1. Предмет регулювання господарського права.

Розмежування відносин у сфері

господарювання з іншими видами відносин.
Господарське право є системою норм, що регулюють господарські відносини, тобто відносини, що
виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарю-
вання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання. Отже,
саме господарські відносини у сфері економіки України і становлять предмет господарського права
Зміст предмета господарського права визначається двома поняттями: «організація господарської
діяльності» та «здійснення господарської діяльності». Під господарською діяльністю у Господарсь-
кому кодексі розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва,
спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного
характеру, що мають цінову визначеність (ч. 1 ст. 3 ГК) наведеному визначенні зазначені такі ознаки
господарської діяльності, як: — особливий суб’єктний склад (господарську діяльність здійснюють
суб’єкти господарювання); — особлива сфера здійснення господарської діяльності — сфера суспіль-
ного виробництва; — вартісний характер результатів господарської діяльності, що мають цінову ви-
значеність. Отже, господарська діяльність розглядається як суспільно корисна діяльність членів сус-
пільства, їх спілок (об’єднань) щодо виготовлення продукції надання послуг, виконання робіт.
Господарські відносини як предмет регулювання складаються лише з двох елементів — організа-
ційного (організація виробництва, обігу) і майнового. Сукупність господарських відносин у такому
вузькому розумінні є предметом господарського права. За предметом у такому розумінні господарсь-
ке право вирізняється з інших галузей права, норми яких діють у сфері господарювання.
Розмежування відносин у сфері господарювання з іншими видами відносин встановлене ст. 4 ГК,
в ч. 1 якої зазначено, що не є предметом регулювання Господарського кодексу: а) майнові та особисті
немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом України; б) земельні, гірничі, лісові та
водні відносини, відносини щодо використання й охорони рослинного і тваринного світу, територій
та об’єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря; в) трудові відносини; г) фінансові
відносини за участі суб’єктів господарювання, що виникають у процесі формування та контролю ви-
конання бюджетів усіх рівнів; д) адміністративні та інші відносини управління за участі суб’єктів го-
сподарювання, в яких орган державної влади або місцевого самоврядування не є суб’єктом, наділе-
ним господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господарських повно-
важень щодо суб’єкта господарювання.
2. Господарські правовідносини, їх ознаки та види.
Господарські відносини мають певні ознаки. Насамперед, це обмежене, порівняно з цивільним
правом, коло суб’єктів.
Такими суб’єктами є учасники відносин у сфері господарювання, перелік яких встановлено ст. 2
ГК. Це: — суб’єкти господарювання; — споживачі; — органи державної влади та органи місцевого
самоврядування, наділені господарською компетенцією; — громадяни, громадські та інші організа-
ції, які виступають засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-
господарські повноваження на основі відносин власності. Особливим суб’єктом господарських від-
носин є держава, від імені якої діють її органи.
Другою характерною ознакою господарських відносин є існування організаційно-господарських
зобов’язань як окремого виду господарських зобов’язань, а також поєднання в господарських відно-
синах організаційних і майнових елементів.
Таке поєднання викликане тим, що однією з правових підстав виникнення та функціонування гос-
подарських правовідносин між суб’єктами господарювання та їх контрагентами є, зокрема, державні
замовлення і державні завдання (ст. 13 ГК). Правовою підставою виникнення господарських пра-
вовідносин є рішення їхніх суб’єктів укласти відповідний договір: господарський (ст. 184 ГК) або ор-
ганізаційно-господарський (ст. 186 ГК). Ці рішення ґрунтуються, зокрема, на планах учасників гос-
подарських відносин (плани економічного і соціального розвитку, бізнес-плани тощо). Третя ознака
господарських відносин — їх матеріальний зміст, тобто суспільне виробництво і реалізація (оборот)
суб’єктами господарю[1]вання продукції (виконання робіт, надання послуг).
Господарські правовідносини можуть бути класифіковані за різ[1]ними ознаками.
Так, за характером правовідносин розрізняють:
— відносини з безпосереднього здійснення господарської діяль[1]ності (виробництва та реалізації
продукції, виконання робіт, надання послуг);
 — відносини з організації господарської діяльності (державна реєстрація, ліцензування, патенту-
вання, квотування та інші форми державного регулювання господарської діяльності).

За взаємним становищем сторін правовідносини поділяються на:

— горизонтальні, учасники яких рівноправні;
— вертикальні, в яких одним з учасників виступає орган управління, в тому числі власник майна
чи уповноважений ним орган.

За сферою дії правовідносини поділяються на:

— внутрішньогосподарські, що виникають всередині господарської організації між її структурни-
ми підрозділами, а також між господарською організацією та її структурними підрозділами;
— міжгосподарські (зовнішньогосподарські), що виникають між юридично самостійними суб’єк-
тами господарювання.

За галузями господарювання і сферами управління, в яких вони виникають і функціонують, виді-

ляють такі правовідносини:
— у галузі промисловості;
— у галузі сільського господарства;
— у галузі транспорту;
— у галузі капітального будівництва;
— у сфері приватизації;
— у сфері антимонопольного (конкурентного) регулювання;
— у сфері зовнішньоекономічної діяльності тощо.

3. Загальні принципи господарювання.

Господарська діяльність (господарювання) здійснюється на загальних принципах, перелік яких

встановлено у ст. 6 ГК. До них належать:
— забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб’єктів господа-
рювання;
— свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом;
— вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;
— обмеження державного регулювання економічних процесів у зв’язку з необхідністю забезпе-
чення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічно-
го захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави;
— захист національного товаровиробника;
— заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування,
їх посадових осіб у господарські відносин

Принципи підприємницької діяльності, тобто основні засади, на яких базується підприємництво,

законодавчо закріплені у статті 44 ГК. До них належать:
а) вільний вибір підприємцем видів підприємницької діяльності;
б) самостійне формування підприємцем програми діяльності, вибір постачальників і споживачів
продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів,
вико[1]ристання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до
закону;
в) вільний найм підприємцем працівників;
г) комерційний розрахунок та власний комерційний ризик;
д) вільне розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів
та інших платежів, передбачених законом;
е) самостійне здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприєм-
цем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

4. Методи господарського права.

 Методи господарського права — це сукупність способів регулюючого впливу норм господар-
ського права на поведінку суб’єктів господарських правовідносин.
В умовах становлення ринкової економіки переважно застосовується метод автономних рі-
шень суб’єктів господарських відносин. Він ґрунтується на тому, що суб’єкти господарювання
мають право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, які не суперечать законодавству
України. Це означає, що суб’єкти господарських відносин самостійно:
а) планують свою господарську діяльність;
б) в межах законодавства вільно обирають предмети господарських договорів і визначають
зобов’язання в них, інші умови господарських взаємовідносин.

Iснує ще метод владних приписів (вимог законів і вказівок компетентних органів, обов’язко-
вих для суб’єктів господарських відносин). Згідно з ним діяльність (поведінка) суб’єктів госпо-
дарювання підпорядковується обов’язковим моделям правовідносин, визначеним законодавст-
вом. Це, зокрема, обов’язковість дотримання заборон закону щодо здійснення господарської ді-
яльності (ліцензії, квоти, спеціальні режими тощо), обов’язок визначених у законодавстві су-
б’єктів господарювання укладати з державою державні контракти та ін.

У господарському праві діє також метод рекомендацій. Держава регулює поведінку суб’єктів
господарських відносин шляхом рекомендованих моделей відповідних правовідносин. Напри-
клад, примірні фор[1]ми договорів щодо окремих видів відносин, методичні рекомендації стосо-
вно окремих видів діяльності у сфері
зззззззззззззззззззззззззззззззззззззззззззззззззззззззззззззззззззззззззззззззззззззз8г0000000000000000
0000шггшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшш
шшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшш
шшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшш
шшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшрттттттттттттттттттттттттттттттьь
ьььььььььььььььььььььььььььььььььььььььььррррррррррррррррррррррррррррррррррррррр
рррррррррррррррррррррррррррррррркее999999999999999999999999999999999999999нннннннн
ннннннннннннннннннннннннннннннннннннннннннннннннннннннннннннннннннннннннннн
ннннннннннннннннннннннннннннннрррррррррррррж87господа

5. Господарська діяльність: поняття, ознаки та види.

Стаття 3. Господарська діяльність та господарські відносини
1. Під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів
господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію
продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову
визначеність.
2. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів
та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями.
Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна
господарська діяльність).
3. Діяльність негосподарюючих суб'єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних
матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб'єктів
господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб'єктів.
4. Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські
та внутрішньогосподарські відносини.
5. Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами
господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності.
6. Під організаційно-господарськими відносинами у цьому Кодексі розуміються відносини, що
складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських
повноважень у процесі управління господарською діяльністю.
7. Внутрішньогосподарськими є відносини, що складаються між структурними підрозділами
суб'єкта господарювання, та відносини суб'єкта господарювання з його структурними підрозділами.
У наведеному визначенні зазначені такі ознаки господарської діяльності, як:
— особливий суб’єктний склад (господарську діяльність здійснюють суб’єкти господарювання);
 — особлива сфера здійснення господарської діяльності
— сфера суспільного виробництва;
— вартісний характер результатів господарської діяльності, що мають цінову визначеність.
Отже, господарська діяльність розглядається як суспільно корисна діяльність членів суспільства,
їх спілок (об’єднань) щодо виготовлення продукції надання послуг, виконання робіт.
Така суспільно-корисна господарська діяльність має наступні ознаки:
по-перше, вона полягає у виробництві продукції, виконанні робіт, наданні послуг не для власних
потреб виробника, а для задоволення потреб інших осіб (сфера суспільного виробництва);
по-друге, вона виконується на професійних засадах;
по-третє, результати такої діяльності мають вартісний характер, вони реалізуються за плату, тобто
функціонують як товар;
по-четверте, ця діяльність поєднує як приватні інтереси виробника, так і публічні інтереси (держа-
ви, суспільства, значних прошарків населення тощо).
Закріплені в ГК ознаки господарської діяльності характеризують її набагато повніше, ніж ознаки,
вживані в інших актах чинного законодавства. Так, згідно зі ст. 1 Закону України від 16 квітня 1991
р. «Про зовнішньоекономічну діяльність» господарська діяльність — це будь яка діяльність, у то-
му числі підприємницька, пов’язана з виробництвом та обміном матеріальних і нематеріальних
благ, що виступають у формі товару.
Господарська діяльність (господарювання) здійснюється на загальних принципах, перелік яких
встановлено у ст. 6 ГК. До них належать:
— забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб’єктів господа-
рювання;
— свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом;
— вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;
— обмеження державного регулювання економічних процесів у зв’язку з необхідністю забезпе-
чення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічно-
го захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави;
— захист національного товаровиробника;
— заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування,
їх посадових осіб у господарські відносини.
Види:
Залежно від мети і способу організації та здійснення господарської діяльності ч. 2 ст. 3 ГК ви-
діляє два її види — господарську комерційну діяльність і некомерційну господарську діяльність.
Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та
з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб’єкти такої діяльності (підприємництва) є під-
приємцями.
Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна госпо-
дарська діяльність).
За предметом господарської діяльності:
 виробнича;
 торговельна;
 банківська;
 страхова;
 інноваційна;
 концесійна;
 загальне інвестування й ін.
За предметом господарської діяльності:
• виробнича;
• торговельна
Господарсько-торговельна діяльність — діяльність, що її здійснюють суб’єкти господарювання у
сфері товарного обігу, спрямована на реалізацію продукції виробничо-технічного призначення і
виробів народного споживання, а також допоміжна діяльність, яка забезпечує їх реалізацію через
надання відповідних послуг.
Залежно від ринку (внутрішнього чи зовнішнього), у межах якого здійснюється товарний обіг,
господарсько-торговельна діяльність виступає як внутрішня або зовнішня торгівля
 • банківська;
• страхова;
• інноваційна;
Інноваційна діяльність — діяльність учасників господарських відносин, що здійснюється на
основі реалізації інвестицій з метою виконання довгострокових науково-технічних програм з
тривалими строками окупності витрат і впровадження нових науково-технічних досягнень у
виробництво та інші сфери суспільного життя.
• концесійна;
Комерційна концесія — за договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець)
зобов’язується надати другій стороні (користувачеві) на строк або без визначення строку право
використання в підприємницькій діяльності користувача комплексу прав, належних
правоволодільцеві, а користувач зобов’я¬зується додержувати умов використання наданих йому прав
та сплатити правоволодільцеві обумовлену договором винагороду.
• загальне інвестування й ін.
• Агентська діяльність
Агентська діяльність — комерційне посередництво, що полягає в наданні комерційним агентом
послуг суб’єктам господарювання під час здійснення ними господарської діяльності способом
посередництва від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок суб’єкта, якого він представляє.
Комерційне посередництво є підприємницькою діяльністю.
Комерційним агентом може бути суб’єкт господарювання (громадянин або юридична особа), який
за повноваженням, що ґрунтується на агентському договорі, здійснює комерційне посередництво.
• Перевезення вантажу
Перевезення вантажів — господарська діяльність, пов’я¬зана з переміщенням продукції
виробничо-технічного призначе¬ння та виробів народного споживання залізницями, автомобільними
дорогами, водними та повітряними шляхами, а також транс¬портування продукції трубопроводами.
• Капітальне будівництво
Капітальне будівництво — будівництво об’єктів виробничого та іншого призначення, підготовка
будівельних ділянок, роботи з обладнання будівель, роботи з завершення будівництва, прикладні та
експериментальні дослідження і розробки тощо, які виконуються суб’єктами господарювання для
інших суб’єктів або на їх замовлення та здійснюються на умовах підряду.
Залежно від ринку (внутрішній або зовнішній), національної належності суб'єктів
господарювання:
• господарська діяльність за участю вітчизняних товаровиробників (резидентів);
• зовнішньоекономічна діяльність (за участю резидентів і нерезидентів), у тому числі іноземне
інвестування (за участю іноземного інвестора).
6. Господарська комерційна діяльність (підприємництво): поняття та ознаки.
Стаття 42. Підприємництво як вид господарської діяльності
1. Підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська
діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення
економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Підприємництво є основним видом господарської діяльності. Основні положення щодо здійснення
підприємництва встановлені нормами глави 4 ГК (ст. 42—51).
Так, згідно з ч. 1 ст. 43 ГК «Свобода підприємницької діяльності» підприємці мають право без об-
межень самостійно здійснювати будь яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом.
Особливості здійснення окремих видів підприємництва встановлюються законодавчими актами (ч.
2 ст. 43 ГК).
Разом з тим, ч. 3 ст. 43 ГК встановлює обмеження у здійсненні підприємницької діяльності, що по-
лягають:
а) у забороні здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлює Закон України від 1 че-
рвня 2000 р. «Про ліцензування видів господарської діяльності» без спеціального дозволу (ліцензії);
б) у встановленні законом переліку видів діяльності, підприємництво в яких забороняється.
Частина 4 ст. 43 ГК встановлює загальне правило, відповідно до якого здійснення підприємниць-
кої діяльності забороняється органам державної влади та органам місцевого самоврядування. Зако-
ном обмежується підприємницька діяльність посадових і службових осіб органів державної влади та
органів місцевого самоврядування.
 Стаття 44. Принципи підприємницької діяльності
1. Підприємництво здійснюється на основі:
вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності;
самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів
продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів,
використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до
закону;
вільного найму підприємцем працівників;
комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;
вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та
інших платежів, передбачених законом;
самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання
підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.
Виходячи зі змісту ст. 42 ГК можна навести такі ознаки підприємницької діяльності:
• самостійність — це стан, який дає можливість підприємцю без обмежень приймати рішення і
здійснювати самотужки будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству, дозволяє її
суб'єкту вжити максимально можливі заходи для успішності такої діяльності та оперативно
реагувати на кон'юнктуру ринку, на поведінку контрагентів, на відгуки споживачів тощо.
• ініціативність передбачає виявлення особою в процесі діяль¬ності винахідливості,
кмітливості, індивідуальних здібностей, забезпечує пошук і запровадження новітніх технологій,
нових господарських зв'язків, оптимізацію власної діяльності.
• систематичність означає постійний, регулярний (а не разовий) характер діяльності з
виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг і под.;
• ризиковий характер підприємницької діяльності включає два складники, один з яких
передбачає можливість одержання позитивних результатів (прибутку), а інший — можливість
настання несприятливих наслідків (збитків) від такої діяльності, які не завжди можна спрогнозувати і
запобігти їм;
• одержання прибутку (доходу) — мета діяльності з виробництва продукції, виконання робіт,
надання послуг чи ведення торгівлі, бо результати діяльності реалізуються на ринку товарів і послуг
на оплатних засадах, а в ціну товару (послуги) включається і можливий прибуток (дохід);
• діяльність здійснюється особами, зареєстрованими як суб’єк¬ти підприємницької діяльності.
Важливим чинником активізації підприємництва в умовах побудови ринкової економіки є держа-
вна підтримка підприємництва.
Відповідно до ч. 1 ст. 48 ГК з метою створення сприятливих організаційних та економічних умов
для розвитку підприємництва органи влади на умовах і в порядку, передбачених законом:
надають підприємцям земельні ділянки, передають державне майно, необхідне для здійснення
підприємницької діяльності;
сприяють підприємцям в організації матеріально-технічного забезпечення та інформаційного об-
слуговування їх діяльності, підготовці кадрів;
здійснюють первісне облаштування неосвоєних територій об’єктами виробничої і соціальної ін-
фраструктури з продажем або передачею їх підприємцям у визначеному законом порядку;
стимулюють модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння підприємцями нових видів
продукції та послуг; подають підприємцям інші види допомоги.
ДОДАТКОВО
Основними напрямами державної політики у сфері розвитку малого і середнього підприємництва
в Україні є:
1) удосконалення та спрощення порядку ведення обліку в цілях оподаткування;
2) запровадження спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності для суб’єктів малого
підприємництва, що відповідають критеріям, встановленим у податковому законодавстві;
3) залучення суб’єктів малого підприємництва до виконання науково-технічних і соціально-
економічних програм, здійснення поста¬чання продукції (робіт, послуг) для державних та
регіональних потреб;
4) забезпечення фінансової державної підтримки малих і середніх підприємств шляхом
запровадження державних програм кредитування, надання гарантій для отримання кредитів,
часткової компенсації відсоткових ставок за кредитами тощо;
 5) сприяння розвитку інфраструктури підтримки малого і середнього підприємництва;
6) гарантування прав суб’єктів малого і середнього підприємни¬цтва під час здійснення
державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності;
7) сприяння спрощенню дозвільних процедур та процедур здійснення державного нагляду
(контролю), отримання документів дозвільного характеру для суб’єктів малого і середнього
підприємництва та скороченню строку проведення таких процедур;
8) організація підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для суб’єктів малого і
середнього підприємництва;
9) впровадження механізмів сприяння та стимулювання до використання у виробництві
суб’єктами малого і середнього підприємництва новітніх технологій, а також технологій, які
забезпечують підвищення якості товарів (робіт, послуг).
7. Принципи підприємницької діяльності.
Стаття 44. Принципи підприємницької діяльності
1. Підприємництво здійснюється на основі:
вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності;
Суб’єкт підприємницької діяльності самостійно приймає рішення, якою діяльністю він має намір
займатися, з урахуванням обмежень, передбачених чинним законодавством. Так, наприклад, згідно
зі ст. 4 Закону України «Про підприємництво» діяльність, пов’язана з проведенням
криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз, може здійснюватися тільки
державними підприємствами та організаціями
самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і
споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та
інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію
та послуги відповідно до закону;
вільного найму підприємцем працівників;
комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;
кожен суб’єкт підприємництва має покривати свої витрати за рахунок одержуваних доходів,
при цьому забезпечуючи не тільки самоокупність, а й певне перевищення доходу над витратами,
тобто досягати прибутковості своєї діяльності. Власний комерційний ризик виявляється у
відповідальності суб’єктів комерційної господарської діяльності за результати своєї діяльності або
бездіяльності, при цьому отримані збитки покриваються за рахунок власних коштів самих
підприємців;

вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та

інших платежів, передбачених законом;
самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання
підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.
Підприємницька діяльність ґрунтується на таких основних принципах (стаття Р. В. ЯКОВЕНКО):
1. Економічна свобода, що передбачає вільний вибір діяльності, залучення на добровільних
засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян;
самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів виготовленої
продукції.
Вона включає наступні елементи:
- встановлення цін у відповідності до законів ринку та економічної доцільності;
- вільний найм працівників, залучення і використання матеріальнотехнічних, фінансових та
природних ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством;
- вільне використання прибутку, що залишається після сплати податків та штрафів;
- самостійне здійснення підприємцем (юридичною особою) зовнішньоекономічної діяльності з
використанням належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.
2. Економічна зацікавленість. Головною рушійною силою підприємницької діяльності є інтерес.
Підприємець працює заради збільшення власних доходів і його активність тим вища, чим більший
обсяг очікуваної вигоди.
3. Економічна відповідальність. Даний принцип передбачає те, що суб’єкти підприємництва в
разі невдачі відшкодовують всі збитки особам, з якими вони мають ділові стосунки, і несуть майнову
та іншу визначену законом відповідальність.
 4. Принцип еквівалентності обміну. Поняття економічності адекватне поняттю еквівалентності.
Підприємництво може розвиватись лише в умовах еквівалентності обміну. Тобто, коли результат
виробництва та прибутки, які він приносить, виправдовують витрати на його продукування.
5. Принцип порівняльних переваг, що полягає в можливості альтернативного використання
ресурсів для отримання різних розмірів прибутку. Мета підприємця – визначити таку комбінацію
доступних ресурсів, яка принесе йому найбільший прибуток.
6. Ризикованість. Підприємницька діяльність є ризикованою за своєю суттю. Підприємницький
ризик – це можливість втрати ресурсів чи неотримання доходів, що не можуть бути покриті за
рахунок наявних на певний момент коштів. В той же час ризик може бути для підприємця джерелом
прибутку. До проблеми ризику слід підходити з двох позицій: оцінки ризику та управління ризиками.
7. Конкуренція. Економічна діяльність здійснюється при наявності певних, відповідних її сенсу
відносин, сутність яких відображає конкуренція. В сучасному розумінні її трактують як суперництво,
боротьбу за досягнення результатів. Конкуренція виступає як особливий тип взаємовідносин між
ринковими агентами, що характеризується постійним прискоренням процесу оновлення в усіх
сферах відтворювального процесу, прагненням першим досягти успіху.
Конкуренція спонукає до опрацювання стратегії і тактики поведінки господарюючих суб’єктів
(підприємців), як таких, що спрямовані на постійний пошук нового, рух вперед, маневрування поміж
різними видами ризику. Таким чином, вони забезпечують не тільки виживання, але й отримання
максимального прибутку, і, в кінцевому підсумку, – соціальноекономічний розвиток суспільства.
Конкуренція між підприємцями є джерелом інновацій (нововведень). Разом з тим, конкуренція –
могутній механізм “природного відбору” підприємців. Тому важливим принципом підприємницької
діяльності є конкурентоспроможність її результатів – вироблених товарів та наданих послуг.
8. Ринковість. Ринок являє собою сукупність відносин між господарськими одиницями та
споживачами, що виступають як продавці й покупці. Їх мета – взаємодія попиту і пропозиції на
конкретні групи товарів.
Відповідно до цього ринок виконує базові функції:
- надає інформацію про ціну, якість, кількість товару, умови угод, та перерозподіляє національний
дохід поміж різними секторами економіки, що створюється на різних видах ринку в межах
загальнонаціональної ринкової системи;
- при зміні попиту на різні групи товарів відбуваються переливи факторів виробництва до інших
сфер їх застосування. Таким чином, прослідковується взаємозв’язок між ринками ресурсів, готової
продукції, інвестиційних товарів та іншими видами ринків;
- веде облік та враховує перспективи на підставі прийняття рішень з урахуванням помилок
минулого та ризиків майбутнього;
9. Принцип переважання малого підприємництва, який гарантує розвиток та збереження
ефективної конкуренції. Притаманною рисою малого підприємництва є швидка обіговість коштів, а
на цій основі – можливість його швидкого технічного переозброєння.
8. Некомерційна господарська діяльність: поняття та ознаки.
Стаття 52. Некомерційне господарювання
1. Некомерційне господарювання - це самостійна систематична господарська діяльність, що
здійснюється суб'єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та
інших результатів без мети одержання прибутку.
2. Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб'єктами господарювання державного
або комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в яких відповідно до статті 12
цього Кодексу забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної
влади чи органу місцевого самоврядування. Некомерційна господарська діяльність може
здійснюватися також іншими суб'єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності
у формі підприємництва забороняється законом.
3. Не можуть здійснювати некомерційну господарську діяльність органи державної влади, органи
місцевого самоврядування, їх посадові особи.
Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб’єктами господарювання державного або
комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в яких відповідно до ст. 12 ГК заборо-
няється підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи органу місцево-
го самоврядування. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися також іншими су-
б’єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забо-
роняється законом (ч. 2 ст. 52 ГК).
У разі якщо господарська діяльність громадян або юридичної особи, зареєстрованої як суб’єкт не-
комерційного господарювання, набуває характеру підприємницької діяльності, до неї застосовуються
положення ГК та інших законів, якими регулюється підприємництво (ч. 3 ст. 53 ГК).
Стаття 53. Організаційні форми здійснення некомерційної господарської діяльності
1. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися суб'єктами господарювання на
основі права власності або права оперативного управління в організаційних формах, які
визначаються власником або відповідним органом управління чи органом місцевого самоврядування
з урахуванням вимог, передбачених цим Кодексом та іншими законами.
2. Порядок створення, державної реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації суб'єктів
господарювання окремих організаційних форм некомерційної господарської діяльності визначається
цим Кодексом та іншими законами.
3. У разі якщо господарська діяльність громадян або юридичної особи, зареєстрованої як суб'єкт
некомерційного господарювання, набуває характеру підприємницької діяльності, до неї
застосовуються положення цього Кодексу та інших законів, якими регулюється підприємництво.
Стаття 54. Регулювання некомерційної господарської діяльності
1. На суб'єктів господарювання, які здійснюють некомерційну господарську діяльність,
поширюються загальні вимоги щодо регулювання господарської діяльності з урахуванням
особливостей її здійснення різними суб'єктами господарювання, які визначаються цим Кодексом та
іншими законодавчими актами.
2. При укладенні трудового договору (контракту, угоди) суб'єкт господарювання, що здійснює
некомерційну господарську діяльність, зобов'язаний забезпечити належні і безпечні умови праці, її
оплату не нижчу від визначеного законом мінімального розміру, а також забезпечити інші соціальні
гарантії, передбачені законом.
Господарський кодекс вперше закріпив таке поняття, як «господарче забезпечення діяльності не-
господарюючих суб’єктів». Відповідно до ч. 3 ст. 3 ГК це діяльність негосподарюючих суб’єктів,
спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування,
що здійснюється за участі або без участі суб’єктів господарювання (наприклад, ремонт гуртожитків
університету як силами залучених ремонтно-будівельних організацій, так і власними силами; закупі-
вля обладнання, устаткування, підручників, меблів тощо для їх використання в навчальній та науко-
во-дослідній роботі).
Організація господарської діяльності — друга складова господарських відносин. На жаль, ГК
України не розкриває змісту поняття «організація господарської діяльності». Не завжди розкриваєть-
ся зміст цього терміну і в навчальній літературі , незважаючи на те, що прихильниками господарсь-
кого права він розглядається як одне з наріжних понять господарсько-правової науки, за допомогою
якого, зокрема, розмежовуються предмети цивільного і господарського права.
Можна погодитися з узагальненим визначенням поняття організації господарської діяльності як
системи заходів, спрямованих на раціональне поєднання в часі і просторі всіх елементів господарсь-
кої системи певного регіону (Автономної Республіки Крим, певної територіальної громади), певного
суб’єкта господарювання. До елементів господарської системи належать суб’єкти, майнова база, нор-
мативна та інформаційна системи .
9. Поняття, ознаки та особливості господарського законодавства.
Господарське законодавство загалом можна визначити як систему нормативних актів, які
згідно із законом є інституційними джерелами господарського права. Основними джерелами
господарського права є саме закони та інші нормативні акти. Такі форми права, як звичай, судовий
прецедент, у цій сфері застосовуються рідко.

Система господарського законодавства загалом зумовлена предметом регулювання. Предметом

господарського законодавства є господарські відносини, тобто відносини між організаціями з
виробництва та реалізації (постачання, купівлі-продажу, міні) продукції, відносини у капітальному
будівництві, відносини у закупівлі сільськогосподарської продукції у аграрних товаровиробників
(агропідприємств та фермерських господарств), відносини організацій усіх видів транспорту з
клієнтами та між собою, відносини у державному страхуванні, зовнішньоекономічній діяльності
тощо. Це погляд представників теорії господарського права. Відповідно до неї господарське
законодавство являє собою самостійну галузь систему нормативних актів, правила яких
регулюють господарські відносини щодо організації та здійснення господарської діяльності в
галузі громадського виробництва та обігу

Ознаки та особливості господарського законодавства, однією з яких є комплексний зміст

основних нормативних актів, більш повно характеризують цю галузь законодавства. Більшість
нормативних актів господарського законодавства включає норми двох і більше галузей права.
(Приклад- Транспортні кодекси і статути)
Друга ознака та особливість- господарське законодавство включає в себе одногалузеві акти
господарського законодавства. (Наприклад- Положення про поставки продукції виробничо-
технічного призначення) .
Об'єктивною ознакою господарського законодавства є множинність актів.
Наступна ознака- поєднання з комерційним правом інших країн та міжнародними
договорами з господарських питань.
Варто додати, що поняття господарське законодавство охоплює як господарські закони у
власному значенні, так й інші нормативні акти з питань господарської життєдіяльності.
10.Система господарського законодавства.
Система господарського законодавства — це розташування господарсько-правових актів з
урахуванням їх зв’язків і властивостей.
Систематизацію господарського законодавства можна здійснювати за різними критеріями:
а) за юридичною силою актів, в яких фіксуються господарсько-правові норми (вертикальна,
ієрархична систематизація);
б) за предметом правового регулювання: за видами і характером господарської діяльності,
галузями і сферами народного господарства (економіки).
Відповідно до першого критерію (ст. 7 ГК України) систему господарсько-правових актів
складають:
1) положення Конституції України щодо забезпечення державою соціальної орієнтації економіки
України (ст. 13), права громадян на підприємницьку діяльність (ст. 42), щодо основних засад
державного регулювання суспільних відносин в сфері вітчизняної економіки (ст. 42) та правового
становища її суб'єктів;
2) закони України, що регулюють господарські відносини (Господарський кодекс України, закони
України: “Про цінні папери і фондову біржу”, “Про господарські товариства”, „Про промислово-
фінансові групи в Україні”, „Про концесії” та інші; кодекси: Господарський процесуальний,
Цивільний (зокрема, зобов’язальне право) та інші);
3) постанови Верховної Ради України (наприклад,. Постанова від 12 вересня 1991 р. “Про порядок
тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР”);
4) укази Президента України: від 11 травня 1994 р. “Про холдингові компанії, що створюються в
процесі корпоратизації та приватизації”, від 12 березня 1996 р. “Про Загальне положення про
міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади” та інші;
5) акти Уряду України:
— декрети Кабінету Міністрів України, що видавалися протягом шести місяців з грудня 1992 р. по
травень 1993 р. в силу делегування Верховною Радою Уряду повноважень щодо видання
нормативних актів, за юридичною силою рівнозначних законам (декрети: від 15 грудня 1992 р. “Про
управління майном, що є у загальнодержавній власності”, від 17 березня 1993 р. “Про довірчі
товариства” та інші);
— постанови Кабінету Міністрів України: від 28.12.1992 року” Постанова КМ „Про
затвердження Положення про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів
державної виконавчої влади” та інші;
6) відомчі нормативні акти, що видаються компетентними міністерствами та відомствами щодо
регулювання діяльності певної галузі народного господарства або певної сфери економіки
(наприклад, Положення про порядок державної реєстрації торгово-промислових палат, затверджене
наказом Міністерства юстиції від 8 червня 1998 р. № 35/5; Положення про порядок відчуження
основних фондів, що є у державній власності, затверджене наказом Фонду державного майна
України від 30 липня 1999 р. № 1477);
 7) регіональних нормативних актів, що приймаються органами місцевого самоврядування
відповідно до делегованих державою повноважень та встановленого порядку.
8) локальні нормативні акти, що приймаються (укладаються) безпосередньо суб'єктами
господарювання або їх засновниками (установчі та внутрішні правові документи суб'єктів
господарювання).
Відповідно до систематизації нормативних актів за предметним критерієм розрізняють:
1) компетенційні нормативні акти, тобто такі, що визначають правове становище суб'єктів
господарського права (розділ ІІ Господарського кодексу України, закони “Про господарські
товариства”, „Про промислово-фінансові групи”, „Про інсититути спільного інвестування (пайові та
корпоративні інвестиційні фонди”, “Про сільськогосподарську кооперацію”, Декрет Кабінету
Міністрів “Про довірчі товариства”, укази Президента України “Про холдингові компанії, що
створюються в процесі корпоратизації та приватизації”, “Про інвестиційні фонди та інвестиційні
компанії” та інші);
2) договірне право як інститут господарського законодавства, що регулює зобов’язальні відносини
в сфері господарювання. Сюди належать норми Цивільного (гл. 52-54, 56, 58, 60-77), Господарського
процесуального кодексів, закони “Про інвестиційну діяльність”, “Про поставки для державних
потреб”, „Про інноваційну діяльність”, „Про концесії” тощо.
До окремих інститутів господарського законодавства належать нормативні акти, що регулюють
ринок капіталів, страхування, зовнішньоекономічну діяльність, порядок розгляду господарських
спорів тощо.

Крім вертикальної( згдно з юридичною силою актів) системи, господарське законодавство

має так звану горизонтальну систему. Вона визначається предметом регулювання у широкому
розумінні , тоб-то видами господарської (продукція, роботи, послуги) та функціональної (управління,
фінансування, ціноутворення, стандартизація) діяльності, галузями народного господарства, видами
господарських відносин.
Отже, основою системи господарського законодавства у такому розумінні є матеріальний
критерій, зміст предмета регулювання. Оскільки на сьогодні господарське законодавство України
певним чином кодифіковане, його система визначається структурою Господарського кодексу.
Господарський кодекс України (ЦК) складається з дев'яти розділів ( 41 глава) .

11.Основні напрями економічної політики держави

Як встановлено ч. 1 ст. 8 ГК, держава, органи державної влади та органи місцевого самовряду-
вання не є суб’єктами господарювання. Проте, господарське право регулює відносини щодо дер-
жавного регулювання економіки (організацій- ні відносини), яке здійснюється органами державної
влади та органами місцевого самоврядування у певних правових формах і за допомогою певних
методів.
Державне регулювання господарської діяльності — це здійснення державою в особі її ко-
мпетентних органів комплексу економіко-право- вих, організаційно-правових (управлінських) та юр-
идичних (право- вих) заходів щодо упорядкування діяльності господарських організа- цій та фізич-
них осіб—підприємців з метою реалізації економічної полі- тики, виконання цільових економічних
та інших програм і програм економічного і соціального розвитку шляхом застосування різноманіт-
них засобів і механізмів такого регулювання.
Господарська компетенція органів державної влади та органів міс-цевого самоврядування реалізу-
ється від імені відповідної державної чи комунальної установи. Безпосередня участь держави, ор-
ганів дер- жавної влади та органів місцевого самоврядування у господарській діяльності може здійс-
нюватися лише на підставі, в межах повно- важень та у спосіб, що визначені Конституцією та зако-
нами України (ч. 3 ст. 8 ГК).
Як носій політичної влади і як власник певної частини засобів виробництва, держава реалізує
економічну і соціальну політику у сфері господарювання у двох формах — у формі довгостр-
окової (стратегіч- ної) політики і у формі поточної (тактичної) політики, що спрямовані на р-
еалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб’єктів господарю- вання і споживачів, різних сус-
пільних верств і населення в цілому (ч. 1 ст. 9 ГК).
 1)Економічна стратегія визначається в ч. 2 ст. 9 ГК як обраний дер- жавою курс економічної по-
літики, розрахований на тривалу перспек- тиву і спрямований на вирішення крупномасштабних еко-
номічних та соціальних завдань, завдань культурного розвитку, забезпечення еко- номічної безпеки
держави, збереження і примноження її економічного потенціалу і національного багатства,
підвищення народного добробу- ту. Економічна стратегія включає визначення пріоритетних цілей
на- родного господарства, засобів та способів їх реалізації, виходячи зі зміс- ту об’єктивних процесів
і тенденцій, що мають місце в національному та світовому господарстві, та враховуючи законні
інтереси суб’єктів господарювання.
2)Економічна тактика згідно з ч. 3 ст. 9 ГК — це сукупність найближ- чих цілей, завдань, засобів
і способів їх досягнення для реалізації стра- тегічного курсу економічної політики в конкретних умо-
вах, що склада- ються в поточному періоді розвитку народного господарства.
Правове закріплення економічної політики здійснюється шляхом визначення засад внутрішньої і
зовнішньої політики, у прогнозах і про- грамах економічного і соціального розвитку України та окр-
емих її ре- гіонів, програмах діяльності Кабінету Міністрів України, цільових про- грамах економіч-
ного, науково-технічного і соціального розвитку, а та- кож відповідних законодавчих актах (ч. 4 ст. 9
ГК).
Відповідно до ст. 10 ГК основними напрямами економічної політики, що визначаються державою,
є:
структурно-галузева політика, спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структу-
рі народного господарства, удоско- налення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стиму-
лю- вання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентос-
проможність вітчизняної продукції та зрос- тання рівня життя населення. Складовими цієї політики є
промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює
відносно самостійний комплекс заходів стимулю- ючого впливу;
інвестиційна політика, спрямована на створення суб’єктам госпо- дарювання необхідних умов
для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виро-
бництва, пере- важно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно- галузевої по-
літики, а також забезпечення ефективного і відповідально- го використання цих коштів та здійснення
контролю за ним;
амортизаційна політика, спрямована на створення суб’єктам гос- подарювання найбільш спр-
иятливих та рівноцінних умов забезпечен- ня процесу простого відтворення основних виробничих і
невиробни- чих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі;
політика інституційних перетворень, спрямована на формування раціональної багатоукладної
економічної системи шляхом трансфор- мування відносин власності, здійснення роздержавлення
економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі ро-
звитку різних форм власності і господарювання, екві- валентності відносин обміну між суб’єктами
господарювання, держав- ну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та лікві-
дацію будь-яких протизаконних економічних структур;
цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб’єктами ринку з
метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання нео-
бхідної па- ритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а та- кож забезпечення
стабільності оптових та роздрібних цін;
антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на створення оптимального конкурентного с-
ередовища діяльності суб’єктів господа- рювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення
проявів дискримінації одних суб’єктів іншими, насамперед у сфері монополь- ного ціноутворення та
за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієнто-
ваної економіки;
бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування доходів і викор-
истання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій в еконо-
міку, узго- дження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулю-
вання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного
доходу;
податкова політика, спрямована на забезпечення економічно об- ґрунтованого податкового
навантаження на суб’єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяль-
ності суб’єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конститу- ційних гар-
антій прав громадян при оподаткуванні їх доходів;
грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення народного господарства економічно
необхідним обсягом грошової маси, досягнен- ня ефективного готівкового обігу, залучення коштів с-
уб’єктів господа- рювання та населення до банківської системи, стимулювання викорис- тання кр-
едитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку еко- номіки;
валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання па- ритетного курсу національної
валюти щодо іноземних валют, стиму- лювання зростання державних валютних резервів та їх
ефективне ви- користання;
зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання держа- вою відносин суб’єктів госпо-
дарювання з іноземними суб’єктами гос- подарювання та захист національного ринку і вітчизняного
товарови- робника.
Держава здійснює також екологічну політику, що забезпечує раціо- нальне використання та повно-
цінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення.
У соціально-економічній сфері держава здійснює соціальну полі- тику захисту прав споживачів,
політику заробітної плати і доходів на селення, політику зайнятості, політику соціального захисту та
соціаль- ного забезпечення.
12.Організація та управління господарською діяльністю
Господарська діяльність (як і будь-яка інша) вимагає організації та управління.
Слово "організація" означає налагодження, впорядкування, приведення чогось у систему.
Організація господарської діяльності - це система заходів, спрямованих на раціональне
поєднання в часі та просторі всіх елементів господарської системи відповідного рівня: економіки
країни, господарської системи певного регіону (Автономної Республіки Крим, певної територіальної
громади, суб'єкта господарювання).
Будь-яка господарська система складається з елементів (складових або підсистем), серед яких:
суб'єкти (суб'єкти господарювання, органи управління та контролю, споживачі); майнова база
(матеріальні ресурси, необхідні для функціонування системи); нормативне регулювання, що визначає
правила функціонування відповідної господарської системи, в тому числі правовий статус суб'єктів,
правові різкими майна, правові форми взаємовідносин між суб'єктами, відповідальність тощо;
інформаційна підсистема, що забезпечує двосторонній зв'язок між центром системи та/або її
елементами та інші складові.
Господарські системи можуть бути різних рівнів: вищого - економіка країни (макроекономіка),
середнього - економіка певного регіону, локального - суб'єкти господарювання, проміжних -
господарські об'єднання, промислово-фінансові групи, холдингові групи та інші об'єднання суб'єктів
господарювання; в умовах глобалізації економіки особливого значення набувають транснаціональні
господарські системи (транснаціональні корпорації, зокрема). Складність господарської система
обумовлює складність і рівень регулювання.
Загальнодержавний рівень застосовується для забезпечення функціонування економіки країни в
цілому та визначення параметрів діяльності її складових (суб'єктів господарювання, їх об'єднань,
органів управління різного рівня); регіональний рівень має врахувати специфіку господарської
системи конкретного регіону в межах наданих державою повноважень; на локальному та
проміжному рівнях суб'єкти господарювання та їх об'єднання з урахуванням вимог вищих рівній
регулювання визначають особливість господарських зв'язків між собою, власні параметри діяльності
тощо.
Управління будь-якою господарською системою здійснюється в різних формах. До них належать:
нормативне регулювання (тобто встановлення правил здійснення господарської діяльності
конкретної системи); планування (визначення з фіксацією у відповідному правовому документі
основних напрямів і конкретних результатів діяльності господарської системи певного рівня);
управління поточними справами (вирішення конкретних організаційних питань); контроль
(встановлення ступеня відповідності фактичних напрямів і результатів діяльності учасників
господарської системи певного рівня встановленим правилам, виявлення порушень, вжиття заходів
щодо їх усунення).
Господарська система - впорядкована (організована) на певних засадах сукупність складових,
необхідних для забезпечення господарської діяльності певного рівня
1. Елементи (складові підсистеми )
 · Суб'єкти (суб'єкти господарювання, органи управління та контролю, споживачі)
· Майнова база (матеріальні ресурси, необхідні для функціонування системи)
· Нормативна основа, що визначає правила її функціонування, в тому числі правовий статус
суб'єктів, правові режими манна, правові форми взаємовідносин між суб'єктами, відповідальність
тощо
· Інформаційна система, що забезпечує двосторонній зв'язок між центром системи та/або її
елементами та ін.
2. Рівні
· Вищий рівень - економіка країни (макроекономіка)
· Середній рівень - економіка певного регіону (АР Крим, області, міста, району, селища, села)
· Проміжний рівень - господарські об'єднання, промислово-фінансові групи, холдингові групи
· Локальний рівень - суб'єкт господарювання
13.Методи державного регулювання економіки.
Правові форми державного регулювання економіки реалізуються за допомогою певних способів
впливу на поведінку суб’єктів господарювання. Такі передбачені законодавством способи впливу
держави на поведінку суб’єктів господарського життя з метою отримання необхід[1]ного суспільству
результату можна іменувати методами державного регулювання економіки.
Традиційно в науці господарського права виділяють дві групи методів впливу держави на економі-
ку, на поведінку суб’єктів господарювання — адміністративні й економічні.
Адміністративні методи — це такі способи впливу держави, при яких необхідний суспільству ре-
зультат досягається шляхом прямого наказу (обов’язкового припису) компетентного органу, що під-
лягає виконанню суб’єктом господарювання, незалежно від того, чи вигідно це виконання йому еко-
номічно, чи ні.
Економічні методи — це такі способи впливу держави на економіку, на суб’єктів господарювання,
при яких необхідний суспільству результат досягається шляхом стимулювання суспільного виробни-
цтва, через економічний інтерес виконавців (як за допомогою матеріального заохочення, так і за до-
помогою майнової відповідальності за результати господарської діяльності).
Адміністративні й економічні методи застосовуються в межах чинного господарського законодав-
ства залежно від конкретних економічних, політичних та інших умов, а також виходячи з мети і за-
вдань, що стоять перед державою і суспільством на певному історичному проміжку часу.
14. Засоби державного регулювання господарської діяльності.
Засоби державного регулювання господарської діяльності — це встановлені законом економічні,
організаційні і правові інструменти (знаряддя) регулюючого впливу держави в особі уповнова[1]же-
них органів на діяльність суб’єктів господарювання.
Перелік основних засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання
визначено в ч. 2 ст. 12 ГК. До нього входять:
· державне замовлення;
· ліцензування, патентування і квотування;
· сертифікація та стандартизація;
· застосування нормативів та лімітів;
· регулювання цін і тарифів;
· надання інвестиційних, податкових та інших пільг;
· надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.
Передбачені законодавством засоби державного регулювання господарської діяльності можуть бу-
ти класифіковані за кількома критеріями. Так, з урахуванням характеру (сутності) тих або інших за-
собів державного регулювання господарської діяльності, є всі підстави для того, щоб умовно поділи-
ти всі (зазначені як в ст. 12 ГК України, так і в інших статтях ГК та в інших законах) засоби держав-
ного регулювання господарської діяльності на 3 групи:
— економіко-правові засоби (державне замовлення; державні закупівлі ; регулювання цін і тари-
фів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інно-
вацій та субсидій);
— організаційно-правові засоби (ліцензування і квотування, видача документів дозвільного харак-
теру , сертифікація та стандартизація, за[1]стосування нормативів і лімітів, контроль та нагляд за гос-
подарською діяльністю);
 — юридичні (правові) засоби, які охоплюють штрафні та адміністративно-правові санкції, органі-
заційно-господарські договори, типові та примірні договори.
Залежно від того, стосовно яких суб’єктів застосовуються засоби державного регулювання, можна
розрізняти індивідуальні, групові і загальні для всіх суб’єктів господарювання засоби державного ре-
гулювання.
Виходячи з обов’язковості застосування тих або інших засобів що[1]до окремих видів господарсь-
кої діяльності або окремих суб’єктів господарювання, їх можна поділити на обов’язкові і необов’яз-
кові.
За строками застосування можна виділити разові, тимчасові і постійні засоби державного регулю-
вання. Не викликає особливих заперечень поділ засобів державного регулювання господарської дія-
льності на засоби тарифного регулювання (регулювання цін і тарифів, надання інвестиційних, подат-
кових та ін[1]ших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій) і нетарифно-
го регулювання (ліцензування і квотування, сертифікація та стандартизація, застосування нормативів
і лімітів), а також на адміністративні, які передбачають встановлення певних правил або обмежень у
здійсненні господарської діяльності, порушення яких тягне за собою застосування адміністративно-
господарських санкцій, і економічні, які спрямовані на підтримку окремих суб’єктів господарюван-
ня, забезпечення їх заінтересованості в проведенні суспільно важливих видів виробничої діяльності
чи здійсненні інших соціально значимих заходів у господарській сфері.
15. Ліцензування видів господарської діяльності.
Правові засади ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування
визначаються виходячи з конституційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності,
не забороненої законом, а також принципів господарювання, встановлених у ст. 6 ГК.
Ліцензія — це документ державного зразка, який засвідчує право суб’єкта господарювання —
ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного
строку у разі його встановлення Кабінетом Міністрів за умови виконання ліцензійних умов.
Відносини, пов’язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються Законом
України від 1 червня 2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». Цей закон
визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування,
встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб’єктів господарювання та
органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування. Дія цього Закону
поширюється на всіх суб’єктів господарювання, проте види господарської діяльності, що не
передбачені у ст. 7 Закону, не підлягають ліцензуванню. Виходячи зі змісту ст. 7 Закону види
господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, можна поділити на дві великі групи.
1. Види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до спеціальних
законів: — банківська діяльність; — професійна діяльність на ринку цінних паперів; — діяльність із
надання фінансових послуг; — зовнішньоекономічна діяльність; — діяльність у галузі телебачення і
радіомовлення; — діяльність у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії; —
діяльність у сфері освіти; — виробництво і торгівля спиртом етиловим, коньячним і плодовим,
алкогольними напоями та тютюновими виробами; — діяльність у сфері телекомунікацій; —
будівельна діяльність; — надання послуг з перевезення пасажирів, вантажу повітряним транспортом.
Крім того, господарська діяльність з обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів,
а також господарська діяльність з виробництва лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі
лікарськими засобами підлягають ліцензуванню відповідно до цього Закону з урахуванням
особливостей, визначених законами України «Про наркотичні засоби, психотропні речовини і
прекурсори» та «Про лікарські засоби».
2. Види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до ст. 7 Закону. Це,
зокрема, такі види господарської діяльності: — виробництво та ремонт вогнепальної зброї
невійськового призначення і боєприпасів до неї, холодної зброї, окремих видів пневматичної зброї, а
також торгівля зазначеними товарами; — виробництво вибухових матеріалів промислового
призначення (за переліком, що затверджується спеціально уповноваженим центральним органом
виконавчої влади з питань нагляду за охороною праці та державного гірничого нагляду); —
виробництво особливо небезпечних хімічних речовин (за переліком, який визначається Кабінетом
Міністрів України); — видобуток дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного
каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння; — виробництво ветеринарних
медикаментів і препаратів, оптова, роздрібна торгівля ветеринарними медикаментами і препаратами
тощо.
Суб’єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що
ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного
органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії. У заяві про видачу ліцензії
повинні міститися такі дані: 1) відомості про суб’єкта господарювання-заявника: найменування,
місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код — для юридичної особи; прізвище,
ім’я, по батькові, паспортні дані (серія, номер паспорта, ким і коли виданий, місце проживання),
ідентифікаційний номер фізичної особи-платника податків та інших обов’язкових платежів — для
фізичної особи; 2) вид господарської діяльності, вказаний згідно зі ст. 7 Закону (повністю або
частково), на провадження якого заявник має намір одержати ліцензію. У разі наявності у заявника
філій, інших відокремлених підрозділів, які провадитимуть господарську діяльність на підставі
отриманої ліцензії, у заяві зазначається їх місцезнаходження. До заяви про видачу ліцензії додається
копія свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності або копія довідки про
внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально
або органом, який видав оригінал документа. Рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі
приймається органом ліцензування у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження
заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом, що
регулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі
ліцензії на окремі види діяльності. Заява про видачу ліцензії залишається без розгляду, якщо: заява
подана (підписана) особою, яка не має на це повноважень; документи подані з порушенням
установлених вимог. Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено в судовому
порядку. За видачу ліцензії справляється плата, розмір та порядок зарахування якої до Державного
бюджету України встановлюється Кабінетом Міністрів України. Плата за видачу ліцензії вноситься
після прийняття рішення про видачу ліцензії. Вона становить одну мінімальну заробітну плату
виходячи з її розміру, що діє на дату прийняття органом ліцензування рішення про видачу ліцензії,
крім плати, розмір якої встановлений законом. У ліцензії зазначаються: найменування органу
ліцензування, що видав ліцензію; вид господарської діяльності, вказаний згідно зі ст. 7 Закону (в
повному обсязі або частково), на право провадження якої видається ліцензія; найменування
юридичної особи, або прізвище, ім’я, по батькові фізичної особи — суб’єкта підприємницької
діяльності; ідентифікаційний код юридичної особи або ідентифікаційний номер фізичної особи —
суб’єкта підприємницької діяльності; місцезнаходження юридичної особи або місце проживання
фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності; дата прийняття та номер рішення про видачу
ліцензії; строк дії ліцензії; посада, прізвище та ініціали особи, яка підписала ліцензію; дата видачі
ліцензії. Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності, як правило, є
необмеженим, за винятками, встановленими Кабінетом Міністрів України щодо окремих видів
господарської діяльності (тоді він може складати для різних видів діяльності 5 років, а для діяльності
з випуску і проведення лотерей — 12 років). Ліцензія може бути анульована.
Анулювання ліцензії — це позбавлення ліцензіата органом ліцензування права на провадження
певного виду господарської діяльності.
Підставами для анулювання ліцензії є: заява ліцензіата про анулювання ліцензії; акт про
повторне порушення ліценціатом ліцензійних умов; наявність в Єдиному державному реєстрі
юридичних осіб і фізичних осіб—підприємців відомостей про перебування юридичної особи у стані
припинення шляхом ліквідації (перебування фізичної особи—підприємця у стані припинення
підприємницької діяльності) або про державну реєстрацію її припинення (державну реєстрацію
припинення підприємницької діяльності фізичної особи — підприємця); нотаріально посвідчена
копія свідоцтва про смерть фізичної особи—підприємця; акт про виявлення недостовірних
відомостей у документах, поданих суб’єктом господарювання для одержання ліцензії; акт про
встановлення факту передачі ліцензії або її копії іншій юридичній або фізичній особі для
провадження господарської діяльності; акт про встановлення факту неподання в установлений строк
повідомлення про зміну даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу
ліцензії; акт про невиконання розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов; акт про
неможливість ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних умов, встановлених для певного виду
господарської діяльності; акт про відмову ліцензіата в проведенні перевірки органом ліцензування
або спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування. Рішення про анулювання ліцензії
набирає чинності через десять днів з дня його прийняття. Якщо ліцензіат протягом цього часу подає
скаргу до експертно-апеляційної ради, дія даного рішення органу ліцензування зупиняється до
прийняття відповідного рішення спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування. Рішення
про анулювання ліцензії може бути оскаржено у судовому порядку.
16. Публічні закупівлі.
Публічні закупівлі — придбання замовником товарів, робіт і послуг у порядку, встановленому
Законом України «Про публічні закупівлі». Закупівля здійснюється відповідно до річного плану.
Закупівля може здійснюватися шляхом застосування однієї з таких процедур:
· відкриті торги;
· конкурентний діалог;
· торги з обмеженою участю;
· переговорна процедура закупівлі.
Коли ми говоримо про публічні закупівлі, то маємо на увазі наступні аспекти:
1. закупівлю здійснює орган публічної адміністрації;
2. купівля товарів і послуг здійснюється за кошти платників податків;
3. закупівля здійснюється в інтересах громадян: задля надання якісних послуг органом
публічної адміністрації чи державним підприємством.
4. громадяни можуть брати участь у контролі здійснення публічної закупівлі.
Хто є покупцем в публічних закупівлях?
Закон визначає наступний перелік публічних закупівельників:
· органи державної влади;
· органи місцевого самоврядування;
· органи соціального страхування;
· юридичні особи (підприємства, установи, організації) та їх об’єднання, які
забезпечують потреби держави або територіальної громади, якщо така діяльність не здійснюється на
промисловій чи комерційній основі, за наявності однієї з таких ознак:
1. юридична особа є розпорядником, одержувачем бюджетних коштів;
2. органи державної влади чи органи місцевого самоврядування або інші
замовники володіють більшістю голосів у вищому органі управління юридичної особи;
· у статутному капіталі юридичної особи державна або комунальна частка акцій
(часток, паїв) перевищує 50 відсотків.
1. До замовників також належать юридичні особи та/або суб’єкти господарювання, які
здійснюють діяльність в окремих сферах господарювання та відповідають хоча б одній з таких ознак:
2. органам державної влади, органам місцевого самоврядування належить частка у
статутному капіталі суб’єкта господарювання в розмірі більше ніж 50%, або такі органи володіють
більшістю голосів у вищому органі суб’єкта господарювання чи правом призначати більше половини
складу виконавчого органу або наглядової ради суб’єкта господарювання;
3. наявність спеціальних або ексклюзивних прав;
Хто може бути продавцем в публічних закупівлях?
Продавати свої товари і послуги державі може велика когорта осіб. Закон вистачає коло
закупівельників наступним чином:
· «фізична особа, у тому числі фізична особа – підприємець, які надали тендерну
пропозицію;
· юридична особа (резидент або нерезидент), яка подала тендерну пропозицію або
взяла участь у переговорах у разі застосування переговорної процедури закупівлі.

17. Сертифікація та стандартизація у сфері господарювання.

Згідно з ч. 1 ст. 15 ГК, що має назву «Технічне регулювання у сфері господарювання», у сфері
господарювання застосовуються:
• технічні регламенти;
• стандарти;
• кодекси усталеної практики;
• технічні умови.
Застосування стандартів чи їх окремих положень є обов’язковим для:
 • суб'єктів господарювання, якщо обов’язковість застосування стандартів чи кодексів усталеної
практики установлено нормативно-правовими актами;
• учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в
ній (ньому) є посилання на певні стандарти чи кодекси усталеної практики;
• виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції
певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні.
У разі виготовлення продукції на експорт, якщо угодою (контрактом) визначено інші вимоги, ніж
ті, що встановлено технічними регламентами, дозволяється застосування положень угоди
(контракту), якщо вони не суперечать законодавству України в частині вимог до процесу
виготовлення продукції, її зберігання та транспортування на території України.
Стандарт — нормативний документ, заснований на консенсусі, прийнятий визнаним органом,
що встановлює для загального і неодноразового використання правила, настанови або
характеристики щодо діяльності чи її результатів, та спрямований на досягнення оптимального
ступеня впорядкованості в певній сфері (ст. 1 Закону України «Про стандартизацію» );
Сертифікація, тобто підтвердження відповідності якості продукції та послуг вимогам стандартів,
здійснюється з метою запобігання наданню послуг та реалізації продукції, небезпечних для життя,
здоров’я та майна громадян і довкілля, сприяння споживачеві в виборі продукції, створення умов для
участі суб’єктів господарювання в міжнародному економічному, науково-технічному
співробітництві та міжнародній торгівлі.
Стандартизація та сертифікація є специфічними засобами регулювання господарської
діяльності і водночас складовими національної системи технічного регулювання. Необхідність
реформування стандартизації і сертифікації є однією з визначальних умов для вступу України до
Світової організації торгівлі, зокрема, в частині гармонізації правових та організаційних засад
стандартизації та підтвердження відповідності в Україні з вимогами Угоди з технічних бар'єрів у
торгівлі. Відповідно до частини другої статті 92 Конституції України порядок встановлення
державних стандартів визначається виключно законами України. Правові засади стандартизації в
Україні викладені у Законі "Про стандартизацію".
Сутність стандартизації полягає у встановленні правил, загальних принципів та характеристик для
загального і багаторазового застосування з метою захисту життя, здоров'я та майна людини, охорони
довкілля та усунення загрози для національної безпеки. Крім того, метою стандартизації є створення
умов для раціонального використання всіх видів національних ресурсів та відповідності продукції,
процесів та послуг їх функціональному призначенню, сприяння науково-технічному прогресу та
міжнародному співробітництву, а також створення умов для усунення невиправданих технічних
перешкод у міжнародній торгівлі.
У процесі стандартизації виробляються нормативні документи: технічні регламенти, стандарти,
кодекси усталеної практики та технічні умови.
Класифікація стандартів здійснюється залежно від статусу органу стандартизації, що приймає чи
схвалює стандарти, та рівня, на якому здійснюється стандартизація. Залежно від статусу органу
стандартизації, що приймає чи схвалює стандарти, розрізняють: національні стандарти, кодекси
усталеної практики та класифікатори, прийняті чи схвалені центральним органом виконавчої влади у
сфері стандартизації, видані ним каталоги та реєстри загальнодержавного застосування; стандарти,
кодекси усталеної практики та технічні умови, прийняті чи схвалені іншими органами
стандартизації.
Національним стандартом є державний стандарт України, прийнятий центральним органом
виконавчої влади у сфері стандартизації та доступний для широкого кола користувачів.
Національний (державний) стандарт має міжгалузеве значення.
Кодексом усталеної практики є нормативний документ, що містить практичні правила чи
процедури проектування, виготовлення, монтажу, технічного обслуговування, експлуатації
обладнання, конструкцій чи виробів.
Технічними умовами є нормативний документ, що встановлює технічні вимоги, яким повинні
відповідати продукція, процеси чи послуги. Кодекс усталеної практики, класифікатор та технічні
умови можуть бути стандартом, частиною стандарту або окремим документом.
Залежно від рівня, на якому здійснюється стандартизація, розрізняють:
• міжнародні та регіональні стандарти – стандарти, прийняті, відповідно, міжнародним та
регіональним органом стандартизації;
 • національні стандарти інших країн – стандарти, прийняті уповноваженими органами інших
країн.
Стандартизація в Україні здійснюється за пріоритетності прямого впровадження міжнародних і
регіональних стандартів та дотримання міжнародних та європейських правил і процедур
стандартизації.
Міжнародні стандарти розробляються та приймаються в рамках Міжнародної організації
стандартизації (ІСО) та Міжнародної електротехнічної комісії (МЕК).
В Україні міжнародні (регіональні) стандарти та стандарти інших країн, якщо їх вимоги не
суперечать законодавству України, можуть бути застосовані шляхом посилання на них у
національних та інших стандартах.
Національні стандарти інших країн застосовуються в Україні відповідно до чинних міжнародних
договорів України.
За загальним правилом стандарти застосовуються на добровільних засадах. Проте законодавець
встановлює обов'язкові випадки застосування стандартів чи їх окремих положень. Так, якщо
нормативно-правовий акт містить посилання на стандарт, усі суб'єкти господарювання зобов'язані
застосовувати такий стандарт.
Обов'язковими для виконання органами державної влади, органами місцевого самоврядування та
суб'єктами господарювання незалежно від форми власності є вимоги, що встановлюються
стандартами щодо захисту життя, здоров'я та майна людини, захисту тварин, рослин; охорони
довкілля, безпеки продукції, процесів чи послуг, запобігання введенню в оману стосовно
призначення та безпеки продукції, усунення загрози для національної безпеки.
Інші вимоги стандартів визнаються обов'язковими у договірних ситуаціях або за наявності
відповідного посилання на стандарти у технічній документації виробника (постачальника) продукції,
а також виконавця певних послуг. Такі вимоги можуть ставитися до основних споживчих
(експлуатаційних) характеристик продукції та методів їх контролю; вимог до пакування,
транспортування, зберігання та утилізації продукції; правил та норм оформлення технічної
документації; метрологічних правил і норм тощо.
18. Поняття та види суб’єктів господарського права.
Поняття суб’єкта господарського права обґрунтоване теорією господарського права, яка виходить
з того, що суб’єктами господарського права є учасники господарських відносин.
Згідно зі ст. 2 ГК учасниками відносин у сфері господарювання є:
• суб’єкти господарювання;
• споживачі;
• органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською
компетенцією;
• громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб’єктів
господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі
відносин власності.
Таким чином, усіх вищезазначених суб’єктів можна розглядати як суб’єктів господарського права.
Найбільшу і найважливішу для господарської діяльності групу суб’єктів господарського права
складають суб’єкти господарювання.
Частина 1 ст. 55 ГК визнає суб’єктами господарювання учасників господарських відносин, які
здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію
(сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть
відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених
законодавством. Наведене визначення дає підстави виділити наступні ознаки суб’єкта
господарювання:
• по-перше, цей суб’єкт є учасником господарських відносин;
• по-друге, він безпосередньо здійснює господарську діяльність;
• по-третє, він наділений господарською компетенцією (сукупністю господарських прав і
обов’язків), яку реалізує при здійсненні господарської діяльності, набуваючи при цьому нових прав і
обов’язків. Цю ознаку суб’єкта господарського права в літературі ще називають господарською
правосуб’єктністю. Суб’єкт господарського права має засновану на законі можливість набувати від
свого імені майнові та особисті немайнові права, вступати в зобов’язання, виступати у судових
органах. Правосуб’єктність суб’єкта господарювання доктринально визначається як господарська
компетенція, тобто сукупність встановлених законодавством і набутих у господарських
правовідносинах прав і обов’язків;
• по-четверте, він має відокремлене від інших суб’єктів (у тому числі і від власника) майно;
• по-п’яте, він несе відповідальність за своїми зобов’язаннями у межах закріпленого за ним
майна.
Суб’єктами господарювання згідно з ч. 2 ст. 55 ГК є:
• господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України,
державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського кодексу, а також
інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому
законом порядку;
• громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську
діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.
У теорії господарського права обґрунтована точка зору, що до суб’єктів господарювання
відносяться також філії, представництва та інші відокремлені підрозділи господарських організацій
(структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності. Це положення було
закріплене в ч. 2 ст. 55 ГК України, проте Законом України від 4 лютого 2005 р. структурні одиниці
без належних для того підстав і наукового обґрунтування були виключені з числа суб’єктів
господарювання.
Суб’єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності,
права господарського відання та права оперативного управління відповідно до визначення цієї
компетенції у ГК та інших законах.
Суб’єкти господарювання — господарські організації, які діють на основі права
власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус
юридичної особи, що визначається цивільним законодавством та Господарським
кодексом. Вони мають право відкривати свої філії, представництва, інші відокремлені підрозділи
без створення юридичної особи.

19. Утворення суб’єктів господарювання: поняття, способи, порядок.

Термін «утворення» — це правове поняття господарського права. Це поняття включає
врегульовані нормами господарського права умови фактичного виникнення та легітимації суб’єкта
господарювання, суб’єкта права. Так, згідно з ч. 1 ст. 56 ГК суб’єкт господарювання може бути
утворений:
а) за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу (загальний
порядок). Уповноважені органи, які можуть бути засновниками підприємств, визначає власник.
Наприклад, щодо державних унітарних підприємств — це підвідомчі Кабінету Міністрів України
органи державної виконавчої влади: міністерства, державні комітети, інші центральні органи
державної виконавчої влади. Вони приймають рішення про створення державних підприємств,
затверджують статути і контролюють їх дотримання, укладають та розривають контракти з
керівниками підприємств, контролюють ефективність використання закріпленого за підприємствами
майна, його збереження.
б) у випадках, спеціально передбачених законодавством, — за рішенням інших органів,
організацій і громадян (спеціальний порядок).
Так, в окремих випадках (наприклад, щодо підприємств будівельного комплексу) функції і
повноваження щодо утворення державних унітарних підприємств Кабінет Міністрів України делегує
господарським об’єднанням: корпораціям, концернам тощо.
Стаття 56 ГК визначає також способи утворення суб’єкта господарювання:
— шляхом заснування нового суб’єкта господарювання;
— шляхом реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих)
суб’єкта господарювання;
— шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб’єкта господарювання за розпорядженням
антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства. Так,
примусовий поділ суб’єкта господарювання здійснюється згідно з рішенням Антимонопольного
комітету України, його територіальних управлінь. Рішення про поділ підприємства-монополіста є
обов’язковим для власника (власників) або уповноваженого органу. Рішенням про примусовий поділ
визначається строк утворення нових підприємств, який не може бути менше шести місяців.
 Закон вимагає, щоб створення суб’єктів господарювання здійснювалося з додержанням вимог
антимонопольно-конкурентного законодавства. Суб’єкт господарювання може створюватися та діяти
на підставі модельного статуту, затвердженого Кабінетом Міністрів України, що після його
прийняття учасниками стає установчим документом. Модельний статут — це типовий установчий
документ, затверджений Кабінетом Міністрів України, який використовується для створення та
провадження діяльності юридичних осіб відповідних організаційно-правових форм, містить
встановлені законом правила, що регулюють правовий статус, права, обов’язки та відносини, які
пов’язані із створенням, управлінням та провадженням господарської діяльності відповідних
юридичних осіб.
Для проведення державної реєстрації юридичної особи засновник (засновники) або
уповноважена ними особа повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати
рекомендованим листом з описом вкладення або в разі подання електронних документів подати опис,
що містить відомості про надіслані електронні документи, в електронній формі) такі документи:
заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи; примірник
оригіналу (ксерокопію, нотаріально засвідчену копію) рішення засновників або уповноваженого
ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом; два примірники
установчих документів (у разі подання електронних документів — один примірник).
Установчими документами суб’єкта господарювання є рішення про його утворення або
засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб’єкта
господарювання. В установчих документах повинні бути зазначені найменування суб’єкта
господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів
управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та
збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом.
У засновницькому договорі засновники зобов’язуються утворити суб’єкт господарювання,
визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна,
порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб’єкта господарювання та участі в
ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб’єкта
господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно
до закону.
Статут суб’єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування, мету і
предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного капіталу та інших фондів, порядок
розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови
реорганізації та ліквідації суб’єкта господарювання, а також інші відомості, пов’язані з
особливостями організаційної форми суб’єкта господарювання, передбачені законодавством. Статут
може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству.
Положенням визначається господарська компетенція органів державної влади, органів місцевого
самоврядування чи інших суб’єктів у випадках, визначених законом; документ, що засвідчує
внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи. У разі подання
електронних документів для проведення державної реєстрації юридичної особи підтвердженням
внесення плати за проведення державної реєстрації юридичної особи є примірник електронного
розрахункового документа, засвідченого електронним цифровим підписом.
Для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем та має
реєстраційний номер облікової картки платника податків, або уповноважена нею особа повинна
подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення або в разі подання
електронних документів подати опис, що містить відомості про надіслані електронні документи, в
електронній формі) або через уповноважену особу державному реєстратору за місцем проживання
такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи
— підприємця; копію документа, що засвідчує реєстрацію у Державному реєстрі фізичних осіб —
платників податків; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення
державної реєстрації фізичної особи — підприємця; нотаріально посвідчену письмову згоду батьків
(усиновлювачів) або піклувальника, або органу опіки та піклування, якщо заявником є фізична особа,
яка досягла шістнадцяти років і має бажання займатися підприємницькою діяльністю.
20. Державна реєстрація юридичних та фізичних осіб – підприємців.
Державна реєстрація суб’єктів господарювання — це засвідчення факту створення або припинен-
ня юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною осо-
бою, а та[1]кож вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені законом, шля[1]хом внесення від-
повідних записів до Єдиного державного реєстру.
15 травня 2003 р. прийнято Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізич-
них осіб-підприємців» , який набрав чинності з 1 липня 2004 р., тому розглядати порядок державної
реєстрації суб’єктів господарювання слід, виходячи із загальних положень ГК, закріплених в ст. 57 та
58, а також з положень зазначеного Закону. Згідно з Законом порядок проведення державної реєстра-
ції суб’єктів господарювання (юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців) включає, зокрема:
перевірку комплектності документів, які подаються державному реєстратору, та повноти відомос-
тей, що вказані в реєстраційній картці;
перевірку документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови
у проведенні державної реєстрації;
внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу — під[1]приємця до Єдиного держав-
ного реєстру;
оформлення і видачу виписки з Єдиного державного реєстру.
Державна реєстрація суб’єктів господарювання проводиться державним реєстратором виключно у
виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві
та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем про-
живання фізичної особи — підприємця.
Для проведення державної реєстрації юридичної особи засновник (засновники) або уповноважена
ними особа повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з
описом вкладення або в разі подання електронних документів подати опис, що містить відомості про
надіслані електронні документи, в електронній формі) такі документи: заповнену реєстраційну карт-
ку на проведення державної реєстра[1]ції юридичної особи; примірник оригіналу (ксерокопію, нота-
ріально засвідчену копію) рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юри-
дичної особи у випадках, передбачених законом; два примірники установчих документів (у разі по-
дання електрон[1]них документів — один примірник). Установчими документами суб’єк[1]та госпо-
дарювання є рішення про його утворення або засновниць[1]кий договір, а у випадках, передбачених
законом, статут (положення) суб’єкта господарювання. В установчих документах повинні бути зазна-
чені найменуван[1]ня суб’єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і ком-
петенція його органів управління, порядок прийняття ни[1]ми рішень, порядок формування майна,
розподілу прибутків та збит[1]ків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено
законом.
У разі державної реєстрації фермерського господарства крім доку[1]ментів, які передбачені части-
ною першою цієї статті, додатково пода[1]ється копія Державного акта на право приватної власності
засновника на землю або копія Державного акта на право постійного користуван[1]ня землею заснов-
ником, або нотаріально посвідчена копія догово[1]ру про право користування землею засновником,
зокрема на умовах оренди. У разі державної реєстрації юридичної особи, засновником (засно[1]вни-
ками) якої є іноземна юридична особа, крім документів, які перед[1]бачені частиною першою цієї
статті, додатково подається документ про підтвердження реєстрації іноземної особи в країні її місце-
знаходжен[1]ня, зокрема витяг із торговельного, банківського або судового реєстру, який відповідає
вимогам частини шостої статті 8 цього Закону. Державному реєстратору забороняється вимагати до-
даткові доку[1]менти для проведення державної реєстрації юридичної особи, якщо вони не передба-
чені законом.
Якщо документи для проведення державної реєстрації юридичної особи подаються засновником
юридичної особи, державному реєстра[1]тору додатково пред’являється його паспорт. Якщо докуме-
нти для проведення державної реєстрації юридичної особи подаються особою, уповноваженою за-
сновником (засновника[1]ми) юридичної особи, державному реєстратору додатково пред’явля[1]єть-
ся її паспорт та надається документ, що засвідчує її повноваження або в разі подання електронних
документів документ, що засвідчує пов[1]новаження цієї особи, в електронній формі залучається до
документів, передбачених частинами першою—сьомою цієї статті. Документи, які подані для прове-
дення державної реєстрації юри[1]дичної особи, приймаються за описом, копія якого в день надхо-
дження документів видається (надсилається рекомендованим листом) заснов[1]нику або уповноваже-
ній ним особі з відміткою про дату надходження документів. Дата надходження документів для про-
ведення державної реєстра[1]ції юридичної особи вноситься до журналу обліку реєстраційних дій.
Державний реєстратор зобов’язаний залишити без розгляду доку[1]менти, які подані для проведення
державної реєстрації юридичної осо[1]би, якщо: документи подані за неналежним місцем проведення
державної реєстрації; документи не відповідають вимогам, які встановлені законом; до державного
реєстратора надійшло рішення суду щодо заборони у проведенні реєстраційних дій; документи пода-
ні не в повному обсязі; документи подано особою, яка не має на це повноважень.
Подання електронних документів для проведення державної реє[1]страції юридичної особи держа-
вному реєстратору засновником (заснов[1]никами) або уповноваженою ним (ними) особою здійсню-
ється виключ[1]но для засвідчення державним реєстратором факту створення юридич[1]ної особи.
Подання засновником (засновниками) або уповноваженою ним (ними) особою документів державно-
му реєстратору для проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної осо-
би здійснюється виключно на паперових носіях без подання електронних документів. У разі держав-
ної реєстрації фермерського господарства крім доку[1]ментів, які передбачені ч. 1 ст. 24 Закону, до-
датково подається копія Державного акта на право приватної власності засновника на землю або ко-
пія Державного акта на право постійного користування землею засновником, або нотаріально посвід-
чена копія договору про право ко[1]ристування землею засновником, зокрема на умовах оренди. У
разі державної реєстрації юридичної особи, засновником (заснов[1]никами) якої є іноземна юридична
особа, крім документів, які передба[1]чені ч. 1 цієї статті, додатково подається документ про підтвер-
дження реєстрації іноземної особи в країні її місцезнаходження, зокрема витяг із торговельного, бан-
ківського або судового реєстру, який відповідає вимогам ч. 6 ст. 8 Закону. Державному реєстратору
забороняється вимагати додаткові доку[1]менти для проведення державної реєстрації юридичної осо-
би, якщо во[1]ни не передбачені законодавством.
Якщо документи для проведення державної реєстрації подаються засновником або уповноваже-
ною ним особою особисто, державному реєстратору додатково пред’являються паспорт та документ,
що засвід[1]чує його (її) повноваження.
Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про прове[1]дення державної реєстрації
юридичної особи є датою державної реє[1]страції юридичної особи.
Строк державної реєстрації юридичної особи не повинен переви[1]щувати три робочих дні з дати
надходження документів для проведен[1]ня державної реєстрації юридичної особи. Не пізніше насту-
пного робочого дня з дати державної реєстрації юридичної особи державним реєстратором видається
(надсилається ре[1]комендованим листом) засновнику або уповноваженій ним особі один примірник
оригіналу установчих документів з відміткою державного реєстратора про проведення державної ре-
єстрації юридичної особи та виписка з Єдиного державного реєстру.
Для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем та має
реєстраційний номер облікової картки платника податків, або уповноважена нею особа (далі — заяв-
ник) повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення або в разі по-
дання електронних документів подати опис, що містить відомості про надіслані електронні докумен-
ти, в електронній формі) або через уповноважену особу державному реєстратору за місцем прожи-
вання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної
особи — підприємця; копію документа, що засвідчує реєстрацію у Державному реєстрі фізичних осіб
— платників податків; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за про[1]ведення
державної реєстрації фізичної особи — підприємця; нотаріально посвідчену письмову згоду батьків
(усиновлювачів) або піклувальника, або органу опіки та піклування, якщо заявником є фізична особа,
яка досягла шістнадцяти років і має бажання займатися підприємницькою діяльністю.
У разі подання електронних документів нотаріально посвідчена письмова згода батьків (усинов-
лювачів) або піклувальника, або органу опіки та піклування, якщо заявником є фізична особа, яка до-
сягла шіст[1]надцяти років і має бажання провадити підприємницьку діяльність, над[1]силається дер-
жавному реєстратору рекомендованим листом. При цьому державному реєстратору електронним до-
кументом надсилаються відо[1]мості про реквізити рекомендованого листа та подається опис, що мі-
с[1]тить відомості про надіслані електронні документи, в електронній формі.
У разі подання державному реєстратору електронних документів фізичної особи до них додається
електронний документ, що засвідчує повноваження особи, пов’язані з підготовкою електронних до-
кументів фізичної особи. Для проведення державної реєстрації фізична особа, яка через свої релігійні
або інші переконання відмовилася від прийняття реєстрацій[1]ного номера облікової картки платни-
ка податків, офіційно повідомила про це відповідні державні органи, має відмітку у паспорті та намір
ста[1]ти підприємцем, повинна подати виключно особисто: заповнену реєстраційну картку на прове-
дення державної реєстра[1]ції фізичної особи — підприємця; документ, що підтверджує внесення ре-
єстраційного збору за про[1]ведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця. У разі по-
дання електронних документів підтвердженням внесення реєстраційного збору за проведення держа-
вної реєстрації фізичної особи — підприємця є примірник електронного розрахункового докуме-
н[1]та, засвідченого електронним цифровим підписом.
Державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи для проведення державної
реєстрації фізичної особи — підприємця, якщо вони не передбачені законом. Якщо документи для
проведення державної реєстрації подаються заявником особисто, державному реєстратору додатково
пред’являється паспорт. Фізична особа, яка через свої релігійні або інші переконання відмовилася від
прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків, офіційно повідомила про це
відповідні органи державної влади, повинна особисто пред’явити державному реєстратору паспорт із
відповідною відміткою. Уповноважена особа повинна пред’явити свій паспорт та документ, що засві-
дчує її повноваження. У разі якщо для проведення державної реєстрації фізичної особи — підприєм-
ця, яка через свої релігійні або інші переконання відмовилася від присвоєння ідентифікаційного но-
мера та офіційно повідомила про це відповідним органам державної влади, подаються електронні до-
ку[1]менти, до документів, передбачених частинами першою і другою цієї статті, додається копія
сторінки паспорта з відповідною відміткою.
Документи, які подаються для проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця,
приймаються за описом, копія якого в день надходження документів видається (надсилається реко-
мендова[1]ним листом) заявнику з відміткою про дату надходження документів. Дата надходження
документів на проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця вноситься до журналу
обліку реєстрацій[1]них дій. Державний реєстратор має право залишити без розгляду докумен[1]ти,
які подані для проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця, якщо: документи по-
дані за неналежним місцем проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця; докумен-
ти не відповідають вимогам ч. 1 та ч. 2 ст. 8 та ч. 5 ст. 10 Закону; документи подані не у повному об-
сязі. Про залишення документів, які подавалися для проведення дер[1]жавної реєстрації фізичної
особи — підприємця, без розгляду заявнику не пізніше наступного робочого дня з дати надходження
документів державним реєстратором видаються (надсилається рекомендованим листом з описом
вкладення) відповідне повідомлення із зазначенням підстав залишення документів, які подавалися
для проведення держав[1]ної реєстрації фізичної особи — підприємця, без розгляду та докумен[1]ти,
що подавалися для проведення державної реєстрації фізичної осо[1]би — підприємця, відповідно до
опису. Залишення документів, які подавалися для проведення державної реєстрації фізичної особи —
підприємця, без розгляду не перешкоджає повторному зверненню заявника до державного реєстрато-
ра в загаль[1]ному порядку після усунення причин, що були підставою для залишен[1]ня цих докуме-
нтів без розгляду.
За відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстра[1]ції фізичної особи — підпри-
ємця державний реєстратор повинен внес[1]ти до Єдиного державного реєстру запис про проведення
державної реєстрації фізичної особи — підприємця на підставі відомостей реєстра[1]ційної картки на
проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця. Дата внесення до Єдиного державно-
го реєстру запису про прове[1]дення державної реєстрації фізичної особи — підприємця є датою
дер[1]жавної реєстрації фізичної особи — підприємця. Строк державної реєстрації фізичної особи —
підприємця не пови[1]нен перевищувати два робочих дні з дати надходження документів для прове-
дення державної реєстрації фізичної особи — підприємця.
Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації фізичної
особи — підприємця зобов’язаний пере[1]дати відповідним органам статистики, державної податко-
вої служби, Пенсійного фонду України повідомлення про проведення державної реєстрації фізичної
особи — підприємця із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до Єдиного держа-
вного реєстру та відо[1]мості з реєстраційної картки на проведення державної реєстрації фі[1]зичної
особи — підприємця для взяття фізичної особи — підприємця на облік. Відомості про юридичну осо-
бу або фізичну особу — підприємця включаються до Єдиного державного реєстру шляхом внесення
запи[1]сів на підставі відомостей з відповідних реєстраційних карток та відо[1]мостей, що надаються
юридичними особами державному реєстратору за місцезнаходженням реєстраційної справи згідно із
законодавством України

21. Припинення суб’єкта господарювання.

 Припинення суб’єкта господарювання — одне з юридичних понять господарського права. Це
специфічна правова робота.
До змісту поняття «припинення» входять юридичні підстави («умови»), акти та процесуально-пра-
вові дії щодо припинення суб’єкта господарювання як суб’єкта права. Ці підстави, акти та дії перед-
бачені господарським законодавством.
Загальні підстави і форми припинення діяльності суб’єктів господарювання усіх видів ви-
значені Господарським кодексом (ст. 59).

На нашу думку, більш правильним є термін «припинення суб’єкта господарювання», оскільки

суб’єкт господарювання, що припинив свою господарську діяльність (наприклад, якщо його
виключний вид діяльності здійснюється на підставі ліцензії, строк якої закінчився), залишається
суб’єктом права.

Водночас, припинення суб’єкта господарювання як суб’єкта права означає і припинення його

господарської діяльності.
Суб’єкт господарювання припиняється за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним
органів), за рішенням інших осіб-засновників суб’єкта господарювання чи їх правонаступників, а у
випадках, передбачених ГК та іншими законами, — за рішенням суду.
Припинення за юридичними підставами може бути двох видів: добровільним і примусовим.
Юридичними підставами добровільного припинення суб’єкта господарювання є ініціатива влас-
ника цього суб’єкта чи уповноважених ним органів або передбачені законом чи установчими докуме-
нтами обставини (наприклад, у зв’язку із закінченням строку, на який він створювався, чи у разі до-
сягнення мети, заради якої його було створено). Мотиви ініціативи суб’єкта господарювання закон
не визначає. Це можуть бути: зміна профілю діяльності, конкуренція, затоварення тощо.
Види юридичних підстав примусового припинення суб’єкта господарювання визначені в законо-
давстві у вигляді примірного переліку (наприклад, ч. 2 ст. 38 Закону «Про державну реєстрацію юри-
дичних осіб та фізичних осіб-підприємців»).

Примусово суб’єкт господарювання припиняється відповідно до судового рішення, постано-

вленого на підставі:
— визнання судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її ство-
ренні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встановлених законом;
— провадження суб’єктом господарювання діяльності, що суперечить установчим документам або
такої, що заборонена законом;
— невідповідності мінімального розміру статутного капіталу суб’єкта господарювання
— юридичної особи вимогам закону;
--- неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, доку-
ментів фінансової звітності відповідно до закону; наявності в Єдиному державному реєстрі запису
про відсутність суб’єкта господарювання — юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням.

Крім того, згідно з Законом «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприє-
мців» суб’єкт господарювання припиняється на підставі рішення господарського суду про ви-
знання його банкрутом. Порядок такого припинення визначає Закон України «Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
Частина 1 ст. 59 ГК передбачає дві правові форми припинення суб’єкта господарювання: реорга-
нізацію і ліквідацію.

Реорганізація передбачає виникнення на основі діючого суб’єкта господарювання одного або бі-
льше нових суб’єктів господарювання. У разі реорганізації суб’єкта господарювання усі його права
та обов’язки переходять до правонаступника (правонаступників).

Загалом законодавство визначає чотири правових способи реорганізації суб’єкта господарювання:

злиття, приєднання, поділ та перетворення (ч. 1 ст. 59 ГК). З юридичної точки зору ці способи
розрізняються залежно від того, до якого суб’єкта права переходять всі майнові права та обов’язки
підприємства, що реорганізуються.
Злиття двох і більше суб’єктів господарювання в один означає перехід прав і обов’язків кожного
з них до суб’єкта господарювання, що виник внаслідок правового акта злиття. У цьому випадку ви-
никає новий суб’єкт господарювання, а суб’єкти господарювання, що злилися, припиняються.
Приєднання одного суб’єкта господарювання до іншого означає, що до останнього переходять
права і обов’язки приєднаного суб’єкта господарювання. Новий суб’єкт господарювання внаслідок
такої реорганізації не виникає, проте суб’єкт господарювання, який приєднався, припиняється.
Поділ суб’єкта господарювання є створенням на базі одного існуючого суб’єкта господарювання
двох і більше суб’єктів господарювання як суб’єктів права. За таких умов відбувається поділ усього
майна суб’єкта господарювання. Такий спосіб реорганізації передбачає затвердження власником
(уповноваженим органом) роздільного акта (балансу).
Згідно з цим актом частини майна та відповідні права і обов’язки реорганізованого суб’єкта го-
сподарювання переходять до суб’єктів господарювання, створених внаслідок поділу.
Перетворення суб’єкта господарювання як спосіб реорганізації означає перетворення однієї фор-
ми власності в іншу (наприклад, державної або комунальної в колективну або приватну) і, відповід-
но, зміну організаційно-правової форми суб’єкта господарювання. Такий спосіб реорганізації масово
застосовувався в процесах корпоратизації і приватизації майна державних підприємств.
При перетворенні до суб’єкта господарювання, який щойно виник, переходять права і обов’язки
колишнього суб’єкта господарювання.

У випадку ліквідації суб’єкт господарювання припиняється як суб’єкт права без правонаступни-

цтва. Згідно з ч. 6 ст. 59 ГК суб’єкт господарювання ліквідується: за ініціативою осіб, зазначених
у частині першій ст. 59 ГК (за рішенням власника чи уповноважених ним органів, за рішенням інших
осіб—засновників суб’єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених
законом, — за рішенням суду); у зв’язку із закінченням строку, на який він створювався, чи у разі до-
сягнення мети, заради якої його було створено; у разі визнання його в установленому порядку банк-
рутом, крім випадків, передбачених законом; у разі скасування його державної реєстрації у випадках,
передбачених законом .

Слід зазначити, що ЦК встановлює обов’язок учасників юридичної особи, суду або органу, що
прийняв рішення про припинення юридичної особи протягом трьох робочих днів з дати прийн-
яття рішення, письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію (ч. 1 ст. 105
ЦК).

Для внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення щодо припинення юридичної
особи заявник повинен подати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному
реєстраторові оригінал або нотаріально посвідчену копію рішення засновників (учасників) або упов-
новаженого ними органу щодо припинення юридичної особи (ч. 1 ст. 34 Закону України «Про держав-
ну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»).

Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати проведення державної ре-
єстрації припинення юридичної особи повинен видати (надіслати рекомендованим листом) голові
ліквідаційної комісії (ліквідатору) або уповноваженій ним особі повідомлення про проведення
державної реєстрації припинення юридичної особи, другий примірник якого залучається до ре-
єстраційної справи такої юридичної особи.
Порядок надання відомостей про державну реєстрацію припинення юридичної особи органам
статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України встановлюється ст. 40 Зако-
ну.
Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації при-
пинення суб’єкта господарювання — юридичної особи є датою його припинення. Частина 8 ст. 59 ГК
містить норму, згідно з якою оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації
або припиненн
 Суб’єкти господарських правовідносин підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця
протягом десяти робочих днів з дня внесення відповідного запису до зазначеного реєстру підлягає
опублікуванню у виданні спеціально уповноваженого органу з питань державної реєстрації, в якому
зазначаються відомості з єдиного державного реєстру.
Загальний порядок ліквідації суб’єкта господарювання (ліквідаційний процес) встановлено ст. 111
ЦК та ст. 60 ГК, відповідно до якої ліквідація суб’єкта господарювання здійснюється ліквідаційною
комісією, яка утворюється власником (власниками) майна суб’єкта господарювання чи його (їх)
представниками (органами) або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її
утворення не передбачений ГК.
Ліквідацію суб’єкта господарювання може бути також покладено на орган управління суб’єкта,
що ліквідується. Частина 2 ст. 105 ЦК передбачає, що комісія з припинення юридичної особи (лік-
відаційна комісія, ліквідатор тощо) призначаються за погодженням з органом, який здійснює дер-
жавну реєстрацію.

Ліквідаційний процес передбачає здійснення щодо суб’єкта господарювання наступних заходів:

1) Орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію суб’єкта господарювання, встановлює по-
рядок та визначає строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кредитора-
ми, що не може бути меншим, ніж два місяці з дня оголошення про ліквідацію.
2) Ліквідаційна комісія або інший орган, який проводить ліквідацію суб’єкта господарювання, вмі-
щує в тих же друкованих органах, в яких публікувалося оголошення про реорганізацію чи ліквідацію
господарської організації або припинення діяльності індивідуального підприємця, повідомлення про
його ліквідацію та про порядок і строки заяви кредиторами претензій, а явних (відомих) кредиторів
повідомляє персонально у письмовій формі у встановлені ГК чи спеціальним законом строки.
3) Одночасно ліквідаційна комісія вживає необхідних заходів щодо стягнення дебіторської за-
боргованості суб’єкта господарювання, який ліквідується, та виявлення вимог кредиторів, з
письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію суб’єкта господарювання.
4) Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб’єкта господарювання, який ліквідується, і розра-
ховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який
призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідаційного балансу повинні бути пере-
вірені у встановленому законодавством порядку з обов’язковою перевіркою органом державної пода-
ткової служби, у якому перебуває на обліку суб’єкт господарювання.

22. Поняття та ознаки підприємства як організаційної форми господарювання.

Домінуюче місце серед суб’єктів господарювання належить підприємствам. Це зумовлено

особливими економічними і соціальними функціями підприємства в економічній системі, а саме
функціями товаровиробника, який задовольняє суспільні потреби у продукції, роботах, послугах.
Поняття «підприємство» є узагальнюючим, або збірним. Воно, по-перше, визначає
підприємства як суб’єкти господарського права стосовно всіх форм і видів власності в
Україні(організаційні форми і види підприємств). По-друге, це поняття є загальногалузевим,
тобто взагалі визначає промислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні,
сільськогосподарські, торговельні та інші підприємства.
Підприємство як соціально-економічний і правовий інститут має певну сукупність
економічних, організаційних і юридичних ознак, за якими кваліфікується як суб’єкт
господарювання і суб’єкт права. За допомогою цих ознак, систематизованих ч. 1 ст. 62 ГК,
уніфіковано визначається правове становище підприємств усіх форм власності і галузей народного
господарства.
Згідно з ч. 1 ст. 62 ГК підприємство — це самостійний суб’єкт господарювання, створений
компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими
суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного
здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в
порядку, передбаченому ГК та іншими законами.
Отже, по-перше, підприємство є самостійним суб’єктом. Самостійність у прийнятті
господарських рішень є однією з основних і необхідних умов діяльності підприємства як
товаровиробника. Юридичний аспект такого визначення полягає в тому, що підприємство при
здійсненні своєї господарської діяльності має право з власної ініціативи приймати будь-які рішення,
що не суперечать законодавству України.
По-друге, закон визначає, що підприємство — це суб’єкт господарювання. Суть визначення
«суб’єкт господарювання» полягає в тому, що підприємство є товаровиробником, трудовий колектив
якого на професійній основі (промисел) виробляє і реалізує свій товар з метою одержання прибутку.
Як суб’єкт господарювання підприємство здійснює виробничу, науково-дослідну торговельну та
іншу господарську діяльність. Як правило, підприємства належать до комерційних, спрямованих на
прибуток, організацій (на відміну від неприбуткових організацій — релігійних, об’єднань громадян
тощо), хоч можуть створюватися і для некомерційної діяльності (ч. 2 ст. 62 ГК).
Підприємство — це статутний суб’єкт господарювання. Статут (модельний статут)
підприємства як локальний акт господарського законодавства нормативно визначає цілі і предмет
діяльності окремого підприємства, відхилятися від яких без зміни статуту підприємству заборонено.
Статут також визначає межі спеціальної правоздатності підприємства як юридичної особи. Це один із
найважливіших правових актів підприємства.
Підприємство має необхідне для суб’єкта господарювання майно — основні і оборотні кошти,
інші цінності, якими воно володіє, користується і розпоряджається на певному правовому титулі (на
праві власності, господарського відання чи оперативного управління). Це майно юридично
відмежоване, як правило, від майна власника підприємства і закріплене за підприємством як
суб’єктом права. Основні і оборотні кошти знаходяться на самостійному балансі, гроші — на
поточному рахунку підприємства в банку.
Підприємство має печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.
Підприємство є самостійним суб’єктом права. З одного боку, закон визначає його компетенцію
(права та обов’язки) як суб’єкта господарювання, з другого, — зазначає, що підприємство є
юридичною особою, яка не має у своєму складі інших юридичних осіб (ч. 4, 5 ст. 62 ГК). Цим
підприємство суттєво відрізняється від об’єднань підприємств, до складу яких входять юридичні
особи.

23. Організаційна структура та управління підприємством.

Організаційна структура – це сукупність виробничих ланок, а також органів управління та їх
певний взаємозв’язок, які забезпечують досягнення стратегічних цілей підприємства.
Організаційну структуру підприємства було вперше закріплено у господарському законодавстві
(ст. 64 ГК).
Підприємство може складатися з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів,
відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), а також функціональних структурних
підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо).
Функції, права та обов’язки структурних підрозділів підприємства визначаються положеннями
про них, які затверджуються в порядку, визначеному статутом підприємства або іншими
установчими документами.
Підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність
працівників і штатний розпис.
(ЕСЛИ СПРОСИТ!!! Типи організаційних структур підприємства: Залежно від існуючих
зв'язків між елементами системи управління виділяють лінійну, функціональну, лінійно-
функціональну, дивізійну, матричну організаційні структури та ін.) URL: Типи організаційних
структур управління підприємством
Підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені
підрозділи, погоджуючи питання про розміщення таких підрозділів підприємства з відповідними
органами місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку. Такі відокремлені
підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них, затвердженого
підприємством. Вони можуть відкривати рахунки в установах банків відповідно до закону.
Діяльність розташованих на території України відокремлених підрозділів підприємств, що
знаходяться за її межами, регулюється ГК та іншими законами.
Управління підприємством – діяльність, спрямована на координацію роботи структурних
підрозділів і персоналу, забезпечення взаємодії з елементами зовнішнього середовища для
досягненння мети підприємства.
 Згідно зі ст. 65 ГК управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих
документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і
участі в управлінні трудового колективу.
Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через
уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів.
Для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) або
уповноважений ним орган призначає (обирає) керівника підприємства, з яким укладається
договір (контракт).
Керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в
органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з
юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства і вирішує питання
діяльності підприємства в межах та порядку, визначених установчими документами.
Керівника підприємства може бути звільнено з посади достроково на підставах, передбачених
договором (контрактом) відповідно до закону.
Рис. - Органи управління на прикладі акціонерного товариста
На всіх підприємствах, які використовують найману працю, між власником або уповноваженим
ним органом і трудовим колективом або уповноваженим ним органом повинен укладатися
колективнийдоговір, яким регулюються виробничі, трудові та соціальні відносини трудового
колективу з адміністрацією підприємства. Вимоги до змісту і порядок укладення колективних
договорів визначаються законодавством про колективні договори (Закон України від 1 липня 1993 р.
«Про колективні договори і угоди»).
Трудовий колектив підприємства становлять усі громадяни, які своєю працею беруть участь у
його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди) або інших форм, що регулюють
трудові відносини працівника з підприємством. Повноваження трудового колективу щодо його
участі в управлінні підприємством встановлюються статутом або іншими установчими документами
відповідно до вимог цього Кодексу, законодавства про окремі види підприємств, закону про трудові
колективи.
Рішення з соціально-економічних питань, що стосуються діяльності підприємства,
виробляються і приймаються його органами управління за участі трудового колективу і
уповноважених ним органів.
Особливості управління підприємствами окремих видів (організаційних форм підприємств)
встановлюються ГК та законами про такі підприємства.

24. Види та організаційно-правові форми підприємств.

В законодавстві України про підприємства наявні такі поняття, як види та організаційні форми
підприємств. Кожне з них вживається для класифікації підприємств за певними ознаками.
Вид передбачає класифікацію підприємств залежно від форм власності, визначених
Конституцією України та Господарським кодексом, і від способів розмежування в підприємствах
окремих форм власності й управління майном. Юридичне значення цієї класифікації полягає в
урахуванні в законодавстві (в першу чергу, в ГК і у спеціальних законах) особливостей правового
становища підприємств окремих видів.
Загалом вид і організаційна форма визначають суб’єкта, який має право присвоювати
результати діяльності підприємства.
Залежно від форм власності ч.1 ст.63 ГК виділяє такі види підприємств:
- приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб’єкта
господарювання (юридичної особи);
- підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);
- комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;
- державне (в тому числі казенне) підприємство, що діє на основі державної власності;
- підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних форм
власності);
- спільне комунальне підприємство, що діє на договірних засадах спільного фінансування
(утримання) відповідними територіальними громадами - суб’єктами співробітництва.
 У разі якщо в статутному капіталі підприємства іноземна інвестиція становить не менш як
10%, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями.
Підприємство, у статутному капіталі якого іноземна інвестиція становить 100%, вважається
іноземним підприємством. Ця назва є умовною, оскільки таке підприємство створюється і діє на
території України відповідно до її законодавства.
Слід мати на увазі, що відповідно до чинного на момент створення підприємств законодавства в
Україні були створені і діють до цього часу й інші види підприємств: індивідуальні, сімейні, спільні (в
тому числі з іноземними інвестиціями) підприємства.
Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу ч. 3 ст. 63
ГК поділяє підприємства на унітарні і корпоративні.
Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того
майно, формує відповідно до закону статутний капітал, не поділений на частки (паї), затверджує
статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує
підприємством і формує його трудовий колектив на засадах т рудового найму, вирішує питання
реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні,
підприємства, засновані на власності об’єднання громадян, релігійної організації або на приватній
власності засновника (ч. 4 ст. 63 ГК).
Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх
спільним рішенням (договором), діє на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової
діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав,
у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів
та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що
створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані
на приватній власності двох або більше осіб (ч. 5 ст. 63 ГК).
У випадках існування залежності від іншого підприємства, передбачених ст. 126 ГК,
підприємство визнається дочірнім (ч. 8 ст. 63 ГК).
Юридичне значення виділення видів і організаційних форм підприємств полягає в тому, що для
них законом можуть встановлюватися особливості господарювання.

29. Правовий статус фізичної особи – підприємця.

Статус фізичної особи підприємця це юридичний статус, який засвідчує право особи на
заняття підприємницькою діяльністю, а саме: самостійною, ініціативною, систематичною, на власний
ризик господарською діяльністю, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з
метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
При цьому, юридичний статус "фізична особа підприємець" сам по собі не впливає і ніяким
чином не обмежує будьякі правомочності особи, які випливають з її цивільної право, та дієздатності.
Водночас, згідно з частиною першою статті 128 Господарського кодексу України,
громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької
діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи
відповідно до статті 58 ГК.
Саме у господарських відносинах фізичні особи підприємці приймають участь перш за
все як підприємці, а не як фізичні особи, та лише на підставі їх реєстрації і внесення відомостей про
них до Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб підприємців.
Статтею 51 Цивільного кодексу України передбачено, що до підприємницької діяльності
фізичних осіб застосовуються нормативно правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність
юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.
Громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи підприємництва та
відповідно до принципів, передбачених у ст. 44 ГК. Здійснюючи підприємницьку діяльність,
громадянинпідприємець зобов’язаний:

у передбачених законом випадках і порядку одержати ліцензію на здійснення певних видів
 господарської діяльності;

 повідомляти органи державної реєстрації про зміну його адреси, зазначеної в реєстраційних
докуметах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що
підлягають відображенню у реєстраційних документах;

 додержуватися прав і законних інтересів споживачів, забезпечувати належну якість товарів

(робіт, послуг), що ним виготовляються, додержуватися правил обов’язкової сертифікації
продукції, встановлених законодавством;

 не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень антимонопольноконкурентного

законодавства;

 вести облік результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства;

 свочасно надавати податковим органам декларацію про майновий стан і доходи (податкову
декларацію), інші необхідні відомості для нарахування податків та інших обов’язкових
платежів; сплачувати податки та інші обов’язкові платежі в порядку і в розмірах, встановлених
законом.

Громадянинпідприємець зобов'язаний додержуватися вимог, передбачених статтями 46 і 49

ГК, а також іншими законодавчими актами, і несе майнову та іншу встановлену законом
відповідальність за завдані ним шкоду і збитки. Громадянинпідприємець може бути визнаний судом
банкрутом відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів.

30. Правове становище приватного підприємства.

Згідно із ст. 113 ГК, приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі
приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці
чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної
власності суб'єкта господарювання юридичної особи.
Тобто, приватне підприємство створюється виключно на основі приватної власності однієї або
кількох фізичних осіб чи юридичної особи.
Виходячи з того, що на сьогодні закон, який регулює порядок створення та діяльності
приватних підприємств, відсутній, такі підприємства діють на загальних підставах відповідно до
Цивільного та Господарського кодексів України.
Так, приватні підприємства можуть бути утворені за рішенням власника (власників) майна або
уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за
рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття,
приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб’єкта господарювання з
додержанням вимог законодавства, зокрема антимонопольноконкурентного законодавства.
Приватні підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для
некомерційної господарської діяльності.
Для створення приватного підприємства його учасники (засновники) розробляють установчі
документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками).
В установчих документах повинні бути зазначені найменування підприємства, мета і предмет
господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними
рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та
ліквідації.
Установчими документами приватного підприємства є рішення про його утворення або
засновницький договір, а також статут (положення) підприємства.
У засновницькому договорі засновники зобов’язуються утворити приватне підприємство,
визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна,
порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю підприємства та участі в ньому
засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності підприємства,
а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону.
Можна окреслити такі основні ознаки приватного підприємства, як відсутність законодавчо
встановленого обмеження, пов’язаного з формуванням статутного фонду, можливість самостійного
визначення засновниками принципів і механізмів управління підприємством, здійснення
господарської діяльності з використанням найманої праці чи без її використання. Саме самостійне,
на власний розсуд, визначення власником засад діяльності приватного підприємства обумовлює
поширеність зазначеного виду підприємства в Україні.

31. Поняття та види господарських товариств.

Їх правовий статус визначається положеннями Цивільного кодексу, Господарського кодексу

та ЗУ “Про господарські товариства”.
Відповідно до ст.1 ЗУ “Про господарські товариства”, господарськими товариствами цим
Законом визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними
особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою
одержання прибутку.
З наведеного визначення випливають наступні ознаки господарського товариства:
а) це підприємство або інший суб’єкт господарювання;
б) його засновниками є юридичні особи та/або громадяни;
в) товариство утворюється шляхом об’єднання майна засновників;
г) учасники товариства беруть участь у підприємницькій діяльності товариства;
д) товариство створюється з метою одержання прибутку.
Господарські товариства є юридичними особами. Суб’єкти господарювання — юридичні
особи, які стали засновниками або учасниками господарського товариства, зберігають статус
юридичної особи, тобто вони продовжують діяти як суб’єкти права. Господарські товариства можуть
здійснювати будьяку підприємницьку діяльність, якщо інше не передбачено законом.
До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою
відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні
товариства.
Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний капітал, поділений на
визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями
тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в
межах вартості належних їм акцій, крім випадків, визначених законом. Статутний капітал
акціонерного товариства має акціонерну природу, тобто утворюється з суми номінальної вартості
всіх розміщених акцій товариств. Мінімальний розмір статуного капіталу становить 1250
мінімальних заробітніх плат, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, що діє на момент
створення АТ. Акціонерні товариства за типом поділяються на публічні акціонерні товариства та
приватні акціонерні товариства. Кількісний склад акціонерів приватного акціонерного товариства не
може перевищувати 100 акціонерів. Публічне акціонерне товариство може здійснювати публічне та
приватне розміщення акцій, а приватне — тільки приватне розміщення.
Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний
капітал, поділений на частки, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном.
Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов'язаних з
діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.
Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний капітал
якого поділений на частки і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в
разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у
визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.
Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного
між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову
солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.
 Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників
здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями
додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено
стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами
(вкладники).

32. Органи управління господарським товариством, їх компетенція.

Згідно з ст. 89 ГК, управління діяльністю господарського товариства здійснюють його органи
та посадові особи, склад і порядок обрання (призначення) яких визначається залежно від виду
товариства, а у визначених законом випадках - учасники товариства.
Посадовими особами органів управління товариства є фізичні особи - голова та члени
виконавчого органу, ревізійної комісії, ревізор товариства, а також голова та члени іншого органу
товариства, наділені повноваженнями з управління товариством, якщо утворення такого органу
передбачено установчими документами товариства.
Посадовими особами органів управління товариства не можуть бути народні депутати
України, члени Кабінету Міністрів України, керівники центральних та інших органів виконавчої
влади, військовослужбовці, нотаріуси, депутати місцевих рад, які працюють у цих радах на постійній
основі, посадові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, а також
посадові особи органів державної влади та місцевого самоврядування, крім випадків, коли державні
службовці здійснюють функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі, та
представляють інтереси держави в наглядовій раді товариства або ревізійній комісії товариства.
Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути посадовими особами тих
товариств, які здійснюють цей вид діяльності. Особи, які мають непогашену судимість за крадіжки,
одержання неправомірної вигоди та інші корисливі кримінальні правопорушення, не можуть займати
у товариствах керівні посади і посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю.
Посадові особи відповідають за заподіяну ними товариству шкоду відповідно до чинного
законодавства України.Посадові особи повинні зберігати комерційну таємницю та конфіденційну
інформацію і несуть за її розголошення відповідальність, передбачену чинним законодавством
України та установчими документами товариства.
Вищим органом акціонерного товариства є загальні збори товариства. У загальних зборах
мають право брати участь усі акціонери, незалежно від кількості та виду акцій, власниками яких
вони є. До компетенції загальних зборів належить:
а) визначення основних напрямів діяльності акціонерного товариства і затвердження його планів
та звітів про їх виконання;
б) внесення змін до статуту товариства, у тому числі зміна розміру його статутного капіталу;
в) обрання і відкликання членів наглядової ради;
г) утворення і відкликання виконавчого та інших органів товариства;
д) затвердження річних результатів діяльності акціонерного товариства, включаючи його дочірні
підприємства, затвердження звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку, строку
та порядку виплати частки прибутку (дивідендів) з урахуванням вимог, передбачених цим та іншими
законами, визначення порядку покриття збитків;
е) створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підприємств, філій та представництв,
затвердження їх статутів та положень;
є) винесення рішень про притягнення до майнової відповідальності посадових осіб органів
управління товариства;
ж) затвердження правил процедури та інших внутрішніх документів товариства, визначення
організаційної структури товариства;
з) вирішення питання про придбання акціонерним товариством акцій, що випускаються ним;
и) визначення умов оплати праці посадових осіб акціонерного товариства, його дочірніх
підприємств, філій та представництв;
В акціонерному товаристві з числа акціонерів може створюватися наглядова рада
акціонерного товариства, яка представляє інтереси акціонерів у період між проведенням загальних
зборів і в межах компетенції, визначеної статутом, контролює і регулює діяльність виконавчого
органу. Контроль за фінансово-господарською діяльністю правління акціонерного товариства
здійснюється ревізійною комісією, яка обирається з числа акціонерів.
Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників. Вони
складаються з учасників товариства або призначених ними представників. До компетенції зборів
товариства з обмеженою відповідальністю належить:
а) встановлення розміру, форми і порядку внесення учасниками додаткових вкладів;
б) вирішення питання про придбання товариством частки учасника;
в) виключення учасника з товариства;
г) визначення форм контролю за діяльністю виконавчого органу, створення та визначення
повноважень відповідних контрольних органів.
У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган: колегіальний
(дирекція) або одноособовий (директор). Дирекцію очолює генеральний директор. Членами
виконавчого органу можуть бути також і особи, які не є учасниками товариства. Дирекція (директор)
вирішує усі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать до виключної компетенції
загальних зборів учасників. Загальні збори учасників товариства можуть винести рішення про
передачу частини повноважень, що належать їм, до компетенції дирекції (директора).
Управління справами командитного товариства здійснюється тільки учасниками з повною
відповідальністю.
33. Права і обов’язки учасників господарського товариства.
Учасники господарського товариства — це суб’єкти господарювання, інші учасники господар-
ських відносин (споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені го-
сподарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації), які виступають за-
сновниками (учасниками) товариства. Це можуть бути як юридичні особи, так і громадяни. Їх пра-
ва і обов’язки як учасників господарського товариства (незалежно від виду товариства) встановлені
ст. 88 ГК, згідно з якою учасники господарського товариства мають право: брати участь в управлін-
ні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, пе-
редбачених цим Кодексом та іншими законами; брати участь у розподілі прибутку товариства та оде-
ржувати його частку (дивіденди); одержувати інформацію про товариство. На вимогу учасника то-
вариство зобов’язане надати йому для ознайомлення річні баланси, звіти про фінансово-господарсь-
ку діяльність товариства, протоколи ревізійної комісії, протоколи зборів органів управління товарис-
тва тощо; вийти в передбаченому установчими документами порядку зі складу товариства. Учасники
товариства мають також інші права, передбачені ГК, іншими законами та установчими документами
товариства. Так, згідно з п. 4) ч. 1 ст. 116 ЦК учасники товариства, крім перелічених прав, мають та-
кож право здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних па-
перів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку, встановленому законом. Частина 3 ст. 88 ГК
покладає на учасників господарського товариства наступні обов’язки: додержуватися вимог устано-
вчих документів товариства, виконувати рішення його органів управління; вносити вклади (оплачу-
вати акції) у розмірі, порядку та коштами (засобами), що передбачені установчими документами, від-
повідно до ГК та закону про господарські товариства; нести інші обов’язки, передбачені ГК, іншими
законами та установчими документами товариства (наприклад, не розголошувати комерційну таєм-
ницю та конфіденційну інформацію про діяльність товариства (п. 3 ч. 1 ст. 117 ЦК).
34. Майно та майнові права в господарському товаристві.
Господарське товариство як суб’єкт і об’єкт права власності (майновий комплекс) характеризу-
ється складною майновою і фінансовою структурою. Поняття майна товариства використовується,
зокрема, у ст. 115 ЦК, а також у ст. 80 ГК, відповідно до якої товариство «несе відповідальність за зо-
бов’язаннями тільки майном товариства». Поняття «майно товариства» узагальнює всі види майна і
майнових прав цього суб’єкта права. Зміст його необхідно визначати згідно з правилами ст. 190 ЦК,
за якою майном як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові
права та обов’язки. Відповідно до ч. 1 ст. 139 ГК майном визнається сукупність речей та інших цін-
ностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи викорис-
товуються у діяльності суб’єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в
інших передбачених законом формах обліку майна цих суб’єктів. Залежно від економічної форми,
якої набуває майно товариства у процесі здійснення господарської діяльності, воно належить до ос-
новних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів .
 Майно товариства юридично відособлене від майна власників товариства (акціонерів, учасни-
ків). Це майно є власністю саме товариства як юридичної особи. Товариство в статусі суб’єкта права
володіє, користується і розпоряджається майном товариства. --- Юридично-технічною формою, яка
постійно відображає майновий стан товариства, є його самостійний бухгалтерський баланс, тобто
документ про його активи і пасиви. Грошові кошти товариства відображені на його поточному та ін-
ших рахунках в установах банків.---
Джерела формування майна товариства: : а) майна, переданого йому учасниками у власність як
вклад до статутного (складеного) капіталу; Це майно називається вкладами засновників та учас-
ників до статутного (складеного) капіталу (ч. 1 ст. 115 ЦК. вкладами можуть бути будинки, спо-
руди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та
іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, а також інші майнові права (включаючи
майнові права на об’єкти інтелектуальної власності), кошти, в тому числі в іноземній валюті. порядок
оцінки вкладів визначається установчими документами товариства. Так, оцінку вкладів у ста-
тутний капітал товариства, внесених у натуральній формі, затверджують установчі збори товари-
ства. Ці правила безпосередньо стосуються вкладів фізичних і недержавних юридичних осіб. Вкла-
ди, які є майном державної власності, визначаються в нормативно врегульованому порядку —
згідно з Методикою оцінки вартості майна, затвердженою постановою Кабінету Міністрів
України; забороняє використовувати для формування статутного (складеного) капіталу товариства
бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу, векселі, майно державних (комунальних)
підприємств, яке відповідно до закону (рішення органу місцевого самоврядування) не підлягає при-
ватизації, та майно, що перебуває в оперативному управлінні бюджетних установ, якщо інше не пе-
редбачено законом. б) продукції, виробленої товариством в результаті господарської діяльності; на-
зивається власним капіталом товариства. Це продукція, вироблена в результаті господарської дія-
льності товариства в) одержаних доходів; г) іншого майна, набутого на підставах, не заборонених за-
коном. ; (доходи від продажу акцій, облігацій; кредити банків, інвестиції під державні контракти,
надходження від пожертвувань тощо).
Статутний капітал є однією з майнових гарантій стабільності товариства як ділового партнера.
мінімальні розміри статутних капіталів для окремих видів суб’єктів господарювання, створених у фо-
рмі господарських товариств — банків, страхових компаній. Статутний капітал у певному розумінні
є неподільним майном господарського товариства, тому закон імперативно регулює порядок його
зміни — збільшення або зменшення. Збільшення статутного капіталу акціонерного товариства до-
пускається після його повної сплати. Збільшення статутного капіталу товариства для покриття зби-
тків не допускається. Порядок зменшення статутного капіталу АТ встановлений ст. 157 ЦК, згідно
з якою акціонерне товариство має право за рішенням загальних зборів акціонерів зменшити статут-
ний капітал шляхом зменшення номінальної вартості акцій або шляхом купівлі товариством части-
ни випущених акцій з метою зменшення їх загальної кількості. Зменшення статутного капіталу акціо-
нерного товариства допускається після повідомлення про це всіх його кредиторів. Рішення товарист-
ва про зміни розміру статутного капіталу набирає чинності з дня внесення цих змін до державного
реєстру (ч. 3 ст. 87 ГК). Для покриття витрат, пов’язаних з відшкодуванням збитків, позаплановими
видатками товариства, останнє створює резервний (страховий) фонд. Це фонд визначеного установ-
чими документами розміру, але не менш як 15 відсотків статутного капіталу товариства. Форму-
ється резервний (страховий) фонд за рахунок щорічних відрахувань, розмір яких визначається уста-
новчими документами, але не може бути меншим 5 відсотків суми прибутку товариства. Рішення
про використання фонду приймає вищий орган управління товариства. Резервний (страховий) фонд
має цільове призначення, тому його кошти на інші цілі не використовуються. Товариство має право
створювати й інші фонди, одним з яких є фонд сплати дивідендів. формується з чистого прибутку
товариства. Iнші фонди створюються, якщо це передбачено законодавством або установчими доку-
ментами товариства (наприклад, житловий фонд, валютний фонд тощо).
До майнових прав учасника товариства належать такі права: брати участь у розподілі прибутків
товариства; одержувати частину прибутку товариства (в акціонерному товаристві — дивіденди);
отримувати частину вартості майна товариства у разі його ліквідації. Ця частина має бути пропорцій-
ною вартості частки (акцій), що належать учаснику; розпоряджатися часткою (акціями): продавати,
передавати, відчужувати іншим способом у порядку, визначеному чинним законодавством та устано-
вчими документами товариства; купувати частку (її частину) у разі відступлення учасником товарис-
тва (додатково випущені акції — в акціонерному товаристві). Учасник господарського товариства зо-
бов’язаний вносити вклади (сплачувати акції) у розмірі, порядку та коштами (засобами), що передба-
чені установчими документами відповідно до закону.
Майном як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права
та обов’язки. Майнові права визначають як права фізичних чи юридичних осіб, які пов’язані з
майном, відмінні від права власності. При цьому, майнові права є неспоживною річчю. Майнові
права визнаються речовими правами. Щодо підприємство як єдиний майновий комплекс, то слід
звернути увагу на те, що Цивільний кодекс України під терміном «підприємство» розуміє об’єкт
цивільних прав, а Господарський кодекс України під цим же терміном розуміє суб’єкта
господарських відносин. Підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для
здійснення підприємницької діяльності. До складу підприємства як єдиного майнового комплексу
входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі,
споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на
торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або
законом. Підприємство або його частина можуть бути об’єктом купівлі-продажу, застави, оренди та
інших правочинів.
35. Правове становище акціонерних товариств.
Види господарських товариств узагальнено названо у ст. 80 ГК (слід зазначити, що в назві ст. 113
ЦК вжито термін «види», а в ч. 2 цієї ж статті йдеться про «форми» господарських товариств — такі
самі, як і види за ст. 80 ГК). Згідно з ч. 1 ст. 80 ГК і ч. 2 ст. 1 Закону «Про господарські товариства»
до господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповіда-
льністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.
Акціонерне товариство — це так зване товариство капіталів. Особливості його правового статусу
обумовлені способом формування і функціонування статутного капіталу товариства. Акціонерним
товариством є господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кіль-
кість акцій однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акція-
ми. Акціонерне товариство не відповідає за зобов’язаннями акціонерів. До товариства та його ор-
ганів не можуть застосовуватися будь-які санкції, що обмежують їх права, у разі вчинення акціонера-
ми протиправних дій. Акціонери не відповідають за зобов’язаннями товариства і несуть ризик збит-
ків, пов’язаних з діяльністю товариства, тільки в межах належних їм акцій. До акціонерів не можуть
застосовуватися будь-які санкції, що обмежують їх права, у разі вчинення протиправних дій товарис-
твом або іншими акціонерами (ст. 3 Закону України «Про акціонерні товариства»). Правовий статус
акціонерного товариства має певні особливості, зумовлені тим, що: по-перше, статутний капітал ак-
ціонерного товариства має акціонерну природу, тобто утворюється з суми номінальної вартості
всіх розміщених акцій товариства. Мінімальний розмір статутного капіталу акціонерного товарис-
тва становить 1250 мінімальних заробітних плат виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати,
що діє на момент створення (реєстрації) акціонерного товариства. Статутний капітал товариства
визначає мінімальний розмір майна товариства, який гарантує інтереси його кредиторів; по-друге,
лише акціонерне товариство має публічний статус емітента таких цінних паперів, як акції. Акція
товариства посвідчує корпоративні права акціонера щодо цього акціонерного товариства. Шляхом
емісії і розміщення акцій акціонерне товариство формує статутний капітал, а шляхом розміщення до-
даткових акцій — збільшує його, якщо це необхідно. Акції публічного акціонерного товариства про-
даються і купуються виключно на фондовій біржі, на якій акціонерне товариство пройшло процеду-
ру лістингу (включення цінних паперів до реєстру організатора торгівлі та здійснення контролю за
відповідністю цінних паперів і емітента умовам та вимогам, установленим у правилах організатора
торгівлі), а акції приватного акціонерного товариства не можуть купуватися та/або продаватися на
фондовій біржі, за винятком продажу шляхом проведення на біржі аукціону; по-третє, фізичні і юри-
дичні особи, а також держава в особі органу, уповноваженого управляти державним майном, або те-
риторіальна громада в особі органу, уповноваженого управляти комунальним майном, які є власни-
ками акцій товариства, набувають статусу акціонерів. Права та обов’язки акціонерів визначені
статтями 25—29 Закону України «Про акціонерні товариства». При цьому зазначений закон розме-
жовує права акціонерів — власників простих і привілейованих акцій (Привілейовані акції надають
їх власникам переважні, стосовно власників простих акцій, права на отримання частини прибутку ак-
ціонерного товариства у вигляді дивідендів та на отримання частини майна акціонерного товариства
у разі його ліквідації, а також надають права на участь в управлінні акціонерним товариством у випа-
дках, передбачених статутом і законом, який регулює питання створення, діяльності та припинення
акціонерних товариств; Прості акції товариства не підлягають конвертації у привілейовані акції або
інші цінні папери акціонерного товариства. Частина привілейованих акцій у розмірі статутного
капіталу акціонерного товариства не може перевищувати 25 відсотків); по-четверте, акціонерне то-
вариство має більш складну структуру органів, порівняно з іншими господарськими товариствами,
повноваження та форми роботи яких досить повно закріплені в законі. Так, в акціонерному товарист-
ві створюється наглядова рада, яка може утворювати постійні чи тимчасові комітети з числа її
членів, а також обирати корпоративного секретаря. Акціонерні товариства за типом поділяються
на публічні акціонерні товариства та приватні акціонерні товариства. Кількісний склад акціоне-
рів приватного акціонерного товариства не може перевищувати 100 акціонерів. Публічне акціонерне
товариство може здійснювати публічне та приватне розміщення акцій, а приватне — тільки приватне
розміщення. У разі прийняття загальними зборами приватного акціонерного товариства рішення про
здійснення публічного розміщення акцій до статуту товариства вносяться відповідні зміни, у тому
числі — про зміну типу товариства — з приватного на публічне. Зміна типу товариства з приват-
ного на публічне або з публічного на приватне не є його перетворенням. Акціонерне товариство
може бути створене однією особою чи може складатися з однієї особи у разі придбання одним акціо-
нером усіх акцій товариства.
36. Правове становище товариства з обмеженою відповідальністю.
Одним із найпоширеніших видів господарських товариств у сфері господарювання України є то-
вариства з обмеженою відповідальністю. Відповідно до ч. 3 ст. 80 ГК товариством з обмеженою від-
повідальністю є господарське товариство, що має статутний капітал, поділений на частки, роз-
мір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов’язан-
нями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик
збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів. Отже, називаючи цей вид товари-
ства товариством «з обмеженою відповідальністю», законодавець не має на увазі обмеження відпо-
відальності товариства як суб’єкта господарського права (юридичної особи) якимись певними розмі-
рами майна або грошових коштів (наприклад, лише розміром статутного капіталу). Насправді йдеть-
ся про обмеження відповідальності учасників товариства, які несуть ризик збитків у межах своїх
вкладів до статутного капіталу (у разі фінансового краху товариства його учасники лише понесуть
збитки у розмірі їх вкладів до статутного капіталу товариства). На сьогодні мінімальний розмір ста-
тутного капіталу зазначеного товариства законом не визначено (раніше було не менше суми, ек-
вівалентної одній мінімальній заробітній платі, діючій на момент створення товариства). Статутний
капітал товариства з обмеженою відповідальністю підлягає сплаті учасниками товариства до за-
кінчення першого року з дня державної реєстрації товариства. Якщо учасники до закінчення пер-
шого року з дня державної реєстрації товариства не внесли (не повністю внесли) свої вклади, за-
гальні збори учасників приймають одне з таких рішень: про виключення зі складу товариства тих
учасників, які не внесли (не повністю внесли) свої вклади, та про визначення порядку перерозподілу
часток у статутному капіталі; про зменшення статутного капіталу та про визначення порядку пере-
розподілу часток у статутному капіталі; про ліквідацію товариства. Учасник товариства з обмеженою
відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статут-
ному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства (ч. 1 ст. 147 ЦК). Відчуження учасни-
ком товариства з обмеженою відповідальністю своєї частки (її частини) третім особам допускається,
якщо інше встановлено статутом товариства. Учасники товариства користуються переважним пра-
вом купівлі частки учасника, який її відступив, пропорційно їхнім часткам у статутному капіталі
товариства, якщо статутом товариства чи домовленістю між учасниками не встановлений інший по-
рядок здійснення цього права. Якщо учасники товариства не скористаються своїм переважним пра-
вом протягом місяця з дня повідомлення про намір учасника продати частку (її частину) або протя-
гом іншого строку, встановленого статутом товариства чи домовленістю між його учасниками, част-
ка (її частина) учасника може бути відчужена третій особі (ч. 2 ст. 147 ЦК). У разі передачі частки
(її частини) третій особі відбувається одночасний перехід до неї всіх прав та обов’язків, що належали
учаснику, який відступив її повністю або частково. Частка учасника товариства може бути придбана
самим товариством, яке протягом одного року зобов’язане реалізувати її іншим учасникам або тре-
тім особам у порядку, встановленому статутом і законом, або зменшити свій статутний капітал відпо-
відно до ст. 144 ЦК. Будь-який з учасників товариства з обмеженою відповідальністю має право ви-
йти з товариства зі сплатою йому вартості частини майна товариства, пропорційної його частці
у статутному капіталі. За домовленістю між учасником та товариством виплата вартості частини
майна товариства може бути замінена переданням майна в натурі (ч. 2 ст. 148 ЦК). Не встан мін к-сть
учасників; Можливість заочного голос;
37. Правове становище товариства з додатковою відповідальністю.
СТАТТЯ 80 ГКУ - 4. Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство,
статутний капітал якого поділений на частки і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями
власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну
відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу
кожного з учасників.
ЗУ «ПРО ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ТА ДОДАТКОВОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ» -
Глава VII. Товариство з додатковою відповідальністю:
Стаття 9. Найменування товариства
1. Найменування товариства має містити назву товариства, а також організаційно-правову форму
(товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю).
2. Товариство може мати скорочене найменування українською мовою, повне і скорочене
найменування іноземними мовами.
Стаття 10. Створення товариства
1. Створення товариства відбувається за рішенням його засновників.
2. Якщо товариство створюється кількома особами, такі особи у разі необхідності визначення
взаємовідносин між ними щодо створення товариства можуть укласти договір про створення
товариства в письмовій формі. Договір про створення товариства може встановлювати порядок
заснування товариства, умови здійснення спільної діяльності щодо створення товариства, розмір
статутного капіталу, частку у статутному капіталі кожного з учасників, строки та порядок внесення
вкладів та інші умови. Договір про створення товариства діє до дня державної реєстрації товариства,
якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов’язання.
Стаття 11. Статут товариства
1. Установчим документом товариства є статут.
2. Перша редакція статуту товариства підписується всіма учасниками товариства. Справжність
підписів учасників засвідчується нотаріально.
5. У статуті товариства зазначаються відомості про:
1) повне та скорочене (за наявності) найменування товариства;
2) органи управління товариством, їх компетенцію, порядок прийняття ними рішень;
3) порядок вступу до товариства та виходу з нього.
6. Статут товариства може містити інші відомості, що не суперечать закону.
Стаття 12. Статутний капітал товариства
1. Розмір статутного капіталу товариства складається з номінальної вартості часток його
учасників, виражених у національній валюті України.
2. Розмір частки учасника товариства у статутному капіталі товариства може додатково
визначатися у відсотках. Розмір частки учасника товариства у відсотках повинен відповідати
співвідношенню номінальної вартості його частки та статутного капіталу товариства.
3. Статутом товариства можуть бути передбачені обмеження щодо зміни співвідношення часток
учасників. Відповідні положення можуть бути внесені до статуту, змінені або виключені з нього
одностайним рішенням загальних зборів учасників, у яких взяли участь всі учасники товариства.
Стаття 28. Органи товариства
1. Органами товариства є загальні збори учасників, наглядова рада (у разі утворення) та
виконавчий орган.
1) Стаття 29. Загальні збори учасників
1. Загальні збори учасників є вищим органом товариства.
2. Кожен учасник товариства має право бути присутнім на загальних зборах учасників, брати
участь в обговоренні питань порядку денного і голосувати з питань порядку денного загальних
зборів учасників.
3. Кожен учасник товариства на загальних зборах учасників має кількість голосів, пропорційну до
розміру його частки у статутному капіталі товариства, якщо інше не передбачено статутом.
Стаття 30. Компетенція загальних зборів учасників
1. Загальні збори учасників можуть вирішувати будь-які питання діяльності товариства.
2. До компетенції загальних зборів учасників належать:
 1) визначення основних напрямів діяльності товариства;
2) внесення змін до статуту товариства, прийняття рішення про здійснення діяльності товариством
на підставі модельного статуту;
3) зміна розміру статутного капіталу товариства;
4) затвердження грошової оцінки негрошового вкладу учасника;
5) перерозподіл часток між учасниками товариства у випадках, передбачених цим Законом;
6) обрання та припинення повноважень наглядової ради товариства або окремих членів наглядової
ради, встановлення розміру винагороди членам наглядової ради товариства;
7) обрання одноосібного виконавчого органу товариства або членів колегіального виконавчого
органу (всіх чи окремо одного або декількох з них), встановлення розміру винагороди членам
виконавчого органу товариства;
8) визначення форм контролю та нагляду за діяльністю виконавчого органу товариства;
9) створення інших органів товариства, визначення порядку їх діяльності;
10) прийняття рішення про придбання товариством частки (частини частки) учасника;
11) затвердження результатів діяльності товариства за рік або інший період;
12) розподіл чистого прибутку товариства, прийняття рішення про виплату дивідендів;
13) прийняття рішень про виділ, злиття, поділ, приєднання, ліквідацію та перетворення
товариства, обрання комісії з припинення (ліквідаційної комісії), затвердження порядку припинення
товариства, порядку розподілу між учасниками товариства у разі його ліквідації майна, що
залишилося після задоволення вимог кредиторів, затвердження ліквідаційного балансу товариства;
14) прийняття інших рішень, віднесених законом до компетенції загальних зборів учасників.
3. Питання, передбачені частиною другою цієї статті, та інші питання, віднесені законом до
компетенції вищого органу товариства, не можуть бути віднесені до компетенції інших органів
товариства, якщо інше не випливає з цього Закону.
4. До виключної компетенції загальних зборів учасників статутом товариства також може бути
віднесено вирішення інших питань.
Стаття 31. Скликання загальних зборів учасників
1. Загальні збори учасників скликаються у випадках, передбачених цим Законом або статутом
товариства, а також:
1) з ініціативи виконавчого органу товариства;
2) на вимогу наглядової ради товариства;
3) на вимогу учасника або учасників товариства, які на день подання вимоги в сукупності
володіють 10 або більше відсотками статутного капіталу товариства.
Стаття 32. Порядок скликання загальних зборів учасників товариства
1. Загальні збори учасників скликаються виконавчим органом товариства. Статутом товариства
може бути визначений інший орган, уповноважений на скликання загальних зборів учасників.

2) Стаття 38. Наглядова рада товариства

1. Статутом товариства може бути передбачено утворення наглядової ради.
2. Наглядова рада в межах компетенції, визначеної статутом товариства, контролює та регулює
діяльність виконавчого органу товариства. Зокрема, до компетенції наглядової ради може бути
віднесено обрання одноосібного виконавчого органу товариства або членів колегіального
виконавчого органу товариства (всіх чи окремо одного або декількох з них), зупинення та
припинення їхніх повноважень, встановлення розміру винагороди членам виконавчого органу
товариства.
3. Порядок діяльності наглядової ради, її компетенція, кількість членів і порядок їх обрання, у
тому числі незалежних членів наглядової ради, розмір винагороди членів наглядової ради, а також
порядок обрання та припинення їхніх повноважень визначаються статутом товариства.
4. Наглядовій раді товариства можуть бути делеговані повноваження загальних зборів учасників,
крім віднесених до виключної компетенції загальних зборів учасників.
5. З кожним членом наглядової ради укладається цивільно-правовий договір або трудовий
контракт. Цивільно-правовий договір може бути оплатним чи безоплатним. Договір, що укладається
з членом наглядової ради від імені товариства, підписує особа, уповноважена на таке підписання
загальними зборами учасників.
 6. За рішенням загальних зборів учасників повноваження членів наглядової ради можуть бути у
будь-який час та з будь-яких підстав припинені або члени наглядової ради можуть бути тимчасово
відсторонені від виконання своїх повноважень. У разі припинення повноважень члена наглядової
ради за рішенням загальних зборів учасників відповідний договір із цією особою вважається
автоматично припиненим.
3) Стаття 39. Виконавчий орган товариства
1. Виконавчий орган товариства здійснює управління поточною діяльністю товариства.
2. До компетенції виконавчого органу товариства належить вирішення всіх питань, пов’язаних з
управлінням поточною діяльністю товариства, крім питань, що належать до виключної компетенції
загальних зборів учасників та наглядової ради товариства (у разі утворення).
3. Виконавчий орган товариства підзвітний загальним зборам учасників і наглядовій раді
товариства (у разі утворення) та організовує виконання їхніх рішень.
4. Виконавчий орган товариства є одноосібним. Назвою одноосібного виконавчого органу є
"директор", якщо статутом не передбачена інша назва.
5. Статутом може бути встановлено, що виконавчий орган товариства є колегіальним, та
визначено його кількісний склад. Назвою колегіального виконавчого органу є "дирекція", а його
голови - "генеральний директор", якщо статутом не передбачені інші назви.
6. Обрання членів колегіального виконавчого органу та його голови здійснюється голосуванням
щодо кожного кандидата окремо, якщо статутом не передбачено обрання членів виконавчого органу
та його голови списком, кумулятивним голосуванням чи в іншому порядку.
7. Для прийняття рішень з питань, які віднесені до компетенції виконавчого органу, але виходять
за межі звичайної щоденної діяльності товариства, голова колегіального виконавчого органу
зобов’язаний скликати засідання виконавчого органу. Статутом товариства можуть встановлюватися
обмеження щодо суми, типу, предмета правочинів, для прийняття рішення щодо яких голова
колегіального виконавчого органу має скликати засідання виконавчого органу товариства.
Порушення вимог цієї частини головою виконавчого органу є підставою для розірвання з ним
цивільно-правового або трудового договору (контракту).
8. Рішення колегіального виконавчого органу приймаються більшістю голосів усіх його членів.
Статут товариства може містити перелік питань, прийняття рішення щодо яких вимагатиме більшої
кількості голосів.
9. Фізична особа, яка є членом колегіального виконавчого органу товариства або діє як
одноосібний виконавчий орган, не може бути членом наглядової ради цього товариства.
10. Одноосібний виконавчий орган товариства або голова колегіального виконавчого органу
товариства може діяти від імені товариства без довіреності. Статут товариства може передбачати
можливість кожного або окремих членів колегіального виконавчого органу діяти від імені товариства
без довіреності або можливість усіх чи окремих членів виконавчого органу вчиняти дії від імені
товариства без довіреності виключно разом. Якщо член виконавчого органу на час своєї відсутності
призначив тимчасового виконувача обов’язків, такий член виконавчого органу несе солідарну
відповідальність перед товариством разом із призначеною ним особою.
11. Член колегіального виконавчого органу товариства не може передати свій голос іншим членам
цього виконавчого органу товариства.
12. З одноосібним виконавчим органом та кожним членом колегіального виконавчого органу
укладається цивільно-правовий або трудовий договір (контракт). Договір (контракт), що укладається
з одноосібним виконавчим органом та членом колегіального виконавчого органу, від імені
товариства підписує особа, уповноважена на таке підписання загальними зборами учасників.
13. Повноваження одноосібного виконавчого органу чи голови колегіального виконавчого органу
можуть бути припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх
повноважень лише шляхом обрання нового одноосібного виконавчого органу чи голови
колегіального виконавчого органу або тимчасових виконувачів їхніх обов’язків. У разі припинення
повноважень одноосібного виконавчого органу або члена колегіального виконавчого органу договір
із цією особою вважається припиненим. Статутом товариства може бути передбачено вимогу про
обрання нових членів чи тимчасових виконувачів обов’язків для всіх членів колегіального
виконавчого органу.
 14. У випадках і на умовах, передбачених законом, повноваження виконавчого органу товариства
може виконувати юридична особа, зареєстрована відповідно до законодавства України (особа, яка
здійснює функції управління).
Стаття 56. Товариство з додатковою відповідальністю
1. Учасники товариства з додатковою відповідальністю солідарно несуть додаткову (субсидіарну)
відповідальність за його зобов’язаннями своїм майном у розмірі, який встановлюється статутом
товариства з додатковою відповідальністю і є однаково кратним для всіх учасників до вартості
внесеного кожним з них вкладу.
2. У разі визнання банкрутом одного з учасників товариства з додатковою відповідальністю його
відповідальність за зобов’язаннями товариства з додатковою відповідальністю розподіляється між
іншими учасниками цього товариства пропорційно до розміру належних їм часток у статутному
капіталі.
3. До товариств з додатковою відповідальністю застосовуються норми цього Закону щодо
товариств з обмеженою відповідальністю, що не суперечать нормам цієї статті.
38. Правове становище командитного товариства.
· ГКУ – СТАТТЯ 80 – Ч. 6. Командитним товариством є господарське товариство, в якому
один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за
його зобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом
може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства
лише своїми вкладами (вкладники).
ОЗНАКИ КТ:
· наявність одного установчого документа – засновницького договору;
· обов'язковість не лише майнової, а й персональної участі в товаристві для частини його
учасників (командитне товариство);
· наявність у частини учасників (командитне товариство) повної субсидіарної відповідальності
за зобов'язаннями товариства;
· відсутність законодавчих вимог до мінімального розміру статутного капіталу товариства та
порядку його формування (це має визначатися засновницьким договором);
· управління справами здійснюється безпосередньо самими учасниками товариства, що
несуть повну субсидіарну відповідальність за його зобов'язаннями;
· порядок управління справами товариства визначають самі учасники, закріплюючи його в
засновницькому договорі;
· заборона для таких учасників конкурувати з товариством;
· складність виходу з товариства (заборона або обмеження можливості відступлення
учасником своєї частки третім особам, необхідність повідомлення про вихід за певний термін і в
передбачених випадках).
7. Учасниками повного товариства, повними учасниками командитного товариства можуть бути
лише особи, зареєстровані як суб'єкти підприємництва.
ЗУ «ПРО ГОСПОДАРСЬКІ ТОВАРИСТВА»: Стаття 75. Поняття командитного товариства
Командитним товариством визнається товариство, в якому разом з одним або більше учасниками,
які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть відповідальність за
зобов'язаннями товариства всім своїм майном, є один або більше учасників, відповідальність яких
обмежується вкладом у майні товариства (вкладників), та які не беруть участі в діяльності
товариства.
Якщо у командитному товаристві беруть участь два або більше учасників з повною
відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність за боргами товариства.
Особа може бути повним учасником тільки в одному командитному товаристві. Повний учасник
командитного товариства не може бути учасником повного товариства. Повний учасник
командитного товариства не може бути вкладником цього самого товариства.
Найменування командитного товариства повинно містити імена (найменування) всіх повних його
учасників, слова "командитне товариство" або містити ім'я (найменування) хоча б одного повного
учасника з доданням слів "і компанія", а також слів "командитне товариство".
Якщо у найменування командитного товариства включене ім'я вкладника, такий вкладник стає
повним учасником товариства.
Стаття 76. Зміст засновницького договору про командитне товариство
 Засновницький договір про командитне товариство, крім умов, передбачених статтею 4 цього
Закону, повинен включати розмір часток кожного з учасників з повною відповідальністю, розмір,
склад і порядок внесення ними вкладів, форму їх участі у справах товариства.
В засновницькому договорі стосовно вкладників вказуються тільки сукупний розмір їх часток у
майні товариства, а також розмір, склад і порядок внесення ними вкладів.
Стаття 78. Вступ вкладника до командитного товариства
Вкладник може вступити до командитного товариства шляхом внесення грошових або
матеріальних вкладів.
Стаття 79. Права вкладників командитного товариства
Вкладник командитного товариства має право:
а) одержувати частину прибутку товариства відповідно до його частки у складеному капіталі
товариства в порядку, встановленому засновницьким договором (меморандумом);
б) діяти від імені товариства в разі видачі йому довіреності та відповідно до неї;
в) переважно перед третіми особами набувати відчужувану частку (її частину) в складеному
капіталі товариства відповідно до положень цього Закону.
Якщо бажання викупити частку (її частину) виявили декілька вкладників, зазначена частка
розподіляється між ними відповідно до їхніх часток у складеному капіталі товариства;
г) вимагати першочергового повернення вкладу в разі ліквідації товариства;
д) ознайомлюватися з річними звітами та балансами товариства;
е) після закінчення фінансового року вийти з товариства та одержати свій вклад у порядку,
встановленому засновницьким договором (меморандумом);
є) передати свою частку (її частину) у складеному капіталі іншому вкладнику або третій особі,
повідомивши про це товариство.
Передання вкладником усієї своєї частки іншій особі припиняє його участь у командитному
товаристві.
Засновницьким договором (меморандумом) командитного товариства можуть бути передбачені
також інші права вкладника.
Стаття 80. Обов'язки вкладників командитного товариства
Вкладники командитного товариства повинні вносити вклади і додаткові внески у розмірі,
способами і у порядку, передбаченими засновницьким договором.
Сукупний розмір часток вкладників не повинен перевищувати 50 відсотків майна товариства,
зазначеного в засновницькому договорі.
Складений капітал командитного товариства підлягає сплаті його учасниками до закінчення
першого року з дня державної реєстрації товариства.
Стаття 81. Управління справами командитного товариства
Управління справами командитного товариства здійснюється тільки учасниками з повною
відповідальністю.
У командитному товаристві, де є тільки один учасник з повною відповідальністю, управління
справами здійснюється цим учасником самостійно.
Вкладники не вправі перешкоджати діям учасників з повною відповідальністю по управлінню
справами командитного товариства.
Стаття 82. Відповідальність вкладника командитного товариства
Якщо вкладник командитного товариства вчиняє правочин від імені та в інтересах товариства без
відповідних повноважень, то в разі схвалення його дій командитним товариством він звільняється від
відповідальності перед кредиторами за вчинений правочин.
Якщо схвалення не буде одержано, вкладник відповідає перед третьою особою самостійно усім
своїм майном, на яке відповідно до законодавства може бути звернено стягнення.
Вкладник командитного товариства відповідає за борги товариства, які виникли до його вступу у
товариство, перед третіми особами в тому ж порядку, як і інші вкладники.
Стаття 83. Особливості припинення командитного товариства
Командитне товариство, крім підстав, зазначених у статті 19 цього Закону, припиняється також
у разі вибуття всіх учасників з повною відповідальністю.
Командитне товариство ліквідовується у разі вибуття усіх вкладників. Повні учасники
командитного товариства у разі вибуття всіх вкладників мають право перетворити командитне
товариство у повне товариство. Командитне товариство ліквідовується також на підставах,
установлених законом.
Наявні у командитного товариства грошові кошти, включаючи і виручку від продажу його майна
при ліквідації, після розрахунків по оплаті праці найманих працівників товариства і виконання
обов'язків перед банками, бюджетом, іншими кредиторами у першу чергу розподіляються між
вкладниками для повернення їм їх вкладів, а потім між учасниками з повною відповідальністю у
порядку і на умовах, передбачених цим Законом та засновницьким договором. У разі недостатності
коштів товариства для повного повернення вкладникам їх вкладів наявні кошти розподіляються між
вкладниками відповідно до їх долі у майні товариства.
ЦКУ:
3. Командитне товариство
Стаття 133. Основні положення про командитне товариство
1. Командитним товариством є товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені
товариства підприємницьку діяльність і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність
за зобов'язаннями товариства усім своїм майном (повними учасниками), є один чи кілька учасників
(вкладників), які несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах сум зроблених
ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства.
2. Найменування командитного товариства має містити імена (найменування) всіх повних
учасників, слова "командитне товариство" або містити ім'я (найменування) хоча б одного повного
учасника з доданням слів "і компанія", а також слова "командитне товариство".
Якщо у найменування командитного товариства включене ім'я вкладника, такий вкладник стає
повним учасником товариства.
3. До командитного товариства застосовуються положення про повне товариство, якщо інше не
встановлено цим Кодексом, іншим законом.
Стаття 134. Засновницький договір командитного товариства
1. Командитне товариство створюється і діє на підставі засновницького договору. Засновницький
договір підписується усіма повними учасниками.
2. Засновницький договір командитного товариства крім відомостей, передбачених статтею 88
цього Кодексу, має містити відомості про: розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір та
порядок зміни часток кожного з повних учасників у складеному капіталі; сукупний розмір вкладів
вкладників.
3. Якщо внаслідок виходу, виключення чи вибуття у командитному товаристві залишився один
повний учасник, засновницький договір переоформляється в одноособову заяву, підписану повним
учасником. Якщо командитне товариство створюється одним повним учасником, то установчим
документом є одноособова заява (меморандум), яка містить усі відомості, встановлені цією статтею
для командитного товариства.
Стаття 135. Учасники командитного товариства
1. Правовий статус повних учасників командитного товариства та їх відповідальність за
зобов'язаннями товариства встановлюються положеннями цього Кодексу про учасників повного
товариства.
2. Особа може бути повним учасником тільки в одному командитному товаристві.
Повний учасник командитного товариства не може бути учасником повного товариства.
Повний учасник командитного товариства не може бути вкладником цього самого товариства.
3. Сукупний розмір вкладів вкладників не повинен перевищувати п'ятдесяти відсотків складеного
капіталу повного товариства.
4. Складений капітал підлягає сплаті учасниками командитного товариства протягом першого
року з дня державної реєстрації товариства.
Стаття 136. Управління командитним товариством
1. Управління діяльністю командитного товариства здійснюється повними учасниками у порядку,
встановленому цим Кодексом для повного товариства.
2. Вкладники не мають права брати участі в управлінні діяльністю командитного товариства та
заперечувати проти дій повних учасників щодо управління діяльністю товариства. Вкладники
командитного товариства можуть діяти від імені товариства тільки за довіреністю.
Стаття 137. Права та обов'язки вкладника командитного товариства
 1. Вкладник командитного товариства зобов'язаний зробити вклад до складеного капіталу.
Внесення вкладів посвідчується свідоцтвом про участь у командитному товаристві.
2. Вкладник командитного товариства має право:
1) одержувати частину прибутку товариства відповідно до його частки у складеному капіталі
товариства в порядку, встановленому засновницьким договором (меморандумом);
2) діяти від імені товариства у разі видачі йому довіреності та відповідно до неї;
3) переважно перед третіми особами набувати відчужувану частку (її частину) в складеному
капіталі товариства відповідно до положень статті 147 цього Кодексу.
Якщо бажання викупити частку (її частину) виявили декілька вкладників, зазначена частка
розподіляється між ними відповідно до їхніх часток у складеному капіталі товариства;
4) вимагати першочергового повернення вкладу у разі ліквідації товариства;
5) ознайомлюватися з річними звітами та балансами товариства;
6) після закінчення фінансового року вийти з товариства та одержати свій вклад у порядку,
встановленому засновницьким договором (меморандумом);
7) передати свою частку (її частину) у складеному капіталі іншому вкладнику або третій особі,
повідомивши про це товариство.
Передання вкладником усієї своєї частки іншій особі припиняє його участь у командитному
товаристві.
3. Засновницьким договором (меморандумом) командитного товариства можуть бути передбачені
також інші права вкладника.
Стаття 138. Відповідальність вкладника командитного товариства
1. Якщо вкладник командитного товариства вчиняє правочин від імені та в інтересах товариства
без відповідних повноважень, то в разі схвалення його дій командитним товариством він
звільняється від відповідальності перед кредиторами за вчинений правочин.
Якщо схвалення командитного товариства не буде отримано, вкладник відповідає перед третіми
особами за вчиненим ним правочином усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути
звернене стягнення.
2. Вкладник командитного товариства, який не вніс передбаченого засновницьким договором
(меморандумом) вкладу, несе відповідальність перед товариством у порядку, встановленому
засновницьким договором (меморандумом).
Стаття 139. Ліквідація командитного товариства
1. Командитне товариство ліквідовується при вибутті усіх вкладників. Повні учасники мають
право у разі вибуття всіх вкладників перетворити командитне товариство у повне товариство.
Командитне товариство ліквідовується також на підставах, встановлених статтею 132 цього Кодексу.
Командитне товариство не зобов'язане ліквідовуватись, якщо в ньому залишаються хоча б один
повний учасник і один вкладник.
2. У разі ліквідації командитного товариства, після розрахунків з кредиторами, вкладники мають
переважне право перед повними учасниками на одержання вкладів у порядку та на умовах,
встановлених цим Кодексом, іншим законом і засновницьким договором (меморандумом). За
недостатності коштів товариства для повного повернення вкладникам їхніх вкладів наявні кошти
розподіляються між вкладниками пропорційно до їхніх часток у складеному капіталі товариства.
39. Правове становище повного товариства.
СТАТТЯ 80 ГКУ - 5. Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого
відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені
товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм
майном. Ознаки ПТ:
· наявність одного установчого документа – засновницького договору;
· створення товариства з метою спільного здійснення його учасниками підприємницької
діяльності;
· наявність у всіх (повне товариство) учасників повної субсидіарної відповідальності за
зобов'язаннями товариства;
· відсутність законодавчих вимог до мінімального розміру статутного капіталу товариства та
порядку його формування (це має визначатися засновницьким договором);
· управління справами здійснюється безпосередньо самими учасниками товариства, що
несуть повну субсидіарну відповідальність за його зобов'язаннями;
 · порядок управління справами товариства визначають самі учасники, закріплюючи його в
засновницькому договорі;
· складність виходу з товариства (заборона або обмеження можливості відступлення
учасником своєї частки третім особам, необхідність повідомлення про вихід за певний термін і в
передбачених випадках).
ЦКУ: Стаття 120. Засновницький договір повного товариства
1. Повне товариство створюється і діє на підставі засновницького договору. Засновницький
договір підписується всіма його учасниками.
2. Засновницький договір повного товариства крім відомостей, передбачених статтею 88 цього
Кодексу, має містити відомості про: розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір та
порядок зміни часток кожного з учасників у складеному капіталі; розмір, склад та строки внесення
ними вкладів.
ЗУ «ПРО ГОСПОДАРСЬКІ ТОВАРИСТВА»
Стаття 67. Зміст засновницького договору про повне товариство
Засновницький договір про повне товариство, крім умов, передбачених статтями 4 і 66 цього
Закону, повинен визначати розмір частки кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення
вкладів, форму їх участі у справах товариства.
Стаття 68. Ведення справ повного товариства
Ведення справ повного товариства здійснюється за загальною згодою всіх учасників.
Ведення справ товариства може здійснюватися або всіма учасниками, або одним чи кількома з
них, які виступають від імені товариства. В останньому випадку обсяг повноважень учасників
визначається дорученням, яке повинно бути підписано рештою учасників товариства.
Якщо в засновницькому договорі визначаються декілька учасників, які наділяються
повноваженнями на ведення справ товариства, то передбачається, що кожен з них може діяти від
імені товариства самостійно. В засновницькому договорі може бути відзначено, що такі учасники
мають право вчиняти відповідні дії лише спільно.
Учасники, яким було доручено ведення справ повного товариства, зобов'язані надавати решті
учасників на їх вимогу повну інформацію про дії, що виконуються від імені та в інтересах
товариства.
Повноваження учасника на ведення справ товариства припиняються повністю або частково з
припиненням самого товариства у зв'язку з відмовою учасника від доручення чи скасуванням
доручення на вимогу хоча б одного з решти учасників.
Учасник, який діяв у спільних інтересах, не маючи повноважень, у випадках, коли його дії не
будуть схвалені рештою учасників, вправі ставити вимогу до товариства відшкодувати витрати за
умови, якщо доведено, що внаслідок його дій товариство зберегло чи відповідно надбало майно, яке
перебільшує за вартістю понесені товариством витрати.
Стаття 69. Відступлення частки (її частини) учасника повного товариства
Передача учасником повного товариства своєї частки (її частини) іншим учасникам цього
товариства або третім особам може бути здійснена лише за згодою всіх учасників.
З передачею частки (її частини) третій особі здійснюється одночасно перехід усієї сукупності прав
та обов'язків, що належали учаснику, який вибув з повного товариства або відступив частину своєї
частки.
При реорганізації юридичної особи, учасника повного товариства, або смерті громадянина,
учасника повного товариства, правонаступник (спадкоємець) має переважне право вступу до
товариства за згодою решти учасників.
Правонаступник (спадкоємець) несе відповідальність за борги учасника, що виникли за час
діяльності товариства, перед повним товариством, а також за борги товариства перед третіми
особами.
У разі відмови правонаступника (спадкоємця) від вступу до повного товариства або відмови
товариства у прийнятті правонаступника (спадкоємця) йому виплачують вартість частки, що
належить реорганізованій юридичній особі (спадкоємцю), розмір якої визначається на день
реорганізації (смерті) учасника. В цих випадках відповідно зменшується розмір майна товариства,
вказаний в засновницькому договорі.
Стаття 70. Про заборону учасникам повного товариства конкурувати з повним товариством
 Учасники повного товариства не вправі від свого імені та в своїх інтересах здійснювати угоди,
однорідні з цілями діяльності товариства, а також брати участь у будь-яких товариствах (крім
акціонерних товариств), які мають однорідну з повним товариством мету діяльності.
У разі порушення правил, встановлених цією статтею, учасники повного товариства зобов'язані
компенсувати збитки, заподіяні товариству цими діями.
Стаття 71. Вихід учасника з повного товариства
Учасник повного товариства, що було створено на невизначений строк, може в будь-який час
вийти з товариства, заявивши про це не пізніш як за 3 місяці. Справжність підпису на заяві про вихід
із товариства підлягає нотаріальному засвідченню.
Вихід із товариства, що було створено на визначений строк, допускається лише при наявності
поважних причин та за умови, що попередження про це надійшло не пізніш як за 6 місяців.
Якщо при виході учасника з повного товариства це товариство зберігається, то учаснику
виплачується вартість його внеску відповідно до балансу, складеного на день виходу. На вимогу
учасника та за згодою товариства вклад може бути повернуто повністю або частково в натуральній
формі.
Учаснику, який вибув, виплачується належна йому частина прибутку, одержаного товариством у
даному році. Майно, передане учасникам товариства тільки для користування, повертається в
натуральній формі без винагороди.
Стаття 72. Виключення учасника з повного товариства
Учасника повного товариства, який систематично не виконує чи неналежним чином виконує
обов'язки або перешкоджає своїми діями досягненню цілей товариства, може бути виключено з
товариства в порядку, передбаченому установчими документами.
Виключення учасника з повного товариства призводить до наслідків, передбачених статтею 71
цього Закону.
Стаття 73. Звернення стягнення на частку учасника в повному товаристві
Звернення стягнення на частку учасника в повному товаристві за його власними зобов'язаннями не
допускається. При недостатності майна учасника для покриття боргів за зобов'язаннями кредитори
можуть вимагати у встановленому порядку виділення частки учасника-боржника.
Решта учасників вправі з метою збереження товариства виділити частку учасника-боржника в
грошовій або натуральній формі відповідно до балансу, складеного на день вибуття такого учасника
з товариства.
Стаття 74. Відповідальність учасників за борги повного товариства
Якщо при ліквідації повного товариства виявиться, що наявного майна не вистачає для сплати всіх
боргів, за товариство у недостатній частині несуть солідарну відповідальність його учасники усім
своїм майном, на яке відповідно до законодавства України може бути звернено стягнення. Учасник
товариства відповідає за борги товариства незалежно від того, виникли вони після чи до його вступу
до товариства.
Учасник, який сплатить повністю борги товариства, вправі звернутися з регресною вимогою у
відповідній частині до решти учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїй
частці у майні товариства.
ЦКУ - Стаття 121. Управління повним товариством
1. Управління діяльністю повного товариства здійснюється за спільною згодою всіх учасників.
Засновницьким договором товариства можуть бути передбачені випадки, коли рішення приймається
більшістю голосів учасників.
2. Кожний учасник повного товариства має один голос, якщо засновницьким договором не
передбачений інший порядок визначення кількості голосів.
3. Кожний учасник повного товариства, незалежно від того, чи уповноважений він вести справи
товариства, має право ознайомлюватися з усією документацією щодо ведення справ товариства.
Відмова від цього права чи його обмеження, зокрема за домовленістю учасників товариства, є
нікчемною.
Стаття 122. Ведення справ повного товариства
1. Кожний учасник повного товариства має право діяти від імені товариства, якщо засновницьким
договором не визначено, що всі учасники ведуть справи спільно або що ведення справ доручено
окремим учасникам.
 У разі спільного ведення учасниками справ товариства для вчинення кожного правочину є
необхідною згода всіх учасників товариства. Якщо ведення справ доручено окремим учасникам
повного товариства, інші учасники можуть вчиняти правочини від імені товариства за наявності у
них довіреності, виданої учасниками, яким доручено ведення справ товариства.
2. Учасник повного товариства, що діяв у спільних інтересах, але не мав на це повноважень, має
право у разі, якщо його дії не були схвалені іншими учасниками, вимагати від товариства
відшкодування здійснених ним витрат, якщо він доведе, що у зв'язку з його діями товариство
зберегло чи набуло майно, яке за вартістю перевищує ці витрати.
3. У разі спору між учасниками повного товариства повноваження на ведення справ товариства,
надані одному чи кільком учасникам, можуть бути припинені судом на вимогу одного чи кількох
інших учасників товариства за наявності для цього достатніх підстав, зокрема внаслідок грубого
порушення учасником, уповноваженим на ведення справ товариства, своїх обов'язків чи виявлення
його нездатності до розумного ведення справ. На підставі рішення суду до засновницького договору
товариства вносяться необхідні зміни.
Стаття 123. Розподіл прибутку та збитків повного товариства
1. Прибуток та збитки повного товариства розподіляються між його учасниками пропорційно до
їхніх часток у складеному капіталі, якщо інше не передбачено засновницьким договором або
домовленістю учасників.
Стаття 124. Відповідальність учасників повного товариства за його зобов'язаннями
1. У разі недостатності у повного товариства майна для задоволення вимог кредиторів у повному
обсязі учасники повного товариства солідарно відповідають за зобов'язаннями товариства усім своїм
майном, на яке може бути звернене стягнення.
2. Учасник повного товариства відповідає за боргами товариства незалежно від того, виникли ці
борги до чи після його вступу в товариство.
3. Учасник повного товариства, який вибув із товариства, відповідає за зобов'язаннями товариства,
що виникли до моменту його вибуття, рівною мірою з учасниками, що залишилися, протягом трьох
років з дня затвердження звіту про діяльність товариства за рік, у якому він вибув із товариства.
4. Учасник повного товариства, який сплатив повністю борги товариства, має право звернутися з
регресною вимогою у відповідній частині до інших учасників, які несуть перед ним відповідальність
пропорційно своїм часткам у складеному капіталі товариства.
Стаття 125. Зміни у складі учасників повного товариства
1. Зміни у складі учасників повного товариства можуть бути у зв'язку з:
1) виходом учасника повного товариства з його складу з власної ініціативи - у будь-який момент
учасник може вийти з товариства, заявивши про це не пізніше ніж за три місяці до фактичного
виходу із товариства.;
2) виключенням із складу учасників. Учасник повного товариства, який систематично не виконує
чи виконує неналежним чином обов'язки, покладені на нього товариством, або який перешкоджає
своїми діями (бездіяльністю) досягненню цілей товариства, може бути виключений із товариства у
порядку, встановленому засновницьким договором.;
3) вибуттям із складу учасників з причин, що не залежать від учасника.
Стаття 127. Передання учасником частки (її частини) у складеному капіталі повного товариства
1. Учасник повного товариства має право за згодою інших його учасників передати свою частку у
складеному капіталі чи її частину іншому учасникові товариства або третій особі.
2. У разі передання частки (її частини) новому учасникові до нього переходять повністю чи у
відповідній частині права, що належали учасникові, який передав частку (її частину). Особа, якій
передано частку (її частину), відповідає за зобов'язаннями товариства відповідно до частини другої
статті 124 цього Кодексу.
3. У разі передання учасником товариства усієї частки іншій особі участь цього учасника в
повному товаристві припиняється і для нього настають наслідки, передбачені частиною третьою
статті 124 цього Кодексу.
Стаття 129. Вибуття з повного товариства
1. Повне товариство може прийняти рішення про визнання учасника повного товариства таким,
що вибув із його складу, у разі:
1) смерті учасника або оголошення його померлим - за відсутності спадкоємців;
 2) ліквідації юридичної особи - учасника товариства, в тому числі у зв'язку з визнанням її
банкрутом;
3) визнання учасника недієздатним, обмеження його цивільної дієздатності або визнання безвісно
відсутнім;
4) призначення за рішенням суду примусової реорганізації юридичної особи - учасника
товариства, зокрема у зв'язку з її неплатоспроможністю;
5) звернення стягнення на частину майна повного товариства, що відповідає частці учасника у
складеному капіталі товариства.
Стаття 130. Розрахунки у разі виходу, виключення та вибуття з повного товариства
1. Учасникові, що вийшов, якого виключено або який вибув з повного товариства з підстав,
встановлених у статтях 126, 128 і 129 цього Кодексу, виплачується вартість частини майна
товариства, пропорційна частці цього учасника у складеному капіталі товариства, якщо інше не
встановлено засновницьким договором.
2. Якщо спадкоємець учасника повного товариства - фізичної особи або правонаступник
юридичної особи не вступив у повне товариство, розрахунки з ним здійснюються відповідно до
частини першої цієї статті.
Стаття 131. Звернення стягнення на частину майна повного товариства, пропорційну частці
учасника товариства у складеному капіталі
1. Звернення стягнення на частку учасника у складеному капіталі повного товариства за його
власними зобов'язаннями допускається тільки у разі недостатності іншого майна для задоволення
вимог кредиторів. У разі недостатності майна учасника повного товариства для виконання його
зобов'язань перед кредиторами вони можуть вимагати у встановленому порядку виділу частини
майна повного товариства, пропорційної частці учасника-боржника у складеному капіталі
товариства.
2. Частина майна повного товариства, пропорційна частці учасника-боржника у складеному
капіталі, виділяється у грошовій формі чи в натурі відповідно до балансу, складеного на момент
вибуття такого учасника з товариства.
Стаття 132. Ліквідація повного товариства
1. Повне товариство ліквідовується на підставах, встановлених статтею 110 цього Кодексу, а
також у разі, якщо в товаристві залишається один учасник. Цей учасник має право протягом шести
місяців з моменту, коли він став єдиним учасником товариства, перетворити таке товариство в інше
господарське товариство у порядку, встановленому цим Кодексом.
2. У разі виходу учасника з повного товариства, виключення одного з його учасників із
товариства, смерті учасника товариства, ліквідації юридичної особи - учасника товариства або
звернення кредитором одного з учасників стягнення на частину майна, пропорційну його частці у
складеному капіталі, товариство може продовжити свою діяльність, якщо це передбачено
засновницьким договором товариства чи домовленістю між учасниками, що залишаються.
ЗУ «ПРО ГОСПОДАРСЬКІ ТОВАРИСТВА» Стаття 74. Відповідальність учасників за борги
повного товариства
Якщо при ліквідації повного товариства виявиться, що наявного майна не вистачає для сплати всіх
боргів, за товариство у недостатній частині несуть солідарну відповідальність його учасники усім
своїм майном, на яке відповідно до законодавства України може бути звернено стягнення. Учасник
товариства відповідає за борги товариства незалежно від того, виникли вони після чи до його вступу
до товариства.
Учасник, який сплатить повністю борги товариства, вправі звернутися з регресною вимогою у
відповідній частині до решти учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїй
частці у майні товариства.
40. Поняття об’єднання підприємств.
Для того, щоб успішно працювати в умовах ринкової конкуренції, підприємства прагнуть об’єдну-
ватись у промислові, промислово-фінансові та інші групи.
ГКУ надав підприємствам право об’єднуватись у групи підприємств за галузевим, територіальним
чи іншим принципом, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України.
Такі групи (об’єднання) підприємств визначаються в теорії господарського права як господарські
об’єднання, які слід відрізняти від господарських товариств, що є підприємствами, а не їх об’єднан-
нями. Наведене визначення з юридичної точки зору означає, що господарське об’єднання — це один
з видів суб’єктів господарювання.
Стаття 70 ГКУ. Об'єднання підприємств
1. Підприємства мають право на добровільних засадах об'єднувати свою господарську діяльність
(виробничу, комерційну та інші види діяльності) на умовах і в порядку, встановлених цим Кодексом
та іншими законами.
2. За рішенням Кабінету Міністрів України або органів, до повноважень яких належить управління
державними або комунальними підприємствами, можуть утворюватися об'єднання підприємств на
умовах і в порядку, встановлених цим Кодексом та іншими законами.
3. Види об'єднань підприємств, їх загальний статус, а також основні вимоги щодо здійснення ними
господарської діяльності визначаються цим Кодексом, інші питання їх діяльності регулюються
законодавством України.
ГКУ - Глава 12 - ОБ'ЄДНАННЯ ПІДПРИЄМСТВ
Стаття 118. Поняття об'єднання підприємств
1. Об'єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або більше
підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних
економічних та соціальних завдань.
2. Об'єднання підприємств утворюються підприємствами на добровільних засадах або за рішенням
органів, які відповідно до цього Кодексу та інших законів мають право утворювати об'єднання
підприємств. В об'єднання підприємств можуть входити підприємства, утворені за законодавством
інших держав, а підприємства України можуть входити в об'єднання підприємств, утворені на
території інших держав.
3. Об'єднання підприємств утворюються на невизначений строк або як тимчасові об'єднання.
4. Об'єднання підприємств є юридичною особою.
5. Державна реєстрація об'єднання підприємств здійснюється відповідно до статті 58 цього
Кодексу.
Стаття 58. Державна реєстрація суб'єкта господарювання
1. Суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа-
підприємець у порядку, визначеному законом.
2. Відкриття суб'єктом господарювання філій (відділень), представництв без створення юридичної
особи не потребує їх державної реєстрації.
Відомості про відокремлені підрозділи суб'єктів господарювання залучаються до її реєстраційної
справи та включаються до Єдиного державного реєстру в порядку, визначеному законом.
Як суб’єкт права об’єднання має свої економічні, організаційні та юридичні ознаки, які відріз-
няють його від підприємства.
(1.) По-перше, підприємства консолідуються в групи — об’єднання на основі певних матеріаль-
них (економічних) інтересів (спільність інтересів). Частина 1 ст. 118 ГК визначає їх відкритим пере-
ліком. Це об’єднання виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних
та соціальних завдань. Матеріальні інтереси як основа об’єднання визначаються засновниками у до-
говорі або статуті як мета, завдання та функції об’єднання. Установчий документ укладають між со-
бою засновники підприємства-об’єднання. Єдність матеріальних інтересів членів як основа об’єднан-
ня — це його економічна ознака.
(2.) По-друге, об’єднання як суб’єкт господарювання і суб’єкт господарського права має май-
но, юридично відособлене від майна членів об’єднання. Майном об’єднання є:
а) основні фонди і оборотні кошти, передані членами об’єднання на його баланс згідно з догово-
ром чи статутом;
б) майно, набуте об’єднанням в результаті господарської діяльності;
в) майно створених об’єднанням підприємств.
Учасники об’єднання підприємств можуть вносити на умовах і в порядку, передбачених його уста-
новчими документами, майнові внески (вступні, членські, цільові тощо).
Майно передається об’єднанню його учасниками у господарське відання або в оперативне управ-
ління на основі установчого договору чи рішення про утворення об’єднання. Вартість майна об’єд-
нання відображається у його балансі.
Майно учасників об’єднання не входить до складу майна об’єднання. З урахуванням цього розме-
жовується відповідальність об’єднання і його учасників як суб’єктів права:
 - об’єднання підприємств не відповідає за зобов’язаннями його учасників, а підприємства-учасни-
ки не відповідають за зобов’язаннями об’єднання.
Після припинення діяльності об’єднання майно, яке залишилося після задоволення вимог кредито-
рів, розподіляється між його колишніми учасниками. Порядок розподілу (як правило, відповідно до
часткової участі) визначається договором або статутом. Цю ознаку об’єднання можна вважати еконо-
міко-юридичною ознакою.
(3.) Третьою ознакою об’єднання є централізація в руках об’єднання як суб’єкта права функ-
цій і повноважень його учасників. Це організаційно-правова ознака. Склад функцій, які централізує
об’єднання, визначають його засновники у договорі або статуті. Це можуть бути виробничо-госпо-
дарські, науково-технічні, комерційні, правозастосовчі (захисні) та інші функції.
Юридичним вираженням їх централізації є делегування учасниками об’єднанню у відповідних ча-
стинах належних їм повноважень з метою централізованого керівництва їхньою діяльністю з боку
органів об’єднання. Правовою формою делегування таких повноважень є договір або статут об’єд-
нання.
(4.) Четвертою ознакою об’єднання є особлива (складна) правосуб’єктність. Її особливість
обумовлена організаційною структурою об’єднання. Учасниками об’єднання можуть бути лише під-
приємства (організації) — юридичні особи, кожне з яких при входженні до об’єднання зберігає ста-
тус юридичної особи незалежно від організаційно-правової форми об’єднання, і на них поширюють-
ся положення ГК та інших законів щодо регулювання діяльності підприємств. Цим об’єднання відрі-
зняється від підприємства, яке не має в своєму складі інших юридичних осіб. Тобто підприємства як
учасники об’єднання залишаються самостійними суб’єктами господарського права. Разом з тим
об’єднання підприємств також є самостійним суб’єктом права.
Об’єднання створюється і реєструється як суб’єкт права; діє на основі договору та/або статуту; во-
лодіє майном, яке юридично відособлене від майна учасників об’єднання; має самостійний (власний)
і зведений (спільний для членів) баланси, поточний та інші рахунки в установах банків, печатку зі
своєю назвою, і є юридичною особою.
41. Види та організаційно-правові форми об’єднань підприємств.
Види:
1. залежно від характеру діяльності учасників господарського об’єднання:
А) Об’єднання товаровиробників: - об’єднання підприємств; - об’єднання кооперативів; -
об’єднання сільськогосподарських кооперативів; - об’єднання фермерських господарств.
Б) Об’єднання учасників інфраструктури ринку: -банківські об’єднання; - об’єднання інших
фін.установ (саморегулівні організації ринку цінних паперів, кредитних спілок, страхових
організацій і т.д.).
В) Холдинги (холдингові групи);
Г) Промислово-фінансові групи – на сьогодні такий вид законодавчо не врегульований, бо ЗУ
втратив чинність.
2. Залежно від національної приналежності: національні і міжнародні.
3. Залежно від форми власності: приватні, комунальні, державні і змішані.
4. За підставами створення: добровільні (засновниками є самі підприємства); створені у
розпорядчому порядку (засновники – уповноважені органи держ влади і місцевого самоврядування).
5. Залежно від наявності статусу юр.особи: а) що мають його (асоціайції, корпорації, консорціуми,
концерни); б) що не мають (холдингові групи).
Організаційно-правові форми об'єднань підприємств – передбачені ст.120 ГК.
1. Господарські об'єднання утворюються як асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, інші
об'єднання підприємств, передбачені законом.
2. Асоціація - договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської
діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та
управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних
виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення
переважно господарських потреб учасників асоціації. У статуті асоціації повинно бути зазначено, що
вона є господарською асоціацією. Асоціація не має права втручатися у господарську діяльність
підприємств - учасників асоціації. За рішенням учасників асоціація може бути уповноважена
представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями.
 3. Корпорацією визнається договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробничих,
наукових і комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися, з делегуванням ними окремих
повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління
корпорації.
4. Консорціум - тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення його учасниками
певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних
проектів тощо). Консорціум використовує кошти, якими його наділяють учасники, централізовані
ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з інших
джерел, в порядку, визначеному його статутом. У разі досягнення мети його створення консорціум
припиняє свою діяльність.
5. Концерном визнається статутне об'єднання підприємств, а також інших організацій, на основі їх
фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання, з централізацією функцій науково-
технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої
діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі правом
представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями.
Учасники концерну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну.
6. Державні і комунальні господарські об'єднання утворюються переважно у формі корпорації або
концерну, незалежно від найменування об'єднання (комбінат, трест тощо).
42. Функції та компетенція об’єднання підприємств.
Функції та компетенція об’єднання підприємств за загальним правилом визначаються в індивіду-
альному порядку — тими актами, якими створюється об’єднання.
Об’єднанню підприємств, як правило, притаманні такі функції:
- виконання завдань, визначених договором, статутом, актом про створення об’єднання (про-
мислова діяльність, будівництво, транспортна діяльність та ін.);
- вирішення спільних для групи підприємств питань, зокрема, питань соціально-економічного
розвитку;
- проведення спільної для галузі науково-технічної політики (поліпшення якості продукції,
підвищення технічного рівня виробництва, ефективне використання потужностей, зовнішньоеконо-
мічна діяльність тощо);
- виконання при необхідності планових функцій, якщо це передбачено статутом або засно-
вницьким договором;
- координаційні;
- захист прав та інтересів підприємств об’єднання тощо.
Iснує також практика делегування Кабінетом Міністрів України окремим об’єднанням
підприємств функцій і повноважень центральних органів виконавчої влади. Зокрема, це здійснено
Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про управління майном, що є у загаль-
нодержавній власності, в будівництві та промисловості будівельних матеріалів» . Цим декретом дер-
жавним корпораціям, створеним у будівництві та промисловості будівельних матеріалів, надано
статус центральних органів виконавчої влади, тобто вони є вищестоящими органами щодо
підприємств, які входять до об’єднання.
Компетенція. Господарське об'єднання виступає суб’єктом організаційно-господарських
повноважень по відношенню до його учасників. Обсяг залежить від: організаційно-правової форми
господарського об’єднання; положень актів законодавства (наприклад, ЗУ «Про особливості
управління об’єктами державної власності в оборонно-промисловому комплексі»); установчих
(статут чи засновницький договір) і внутрішніх документів (в т.ч. рішення загальних зборів учаників
добровільного господарського об’єднання про закріплення за останнім додаткових повноважень).

43. Управління об’єднанням підприємств.

Врегульовано ст.122 ГК.
1. Господарські об'єднання мають вищі органи управління (загальні збори учасників) та
утворюють виконавчі органи, передбачені статутом господарського об'єднання.
2. Вищий орган господарського об'єднання:
затверджує статут господарського об'єднання та вносить зміни до нього;
вирішує питання про прийняття в господарське об'єднання нових учасників та виключення
учасників з його складу;
 утворює виконавчий орган господарського об'єднання відповідно до його статуту чи договору;
вирішує фінансові та інші питання відповідно до установчих документів господарського
об'єднання.
3. Виконавчий орган господарського об'єднання (колегіальний чи одноособовий) вирішує питання
поточної діяльності, які відповідно до статуту або договору віднесені до його компетенції.
4. Управління державним (комунальним) господарським об'єднанням здійснюють правління
об'єднання і генеральний директор об'єднання, який призначається на посаду та звільняється з посади
органом, що прийняв рішення про утворення об'єднання. Склад правління визначається статутом
об'єднання. Порядок управління державним (комунальним) господарським об'єднанням визначається
статутом об'єднання відповідно до закону.
Законом може бути передбачений інший порядок управління державним (комунальним)
господарським об'єднанням в оборонно-промисловому комплексі.
5. Здійснення управління поточною діяльністю об'єднання підприємств може бути доручено
адміністрації одного з підприємств (головного підприємства об'єднання) на умовах, передбачених
установчими документами відповідного об'єднання.
6. Спори, що виникають між учасниками об'єднання, вирішуються в порядку, передбаченому
статутом об'єднання, або в судовому порядку відповідно до закону.
Додатково ч.3 ст.123 ГК передбачає: Господарське об'єднання має право утворювати за рішенням
його вищого органу управління унітарні підприємства, філії, представництва, а також бути
учасником (засновником) господарських товариств. Утворені господарським об'єднанням
підприємства діють відповідно до положень цього Кодексу, інших законів та статуту підприємства,
затвердженого об'єднанням.
44. Асоційовані підприємства та холдингові компанії.
Відповідно до ч. 1 ст. 126 ГК асоційовані підприємства(господарські організації) — це група су-
б’єктів господарювання — юридичних осіб, пов’язаних між собою відносинами економічної та/або
організаційної залежності у формі участі в статутному капіталі та/або управлінні. Залежність між
асоційованими підприємствами може бути простою і вирішальною.
Проста залежність між асоційованими підприємствами виникає, у разі якщо одне з них має мо-
жливість блокувати прийняття рішень іншим (залежним) підприємством, які повинні прийматися
відповідно до закону та/або установчих документів цього підприємства кваліфікованою більшістю
голосів.
Вирішальна залежність між асоційованими підприємствами виникає, у разі якщо між підприємс-
твами встановлюються відносини контролю-підпорядкування за рахунок переважної участі контро-
люючого підприємства у статутному капіталі та/або загальних зборах чи інших органах управління
іншого (дочірнього) підприємства, зокрема володіння контрольним пакетом акцій. Відносини
вирішальної залежності можуть встановлюватися за умови отримання згоди відповідних органів
Антимонопольного комітету України.
Про наявність простої та вирішальної залежності має бути зазначено у відомостях державної
реєстрації залежного (дочірнього) підприємства та опубліковано відповідно до закону.
Відповідно до ч.5 ГК холдингова компанія — це публічне акціонерне товариство, яке володіє, ко-
ристується, а також розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток, паїв)
двох або більше корпоративних підприємств (крім пакетів акцій, що перебувають у державній влас-
ності).
Якщо корпоративне підприємство через дії або бездіяльність холдингової компанії виявиться
неплатоспроможним та визнається банкрутом, то холдингова компанія несе субсидіарну
відповідальність за зобов'язаннями корпоративного підприємства.
Загальні засади функціонування холдингових компаній в Україні, в тому числі Державної
керуючої холдингової компанії, а також особливості їх утворення, діяльності та ліквідації
регулюються Законом України "Про холдингові компанії в Україні" та іншими нормативно-
правовими актами.

45. Правовий режим майна суб’єктів господарювання.

Під правовим режимом майна суб’єктів господарювання в теорії господарського права розуміють
встановлені правовими нормами: а) структуру цього майна; б) порядок його придбання (формуван-
ня), використання і вибуття; в) порядок звернення на нього стягнення кредиторів.
 Основою правового режиму майна суб’єктів господарювання, на якій базується їх господарська ді-
яльність, відповідно до ч. 1 ст. 133 ГК є право власності, а також речові права осіб, які не є власника-
ми, — право господарського відання і право оперативного управління.
Крім зазначених, господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових
прав, до яких відносяться, зокрема, права володіння, права користування.
Право володіння чужим майном виникає на підставі договору із власником або особою, якій май-
но було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом (ст. 398 ЦК).
Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, ін-
ших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб
суб’єктів господарювання, які не можуть бути задоволені іншим способом (ч. 1 ст. 401 ЦК). Право
користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості про-
ходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’яз-
ку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо (ч. 1 ст. 404 ЦК).
Майно суб’єктів господарювання може бути закріплено на іншому, крім зазначених у ч. 1 ст. 133
ГК, праві відповідно до умов договору із власником майна. Отже, ч. 2 ст. 133 ГК передбачає можли-
вість визначення інших прав, які належать не до речових, а до зобов’язальних прав. Одним із них є,
на нашу думку, право оренди цілісного майнового комплексу державного (комунального) підприємс-
тва або його структурного підрозділу. Це право виникає на підставі договору суб’єкта господарюван-
ня із власником майна про здійснення на його (майна) основі цим суб’єктом самостійного господа-
рювання.
До прав, щодо яких ідеться в ч. 2 ст. 133 ГК, можна віднести іпотеку (заставу).
Як встановлено в ч. 3 ст. 13 Конституції України, держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів
права власності і господарювання. Це положення знайшло свій розвиток у ч. 4 ст. 133 ГК, згідно з
якою держава забезпечує рівний захист майнових прав усіх суб’єктів господарювання. Такий захист
забезпечується незалежно від того, про яке право йде мова, — чи то про право власності, чи про інші
речові права.
46. Види майна суб’єктів господарювання та джерела його формування.
Стаття 139 ГК визнає майном сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні ак-
тиви), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб’єктів го-
сподарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом фор-
мах обліку майна цих суб’єктів.
Поняття речі вміщене у ст. 179 ЦК, яка під річчю розуміє предмет матеріального світу, щодо якого
можуть виникати цивільні права й обов’язки. З урахуванням положень ст. 190 ЦК майном вважають-
ся окрема річ, сукупність речей, а також майнові права і обов’язки, проте для визнання цих об’єктів
речами в розумінні Господарського кодексу необхідно, щоб вони відповідали ознакам, зазначеним у
ч. 1 ст. 139 ГК, а саме: а) мали вартісне визначення; б) вироблялися чи використовувалися у діяльно-
сті суб’єктів господарювання; в) відображалися в балансі цих суб’єктів або враховувалися в інших
встановлених законом формах обліку майна цих суб’єктів.
Відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 8 «Нематеріальні активи», затвер-
дженого наказом Мінфіну України від 18 жовтня 1999 р. № 242, нематеріальний актив — це немоне-
тарний актив, який не має матеріальної форми, може бути ідентифікований та утримується підприєм-
ством з метою використання протягом періоду більше одного року (або одного операційного циклу,
якщо він перевищує один рік) для виробництва, торгівлі, в адміністративних цілях чи надання в орен-
ду іншим особам.
Майнові цінності в залежності від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення го-
сподарської діяльності, можуть належати до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів.
Зміст цих понять та перелік об’єктів, що належать до тієї або іншої економічної форми, встановлені у
ст. 139 ГК, в законах та підзаконних нормативноправових актах з питань бухгалтерського обліку і фі-
нансової звітності.
За ст. 191 ЦК майном є також підприємство як єдиний майновий комплекс, що використовується
для здійснення підприємницької діяльності. До складу підприємства як єдиного майнового
комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки,
будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право
на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або
законом. Підприємство як єдиний майновий комплекс за ЦК є нерухомістю.
 Загальні, найпоширеніші джерела, з яких формується майно суб’єктів господарювання, встанов-
лює ст. 140 ГК.
Стаття 140. Джерела формування майна суб'єктів господарювання
1. Джерелами формування майна суб'єктів господарювання є:
грошові та матеріальні внески засновників;
доходи від реалізації продукції (робіт, послуг);
доходи за фінансовими інструментами;
капітальні вкладення і дотації з бюджетів;
надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що належать їм,
придбання майна інших суб'єктів;
кредити банків та інших кредиторів;
безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян;
інші джерела, не заборонені законом.
Грошові та матеріальні внески засновників, як правило, є джерелом формування статутного капі-
талу господарських товариств, майна виробничого кооперативу на стадії заснування цих суб’єктів. За
рахунок майнових внесків (вступних, членських, цільових тощо) учасників формується майно об’єд-
нання підприємств. При утворенні державного унітарного підприємства компетентним органом дер-
жавної влади останній наділяє таке підприємство майном — відокремленою частиною державної
власності. Так само комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцево-
го самоврядування на базі відокремленої частини комунальної власності.
Зміст доходів з джерелом їх походження з України визначений пп. 14.1.54 Податкового кодексу
України, згідно з яким це будь-який дохід, отриманий резидентами або нерезидентами, у тому числі
від будь-яких видів їх діяльності на території України (включаючи виплату (нарахування) винагоро-
ди іноземними роботодавцями), її континентальному шельфі, у виключній (морській) економічній зо-
ні.
Капітальні вкладення як джерело формування майна суб’єкта господарювання — це інвестиції,
спрямовані на створення і відновлення основних фондів. При цьому розрізняють державні і недержа-
вні капітальні вкладення. Державні капітальні вкладення — це інвестиції, спрямовані на створення і
відновлення основних фондів, джерелом фінансування яких є кошти державного бюджету, держав-
них підприємств та організацій, а також місцевих бюджетів. У їх складі виділяють державні центра-
лізовані капітальні вкладення — інвестиції, що спрямовані на створення і відновлення основних фон-
дів і фінансуються за рахунок коштів державного бюджету та бюджетних позичок.
Надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об’єктів (комплексів), що належать суб’єк-
там господарювання, придбання майна інших суб’єктів — одне з джерел формування майна, що поді-
ляється на кілька складових: 1) виручка від продажу майнових об’єктів; 2) надходження у вигляді
орендної плати як платежу за користування об’єктом оренди; 3) придбання майна інших суб’єктів (у
власність, господарське відання або оперативне управління) відповідно до укладених договорів.
Кредити банків та інших кредиторів — це кошти та матеріальні цінності, які надаються резидента-
ми або нерезидентами у користування юридичним або фізичним особам на визначений строк та під
процент. Кредит розподіляється на фінансовий кредит, товарний кредит, інвестиційний податковий
кредит та кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики.
Безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій та громадян складають незначне за
розміром джерело формування майна суб’єктів господарювання.
47. Склад майна, що використовується у сфері господарювання.
До складу майна, що використовується у сфері господарювання входить майно, що належить до
основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів.
Основними фондами виробничого і невиробничого призначення є будинки, споруди, машини та
устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та
інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів.
Оборотними засобами є сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко
зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призначення, що віднесено законодавством
до оборотних засобів.
Коштами у складі майна суб'єктів господарювання є гроші у національній та іноземній валюті,
призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансових
відносин відповідно до законодавства.
 Товарами у складі майна суб'єктів господарювання визнаються вироблена продукція (товарні
запаси), виконані роботи та послуги.
48. Право власності та похідні права (право господарського відання, право оперативного
управління) у сфері господарювання.
Стаття 136. Право господарського відання
1. Право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє,
користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним
органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою
власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.
2. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва,
здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через
уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.
3. У випадках, визначених Законом України "Про трубопровідний транспорт", з метою створення
оператора газотранспортної системи держава через уповноважених суб’єктів управління об’єктами
державної власності на підставі договору може передавати суб’єкту господарювання об’єкти
державної власності на праві господарського відання без права їх відчуження.
4. Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для
захисту права власності. Суб'єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі
права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника.
5. Суб’єкт господарювання, якому з метою створення оператора системи передачі або оператора
газотранспортної системи на праві господарського відання передані об’єкти державної власності,
повинен бути повністю незалежним у прийнятті рішень щодо їх використання, експлуатації,
обслуговування, планування, розвитку та фінансування відповідно до законів України "Про ринок
природного газу", "Про ринок електричної енергії".
6. Уповноважений суб’єкт управління об’єктами державної власності, що використовуються у
процесі провадження діяльності з транспортування та/або зберігання природного газу, а також
суб’єкт управління системи передачі електричної енергії не можуть відмовити у фінансуванні
відповідно оператором системи передачі або оператором газотранспортної системи, або іншою
заінтересованою особою інвестицій, погоджених з Національною комісією, що здійснює державне
регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг. При погодженні таких інвестицій
Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних
послуг, керується, зокрема, необхідністю забезпечення безпеки постачання природного газу, передачі
електричної енергії, операційної безпеки Об’єднаної енергетичної системи України.
Стаття 137. Право оперативного управління
1. Правом оперативного управління у цьому Кодексі визнається речове право суб'єкта
господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним
власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у
межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим
ним органом).
2. Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання,
здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна
безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єкта господарювання
надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не
за призначенням.
3. Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених
для захисту права власності.

49. Корпоративні права: поняття, ознаки, загальні засади здійснення.

У Господарському кодексі України ціла глава (гл. 18) присвячена корпоративним правам.
Відповідно до ст. 167 ГК цієї глави, корпоративні права - це права особи, частка якої визначається
у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї
особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів)
даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші
правомочності, передбачені законом та установчими документами.
 Щербина пише – «На нашу думку, всі законодавчі визначення поняття корпоративних прав є
недосконалими і потребують певних уточнень. Так, у визначеннях поняття корпоративних прав,
закріплених у ГК України та ПК України, слова “частки прибутку” доцільно було б замінити словами
“частини прибутку”, а слова “статутними документа- ми” – словами “установчими документами”
(останню заміну доцільно здійснити і у визначенні, встановленому Законом України “Про акціонерні
товариства”).
Видається некоректним вживання в усіх визначеннях скалькованого з російської мови терміна
“правомочності”, зміст якого в чинному законодавстві у розумінні “передбаченої законом
можливості учасника пра- вовідносин здійснювати певні дії або вимагати їх від іншого учасника цих
же правовідносин” не розкритий, що на практиці може призвести до різного тлумачення
співвідношення понять “право” і “правомочність”.»
Корпоративні права виникають у особи, яка в обмін на майнову участь у господарській організації
отримує право на частку в її статутному фонді (майні).
Комплекс корпоративних прав складний і включає такі їх види:
- основні корпоративні права (притаманні учасникові будь-якої господарської організації)
визначаються цим Кодексом та загальними законами (“Про господарські товариства” - ст. 10, “Про
цінні папери і фондову біржу” — ст. 5;
- спеціальні, наявність яких пов'язується з участю в суб'єкті господарювання певної
організаційно-правової форми або в господарській організації з певним видом виключної діяльності
та закріплюється спеціальними законами;
- локальні — передбачаються установчими документами конкретної господарської організації з
врахуванням специфіки корпоративних відносин, що складаються між нею та її засновниками і
учасниками.
Корпоративними правами за загальним правилом можуть володіти будь-які особи, що мають
відповідний обсяг право- і дієздатності, в тому числі суб'єкти господарювання, громадяни, юридичні
особи, держава, територіальні громади.

Щодо ознак корпоративних прав, то можна виділити думки деяких науковців :

1. Виникають лише щодо корпоративного товариства, тобто щодо підприємницьких юридичних
осіб.
2. Належить лише особам, частка якої визначається в статутному капіталі юридичної особи
3. Мають складну структуру, яка включає права як майнового, так і немайнового характеру
4. Можуть бути передані не тільки законами, але і локальними актами самої юридичної особи.
5. Належність особі корпоративних прав не вважається заняттям нею підприємницької діяльністю
6. Корпоративні права учасників господарських товариств виникають внаслідок внесення
учасниками вкладів до статутного фонду господарського товариства
7. Виникають в результаті створення юридичної особи
Мають організаційно-майновий характер, тобто передбачають право на управління або участі в
управлінні, право на доходи
8. Пов’язані з впливом засновника на формування волі юридичної особи

50. Поняття та види цінних паперів.

Цінні папери є особливим видом майна суб’єктів господарю- вання (ч. 7 ст. 139 ГК). Їх правовому
режиму присвячені, зокрема, по- ложення глави 17 ГК (статті 163—166), а також норми глави 14 (с-
тат- ті 194—198) ЦК України. Відносини, що виникають під час розміщення та обігу цінних паперів,
регулюються Законом України від 23 лютого 2006 р. «Про цінні папери та фондовий ринок».
Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідує грошове
або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його розмістила (видала), і влас-
ни- ком та передбачає виконання зобов’язань згідно з умовами його розмі- щення, а також можливіс-
ть передачі прав, що випливають з цього документа іншим особам (ч. 1 ст. 194 ЦК).
Цінний папір відрізняється від інших документів тим, що він завжди є документом майнового хар-
актеру. Але на відміну від інших документів, що фіксують певні майнові права (боргових розписок,
страхо- вих полісів, заповітів тощо), цінний папір може бути реалізований лише шляхом його пр-
ед’явлення. Iнакше кажучи, цінний папір — це такий документ, пред’явлення якого потрібне для
здійснення засвідченого ним майнового права.
 Цінний папір має бути складений у визначеній законом формі й мати всі необхідні реквізити, пер-
елік яких щодо конкретних видів цін- них паперів встановлюється законодавством.
Однією з головних ознак цінного паперу є те, що в ньому мають бути чітко засвідчені права во-
лодіння або відносини позики чи визна- чені ті юридичні можливості, на здійснення яких має право
законний володілець цінного паперу (одержання доходу у вигляді дивідендів або процентів чи певно-
го майна).
Цінні папери характеризуються також можливістю передачі грошових та інших прав, що
випливають з цих документів, іншим особам. Способи передачі та можливі обмеження щодо пер-
едачі залежать від виду цінного паперу і можуть бути різними — від вільного обігу до повного індос-
аменту або до заборони передачі іншим особам.
Види цінних паперів закріплені у ст. 3 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок»,
згідно з якою цінні папери поділяються:
а) за порядком їх розміщення (видачі) на: емісійні та неемісійні
Емісійні цінні папери — цінні папери, що посвідчують однакові права їх власників у межах одно-
го випуску стосовно особи, яка бере на себе відповідні зобов’язання (емітент). До емісійних цінних
паперів належать акції; облігації підприємств; облігації місцевих позик; держав- ні облігації України;
іпотечні сертифікати; іпотечні облігації; сертифікати фондів операцій з нерухомістю (сертифікати
ФОН); інвестиційні сертифікати; казначейські зобов’язання України;
б) за формою існування на: — документарні; — бездокументарні;
в) за формою випуску:
— на пред’явника (права, посвідчені цим цінним папером, нале- жать його пред’явникові);
— іменні (права, посвідчені цим цінним папером, належать особі, зазначеній у цінному папері);
— ордерні (права, посвідчені цим цінним папером, належать особі, зазначеній у цінному папері,
яка може сама здійснити ці права або при- значити своїм розпорядженням (наказом) іншу уповно-
важену особу.
Як зазначено в ч. 2 ст. 163 ГК, в Україні можуть випускатися і перебувати в обігу пайові, боргові
та інші цінні папери. Ширший, хоч теж неповний, перелік груп цінних паперів, що можуть бути в
обігу в Україні, встановлює ч. 1 ст. 195 ЦК. Це, зокрема, такі групи1:
1) пайові цінні папери — цінні папери, які посвідчують участь їх власника у статутному капіталі
(крім інвестиційних сертифікатів та сертифікатів ФОН), надають власнику право на участь в упр-
авлінні емітентом (крім сертифікатів ФОН) і отримання частини прибутку, зокрема у вигляді
дивідендів, та частини майна у разі ліквідації емітен- та (крім сертифікатів ФОН). До цієї групи
належать акції, інвестиційні сертифікати, сертифікати ФОН.
А) Акція — це іменний цінний папір, який посвідчує майнові права його власника (акціонера), що
стосуються акціонерного товариства, включаючи право на отримання частини прибутку акціонерно-
го това- риства у вигляді дивідендів та право на отримання частини майна акці- онерного товариства
у разі його ліквідації, право на управління акціо- нерним товариством, а також немайнові права, пер-
едбачені Цивільним кодексом України та законом, що регулює питання створення, діяль- ності та пр-
ипинення акціонерних товариств і законодавством про ін- ститути спільного інвестування (ч. 1 ст. 6
Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок»).
Акції існують виключно в бездокументарній формі. Акція має номінальну вартість, установлену в
національній валюті. Мінімальна номінальна вартість акції не може бути меншою, ніж одна копійка.
Акціонерне товариство розміщує акції двох типів — прості та привілейовані.
Прості акції надають їх власникам право на отримання частини при- бутку акціонерного товарис-
тва у вигляді дивідендів, на участь в управ- лінні акціонерним товариством, на отримання частини
майна акціонер- ного товариства у разі його ліквідації та інші права, передбачені законом, що регу-
лює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств. Прості акції надають їх
власникам однакові права. Прості акції не підлягають конвертації у привілейовані акції або інші
цінні папери акціонерного товариства.
Привілейовані акції надають їх власникам переважні, стосовно влас- ників простих акцій, права на
отримання частини прибутку акціонер- ного товариства у вигляді дивідендів та на отримання час-
тини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, а також надають права на участь в упр-
авлінні акціонерним товариством у випадках, передба- чених статутом і законом, який регулює
питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств.
 Б) Iнвестиційний сертифікат — цінний папір, який розміщується ін- вестиційним фондом,
інвестиційною компанією, компанією з управлін- ня активами пайового інвестиційного фонду та пос-
відчує право влас- ності інвестора на частку в інвестиційному фонді, взаємному фонді ін- вес-
тиційної компанії та пайовому інвестиційному фонді.
Емітентом інвестиційних сертифікатів виступає інвестиційний фонд, інвестиційна компанія або
компанія з управління активами пайо- вого інвестиційного фонду.
Кількість проголошених інвестиційних сертифікатів пайового ін- вестиційного фонду зазначається
у проспекті емісії. Строк розміщення інвестиційних сертифікатів відкритого та інтер- вального пайо-
вих інвестиційних фондів не обмежується.
Iнвестиційні сертифікати можуть надавати його власнику право на отримання доходу у вигляді
дивідендів. Дивіденди за інвестиційни- ми сертифікатами відкритого та інтервального пайового
інвестиційних фондів не нараховуються і не сплачуються.
В) Сертифікат фонду операцій з нерухомістю (сертифікат ФОН) — це цінний папір, що зас-
відчує право його власника на отримання до- ходу від інвестування в операції з нерухомістю. Право-
вий режим сер- тифікатів ФОН (у тому числі умови їх випуску і обігу) встановлено Законом України
від 19 червня 2003 р. «Про фінансово-кредитні меха- нізми і управління майном при будівництві
житла та операціях з неру- хомістю».
2) боргові цінні папери — цінні папери, що посвідчують відносини позики і передбачають зобо-
в’язання емітента сплатити у визначений строк кошти, передати товари або надати послуги відпо-
відно до зобо- в’язання. До боргових цінних паперів відносяться: а) облігації під- приємств; б) дер-
жавні облігації України; в) облігації місцевих позик; г) казначейські зобов’язання України; ґ) ощадні
(депозитні) сертифі- кати; д) векселі.
А) Облігація — це цінний папір, що посвідчує внесення його першим власником грошей, визначає
відносини позики між власником обліга- ції та емітентом, підтверджує зобов’язання емітента повер-
нути власни- кові облігації її номінальну вартість у передбачений умовами розмі- щення облігацій с-
трок та виплатити доход за облігацією, якщо інше не передбачено умовами розміщення. Облігації
можуть існувати виключно в бездокументарній формі.
Б) Державні облігації України можуть бути:
довгострокові — понад п’ять років; середньострокові — від одного до п’яти років;
короткострокові — до одного року (ч. 1 ст. 10 Закону України «Про цінні папери та фондовий р-
инок»). Державні облігації України поділяються на облігації внутрішніх державних позик України, о-
блігації зовнішніх державних позик України та цільові облігації внутрішніх державних позик Укр-
аїни.
Облігації внутрішніх державних позик України — державні цінні па- пери, що розміщуються
виключно на внутрішньому фондовому ринку і підтверджують зобов’язання України щодо відшко-
дування пред’яв- никам цих облігацій їх номінальної вартості з виплатою доходу відпо- відно до у-
мов розміщення облігацій. Цільові облігації внутрішніх державних позик України — облігації внутр-
ішніх державних позик, емісія яких є джерелом фінансування дефіциту державного бюджету в обс-
ягах, передбачених на цю мету за- коном про Державний бюджет України на відповідний рік, та в
межах граничного розміру державного боргу. Облігації зовнішніх державних позик України — дер-
жавні боргові цінні папери, що розміщуються на міжнародних фондових ринках і під- тверджують
зобов’язання України відшкодувати пред’явникам цих об- лігацій їх номінальну вартість з виплатою
доходу відповідно до умов розміщення облігацій.
Ґ) Ощадний (депозитний) сертифікат — цінний папір, який під- тверджує суму вкладу, внес-
еного у банк, і права вкладника (власни- ка сертифіката) на одержання зі спливом встановленого стр-
оку суми вкладу та процентів, встановлених сертифікатом, у банку, який його видав. Ощадний (депо-
зитний) сертифікат є неемісійним цінним папером, що видається на певний строк (під відсотки, пер-
едбачені умовами його видачі). Ощадні (депозитні) сертифікати можуть бути іменними або на пр-
ед’явника та існують виключно у документарній формі.
Д) Вексель — цінний папір, який посвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця або йо-
го наказ третій особі сплатити після на- стання строку платежу визначену суму власнику векселя
(векселедер- жателю). Векселі можуть бути прості або переказні та існують виключно у документар-
ній формі. Особливості видачі та обігу векселів, здійснення операцій з вексе- лями, погашення векс-
ельних зобов’язань та стягнення за векселями визначаються законом;
 3) іпотечні цінні папери — цінні папери, випуск яких забезпечено іпотечним покриттям (іпотеч-
ним пулом) та які посвідчують право влас- ників на отримання від емітента належних їм коштів. До
іпотечних цін- них паперів належать: a) іпотечні облігації; б) іпотечні сертифікати; в) заставні.
В) Заставна, як зазначено у ст. 20 Закону України від 5 червня 2003 р. «Про іпотеку»1, — це бор-
говий цінний папір, який засвідчує безумовне право його власника на отримання від боржника вико-
нання за основ- ним зобов’язанням, за умови, що воно підлягає виконанню в грошовій формі, а в разі
невиконання основного зобов’язання — право звернути стягнення на предмет іпотеки. Заставна офо-
рмлюється, якщо її видача передбачена іпотечним договором. Заставна може передаватися її влас-
ником будь-якій особі шляхом вчинення індосаменту відповідно до Закону «Про іпотеку». Насту-
пний власник заставної має ті ж права, що мав іпотекодержатель згідно з до- говором, яким обумо-
влене основне зобов’язання, та іпотечним догово- ром, на підставі якого була оформлена заставна.
Б)Iпотечний сертифікат — це іпотечний цінний папір, забезпечений іпотечними активами або
іпотеками. Iпотечні сертифікати мають строк обігу, сертифікати з фіксованою дохідністю — но-
мінальну вартість, сер- тифікати участі — частку консолідованого іпотечного боргу, що припа- дає
на один сертифікат. Номінальна вартість та строк обігу сертифіка- тів одного випуску мають бути о-
днаковими. Номінальна вартість може бути встановлена в національній валюті з урахуванням
інфляційного застереження.
4) похідні цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов’язаний з правом на придбання чи про-
даж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та (або) товарних
ресурсів.
Одним із видів похідних цінних паперів є дериватив, поняття якого містить Податковий кодекс
України.
Дериватив — це стандартний документ, що засвідчує право та/або зобов’язання придбати чи про-
дати у майбутньому цінні папери, мате- ріальні або нематеріальні активи, а також кошти на визнач-
ених ним умовах. Стандартна (типова) форма деривативів і порядок їх випуску та обігу встановлюю-
ться законодавством. Зокрема, постановою Кабі- нету Міністрів України від 19 квітня 1999 р. No 632
затверджено Поло- ження про вимоги до стандартної (типової) форми деривативів1.
До деривативів належать: а) своп — цивільно-правова угода про здійснення обміну потоками
платежів (готівкових або безготівкових) чи іншими активами, розрахо- ваними на підставі ціни (ко-
тирування) базового активу в межах суми, визначеної договором на конкретну дату платежів (дату
проведення розрахунків) протягом дії контракту; б) опціон — цивільно-правовий договір, згідно з
яким одна сторона контракту одержує право на придбання (продаж) базового активу, а інша сторона
бере на себе безумовне зобов’язання продати (придбати) базовий актив у майбутньому протягом стр-
оку дії опціону чи на вста- новлену дату (дату виконання) за визначеною під час укладання тако- го
контракту ціною базового активу. За умовами опціону покупець ви- плачує продавцю премію опціо-
ну; в) форвардний контракт — цивільно-правовий договір, за яким продавець зобов’язується у
майбутньому в установлений строк переда- ти базовий актив у власність покупця на визначених умо-
вах, а поку- пець зобов’язується прийняти в установлений строк базовий актив і сплатити за нього
ціну, визначену таким договором. г) ф’ючерсний контракт (ф’ючерс) — стандартизований строко-
вий контракт, за яким продавець зобов’язується у майбутньому в установ- лений строк (дата вико-
нання зобов’язань за ф’ючерсним контрактом) передати базовий актив у власність покупця на
визначених специфіка- цією умовах, а покупець зобов’язується прийняти базовий актив і спла- тити
за нього ціну, визначену сторонами контракту на дату його укладення.
51. Регулювання ринку цінних паперів.
Державне регулювання ринку цінних паперів — це здійснення державою комплексних заходів що-
до упорядкування, контролю, нагля- ду за ринком цінних паперів та їх похідних та запобігання зло-
вживан- ням і порушенням у цій сфері (ст. 1 Закону України «Про державне регулювання ринку
цінних паперів в Україні»).
Державне регулювання ринку цінних паперів здійснюється з метою:
реалізації єдиної державної політики у сфері випуску та обігу цін- них паперів та їх похідних;
створення умов для ефективної мобілізації та розміщення учасниками ринку цінних паперів
фінансових ресурсів з урахуванням інтере- сів суспільства;
одержання учасниками ринку цінних паперів інформації про умови випуску та обігу цінних папер-
ів, результати фінансово-господар- ської діяльності емітентів, обсяги і характер угод з цінними
паперами та іншої інформації, що впливає на формування цін на ринку цінних паперів;
 забезпечення рівних можливостей для доступу емітентів, інвесто- рів і посередників на ринок
цінних паперів;
гарантування прав власності на цінні папери;
захисту прав учасників фондового ринку;
інтеграція в європейський та світовий фондові ринки;
дотримання учасниками ринку цінних паперів вимог актів законодавства;
запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринку цінних
паперів;
контролю за прозорістю та відкритістю ринку цінних паперів .
Державне регулювання ринку цінних паперів здійснює Національна комісія з цінних паперів
та фондового ринку. Iнші державні органи здійснюють контроль за діяльністю учасників ринку
цінних паперів у межах своїх повноважень, визначених чинним законодавством.
При Національній комісії з цінних паперів та фондового ринку створюються Консультаційно-екс-
пертна рада, інші органи та установи. Консультаційно-експертна рада розробляє рекомендації щодо
по- літики на ринку цінних паперів та бере участь у підготовці й обгово- ренні проектів нормативно-
правових актів, які розробляються і роз- глядаються Національною комісією з цінних паперів та фо-
ндового ринку. Склад Консультаційно-експертної ради та положення про неї затверджуються Націо-
нальною комісією з цінних паперів та фондового ринку.
Основними завданнями Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку є:
1) формування та забезпечення реалізації єдиної державної політи- ки щодо розвитку і функціону-
вання ринку цінних паперів та їх похід- них в Україні, сприяння адаптації національного ринку
цінних паперів до міжнародних стандартів; 2) координація діяльності державних органів з питань
функціону- вання в Україні ринку цінних паперів та їх похідних; 3) здійснення державного регулю-
вання та контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних на території України, а також
у сфері спільного інвестування; 4) захист прав інвесторів шляхом здійснення заходів щодо запобі-
гання і припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за пору-
шення законодавства у межах своїх пов- новажень; 5) сприяння розвитку ринку цінних паперів; 6)
узагальнення практики застосування законодавства України з питань випуску та обігу цінних паперів
в Україні, розроблення пропо- зицій щодо його вдосконалення.
Повноваження Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку визначені ст. 8 Закону Укр-
аїни «Про державне регулювання ринку цінних паперів».
Форми державного регулювання ринку цінних паперів встановлені ст. 3 Закону України «Про
державне регулювання ринку цінних паперів». До них належать:
прийняття актів законодавства з питань діяльності учасників рин- ку цінних паперів; регулювання
випуску та обігу цінних паперів, прав та обов’язків учасників ринку цінних паперів; видача ліцензій
на здійснення професійної діяльності на ринку цін- них паперів та забезпечення контролю за такою
діяльністю; реєстрація випусків (емісій) цінних паперів та інформації про випуск (емісію) цінних
паперів; контроль за системами ціноутворення на ринку цінних паперів; контроль за діяльністю осіб,
які обслуговують випуск та обіг цінних паперів; і тд.
Відповідно до ст. 4 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в
Україні» Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку у встановленому нею пор-
ядку видає ліцензії на такі види професійної діяльності на ринку цінних паперів:
1) брокерська діяльність — укладення торговцем цінними папера- ми цивільно-правових договор-
ів (зокрема договорів комісії, доручен- ня) щодо цінних паперів від свого імені (від імені іншої осо-
би), за до- рученням і за рахунок іншої особи;
2) дилерська діяльність — укладення торговцем цінними паперами цивільно-правових договорів
щодо цінних паперів від свого імені та за свій рахунок з метою перепродажу, крім випадків, пер-
едбачених законом;
3) андеррайтинг — розміщення (підписка, продаж) цінних паперів торговцем цінними паперами за
дорученням, від імені та за рахунок емітента;
4) діяльність з управління цінними паперами — діяльність, яка про- вадиться торговцем цінними
паперами від свого імені за винагороду протягом визначеного строку на підставі договору про упр-
авління пе- реданими йому цінними паперами та грошовими коштами, призначе- ними для інвесту-
вання в цінні папери, а також отриманими в процесі цього управління цінними паперами та грошо-
вими коштами, які нале- жать на праві власності установнику управління, в його інтересах або в
інтересах визначених ним третіх осіб;
5) діяльність з управління активами — професійна діяльність учас- ника фондового ринку — ко-
мпанії з управління активами, що прова- диться нею за винагороду від власного імені або на підставі
відповідно- го договору про управління активами, які належать інституційним ін- весторам на праві
власності;
6) діяльність з управління іпотечним покриттям — діяльність, що провадиться управителем іпо-
течного покриття від свого імені за вина- городу протягом визначеного строку на підставі договору
про управ- ління іпотечним покриттям та передбачає представництво інтересів власників іпотечних
облігацій, здійснення контролю за додержанням умов заміни іпотечних активів чи включення нових
іпотечних активів до складу іпотечного покриття, здійснення контролю за своєчасністю та повнотою
здійснення емітентом платежів за звичайними іпотечни- ми облігаціями, забезпечення відповідності
іпотечного покриття ви- могам законодавства, виконання інших функцій, визначених законо- давс-
твом;
7) депозитарна діяльність депозитарної установи — діяльність з депозитарного обліку та обслуго-
вування розміщення, обігу цінних па- перів та операцій емітента щодо розміщених ним цінних
паперів на ра- хунках у цінних паперах її депонентів;
8) діяльність із зберігання активів інститутів спільного інвестуван- ня — діяльність із зберігання
активів інститутів спільного інвестуван- ня (документів, що підтверджують право власності на
активи інститу- тів спільного інвестування), обслуговування операцій інститутів спіль- ного інвесту-
вання та здійснення контролю за їх діяльністю у випадках та порядку, що визначені законом;
9) діяльність із зберігання активів пенсійних фондів — діяльність з обслуговування пенсійного
фонду відповідно до Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення»;
10) діяльність з організації торгівлі на фондовому ринку — діяль- ність професійного учасника
фондового ринку (організатора торгівлі) із створення організаційних, технологічних, інформаційних,
правових та інших умов для збирання та поширення інформації стосовно попиту і пропозицій, про-
ведення регулярних торгів фінансовими інструмента- ми за встановленими правилами, централізо-
ваного укладання і вико- нання договорів щодо фінансових інструментів, у тому числі здійснен- ня
клірингу та розрахунків за ними, та розв’язання спорів між членами організатора торгівлі;
11) клірингова діяльність — діяльність з визначення зобов’язань, що підлягають виконанню за пр-
авочинами щодо цінних паперів та ін- ших фінансових інструментів, підготовка документів (інфор-
мації) для проведення розрахунків, а також створення системи гарантій з вико- нання зобов’язань за
правочинами щодо цінних паперів та інших фі- нансових інструментів.

52. Поняття біржі, види бірж, основи їх правового статусу.

Правовому регулюванню біржової торгівлі присвячено, зокрема, статті 278—282 ГК (щодо товар-
ної біржі) та статті 360—361 ГК (щодо фондової біржі).
Терміном «біржа» в літературі і практиці біржової торгівлі позначається: 1) сукупність осіб, що
постійно в певному місці здійснюють торговельні операції; 2) місце їх зібрання; 3) сукупність угод,
які укла- даються у цьому місці.
Ці три значення поняття біржі узагальнені в законодавчому його визначенні, що міститься в Зако-
ні України від 10 грудня 1991 р. «Про товарну біржу»1. Цей закон визначає умови створення та
діяльності товарних бірж на території України.
Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону «Про товарну біржу» товарна біржа є організацією, що об’єднує юр-
идичних і фізичних осіб, які здійснюють виробничу і комерційну діяльність, і має на меті надання
послуг щодо укладання біржових угод, виявлення товарних цін, попиту і пропо- зицій товарів, вивч-
ення, упорядкування і полегшення товарообороту і пов’язаних з ним торговельних операцій. З цього
визначення можна зробити такий висновок: біржа є господарською організацією, яка ви- конує певні,
а саме ринкові регулятивні (організаційні та економічні) функції в економіці завдяки виявленню кур-
су товарних цін, попиту і пропозиції. Основна її мета — сприяти зведенню в одному місці (на біржі)
попиту і пропозиції на певні товари, обслуговування їх обороту. Це характеризує біржу як економіч-
ну категорію.
Залежно від предмета діяльності розрізняються фондові і товарні біржі.
 Фондова біржа — є організатором торгівлі на фондовому ринку. Діяльність з організації торгівлі
на фондовому ринку — діяльність фондової біржі із створення організаційних, технологічних, інфор-
мацій- них, правових та інших умов для збирання та поширення інформації стосовно пропозицій
цінних паперів та інших фінансових інструмен- тів і попиту на них, проведення регулярних біржових
торгів цінними паперами та іншими фінансовими інструментами, централізованого укладання дого-
ворів щодо цінних паперів та інших фінансових інстру- ментів згідно з правилами, встановленими
такою фондовою біржею, зареєстрованими у встановленому законом порядку. Діяльність з орга-
нізації торгівлі на фондовому ринку може включати здійснення клірин- гу та розрахунків за фінансо-
вими інструментами, іншими, ніж цінні папери.
Правове становище фондової біржі визначається Законом України «Про цінні папери та фондовий
ринок». Об’єктами операцій фондової біржі є цінні папери, допущені до обігу на ній.
З точки зору правового становища фондова біржа являє собою суб’єкт господарювання у формі
акціонерного товариства або товари- ства з обмеженою відповідальністю, який зосереджує в собі по-
пит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу.
Товарна біржа є організацією, що об'єднує юридичних і фізичних осіб, які здійснюють виробничу
і комерційну діяльність, і має за мету надання послуг в укладенні біржових угод, виявлення товарних
цін, попиту і пропозицій на товари, вивчення, упорядкування і полегшення товарообігу і пов'язаних з
ним торговельних операцій.
Щодо правового становища : Товарна біржа діє на основі самоврядування, господарської
самостійності, є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, власні поточні та
вкладні (депозитні) рахунки в банках та може мати печатки. Товарна біржа не займається
комерційним посередництвом і не має на меті одержання прибутку.
Товарні біржі можуть бути класифіковані на види залежно від ряду підстав.
1. Залежно від характеру асортименту товарів товарні біржі поділяються на вузькоспеціалізовані
(предметом торгівлі на таких біржах є один вид товарів); спеціалізовані (предметом біржової торгівлі
є, як правило, однотипні групи товарів); універсальні (предметом торгівлі є широкий асортимент р-
ізноманітних товарів).
2. Залежно від характеру біржових угод виділяють: біржі реального товару, на яких предметом ку-
півлі-продажу є реальний товар (як вироб- лений, так і намічений для виготовлення); ф’ючерсні, на
яких здійснюється торгівля не реальними товарами, а контрактами на них; опціонні, предметом тор-
гів на яких є тільки права на купівлю або продаж реаль- них товарів або контрактів на них у насту-
пному періоді; комплексні, на яких укладаються угоди щодо реального товару, а також ф’ючерсні та
опціонні угоди.
3. Залежно від ступеня відкритості (можливості участі в торгах) поділяються на відкриті (публіч-
ні), на яких крім членів біржі в біржових операціях можуть брати участь і відвідувачі торгів (постійні
і разові), та закриті, на яких право участі в біржових торгах і укладання біржових угод мають лише ч-
лени цієї товарної біржі.

53.Правове становище товарної біржі.

Значення поняття біржі узагальнені в законодавчому його визначенні, що міститься в Законі Укра-
їни від 10 грудня 1991 р. «Про товарні біржі». Цей закон визначає умови створення та діяльності то-
варних бірж на території України.
Стаття 3 вищевказаного ЗУ. Правове становище товарної біржі
1. Товарна біржа є юридичною особою, що функціонує у формі акціонерного товариства,
товариства з обмеженою відповідальністю або товариства з додатковою відповідальністю та
провадить професійну діяльність з організації торгівлі продукцією на товарних біржах, професійну
діяльність з організації укладання деривативних контрактів на товарних біржах, а також інші види
діяльності, передбачені цим Законом.
Виключно на товарній біржі укладаються біржові договори на умовах спот - договори, умови яких
передбачають, що фактичне постачання біржового товару заплановано здійснюється в межах
найбільшого з таких проміжків часу:
двох робочих днів;
проміжку часу, визначеного звичаєм ділового обороту, зафіксованим правилами товарної біржі.
 2. Юридична особа набуває статусу товарної біржі з дня отримання ліцензії на провадження
діяльності з організації торгівлі продукцією на товарних біржах та/або ліцензії на провадження
діяльності з організації укладання деривативних контрактів на товарних біржах, що видається
Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку в порядку, передбаченому статтями 71 і
72 Закону України "Про ринки капіталу та організовані товарні ринки".
Юридична особа, яка отримала ліцензію на провадження діяльності з організації торгівлі
продукцією на товарних біржах та/або ліцензію на провадження діяльності з організації укладання
деривативних контрактів на товарних біржах, є професійним учасником організованих товарних
ринків.
Товарна біржа починає функціонувати після реєстрації Національною комісією з цінних паперів
та фондового ринку правил товарної біржі відповідно до статті 9 цього Закону.
3. Товарна біржа, крім ліцензії на провадження діяльності з організації торгівлі продукцією на
товарній біржі, ліцензії на провадження діяльності з організації укладання деривативних контрактів
на товарних біржах, має право у порядку, встановленому Законом України "Про ринки капіталу та
організовані товарні ринки", отримати ліцензію (ліцензії) на провадження на ринках капіталу таких
видів діяльності:
1) клірингова діяльність з визначення зобов’язань;
2) діяльність з організації укладання деривативних контрактів на регульованому ринку
деривативних контрактів;
3) діяльність з організації укладання деривативних контрактів на БТМ деривативних контрактів;
(Багатосторонній торговельний майданчик)
4) діяльність з організації укладання деривативних фінансових інструментів на ОТМ
деривативних контрактів. (Організований торговельний майданчик)
4. Товарна біржа не може бути учасником біржових торгів та здійснювати торгівлю біржовими
товарами за власний рахунок або за рахунок третіх осіб і бути стороною біржової угоди (біржового
договору) щодо купівлі-продажу біржових товарів, що укладається на такій товарній біржі.
Товарна біржа може здійснювати позабіржові операції з біржовим чи іншим товаром у випадках,
передбачених законодавством.
5. Слова "товарна біржа", "оператор організованого ринку", "організований ринок" та похідні від
них дозволяється використовувати у назві лише юридичним особам, які отримали ліцензію на
провадження діяльності з організації торгівлі продукцією на товарних біржах, відповідно до вимог
цього Закону.
Товарна біржа має право:
1) розробляти та затверджувати правила товарної біржі відповідно до цього Закону;
2) утворювати підрозділи (у тому числі відокремлені), комітети, комісії, біржові секції тощо та
затверджувати положення про них;
3) розробляти стандартні (типові) умови біржових угод (біржових договорів) відповідно до вимог,
встановлених цим Законом;
4) зупиняти на деякий час або припиняти біржові торги певним біржовим товаром, якщо ціни на
такий біржовий товар протягом торгової сесії відхиляються більше, ніж на визначений правилами
товарної біржі рівень;
5) установлювати і стягувати внески та плату за отримання членами біржі права здійснювати
торгівлю на товарній біржі як учасника біржових торгів, за укладання та/або реєстрацію біржових
угод (біржових договорів) та за надання інших послуг згідно з цим Законом, статутом та/або
правилами товарної біржі;
6) установлювати і стягувати штрафи та застосовувати інші санкції за порушення правил товарної
біржі.
Книга Щербіни:
Принципами діяльності бірж є: рівноправність учасників біржових торгів; застосування вільних
(ринкових) цін; публічне проведення біржових торгів.
Функції (основні напрями діяльності) біржі випливають насамперед з поняття цієї спеціальної гос-
подарської організації, а саме: товарна біржа виконує функцію товаророзподільчого каналу або ме-
ханізму, завдяки якому товар розподіляється між споживачами за реальною ціною; товарна біржа є
свого роду господарюючим суб’єктом, який організовує ринок. Тому її ще називають організованим
ринком. Вона створює необхідні умови учасникам біржових торгів у їх проведенні.
 Завдяки коливанню біржового попиту і біржової пропозиції тут не може бути державного регулю-
вання цін; товарна біржа стабілізує ціни на біржовий товар. Функція стабілізації цін здійснюється
через механізм біржової спекуляції або гри на підвищення і зниження цін; біржа є місцем так званого
біржового котирування цін. Біржове котирування — це реєстрація біржовими органами курсів цін,
що виникають стихійно, на окремі біржові товари (цінні папери) з урахуванням укладених біржових
угод;
біржа здійснює збирання і обробку ринкової інформації, тобто є інформаційним центром ринку
щодо виробництва біржового товару, динаміки попиту на товари, цін на біржових та інших ринках
тощо. Біржа забезпечує інформаційне обслуговування своїх клієнтів, у тому числі шляхом видання
біржового бюлетеня — періодичного органу, в якому публікуються курси цін на товари (цінні папе-
ри);
товарна біржа розробляє товарні стандарти, встановлює сорти товарів, реєструє марки фірм, до-
пущених до біржової торгівлі; товарна біржа виконує арбітражні функції, тобто розглядає спори між
членами біржі, а також між членами біржі та їх контрагентами. Рішення арбітражної комісії біржі є
обов’язковими і мають силу виконавчого документа.
54.Правове становище фондової біржі.
12 серпня 2020 року був підписаний закон "Про внесення змін до деяких законодавчих актів
України щодо спрощення залучення інвестицій та запровадження нових фінансових інструментів",
який викладає у нових редакціях закони "Про цінні папери та фондовий ринок" (він буде називатися
"Про ринки капіталу та організовані товарні ринки") та "Про товарну біржу", а також вносить
зміни до низки кодексів та інших законів.
( із закону "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення залучення
інвестицій та запровадження нових фінансових інструментів":
в абзацах другому - сьомому слова "фондова біржа" в усіх відмінках та числах замінити словами
"організовані ринки капіталу" у відповідному відмінку і числі;)
§ 3. Посередництво у здійсненні операцій з цінними паперами. Фондова біржа у ГКУ.
{По суті весь параграф було виключено на підставі Закону № 738-IX від 19.06.2020}
· Замість фондової біржі у нас тепер буде 3 нові форми ринку: регульований ринок,
багатосторонній торговельний майданчик і організований торговельний майданчик, , де проводяться
регулярні торги та укладаються контракти за ринковими цінами. А замість торговців цінними
паперами у нас з 1 липня будуть функціонувати інвестиційні фірми.
· Така парадигма професійних посередників передбачена відповідними актами європейського
законодавства, тобто це є частиною Угоди про асоціацію, яку Україна зобов'язалася виконати якраз
до 2021 р.
Відповідно до кращих міжнародних практик, запроваджена можливість торгівлі відповідними
активами на різних майданчиках, зокрема (ЗУ "Про ринки капіталу та організовані товарні
ринки"):
 регульованому ринку (традиційному ринку для великих гравців) — багатосторонній системі,
що управляється оператором регульованого ринку та у встановленому Національною комісією
з цінних паперів та фондового ринку порядку забезпечує згідно з недискреційними правилами,
встановленими таким оператором регульованого ринку та зареєстрованими у встановленому
цим Законом порядку, взаємодію третіх сторін щодо купівлі-продажу фінансових інструментів
(укладання деривативних контрактів) та створення організаційних, технологічних,
інформаційних, правових та інших умов для збирання і поширення інформації стосовно
пропозицій щодо фінансових інструментів, допущених до торгів на такому регульованому
ринку, і попиту на них та для проведення регулярних торгів такими інструментами, а також
забезпечує централізоване вчинення та централізоване виконання правочинів, у т. ч. кліринг
щодо таких інструментів;
 багатосторонньому торговому майданчику, або БТМ (альтернативному саморегулівному
майданчику для менших бізнесів, що діє на підставі недискреційних правил) —
багатосторонній системі, що управляється оператором багатостороннього торгового
майданчика і у встановленому Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку
порядку та згідно з визначеними таким оператором БТМ недискреційними правилами
забезпечує взаємодію третіх сторін щодо купівлі-продажу фінансових інструментів (укладання
 деривативних контрактів), результатом чого є договори (контракти), які укладаються у
встановленому Законом порядку;
 організованому торговому майданчику (далі — ОТМ) — багатосторонній системі, яка не є
регульованим ринком або БТМ, управляється оператором ОТМ та відповідно до дискреційних
правил такого оператора ОТМ забезпечує взаємодію третіх сторін щодо купівлі-продажу
фінансових інструментів (укладання деривативних контрактів), результатом чого є відповідні
договори (контракти).
При цьому всі оператори ринку мають бути ліцензовані Національною комісією з цінних паперів
та фондового ринку. Іноземні особи також вправі подавати документи й отримувати таку ліцензію,
що мало б зробити український фондовий ринок відкритим для конкуренції.
55.Поняття та види професійної діяльності з торгівлі цінними паперами.
З 1 липня 2021 року після набрання чинності змін до ЗУ "При ринки капіталу та організовані
товарні ринки" перелік видів професійної діяльності на ринках капіталу не змінився, проте певних
змін зазнала діяльність з торгівлі.
Зокрема, до неї додали такі види діяльності, як субброкерська діяльність та інвестиційне
консультування, а самі торговці тепер будуть називатися інвестиційними фірмами.
Стаття 44 ЗУ "При ринки капіталу та організовані товарні ринки".
Діяльність з торгівлі фінансовими інструментами
1. Діяльність з торгівлі фінансовими інструментами провадиться інвестиційними фірмами, які
створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або
товариства з додатковою відповідальністю, для яких операції з фінансовими інструментами є
виключним видом діяльності, крім випадків, передбачених цим Законом.
Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку визначає умови отримання іноземними
юридичними особами ліцензії на провадження відповідних видів діяльності в межах професійної
діяльності з торгівлі фінансовими інструментами.
Діяльність з торгівлі фінансовими інструментами включає такі види діяльності:
1) субброкерська діяльність;
2) брокерська діяльність;
3) дилерська діяльність;
4) діяльність з управління портфелем фінансових інструментів;
5) інвестиційне консультування;
6) андеррайтинг та/або діяльність з розміщення з наданням гарантії;
7) діяльність з розміщення без надання гарантії.
На провадження кожного виду діяльності з торгівлі фінансовими інструментами у встановленому
цим Законом порядку Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку видається
окрема ліцензія, передбачена статтею 4 Закону України "Про державне регулювання ринків капіталу
та організованих товарних ринків".
2. Інвестиційна фірма з урахуванням вимог законодавства може надавати клієнтам такі додаткові
послуги, якщо вони зазначені в рішенні Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку
про видачу їй ліцензії на провадження відповідного виду діяльності в межах професійної діяльності з
торгівлі фінансовими інструментами та внесені до реєстру професійних учасників ринків капіталу та
організованих товарних ринків:
1) зберігання фінансових інструментів та коштів клієнтів (включаючи облік прав на цінні папери
та прав за ними на рахунках у цінних паперах клієнта в рамках провадження депозитарної діяльності
депозитарної установи), а також розпорядження фінансовими інструментами та коштами клієнта, які
є предметом забезпечення (включаючи користування правами за цінними паперами в інтересах
клієнта);
2) надання клієнтам кредитів та позик для укладення за участю або посередництвом такої
інвестиційної фірми деривативних контрактів та вчинення правочинів щодо фінансових
інструментів;
3) надання клієнтам консультацій з питань фінансування їхньої господарської діяльності, стратегії
розвитку, інших пов’язаних питань, надання послуг та консультацій щодо реорганізації або купівлі
корпоративних прав юридичних осіб;
 4) послуги, які передбачають здійснення валютних операцій, у випадках, пов’язаних з наданням
інвестиційною фірмою послуг своєму клієнту. Надання таких послуг здійснюється з урахуванням
вимог Закону України "Про валюту та валютні операції";
5) проведення інвестиційних досліджень та фінансового аналізу або надання будь-яких інших
загальних рекомендацій, пов’язаних з проведенням операцій з фінансовими інструментами;
6) послуги, пов’язані з андеррайтингом;
7) надання гарантій щодо виконання зобов’язань перед третіми особами за договорами, що
укладаються від імені клієнта такої інвестиційної фірми.
Інвестиційна фірма під час провадження своєї діяльності на ринках капіталу має право надавати
додаткові послуги, передбачені цією частиною (депозитарної діяльності депозитарної установи,
передбаченої пунктом 1 цієї частини), без отримання додаткових ліцензій, інших дозвільних
документів.
3. Початковий капітал інвестиційної фірми, що провадить професійну діяльність з торгівлі
фінансовими інструментами, повинен відповідати вимогам щодо його розрахунку, встановленим
статтею 70 цього Закону, при цьому розмір такого початкового капіталу не може бути меншим
ніж 22 мільйони гривень, крім випадків, передбачених частинами четвертою та п’ятою цієї статті.
4. Розмір початкового капіталу інвестиційної фірми, що провадить професійну діяльність з
торгівлі фінансовими інструментами, передбачену пунктами 1, 2, 4 частини першої цієї статті (1)
субброкерська діяльність; 2) брокерська діяльність; 4) діяльність з управління портфелем фінансових
інструментів), за умови, що така інвестиційна фірма має право отримувати на власний рахунок та
розпоряджатися коштами та фінансовими інструментами клієнтів, повинен відповідати вимогам
щодо його розміру та порядку його розрахунку, встановленим Національною комісією з цінних
паперів та фондового ринку, і не може бути меншим ніж 4 мільйони гривень.
5. Розмір початкового капіталу інвестиційної фірми, що провадить професійну діяльність з
торгівлі фінансовими інструментами, передбачену пунктами 1, 2, 4, 5 та 7 ((1) субброкерська
діяльність; 2) брокерська діяльність; 4) діяльність з управління портфелем фінансових інструментів;
5) інвестиційне консультування; 7) діяльність з розміщення без надання гарантії) частини першої цієї
статті, за умови, що така інвестиційна фірма не має права отримувати на власний рахунок і
розпоряджатися коштами та фінансовими інструментами клієнтів, повинен відповідати вимогам
щодо його розміру та порядку його розрахунку, встановленим Національною комісією з цінних
паперів та фондового ринку, і не може бути меншим ніж 1,5 мільйона гривень.
6. Субброкерська діяльність - це діяльність інвестиційної фірми з прийняття від клієнтів
замовлень на укладення деривативних контрактів та вчинення правочинів щодо фінансових
інструментів за рахунок клієнтів і надання відповідних замовлень для виконання іншій інвестиційній
фірмі, яка здійснює брокерську діяльність.
7. Брокерська діяльність - це діяльність інвестиційної фірми з укладення деривативних
контрактів та вчинення правочинів щодо фінансових інструментів за рахунок та від імені клієнтів або
за рахунок клієнтів, але від свого імені.
8. Дилерська діяльність - це діяльність інвестиційної фірми з укладення деривативних контрактів
та вчинення правочинів щодо фінансових інструментів від свого імені та за власний рахунок.
9. Діяльність з управління портфелем фінансових інструментів - це діяльність інвестиційної
фірми з управління портфелями фінансових інструментів, які складаються з одного або більше
фінансових інструментів, в інтересах клієнтів.
Інвестиційна фірма має право укладати договори про управління портфелем фінансових
інструментів з фізичними та юридичними особами.
10. Інвестиційне консультування - це діяльність інвестиційної фірми з надання індивідуальних
рекомендацій клієнту на його вимогу або з ініціативи інвестиційної фірми щодо укладення
деривативних контрактів, договорів про заміну сторони деривативного контракту, вчинення
правочинів щодо фінансових інструментів та валютних цінностей.
11. За договором андеррайтингу інвестиційна фірма зобов’язується на умовах та в строки,
визначені проспектом цінних паперів, діючи від імені емітента або оферента, організувати
розміщення заздалегідь обумовленого обсягу цінних паперів емітента або оферента та від свого
імені і за власний рахунок здійснити купівлю цінних паперів, які станом на кінець передбаченого
проспектом цінних паперів строку розміщення не були відчужені першим власникам.
 13. Діяльність з розміщення без надання гарантії - це діяльність, яка провадиться інвестиційною
фірмою від імені емітента або оферента відповідно до умов договору про організацію розміщення.
За договором про організацію розміщення інвестиційна фірма зобов’язується на умовах та в
строки, визначені проспектом цінних паперів, діючи від імені емітента або оферента, організувати
розміщення заздалегідь обумовленого обсягу цінних паперів емітента або оферента.
14. Інвестиційні фірми можуть отримувати на власний рахунок та розпоряджатися коштами та
фінансовими інструментами клієнтів відповідно до умов договорів, укладених у процесі надання
такими інвестиційними фірмами послуг клієнтам у рамках провадження діяльності з торгівлі
фінансовими інструментами.
15. Вимоги до правочинів, що вчиняються інвестиційними фірмами в процесі провадження ними
професійної діяльності, встановлюються Національною комісією з цінних паперів та фондового
ринку.
56.Поняття господарських зобов’язань, підстави їх виникнення.
Категорія господарського зобов’язання своєму виникненню зобов’язана науці господарського пра-
ва, яка розглядає господарські зобов’язання як одну з фундаментальних господарсько-правових ка-
тегорій, що відображає зміст особливої правової форми господарських відносин.
Сформульоване спочатку доктринально в юридичній літературі, а тепер закріплене (з деякими мо-
дифікаціями, викликаними змінами в економічній системі) у ст. 173 ГК, визначення поняття госпо-
дарського зобов’язання дозволяє з’ясувати його основні ознаки, за якими воно відрізняється від зобо-
в’язання цивільно-правового.
Згідно з ч. 1 ст. 173 ГК господарське зобов’язання — це зобов’язання, що виникає між суб’єктом
господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, пе-
редбачених Кодексом, в силу якого один суб’єкт (зобов’язана сторона, у тому числі боржник) зобо-
в’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь
іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або
утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право ви-
магати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.
З цього визначення випливають наступні ознаки господарського зобов’язання:
а) особливий суб’єктний склад учасників господарського зобов’язання.
Господарське зобов’язання виникає між суб’єктом господарювання й іншим учасником (учасника-
ми) відносин у сфері господарювання.
Суб’єкти господарського зобов’язання
— зобов’язана сторона й управнена сторона — це не лише боржник і кредитор, які традиційно ха-
рактерні для цивільно-правових (майново-господарських — за ГК) зобов’язань, але й суб’єкти орга-
нізаційно-господарських повноважень;
б) особлива сфера суспільних відносин, в якій виникають господарські зобов’язання — сфера гос-
подарювання;
в) особливі підстави виникнення господарських зобов’язань.
Господарське зобов’язання виникає з підстав, передбачених ст. 174 ГК;
1. Господарські зобов'язання можуть виникати:
 безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську
діяльність;
 з акту управління господарською діяльністю;
 з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не
передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;
 внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання, придбання або
збереження майна суб'єкта або суб'єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх
на те підстав;
 у результаті створення об'єктів інтелектуальної власності та інших дій суб'єктів, а також
внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання.
г) особливий характер дій, що їх зобов’язаний вчинити (або утриматися від певних дій) один су-
б’єкт на користь іншого.
 Це дії господарського чи управлінсько-господарського характеру.
Господарські зобов’язання поділяються на два види:
майново-господарські зобов’язання;
 організаційно-господарські зобов’язання.
57. Майново-господарські зобов’язання.
Згідно з ч. 1 ст. 173 ГК господарське зобов’язання — це зобов’язання, що виникає між суб’єктом
господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, пер-
едбаче- них Кодексом, в силу якого один суб’єкт (зобов’язана сторона, у то- му числі боржник) зобо-
в’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь
іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або у-
триматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сто- рона, у тому числі кредитор) має право
вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.
Господарські зобов’язання поділяються на два види: майново-господарські зобов’язання;
організаційно-господарські зобов’язання. (ч. 2 ст. 173 ГК)
Майново-господарські зобов’язання — це цивільно-правові зобов’язання, що виникають між учас-
никами господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов’язана с-
торона по- винна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від
певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.
Майнові зобов’язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються
Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом.
Суб’єктами майново-господарських зобов’язань можуть бути:
а) суб’єкти господарювання, зазначені у ст. 55 ГК;
б) негосподарюючі суб’єкти — юридичні особи;
в) органи державної влади і органи місцевого самоврядування, наділені господарською ко-
мпетенцією.
Якщо майново-господарське зобов’язання виникає між суб’єктами господарювання або між су-
б’єктами господарювання і негосподарюю- чими суб’єктами — юридичними особами, зобов’язаною
та управненою сторонами зобов’язання є відповідно боржник і кредитор.
Частина 3 ст. 175 ГК містить застереження, згідно з яким зобов’я- зання майнового характеру, що
виникають між суб’єктами господарю- вання та негосподарюючими суб’єктами — громадянами, не є
господарськими і регулюються іншими актами законодавства (ЦК тощо).
Суб’єкти господарювання у випадках, передбачених ГК та іншими законами, можуть добровільно
брати на себе зобов’язання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин
(благо дійництво тощо). Такі зобов’язання не є підставою для вимог щодо їх обов’язкового вико-
нання.
58. Організаційно-господарські зобов’язання.
Згідно з ч. 1 ст. 173 ГК господарське зобов’язання — це зобов’язання, що виникає між суб’єктом
господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, пер-
едбаче- них Кодексом, в силу якого один суб’єкт (зобов’язана сторона, у то- му числі боржник) зобо-
в’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь
іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або у-
триматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сто- рона, у тому числі кредитор) має право
вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.
Організаційно-господарські зобов’язання — це господарські зобо- в’язання, що виникають у пр-
оцесі управління господарською діяльністю між суб’єктом господарювання та суб’єктом ор-
ганізаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов’язана сторона повинна здійсни- ти на ко-
ристь другої сторони певну управлінсько-господарську (органі- заційну) дію або утриматися від
певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку
(ч. 1 ст. 176 ГК).
Організаційно-господарські зобов’язання можуть виникати:
— між суб’єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб’єкта, або органом
державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо
цього суб’єкта;
— між суб’єктами господарювання, які разом організовують об’єднання підприємств чи господар-
ське товариство, та органами управлін- ня цих об’єднань чи товариств;
— між суб’єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємство-
м;
 — в інших випадках, передбачених ГК, іншими законодавчими актами або установчими доку-
ментами суб’єкта господарювання.
Організаційно-господарські зобов’язання суб’єктів можуть виникати з договору та набувати фор-
ми договору (наприклад, засновницького договору про створення об’єднання підприємств, в якому
визначаються взаємовідносини між учасниками об’єднання та органом управління об’єднання).
59. Соціально-комунальні зобов’язання суб’єктів господарювання.
У чинному законодавстві відсутнє легальне визначення поняття соціально-комунального
зобов'язання суб'єкта господарювання.
Суб'єкти господарювання відповідно до ст. 177 Господарського кодексу можуть, незалежно від
статутної мети своєї діяльності, брати на себе зобов'язання про господарську допомогу у вирішенні
питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження, у будівництві й утриманні
соціально-культурних об'єктів та об'єктів комунального господарства і побутового обслуговування,
подавати іншу господарську допомогу з метою розв'язання місцевих проблем. Суб'єкти
господарювання мають право брати участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад, якщо
інше не встановлено законом, та у виконанні робіт щодо комплексного економічного і соціального
розвитку територій.
Суб'єкти господарювання відповідно до ч.4 ст. 175 Господарського кодексу в цих випадках
можуть добровільно брати на себе зобов'язання майнового характеру в інтересах інших учасників
господарських відносин. Такого роду добровільні зобов'язання не є підставою для вимог щодо
їхнього обов'язкового виконання. Таким чином, мова йде про благодійництво та його специфічні
форми: меценацтво і спонсорство. Під благодійництвом розуміється добровільне безкорисливе
пожертвування фізичних і юридичних осіб у вигляді надання матеріальної, фінансової,
організаційної та іншої благодійної допомоги. Детально питання благодійної діяльності і
благодійництва регламентуються Законом України “Про благодійництво та благодійні організації”
від 16.09.1997 р. Вищим арбітражним судом України в результаті аналізу та узагальнення судової
практики був виданий лист від 14.01.1998 р. № 01-8/9 “Про Закон України “Про благодійництво та
благодійні організації”, що роз'ясняє відповідні питання практики господарських судів України.
Окрім добровільного виконання соціально-комунальних зобов'язань, суб'єкти господарювання
зобов'язані за рахунок власних коштів створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою
працездатністю та організовувати їх професійну підготовку. Таке розпорядження може міститися в
рішенні місцевої ради або в законодавчому акті. Згідно зі ст. 19 Закону України “Про основи
соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 19.03.1991р. для підприємств (об'єднань), установ і
організацій незалежно від форми власності і форми господарювання встановлюється норматив
робочих місць для забезпечення працевлаштуванйя інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від
загальної чисельності працюючих, а якщо працюють від 15 до 25 чоловік — у кількості одного
робочого місця. Керівники підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми
власності і форми господарювання у разі незабезпечення зазначених нормативів несуть
відповідальність у встановленому законом порядку. Термін “інвалід” означає особу, можливості якої
одержувати, зберігати підходящу роботу і просуватися по службі значно обмежені в зв'язку з
належним чином підтвердженим фізичним або психічним дефектом. Слід також зазначити, що
Законом України від 06.03.2003 р. Верховна Рада України ратифікувала конвенцію про професійну
реабілітацію і зайнятість інвалідів № 159. Для цілей зазначеної Конвенції кожна держава-член вважає
задачею професійної реабілітації забезпечення інвалідові можливості одержувати, зберігати
підходящу роботу і просуватися по службі, сприяючи тим самим його соціальній інтеграції або
реінтеграції.

60. Публічні зобов’язання суб’єктів господарювання.

Публічним є зобов'язання, у якому одна сторона — підприємець приймає на себе обов'язок
здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг, кожному, хто до неї звернеться
(роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне,
готельне, банківське обслуговування тощо). Зміст публічного зобов'язання є однаковим для всіх
споживачів, крім тих, кому законом надані відповідні пільги. Підприємець не має права надавати
переваги одному споживачу перед іншим щодо укладання публічного договору, якщо інше не
встановлено законом. Крім того, підприємець не має права відмовитися від укладання публічного
договору при наявності у нього можливостей надання споживачу відповідних товарів (робіт, послуг).
 У разі, якщо суб'єкт господарювання безпідставно ухиляється від виконання публічного
зобов'язання, він повинен відшкодувати іншій стороні заподіяні цим збитки. Склад, розмір, умови і
порядок відшкодування збитків визначається у главі 25 Господарського кодексу України, а також у
главі 51 Цивільного кодексу України та в інших нормативно-правових актах.

Уряд України може видавати правила, обов'язкові для сторін публічного зобов'язання, в тому
числі щодо встановлення або регулювання цін. Зараз в Україні питання цін і цінової політики
регулюються Законом України “Про ціни і ціноутворення”. Відповідно до Закону в народному
господарстві України застосовуються вільні, державні фіксовані і регульовані ціни і тарифи. Крім
того, у ст. 191 ГК України передбачені також комунальні ціни. Вільні ціни і тарифи встановлюються
на усі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, щодо яких здійснюється державне
регулювання. Державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи встановлюються на ресурси, що
справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, на товари і послуги, що мають
суттєве соціальне значення, а також на продукцію, товари і послуги, виробництво яких зосереджено
на підприємствах, які займають монопольне становище на ринку. Державні фіксовані і регульовані
ціни і тарифи встановлюються державними органами України. Державне регулювання цін і тарифів
здійснюється шляхом встановлення: державних фіксованих цін (тарифів); граничних рівнів цін
(тарифів) або граничних відхилень від державних фіксованих цін і тарифів. Повноваження
центральних органів виконавчої влади, обласних і міських адміністрацій в сфері регулювання цін і
тарифів на окремі види продукції, споживчих товарів і послуг закріплені кількома постановами
Кабінету Міністрів, серед яких основною є Постанова Кабінету Міністрів України “Про
встановлення повноважень органів виконавчої влади і виконавчих органів міських рад щодо
регулювання цін (тарифів)” від 25.12.1996 р. № 1548, а також Законом України “Про місцеві
державні адміністрації” від 09.04.1999 р.
Правила, обов'язкові для сторін публічного зобов'язання, видаються не тільки Кабінетом Міністрів
України, а й іншими органами, що мають владні повноваження в сфері управління господарською
діяльністю. Крім широких прав центральних виконавчих органів в області регулювання цін, в
Україні широко практикується адміністративне регулювання цін на регіональному рівні.
61. Поняття та ознаки господарського договору.
Співвідношуючи положення ЦК та ГК України можна дійти висновку, що господарський договір -
це договір між суб'єктами господарювання та іншими учасниками відносин у сфері господарювання,
що встановлює права та обов'язки для сторін договору та регулює господарські відносини між ними,
в першу чергу, за нормами Господарського кодексу, а в частині, яка йому не суперечить - за нормами
Цивільного кодексу. Договір – це документ, яким урегульовується фактична поведінка у межах
відносин, оскільки ним безпосередньо визначаються взаємні права та обов’язки сторін. Договір є і
найважливішим засобом, що дисциплінує господарський обіг, оскільки покладає відповідальність на
сторони, які не виконують права й обов’язки, передбачені договором. Відповідно до Господарського
кодексу України, господарський договір — це домовленість двох або більше сторін, спрямована на
встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. При цьому найважливішою
вимогою є збіг волі сторін стосовно прав і обов’язків, що виникають у них, причому воля повинна
бути не тільки взаємною, але і погодженою, тобто збігаються за обсягом та змістом. Договір є одним
з найбільш унікальних правових засобів, у рамках якого інтерес кожної сторони може бути
задоволений лише за допомогою задоволення інтересу іншої сторони. Це і породжує загальний
інтерес сторін в укладанні договору і його належному виконанні. Тому саме договір, заснований на
взаємній зацікавленості сторін, здатний забезпечити організованість, порядок і стабільність в
економічному обороті, чого неможливо домогтися за допомогою найбільш жорстких
адміністративно-правових засобів. Уся сукупність умов, які визначають права та обов’язки сторін у
зобов’язанні, що виникає з договору, називається змістом договору. Особливий суб'єктний склад
(зазвичай господарські договори укладаються за участю суб'єктів (суб'єкта) господарювання.
Найчастіше сторонами в господарському договорі є суб'єкти господарювання, проте такі договори
можуть укладатися і за участю інших учасників господарських відносин - органів/організацій
господарського керівництва (при укладенні державних контрактів, зокрема), негосподарських
організацій (для задоволення їх господарських потреб у продукції, роботах, послугах суб'єктів
господарювання), громадян (для забезпечення здійснення ним спільної діяльності щодо заснування
суб'єктів господарювання) як засновників суб'єктів господарювання. Спрямованість на забезпечення
господарської діяльності учасників договірних відносин - матеріально-технічного забезпечення їх
діяльності, реалізації виробленої ними продукції (робіт, послуг), спільній діяльності щодо створення
нового суб'єкта господарювання (господарської організації), спільного інвестування, координації
господарської діяльності та ін. Тісний зв'язок з плановим процесом, насамперед внутрішньофірмовим
плануванням учасників господарських відносин, а також державним (щодо суб'єктів, які
функціонують на державній формі власності, підприємств-мопополістів) і комунальним (щодо
підприємств та організацій комунальної форми власності). Ця риса господарських договорів
пов'язана з попередньою і віддзеркалює специфіку господарської діяльності - її систематичність, що
потребує планування як обов'язкового елемента організації такої діяльності.

62. Функції господарського договору

Господарський договір, як і будь-який інший, виконує в економіці ряд функцій. Функції
господарського договору - це передбачені або санкціоновані законом регулятивні властивості його як
юридичного акта, завдяки яким врегульовуються відповідні господарські відносини. Господарському
договору властиві загальні договірні і специфічні, тобто господарсько-договірні, функції. Загальними
функціями договору є:
- ініціативна (договір як акт вияву ініціативи і узгодженої волі сторін врегулювати певні
відносини);
- програмно-координаційна (договір як програма поведінки сторін щодо здійснення господарських
відносин і засіб узгодження, координації їхніх дій відповідно до економічних інтересів і намірів);
- інформаційна (договір завдяки формальній визначеності його умов включає в себе інформацію
про правове становище сторін у договорі, яка необхідна сторонам, у відповідних випадках -
юрисдикційним органам, третім особам);
- гарантійна (лише завдяки договору включаються в дію такі правові гарантії виконання
договірних зобов'язань, як неустойка, завдаток, застава тощо);
- правозахисна (договір є правовою формою відносин, тобто формою, в межах якої забезпечується
примусове виконання зобов'язань сторін шляхом використання майнових санкцій, засобів
оперативного впливу).
Специфічними, властивими господарському договору, є такі функції:
- правового забезпечення економічних потреб стосовно тих споживачів, потреби яких
централізовано враховуються державою і фінансуються за рахунок державного бюджету. Цю
функцію виконує такий особливий господарський договір, як державний контракт;
- правового засобу реалізації державних замовлень. Державні замовлення - це обов'язкові для
виконавців юридичні акти централізованого планування виробництва. У формі держзамовлень
плануються: виробництво дефіцитної продукції; заходи щодо розвитку пріоритетних галузей
народного господарства; виконання міждержавних економічних угод; експортно-імпортна
діяльність;
розв'язання соціальних проблем тощо. Державне замовлення реалізується шляхом укладання
господарських договорів (державних контрактів) між його виконавцями і споживачами продукції,
послуг, замовниками робіт. Інакше кажучи, господарський договір у цьому разі є функціональним
правовим засобом реалізації державного замовлення;
- правового інструмента (засобу) децентралізованого планування господарської діяльності.
Детально ця функція врегульована ст. 20 Закону України "Про підприємства в Україні". Вона полягає
в тому, що:
а) юридичними актами планування діяльності підприємств є їхні плани виробничого і соціального
розвитку (затверджуються як локальні правові акти). Плани на перспективу розробляють
підприємства, виходячи з попиту на продукцію, роботи, послуги;
б) попит визначається двома правовими формами: державним замовленням та господарськими
договорами, які підприємства укладають із споживачами та постачальниками матеріально-технічних
ресурсів.
Таким чином, істотні умови господарських договорів є обов'язковою економічною інформацією
для складання планів підприємств.
63. Класифікація господарських договорів.
Поділ господарських договорів на певні види можна здійснити за різними критеріями:
За ознакою підстав виникнення договірних зобов'язань розрізняють:
 · Плановані договори укладаються на підставі прийнятого державного замовлення у випадках,
коли таке прийняття є обов'язковим для певних суб'єктів: державних підприємств, підприємств-
мопополістів, підприємств, які функціонують переважно на базі державної власності чи
контролюються державою;
· Регульовані договори укладаються вільно, на розсуд учасників господарських відносин.

За ознакою взаємного становища сторін у договірних відносинах господарські договори поділяють

на:
· вертикальні - укладаються між нерівноправними суб'єктами - органом господарського
керівництва та підпорядкованим йому підприємством (наприклад, державний контракт); певні умови
договору є обов'язковим для підпорядкованої сторони і не можуть корегуватися навіть із
застосуванням судової процедури (судового порядку розгляду переддоговірного спору);
· горизонтальні - укладаються між рівноправними суб'єктами; при цьому всі умови договору
сторони погоджують між собою, а у разі виникнення спору можуть звернутися до суду.
За строками дії розрізняють:
· довгострокові договори - укладаються на строк понад 5 років (наприклад, концесійні
договори, договір оренди цілісного майнового комплексу підприємства); в таких договорах
організаційні елементи переважають майнові;
· середньострокові договори - строком дії від 1 до 5 років (наприклад, договори підряду на
капітальне будівництво); організаційні елементи в подібних договорах урівноважені з майновими;
· короткострокові договори - строком дії до 1 року; в цих договорах переважають майнові
елементи;
· разові договори укладаються на одну господарську операцію, містять зазвичай лише майнові
елементи.
За сукупністю критеріїв (економічним змістом та юридичними ознаками) господарські договори
можна поділити на такі групи;
· договори на реалізацію майна (купівлі-продажу, поставки, міни/бартеру, контрактації
сільськогосподарської продукції, забезпечення електроенергією, газом, водою тощо);
· договори на передачу майна в користування (безоплатне користування майном, оренда,
лізинг);
· підрядні договори (підряд на капітальне будівництво, підряд на виконання проектно-
вишукувальних, дослідно-конструкторських та інших робіт);
· транспортні договори (перевезення вантажів, буксирування, тайм-чартеру, подачі та
забирання вагонів, експлуатації залізничної під'їзної колії та ін.);
· договори на надання послуг (фінансових, консалтингових, щодо охорони об'єктів, зберігання
майна та ін.);
· договори про спільну діяльність - договори про кооперацію, про спільну інвестиційну
діяльність, про заснування господарської організації корпоративного типу, що діє на підставі статуту
(акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою
відповідальністю, статутне господарське об'єднання) та ін.;
· засновницькі договори (договори, що відіграють роль установчого документа господарської
організації корпоративного типу - повного товариства, командитного товариства, договірних
господарських об'єднань - асоціації, корпорації).
За тривалістю застосування у сфері господарювання (підприємництва) можна виділити
· традиційні договори, що застосовуються протягом багатьох століть (договори купівлі-
продажу, підряду, про спільну діяльність, перевезення);
· новітні договори, поява яких протягом останніх двох століть викликана ускладненням
господарського життя (договір лізингу, договір факторингу, агентські договори та ін.).
За ступенем складності розрізняють
· прості договори, що містять ознаки договору одного виду (відповідно до класифікації IV); до
них належить більшість традиційних договорів, у тому числі купівлі-продажу, перевезення, підряду,
млинового найму;
· комплексні {складні) договори передбачають наявність ознак кількох вищезгаданих договорів
(договір факторингу, договір консигнації, договір лізингу, концесійний договір та ін.).
Залежно від ролі у встановленні господарських зв'язків розрізняють:
 · генеральні договори {рамочні контракти) визначають основних учасників договірних
відносин та параметри їх наступних договірних зв'язків (генпідрядні договори, договір комерційної
концесії);
· субдоговора укладаються на підставі генеральних договорів (договори субпідряду) або
рамочних контрактів (наприклад, договір комерційної субконцесії).
За ознакою можливості чи неможливості корегування умов договору
· останні можна поділити на:
· некореговані договори - одна чи дві сторони договірних відносин позбавлені можливості
корегування заздалегідь визначених умов договору; до них належать типові договори
(затверджуються Кабінетом Міністрів України чи у випадках, передбачених законом, іншим органом
державної влади) та договори приєднання (зміст договору визначається однією зі сторін без права
іншої наполягати на його зміні; наприклад, договори купівлі-продажу акцій у процесі проведення
відкритої підписки на акції);
· кореговані договори - умови договору визначаються шляхом вільного волевиявлення сторін,
які мають право на власний розсуд погодити будь-які умови договору, якщо це не суперечить
законодавству, втому числі використовуючи примірні договори, що мають рекомендаційний
характер; у разі недосягнення сторонами згоди щодо окремих умов договору, що свідчить про
виникнення переддоговірного спору, вони можуть звернутися до суду.
У разі використання при встановленні господарського зв'язку попередніх
· переговорів договірні відносини між їх учасниками оформляються за допомогою
· двох категорій договорів:
· попереднього договору, в якому фіксуються намір сторін укласти в майбутньому (не пізніше
року з моменту укладення попереднього договору - ч. 1 ст. 182 ГК) основний договір певних
параметрів (предмет та інші умови договору), зобов'язання сторін щодо проведення підготовчих дій,
спрямованих на забезпечення укладення та виконання основного договору (страхування ризиків,
підготовка відповідної документації, отримання ліцензій, інших дозволів тощо), а також
відповідальність сторін за ухилення від укладення основного договору;
· основний договір укладається на умовах та у термін, визначені попереднім договором (проте
зобов'язання сторін укласти основний договір припиняється, якщо до закінчення встановленого
терміну жодна з них не надішле іншій проект основного договору - ч. 4 ст. 182 ГК).
Залежно від домінування в господарському договорі майнових чи організаційних елементів
розрізняють:
· майнові договори: до них належать договори, в яких домінують майнові елементи (за
можливої наявності організаційних елементів, проте без переваги останніх). Переважно майновими є
більшість господарських договорів, у тому числі поставки, міни/бартеру, підрядні, банківського
обслуговування, значна частина транспортних та ін.;
· організаційні договори (ст. 186 ГК) спрямовані на забезпечення організації господарської
діяльності двох і більше учасників господарських відносин (суб'єктів господарювання), хоча і
можуть містити майнові елементи (без переваги останніх над організаційними). До таких договорів
належать засновницькі договори, договори про кооперацію, про спільну інвестиційну діяльність та
ін.
64. Зміст господарського договору
Зміст договору може визначатися на підставі вільного волевиявлення сторін, примірного
(рекомендованого сторонам змісту) або типового договору (обов'язкового змісту), договору
приєднання (що пропонується першою стороною, а друга сторона може прийняти його без змін або
відмовитися). Зміст договору, що укладається на підставі державного замовлення, повинен
відповідати цьому замовленню.
При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі: –
вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови
договору, що не суперечать законодавству; – зразкового договору, рекомендованого органом
управління суб’єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли
сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені зразковим
договором, або доповнювати його зміст; – типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів
України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не
можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови; –
договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб’єктів, коли ці
суб’єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту. Істотними є умови,
визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на
вимогу однієї зі сторін повинна бути досягнута згода. Відповідно до ч. З ст. 180 ГК України
істотними (тобто такими, які сторони зобов'язані погодити у будь-якому разі та включити у договір)
є предмет, ціна та строк дії договору. Умови про предмет у господарському договорі повинні
визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також
вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до
обов'язкових для сторін нормативних документів (державних стандартів, норм і правил, технічних
умов та інших, зазначених у статті 15 ГК), а у разі їх відсутності - в договірному порядку, з
додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.Ціна у
господарському договорі визначається в порядку, встановленому ГК України. Відповідно до статей
189-191 ГК у господарських зобов'язаннях можуть застосовуватися такі види цін:
вільні ціни (встановлюються за погодженням сторін і віддзеркалюють закріплений у ст. 627 ЦК
України принцип свободи договору); встановлення вільних цін є загальним правилом ціноутворення
в господарських зобов'язаннях, за винятком випадків обов'язкового застосування інших (насамперед
державних цін - частини 1-3 ст. 191 ГК України); сторони також, як правило, є вільними й у
визначенні (за їх згодою) у господарському договорі доплат до встановленої ціни за продукцію
(роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними
(ч.5ст. 180 ГК України);
державні ціни, в тому числі фіксовані (встановлені в твердій сумі) та регульовані (з встановленням
граничного рівня цін або граничного відхилення від державних фіксованих цін);
комунальні ціни, в тому числі фіксовані (встановлені в твердій сумі) та регульовані (зі
встановленням граничного рівня цін або граничного відхилення від фіксованих цін); застосовуються,
зокрема, у відносинах між комунальними підприємствами (ч. 4-6 ст. 191 ГК України). Умови
договору щодо ціни мають відповідати вимогам антимонопольно-конкурентного законодавства. У
разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни такою, що порушує такі вимоги,
антимопопольний орган має право вимагати від сторін зміни умови договору щодо ціни (ч. 6 ст. 180
ГК України).
Строком дії господарського договору є час, упродовж якого існують господарські зобов'язання
сторін, що виникли на основі цього договору (на зобов'язання, що виникли у сторін до укладення
ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не
передбачено інше). Крім строку дії договору (як загального строку), розрізняють проміжні договірні
строки (строки виконання окремих етапів робіт, поставки продукції тощо). Звичайними є такі умови
господарського договору, які є характерними для певного його виду, але відсутність яких у договорі
не впливає на його юридичну силу (наприклад, умови договору поставки щодо асортименту,
номенклатури товарів, що включаються в договір зазвичай за згодою сторін - ч. 2 ст. 266 ГК
України).
Універсальна модель господарського договору, що забезпечує належний захист інтересів його
сторін, передбачає необхідність включення до нього умов щодо:
· предмета договору, його кількісних та якісних характеристик;
· строку дії договору та строків його виконання;
· суми договору та ціни одиниці виміру (тони, літра, метра, штуки тощо);
· порядку виконання та порядку передачі-приймання виконання;
· порядку та форми платежів;
· відповідальності за невиконання (неналежне виконання) сторонами договірних зобов'язань;
· обставин, що виключають відповідальність сторін за невиконання (неналежне виконання)
сторонами договірних зобов'язань (форс-мажор);
· способів забезпечення належного виконання договірних зобов'язань (застава, гарантія тощо);
· порядку розгляду спорів, що випливають з господарського договору, в тому числі визначення
юрисдикційного органу, а щодо зовнішньоекономічних контрактів - країни, законодавство якої
застосовуватиметься під час розгляду спору.
Універсальні моделі господарського договору певного виду можуть передбачатися актами
рекомендаційного характеру. Так, наприклад, модель договору підряду та капітальне будівництво
міститься в Положенні про підрядні контракти в будівництві України, що було затверджене науково-
технічною радою Мінбудархі-тектури України 15 грудня 1993 р. (протокол № 9). Проте його можна
застосовувати з урахуванням сучасного стану чинного законодавства, в тому числі Загальних умов
укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві, затверджених постановою
Кабінету Міністрів України від 01.09.2005 р. № 668.
Різні моделі договорів на реалізацію товарів (договору поставки) передбачені правилами
1НКОТЕРМС, порядок застосування яких в Україні закріплений ст. 265 ГК та Указом Президента
України від 4 жовтня 1994 р. "Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних
термінів (ІНКОТЕРМС)".
65. Форма господарського договору
За ст. 181 ГК Господарський договір укладається в порядку, встановленому Цивільним кодексом
України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Частина 1 ст. 639 ЦК встановлює, що договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимо-
ги щодо форми договору не встановлені законом.
Відповідно до ст. 208 ЦК у письмовій формі належить, зокрема, вчиняти:
а) правочини між юридичними особами;
б) правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, які повністю виконуються
сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному по-
свідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової фор-
ми має наслідком їх недійсність.
Таким чином, господарські договори мають укладатися в письмовій формі.
Крім повної письмової форми допускається укладення господарських договорів у спро-
щений спосіб — шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами, радіо-
грамами, телетайпограмами тощо. Письмовою формою договору визнається також підтвердження
прийняття до виконання замовлень. Останні два способи можуть бути застосовані, якщо законом не
встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. (ЦК Стаття
207)
Кабінет Міністрів України, уповноважені Президентом України міністерства, інші центральні ор-
гани виконавчої влади можуть рекомендувати суб’єктам господарювання орієнтовні умови гос-
подарських договорів (примірні договори), а у визначених законом випадках — затверджувати
типові договори (ч. 2 ст. 179 ГК). Прикладом можуть бути Типовий договір на постачання приро-
дного газу, Типовий договір на транспортування природного газу, Типовий договір оренди дер-
жавного майна тощо.
При укладанні ряду господарських договорів застосовуються не довільні, а уніфіковані (стандар-
тні) форми договірних документів, щодо яких діють спеціальні правила їх складання і які мають точ-
но визначені офіційні назви. Зокрема, це стосується форми договорів перевезення вантажів.
Так, згідно зі ст. 6 Статуту залізниць України накладна є основним перевізним документом
встановленої форми, оформленим відповідно до Статуту та Правил перевезення вантажів і наданим
залізниці відправником разом з вантажем. Накладна є обов’язковою двосторонньою письмовою фор-
мою угоди на перевезення вантажу, яка укладається між відправником та залізницею на користь
третьої сторони — одержувача. Накладна одночасно є договором на заставу вантажу для
забезпечення гарантії внесення належної провізної плати та інших платежів за перевезення. Накладна
супроводжує вантаж на всьому шляху перевезення до станції призначення.
Виконання повітряних перевезень вантажу здійснюється на підставі договору повітряного
перевезення. Форми документів, які посвідчують цей договір, та правила їх застосування затверджує
Міністерство інфраструктури України.
Аналогічно регулюють форму договору перевезення вантажів й інші транспортні кодекси і стату-
ти. Так, на автомобільному транспорті формою договору є товарно-транспортна накладна, на вну-
трішньому водному — накладна. На морському транспорті накладною оформляються малокаботажні
перевезення вантажів. Для інших договорів морських перевезень вантажів застосовуються такі фор-
ми, як рейсовий чартер і коносамент (ст. 134 Кодексу торговельного мореплавства).
Зі змісту статей 203, 205, 215 та 639 ЦК випливає, що недотримання встановленої законом форми
договору (правочину) не тягне за собою його недійсності. Оскільки згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК договір є
укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, то недо-
тримання встановленої законом форми договору є підставою для того, щоб вважати господарський
договір неукладеним.
 66. Порядок укладення, зміни та розірвання господарських договорів
Укладання господарського договору — це зустрічні договірно-процедурні дії двох або більше су-
б’єктів господарювання щодо вироблення умов договору, які відповідають їх реальним намірам та
економічним інтересам, а також юридичне оформлення договору (надання цим умовам певної фор-
ми) як правового акта.
Особливістю господарських договорів є те, що при їх укладанні застосовуються певні техніко-
юридичні процедури, тобто порядок висловлення пропозиції укласти договір (оферти) та прийняття
її (акцепту) значною мірою формалізований.

Порядок (процедура) укладання господарського договору поділяється на ряд стадій, на ко-

жній з яких відповідна сторона має вчинити певні дії, встановлені законом.
1-ша стадія — надсилання пропозиції укласти договір(оферта). Згідно з ч. 1 ст. 641 ЦК пропо-
зицію укласти договір (оферту) може зробити кожна зі сторін майбутнього договору, відтак проект
договору може бути запропонований будь-якою зі сторін.
У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох
примірниках.
Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зро-
била, вважати себе зобов’язаною у разі її прийняття.
2-га стадія — прийняття пропозиції укласти договір (акцепт). Сторона, яка одержала проект дого-
вору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог і повертає один примірник
договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк
після одержання договору.
Особливістю процедури укладання господарських договорів є наявність у ній проміжної стадії —
оформлення і врегулювання розбіжностей, що виникли між сторонами майбутнього договору.
Як зазначалося, ГК, крім загального для всіх господарських договорів порядку укладання
господарських договорів, містить і певні особливості їх укладання:
а) залежно від виду договору:
Угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо) не визнається попереднім договором і не по-
роджує юридичних наслідків;
— організаційно-господарські договори ( ст. 186 ГК). Договірне оформлення організаційно-гос-
подарських зобов’язань може здійснюватися учасниками господарських відносин як на основі віль-
ного волевиявлення сторін, так і на основі примірних договорів, якщо укладання таких договорів
передбачено відповідними нормативно-правовими актами. Спрощений спосіб укладання ор-
ганізаційно-господарських договорів не допускається;
б) залежно від підстав укладання:
— державні контракти (ст. 183 ГК). Договори за державним замовленням укладаються між
визначеними законом суб’єктами господарювання — виконавцями державного замовлення та дер-
жавними замовниками, що уповноважені від імені держави укладати договори (державні контракти),
в яких визначаються господарські зобов’язання сторін та регулюються відносини замовника з вико-
навцем щодо виконання державного замовлення.
Укладення сторонами договору за державним замовленням (державного контракту) кладається в
порядку, встановленому Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених.
Державний контракт укладається шляхом підписання сторонами єдиного документа.
Ухилення від укладення договору за державним замовленням є порушенням господарського зако-
нодавства і тягне за собою відповідальність, передбачену ГК та іншими законами. Спори, пов’язані з
укладенням договору за державним замовленням, в тому числі при ухиленні від укладення договору
однієї або обох сторін, вирішуються в судовому порядку.
Виконавець державного замовлення звільняється від обов’язку укладення державного контракту
на умовах, визначених державним замовленням, у разі визнання в судовому порядку державного
замовлення недійсним;
— договори, що укладаються на основі вільного волевиявлення сторін, примірних і типових
договорів (ст. 184 ГК). При укладенні такого господарського договору проект договору може бути
розроблений за ініціативою будь-якої зі сторін у строки, погоджені самими сторонами.
 Укладення договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватися у спрощений спо-
сіб або у формі єдиного документа, з додержанням загального порядку укладення договорів.
— попередні договори (ст. 182 ГК). За попереднім договором суб’єкт господарювання зобов’язу-
ється у певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору, уклас-
ти основний господарський договір на умовах, передбачених попереднім договором.
Попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші істо-
тні умови основного договору. До укладення попередніх договорів не застосовується загальний по-
рядок укладення господарських договорів.
У разі якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект договору від іншої сторо-
ни, ухиляється від укладення основного договору, друга сторона має право вимагати укладення тако-
го договору в судовому порядку.
Зобов’язання укласти основний договір, передбачене попереднім договором, припиняється, якщо
до закінчення строку, в який сторони мають укласти основний договір, одна зі сторін не надішле про-
ект такого договору другій стороні.
Відносини щодо укладення попередніх договорів регулюються ЦК з урахуванням особливостей,
передбачених ГК.
Укладення господарських договорів на основі примірних і типових договорів повинно здійсню-
ватися з додержанням умов, передбачених ст. 179 ГК, не інакше як шляхом викладення договору у
вигляді єдиного документа, оформленого згідно з вимогами ст. 181 ГК та відповідно до правил,
встановлених нормативно-правовими актами щодо застосування примірного або типового договору;
— договори, що укладаються за рішенням суду (ст. 187 ГК). Спори, що виникають при
укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обо-
в’язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Iнші
переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду, у разі якщо це передбачено угодою сто-
рін або якщо сторони зобов’язані укласти певний господарський договір на підставі укладеного між
ними попереднього договору.
День набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору,
вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не
визначено інше;
в) залежно від місця укладання договору(ст. 185 ГК).
До укладення господарських договорів на біржах, оптових ярмарках, публічних торгах застосову-
ються загальні правила укладення договорів на основі вільного волевиявлення, з урахуванням нор-
мативно-правових актів, якими регулюється діяльність відповідних бірж, ярмарків та публічних тор-
гів.
За загальним правилом, встановленим ст. 188 ГК, зміна та розірвання господарських догово-
рів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.
Виходячи з цього, сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, по-
винна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.
Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний
строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду.
У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання
відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має
право передати спір на вирішення суду.
Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або ро-
зірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не
встановлено за рішенням суду.

67. Особливості укладення попередніх договорів

За регулятивними функціями розрізняють:
попередній й основний господарський договір..
Попередній договір визначає умови, на яких сторони зобов'язуються певний рядок, але не пізніше
з укладення договору, укласти про основний господарський договір («договор про договір») на
умовах, передбачених попереднім договором. Такий договір є необхідним щодо тих господарських
відносин, у яких для укладення основного договору треба здійснити ряд дій, без яких його укласти
(підряд на капітальне будівництво з об'єкта). Попередній договір містить умови, що дозволяють
визначити предмет, а також інші істотні умови щодо основного договору;
Попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші іс-
тотні умови основного договору. До укладення попередніх договорів не застосовується загальний по-
рядок укладення господарських договорів.
Відносини щодо укладення попередніх договорів регулюються ЦК з урахуванням особливостей,
передбачених ГК.

Стаття 182. Особливості укладання попередніх договорів

1. За попереднім договором суб'єкт господарювання зобов'язується у певний строк, але не пізніше
одного року з моменту укладення попереднього договору, укласти основний господарський договір
на умовах, передбачених попереднім договором.
2. Попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші
істотні умови основного договору. До укладення попередніх договорів не застосовується загальний
порядок укладення господарських договорів.
3. У разі якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект договору від іншої
сторони, ухиляється від укладення основного договору, друга сторона має право вимагати укладення
такого договору в судовому порядку.
4. Зобов'язання укласти основний договір, передбачене попереднім договором, припиняється,
якщо до закінчення строку, в який сторони мають укласти основний договір, одна із сторін не
надішле проект такого договору другій стороні.
Відносини щодо укладення попередніх договорів регулюються Цивільним кодексом України з
урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
6. Угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо) не визнається попереднім договором і не
породжує юридичних наслідків.
Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений
основний договір на підставі попереднього договору.
Зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не
укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із
сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.
Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у
порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений
актами цивільного законодавства.
Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо
форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі.
Сторона, яка необгрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім
договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не
встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства.
68. Електронна комерція
Закон «Про електронну комерцію» визначає організаційно-правові засади діяльності у сфері
електронної комерції в Україні, встановлює порядок вчинення електронних правочинів із
застосуванням інформаційно-комунікаційних систем та визначає права і обов’язки учасників
відносин у сфері електронної комерції.
Законодавство України у сфері електронної комерції ґрунтується на Конституції України і
складається із Цивільного і Господарського кодексів України, законів України "Про захист прав
споживачів", тощо
Електронна комерція - відносини, спрямовані на отримання прибутку, що виникають під час
вчинення правочинів щодо набуття, зміни або припинення цивільних прав та обов’язків, здійснені
дистанційно з використанням інформаційно-телекомунікаційних систем, внаслідок чого в учасників
таких відносин виникають права та обов’язки майнового характеру.
Простими словами це ведення комерції в інтернеті. Раніше товари продавали у традиційних
роздрібних магазинах, а зараз ще у мережі інтернет. Усі процеси з обміну товарів та послуг у мережі
можна назвати електронною комерцією.
 Поняття електронної комерції можна розглядати у вузькому та широкому значенні. У широкому
значенні, електронна комерція - це господарська діяльність, яка здійснюється за допомогою
інформаційно-комунікаційних технологій, та яка включає в себе не лише укладення правочинів в
електронній формі, а й передбачає електронний обмін інформацією, електронний рух капіталу,
електронну торгівлю, обіг електронних грошей, електронний маркетинг, електронний банкінг,
електронні страхові послуги тощо.
У вузькому значенні, електронну комерцію варто розглядати як процес купівлі-продажу за
допомогою інформаційно-комунікаційних технологій, результатом якого є право чин, укладений в
електронній формі.
Основні типи електронної комерції.
E-commerce ділиться на кілька загальновизнаних категорій. Ось ті з них, з якими ми найчастіше
зустрічаємося в повсякденному житті:
С2С (Consumer-to-Consumer). Схема «споживач-до-споживача». Наприклад можна привести
торговий майданчик OLX, eBay, і подібні до них, де людина, навіть якщо він не підприємець, може
виставити на продаж якусь річ.
B2B (Business-to-Business). Схема «бізнес-до-бізнесу». Її характеризує продаж оптових партій
товару від виробника дилера. Дилер віддає товар дрібним оптом інтернет-магазинах, звідки він
надходить кінцевому споживачеві. Власне, це і є третя головна категорія e-trade.
B2C (Business-to-Consumer), «бізнес-споживач». Розрахунки між онлайн-магазином і клієнтом,
покупка навчальних курсів у зареєстрованих експертів, оренда програмного забезпечення - будь-яка
роздрібна угода між юридичним і фізичним особами.
E2E (Exchange-to-Exchange), «біржа-к-біржі». В Інтернеті термін E2E використовується для
позначення обміну інформацією або угод між веб-сайтами, які самі служать в якості бірж або
брокерів для обміну товарами і послугами між підприємствами. Простий приклад: транзакція з
електронного гаманця на банківську карту. E2E можна розглядати як форму B2B.
G2C (Government-to-Citizens), «уряд-к-громадянам». Так само як оплата податків, комунальних
послуг, ліцензій, і так далі. Також громадяни отримують необхідну державну інформацію, що вже не
можна назвати електронною комерцією.

70. Функції та підстави господарсько-правової відповідальності.

Господарська відповідальність – це несприятливі майнові чи адміністративно-управлінські
наслідки, які настають для суб’єкта господарювання у випадку невиконання чи неналежного
виконання ним вимог господарського договору або господарського законодавства.
Господарсько-правова відповідальність — це майново-організаційні за змістом і юридичні за
формою заходи впливу на економічні інтереси учасників господарських правовідносин у разі вчинення
ними господарського правопорушення.
Функції господарсько-правової відповідальності — це напрямки її дії, той господарський
результат, що настає в результаті застосування господарсько-правової відповідальності.
Функції господарсько-правової відповідальності:
1) загальні функції:
- попереджувально-стимулююча функція господарсько-правової відповідальності (як і будь-
якої юридичної) проявляється в тому, що не лише застосування господарсько-правової
відповідальності, а й сама загроза її застосування примушує учасників господарських правовідносин
(насамперед суб’єктів господарювання) діяти правомірно, аби уникнути негативних наслідків в
результаті застосування такої відповідальності;
- штрафна функція (функція покарання за вчинене правопорушення) незначною мірою
характерна для господарсько-правової відповідальності, хоча в певних випадках відіграє значну роль
(сплата штрафної неустойки, яка передбачає і сплату суми неустойки, і повного відшкодування
збитків; в окремих випадках це можуть бути господарсько-адміністративні штрафи за заборонені
законом дії у сфері економічної конкуренції, якщо вони створили лише загрозу обмеження
конкуренції на ринку, не завдавши шкоди її учасникам);
2) спеціальні функції:
 – компенсаційно-відновлювальна функція — як провідна (на наш погляд) в системі функцій
полягає у відновленні порушеного правопорядку й усуненні наслідків неправомірної поведінки
суб’єкта господарювання;
– сигналізаційна функція — проявляється в тому, що застосування до суб’єкта господарювання
господарсько-правової відповідальності с сигналом для нього про необхідність поліпшення своєї
роботи з метою уникнення в майбутньому втрат від застосування такої відповідальності, а для
контрагентів такого господарюючого суб’єкта — сигналом про необхідність зважити доцільність
продовження з ним договірного зв’язку або розірвання існуючого.
– інформаційна функція полягає в інформуванні учасників господарського життя про негаразди
в діяльності їх партнерів (якщо до останніх застосовуються господарсько-правові санкції
контролюючими органами, контрагентами тощо), а відтак - в доцільності корегування своїх відносин
з ними.
Підстави виникнення господарсько-правової відповідальності.
Як і будь-яка інша юридична відповідальність, господарськоправова відповідальність ґрунтується
на певних правових підставах.
Це, по-перше, нормативні підстави, тобто сукупність норм права про відповідальність учасників
господарських відносин.
Другою правовою підставою є господарська правосуб’єктність правопорушника (боржника) і
потерпілого (кредитора).
Сторонами правовідносин щодо застосування відповідальності цього виду можуть бути суб’єкти
господарювання, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарсь-
кою компетенцією, а також інші учасники господарських відносин (ч. 1 ст. 2; ч. 1 ст. 216 ГК).
Третя підстава називається юридико-фактичною. Вона встановлена ч. 1 ст. 218 ГК.
Групи підстав господарсько-правової відповідальності:
1) юридичні;
2) фактичні.
Юридичні підстави - той правовий документ, що характеризує певну поведінку суб’єкта
господарювання як протиправну і передбачає за неї форму і розмір відповідальності: такими
підставами в господарському праві є закон і договір.
Фактичні підстави - це ті життєві ситуації, що характеризуються законом або договором як
неправомірні.
Притягнення до відповідальності можливе за наявності фактичних підстав — протиправних дій
суб`єкта господарювання, які порушують права та законні інтереси інших осіб.
Фактична протиправність дій порушника виявляється за таких умов:
-наявність факту господарського правопорушення;
-протиправність дії правопорушника;
-причинний зв’язок між протиправною дією і порушенням;
-вина правопорушника.
Перших три умови складають об’єктивну сторону правопорушення, четверта умова є
суб’єктивною стороною.
Наявність шкоди. Наявність факту господарського правопорушення, який супроводжується
спричиненням шкоди (або без такої, що буває рідше).
Шкода буває майнова або немайнова. Майнова шкода – це така шкода, яка реалізується для особи
у негативних майнових наслідках. Немайнова шкода виникає, наприклад, у випадку приниження
честі чи гідності особи (моральна шкода).
Протиправність дії. Саме тоді і виникає відповідальність, коли дія або бездіяльність, вчинені
всупереч вимог правової норми чи договору. У випадках, коли договір не містить правил виконання
зобов’язань, правопорушення виникає внаслідок невиконання/неналежного виконання норм
відповідного законодавчого акту.
Причинний зв’язок як умова відповідальності. Для того, щоб визнати особу відповідальною,
наприклад, у цивільно-правовому зобов’язанні, необхідно, щоб шкода кредитора була результатом
саме її дій або бездіяльності. При цьому умовою покладання відповідальності є закономірний і
очевидний характер зв’язку між діями чи бездіяльністю боржника і шкодою кредитора. Випадкові
наслідки невиконання зобов’язання, які з необхідністю не пов’язані із поведінкою боржника, не
можуть слугувати підставами для покладення на боржника відповідальності.
 Вина як умова відповідальності. В теорії цивільного права прийнято вважати, що вина – це
психічне ставлення особи у формі умислу або необережності до своєї протиправної дії (чи
бездіяльності) та її результату.
Умисел – таке ставлення особи до своєї протиправної поведінки, коли ця особа передбачає
шкідливі наслідки свої протиправних діянь (дій чи бездіяльності) та бажає їх настання або ставиться
до настання шкідливих наслідків байдуже.
Необережність – таке ставлення особи до своєї протиправної поведінки, коли особа передбачає
шкідливі наслідки своєї протиправної поведінки, не бажає їх настання, однак або без достатніх
підстав легковажно гадає їх відвернути, або коли особа не передбачає шкідливих наслідків своєї
протиправної поведінки, але за обставинами справи повинна була б їх передбачити. У договірних
зобов’язаннях необережність виявляється тоді, коли особа бажає виконати вимоги договору, однак не
докладає до цього належних зусиль.
Для притягнення до господарської відповідальності підставою є вина як у формі умислу, так і у
формі необережності.
Стаття 218. Підстави господарсько-правової відповідальності
1. Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене
ним правопорушення у сфері господарювання.
2. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання
господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не
доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського
правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання
за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не
доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили,
тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не
вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника,
відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника
необхідних коштів.

Сукупність (склад) чотирьох названих умов (факт господарського порушення, наслідок

протиправної поведінки, причинний зв’язок, вина правопорушника) утворює юридично-фактичні
підстави господарсько-правової відповідальності. Для застосування майнової відповідальності у ви-
гляді відшкодування збитків необхідна наявність усіх чотирьох умов, тоді як для застосування не-
устойки (штрафу, пені), оперативно-господарських та адміністративно-господарських санкцій досить
лише одного з них: факту господарського правопорушення.
Стаття 219. Межі господарсько-правової відповідальності. Зменшення розміру та звільнення
від відповідальності
1. За невиконання або неналежне виконання господарських зобов'язань чи порушення правил
здійснення господарської діяльності правопорушник відповідає належним йому на праві власності
або закріпленим за ним на праві господарського відання чи оперативного управління майном, якщо
інше не передбачено цим Кодексом та іншими законами.
2. Засновники суб'єкта господарювання не відповідають за зобов'язаннями цього суб'єкта, крім
випадків, передбачених законом або установчими документами про створення даного суб'єкта.
Наприклад, учасники товариства з додатковою відповідальністю у разі недостатності майна това-
риства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами одна-
ково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників (ч. 4 ст. 80 ГК); учасники повного товариства
несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном (ч. 5
ст. 80 ГК); таку ж відповідальність несуть і повні учасники командитного товариства (ч. 6 ст. 80 ГК).
Iнший приклад: об’єднання підприємств не відповідає за зобов’язаннями його учасників, а під-
приємства-учасники не відповідають за зобов’язаннями об’єднання, якщо інше не передбачено уста-
новчим договором або статутом об’єднання (ч. 4 ст. 123 ГК).
3. Якщо правопорушенню сприяли неправомірні дії (бездіяльність) другої сторони зобов'язання,
суд має право зменшити розмір відповідальності або звільнити відповідача від відповідальності.
4. Сторони зобов'язання можуть передбачити певні обставини, які через надзвичайний характер
цих обставин є підставою для звільнення їх від господарської відповідальності у випадку порушення
зобов'язання через дані обставини, а також порядок засвідчення факту виникнення таких обставин.
 Очевидно, що тут ідеться про обставини непереборної сили (форс-мажорні обставини). Крім того,
відповідно до ст. 617 ЦК особа, яка порушила зобов’язання, звільняється від відповідальності, якщо
вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку. Проте згідно з ЦК не вважається випад-
ком, зокрема, недодержання своїх обов’язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів,
потрібних для виконання зобов’язання, відсутність у боржника необхідних коштів.
71. Поняття та класифікація господарських санкцій.
Господарська-правова відповідальність учасників господарських відносин за правопорушення
у сфері господарювання передбачає застосування до правопорушників господарських санкцій на
підставах і в порядку, передбачених ГК, іншими законами або договором (ст. 216 ГКУ).
Застосування господарсько-правової відповідальності у вигляді господарських санкцій
повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі
відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та
забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.
Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері
господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або
правові наслідки.
Види господарських санкцій:

відшкодування збитків;

 штрафні санкції;

 оперативно-господарські санкції,

 адміністративно-господарські санкції.

Відшкодування збитків – це поновлення учасником господарських відносин прав або

законних інтересів суб'єкта, які були порушені в процесі виконання господарських зобов'язань або
установлених вимог щодо здійснення господарської діяльності (ст. 224 ГКУ).
Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження
її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного
виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою
стороною.
До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське
правопорушення, включаються:

вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до
вимог законодавства;

 додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових

робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків
внаслідок порушення зобов'язання другою стороною;

 неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків,

мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною;

 матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Штрафні санкції – це господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня),
яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правші здійснення
господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (ст
230 ГКУ).
 Згідно ст. 231 ГКУ щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних
санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається. Це випадки коли хоча б одна із сторін
відноситься до державного сектору економіки або порушення пов'язане з виконанням державного
контракту, або фінансується з Держбюджету України чи за рахунок держкредиту. Законом може бути
визначений розмір штрафних санкцій також за інші порушення окремих видів господарських
зобов'язань, зазначених у ч. 2 ст. 231 ГКУ.
У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі,
передбаченому договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або
у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно
від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). У разі
недосягнення згоди між сторонами щодо встановлення та розміру штрафних санкцій за порушення
зобов'язання спір може бути вирішений в судовому порядку за заявою заінтересованої сторони
відповідно до вимог ГКУ.
Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких
визначається обліковою ставкою Нацбанку України, за увесь час користування коштами, якщо інший
розмір відсотків не передбачено законом або договором. Розмір штрафних санкцій, що
застосовуються у внутрішньогосподарських відносинах за порушення зобов'язань, визначається
відповідним суб'єктом господарювання.
Статтею 232 ГКУ установлений порядок застосування штрафних санкцій за невиконання або
неналежне виконання зобов'язання, збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санкціями.
Законом або договором можуть бути передбачені випадки, коли:

допускається стягнення тільки штрафних санкцій;

 збитки можуть бути стягнуті у повній сумі понад штрафні санкції;

 за вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки, або штрафні санкції.

Вимогу щодо сплати штрафних санкцій за господарське правопорушення може заявити

учасник господарських відносин, права чи законні інтереси якого порушено, або уповноважений
орган, наділений господарською компетенцією.
Оперативно-господарські санкції – це заходи оперативного впливу на правопорушника з
метою припинення або попередження повторення порушень зобов'язання, що використовуються
самими сторонами зобов'язання в односторонньому порядку, які передбачено договором (ст. 235
ГКУ).
У господарських договорах сторони можуть передбачити такі види оперативно-господарських
санкцій (ст. 236 ГКУ):

у разі порушення зобов'язання зобов'язаною стороною, управнена сторона
односторонньо може відмовитися від виконання свого зобов'язання із звільненням її від
відповідальності за це (наприклад, відмовитися від оплати за зобов'язанням, яке
виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої
сторони; відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок
прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських
позичок тощо);

 у разі порушення зобов'язання зобов'язаною стороною, або повернення в

односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов'язанням, друга сторона
може відмовитись від прийняття подальшого виконання нею зобов'язання (наприклад,
списання з рахунку боржника в безакцептному порядку коштів, сплачених за неякісну
продукцію, тощо);

 у разі порушення зобов'язання зобов'язаною стороною, управнена сторона може

встановити в односторонньому порядку на майбутнє додаткові гарантії належного
 виконання зобов'язань зобов'язаною стороною, яка порушила зобов'язання: (наприклад,
зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переведення платника на попередню
оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;

 у разі порушення зобов'язання зобов'язаною стороною, управнена сторона може

відмовитись від встановлення на майбутнє господарських відносин з стороною, яка
порушує зобов'язання.

Перелік оперативно-господарських санкцій, встановлений у ч. І ст. 236 ГКУ, не є вичерпним.

Сторони можуть передбачити у договорі також інші оперативно-господарські санкції. Підставою для
застосування оперативно-господарських санкцій згідно ст. 237 ГК є факт порушення господарського
зобов'язання другою стороною.
Особливістю оперативно-господарських санкцій є те, що, на відміну від штрафних, які
накладаються виключно за рішенням суду, вони застосовуються самими сторонами в
односторонньому позасудовому порядку та без попереднього пред'явлення претензії порушнику.
Оперативно-господарські санкції можуть застосовуватися одночасно з відшкодуванням збитків та
стягненням штрафних санкцій.
Адміністративно-господарські санкції – це визначені законодавством заходи організаційно-
правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб”єктів
господарювання та ліквідацію його наслідків (ст. 238 ГКУ).
Такі санкції застосовуються уповноваженими органами державної влади, органами місцевого
самоврядування, судом, правоохоронними органами наділені господарською компетенцією щодо
здійснення контролю за господарською діяльністю суб”єктів господарювання.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх
повноважень та у порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб'єктів
господарювання такі адміністративно-господарські санкції:
1.
вилучення прибутку (доходу);

2. адміністративно-господарський штраф;

3. стягнення зборів (обов'язкових платежів);

4. застосування антидемпінгових заходів;

5. припинення експортно-імпортних операцій;

6. застосування індивідуального режиму ліцензування на умовах та в порядку,

визначених законом;

7. зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання певних

видів господарської діяльності;

8. анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання окремих видів

господарської діяльності;

9. обмеження або зупинення діяльності суб'єкта господарювання;

10. ліквідація суб’єкта господарювання;

11. інші адміністративно-господарські санкції, встановлені цим Кодексом та іншими

законами.
72. Підстави та порядок застосування господарсько-правових санкцій.
 Як і будь-яка інша юридична відповідальність, господарськоправова відповідальність ґрунтується
на певних правових підставах.
Це, по-перше, нормативні підстави, тобто сукупність норм права про відповідальність учасників
господарських відносин.
Другою правовою підставою є господарська правосуб’єктність правопорушника (боржника) і по-
терпілого (кредитора). Сторонами правовідносин щодо застосування відповідальності цього виду мо-
жуть бути суб’єкти господарювання, органи державної влади та органи місцевого самоврядування,
наділені господарською компетенцією, а також інші учасники господарських відносин (ч. 1 ст. 2; ч. 1
ст. 216 ГК).
Третя підстава називається юридико-фактичною. Вона встановлена ч. 1 ст. 218 ГК, згідно з якою
підставою господарсько-правової відповідальності учасника господар[1]ських відносин є вчинене
ним правопорушення у сфері господарюван[1]ня. Це можуть бути протиправні дії або бездіяльність
особи — господарського правопорушника, що порушують права і законні інтереси потерпілої особи
(кредитора) чи заважають їх реалізації.
Ця підстава складається з чотирьох елементів, які в теорії права називаються умовами господарсь-
ко-правової відповідальності:
факт господарського порушення, тобто порушення норми закону, умови договору, державного ко-
нтракту тощо, внаслідок чого завдаються збитки або інша шкода майновим правам та інтересам поте-
рпілого (кредитора). Господарське порушення є наслідком протиправної поведінки господарського
порушника. Така умова визначається у господарському праві в широкому розумінні. Це може бути як
дія, так і бездіяльність, що порушують правову норму, планове завдання, умови договору тощо; збит-
ки, завдані порушенням господарського зобов’язання або установлених вимог щодо здійснення гос-
подарської діяльності; причинний зв’язок між протиправною поведінкою порушника і завданими по-
терпілому збитками. Йдеться про так званий причинно-необхідний зв’язок, коли протиправна дія чи
бездіяльність є об’єктивною причиною такого наслідку, як збитки або інша шкода, завдані потерпіло-
му (кредиторові). Цей зв’язок необхідно доводити відповідними до[1]казами; вина правопорушника
— учасника господарських відносин.
Це негативне суб’єктивне ставлення правопорушника до прав і законних ін[1]тересів потерпілого.
При цьому слід мати на увазі застереження закону, згідно з яким учасник господарських відносин
відповідає за невико[1]нання або неналежне виконання господарського зобов’язання чи пору[1]шен-
ня правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від ньо-
го заходів для недопущення господар[1]ського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено за-
коном або договором, суб’єкт господарювання за порушення господарського зобо[1]в’язання несе го-
сподарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов’язання вияви-
лося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за
да[1]них умов здійснення господарської діяльності.
Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов’язань контрагентами право-
по[1]рушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов’язання товарів, відсутність у бор-
жника необхідних коштів (ч. 2 ст. 218 ГК). Сукупність (склад) чотирьох названих умов утворює юри-
дично[1]фактичні підстави господарсько-правової відповідальності. Для застосування майнової від-
повідальності у вигляді відшкоду[1]вання збитків необхідна наявність усіх чотирьох умов, тоді як
для за[1]стосування неустойки (штрафу, пені), оперативно-господарських та адміністративно-госпо-
дарських санкцій досить лише одного з них: фак[1]ту господарського правопорушення. Стаття 219
ГК встановила межі господарсько-правової відпові[1]дальності, а також випадки, в яких розмір від-
повідальності учасника господарських відносин може бути зменшено або такий суб’єкт може бути
звільнений від відповідальності.
За загальним правилом (ч. 1 ст. 219 ГК) за невиконання або неналежне виконання господарських
зобов’язань чи порушення правил здійснення господарської діяльності правопорушник відповідає
належним йому на праві власності або закріпленим за ним на праві господарського відання чи опера-
тивного управління майном, якщо інше не передбачено ГК та іншими законами. Засновники суб’єкта
господарювання не відповідають за зобов’язаннями цього суб’єкта, крім випадків, передбачених за-
коном або установчими документами про створення даного суб’єкта. Наприклад, учасники товарист-
ва з додатковою відповідальністю у разі недостатності майна товариства несуть додаткову солідарну
відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу ко-
жного з учасників (ч. 4 ст. 80 ГК); учасники повного товариства несуть додаткову солідарну відпові-
дальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном (ч. 5 ст. 80 ГК); таку ж відповідальність
несуть і повні учасники командитного товариства (ч. 6 ст. 80 ГК). Iнший приклад: об’єднання під-
приємств не відповідає за зобов’язаннями його учасників, а підприємства-учасники не відповідають
за зобов’язаннями об’єднання, якщо інше не передбачено установчим договором або статутом об’єд-
нання (ч. 4 ст. 123 ГК). Згідно з ч. 3 ст. 219 ГК суд має право зменшити розмір відповідальності або
звільнити відповідача від відповідальності, якщо правопорушенню сприяли неправомірні дії (бездія-
льність) другої сторони зобов’язання. Частиною 4 ст. 219 ГК встановлено, що сторони зобов’язання
можуть передбачити певні обставини, які через надзвичайний характер цих обставин є підставою для
звільнення їх від господарської відповідальності у випадку порушення зобов’язання через дані обста-
вини, а також порядок засвідчення факту виникнення таких обставин. Очевидно, що тут ідеться про
обставини непереборної сили (форс-мажорні обставини). Крім того, відповідно до ст. 617 ЦК особа,
яка порушила зобов’язання, звільняється від відповідальності, якщо вона доведе, що це порушення
сталося внаслідок випадку. Проте згідно з ЦК не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх
обов’язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобо-
в’язання, відсутність у боржника необхідних коштів. Статті 220 і 221 ГК передбачають окремі випад-
ки відповідальності боржника і кредитора за неналежне виконання зобов’язань (у вигляді відшкоду-
вання збитків), що полягає в порушенні строку виконання, та інші правові наслідки такого простро-
чення (відмова кредитора від прийняття виконання, що втратило для нього інтерес; відстрочення ви-
конання на строк прострочення кредитора).
ГКУ - Стаття 237. Підстави та порядок застосування оперативно-господарських санкцій
1. Підставою для застосування оперативно-господарських санкцій є факт порушення
господарського зобов'язання другою стороною. Оперативно-господарські санкції застосовуються
стороною, яка потерпіла від правопорушення, у позасудовому порядку та без попереднього
пред'явлення претензії порушнику зобов'язання.
2. Порядок застосування сторонами конкретних оперативно-господарських санкцій визначається
договором. У разі незгоди з застосуванням оперативно-господарської санкції заінтересована сторона
може звернутися до суду з заявою про скасування такої санкції та відшкодування збитків, завданих її
застосуванням.
3. Оперативно-господарські санкції можуть застосовуватися одночасно з відшкодуванням збитків
та стягненням штрафних санкцій.

73. Оперативно-господарські санкції: види, порядок застосування.

Одним з видів санкцій, що традиційно застосовуються за порушення господарських зобов’язань, є
оперативно-господарські санкції, правові засади застосування яких значно зміцнилися з прийняттям
ГК.
Як встановлено ч. 1 ст. 235 ГК, за порушення господарських зобов’язань до суб’єктів господарю-
вання та інших учасників господарських відносин можуть застосовуватися оперативно-господарсь-
кі санкції — заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попер-
едження повторення порушень зобов’язання, що використовуються самими сторонами зобов’язання
в односторонньому порядку.
Отже, головна особливість застосування оперативно-господарських санкцій полягає у застосу-
ванні їх самими сторонами без звернення до судових або інших уповноважених органів, і без згоди
іншої сторони зобов’язання. До суб’єкта, який порушив господарське зобов’язання, можуть бути зас-
тосовані лише ті оперативно-господарські санкції, застосування яких передбачено договором.
Друга особливість полягає в тому, що оперативно-господарські санкції застосовуються незалежно
від вини суб’єкта, який порушив господарське зобов’язання.
Відповідно до ч. 1 ст. 236 ГК сторони можуть передбачати у господарських договорах викорис-
тання таких видів оперативно-господарських санкцій:
1) одностороння відмова від виконання свого зобов’язання управненою стороною, із звільненням її
від відповідальності за це — у разі порушення зобов’язання другою стороною. Це може бути:
· відмова від оплати за зобов’язанням, яке виконано неналежним чином або достроково вико-
нано боржником без згоди другої сторони;
· відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення вис-
тавлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо;
 2) відмова управненої сторони зобов’язання від прийняття подальшого виконання зобов’язання,
порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором
за зобов’язанням (списання з рахунку боржника в безакцентному порядку кош- тів, сплачених за
неякісну продукцію, тощо);
3) встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного вико-
нання зобов’язань стороною, яка порушила зобов’язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, пос-
луг), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після пер-
евірки їх якості тощо;
4) відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобо-
в’язання.
Перелік оперативно-господарських санкцій, встановлений у ч. 1 ст. 236 ГК, не є вичерпним. Стор-
они можуть передбачити у договорі також інші оперативно-господарські санкції.
Підставою для застосування оперативно-господарських санкцій є факт порушення господарсько-
го зобов’язання другою стороною. Оперативно-господарські санкції застосовуються стороною, яка
потерпіла від правопорушення, у позасудовому порядку та без попереднього пред’явлення претензії
порушнику зобов’язання.
Порядок застосування сторонами конкретних оперативно-господарських санкцій визначається до-
говором. У разі незгоди з застосуванням оперативно-господарської санкції заінтересована сторона
може звернутися до суду з заявою про скасування такої санкції та відшкоду- вання збитків, завданих
її застосуванням. Оперативно-господарські санкції можуть застосовуватися одно- часно з відшкоду-
ванням збитків та стягненням штрафних санкцій.
74. Відшкодування збитків у сфері господарювання.
Відшкодування збитків як вид відповідальності різнобічно врегульоване законом.
По-перше, визначено юридичні підстави застосування цього виду відповідальності: «Учасник гос-
подарських відносин, який порушив господарське зобов’язання або установлені вимоги щодо здійс-
нення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб’єкту, права або зако-
нні інтереси якого порушено» (ч. 1 ст. 224 ГК).
По-друге, визначено види втрат управненої сторони, які визначаються як збитки. Це: а) витрати,
зроблені управненою стороною;
б) втрата або пошкодження її майна;
в) не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобо-
в’язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною (ч. 2 ст. 224
ГК).
Згідно з ч. 1 ст. 225 ГК до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила
господарське правопорушення, включаються:
— вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог зако-
нодавства;
— додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб’єктам, вартість додаткових робіт, до-
датково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення
зобов’язання другою стороною;
— неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право ро-
зраховувати у разі належного виконання зобов’язання другою стороною;
— матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.
По-третє, встановлено певні вимоги щодо визначення розміру збитків: при визначенні розміру
збитків, якщо інше не передбачено законом або договором, враховуються ціни, що існували за міс-
цем виконання зобов’язання на день задоволення боржником у добровільному порядку вимоги стор-
они, яка зазнала збитків, а у разі якщо вимогу не задоволено у добровільному порядку, — на день по-
дання до суду відповідного позову про стягнення збитків.
Сторони господарського зобов’язання мають право за взаємною згодою заздалегідь
визначити погоджений розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, у твердій сумі або у вигляді
відсоткових ставок залежно від обсягу невиконання зобов’язання чи строків порушення зобов’язання
сторонами. Кабінетом Міністрів України можуть затверджуватися методики визначення розміру
відшкодування збитків у сфері господарювання.
Умови і порядок відшкодування збитків встановлені ст. 226 ГК, відповідно до якої учасник госпо-
дарських відносин, який вчинив господарське правопорушення, зобов’язаний вжити необхідних
заходів щодо запобігання збиткам у господарській сфері інших учасників господарських відносин
або щодо зменшення їх розміру, а у разі якщо збитків завдано іншим суб’єктам, — зобов’язаний
відшкодувати на вимогу цих суб’єктів збитки у добровільному порядку в повному обсязі, якщо зако-
ном або договором сторін не передбачено відшкодування збитків в іншому обсязі.
Сторона господарського зобов’язання позбавляється права на відшкодування збитків, у разі
якщо вона була своєчасно попереджена другою стороною про можливе невиконання нею зобо-
в’язання і могла запобігти виникненню збитків своїми діями, але не зробила цього, крім випадків,
якщо законом або договором не передбачено інше. Не підлягають відшкодуванню збитки, завдані пр-
авомірною відмовою зобов’язаної сторони від подальшого виконання зобов’язання.
Відшкодування збитків застосовується як майнова санкція, виходячи з аналізу відповідних с-
татей ГК та інших нормативно-правових актів:
· у відносинах купівлі-продажу між суб’єктами господарювання. Якщо проданий товар
неналежної якості, покупець як один з альтернативних варіантів може вимагати відшкодування витр-
ат на усунення недоліків товару (ч. 1 ст. 678 ЦК);
· у відносинах комерційного посередництва (агентської діяльності);
· за невиконання або неналежне виконання зобов’язань за договором підряду на капітальне бу-
дівництво винна сторона сплачує штрафні санкції, а також відшкодовує другій стороні збитки в сумі,
не покритій штрафними санкціями, якщо інший порядок не встановлено законом (ч. 1 ст. 322 ГК).
75. Адміністративно-господарські санкції: види, підстави застосування.
Регулюються окремою главою ГК – 27. Особливості застосування цих санкцій, як випливає зі зміс-
ту ст. 238 ГК, полягають у тому, що:
а) підставою їх застосування є порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення
господарської діяльності;
б) ці санкції застосовуються лише до суб’єктів господарювання (а не до всіх учасників господарс-
ьких відносин);
в) ці санкції можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами
місцевого самоврядування;
г) ці санкції є заходами організаційно-правового або майнового характеру;
д) ці санкції спрямовані на припинення правопорушення суб’єкта господарювання та ліквідацію й-
ого наслідків;
е) ці санкції можуть бути встановлені виключно законами;
є) ці санкції можуть бути застосовані до суб’єкта господарювання протягом шести місяців з дня
виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб’єктом встановлених
законодав- чими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених
законом.
Відповідно до законодавства до суб’єктів господарювання можуть бути застосовані такі адмініс-
тративно-господарські санкції:
а) вилучення прибутку (доходу). Прибуток (доход), одержаний суб’єктом господарювання внас-
лідок порушення встановлених законодавством правил здійснення господарської діяльності, а також
суми прихованого (заниженого) прибутку (доходу) чи суми податку, несплаченого за прихований о-
б’єкт оподаткування, підлягають вилученню в дохід відповідного бюджету в порядку, встановлено-
му законом.
б) адміністративно-господарський штраф (ст. 241 ГК). Адміністративно-гос подарський штраф
— це грошова сума, що сплачується суб’єктом господарювання до відповідного бюджету у разі пору-
шення ним встановлених правил здійснення господарської діяльності. Перелік порушень, за які з су-
б’єкта господарювання стягується штраф, розмір і порядок його стягнення визначаються законами,
що регулюють податкові та інші відносини, в яких допущено правопорушення. Штраф може застосо-
вуватися у визначених законом випадках одночасно з іншими адміністративно-господарськими
санкціями .
в) вилучення майна безпосередньо не названо в переліку адміністративно-господарських санкцій,
встановлених ч. 1 ст. 239 ГК України. Разом з тим, застосування цієї санкції можливе, оскільки в
зазначеній статті йдеться і про «інші адміністративно-господарські санкції, встановлені цим Кодексо-
м та іншими законами». У чинних законах вилучення майна, як адміністративно-господарська с-
анкція, застосовується, як правило, щодо продукції (товарів), які неправомірно виготовлені або непр-
авомірно використовуються (ЗУ «Про захист від недобросовісної конкуренції», наприклад);
 г) застосування антидемпінгових, компенсаційних чи спеціальних заходів може мати місце у разі
здійснення окремими учасниками господарських відносин зовнішньоекономічної діяльності, по-
в’язаної з одержанням незаконної переваги на ринку України (здійснення дій, які визначаються зако-
ном як недобросовісна конкуренція), що завдало шкоди економіці України або спричинило загрозу
виникнення такої шкоди;
е) припинення експортно-імпортних операцій (ч. 1 ст. 245 ГК) як санкція застосовується у
випадках недобросовісної конкуренції, розміщення валютних цінностей з порушенням встановлено-
го законодавством порядку на рахунках та вкладах за межами України, а також в інших випадках,
якщо дії учасників зовнішньоекономічної діяльності завдають шкоди економіці України;
є) застосування індивідуального режиму ліцензування — це санкція, що застосовується за пору-
шення суб’єктами господарювання правил здійснення зовнішньоекономічної діяльності щодо
антимонопольних заходів, заборони недобросовісної конкуренції та інших правил, якими встановлю-
ються певні обмеження чи заборони у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності;
ж) зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання певних видів господа-
рської діяльності; анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання окремих
видів господарської діяльності; обмеження або зупинення діяльності суб’єкта господарювання.
Як встановлено ст. 246 ГК, здійснення будь-якої господарської діяльності, що загрожує життю і
здоров’ю людей або становить підвищену небезпеку для довкілля, забороняється.
з) ліквідація суб’єкта господарювання може мати місце у разі здійснення суб’єктом господарю-
вання діяльності, що суперечить закону чи установчим документам. Здійснюється на підставі ст. 247
ГКУ.
До суб’єктів господарювання можуть застосовуватися й інші адміністративно-господарські с-
анкції, встановлені ГК та іншими законами. Суб’єкт господарювання має право оскаржити до суду р-
ішення будь-якого органу державної влади або органу місцевого самоврядування щодо застосування
до нього адміністративно-господарських санкцій (ч. 1 ст. 249 ГК).
Незважаючи на виключення з ГК України ст. 243 ГК чинне законодавство містить низку норм, що
встановлюють підстави і визначають порядок застосування такої санкції, як зупинення операцій за р-
ахунками суб’єктів господарювання. Так, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 117 Бюджетного кодексу України
за порушення певних положень бюджетного законодавства застосовується така санкція, як зу-
пинення операцій з бюджетними коштами. Зупинення операцій з бюджетними коштами полягає у зу-
пиненні будь-яких операцій щодо здійснення платежів з рахунку порушника бюджетного законо-
давства (ч. 1 ст. 120 Бюджетного кодексу).