Семінар 4. Мова і письмо. Графіка та орфографія.

1) Значення письма в історії людства. Передумови виникнення письма. Етапи і форми розвитку
графічного письма. Графіка. Звук і графема, їхня співвіднесеність.

Письмо – штучно створена система фіксації мовлення, яка дає змогу за допомогою графічних елементів
передавати мовленнєву інформацію на відстані й закріплювати її в часі.

Винайдення письма можна вважати за важливістю другим після винайдення мови. Воно знаменувало
інтелектуальну революцію. Це вплинуло на прискорення розвитку науки, техніки та культури – всієї
цивілізації.

Досвід поколінь став загальносвітовим набутком, наукові ідеї та відкриття стали загальнодоступними,
зникла необхідність відкривати уже відкрите, а все це позначилося на інтенсифікації мислення й на
науково-технічному й культурному прогресі загалом.

Зросла й об'єднувальна роль мови, оскільки письмо сприяло оптимальній організації суспільного життя,
виробництва, торгівлі. Адміністративні документи, суспільно-політична й художня література
згуртовували й етнос, який користувався однією мовою, і цивілізовані народи всього світу.

Навіть у наш час, коли винайдені засоби зберігання й передачі на відстань звукового мовлення (технічні
засоби мовлення, радіо), роль письма в житті суспільства нітрохи не зменшилася.

Письмо виникло приблизно шість тисяч років тому. Правда, перші примітивні спроби графічної передачі
інформації, віднайдені в печерах на півночі Іспанії, належать до значно раннього періоду - 20 тис. років до
н.е., однак достатніх підстав назвати це письмом немає.

У науці трапляються твердження, що письмо з'явилося ще до виникнення звукової мови. Однак це не є

достовірним, бо про що могли писати безмовні люди. Все було якраз навпаки: між виникненням мови і
винайденням письма минуло багато часу.

Письмо виникло в епоху, коли в людей з'явилася потреба передати інформацію віддаленим членам роду чи
іншим племенам або щось увіковічнити, тобто в період уже складніших суспільних відносин.

Виникненню письма передував тривалий підготовчий період. Спершу були спроби передачі на відстань
інформації способами, які мало нагадували графічне письмо. Йдеться про так зване "предметне письмо",
або протописьмо, - оптичні мнемонічні системи, які не відтворюють безпосереднього мовлення, а є
нагадуванням чи підказкою для особи, яка приймає повідомлення. Такі засоби інформації практикували різні
племена вже в епоху неоліту (УІІІ-ІІІ тисячоліття до н.е.).

Мнемонічним і символічним знаком міг бути предмет чи декілька предметів і ритуальні дії з ними. Такі
способи спілкування збереглися й до наших днів. Так, зокрема, в північноамериканських індіанців передача
томагавка означала оголошення війни, а спільне викурювання люльки - укладення миру. В Україні символічні
знаки використовували в обряді сватання. Якщо дівчина погоджувалася вийти заміж за хлопця, що
сватався, то пов'язувала сватів рушниками, а руку нареченого хусткою, коли ж ні, то вручала хлопцеві
гарбуз, звідки й пішли вислови гарбуза дістати, гарбуза з'їсти, які означають "відмову тієї, до кого
сватаєшся; зазнати невдачі". До предметів-символів можна віднести "хліб і сіль", певні квіти (в
подарунок), а до мнемонічних - пов'язаний на пам'ять вузлик на хустині. Рудиментами "предметного
письма" можна вважати виставлені на вітрині хлібної крамниці хлібобулочні вироби, підвішений чобіт біля
входу у взуттєву майстерню тощо.

Цікавий факт "предметного письма" описав грецький історик Геродот (V ст. до н.е.). Скіфи послали персам
жабу, мишу, птаха і п'ять стріл. Жерці перського царя Дарія "прочитали" це "послання" так: "Якщо ви,
перси, не вмієте літати, як птахи, стрибати по болотах, як жаби, і ховатися під землею, як миші, ви всі
будете знищені нашими стрілами". Розгадуючи це "послання", перси враховували й те знання "контексту",
хто такі скіфи, який у них спосіб життя, як вони воюють тощо.
Усі наведені факти - приклади мнемонічного і символічного "письма". Однак існувала, а подекуди й досі існує
умовна сигналізація, коли самі речі нічого не виражають, а використовуються як умовні знаки. Наприклад,
перуанське вузликове письмо кіпу й ірокезьке черепашкове письмо вампум.

Письмо кіпу - паличка з різнокольоровими шнурками з вузликами. Зміст передають кольорами шнурків і
кількістю та формою зав'язаних на них вузликів.

Письмо вампум - це пояс або жезл із прикріпленими до нього різними за кольором і розміром черепашками.
Інформацію передають порядком розташування, способом поєднання і кольором черепашок. Зрозуміло, що
стороння людина не прочитає такого послання, бо про значення такого письма необхідно попередньо
домовитися.

"Предметним письмом" можна передати лише дуже прості, елементарні повідомлення (вказівки, сигнали
лих - землетрус, наступ ворогів тощо). Пошуки форм і способів передачі складніших повідомлень зумовили
появу графічного письма.

Етапи і форми розвитку графічного письма

Власне письмо - графічне. Воно пов'язане з використанням графічних знаків - малюнків, значків, букв, цифр.

Графічне письмо пройшло декілька етапів у своєму розвитку. Першим етапом була піктографія.

Піктографія - відображення змісту повідомлення у вигляді малюнка або послідовності малюнків

(малюнкове письмо).

У піктографії мистецтво і письмо нероздільні, хоча для функції письма художній рівень малюнків
несуттєвий. Принагідно зазначимо, що первісно значення "малювати" і "писати" виражалися синкретично
в одному слові, тобто не диференціювалися. Та й до цього часу слово писати нерідко вживається в
значенні "малювати": художник пише картину. Див. ще: писана красуня (гарна, як намальована), писанка
(розмальоване великоднє яйце).

Найдавніші зразки піктографії належать до епохи палеоліту. Правда, провести чітке розмежування між
живописом палеоліту і власне піктографією важко. мовлення письмо графічний фіксація

Давні піктографії до цього часу збереглися на стінах печер, на скелях, камінні, рогах та кістках тварин. В
індіанців Америки, аборигенів Африки, Австралії та Сибіру піктографія була поширена аж до XX ст.

За піктограмою не закріплена конкретна одиниця мови. Вона може бути "прочитана" як слово, синонім
цього слова, словосполучення, речення, декілька речень.

Піктографія не пов'язана з алфавітом, тому для її розуміння непотрібно вміти читати й писати.
Непов'язаність піктографії з мовними формами - зручний засіб спілкування різних племен. Недолік
піктографії полягає в тому, що абстрактне в ній розшифрувати дуже важко.

Деякі народи створили досить розвинуті системи піктографії, які давали змогу передавати складні
повідомлення. Серед них система неібіді в Західній Африці, "жіноче письмо" юкагирів на північному сході Азії,
піктографія індіанського племені делаварів, за допомогою якої був записаний епос "Валам-Олум", рукописи
ацтеків, у яких поряд із піктограмами трапляються спроби передачі власних імен за допомогою "ребусних
написань" (використання знаків омонімічних слів або слів, близьких за звучанням, для передачі тих понять,
які не можуть мати прямого предметного зображення).

У сучасних культурах піктографію використовують як допоміжний засіб спілкування в дорожній

сигналізації (діти, бензоколонка, виделка і ложка як вказівка на місцезнаходження їдальні тощо), а також
як покажчики чого-небудь, розраховані на іноземців (зображення прибиральниці та офіціантки в готелях,
піктографічні знаки міжнародного телефонного зв'язку тощо). Особливо вагомою є роль піктографії в
умовах багатомовності й безграмотності.

Другим етапом у розвитку графічного письма була ідеографія.

Ідеографія - письмо графічними знаками, що позначають поняття.

Основною одиницею ідеографії є ідеограма, або логограма, - писемний знак, який, на відміну від букв,
позначає не звук чи склад якоїсь мови, а ціле слово або корінь слова. Ці знаки - своєрідні схематичні
малюнки, якими можна передавати поняття конкретних істот і предметів, дієслівні поняття, а також
абстрактні, які так чи інакше асоціюються із зображеннями. У примітивних писемностях прості
ідеограми в загальних рисах збігаються. Наприклад, ідеограма око зі сльозами на позначення горя
використовується в таких історично і територіально далеких писемностях, як китайська і майя.
Позначуваним, як бачимо, є не сам життєвий факт, а ті поняття, які виникають у свідомості людини і
вимагають свого вираження на письмі.

Перехід від піктографії до ідеографії пов'язаний із потребою графічно передати те, що не має наочності й
не піддається малюнковому зображенню.

Позначувачами на перших етапах ідеографічного письма залишалися ті самі малюнки, але позначуване
змінюється.

В ідеографічній системі кожен знак може позначати будь-яке слово в будь-якій граматичній формі у межах
поняттєвих асоціацій, викликаних зображенням. Коло можливих значень знака обмежене сусіднім колом
значень. Так, скажімо, знак, який зображує ноги, може означати "ходити", "стояти", "приносити" тощо,
але не може означати "ступня", "підошва", бо для цього існують інші знаки.

На відміну від піктографії, в ідеографії можна говорити про систему письма. Система письма
характеризується постійним складом знаків.

Потреба прискорити розвиток письма і можливість передавати складніші за змістом і довші за розміром
тексти зумовили схематизацію малюнків, перетворення їх на умовні знаки - ієрогліфи - ідеографічні знаки,
в зображенні яких зберігається деяка символічна подібність із зображуваним предметом.

З утвердженням ієрогліфічного письма виникла проблема алфавіту і навчання письму та читанню. Щоб
прочитати ієрогліфічне письмо, необхідно знати значення знаків, що оформились у середовищі, яке
виробило їх і певний час користувалося ними.

Хоч ідеографія має багато спільного з піктографією, однак вона різко відрізняється від піктографії.
Ідеографічне письмо, по-перше, досить повно передає зміст словесного повідомлення незалежно від його
конкретності/ абстрактності; по-друге, передає елементи структури висловлювання - словесний склад,
словопорядок; по-третє, користується строго фіксованими і стійкими за зображенням знаками.

До ідеографічного письма належить:

 шумерське (IV - І тис. до н.е.)

 еламське (XXIII - IV ст. до н.е.)
 єгипетське (XXX ст. до н.е. - V ст. н.е.)
 хетське (XV- VII ст. до н.е.)
 китайське (з XIII або XV ст. до н.е.)
 майя (IV-XVI ст.)
 ацтецьке (до XVI ст.)
 ще не розшифровані пам'ятки острова Пасхи (XIV-XIX ст.).

На сучасному етапі ідеографія використовується в системі дорожніх знаків; в картографії і топографії; в

математиці і математичній логіці; в хімії; в шахах. Використання ідеограм у названих сферах зумовлено їх
точністю, лаконічністю і міжнародністю. Носії різних мов їх розуміють, але озвучують по-різному.

Графіка (гр. graphіke від graphd "пишу, креслю, малюю") -

1) сукупність усіх засобів письма (всіх букв і допоміжних знаків);

2) розділ мовознавства, який вивчає співвідношення між графемами і звуками.

Основу графіки української мови становлять літери (букви).

Літера - "писемний або друкований графічний знак у складі алфавіту для позначення на письмі звуків, їхніх
варіантів та деяких сполучень"6

Сукупність літер, розташованих в усталеному порядку, називається алфавітом (абеткою, азбукою).

Українська абетка складається з 33 літер, за допомоги яких позначається 38 фонем (звуків).

Літери бувають друковані й писані, великі й малі. Кожна літера абетки має свою назву.

Графема — одиниця писемної мови (в алфавіті — літера, н-д, а, б і т.п.; у неалфавітних системах письма
— складовий знак, ієрогліф, ідеограма та ін.).

Графема однозначно відмінна від будь-якої іншої одиниці тієї ж писемності.

Одна й та ж графема може приймати різні конкретні форми (алографи, гліфи, зображення), але має
зберігати певну схему побудови, «скелет» знака, дискретно відмінний від інших знаків даної писемності,
незалежно від гарнітури шрифту, індивідуального почерку тощо.

За аномалії у розвитку мови, чи просто за так званого «нерозбірливого почерку» можливе змішування
графем (н-д, б і в, д і у).

Поняття графеми запровадив у 1912-му Бодуен де Куртене.

Кожна літера української абетки здебільшого позначає один звук. Проте є випадки, коли повної
відповідності між буквами і звуками немає.

1. Літери я, ю, є можуть позначати один звук: я - [а], ю - [у], є - [е] та м'якість попереднього
приголосного і два звуки: я - [йа], ю - [йу], є - [йе].

Два звуки вони позначають:

- на початку слова: якомога [йакомога], юність [йун'іс'т'], ємний [йемниї];

- після літери на позначення голосного звука: має [майе], стою [стойу];
- після апострофа, знака м'якшення: м який [мйакйї], мільярд [м'іл'йард].

В інших випадках літери я, ю, є позначають один звук.

2. Літери їта щ завжди позначають два звуки (фонеми): ї- [йі], щ - [шч]

3. Літера ь (знак м'якшення) звука не позначає, а вживається для позначення м'якості попереднього
приголосного: сьомий [с'омиї].
4. Один звук може позначатися двома літерами: звук [дж] - літерами д і ж, звук [дз] - літерами д і з.

2) Алфавітне письмо. Основні вимоги до алфавітного письма. Становлення і формування українського

алфавіту. Становлення українського правопису.

Алфавітне письмо — вид фонетичного письма, що виник на Близькому Сході з єгипетського і ієрогліфічного
письма.

Непослідовність алфавітного письма в фонетичному розумінні є в тому, що окремі його знаки можуть
передавати кілька звуків і, навпаки, один звук може передаватися кількома знаками. Крім того, в ньому
зберігаються знаки для позначення складних (силабічних) звуків, схожих до українських є, ї, ю, я.

Найважливішим принципом графіки є відповідність між алфавітом і системою звуків (фонем) певної мови.
Для раціональної побудови графіки застосовуються такі основні вимоги:

- кожна буква повинна позначати звук, тобто не має бути букв, які не позначають звука;
- кожна буква позначає лише один звук, а не сполучення звуків;
- кожна буква в усіх випадках позначає той самий звук, а не різні звуки.
Особливості української графіки такі:

- Переважна більшість літер позначає звук, і до того ж один. На означення голосних звуків (фонем)
уживаються літери а, о, у, и, і, е, на позначення приголосних звуків (фонем) — літери б, в, г, г, д, ж,
з, й, к, л, м, н, п, р, с, т, ф, х, ц, ч, ш.
- Порушенням першої вимоги до алфавітного письма є вживання літери ь (м'який знак), яка звука
(фонеми) не позначає, а передає м'якість попереднього приголосного.
- Літери я, ю, є, ї передають відповідно два звуки (фонеми) [йа], [йу], [йе], [йі], суперечачи другій
вимозі графіки, в позиціях на початку слова, після голосної, м'якого знака та апострофа. Ці ж
літери, крім ї, порушують третю вимогу графіки, позначаючи в одних випадках зазначені два звуки,
а в інших — голосні [а], [у], [е] і м'якість попереднього приголосного.
- Літера щ завжди позначає два звуки (фонеми) [шч].
- Буквосполучення дж і дз двозначні: можуть позначати один кореневий звук (фонему) [͡дж] і [ ͡дз], а
при належності д до префікса, а ж чи з до кореня — окремі два звуки.

Українська абетка — сукупність літер (букв), прийнятих в українській писемності та розміщених у певному
усталеному порядку.

Теперішня українська абетка має 33 літери: а, б, в, г, ґ, д, е, є, ж, з, и, і, ї, й, к, л, м, н, о, п, р, с, т, у, ф, х, ц, ч,

ш, щ, ь, ю, я. Інколи також до неї зараховують апостроф (’), що має фонетичне значення і є обов'язковим
знаком на письмі, але літерою не вважається та формально до абетки не входить.

Українська абетка сформувалася на основі кирилиці, що поширилась у Київській Русі з прийняттям

християнства й упродовж X — XVII ст. змінювалась у зв'язку з потребою пристосувати її до звукового
складу народного мовлення. За часів Київської Русі застосовувались паралельно дві абетки: кирилиця й
глаголиця. Є гіпотеза, що задовго до запровадження кириличного письма формувалася власна руська
писемність на основі грецької абетки. Про це свідчить виявлена Висоцьким серед графіті Софійського
собору в Києві абетка з 27 власне грецьких літер, що серед них кілька було слов'янських[16].

Давня українська абетка успадкувала всі літери стародавньої кирилиці, але в зв'язку з розвитком
фонетичної системи української мови (занепад зредукованих і зумовлені цим фонетичні процеси, перехід ѣ
в і тощо) зростала невідповідність між традиційно вживаними літерами й новоутвореними звуками, що в
староукраїнській писемності спричинювалося до змішування літер на письмі й руйнування правописних
традицій.

Цей неусталений правопис протягом XIII — поч. XVIII ст. стихійно змінювався в напрямі його узгодження із
звуковою системою та граматичною будовою української мови, хоч за відсутності декретованого
регулювання графіки та єдиних правописних норм цього досягти не вдалося. На розвиток української
писемності та впорядкування української абетки мала вплив російська реформа письма 1708–1710, за якою
з алфавіту усунуто як непотрібні літери ω («от», омега), ψ («псі»), ξ («ксі»), ѕ («зело»), v («іжиця»),
остаточно вилучено Ѫ («юс великий») і Ѧ («юс малий»), впроваджено літеру Е замість ıє, узаконено
спорадично вживану раніше літеру я замість ıа, ıа тощо. Проте в алфавіті ще залишалися літери ѳ
(«фіта»), ѣ («ять»). Спрощено також друкований шрифт, що дістав назву «гражданська азбука»
(гражданський шрифт). У XVIII ст. цей шрифт поширився в Східній Україні, де його пристосовували до
звукового складу української літературної мови.

Протягом XIX ст. запропоновано вжиток нових літер, що збереглися й в сучасній українській абетці:

- і (О. Павловський, 1818) є (правопис «Русалки Днѣстрової», 1837)

- ї (правопис Пд.-Зх. відділення Російського географічного товариства, 1873).

У 2-й половині XIX ст. з гражданської абетки в Україні випали літери ы, ь, е, ъ; за різними звуками
закріпилися літери и, і.

В Західній Україні «гражданську абетку» вперше застосувала «Руська трійця» в збірці «Русалка
Днѣстровая»; з 70-х pp. 19 ст. нею стали послуговуватись «москвофіли» та ін. 1895 «Руський правопис»,
виданий галицькою Шкільною крайовою радою для вжитку в шкільному навчанні, офіційно закріпив
гражданський шрифт і фонетичний правопис у Галичині.

На Наддніпрянщині українська абетка й графіка сформувалися в їхньому сучасному вигляді після 1905, що
засвідчив «Словник української мови» за ред. Б. Грінченка.

Згідно з правописом 1933 вилучено літеру ґ, відновлену в третьому виданні «Українського правопису»
(1990).

Також, історично, існувало декілька проектів латинської абетки для української мови, що однак не
поширилися, з огляду на незручність та складність написання.

Потреба в хрестоматії з історії українського правопису назріла дуже давно. Особливо відчутна вона
тепер, коли розгорнулися чергові дискусії навколо нашої орфографії. Суперечки довкола проекту найновішої
редакції "Українського правопису", які особливо гостро точилися в кінці 2000 — на початку 2001 рр.,
показали, що з деталями формування чинних правил орфографії недостатньо обізнані навіть особи, які
мають філологічну освіту.

У понад тисячолітній історії української орфографії виділяємо три етапи:

- Давньоукраїнський (X — XIV ст.).

- Староукраїнський (остання чверть XIV — XVIII ст.).
- Новоукраїнський (XIX — XXI ст.).

Давньоукраїнський орфографічний узус формувався під впливом старослов’янського правопису, що прийшов

в Україну разом із конфесійною літературою після офіційного введення християнства в Київській державі у
кінці X ст. Але наприкінці XI ст. навіть у церковному письменстві, не кажучи вже про світське (зокрема
ділове), сформувався східнослов’янський орфографічний узус, який відбивав особливості живомовної
звукової системи.

У староукраїнському етапі визначаються два періоди. Перший охоплює XV — XVI ст. — час так званого
другого південнослов’янського (болгарського) орфографічного впливу — застосування правил, вироблених у
болгарському місті Тирнові книжниками на чолі з патріархом Євтимієм (Тирновським). Цього впливу
зазнало головним чином конфесійне письменство; сфер світської літератури, зокрема ділових паперів, він
торкнувся мало. Правила тирновської школи викладені у праці «Грамматіка словєнська» (1596 р), автором
якої є український філолог Л. Зизаній.

Другий період в історії староукраїнської орфографії позначений національною самобутністю. Лінгвіст М.

Смотрицький у книжці "Грамматіки …", надрукованій 1619 р., вперше подав докладні правила правопису,
що ґрунтуються на староукраїнському узусі. Так, наприклад, він увів у наш алфавіт букву «ґ». Все з
орфографії М. Смотрицького, що відповідало живому мовленню, використовувано і в українському
світському письменстві до початку XIX ст., а на деяких теренах (наприклад у Закарпатті) — аж до
середини XIX ст.

Новоукраїнський вважається найскладнішим етапом в історії українського правопису. Він рясніє різними
орфографічними спробами, системами та втручанням держави у філологічні питання.

Етнічна культура українців, у тому числі й нова українська літературна мова, формувалася в умовах
бездержавності українського народу та перебування його під владою кількох чужих держав. До того ж у
царській Росії, до складу якої входило більше 2/3 українських земель, українську мову офіційно трактували
як діалект російської, а не як окрему мову, тому й українське друковане слово обмежували, шкіл з
українською мовою навчання не існувало. Але саме тут почав формуватися сучасний український правопис,
з’явилася перша друкована праця нової української лінгвістики — "Граматика Малоросійського наречія".

Орфографічна система О. Павловського.

В цій орфографічній системі спостерігаємо орієнтацію на фонетично-морфологічний принцип правопису.

В підросійській Україні церква поширювала російську вимову букв. Наприклад, Павловський передавав звук
«и» передавав як «ы», через літеру «і» передавався звук «й» перед «о». Відповідні африкати він позначав за
допомогою сполучень приголосних «дз», «дж». Через відсутність у касі букв санкт-петербурзької друкарні
літери «ґ» О. Павловський на позначення відповідного проривного приголосного вжив стародавній засіб —
сполучення літер «кг». Варто зазначити, що граматист подовження м’яких приголосних передавав через
подвійне написання відповідних букв, причому після першої писав м’який знак. Таким же чином позначав
автор асимілятивні зміни приголосних на стику основ і закінчень. М’якість у сполученнях приголосних О.
Павловський позначав буквою «ь». Роздільну вимову губних приголосних та йотованих голосних всередині
слова він звичайно позначав буквою «ь», а роздільну вимову йотованих голосних і префіксів — через «ъ».

Новації альманаху «Русалка Дністровая» в українській орфографії.

Автори альманаху зберегли «ъ» та писали цю букву на позначення і на місці е в новозакритому складі, який
читали так, як часто практикувалося в староукраїнському правописі. Проте і на місці «о» в
новозакритому складі й на місці інших звуків автори «Русалки Дністрової» позначали буквою «і». Історично
перспективними виявилися позначення м’якості приголосних перед «е» та його йотації буквою «є», а
також використання лише літери и для передачі специфічно українського голосного.

Ще однією новацією стало позначення м’якості приголосного перед «о» літерою «ь», а його йотації —
буквою «й».

Свою роль у становленні нового українського правопису Пантелеймон Куліш відіграв через розповсюдження
публікацій власних і чужих творів своєю орфографією. Письменник повернув літеру «ъ» до алфавіту,
використовуючи її в кінці слів після твердих та губних приголосних і «р» перед йотованими голосними на
позначення їх роздільної вимови. Нейотований голосний «е» на початку слова письменник передавав
запозиченою з російської азбуки літерою «э». На позначення м’якості приголосного перед «о» та
йотованості цього звука П. Куліш запозичив із російської азбуки літеру «ё».

Розглянутий правопис дістав назву "кулішівка". Він дуже відрізняється від сучасного українського
правопису, і тому твердження А. Кримського, ніби "ми тепер пишемо кулішівкою", — явна гіперболізація.

Перешкодою для поширення кулішівки на підросійських теренах став спочатку Валуєвський циркуляр 1863
р., котрий дозволяв українське друковане слово тільки в жанрі художньої літератури, а повністю
унеможливив розвиток і поширення українського національного правопису так званий Емський указ царя
Олександра II 1876 р. До російської революції 1905 — 1907 рр. український правопис розвивався тільки за
межами України.

Свої зміни вносила група культурних діячів на чолі з М. Драгомановим. Зміни полягали в подальшій
фонетизації правопису за принципом "один звук — одна буква". З огляду на це з алфавіту усунено букви ї, я,
є, ю, ъ та щ. Вилучено кириличну «й», замість якої введено латинську літеру j (очевидно, за зразком
сербської орфографії), щоб за її допомогою передавати йотацію голосних, тобто писати jасла "ясла"
тощо. М’якість приголосних передавано за допомогою букви «ь». М. Драгоманов, котрий 1876 р. емігрував
до Швейцарії, у своїх виданнях використовував зазначену орфографію, яку згодом названо драгоманівкою.

Виразним кроком уперед стала система, котру скомпонував лексикограф Є. Желехівський на основі
правопису "Русалки Дністрової" та кулішівки у своєму великому двотомному творі "Малорусько-німецький
словар" (Львів, 1886). Видання впорядкував, а другий том ще й доопрацював С. Недільський. Головним
новаторством Желехівського стало те, що роздільну вимову інших приголосних (особливо в префіксах) і
йотованих голосних він відзначав за допомогою апострофа: з’єднати, з’явище і т. д. Є. Желехівський писав
апостроф на межі префікса й кореня слова, що починається голосним, коли там немає роздільної вимови
звуків: роз’учитися. Введення апострофа в новоукраїнську орфографію є його заслугою.

З інших особливостей желехівки відзначимо роздільне написання -ся з дієслівними формами (сьміяти ся),
афіксів у складних формах майбутнього часу (писати му).
У НТШ 1900 р. створено "Язикову комісію" для вироблення норм українського правопису. Ця Комісія,
враховуючи правила, вироблені Крайовою шкільною радою, уклала "Руску правопись зі словарцем", схвалену
Філологічною секцією НТШ і надруковану 1904 р. у Львові.

Елементи орфографії, узаконені в "Рускій правописі":

- Вживання букви «ї» на позначення м’якості приголосних перед «і». Написання «і» на початку слова,
в тому числі у словах індик, інколи, іноді.
- Позначення м’якості приголосних перед губними приголосними, після яких іде «і».
- Позначення за допомогою «ь» м’якості приголосного перед «о».
- Написання дієслівного суфікса –ува -ти, ненаголошеного дієприкметникового –ува –н -ий (та
відповідного елемента в похідних абстрактних іменниках).
- Написання с у префіксі перед п, т, к, х, ф (і ц та ч!).
- У запозичених словах написання и після д, т, з, с, ц та р.
- Написання в запозичених аї, еї, ої, уї, юї (а не аі, еі, ої, уі, юі).

Великою вадою правил НТШ була відсутність у них засобів на позначення твердості приголосних перед я,
ю, є, ї, отже, написання (в поданому орфографічному словнику) не тільки мяти і т. ін., але й зїсти. Це був
крок назад навіть порівняно з практикою Є. Желехівського.

Великою перевагою "Рускої правописі" було відзначення в орфографічному словнику форм родового відмінка
однини та називного множини іменників.

Важливу роль у впорядкуванні українського правопису в XX ст. відіграла орфографічна система, котру
застосував у "Словарі української мови" (1907 — 1909) Борис Грінченко. У передмові до словника автор
зазначив, що в його виданні «прийнятий той правопис, який вжито в українських паралелях у "Словаре
русского языка, составленном Вторым Отделением Императорской Академии Наук" і в той же час
вживається і в наукових та інших виданнях "Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка" у Львові».

Про роль Б. Грінченка І. Огієнко сказав: «Правопис цього словника був прийнятий по всіх українських
редакціях та виданнях. Ось цей правопис є збірною працею письменників всього XIX-го століття й усього
українського народу. Він запанував в Україні, і держиться в нас аж до сьогодні»

Справді, Б. Грінченко використав із практики своїх попередників усе, що було раціональне, відповідало
природі української мови, надавало нашій орфографії національного обличчя.

Як зазначено у передмові до українського правопису третього видання, воно «є органічним продовженням

першого (1946 р.) і другого (1960 р)». «Орфографічна комісія при Відділенні літератури, мови й
мистецтвознавства АН УРСР підготувала і 14 листопада 1989 р. затвердила третє видання (надруковане
1990 р.)». 8 червня 1992 р. Кабінет Міністрів України прийняв пропозицію Академії наук, Міністерства
освіти і Міністерства культури України про запровадження в мовну практику починаючи з 1992 року
правописних норм третього видання. В подальшому Видавництво «Наукова думка» НАН України
перевидавало правопис.

"Український правопис" 1926 р. відіграв важливу роль у кодифікації граматичної системи української
писемно-літературної мови, бо його наступні редакції в орфографії відмінюваних частин мови, крім
закінчень родового відмінка однини іменників, нічого суттєвого не міняли. Правопис закінчень
кодифіковано насамперед з уваги на існування двох варіантів літературної мови (галицького і
наддніпрянського) та діалектне розмаїття українського континууму.

3) Орфографія. Принципи орфографії. Розвиток і різновиди фонографічного письма.

Орфографія (відгр. orthos "правильний" і grapho "пишу") - 1) система однакових написань, що історично
склалася, яку використовують в писемному мовленні; 2) розділ мовознавства, який вивчає й опрацьовує
систему правил, що забезпечують однакові написання. Орфографія будь-якої мови ґрунтується на певних
принципах. Орфографічні принципи визначають вибір одного написання там, де є орфограми, тобто там,
де можливі два чи більше різних написань. На основі цих принципів установлюються орфографічні правила.
Існує чотири принципи орфографії:

- фонетичний,
- морфологічний,
- історико-традиційний
- ідеографічний.

Фонетичний принцип.

Суть його полягає в тому, що слова пишуть так, як вимовляють.

За цим принципом в українській мові пишуться префікси з- і с- (зробити, здерти, зняти, але спитати,
стихати, схопити), а також слова гарячий (пор. горіти), чорний (йор. черниця), чеський (пор. чех), серце
(пор. сердечний), тижневий (пор. тиждень) та ін. У російській мові за фонетичним принципом пишуться
префікси на -з (-с) (разыграть, безвольный, беззубый, развесить, вознаграждение, чрезвычайный, але
расписать, бессилие, восхищаться); голосні в суфіксах після шиплячих під наголосом (снежок, крючок).
Дехто до фонетичного принципу написань відносить написання слів типу дар, том, день тощо, але тут
фонетичний принцип не діє, бо немає вибору: вони пишуться за вимовою і не можуть бути написаними по-
іншому.

Морфологічний принцип.

Для нього характерне однакове написання однієї й тієї самої морфеми незалежно від її вимови в тій чи
іншій позиції.

За морфологічним принципом пишуться слова боротьба, сміється, братський, пісня, агентство, де

однакове написання морфем зберігається, незважаючи на вимову.

На відміну від російської орфографії, де переважає морфологічний принцип написання, українська

орфографія ґрунтується на двох принципах - фонетичному і морфологічному.

Історико-традиційний принцип.

Він полягає в тому, що зберігаються такі написання, які на сучасному етапі втратили свою
мотивованість, тобто слова пишуться так, як вони писалися колись, хоч таке написання не відповідає ні
звучанню слова, ні його морфемній структурі.

До традиційних написань в українській мові належать написання я, ю, є, ї, щ на позначення двох звуків,

збереження подвоєння приголосних в іншомовних власних назвах (Голландія, Руссо, Уатт) і написання без
подвоєння іншомовних загальних назв (каса, клас, колектив), а також написання е та и в ненаголошених
позиціях таких слів, як левада, леміш, лиман, кишеня тощо.

Ідеографічний, або символічний, принцип

Так, наприклад, в українській мові є слова компанія і кампанія. Слово компанія вживається тоді, коли
потрібно виразити значення "товариство", а кампанія, коли слово має значення "сукупність заходів для
здійснення в певний період якогось важливого громадсько-політичного або господарського завдання". За
ідеографічним принципом пишуться різні закінчення для різних значень у деяких словах. Наприклад: звука (в
музиці, в лінгвістиці) і звуку (в інших значеннях), блока (механізм) і блоку (об'єднання), апарата (пристрій) і
апарату (установа; сукупність органів), органа (частина організму) й органу (установа), центра (в
математиці) і центру (в інших значеннях), оригінала (дивак) і оригіналу (першоджерело). Деякі вчені як
окремий принцип виділяють написання запозичених слів, які відображають іншомовні правила орфографії,
тобто ті випадки, які ґрунтуються на практичній транскрипції і транслітерації: фойє, рос. йод, йогурт,
майор, батальон, йеменский тощо.

Фонографія - різновид письма, в якому графічні знаки позначають звуки.

Фонографічне письмо передає мову не тільки в її граматичній будові, а й у фонетичному звучанні. Цей тип
письма є найпродуктивнішим. Він виник на основі ідеографічного. У давньоєгипетській мові, де переважали
складні слова, головним було створення знаків - ребусів. Суть цього методу полягає в тому, що письмові
знаки для коротких слів можна було використати для позначення частин довгих слів.

У розвитку фонографії розрізняють три етапи: складове, консонантне, буквено - звукове письмо.

Складове, або силабічне письмо - це система графічних знаків, які передають звучання складів, тобто
кожен склад позначається окремим знаком.

Найдавнішим складовим письмом було шумерське пізнішого періоду ( 3 тис. до н.е.), близьким до нього -
ассиро - вавилонське. Складовою була й та синайська ( давньосемітська) писемність, що розвинулася в
другій половині другого тисячоліття до н.е. з єгипетських ієрогліфів і налічувала майже сто знаків. На
основі цієї писемності виробилося декілька форм фінікійського письма.

Консонантне . Подальший крок у розвитку фонографії зробили фінікійці. Вони буквами позначали
приголосні, які виражали лексичне значення кореня, а голосні які чергуються в корені між приголосними для
вираження граматичних значень, позначали діакритичними знаками.

Отже, усі види алфавітного письма формувалися на основі давньосемітського фінікійського буквеного
консонантного, або квазіалфавітного, письма, яке використовували у Фінікії, Палестині та Карфагені з 13
ст. до н.е. до початку н.е. У класичному фінікійському алфавіті було 22 знаків, які фіксували мовлення за
звуковим способом і легко та швидко запам'ятовувалися. Букви були введені в алфавіт. Кожна буква мала
назву, яка відповідала звичайному слову мови, що починалося з цієї букви: алеф «бик», бет «дім», далет
«двері», вав «цвях», йод «рука» та ін. оскільки в цьому алфавіті букви позначають лише приголосні, то цей
тип письма називають консонантним.

Буквено-звукове письмо започаткували давні греки. Запозичивши букви у фінікійців, вони стали позначати
ними не тільки приголосні, а й голосні. Для цього використали фінікійські букви А, Е, І, О, що позначали такі
приголосні, яких не було в грецькій мові. На відміну від фінікійців греки стали писати з ліва на право і
відповідно обернули зображення букв. Це сталося у 8 ст. до н.е.