Історія України: Україна і процес перебудови

Чинники перебудови (квітень 1985 — серпень 1991)

На початку 1980-х дедалі очевиднішою постала необхідність реформ у всіх сферах суспільного життя.
Розпочатий Генеральним секретарем ЦК КПРС М. Горбачовим процес оновлення одержав назву
«перебудова». Цей процес був зумовлений багатьма чинниками.
У міжнародній сфері:

 реальна загроза стадіального відставання; натой час світ вступав у постіндустріальну стадію
розвитку, а СРСР ще не подолав індустріальну;
 загострення міжблокового протистояння, ескалація гонки озброєнь, що підривали економіку й
посилювали соціальне напруження в державі;
 участь СРСР у безперспективній війні в Афганістані, яка вела до міжнародної ізоляції СРСР,
значних матеріальних, демографічних і моральних втрат.
У політичній сфері:

 підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудящих у Радах,

обмеження їх реальної влади, що зумовлювало відчуження народу від владних структур,
формування атмосфери пасивності, утриманства, абсолютного пріоритету державних інтересів
над особистісними; невиправданої концентрації влади, зловживання нею, обмеження
демократичних засад;
 узурпація значної частини законодавчихфункцій виконавчою владою;
 максимальне обмеження самостійності, одержавлення громадських організацій, що блокувало
розбудову й розвиток громадянського суспільства;
 обмеження гласності й інформованості суспільства, що не давало змоги громадянам об’єктивно
оцінювати суспільні процеси, здійснювати діалог з владою, гальмувало формування політичної
свідомості;
 зміцнення політичного монополізму КПРС, що посилювало недовіру до влади, подвійну мораль.
У соціально-економічній сфері:

 падіння темпів економічного розвитку, зниження основних економічних показників, що

призвело до втрати економічних позицій СРСР на міжнародній арені та загострення соціально-
економічних проблем усередині держави (уповільнення темпів зростання реальних доходів
населення; загострення житлової проблеми; зниження рівня охорони здоров’я тощо);
 розростання бюрократичного апарату, якевело до посилення відомчої роз’єднаності та
збільшення витратності виробництва;
 деформування структури розміщення продуктивних сил, що ускладнювало економічне
управління, погіршувало екологічну ситуацію, загострювало суперечності між регіонами;
 зрівнялівка в оплаті праці;
 поглиблення кризи організації праці, якемало наслідком необґрунтовані фінансові витрати,
розбазарювання сировини, нераціональне використання робочої сили тощо;
 фізичне та моральне старіння основних виробничих фондів, що унеможливлювало технологічний
процес, зумовлювало низький рівень продуктивності праці, погіршення якості й
конкурентоспроможності продукції на світових ринках;
 загострення екологічних проблем, яке призвело до стрімкого зростання техногенного
навантаження на природу;
 спрощений підхід до розв’язання національного питання, що накопичувало міжетнічні
суперечності;
  ускладнення демографічної ситуації, що знаходило вияв у процесах депопуляції (зниженні
природного приросту), старінні населення, деформованій структурі робочої сили.
У духовній сфері:

 встановлення ідеологічного диктату в гуманітарній сфері, що деформував духовний розвиток

суспільства, обмежував доступ до надбань світової культури;
 блокування розвитку релігії, яке було суттєвим порушенням прав людини;
 посилення процесу русифікації, що гальмувало розвиток мов народів СРСР, пригнічувало
національні культури та національну свідомість.
Широкомасштабні суспільно-політичні зміни уможливлювали такі чинники: міжнародна розрядка 1970-
х, Гельсінський процес надали імпульсу міждержавним контактам, започаткували обмін ідеями, які
ставили під сумнів засади комуністичного будівництва, чим суттєво підривали ідейну монолітність
радянського суспільства; прихід до влади в Радянському Союзі нової політичної команди на чолі з М.
Горбачовим, що створило потенційну можливість розпочати реформи «згори»; накопичення
суспільством певного досвіду реформ (реформи М. Хрущова, О. Косигіна тощо), що озброювало керівну
еліту навичками масштабного суспільного реформування; дисидентський рух, який концентрував та
організовував опозиційні сили, зберігав прогресивні суспільні ідеали, був стрижнем широкої народної
опозиції, що в перспективі могла стати гарантом незворотності реформаційного курсу, каталізатором
радикальних суспільних змін; наростання в країні невдоволення чинними порядками, моральна
готовність частини суспільства до реформ.
Глибинна суть та зміст перебудови як трансформаційного процесу, що розгорнувся у другій половині
1980-х у СРСР загалом та в Україні зокрема, полягає у спробі реформаторської частини радянського
керівництва шляхом «революції згори» здійснити наздоганяльну системну модернізацію суспільства,
яка була зумовлена, з одного боку, зовнішнім викликом, загрозою поразки у змаганні систем, з другого
— загостренням цілого комплексу різнопланових внутрішніх проблем у державі.

Етапи перебудови
На підставі якісних змін та зрушень, що відбулися у процесі самоусвідомлення, розстановки й взаємодії
політичних сил у суспільстві, період з квітня 1985 до серпня 1991 можна поділити на кілька етапів.
І етап (квітень 1985 — січень 1987) — визрівання політичного курсу перебудови. Трансформація
радянського суспільства почалася як типова революція «згори». У квітні 1985 на Пленумі ЦК КПРС було
проголошено курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Провідними його
елементами визначено інтенсифікацію економіки, прискорення науково-технічного прогресу,
активізацію «людського фактора», перебудову управління та планування, удосконалення структурної та
інвестиційної політики, підвищення організованості й дисципліни, поліпшення стилю діяльності,
обґрунтовані кадрові зміни (термін «перебудова» вживали тоді лише в контексті поліпшення управління
господарським механізмом).
Перетворення на початковому етапі не були системними і стосувалися передусім економіки (наведення
елементарного порядку, зміцнення трудової та технологічної дисципліни, підвищення відповідальності
кадрів тощо).
Перші результати в економіці були досить обнадійливими, але з часом виявилася безплідність такого
підходу, тому реформаційні акценти починали зміщуватися з економічної сфери в політичну. У лютому
1986 ХХVІІ з’їзд КПРС прийняв «нову редакцію» Програми партії, з якої було усунуто завдання побудови
основ комунізму, проголошено курс на удосконалення соціалізму. Саме тоді М. Горбачов висунув два
принципові лозунги: «гласність» і «широка демократія», які суттєво вплинули на подальший розвиток
суспільних процесів.
Одним із головних здобутків гласності стала ліквідація «білих плям» історії завдяки поверненню
політично дискримінованих імен, літературно-мистецьких творів, наукових праць; вписуванню в
історичний контекст замовчуваних фактів, розкриттю раніше заборонених тем, розширенню джерельної
бази історичних досліджень; ширшому ознайомленню з працями закордонних дослідників;
розгортанню дискусій навколо вузлових історичних проблем, залученню через публіцистику до
осмислення суспільних процесів широкого загалу; появі плюралізму думок, ламанню стереотипів, новій
інтерпретації відомих фактів і процесів, осмисленню сучасності через призму історичного досвіду тощо.
Першою вдалася до історичної правди художньо-публіцистична думка. Слідом за московськими
виданнями «Московские новости», «Огонек», «Новый мир», «Знамя», «Октябрь» до цього процесу
долучилася українська преса — «Літературна Україна», «Жовтень», «Україна» тощо. Під пером Ю.
Щербака, В. Чемериса, І. Цюпи, М. Жулинського, В. Пахаренка, С. Білоконя, В. Сікори та інших авторів
окреслювалися контури раніше вилучених з історії сторінок (про добу визвольних змагань 1917–1920,
трагічні картини колективізації, суперечливий характер суспільного розвитку в 1920–1930-ті, Голодомор
1932–1933, сталінські репресії тощо), повертали із забуття історичні постаті.
Породжений гласністю плюралізм думок вступав у суперечність із панівною системою, що диктувало
необхідність радикальної політичної реформи — демократизацію механізму влади, формування
багатопартійності тощо.
Перебудовні процеси в Україні загалом збігалися з загальносоюзними. Однак вони мали і свої
особливості: уповільнений темп розвитку; порівняно низький рівень активності населення; тривале
збереження при владі старої брежнєвської еліти; відсутність відвертого насилля як засобу розв’язання
внутрішніх проблем; перетворення Чорнобильської трагедії з екологічного чинника суспільного життя
на потужний політичний.
Переосмислення наявних суспільних порядків в Україні каталізувала катастрофа на Чорнобильській АЕС
у квітні 1986. До 1990 в Україні було дегазовано 3,5 млн га орної землі і 1,5 млн га лісу (майже 12 %
території республіки). Смертоносна пляма радіоактивного забруднення накрила понад 1000 українських
міст та сіл. Граничне забруднення біосфери навколо ЧАЕС зумовило появу на карті України 30-
кілометрової «зони відчуження», з території якої було здійснено масове переселення людей в інші
регіони республіки. Аварія оголила суттєві вади командної системи: порушення технологічної
дисципліни, норм і правил безпеки під час будівництва та експлуатації електростанції; безпечність і
безвідповідальність учених; домінування під час прийняття рішень політичних чинників над
економічними, екологічними, моральними; ігнорування союзним центром прав та інтересів республіки.
Наприкінці 1980-х Україна була єдиною у Радянському Союзі, де смертність населення перевищувала
народжуваність. Чорнобильська катастрофа як трагедія планетарного масштабу стала символом
кризовості радянської системи, випробуванням для проголошеної гласності, попередженням світової
спільноти про наслідки можливої ядерної війни.
ІІ етап (січень 1987 — літо 1988) — кристалізація та усвідомлення основних завдань перебудови,
формування і розширення її соціальної бази. Поступово горбачовське керівництво почало
усвідомлювати, що економічні реформи не можуть бути реалізовані без політичних реформ й
ослаблення соціального напруження в суспільстві. Тому на січневому (1987) Пленумі ЦК КПРС, який
поклав початок новому етапові перебудови, постало питання про консерватизм, гальмування реформ,
на перший план було висунуто завдання демократизації суспільного життя, пом’якшення режиму,
забезпечення під контролем партії доступу народу до важелів влади, посилення їх суспільної активності,
розширення соціальної бази перебудови тощо. Першочерговими були відновлення ролі Рад як органів
політичної влади; розвиток внутрішньопартійної демократії; демократизація економічного управління;
забезпечення міцної законності, захист суспільства від зловживань влади; підвищення соціальної
активності народу та рівня участі громадян у житті суспільства; перетворення профспілок на захисників
інтересів трудящих тощо.
У цей період почалося активне оновлення кадрів (залишили посади перші секретарі
Дніпропетровського, Ворошиловградського, Львівського та інших обкомів КПУ). За цих умов В.
Щербицький не тільки зберіг свою посаду, а й активно впливав на загальносоюзне керівництво.
На цьому етапі перебудови відбулося два докорінних зрушення: політичний центр сформулював, а
згодом і проголосив стратегічну тріаду перебудови: нове політичне мислення, радикальна економічна
реформа, демократизація політичної системи; розпочалося активне формування соціальної бази
перебудови, передусім це виявилося в діяльності й розвитку неформальних організацій.
В Україні у 1987 було створено Український культурологічний клуб (м. Київ), «Товариство Лева» (м.
Львів), «Народний союз сприяння перебудові» (м. Одеса), «Комітет підтримки перебудови» (м.
Ворошиловград) тощо. Поступово в надрах неформальних організацій визрівала ідея створення масової
громадсько-політичної організації республіканського масштабу на зразок народних фронтів у
республіках Балтії. Під час червневих і липневих багатотисячних мітингів 1988 у м. Львові ця ідея
отримала масову підтримку. Однак сформувати тоді Демократичний фронт не вдалося через протидію
місцевого та республіканського партійного керівництва.
ІІІ етап (літо 1988 — травень 1989) — зміщення центру рушійних сил перебудови зверху вниз. На ХІХ
Всесоюзній конференції КПРС (червень — липень 1988) вперше за роки радянської влади порушили
питання про необхідність глибокого реформування політичної системи. Тоді було офіційно проголошено
курс на створення правової держави, парламентаризму, поділу влади. Рішення конференції дали новий
поштовх вільнодумству, сприяли формуванню нових політичних структур, насамперед реформованих
Рад.
На той час ситуація в країні була досить напруженою. Водночас заявили про себе деякі позитивні
тенденції. В економічній сфері — посилення самостійності державних підприємств, розширення
приватного сектора, орієнтація на переважно економічні методи управління народним господарством,
госпрозрахунок і самофінансування. Але ці заходи були половинчастими, не торкалися засад командно-
адміністративної системи; не допускали плюралізму власності, реформування ціноутворення,
матеріального постачання тощо. Це спричинило розбалансування економіки, наростання деформацій і
диспропорцій. Темпи зростання продуктивності праці значно відставали від темпів збільшення
заробітної плати. Якщо в 1987 на один відсоток зростання продуктивності праці в промисловості України
припадало майже 0,5 % приросту заробітної плати, то 1988 — 1,5 %, а 1989 — 2,2 %.
У цей період пожвавилася діяльність неформальних організацій, які виникали у різних містах республіки
на основі спільних інтересів і потреб (музика, екологія, культурологія, історія, фізичне удосконалення,
колекціонування тощо). Згодом значна частина з них політизувалася. Загалом діяльність тодішніх
об’єднань характеризували такі особливості: стихійний процес формування; розбудова структур «знизу»
під впливом народної ініціативи; об’єднання громадян на основі спільних інтересів та особистісних
стосунків; відсутність на початках чіткої регламентації діяльності; обрання лідера на основі визнання
його авторитету й компетентності у відповідній сфері діяльності; консолідація на основі демократичних
засад; порівняно значний ступінь самостійності та незалежності від державних і політичних структур.
Уже в червні 1989 в Україні діяло понад 47 тис. неформальних об’єднань. Найактивнішими були
суспільно-політичні, культурно-історичні та екологічні громадські формування, які взяли за основу своєї
діяльності розв’язання важливих суспільних питань: утвердження ідей демократизму, формування
національної свідомості, висунення альтернативних лідерів, проектів і програм. Найпомітнішими серед
них були Товариство української мови ім. Т. Шевченка (ТУМ), історико-просвітнє товариство
«Меморіал», екологічне громадське об’єднання «Зелений світ», які ідейно сформувались та
організаційно зросли під час масових дискусій щодо ліквідації «білих плям» історії, відновлення прав
української мови, надання їй державного статусу, екологічної безпеки. Їм вдалося оприлюднити нові
ідеї та інформацію щодо болючих проблем сучасності, виховати плеяду нових лідерів, відчутно
опонувати КПРС. Своєю діяльністю ці об’єднання суттєво розширили базу демократичного руху, надали
йому національного спрямування. Саме на цьому ґрунті й постав феномен Народного руху України
(НРУ).
Тактика і стратегія неформальних об’єднань, які відразу чітко визначили своє політичне обличчя, були
інакшими. Провідні позиції серед них посідали Український культурологічний клуб, «Товариство Лева»,
українознавчий клуб «Спадщина», студентське об’єднання «Громада». Чільне місце серед політичних
неформалів належало Українській Гельсінській спілці (відновила свою роботу влітку 1987), яка взяла на
себе роль інтелектуального центру та лідера народної опозиції. У 1988 було оприлюднено «Декларацію
принципів», яка засвідчила, що УГС із правозахисної перетворилася на «типово політичну» організацію.
Вона першою в республіці заявила про необхідність побудови самостійної Української держави. За її
активного сприяння в березні 1989 у м. Львові відбулася перша політична демонстрація і перший за
радянських часів політичний страйк.
ІV етап (травень 1989 — лютий 1990) — розмежування, консолідація та протистояння політичних сил.
Цей етап почався І з’їздом Рад СРСР (травень — червень), який стимулював поглиблення процесу
перебудови. Саме тоді заявили про себе народні фронти — перші масові незалежні організації (у
лютому 1990 в СРСР їх налічувалося 140). У середині 1989 Народний фронт Естонії нараховував 60 тис.
осіб, Народний фронт Латвії — 115 тис., Саюдіс (Литва) — 180 тис. осіб. Найпотужніше ідея
Демократичного фронту була підтримана у м. Львові, спроби створення такого об’єднання виявилися і в
інших регіонах республіки (Народна спілка сприяння перебудові в Києві, Народний фронт України,
сприяння перебудові на Вінниччині й Хмельниччині тощо).
Установчий з’їзд Народного Руху України відбувся у вересні 1989. Його делегати репрезентували майже
280 тис. громадян України. Зі 1109 делегатів 984 були представниками інтелігенції. Кожна з течій — і
помірковані (В. Яворівський, І. Драч, Д. Павличко та інші), і радикали (В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, М.
Горинь та інші) — пропонувала з’їздові своє розуміння політичних цілей організації. Помірковані
виступали за незалежну суверенну Україну в межах реформованої союзної федерації, лібералізацію
КПРС. Радикали наполягали на виході України зі складу СРСР, здобутті нею цілковитої незалежності,
утвердженні в суспільстві повноцінного політичного плюралізму. Ці дві позиції й окреслили межі
дискусії на з’їзді.
Поряд з гострою критикою панівної системи неодноразово звучали міркування про її демонтаж,
заклики до багатопартійної системи, до скасування 6 статті Конституції СРСР, створення з членів КПРС,
які належали до Руху, самостійної КПУ, а також Української селянської партії. Непоодинокими були
наполягання на ліквідації органів КДБ, скасуванні загальної військової повинності. У річищі цих змін в
Україні мали бути створені умови для вільного підприємництва, запровадження в обіг власної грошової
одиниці, створення республіканської армії, флоту й служби безпеки.
Розвиток політичного плюралізму сприяв розгортанню в республіці багатопартійності. Першою
формально задекларованою політичною партією стала створена в жовтні 1989 у м. Львові Українська
національна партія (УНП) на чолі з Г. Приходьком. Тривалий час вона була напівлегальною, з початку
свого існування не визнавала законів «окупаційної влади» і надалі залишалася єдиною серед
політичних сил республіки, хто бойкотував вибори до Верховної Ради.
Одночасно в Україні виник незалежний масовий робітничий рух, який живило невдоволення соціально-
економічним становищем в індустріальних районах республіки. Своєрідним сигналом до нього став
виступ шахтарів Кузбасу. В Україні першими застрайкували гірники шахти «Ясинуватська — Глибока»
(15.07.1989) у м. Макіївці. Потім центр подій перемістився в м. Донецьк. Страйк підтримали 182 шахти.
Робітники вимагали надання економічної самостійності шахтам, підвищення заробітної плати,
розв’язання в шахтарських містах і селищах соціальних і житлово-побутових проблем. Страйкарі міст
Стаханова, Червонограда, Павлограда висували й політичні вимоги, які зводилися до заміни місцевої
державної та партійної влади. Страйк завершився 30.07.1989, після того як уряд спеціальною
постановою задовольнив майже всі вимоги страйкарів. Цей страйк започаткував самостійний
робітничий рух в Україні.
У серпні 1989 на конференції представників страйкових комітетів шахт, об’єднань і міст
Дніпропетровської, Донецької, Ворошиловградської та Ростовської областей було утворено Регіональну
спілку страйкових комітетів Донецького вугільного басейну (РССКД).
V етап (лютий — грудень 1990) — поступове зміщення вправо акцентів політики керівництва СРСР і
радикалізація народних мас. У цей період ситуація в країні особливо загострилася. Спад в економіці був
найвідчутнішим за останні роки. У 1990 в Україні валовий суспільний продукт знизився на 2,4 % проти
1989; національний дохід відповідно зменшився на 3,6 %. Водночас грошові доходи населення
республіки в 1990 зросли на 15,7 % проти 1989, що спричинило тиск на товарний ринок.
Під впливом наростальної кризовості у політичного керівництва СРСР почали з’являтися думки щодо
запровадження надзвичайних умов, надзвичайних тимчасових заходів, що на практиці означало
відтягування, а за деякими напрямами — і згортання реформ.
Запровадження поста Президента СРСР і скасування 6 статті Конституції СРСР майже збіглися в часі. У
березні 1990 на ІІІ з’їзді народних депутатів СРСР М. Горбачова обрали Президентом Радянського
Союзу.
Політичне життя в Україні на цьому етапі було особливо активним. Відчутний імпульс йому задано
відзначенням роковин злуки УНР і ЗУНР 21.01.1990 (організований Рухом живий ланцюг, за різними
даними, від 450 тис. до 5 млн осіб простягнувся від м. Києва до м. Львова). Центральною подією в
суспільному житті республіки були вибори в березні 1990 народних депутатів до Верховної Ради
України та місцевих Рад народних депутатів. Вихід на політичну арену значної кількості нових
громадських формувань суттєво змінив характер виборів, які вперше за радянських часів були
альтернативними (на 450 мандатів до Верховної Ради УРСР претендувало майже 3 тис. кандидатів).
Уперше в історії України Верховна Рада республіки 15.05.1990 почала працювати в парламентському
режимі (сесія тривала не 1–2 дні, а 60 робочих днів). У Верховній Раді утворилися парламентська
більшість («група 239») і парламентська опозиція — Народна рада (125 депутатів), до якої входили
прибічники як поміркованих, так і радикальних, безкомпромісних поглядів.
Першим головою українського парламенту було обрано В. Івашка, який до того, замінивши В.
Щербицького, очолював ЦК КПУ. Опозиція з перших днів роботи Верховної Ради відігравала помітну
роль. Її представники (І. Юхновський, О. Ємець, Д. Павличко, Л. Танюк, В. Яворівський та інші) очолили 7
з 23 постійних комісій. Саме з ініціативи Демократичного блоку 16.07.1990 ухвалено Декларацію про
державний суверенітет України, де зазначалось: «Верховна Рада Української РСР проголошує
державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади
Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах».
У цей період дедалі організованішим і масштабнішим стає робітничий рух. У червні 1990 в м. Донецьку
відбувся перший з’їзд шахтарів СРСР (58 % делегатів становили представники з України), який головною
причиною застою в економіці визнав наявну систему господарювання та управління на чолі з КПРС.
Рішення й вимоги з’їзду були підтримані одноденним попереджувальним страйком 11.07.1990. Участь у
ньому взяло 256 підприємств республіки. На мітингах висували вимоги щодо відставки чинного уряду й
створення уряду національної довіри, деполітизації правоохоронних органів, виведення парткомів з
підприємств, націоналізації майна КПРС.
Під тиском обставин КПРС та її численний загін КПУ дедалі більше втрачали монолітність. Ще на початку
1990 у КПУ виникли осередки «Демократичної платформи». Перша конференція її прихильників
відбулася 01.03.1990 в м. Києві. Основну мету нове об’єднання вбачало в демократизації КПУ зсередини
(скасування демократичного централізму, перетворення КПУ на парламентську партію тощо). Після
зникнення останніх ілюзій щодо можливостей демократизації керівної партії, прихильники
Демплатформи вийшли з неї. Частина їх у грудні 1990 утворила Партію демократичного відродження
України (ПДВУ).
Поляризація та конфронтація політичних сил у республіці наростала, сягнувши піку в осінньому
протистоянні опозиції та влади. 15.09.1990 нарада представників страйкових, робітничих і
профспілкових комітетів України вирішила провести 01.10.1990 Всеукраїнський попереджувальний
одноденний політичний страйк. Уже 30.09.1990 у м. Києві відбулася організована опозицією грандіозна
маніфестація, в якій узяло участь 100 тис. осіб. Було прийнято звернення із закликом негайного
проведення круглого столу всіх політичних сил України, щоб знайти шляхи достворення держави й
уряду народного довір’я. Страйк провалився.
02–17.10.1990 у м. Києві тривало голодування 158 студентів з 24 міст України. Студенти вимагали
відставки уряду, надання Декларації про державний суверенітет України конституційної сили,
оголошення нових виборів до Верховної Ради на багатопартійній основі, заборони відбування
військової служби громадянами України за її межами, націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ на території
республіки. Лише після відставки тодішнього голови уряду республіки В. Масола голодування було
припинено.
Посилення кризових явищ у народному господарстві республіки, політизація суспільства впливали на
радикалізацію Руху як політичної сили. На ІІ з’їзді (жовтень 1990) Рух суттєво змінив політичні орієнтири,
що засвідчило гасло: «Від народного руху за перебудову — до народного руху за відродження
суверенітету України».
Наприкінці 1990 чітко визначилася розстановка нових політичних партій України: на правому фланзі —
Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Українська Народно-Демократична партія
(УНДП), Українська Республіканська партія (УРП), у центрі — Українська селянсько-демократична партія
(УСДП), Партія зелених України (ПЗУ), Партія демократичного відродження України (ПДВУ), на лівому
фланзі — Спілка трудящих України за соціалістичну перебудову (СТУ) тощо.
VІ етап (грудень 1990 — серпень 1991) — кінець перебудови. Відмова М. Горбачова підтримати проект
переходу до ринку, підготовлений комісією Шаталіна — Явлінського, криваві події у м. Вільнюсі
засвідчили наростальну схильність горбачовського керівництва до союзу з консерваторами. На ІV з’їзді
народних депутатів СРСР окреслився поворот від демократії до політики «міцної руки». У зв’язку з цим
«команду М. Горбачова» покинули Е. Шеварднадзе та О. Яковлєв. Таке становище зумовили певна
втрата контролю за процесом перебудови, запізнення з реформуванням СРСР, відсутність міцного
центристського руху, що міг би стати опорою нового політичного курсу, загальна організаційна слабкість
демократичних сил, політичні вагання М. Горбачова.
Ускладнила ситуацію заміна Голови Ради Міністрів СРСР М. Рижкова на прем’єр-міністра В. Павлова
(січень 1991). Падіння виробництва, темпи грошової емісії посилювали соціальне напруження в
суспільстві. За даними республіканської статистики 1991, в Україні валовий суспільний продукт був на
11,3 % меншим, ніж у 1990; національний дохід відповідно зменшився на 11,2 %. Зниження показників
розвитку промисловості республіки становило 4,8 %, а сільського господарства — 13,2 %. На тлі
тотального спаду економічних показників зростали грошові доходи населення України (в 1991 — на 87,1
% порівняно з 1990). Проте їх поглинала інфляція.
У цей час поступово послаблювався контроль центральних відомств над економікою республіки,
загальносоюзна власність на території України стала республіканською, почали формуватися власна
грошово-фінансова система, податкові й митні служби тощо. Насправді центр, хоча дещо і втратив
колишню силу, не випускав з-під контролю українську економіку. Наприклад, питома вага підприємств
союзного і союзно-республіканського підпорядкування у випуску промислової продукції України
становила 56 %.
З часом трансформувалася сутність перебудови: загальні вибори на альтернативній основі;
гарантування свободи друку; розвиток багатопартійності; розширення прав трудових колективів;
розмежування функцій партійних і державних органів; утвердження в суспільстві спочатку ідейного, а
невдовзі і політичного плюралізму; законодавче оформлення економічної свободи; розширення прав
союзних та автономних республік наближали крах тоталітарної системи.
Важливою віхою в суспільному житті став березневий референдум 1991 щодо долі майбутнього Союзу.
Навесні 1991 у Донбасі знову вибухнув страйк (невдоволення економічною політикою). Він став
яскравим виявом загострення політичного протистояння між консерваторами та демократичною
опозицією. Невдовзі в Донецьку, Макіївці, Червоноармійську, Червонограді прокотилася хвиля
шахтарських заворушень з економічними і політичними вимогами. Після кількаденних страйків на
місцях у середині квітня гірники вирушили до м. Києва з протестом, сподіваючись підняти на виступ
трудівників усієї України. 16.04.1991 у м. Києві було створено республіканський страйковий комітет.
Широкомасштабного страйку не відбулося, але ці події мали широкий резонанс у республіці.
До літа 1991 ситуація в країні суттєво ускладнилася. Центр не встигав за подіями, демократи
енергійніше виступали за глибинне реформування суспільства, поступово активізувалися консерватори.
21–23.06.1991 у м. Києві відбувся Установчий з’їзд Всеукраїнської організації солідарності трудящих
(ВОСТ), на якому, поряд з економічними, були висунуті й політичні вимоги: вихід України зі складу СРСР,
розпуск КПРС, припинення урядом УРСР усіх фінансових відрахувань до центру, розпуск Верховної Ради
УРСР тощо.

Значки Народного Руху України, 1989–1990 рр.

Члени Донецької обласної філії Української Гельсінської спілки. 1989 р. Третій ліворуч у другому ряду В.
Чорновіл.

Україна за часів незалежності.

 Україна в умовах незалежності. Нові тенденції в культурному і духовному житті. Зміни в системі
освіти

Як відбувалося вирішення головних завдань України в умовах незалежності, які успіхи були досягнуті, в
чому полягали труднощі становлення незалежної держави ви дізнаєтесь з таблиць, які вміщено далі.
Формування органів державної влади незалежної України (1991-1994 рр.)
У відповідності з Декларацією про державний суверенітет, Україна - демократична держави, влада в
якій здійснюється за принципом її розподілу на три гілки:
o законодавчу;
o виконавчу;
o судову.

Законодавча влада України - Верховна Рада. До 1994 р. продовжувала роботу Верховна Рада, обрана
ще в 1990 р В 1994 р. було обрано нову Верховну Раду. В Верховній Раді більшість депутатів складали
члени КПУ (В 1991 р. КПУ було заборонено на підставі звинувачення у причетності до заколоту, але в
1993 р. була створена нова КПУ, яку очолив П. Симоненко).
Виконавча влада України - Кабінет Міністрів на чолі з Прем'єр-міністром. Виконавчу владу призначає
Президент за згодою Верховної Ради. Виконавча влада за період з 1991 по 1994 pp. кілька разів
змінювалась, а в 1993 р. вся повнота виконавчої влади за рішенням Верховної Ради була надана
Президенту України Л. Кравчуку. Л. Кравчука було обрано Президентом України загальнонародним
голосуванням 1 грудня 1991 р.
В 1992-1994 р у всіх областях, містах Києві, Севастополі було введено посаду представників Президента
- вищих посадових осіб виконавчої влади.
Судова влада України - система судів, що контролювалась Генеральною прокуратурою, потребувала
реформування, але здійснити реформу судової системи не вдалося.
В 1991-1992 p. було законодавче оформлено процес створення національної армії, а також Служби
безпеки, органів і військ внутрішньої служби, Національної гвардії, прикордонної варти.
В 1994 р. Президентом України було обрано Л. Кучму. В 1992-1993 p. Л. Кучма був Прем'єр-міністром.
Після відставки з поста Прем'єр-міністра він очолював Раду промисловців і підприємців України.
Формування органів державної влади відбувалося в демократичних умовах:
Вибори Президента і Верховної Ради здійснювались на альтернативній основі, були загальними,
рівними, таємними.
В засобах масової інформації широко висвітлювались всі питання, що були пов'язані з формуванням
органів державної влади.
Нові тенденції в культурному і духовному житті
Наприкінці 80-х - на початку 90-х років культура вперше за більш аніж 70 років позбулася ідеологічного
підпорядкування комуністичній партії. Це створювало умови для національного відродження у сфері
культури.
Але економічна криза 90-х років, зменшення можливостей державної підтримки культури поставили її в
принизливу залежність від приватного комерційного фінансування. Ситуація, що склалася в
культурному і духовному житті суспільства, є тривожною. Вона вимагає невідкладних заходів по
створенню належних умов для подальшого розвитку культури України. Перш за все, мова йде про
створення необхідної матеріальної бази, без якої унеможливлюється культурний поступ суспільства.
Попри всі економічні негаразди, політичну боротьбу в українській культурі 80 - 90-х років
спостерігаються певні позитивні зміни. На цих нових явищах і тенденціях, що за ними стоять, слід
зупинитися докладніше:

o Утвердження принципів плюралізму в культурі.

o Звільнення культури від диктату комуністичної ідеології. Свобода духовного розвитку людини.
o Різноманітність художньої творчості, духовного життя суспільства.
o Визнання новаторських форм у мистецтві – авангардизму.
o Національне відродження культури.
o Ліквідація "білих плям" української історії, культури.
o Повернення читачам раніше заборонених творів (наприклад, романів В. Винниченка, драм М.
Куліша, оповідань М. Хвильового, поезії Є. Плужника та ін.).
o Визнання творчості багатьох майстрів мистецтва (наприклад, художника Г. Синиці, композиторів
Г. Таранова, І. Белзи та багатьох інших).
o Українізація.
o Розширення сфери вжитку української мови.

Зміни в системі освіти

Політичне становище України в 1990-х рр.

 Одним з важливих напрямків становлення і функціонування незалежної України є активна
міжнародна діяльність. Україна дуже швидко виявилася на перехресті інтересів світової політики.
Про це свідчить масове визнання її незалежності багатьма державами
Визнання незалежності. Кінець 1980-х – початок 1990-х років у політичному житті України, як і в житті
інших республік колишнього СРСР, характеризувався, з одного боку, процесами послаблення
тоталітаризму, політичної монополії КПРС-КПУ та поглибленням кризи радянської імперії, а з іншого –
бурхливим наростанням національно-визвольних рухів. По всій Україні створювалися громадсько-
політичні організації, товариства, клуби, які стали каталізаторами боротьби українського народу за
демократію і національне відродження.
В 1989 році було створено наймасовішу і найвпливовішу громадсько-політичну організацію – Народний
Рух України, який відігравав визначну роль в боротьбі за незалежну Українську державу. Розпочався
процес формування партій демократичного спрямування. В березні 1990 року національно-
демократичні сили, об’єднані в Демократичний блок, домоглися значного успіху на виборах до
Верховної Ради, здобувши – в умовах жорстокого пресингу з боку владних структур – 27% депутатських
мандатів.
У парламенті була сформована опозиція в особі Народної Ради на чолі з академіком І. Юхновським, до
складу якої увійшло 125 депутатів.
Народна Рада розгорнула активну діяльність з підготовки проекту Декларації про державний
суверенітет України. Цей надзвичайної ваги документ був прийнятий Верховною Радою 16 липня 1990
року. Значення Декларації у подальшій боротьбі за державну незалежність України важко переоцінити.
Виходячи з невід’ємного права української нації на своє самовизначення, Декларація проголошувала
"верховенство, самостійність, повноту та неподільність влади Республіки в межах її території і
незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах".
Стосунки УРСР з іншими радянськими республіками повинні були будуватися на основі договорів,
укладених на принципах рівноправності, взаємодопомоги і невтручання у внутрішні справи. Проте, хоча
й прийняття Декларації було важливим кроком у боротьбі за незалежність республіки, створило для
цього правові передумови, але ще не означало виходу України зі складу СРСР.
19-21 серпня 1991 року найближче оточення президента М. С. Горбачова спробувало здійснити
державний переворот. Президента ізолювали у Криму, а у Москві був створений Державний комітет з
надзвичайної ситуації (ДКНС) на чолі з віце-президентом Г. Янаєвим, який перебрав на себе всю повноту
влади і оголосив про намір вводити надзвичайний стан в різних частинах СРСР в міру потреби.
Партійному керівництву республік були розіслані вказівки, як себе поводити, а непокірним державним
керівникам погрожували збройною силою. До Москви були введені війська. Опір путчистам
організували і очолили в Москві майбутній президент Росії Б. Єльцин та Верховна Рада Росії.
В Україні голова Верховної Ради Л. Кравчук зайняв позицію очікування. Кінець-кінцем Президія
Верховної Ради України прийняла рішення про невизнання постанов путчистів на території України. Самі
ж путчисти діяли пасивно, тому і зазнали поразки. Незважаючи на короткочасність цих подій, їхні
наслідки були епохальними в історії України.

24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради України майже одностайно проголосила
незалежність республіки, прийнявши Акт проголошення незалежності України. Віднині на території
України повинні були діяти виключно Конституція і Закони України. Було прийнято також рішення про
підпорядкування військових формувань, дислокованих в Україні, Верховній Раді України і створення
Міністерства оборони України, департизацію державних органів та установ.
1 грудня 1991 року відбулися Всеукраїнський референдум і вибори Президента України. 90% учасників
референдуму віддали свої голоси за незалежність, сподіваючись на краще життя в окремій незалежній
українській державі. Слід відзначити, що за незалежність проголосували й представники неукраїнського
населення: росіяни, євреї, поляки, білоруси та інші. На президентських виборах із шести конкурентів
найбільше голосів отримав Л. Кравчук (62%).
Після проголошення незалежності України і підтвердження цього акту Всеукраїнським референдумом
почалася розбудова незалежної держави – України. Головними завданнями цього процесу були:
o творення власної суверенної держави;
o демонтаж тоталітарних структур;
o становлення багатопартійності;
o перетворення централізованої державної економіки на багатоукладну ринкову економіку;
o національне відродження;
o утвердження України як повноправного суб’єкта міжнародного права.

Саме останнє завдання я б хотіла детальніше розглянути. Адже шлях до самостійної зовнішньої політики
відкрився лише після проголошення незалежності і Всеукраїнського референдуму, який став
юридичною підставою для міжнародного визнання України. Уже на другий день після референдуму про
визнання України заявили Канада і Польща, 3 грудня – Угорщина, 4 грудня – Латвія і Литва, 5 грудня –
Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія.
25 грудня після відставки М. Горбачова, яка знаменувала остаточний розпад СРСР, і отримання гарантій
нерозповсюдження ядерної зброї Україну визнали США. Протягом грудня 1991 р., що став місяцем
визнання України, її незалежність визнали загалом 68 держав, а у 1992 р., – ще 64.
Можна наголосити на тому, як визнавали незалежність країни Центрально-Східної Європи.
Перед українською зовнішньою політикою постали такі основні завдання:
o вибір пріоритетів зовнішньополітичних і стратегічних партнерів;
o налагодження дипломатичних відносин із тими 132 державами, які визнали Україну, утворення
власного дипломатичного корпусу, розгортання мережі посольств;
o активне проведення зовнішньоекономічної діяльності;
o розв’язання проблеми ядерної зброї.

Уряд України і Верховна Рада одразу ж заявили, що зовнішня політика України носить відкритий
характер і здійснюється на основі принципів взаємодопомоги, рівноправності та невтручання у
внутрішні справи інших країн. Вона не висуває жодних територіальних претензій до інших країн і не
визнає жодних претензій до себе. Засади її зовнішньої політики ґрунтуються на дотриманні
загальновизнаних норм міжнародного права.
Одним з найважливіших напрямків української зовнішньої політики є відносини із тими державами, які
виникли на терені колишнього СРСР і зараз об’єднуються в СНД. Вони ґрунтуються на спільній
багатовіковій історії, міжетнічних зв’язках, економічних взаємозв’язках і певній взаємозалежності, яка
виникла і багато в чому ще існує в рамках колишнього єдиного народногосподарського комплексу.
Отже, український народ втілив у життя свою віковічну мрію: створив незалежну соборну державу
Україну. Референдум 1 грудня 1991 року, підтримавши Акт проголошення державної незалежності,
схвалений Верховною Радою 24 серпня 1991 р., відкрив шлях до розбудови української державності.
Україна визнана більшістю держав світового співтовариства, установлено її кордони, створено
національні Збройні Сили, Служба безпеки, прикордонну та митну служби. Попри всі труднощі
формується національна економіка, кредитна та фінансова системи.
Загальна характеристика
Одним з важливих напрямків становлення і функціонування незалежної України є активна міжнародна
діяльність. Україна дуже швидко виявилася на перехресті інтересів світової політики. Про це свідчить
масове визнання її незалежності багатьма державами.
Стратегічною метою для України є інтеграція в європейські структури і поглиблення трансатлантичної
співдружності. Наша країна активізує свою роботу з веденням переговорів про утворення зони вільної
торгівлі з ЄС, досягненні статусу "особливого партнерства" у відносинах з НАТО, наданні статусу
асоційованого партнера в Західноєвропейському Союзі. У липні 1997 р. Україна підписала Хартію про
особливе партнерство між НАТО й Україною. При відвідуванні Києва Генеральний секретар НАТО X.
Солана відзначив активну участь України в рамках програми "Партнерство заради миру" .
Україна, як незалежна і суверенна держава, чітко визначила свої зовнішньополітичні пріоритети.
Усвідомлюючи свою приналежність і до західної, і до східної цивілізації., Україна, разом з тим, дотримує
не прозахідної і не просхідної, а проукраїнської орієнтації, при цьому першорядна увага приділяється
формуванню відносин із сусідніми країнами - колишніми республіками СРСР.
Наша країна віддає перевагу двостороннім взаємовигідним відносинам із країнами СНД, не особливо
покладаючись на аморфні структури Співдружності. Керівники України завжди підкреслюють, що
розвиток двосторонніх відносин ні в якій мірі не спрямовано проти третіх країн.
Різноманітні історичні, політичні, економічні зв'язки, залежність української економіки від російських
енергоносіїв, російського ринку збуту промислових товарів, проблема базування російського
Чорноморського флоту в Севастополі висувають на перший план україно-російське співробітництво.
У травні 1997 р. Росія й Україна підписали повномасштабний договір, у якому вони оголосили себе
"стратегічними партнерами", а в лютому 1998 р. сторони підписали договір про економічне
співробітництво. Наприкінці 1998 р. Держдума Росії слідом за Верховною Радою ратифікувала договір,
однак, Рада Федерації відклала цю процедуру на невизначений час: договір був ратифікований Радою
Федерації лише в середині лютого 1999 р.
Окремі російські політики, у тому числі мер м. Москви Ю. Лужков украй негативно відносилися до цього
договору. Вони не визнавали за Україною право на Крим і м. Севастополь, вважали їх російськими
територіями і погоджували ратифікацію найважливішого документа з передачею Криму під юрисдикцію
Російської Федерації.
Разом з тим, стає очевидним, що економічне співробітництво і міжрегіональні зв'язки з Росією
відповідають інтересам обох держав, особливо в умовах економічної кризи. Саме економічні проблеми
є сьогодні головними в російсько-українських відносинах.
Традиційно дружні відносини поєднують Україну і Республіку Молдова. У ході першого офіційного
візиту Президента України Л. Д. Кучми в Кишинів 11-12 березня 1997 р. були підписані важливі
документи: Декларація про основні принципи митного союзу України і Молдови, угода про
співробітництво прикордонних областей і адміністративно-територіальних одиниць. Україна виступила
разом з Росією гарантом при вирішенні конфлікту в Наддністрянщині, підписавши Меморандум про
врегулювання відносин між Республікою Молдова і Придністровська Республіка.
Також сусідські відносини панують у співробітництві України і Білорусії. 13 травня 1997 р. в Києві між
президентами України і Білорусії Л. Д. Кучмою й А. Г. Лукашенко були підписані Договір про державний
кордон, а також Угода про співробітництво прикордонних областей, Договір про спільні дії по
мінімізації і подоланню наслідків Чорнобильської катастрофи.
Україна висловилася проти приєднання до Договору між Росією і Білорусією "Про утворення
співтовариства двох держав", справедливо вбачаючи в цьому загрозу своєму суверенітету. В Україні з
тривогою спостерігають за активним порушенням норм демократії і прав людини в сусідній державі.
Проте, деякі представники лівих сил України виступають за об'єднання з Росією і Білорусією.
Найкраще в України склалися відносини з Польщею, яка була однією з перших держав світу, що визнала
незалежність України й встановила з нею дипломатичні відносини. У 1992 р. між Україною і Польщею
був укладений Договір про добросусідство, дружні відносини і співробітництво. Через відносини з
Польщею Україна прагне інтегруватися в загальноєвропейський процес співробітництва.
Регулярним став обмін державними візитами. На останніх зустрічах президентів Л. Д. Кучми й А.
Кваснєвського підкреслювалося, що відносини Польщі й України кожна зі сторін визначає як
пріоритетні. Розширюється співробітництво в політичній і військовій областях, особливо у світлі вступу
Польщі в НАТО в 1999 р. Розширюються різноманітні торгово-економічні контакти.
Разом з тим, у відносинах між двома суверенними державами зберігаються визначені труднощі,
викликані в основному причинами історичного характеру й особливостями перехідного періоду, що
переживають обидві країни. Однак ці труднощі не є нездоланними. Це ще раз підтвердила зустріч
президентів Л. Д. Кучми й А. Кваснєвського на початку 2000 р.
Традиційно стабільні відносини України з Чехією і Словаччиною. Останнім часом поглиблення
співробітництва між суверенними державами намітилося в машинобудуванні, нафтопереробній
промисловості, енергетиці, переробці лісу, у сфері культури і туризму. Між державами діють договори
про добросусідство і співробітництво.
Налагоджуються політичні й економічні зв'язки України з Угорщиною: у грудні 1991 р. Угорщина визнала
суверенну Українську державу, у 1992 р. укладений Договір про основи добросусідства і
співробітництва.
Плідними були державні візити Президента України Л. Д. Кучми в Угорщину й А. Гена в Україну. Однак у
взаємовигідному співробітництві двох держав є чимало резервів. Це стосується, насамперед,
переробної промисловості, обслуговування перевезень, створення спеціальної економічної зони в
Закарпаття "Європа - центр".
Відносини з Румунією розвиваються непросто. З одного боку, між суверенними державами встановлені
дипломатичні відносини, відбувається обмін державними візитами. З іншого боку - Румунія фактично не
визнала входження до складу України в 1940 р. Північної Буковини, висловлює свої домагання на острів
Зміїний у Чорному морі.
Торгово-економічні відносини розвиваються досить динамічно, хоча не відбивають можливостей і
потреб двох країн. Великий інтерес викликає по обидва боки проект будівництва каскаду
гідроелектростанцій на ріці Тиса, газопроводу Хуст - Сату Маре.
2 червня 1997 р. президенти України і Румунії в м. Констанці підписали Договір про дружбу,
співробітництво і добросусідство.
Отже, Україна бере активну участь у роботі регіональних об'єднань. Її голос активно і вагомо звучить у
рамках держав Центральноєвропейської ініціативи, країн Чорноморського району економічного
співробітництва. Регулярними стали спільні зустрічі президентів України, Польщі і Румунії; глав країн
Балтії, України і Польщі.
Відносини із сусідніми країнами, як і з іншими державами світу, Україна будує на принципах рівності,
добросусідства, взаємовигідного співробітництва, що сприятиму подальшому розвитку України.