Professional Documents
Culture Documents
Relsoc 2012 2 10
Relsoc 2012 2 10
– №2(8)
56
Релігія та Соціум. – 2012. – №2(8)
займав пост архієпископа Барі, понтифік був відомою особистістю. Ще в Авіньйоні, як член
курії, він заслужив репутацію людини компетентної і розсудливої.
Спочатку у кардиналів не було жодних сумнівів щодо канонічності обрання Урбана, та й
іншого виходу в тій ситуації у кліриків не було. Але папа показав себе неврівноваженим,
негідним і агресивним. Він вів себе безтактно щодо кардиналів, наносив їм фізичні образи, часто
критикував за самозадоволення і корумпованість. Усього за декілька тижнів понтифік показав
себе абсолютно нестерпним і істеричним тираном. Сучасники навіть думали, що у папи
помутився розум чи навіть, що він збожеволів. Такі симптоми переконували кардиналів у тому,
що Урбан не в стані належним чином управляти церквою.
Але римське церковне право не передбачало можливості скинення надто жорсткого чи
нездатного понтифіка. Канонічно змістити такого папу з престолу після його обрання було
неможливо. При відсутності будь-яких правових обмежень папської влади єдиною
альтернативою залишалося оголосити самі вибори недійсними через те, що вони не були
вільними. І вже у серпні кардинали оголосили, що обрання Урбана VI було незаконним, оскільки
учасники конклава нібито знаходилися під сильним тиском народу, що завадило їм прийняти
правильне рішення, бо знаходилися в страсі.
Невдоволеним папою був і французький король, якому потрібний був у Римі виконавець
його волі. Спираючись на підтримку Карла V, кардинали спочатку оголосили квітневі вибори
недійсними (2 серпня), а 9 серпня відлучили Урбана від церкви за незаконне перебування на
папському престолі. Так кардинали помстилися Урбану VI, звикши управляти папою, а не
підкорятися його примхам.
20 вересня 1378 р. у м.Фоклі відбувся новий конклав, на якому папою обрали бандита
Роберта Женевського під іменем Климента VII. К.Маркс писав, що «кардинали обрали папою
потворну худобину, кардинала Роберта Женевського, який, як варвар, охрестив себе
Климентом (тобто Милостивим) VII» [1, с. 135]. Подвійне обрання 1378 р. пап не мало
прецедентів в історії, а обидва понтифіка не могли вважатися законно обраними. Причому
претенденти були обрані більшістю однією і тією ж Священною колегією. Суть проблеми
якраз і полягала в тому, що неможливо сказати, хто упродовж «Західної схизми» був
справжнім понтифіком. Крім того, Рим ніколи не виступав з офіційною заявою про визнання
законним або незаконним двох папських ліній, створених однією і тією колегією кардиналів у
1378 р. Як би там не було, але події, які спочатку здавалися ганебною сваркою між
духовенством, скоро переросли у затяжний розкол. Загальна криза посилювалася тим, що
жодна з ворогуючих сторін не бажала йти на примирення або компроміси.
Така ситуація перш за все важко відобразилася на Папській області. Британські і
французькі солдати, які були відправлені в Рим ще папою Григорієм ХІ, не визнавали Урбана VI
і від імені Климента VII захопили частину міста, а в Тоскані силою змушували численні містечка
переходити на бік Климента VII, запроторюючи у в’язницю прихильників Урбана VI. У
завойованому Вітербо ціни на хліб піднялися до 74 ліврів, тобто у 5-6 разів [3, с. 180]. Урбан VI
же був абсолютно безпорадним і не знав як боротися з численними ворогами. Крім того, у нього
не було грошей, в той час як до Климента VII поступали кошти від церков Франції, Кастилії,
Арагона, Неаполя і Шотландії.
Посиленню розколу сприяли й західні монархи, усвідомивши, що набагато вигідніше мати
справу з розділеним і слабким папство та володарювати над духовенством у своїх країнах. Тому
до кінця соборного періоду контроль західних правителів над національними церквами значно
посилився. І саме в цей час зародився принцип галліканізму, згідно з яким помісні церкви
ставали повністю незалежними від влади папства.
Релігійна криза, яку переживала Західна Європа, знайшла своє відображення і в тогочасній
літературі. Так, Ф.Петрарка у «Листах без адреси» картає гострою сатирою розпусні норови
папської столиці. Каноніст Іоанн із Леньяно доводив законність прав Урбана VI і з жахом
згадував про Климента VII. А Празький архієпископ Іоанн Ієнзенштейн щоденно відправляв
листи Урбану VI, вказуючи йому, що все повсюдно руйнується, а все живе помирає [3, с. 183].
57
Релігія та Соціум. – 2012. – №2(8)
Тривалість схизми здається дивною, навіть безглуздою, оскільки вихід був цілком
очевидним. Іншими словами, незрозуміло чому християнський Захід раптово забув історію
Вселенської Церкви і її соборів. Але й цьому є пояснення. Упродовж тисячоліття папи
переконували, що ніхто не може засуджувати папу, оскільки він вище всілякого судилища. І це
перекривало шлях до виходу з глухого кута, в якому опинилася Церква. Конциліаризм і близькі
до нього ідеї соборного прийняття рішень шляхом братської наради єпископів здавався
сучасникам абсолютно нереальним. А деякі противники соборного руху настоювали на тому, що
самі собори були доречними лише у ранній церкві. Ідеї соборного руху десятиліттями не бралися
всерйоз. Тому без 1378 р. не було б і епохи соборного руху. До нього звернулися лише як до
останнього заходу, коли під тиском обставин усвідомили, що іншого способу подолати існуючий
розкол не має. Навіть через 30 років ступити на via concilii (соборний шлях) було як і раніше
важко і з юридичної, і з психологічної точки зору [9, р. 159].
Але повернемося до подій 1378 р., коли католицька церква розділилася на два
протилежних табори. Намагаючись увіковічити свої права, обидва табори до грудня 1378 р.
призначили 38 нових кардиналів (Урбан VI призначив 29, а Климент VII – 9 чоловік) [4, с. 535].
Недивно, що шлях добровільної відставки (via cessionis) був запропонований лише після того, як
зазнали невдачі спроби обидвох сторін уладнати проблему силою (via facti).
Шляхи виходу з кризи неодноразово пропонували правники Паризького університету.
Перший з них – добровільна відставка, що дала б змогу обрати нового папу на конклавах.
Але суперники його відкинули. Інший шлях – компромісу (via compromisi) – запропонований
паризькими професорами, передбачав створення незалежної колегії, що вирішила б кому із
суперників потрібно скласти повноваження. Але й з цією ідеєю швидко розсталися. І,
нарешті, «царський соборний шлях» був запропонований Генріхом Лангенштейном і
Конрадом Гельнгаузеном ще на початку конфлікту, але його не приймали приблизно до 1400
року [4, с. 536; 7, s. 127].
Проте, врешті-решт принцип главенства собору прийняли, оскільки терпіння і
кардиналів, і рядових віруючих закінчувалося. Тобто майже всі європейці готові були визнати,
що без перегляду доктрини абсолютної папської влади і повного юридичного імунітету
понтифіка церковну єдність відновити неможливо. Навіть смерть обох пап не привела до
обрання єдиного глави християнського світу. Знову Рим і Авіньйон, незалежно один від
одного, провели вибори і обрали нових потифіків: у Римі – італійців Боніфація ІХ (1389-1404
рр.), а після нього – Інокентія VII (1404-1406 рр.) та Григорія ХІІ (1406-1415 рр.), якого
Пізанський церковний собор низложив у 1409 р., але він склав свої повноваження лише перед
Констанцським собором (1415 р.). У той же час в Авіньйоні правили французькі ставленики:
обраний після Климента VII у 1394 р. Бенедикт ХІІІ, якого змістив той же Пізанський собор, а
повторно – Констанцський собор 1417 р. [3, с. 184-185].
У 1409 р. у Пізі скликали собор, щоб безапеляційно підтвердити ідеї конциліаризму та
думку, що загальноцерковний собор вище папи. Крім того, було досягнуто часткове
об’єднання двох Священних колегій. Більше того, опозиційні кардинали виступили
ініціаторами собору (25 березня) [9, s. 86]. 5 червня собор низложив обох пап (Григорія ХІІ і
Бенедикта ХІІІ) і дав кардиналам право провести вибори нового папи. Низложені понтифіки
завчасно прокляли учасників собору, але їхній авторитет був настільки мізерний, що на собор
з’їхалося більше 600 чоловік.
Пізанський собор часто називають кардинальським, а ортодоксальні католики вважають
його антизаконним. Але більшість думала по-іншому. Її висловив ректор Паризького
університету Жан Жерсон у 1404 р. у Тарасконі у присутності папи Бенедикта ХІІІ: «Мир –
такий вищий закон церкви – і кращим способом, щоб мир міг восторжествувати, є скликання
собору» [3, с. 186]. Тому на соборі 26 червня було обрано папою францисканця Петра Філаргуса
під іменем Олександра V (1409-1410 рр.), який був греком за походженням, закінчив Сорбону,
був єпископом Наварри, а згодом – архієпископом Міланським, ставлеником Франції.
При обранні Олександр V дав клятву не розпускати собор і дати йому можливість
приступити до реформування церкви, але згодом порушив свою обіцянку. А обидва низложених
58
Релігія та Соціум. – 2012. – №2(8)
папи не погодилися з рішенням собору. Тому замість двох понтифіків католицька церква тепер
мала трьох, що претендували на першість. І, тим не менше, Пізанський собор безсумнівно вніс
свій вклад у розвиток соборного руху. Без нього не вдалося б подолати розкол у Констанці.
Смерть Олександра V не покращила ситуації, бо на його місце обрали Іоанна ХХІІІ (1410-
1415 рр.), колишнього неаполітанського пірата Бальтазара Косса, який ще при своєму
попереднику керував Пізанським собором. Він грабував, воював, убивав і зробив своє ім’я таким
ненависним, що після нього жоден папа не називав себе Іоанном, а церква вважала його обрання
незаконним. Тому у 1958 р. кардинал Ронкаллі, обраний папою, прийняв ім’я Іоанна ХХІІІ. А
К.Маркс писав: «Папа Іоанн ХХІІІ (цинік і розпусник з неприродними похотями)…» [1, с. 215].
Проте Іоанну не пощастило у боротьбі з Неаполем. Він змушений був втікати до Флоренції
і звертатися за допомогою до німецького імператора Сигізмунда, висловивши згоду на
скликання нового собору, підкорятися його постановам і сприяти подоланню троєпапства. А
імператора штовхали на проведення реформ події в Чехії (гусистський рух).
Пропозицію Сигізмунда призначити собор у німецькому місті було прийнято Іоанном
ХХІІІ і в грудні 1413 р. він видав запрошувальну буллу, в якій місцем проведення собору
проголошувалося м.Констанц. Зібрання відкрилося 5 листопада 1414 р. Були присутніми 3
патріархи, 33 кардинали, 47 архієпископів, 145 єпископів, 124 абати, численні ченці, священики,
а також князі, посли, державні діячі і вчені. Тогочасні джерела стверджують, що на ньому були
присутні 18 тис. служителів церкви і від 50 до 150 тис. гостей (хоча ці цифри вважаються
завищеними). З трьох пап брав участь лише Іоанн ХХІІІ [3, с. 189; 5, с. 300].
На соборі обговорювалися три питання: захист католицької віри (боротьба з єресями),
відновлення єдності церкви (проблема папства) і реформа церкви. Іоанн ХХІІІ намагався
перехитрити прибічників конциліаризму і спочатку поставив питання боротьби з єресями
(гуситами). Але світські правителі і їхні посли настоювали на негайному обранні нового і
єдиного папи. І на соборі було зачитано меморандум про жахливі злочини Іоанна ХХІІІ, який
проінформований про настрої більшості собору, переодягнений кур’єром, 20 березня 1415 р. втік
у Шафгаузен. Але швидко був заарештований, ув’язнений, звідки відпущений 1418 р. за 38 тис.
флоринів. Він фактично відмовився від папства і призначений кардиналом та єпископом
Тускуланським. Після його смерті «вдячна церква» і Медичі спорудили йому «пам’ятник високої
красоти» у Флоренції [3, с. 189].
Собор намагався спонукати двох інших пап зректися престолу і запропонувати кардиналам
обрати єдиного главу католицької церкви. У виборчу колегію, крім кардиналів, повинні були
увійти 30 виборців із прелатів і вчених – членів собору і по 6 чол. від кожної нації (німецької,
французької, італійської й іспанської). Папа Григорій ХІІ, хоча і вважав собор незаконним,
прислав заяву про добровільне зречення, зачитану його уповноваженим Карлом Малатеста. За
добровільну відмову від тіари Григорій ХІІ отримав звання кардинала Опорто, легатство в
Анконі і за рангом вважався після папи першою особою католицької церкви. Бенедикт ХІІІ не
погодився із позбавленням престолу і в липні 1417 р. втік в Іспанію, де заховався у фортеці
Пеніскола у Валенсії, де і помер у 1424 р. майже у столітньому віці [3, с. 191].
11 листопада 1417 р. на соборі обрали нового папу Мартина V (1417-1431 рр.),
легітимності якого ніхто не заперечував. Через 40 років після початку «Велика Західна схизма»
завершилася. Щоб уникнути подібних розколів у майбутньому, скликання соборів повинно
було стати регулярним. Собор опублікував два важливих визначення. Згідно з постановою
«Freguens» (9 дистопада 1417 р.), загальні собори фактично перетворювалися у постійний
інститут церкви. Наступний собор мав скликатися через п’ять років, потім – через сім, а згодом
– кожні 10 років для викорінення всіляких єресей і розколів [8, р. 64]. Це свідчило про бажання
духовенства поставити церковне життя на міцний соборний фундамент, оскільки загальні
зібрання кліру мали працювати незалежно від пап.
Явно конциліаристський характер носила і знаменита постанова «Haec sancta synodus», або
«Sacrosancta» (по першому слову другого варіанту), прийнята 6 квітня 1415 року [6, р. 82-83].
Вона проголошувала представницький загальний собор покровителем і оберігачем церковної
влади. Тобто папа фактично ставав конституційним монархом, а принцип автократії був
59
Релігія та Соціум. – 2012. – №2(8)
60
Релігія та Соціум. – 2012. – №2(8)
церковний конституціоналізм, згідно з яким папа був підзвітний церкві, що обрала його з
допомогою своїх представників.
Таким чином, хоча Констанцському соборові вдалося подолати розкол 1378 р., вивести
ситуацію з юридичного завулка і після цього відбулося ще декілька соборів (Базелі, Франції),
незабаром папам вдалося відновити принцип примату папства над соборами, і рух
конциліаризму (вирішення церковних питань на помісних соборах) захлинувся. Флорентійський
собор прийняв декларацію, в якій стверджувалося верховенство папи над собором. Після 1449 р.
уся Західна церква знову виявилася під контролем папи, але колишнього політичного впливу на
держави Європи папство уже не мало.
Проте, переконаність у тому, що постанови Констанцського собору ідуть врозріз з
ортодоксальної традиції середньовічного папства, знайшла навіть відображення у постановах І
Ватиканського собору (1870 р.), що урочисто декларував пряму і безпосередню владу пап над
церквою і єпископами. З іншого боку, існує група дослідників, які вважають собор 1415 р.
законним Вселенським, а його постанови обов’язковими для всіх католиків. І якщо говорити
загалом, то аргументи сучасних конциліаристів звучать набагато переконливіше та історично
більш обґрунтованими, оскільки їхні погляди співпадають з думками богословів XV ст.
Література
1. Архив К.Маркса и Ф.Энгельса / Под. ред. М. Б. Митина – М.: Госполитиздат, 1939. – Т.VI. – 411 с.
2. Гілл Дж. Історія християнства / Дж. Гілл – К.: Темпора, 2010. – 560 с.
3. Лозинский С.Г. История папства. – 3-е изд. / Лозинский С.Г. – М.: Политиздат, 1986. – 382 с.
4. Пападакис А., Мейендорф И., прот. Христианский Восток и возвышение папства: Церковь в 1071-1453 гг. /
Пападакис А., прот. Мейендорф И. Пер. с англ. Левитского А.В., Рахновской У.С., Цеха А.А. – Православ.
Св.-Тихонов. гуманитар. ун-т, 2010. – 630 с.
5. Санніков С.В. Огляд історії християнства. / С.В. Санніков. – К.: Світ знань, 2007. – 720 с.
6. Crowder C. M.D. Unity. Heresy and Reform (1378-1460). The Conciliar Response to the Great Schism. – London,
1977. – № 2. – P. 45-93.
7. Epistola concordine: Literarische Polemik zu Beginn des grossen Abendländischen Schismas / Hrsd. Bliemetzrieder
F. Vienna, 1910. – S. 127-153.
8. Gill J. Constance et Bâle – Florence. – Paris, 1965. – P. 64.
9. Vincke J. Acta concilii Pisani // Römische Quartalschrift. – 1941. – Bd. 46. – S. 81-331.
Vasyl Baluh
Western Schism and the Conciliar Movement
The article analyzes the causes of the church schism in the West. The author outlines the ways and
attempts at reconciliation of warring parties, defines the essence of conciliar movement, considers the
key solutions of the Council of Constance, and clarifies consequence of split and conciliarism.
Keywords: schism, the conciliar movement, council, the papacy, nepotism, conciliarism,
conclave, the cardinals.
Василий Балух
«Западная схизма» и соборное движение
61