2. Драма «Пігмаліон»: символічний зміст заголовку.

Заголовок п'єси є символічним і має глибокий зміст.

У давньогрецькій міфології Пігмаліон був відомий як скульптор, який
закохався у своє творіння - кам'яну статую жінки, яку він сам створив. Він
був настільки пристрасно закоханий у неї, що звернувся до богині
Афродіти з проханням надихнути життя в цю статую. Його молитва була
вислухана, і статуя стала живою.
У драмі Шоу Пігмаліон є символом соціальної і культурної трансформації.
Головний герой п'єси, професор Генрі Хіггінс, займається дослідженням
мови і вірить, що змінюючи мовні звички людей, він може змінити їхнє
соціальне становище. Він бере на себе завдання перетворити просту
дівчину з низьких верств суспільства, Елізу Дуліттл, в справжню леді,
заслуживши тим самим місце серед вищих верств суспільства.
Драматург у п’єсі відтворює “зворотний” міф. На відміну від античного
Пігмаліона, який сам створив прекрасну Галатею, герой Шоу тільки
шліфує особистість, яка поступово змінює не тільки себе, але й свого
творця. Для аристократа містера Хіггінса. Еліза так і залишиться хоча й
здібною і талановитою, але – квітникаркою, людиною з іншого
соціального стану.
Таким чином, заголовок «Пігмаліон» символізує бажання перетворити та
вдосконалити людину, щоб вона відповідала певним стандартам. Драма
розглядає питання соціальної мобільності, взаємин між класами та
культурну ідентичність.
4. Образи драми: засоби створення характерів (роль ремарок, мовна
самохарактеристика, форми та прийоми комічного).
Ремарки: автор використовує ремарки, щоб надати додаткову інформацію
про персонажів, їхні дії та мотивації. Наприклад, у вступній сцені п'єси
Шоу детально описує зовнішність та поведінку професора Хіггінса, що
дозволяє читачеві отримати уявлення про його характер та стиль життя.
Інший приклад ремарки можна побачити в діалозі між професором
Хіггінсом та молодою жінкою Елізою Дуліттл. У цьому діалозі автор додає
ремарку, в якій зазначається, що Еліза мовчить та дивиться на професора
Хіггінса з виразом обурення на обличчі. Це допомагає читачам та глядачам
краще зрозуміти настрій та емоції героїв та сприяє збагаченню загального
враження від сцени.
Ремарки також використовуються для передачі внутрішніх міркувань
персонажів. Наприклад, у діалозі між професором Хіггінсом та його
другом Колонелем Пікерінгом, автор додає ремарку, в якій зазначається,
що професор Хіггінс з досадою думає про те, як його затягують у справу
навчання Елізи. Це дозволяє читачам та глядачам більш глибоко пізнати
характер та мотивації головного героя.
Мовна самохарактеристика: У романі "Пігмаліон" мовна
самохарактеристика (опис мовленнєвого стилю та манери висловлювання
персонажів) грає важливу роль у визначенні їхнього характеру та
соціального статусу.
Наприклад, мовлення професора Хіггінса є офіційним, точним та
детальним, що відображає його наукову освіту та практичні знання у галузі
фонетики. У той же час, Еліза Дуліттл говорить у сильному лондонському
діалекті та використовує неправильну граматику, що відображає її низький
соціальний статус та недостатнє освічення. Опис мовлення героїв дозволяє
читачеві краще зрозуміти їхній характер та мотивації, а також допомагає
автору передати соціальну динаміку та ієрархію у вікторіанському
суспільстві.
Крім того, мовна самохарактеристика також використовується для
створення ефектів комічного. Наприклад, мовлення Елізи Дуліттл у першій
частині роману є дуже живим та кольоровим, що створює комічний
контраст з офіційним та формальним мовленням професора Хіггінса. Цей
контраст допомагає створити гумористичний ефект та підкреслити
різницю в соціальному статусі та освіті між цими двома героями.
Отже, мовна самохарактеристика є важливим засобом створення
характерів та ефектів комічного у романі "Пігмаліон".
Форми та прийоми комічного: автор використовує комічні прийоми та
форми, щоб підкреслити гумористичний аспект драми та показати
персонажів зі зміненими ролями.
Одним з прийомів комічного є контраст. У романі "Пігмаліон" цей прийом
використовується для підкреслення різниці між Елізою Дуліттл та
професором Хіггінсом. Еліза говорить у живому та кольоровому діалекті,
використовує неправильну граматику та прості слова, що створює
контраст з офіційним та точним мовленням професора Хіггінса. Цей
контраст створює комічний ефект, підкреслює різницю у соціальному
статусі та освіті між героями та допомагає створити гумористичні ситуації.
Конфлікт між поняттями про "верхній світ" та "нижній світ": це основний
конфлікт у драмі, що дає можливість показати гумористичні та абсурдні
ситуації. Головні герої, професор Генрі Хіггінс та квіткарка Ельза Дуліттл,
належать до різних соціальних класів, тому вони не розуміють одне
одного.
Карикатурна характеристика персонажів: у драмі кожен персонаж має свої
незвичайні особливості, що дає можливість показати їх у комічному світлі.
Наприклад, професор Хіггінс - це ексцентрична та зарозуміла особистість,
а майстерня квітів, де працює Ельза Дуліттл, - це місце, де збираються
різні типи людей.
Використання іронії та сарказму: Шоу використовує іронію та сарказм,
щоб показати глибину соціальних проблем. Наприклад, у драмі професор
Хіггінс має саркастичне ставлення до жінок та їх мови, проте сам не може
зрозуміти, чому його манери спілкування є неприйнятними для жінок.
Ще один ефективний прийом комічного - це спотворення. У Пігмаліоні
Шоу використовує спотворення, щоб показати, як Еліза Дуліттл стає все
більше і більше схожою на справжню леді, але при цьому вона зберігає
своє вихідне соціальне походження та висловлюється своїм характерним
наріччям.
5.
Драма Пігмаліон, написана Бернардом Шоу, містить багато філософських
тем, одна з яких - це проблема моральної ціни «експерименту». Шоу
ставить перед глядачем запитання: чи може людина змінитися, і яка ціна
повинна бути заплачена за це?
Головний герой драми, професор Генрі Хіггінс, відчуває, що він може
перетворити будь-яку жінку на ідеальну леді за допомогою своїх методів
навчання мови. Він вибирає підопічну, квітницю Елізу Дуліттл, і робить з
неї аристократку, навчаючи її правильній вимові та етикету.
Протягом всієї драми, Шоу змушує глядача питати себе, хто насправді
виграє в цьому «експерименті». Чи стає Еліза щасливішою, якщо вона стає
членом вищого класу? Або вона втрачає свою ідентичність, стаючи
маріонеткою в руках професора Хіггінса?
Шоу виводить на передній план питання моральної ціни «експерименту»,
який проводить професор Хіггінс з Елізою. Він змінює її поведінку,
вимову та зовнішність, проте, здається, не звертає увагу на її особисту
гідність та потребу відчуття власної ідентичності. Проте, згодом професор
разом зі своїм помічником починають усвідомлювати, що Еліза - це жива
людина з почуттями і потребами, і її не можна просто використовувати як
знаряддя для досягнення своєї мети. Вони починають звертати належну
увагу на те, як їхні дії впливають на Елізу, і розуміють, що вона є
самостійною особистістю з власними потребами та бажаннями.