04.11.2023).
16. Політична історія України ХХ століття : у шести томах. Т. 5.
Українці за межами УРСР (1918–1940) / редкол. І. Ф. Курас та ін. Київ :
Генеза, 2003. 720 с.
17. Посольство України у Франції. Вікіпедія : веб-сайт. URL:
https://uk.wikipedia.org/wiki/Посольство_України_у_Франції (дата звернення:
11.11.2023).
18. Представник розвідки УНР у Франції: генерал Олександр
Удовиченко. Аргумент : веб-сайт. URL:
https://argumentua.com/stati/predstavnik-rozv-dki-unr-u-frants-general-oleksandr-
udovichenko (дата звернення: 11.11.2023).
19. Рогожа М. М. Історія української діаспори : навчальний посібник.
Умань : ПП Жовтий О.О., 2011. 150 с.
20. Савченко В. У вирі конфліктів: українська діаспора у Франції
(1925–1930 рр.). Старожитності Лукомор’я. 2020. Вип. 4. С. 65–74. DOI:
10.33782/2708-4116.2022.4.168.
 26
21. Трощинський В. П., Шевченко А. А. Українці в світі. Т. 15. Київ :
Альтернативи, 1999. 352 с.
22. Українська Всесвітня Координаційна Рада (УВКР) : веб-сайт.
URL: https://web.archive.org/web/20080820115228/http://www.uvkr.com.ua/ua/
about/uvkr.html (дата звернення: 04.11.2023).
23. Український Народний Союз у Франції. Енциклопедія
українознавства: Словникова частина / за ред. В. Кубійовича. Париж ; Нью-
Йорк, 1980. Ч. 9. Ст. 3432.
24. Українці в зарубіжному світі / відп. ред. А. М. Шлепаков. Київ :
Наукова думка, 1991. 140 с.
25. Українці у Франції. Міграція. Всеукраїнська інформаційно-
аналітична щомісячна газета: веб-сайт. URL:
http://migraciya.com.ua/news/ukrainian-abroad/ua-ukrainians-in-france/ (дата
звернення: 04.11.2023).
26. Українці у Франції. Посольство України у Французькій
Республіці : веб-сайт. URL: https://france.mfa.gov.ua/spivrobitnictvo/4770-
ukrajinci-u-franciji (дата звернення: 04.11.2023).
27. Черкаська Г. П’єр Береговуа. UA History : веб-сайт. URL:
https://uahistory.com/topics/famous_people/10672 (дата звернення: 04.11.2023).
28. Deloire C. Cadavres sous influence. Les morts mystérieuses de
la Ve république. Paris : JC Lattès, 2003. 318 p. Крістоф Делуар, Трупи під
впливом: таємничі смерті П’ятої Республіки, JC Lattès, 2003, стор. 22)
29. English C., Thibaud F. Affaires non classées. Tome 2. Paris : First
Editions, 2004. 350 p. Крістіан Інгліш і Фредерік Тібо, Несекретні справи, том
II, перше видання, 15 червня 2004 р., стор. 294
30. Hamedi K. Scandale et suicide politiques: Destins croisés de Pierre
Bérégovoy et Robert Boulin. Paris : L'HARMATTAN, 1999. 436 p. Каріне
Хамеді, Політичний скандал і самогубство. Схрещені долі П'єра Bérégovoy і
Robert Boulin, Harmattan, 1999, стор. 250
 27
31. Plenel E. Le journaliste et le Président. Paris, Stock, 2006. 200 p. Едві
Пленел, Журналіст і президент, Stock, 2006, стор. 101
32. Simons M. In French Ex-Premier's Suicide, Cries of 'J'Accuse' (on
May 4, 1993). The New York Times : web-site. URL:
https://www.nytimes.com/1993/05/04/world/in-french-ex-premier-s-suicide-cries-
of-j-accuse.html (vizited: 04.11.2023). Сімонс, Марліз (4 травня 1993 р.). «У
фільмі «Самогубство екс-прем’єра Франції, крики «Я звинувачую»». Нью-
Йорк Таймс. Процитовано 28 серпня 2009.
 28
СПИСОК СКОРОЧЕНЬ

ГУ – Головна Управа
ЗУНР – Західноукраїнська Народна Республіка
НТШ – Наукове товариство імені Тараса Шевченка
ОУН – організація українських націоналістів
СРСР – Союз Радянських Соціалістичних Республік
УАПЦ – Українська автокефальна православна церква
УГКЦ – Українська греко-католицька церква
УНР – Українська Народна Республіка
УНС – Український народний союз
УСРР – Українська Соціалістична Радянська Республіка
BUK – Bataillon Ukrainien
 29
Додаток А
Історія української діаспори у Франції

Рис. А. 1. Статуя Анни Ярославни в Монастирі Святого Вікентія в

муніципалітеті Санліс у Франції [Анна Ярославна]

Рис. А. 2. Володимир Кирилович Винниченко [Винниченко]

 30

Рис. А. 3. Олександр Іванович Удовиченко [Представник розвідки]

Рис. А. 4. Посольство України у Франції, м. Париж [Посольство]

 31
Додаток Б
Прем’єр-міністр Франції П’єр Береговуа: основні віхи життєвого шляху

Рис. Б. 1. П’єр Береговуа [П’єр Береговуа – український емігрант]

Рис. Б. 2. Поліція намагається розв’язати загадку смерті П’єра Береговуа

на березі каналу в Невері. 1 травня 1993 року [П’єр Береговуа –
український емігрант]