1.

До лінгвістичних знаків зазвичай відносять всі основні мовні одиниці, крім

фонеми, а саме: морфему, слово, словосполучення і пропозицію. Але при цьому
нерідко підкреслюють, що найбільш типовою знаковою одиницею є слово,
оскільки воно виконує номінативну (називну) функцію, позначаючи окремі
поняття, уявлення і предмети. У слова є свій план вираження - це послідовність
певних звуків. У нього є і план змісту - це сукупність сем (сема - мінімальний
змістовний елемент). Членування плану змісту і плану вираження слова не
збігаються. Морфеми (в шкільній практиці їх називають значущими частинами
слова: коріння, приставки, суфікси і закінчення) читача функцією не володіють і
реалізують свої можливості не самостійно, а лише через слово, в комбінації з
іншими його значущими частинами. З цієї причини морфеми іноді називають
полузнаками.

Мовний знак розуміється як мовна сутність (одиниця мови або комбінація

одиниць), а також заміна яка вказує на внеязикову сутність (предмет, властивість,
відношення, подія, стан справ), коли остання стає предметом мисленнєво-
мовленнєвої діяльності. Значення лінгвістичного знака може змінюватися в
залежності від контексту;

Мовний знак в більшості випадків носить вмотивований характер (наприклад, тин

від плету - «те, що заплітають»). Наявність в мовному знаку «системи значень»
(наприклад, слово завжди належить до інших слів у реченні); Мовний знак
багатозначний;

Рівні мовної структури — складові частини, автономні механізми мовної

системи. Кваліфікуються як підсистеми, що становлять систему мови. Кожен
рівень має свій тип одиниць, свою сферу мовного простору і своє функціональне
навантаження.

2. Головною відмінністю одиниць різних рівнів мови є їх якісна своєрідність, яка

виявляється в особливостях їх поєднання, тобто синтагматики. Для розрізнення
рівнів мови використовують такі принципи: 1) кожен рівень повинен мати свою
одиницю; одиниці одного рівня повинні бути однорідними; 2) одиниці будь-якого
рівня виділяються шляхом сегментації складніших утворень; 3) одиниці нижчого
рівня входять до одиниць вищого рівня, тобто між ними існують ієрархічні
відношення. Закритою є система, яка складається зі строго визначеної кількості
одиниць, і цей кількісний склад є незмінним. Відкритою є система з непостійним,
змінним числом елементів.

Мова є відкритою системою, оскільки вона поповнюється новими елементами, що

забезпечує їй здатність завжди бути комунікативно придатною в різні періоди
історичного й економічного розвитку народу — носія мови. Вона відкрита для
мислення.

3. Виділяють 4 структурні рівні мови: 1) фонетичний (одиниця — фонема), 2)

морфологічний (одиниця — морфема), 3) лексичний (одиниця — лексема), 4)
синтаксичний (одиниця — речення).

Названі рівні мають ієрархічні відношення: одиниці кожного попереднього рівня є

будівельним матеріалом для одиниць наступного рівня. Розрізняють основні й
проміжні рівні. До основних рівнів належать фонологічний, морфологічний,
лексико-семантичний і синтаксичний. Кожен із рівнів має свою основну одиницю:
фонологічний — фонему, морфологічний — морфему, лексико-семантичний —
лексему, синтаксичний — конструкцію. За роллю в структурі мови
виділяють нижчі та вищі рівні. Фонологічний рівень належить до нижчого,
оскільки фонема — одностороння одиниця, яка використовується для побудови
одиниць вищого рівня — морфем і лексем. Найвищий рівень синтаксичний, бо він
обслуговує комунікативні потреби і підпорядковує собі одиниці всіх інших рівнів.

4. Розвиток мови загалом супроводжується постійними змінами. Змінюється її

звукова, лексична, морфологічна і синтаксична системи.

Розвивається мова за своїми законами, які мають об'єктивний характер, тобто не

залежать від волі людей. Усі зміни в мові зумовлені зовнішніми і внутрішніми
причинами.До зовнішніх причин належать економічний та суспільно-політичний
розвиток, вплив різних історичних подій, прогрес у науці та техніці, розвиток
культури тощо. Зовнішні чинники є надзвичайно потужними. Від них залежать не
тільки зміни в мові, а й саме існування чи зникнення мови. Мова існує доти, доки
існує народ - носій цієї мови. Вона зникає тоді, коли зникає народ, що може
трапитися внаслідок утрати державної незалежності, асиміляції політично
панівною нацією в багатомовній державі чи внаслідок фізичного винищення. До
зовнішніх причин належать економічний та суспільно-політичний розвиток, вплив
різних історичних подій, прогрес у науці та техніці, розвиток культури тощо.

Бурхливий розвиток деяких мов у певний період також пов'язаний із зовнішніми

чинниками (звільнення від колоніальної залежності, розвиток економіки та
культури, політичне визнання на міжнародному рівні, контакти з
високорозвинутими країнами тощо). Зовнішні причини впливають на зміни
окремих структурних елементів мови: появу нових слів, вимову звуків, виникнення
нових граматичних форм та ін. Так, поява в українській мові таких слів, як ваучер,
дилер, менеджер, маркетинг, букмекер тощо зумовлена виникненням нових явищ
та предметів.
До зовнішніх причин відносять і контактування мов — один із найсильніших
чинників зміни і розвитку мови. Контактування мов зумовлює запозичення лексики
і фразеології, засвоєння іншомовної артикуляції, зміни в словотворенні та
граматичній будові. Однак не в усіх випадках мовних змін простежується пряма
залежність від зовнішніх чинників. Внутрішньомовні причини закладені в самій
мові, в її внутрішній системі, в її можли- Походження і розвиток мови 47 востях і
тенденціях. Це — суперечності, що є в мові, боротьба між якими спричиняє зміни.
Всі такі суперечності зводяться до суперечностей між потребами спілкування і
мовними можливостями.

5. В історії розвитку конкретних мов відомі два процеси — диференціація (поділ)

та інтеграція (злиття) мов. Диференціація — процес, за якого з однієї мови
виникає дві або більше мов. Інтеграція — протилежний диференціації процес, за
якого з декількох мов чи діалектів виникає одна мова.

6. Засоби спілкування на обмеженій території називають діалектом. Чим

суспільство слабше економічно й політично, тим у ньому більше місцевих говорів.
За феодалізму складаються помісно-територіальні діалекти. Роздрібнення держав
на маленькі феоди призводить до утворення багатьох діалектів. Інколи такі
діалекти настільки розходяться, що це ускладнює спілкування. Показовою щодо
цього є Німеччина, на території якої в період феодалізму було чимало князівств.
Ще М. Ломоносов помітив, що баварський селянин мало розуміє макленбурзького
або бранденбурзький швабського". І в наш час діалекти німецької мови різняться
між собою більше, ніж деякі окремі мови.

7. Літературна мова – це оброблена, унормована форма загальнонародної мови,

яка в писемному та усному різновидах обслуговує культурне життя народу, всі
сфери його суспільної діяльності. Розрізняються письмово-книжну й усно-
розмовну форми літературної мови, виникнення, співвідношення й взаємодія яких
підкоряються певним історичним закономірностям. Літературна мова в Україні в
своєму історичному розвитку пройшла кілька досить виразно відмежованих
періодів: давня доба охоплює X-XIII ст., середня – XIV-XVIII ст.,і нова – XIX-XX
ст. Сучасна українська літературна мова сформувалась на основі середньо-
наддніпрянського говору південно-східного наріччя на основі діалектів
сучасної Полтавщини та Південної Київщини, ввібравши в себе деякі діалектні
риси інших наріч. Зміст поняття «Літературна мова» змінюється у процесі
історичного розвитку. Літературна мова постійно розвивається і збагачується.

8. Елементами мовної структури є: - фонема (фонологічний рівень); - морфема

(морфологічний рівень); - лексема (лексичний рівень); - речення (синтаксичний
рівень)
Функції фонеми: - конститутивна (фонеми є тим матеріалом, за допомогою якого
творяться одиниці вищих рівнів); - ідентифікаційна (із суцільного потоку мовлення
людина розпізнає окремі звуки ,а завдяки цьому й окремі слова); - дистинктивна
(сигніфікативна) (фонеми розрізняють як зміст слова, так і його форму)

Функції морфем: - номінативна (пов’язана з навиком відображати той чи інший

момент дійсності); - експресивна (виражає відношення мовця до слухача, до
предмета повідомлення, до умов комунікації); - стилістична (навик морфеми бути
засобом створення слів і форм слів); - з’єднувальна (морфема є якби з’єднувачем
між іншими морфемами в складі слова)

Лексема – слово-тип, абстрактна одиниця мови, яка абстрагується від його форм.
Іншими словами, лексема – це слово в сукупності його форм і можливих значень у
всіх його вживаннях і реалізаціях. Так, у реченні «Людина людині друг» є три
слова і дві лексеми, бо слова людина і людині є формами однієї лексеми.