Зміни життьового світовідчуття, які є вирішальними в історії, постають у формі

генерацій. Генерація не є жменькою вищих особистостей, ані просто масою. Це

немов нове, цілісне соціальне тіло, зі своєю добірною меншиною і своєю
юрбою, закинуте в світ певною життьовою траєкторією. Генерація, динамічний
компроміс між масою та індивідом, є найважливішою концепцією історії і, так
би мовити, тим шарніром, на якому остання рухається.
Генерація є людською відміною в достеменному розумінні цього слова, як його
вживають натуралісти. Представники генерації приходять у світ, позначені
певними типовими рисами, що надають їм схожості, на противагу попередній
генерації.
Кожна генерація являє собою певну життьову висоту, з якої і сприймає
існування на свій кшталт. Якщо візьмемо еволюцію одного народу в цілому, то
кожна з його генерацій постане перед нами як одна мить її життьовості, як
пульсація її органічної потуги. Кожну генерацію можна уявити також у вигляді
біологічного набою, пущеного певної миті в простір з наперед визначеною
силою і у відповідному напрямку. Справа в тім, що генерації постають одна з
одної, тож нова стикається з формами, породженими попередньою. Таким
чином, для кожної генерації життя є процесом у двох вимірах. В одному з них
життя одержує вже пережите попередньою генерацією - ідеї, поцінування,
інституції тощо; в другому – пускається самопливом. Дух кожної генерації
залежить від рівняння, утвореного цими двома складниками, ставлення до
кожного з них більшості її індивідів.
Якщо кожна генерація позначена своїм властивим світовідчуттям, органічною
єдністю внутрішніх нахилів, то можна сказати, що кожна генерація має своє
покликання, свою історичну місію над нею тяжіє невблаганний імператив
плекати ці внутрішні паростки, перетворити довкілля згідно своєї спонтанності.
Але трапляється, що генераціям, як і індивідам, бракує іноді покликання, і вони
не виконують своєї місії. Проте наша генерація вперто не бажає прислухатись
до голосу нашого спільного призначення. Я несамохіть пересвідчився, що
навіть найкращі її представники, за ліченими винятками, заледве розуміють, що
нині західне світовідчуття робить віраж, принаймні на один квадрант.
Призначення нашої генерації не в тому, щоб бути лібералом чи реакціонером, а
в збайдужінні до цієї порохнявої дилеми. Наша генерація, якщо вона не хоче
повернутися спиною до свого власного призначення, має орієнтуватися на
загальний характер теперішньої науки, а не вдаватися в сучасну політику, яка є
анахронізмом і звичайнісіньким відгомоном конаючого світовідчуття. Від того,
що сьогодні зачинається в думці, залежить завтрашнє життя на майданах. За
всім сказаним криється припущення, що між науковими системами і
генераціями чи епохами існує внутрішній зв'язок. Ми побачили, як проблема
істини переділяла людей передніших генерацій на дві антагоністичні тенденції:
релятивізм і раціоналізм.
Кажучи, що тема нашої доби і місія сьогочасних генерацій полягає в енергійній
спробі впорядкувати світ з точки зору життя, ми наражаємось на великий
ризик. Адже вважається, що цю спробу робили вже не раз, до того ж, що
життьова точка зору є вроджена і споконвічна в людині. З дивовижною
одночасністю нова генерація всіх західних країн продукує мистецтво - музику,
малярство, поезію, яке дратує людей пе-редніших генерацій. Новочасна
традиція пропонує нам два протилежні способи запобігання антиномії між
життям та культурою. Один з них, раціоналізм, задля порятування культури
заперечує всяке значення життя. Другий, релятивізм, вдається до
протилежного: нехтує об'єктивну вартісність культури, даючи дорогу життю.
Як одне, так і друге вирішення, прийнятні для передніших генерацій, не мають
відгуку в нашому світовідчутті. Вони живуть сліпі одне до одного. Таким
чином, кожен індивід, кожна генерація, кожна епоха постає як незамінний
апарат пізнання.