Professional Documents
Culture Documents
Теоретико методологічні проблеми психології
Теоретико методологічні проблеми психології
Н.П.Гапон
Методичні вказівки
до курсу та опорний конспект лекцій
«ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ПСИХОЛОГІЇ»
для студентів 5 курсу
напрямів підготовки 8.03010201
за спеціальністю «Психологія»
та для студентів заочної форми навчання
2014
2
ЗМІСТ
Навчально-тематичний план
“МЕТОДИКА ВИКЛАДАННЯ У ВИЩІЙ ШКОЛІ”
для студентів для студентів 5 курсу
напрямів підготовки 8.03010201
за спеціальністю «Психологія»
За 2 модуль 4 4
Разом за семестр:18 год. 10 8
Навчально-тематичний план
“МЕТОДИКА ВИКЛАДАННЯ У ВИЩІЙ ШКОЛІ”
для студентів для студентів 6 курсу заочної форми навчання
напрямів підготовки 8.03010201
за спеціальністю «Психологія»
За 2 модуль 4 2
Разом за семестр: 36 год. 8 4
5
МОДУЛЬ 1
Змістовий модуль 1. Методологія та теорія: загальні характеристики
1. Поняття методології.
Отже, методологія - це вчення про засади, з яких повинен виходити дослідник психічної природи
людини, про правила, яких він повинен дотримуватися в дослідженні, та про засоби, якими він має
користуватись. Методологія базується на своєрідності предмета науки. Методологія також поділяється на
технічну та філософську.
Технічна методологія вивчає зовнішні та спеціальні ознаки явищ, які потребують спеціальних прийомів
дослідження. Технічна методологія психології визначає процедурні особливості як методик психологічного
дослідження, так і методик психологічного впливу.
Філософська методологія пізнає загальні широкі властивості та співвідношення явищ, які взагалі
відрізняють одну науку від інших. Філософською методологією психології є філософія людини (філософська
антропологія). Вона виявляє себе у принципах побудови психологічного дослідження - тобто висхідних
положеннях, які обумовлюють наукову взаємодію психолога із психологічно-змістовними явищами світу.
існує також єдине інформаційне поле і сама система наукового знання дозволяє використовувати досягнення
науки для пояснення окремих явищ. Це і є загальна методологія .На його погляд, для вивчення психології
мають методологічне значення досягнення теоретичної фізики, квантової механіки, теорії відносності. Так
сучасна наука теоретично подолала розрив між хвилею та часткою, а теорія єдиного поля допомогла зрозуміти,
що в основі єдиного світу лежить енергія, яка несе в собі інформацію. Завдяки цим досягненням науки стають
зрозумілими пояснення єдності матеріальних часток і свідомості – зазначає мікропсихоаналітик С.Фанті.
Поняття ентропії (закону розповсюдження та перетворення енергії – другого закону термодинаміки) робить
відносним розуміння часу. В активності енергії, в процесі взаємозв’язку та взаємопереходу Порядок змінюється
Хаосом. Споглядаючи світ, людина здатна приписувати всім явищам деякі об’єктивні властивості, в тому числі
і поняття часу.
Теорія єдиного поля, поняття ентропії, голографічна природа світу дозволяють пояснити психічні
процеси, на які спирається трансперсональна психологія. С.Гроф в праціі “За межами мозку” ( 1992, стор. 35 –
36) пише: “Є модуси психоделічних переживань, в яких час здається уповільненим або надзвичайно
прискореним, тече в зворотньому напрямі або повністю трансцендує і припиняє течію. Він може виглядати
таким, що йде по колу або по колу і лінійно відразу, може прямувати по спіральній траєкторії… минуле,
теперішнє і майбутнє по суті накладаються одне на друге і співіснують в теперішньому моменті”.
Як пише В.Налімов в роботі “Реальність нереального” (1995), світ носить спонтанний характер, а
взагалі існує вірогідна онтологія вірогідного світу, психологічний час – це відчуття нашого діяння, а життя,
позбавлене можливості Діяння – це просто стояння в черзі в очікуванні смерті. Взаємодія із світом та іншими
людьми відбувається через семантичне поле за допомогою слів та символів. Квантова механіка виявила, що
мислення впливає на імпульс та енергію частки. Досягнення математики можна використати в аналізі
фізіологічних основ поведінки, сама ж психологія свідомості і особливо безсвідомого залишаються нематема-
тизованими.
Поняття ентропії використовується також для пояснення соціально - психологічних явищ, в тому числі
явищ культурно-психологічних властивостей етносу тощо. Звичайно, треба враховувати, що кожне наукове
знання не носить абсолютного характеру і обов’язково буде спростоване в ході подальшого наукового пошуку.
ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 1
Тема 1. Система методології психології як науки
біологічне або соціальне. Психічне постає як об'єктивне явище, зміст якого завжди є
суб'єктивним.
Принцип багатомірного і багаторівневого існування предмета психології вказує на те,
що визначення сутності предмета психологічного дослідження можуть стосуватись різних
рівнів його існування, але вони мають бути спорідненими і перебувати в певній ієрархії,
залежно від змістової ієрархії самих рівнів існування даного явища. Дотримання цього
принципу є необхідним у синтетичних дослідженнях на перетині різних галузей науки:
філософії, психології, лінгвістики, соціології та ін.
Принцип дослідження психічних явищ у їхньому розвитку базується на розумінні
індивідуального світу «Я» особистості (предмета психології) як динамічного явища, яке
постійно перебуває у стані зміни. На відміну від принципу розвитку у попередньому
переліку, даний принцип передбачає, що психічне явище розгортається з власної сутності, а
не є пасивним об'єктом вирішальних для розвитку впливів зовні - з біологічної природи або
соціуму.
Принцип творчої самодіяльності (С. Л. Рубінштейн) вказує на основну рушійну силу
розвитку індивідуального світу «Я» людини (предмета психології) та на змістовий напрям
динаміки психічних явищ. Цей принцип вимагає визнання взаємозалежності буття світу і
людини, що утворюються одним і тим же актом творчої самодіяльності, яким особистість
включається в світове ціле, яке її охоплює. І. П. Маноха виділила п'ять основних положень,
що складають у єдності зміст даного принципу:
• про необхідність включення в об'єктивне буття, котре становить модель
конструктивного цілого, елементу творчої конструктивності;
• про те, що об'єктивність суб'єктивного психічного змісту залежить не від того, що він
створений об'єктивними факторами, а від того, чи замикається він в самостійну цілісність;
• про визнання акту творчої самодіяльності таким, що має в якості об'єкту самостійний
світ (об'єктивне буття) й таким, що вибудовує перед суб'єктом світ у цілісності й
завершеності;
• про те, що суб'єкт в актах творчої самодіяльності не лише виявляє себе, але й
створюється, визначається;
• про визначення створюваною суб'єктом діяльністю не тільки завершеного її продукту,
але й багатства самого суб'єкта.
Творча самодіяльність (як шлях розвитку людини, пов'язаний із внутрішньою
детермінацією) альтернативна соціалізації, вирішальному впливу суспільства.
Принцип організації розвиваючих та формуючих психологічних впливів визначає умови, за
яких вплив психолога на психічне явище може дійсно вважатися розвиваючим. Головною
умовою для здійснення такого впливу є «змістове співнастроювання» з предметом, з його
сутністю, з індивідуальною логікою його розвитку. Також цей принцип визначає необхідний
і очікуваний ефект взаємодії психолога із предметом свого дослідження й перетворення.
Теоретичні основи психології утворюють пояснювальні моделі. Ці моделі можуть бути
різного рівня узагальнення. Вони можуть охоплювати психічний світ в цілому, або
стосуватись лише певних класів психічних явищ. Методи теоретизації, які застосовуються
під час створення цих моделей, повинні узгоджуватись із методологічними принципами (не
обов'язково з усіма викладеними вище й тільки з ними - але чітка методологічна
визначеність теоретику необхідна). Психологічні теорії мають зворотній вплив на
методологію. Коли знайдений пояснювальний принцип виявляється більш широким, ніж
теоретичні рамки, в яких його створено, він може поширитися далі й утворити парадигму -
принцип, який домінує в науці протягом якогось часу і набуває в цей час методологічного
значення. Прикладом парадигми може вважатися, наприклад, ленінська теорія
віддзеркалення, яка заперечувала існування психіки як світу, наділеного самостійною
сутністю.
Кількісний і якісний аналіз дає змогу вивчати особистість, вдаючись до певного методу
дослідження. Кількісний, або варіаційно-статистичний, аналіз полягає в обчисленні коефіцієнтів
правильного розв'язування завдань, частоти повторювання відзначеного психічного явища.
Для порівняння результатів досліджень з різною кількістю завдань або різним кількісним
складом групи користуються не абсолютними, а відносними, здебільшого відсотковими,
показниками.
Здійснюючи кількісний аналіз результатів дослідження, найчастіше обчислюють середнє
арифметичне показників усіх досліджень того чи іншого психічного процесу чи індивідуально-
психологічної особливості. Щоб робити висновки про вірогідність середнього арифметичного,
обчислюють коефіцієнт відхилень від нього окремих показників.
Чим менші відхилення показників окремих досліджень від середнього арифметичного, тим
більш показовим це є для психологічної якості досліджуваної особистості.
Якісний аналіз здійснюється на базі кількісного аналізу, але до нього не зводиться. Якісний
аналіз з'ясовує причини високого чи низького рівня показників, залежність їх від вікових та
індивідуальних особливостей особистості, умов життя та навчання, стосунків у колективі,
ставлення до діяльності тощо.
Кількісний та якісний аналіз результатів дослідження є підставою для психологічної
характеристики людини та висновків про застосування до неї певних виховних або навчальних
заходів.
ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 1
Чи всі сфери психіки людини дають можливість вивчати метод аналізу продуктів діяльності?
Які величини необхідно визначати при кількісній обробці даних досліджень і що вони
характеризують?
1. Визначення особистості
Особистість — одна з базових категорій психологічної науки. Щоб зрозуміти, що таке
особистість, і виділити основні властивості, дозволяють описати психічний склад
особистості, розглянемо це поняття у низці «індивід - суб'єкт діяльності – особистість
індивідуальність» у запропонованій Б. Р.Ананьевим класичній тріаді понять, що описують
ґенезу особи загалом.
Людина як надскладна істота живе у складному світі, точніше, в багатьох світах.
Юрген Хабермас, видатний соціальний філософ, виокремлює: власне фізичний світ,
соціальний світ («перед людством», світ, в якому разом зі мною живуть інші люди),
внутрішній світ («мій світ», індивідуальність і неповторність «мого» існування).
Сьогодні немає єдиного, узвичаєного визначення особистості. Одне з видатних
дослідників проблем теорії особистостіГ.У.Оллпорт (1897—1967) виділив різні аспекти
розгляду особистості: теологічний, філософський, юридичний, соціологічний, поведінковий
та власне психологічний. Вочевидь, кожен авторка у рамках поділюваної їм дисциплінарної
матриці вибирає ту чи іншу уявлення стосовно особи. Так, юристові головний атрибутом
особистості буде відповідальність за скоєні діяння, для теолога — то, наскільки конкретна
людина здатний втілити божественний задум, для соціолога — ті функції, які люди
виконують у суспільних процесах. Неоднорідність психологічного знання призводить до
того, як і всередині наша наука особистість розуміють по-різному. Безліч існуючих теорій
особистості
В радянській психології активно розроблялася складна теоретична проблема
співвідношення категорій «особистість», «індивід», «індивідуальність», «суб'єкт діяльності».
Вона розроблялася в соціально-біхевіористському ключі. Наприклад, радянські науковці
вважали, що індивід утотожнює загальні властивості людини як організму. Індивідуальність
утотожнює специфіку окремої людини, причому специфіка ця може носити спадковий чи
випадковий характер. Натомість, особистість – результат процесу виховання і
самовиховання. «Особистістю не народжуються, а стають», як вважав А.Н. Леонтьєв. Діти не
мають особистості, оскільки відповідальність за їх вчинки ставиться їхнім батькам. На думку
Л.І. Божович, можна виділити два критерії особистості, що сформувалася:
1. Людину можна вважати особистістю, якщо в її мотивах існує ієрархія в одному
певному сенсі, а саме якщо вона здатна долати власні спонукання заради чогось іншого. У
таких випадках кажуть, що суб'єкт здатний до опосередкованої поведінки. При цьому
передбачається, що мотиви, по яких долаються безпосередні спонуки, соціально значущі.
17
були досить широкими. Вони включали у собі усе те, що є у людині й що може назвати
своїм, особистим: його біологію, психологію, майно, поведінка, культури і т. п. Таке
розуміння особистості почасти збереглося й на більш пізня година. Для психології, де існує
інших, відмінних особистості понять і наукових категорій, наповнених конкретним змістом,
це визначення є надто широким.
У перші десятиліття в XIX ст. поруч із філософами проблемами психології
особистості почали займатися фахівці в царині психіатрії. Альтенативний до них погляду на
особистість( деаіантність, психічне здоров'я, сексуальніст) запропонував М.Фуко. Згодом
було встановлено, що чимало виявлених ними особливостей є в усіх здорових людей, але
вони мають ці особливості виражені помірковано, а й у хворих, зазвичай, гіпертрофовані. Це
стосується, наприклад, діапазону станів неспокою та ригідності, загальмованості і
збуджуваності. У перші десятиліття XX в. особистість стали вивчати психологи. Оскільки
початок XX в. характеризувалося бурхливим розвитком експериментальних досліджень, у
психології, була запроваджена практика математико-статистичної обробки даних із метою
точної перевірки гіпотез й отримання достовірних фактів.
Проблемі особистості присвячено дуже багато досліджень вітчизняної, і зарубіжної
науки. Усі вони умовно діляться на три великі групи.
Перша група робіт присвячена вивченню методологічних і загальних теоретичних
проблем особистості (номотетический підхід) Це розробка методологічних принципів, і
проблем: принципу єдності свідомості людини та діяльності, особистісного принципу,
проблем детермінації особистості, співвідношення біологічної та соціальної, індивідуального
й суспільного в особистості, проблема суб'єкта, реалізація підходу тощо. До
загальнотеоретичних проблем психології особистості можна віднести проблему структури
особистості, типології, динаміки, розвитку особи і т.д.
Другу групу досліджень становлять емпіричне вивчення конкретних структурних
складових особи і особистісних феноменів (ідеографічний підхід). Це, наприклад, вивчення
мотиваційно-потребової сфери особистості, агресивності, тривожності, характеру та інших.
Тут підкреслюється унікальність, неповторна цілісність особистості, а основними методами
виступають рефлексія і опис «окремих випадків», дані яких теоретично узагальнюються і
інтерпретуються.
Третю групу робіт з вивчення особистості утворюють цілісні авторські теорії
особистості. Це, наприклад, теорії Фрейда, Юнга, Рубінштейна, Платонова.
Усі групи досліджень особистості взаємопов'язані. Так, розробка проблем дозволяє
методологічно вірно побудувати емпіричне дослідження. У авторських концепціях,
безумовно, знаходять рішення деякі методологічні проблеми, а підставою теорії нерідко
слугує емпіричне вивчення окремих аспектів особистості. Емпіричне дослідження особистих
властивостей стало розвиватися лише у останнє десятиліття. Зарубіжна психологічна наука,
навпаки, має колосальний досвід вивчення.
Докладніше зупинимося на деяких найвідоміших концепціях і теоріях особистості, на
їхній класифікації.
Таблиця 1. Класифікація теорій особистості.
Підстава для Теорії та концепцію особистості
класифікації
Основна Особистість як психофізіологічне істота (концепція
конститутуююча ознака З.Фрейда).
Особистість як інтелектуальне істота (концепціяЖ.Пиаже).
Особистість як моральне істота (концепція Л. Колберга).
Особистість - людина як носій свідомості
(концепціяК.К.Платонова).
Особистість як духовне істота (концепціяВ.А.Богданова).
Комплексний підхід до розгляду людини
19
(концепціїБ.Г.Ананьева, В.С.Мерлина).
Спосіб пояснення >Психодинамічні (описують особистість і пояснюють
поведінки поведінка людини виходячи з її психологічних, чи внутрішніх,
характеристик).
>Соціодинамічні (головну роль детермінації поведінки
грають зовнішні ситуації, у теоріях такого типу не надається
істотного значення внутрішнім властивостями особистості).
>Інтеракціоністські (засновані на принципі взаємодії
внутрішніх та зовнішніх чинників під управлінням актуальними
діями людини).
В.С. Мерлін створив теорію інтегральної індивідуальності, він описує дві групи
індивідуальних особливостей. Перша група — «властивості індивіда» — включає дві
підструктури: темперамент і індивідуальні якісні особливості психічних процесів. Друга ж
група — «властивості індивідуальності» — має три підструктури: 1) мотиви й стосунку; 2)
характер; 3) здібності. Усі підструктури особистості взаємопов'язані завдякиопосредующему
ланці — діяльності.
>.Г. Ананьєв використовував ширшу категорію «людина», що включає всього спектра
приватних категорій, як-от індивід, особистість, індивідуальність, суб'єкт діяльності. Їм
запропонована загальну структуру людини. Кожен із елементів цієї структури має
власнуподструктуру. Так було в структурі людину, як індивіда два рівня, й у неї
включенівозрастно-половие властивості,индивидуально-типические
(конституціональні,нейродинамические особливості та інших.), психофізіологічні функції,
органічні потреби, задатки, темперамент. Власне особистість організована щонайменше
складно: статус, ролі, ціннісні орієнтації — це первинний клас особистісних властивостей;
мотивація поведінки, структура суспільну поведінку, свідомість та інших. — вторинні
особистісні властивості.
У зарубіжній психології під час розгляду проблем особистості також чимало уваги
приділяється проблемі структури.
Однією із найвідоміших є структура особистості 3. Фрейда. У концепції До. Р. Юнга,
у якій особистість, як і і в Фрейда, постає як система, вирізняються такі важливі її
підструктури: Его, особисте несвідоме та її комплекси, колективне несвідоме та її архетипи,
персона,анима, анімус і. У межах глибинної психології до проблеми структури особистості
зверталися також Р. Мюррей, У. Райх та інших.
Велика група зарубіжним дослідникам як структурних одиниць особистості розглядає
риси. Серед перших у цьому напрямі працював Р.Олпорт. Його теорія особистості і
називається — «теорія рис».Олпорт виділяє такі види: риси особистості (чи спільні риси) та
особисті диспозиції (індивідуальні риси). І всі, та інші — це нейропсихічні структури,
змінюють безліч стимулів і що зумовлюють безліч еквівалентних реакцій у відповідь. Але
риси особистості містять у собі будь-які характеристики, властиві якомусь кількості людей
межах даної культури, а особисті диспозиції — такі характеристики індивіда, які
припускають перевірки на інших людей, роблять людини унікальним. Особливу
увагуОлпорт зосередив на вивченні особистих диспозицій. Вони своє чергу поділяються
втричі типу: кардинальні, центральні і вторинні. Кардинальна диспозиція — найзагальніша,
вона обумовлює майже всі вчинки людини. На думкуОлпорта, ця диспозиція порівняно
незвичайна, можна побачити яку можна в багатьох. Центральні диспозиції — яскраві
характеристики індивідуальності, її будівельні блоки, та його легко можуть побачити
оточуючі. Кількість центральних диспозицій, основі яких не складно розпізнати особистість,
невелика — від п'яти до десяти.Вторичная диспозиція більш обмежена в прояві, менш стійка,
менш узагальнена. Усі риси особистості перебувають у певних відносинах, але щодо
незалежні друг від друга. Риси особистості існують реально, а чи не є лише теоретичним
вигадництвом, вони — рушійний (мотивуючий) елемент поведінки. Згідно Олпорту, риси
особистості об'єднує у єдине ціле специфічний конструкт, так званий пропріум.
Риса — базисна категорія й у теорії особистості Р.Кеттелла. На його думку, щоб
отримати знання стосовно особи, можна використовувати три основних джерела: дані
реєстрації реальних життєвих фактів (>L-данние), дані самооцінки під час заповнення анкет
(>Q-данние) і такі об'єктивних тестів (>Т-данние).Кеттелл і його працівники протягом
кількох десятиліть проводили масштабне обстеження представників кількох вікових груп у
різних країнах. Ці дані понеслифакторному аналізу, щоб виявити глибинні чинники, що
визначають або що контролюють варіації поверхневих змінних. Результатами цього
обстеження стало розгляд особистості як складною і диференційованої структури чорт.
Риса — це гіпотетична психічна структура,обнаруживающаяся поведінці і що
зумовлює схильність надходити однаково у різних обставин і з часом.
23
ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 1
1.У кожного з нас є робоче визначення поняття "особистість" . Яке воно у вас ? Чи містить
воно небудь особливий погляд на поведінку людини?
2 . Які переваги вивчення особистості строго в рамках наукової психології? Які можливі
незручності або обмеження такого підходу?
3 . Що таке теорія особистості і які її основні функції? Якби теорії особистості не було , до
яких наслідків це призвело б ?
27
4 . Опишіть основні теми або питання, що стосуються поведінки людини, відповіді на які
повинна прагнути отримати загальна теорія особистості .
6 . Тепер , коли ви вивчили дев'ять основних положень про природу людини, назвіть їх. Які
ваші власні думки (ставлення) щодо них? Поясніть.
8 . Чи думаєте ви, що психологія з часом відкриє все, про природу лособистості? Якщо ні, то
яка цінність проведеного сьогодні вивчення особистості? Висловіть свої міркування.
Література
Додаткова:
1. Максименко С.Д. Структура особистості//Практична психологія та соціальна робота.
– 2007. - №1. – С.1-13.
2. Гапон Н.П. Особистість в психотерапії: конфігурації професійного досвіду. – Львів:
Основа, 1999. – 198 с.
3. Мадди С. Р. Теории личности: сравнительный анализ / Пер.с англ. - СПб.:
Издательство "Речь", 2002 – 539 с.
4. Маноха І.П. Психологія потенціалу індивідуального буття людини: онтологічно
орієнтований підхід: Автореф. дис... д-ра психол. наук / І. П. Маноха; Київ. нац. ун-т
ім. Т.Шевченка. - К., 2003. - 48 с.:
5. Фуко М. Наглядати і карати. – К.: Основи, 1998. – 392 с.
6. Фуко М. Історія сексуальності. – Т. 3: Плекання себе. – Х.: ОКО, 2000. – 264 с.
7. Фуко М. Археологія знання. – К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2003. – 326 с.
28
паростків » нової методології вони намагаються «не помічати» . Методології , яка життєво
необхідна нашій науці , бо без неї неможливо наблизитися до вирішення проблеми
співвідношення психологічної науки і життя. Проблема досі не вирішена , хоча зараз , на
початку XXI століття , це одна з основних умов існування наукової психології
У своїх працях М.Фуко презентує постнекласичний погляд на модерн-науку . Він
зазначає, що вагомим важелем реалізації влади є знання. Це не тільки засіб, який
використовується людьми для встановлення свого панування, а і владне ставлення знаючого
до того, кого він пізнає, забезпечуючи утримання цього панування. Однак владі необхідно
лише таке знання, що допомагає відтворенню встановленого нею порядку. Звідси
напруження, що виникає між інтелектуалами і представниками владних структур у
суспільстві. Згідно з М. Фуко, процес виробництва знання — це процес інноваційний. Владні
ж структури заохочують лише тих інтелектуалів, що допомагають за допомогою знань,
переведених у технології, підтримувати і розширювати кордони існуючої влади. Знання
іншого плану витісняються на периферію панівної культурної парадигми; їх породження і
поширення щонайменше не заохочується, якщо не придушується. Таким чином, і тут влада
встановлює свої норми, мораль, уявлення про девіації.
Нове розуміння предмета психології відкриє нові перспективи . Таке розуміння стане
також основою для розробки методології психології: змістовної , на історичній основі , що
допускає плюралізм , деідеологізованої , орієнтованої не тільки на дослідження , а й на
практику. Принципово важливо , що в психології виникне можливість відмовитися ,
нарешті , від відтворення або природничонаукових , або герменевтичних логічних схем і піти
власним шляхом. У цьому випадку науки про психічне складуть особливий клас наукових
дисциплін зі своєю логікою і своїми методами, а всередині психології виявиться можливим
співвіднести досягнення природничо психолог , з одного боку , і розуміючої, герменевтичної
, гуманістичної , трансперсональної психології - з іншого. Саме для цього необхідна нова
комунікативна методологія психології [ 3].
*Примітка. Можна виконати максимально дві самостійні роботи не більше разом 15 балів.
(за вибором види робіт ).
Види самостійної роботи:
1. Реферат
Ця форма самостійної роботи надає можливість студентам не лише переповідати думки авторів, а й висловлювати власні,
тобто передбачає критичний аналіз різних точок зору. Обсяг – 10 сторінок, план, список літератури (не менше 3 джерел ).
Максимальний бал – 15.
2. Аналіз монографій
Ця форма самостійної роботи передбачає вміння критично аналізувати оригінальний текст і зробити власні висновки щодо
його актуальності. Обсяг – 3 сторінки.
Максимальний бал – 10.
3. Психологічний аналіз твору мистецтва : повісті, роману, віршів, кінофільму тощо.
Виконуючи цю роботу, можна послуговуватися не лише науковим стилем, а й емоційно-образно висловловити своє
ставлення до тієї чи іншої психологічної проблеми. Обсяг – 3 сторінки.
Максимальний бал – 10.
Рекомендована література
Базова
Методологічні та теоретичні проблеми психології. Навчальний посібник/ М.С. Корольчук, Ю.Л.
Трофімов, В.І. Осьодло та ін. – К.: Ніка-Центр, 2008. –336 с.
Татенко В.О. Сучасна психологія: теоретико-методологічні проблеми: навч. посіб. / В.
О.Татенко. – К.: Вид-во Нац. авіац. ун-ту «НАУ-друк», 2009. – 288 с.
Ткаченко О.М. Принципи та категорії психології.-К.: Гол.вид.ВО «Вища школа», 1979.-198с.
Бондаренко Л.В. Методологічні та теоретичні проблеми вивчення психології //Методологічні та
теоретичні проблеми вивчення психології”. Опорний конспект лекцій. – Рhttp://shr.receptidocs.ru
Гапон Н.П. Категорія досвіду в модерній та постмодерній психологічній науці /Н. П. Гапон //
Антропологічні проблеми людини: колективна монографія; за заг. ред. д-ра філос. наук,
проф.Мельника В.П. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2012. – С. 132-150. – 1, 5 д. арк. ..(розділ
кол.монограф.)
Гапон Н. Толерантність як засадничий принцип методологічних підходів у вітчизняних ґендерних
дослідженнях / Н. Гапон // Толерантність як соціально-культурний феномен: світоглядно-
методологічний аспект: колективна монографія/ [Ф.С.Бацевич, С.Л.Грабовська, О.В.Дарморіз та ін.];
за заг. ред. д-ра філос. наук, проф.Мельника В.П. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2012. – С. 82-99. –
1,0 д. арк. .(розділ кол.монограф.).
Допоміжна
Гапон Н.П. Особистість в психотерапії: конфігурації професійного досвіду. – Львів: Основа, 1999.
– 198 с.
Рибалка В.В. Методологічні питання наукової психології. - Київ, 2003
Велитченко Л., Подшивалкіна В. Методологічні та теоретичні проблеми психології. Програмний
конспективний довідник. – Одесса, 2009. – 278 с.
Ковалев Г.А. Три парадигмы в психологии – три стратегии психологического воздействия.- 1987.-
№3.- 41-49
Костюк Г.С. Принцип развития в психологии// Методологические и теоретические проблемы
психолоии.- М.: Наука, 1969.- С.118-152
Курт Левин. Закон и эксперимент в психологии (окончание) //Психологический журнал. Том 22,
№3, 2001
Левин К. Конфликт между Аристотелевским и Галилевским способами мышления в современной
психологии // История психологии ХХ века. Хрестоматия.- М., 2003
Мадди С. Р. Теории личности: сравнительный анализ / Пер.с англ. - СПб.: Издательство "Речь",
2002 – 539 с.
Максименко С.Д. Теоретико–методологічні проблеми психології особистості// Збірник наукових
праць КПНУ імені Івана Огієнка, Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України, 2010. – Випуск
7 – С.3.-18. http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/pspl/2010_7/3-18.pdf
Максименко С.Д. Структура особистості//Практична психологія та соціальна робота. – 2007. -
№1. – С.1-13.
Хьелл Л., Зиглер Д.Теории личности. Основные положения, исследования и применение ; пер.
С.Меленевской и Д.Викторовой. 3 издание. – СПб: Питер, 1997. Глава 1.
http://psylib.org.ua/books/hjelz01/txt00.htm
Какабадзе В.Л. Теоретические проблемы глубинной психологии.- Тбилиси: Мецниереба, 1982.-
184 с.
.Петренко В.Ф. Конструктивистская парадигма в психологической науке // Психологический
журнал Том 23, №3, 2002
Моросанова В.И.. Нужна ли смена методологических парадигм в психологии? (по поводу статьи
А.В.Юревича) Психологический журнал. Том 22, №5, 2001
Мазилов В.А. Методология психологической науки. - Ярославль, 2003
Юревич А.В.Психология и методология // Психологический журнал, 2000, N 5, с. 35-47.
35
ДОДАТКИ
Література для самостійного опрацювання. Тема 2.
звернулись до українського літературного дискурсу, який увиразнював специфіку ґендерного буття. Критика
ґендерних дихотомій, які містив сучасний літературний дискурс видавалась цим авторам необхідною
складовою демократичних соціокультурних перетворень, утвердження толерантних відносин між статями.
У своїй книзі „Слова і речі. Археологія гуманітарних наук” М.Фуко розмірковує про знання як
історично ситуативну соціальну практику, що є невіддільною від владних відносин. Дискурс як спосіб говорити
про ту чи іншу тему на певній мові (політичній, філософській, психоаналітичній, літературній), як спосіб
конструювання деякого погляду на проблему, відтак наперед задає й саму проблему. Іншими словами, через
опис реальності дискурс впливає на саму реальність. Скориставшись ідеєю Фуко, літературу можна розглядіти
як дискурсивну формацію, яка не лише відображає „реальні” відмінності між людьми, зокрема ґендерні, а й
створює їх. Якщо ці літературні істини про соціальні типи людей переходять в ранг наукових класифікацій, то
стають повноправними концептами знання, підґрунтям соціальних класифікацій, здатними оперувати
бінарними протиставленнями чоловічий/жіночий, наше/не-наше та посилювати нетолерантне сприйняття та
взаємини. Мобілізуючи та інкорпоруючи ці класифікаційні системи, філософська антропологія вивчає ці
відмінності через їх репрезентації в літературі.
З середини ХІХ ст. філософська антропологія була зв’язана з певними відносинами влади (імперія і
колоніальна експансія), і тому приречена на нерівні за статусом контакти, сутність котрих С.Холл визначив як
„Захід і Решта (Інше)”. В цьому випадку дискурс можна розуміти як особливий спосіб репрезентації відносин
Заходу і Іншого, тобто те як Інший поводить себе в стосунку до Заходу і навпаки (С.Ортнер) 2. З 1990-х рр.
українські автори отримали змогу познайомитися зі змістом цих репрезентацій в антропологічних працях
закордонних колег (Р.Гортон, П.Бурд’є, Д.Річардсон, М.Соломон, Е.Андерсен, Дж.Губер). Переглядаючи ці
праці, вітчизняні дослідники рефлектували над соціокультурною реальністю, порівнювали та ідентифікували
ситуації з тим, що запропоновано в дискурсі. Колоніальний дискурс завжди характеризувався патерналізмом і
фемінізацією чужої, підневільної культури. Приписування українській культурі фемінності – це прийом
достатньо популярний в ідеологічних схемах і позитивістських вимірах соціального життя. Існують теж
варіанти інтерпретації українського як жіночого в психоаналітичній репрезентації національної літератури й
культури загалом.
Звернемося до особливостей філософського інтертекстуального прочитання ґендерних дихотомій
„маскулінне/фемінне” в українській культурі. Літературознавець Н.Зборовська зауважує, що ситуація
маскулінної домінації у національному світі була нетиповою, хоча й символічною у творчості літературних
класиків. Дослідниця також відстежила, що критика „фемінності” української вдачі визначила літературні
модерні стратегії ХХ ст. „Фемінна” особливість українського патріотизму була критикована літературною
течією „Бу-ба-бу” у 90-х рр. ХХ ст. „Відторгнення” жертовного, плачевного материнського образу України тут
здійснюється через деструкцію „родового мислення” й означає „…своєрідний чоловічий авторський бунт проти
прошевченківської українськости з культовими ознаками фемінного начала” 3. Ґендерний аналіз творів
представників постмодерністської літератури (наприклад, „Московіада” (1992), „Переверзія” (1996)
Ю.Андруховича) відкриває використання чоловічих/жіночих дихотомій, які увиразнюють маловартісне
зображення жіночого. Характерна для бубабістських літераторів, іронічність щодо жіночих вартостей у світі та
їх несуттєве значення для чоловічості можливо й провокувала феміністичні позиції українських культурних
студій кінця ХХ ст. – Т.Гундарової, О.Забужко, Н.Зборовської та ін. Адже впродовж ХІХ ст. у літературному
дискурсі переважали жіночі образи „покритки”, „кріпачки”, що втілювали українську ситуацію немочі та й
загалом національну підневільно-чоловічу самоідентифікацію.
Ґендерний аналіз творчості неотрадиціоналістів дозволяє Н.Зборовській відстежити в окремих їх
творах „матріархальний стан” героїв. Стан позбавляє героя необхідної для життя активності, породжує страх
перед жінкою-не матір’ю як виявом страшної вітальності. Роман „Вільхова кров” (1996) М. Бабака дав
аналітикам унікальний матеріал для міркувань на цю тему і спровокував до „...критичної розмови про те, що є
український народ, український чоловік і український письменник...” 4. Значну частину „Вільхової крові”
займають документальні матеріали, екскурси у трагічні події ХХ ст., зокрема голодомор. Страхіття голодомору
в українській літературі, – звертає нашу увагу Н.Зборовська, – подане „в жахливих материнських образах” 5.
П.Тичина, зображує у своїй поезії (“Загупало в двері прикладом…”) матір-вбивцю. М.Куліш також звертається
до образу збожеволілої матері-людоїдки (“97”). Подібно зображається жіночий образ Ю.Тарнавського у книзі
„6х0”(1998), філософський аналіз якої здійснила Т.Гундорова. Можна погодитись з думкою аналітиків, що
існують полюсні патерни сприйняття жіночості: через поклоніння, коли йдеться про жертовну материнську
любов і через містичний страх, коли йдеться про відступ від такого священного материнства і абсолютної
любові. У ситуації Великого Голоду жінка-матір ніби опиняється “винною” у зреченні своєї священної ролі,
недотриманні обов’язку оберігання життя роду. Акцент на негативній фемінності з її різнобуттєвістю та
невизначеністю, в противагу сучасній цивілізації із сильними чоловічими традиціями влади та державності стає
2
Ortner S. Theory in Anthropology since the Sixties // Comparative Studies in Society and History, 1984. – № 26 (1). – P.66-126.
3
Зборовська М., Ільницька М. Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків. – Львів: Літопис, 1999. – С.85.
4
Зборовська М., Ільницька М. Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків. – Львів: Літопис, 1999. – С.285.
5
Зборовська М., Ільницька М. Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків. – Львів: Літопис, 1999. – С.288.
41
проблемою українського літературного дискурсу 90-х рр. ХХ ст. Окремі автори, окреслюючи духовно-
історичне тло генези української світоглядної свідомості, зауважують матріархальність та історично-соціальний
інфантилізм. Саме це „зумовлює нерозвиненість потенцій етносу як цілісності; відсутність здатності
відартикулювати національну ідею та наснажуватися нею задля духотворчості та історичного самоздійснення” 6.
Інтертекстуальне прочитання теоретиками ґендеру вітчизняного постмодерністського та
неотрадиціоналістського літературних дискурсів 90-х років ХХ ст. увиразнює необґрунтоване побутування
думки про те, що саме фемінний характер національного типу є головною причиною неспроможності
структуруватися по-державницькому й по-європейському та визначає специфічне буття України у світі між
Сходом і Заходом. Дискурс також показує, що позиція сучасного автора-літератора є інколи контроверсійною,
оскільки він протиставлений жіночому суб’єкту, який він прагне пізнавати й мислити під знаком модерного,
утверджуючи бінарні ґендерні опозиції. Тому окреслюється нова філософська площина запитальності: як
переосмислити й усунути дискурсивну проблему соціального нетолерування фемінного загалом й показати як
життєздатну категорію?
Приписування культурі фемінності чи маскулінності через аналіз літературних текстів є постановкою
хибної, на наш погляд, проблеми. Однак вона залишається дискусійною темою в межах літературознавчих
ґендерних студій. Саме тому окремі літературні тексти утримують когнітивну напругу між дискурсивною
реальністю та ґендерною теорією. Це й не дивно, оскільки ґендер є однією із базових характеристик
особистості, який визначає психологічний та соціальний розвиток людини. Ґендерна ідентичність
взаємозалежна з іншими видами ідентичностей, тому прагне до інтеграції та цілісності з ними. Саме інтеграція
ґендерної ідентичності з іншими (етнічною, національною, професійною тощо) є запорукою цілісності Я-
ідентичності людини, дієвості її соціальної постави. Слабка зінтегрованість ґендерної ідентичності з етнічною,
яка несе у собі певний етнопсихологічний код чоловічого (батьківського) та жіночого (материнського) роду
засвідчує кризові стани людини. Зінтегрованість ґендерної ідентичності з національною є соціалізаційною
результуючою величиною, яка пов’язана з певним контекстом соціокультурних репрезентацій, традицій та
конвенцій, які так чи інакше відображає літературна творчість, текстуальність.
Ґендерна структура української культури, зокрема літератури наприкінці ХХ ст. відображає
розщеплення національного чоловічо-жіночого еросу (чоловічості та жіночості). Література творчість не є
самоціллю, а тим шляхом свідомої авторської суб’єктифікації, який провадить до процесу творчості
національного чоловічого та жіночого характеру. Саме так проблему об’єктивної місцерозташованості творчого
індивіда та суб’єктивного плану його трансформацій як психоісторії його роду розглядає Н.Зборовська у праці
"Код української літератури"(2006). Історія літератури, як слушно заявляє авторка, це матеріал, який
"вербалізує все, що відбувається з національним характером" 7. Адже у недрах психіки нації, у її підсвідомості
приховані всі попередні спроби творення суб’єкта на основі його родової доброчинності, втілення
”аристократичного національного характеру”. Щоб виявити це психологічний аналіз може поєднуватися з
різними психоаналітичними стратегіями (Фройд, Лакан, Юнг, Фромм, Фанті та ін.), структурним аналізом,
деконструкцією, соціологічним, політичним аналізом тощо. Психологічний аналіз літературної творчості дає
змогу виявити особливості художнього мовлення як імперського творчого суб'єкта, заґрунтованого на
гетерогенній сутності вбирання у себе різних національних суб'єктів, так і національного творчого суб'єкта, що
містить органічний код родової доброчинності та йде шляхом націєтворчості.
Постколоніальна літературна "драматургія" 90-х рр. ХХ ст. є доволі пронизаною естетикою
(карнавалізації, театралізації) імперського суб’єкта кризової епохи. Остання є тим перехідним періодом, на
думку Н.Зборовської, коли триває "боротьба за виживання ослабленого імперського суб'єкта й активізованого
національного суб'єкта, замість безпосереднього, душевного прояву жіночості формується театралізований,
демонстративний прояв сексуальності у феміністичному письмі, що віддзеркалює нарцистичну "драматургію"
статево маркованого письма"8.
Соціокультурні сценарії ґендерної ідентичності. У вітчизняній „постмодерністській філософській
культурі” окремі аспекти проблематизації ґендеру виявилися, з одного боку, найбільш цікавими та
конфліктними, з іншого –такими, що повинні набути свого толерантного змісту. Зокрема такою є проблема
деконструкції традиційних символів та образів жіночого у вітчизняному культурологічно-літературознавчому,
філософсько-політологічному дискурсах 90-х рр. ХХ ст. Ця проблема співвіднесеності ґендерної, соціальної та
національної ідентичності розглядається у тісному зв’язку із соціокультурними міфами та символічними
образами. На думку ґендерних дослідників Харківського центру (І.Жерьобкіної, О.Луценко, Т.Булавіної)
розвиток ґендерної ідентичності, нової української жінки в пострадянському українському суспільстві не
повинен здійснюватися з опорою на символічні жертовні образи. Формулюється гіпотеза про те, що традиційні
образи (Берегиня, Мати-Вітчизна тощо) є або архаїчними, націоналістичними, або зужитими радянською
6
Чорний І., Рошкулець Р., Турко О. Історія філософії в Україні. – Чернівці: Рута, 2003. – С. 3.
7
.Зборовська Н.В. Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури. Монографія. – Київ: Академвидав,
2006. – С. 10.
8
Зборовська Н.В. Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури. Монографія. – Київ: Академвидав,
2006. – С. 400.
42
ідеологією. Ці образи буцімто несуть семантичне навантаження мовчазного, соціально та політично пасивного
жіночого суб’єкта. Відтак вирішення проблеми формування нового жіночого типу повинно здійснюватись
через деконструкцію цих образів, якими маніпулює влада, маскуючи свою незацікавленість проблемами
жіночого буття.
Іншої точки зору дотримувались дослідники київської школи ґендерних досліджень (С. Павличко,
Т.Гундорова, Н.Зборовська). Вони вважали, що опора на символічні образи фемінного відповідає програмі
національно-культурного відродження, і не може бути перешкодою для формування нового типу української
жінки. Опора на національні вартості також, на їх думку, сприятиме побудові демократичного суспільства.
Становлення українського громадянського суспільства, на думку окремих дослідників, вимагає деякого
джерела леґітимації та соціальної інтеґрації, яким у західноєвропейській історії часто слугував міф. Останній
постає способом ідентифікації головних європейських націй, оскільки надає ідеї нації естетичної форми
спільної вистражданої долі та героїчної боротьби народу. „Міфічні Греція та Рим відіграли роль джерела
національної спільноти та історії, відродження якого забезпечувало націям енергію солідарності та образ
колективної ідентичності. Тому міф поєднує обидві ці функції – ідентифікацію та соціальну інтеграцію:
створюючи образ нації, він згуртовує індивідів” – пише філософ Н.Амельченко 9. Тут дефініція міфу не має
нічого спільного з його вульгарним образом, сконструйованим просвітницьким метанаративом – міф як
подолання неістинного знання та архаїчної форми життя.
У сучасній філософії міф дефінюється як образ і спосіб існування тих „послаблених” реальностей,
смислів і цінностей, які утримує культура. Відтак міф спроможний через продукований ним символ впливати
на колективну солідарність та ідентичність, посилюючи або послаблюючи її. Прийшло розуміння, що
демократія у своїх перевагах інституційно-правового втілення (прав і свобод) зіткнулася з проблемою, яку
можна назвати „нестерпністю демократії, яку складно уявити” (за Ж.-Л.Нансі). Іншими словами, якщо
демократія не має символічної образності мистецтва та міфу, то не може бути сильним інструментом
солідарності та ідентифікації.
У закордонному та вітчизняному філософському дискурсі окреслилися основні напрями, в межах яких
відбувалися дискусії про зв’язок символічного і реального. До їх змістового аналізу, так чи інакше, зверталися
зарубіжні та вітчизняні філософи Н.Фрезер, Р.Брайдотті, Дж.Батлер, Н.Хамітов, О.Забужко, Н.Зборовська,
І.Жерьобкіна, Н.Амельченко тощо. Однак надалі проблема функціонування символічного образу як джерела
ґендерної та колективної ідентифікації, а також специфіки використання символічних образів владною
ідеологією у вітчизняному філософському дискурсі потребує свого осмислення.
Представниця філософсько-політологічного напрямку ґендерних досліджень, філософ І.Жерьобкіна у
вступі редагованої нею збірки „Femina postsovietika. Украинская женщина в переходной период: от социальных
движений к политике”(1999) зазначає, що найбільш значимим для Східної Європи виявилось те, що люди
значно більше ідентифікуються з фантазійним сценарієм бажання і з тими травматичними детермінаціями,
навколо яких вони формують свою ідентичність, ніж з ідеями ліберальної демократії. До таких „травматичних
детермінацій” вона відносить – націю, стать, клас. На її думку, літературний текст фіксує ці „фантазійні
сценарії бажання”, міфічно витворюює та утримує пасивні, мовчазно-жертовні жіночі образи, котрі в сучасних
соціокультурних умовах через зчеплення з символічним можуть отримати політичну реанімацію 10. Дослідниця
вважає, що національна література архетипним чином містить у собі політичний символізм. У її феміністській
візії це означає, що критики потребують всі міфологеми й патріархатні образи, які кореспондують сучасну
жінку до громадських бездіяльних та безмовних суб’єктів, до своєрідних несвідомих „нерефлективних машин
бажання”. Такими на думку І.Жерьобкіної є образи жінок у Шевченкових творах, які вона порівнює із
жіночими образами у творах російських поетів-романтиків. В останніх жіночі персонажі живуть у світі
морального сумління, а шевченківські героїні не задумуються, не сумніваються, не відчувають провину, бо
уподібнені речам, нерефлективним тілесним машинам бажання. Зіставляючи жіночі образи з творів російських
поетів та Шевченка авторка, як влучно підмітила Н.Зборовська не розрізняє різну міру їх „романтизму”. Якщо
алегоричне тлумачення міфу, подане у російському класицизмі, перетворювало міф на естетичну форму
громадянських чеснот і тим самим надавало моральним суспільним ідеалам репрезентативної форми, то в
українській романтично-символічній інтерпретації міф набував значення глибинного змісту та „духу” народу на
противагу зовнішнім глузовим формам – етиці та праву.
На відміну від філософсько-політологічного напрямку вітчизняних досліджень, опертих на методології
соціального конструктивізму з його нечутливістю до національної традиції, Київська школа ґендерних
досліджень ґрунтується на постструктуралістській філософії. Шевченкові жіночі образи авторами
прочитуються як такі, що символізують фемінний український соціокультурний світ, загрожений маскулінною
цивілізаційною імперськістю. Охарактеризувати символічні жіночі образи як безмовні, „машини бажань”,
означало не бачити тих сил, які витворюють підневільний жіночий суб’єкт. Український поетичний націоналізм
робить романтичну спробу зняти „матріархально-патріархальну” суперечність. Шевченко виразив цю
9
Амельченко Н. Міф та нація – переплетення філософського та політичного дискурсів // Філософська думка. – 2003. – № 6. – С. 51.
10
Жеребкина И. Женское политическое бессознательное: Проблема гендера и женское движение в Украине. – Харьков : ХЦГИ, 1996. –
С.274-275.
43
11
Зборовська М., Ільницька М. Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків. – Львів: Літопис, 1999. – С. 42.
12
Пушкарева Н. Гендерные исследования и исторические науки // Гендерные исследования. – Харьков: ХЦГИ, 1999. – № 3. – С.175.
44
19
Забужко О. За що ми любимо Лесю? Українська жінка як культурний герой : стать і тілесність // Гендерна перспектива / Упор. В.Агеєва.
– К.: Факт, 2004 . – С.40.
46
образів української культури, яка посилюватиме екзистенційну спустошеність національної людини, а й на умінні
побачити у міфосимволічному образі вектори проблематизованого українського світу, у його почуваннях та прагненнях
до громадянської ідентичності й солідарності.
Література
1. Амельченко Н. Міф та нація – переплетення філософського та політичного дискурсів // Філософська думка. – 2003. – № 6. –
С.50-75.
2. Гапон Н. Ґендер. Суб’єктивність. Ідентичність: філософські дискусії другої половини ХХ сторіччя. – Львів: Видавничий центр
ЛНУ імені Івана Франка,2009. – С.350.
3. Гапон Н. Патографічний дискурс: перспективи ґендерного діалогу // Науковий вісник Чернівецького університету. Філософія.
– 2003. – Вип. 148-149. – С.94-99.
4. Дерріда Ж. Позиції / Пер. з фр. А.Ситника. – К.: Дух і Літера, 1994. – 160 с.
5. Жеребкина И. Женское политическое бессознательное: Проблема гендера и женское движение в Украине. – Харьков : ХЦГИ,
1996. – 336 c.
6. Забужко О. За що ми любимо Лесю? Українська жінка як культурний герой: стать і тілесність // Гендерна перспектива / Упор.
В.Агеєва. – К.: Факт, 2004 . – С.36-107.
7. Зборовська М., Ільницька М. Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків. – Львів: Літопис, 1999. – 336 с.
8. Зборовська Н.В. Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури. Монографія. – Київ:
Академвидав, 2006. – 504 с.
9. Козьмук Я.Р. Розп’ята ментальність // Науковий вісник Чернівецького університету. Філософія. – 2003. – Вип. 148-149. – С.80-
87.
10. Пушкарева Н. Гендерные исследования и исторические науки // Гендерные исследования. – Харьков: ХЦГИ, 1999. –
№ 3. – С.166-187.
11. Чернецький В. Протистоячи травмам: ґендерно та національно маркована тілесність як наратив та видовище у
сучасному українському письменстві // Ґендерні перспективи / Упоряд. В.Агеєва. – К.: Факт, 2004. – С.218-234.
12. Чорний І., Рошкулець Р., Турко О. Історія філософії в Україні. – Чернівці: Рута, 2003. – 136 с.
13. McClintock A. Loger in a Future Heaven: Nationalism, Genderand Race // Imperial Leather: Race, Gender and Sexuality in the
Colonial Context. – New York: Routledge, 1995. – P.352-389.
14. Ortner S. Theory in Anthropology since the Sixties // Comparative Studies in Society and History,
1984. – № 26 (1). – P.66-126.
15.
20
Гапон Н. Особистість в психотерапії: конфіґурації професійного досвіду. – Львів: Основа, 1999. – С. 5 – 6.
48
свій досвід, котрий переживається нею як єдино ціннісний та значущий спосіб буття-в-світі, що дозволяє інколи
ввійти в поле творчості. Проте невротичний досвід не може розглядатися еквівалентом особистісної творчості.
Ввійти в творчість чи віднайти у ній сенс життя, для особистості, є лише миттю, отож статичтичною
характеристикою процесу буття. Визначальною для людини виявляється динаміка життєвого творення, якість
особистісних процесів, котрі дозволяють їй не лише ввійти в творчість, але й утриматись та перебувати в ній 21.
Саме межі універсально-творчого, типологічно-спотвореного та психологічного опису досвіду людини
обумовлюють філософський, психологічний та психіатричний полілог. Підсумком цього полілогу в науці,
можливо, постане відкриття нових конфігурацій досвіду як особистісного, так і психотерапевтичного. Останній
буде спроможний надавати надзвичайний ритм між розумом і переживаннями, гуманністю та технікою,
особистим горизонтом та соціальним.
Віднайдення метамови для полілогу з психічним, дозволить переміститися людині в менш ідеалізовану
як для XXI століття ситуацію: вільного розпорядження людиною собою у вільному від розпоряджень нею світі.
Але й у часі нинішньої ситуації наука віднаходить перспективний простір руху, без застрягання на минувшині
людського досвіду. Саме таке образне сприйняття науки та реалістичного бачення людей науки віднайдемо у
теоретика “соціальних уявлень” Сержа Московічі: “Наука – як півень, котрий кричить, коли навколо нього ще
ніч: вона належить свому часу, своєму моменту, тільки якщо вона йому передує. Саме це надає їй цінності і для
практика, здатного випередити своїх неосвідчених та більш прихильних до традиції суперників, і для
дослідника, що шукає нові області, щоби застосувати свій талант і свою допитливість” 22.
21
Гапон Н. Ґендер.Ідентичність.Суб’єктивність: філософські дискусії другої половини ХХ сторіччя. – Львів:
Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2009. – С. 34.
22
Московичи С. Век толп. Исторический трактат по психологии масс. – М.: ЦПП, 1996. – C. 454.
23
Фуко М. История безумия в классическую эпоху. – СПб: Университетская книга, 1997. – С. 516.
24
Там само. – С. 516-517.
49
25
Капра Ф. Разговоры с замечательными людьми. – М.: Изд-во Трансперсонального Института, 1995. – С. 204.
26
Пригожин И. Философия нестабильности // Вопросы философии. –1991. –№6. – С. 46 – 52.
27
Кун Т. Структура научных революций. – М.: Наука, 1977. – С.228.
50
28
Гуленко В.В. Исчезнуть, чтобы появиться вновь // Соционика, ментология и психология личности. – 1995. –
№3. – С. 23.
29
Юнг К.Г. Проблемы души нашего времени. – М.:Академический Проект, 2007.
51
досвід змін. Статичні функції (структурна логіка, етика відносин, інтуїція можливостей, вольова сенсорика)
перешкоджають змінам, формують досвід самозбереження та самості.
Четверта дихотомія “наближені-віддалені” функції, відмінність між ними полягає, наприклад, у
комунікативній дистанції, на якій вони реалізуються. Наближені функції (ділова та структурна логіка, інтуіція
часу та можливостей) максимально втілюється в рамках установки на соціальний вид діяльності. Віддалені
функції (етика відносин та емоцій, сенсорика волі та відчуттів) знаходить повне втілення в рамках перебування
індивіда в субкультурній групі. Наближені функції відкривають досвід соціальної творчості, віддалені ж
функції сприяють досвіду індивідуального творення.
П’ята дихотомія “емпліцитних-імпліцитних” функції. Емпліцитні (дійсні) функції (ділова та
структурна логіка, сенсорика волі та відчуттів) та емпліцитні стани формують когнітивний досвід людини, яка
легко диференціює інформаційний потік та передає інформацію іншим. Імпліцитні (приховані) функції (етика
емоцій та відносин, інтуїція можливостей та часу) окреслюють еврістичні стани, емоційні піднесення, віщі сни
та перевтілення людини. Імпліцитна функція пов’язана із породженням інтуїтивного досвіду людини.
Шоста дихотомія “цільових-виконавських” функцій. Цільові функції (етика емоцій, структурна логіка,
інтуїція можливостей, сенсорика відчуттів) та виконавська (ділова логіка, етика відносин, вольова сенсорика,
інтуїція часу) в соціальному розумінні еволюційного процесу визначають квадри Просвітителів та
Реформаторів й визначають досвід усвідомлення-втілення.
Сьома дихотомія “рухові-інерційні” функції. Рухові функції (етика емоцій, структурна логіка, вольова
сенсорика, інтуїція часу) та інерційні (ділова логіка, етика відносин, інтуїція можливостей, сенсорика відчуттів)
визначають квадри Втілювачів (досвід самореалізації) та Вдосконалювачів (досвід самоактуалізації).
Навіть поверхневий аналіз дихотомій соціонічних функцій та варіантів породженого ними досвіду
ілюструє наближення наукового знання до розуміння психіки як системи ”далекої від рівноваги”. По-перше,
дихотимні опозиції, які хоча й засвідчують модерністську наукову позицію, все ж таки позбуваються
привілеїзації одного із полюсів та водночас зведення одного полюсу до статусу фікції, чи патології.
Конфігурація досвіду (як лівого так правого полюсів дихотимій) демонструють його потенційність та
багатоплановість. На одному полюсі функціонального спектру часто розкошує той спосіб детерміністичного
існування, який описується принципами традиційної психології. На іншому – спосіб індетерміністського
існування, який підпорядковується законам інформативних “неврівноважених” систем. На думку філософів
абсолютизація в науці пізнавальної ролі поняття “система, близька до рівноваги” неминуче перероджує
філософію науки в “метафізику стабільності”. Оскільки, психіка є нелінійною системою, то порушити її
рівновагу можуть і відносно невеликі (за маштабами глобальних процесів) антропогенні впливи. В руслі
сучасних уявленнь у філософії природознавства існує занепокоєність досягненнями квантопольової фізики, чи
штучної генетичної гібридизації і т. п., котрі дають змогу залучити до інтегрального процесу самовиробництва
людства гігантські речово-енергетичні та біосоціальні ресурси. Минулий досвід людства мав би загострити
почуття відповідальності тих творців науки, яка десакралізує зразки існування людини у світі. Тому
відбувається заміна модерністської мети гуманітарних наук та природознавства, а саме досягнення панування
над суб’єктивним світом людини та силами глобального еволюціонізму – на постмодерністську, яка вказує на
необхідність скерованості наукового пошуку в сферу творення нових цілісних взаємостосунків людини та світу.
Отже, психологам треба не відкидати як «непсихологічні» відкриття соціоніків в царині досвіду особи.
Детермінованість досвіду соціонічними функціями, їхній опис відкриває нове розуміння інваріантів досвіду як
психічної системи динамічної рівноваги. Відтак нова конфігурація досвіду людини є результуючою подолання
особою психічної нестабільності та захитаної рівноваги. Подальші інтерпретації людського досвіду власне й
визначаються почуваннями постмодерністського світосприйняття. Перше з них те, що антропосфера – не
конструкція, що існує споконвічно за гармонійним зразком вищого розуму, а один із відносно стабільних
порядків, який спонтанно виникає й еволюціонує у суперництві з іншими спонтанними порядками,
породженими глобальною фізико-космічною еволюцією Всесвіту. Іншою обставиною для потенційного
розвитку науки є відмова від легітимації будь-якої одної із сфер людського досвіду, наприклад, когнітивної. На
думку філософів, надання когнітивній сфері статусу привілейованої цінності, яка підкорює всі сфери, неминуче
призводить до того, що така сфера починає претендувати на створення імперативів, котрі з часом набувають
статусу владних структур. Вони містять небезпеку методологічної тиранії. Це може стосуватися раціональних
критеріїв оцінки різноманітних теорій в рамках психологічної науки, зокрема в персонології, на аналізі яких ми
надалі зупинимось.
Табл. 1.
Критеріальні позиції персонологів (за Л.Хьйоллом та Д.Зіглером) для оцінки теорій особистості
Критерій верифікованость вимагає, щоби теорія містила концепції, котрі ясно та чітко визначені,
логічно пов’язані між собою та піддаються емпіричній перевірці. У встановлених дослідниками (Л.Хьйолл,
Д.Зіглер) межах позиції Б. Скіннера (біхевіоральний напрямок персонології), А. Бандури (соціально-когнітивна
теорія) та К. Роджерса (феноменологічна теорія особистості) за верифікованістю оцінені як високі. Зокрема, К.
Роджерс сформулював теоретичні концепції для пояснення низки складних феноменів (наприклад, “я”, ріст
особистості, впливи психотерапії на особистісні зміни) - концепції, які безліч раз емпірично перевірялися та
підтверджувалися. Позиції З. Фрейда, А. Адлера (психодинамічна теорія особистості), Е. Еріксона
(психосоціальна теорія особистості), Г.Олпорта (диспозиційна теорія особистості) та Дж. Келлі (когнітивна
теорія особистості) лише в незначній мірі задовільняють критерію верифікованості. Вони укладені із
глобальних конструктів (наприклад, структурні концепції Фрейда; творче “я” Адлера; епігенетичний принцип
Еріксона; пропріум Олпорта; основний постулат Келлі), яким важко дати робочі визначення. У зв’язку з цим
виникає запитання: що дає перевірка теоретичних концепцій емпіричним шляхом, окрім розчарування. Адже
еврістично цінні та функціонально значущі теорії часто не витримують критерій верифікації.
Критерій еврістичної цінності дозволяє прослідкувати той факт, наскільки теоретичні гіпотези
витримували перевірку практикою та стимулювали дослідницьку діяльність в межах широкої області вивчення
особистості. Теорії Фрейда, Скіннера, Бандури та Роджерса досить добре відповідають критерію еврістичної
цінності. Тисячі досліджень в різноманітних наукових галузях були підказані теоретичними твердженнями
Фрейда. Теорії Адлера, Еріксона, Маслоу отримали середню оцінку за даним критерієм. Теорія Маслоу
слугувала стимулом для дослідження самоповаги, вершинних переживаннь та самоактуалізації. Теорія Маслоу
вплинула на дослідження не лише в галузі персоналії, але й у сфері освіти, менеджменту, медицини. Як далі
зазначають Л.Хьйолл та Д.Зіглер: ”Хоча ми захоплюємся еврістичною цінністю робіт Маслоу, але факт
залишається фактом: багато його концепцій сформульовані нечітко, тому складні для перевірки” 30. Теорії ж
Олпорта та Келлі мають досить низьку еврістичну цінність в наші дні. Жодна з цих теорій не дала приводу до
сучасних емпіричних досліджень в сфері особистості,- постулують вищезгадані автори.
Критерій внутрішньої узгодженості передбачає, що теорія повинна логічно, послідовно пояснювати ті
феномени, які розглядає. Крім цього окремі компоненти теорії повинні відповідати один одному. За цим
критерієм теорії Адлера, Еріксона, Скіннера, Бандури, Келлі, Маслоу та Роджерса отримують високу оцінку.
Позиції кожного з цих теоретиків викладені в системі теоретичних концепцій, які пояснюють поведінку
особистості інтелектуальним чином. І навпаки, найменш цьому критерію відповідають теорії Фрейда та
Олпорта. Їх краще оцінювати як такі, що мають помірковану внутрішню узгодженість.
30
Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности.– СПб.: Питер, 2009. – С. 583.
53
Критерій економності виходить з ідеї, що позитивне теоретичне пояснення психічних явищ повинно
вимагати як найменше концепцій. Чим менше концепцій в теорії, тим вона є економнішою. Критерій
економності також вміщує у себе простоту - чим простіше теоретичне пояснення, тим більш економніша теорія.
В персонологічній науці добре задовільняють критерію теорії Адлера, Еріксона, Скіннера, Бандури, Олпорта,
Келлі, Маслоу та Роджерса. Остання теорія виявляється аж надто економною. Можливо тому, що Роджерс
включив усі мотиви в один мотив досягнення досконалості (тенденція актуалізації) та об’єднав усі можливі
захисні стратегії в дві основні форми захисту (спотворене сприйняття та заперечення). Одначе теорія Фрейда
оцінюється як така, що помірно відповідає критерію економності. Хоча багато аспектів конфлікту людини
можна пояснити в термінах взаємодії ід-его-супер-его. Все ж на фоні сучасної психології, – на думку
персоналістичних аналітиків, – теорія Фрейда виглядає досить складною через його зусилля дати пояснення
фактично усім без винятку аспектам особистості людини. Це саме можна було б зазначити про
мікропсихоаналітичну теорію С. Фанті. Незважаючи на те, що С. Фанті переконливо пояснює особистісну
динаміку через єдину категорію інстинкту спроб, він також розширює її на пояснення усіх психічних явищ, в
тому числі й на психопатологію та соматичні захворювання31.
Критерій ширини охоплення відноситься до діапазону та різноманітності явищ, що вміщує теорія.
Зрозуміло, що чим більш різнобічною є теорія, тим більше аспектів вона зачіпає. Але аналітики персонології
вводять цей критерій в науковий обіг, зазначаючи про так звану “розумну ширину охоплення” 32. Теорії Фрейда,
Адлера, Роджерса можна оцінити як такі, що задовольняють критерій всеохоплення. Хоча, на думку Хьелла та
Зиглера, різнобічність останньої теорії (Роджерса) обмежена відсутністю детального опису того, як культурні
фактори впливають на аномальний та нормальний розвиток особистості. А теорія Маслоу, виявляється, слабо
відповідає даному критерію. Вона не дає точних перемінних, які контролюють появу та модифікацію явищ
самоактуалізації. Теорія також не дає основи для інтерпретації різноманітності аномальних явищ. В результаті,
аналітики персонології роблять висновок про те, що “…гуманістичний напрямок Маслоу дещо обмежений, в
діапозоні, різноманітності психологічних процесів, котрі він може вмістити у свою структуру”33.
Критерій функціональної значущості дозволяє з’ясувати відповідність теорії для пояснення реальної
поведінки людини у повсякденному житті. Якщо теорія здатна допомогти людям, щоб зрозуміти чи подолати
свої проблеми, то вона набуває популярності серед представників інших спеціальностей. В свою чергу це
незважаючи на інші наукові недоліки та переваги, підвищує її цінність як в психології, так і в філософії,
культурології і т.д. Теорії Фрейда, Маслоу, Роджерса, Скіннера мають винятково високу прикладну цінність.
Позиції Адлера, Еріксона, Бандури мають помірковану функціональну цінність. Позиції ж Олпорта та Келлі
оцінюються як такі, що слабо задовільняють критерію функціональної значущості. Хоча їх деякі концепції
видаються дуже “прикладними” (наприклад, концепція рис особистості та саморозвитку в теорії Олпорта), вони
практично не використовуються за межами психології.
Розглянуті критерії, за якими здійснюється аналіз теорій особистості є ніщо інше як спроба підкорення
схематизмові “чистого” розуму. Показовою є думка персоналістичних аналітиків про те, що “хороша” теорія
повинна містити перевірені гіпотези про взаємозв’язок між феноменами (при чому це припущення
розповсюджується на екзистенційні та феноменологічні напрямки). Тому “поганою” є психодинамічна теорія
Фрейда, бо має низький показник верифікованості. Одначе з табл. 1 видно, що теорія Фрейда має високу
функціональну значущість. Виходить, що її недосяжність для, так званої, наукової психологічної перевірки,
означає неабияку популярність цієї теорії для інших наук. Напрошується висновок: те що є верифікованим – є
“хорошим” і залишається в рамках психології, а що є неверифікованим постає предметом “меншої гордості”
для психологічної науки та набуває популярності в інших науках (філософія, медицина тощо). Це проміжне
становище “неприйнятої” теорії, вказує на менторські модерністські традиції психології. Прикладом також
може постати наукова оцінка теорії Маслоу. Низькі та середні оцінки, які отримала за “надійними” науковими
критеріями теорія Маслоу свідчать ні про що інше, як про згадану тенденцію розвитку науки.
Творці критеріїв оцінки персонологічних теорій вважають, що “…теорія, котру неможливо підтвердити
чи відкинути,- це погана теорія. Вона є непотрібною для будь-якої практичної мети” 34. Ці уявлення в
найбільшій мірі відображають сутність модерністського світогляду. Абсолютизація недосконалих наукових
критеріїв, за якими оцінюється будь-яка еврістична теорія та сам факт подібної критеріальної оцінки може
означати раціональну тенденцію її руйнування. Оцінювання за подібними критеріями феноменологічних,
екзистенційних, гуманістичних теорій є свідченням своєрідного “раціоінженеринґу” модерністської традиції.
Зазначена вузькість категоріального аналізу приводить до штучних лімітацій духовної творчості.
Ця тенденція постала більш помітною з часу постмодерністського зрушення в філософії. Поглиблюючи
модерністську критику розуму, раціональність науки філософи (Дж. Батай, Ж. Лакан, М.Фуко, Ж. - Ф. Ліотар,
М. Гайдеґґер, Х. Ортега-і-Гассет, Ж. Дарріда, Ж. Бордіяр і ін.) дотримувались спільної думки про те, що
науковий розум, постав надто самовпевненим в епоху модерну. Замість того, щоби служити “ключем до
31
Фанти С. Микропсихоанализ. – М.: “Ц П П”, 1997. – С. 117.
32
Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности.– СПб.: Питер, 2009.– С. 584.
33
Там само. – С.586.
34
Там само. – С.36.
54
істини” він часто видає “наклепи на світ” через аналіз різноманітних теорій та усунення з них будь-якої
нерозумності, нелогічності, безпосередньості, вітальності. Намагаючись перетворити науку про психічний світ
у тотальну впорядкованість, (через відповідність-невідповідність певним критеріям) подібний аналіз піддає
жорсткій раціональній регламентації, лімітації життєвий світ людини. Сутність постмодерну є не в
нігілістичному запереченні модерну, а в неприйнятті будь-яких догматично-диктаторських амбіцій
модернкультури, у тому числі претензій на привілейований статус філософії, науки, культурології, які
сформувалися у її надрах.
В психологічному плані йдеться про той конструктивний альтернативізм, який запропонований
Дж.Келлі. Можливо тому модерністські аналітики вказують на низьку верифікованість, еврістичну цінність та
функціональну значущість його теорії 35(див. табл.1). Згідно Келлі, ніяка точка зору не має права над іншими,
необхідна різноманітність підходів, оскільки кожний з них породжує новий аспект, що дозволяє наблизитись до
розуміння особистості. Конструктивний альтернативізм постає важливою стороною постмодерністського
відгоміну в психології. Позитивний стосунок до людини, прощення та сенсорика волі, своєрідна
“конструктивна амнезія”- як здатність забувати погане й тамувати страх перед майбутнім - вивільнює потенціал
“емпатичного розуму” дослідника. Саме відкриття шляхів цього потенціалу у науковому коловороті може
постати важливим завданням нової психологічної генерації епохи постмодернізму.
Цей шлях дозволить увійти в психологічну науку найрізноманітнішим теоріям, які не поставатимуть
загрозою її стійкості. З часу їх входження, “стійкість” можливо перестане бути вирішальною ознакою
психічного. Натомість, допустимо, що становлення, самоорганізація багатовимірної нелінійної онтодинамічної
системи психіки буде характеризуватися такими поняттями як “непередбаченість”, “мультиморфність”,
“плюральність”, “синергійність”, “темпоральність” тощо. Можна припустити, що основний гештальт людської
психіки – досвід перестане інтерпретуватися лише за раціональними критеріями як знання, вміння, навички.
Особистісний досвід ввійде в теоретичне та практичне поле психології як синергійне явище, як феномен
взаємодії когнітивних, емоційних, соціально-перцептивних процесів психіки.
Розгортання багатопланового руху психологічної думки (Роджерс, Маслоу, Гроф, Перлз, Фанті та ін.),
яка опирається на феноменологію, екзистенціалізм, неоструктуралізм, постмодернізм укріплює віру в те, що
психіка є не лише складною ієрархічною, а й синергійною (здатною до самоорганізації) системою. Синергетику
в філософії природознавства вже прийнято фундаментальною ідеєю необоротньої історії системи (не лише
психологічної), котра актуалізує структуйовану групу категорій: порожнеча, хаос, порядок, історія,- а також
фундаментальною ідеєю розвитку як самоорганізації системи через самодію. З останньою співвідносяться дві
категоріальні структури, що охопили категорії: а) якісний стрибок (ентропійний вибух, який визначив наступну
еволюцію Всесвіту (Т. де Шарден, В. Вернадський); б) розвиток та подальша організація психоматеріальної
пустоти (хаос-порядок на рівні “bulling’y”) (С. Фанті); в) частина, ціле, дія, самодія (К. Роджерс).
Впродовж десятиріч категоріальні структури, втілені у фундаментальній психологічній теорії, її
наукові критерії визначали тенденцію розвитку науки, у межах якої пізнавалася й усвідомлювалася істина.
Прихильники філософії стабільності визначали, наприклад, психіку та внутрішній світ індивіда як жорстко
детерміновані процеси. Індетерміністи розглядали їх як спонтанні процеси з набором порівняно стабільних
траєкторій. Прихильники філософії нестабільності, схиляються в розумінні внутрішнього світу, до його
детермінованості хаосом. Вони переконані, що світ розвивається саме проміжними, серединними законами, а
закони жорсткого детермінізму і стохастизму - суть граничні варіанти. В контексті нелінійного світорозуміння,
поняття стабільності, порядку та стохастичності (як композиційних сил внутрішнього світу) не постають
антиподами. Хаос і порядок, можуть, зокрема, безперервно трансформуватись один в одного при зміні
параметрів системи. Не буде перебільшенням, якщо сказати, що не буває ні абсолютного порядку, ні ситуації
абсолютного хаосу – це лише граничні ситуації. Кожна реальна система перебуває у деякому проміжному стані,
і потрібно оцінювати наближеність цього стану до одного з граничних, тобто до абсолютного порядку, чи
повного безпорядку .
А.Маслоу книзі “До психології буття” описав синергійну установку окремої людини як поєднання
егоїстичної та альтруїстичної мотивації. Це певна єдність між думкою та дією, яка часто визначає
феноменальне поле людського досвіду. Одначе, досвід, який породжується в межах відповідності думки
(раціонального) та дії, постає перед Маслоу, сумним та поверхневим з точки зору його глибини та яскравості.
“Недовіра до мислення (окрім його холістичного виду) та дії як визначальних елементів людського досвіду
приводить його до трансперсональної психології. Без трансценденції до трансперсонального ми стаємо
апатичними чи гнівливими, нігілістичними чи позбавленими надії або хворими”, – зазначає А. Маслоу 36 .
Дослідження сфери примежових здібностей та можливостей людини, тих особливостей досвіду, які не
знайшли собі місця у звичайних психологічних уявленнях зачіпило вивчення релігії та релігійного досвіду.
Уявлення про граничні людські можливості, внутрішній досвід, історично формулювались перш за все в
релігійних термінах, і більшість психологів не бажали приймати ці області серйозно через ненаукову,
догматичну чи містичну форму опису. Поглиблення взаємної толерантності між такими сферами менталітету як
магія, релігія, міфологія, наука, гуманітарна та природнича наукова думка дозволяє розширити горизонти
35
Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности.– СПб.: Питер, 2009.– С. 584.
36
Маслоу А. Психология бытия. – К.: PSYLIB, 2003. – С.134.
55
37
Там само. – С. 135
56
Хьелл Л., Зиглер Д.Теории личности. Основные положения, исследования и применение ; пер. С.Меленевской и
Д.Викторовой. 3 издание. – СПб: Питер, 1997. Глава 1. http://psylib.org.ua/books/hjelz01/txt00.htm
Как мы уже отмечали, основные функции теории сводятся к объяснению того, что уже известно, и
предсказанию того, о чем пока не известно. Кроме объяснительной и предсказательной функций теории, есть
еще и стержневые вопросы и проблемы, которые ставит сама теория. О чем в действительности рассуждает
теория? Какие основные компоненты она в себе содержит, и как эти компоненты должны быть
структурированы, чтобы стало возможным последовательное и логичное объяснение поведения человека?
Вопросы, подобные этим, пытливые студенты задают, когда приступают к изучению психологии личности. При
обсуждении значения теорий, представленных на страницах книги, уместно рассмотреть, какое развитие
получали наиболее серьезные вопросы, которые вставали перед всеми теоретиками. Проще говоря, теория
личности состоит из многих "минитеорий", каждая из которых фокусируется на отдельных вопросах или темах,
рассматриваемых психологией. В этом разделе мы обсудим шесть вопросов, которые должна стремиться
разрешить полная теория личности. Эти темы составляют концептуальную область теории личности – они
раскрывают содержание теории и границы ее приложения.
1. Структура личности
Основным признаком любой теории личности являются структурные концепции, имеющие дело с
относительно неизменными характеристиками, которые люди демонстрируют в различных обстоятельствах и в
разное время. Эти стабильные характеристики выполняют роль основных строительных блоков человеческой
психики. В этом смысле они аналогичны таким понятиям, как атомы и клетки в естественных науках. Однако
структурные концепции строго гипотетичны по своей природе. Их невозможно увидеть под микроскопом, как,
скажем, нейроны мозга.
Для объяснения того, что представляют собой люди, персонологи предложили некую мозаику,
составленную из концепций. Один из наиболее популярных примеров структурных концепций – это
концепция черт личности. Черта рассматривается как устойчивое качество или склонность человека вести себя
определенным образом в разнообразных ситуациях. Здесь есть некоторое сходство с определениями,
даваемыми непрофессионалами, когда они рассуждают о наиболее характерных поведенческих реакциях
других людей. Распространенные примеры черт личности – импульсивность, честность, чувствительность и
робость. Гордон Олпорт, Рэймонд Кеттел и Ганс Айзенк, трое ведущих авторитетов в области изучения черт
личности, полагали, что структуру личности лучше всего схематически представить в терминах гипотетических
качеств, лежащих в основе поведения.
На другом уровне анализа структура личности может быть описана при помощи концепции типа
личности. Тип личности описывается в виде совокупности множества различных черт, образующей
самостоятельную категорию с четко очерченными границами. По сравнению с концепциями, имеющими дело с
чертами личности, подобные концепции подразумевают более постоянные и более обобщенные поведенческие
характеристики. Поскольку люди наделены многими чертами, выраженными в разной степени, их обычно
описывают как принадлежащих к тому или иному типу. Например, Карл Густав Юнг придерживался мнения,
что люди разделяются на две категории: интровертов и экстравертов. С этой точки зрения любая личность –
непременно либо одно, либо другое.
Теории личности различаются в зависимости от концепций, используемых при описании структуры
личности. Некоторые теоретики выдвигают в высшей степени сложные и тщательно разработанные
построения, множество составных частей которых связаны друг с другом мириадами путей. Предложенное
Фрейдом разделение личности на три уровня – Оно, Я и Сверх-Я служит иллюстрацией необычайно сложного
описания структуры и ее организации. Другие теоретики, наоборот, предлагают более просто организованные
системы, с ограниченным набором составных частей и малым количеством связей между ними. Примером
может служить концепция личностных конструктов, предложенная выдающимся теоретиком когнитивной
психологии Джорджем Келли для объяснения относительно постоянных измерений структуры личности.
Итак, любой подход к личности, если он претендует на полезность, должен так или иначе
рассматривать вопрос: что представляют собой стабильные, неизменные аспекты поведения человека.
Проблема структуры и, что более важно, природа ее организации и влияние на функционирование
индивидуума является ключевым компонентом во всех теориях личности.
2. Мотивация
57
Целостная теория личности должна объяснять, почему люди поступают так, а не иначе. Концепции
мотивации, или, другими словами, процессуальные аспекты функционирования индивидуума, фокусируются
на динамических, изменяющихся особенностях поведения человека. Вот примерный тип вопросов,
относящихся к этому второму компоненту теории личности: "Почему люди ставят перед собой те или иные
цели и стремятся их достигать?", "Какие специфические мотивы заставляют человека действовать и
направляют его поступки?"
Усилия, сопряженные с попытками понимания преходящих, текущих аспектов поведения, привели к
множеству теоретических находок. В некоторых теориях высказывается предположение, что все личностные
процессы – от сексуальной разрядки до чувства юмора – происходят от попыток индивидуума уменьшить
напряжение. Так называемая редукционистская модель мотивации, первоначально описанная Фрейдом,
предполагает, что физиологические (биогенные) потребности индивида создают напряжение, и это заставляет
его искать разрядки путем удовлетворения данных потребностей. Многие виды основных жизненных
потребностей, такие как голод, жажда, потребность в сне, в половых отношениях, укладываются в объяснение
мотивации человека с позиции редукции напряжения. В противоположность редукционистским, другие теории
делают основной упор на стремление человека овладевать окружающей средой и на жажду получения нового
опыта с целью наслаждения. Приверженцы этой точки зрения утверждают: по мере того как человек взрослеет,
его поведение все чаще направляется на приобретение навыков и умений в основном для того, чтобы повысить
компетентность или эффективно взаимодействовать с окружением, и все реже его поведение бывает
направлено исключительно на уменьшение напряжения.
Конечно, мы не должны ограничиваться ни редукционистской моделью мотивации человека, ни
моделью мотивации компетентностью. Маслоу, выдающийся теоретик в области мотивации, полагал, что в
какие-то моменты индивидуумом движет дефицит потребности и тогда он стремится уменьшить напряжение. В
другое время его ведут за собой возрастающие потребности, и тогда он стремится усилить напряжение,
пользуясь этим как средством осуществления возможностей своей личности. Хотя подобный обобщенный
взгляд и кажется правдоподобным, все же большинство теоретиков склоняются к использованию одной из этих
двух моделей при объяснении мотивации поведения человека.
3. Развитие личности
Если рассматривать личность как совокупность стабильных, длительно существующих характеристик,
понимание того, как они развиваются, приобретает характер чего-то большего, чем праздное
любопытство. Концепции развития фокусируются на вопросе о том, как мотивационные аспекты
функционирования личности меняются от младенчества до зрелости, а потом в старости. Объяснение этих
изменений является ключевым компонентом в теории личности.
Личностное развитие происходит на протяжении всей жизни. Соответственно, некоторые теоретики
предложили стадийную модель для понимания фаз роста и развития в жизни человека. Теория Фрейда, в
которой формирование личности представлено в виде последовательности стадий психосексуального развития,
является одним из примеров этого подхода. В качестве другого примера можно назвать концепцию восьми
стадий развития Я, сформулированную Эриксоном. В противоположность упомянутым авторам, многие
ученые-теоретики подчеркивают роль взаимоотношений между родителем и ребенком как значимого фактора в
понимании проблемы развития. Карл Роджерс, например, придавал особое значение тому, как формируется Я-
концепция индивидуума – и в ракурсе познания, и в эмоциональном отношении – под влиянием родительских
установок и поведения на этапе формирования личности.
Личностный рост обусловлен множеством внешних и внутренних детерминант. К внешним, или
детерминантам окружения, относятся: принадлежность индивидуума к определенной культуре, социально-
экономическому классу и уникальной для каждого семейной среде. С другой стороны, внутренние
детерминанты включают генетические, биологические и физиологические факторы. Дальнейшее описание
множества изменений, сопровождающих наше развитие – физических, социальных, интеллектуальных,
эмоциональных, моральных и т.д., – показывает, какой сложной является проблема развития человека.
Принадлежность к той или иной культуре приводит в конце концов посредством социализации к
нормативным моделям в мышлении, эмоциях и поведении. Сознаем мы это или нет, культурная среда
формирует у нас образ себя, форму отношений с другими людьми, потребности и способы их удовлетворения, а
также цели, к достижению которых мы стремимся. Точно так же принадлежность к определенному социально-
экономическому классу оказывает влияние на ценности, установки и стиль жизни. В сущности, очень
незначительное количество аспектов нашего развития может быть понято без учета групп, к которым мы
принадлежим. Даже в таком плюралистическом обществе, как наше, принадлежность к социальному классу
часто определяет наш индивидуальный статус, участие в социальной жизни, привилегии и возможности,
которыми мы обладаем. Факторы, обусловленные принадлежностью к определенному социальному классу,
оказывают значительное влияние на то, в каких наиболее типичных стрессовых или конфликтных ситуациях
мы оказываемся, а также как мы справляемся с ними. Есть даже доказательства того, что вероятность
заболевания некоторыми формами психических расстройств коррелирует с принадлежностью к тому или иному
социальному классу. Исследования (Myers et al., 1984), проведенные среди 10 000 американцев в пяти общинах,
показали: у тех, кто получил среднее образование, гораздо меньше проблем с психическим здоровьем, чем у не
58
закончивших среднюю школу. Данные также говорят о том, что психические расстройства преобладают в
группах бедных чернокожих американцев, живущих в городах (Gould et al., 1981).
Влияние семейного окружения также ощутимо сказывается на развитии индивидуума. Особое значение
здесь имеет форма родительского поведения, убеждений и целей. Родители служат моделью для подражания и,
посредством собственных поступков, оказывают влияние на детей, сохраняющееся на протяжении дальнейшей
их жизни.
Генетические факторы – это тот род влияния на поведение, который передается от родителей к детям
благодаря механизмам наследственности. Наряду с окружающей средой они играют ключевую роль в
обусловливании развития личности. Так, исследование, проведенное на близнецах, предоставляет надежное
доказательство того, что эмоциональная устойчивость, экстраверсия, альтруизм, застенчивость и робость
устойчиво передаются по наследству (Rose et al., 1988; Rushton et al., 1986). К другим личностным
особенностям, которые имеют, как минимум, умеренно выраженный генетический компонент, относят
отчужденность, агрессивность, стремление к достижениям, лидерство, воображение и чувство благополучия
(Tellegen et al., 1988).
Оживленные дебаты по поводу относительной значимости генетических и средовых факторов (то есть
противопоставление природы и воспитания) недавно дали толчок развитию новых теоретических
представлений. Речь идет о понимании того, каким образом должны упомянутые факторы взаимодействовать,
чтобы это привело в итоге к появлению определенных характеристик поведения. Теоретики, занимающие
такую интеракционистскую позицию, считают, что любой индивид вырастает, испытывая на себе воздействие
окружающей среды, и развивается под влиянием генетической одаренности. Иначе говоря, согласно этой точке
зрения, наследственность налагает ограничения на диапазон развития тех или иных характеристик, но, тем не
менее, в пределах этого диапазона дальнейшее развитие характеристик определяется факторами окружающей
среды (Scarr, Carter-Saltzman, 1982; Scarr, McCartney, 1983).
Теории личности расходятся в том, какое значение в них придается вопросам развития и изменения в
течение жизни; в описании факторов, ответственных за каждодневное развитие, а также в признании
относительной роли генетических и средовых факторов, влияющих на развитие личности. Тем не менее полная
теория личности должна объяснять развитие структур и процессов, лежащих в основе поведения человека.
4. Психопатология
Еще одна проблема, с которой сталкивается всякая теория личности, заключается в необходимости
объяснения причин того, почему некоторые люди оказываются не в состоянии приспособиться к требованиям
общества и эффективно функционировать в нем. На самом деле, каждый персонолог уделяет внимание вопросу
о том, почему некоторые люди демонстрируют патологические или неадекватные стили поведения в
повседневной жизни. Этиология – изучение и объяснение причин ненормального функционирования –
является центральной темой этого компонента теории личности.
Необходимость объяснения причин патологического поведения привела к развитию различных
подходов. Например, теоретики, придерживающиеся психодинамической ориентации, убеждены, что
конфликты, не нашедшие разрешения в детстве, могут приводить к патологическому поведению в зрелом
возрасте. Сами эти конфликты возникают в результате одновременного существования противоречивых
желаний в отношении секса и агрессии. Конфликты приводят к развитию болезненных симптомов. Далее,
поскольку эти конфликты не осознаются и человек не понимает, что послужило причиной появления
симптомов, последние усиливаются, тем самым усугубляя страдания. Бихевиоральное направление, наоборот,
само поведение рассматривает как проблему. Ученые, стоящие на подобных позициях, полагают: чтобы
объяснить ненормальное поведение, нет необходимости в построении гипотез и тщательном исследовании
глубинных, недоступных наблюдению механизмов. Вместо этого следует проанализировать, как произошло
научение отклоняющемуся поведению в прошлом и благодаря каким обстоятельствам окружения индивидуума
это поведение сохранилось в настоящем.
Некоторые теоретики предполагают, что поведение людей – как нормальное, так и ненормальное –
несет на себе отпечаток семейного окружения, общества и культуры. Все мы являемся частью социального
каркаса семьи, друзей, знакомых и даже незнакомых людей; некоторые виды взаимоотношений с
окружающими, в которые мы вовлекаемся, могут усиливать отклонения в поведении и даже стать причиной их
возникновения. Приверженцы социокультурной модели психической патологии утверждают, что стрессы и
конфликты, которые люди переживают в повседневном взаимодействии, могут вызывать и поддерживать
патологические формы поведения.
Необходимость анализа причин психических расстройств привела за относительно короткую историю
теории личности к появлению множества различных подходов. Те из них, что приведены в этой книге,
рассматривают не только причины появления отклоняющегося от нормы поведения, но также предлагают
принципы лечения. Важно признать, однако, что полная теория личности должна содержать обоснованный
анализ причин того, почему некоторые люди ощущают жизнь такой напряженной и не могут выработать
эффективные навыки решения проблем.
5. Психическое здоровье
Пытаясь учесть многообразие аспектов поведения человека, надежная теория личности должна
предложить критерии оценки здоровой личности. Вопрос состоит в том, что именно входит в понятие
59
здорового образа жизни. Поставленный теоретиками личности, он является важным компонентом их наиболее
общих концептуальных моделей. Дуэйн Шульц задавался этим вопросом: "Многие психологи думают, что
первостепенной задачей психологии должно быть изучение здоровой личности; какая другая дисциплина
исследует обстоятельства жизни? Какая сущность обладает большим могуществом в изменении мира к
лучшему или к худшему, чем личность? И что оказывает большее влияние на содержание нашей жизни, чем
уровень психического здоровья, с которым мы подходим к нашим проблемам?" (Schultz, 1977, р. 5).
В большинстве теорий личности рассматривается вопрос о том, из чего складывается психологическое
благополучие. Например, Фрейд полагал, что функционирование зрелой личности характеризуется
способностью продуктивно работать и поддерживать удовлетворительные межличностные отношения. И, хотя
этот критерий психического здоровья может на первый взгляд показаться слишком глобальным и
неспецифичным, при более внимательном рассмотрении здесь напрашиваются важные выводы. Так, согласно
Фрейду, способность работать предполагает способность ставить перед собой долговременные отдаленные
цели и достигать их, а также справляться с тревогой таким образом, чтобы это не отражалось негативно на
поведении. Сходным образом, акцент на удовлетворительные социальные отношения предполагает
способность наслаждаться широким спектром эмоций без чувства угрозы, а также привносить созидательные
элементы в удовлетворение половых и агрессивных побуждений.
Психическое здоровье можно также определить в терминах теории социального научения. Например,
Бандура уделяет особое внимание понятиям, отражающим нашу способность удовлетворять требованиям
жизни (Bandura, 1982). В его понимании самоэффективность, или осознание собственной способности
выбирать именно те виды поведения, которые необходимы для достижения цели, является важнейшей
особенностью приспособления. Более того, Бандура утверждает, что люди, оценивающие сами себя как
сильных личностей, ставят перед собой более трудные задачи, затрачивают больше усилий и в результате могут
быть более успешными в достижении своих целей.
Некоторые персонологи уделяют большое внимание созданию психологического портрета здоровой
личности и основных составляющих здорового образа жизни. Наиболее очевидная иллюстрация в этом случае –
теория самоактуализации Маслоу, базирующаяся на иерархии потребностей. По Маслоу (Maslow, 1987), для
нормального личностного роста требуется сдвиг относительной значимости потребностей от наиболее
примитивных (физиологические и потребности безопасности) к наиболее возвышенным или наиболее
"человеческим" (в истине и красоте). Маслоу также изучал людей с проявленной потребностью в
самоактуализации и сформулировал результаты своих наблюдений в терминах личностного профиля, куда
вошли такие качества, как эффективное восприятие реальности, потребность в уединении и частной жизни, а
также принятие себя и других.
Бесспорно, критерии оценки психического здоровья – центральный вопрос для любой исчерпывающе
полной теории личности. Подавляющее большинство теорий, которые мы будем обсуждать, содержат
обоснования и предложения относительно понятия психологической зрелости.
6. Изменение личности с помощью терапевтического воздействия
Поскольку теории личности дают определенную информацию для понимания причин психопатологии,
отсюда естественным образом вытекает, что они также предлагают пути коррекции отклоняющегося от нормы
поведения. Шестой и последний вопрос имеет решающее значение для теоретических рассуждений о личности.
Это вопрос о том, как помогать людям повышать свою компетентность, уменьшать проявления недостаточно
адаптивного поведения и достигать позитивных личностных изменений.
Во многих теориях личности были достаточно подробно разработаны клинические, или
консультативные, аспекты. Поэтому вряд ли стоит удивляться тому, что мы наблюдаем почти столько же
терапевтических направлений, сколько существует самих теорий. Различия между ними заключаются не только
в методах лечения, но также и во взглядах их создателей на личность в целом. На одном полюсе находится
психодинамическая теория, придающая первостепенное значение неосознанным конфликтам и опыту научения
в детстве, рассматриваемым как доминирующие факторы в контроле поведения. Поэтому психодинамическая
модель терапевтического воздействия фокусируется на том, чтобы оказывать людям помощь в выявлении
вытесненных из сознания причин и источников конфликтов детского возраста, а также в понимании того, как
эти конфликты влияют на их жизнь в зрелости. На другом полюсе лежит бихевиористская теория,
придерживающаяся того взгляда, что поведение в значительной степени обусловлено жизненными событиями
и окружающей средой. Теоретики, стоящие на этих позициях, предполагают, что люди с нарушенной
адаптацией или в свое время не смогли научиться навыкам, необходимым для того, чтобы соответствовать
требованиям повседневной жизни, или приобрели недостаточные или дефектные навыки, которые закрепились
у них под воздействием некоторых форм подкрепления. Соответственно, бихевиоральный подход к лечению
ставит задачу помочь людям обучиться новым формам поведения вместо старых, дефектных или избавить их от
недостаточно адаптивных поведенческих реакций.
С помощью терапевтического воздействия у человека появляется возможность переоценить и изменить
многие аспекты своей личности и поведения: представление о себе, стиль межличностных отношений,
познавательные процессы, эмоциональные реакции, ценности, жизненные цели, способы структурирования
времени – и это далеко не полный перечень. В свою очередь, тщательное изучение личностных особенностей
60
помогает выбирать средства, с помощью которых могут быть модифицированы нежелательные формы
поведения, так чтобы данный индивидуум мог перейти к более эффективным способам функционирования.
Существует множество различных теоретических подходов к пониманию личности. Несмотря на все их
разнообразие, теории личности имеют общую концептуальную основу, каркас, состоящий из шести основных
блоков: структура, мотивация, развитие, психопатология, психическое здоровье и изменение личности
вследствие терапевтического воздействия. Совокупность концепций, выдвигаемых теорией с целью объяснить
каждый из этих блоков, говорит нам об основном содержании данной теории личности. Способы решения этих
концептуальных вопросов дают возможность понять наиболее общие перспективы каждой теоретической
позиции.
КРИТЕРИИ ОЦЕНКИ ТЕОРИИ ЛИЧНОСТИ
Как при наличии огромного количества альтернативных теорий личности оценивать относительные
достоинства каждой из них? Как, не затрагивая вопроса об их объяснительной и прогностической функции,
решать, благодаря чему одна теория лучше другой? Для систематизированной оценки теорий личности
используются шесть основных критериев. В научном сообществе достигнут консенсус относительно оценки
теории личности: она может быть оценена положительно в том случае, если удовлетворяет каждому из
перечисленных ниже критериев. В заключительной главе мы предпримем сравнительный анализ всех
обсуждавшихся в книге теорий в соответствии с данными критериями.
Верифицируемость
По данному критерию теория оценивается позитивно в той степени, в какой ее положения открыты для
проверки, осуществляемой независимыми исследователями. Это означает, что теория должна быть
сформулирована таким образом, чтобы содержащиеся в ней концепции, предложения и гипотезы были
определены ясно и недвусмысленно и логически связаны друг с другом. При таком изложении теории ее
эмпирические заключения легко обосновываются логически и проверяются в формальном исследовании. Для
иллюстрации этого правила представим себе, что мы хотим обосновать утверждение Альфреда Адлера (глава 4)
о том, что у детей-первенцев, когда они становятся взрослыми, сильнее выражена мотивация достижения, чем у
родившихся по счету вторыми, третьими и далее. Первой ступенью в обосновании гипотезы будет подбор
соответствующей группы субъектов для проведения исследования. Далее, мы должны будем попросить
каждого обследуемого сообщить, каким по счету ребенком в семье он родился. Гораздо сложнее измерить
такую переменную, как достижения. Скажем, мы можем просто предложить испытуемым оценить уровень их
интеллектуальных достижений по показателям академической успеваемости. Или можно понаблюдать за их
стремлением к успеху во время учебы. Можно также предложить им составить самоотчет, что позволит нам
оценить индивидуальные различия в мотивации достижения. При всем многообразии возможностей
необходимо отметить следующий момент: хорошая теория должна вырабатывать проверяемые гипотезы. Чем
более точным языком изложена теория, тем легче выполнить это условие.
Хотя это требование так легко уяснить, персонологам оказывается чрезвычайно трудно обеспечить
даже умеренную эмпирическую поддержку своих теоретических позиций. Это не означает, что теории
личности не способны порождать проверяемые гипотезы, но большинству теоретических концепций все же
недостает критического эксперимента. Тем не менее, хорошая теория должна содержать проверяемые гипотезы
о взаимосвязях между феноменами. Теория, которую невозможно подтвердить или опровергнуть, – это плохая
теория. Она оказывается бесполезной для любой практической цели.
Эвристическая ценность
Для психолога эмпирической ориентации вопрос о том, в какой степени теория стимулирует ученых
проводить дальнейшие исследования, имеет первостепенное значение. Теории личности чрезвычайно сильно
различаются по своей способности удовлетворять этому требованию. Некоторые из наиболее спорных
теоретических определений личности, такие, например, как гуманистическая теория Эриха Фромма и теория
личностных конструктов Джорджа Келли, дают минимальный импульс для дальнейшей исследовательской
деятельности внутри самой психологии. Подобное положение дел обычно является результатом того, что
теоретик не сумел дать рабочее определение своим концепциям, то есть не установил, с помощью каких
операций они могут быть измерены или с какими наблюдаемыми характеристиками поведения они
соотносятся. Конечно, компетентные последователи выдающегося теоретика могут повысить эвристическую
ценность теории путем перевода базисных концепций в такую форму, которая даст толчок исследовательской
активности.
Внутренняя согласованность
В этом критерии заключено следующее условие: теория должна быть свободна от внутренних
противоречий. То есть хорошая теория должна объяснять несхожие между собой феномены, следуя внутренне
логичному методу. Заслуживающая внимания теория также должна состоять из положений и определений,
которые последовательно согласуются друг с другом. В целом, теории личности вполне удовлетворяют этому
стандарту, и в тех случаях, когда обнаруживаются противоречащие друг другу предсказания, их истоки обычно
можно проследить в недопонимании исследователем исходных положений теории. Имея ряд гипотез о природе
человека, вполне возможно вывести теорию личности, концепции и положения которой логично согласуются
между собой.
Экономность
61
Теорию также можно оценивать с позиции количества концепций, требуемых для описания и
объяснения событий в пределах сферы охвата данной теории. Согласно принципу экономности, более простые
и более четкие объяснения предпочтительнее более сложных. Иначе говоря, чем меньшее количество
концепций и предположений требуется данной теории для объяснения какого-либо феномена, тем она лучше. И
наоборот, при прочих равных условиях, теория, содержащая избыточное количество концепций и
предположений, рассматривается, в целом, как неудачная. Следующий пример поможет лучше понять важность
этого критерия. Предположим, проведя бессчетное количество наблюдений, мы пришли к заключению, что,
находясь в состоянии депрессии, люди:
обычно оценивают себя негативно;
пессимистически оценивают свое будущее;
имеют тенденцию интерпретировать жизненный опыт как негативный.
В этой связи мы можем выдвинуть гипотезу, согласно которой низкая самооценка является
первопричиной депрессии. Наша гипотеза кратко суммирует (в противном случае несравнимые) результаты
огромного количества исследований людей в состоянии депрессии. Этот метод обеспечивает более
экономичный путь для объяснения не связанных между собой фактов и наблюдений над людьми, страдающими
депрессией.
К сожалению, не существует простых и однозначных правил оценки экономичности теории.
Экономичность – субъективный критерий, поскольку имеющийся на сегодняшний день объем знаний о
различных аспектах личности далеко не полон. Более того, теория, выглядящая сегодня экономичной, может
оказаться неспособной объяснить будущие открытия. Тем не менее, хорошая теория не должна содержать
избыточного теоретического багажа.
Широта охвата
Этот критерий относится к широте и разнообразию феноменов, охваченных теорией. Чем более
многосторонней является теория, тем на большую сферу поведенческих проявлений она распространяется.
Таким образом, всесторонняя теория предпочтительнее узкой и ограниченной. Еще одно достоинство
всесторонней теории состоит в том, что она может быть использована как логический каркас для объединения и
включения в себя новых, разрозненных фактов, установленных в наблюдении или эксперименте. В то время как
некоторые персонологи создают широкомасштабные теории, другие уступают им в этом отношении. Опора на
определенный ряд положений о природе человека помогает обеспечить внутреннюю согласованность, но в то
же время приводит к сужению сферы научного интереса теоретика до ограниченного диапазона поведенческих
реакций. Персонологи, чьи теории представлены в этой книге, при объяснении поведения человека придают
наибольшее значение биологическим, генетическим, эмоциональным, когнитивным, социальным или
культурным факторам. Каждый из этих подходов к личности неизбежно ведет к ограничению теории по
критерию широты охвата. В то же время следует признать, что ни одна из существующих теорий не может
объяснить всех аспектов человеческого функционирования. Таким образом, в каждом случае следует решать,
являются ли феномены, получившие объяснение в одной теории, такими же важными и играют ли они такую
же существенную роль в понимании человеческого поведения как феномены, на которые акцентирована другая
теория. К сожалению, не существует лакмусовой бумаги, позволяющей установить относительную значимость
каждой теории, поскольку зачастую не ясно, насколько основополагающим на самом деле является данный
феномен для понимания поведения. Сегодняшние исследования по внешне простым проблемам могут породить
новые смелые догадки в будущем. Соответственно, мы должны с известной осторожностью судить о
достоинствах теории личности, если в качестве критерия оценки используется только одна широта охвата.
Функциональная значимость
Последний из критериев определения хорошей теории состоит в ее способности помочь людям понять
их повседневное поведение. Теория должна также помогать людям решать их проблемы. Вполне естественно,
что фактически всех нас привлекает возможность узнать как можно больше о себе и об окружающих нас
людях. Действительно, основная ценность теории личности для непрофессионала заключается в ее способности
пролить свет на него самого и на его межличностные отношения. Знание внутренних и внешних
закономерностей, полученное нами от исследователей личности, может существенно обогатить наше
понимание и оценку нюансов человеческих поступков. Мы надеемся, что читатели найдут в каждом
теоретическом направлении, представленном в книге, что-то действительно важное для себя.
Приведенные выше критерии – верифицируемость, эвристическая ценность, внутренняя
согласованность, экономность, широта охвата и функциональная значимость – составляют основу для оценки
каждой теории личности, а также дают возможность понять, почему одна теория предпочтительнее другой. При
сравнении достоинств и недостатков теорий следует, однако, решить два вопроса. Вопрос первый: идет ли речь
в сравниваемых теориях об одних и тех же феноменах? Каждая из двух теорий, адресованных к одним и тем же
формам поведения, может быть оценена с позиции шести вышеперечисленных критериев. В то же время нам не
надо непременно выбирать одну из двух, поскольку обе могут в будущем стать источником плодотворных
идей. Существует также возможность того, что обе теории могут со временем оказаться включенными в
единую, более общую теорию. Вопрос второй: находятся ли обе сравниваемые теории на одинаковых стадиях
своего развития? Новая и все еще развивающаяся теория может оказаться не в состоянии объяснить многие
феномены, в то время как старая и устоявшаяся теория способна пролить свет на многие вопросы и проблемы,
62
встающие при изучении личности. Тем не менее, новая теория может внести ощутимый вклад в разработку
ранее не изучавшихся областей и стать более разносторонней в будущем. В конечном счете, теории личности
следует оценивать на основании того, насколько хорошо они трактуют известные нам события и в то же время
оставляют ли они нам свободу для осмысливания еще не изученных заманчивых возможностей.
Теперь давайте обсудим различные исходные положения, на которые опираются персонологи. Эти
положения имеют решающее значение для понимания и оценки любой теории личности; они будут играть
важную роль при рассмотрении каждого теоретического направления, включенного в эту книгу.
ОСНОВНЫЕ ПОЛОЖЕНИЯ, КАСАЮЩИЕСЯ ПРИРОДЫ ЧЕЛОВЕКА
Все мыслящие люди имеют определенные аксиоматические представления относительно человеческой
природы. Теоретики личности не составляют исключения из этого правила. Представления о природе человека,
возможно, коренятся в их собственном личном опыте. Такие базисные положения глубоко и основательно
влияют на восприятие людьми друг друга, на их взаимоотношения, а в случае ученого-персонолога – на
создание теорий о себе и о других. Сами по себе положения могут или признаваться, или не признаваться
индивидуумом, в том числе и теоретиком.
В этом разделе мы рассмотрим каждое из основных положений, касающихся природы человека. Мы
убеждены, что все значительные теоретики личности в своих построениях занимали ту или иную позицию по
этим положениям, и ни одна сколько-нибудь выдающаяся теория не может быть полностью и правильно
понятой безотносительно к ним. В некотором смысле различия между теориями отражают более
фундаментальные различия между их создателями в отношении данных положений.
Основные положения о природе человека можно представить в виде следующих полярных понятий:
1. Свобода – Детерминизм
2. Рациональность – Иррациональность
3. Холизм – Элементализм
4. Конституционализм – Инвайронментализм
5. Изменяемость – Неизменность
6. Субъективность – Объективность
7. Проактивность – Реактивность
8. Гомеостаз – Гетеростаз
9. Познаваемость – Непознаваемость
Вышеперечисленные положения представляют собой относительно постоянные биполярные шкалы, и
любой персонолог может обозначить свою позицию в виде определенной точки между этими крайними
полюсами. Другими словами, каждое положение представлено в виде континуума с двумя крайними полюсами
(например, свобода расположена на одном полюсе первого континуума, а детерминизм на противоположном
полюсе этого же континуума). С точки зрения философии, категории, образующие эти положения, следовало
бы рассматривать скорее как два противоположных друг другу класса, чем в виде континуума (например, люди
или свободны, или управляемы). Однако среди персонологов имеются большие различия относительно того, в
какой степени каждое исходное положение характеризует человека. Скажем, ученый А полагает, что люди
более свободны, чем считает ученый Б. Таким образом, желательно рассматривать исходные положения в виде
континуума, благодаря чему будет легче устанавливать существенные различия между самими теоретиками.
Далее следует краткое обсуждение каждого из основных положений.
Свобода – детерминизм
Один из самых главных вопросов, имеющих отношение к человеческой природе, касается той степени
внутренней свободы, которой люди обладают в выборе направления своих мыслей и поступков, а также в
осуществлении контроля над своим поведением. В какой степени участвует субъективно переживаемое чувство
свободы в принятии решений конкретными людьми? До каких пределов их поведение детерминировано
факторами, которые частично или полностью находятся за пределами осознания? Философы и другие
мыслители обсуждали этот вопрос на протяжении столетий. Поэтому не удивительно, что он никоим образом
не безразличен современной психологии (Deci, Ryan, 1985).
Совершенно очевидно, что ведущие теоретики личности отличаются друг от друга в отношении такого
исходного положения о природе человека, как свобода-детерминизм. Например, Карл Роджерс утверждал, что
"человек не просто обладает характеристиками машины, он не только заключен в тиски бессознательных
мотивов, но он является личностью в процессе создания самого себя, личностью, творящей смысл своей жизни
и олицетворяющей степень субъективной свободы" (Shlien, 1963, р. 307). Скиннер, наоборот, утверждал, что
"самодеятельный человек – это изобретение, используемое для объяснения того, что мы не в состоянии
объяснить никаким другим образом. Он возник в результате нашего невежества и по мере того, как растет наше
понимание, исчезает сам материал, из которого он создан" (Skinner, 1971, р. 200). В этом смысле ни одну из
приведенных позиций ученых нельзя считать строго фактически доказанной. Скорее, они представляют собой
философские представления о природе человека.
Если данный теоретик личности, основываясь на своем личном опыте и множестве факторов,
оказавших влияние на его интеллектуальное развитие, допускает, что люди обладают подлинной свободой
выбора, это окажет существенное воздействие на его теорию. Вероятнее всего этот автор сформулирует
теорию, в которой люди рассматриваются изначально ответственными за собственные действия и, по крайней
63
мере, в некоторой степени способными преодолевать влияние различных факторов своего окружения. В этой
теории будет просматриваться тенденция расценивать свободный выбор как квинтэссенцию всего того, что
подразумевается под понятием человек. С другой стороны, если персонолог склоняется к детерминизму, в его
теории поведение человека будет описано как контролируемое теми или иными факторами. В этом случае на
ученого будет возложена задача точного определения упомянутых факторов, и ее решению будет посвящена
значительная часть теории. Детерминистски ориентированные теории личности заметно различаются в
объяснении природы факторов, влияющих на поведение. Например, поведение человека может определяться
неосознаваемыми мотивами, внешними подкреплениями, опытом ранних лет жизни, физиологическими
процессами, генетической предрасположенностью, культурными влияниями, и каждый из этих факторов может
быть интерпретирован различным образом. Тем не менее, основным источником согласованности между
перечисленными подходами является положение о том, что поведение человека детерминировано.
Позиция, занимаемая персонологом в отношении свободы-детерминизма, сильно влияет на характер
его теории и следующие из нее выводы о сущности человеческой природы. Это в равной степени верно и в
отношении других основных положений. Теория личности отражает конфигурацию позиций, занимаемых
теоретиком в отношении основных положений о природе человека.
Рациональность – иррациональность
В основе измерения рациональность-иррациональность лежит вопрос о том, в какой степени сила
нашего разума способна оказывать влияние на наше каждодневное поведение? Являются ли люди по своей сути
рациональными существами, чье поведение направляется рассуждениями, или ими управляют иррациональные
силы? Несмотря на то, что ни один теоретик личности не придерживается убеждения о людях как
исключительно "рациональных" или исключительно "иррациональных" существах, между ними наблюдаются
отчетливые различия по этому исходному положению. Например, Келли в своей теории личности сделал
акцент на рациональных процессах в функционировании людей (Kelly, 1963). Он предполагал, что каждая
личность – это "ученый", исследователь, и интеллектуальные процессы имеют первостепенное значение для
понимания поведения человека. Полную противоположность представляет теория Фрейда, основная доктрина
которой сводится к тому, что психические процессы по своей сути неосознаваемы. Фрейд придерживался
убеждения, согласно которому "только вследствие нашей завышенной самооценки мы отказывается признать
возможность того, что можем не быть непререкаемыми хозяевами во владениях собственного разума" (Kohut,
Seitz, 1963, p. 118). Являемся ли мы разумными хозяевами своей судьбы, капитанами судов своего поведения,
или мы находимся под контролем глубинных иррациональных сил, о самом существовании которых и не
подозреваем?
Позиция персонолога по этому спорному вопросу влияет на расстановку акцентов в его теории.
Например, если теоретик предполагает, что человеческий разум – чрезвычайно могучая сила, то его теория
личности будет описывать поведение, в значительной степени управляемое когнитивными процессами. Более
того, весьма вероятно, что данная теория, по крайней мере до некоторой степени, будет касаться характера,
разнообразия и развития этих когнитивных процессов. Если же персонолог тяготеет к противоположному
мнению, его теория скорее всего будет описывать поведение как изначально побуждаемое иррациональными
силами, которые личность частично или полностью не осознает. В зависимости от содержания теории,
отношения между сознаваемыми, рассудочными и неосознаваемыми, иррациональными процессами могут
быть изображены в виде айсберга, вершину которого образуют сознаваемые, рациональные побуждения, а
колеблющаяся ватерлиния отделяет надводную часть от неосознанных глубин. Центром этой теории будет как
содержание подводных сил, так и их влияние на поведение человека. Поскольку "рационально-
ориентированные" и "иррационально-ориентированные" теоретики могут расходиться во мнении о природе
"рациональных" или "иррациональных" факторов личности, различие между ними по базисному положению
рациональности-иррациональности ведет к противоположным взглядам на человека.
Холизм – элементализм
Сторонники холистического положения утверждают: человеческая природа такова, что поведение
можно объяснить только путем изучения индивида как единого целого. Элементалистическая позиция,
наоборот, предполагает, что природа человека и поведение как ее результат могут быть объяснены только
путем исследования каждого фундаментального аспекта поведения отдельно, независимо от остальных.
Ключевым научным вопросом в этом случае является уровень и единица анализа, применяемого при изучении
индивидуумов. Какой путь является наилучшим: изучать индивидуумов как целое или исследовать каждую
характеристику отдельно? Разногласия среди персонологов по этому спорному вопросу отражают более
существенные различия между ними по основному положению холизм-элементализм.
Согласно холистическому подходу, личность можно понять только в качестве целостной сущности.
Сторонники этого подхода утверждают, что объяснение элементов еще не объясняет результирующей
функциональной структуры (или гештальта). Холисты утверждают: чем на большее количество фрагментов
разделить организм, тем с большей вероятностью мы будем иметь дело с абстракциями, а не с живым
человеком. Как заметил один персонолог: "Половина кусочка мела все еще является кусочком мела, только
более коротким; половина дождевого червя – это половина дождевого червя, но все еще червь по сути;
половина человека – отнюдь не человек" (Shlien, 1963, р. 305). Таким образом, убежденные холисты пытаются
описывать и изучать личность как единое целое.
64
незатронутой изменениями? Как и в случаях других основных положений, несхожесть позиции персонологов в
отношении изменяемости – неизменности также приводит к разной расстановке акцентов в их теориях.
Как отмечалось раньше, в большинстве определений личности основной упор делается на историю
жизни или историю развития или перспективы развития. Положение изменяемости-неизменности выливается в
вопрос: сколько фундаментальных изменений может претерпеть личность в течение жизни? Даже в русле
одной и той же широкой традиции в персонологии можно обнаружить разногласия между учеными по этой
проблеме. Например, и Фрейд и Эриксон, представляющие психодинамическую традицию в теории личности,
основательно расходятся по этому основному положению.
Эриксон (Erikson, 1982) допускал изменяемость личности гораздо в большей степени, чем Фрейд.
Подчеркивая, что жизнь – это постоянные изменения, Эриксон описывал личность, как обязательно
проходящую в своем развитии определенные стадии, каждая из которых отмечена особым психосоциальным
кризисом. Изменения личности продолжаются в благоприятном или неблагоприятном направлении в
зависимости от того, каким способом люди разрешают эти кризисы. Совершенно противоположным образом
Фрейд (Freud, 1925) представляет базисную структуру характера человека такой, какой она устанавливается
под влиянием переживаний в детстве. С точки зрения Фрейда, несмотря на поверхностные изменения в
поведении человека на протяжении жизни, основная структура его характера остается в значительной степени
неизменной. Существенные же изменения личности могут быть достигнуты в лучшем случае с большим
трудом и то только в результате длительного и очень болезненного процесса психоаналитической терапии.
Персонологи, убежденные в изменяемости человеческой личности, могут по-разному обнаруживать это
в своих теориях. Например, их теории могут:
содержать концепцию стадийного развития на протяжении всей жизни индивидуума;
быть сфокусированы на силах, вызывающих изменения в поведении;
содержать гипотезы, объясняющие, как людям удается не соприкасаться со своим прошлым;
ставить акцент на дальнейших перспективах развития личности.
Независимо от ориентации той или иной конкретной теории, в ней будет выражено исходное
положение о том, что значимые личностные изменения могут происходить и действительно происходят, и
поэтому им следует дать объяснение на языке теории.
Персонологи, склоняющиеся к положению неизменности, скорее всего, утвердят его в виде теории о
некоторых неизменных структурах, составляющих ядро личности и определяющих поведение индивидуума на
всем протяжении его жизни. Они подчеркнут уместность подобных структур; выделят конституциональные
или средовые факторы, ответственные за их становление, а также способ, посредством которого эти структуры
с необходимостью характеризуют поведение индивида в течение жизни.
Субъективность – объективность
Верно ли то, что люди живут в сугубо личном, субъективном мире опыта, и этот мир оказывает
решающее влияние на их поведение? Или на их поведение влияют прежде всего, если не исключительно,
внешние, объективные факторы? В этом заключается суть положения о субъективности-объективности.
Персонологи занимают различные позиции по отношению к этому положению, что отчетливо видно в их
теориях. Основная причина столь острых расхождений кроется, возможно, в философских расхождениях между
бихевиоризмом и феноменологией в современной психологии. Проиллюстрируем это предположение.
Карл Роджерс, чья теория представляет феноменологическое направление в теории личности,
утверждал: "Внутренний мир индивидуума, видимо, оказывает более существенное влияние на его поведение,
чем внешние стимулы окружающей среды" (Rogers, 1964, р. 124). Для Роджерса (и для феноменологии) имеет
первостепенное значение система субъективных эталонов человека, и его наблюдаемое поведение всегда будет
непонятным без ссылки на нее. В этом случае, как и во многих других, мнение Скиннера – прямо
противоположное. Скиннер, наиболее влиятельная фигура в современном бихевиоризме, утверждал: "Задача
научного анализа – объяснить, каким образом поведение субъекта как физической системы соотносится с
условиями, в которых эволюционирует человек как вид, а также с условиями, в которых индивид живет"
(Skinner, 1971, р. 14); и далее: "Мы можем следовать путем, проложенным физикой и биологией, изучая связь
между поведением и окружающей средой напрямую, и можем пренебречь положением о промежуточной роли
сознания" (Ibid, p. 15). Для Скиннера (и частично для современного бихевиоризма) поведение человека
является в значительной степени результатом воздействия внешних, объективных факторов – именно эти
закономерные взаимосвязи между данными факторами и поведением организма должна изучать наука
психология.
Теория, созданная персонологом, тяготеющем к субъективности, будет касаться природы
субъективного опыта индивидуума. По сути, теоретик такого типа скорее всего будет считать наиболее важной
частью психологии изучение человеческого опыта. И наоборот, персонолог, тяготеющий к объективности, с
наибольшей вероятностью создаст теорию, касающуюся прежде всего объективных поведенческих реакций и
закономерных взаимосвязей поведения с измеряемыми факторами окружающей среды. Такому теоретику
психология представляется истинной наукой о поведении, а субъективным переживаниям индивидуума как
таковым в ней будет уделено очень мало внимания.
Проактивность – реактивность
66
Р. Вудвортс
Історія психології як ґрунт для взаєморозуміння і творчого використання чужих ідей
перцепції. Вудвортс прагне відновити надію на відкриття більш точних корелятів поведінки, оживляючи ідею
редукціонізму. Молярні аспекти людської поведінки, "плани", "структури", ставлення до соціального оточення,
унікальність мотивації, самоідснтифі-кація — ось деякі з проблем, які не можуть бути зрозумілими вказівкою
лише на відповідні поляу нервовій системі.
Вудвортс (обабіч груп серединної дороги дослідження) зазначає математичну орієнтацію теоретиків-
психологів. ЗО — 50-ті роки — період виникнення логічного позитивізму та гіпотстично-дсдукгивного методу,
яким властиві "малорухомі формули" для розвитку дійсної психологічної теорії.
Разом зі швидким технологічним поступом у другій половині XX століття у суспільстві постав
відчутний запит на використання психологів у сферах індустрії та урядового керівництва. Як пише Вудвортс, у
цей же період зростання життєвих стресів висунуло питання: що психологія могла б зробити для збільшення
толерантності у стосунках між людьми, поліпшення їхнього психологічного здоров'я? Дисбаланс між
академічною і спрямованою до конкретних життєвих потреб психологією вже позначився загрозою для
серйозного наукового поступу.
Ставало очевидним, що наукові дослідження мають бути більше зверненими до свого джерела —
звичайних ситуацій реального життя. Лише за цієї умови можна говорити про вирішення проблеми "людського
фактора" — своєрідна термінологія, що її вже в наступний час використовували по обидва боки ідеологічного
бар'єру. Головна мета досліджень людського фактора — звести до мінімуму сферу людських помилок. А може,
вказати на дійсне значення людини як центру Всесвіту? Та це залишалося поки що ріа desideria для психології
та її істориків.
Вудвортс вказує на провінціалізм психології США, яка так чи інакше ігнорує досягнення інших
важливих центрів світової психологічної думки. Правда, він зазначає і певні зрушення в цьому плані. Справа не
в наповненні бібліотек відповідною літературою, адже її вдосталь. Справа у ставленні до іншомовної
літератури, у можливості осягти її справжні здобутки, включити у світовий обіг оригінальні психологічні ідеї
різних регіонів земної кулі.
Момент ігнорування досягнень у психології інших народів можна побачити майже в усіх країнах у
зв'язку з різними ідеологічними настановами. Мова йде не тільки про зарозумілість свідому, а й про певну
трудність осягти психологію іншої культури, інше психологічне мислення в кількісному і якісному сенсі.
Існують певні бар'єри відчуження між психологами. Хоча всесвітні конгреси ставлять своєю метою взаємо-
обізнаність і взаєморозуміння, проте виголошення таких гасел ще не означає творчого їх використання іншими
фахівцями у своїй праці.
У зв'язку з такою ситуацією Вудвортс зауважує: ''Думка про те, що історія психології може стати базою
для взаєморозуміння між психологами різних поколінь, епох, країн, культур, має бути визнана апріорно". Мова
йде не стільки про взаємну обізнаність, скільки про творче використання "чужих" ідей. Тоді саме особливості
— національні, регіональні, індивідуальні, а також особливості різних шкіл — є належною підставою для
здійснення загального світового руху психологічної думки у своєрідних її вираженнях.
У цьому й полягає головний сенс співставлення пошукових досягнень психології різних народів, які зі
свого боку будуть збагачуватися за рахунок світової "бісоціації" ідей.
Постмодернізм ліквідовує межу між науковою та буденною свідомістю. Наголос робиться не на творі, а
на конструкції. Здійснюється перехід від творчості до компіляції та цитування, до колажу. Наявний відхід від
опозицій "руйнування — творення", ''серйозність — гра" тощо. Будь-які сигніфікації умовні, тому їх треба
ставити в лапки.
Представниками постмодернізму виступають М. Серр, Ж. Батай, Блалшо, Лапу-Лаббарт (Франція), О.
Марквард, Д. Кампер (Німеччина), Дж.Ваттімо (Італія), Рорті (США) та ін. До непримиренних критиків
постмодернізму належить Ю. Габермас — німецький філософ і соціолог.
У постмодернізмі є щось середнє між барокко і позитивізмом. Якщо цей напрям відкидає
протилежність між явищем і сутністю, субстанціональним та атрибутивним, ставить подію на перше місце, то
саму подію і слід розуміти як учинок.
Інше важливе питання, що випливає з постмодернізму, є можливість і неможливість побудови наукової
системи знань. Це має безпосередній стосунок і до системи психології. Інакше як викладати психологічні
знання? Протягом останніх тридцяти років структуралісти і постструктуралісти зробили досить вагомий внесок
у розуміння людської природи. Лееі-Стросс, Лакан, Дерріда, Фуко, Делъоз, Ліотар виконали вражаючу за
обсягом працю. Хоч структуралізм і пост-структуралізм доволі відрізняються між собою (остання теорія,
наприклад, не використовує структурну лінгвістик}' у своїх побудовах), обидва мають критичне спрямування.
Постала критика ідей людської суб'єктивності. Було підкреслено, що термін "суб'єкт" істотно
відрізняється від схожого терміна "індивідуальність". Останній термін існує ще з часів Ренесансу і передбачає,
що людина є вільним, інтелектуальним діячем і що мислительні процеси не залежать від історичних і
культурних обставин. Ця позиція Розуму виражена в Декартовых філософських працях. Розважте таку фразу:
"Я мислю, отже існую". Декартове "Я" стверджує себе цілком свідомим і сповненим знання. Воно не тільки
автономне, а й зв'язане, і думка щодо іншої психічної території на противагу свідомості не може бути мислима.
Декарт кваліфікує нас оповідниками, які уявляють, що розмовляють без одночасного буття у говорінні.
Леві-Стросс, провідний структураліст, називає людський суб'єкт — центр буття — "виродком
філософії, який псується". Він стверджує, що остаточною метою наук про людину має бути не конституювання
людини, а поділ її на частини, при якому втрачається головне — цілісність. Це є підставою для формулювання
гасла структуралізму. Провідний філософ лівого гатунку Альту есер виступає проти Сартрового волюнтаризму,
що розглядає суб'єкт у дусі реінтерпретації марксизму як теоретичного антигуманізму.
Поступ структуралізму, будучи далеким від нового прочитання мар ксизму, був, проте, під його
впливом. Після подій 1968 р. (мається на увазі окупація Чехословаччини) структуралізм намагався
пристосувати свою теорію до велінь часу, але в цілому він так і не розвинув цих ідей. Як наслідок, стався
поступовий розклад альтуссеріанського марксизму в середині 70-х років. Постструктуралісти, такі як Фуко,
прагнули деконструювати концепти, за допомогою яких було досить глибоко осягнено людину. Термін
"суб'єкт" допомагає нам зрозуміти людську реальність як конструкцію, котра є культурно специфічною і взагалі
несвідомою. Категорія суб'єкта вводить у питання ствердити "Я" як синонім усвідомленості; суб'єкт
"децентрує" свідомість. Постструктуралістй, отже, також прагнуть розкласти суб'єкт; слід сказа-ти, що Дерріда
і Фуко не мають теорії суб'єкта. Винятком є Лакан, який визнає суб'єкт у зв'язку з гегелівською філософською
схемою і психоаналізом. Найбільше в цих теоріях не можна зрозуміти того, що "структура" і "суб'єкт"
виступають як незалежні категорії. Поняття стабільної структури реально залежить від суб'єктивної відмінності
від неї. Широкомасштабна атака на суб'єкт у дійсності прив'язана до підриву поняття структури як такої.
Структуралізм і постструктуралізм здійснюють критику історицшму. Вони відкидають думку про
існування загального взірця в історії. Відомим ^прикладом у цьому плані є критика Леві-Строссом
сартрівського "дикого розуму". Леві-Стросс нападає на сартрівську позицію "історичного матеріалізму" та його
твердження, що сучасне суспільство є вищим відносно минулих культур. Фуко також не знаходить в історії
прогресу, Дерріда заперечує конечну ціль в історії.
Існує також критика значення. В той час як філософія (зокрема у Великій Британії) перебувала під
сильним впливом теорії мови протягом перших років XX ст., структуралізм як мовну проблему було
знехтувано у французькій філософії. Соссюр підкреслив уже відому різницю між знаком і означуваним.
Звуковий образ, створений словом "яблуко", є знак, а концепт яблука є означуване. Структуральне відношення
між цими поняттями утворює лінгвістичне значення, а мова походить із цього джерела. Лінгвістичний знак —
це посередник, його вживання не є необхідним. Соссюр наголошує на тому, що кожний знак отримує свою
семантичну цінність тільки за цінності його диференціальної позиції у структурі мови. У цій концепції існує
випадковий баланс між знаком і означеним.
У постструктуралізмі означене віддалено, а знак стає домінантним. Це свідчить про відсутність точної
відповідності між твердженням і реальністю. Лакан, зокрема, пише про "безперервні сковзання означуваного
під знак". Дерріда пропонує систему плаваючих знаків з недстермінованою кореляцією до певних
позалінгвістичних відношень з предметним світом.
Постструктуралізм здійснив своєрідну критику філософії. У своїй ранній праці Альтуссер писав про
"теоретичну практику" і доводив, що марксистська філософія була наукою. Він встановив чітку різницю між
юним Марксом, який писав у дусі гегелівської ідеологічної проблематики, І зрілим Марксом, який, з
його розумінням економічних понять і процесін був великим ученим. Мовна проблема, проте, захоплювала
французьку' думку антифілософським чином. Це було, зокрема, у раннього Дюркгейма.
74