РОЗДІЛ 1.

ГЕНЕЗА ІНСТИТУТУ НАБУВАЛЬНОЇ ДАВНОСТІ

Набувальна давність- це один з способів набуття права власності на

рухоме чи нерухоме чуже майно, шляхом добросовісного, безперервного
користування нерухомим майном впродовж десяти років, рухомим — п’яти,
або на землю — п’ятнадцяти. Поняття розкривається у статті 344 цивільного
кодексу України (від 16.01.2003) та є «новим» у порівнянні зі старим
Цивільним Кодексом Української Радянської Соціалістичної Республіки 1963
року. Новий кодекс усуває несправедливу перевагу набуття власності на
«безхазяйне» майно державою: тепер суб’єктом набуття права власності може
бути будь-який учасник цивільних правідносин: фізична чи юридична особа,
держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні
держави та інші суб'єкти публічного права, тобто автор цієї курсової роботи, як
учасник цивільних правовідносин чи товариство з обмеженою відповідальністю
«Весна прийшла».

Набувальна давність поширюється не на всі випадки, а лише на

фактичного, безтитульного володінням майном, яке являється чужим або
безхазяйним. Якщо у володільця присутній певний юридичний титул,
наприклад, договір оренди, зберігання чи підряду (згідно якого майно
зберігається у виконавця цього договору) , на такі випадки не буде
поширюватися набувальна давність. Проте, якщо особа заволоділа майном на
підставі будь-якого договору, а власник цього майна не пред’явив вимоги щодо
його повернення після закінчення строку договору — фактичний володілець
може набути право власності за набувальною давністю на нерухоме майно
через п’ятнадцять років, а на рухоме— через п’ять років з часу , коли сплив
строк позовної давності. В період цього часу майно може бути повернути до
законного володільця за його бажанням, а фактичне володіння визнане
недобросовісним. Також, набувальна давність може сумуватися. Спадкоємець
або правонаступник може приєднати до часу свого володіння увесь час,
протягом якого цим майном володів спадкодавець.[6, c. 479] Отже, з
загального правила статті 344, що перебіг строку набувальної давності
починається з моменту виникнення володіння, є виключення, які роблять закон
більш гнучким.

Слід зазначити, що майно, яке було відібрано від володільця поза його
волею ( до прикладу, майно було загублено або викрадено) не перериває час
набувальної давності, проте лише якщо це саме майно було повернуто
володільцю впродовж одного року в мить його втрати або пред’явлення
протягом того ж одного року позову володільцем про витребування майна.

До інституту набувальної давності завжди була прикута увага науковців

цивільної сфери. Існує безліч думок про сутність набувальної давності, зміст
умов набуття права власності за набувальною давністю володіння. На мою
думку, аналіз історії цього інституту дає нам змогу краще зрозуміти, які
недоліки були йому притаманні та «не наступати на тіж самі граблі». Цим
самим, можна забезпечити кращий розвиток цього інституту в майбутньому[18,
c. 54-58].

Варто зауважити, що інститут бере свій початок ще в стародавні часи та

має неабияку історію. Отже, досліджуваний інститут є винаходом римських
вчених. Стародавній Рим становив собою сільськогосподарську громаду, в якій
окремі сім’ї жили замкнутим господарським життям, вели натуральне
господарство. Суспільної уваги вимагали не тільки землі, що пустують, але й
інші речі, які опинилися в чужому фактичному володінні.

Так, з Римського права, ми знаємо про існування Закону Дванадцяти Таблиць.

Набуття права власності за набувальною давністю відомий під назвою
«usucapio» (володіння в руках або отримання в результаті користування). Згідно
цього закону, право власності на рухому річ