Самостійна робота

Студентки групи 201 ГО

Артюх Юлії
Дисципліна: «Безпека людини». Викладач Пахомов Р.І.

1.Блискавкозахист будівель і споруд (параметри та розрахунок).

Блискавкозахист — це комплекс захисних пристроїв, призначених для забезпечення безпеки людей,
збереження будинків і споруджень, устаткування і матеріалів від можливих вибухів, руйнувань і
пожеж, що виникають від удару блискавки, а в будинках сільськогосподарських підприємств — також
для забезпечення безпеки тварин і птахів.

Блискавковідвід — пристрій, що сприймає удар блискавки і відводить її струм у землю.

Блискавковідвід забезпечує захист від прямих ударів блискавки. Захисна дія блискавковідводу
заснована на властивості блискавки уражати найбільш високі і добре заземлені металеві
спорудження. У загальному випадку блискавковідвід складається з опори, блискавкоприймача,
безпосередньо сприймаючого удар блискавки, струмовідводу, по якому струм блискавки передається
в землю, заземлювача, що забезпечує розтікання струму блискавки в землі. У деяких випадках функції
опори, блискавкоприймача і струмовідводу об’єднуються (використання труб або ферм).

З’єднання блискавкоприймачів зі струмовідводами і струмовідводів із заземлювачем повинні

виконуватися, як правило, зварюванням, а при неприпустимості вогневих робіт дозволяється
виконання болтових з’єднань з перехідним опором не більше 0,05 Ом при обов’язковому щорічному
контролі останнього перед початком грозового сезону.

Зона захисту блискавковідводу — простір, усередині якого будинок і спорудження захищене від
прямих ударів блискавки з надійністю не нижче:

зона захисту типу А — 99,5%;

зона захисту типу Б — 95%.

Захист від електростатичної індукції (вторинний прояв блискавки) здійснюється приєднанням

устаткування до заземлювача для відведення електростатичних зарядів, індукованих блискавкою, в
землю. Захист від електромагнітної індукції полягає у встановленні методом зварювання перемичок.

Зверніть увагу! Перемички встановлюються між протяжними металоконструкціями в місцях їхнього

зближення менше ніж на 10 см. Інтервал між перемичками повинен становити не більше 20 м. Це дає
змогу наведеному струму блискавки переходити з одного контуру в інший без утворення електричних
розрядів.

Захист від занесення високих потенціалів у будівлю здійснюється шляхом приєднання до

заземлювача металоконструкцій перед їх введенням у будівлю.

Необхідність виконання блискавкозахисту об’єкта від ПУБ і його рівень блискавкозахисту (РБЗ)
визначаються залежно від можливо очікуваної кількості уражень об’єкта блискавкою за рік N і
суспільного значення і тяжкості наслідків від дії блискавки.

Очікувана кількість уражень об’єкта блискавкою за рік N визначається за наступними формулами:

1. для зосереджених споруд (димові труби, вежі, башти тощо)

2. для будівель і споруд прямокутної форми

 3. для протяжного об’єкта довжиною L

де hоб – найбільша висота об’єкта, м; L – довжина об’єкта, м; S – ширина об’єкта, м; n –

щільність ударів блискавки на 1 км 2 земної поверхні за рік, визначена за даними
метеорологічних спостережень у місці розташування об’єкта, 1/(км 2 рік) .Якщо дані
спостережень відсутні, n може бути приблизно розраховано за формулою

де Тгр – середня тривалість гроз у годинах, визначена за картами інтенсивності грозової

діяльності або за середніми багаторічними (не менш ніж 10 років) даними метеостанції,
найближчої до місця знаходження об’єкта.
Примітка. Для будівель і споруд складної конфігурації як S і L розглядається ширина і довжина
найменшого прямокутника, в який може бути вписана будівля або споруда в плані.
Інтенсивність грозової діяльності характеризується середньорічною тривалістю гроз у годинах
для певної місцевості.

2. Статична електрика, виникнення та засоби захисту

Статична електрика – це сукупність явищ, що пов’язані з виникненням, накопиченням та релаксацією

вільного електричного заряду на поверхні або в об’ємі діелектричних і напівпровідникових речовин,
матеріалів та виробів. Виникнення зарядів статичної електрики є результатом складних процесів
перерозподілу електронів чи іонів при стиканні двох різнорідних тіл (речовин).

Електростатичні заряди виникають:

 при терті діелектричних тіл один об одного або об метал

(наприклад, пасові передачі);

 при переливанні, перекачуванні, перевезенні в ємностях горючих та легкозаймистих рідин;

 при транспортуванні горючих газів трубопроводом;
 при подрібненні (розбризкуванні) діелектриків;
 при переміщенні сухого запиленого повітря зі швидкістю понад 15…20 м/с;
 при інтенсивному перемішуванні, кристалізації, випаровуванні речовин і т. п.

Релаксація – одне із явищ, що спонукає виникнення статичної електрики та пов’язане із

зменшенням величини вільних електричних зарядів на поверхні й в об’ємі діелектричних і
напівпровідникових матеріалів, виробів або на ізольованих провідниках. Релаксація зарядів
відбувається в наступних формах (видах):

1) розтікання зарядів по поверхні тіла;

2) розподіл зарядів в об’ємі тіла;

3) стікання з поверхні в повітря;

4) іскрові розряди між негативними і позитивними зарядами на поверхні тіл (електростатична

іскронебезпека).

Енергію іскри між зарядженим предметом і заземлювачем визначають за

формулою

де С – ємність зарядженого статичною електрикою предмета відносно землі, Ф;

U – величина заряду між зарядженим предметом і землею, В; Q – величина заряду, Кл

Електростатична іскробезпека вважається забезпеченою, якщо в результаті вжитих заходів

виконується умова (ГОСТ 12.1.018-93)

W ≤ kWmin,

де W – максимальна енергія розрядів від статичної електрики, які можуть виникнути всередині
об’єкта, Дж; k – коефіцієнт безпеки, який вибирається із умов допустимої (безпечної) ймовірності;
у випадку неможливості визначення ймовірності приймають рівним 0,4; Wmin – мінімальна
енергія запалювання можливої на виробництві горючої суміші, Дж.

За сприятливих умов, наприклад при низькій вологості повітря, статичні заряди не лише
утворюються, а й накопичуються. Коли в результаті такого накопичення вони набудуть високого
потенціалу, то може виникнути швидкий іскровий розряд між частинами устаткування або розряд
на землю. Такий іскровий розряд за наявності горючих сумішей може спричинити вибух чи
пожежу. В цьому і полягає основна небезпека статичної електрики. Так бензол, бензин спалахують
унаслідок електростатичного розряду при різниці потенціалів до 1000 В, а більшість горючих
повітряно-пилових сумішей — до 5000 В (за умови, що іскра має достатню енергію).

Заряди статичної електрики можуть утворюватись чи передаватись (контактним або індукційним

шляхом) тілу людини. Якщо виникають іскрові розряди, то вони викликають фізіологічну дію у
вигляді уколу чи незначного поштовху, які самі по собі не є небезпечними для людини (сила
струму розряду дуже мала). Ураховуючи неочікуваність такого розряду, у людини може відбутись
рефлекторний рух, що в багатьох випадках призводить до травмування (робота на висоті, біля
рухомих незахищених частин устаткування тощо).

Захист від статичної електрики та її небезпечних проявів досягається трьома основними

способами:

1. Запобіганням виникнення та накопичення статичної електрики;

2. Прискоренням стікання електростатичних зарядів;

3. Нейтралізацією електростатичних зарядів (ГОСТ 12.4.124-83). Запобігти виникненню статичної

електрики чи зменшити її величину можна:
v заміною небезпечної технології;

v зменшенням швидкості руху речовин по трубопроводу;

v відведенням заряду шляхом зменшення питомого об’ємного та поверхневого електричного

опору;

v виготовленням поверхонь, що труться, з однорідних матеріалів. Прискоренню стікання зарядів

сприяє:

v заземлення устаткування;

v збільшення електропровідності матеріалів шляхом нанесення на їх поверхню антистатичних

добавок чи присадок;

v підвищення відносної вологості повітря.

Нейтралізація зарядів статичної електрики здійснюється внаслідок іонізації повітря

індукційними, високовольтними, радіоактивними та комбінованими нейтралізаторами
(іонізаторами).

Індукційні нейтралізатори дуже прості і широко застосовуються. Вони бувають з голками,

пилоподібні і дротяні.

Для покращення характеристик і збільшення ефективності нейтралізаторів можна

використовувати комбіновані нейтралізатори, наприклад, високовольтні і радіоактивні або
радіоактивні і індукційні.

Як засоби індивідуального захисту рекомендується використовувати антистатичні рукавички,

які виготовляють з бавовняно-паперового пористого матеріалу, просоченого сумішшю гліцерину з
водою і відтиснутого до сухого стану та антистатичне взуття (якщо підлога електропровідна).

3. Характеристика процесу горіння речовин. Види горіння.

Горіння – екзотермічна реакція окислення речовини, яка супроводжується виділенням диму та

виникненням полум'я або світінням.

Для виникнення горіння необхідна одночасна наявність трьох чинників – горючої речовини,
окисника та джерела запалювання. При цьому горюча речовина та окисник повинні знаходитися в
необхідному співвідношенні один до одного і утворювати таким чином горючу суміш, а джерело
запалювання повинно мати певну енергію та температуру, достатню для початку реакції. Горючу
суміш визначають терміном "горюче середовище".

Розрізняють два випадки виникнення горіння:

1) запалення горючої суміші при її локальному розігріванні до температури займання з наступним

стійким горінням з полум’ям;
2) одночасне нагрівання до високої температури всього об’єму горючої суміші, яка знаходиться
всередині деякого об’єму.

У процесі горіння розрізняють три основні стадії – окиснення, самозаймання та горіння.

Розрізняють такі види горіння:

1) повне – при достатній або надлишковій кількості окисника, при такому горінні виділяються
нетоксичні речовини;

2) неповне – відбувається при недостатній кількості окисника. При неповному горінні утворюються
продукти неповного згорання, серед яких єтоксичні речовини (чадний газ, водень);

3) дифузійне – горіння за умов, коли горюча речовина й окисник розділенізоною горіння, тобто
залежить від дифузії окисника (кисню) в зоні горіння;

4) кінетичне – горіння, при якому горюча речовина й повітря перемішані між собою та являють
собою найчастіше суміш газів або пилу з повітрям;

Швидкість горіння у цьому випадку не залежить від дифузії повітря, а визначається швидкістю
хімічної реакції й проявляється як вибух чи детонація.

5) гомогенне – речовини, що вступають у реакцію окиснення, мають однакові агрегатні стани.

Якщо при цьому горюча рідина та окисник не перемішані, то відбувається дифузійне горіння;

6) гетерогенне – наявне, якщо початкові речовини знаходяться в різних агрегатних станах і

присутня межа поділу фаз у горючій системі. Гетерогенне горіння, при якому одночасно
утворюються потоки горючих газоподібних речовин, є одночасно й дифузійним горінням.

Прикладом гомогенних систем можуть бути: суміш газів, рідкий розчин, індивідуальний кристал.
Прикладом гетерогенних можуть бути системи: «газ – рідина», «газ – кристал», «рідина –
кристал» тощо.

За швидкістю поширення полум’я горіння поділяється на:

1) дефлаграційне горіння – швидкість полум’я в межах декількох метрів за секунду;

2) вибухове – надзвичайно швидке хімічне перетворення, що супроводжується виділенням

значної енергії й утворенням стиснених газів, здатних виконувати механічну роботу, і
характеризується надлишковим тиском й утворенням ударної хвилі;

При вибуховому горінні швидкість полум’я досягає сотень метрів за секунду.

3) детонаційне – реакція горіння відбувається майже одночасно по всьому об’єму, при цьому
горіння поширюється з надзвичайною швидкістю, що сягає кількох тисяч метрів за секунду.

4.Самозагоряння та самозаймання речовин.

Реакція окислення є екзотермічною (тобто відбувається з виділенням тепла) і за певних умов

може самоприскорюватися. Цей процес самоприскорення реакції окислення з переходом її в
горіння називається самозайманням.
Температура самозаймання горючих речовин дуже різна. В одних вона перевищує 500'С, а в інших
приблизно дорівнює температурі навколишнього середовища, тобто температурі повітря, яку в
середньому можна прийняти у межах 0...50ºС.

Залежно від температури самозаймання усі горючі речовини умовно поділяють на дві групи: 1)
речовини, температура самозаймання яких вища за температуру навколишнього середовища; 2)
речовини, температура самозаймання яких нижча за температуру навколишнього середовища.
Речовини першої групи здатні самозайматися тільки внаслідок нагрівання їх вище температури
навколишнього середовища. Речовини другої групи можуть самозайматися без нагрівання,
оскільки навколишнє середовище вже нагріло їх до температури самозаймання. Такі речовини
становлять велику пожежну небезпеку і називаються самозаймистими, а процес їх самонагрівання
до виникнення горіння - самозайманням.

Самозаймання залежно від причин, що до нього призводять, поділяють на хімічне,

мікробіологічне, теплове.

Хімічне самозаймання виникає у результаті взаємодії речовин з киснем повітря, водою або одна з
одною. Так, більшість рослинних олій та жирів, якщо вони нанесені тонким шаром на волокнисті
або порошкоподібні матеріали, схильні до самозаймання у повітрі, оскільки містять у своєму
складі ненасичені сполуки (такі, що мають подвійні зв'язки), які здатні окислюватися і
полімеризуватися в повітрі з виділенням тепла при звичайній температурі. До самозаймання при
звичайних температурних умовах внаслідок взаємодії з киснем повітря здатні також сульфіди
заліза, білий фосфор, металоорганічні сполуки та інші речовини. Ось, наприклад, реакція
самозаймання сульфіду заліза (IV):

До групи речовин, що викликають горіння при взаємодії з водою, належать лужні метали, карбіди
кальцію та лужноземельних металів, гідриди лужних та лужноземельних металів, фосфористі
кальцій та натрій, негашене вапно, гідросульфат натрію та ін.

Лужні метали при взаємодії з водою виділяють водень і значну кількість тепла, за рахунок чого
водень самозаймається і горить разом з металом.

Самозагоряння – явище різкого збільшення швидкості екзотермічних реакцій, що призводить до

виникнення горіння речовини за відсутності джерела запалювання. Залежно від імпульсу процеси
самозагоряння підрозділяються на хімічні (внаслідок хімічних реакцій окислення речовин)
імікробіологічні (в результаті діяльності мікроорганізмів в масі якої-небудь речовини).

Самозаймання горючих речовин можливе під дією тепловипромінювання від відкритих джерел
вогню і розжарених тіл, в разі заломлення сонячних променів лінзами або скляними посудинами з
рідинами. Внаслідок цього можуть загорітися, наприклад, тканини, просочені горючими рідинами.

5. Небезпечні та шкідливі чинники пов'язані з пожежами, їх дія на людину.

До небезпечних чинників пожежі, що можуть діяти на людей та матеріальні цінності, належать:

- токсичні продукти горіння;

- вогонь;
- підвищена температура навколишнього середовища;

- дим;

- знижена концентрація кисню.

До вторинних проявів небезпечних чинників пожежі належать: уламки та частини зруйнованих

апаратів, устаткування, конструкцій; радіоактивні та токсичні речовини та матеріали, що вийшли із
зруйнованих апаратів і устаткування; небезпечні чинники вибуху, що стався внаслідок пожежі;
вогнегасні речовини тощо.

Токсичні продукти горіння

Становлять найбільшу загрозу життю людини, особливо при пожежах у будівлях. Адже в сучасних
виробничих, побутових та адміністративних приміщеннях є значна кількість синтетичних
матеріалів, що є основними джерелами токсичних продуктів горіння. Так, при горінні
пінополіуретану та капрону утворюється ціанистий водень (синильна кислота), вініпласту -
хлористий водень та оксид вуглецю, лінолеуму - сірководень та сірчистий газ і т. ін. Найчастіше
при пожежах відзначається високий вміст у повітрі оксиду вуглецю. У підвалах, шахтах, тунелях,
складах його вміст може становити від 0,15 до 1,5 %, а в приміщеннях - 0,1-0,6%.

Вибухи, витікання небезпечних речовин

Можуть бути спричинені їх нагріванням під час пожежі, розгерметизацією резервуарів та

трубопроводів з небезпечними рідинами та газами тощо. Вибухи збільшують площу горіння і
можуть призводити до утворення нових осередків пожеж. Люди, що перебувають поблизу,
можуть підпадати під дію вибухової хвилі, отримувати ураження уламками тощо.

Руйнування будівельних конструкцій

Відбувається внаслідок втрати ними несучої здатності під впливом високих температур та вибухів.
При цьому люди можуть одержати значні механічні травми, опинитися під уламками завалених
конструкцій. До того ж евакуація може бути просто неможливою через завали евакуаційних
виходів та руйнування шляхів евакуації.

Паніка

Переважно спричинюється швидкими змінами психічного стану людини, як правило,

депресивного характеру в умовах екстремальної ситуації (пожежі). Більшість людей потрапляють у
складні та неординарні умови, якими характеризується пожежа, вперше і не мають відповідної
психічної стійкості та достатньої підготовки. Коли дія чинників пожежі перевищує межу
психофізіологічних можливостей, людину може охопити панічний стан. При цьому вона втрачає
розсудливість, її дії стають неконтрольованими та неадекватними ситуації, що виникла. Паніка - це
жахливе явище, здатне призвести до масової загибелі людей.

6. Параметри пожежовибухової небезпечності речовин і матеріалів.

Відповідно до ГОСТ 12.1.044-84 оцінку пожежовибухо-небезпечності усіх речовин та матеріалів
проводять залежно від агрегатного стану: газ, рідина, тверда речовина (пил виділено в окрему групу).
Тому і показники їхньої пожежовибухонебезпечності будуть дещо різні

Перш за все визначають групу горючості даної речовини. За цим показником всі речовини та
матеріали поділяються на негорючі, важкогорючі та горючі.

Негорючі — речовини та матеріали не здатні до горіння на повітрі нормального складу. Це неорганічні

матеріали, метали, гіпсові конструкції.

Важкогорючі — це речовини та матеріали, які здатні до займання в повітрі від джерела запалювання,
однак після його вилучення не здатні до самостійного горіння. До них належать матеріали, які містять
горючі та негорючі складові частини. Наприклад, асфальтобетон, фіброліт.

Горючі — речовини та матеріали, які здатні до самозаймання, а також займання від джерела
запалювання і самостійного горіння після його вилучення. До них належать всі органічні матеріали. В
свою чергу горючі матеріали поділяються на легкозаймисті, тобто такі, які займаються від джерела
запалювання незначної енергії (сірник, іскра) без попереднього нагрівання та важкозаймисті, які
займаються від порівняно потужного джерела запалювання.

Температура спалаху — найнижча температура горючої речовини, при якій над її поверхнею
утворюються пари або гази, здатні спалахнути від джерела запалювання, але швидкість їх утворення
ще недостатня для стійкого горіння.

За температурою спалаху розрізняють:

— легкозаймисті рідини (ЛЗР) — рідини, які мають температуру

спалаху, що не перевищує 61 °С у закритому тиглі (бензин, ацетон,

етиловий спирт).

— горючі рідини (ГР) — рідини, які мають температуру спалаху

понад 61 °С у закритому тиглі або 66 °С у відкритому тиглі (мінеральні

мастила, мазут, формалін). Температура спалахування — найнижча температура речовини, при якій
вона виділяє горючі пари і гази з такою швидкістю, що після їх запалення виникає стійке горіння.

Температура самоспалахування — найнижча температура речовини, при якій відбувається різке

збільшення швидкості екзотермічних реакцій, що призводить до виникнення полум'янистого горіння
Температури спалаху та спалахування належать до показників пожежовибухонебезпечності лише
рідин та твердих речовин.

Важливими показниками, що характеризують пожежовибухо-небезпечні властивості газів, рідин та

пилу є концентраційні межі поширення полум'я (запалення). Нижня (НКМ) та верхня (ВКМ)
концентраційні межі поширення полум'я — це мінімальна та максимальна об'ємна (масова) доля
горючої речовини у суміші з даним окислювачем, при яких можливе займання (спалахування) суміші
від джерела запалювання з наступним поширенням полум'я по суміші на будь-яку відстань від
джерела запалювання.
Суміші, що містять горючу речовину нижче НКМ чи вище ВКМ горіти не можуть. Наявність областей
негорючих концентрацій речовин та матеріалів надає можливість вибрати такі умови їх зберігання,
транспортування та використання, при яких виключається можливість виникнення пожежі чи вибуху.

Значну вибухову та пожежну небезпеку становлять різноманітні горючі пиловидні речовини в

завислому стані. Залежно від значення нижньої концентраційної межі поширення полум'я пил
поділяється на вибухо- та пожежонебезпечний. При значенні НКМ менше 65 г/м3 пил є
вибухонебезпечним (пил сірки, муки, цукру), а при інших значеннях НКМ — пожежонебезпечним (пил
деревини, тютюну).

Розрізняють також нижню (НТМ) та верхню (ВТМ) температурні межі поширення полум'я газів та парів
в повітрі. НТМ та ВТМ — це такі температури речовини, за яких їх насичені пари утворюють в даному
окислювальному середовищі концентрації, рівні відповідно НКМ та ВКМ. Температурні межі
поширення полум'я використовують зокрема для вибору температурних умов зберігання рідин у тарі,
за яких концентрація насичених парів буде безпечною з точки зору пожежовибухонебезпеки. Існують
і інші показники для оцінки пожежної та вибухової небезпеки речовин та матеріалів, які визначаються
за стандартними методиками.

7. Категорії виробництв із пожежовибухової небезпеки.

Промислові виробництва поділяються на п'ять категорій (А, Б, В, Г, Д) залежно від вибухової,

вибухопожежної і пожежної небезпеки речовин, що застосовуються, і матеріалів.

Категорія А. До неї належать вибухопожежонебезпечні виробництва із застосуванням таких речовин:

горючих газів, нижня межа вибуховості яких 10% і менше; рідин з температурою спалаху парів до 28
°С включно за умови, що вказані гази і рідини можуть утворювати вибухонебезпечні суміші в об'ємі,
що перевищує 5 % об'єму приміщення; речовин, здатних вибухати і горіти при взаємодії з водою,
киснем повітря або одна з одною.

Категорія Б. До цієї категорії належать вибухопожежонебезпечні виробництва з використанням:

горючих газів, нижня межа вибуховості яких більша за 10 %; рідин з температурою спалаху пари
вищою за 28 °С до 61 °С включно; рідин, нагрітих за умов виробництва до температури спалаху і вище;
горючого пилу або волокон, нижня межа вибуховості яких 65г/м3 і менша до об'єму повітря за умови,
що вказані гази, рідини та пил можуть утворювати вибухонебезпечні суміші в об'ємі, що перевищує 5
% об'єму приміщення.

Категорія В. До неї належать пожежонебезпечні виробництва із застосуванням: рідини з

температурою спалаху парів вищою за 61°С; горючого пилу або волокна, нижня межа вибуховості
яких більша за 65 г/м3 до об'єму повітря; речовин, здатних горіти тільки при взаємодії з водою,
киснем повітря або одна з одною; твердих зго-ряємих речовин і матеріалів.

Категорія Г. Виробництва, пов'язані з обробкою вогнетривких речовин і матеріалів в гарячому,

розжареному або розплавленому стані, процес обробки яких супроводжується виділенням
променевого тепла, іскор і полум'я, спаленням або утилізацією твердих, рідких і газоподібних
речовин.
Категорія Д. Це виробництва, пов'язані з обробкою вогнетривких речовин і матеріалів в холодному
стані.

Виробничі приміщення і зовнішні установки (в яких експлуатуються електроустановки) розміщені поза

приміщенням відкрито чи під навісом за сітчастими або гратчастими огорожами.

Правилами облаштування електроустановок ПУЕ-86 підприємства поділяються за вибухонебезпекою

на класи вибухонебезпечних зон. Клас вибухонебезпечної зони, відповідно до якого добирається
енергоустаткування, визначають технологи спільно з фахівцями-електриками проектної або
експлуатуючої організації.

Вибухонебезпечна зона: приміщення чи обмежений простір в приміщенні або зовнішній установці, в

яких є або можуть утворитися вибухонебезпечні суміші.

8. Вогнестійкість будівельних конструкцій.

Технічні рішення в частині пожежної безпеки реалізуються на стадії проектування і будівництва різних
об'єктів, зокрема підприємств торгівлі і громадського харчування, баз і складів. При цьому для
зменшення небезпеки виникнення і розповсюдження пожеж важливе значення має правильний
вибір будівельних матеріалів і конструкцій. За здатністю до спалаху вони підрозділяються на три
групи: негорючі, важкогорючі і горючі.

Вогнестійкістю будівельних конструкцій називається їх здатність зберігати несучі і захисні функції в

умовах пожежі. Межа вогнестійкостібудівельної конструкції – це період часу (у годинах) від початку
випробування її дією вогню або високої температури до появи однієї з наступних ознак:

а) утворення в конструкції наскрізних тріщин;

б) підвищення температури на поверхні конструкції, яка не обігрівається, в середньому більш ніж на

160°С або в будь-якій точці цієї поверхні більш ніж на 190°С порівняно з температурою конструкції до
випробування;

в) втрата конструкцією несучої здатності.

Від ступеня займистості і межі вогнестійкості основних будівельних конструкцій залежить ступінь
вогнестійкості будівель і споруд. Всі будівлі і споруди за вогнестійкістю підрозділяються на вісім
ступенів: I, ІІ, III, ІІІа, ІІІб, IV, IVa, V.

Найвищі межі вогнестійкості основних будівельних конструкцій в будівлях і спорудах I-го ступеня
вогнестійкості; у будівлях і спорудах кожного наступного ступеня вогнестійкості вони нижчі.

Згораючі частини будівель і споруд не мають межі вогнестійкості. Ступінь вогнестійкості будівель і
споруд залежить, згідно вимог СНіП 2.01.02-85,від категорії пожежної небезпеки виробництва,
кількості поверхів і величини допустимої площі підлоги між протипожежними стінами.

Цехи і відділення виробництв категорій А і Б дозволяється розташовувати тільки в приміщеннях I і ІІ

ступеня вогнестійкості. Будівлі, наприклад, складів цукру в разі зберігання його в тарі мають бути не
нижче III, а для безтарного зберігання – не нижче ІІ ступеня вогнестійкості. Велику кількість сірників
допускається зберігати в окремих складах не нижче Ш ступеня вогнестійкості. Спиртосховища слід
розміщувати в поглиблених будівлях II ступеня вогнестійкості.
Одноповерхові складські будівлі зі стелажами заввишки від 5,5 до 25 м слід проектувати ІІ ступеня
вогнестійкості з ліхтарями або витяжними шахтами на покрівлі для видалення диму.

Особливо небезпечні та небезпечні речовини і матеріали слід зберігати в складах I або ІІ ступеня
вогнестійкості. Склади особливо небезпечнихречовин і матеріалів рекомендується розміщувати в
окремих будівлях. Малонебезпечні речовини і матеріали можна зберігати в приміщеннях всіхступенів
вогнестійкості (окрім V), безпечні – в приміщеннях або на майданчиках будь-якого типу.

Кіоски і рундуки, що встановлюються в будівлях і спорудах, повинні бути виготовлені з негорючих

матеріалів.

9.Фактори, що впливають на межу вогнестійкості будівельних конструкцій.

Технічні рішення в частині пожежної безпеки реалізуються на стадії проектування і будівництва різних
об'єктів, зокрема підприємств торгівлі і громадського харчування, баз і складів. При цьому для
зменшення небезпеки виникнення і розповсюдження пожеж важливе значення має правильний
вибір будівельних матеріалів і конструкцій. За здатністю до спалаху вони підрозділяються на три
групи: негорючі, важкогорючі і горючі.

Вогнестійкістю будівельних конструкцій називається їх здатність зберігати несучі і захисні функції в

умовах пожежі. Межа вогнестійкостібудівельної конструкції – це період часу (у годинах) від початку
випробування її дією вогню або високої температури до появи однієї з наступних ознак:

а) утворення в конструкції наскрізних тріщин;

б) підвищення температури на поверхні конструкції, яка не обігрівається, в середньому більш ніж на

160°С або в будь-якій точці цієї поверхні більш ніж на 190°С порівняно з температурою конструкції до
випробування;

в) втрата конструкцією несучої здатності.

Від ступеня займистості і межі вогнестійкості основних будівельних конструкцій залежить ступінь
вогнестійкості будівель і споруд. Всі будівлі і споруди за вогнестійкістю підрозділяються на вісім
ступенів: I, ІІ, III, ІІІа, ІІІб, IV, IVa, V.

Найвищі межі вогнестійкості основних будівельних конструкцій в будівлях і спорудах I-го ступеня
вогнестійкості; у будівлях і спорудах кожного наступного ступеня вогнестійкості вони нижчі.

Згораючі частини будівель і споруд не мають межі вогнестійкості. Ступінь вогнестійкості будівель і
споруд залежить, згідно вимог СНіП 2.01.02-85,від категорії пожежної небезпеки виробництва,
кількості поверхів і величини допустимої площі підлоги між протипожежними стінами.

Цехи і відділення виробництв категорій А і Б дозволяється розташовувати тільки в приміщеннях I і ІІ

ступеня вогнестійкості. Будівлі, наприклад, складів цукру в разі зберігання його в тарі мають бути не
нижче III, а для безтарного зберігання – не нижче ІІ ступеня вогнестійкості. Велику кількість сірників
допускається зберігати в окремих складах не нижче Ш ступеня вогнестійкості. Спиртосховища слід
розміщувати в поглиблених будівлях II ступеня вогнестійкості.
Одноповерхові складські будівлі зі стелажами заввишки від 5,5 до 25 м слід проектувати ІІ ступеня
вогнестійкості з ліхтарями або витяжними шахтами на покрівлі для видалення диму.

Особливо небезпечні та небезпечні речовини і матеріали слід зберігати в складах I або ІІ ступеня
вогнестійкості. Склади особливо небезпечнихречовин і матеріалів рекомендується розміщувати в
окремих будівлях. Малонебезпечні речовини і матеріали можна зберігати в приміщеннях всіхступенів
вогнестійкості (окрім V), безпечні – в приміщеннях або на майданчиках будь-якого типу.

Кіоски і рундуки, що встановлюються в будівлях і спорудах, повинні бути виготовлені з негорючих

матеріалів.

10. Речовини для гасіння пожеж, їх характеристика.

Вогнегасні речовини при введенні їх до зони горіння знижують швидкість горіння або повністю його
припиняють.

Вони можуть бути газоподібними (вуглекислий газ, водяна пара), рідкими (вода), твердими (сухий
пісок, земля). До вогнегасних речовин також належать азбестові, повстяні або брезентові
простирадла.

Вогнегасні речовини за принципом дії поділяють на охолоджувальні (вода), ті, що ізолюють зону
горіння від доступу кисню (порошкоподібні речовини, простирадла, піни), ті, що розбавляють горючі
рідини або зменшують вміст кисню в зоні горіння (пара, вуглекислий газ, вода) та уповільнюють
процес горіння (галоїдні вуглеводні).

Одним з найпоширеніших засобів гасіння пожежі є вода.

Вода як вогнегасна речовина має такі позитивні якості:

- доступність і низька вартість;

- велика теплоємність;

- висока транспортабельність;

- хімічна нейтральність.

Але вода має й негативні властивості. Не можна гасити водою лаки, фарби, розчинники, бензин, гас чи
дизельне пальне. Електроустановки, що перебувають під напругою, гасити водою також не можна,
оскільки вода — електропровідник.

Гасіння пожежі парою відбувається за рахунок ізоляції поверхні горіння від навколишнього
середовища. Використовують цей метод гасіння в умовах обмеженого повітрообміну, а також у
закритих приміщеннях з найнебезпечнішими технологічними процесами.

Одним із засобів пожежогасіння є піна. Піною гасять усі тверді речовини, які можна гасити водою.
Вона швидко припиняє доступ окислювача (кисню, повітря) до зони горіння і тому ефективніша за
воду.
Хімічною піною не можна гасити електрообладнання, тому що вона електропровідна. Не можна
хімічною піною також гасити натрій і калій, оскільки вони вступають у взаємодію з водою і при цьому
виділяється вибухонебезпечний водень. Хімічну піну використовують для гасіння легкозаймистих та
горючих рідин.

При нагріванні вуглекислоти швидко утворюється велика кількість газу, спостерігається збільшення
об'єму в 400—500 разів. При цьому випаровування сприяє утворенню снігу з температурою —70° С,
який інтенсивно поглинає теплоту в зоні горіння.

Вуглекислоту використовують для гасіння пожеж у приміщеннях значних площ (до 1000 м2).

Вуглекислота діє ефективно під час гасіння невеликих поверхонь горючих рідин, електричних двигунів
та установок, що перебувають під напругою. Вуглекислотою не можна гасити матеріали, що тліють.

Гасіння пожежі порошком відбувається внаслідок того, що значна кількість тепла йде на нагрів
дрібних часток порошку. Крім того, порошкова хмара припиняє доступ кисню до вогнища пожежі й
спричинює гальмування реакції горіння.

Порошки використовують для гасіння лужних металів, електроустановок, що перебувають під

напругою. Порошкові вогнегасники призначені для гасіння тих речовин, які за жодних обставин не
можна гасити водою.

Пісок є ефективним засобом гасіння невеликих кількостей розлитих паливно-мастильних матеріалів.

Гасіння відбувається внаслідок припинення доступу кисню до вогнища пожежі.

В усіх навчальних та виробничих приміщеннях мають бути засоби гасіння пожеж. Весь пожежний
інвентар повинен бути у постійній готовності до застосування.

Ручний пожежний інструмент — це інструмент для розкривання і розбирання конструкцій та

проведення аварійно-рятувальних робіт під час гасіння пожежі. До нього належать: ломи, гаки,
сокири, відра, ножиці для різання металу, арматури.

Інструмент розміщують на видному і доступному місці на пожежних щитах.

Застосування пожежного інструмента, відповідних вогнегасників вивчають на вступному і наступних

інструктажах на робочому місці.

11. Технічні засоби гасіння пожеж.

Пожежні рукави поділяються на всмоктуючі і викидні. Всмоктуючі рукави виготовляють

завдовжки 2 і 4 м, діаметром 25–125 мм з двох шарів ґуми і кількох шарів проґумованої
тканини. Щоб рукав не сплющувався внаслідок вакууму, всередині його між шарами ґуми
прокладено дротяну спіраль. На нижньому кінці рукава є сітка, що запобігає потраплянню в
насос сміття. Всмоктуючі рукави треба старанно оберігати від проколів та прорізів. Викидні
рукави призначені для подавання води від насоса, гідранта або пожежного крана до місця
пожежі. Вони бувають проґумовані і непроґумовані — з лляної тканини, яка майже не
пропускає воду (набрякає при намоканні). На кінці рукава прикріплюють металевий
пожежний ствол із змінними сприсками (соплами), які дають можливість утворювати
компактний або розпилений струмінь.

Крім пожежних автомобілів (автонасоси або автоцистерни з насосами тощо), добровільні

пожежні дружини сільськогосподарських підприємств використовують для гасіння пожеж
автобензозаправники, автогноївкорозкидачі і дощувальні установки, оснащені додатковими
простими пристроями (викидний пожежний рукав із стволом та спеціальною перехідною
гайкою або муфтою). Від вала відбору потужності трактора може працювати шестеренчастий
пожежний насос ПНШ-3. Для подавання води під час пожежі використовують монопомпи,
наприклад типу М-600 (продуктивність 600 л/хв), або ручні двоциліндрові пожеждні насоси
ПН-90, ПН-100 і ПН-120. Їх приводять у рух чотири чоловіки, які змінюються через кожні 10 хв.
Продуктивність насоса ПН-100 до 200 л/хв при 30–35 подвійних качаннях за хвилину.
Довжина струмини становить 25 м, найбільший напір — 40 м водяного стовпа, а висота
всмоктування — 7–8 м.

Мал. 2.13.1. Схема гідропульта:

1 — ручний насос; 2 — відро; 3 — викиний рукав із стволом; 4 — рукоятка

насоса

Дедалі більшого поширення на селі набуває ежектор ЭВ-200. Це

водоструминний насос. Його використовують для набирання води з
джерел, де шар води становить 5–10 см і важко застосовувати звичайні
насоси. Працюючи одночасно із звичайним насосом, ежектор збільшує висоту всмоктування,
тому його можна застосовувати для подавання води з колодязів глибиною до 20 м і при
відстані між насосом та джерелом до 100 м. Для гасіння вогнища пожежі, що почалася,
застосовують гідропульти, які обслуговує одна людина. Гідропульт-відро (мал. 2.13.1) являє
собою невеликий ручний насос 1, вміщений у відро 2 місткістю 15 л. До насоса приєднано
ґумовий викидний рукав 3 із стволом. Продуктивність гідропульта-відра 8 л/хв. Дальність
струмини до 10 м.

+Пожежі в сільських умовах часто гасять пінними ручними вогнегасниками. Піна відокремлює
поверхню, що горить, від повітря і, крім того, трохи охолоджує її. На мал. 2.13.2 показано
розріз хімічного пінного вогнегасника ВХП-10 (колишня марка ОП-5). Він складається зі
стального корпусу 1, що містить 9 л лужного розчину у воді (в основному содового), і
поліетиленового або скляного стакана 2 з кислотною сумішшю (в основному з сірчаної
кислоти і сірчанокислого окисного заліза Fе2(SO4)3, що підвищує кількість і міцність піни). Щоб
привести вогнегасник у дію, його беруть за ручку 3 однією рукою і повертають другою рукою
рукоятку вгору на 180º, внаслідок чого відкривається клапан 5. Після цього вогнегасник
перевертають догори дном і спрямовують сприск 7 на полум’я. При цьому сода взаємодіє з
кислотою і утворюється багато вуглекислого газу, який спінює вміст вогнегасника. Протягом
1 хв викидається 55 л піни на відстань 6–8 м. На відміну від старих конструкцій вогнегасник
ВХП-10 не треба вдаряти об що-небудь. Стакан з кислотною частиною заряду в ВХП-10 не
повинен розбиватися. Це запобігає засміченню сприску під час роботи вогнегасника
осколками розбитих колб з кислотною частиною заряду.
12. Вибухо - та пожежонебезпечні зони у виробничих будівлях і спорудах.
Класифікація пожежонебезпечних та вибухонебезпечних зон визначається Правилами установки
електроустановок (ПУЕ-86). Правила будови електроустановок. Електрообладнання спеціальних
установок.

Характеристика пожежо- та вибухонебезпеки може бути загальною для усього приміщення або
різною в окремих його частинах. Це також стосується надвірних установок і ділянок територій. Таким
чином, усі приміщення, або їх окремі зони, поділяються на пожежонебезпечні та вибухонебезпечні.
Залежно від класу зони здійснюється вибір виконання електроустановок таким чином, щоб під час їх
експлуатації виключити можливість виникнення вибуху або пожежі від теплового прояву
електроструму.

Пожежонебезпечна зона – це простір у приміщенні або за його межами, у якому постійно або
періодично знаходяться (зберігаються, використовуються або виділяються під час технологічного
процесу) горючі речовини, як при нормальному технологічному процесі, так і при його порушенні в
такій кількості, яка вимагає спеціальних заходів у конструкції електрообладнання під час його
монтажу та експлуатації. Ці зони в разі використання у них електроустаткування поділяються на
чотири класи:

Пожежонебезпечна зона класу П-І – простір у приміщенні, у якому знаходиться горюча рідина –
ридина, що має температуру спалаху, більшу за +61 оС.

Пожежонебезпечна зона класу П-ІІ – простір у приміщенні, у якому можуть накопичуватися і

виділятися горючий пил або волокна з нижньою концентраційною межею спалахування, більшою за
65 г/м3.

Пожежонебезпечна зона класу П-ІІа – простір у приміщенні, у якому знаходяться тверді горючі
речовини та матеріали.

Пожежонебезпечна зона класу П-ІІІ – простір поза приміщенням, у якому знаходяться горючі рідини,
пожежонебезпечний пил та волокна, або тверді горючі речовини і матеріали.

Вибухонебезпечна зона – це простір у приміщенні або за його межами, у якому є в наявності, чи

здатні утворюватися вибухонебезпечні суміші.

Клас вибухонебезпечної зони, згідно з яким здійснюється вибір і розміщення електроустановок, у

залежності від частоти і тривалості присутнього вибухонебезпечного середовища, визначається
технологгами разом з електриками проектної або експлуатаційної організації.

Клас вибухонебезпечних зон характерних виробництв та категорія і група вибухонебезпечної суміші,

повинні відображатися у нормах технологічного проектування або у галузевих переліках виробництв з
вибухопожежонебезпеки.

Газо-пароповітряні вибухонебезпечні середовища утворюють вибухонебезпечні зони класів 0, 1, 2, а

пилоповітряні – вибухонебезпечні зони класів 20, 21, 22.

Вибухонебезпечна зона класу 0 – простір, у якому вибухонебезпечне середовище присутнє постійно,

або протягом тривалого часу. Вибухонебезпечні зони класу 0 можуть мати місце переважно в межах
корпусів технологічного обладнання і, у меншій мірі, в робочому просторі (вугільна, хімічна, нафтопе-
реробна промисловість).

Вибухонебезпечна зона класу 1 – простір, у якому вибухонебезпечне середовище може утворитися

під час нормальної роботи (тут і далі нормальна робота – ситуація, коли установка працює відповідно
до своїх розрахункових параметрів).

Вибухонебезпечна зона класу 2 – простір, у якому вибухонебезпечне середовище за нормальних умов

експлуатації відсутнє, а якщо воно виникає, то рідко і триває недовго. У цих випадках можливі аварії
катастрофічних розмірів (розрив трубопроводів високого тиску або резервуарів значної місткості), які
не повинні розглядатися під час проектування електроустановок.

Частоту виникнення і тривалість вибухонебезпечного газопароповітряного середовища визначають за

правилами (нормами) відповідних галузей промисловості.

Вибухонебезпечна зона класу 20 – простір, у якому під час нормальної експлуатації

вибухонебезпечний пил у вигляді хмари присутній постійно або часто у кількості, достатній для
утворення небезпечної концентрації суміші з повітрям, і простір, де можуть утворюватися пилові шари
непередбаченої або надмірної товщини. Звичайно, це має місце всередині обладнання, де пил може
формувати вибухонебезпечні суміші часто і на тривалий термін.

Вибухонебезпечна зона класу 21 – простір, у якому під час нормальної експлуатації ймовірна поява
пилу у вигляді хмари в кількості, достатній для утворення суміші з повітрям вибухонебезпечної
концентрації.

Ця зона може включати простір поблизу місця порошкового заповнення або осідання і простір, де під
час нормальної експлуатації ймовірна поява пилових шарів, які можуть утворювати небезпечну
концентрацію пилоповітряної суміші.

Вибухонебезпечна зона класу 22 – простір, у якому вибухонебезпечний пил у завислому стані може
з’являтися не часто і існувати недовго, або в якому шари вибухонебезпечного пилу можуть існувати і
утворювати вибухонебезпечні суміші в разі аварії. Ця зона може включати простір поблизу
обладнання, що утримує пил, який може вивільнятися шляхом витоку і формувати пилові утворення.

При визначенні розмірів вибухонебезпечних зон у приміщеннях слід враховувати що:

при розрахунковому надлишковому тиску вибуху газо-пароповітряної вибухонебезпечної суміші, що

перевищує 5 кПа, вибухонебезпечна зона займає весь об’єм приміщення;

вибухонебезпечна зона класів 20, 21, 22 займає весь об’єм приміщення;

Газо-пароповітряні при розрахунковому надлишковому тиску вибуху газо-пароповітряної

вибухонебезпечної суміші, що дорівнює або менше 5 кПа, вибухонебезпечна зона займає частину
об’єму приміщення і визначається відповідно до норм технологічного проектування або обчислюється
технологами згідно з ГОСТ 12.1.004. За відсутності даних допускається приймати вибухонебезпечну
зону в межах до 5м по вертикалі і горизонталі від технологічного апарату, з якого можливий викид
горючих газів або парів ЛЗР;

при розрахунковому надлишковому тиску вибуху в приміщенні, що не перевищує 0,5 кПа, матиме
місце пожежонебезпечна зона, що визначається згідно з вимогами розділу 5;
при розрахунковому надлишковому тиску вибуху пилоповітряної суміші або парів ГР, що дорівнює або
менше 5 кПа, матиме місце пожежонебезпечна зона;

простір за межами вибухонебезпечних зон класів 21, 22 не вважається вибухонебезпечним, якщо

немає інших умов, що створюють для нього вибухонебезпеку.

+Зони в приміщеннях або за їх межами, в яких тверді, рідкі та газоподібні горючі речовини
спалюються як паливо, або утилізуються шляхом спалювання, не належать у частині їх
електрообладнання до пожежонебезпечних і вибухонебезпечних зон. До них також не належать зони
до 5 м по горизонталі та вертикалі від апарата, у якому знаходяться горючі речовини, якщо
технологічний процес ведеться із застосуванням відкритого вогню, розжарених частин, або
технологічні апарати мають поверхні, нагріті до температури самозаймання горючої пари, пилу або
волокон. Залежно від класу зони наведеної класифікації згідно з вимогами ПУЕ здійснюється вибір
виконання електроустаткування, що є одним з головних напрямків у запобіганні пожежам від
теплового прояву електричного струму. Правильний вибір типу виконання електрообладнання
забезпечує виключення можливості виникнення пожежі чи вибуху за умови підтримання допустимих
режимів його експлуатації.

Усі електричні машини, апарати і прилади, розподільні пристрої, трансформаторні і перетворювальні

підстанції, елементи електропроводки, струмоводи, світильники тощо повинні використовуватися у
виконанні, яке б відповідало класу зони з пожежовибухонебезпеки, тобто мати відповідний рівень і
вид вибухозахисту або ступінь захисту оболонок згідно стандартів і правил.

Електроустаткування, що використовується, повинно мати чітке маркування щодо його

вибухозахисних властивостей і ступеню захисту оболонки згідно з чинними нормативами.

13. Конструктивні протипожежні заходи в будівлях і спорудах.

На розвиток пожежі у будівлях та спорудах значно впливе здатність окремих будівельних елементів
чинити опір впливу теплоти, тобто їх вогнестійкість.

Вогнестійкість — здатність будівельних елементів та конструкцій зберігати свою несучу здатність, а

також чинити опір нагріванню до критичної температури^утворенню наскрізних тріщин та поширенню
вогню. Вогнестійкість конструкцій та елементів будівель характеризується межею вогнестійкості.

Межа вогнестійкості — це час (у годинах) від початку вогневого стандартного випробування зразків до
виникнення одного з граничних станів елементів та конструкцій (втрата несучої та тегоюізолюючої
здатності, щільності). Межі вогнестійкості та максимальні межі розповсюдження вогню визначаються
шляхом дослідження у спеціальних печах під відповідним навантаженням.

Межа розповсюдження вогню -— максимальний розмір пошкоджень, см, яким вважається

обвуглення або вигорання матеріалу, що визначається візуально, а також оплавлюванням
термопластичних матеріалів.

Будівля може належати до того чи іншого ступеня вогнестійкості, якщо значення меж вогнестійкості і
меж розповсюдження вогню усіх конструкцій не перевищує значень вимог СНиП 2.01.02-85 (табл. 4.1).

Протипожежні перешкоди. При проектуванні і будівництві промислових підприємств передбачаються

заходи, які запобігають поширенню вогню шляхом:
— поділу будівлі протипожежними перекриттями на пожежні відсіки;

— поділу будівлі протипожежними перегородками на секції;

— влаштування протипожежних перешкод для обмеження поширення

вогню по конструкціях, по горючих матеріалах (гребені, бортики, козирки, пояси);

— влаштування протипожежних дверей і воріт;

— влаштування протипожежних розривів між будівлями.

Протипожежна перешкода — конструкція у вигляді стіни,

перегородки, перекриття або об'ємний елемент будівлі, призначені для запобігання поширенню
пожежі у прилеглих до них приміщеннях протягом нормованого часу. До протипожежних перешкод
ставиться ряд

Протипожежні стіни мають спиратися на фундаменти, фундаментні балки, встановлюватися на всю

висоту будинку, перетинати всі поверхи і конструкції. Вони мають бути вище даху не менше як на 60
см, якщо хоч один з елементів горища виконаний з горючих матеріалів і на ЗО см — якщо елементи
горища виготовлені з важкогорючих матеріалів (крім даху). Протипожежні стіни можуть не
підніматися над дахом, якщо всі елементи горища, за винятком даху, виконані з негорючих
матеріалів. У протипожежних стінах дозволяється прокладати вентиляційні і димові канали так, щоб у
місцях їх розміщення межа вогнестійкості протипожежної стіни з кожного боку каналу була не менше
2,5 год.

Для розподілу будівлі на пожежні відсіки замість протипожежних стін допускаються протипожежні
зони, які виконуються у вигляді вставки по всій ширині і висоті будинку. Вставка — це частина об'єму
будівлі, яка утворюється протипожежними стінами (мінімальна межа вогнестійкості — 0,75 год).
Ширина зони — не менше 12 м. У межах зони не дозволяється зберігати горючі речовини. На межах
зони з пожежними відсіками передбачаються вертикальні діафрагми і дренчерні водяні завіси
відповідно до СНиП 2.04.09-84. У межах зони ставлять пожежні сходи на дах, а в зовнішніх стінах зони
— двері або ворота.

14. Евакуація людей з будинків та споруд. Основні принципи розрахунку

евакуації.
При виникненні пожежі на початковій стадії виділяється тепло, токсичні продукти згорання, можливі
обвалення конструкцій. Тому слід враховувати необхідність евакуації людей у визначені терміни.
Показником ефективності евакуації є час, протягом котрого люди можуть при необхідності залишити
окремі приміщення і будівлі загалом. Безпека евакуації досягається тоді, коли тривалість евакуації
людей в окремих приміщеннях і будівлях загалом не перевищує критичної тривалості пожежі, яка
становить небезпеку для людей.

Критичною тривалістю пожежі є час досягнення при пожежі небезпе Іних для людини температур і
зменшення вмісту кисню у повітрі.

Виходи вважаються евакуаційними, якщо вони ведуть:

— з приміщень першого поверху назовні безпосередньо або через коридор, вестибюль, сходову
клітку;

— з приміщень будь-якого поверху, крім першого, в коридори, що ведуть на сходову клітку (в тому
числі через хол); при цьому сходові клітки повинні мати вихід назовні безпосередньо або через
вестибюль,

відділений від прилеглих коридорів перегородками з дверима;

— з приміщень в сусіднє приміщення на цьому ж поверсі, забезпечене виходами, вказаними вище.

Евакуаційні виходи повинні розташовуватися розосереджено.

Максимальна віддаль 1 між найбільш віддаленими один від одного евакуаційними виходами з
приміщення визначається за формулою

/ - 1,5хР, (4.4)

де Р — периметр приміщення, м.

Число евакуаційних виходів повинно бути не менше двох. Двері на шляхах евакуації повинні
відчинятися в напрямку виходу з будівель (приміщень). Допускається влаштування дверей з
відчинянням усередину приміщення в разі одночасного перебування в ньому не більше 15 чоловік.
При наявності людей у приміщені двері евакуаційних виходів можуть замикатись лише на внутрішні
запори, котрі легко відмикаються. Мінімальна ширина шляхів евакуації — не менше 1 м, дверей — 0,8
м. Віддаль від найвіддаленішої точки цеху або приміщення до евакуаційного виходу визначається
згідно зі СНиП 2.09.02-85 залежно від ступеня вогнестійкості приміщення та кількості людей, що
евакуюються. Не допускається влаштовувати евакуаційні виходи через приміщення категорії А, Б та
приміщення IV та V ступенів вогнестійкості.
15. Протипожежна сигналізація і зв’язок.

Для зв’язку при пожежівикористовують телефон, радіо, радіотелефон, установки автоматичного і

напівавтоматичного зв’язку. Для попередження людей у приміщеннях може використовуватися
спеціальна система зв’язку, внутрішня радіотрансляційна мережа, а також звукові сигнали
оповіщення

Автоматична система сигналізації. Основними складовими систем автоматичної сигналізації є:

датчики, що монтуються в будинках або на території об'єктів і призначені для подачі сигналу при
пожежі; приймальні апарати (станції), що забезпечують прийом сигналів від датчиків; лінії
комунікацій, що з’єднують датчики з приймальними апаратами; джерела електропостачання.

Схема з'єднування датчиків з диспетчерською станцією

А) променеве сполучення, Б) кільцеве сполучення;

1 - приймальна станція; 2 – лінії сполучення; 3 – датчики.

За принципом дії датчики поділяються на:

1. теплові,
2. димові,
3. світлові,
4. комбіновані.

Тепловідатчики — реагують на підвищення температури довкілля та поділяються

на:максимальні, що спрацьовують при підвищенні температури до встановленого критичного
значення;диференційні, що спрацьовують при підвищенні температури довкілля з певною
швидкістю;максимально-диференційні.

Димовідатчики— поділяються наіонізаційнііфотоелектричні. Димові датчики не можна

встановлювати в приміщеннях з температурою повітря нижче - 30°С і вище 60°С, відносною
вологістю вище 80%, а також у дуже запилених приміщеннях і місцях, де можуть бути пари
кислот.

Світлові датчики —реагують на ультрафіолетове чи інфрачервоне випромінювання.

Комбіновані датчики —побудовані на принципах спрацьовування теплових і димових

датчиків.

+Сигнали від датчиків надходять до:

автоматичних засобів пожежогасіння.