МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

РЕФЕРАТ
ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ РИМСЬКИХ ГРОМАДЯН

КИЇВ 2022
 2

ВСТУП

Актуальніть теми дослідження. Цивілізація Стародавнього Риму без

сумніву посідає значуще місце в історії європейської державності. Римська
імперія була провідною державою тогочасного світу не тільки за військовою
силою, але й за суспільним розвитком. Існуючій сьогодні системі права та
юриспруденції ми завдячуємо Римській державі. Їхній внесок у формування
європейської цивілізації та розвиток людства вцілому важко переоцінити.
Враховуючи вищезазначене, дивує той факт, що ця держава весь час
свого існування мала рабовласницький лад. Саме цей факт визначає поділ
суспільства Риму на дві абсолютно різні за статусом групи – вільних людей
та невільників (рабів), між якими була величезна прірва, набагато більша, ніж
між сучасними бідними та багатими верствами населення.
Детальне дослідження суспільного ладу Римської імперії та правового
статусу римських громадян дуже мене зацікавило, саме тому я обрала цю
тему роботи.
Мета дослідження. Метою роботи є дослідження правового становища
римських громадян. Для досягнення поставленої мети визначено такі основні
задачі роботи: надати загальну характеристику поняттю римський
громадянин, дослідити права та обов’язки римських громадян.
Об’єкт. Об’єктом дослідження є правове становище римських громадян.
Предмет дослідження.Предметом дослідження є рабовласницький стрій
Рмської імперії, правовий становище римських громадян у Стародавньому
Римі.
Аналіз використаних джерел та літератури. Джерелом дослідження
правового статусу римських громадян для мене були Закони ХІІ таблиць та
Дигести Юстиніана. При написанні роботи використовувалася переважно
історична література.
Варто відмітити, що дане питання розглядалося такими істориками, як
Глиняний В.В., Борисович М.М та Немировський А.А.
 3

Оскільки перш ніж характеризувати правове становище досліджуваної

групи населення, варто надати загальну характеристику античній державі,
зокрема розкрити її рабовласницьку сутність, а далі надати характеристику
правового становища саме римських громадян.
 4

1.Поняття римського громадянства.

Згідно з основним принципом давньоримського права, тільки римський
громадянин - civis Romanus - користувався захистом права. Тому тільки civis
Romanus міг бути членом римського суспільства і суб'єктом прав. [1, 77с.]
Кожного, хто був негромадянином чи іноземцем, апріорі вважали
ворогом, який не заслуговує на правове спілкуванням і може потрапити в
полон та стати рабом. Таке відсторонення іноземців від правового
спілкування торкалося не тільки прав політичних, але й цивільних. Стан
громадянства для римських юристів був неодмінною умовою повної
цивільної правоздатності. Для визнання особи як римського громадянина
необхідна була наявність сукупності вимог: належність до римської громади,
наявність певного сімейного статусу, особиста свобода, досягнення певного
віку.
На підставі приписів природного права римське громадянство
отримувалося:
 шляхом народження від батьків, які перебувають у законному
римському шлюбі;
 шляхом усиновлення, здійсненого повноправним римським
громадянином відповідно до вимог норм права і закріпленого
спеціальною процедурою;
 внаслідок звільнення з рабства.
При цьому розрізняли звільнення колишнього римського громадянина і
звільнення раба, що не належав до римської громади. У першому випадку
йшлося про повне відновлення статусу римського громадянства. У другому
випадку права римського громадянства надавалися в повному обсязі тільки
при дотриманні спеціальних вимог.
На підставі безпосередніх приписів публічного права римське
громадянство надавалося:
 шляхом індивідуального присвоєння статусу громадянина Риму за
особисті заслуги перед римським народом;
 5

 шляхом надання статусу римського громадянства жителям

певного міста, провінції або якійсь категорії підданих Риму;
 шляхом придбання особою на платній основі (купівлі) статусу
римського громадянства;
 у результаті вислуги 20 років і більше у Римській армії.
Необхідною умовою набуття status civitatis у період республіки було
обов'язкове проживання претендента на римське громадянство у Римі та
входження його до однієї з територіальних одиниць римської громади
(трибу). Надалі, у класичний період розвитку римського права, ця вимога
набула факультативного характеру.
Римське громадянство втрачалося в таких випадках:
 у звязку зі смертю особи,
 через продаж у рабство,
 у випадку взяття в полон ворогом або недружнім народом (у разі
подальшого повернення на римську територію така особа
відновлювалося у всіх правах (ius postiiininii)),
 засудження до тяжкого кримінального покарання або вигнання з
Риму (capitis deminutio maxima).
 6

2. Правоздатність та дієздатність римських громадян.

У сучасному праві розрізняють правоздатність та дієздатність (тобто
здатність здійснювати дії з відповідними юридичними наслідками). Римське
право не мало відповідних категорій, однак і в Римі не за кожною особою
визнавалася здатність здійснювати дії з юридичними наслідками.
Дієздатність людини завжди і скрізь залежить насамперед від віку особи,
так як розуміння сенсу здійснюваних дій і здатності володіти собою і
правильно ухвалювати рішення приходить лише з роками. У римському
праві різнилися: infantes (до 7 років - цілком недієздатні); impuberes
(хлопчики від 7 до 14 років, дівчинки від 7 до 12 років). [1, 75с.]
Impuberes визнавалися здатними самостійно здійснювати певні операції
без будь-яких втрат або встановлення обов'язків. Для здійснення дій, які
можуть призвести до припинення права неповнолітнього або до
встановлення його обов'язків, був потрібний дозвіл опікуна (auctoritas tutoris),
який повинен був даватися неодмінно при самому здійсненні угоди (не
раніше і не пізніше). Опікуном був зазвичай найближчий родич по вказівці
батька неповнолітнього, зроблений в його заповіті, або за призначенням
магістрату. Опікун зобов'язаний був піклуватися про особистість і майно
неповнолітнього. Відчужувати майно неповнолітнього опікун не мав права,
за винятком випадків, коли це було безумовно необхідно. [3, 52]
Третю сходинку віку становив період з 14 (для жінок з 12) років до 25
років. У цьому віці особа була дієздатною. Але на прохання таких осіб
претор (в останні роки республіки) став давати їм можливість відмовитися
від укладеної угоди і відновити те майнове положення, яке було до
здійснення операції (так звана реституція (restitutio in integrum). З II ст. н. е.
за особами, котрі досягли 25 років, стали визнавати право випросити собі
куратора (піклувальника). Джерела римського права не дають матеріалу для
того, щоб визначити різницю між піклуванням та опікою. Історично ці два
інститути склалися так, що опіка призначалася над неповнолітніми, а також
(аж до класичного періоду) над жінками незалежно від віку; піклування ж
 7

встановлювалося для повнолітніх, які не досягли 25 років, а також для

душевнохворих.
Якщо повнолітній, який не досяг 25 років, просив призначення
піклувальника, він ставав обмеженим в своїй дієздатності. Для здійснення
ним угод, з якими пов'язане зменшення майна, була потрібна згода
(consensus) піклувальника, яка могла бути дана в будь-який час ( заздалегідь,
при здійсненні угоди або у вигляді подальшого схвалення). Молоді люди у
віці 14 (12) - 25 років могли без згоди піклувальника здійснювати заповіт, а
також вступати в шлюб. [3, 45с.]
На дієздатність фізичної особи впливали також всякого роду душевні
хвороби. Душевнохворі і недоумкуваті вважалися недієздатними і
знаходилися під піклуванням. Фізичні вади впливали тільки у відповідній
сфері діяльності (наприклад, оскільки деякі договори відбувалися в усній
формі, то їх не могли здійснювати ні німі, ні глухі, і т.п.).
Обмежувалися в дієздатності також марнотрати, тобто особине здатні,
які не здатні дотримуватися певної міри у витрачанні майна і тому так
марнують його, що створювалася загроза повного розорення. Марнотратнику
призначали піклувальника, після чого марнотратник міг самостійно
здійснювати тільки такі угоди, які спрямовані лише па придбання. Але
марнотрат визнавався відповідальним за правопорушення. Операції, пов'язані
зі зменшенням майна або з встановленням зобов'язання, марнотратник міг
здійснювати тільки за згодою піклувальника. Марнтрати не могли складати
заповіт.
Публічна правоздатність, за загальним правилом, наставала з 17 років. А
після досягнення віку 60 років громадянин міг бути звільнений від особистих
повинностей. Звільняло від загальних публічних повинностей також
виконання обов'язків магістрату і сакральних функцій на деяких жрецьких
посадах.
Правоздатність римського громадянина в області приватного права
складалася з двох основних елементів: ius conubii, тобто права вступати в
 8

законний шлюб, при якому діти діставали права римського громадянства, а

батькові належала влада над дітьми, і ius commercii - право торгувати,
здійснювати операції, отже, набувати і відчужувати майно.
В якості обставини, що відбивалася на правовому становищі римського
громадянина, слід згадати ще применшення честі. Однією з найсерйозніших
форм применшення честі була infamia, безчестя.
Infamia наступала:
 як наслідок засудження за карний злочин або особливо ганебне
приватне правопорушення;
 внаслідок присудження за позовами з таких відносин, де
передбачається особлива чесність (наприклад, з договору
доручення, товариства, зберігання), з відносини з приводу опіки і
т.п .;
 безпосередньо в силу порушення деяких правових норм, що
стосуються шлюбу (вважалася за infamis вдова, що вступила в
новий шлюб до закінчення року після смерті чоловіка), або з
огляду заняття ганебної професією (наприклад, звідництвом і т.п.).
У класичному праві обмеження, пов'язані з infamia, були досить значні.
Personae infames не могли представляти інших в процесі, а також призначити
процесуального представника собі; таким особам не дозволялося вступати в
законний римський шлюб з особою вільнонародженою, вони були обмежені
в області спадкового права.
Від personae infames відрізнялися personae turpes - це особи, які
визнавалися, згідно громадської думки, ганебними по загальному характеру
своєї поведінки. Найбільш істотним обмеженням personae turpes було
обмеження в області успадкування.
Мала важливе значення і третя форма безчестя - intcstabilitas. Ще в
законах XII таблиць була постанова, що особа, яка брала участь в угоді як
свідок і яка відмовилася потім дати на суді показання з приводу цієї угоди,
визнається intestabilis, тобто нездатним так чи інакше брати участь (ні в
 9

якості однієї зі сторін, ні в якості свідка) в здійсненні операцій, що

вимагають участі свідків.
Протягом ряду століть існували серйозні обмеження правоздатності та
дієздатності для жінок. У праві Юстиніанового епохи обмеження
правоздатності та дієздатності жінки були дещо ослаблені, але повної
рівноправності статей досягнуто не було. [2, 167с.]
 10

3. Права та обовязки римських громадян.

Належність до римського громадянства означала для того, хто його мав,

не лише можливість користування правами, а й одночасне обтяження
певними публічними обов'язками. Втім, ці обтяження діяли протягом
певного періоду часу і до того ж навіть у цей час могли бути скасовані чи
пом'якшені за наявності певних умов.
Римський громадянин мав такі права у галузі публічних правовідносин:
 право участі у зборах, зібраннях та організаціях;
 право участі у голосуванні на зборах державного значення
відповідно до свого майнового стану;
 право оскарження рішень магістратів (посадових осіб) до
народних зборів – або безпосередньо, або через трибунат;
 право обіймати посади магістратів, виконувати військові,
адміністративні, судові та інші функції відповідно до вимог закону
та традицій, що склалися у галузі забезпечення публічного
правопорядку.
Публічні обов'язки римського громадянина передбачали:
 обов'язок підлягати майновому цензу, тобто подавати відомості
для обчислення майна і прибутків;
 обов'язок мілітарної служби;
 обов'язок сплати мита при вчиненні певних юридичних дій, а
також обов'язок внесення спеціального податку, що стягувався у
разі виникнення надзвичайних державних потреб;
 обов'язок володіння (посідання) землями підкорених народів та їх
раціонального використання;
 обов'язок реалізовувати право зібрань, дотримуючись
встановлених публічними нормами правил (проводити їх у
визначених місцях, тільки у певні дні, протягом світлої частини
доби тощо).
 11

Слід взяти до уваги, що обсяг прав та обов'язків, який випливав з

римського громадянства, залежав також від релігійного становища особи та
від належності до чоловічої або жіночої статі.[4, 122 с.] У дохристиянському
Римі недодержання вимог релігії тягло осуд суспільства (turpitude) із
загальними для цієї людини санкціями та правовими наслідками (обмеження
права обіймати почесні посади тощо). Після визнання у добу імперії
християнства пануючою релігією при визначенні належності до римського
громадянства малося на увазі й обов'язкове сповідання тільки
християнського вірування. Відповідно язичники, єретики, а також ті, хто
сповідував інші релігії не могли користуватися правами римського
громадянина.
Таке саме обмежувальне тлумачення прав римського громадянства було
пов'язане зі статевою належністю особи. Жінки формально мали римське
громадянство. Проте зміст правовідносин за їхньою участю був іншим,
набагато вужчим, ніж тих, де суб'єктами були чоловіки. Жінки не
користувалися виборчими правами, не могли бути обрані магістратами.
Вони, за загальним правилом, взагалі не виконували ніяких публічних
обов'язків. Крім того, вони, за винятком жриць культу Вести, а пізніше
черниць, не підлягали відповідальності за публічні правопорушення і
злочини, не могли самі звертатися за судовим захистом. Отже, жінка, що
була римською громадянкою, була скоріше "номінальнима суб'єктом"
публічного права.
 12

ВИСНОВКИ
У Римській державі на засадах рабовласницького режиму склалася та
розвивалася дієва правова система. В історичній науці рабовласницьке
суспільство прийнято називати античним. У Римі в надзвичайно великих
темпах розвивалась і застосовувалась рабська праця і рабство стало
основою всієї системи виробництва і виробничих відносин. Саме це і
пояснює поділ античного суспільства на вільних та невільних.
На таких засадах було побудовано суспільство у Стародавньому Римі.
Громадяни Риму користувалися повним обсягом правоздатності та
дієздатності. Проте інше населення було поділено на більшу кількість класів.
Римські громадяни разом зі своїми правами мали також ряд обов’язків,
які мали виконувати для збереження свого соціального статусу. Проте навіть
вони, в окремих випадках могли бути обмежені у своїй правоздатності чи
дієздатності за наявності відповідних причин.
У республіканському римському праві жінки знаходилися під вічною
опікою: домовладики, чоловіка, найближчого родича. Наприкінці класичного
періоду було визнано, що доросла жінка, яка не перебуває під владою батька
чи чоловіка, самостійна в управлінні і має право розпоряджатися своїм
майном, але не має права приймати на себе відповідальність по чужих
боргах.
Проте, з розвитком економічних відносин та процесом перетворення
Римської общини на велику світову державу правоздітність окремих вільних
груп населення почала згладжуватися. Але величезна прірва між рабами та
вільними зберігалася.
 13

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Орач Є. М., Тищик Б. Й. Римське приватне право: Підруч. для студ.
вищ. навч. закл., 2012. 392 с.
2. Хома Н.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посіб.,
2003. 480 с.
3. Борисова В. І., Баранова Л. М., Домашенко М. В. та ін. Основи
римського приватного права: Підручник, 2008. 224 с.
4. Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн: Право, 1999. 416
с.
5. Макарчик В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн:
Навч. посiбник, 2007. 624 с.
6. Глиняний В.П. Історія держави і права зарубіжних країн : Навч. посіб. /
5-те вид., 2005. 768 с.
7. Тищик Б. Й. Держава і право Стародавнього Риму: 1998.