101.

Співвідношення європейського права із

національним правом.
Існування та функціонування Європейського Союзу ґрунтується на
особливій і самостійній системі права. Проте, сама ця система права
створена і функціонує не автономно від національних систем, а
безпосереднім чином взаємозалежна і взаємопов’язана з національними
правовими системами держав-членів. Взаємодія права ЄС і
національного права держав-членів здійснюється на основі принципів,
закріплених в установчих договорах та інших актах ЄС.
Можна виділити декілька таких принципів:
1. Принцип інтеграції. Під ним розуміється закріплення норм права
ЄС у національних системах права всіх держав-учасниць, в результаті
чого вони стають невід’ємною складовою частиною цих систем. Саме
інтеграція в національне право надає юридичну чинність нормам ЄС на
території держав-членів і робить обов'язковим їх застосування
національними судами.
2. Принцип прямої дії норм права ЄС. Під ним розуміється
безпосереднє й обов'язкове застосування нормативно-правових актів
Європейського Союзу національною адміністрацією і судами незалежно
від їхньої згоди чи умов, установлюваних державою-членом.
3. Верховенство права ЄС стосовно права держав-членів. Суть
даного принципу полягає в наділенні норм права ЄС переважною
юридичною чинністю стосовно норм національного права держав-
членів.
4. Юрисдикційний захист правових норм ЄС судовими органами
ЄС та держав-членів. Під ним розуміється імперативна обов'язковість
для всіх національних судових органів держав-членів і судових органів
ЄС забезпечити застосування права ЄС і максимально ефективний
захист прав та інтересів, що виникають на його основі.
Судовий захист прав, заснованих на правових положеннях ЄС, це
одночасно і результат, і умова їхнього інтеграційного характеру і прямої
дії. Інтеграція створює необхідні передумови для застосування права ЄС
у кожній з держав-членів. Пряма дія додає імперативний характер її
застосуванню національними судами.. За загальним правилом, у
юрисдикцію Суду ЄС входить порівняно обмежене коло справ:
а) позовні вимоги, зв'язані з невиконанням зобов'язань по установчих
договорах членами чи інститутами ЄС; б) позови, що відносяться до
наглядового судочинства і спрямовані на контроль за законністю; в)
позови про відповідальність, засновані на наявності відповідного
застереження (договірна відповідальність) або зумовлені заподіянням
шкоди ЄС, його інститутами і посадовими особами під час виконання
службових обов'язків (позадоговірна відповідальність).
102. Поняття митного права ЄС та його джерела.
В традиційному розумінні митне право представляє собою сукупність
норм, що
регулюють правовідносини, пов’язані із : 1) проходженням товару через
митний
кордон (митне стягнення, митний контроль, митні режими і т.п.); 2)
інституційною
організацією митного механізму; 3) відповідальністю за
правопорушення в митній
сфері та порядком вирішення митних спорів.
До митного права ЄС дане визначення можна застосувати лише
частково. Правове
регулювання митного механізму є предметом конституційного та
адміністративного
права держав-членів та не здійснюється на рівні ЄС. Також предметом
національного
права є питання відповідальності за митні правопорушення.Для
визначення предмету
митного права ЄС необхідно дослідити природу ЄС та ступінь митної
інтеграції його
членів. Відповідно до ст. 9 Угоди про ЄЕС основою функціонування
Співтовариства є
митний союз, який передбачає: по-перше, певні митні правила
переміщень товарів
всередині кордонів ЄЕС (ліквідація митних стягнень, кількісних
обмежень тощо) та,
по-друге, загальні для всіх країн-членів норми митного регулювання
товарообігу із третіми країнами (загальн. митний тариф, митні режими і
т.п.).
Відповідно митне право ЄС можна визначити як сукупність норм ЄП,
що регулюють внутрішні та зовнішні аспекти функціонування митного
союзу держав-членів ЄС.
Серед джерел митного права розрізняють акти первинного та
похідного права.
Першочергове місце серед джерел первинного права займає Римський
договір 1957 р., який сформулював поняття та принципи митного союзу
держав Співтовариства.
Серед актів похідного (вторинного) права найбільше значення мають
регламенти: Регламент № 2913/92 від 12 жовтня 1992 р., який вводить
у дію Митний кодекс Співтовариства, який включає в себе (в
редакції 883/2005) кодифікації усіх митних приписів, а також єдиний
митний тариф ЄС.
Митна територія ЄС є простором, на котрий поширюється єдиний
митний тариф, що включає також Монако, Сан Марино, Ватикан, Андору
та Туреччину.
Серед джерел митного права ЄС особливе місце займають міжнародно-
правові акти. Найбільш вагомі з них – Генеральна угода з тарифів та
торгівлі (ГАТТ), підписана в 1947 р.; Міжнародна конвенція 1983 р. про
гармонізовану систему опису та кодування товарів, Міжнародна
конвенція про митну вартість товару і т.п.
103. Єдиний митний тариф та єдина номенклатура
товарів.
Важливою умовою існування митного союзу, який складає основу ЄС, є
наявність
єдиного зовнішнього митного тарифу (lex generalis). Вимога про
прийняття єдиного
тарифу країн Співтовариства для регулювання торговельних відносин із
третіми
країнами міститься в ст. 18-29 Угоди про створення ЄЕС.
В основу створеного митного тарифу ЄЕС лягла комбінація чотирьох
існуючих на цей
момент тарифів Німеччини, Італії, Франції, Бенілюксу. Принципом
побудови стала
брюссельська номенклатура з добавленням ряду товарних підгруп, які
відбивали
специфіку Співтовариства, закріплена у Брюссельській конвенції 1950
р. про
номенклатуру для класифікації товарів в митних тарифах. Ставки мита
спочатку
були встановлені шляхом простого вирахування середньоарифметичних
ставок, які
діяли в країнах-членах на 1 січня 1957 р.Створення тарифу викликало
ряд труднощів,
пов’язаних із розбивкою товарів на товарні позиції та підпозиції.
Зокрема країни
Бенілюксу поділяли товари з групи “пластмаси” на підставі їх форми:
порошок,
гранули, блоки і т.п., тоді як інші країни використовували класифікацію
за хімічним
складом пластмас: поліетилен, поліпропілен та ін. Спочатку укладачі
Єдиного тарифу
пішли шляхом максимального відображення товарних підпозицій, які
існували в
тарифах країн-учасниць. Загальна кількість товарних підпозицій таким
чином
налічувала більш ніж 20 тис. Пізніше спеціально створена група
експертів в галузі
митного регулювання скоротила їх кількість до 2890 (Регламент №
960/68).
Митний тариф Співтовариства, створений на основі Брюссельської
номенклатури та
неодноразово змінюваний, діяв до 1 січня 1988 р. В вересні 1987 р.
Співтовариство
ратифікувало Міжнародну конвенцію про гармонізовану систему опису
та кодування
товарів, яка замінила Брюссельську конвенцію 1950 р. Завдяки
гармонізованій системі
товари однаково класифікувалися в тарифах всіх країн, що приєдналися
до Конвенції.
Вводилося поняття комбінованої митної номенклатури, яка
об’єднувала:
а) номенклатуру гармонізованої системи та б) особливі товарні
підпозиції, встановлені
для окремих типів товарів.На основі комбінованої номенклатури ЄЕС
Регламентом №
2658/87 від 23 липня 1987 р. був прийнятий інтегрований митний
тариф
Європейського Співтовариства (TARIC), який діє з 1 січня 1988 р. Тариф
ґрунтується
на комбінованій номенклатурі та складається з приблизно 13 500
товарних позицій, які
складають базову номенклатуру товарів для спільного митного тарифу.

104. Порядок проведення митних операцій та митний

контроль.
1.Першою митною процедурою є подання митної декларації, яка має
досить гнучку
форму. Так, вона може бути складена: а) у письмовому вигляді,
використовуючи
затверджені способи; б) за допомогою звичайної заяви; в) за
допомогою будь-якого
іншого дозволеного акту з боку власника, який виявляє бажання
розпочати митну
процедуру щодо його товарів. Декларація може бути подана також в
електронному
вигляді.2. Після декларування товарів, вони потрапляють під дію
митного режиму.
Одним з найбільш розповсюджених є режим вільного обігу товарів. Він
спрямований
на забезпечення товарам після їх ввезення на митну територію ЄС таких
самихпереваг,
якими користуються товари, вироблені на території ЄС. Він надає
товарам, що
походять з третіх країн, можливість отримання статусу, який мають
товари, вироблені
в країнах ЄС. Саме на цій стадії справляються митні збори. 3. До інших
митних
режимів, належить режим транзиту. Товари, набуваючи можливості
перебувати у
вільному обігу, мають перевозитися територією ЄС, не наражаючись ні
на які
перешкоди. 4. Зберігання товарів на митній території ЄС. Іноді
доля товарів, які
пройшли попередні стадії митних процедур, залишається невизначеною.
Так, виникає
потреба зберігати товари на митній території ЄС, поки це питання не
буде вирішене.
Митне право ЄС надає право митним органам створювати митні
ліцензійні склади, які
можуть перебувати як в державній, так і в приватній власності.
5.Окремий режим
застосовується до операцій із давальницькою сировиною. Іноді
товари ввозяться до
ЄС зі спеціальною метою, після виконання якої вони відразу
реекспортуються. За такі
товари не сплачується мито, якщо вони використовуються з визначеною
метою,
тимчасово зберігаються і не залишаються на митній території більш ніж
на 24
 місяці.Значна кількість преференційних митних режимів, котра з'єднує
ЄСп з третіми
державами, дозволяє багатьом виробникам з третіх країн обходити
правила
походження ЄСп, у спосіб отримання для свого товару щонайвигідніших
умов вступу
на митну територію ЄСп.За критерієм вільності обігу існує кілька митних
режимів, що
уможливлюють вигіднішу систему сплати мита.Митний контроль
здійснюють
національні митні органи, до обов’язкових платежів, що підлягають
сплаті при
проходженні митних процедур відносяться: мито, ПДВ, митні збори,
акциз,
окремо регламентовано сплату податків з експорту/імпорту
сільськогосподарської
продукції.

105.Поняття та принципи бюджетного права ЄС

Бюджетне право ЄС- це сукупність норм, що регулюють процедуру
прийняття,затвердження та виконання бюджету.
Бюджет ЄС - правовий акт особливого роду, прийнятий у
спеціально для нього визначеному порядку, дія якого звернена як на
органи Союзу, так і назовні. У першому випадку бюджет санкціонує
витрати й уповноважує європейські органи на їхнє здійснення, у
другому — служить обґрунтуванням фінансової вимоги ЄС стосовно
держав-членів.Бюджетні принципи
Бюджетні принципи, закріплені в установчих договорах трьох
Співтовариств, одержали розвиток і конкретизацію в нормах вторинного
європейського права.
Принцип повноти і єдності бюджету. Принцип повноти і єдності
бюджету полягає в зведенні всіх запланованих доходів і витрат у
єдиний бюджетний план. Доходи і витрати відбивають у бюджеті в
повному обсязі.
Принцип універсальності (сукупного покриття). З принципом
повноти тісно зв'язаний принцип сукупного покриття, що говорить, що
доходи використовуються для покриття загального обсягу витрат (п. 2 ст.
4 Положення про бюджет).
Принцип предметної спеціалізації. Відповідно до принципу
спеціалізації відбувається визначення засобів по окремих розділах
бюджетного плану. У бюджеті доходи класифікуються по джерелах, а
витрати — по цільовому призначенню. Таке предметне визначення
бюджетних засобів забезпечує ясність і доступність даних бюджетного
плану.
Принцип попередності. Доходи і витрати бюджету підлягають
попередньому (тобто до настання наступного фінансового року)
плануванню і твердженню. У випадку якщо бюджетний план не буде
прийнятий до початку нового бюджетного року, вступає в дію правило,
що обмежує величину щомісячних витрат одною дванадцятою частиною
засобів бюджету попереднього року.
Принцип тимчасової спеціалізації і щорічності. Відповідно до
цього принципу відбувається розподіл бюджетних засобів у часі за
бюджетними періодами. Витрата засобів допускається тільки,, у межах
відповідного періоду. Бюджетний період у ЄС обмежений терміном один
календарний рік з 1 січня по 31 грудня, на який складається зведений
бюджетний план і протягом якого відбувається виконання бюджету.
Принцип єдиної валюти. Складання загального бюджету ЄС у
кожній з валют держав-членів спричинило б за собою нездоланні
труднощів і цілком паралізувало б бюджетний процес Тому
споконвічно була ясна необхідність використання тільки однієї
одиниці вирахування. До 1961 р. такою був бельгійський франк,
потім — золотий еквівалент. Із 1981-го по 1998 р. застосовувалася
розрахункова одиниця ЕКЮ. Починаючи з 1999 р. частина держав —
членів ЄС увела єдину валюту євро.
Принцип збалансованості. Сукупні розміри доходів і витрат
бюджету ЄС повинні відповідати один одному. Дефіцит бюджету може
бути покритий за допомогою або перерозподілу засобів між різними
позиціями бюджетного плану, або залучення додаткових фінансових
джерел.
Принцип бюджетної дисципліни. Стаття 201-А Маастрихтского
договору установлює, що Комісія не вправі вносити проекти актів,
видавати інструкції з їх застосування або робити інші дії, якщо вони
можуть мати істотні наслідки для бюджету ЄС.
Принцип ефективності й ощадливості. Вимога ефективності
складається в забезпеченні оптимального співвідношення між
заданими результатами і використовуваними для їхнього
досягнення фінансовими засобами.

106.Структура бюджету ЄС
Структура власних засобів
Рішенням Ради від 24 червня 1985 р. були встановлені чотири категорії
власних засобів:
відрахування, премії, додаткові і компенсаційні платежі, а також інші
платежі, стягнуті з товарообігу з третіми країнами в рамках Єдиної
сільськогосподарської політики; мита Єдиного митного тарифу, інші
аналогічні митні платежі, стягнуті з товарообігу з третіми країнами, а
також мита на товари номенклатури ЄСВС;
відрахування від надходжень національних податків на додану вартість;
відсоткові відрахування від величини сукупного суспільного продукту
— т.зв. четверте, або додаткове джерело доходів; інші власні засоби:
податок на платню персоналу, процентний доход від капіталу, отримані
внески на здійснення програм і ін.
Витрати бюджету ЄС
Обов'язковими є ті витрати, що неодмінно повинні бути включені в
бюджетний план, для того щоб Союз мав можливість виконувати свої
внутрішні і зовнішні зобов'язання, засновані на нормах договорів або
інших актів. Всі інші витрати відносяться до необов'язкових.
До обов'язкових витрат відносяться насамперед засоби, що
направляються на гарантійні виплати аграрному секторові,
компенсації і фінансовій допомозі державам-членам і виконання
зобов'язань перед третіми країнами;
до необов'язкових — виплати зі структурних фондів, частина
адміністративних витрат і виплат у сфері енергетики, технологічного
розвитку і досліджень. Можливі розбіжності між органами з приводу
віднесення конкретних витрат до тої або іншої категорії. Вирішуються
вони шляхом взаємних консультаций.
Бюджетний план розділяється на два розділи:А — адміністративні
витрати, персонал, матеріальне забезпечення діяльності органів і
установ і ін.,В — операційні, тобто всі інші витрати. Кожен розділ містить
окремі плани витрат. Кожний з цих планів відповідає одній із шести
рубрик перспективного фінансового прогнозу, що відображає основні
статті витрат бюджету ЄС: аграрна політика, структурна політика,
політика економічного розвитку, внутрішня політика, зовнішня політика,
адміністративні та інші видатки.

107. Бюджетний процес та контроль в ЄС

Бюджетний процес являє собою послідовність окремих етапів

розробки, розгляду, затвердження і виконання бюджетного плану .
У ньому беруть участь Комісія, Рада і Парламент , що утворять у
сукупності т.зв. бюджетний орган, а також Рахункова палата , що
здійснює бюджетний контроль.
Процес розробки і прийняття бюджету починається 1 вересня і
завершується 31 грудня року, що передує бюджетному. Для кожного
етапу визначені терміни, обов'язкові для бюджетного органу
1.Розробка попереднього проекту.Бюджетний процес
починається з представлення органами й установами кошторисів
їхніх витрат і надходжень. Комісія обробляє їх і складає на їхній
основі попередній проект бюджетного плану.
2.Затвердження проекту бюджетного плану Радою та
Парламентом. Попередній проект бюджету із супровідними
матеріалами повинен бути представлений Раді не пізніше 1 вересня.
Одночасно проект представляється Парламентові. Первісний розгляд
проекту здійснюється в рамках бюджетного комітету, що складається
із відповідальних за фінансові питання чиновників постійних
представництв держав-членів. Процес прийняття бюджетного плану
завершується його затвердженням головою Парламенту.
3.Виконання бюджету Виконання бюджету здійснюється Комісією в
рамках визначених у плані фінансових засобів і відповідно до
принципів ефективності й ощадливості. При цьому допускається
перерозподіл на розсуд Комісії засобів між окремими розділами і
позиціями плану. Іншим інститутам ЄС: Раді, Парламентові, Судові,
Рахунковій палаті й Економічній і соціальній раді доручено виконання їх
власних бюджетних планів; повноваження Комісії на них не
поширюються. Комісія як юридична особа несе відповідальність за
виконання бюджетного плану.
4.Бюджетний контроль У Європейському Союзі діє триступінчаста
система бюджетного контролю, що включає в себе внутрішній контроль
окремих органів ЄС і зовнішній контроль, здійснюваний Рахунковою
палатою, а також Парламентом і Радою.
За часом здійснення розрізняється попередній, поточний і наступний
контроль, по складу органів, що здійснюють його, — внутрішній і
зовнішній контроль. На підставі положень ст. 4 Договору про ЄС
створюється спеціальний орган бюджетного контролю — Рахункова
палата. Рахункова палата контролює правомірність і правильність
доходів і витрат бюджету ЄС і заснованих у рамках ЄС інститутів, а
також дотримання економічної доцільності при виконанні бюджету.
По закінченні кожного бюджетного року Рахункова палата
представляє звіт, у якому зведені результати перевірок. Звіт Палати
є основним документом на завершальному етапі бюджетного
процесу: на його підставі Парламент затверджує звіт Комісії про
виконання бюджету.
108. Поняття податкового права ЄС та його джерела.
Європейське податкове право можна визначити як сукупність
податкових норм установчих договорів, нормативно-правових актів,
прийнятих інститутами ЄС, загальних принципів права, що
застосовуються до податкових відносин, а також сукупність положень
рішень Суду ЄС з податкових питань.
Регламенти є важливим джерелом податкового права ЄС.Регламент –
це правовий акт загального і прямого застосування, який
використовується для закріплення єдиних для всіх держав-членів
податкових положень, які діють безпосередньо, так само як і закони
держав-членів.
Директива – правова форма, за допомогою якої відбувається
гармонізація національних правових норм в чітко визначені строки,
тобто вирішуються інтеграційні завдання і при цьому в найменшій мірі
зачіпається податковий суверенітет держав-членів.Директиви, що
приймаються по відношенню до податків, можна поділити на дві
групи:1)директиви, що встановлюють єдині вимоги до визначення
елементів прямих та непрямих податків держав-членів. 2) Директиви,
що вносять зміни та доповнення до раніш прийнятих директив.
Рішення також відіграють важливу роль в системі джерел податкового
права ЄС.
Рішення приймаються:із спеціальних питань, що мають спільне для всіх
держав-членів значення; із питань, що зачіпають інтереси окремих
держав;для регулювання вузькоспеціальних питань.
Рішення Суду Європейських Співтовариств
Відповідно до установчих договорів Суд має виключну компетенцію
щодо тлумачення податкових положень,а також норм податкового
права,що створюються інститутами ЄС.Весь перелік податкових справ,
розглянутих СЄСп можна роділити на дві категорії:1)рішення Суду, які
дають роз’яснення норм інтеграційного права, але не містять заборонні
положення; 2)рішення Суду, які дають роз’яснення норм інтеграційного
права і містять заборонні положення. Правова доктрина ЄС
Міжнародний договір Вплив на регулювання податкових відносин
мають: Установчі договори, які містять норми прямої дії та ті податкові
положення на основі яких приймаються регламенти і директиви Ради із
податкових питань, а також складається практика Суду Єсп;
Двосторонні договори про уникнення подвійного оподаткування.

109.Податкова система ЄС.

Податкова система ЄС – сукупність обов’язкових платежів
податкового характеру, що стягуються до бюджету Співтовариства.
 Податкову систему ЄС можна представити у вигляді наступної
класифікації податкових платежів:сільськогосподарські податки;митні
збори; ПДВ;Прибутковий податок із фізичних осіб, що працюють в
органах і апараті ЄС.
Сільськогосподарські податки охоплюють наступні види
1
обов’язкових платежів :
1.податок на імпортовану та експортовану с/г –ку продукцію із (в)
держави-не члена ЄС;2.податок на цукор, що сплачують компанії-
виробники цукру в державах-членах ЄС;3.податок на ізоглюкозу, що
сплачується поряд із плодатком на цукор.
Митні збори виконують в основному протекціоністську функцію і мають
дві основні форми:1) антидемпінгові мита; 2) компенсаційні мита. Митні
збори встановлюються на зовнішніх кордонах ЄС по відношенню до
імпортованих та експортованих товарів і визначаються із врахуванням
наступних характеристик: а) тарифікації товарів;б) походження
товарів;в) кількості товарів;г)митній вартості товарів; д) тарифної
ставки.
Податок на додану вартість (ПДВ).
Фінансові надходження від ПДВ складають одне із основних джерел
формування бюджету ЄС. Наявність ПДВ в податковій системі держави є
обов’язковою умовою приєднання до ЄС.Доходи, що поступають від ПДВ
до бюджету ЄС являють собою встановлену рішенням Ради єдину
відсоткову надбавку до ставки ПДВ в державах-членах. Об’єкт
оподаткування визначається інтеграційним законодавством.
Правову основу ПДВ складають: Договір про ЄС; Директиви Ради про
ПДВ; Рішення СЄСп з питань , пов’язаних із застосуванням ПДВ.
Прибутковий податок із фізичних осіб, що працюють в органах і
апараті ЄС.
Цей податок введений Протоколом про привілеї та імунітети ЄС від 8
квітня 1965 р. і передбачає, що посадові особи та інші службовці ЄС
«підлягають оподаткуванню на користь ЄС податком на заробітню плату
і винагороди, які виплачуються їм Сп-ми»
Податок стягується за прогресивною шкалою в розмірі від 5 до 45% і
надходить до бюджету Сп-в.Відповідно до ст.13 Протоколу про привілеї
та імунітети ЄС посадові особи та службовці Сп-в звільняються від
сплати національних податків.

110. Гармонізація податкового законодавства країн-

членів ЄС.

1
.
Гармонізації національного податкового законодавства
відбувається за двома напрямами: 1) застосування норм права ЄС, які
містяться в юридичних актах прямої дії (установчі договори, регламенти
Ради); 2) прийняття обов’язкових рішень, які спрямовують нормотворчу
діяльність нац. державних органів по гармонізації зак-ва держав-членів
(директиви Ради та Комісії, рішення СЄСп).
При цьому акти, прийняті в рамках першого напряму, надають вплив на
національне право так само, як і будь-якої національно-правовий акт:
парламентський закон, акт делегованого законодавства, тобто
встановлюють нові правові норми.
Акти, прийняті в рамка другого напрямку є визначальними в правовому
механізмі гармонізації національного законодавства держав-членів.
Особливе місце серед них займає директива. Директиви, що
гармонізують нац. зак-во у сфері непрямого оподаткування
можна розділити на дві групи: 1. Директиви стосовно акцизів.
Першим видом товарів по відношенню до яких були прийняті
директиви , спрямовані на гармонізацію акцизів, були тютюнові
вироби . Другим видом стали мінеральні масла; потім – алкогольні
напої, нафтопродукти. 2. Директиви стосовно ПДВ.
Діючи на основі пропозицій Комісії, Рада прийняла 11 квітня 1967 року
дві директиви з гармонізації законодавства держав-учасниць стосовно
податків з обігу. Вони заклали основи спільної системи податку на
додану вартість, і третя, прийнята 1969 року, вводила його в податкові
системи держав-учасниць. Директива про вирівнювання ставок ПДВ
передбачає те, що протягом періоду функціонування перехідної
системи ПДВ держави-члени повинні застосовувати стандартну ставку
ПДВ, яка становить принаймні 15%.
Директива в правовому механізмі гармонізації законодавства,
що регулює прямі податки в державах членах стосуються законів,
що визначають прибутковий податок, який сплачується юридичними
особами. При цьому в першу чергу слід назвати Директиву Ради N
90/435/ЕЕС про загальну систему оподаткування, яка застосовується до
материнських та дочірнім компаніям в різних державах-членах, та
Директиву Ради N 90/434/ЕЕС про загальну систему оподаткування, яка
застосовується до злиттів, поділів, передачі активів та обміну акціями у
відношенні компаній у різних державах-членах. Пізніше ці директиви
були доповнені Договором про прийняття Австрії, Фінляндії і Швеції та
Рішенням Ради.

111. Основні напрямки зовнішньої політики

Співтовариства.
Договір про ЄС (ст. 3) передбачає три напрямки зовнішньої політики
Співтовариства, що випливають з особливостей кола суб'єктів —
партнерів ЄС на міжнародній арені:
1) зовнішньоторгівельна політика («загальна торгова політика»),
основою якої служить встановлення і зміна спільного митного тарифу.
Діяльність Співтовариства в цій галузі включає встановлення «єдиних
принципів» (ст. 133) у відношенні таких питань, як зміна тарифних
ставок, експортна політика, антидемпінгове регулювання;
2) сприяння економічному розвитку країн, що розвиваються,
(«політика в сфері співробітництва з метою розвитку»). У рамках
даного напрямку своєї зовнішньої політики (як видно вже з назви)
діяльність Співтовариства сприяє підвищенню добробуту країн
«третього світу», у тому числі за допомогою надання їм фінансової
допомоги;
3) «асоціація з заморськими країнами і територіями з метою
збільшення торгівлі і спільного сприяння економічному і
соціальному розвитку». У даному випадку мова йде про встановлення
особливих відносин аж до створення зони вільної торгівлі ЄС з
колоніями й іншими територіальними одиницями держав-членів, що
розташовані за межами Європи і не ввійшли разом зі своїми
метрополіями до складу Співтовариства.
4) Крім зазначених положень, Договір про ЄС також передбачає
необхідність встановлення безпосередніх взаємин Співтовариства з
найважливішими європейськими і універсальними міжнародними
організаціями: ООН і її спеціалізованими установами, а також ГАТТ-ВТО
(ст. 302), Радою Європи (ст. 303), Організацією європейського
економічного співробітництва і розвитку (ст. 304). Європейське
співтовариство є самостійним учасником деяких міжнародних
організацій.
5) На практиці, перераховані вище напрямки діяльності, далеко не
вичерпують змісту зовнішньої політики ЄС. Зокрема, на сьогоднішній
день пріоритетне значення в системі зовнішньополітичних заходів
Співтовариства і Союзу в цілому займає встановлення тісного
співробітництва і партнерства із сусідніми державами, у тому числі з
Україною.

112.Міжнародна правосуб'єктність Співтовариства.

Для участі в будь-яких правовідносинах, у тому числі міжнародних,
фізична особа чи організація повинна мати здатність набувати і
самостійно, від свого імені здійснювати права й обов'язки, нести
відповідальність — тобто володіти правосуб’єкністю.
Наявність у Співтовариства правосуб'єктності як загальне правило
закріплене в ст. 281 його установчого договору. Звідси випливає
здатність ЄС вступати в договірні відносини з іноземними державами і
міжнародними організаціями, у тому числі засновувати разом з іншими
країнами нові міжнародні організації.
В установчому договорі ЄС прямо передбачено кілька випадків, коли
Співтовариство вправі укладати угоди на міжнародній арені.
1) угоди в рамках зовнішньоторговельної політики. 2) угоди про
асоціацію з іноземними державами чи міжнародними організаціями.
Однак, правосуб'єктність Співтовариства не вичерпується тільки
випадками, прямо передбаченими установчим договором. Відповідно до
прецедентного права Суду Європейських співтовариств.
Співтовариство має право укладати міжнародні договори з будь-яких
питань, що врегульовані його внутрішнім законодавством.
міжнародна правосуб'єктність ЄС — це відображення і продовження
внутрішньої компетенції Співтовариства: видання нормативного акта по
конкретному питанню породжує право укладати по цьому питанню
міжнародний договір.
Встановлюючи обсяг міжнародної правосуб'єктності ЄС, Суд також
визначив співвідношення правосуб'єктності Співтовариства з
аналогічною якістю держав-членів. Відповідно до встановленого ним
принципу право Співтовариства укладати міжнародні договори, як
правило, носить винятковий характер, усуває самостійну
правосуб'єктність держав-членів. Наявність у Співтовариства права
укладати міжнародний договір по конкретному питанню означає, що
держави-члени вже не можуть самі вступати в договірні зв'язки з
третіми країнами щодо цього предмета договору. Даючи характеристику
обсягу міжнародної правосуб'єктності ЄС, можна зробити висновок, що
вона значно перевищує правосуб'єктність міжурядових організацій, що
можуть укладати угоди лише по обмеженому колу питань,
передбаченому їх статутом чи установчим договором. У той же час
міжнародна правосуб'єктність ЄС ще не зрівнялася з
правосуб'єктністю суверенних держав. Останні можуть укладати
міжнародні договори з будь-яких питань

113. Компетенція Європейського Союзу в сфері

загальної зовнішньої політики і політики безпеки.
Загальна зовнішня політика і політика безпеки (ЗЗПБ) займає
двояке положення в Європейському Союзі: як окрема сфера діяльності
Союзу, у рамках якої він наділяється спеціальною компетенцією; як
один зі структурних компонентів даної організації — друга опора
Європейського Союзу.
ЗЗПБ не є окрема організація з власною правосуб'єктністю. Відповідно
в даному випадку варто говорити не про компетенцію ЗЗПБ як таку, а
про компетенцію ЄС в цілому в рамках загальної зовнішньої політики і
політики безпеки.
ЗЗПБ не має свого установчого договору. Джерелом компетенції в даній
галузі виступає розділ V Договору про ЄС «Положення про загальну
зовнішню політику і політику безпеки», де і закріплюються правові
основи даної сфери діяльності.
Предмет загальної зовнішньої політики і політики безпеки у
принципі, не обмежений,тобто не існує таких сфер міжнародних
відносин, що складають виняткову компетенцію держав-членів і в який
Союзу заборонено втручатися в рамках ЗЗПБ.
Проте обмеження на предмет ЗЗПБ існують, хоча і містяться вони на
рівні самого Союзу. Зовнішня політика Європейського Союзу в цілому
містить у собі дві складові: зовнішні політики Європейських
співтовариств, і, власне, ЗЗПБ.
З урахуванням правил, що визначають співвідношення по юридичній
силі норм Договору про Союз і договорів про Співтовариства, норми
останніх мають пріоритетну силу. Відповідно в рамках ЗЗПБ
Європейський Союз здійснює ті заходи, що виходять за рамки
компетенції Співтовариств.
Отже, Європейський Союз здійснює свою діяльність на міжнародній
арені по двох напрямках: комунітарна зовнішня політика й ЗЗПБ.
Предмет першої — головним чином, питання міжнародного
співробітництва в економічній і соціальній галузях, включаючи питання
науки, культури й охорони навколишнього середовища.
У предмет загальної зовнішньої політики і політики безпеки
входять будь-які питання міжнародних відносин, які не охоплює собою
зовнішньополітична компетенція Європейських співтовариств.
Сюди відносяться, зокрема, питання охорони міжнародного миру і
безпеки, «у тому числі поступове формування загальної оборонної
політики» (ст. 17).

114. Формування загальної оборонної політики

Європейського Союзу
Історичні передумови Першим реальним кроком у напрямку
створення дійсно «загальної оборони» західноєвропейських країн
послужив план Плевена. Суть ініціативи — «створення з метою
загальної оборони європейської армії, підлеглої політичним інститутам
єдиної Європи».У 1954 р. шляхом перегляду Брюссельського пакту 1948
р. була заснована організація Західноєвропейський союз (ЗЄС), до
складу якої ввійшла лише частина держав — членів Європейських
співтовариств. Відродження інтересу до створення «чисто європейської»
оборони, незалежної від США, відбулося наприкінці 80-х рр. XX в. — у
період закінчення холодної війни і руйнування «залізної завіси».
Відповідні ініціативи одержали закріплення в Маастрихтському договорі,
що заснував Європейський Союз.
Принципи формування загальної оборонної політики Заснувавши
Європейський Союз, Маастрихтський договір як другу опору нової
організації створив ЗЗПБ. Саме в рамках другої опори реалізується одна
з головних стратегічних цілей Європейського Союзу — «прогресивне
формування загальної оборонної політики, що згодом може привести до
спільної оборони». Порядок здійснення заходів, покликаних втілити в
життя загальну оборонну політику ЄС визначається ст. 17 Договору про
ЄС, зміст якої було істотно змінено Амстердамським, а потім і Ницьким
договором.Відповідно до цієї статті рішення про створення загальної
оборони приймається Європейською радою, що потім рекомендує
державам-членам ужити відповідних заходів у рамках своїх
конституційних процедур. Договір про ЄС не виключає продовження
функціонування військових структур НАТО і членства держав-членів у
цій організації. Оборонна політика ЄС повинна бути сумісна з діяльністю
НАТО.
Першим кроком формування загальної оборонної політики є створення
військового контингенту, що буде брати участь у миротворчих
операціях на території інших країн і регіонів планети — Сил швидкого
реагування Союзу.
Для керування СШР і прийняття інших рішень у сфері оборонної
політики у 2001 р. були засновані спеціальні органи ЄС: Комітет з
питань політики і безпеки, Військовий комітет і Військовий штаб.
Їх правовий статус визначений рішеннями Ради Європейського Союзу
від 22 січня 2001 р.

115. Інституційна структура спільної зовнішньої та

безпекової політики.
Відповідно до вимог ст. 3 Договору про ЄС стосовно забезпечення
Радою та Комісією послідовності зовнішніх відносин Союзу, а також
згідно з функціями, покладеними на них Договором, держава, що
головує, Генеральний секретар/Верховний представник і Комісар із
зовнішніх справ мають тісно співпрацювати для забезпечення цілісності
й узгодженості дій Союзу в міжнародних відносинах. Таким чином діє
спеціальний механізм представництва, названий «трійкою». У сфері
спільної зовнішньої політики і політики безпеки офіційним
представником Союзу є Голова Ради (ст. 18). Посаду Голови Ради
займають не фізичні особи, а держави-члени, змінюючи одна одну
кожні шість місяців. Від імені країни-голови відповідні функції
виконують глави держав, глави урядів, міністри закордонних справ і
т.д. Амстердамський договір 1997 р. заснував спеціальну посаду
Високого представника з питань спільної зовнішньої політики і
політики безпеки, що співпадає з посадою Генерального секретаря
Ради. На цю посаду в 1999 р. був призначений колишній генеральний
секретар НАТО Хав'єр Солана. Введення посади Високого представника
не ліквідувало «трійку», що діє тепер в іншому складі: Голова Ради,
його найближчий спадкоємець і Високий представник по СЗПБ. Отже,
представництво Союзу в рамках СЗПБ у залежності від важливості і
характеру зустрічей може здійснюватися в декількох формах:—
Головою Ради;— Генеральним секретарем Ради — Вищим
представником по ЗЗПБ;— «трійкою» у складі Голови, що випливає
Голову і Високого представника, а також
— спеціальним представником, якого має право призначати Рада.
Зі сказаного видно, що в Європейському Союзу немає єдиного
представника в міжнародних справах. Отже, якщо предмет зустрічі
охоплює міжнародні відносини Європейського Союзу в цілому з
конкретною країною (тобто включають і питання комунітарної
зовнішньої політики, і ЗЗПБ), то Союз, як правило, теж представляє
«трійка», що у даному випадку включає Голову чи члена Європейської
комісії, Голову Ради і Вищого представника. Перший представляє
Європейські співтовариства, останні — другу і третю опори Союзу.
Для країн, що відіграють ведучу роль у зовнішній політиці Союзу,
передбачається також запрошення закордонних керівників на засідання
Європейської ради. Таким чином, голова іноземної держави чи уряду
одержує можливість зустрітися з керівниками відразу всіх 15 держав —
членів Союзу і з Головою Комісії.

116. Компетенція Європейського Союзу з питань

боротьби зі злочинністю (співробітництво поліцій і
судових органів у кримінально-правовій сфері)
Подібно до розглянутої вище спільної зовнішньої політики і політики
безпеки, співробітництво поліцій і судових органів у кримінально-
правовій сфері (СПСО) виступає, з одного боку, у якості сфери
діяльності Європейського Союзу в цілому, з іншого боку — як
самостійний компонент у структурі цієї організації, третя опора.
Джерелом компетенції Європейського Союзу в рамках СПСО служить
самостійний розділ його установчого договору: розділ VI «Положення
про співробітництво поліцій і судових органів у кримінально-правовій
сфері». Ряд змін у правовий режим СПСО вніс Амстердамський договір
1997 р,а також Ницький договір 2001 р.
Предмет третьої опори Союзу утворюють питання боротьби зі
злочинністю, включаючи діяльність по запобіганню, розслідуванню,
притягненню до відповідальності і виконанню покарань за кримінальні
злочини. Цілком природно, що головним об'єктом спільних зусиль
виступає боротьба з «транснаціональною» злочинністю, що одержала
додатковий імпульс у зв'язку з відкриттям границь і скасуванням
бар'єрів щодо переміщення людей у рамках загального ринку ЄС, а
потім Шенгенського простору.Як пріоритетну задачу СПСО (ст. 29
Договору про Європейський Союз) зазначена боротьба з тяжкими й
особливо тяжкими злочинами, що являють значну загрозу для всіх
держав — членів Союзу: тероризм; торгівля людьми; злочини проти
дітей; торгівля наркотиками; торгівля зброєю; корупція; шахрайство.
Основні напрямки діяльності Союзу і його держав-членів у рамках
третьої опори випливають з її назви: по-перше, поліцейське
співробітництво (ст. 30), по-друге, співробітництво органів кримінальної
юстиції (ст. 31).
1. Поліцейське співробітництво поділяється на чотири складових: а)
оперативно-розшукова діяльність;б) інформаційна діяльність —
Европол;в) підготовка кадрів і криміналістичне забезпечення;г)
удосконалення криміналістичних методів розслідувань злочинів

117. Шенгенські угоди,їх характеристика. Візовий режим

відповідно до шенгенських угод.
Шенгенська угода – угода про скасування паспортного та митного
контролю на кордонах ряду держав Європейського союзу, спочатку
підписана 14 червня 1985 року п’ятьма європейськими державами
(Бельгією, Нідерландами, Люксембургом, Францією і Німеччиною). Воно
вступило в дію 26 березня 1995 року і припинило існування 1 травня
1999 року, будучи заміщено Шенгенським законодавством ЄС.
Шенгенська зона включає в себе двадцять п’ять європейських держав,
які схвалили однойменне угоду, підписану в місті Шенген (Люксембург)
в 1985 році. Шенгенська зона де-факто включає три європейські мікро-
держави: Монако, Сан-Марино і Ватикан. Всі країни ЄС, окрім
Великобританії та Ірландії, зобов’язалися увійти до Шенгенської зони, і
всі, крім Румунії, Болгарії та Кіпру, вже зробили це. На даний момент
зона охоплює площу в 4312099 км ², на якій проживають понад 400
млн. осіб.
Шенгенська зона почала своє існування 26 березня 1995 року, коли
Шенгенська угода набула чинності в шести країнах: Бельгія, Франція,
Німеччина, Люксембург, Нідерланди, Португалія та Іспанія. У 1997 році
приєдналися Італія і Австрія. Після приєднання Греції в 2000 годy,
вступили країни Скандинавського паспортного союзу (Данія, Фінляндія,
Швеція) та країни, що не входили до Європейського союзу – Ісландія і
Норвегія – у 2001. У 2007 увійшли 9 країн – Чехія, Естонія, Угорщина,
Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина та Словенія (всі вони
увійшли до ЄС трьома роками раніше). Швейцарія є останньою увійшла
країною (увійшла 12 грудня 2008) і третьою державою в зоні, що не
входять в Європейський Союз. Останньою на сьогоднішній день
країною, що приєдналася до шенгенської угоди, є Швейцарія – увійшла
в союз 12 грудня 2008 року. Не є членами Євросоюзу, хоча і входять до
Шенгенської зони Норвегія, Ісландія та Швейцарія.
Шенгенська вiза видається для короткотермiнового перебування (не
бiльше 3-х мiсяцiв) i дає право iноземцям пересуватися по територiї усiх
країн шенгенської зони за умови, що вони вiдповiдають єдиним вимогам
до в'їзду. Для того, щоб претендувати на отримання вiзи потрiбно, щоб
строк дiї закордонного паспорта був тривалiшим, анiж строк дiї вiзи (як
правило – на 3 мiсяцi). Вся документацiя подається в оригiналах.
Шенгенськi вiзи бувають як одноразовi, так i багаторазовi. Всi вiзи є
Індивідуальними.

118. Правова та інституційна основи співробітництва

України та ЄС
Законодавчою основою відносин України і ЄС є:
«Угода про партнерство і співробітництво (УПС), підписана в
1994 р., набула чинності в березні 1998 р. Вона стала першим етапом
на шляху до повної інтеграції в систему відносин, що склалися на
теренах Західної та Центральної Європи.
Серед загальних принципів двостороннього співробітництва,
визначених УПС, слід виділити такі, як:повага до принципів демократії
та прав людини (ст. 2), принцип ринкової економіки, можливість
створення зони вільної торгівлі (ст. 4) та ін. Наша держава стала
першою країною, яка спільно зі своїми європейськими партнерами
успішно здійснила моніторинг виконання Угоди і працює сьогодні над
реалізацією нового формату відносин з ЄС, який упритул наблизився
до кордонів України;
• спільна стратегія ЄС щодо України, котра була ухвалена в грудні
1999р.
в Хельсінкі Європейською Радою як розуміння того, що існує потреба
у більш тісних зв'язках між ЄС та конкретними країнами-партнерами;
• ряд окремих угод у галузі торгівлі, науки, технологій, ядерної
енергетики;
• План дій ЄС-Україна в рамках європейської політики
добросусідства,
офіційно схвалений 21 лютого 2005 р. на засіданні Ради з питань
співпраці між Україною та ЄС.
-5 березня 2007 року Україна та ЄС розпочали переговорний процес
щодо укладення нової угоди, яка після Дванадцятого саміту Україна – ЄС
носить назву “Угода про асоціацію” між Україною та ЄС. На період до
укладення Угоди про асоціацію щороку автоматично продовжується
чинність УПС.
Інститути співробітництва:- Саміт Україна-ЄС за участю Президента
України та делегації ЄС у складі:глави держави або глави уряду країни,
що головує в ЄС,
Голови Європейської Комісії (ЄК), таВисокого Представника ЄС з питань
спільної зовнішньої і безпекової політики.- Рада з питань співробітництва
за участю Прем’єр-міністра України та делегації ЄС у складі:міністра
закордонних справ країни, що головує в ЄС,члена ЄК з питань зовнішніх
зносин, таВисокого Представника ЄС з питань спільної зовнішньої і
безпекової політики.- Комітет та галузеві підкомітети з питань
співробітництва;- Комітетпарламентського співробітництва. Також
здійснюються регулярні консультації Україна-Трійка ЄС та постійні
експертні консультації.

119 Гармонізація законодавства України до права ЄС

Початковим етапом гармонізації законодавства України з європейським
правом є уніфікація термінології. Вважаємо, що процес гармонізації
законодавства слід починати з юридичної термінології. Чіткий понятійно-
категоріальний апарат дуже важливий, якщо законодавець ставить за
мету уніфікацію, гармонізацію або зближення законодавства, його
відповідність європейським стандартам та традиціям.
У зв’язку з тим, що за документами ЄС, адаптація законодавства має
проводитися не у всіх галузях права, а лише у пріоритетних, існує
декілька концептуальних підходів щодо об’єму гармонізації:1. Концепція
«мінімальної адаптації» обмежується діяльністю у галузях, що регулюють
економічне співробітництво України та ЄС у різних сферах та впливають
на торгівельні і ділові стосунки між країнами партнерами. 2. Концепція
«помірної адаптації» виходить з необхідності створення зони вільної
торгівлі з ЄС та розповсюдження деяких інших переваг внутрішнього
ринку ЄС. Основою цієї концепції є бачення Європейською комісією
перспектив відносин із сусідами.3. Концепція «максимальної адаптації»
вбачає необхідність гармонізації законодавства у зв’язку із
перспективою членства в ЄС.
Організаційно процес адаптації вбачається провести у три етапи. На
першому етапі перевага повинна надаватися сприянню досягненню
стабільності у суспільстві, наближення до верховенства права та
європейських стандартів прав людини, приведенню законодавства
України у відповідність до вимог УПС та інших договорів з ЄС. На
другому етапі планується провести підготовку до створення вільної зони
торгівлі з ЄС та до асоційованого членства в ЄС.Третій етап вбачає
розширену гармонізацію за умови асоційованого членства в ЄС. ЗУ«Про
Загальнодержавну програму адаптації законодавства Українидо
законодавства ЄС»,визначається інституціональний механізм виконання
Програми. Згідно з ним,ВРУ забезпечує виконання Програми з
питань,віднесених до її компетенції, розглядає законопроекти, основані
на Програмі, визначає цілі та завдання другого та наступних етапів
виконання Програми.КМУ затверджує після погодження з комітетом ВРУ
з питань Євроінтеграції щорічний план заходів з виконання Програми,
передбачає у Держбюджеті витрати на фінансування Програми.
Створена Міжвідомча Координаційна рада для забезпечення
координації та взаємодії міністерств, інших центральних органів
виконавчої влади у процесі адаптації законодавства України до
законодавства ЄС.

120 Перспективи отримання Україною асоційованого

членства в ЄС.
Наразі ЄС не готовий надати чітку відповідь на запитання щодо
визнання перспективи членства України в Євросоюзі, що пов’язується з
складністю процесу внутрішніх трансформацій в ЄС та стриманою
громадською думкою у державах-членах ЄС щодо перспектив
розширення Союзу.
У своїх документах Брюссель лише "визнає європейські прагнення
України та вітає її європейський вибір", "залишаючи відкритим будь-
який майбутній розвиток відносин України та ЄС".