Порівняльне право. Іспит.

1. Загальна характеристика порівняльного правознавства.

2. Поняття, риси та структура правової системи.
3. Загальна характеристика правової карти світу.
4. Правова система України на правовій карті світу, її формування та особливості.
5. Вплив на правову систему України міжнародних та національних правових систем.
6. Правова глобалізація у сучасному світі.
7. Поняття «правова сім’я». Класифікація правових сімей Р.Давида, К.Цвайгерта та інших
компаративістів.
8. Класифікація та типологія правових систем. Мішані правові системи.
9. Види досліджень у порівняльному правознавстві.
10. Концептуальні підходи в методології порівняльно-правових досліджень.
11. Методологічні принципи порівняльно-правових досліджень
12. Методи порівняльно-правових досліджень.
13. Методика порівняльно-правових досліджень.
14. Особливості романо-германської правової сім’ї.
15. Основні етапи розвитку романо-германської правової сім’ї.
16. Роль науки (університетів) у розвитку романо-германського права
17. Зв’язок романо-германської правової сім’ї з римським правом.
18. Вплив канонічного права на формування романо-германського права.
19. Публічне і приватне право.
20. Особливості норм права в романо-германській правовій сім’ї.
21. Джерела права романо-германської сім’ї, їх класифікація.
22. Нормативно-правові акти в романо-германській правовій сім’ї: поняття, ознаки, класифікація.
23. Закон як джерело права в романо-германській правовій сім’ї.
24. Підзаконні акти. Делеговане законодавство в романо-германському праві.
25. Загальні принципи в романо-германській правовій сім’ї.
26. Правовий звичай, доктрина, судова практика у системі джерел романогерманського права.
27. Підходи до класифікації правових систем Скандинавських країн та держав Латинської
Америки.
28. Формування скандинавського права.
29. Правові системи Скандинавських країн, їх особливості. Джерела права Скандинавських країн.
30. Правова співпраця скандинавських держав.
31. Формування латиноамериканського права.
32. Особливості і сучасні тенденції латиноамериканського права.
33. Джерела латиноамериканського права.
34. Інтеграційні процеси в Латинській Америці.
35. Англо-американська правова сім’я: поняття, групи, особливості.
36. Структура англійського права (сучасний варіант).
37. Основні етапи розвитку англійської правової системи, їх характеристика.
38. Загальне право: поняття та особливості.
39. Право справедливості: поняття та особливості.
40. Порівняння загального права та права справедливості.
41. Порівняння англійського та американського права: спільні та відмінні риси.
42. Поняття та види джерел англо-американського права.
43. Прецедент як джерело права в сім’ї англо-американського права. Структура судового
прецеденту.
44. Статут як джерело права в сім’ї англо-американського права. Кодекси.
45. Делеговане законодавство в сім’ї англо-американського права.
46. Доктрина як джерело права в сім’ї англо-американського права.
47. Звичай, розум, канонічне право як джерела англо-американського права.
48. Формування правової системи США.
49. Сучасна правова система США. Конституція США.
50. Джерела права США. Кодифікація в США.
51. Особливості судової системи США.
52. Правові системи країн Співдружності Націй.
53. Правові системи Канади, Австралії та Нової Зеландії: порівняльна характеристика та джерела
права.
54. Порівняння романо-германської та англо-американської правових сімей: спільні риси та
відмінності.
55. Релігійна правова сім’я: характерні риси, склад.
56. Мусульманське право: поняття, ознаки, система джерел права.
57. Специфіка ісламського права.
58. Право сучасних мусульманських держав.
59. Організація ісламського співробітництва.
60. Ліга арабських держав.
61. Релігійно-філософські і соціальні основи індуського права.
62. Риси та джерела індуського права.
63. Сучасне право Індії. Особливості судової системи Індії.
64. Іудейське право: поняття та риси.
65. Система джерел іудейського права.
66. Сучасне право Ізраїлю.
67. Основні закони Ізраїлю. Закон про кримінальне право Ізраїлю.
68. Судова система Ізраїлю.
69. Характеристика канонічного права.
70. Джерела канонічного права.
71. Застосування канонічного права у сучасному світі.
72. Правова система Ватикану. Кодекс канонічного права.
73. Загальна характеристика правових систем традиційного типу, їх групи.
74. Формування правової системи Китаю.
75. Правова система КНР, її джерела.
76. Формування правової системи Японії.
77. Сучасна правова система Японії, її джерела.
78. Формування африканського права: особливості періодів.
79. Правові системи держав Африки. Африканський союз.
80. Кодекси звичаєвого права.
81. Порівняння релігійної та традиційної правових сімей.

1. Загальна характеристика порівняльного правознавства.

Існують два основні підходи до визначення поняття «порівняльне правознавство». Одні
фахівці трактують його виключно як метод наукового аналізу, що використовується в тому чи
іншому обсязі різними юридичними науками. Ця позиція була панівною після Першої світової
війни. Прихильники другого напряму визначають його як самостійну юридичну науку. Отже,
порівняльне правознавство є досить складним утворенням, яке має багатоманітний характер, а
термін «порівняльне правознавство» має потрійне значення: 1) порівняльне правознавство як
метод, що є науковим засобом вивчення правових явищ, завдяки застосуванню якого стає
можливим виявити загальне, особливе й одиничне у правових системах; 2) порівняльне
правознавство як наука, що є сукупністю наукових знань про правові системи; 3) порівняльне
правознавство як навчальна дисципліна, що є предметом, який викладається в закладах вищої
освіти й орієнтований на отримання знань про правові системи.
Поряд із терміном «порівняльне правознавство» у вітчизняній та іноземній юридичній
літературі активно вживаються терміни «компаративізм», «порівняльна юриспруденція»,
«порівняльне право».
У юридичній науці існує два варіанти відповіді на питання, із яких часів бере свій початок
порівняльне правознавство. Прихильники першого варіанта наполягають на давньому походженні
порівняльного правознавства. Прихильники другого варіанта датують час народження
порівняльного правознавства другою половиною XIX ст.
Порівняльне правознавство вивчає правову дійсність, або правову реальність, яка
розглядається як загальний об’єкт будь-якої юридичної науки.
Специфічними об’єктами порівняльного правознавства виступають правова сім’я і правові
системи окремих держав. Іншими об’єктами порівняльного правознавства є елементи правової
системи. Найчастіше порівнянню піддаються правові вчення, концепції і правові погляди,
національне право й законодавство, галузі, підгалузі та інститути права й законодавства,
нормативні масиви, закони та інші правові акти, правові норми, юридична техніка.
Предметом порівняльного правознавства як науки в узагальненому його вигляді охоплюється:
1) теорія порівняльно-правового методу; 2) загальні принципи та закономірності виникнення,
функціонування і розвитку різних правових систем.
Методологія порівняльного правознавства є багаторівневою. Порівняльне правознавство
використовує практично весь методологічний арсенал сучасної юридичної науки.
Порівняльне правознавство має також і свої функції (пізнавальна, методологічна …).
2. Поняття, риси та структура правової системи.
Одним із видів досліджень, що проводяться в компаративістиці, є порівняння на макрорівні,
коли об’єктом дослідження виступають окремі правові системи. Цей рівень традиційно вважається
основним у порівняльному правознавстві.
Поняття правової системи почало активно застосовуватися лише у ХХ ст.
У найбільш загальному вигляді правова система розглядається як сформована під впливом
закономірностей розвитку певного суспільства сукупність усіх його правових явищ, які
перебувають у стійких зв’язках між собою та з іншими соціальними явищами.
Основні риси правової системи: 1) є одним із різновидів соціальної системи; 2) формується, як
правило, у межах певної держави («національна правова система»); 3) правові системи мають
різний ступінь розвитку. Розвиток правової системи можна визначити за кількісними та якісними
критеріями. До кількісних належить наявність розвинутої системи норм права та відповідних
джерел тощо; до якісних — ступінь соціальної затребуваності права, його реальна здатність
урегулювати суспільні відносини; 4) формується під впливом об’єктивних історичних чинників
(національних, релігійних, економічних та ін.), які є унікальними для кожного суспільства та
зумовлюють різноманітність правових систем; 5) складається з різнорідних елементів. Головним
елементом будьякої правової системи є система права; 6) характеризується цілісністю; 7) має
відносно стійкий характер у часі.
До структури правової системи входять: суб’єктна складова — сукупність усіх суб’єктів, що
діють у межах правової системи (індивідуальних та колективних, державних та недержавних);
нормативна складова — сукупність норм і принципів права, які регулюють відносини між
суб’єктами права, втілених у систему визнаних джерел права; ідеологічна складова — сукупність
поглядів на право та інші правові явища, що охоплюються правовою психологією і правовою
ідеологією та визначають рівень правової культури, наявні правові цінності; функціональна
складова — процес правотворчості, правореалізації та правозастосування, судова та інша юридична
практика; результативна складова — відображає результати дії права, ступінь його соціальної
затребуваності та відповідності інтересам соціуму, стан правопорядку в суспільстві.
У вузькому значенні правова система — це право певного суспільства й пов’язані з ним
правові явища. Термін «правова система» використовується у словосполученні «правова система
суспільства» або «національна правова система».
Правовою системою в широкому розумінні є певна сукупність різних правових систем,
об’єднаних за спільними ознаками. Є тотожним терміну «правова сім’я».

3. Загальна характеристика правової карти світу.

Правова карта сучасного світу є досить складним та неоднорідним утворенням. Саме
національні правові системи є основним структурним елементом правової карти сучасного світу.
Скільки ж національних правових систем існує у світі? Членами ООН наразі є 193 країни,
кожна з яких має власну національну правову систему. Водночас необхідно пам’ятати про
існування так званих невизнаних держав, кожна з яких також фактично має власну правову систему
(Тайвань, Північний Кіпр …).
Деякі території можуть не мати державного суверенітету та бути тимчасово залежними від
інших держав або міжнародних організації (так звані території з перехідним правовим режимом).
Зараз у світі нараховується близько 20 несамостійних територій, що перебувають під зовнішнім
управлінням Великої Британії, США, Франції, Нової Зеландії. Яскравим прикладом такої території
є Палестинська національна автономія (адміністрація). Усі ці території, незважаючи на відсутність
суверенітету, також мають власні правові системи.
В інших країнах, навпаки, водночас існує кілька правових систем, які можуть бути побудовані
навіть на різних принципах (наприклад, правова система Квебеку в Канаді, Шотландії у Великій
Британії). Такі субнаціональні правові системи існують у межах єдиної національної системи, але
водночас мають значну автономію та специфіку. Таким чином, у світі нараховується значно більше
правових систем, ніж існує окремих держав.
Крім цього, існують наднаціональні правові системи, які поширюються на соціальні системи
кількох держав. Такою, наприклад, є правова система ЄС. Проблема існування міждержавних
правових систем та особливості взаємовідносин із ними української правової системи нещодавно
стала окремим об’єктом дослідження.
Також не слід забувати про існування релігійних правових систем, які також мають
наднаціональний характер та величезну специфіку. Релігійні правові системи поширюють свою дію
не на певну територію, а на конкретну релігійну громаду.
Таким чином, правову карту світу можна визначити, як складну систему національних
(субнаціональних) та наднаціональних (міжнародних та релігійних) правових систем.

4. Правова система України на правовій карті світу, її формування та особливості.

Українська правова система формувалась у складних умовах, що зумовлено як відсутністю
державної незалежності протягом значних періодів її історії, так і геополітичним положенням
України та відповідним ідеологічним впливом різних за змістом правових та суспільних концепцій.
Самобутність вітчизняної правової системи обумовили певні історичні обставини: 1. Зв’язок із
Руською Правдою. 2. Вплив польсько-литовського права. 3. Дія Магдебурзького права на території
України (XIII–XVIII ст.). 4. Державно-правовий досвід періоду Гетьманщини (Війська
Запорізького). 5. Перебування українських земель протягом XIX–ХХ ст. у складі різних державних
утворень (Російська імперія, Австро-Угорщина, Польща, Чехословаччина та ін.), завдяки чому
українська правова система відчуває вплив різних правових традицій і різних правових систем. 6.
Існування Української РСР у складі Радянського Союзу, яке дало підставу для віднесення
українського права до правових систем соціалістичного типу. 7. Формування незалежної правової
системи України.
Особливі риси сучасної правової системи України:
1. Генетичний зв’язок із романо-германською правовою сім’єю, що обумовлює наявність
традиційних для романо-германського права рис.
Тому природно, що українська правова система характеризується: – провідною роллю
нормативно-правових актів у системі джерел права; – загальним характером норм права; –
кодифікацією основних галузей права; – поділом права на публічне та приватне.
2. Статус правової системи перехідного типу обумовлений її соціалістичним минулим і
проголошеним курсом на повернення в сім’ю романо-германського права.
3. Євроінтеграційний вектор розвитку, який свідчить про зближення національного права
України з європейським правом. Починаючи з 1990-х років відбувається адаптація законодавства
України до законодавства ЄС. Цей процес обумовлений Угодою про партнерство і співпрацю між
Україною та Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами від 1994 р.
4. Обмежена можливість використання прецеденту. Відповідно до Закону України «Про
виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ» національні суди зобов’язані застосовувати
при розгляді справ практику ЄСПЛ як джерело права, що свідчить про визнання прецедентного
характеру його рішень.

5. Вплив на правову систему України міжнародних та національних правових систем.

Однією з особливостей сучасної правової системи України є євроінтеграційний вектор
розвитку, який свідчить про зближення національного права України з європейським правом. У
1995 р. Україна стала членом Ради Європи. Протягом останніх 26 років Україна виконує взяті на
себе зобов’язання щодо реформування правової системи і впроваждення до національної правової
системи європейських стандартів. Зокрема, ратифіковані Конвенція про захист прав людини і
основоположних свобод, Європейська хартія місцевого самоврядування, Рамкова конвенція про
захист національних меншин, Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних
справах; скасовано смертну кару; реформовані виборча, судова та правоохоронна системи;
прийнято десятки нових законодавчих актів, зокрема нову Конституцію України, КПК, ЦПК, Закон
«Про політичні партії» тощо. Велике значення для національної правової системи має діяльність
ЄСПЛ.
Окрім того, відповідно до Закону України «Про виконання рішень та застосування практики
ЄСПЛ» національні суди зобов’язані застосовувати при розгляді справ практику ЄСПЛ як джерело
права, що свідчить про визнання прецедентного характеру його рішень.
Починаючи з 1990-х років відбувається адаптація законодавства України до законодавства
ЄС. Цей процес обумовлений Угодою про партнерство і співпрацю між Україною та
Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами від 1994 р. У 2000 р. було створено
Національну раду з питань адаптації законодавства України до законодавства ЄС. У 2003 р.
прийнято Закон «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до
законодавства ЄС», який передбачає виконання комплексу завдань з адаптації законодавства,
спрямованих на реалізацію державної політики щодо створення сучасної правової системи України
шляхом удосконалення правотворчої та правозастосовної діяльності органів державної влади.

6. Правова глобалізація в сучасному світі.

Сучасне право та всі соціальні явища та процеси, які визначають його розвиток і
функціонування, перебувають під визначальним впливом глобалізації. Глобалізацію слід
тлумачити як об’єктивне явище сучасності, в основі якого лежать процеси формування принципово
нових відносин між країнами й народами на основі взаємозв’язку та взаємозалежності між ними у
всіх сферах життєдіяльності.
В умовах глобалізації на зміну примату національного права, фактично прийшов примат
міжнародного права.
Особливістю праворозуміння в епоху глобалізації є те, що нині існує низка сутнісних ознак
(принципів права), формального і змістовного рівнів, які визнаються невід’ємними властивостями
права і які визнані міжнародною спільнотою. Ці ознаки становлять певні ідеальні стандарти права,
із якими порівнюється право суверенних держав. Право – це явище, що виникає разом із
суспільством, метою якого є забезпечення співіснування людей на засадах справедливості, сутність
якого зумовлена низкою біосоціальних факторів. Глобалізація в силу власної унікальності,
специфіки існує як самостійний сучасний чинник розвитку права. Процеси глобалізації
зумовлюють необхідність формування достатнього правового підґрунтя для забезпечення
гармонійного співіснування націй і вирішення проблем загальнолюдського масштабу.
Право виступає найважливішим елементом глобалізації, її необхідним нормативним
фундаментом. Результатом об’єднання виступають напрацьовані міжнародною спільнотою норми і
правила поведінки держав, створення міжнародно-правових механізмів забезпечення досягнення
певних цілей. Основна роль сучасної держави полягає у виборі стратегій розвитку суспільства та
формування нової парадигми його функціонування, які здатні забезпечити: а) участь суспільства у
глобалізації; б) послідовність та ефективність глобалізаційних процесів для суспільства.
Глобалізація породжує універсалізацію права, що відбувається у формі правової
інтернаціоналізації (адаптація для використання будь-де) та правової конвергенції (процес
зближення компромісів).

7. Поняття «правова сім’я». Класифікація правових сімей Р. Давида, К. Цвайгерта та інших

компаративістів.
Правову сім’ю ще називають «сім’я правових систем», «правові кола», «форма правових систем»,
«структурна спільність».
Правова сім’я — це певна сукупність правових систем, об’єднаних спільністю найбільш
важливих рис, які вказують на суттєву схожість цих систем.
Поняття «правова сім’я» має суттєве значення для порівняльного правознавства.
Використання цього поняття полегшує порівняльно-правові дослідження. Неможливо обійтися без
поняття «правова сім’я» і при формуванні загального уявлення про правову картину світу. Крім
того, поняття «правова сім’я» допомагає у вивченні окремих правових систем. Поняття «правова
сім’я» має наукове значення і для теоретиків права, оскільки принципово важливі особливості
права, однотипні елементи, його якості та риси розкриваються значною мірою саме в сім’ях
національних правових систем.
Давид пропонує для класифікації правових систем два рівноправних критерії: – юридична
техніка, якою користуються юристи тієї чи іншої країни, вивчаючи і практикуючи право; –
однакові філософські, політичні й економічні принципи. На підставі цих критеріїв, Р. Давид
висунув ідею трихотомії — виокремлення трьох правових сімей (романо-германської,
англосаксонської, соціалістичної), до яких примикає весь інший юридичний світ.
Німецький учений Цвайгерт висуває як критерій класифікації поняття «правовий стиль».
«Стиль права» як критерій для класифікації правових систем визначається, на думку Цвайгерта,
п’ятьма факторами: 1) історичним походженням і розвитком правової системи; 2) панівною
доктриною юридичного мислення та її специфіки; 3) своєрідними правовими інститутами; 4)
правовими джерелами й методами їхнього тлумачення; 5) ідеологічними факторами. На цій основі
Цвайгерт розрізняв вісім правових сімей: романську, германську, скандинавську, загальну,
соціалістичну, далекосхідну, ісламську, індуську.
Погребняк і Лук'янов – типи правових систем: 1) романо-германська правова сім'я; 2)
англоамериканська правова сім'я; 3) релігійні правові системи; 4) традиційні правові системи.
Луць – типи правових систем: 1) романо-германський; 2) англо-американський; 3)
традиційний; 4) змішаний; 5) міждержавно-правовий.
Бехруз – типи правових систем: 1) сім'я традиційного права: сім'я звичаєвого права; 2) сім'я
традиційного етичного права: далекосхідне право; 3) сім'я релігійного права: іудейське, індуське,
ісламське право; 4) сім'я законодавчого права: романо-германська правова сім'я; 5) сім'я
прецедентного права: сім'я загального права; 6) сім'я змішаного права.

8. Класифікація та типологія правових систем.

Класифікація — це розподіл правових систем за класами на основі певних загальних ознак
(критеріїв):
1. Чисті правові системи та правові системи мішаного типу («гібридні»). Правові системи
мішаного типу об’єднують правила та інститути, що походять із різних правових систем і
взаємодіють між собою (правові системи Філіппін, Японії тощо).
2. Розвинуті та нерозвинуті правові системи. Розвинуті правові системи — це системи, у
яких розкрилися якості писаного права як самостійного й сильного соціального феномена.
Нерозвинуті правові системи – антонімічне визначення.
3. Материнські й дочірні правові системи. Материнські правові системи — це ті системи,
де вперше були створені оригінальні правові рішення і які в подальшому утворили основу певної
правової сім’ї (англійська правова система). Дочірні правові системи — це системи, які побудовані
за моделлю материнських правових систем (правові системи Канади, Австралії).
4. Поділ на правові сім’ї. Ідеться про типологізацію правових систем, визначення
основних та найбільш поширених типів правових систем, що існують на правовій карті світу.
Поряд із загальновизнаними сім’ями романо-германського та англо-американського права
необхідно виокремити дві самостійні сім’ї (типи) релігійного та традиційного права.

9. Мішані правові системи.

Мішані правові системи — це група систем, що сформувалися (у деяких випадках —
продовжують формуватися) під впливом кількох правових сімей разом, спираються на їхні
юридичні традиції та інструменти (правові системи Філіппін, Японії тощо).
Головним чинником такого «змішування» правових систем у межах однієї держави чи навіть
окремої адміністративної одиниці у складі держави є правова акультурація — процес глобальної
трансформації, яку зазнає одна правова система від контакту з іншою правовою системою з
використанням різних за природою та силою впливу засобів примусу. За походженням мішані
правові системи поділяються на такі, формування яких є результатом зовнішнього втручання
(переміщення права шляхом примусу – колонізація, анексія тощо), і такі, що були обрані вільно —
із метою зближення з іншими правовими сім’ями, підвищення ефективності правового
регулювання (переміщення права шляхом рецепції – Шотландія і Ізраїль).
Унаслідок цих та багатьох інших політичних, ідеологічних та культурних процесів
сформувалися мішані правові системи, що являють собою продукт складних альянсів
романогерманського (французького, бельгійського, римо-голландського, іспанського тощо) та/або
англоамериканського права з релігійним та/або місцевим звичаєвим правом.
 10. Види досліджень у порівняльному правознавстві.
Дослідження, що проводяться порівняльним правознавством, можуть бути класифіковані за
різними підставами.
1. Діахронне й синхронне порівняння. Як відомо, право має минуле, сьогодення і
майбутнє. Отже, об'єктом порівняння можуть бути правові системи та їхні компоненти, що
існували в різні історичні часи. Таке порівняння називається діахронним (оскільки воно має
історичний, тобто діахронний характер). Однак найчастіше об'єктом порівняння є правові системи,
що існують в одні історичні часи (синхронне порівняння). Так, порівняння правової системи Англії
XVII століття та сучасної правової системи Англії є діахронним, тоді як порівняння сучасної
правової системи Англії та сучасної правової системи США є синхронним.
2. Бінарне та мультипорівняння. Порівняльно-правове дослідження може починатися з
порівняння, як мінімум, двох правових систем і йти далі аж до охоплення всіх правових систем, що
існують на земній кулі. При порівнянні двох правових систем маємо бінарне порівняння
(наприклад, порівняння правової системи Англії та правової системи США), при порівнянні більше
двох систем — мультипорівняння (наприклад, для порівняння можна обрати правові системи
певного географічного регіону — Європи).
3. Внутрішнє й зовнішнє порівняння. Внутрішнє порівняння — це порівняння елементів
правової системи однієї держави. Зовнішнє порівняння — це порівняння, у якому досліджуються
національні правові системи принаймні хоча б двох держав.
4. Макро-, мікро- та інституціональне порівняння. Залежно від об'єктів порівняння може
проводитися на різних рівнях: - перший і найнижчий рівень — це порівняння правових норм
(мікропорівняння); - другий, середній рівень — це порівняння правових інститутів і галузей права
(інституціональне, або галузеве порівняння); - третій, верхній рівень — це порівняння правових
систем у цілому (макропорівняння).
5. Нормативне та функціональне порівняння. При нормативному порівнянні відправним
пунктом дослідження є схожі правові норми, інститути, законодавчі акти. Функціональне
порівняння — це дослідження правових засобів вирішення однакових соціальних і правових
проблем різними правовими системами. Функціональне порівняння починається не з визнання
певних правових норм та інститутів як відправного пункту порівняння, а з висування певної
соціальної проблеми, і вже потім відбувається пошук правової норми або інституту, за допомогою
яких цю проблему може бути вирішено.

11. Методи порівняльно-правових досліджень.

Методи пізнання служать засобами розкриття його предмета, а методи, що входять у
структуру методології порівняльно-правових досліджень, дозволяють розкрити й вивчити його
предмет. Метод – це сукупність певних правил, прийомів, способів, норм пізнання і дії.
Порівняльно-правовий метод є основним методом у системі методології
порівняльноправових досліджень, який виступає як сукупність способів і прийомів виявлення, на
основі порівняльного вивчення загальних і специфічних закономірностей виникнення, розвитку,
функціонування різних правових систем.
Серед інших методів виділяються: системно-функціональний, конкретно-історичний,
конкретно-соціологічний, формально-логічний, метод правового моделювання та ін.
Системно-функціональний метод є універсальним інструментом пізнавальної діяльності.
Даний метод зумовлений системно-функціональною суттю державно-правових явищ. Його
необхідність пояснюється також тим, що дослідження правових систем неможливе без їх розгляду
в системно-функціональному аспекті. Будь-який елемент правової системи повною мірою
розкривається саме за допомогою цього методу. Завдяки системно-функціональному методу можна
встановити, з одного боку, місце і роль правової системи у структурі суспільства, а з іншого — її
внутрішню будову.
Застосування конкретно-історичного методу дозволяє простежити за еволюцією правових
систем у цілому і їх компонентів окремо.
Конкретно-соціологічний метод дозволяє створити найбільш об'єктивну картину соціальної
суті й, відповідно, ефективності, як державно-правих явищ узагалі, так і правових систем зокрема.
Завдяки цьому методу можна визначити соціальну обумовленість, механізм функціонування й
ефективність правових систем та їх складових компонентів. У рамках цього методу проводяться
різні соціологічні дослідження, опитування з метою подальшого вдосконалення механізму
функціонування правових систем.
Формально-логічний метод, завдяки якому при порівняльно-правовому дослідженні
дотримуються правил мислення. Його суть полягає в тому, що дослідник, не зважаючи на
конкретний зміст думки, концентрує увагу на формі мислення.
Метод правового моделювання дозволяє на основі порівняльно-правового аналізу визначити
спільні риси, властиві різним правовим явищам, і перетворює їх на модель, завдяки якій можна
розмірковувати про інші схожі явища.

12. Методика порівняльно-правових досліджень.

Методика порівняльно-правових досліджень є сукупністю взаємопов'язаних етапів і правил
найбільш відповідного застосування порівняльно-правового та інших наукових методів і способів
пізнання правових явищ із метою виявлення подібних і відмінних ознак, групування, класифікації
цих явищ.
Порівняння може й повинне стати науковим і результативним, якщо за основу беруться не
випадкові факти, а типові й достовірні факти. Тому встановлення фактів є найважливішим
методологічним питанням.
Як відзначає Ю. О. Тихомиров, при проведенні порівняльно-правового аналізу необхідно
дотримуватися шести методологічних правил: 1) правовий вибір об'єктів порівняльного аналізу й
коректна постановка цілей; 2) проведення правового порівняння на різних рівнях із використанням
методів системно-історичного, логічного аналізу; 3) правильне визначення ознак порівнюваних
правових явищ, норм, інститутів; 4) виявлення ступеня схожості й відмінностей юридичних понять
і термінів, використовуваних у правових системах, що зіставляються; 5) розроблення й
застосування критеріїв оцінки схожості, відмінностей порівнюваних об'єктів; 6) визначення
результатів порівняльно-правового аналізу й можливості їх використання в нормотворчій і
правовій діяльності держави.
Таким чином, дотримання вищезгаданих правил проведення порівняльно-правових
досліджень відповідно до перерахованих стадій відображає реалізацію і використання методики
порівняльноправових досліджень, що, у свою чергу, забезпечує її правильне застосування та є
необхідною умовою об'єктивного розгляду його об'єкта і предмета.
13. Особливості романо-германської правової сім’ї.
За словами Р. Давида, романо-германська правова сім’я є першою сім’єю, із якою ми
зустрічаємося в сучасному світі. Загальновизнаним центром романо-германської правової сім’ї є
континентальна Європа.
Особливостями цієї правової сім’ї є:
 1. Органічний зв’язок із римським правом. Становлення цієї правової сім’ї відбувається
на основі римського права. Це — головна особливість романо-германського права.
2. Утворення романо-германського права на основі вивчення римського й канонічного
права в італійських, французьких і німецьких університетах. Саме університети створили у XII–
XVI ст. на основі Зводу законів Юстиніана та збірників канонічного права загальну для багатьох
європейських країн юридичну науку.
3. Яскраво виражена доктринальність і концептуальність. Романо-германська правова
сім’я активніше сприймає правові теорії і доктрини, ніж англо-американська правова система, а
роботи вчених юристів мають тут більший вплив. У системі континентального права існують
загальні принципи та ідеї, на основі яких формується і розвивається право.
4. Абстрактний характер норм права. Останні встановлюють загальні правила поведінки,
виходячи з принципів і правових доктрин. Це відрізняє романо-германське право від
англосаксонського, де норми права створюються переважно судами при вирішенні спірних питань
щодо конкретних випадків.
5. Домінуюча роль закону в системі джерел права. У романо-германській сім’ї закони та
кодекси — це опорні стовпи права.
6. Яскраво виражений кодифікований характер. Кодификація в романо-германському
праві має принципові особливості, що відрізняють її від аналогічних процесів в інших правових
сім’ях. Це, зокрема: а) наявність глибоких і міцних історичних коренів; б) глобальний характер,
охоплення практично всіх галузей та інститутів права; в) використання своєрідної юридичної
техніки; г) наявність власної ідеології.
7. Поділ на публічне і приватне право. Хоча такий поділ сьогодні є цілком звичайним
явищем для багатьох правових сімей, споконвічно він був властивий лише романо-германському
праву. Це обумовлено, насамперед, впливом римського права, від якого романо-германське право
успадкувало принципову для нього класифікацію норм на норми публічного і приватного права.

14. Основні етапи розвитку романо-германської правової сім’ї.

Перший етап — це період звичаєвого права (V–ХІ ст.). У цей період створюються
передумови для формування єдиної системи континентального права. Після падіння Римської
імперії германські народи привнесли в галузь права свої національні звичаї, своє національне
германське право. Воно складалося переважно з неписаних звичаїв. Інститути законодавства та
судових рішень мали початковий характер. Королі хоча і приймали закони, але з конкретних
приводів. У V–VIII ст. закони германських племен, що переважно складалися з їх звичаїв, уперше
було записано латиною (закони варварів) – Салічна правда (496 р.). Система правосуддя роз’єднана
й аморфна.
Другий етап — етап формування романо-германської правової сім’ї (XII–XVIII ст.); 2 періоди:
середньовічний (XII–XV ст.) та період Відродження і Просвітництва (XVI–XVIII ст.). У
середньовічний період Західна Європа існувала як відносно цілісне історико-культурне,
цивілізаційне співтовариство. 5 обставин, що суттєво вплинули на формування романо-
германського права у XII–XV ст.: 1. Рецепція римського права. 2. Діяльність європейських
університетів. 3. Вплив канонічного права. 4. Створення міського права. 5. Створення
торговельного права. У період Відродження і Просвітництва в Європі відбуваються суттєві зміни.
У XVII–XVIII ст. провідною в юриспруденції стає течія – доктрина природного права.
Університети трансформуються в національні інституції. Перші кодекси та закони в їх сучасному
вигляді з’являються в європейських країнах у XVIII ст.
3-й етап розвитку романо-германської правової сім’ї (від ХІХ ст. до нинішніх часів) – період
законодавчого права. Буржуазні революції перетворили закон із другорядного в основне джерело,
необхідною стала кодифікація. Кодификація символізує остаточне завершення процесу
формування системи романо-германського права як цілісного явища. Відбулися суттєві зміни в
системі права (наприклад, у сімейному праві змінюється правовий статус жінки, а у праві власності
- зміни в земельній власності). У другій половині ХХ ст. на розвиток романо-германського права
суттєво впливають європейські інтеграційні процеси – заснування Європейських співтовариств
(ЄС). Виникає право ЄС. Численні норми права ЄС (зокрема, у таких галузях, як конституційне,
адміністративне, митне, фінансове, трудове право) інкорпоровані у відповідні галузі всіх
національних правових систем. Рада Європи – ЄКПЛ від 1950 р.
Отже, головним наслідком впливу європейського права і права Ради Європи на правові
системи романо-германської сім’ї є їх гармонізація та уніфікація.

15. Роль науки (університетів) у розвитку романо-германського права

Виникнення романо-германського права тісно пов’язане з виникненням наприкінці ХІ–ХІІІ ст.
перших європейських університетів. У них право вперше в Західній Європі починає викладатися як
чітко окреслений і систематизований звід знань, як наука. У середньовічних університетах не
викладали позитивне право, оскільки в більшості країн на той час воно перебувало в хаотичному
стані. Національне право почали викладати в університетах лише в епоху Просвітництва.
Наприклад, кафедра французького права була створена в Паризькому університеті (Сорбоні) у 1679
р. В університетах були відроджені дослідження римського права.
Вивченню в університетах підлягав Звід Юстиніана (Corpus Juris Civilis) — звід римського
права, укладений у Константинополі при римському імператорі Юстиніані. Звід Юстиніана
складався з чотирьох частин: 1) Кодексу, до якого входили імператорські конституції від часу
імператора Адріана до Юстиніана, об’єднані у дванадцять книг; 2) Інституцій (від лат. —
підручник) — офіційного елементарного курсу цивільного права; 3) Дигестів (від лат. — збірник
юридичних текстів); 4) Новел, що містили конституції, видані Юстиніаном після кодифікації.
Головним предметом, що додався у XII ст., було нове канонічне право церкви. Навчання на
юридичних факультетах університетів Західної Європи у XII–XIII ст. було засноване на
схоластичному методі, що найповніше був розроблений Ансельмом Кентерберійським і П’єром
Абеляром. Цей метод припускає як у праві, так і в богослов’ї абсолютний авторитет певних книг, у
яких міститься єдине й повне вчення.
Процес засвоєння й переробки римських правових текстів у західноєвропейських
університетах проходив у три етапи: на 1-му етапі навколо вивчення Зводу Юстиніана складається
школа глосаторів, яка прагнула встановити первісний зміст римських законів; 2-й етап (XIV–XV
ст.) пов’язаний із новою тенденцією — модернізацією пандектного права. Він асоціюється з
діяльністю школи постглосаторів; 3-й етап – це час гуманістів, які прагнули встановити справжній
зміст Зводу Юстиніана.
Напрями впливу європейських університетів на розвиток романо-германського права: 1.
Університети допомогли встановити транснаціональний характер правознавства на Заході. 2.
Завдяки університетам право набуло транснаціональної термінології та методу. 3. Схоластичний
метод дозволяв будувати правові системи з різних суперечливих звичаїв і законів. 4. Університети
підняли аналіз права на рівень науки шляхом концептуалізації правових інститутів і систематизації
права як єдиного зводу знань. 5. Університети створили клас професійних юристів.

16. Зв’язок романо-германської правової сім’ї з римським правом.

Він обумовлений рецепцією римського права, яку здійснили всі країни романо-германської
правової сім’ї. Рецепція — це запозичення правовою системою основних засад і принципових
підходів іноземного права. Можна виокремити три етапи рецепції римського права: 1-й етап
припадає на XII–XIII ст. Рецепція в цей період полягає у вивченні, коментуванні та викладанні
римського права в університетах; 2-й етап — XIV–XVІІ ст. У ці часи римське право активно
застосовується на практиці; 3-й етап пов’язується з грандіозним реформуванням законодавства,
викликаним буржуазними революціями. Він сягає свого піку під час кодифікацій, що відбуваються
в Європі в ХІХ ст.
На мій погляд, рецепція римського права саме як запозичення іноземною правовою
системою його основних засад та інститутів усе ж таки не була проведена в ранньому
Середньовіччі насамперед через нездатність варварів до сприйняття здобутків давньоримської
цивілізації. На початку Середніх віків у західній половині європейського континенту римське та
германське право існували як дві повні протилежності. В ХІ-ХІІ ст. починається період
відродження римського права та його засвоєння.
Рецепція як на першому, так і на другому етапах відбувається у двох формах. Першою
формою є вивчення та коментування римського права в університетах. Засвоєння римського права
під час першої рецепції відбувається завдяки діяльності глосаторів. Рецепція на другому етапі
пов’язується з діяльністю шкіл постглосаторів та гуманістів (XIV–XVІІ ст.). Наукові роботи
постглосаторів користувалися значним успіхом та повагою серед європейських юристів. Посилання
на наукові праці під час судових дебатів вважалося дуже сильним аргументом. Друга форма —
пряме застосування норм римського права. Так, в Італії вже в ХІ ст. проголошується, що римське
право може бути джерелом для подолання прогалин у місцевому праві.
Безпосередньому застосуванню римського права на практиці сприяли такі чинники: 1)
трансформація судів; 2) надання університетам права «офіційних консультацій».
3-й етап рецепції – зміни обумовлені буржуазними революціями. Першою кодифікаційною
роботою третього етапу був Французький цивільний кодекс (Сode cіvil) від 1804 р. Іншим
важливим кодифікаційним актом тієї доби було Німецьке цивільне уложення 1896 р.
Отже, найцінніше з римського права, усе те, що становить його справжнє універсальне ядро,
продовжує по суті жити тепер у нових кодексах Західної Європи, комбінуючись із засадами нового
права.
17. Вплив канонічного права на формування романо-германського права.
Канонічне право є сукупністю законів і правил (канонів), установлених або визнаних
Церквою. Норми канонічного права містяться в рішеннях церковних соборів, а також у постановах
і інших актах (декреталіях) Папи римського. Нове канонічне право з’являється у XII–XIII ст.
внаслідок григоріанської реформації (проголошення Папою Римським Григорієм VII у 1075 р.
політичного та юридичного верховенства Папи над усією церквою та незалежності духівництва від
світського контролю) та боротьби за інвеституру (точилася навколо питання, хто призначає на
духовні посади). Для усунення суперечностей канонічне право періодично піддається компіляції.
Перша з авторитетних компіляцій — «Узгодження неузгоджених канонів» — була складена в
Болоньї монахом Іоанном Граціаном близько 1140 р. Пізніше вона дістала назву Декрет Граціана.
На її основі виникають дві школи канонічного права — школи декретистів і декреталістів, які
створюють науку про церковне (канонічне) право (каноністику).
Наступні акти канонічного права набули форми папських декреталій, які періодично
об’єднувались у збірники (компіляції). Ці збірники мали тотожну структуру: 1) судді; 2) суд; 3) клір
(духовенство); 4) шлюб; 5) злочини. У 1582 р. створюється Звід канонічного права, що офіційно
визнається основним джерелом канонічного права Папою Григорієм ХІІІ. До цього збірника були
включені чотири основні на той час компіляції: Декрет Граціана, Декрет Григорія ІХ, Збірники
Боніфація VIII і Клемента V.
Канонічне право суттєво вплинуло на життя європейських країн у Середні віки: 1) церковні
установи на підставі особистої юрисдикції та предметної юрисдикції застосовували канонічне
право безпосередньо до мирян; 2) канонічне право поряд із римським правом обов’язково
викладалося в середньовічних університетах і суттєво впливало на загальне правове мислення
західноєвропейських юристів; 3) норми канонічного права визначали зміст норм світського права й
таким чином опосередковано регулювали світське правове життя.
Можна відзначити значну роль канонічного права у впровадження у світське кримінальне
право поняття вини. Церква впливала також на торговельне право — перш за все через своє вчення
про справедливу ціну. З укріпленням національної державності в європейських країнах значення
канонічного права поступово зменшується. Проте правові принципи, інститути й навіть галузі
(спадкоємне, сімейне, кримінальне право) романо-германської сім’ї, що сформувалися в Середні
віки на основі канонічного права, зберігають вплив останнього й сьогодні.

18. Публічне і приватне право.

Поділ права на публічне і приватне має починатися з розмежування відносин, що
регулюються публічним і приватним правом. Так, у найбільш загальному вигляді публічне право
можна визначити як підсистему права, яка регулює відносини, пов’язані з діяльністю держави й
місцевого самоврядування. У свою чергу, приватне право можна визначити як підсистему права,
що регулює такі аспекти відносин між суб’єктами права, які прямо не стосуються діяльності
держави (місцевого самоврядування). Ці відносини є приватноправовими.
 19. Особливості норм права в романо-германській правовій сім’ї.
1. Загальний і абстрактний характер. Загальний характер свідчить про те, що норма
адресована невизначеному колу осіб. Абстрактність означає, що норма не містить регулювання
конкретних, визначених відносин, а описує загальні обставини, характеристику ситуацій. Іншими
словами, норма права в універсальній формі встановлює для невизначеної кількості випадків, які
правові наслідки настають за тих чи інших фактичних обставин, що описуються абстрактно.
Ступінь узагальненості норми права не є однаковим для всіх галузей романо-германського права.
Так, ступінь конкретизації норм публічного права повинен бути максимальним. Це необхідно
насамперед для того, щоб звести до мінімуму можливе свавілля державних органів при тлумаченні
цих норм.
2. Пріоритет норм, що містяться в законодавстві. Юристи романо-германської сім’ї
сприймають право саме як розгалужене та величезне зібрання письмових текстів, що мають
значення закону. Закон є найприйнятнішою формою для втілення норм права як загальних правил
поведінки. Особливе значення в романо-германському праві мають норми, що містяться в
конституційних актах і кодексах.
3. Значна роль юридичної науки у створенні норм права. Юридична наука виявляє з маси
конкретних справ чіткі основні принципи, загальні засади, якими в майбутньому можуть
керуватися судді та юристи-практики. Завдяки формулюванню правових норм науковцями
юридична практика очищується від зайвих елементів.
4. Своєрідність зв’язку із судовою практикою. Ця своєрідність полягає, по-перше, в
офіційному запереченні судової нормотворчості. У країнах романо-германської правової сім’ї на
відміну від країн загального права суди лише інтерпретують пов’язані з кожним конкретним
випадком заздалегідь підготовлені тексти законів. По-друге, судова практика суттєво впливає на
право завдяки тлумаченню його норм. Норма права в романо-германській правовій сім’ї не
регламентує деталі, оскільки правотворець не може точно передбачити розмаїття конкретних справ,
що виникають у практиці.
Право у країнах романо-германської сім’ї складається не тільки із законодавчих норм; також
воно включає так звані казуальні, або вторинні, правові норми, що створюються в судовій практиці
завдяки тлумаченню суддями законодавчих норм і уточнюють та доповнюють останні для того,
щоб вирішити конкретний правовий спір.

20. Джерела права романо-германської сім’ї, їх класифікація.

У романо-германській правовій сім’ї не має єдиного уявлення про джерела права і про їхнє
співвідношення між собою. Поняття «джерело права» належить до групи правових понять, які, на
думку О. О. Рубанова, є метафорами. Поняття-метафора «джерело права» походить з античного
Риму. Автором цього поняття вважається Тит Лівій, який писав, що Закони XII таблиць є
«джерелом усього публічного та приватного права».
У романо-германському праві термін «джерела права» є багатозначним. Так, приміром, Ж.-
Л. Бержель позначає цим терміном змістовні та формальні джерела права.
У романо-германській правовій сім’ї традиційно домінує формально-юридичний підхід. Так,
нідерландські юристи визначають джерела права як форми виразу позитивного права, які мають
значення обов’язкових засобів ознайомлення з чинним правом. Слід звернути увагу на те, що серед
джерел права у формально-юридичному значенні провідна роль незмінно належить закону. На
думку Р. Давида, законодавство — це першорядне, майже єдине джерело права у країнах
романогерманської правової сім’ї. Інші джерела права займають підлегле місце.
Для всіх правових систем романо-германської сім’ї загальними є такі джерела права: 1)
нормативно-правові акти; 2) правові звичаї; 3) міжнародні договори; 4) загальні принципи права; 5)
правова доктрина; 6) судова практика. Вони можуть бути класифіковані за різними критеріями, а
саме:
1. Залежно від формальної обов’язковості джерела права можна класифікувати на
формальнообов’язкові та неформальні. Формально-обов’язкові: нормативно-правові акти,
міжнародні договори, загальні принципи права та правові звичаї. Неформальні: правова доктрина,
судова практика в суворому юридичному значенні не є обов’язковими.
2. Залежно від юридичної сили, соціального значення і ступеня поширеності виділяють
первинні та вторинні джерела права. Первинні (мають обов’язкову юридичну силу): нормативні
акти і звичаї; іноді принципи права. Вторинні (використовуються за відсутності первинних або їх
неповноти): судова практика, правова доктрина й інші неформальні джерела права.

21. Нормативно-правові акти в романо-германській правовій сім’ї: поняття, ознаки,

класифікація.
 У західній юридичній літературі НПА найчастіше узагальнено називають письмовими актами,
формально-юридичними актами або ж просто — законами в широкому значенні. Ці акти
приймаються не тільки законодавчими органами, а й виконавчо-розпорядчими, адміністративними
органами, а також на референдумі.
Загальна характеристика НПА: 1. НПА найсуттєвіше впливають на розвиток цієї правової
сім’ї на сучасному етапі. 2. НПА поєднує те, що вони: а) є результатом правотворчої діяльності
органів законодавчої і виконавчої влад; б) містять у собі норми права — розраховані на
багаторазове застосування правила загального характеру, які адресуються не одній якійсь людині, а
відразу багатьом, поіменно не перерахованим; в) мають загальнообов’язковий характер,
забезпечуються й охороняються державою; г) викладаються в письмовій формі. 3. У всіх країнах
романо-германської правової сім’ї відоме поняття закону, що є найважливішим джерелом серед
НПА. Основу ієрархії джерел права становить класична піраміда — конституція, закон і акт
виконавчої влади. 4. У кожній державі існують пірамідальні системи підзаконних актів, на вершині
яких перебувають акти, прийняті урядом в особливо урочистій формі, потім звичайні урядові акти,
акти міністрів та їх підлеглих, і, крім того, акти місцевої влади.
У багатьох країнах Європи також існує поняття самостійного підзаконного акта
(регламенту) як різновиду підзаконного акта, що прийнятий не на виконання закону. У Франції,
наприклад, такими актами є регламентарні акти. Країнам романо-германського права відоме також
поняття актів делегованого законодавства. Деякі з актів делегованого законодавства мають силу
закону. Наприклад, у Франції – це ордонанси, в Італії – законодавчі декрети й тимчасові
розпорядження, які мають силу закону тощо.

22. Закон як джерело права в романо-германській правовій сім’ї.

Закон є найважливішим джерелом серед НПА. Особливості закону в сім’ї романо-
германського права: 1) розуміння закону в широкому й вузькому значеннях. У широкому
(матеріальному) значенні закон у країнах романо-германського права протиставляється звичаю. У
цьому випадку законом називають будь-який НПА — акт, що містить правові приписи загального
характеру й виходить від уповноважених на їхнє видання центральних і місцевих, законодавчих і
виконавчих державних органів. У вузькому (формальному) значенні закон — це акт, що виходить
від законодавчого органу країни, прийнятий відповідно до встановленої процедури і має вищу
юридичну силу; 2) регулювання законами найважливіших суспільних відносин; 3) перебування
законів на вищому щаблі в ієрархії джерел права; 4) наявність загальних принципів побудови
системи законів. Практично у всіх країнах романо-германського права вирізняють конституційні
закони (конституції), кодекси та поточні закони. У всіх країнах романо-германського права існують
писані конституції, за нормами яких визнається особливий авторитет.
Особливий характер конституції підтверджується тим, що видання й застосування законів у
більшості країн романо-германського права незмінно супроводжується судовим контролем за їх
конституційністю.
У XIX–XX ст. значного поширення у країнах романо-германського права набула кодифікація.
Кодекси користуються серед юристів підвищеним авторитетом. Це пояснюється низкою їх
характерних рис: 1) у кодифікованому акті зазвичай формулюються норми, що регулюють
найважливіші питання суспільного життя; 2) кодекс регулює значну й досить велику сферу
відносин; 3) кодекс є підсумком удосконалення законодавства, зведеним актом; 4) кодификація
спрямована на створення більш стійких, стабільних норм, розрахованих на тривалий період їхньої
дії; 5) кодифікований акт зазвичай очолює систему взаємозалежних НПА, що утворюють певну
галузь, підгалузь або окремий інститут законодавства; 6) акт кодификації завжди є значним за
обсягом, має складну структуру.
 Конституції багатьох країн передбачають можливість прийняття спеціальних різновидів
поточних законів та встановлюють особливі вимоги до цих актів. До різновидів поточних законів
можна віднести: а) у Франції — програмні закони (визначають цілі економічної і політичної
діяльності держави); б) у ФРН — рамкові закони (містять загальні приписи Федерації, які
конкретизуються в земельних законах); в) в Іспанії — органічні закони (стосуються розвитку
основних прав і свобод).

23. Підзаконні акти. Делеговане законодавство в романо-германському праві.

У кожній державі існують пірамідальні системи підзаконних актів, на вершині яких
перебувають акти, прийняті урядом в особливо урочистій формі, потім звичайні урядові акти, акти
міністрів та їх підлеглих, і, крім того, акти місцевої влади.
У країнах, що належать до романо-германської правової сім’ї, сьогодні можна відзначити
тенденцію підвищення значення підзаконних актів. У цих країнах визнають, що в недостатньо
суттєвих галузях законодавча процедура є занадто обтяжливим джерелом права. Тому правове
регулювання питань, що виникають у цих сферах, слід віднести до компетенції органів виконавчої
влади. Приміром, у Франції та ФРН підзаконні акти визнаються навіть повноцінним джерелом
кримінального права.
У багатьох країнах Європи також існує поняття самостійного підзаконного акта (регламенту)
як різновиду підзаконного акта, що прийнятий не на виконання закону. У Франції, наприклад,
такими актами є регламентарні акти.
Країнам романо-германського права відоме також поняття актів делегованого законодавства.
Деякі з актів делегованого законодавства мають силу закону. Прикладом цього різновиду
підзаконних актів у Франції є ордонанси; в Італії – законодавчі декрети й тимчасові
розпорядження, які мають силу закону; в Іспанії – законодавчі декрети й декрети-закони.

24. Загальні принципи в романо-германській правовій сім’ї.

Загальні принципи — це положення (правила) об’єктивного права, які можуть втілюватися, а
можуть і не втілюватися в законодавстві, але обов’язково застосовуються в судовій практиці і
мають достатньо загальний характер. Загальні принципи права розглядаються як самостійне
(формальне) джерело в романо-германській правовій сім’ї: для застосування їх вимог немає
необхідності посилатися на інше джерело права (закон, правовий звичай тощо). Природно, що
загальним принципам права в романо-германській правовій сім’ї надається велике значення. Вони
навіть можуть наділятися статусом первинних джерел права.
Риси загальних принципів: 1. Існування принципів як у самому законі, так і поза законом. У
першому випадку вони виводяться з норм позитивного права, а у другому — з існуючого у країні
правопорядку. 2. Їх формулювання й визнання судовою владою (суди посилаються на такі
принципи під час здійснення правосуддя). 3. Панування загальних принципів над позитивним
правом. Саме на рівні принципів різні сфери правопорядку і різні правові системи виявляють свою
єдність. 4. Загальний характер. Дія принципів на відміну від інших правил, що створюються
судовою владою, зазвичай поширюється за межі окремих галузей права.
Принципи, закріплені в законодавстві. Наприклад, у Франції в Декларації прав людини і
громадянина 1789 р. і в наступних конституційних актах закріплені такі принципи, як принцип
прихильності правам людини, принцип національного суверенітету, принцип визнання
забороненими лише тих діянь, що є шкідливими для суспільства.
Загальні принципи, не передбачені законом. Так, Федеральний верховний суд і Федеральний
конституційний суд Німеччини у своїх рішеннях зазначають, що конституційне право не обмежене
текстом Основного закону, а включає також деякі загальні принципи, які законодавець не
конкретизував у позитивній нормі.
 25. Правовий звичай, доктрина, судова практика в системі джерел романогерманського права.
Певний вплив на процес історичної девальвації звичаїв мала компіляція величезної кількості
звичаїв (XV–XVII ст). Подальшому зниженню значення звичаю як джерела права сприяла
кодификація, що широко проводилась у країнах Західної Європи в XIX–XX ст. й перетворила закон
у головне і майже виключне джерело права романо-германської сім’ї. 3-й етап розвитку: звичай
стає джерелом права після того, як він інтегрується в позитивне право, перетворюючись у його
складову частину. Інтеграція відбувається двома шляхами — судовим (основним) і законодавчим.
Звичай є правовим, якщо він відповідає двом критеріям: 1) матеріальному (одноманітне повторення
дій); 2) психологічному (переконання суб’єктів права в тому, що здійснення цих дій є
обов’язковим). Р. Давид розрізняє такі різновиди звичаїв: 1) звичаї, що виступають на додаток до
закону; 2) звичаї, що діють замість закону; 3) звичаї, що діють усупереч закону.
Доктрина посідає важливе місце в системі джерел романо-германського права. У літературі
«доктрина» вживається в кількох значеннях: а) як учення; б) як думки вчених-юристів; в) як
наукові роботи найавторитетніших дослідників у галузі держави та права; г) як коментарі різних
кодексів. Для суддів континентального права цілком природним є звернення у процесі судових
розглядів до думки інших юристів, особливо до думки вчених. Важлива роль доктрини в романо-
германській правовій сім’ї пояснюється також абстрактним характером норм права. У ХХ ст.
набула поширення практика формування доктрини вищими судами (насамперед конституційними
й верховними судами).
Суди у країнах романо-германського права активно впливають на норми права у прямій та
непрямій формах. Так, суди безпосередньо впливають на саме існування норми права, коли
заважають набранню її чинності, визнають її нечинною або такою, що не підлягає застосуванню.
Ідеться переважно про роботу конституційних судів. Непрямий вплив полягає в тому, що вищі
судові інстанції контролюють тлумачення норм права звичайними судами під час розгляду
конкретних справ. Судова практика, так само як і правова доктрина, розглядається як неформальне,
вторинне джерело романо-германського права. У німецькій правовій традиції рішенням судів
відводиться більш значна роль, ніж у Франції. До країн, що офіційно визнають судову
правотворчість, належить також і Швейцарія. Роль судової практики підвищується в тих країнах
романо-германської правової сім’ї, що є членами Європейських співтовариств.

26. Підходи до класифікації правових систем Скандинавських країн та держав Латинської

Америки.
У сучасній компаративістиці існують різні підходи щодо місця скандинавського права на
правовій карті світу. Думка одних учених зводиться до того, що скандинавське право є
самостійною правовою сім’єю. Як стверджують К. Цвайгерт і X. Кьотц, «…не може бути ніякого
сумніву в тому, що правопорядки цих країн завдяки їх тісним взаємозв’язкам слід об’єднати в
самостійну правову сім’ю, близьку до романської і германської правових сімей». На думку К.
Осакве, «скандинавська правова сім’я є самостійною правовою сім’єю, що перебуває між
системами загального і цивільного права». Іноді скандинавське право називають змішаним типом
або ж таким, що займає «проміжне» становище, оскільки воно має загальні риси у формуванні і
розвитку, схожі з романо-германським і англо-американським правом. Інші компаративісти
включають правові системи даних держав у романо-германську правову сім’ю. Деякі юристи навіть
вважають, що не слід відносити скандинавські правові системи в окрему групу в рамках цієї сім’ї,
оскільки між самими скандинавськими правовими системами є суттєві розбіжності. Проте
більшість учених відносять скандинавське право до особливого різновиду (групи) романо-
германської правової сім’ї.
Характеризуючи правові системи латиноамериканських держав, слід виокремити дві групи
ознак: а) ознаки, наявність яких дає підстави розглядати латиноамериканське право як таке, що
входить до романо-германської правової сім’ї; б) ознаки, які дають підстави для ідентифікації
правових систем країн Латинської Америки як окремої підгрупи романо-германської правової сім’ї.
Правові системи латиноамериканських країн — це системи кодифікованого права; визнають
розподіл права на публічне і приватне; їм властива чітка галузева класифікація; приватне право
латиноамериканських країн сформоване під впливом романо-германського права; дуалістична
система приватного права (наявність цивільного й торговельного кодексів); наявність писаних
конституцій; система джерел латиноамериканського права аналогічна системі джерел
романогерманського права; головним джерелом права є законодавство; важливим джерелом права є
міжнародно-правові акти; широкого поширення набуло делеговане законодавство; судова практика
відіграє допоміжну роль. Розглянуті ознаки дають підстави відносити право країн Латинської
Америки до романо-германської правової сім’ї. Водночас, латиноамериканське право заслуговує на
те, щоб його через деякі особливі риси класифікувати в рамках цієї сім’ї як окрему групу.

27. Формування скандинавського права.

28. Правові системи Скандинавських країн, їх особливості. Джерела права Скандинавських
країн
 Правові системи цих країн прийнято ділити на дві підгрупи. Перша підгрупа включає Данію,
Норвегію і Ісландію, право яких історично розвивалося на основі майже ідентичних за своїм
змістом компіляцій датського й норвезького права, здійснених у другій половині XVII ст. До другої
підгрупи входять Швеція і Фінляндія.
Думка одних учених зводиться до того, що скандинавське право є самостійною правовою
сім’єю (К. Цвайгерт і X. Кьотц). Інші компаративісти включають правові системи даних держав у
романо-германську правову сім’ю. Особливості правових систем Скандинавських країн, які
використовуються як вирішальні аргументи на користь їх належності до романо-германської сім’ї:
1. У праві країн Північної Європи поширені юридичні конструкції і поняття романо-германської
правової сім’ї. 2. Норма права у Скандинавських країнах має більш абстрактний характер, ніж
норма англо-американського права. 3. Скандинавське право ґрунтується на принципі верховенства
закону. Нормативно-правовий акт (закон) визнаний як провідне джерело права. 4. Система
нормативноправових актів є ієрархічною, при цьому конституція посідає в ній найвище місце. 5.
Система права є кодифікованою. 6. У скандинавському праві визнається поділ на приватне й
публічне. 7. Система відчула вплив римського та германського права.
Різноманітність підходів щодо правових систем Скандинавських країн обумовлена тим, що
деякі їх елементи є ближчими до сім’ї англо-американського права. Зокрема, більш значущу роль
тут відіграє судова практика.
Джерела сучасного скандинавського права формують єдину систему, яку становлять
законодавство, судові прецеденти, правові звичаї, доктрина, принципи й міжнародно-правові акти.
1. Законодавство (мається на увазі вся система НПА − законів, актів делегованого
законодавства, підзаконних НПА) є пріоритетним джерелом права. 2. Судовий прецедент —
важливе й не завжди тільки допоміжне джерело права. 3. Правовий звичай як джерело
скандинавського права відіграє допоміжну роль. 4. Правова доктрина служить допоміжним
джерелом права. 5. Принципи права можуть виступати як джерела скандинавського права при
вирішенні конкретних справ, застосуванні аналогії права, а також у процесі тлумачення права. 6.
Міжнародно-правові акти визнаються джерелом скандинавського права.

29. Правова співпраця скандинавських держав.

 30. Формування латиноамериканського права.
Правові системи Латинської Америки пройшли у своєму розвитку чотири етапи.
I етап — Латинська Америка з давніх часів і до початку XVI ст. До
вторгнення європейських завойовників наприкінці XV — упродовж XVI ст. більшість
індіанських племен перебували на різних стадіях первісного ладу. Аймара, ацтеки,
майя, та ін. створили ранньокласові держави, більшість із яких мали кастовий,
деспотичний лад. Корінне населення Південної Америки в доколоніальний період не
знало писаного права. Суспільні відносини регулювалися в той період звичаями й
нормами, які формувалися жерцями і шаманами.
II етап — завоювання територій індіанських племен європейськими
державами і формування колоніального права (XVI–XVIII ст.). Завоювання Америки
іспанцями й португальцями почалося наприкінці XV ст. Конкістадори знищили
традиційну індіанську державність там, де вона існувала (у майя, інків, ацтеків …).
Місце древніх деспотій зайняла іспанська держава. Земля в колоніях офіційно
оголошувалася власністю корони, але фактично із XVI ст. переходить у руки
колонізаторів конкістадорів і католицької церкви. Поступово звичаї і традиції давніх
народів змінювалися й обмежувалися під сильним правовим впливом колонізаторів.
На завойованих територіях діяло колоніальне право. Колоніальне законодавство
закріплювало систему феодальної поземельної власності і становий поділ
суспільства.
III етап — Визвольна війна 1810–1826 рр. і утворення незалежних
латиноамериканських держав. На початку XIX ст. в колоніях виникає рух за
незалежність. Визвольна війна в колоніях пройшла два етапи — 1810–1815 рр. й
1816–1826 рр. У результаті успіхів у війні проголошувалася незалежність окремих
колоній. Наприкінці визвольної війни на місці колишніх іспанських і португальських
колоній виникло 10 незалежних держав: Аргентина, Болівія, Бразилія, Велика
Колумбія тощо. Практично всі документи того часу містили декларації прав людини і
громадянина та інші демократичні положення.
IV етап –– розвиток правових систем країн Латинської Америки після
здобуття незалежності (середина XIX ст. — початок XXI ст.). На даному етапі
відбувалися такі процеси: 1) заміна колоніального права національним, розвиток
основних галузей публічного і приватного права, формування антимонопольного
законодавства; 2) кодифікація законодавства за романо-германським типом. У
більшості країн приймаються торговельний і цивільний, кримінальний, трудовий та
інші кодекси; 3) проведення земельної реформи, спрямованої на витіснення
 латифундій і мініфундій; 4) подальші затвердження і практична реалізація
демократичних політико-правових інститутів.
31. Особливості й сучасні тенденції латиноамериканського права.
Особливості: 1) наявність кодифікованого права. Наявні кодифікації цивільного, торговельного,
процесуального, кримінального та інших галузей законодавства забезпечують комплексне
регулювання суспільних відносин; 2) розподіл права на публічне і приватне; 3) чітка галузева
класифікація; 4) приватне право сформоване під впливом романо-германського права; 5)
дуалістична система приватного права, яка полягає в тому, що в багатьох країнах Латинської
Америки діють цивільний і торговельний кодекси (Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела…); 6)
наявність писаних конституцій; 7) аналогічна система джерел романо-германського права
(законодавство, міжнародноправові акти, делеговане законодавство – основні; судова практика,
звичай – допоміжні); 8) своєрідність історичних джерел формування сучасного права країн
Латинської Америки; 9) еклектизм правових впливів (вплив загального права (США)); 10)
формування в національних правових системах окремого правового блоку, пов’язаного із захистом
прав індіанців, негрів і метисів; 11) рух з інтеграції, унаслідок якого формується регіональний
правовий простір, у межах якого посилюється взаємний правовий вплив країн Латинської Америки.
У 1991 р. Бразилія, Аргентина, Парагвай і Уругвай підписали Асуньсьйонський договір про
заснування південноамериканського загального ринку МЕРКОСУЛ.

32. Джерела латиноамериканського права.

Система джерел латиноамериканського права аналогічна системі джерел романо-германського
права. Головним джерелом права є законодавство. Важливим джерелом права є міжнародно-
правові акти. Широкого поширення набуло делеговане законодавство (Бразилія, Венесуела,
Колумбія …), що часто пов’язане, по-перше, із президентською формою правління, і по-друге, із
тривалими формами правління військових, коли нормальна законодавча діяльність зводилася
нанівець.
Судова практика не визнається джерелом права у формальному значенні й відіграє допоміжну
роль. Деякими винятками є правові системи Аргентини й Мексики, у яких за певних умов
визнається прецедентний характер судових рішень. Водночас такі рішення нетотожні прецедентам
у країнах загального права й не означають відходу від традиційного для континентальної системи
права погляду на систему джерел права, оскільки стосуються тлумачення правових норм.
Роль звичаю як джерела права в різних країнах є неоднаковою. У цілому це субсидіарне
джерело, яке використовується у випадках, передбачених у законі. Наприклад, ЦК Бразилії
передбачає можливість застосування звичаю при «мовчанні» закону. Норми індіанського
звичаєвого права визнаються офіційно в частині, яка не суперечить конституції і законам, у Болівії,
Венесуелі, Колумбії тощо. Головним чином, це норми, які регулюють внутрішнє життя всередині
індіанських общин, які займаються сільськогосподарським виробництвом.

33. Англо-американська правова сім’я: поняття, групи, особливості.

Для позначення цієї правової сім’ї зазвичай на рівних підставах використовуються такі терміни:
1) «сім’я англо-американського права» (підкреслює той факт, що саме англійське та американське
право домінують у цій правовій сім’ї); 2) «сім’я загального права» (у розвитку правових систем цієї
правової сім’ї основна роль належить нормам, створеним судовою практикою (тобто, загальному
праву); 3) «сім’я англосаксонського права» (демонструє те, що правові системи, які входять до цієї
правової сім’ї, склалися під впливом системи і принципів англійського права. Термін
«англосаксонське право» у суворому його розумінні стосується тільки найдавнішого періоду
розвитку права Англії.
У групу англійського права входять поряд із правом Англії та Уельсу правові системи Північної
Ірландії, Ірландії, Канади (крім Квебеку), Австралії, Нової Зеландії, а також право деяких інших
держав — колишніх колоній Британської імперії: наприклад, Антигуа та Барбуда, Багамів,
Барбадосу тощо. До цієї групи тяжіють мішані правові системи Гани, Гамбії, Нігерії, Сьєрра-Леоне
та ін. До складу англо-американської правової сім’ї входить також право США, яке має своїм
історичним джерелом англійське загальне право, але на сьогодні є цілком самостійним і суттєво
відрізняється від англійського.
Особливості сім’ї англо-американського права: 1. Наступність права. Найяскравіше ця риса, яка
характеризує специфіку історії формування сім’ї загального права, виявилася в англійському праві:
із 1066 р. останнє розвивається без будь-яких радикальних і революційних змін. 2. Відсутність
рецепції римського права. 3. Суддівський за своєю природою та змістом характер права. 4.
Розвиток загального права юристами-практиками. 5. Менш абстрактний характер норм, ніж у
романогерманському праві. 6. Виокремлення в англосаксонському праві прецедентного та
статутного права. 7. Існування в англосаксонському праві загального права та права
справедливості. 8. Виокремлення матеріального і процесуального права. 9. Відсутність
принципового значення поділу на приватне й публічне право. 10. Непоширеність кодифікації. 11.
Змагальна судова процедура. 12. Важлива роль інституту суду присяжних.
 34. Структура англійського права (сучасний варіант).

35. Основні етапи розвитку англійської правової системи, їх характеристика.

Етап І: англійське право до нормандського завоювання (до 1066 р.), або англосаксонський
період. Була відсутня централізована правова система. Право складається лише з місцевих звичаїв
патріархальних англосаксонських племен, які мали локальний характер та істотно різнилися між
собою. Місцеві суди у своїх рішеннях могли спиратися тільки на норми місцевих звичаїв і традицій.
Найвідоміші пам’ятки стародавньої англійської правової системи — англосаксонські правди. Їм не
відоме розмежування матеріального і процесуального права, цивільного і кримінального, приватного
й публічного.
Етап ІІ: формування системи загального права завдяки діяльності королівських суддів (1066
р. — XIV ст.) Праву цього періоду притаманні п’ять основних якостей: воно є королівським
(створене за сприянням короля), судовим (створене судовою практикою), загальним (є єдиним для
всієї країни), процесуальним (пріоритет надано не матеріальному, а процесуальному праву) та
публічним (основна увага надається публічному праву). Завершується цей період першою кризою
системи загального права, що призвела до права справедливості.
Етап ІІІ: реформування архаїчного загального права й перехід до сучасного права (XV ст. —
середина XIX ст.) На цьому етапі норми загального права пристосовуються до вимог Нового часу.
Норми права справедливості отримують перевагу у випадку їх суперечності нормам загального
права. Наприкінці XVІІ — на початку XІХ ст. проводяться реформування та систематизація правил
права справедливості, унаслідок чого право справедливості набуває формальних рис загального
права, а суди совісті починають дотримуватися принципу прецедентного права. Зростання ролі
статутів (законів Парламенту) як джерела права. Остаточно визнається принцип правового
суверенітету (верховенства) Парламенту (Парламент має право видавати та скасовувати будь-які
закони з будь-якого питання).
Етап IV: подальший розвиток системи загального права, набуття нею сучасних рис
(середина XIX ст. — нинішні часи). Для цього періоду характерні такі процеси: – злиття загального
права і права справедливості в єдину систему права, а також об’єднання судів совісті та судів
загального права в єдину судову систему; – втрата загальним правом статусу єдиного провідного
джерела права; – перенесення акценту з процесуального на матеріальне право; – посилення ролі
законодавства як основного джерела права; – активна робота щодо очищення права від архаїчних
НПА.
36. Загальне право: поняття та особливості.
37. Право справедливості: поняття та особливості.
38. Порівняння загального права та права справедливості.
39. Порівняння англійського та американського права: спільні та відмінні риси.
40. Поняття та види джерел англо-американського права.
 Поняття «джерело права» в англо-американській сім’ї значною мірою збігається з
аналогічним поняттям, що використовується в інших правових сім’ях, перш за все в
романогерманській. Зокрема, цим терміном в англо-американській сім’ї можуть позначатися:
1) літературне джерело — конкретний документ, звернувшись до якого
можна знайти ту чи іншу норму права (наприклад, статут Парламенту, судовий звіт);
2) формальне джерело права — це орган влади, що приймає правове
рішення (наприклад, Парламент, уряд, суд);
3) історичне джерело права — те, звідкіля та чи інша норма права бере свій
історичний зміст (наприклад, загальне право, право справедливості, римське чи
канонічне право);
4) юридичне джерело — ті конкретні процедури, форми та процеси, за
допомогою яких право набуває реальності (законодавчий процес, судова практика,
процес формування звичаїв тощо).
Усі джерела англо-американського права можуть бути поділені на первинні і вторинні.
Первинні джерела містять владні, обов’язкові правові приписи й поділяються на три групи:
законодавство як право, створене Парламентом або за його згодою (статути та делеговане
законодавство), прецедентне право як право, створене судами, та інші джерела (наприклад,
правовий звичай, розум). Для англійського права первинним джерелом є також правові документи
Європейського Союзу.
Вторинні джерела є коментарями первинних джерел. Такими джерелами права можна
вважати правову доктрину, збірники прецедентів та практики, підручники тощо.

41. Прецедент як джерело права в сім’ї англо-американського права. Структура судового

прецеденту.
 42. Статут як джерело права в сім’ї англо-американського права. Кодекси.

В Англії відсутні галузеві кодекси європейського типу. У професійних колах досить часто
звучали думки про те, що Англії слід кодифікувати своє кримінальне право в єдиний Англійський
кримінальний кодекс, але через відсутність належної підтримки заклики так і не переросли в
конкретні дії.
Наявність у статутному праві США значної кількості кодексів, що не характерне для
англійського права – одна з провідних ознак правової системи США. Систематизація і кодифікація
законодавства проводяться як у штатах, так і на федеральному рівні. Деякі штати США мають свої
цивільні кодекси (Луїзіана, Каліфорнія …). Однак американські кодекси не ідентичні європейським
(за винятком Луїзіани), вони є лише результатом більш-менш вдалої консолідації, відтворюють
норми, що вироблені судовою практикою. Особливою формою кодифікації в США стало створення
так званих єдиних (уніфікованих) законів і кодексів, мета яких – установити на рівні штатів
можливу єдність у тих сферах загального права, де це особливо необхідно. Кодекс США — зведена
кодифікація федерального законодавства США.

43. Делеговане законодавство в сім’ї англо-американського права.

 44. Доктрина як джерело права в сім’ї англо-американського права.
Доктрина зазвичай розглядається як учення, як наукова і філософська теорія, як система ідей
і поглядів, як керівний теоретичний або політичний принцип.
Роль правової доктрини як джерела права традиційно недооцінювалась у країнах загального
права й особливо в Англії. Це пояснюється тим, що в цих країнах право споконвічно створювалося
суддями-практиками, а науковій доктрині надається значно менше уваги, ніж у країнах
романогерманського права. Проте правова доктрина все ж таки має певний вплив як на
правотворчий, так і на правозастосовний процеси.
На ранніх етапах значну роль у розвитку загального права відіграли загальновизнані праці
відомих для свого часу юристів і суддів. На думку Р. Волкера, приблизно 12 англійських авторів
можуть претендувати на те, щоб їх роботи були визнані джерелом права. Серед них роботи
Гленвіла, Бректона, Літтлтона, Кока, тощо. Саме їхні роботи кваліфікували як авторитетні книги
(books of аuthority) і протягом декількох століть широко використовували в судовій практиці.
Для всіх без винятку країн загального права характерною є доктрина (принцип)
обов’язковості дотримання прецеденту — stare decisis. В Англії, Канаді й Австралії діє доктрина
верховенства парламенту. США притаманні численні судові доктрини на кшталт доктрини
«політичного питання», відповідно до якої суди не можуть вирішувати справи, у яких
порушуються політичні питання. Ці питання повинні вирішуватися політичними гілками влади
(законодавчою та виконавчою). Наявність цієї доктрини підкреслює наявність самообмеження
суддів, які при здійсненні правосуддя не втручаються в політичну сферу, оскільки вони не
обираються народом та не несуть відповідальності за свою діяльність перед виборцями.

45. Звичай, розум, канонічне право як джерела англо-американського права.

Розум передбачає розумне вирішення спору, коли з цього питання не має ні прецеденту, ні
законодавчої норми, ні обов’язкового звичаю. Винесення судового рішення на основі розуму — це
пошуки рішення, яке найбільше відповідає нормам чинного права, а тому найбільш задовільно
забезпечує порядок у поєднанні зі справедливістю, що і становить основу права. При висвітленні
місця і ролі розуму в системі інших джерел права необхідно розрізняти два боки цього питання —
формально-юридичний і фактичний. Із формально-юридичного боку розум відіграє допоміжну
роль. У практичному ж плані він має першорядне значення. Особливо це стосується загального
права, яке не без підстав називається «правом розуму».
 Канонічне право (право Римської католицької церкви). Канонічне право посідає гідне місце
серед історичних джерел сучасного англо-американського права. Це пояснюється тим, що в
інститутах, поняттях і цінностях англо-американського права історично знайшли своє закріплення
релігійні погляди та уявлення. У літературі виокремлюються два напрями найпомітнішого впливу
канонічного права на розвиток англо-американського права: 1) вплив на розвиток загального права
і права справедливості. Останні запозичували певні концепції, що існували в межах канонічного
права. Наприклад, завдяки канонічному праву в загальному праві з’явилося покарання у вигляді
позбавлення волі. Своїм моральним змістом норми права справедливості зобов’язані канонічному
праву; 2) вплив на практику церковних судів. На території Англії церковні суди діяли незалежно
від королівських судів загального права і розглядали в основному справи про порушення
моральності, подружніх обов’язків, справи про наклеп.

46. Формування правової системи США.

 47. Сучасна правова система США. Конституція США.

Конституція США - основний закон США. Чинна Конституція США була прийнята 1787
року під час Конституційної Конвенції в Філадельфії і ратифікована в усіх 13 тодішніх
американських штатах. Конституція США є найстарішою федеральною конституцією.
Оригінал цього історичного документу знаходиться у Вашингтоні (округ Колумбія).
Написана від першої особи й починається зі слів «Ми, народ Сполучених Штатів…».
Конституційний контроль здійснюється Верховним судом. Поправки приймаються конгресом —
2/3 голосів або спеціально скликаним конституційним конвентом, після чого повинні дістати
схвалення 3/4 законодавчих зборів або конвентів штатів. Усього пропонувалося кілька тисяч
поправок, переважна більшість яких були відхилені. Перші десять прийнятих поправок, що
вступили в силу в 1791 році, відомі як Білль про права. Серед інших відомих — поправка XIII про
відміну рабства, поправки про введення і скасування сухого закону (XVIII і XXI). Найбільш
багатостраждальною стала поправка XXVII про обмеження права конгресменів підвищувати собі
зарплату.

48. Джерела права США. Кодифікація в США.

Крістофен Осакве проводить поділ джерел права США. До обов'язкових (нормативних)
джерел права він відносить: Конституцію, судовий прецедент, закони — статути, підзаконні акти,
справедливість, торговий звичай, міжнародні договори, приватні правові операції. До
необов'язкових належать: доктрина (науковий і практичний коментар), закон зарубіжних країн,
obiter dictum (думка суду щодо справи, висловлена перед судом, але не є юридично обґрунтованим
рішенням), рішення зарубіжних судів, судова практика.
Правова система США тяжіє до англійської системи загального прецедентного права, у якій
основним джерелом права є судовий прецедент. У другій половині XX ст. нарівні із судовим
прецедентом визначним джерелом права стали законодавчі джерела штатів, що є особливістю
держано-політичного устрою США порівняно з іншими країнами англо-саксонської сім'ї. У
теперішній час федеральне законодавство відіграє роль визначального джерела права в
регулюванні питань економіки, фінансів, оборони, трудових відносин…. Оригінальним джерелом
американського права є делеговане законодавство, тобто нормативні акти, що видаються
найвищими виконавчими органами США, право на ухвалення яких делегується найвищими
законодавчими органами США. Одним із різновидів джерел права США варто зазначити судову
практику.
Наявність у статутному праві США значної кількості кодексів, що не характерне для
англійського права – одна з провідних ознак правової системи США. Систематизація і кодифікація
законодавства проводяться як у штатах, так і на федеральному рівні. Особливою формою
кодифікації в США стало створення так званих єдиних (уніфікованих) законів і кодексів, мета яких
– установити на рівні штатів можливу єдність у тих сферах загального права, де це особливо
необхідно. Кодекс США — зведена кодифікація федерального законодавства США. У Кодекс
включаються тільки «постійні закони загального характеру»; норми, пов'язані з невеликою групою
людей або діючі обмежений час, як правило, не включаються до Кодексу — як, наприклад, закони
про бюджет, дійсні лише протягом фінансового року. Однак якщо дані норми мають важливе
значення, вони можуть бути опубліковані в Кодексі як Примітки до відповідних розділів.

49. Особливості судової системи США.

У США паралельно функціонує єдина система федеральних судів і самостійні судові
системи кожного з 50 штатів, округа Колумбія і чотирьох федеральних територій. До компетенції
федеральних судів входить розгляд кримінальних справ про злочини, передбачені федеральним
законодавством, цивільних справ за позовами до федеральної влади або у зв’язку із застосуванням
федеральних законів, або якщо справа стосується громадян, які проживають у різних штатах, якщо
при цьому сума позову перевищує 10 тис. доларів.
Федеральна система судів складається з Верховного суду США, апеляційних і окружних, а
також спеціальних судів. Верховний суд очолює всю систему. Він складається з 9 суддів, одного з
яких президент США призначає головою. Основним призначенням Верховного суду США є
розгляд скарг на рішення федеральних судів і судів штатів, якщо вони торкаються «федеральних
питань». Крім того, у якості суду першої інстанції він розглядає справи, що стосуються суперечок
між двома штатами (і більше), а також за позовами, у яких однією зі сторін є посол іноземної
держави.
Апеляційні суди були створені в якості проміжної інстанції між Верховним судом США та
окружними судами. До системи апеляційних судів входить Апеляційний суд федеральної
юрисдикції, який розглядає скарги по митним і патентним справам. До складу кожного
апеляційного суду входить від 4 до 23 суддів. У роботі кожного з цих судів бере участь один із
суддів Верховного суду США. Апеляційні суди розглядають скарги на вироки і рішення окружних
судів, на постанови ряду адміністративних органів.
Окружні суди – основна ланка федеральної судової системи. Окружні суди в якості судів
першої інстанції розглядають цивільні та кримінальні справи, що входять до компетенції
федеральної юстиції, а також скарги на дії адміністративних відомств.
Поряд із системою загальних судів існує декілька спеціалізованих федеральних судів.
Важливе місце серед них посідає Претензійний суд. Він розглядає цивільні позови приватних осіб і
корпорацій до уряду США на суму, що перевищує 10 тис. доларів. До спеціалізованих судів
належить і Податковий суд, який розглядає суперечки пов’язані з визначенням розміру податків та
їх сплатою.
50. Правові системи країн Співдружності Націй.
*54 незалежні держави*
51. Правові системи Канади, Австралії та Нової Зеландії: порівняльна характеристика та джерела
права.
52. Порівняння романо-германської та англо-американської правових сімей: спільні риси та
відмінності.
Особливості романо-германської правової сім’ї:
1. Органічний зв’язок із римським правом. 2. Утворення романо-германського права на
основі вивчення римського й канонічного права в італійських, французьких і німецьких
університетах. 3. Яскраво виражена доктринальність і концептуальність. Романо-германська
правова сім’я активніше сприймає правові теорії і доктрини, ніж англо-американська правова
система, а роботи вченихюристів мають тут більший вплив. 4. Абстрактний характер норм права.
Останні встановлюють загальні правила поведінки, виходячи з принципів і правових доктрин. Це
відрізняє романогерманське право від англосаксонського, де норми права створюються переважно
судами при вирішенні спірних питань щодо конкретних випадків. 5. Домінуюча роль закону в
системі джерел права. 6. Яскраво виражений кодифікований характер. Кодификація в романо-
германському праві має принципові особливості, що відрізняють її від аналогічних процесів в
інших правових сім’ях. Це, зокрема: а) наявність глибоких і міцних історичних коренів; б)
глобальний характер, охоплення практично всіх галузей та інститутів права; в) використання
своєрідної юридичної техніки; г) наявність власної ідеології. 7. Поділ на публічне і приватне право.
Особливості сім’ї англо-американського права: 1. Наступність права. Найяскравіше ця риса, яка
характеризує специфіку історії формування сім’ї загального права, виявилася в англійському праві:
із 1066 р. останнє розвивається без будь-яких радикальних і революційних змін. 2. Відсутність
рецепції римського права. 3. Суддівський за своєю природою та змістом характер права. 4.
Розвиток загального права юристами-практиками. 5. Менш абстрактний характер норм, ніж у
романогерманському праві. 6. Виокремлення в англосаксонському праві прецедентного та
статутного права. 7. Існування в англосаксонському праві загального права та права
справедливості. 8. Виокремлення матеріального і процесуального права. 9. Відсутність
принципового значення поділу на приватне й публічне право. 10. Непоширеність кодифікації. 11.
Змагальна судова процедура. 12. Важлива роль інституту суду присяжних.

53. Релігійна правова сім’я: характерні риси, склад.

Серед компаративістів немає єдності в питанні виокремлення та класифікації систем
релігійного права. Так, Р. Давид та К. Цвайгерт і Х. Кетц досліджують лише дві системи
релігійного права — мусульманське (ісламське) та індуське. Вітчизняні та російські автори в
основному також використовують цей поділ. Наведена класифікація є неповною, бо не охоплює
всіх правових систем, заснованих на релігійних нормах. Не можна також розглядати окремі
релігійні системи, наприклад, мусульманське право, як правові сім’ї, оскільки до їх складу не
входять інші правові системи. Релігійна правова сім’я поєднує чотири правові системи —
мусульманського, індуського, іудейського й канонічного права.
54. Мусульманське право: поняття, ознаки, система джерел права.
55. Специфіка ісламського права.
 56. Право сучасних мусульманських держав.

Сьогодні можна говорити про дві групи мусульманських держав, використовуючи два критерії
поділу: ступінь використання мусульманського права для регулювання суспільних відносин у цих
країнах і обумовленість норм національного права нормами шаріату. До першої групи належать:
Саудівська Аравія, Катар, Афганістан та ін. У цих країнах іслам є державною релігією, а
мусульманське право становить підґрунтя правової системи держави.
Другу групу становлять держави, у яких мусульманське право регулює тільки окремі
сторони громадського життя, що стосуються особистого статусу і релігійних установ, іноді
земельного режиму, тоді як світське право регулює всі інші сфери суспільних відносин на
принципах, які не відповідають положенням шаріату. Ця група поділяється на підгрупи залежно від
того, на яких засадах розвивалося національне право — за зразком загального права (Нігерія,
Судан…), французького (Алжир, Марокко…) чи голландського (Індонезія).
57. Релігійно-філософські й соціальні основи індуського права.
58. Риси та джерела індуського права.
59. Сучасне право Індії. Особливості судової системи Індії.
60. Іудейське право: поняття та риси.
61. Система джерел іудейського права.
62. Сучасне право Ізраїлю.

63. Основні закони Ізраїлю.

Специфікою правової системи сучасного права Ізраїлю можна вважати відсутність
конституції як єдиного політико-правового акта, якому притаманна вища юридична сила в
системі джерел права. Із деякими застереженнями можна говорити про те, що в Ізраїлі її
заміняють окремі Основні закони. Наразі прийнято понад десять таких законів (про Кнесет,
президента, уряд, судоустрій, вибори та ін.). Основні закони приймаються і змінюються в
такому ж порядку, як і звичайні. Основна відмінність полягає в тому, що вони не можуть бути
припинені чи змінені постановами про надзвичайний стан. Іще однією їхньою особливістю є
наявність так званих «укріплених» статей, які змінюються не простою, а кваліфікованою
більшістю голосів членів парламенту. У 1955 р. було закріплено пріоритет Основних законів
над звичайними, а Верховний суд отримав право перевіряти зміст звичайних законів на
відповідність Основним.
64. Судова система Ізраїлю.
65. Характеристика канонічного права.
66. Джерела канонічного права.
 67. Застосування канонічного права в сучасному світі.

68. Правова система Ватикану. Кодекс канонічного права.

Правова система міста-держави Ватикан містить у собі багато складових, найважливішою з
них є Основний Закон міста-держави Ватикан, по суті це Конституція міста-держави Ватикан.
Кримінально-процесуальний Кодекс регулює трибунали (суди), а Латеранський Договір регулює
відносини з Італійською Республікою.
Судову система Ватикану складають: 1. Єдиний суддя з обмеженою юрисдикцією. 2.
Трибунал, до складу якого входять чотири члени. 3. Апеляційний суд, що складається з чотирьох
членів. 4. Верховний суд, який становить три члени. Правосуддя здійснюється від імені Верховного
Понтифіка. Єдиний суддя повинен бути громадянином Ватикану, також, він може одночасно
служити членом трибуналу. Сам трибунал складається з голови і трьох інших суддів. Апеляційний
суд складається з голови і трьох інших суддів. Верховний суд складається з його голови і двох
інших кардиналів.
 Велика частина законодавства заснована на Італійському кодексі 1889 р. У 2013 році до
нього було внесено зміни, із метою включення низки конвенцій Організації Об'єднаних Націй,
підписаних протягом багатьох років та діючих нині. Кримінальний кодекс тепер містить
особливості визначення відмивання грошей, перерахований список сексуальних злочинів, та
порушення конфіденційності. Відтоді як у 2013 році Папа Римський Франциск скасував довічне
ув'язнення, максимальне покарання становить від 30 до 35 років позбавлення волі. У 2008 році
Ватикан заявив, що він більше не буде автоматично приймати нові італійські закони, так як багато
цих законів розходяться з католицькою доктриною.
Кодекс канонічного права — зведення правових норм загального та універсального
характеру, яким керується Римо-Католицька Церква. Нині чинним є ККП, прийнятий у 1983 році.
Канонічне право базується на дисциплінарних нормах Стародавньої Церкви. Незважаючи на це,
протягом багатьох століть воно залишалося не кодифікованим. Основними джерелами для нової
кодифікації послужили «Кодекс» 1917 року, документи II Ватиканського собору й акти папського
законодавства. Зведення канонічного права — зведення юридичних норм загального й
універсального характеру, яким керується Католицька Церква Латинського обряду. Він складається
з 1752 канонів, об'єднаних у сім книг.
69. Загальна характеристика правових систем традиційного типу, їх групи.
70. Формування правової системи Китаю.
 71. Правова система КНР, її джерела.
Джерела права КНР: конституція, закони, постанови Постійного Комітету Всекитайських
народних представників (ВЗНП), постанови і розпорядження Державної ради, підзаконні акти,
традиції і звичаї, міжнародні угоди й договори.
72. Формування правової системи Японії.
73. Сучасна правова система Японії, її джерела.
74. Формування африканського права: особливості періодів.
 75. Правові системи держав Африки.
Правові системи Африки — різноманітне поєднання загального права, звичаєвого права,
романо-германського права та релігійних правових систем. Африка є другим за величиною
континентом і містить у собі 54 країни.
Для правових систем африканських країн притаманна низка таких ознак:
1) основним джерелом права визнається звичай; 2) система звичаїв є неоднорідною і суттєво
відрізняється в різних місцевостях; 3) низький рівень систематизації права; 4) основною сферою
застосування традиційного африканського права є родова община чи їх група; 5) вплив
християнства, ісламу, а також романо-германського та англо-американського права на формування
правових систем Африки; 6) вирішення переважної більшості спорів на основі примирних
процедур та компромісу між сторонами.
Особливості колоніального розвитку країн Африки та ступінь впливу на їх право права
європейських метрополій зумовили поділ сучасних африканських правових систем на такі основні
підгрупи:
 група правових систем, на які вплинуло французьке право (Руанда, Бурунді,
Мадагаскар…);  група правових систем, на які вплинуло португальське право (Ангола,
Мозамбік…);  група правових систем, на які вплинуло англійське право (ПАР,
Ботсвана, Кенія, Нігерія…);  група правових систем, на які вплинуло бельгійське
право (Конго та ін.).
Наведена класифікація значною мірою є умовною, оскільки ступінь впливу права метрополій на
місцеве право різних країн неоднаковий, і крім того, окремі країни переходили з колоніального
володіння однієї метрополії до володіння іншої, тому в їхньому праві залишилися наслідки впливу
правових систем декількох європейських країн одночасно.
Так, наприклад, первинна колонізація території сучасних Свазиленду та Південно-Африканської
Республіки наприкінці XVII ст. здійснювалася переважно бурами – вихідцями з Голландії, тому тут
застосовувалося римсько-голландське право. У першій половині ХІХ ст. бури були витіснені
англійськими колонізаторами на північ від Кейптауну й заснували дві власні республіки –
Трансвааль і Помаранчеву Республіку, у яких також діяло римсько-голландське право.
У ході англо-бурської війни 1899-1902 рр. всі ці території були захоплені Англією і активно
почало запроваджуватися загальне англійське право, однак ні римсько-голландське, ні місцеве
традиційне право з територій сучасних ПАР та Свазиленду остаточно витіснене не було. Щоправда,
нині у праві ПАР норми римсько-голландського походження посідають незначне місце, але у
правовій системі Свазиленду поєднання елементів римсько-голландського, загального англійського
та місцевого традиційного права проявляється досить чітко.

Африканський союз.
Африканський Союз (далі – АС) – міжнародна міжурядова організація, заснована 9 липня 2002
Р. Наразі об’єднує 55 держав Африки, є правонаступницею Організації Африканської Єдності
(ОАЄ). Штаб-квартира АС, побудована винятково за китайські кошти у 2012 році, як подарунок від
Китаю, розташована у столиці Ефіопії – Аддис-Абебі. 25 травня відзначається День Африки – день
заснування ОАЄ.
Робочі мови АС: англійська, арабська, португальська, французька.
Створення АС стало реакцією африканських країн на безпекові виклики, численні війни і
конфлікти на континенті в контексті процесів глобалізації.
Головні договірно-правові акти, що регулюють роботу АС:
• Договір про створення Африканського економічного співтовариства (1991);
 • Установчий акт Африканського союзу (набув чинності у 2001).
Основними завданнями та принципами Африканського Союзу є:
• розбудова процвітаючої Африки для забезпечення вагомого місця континенту у глобальній
економіці;
• політична інтеграція континенту на основі ідей панафриканізму та відродження Африки;
• розвиток демократії, забезпечення прав і свобод населення країн континенту, верховенство
права;
• мир та безпека континенту;
• збереження культурної ідентичності, спільної спадщини і цінностей;
• сприяння міжнародному співробітництву відповідно до Статуту ООН та Загальної
декларації прав людини.
Згідно з Установчим актом Африканського союзу принципами діяльності організації є:
• суверенна рівність і взаємозалежність між державами-членами Африканського союзу;
• повага державних кордонів, які існували на момент отримання державами незалежності;
• участь африканських народів у діяльності Африканського союзу;
• вироблення спільної оборонної політики для африканського континенту;
• заборона на застосування сили і погрози силою між державами-членами Союзу тощо.
Структуру Африканського Союзу становлять:
Асамблея – вищий орган АС, до складу якої входять глави держав та урядів членів Союзу.
Виконавча рада – підзвітний Асамблеї головний, виконавчий, постійно діючий орган АС.
Панафриканський парламент (виконує консультативні функції), Комісія (постійно діючий
секретаріат організації) тощо.

77. Кодекси звичаєвого права.

Практично всі африканські держави більшою чи меншою мірою визнають дію традиційного
звичаєвого права, яке являє собою складову частину системи права цих країн. Звичаєве право
традиційно регламентує досить вузьку сферу суспільних відносин, пов’язаних із землею, родиною,
спадкуванням, деякими видами угод. Як правило, норми звичаєвого права перебувають на нижчому
рівні порівняно з нормами законодавства. Існують країни, наприклад, Сенегал, де норми звичаєвого
права прирівняні за юридичною силою до норм закону. Важливою тенденцією розвитку правової
системи країн Африки можна визнати законодавче закріплення норм традиційного права. У
Танзанії навіть поняття звичаєвого права знайшло своє законодавче закріплення.
Наразі кодекси звичаєвого права відносяться до джерел сучасного африканського права. Такі
кодекси були прийняті в Західному Камеруні, Свазіленді, Кенії і Танзанії. Вивчення звичаєвого
права цих країн дозволяє глибше зрозуміти, чим обумовлені різні політичні явища в Африці,
сутність політичних та соціальних утворень, виявити характер стародавніх історичних зв’язків,
взаємний вплив африканських народів, як і вплив на традиційне африканське право політики
колоніалізму.
У 1963 р. в Танганьїці, іще до створення об’єднаної держави Танзанії, був опублікований
Кодекс звичаєвого права, який був чинним у двадцяти дев’яти районах із десятками етносів.
Створення цього кодексу відповідало двом політичним завданням того часу: 1) поступовому
формуванню в Танганьїці єдиної нації; 2) створенню на традиційній підвалині загальнодержавних
етичних принципів. Кодекс складався з чотирьох частин (розділів): Частина І. Викуп за наречену.
Частина ІІ. Шлюбний союз. Частина ІІІ. Розлучення. Частина ІV. Правове становище дітей. У 1965
р. у Свазіленді був ухвалений Кодекс звичаєвого права успадкування і розпорядження
господарством, який набув сили закону. Структурно Кодекс складався з восьми частин (розділів).
У 1968–1969 рр. у Кенії вийшов друком двотомний Звід норм звичаєвого права десятків народів,
які регулювали шлюбні відносини й порядок успадкування. Звід не набув сили закону і служить
довідково-консультативним посібником для суддів, юрисконсультів та адвокатів, через що його
можна називати «кодексом» лише умовно.

78. Порівняння релігійної та традиційної правових сімей.