Походження назви Бердичева

У монографії “Київська Русь” (1939) радянський історик академік

Борис Греков (1882-1953) пояснює походження назви міста від кочових
племен берендеїв, які в ХІ-ХІІ ст. служили київським князям, охороняючи
окраїнні землі Київської Русі. Але цю версію спростував краєзнавець
Гаврило Богун. Детально вивчивши літопис, Гаврило Григорович довів, що
кочівники чинили напади головним чином на південно-східні, а не на
південно-західні кордони руських земель. І коли кочівники билися в
міжусобних війнах на боці того чи іншого князя, то ці події відбувалися біля
Києва, Чернігова, Переяслава чи Трипілля, тобто знов-таки на південно-
східних кордонах, переважно на Лівобережжі. А перша згадка в літопису
про берендеїв припадає на середину XII століття, і пов’язана з війною між
князями Мстиславовичами та Ольговичами (1146-1148 рр.), що точилася
далеко від Бердичева – у Києві та його околицях. Берендеї, за літописними
даними, досить часто брали участь у міжусобицях, але діяли вони завжди в
районі Києва, Чернігова, Переяслава або Дону.

***

Ім’я походить від тюркського племені берендичів, котре заселяло

навколишні терени, перебуваючи у васальній залежності від київських
князів. Згідно дослідження казахського літературознавця та поета Олжаса
Сулейменова, до XVIII століття місто носило назву Берендичів.

***

З попередньою версією перегукується і версія, яку висунув відомий

литовський військовий інженер, історик та публіцист Теодор Нарбут (1784-
1864). За руськими джерелами, якими користувався Т. Нарбут, назва міста
походить від імені ординського царевича Бердича (Берди-бека), сина царя
Озбяка (Узбек, ісламський титул — Султан Гійас ад-Дін Мухаммед), який
княжив на Волині на початку XIV століття і заснував замок, який назвав у
свою честь. Бердич, любитель розкішного життя і мистецтв, перетворив
свій замок на місце пишних застіль та святкувань, звозив у Бердичів
музикантів, художників, а також дівчат для свого гарему. Немало молодих
красунь Бердичу надсилав великий князь литовський Гедимін з числа
захоплених у полон у Мазовії та Польщі. За одну таку красуню Бердич
відправив Гедиміну цілий ординський полк.

***
 Працівники відділу мовознавства Академії наук України вважають, що
назва нашого міста походить від власного імені Бердич: повноводна тоді
ріка Гнилоп’ять була вигідним водним шляхом для обміну та торгівлі, на її
мисовидному березі виник сторожовий пункт-митник з озброєною залогою
(гарнізоном), на чолі якого стояв дружинник Бердич. У 1430 році Великий
князь Литовський Вітовт віддав цю місцевість путивльському та
звенигородському наміснику Каленику. Його підданий Бердич і заснував
тут хутір, який згодом почав називатися Бердичевом. 1545 року в акті
розмежування земель між Литвою і Польщею Бердичів згадується як
власність магнатів Тишкевичів.

***

Від слов’янського слова “berda”. Так називали гору, урвище, на якій

знаходився пункт-митник.

***

Від слова “берда”. Так називали одну з деталей ткацького станка, такі
деталі виготовляли ремісники, які проживали на території нашого міста.

***

Від слова “барда” – назви бойової сокири у слов’ян (звертає на себе

увагу, що старі люди міста і району ще і сьогодні називають місто не
Бердичів, а Бардичів; під час розкопок у 1930-х роках розкопали чимало
сиродутних горнів, а поруч з ними барди – як готова продукція, яка не
була ще в користуванні (ІХ-ХІІІ і пізніші століття), звідси висновок, що їх
виготовляли в цій місцевості, використовуючи велику кількість відкритих
покладів залізних руд – таких, як лімоніт. Тому на гербі сучасного
Бердичева зображено бойову сокиру – бердиш – та жезл бога торгівлі
Меркурія, що символізує минуле міста як одного з основних центрів
торгівлі.

***

Доктор філологічних наук та літературознавець Петро Білоус (до речі,

уродженець села Никонівка, що на Бердичівщині) висловив таку думку з
приводу назви Бердичева: якщо припустити, що в назві Бердичева є
“берендейський слід”, то тут маємо аргументи, почерпнуті з найдавніших
літописів. Уже за часів Ярослава Мудрого (30-50 рр. XI cт.) південь Русі
зміцнювався укріпленнями по Росі та її притоках, до яких віднесемо і
Роставицю. У Київському літописі за 1177 рік є таке
повідомлення: “Прийшли половці на Руську землю на русальній неділі (…)
Узяли шість городів берендицьких і пішли до города Ростовця”. На жаль,
літописець не називає оті “шість берендицьких городів”, тож нам
запишається припускати, що серед них були згадувані з іншого приводу
“гради” Неятин, Чорнаїв, Кульдеюрів (Юрів), Володимирів, Прилук.
Можливо, і “град берендичів” (Бердичів) належав до них, хоч нібито й
незручно визнавати започаткування цього міста чужим етносом (принагідно
скажемо, що лише на території Житомирщини є чимало назв, котрі свідчать
про присутність чужинців, а з-поміж них у Бердичівському районі –
Половецьке, Мала Татарнівка (нині – Малосілка), Чехи (нині – Дубівка),
Жидівці (нині – Романівка).