Українська педагогічна наука ХХ – початку ХХІ

століття

ПЛАН

1. Становлення і розвиток української педагогіки у першій чверті ХХ.

2. Педагогічна система С. Ф. Русової.
3. Виховний ідеал в педагогіці Г.Г. Ващенка.
4. Розвиток української радянської педагогіки П.П.Блонським та
А.С.Макаренком.
5. Педагогічна діяльність і літературно-педагогічна спадщина В.О.
Сухомлинського.
6. Основні напрямки педагогічних досліджень в Україні кінця ХХ – початку
ХХІ століття.
 ЛІТЕРАТУРА

Макаренко А. С. Методика організації виховного процесу. Твори.– Т. 5. – С.

9– 97;

Сухомлинський В. О. Серце віддаю дітям. Вибрані твори в 5-ти т. – Т. 3. –

К., 1976.

Ващенко Г.Г. Виховний ідеал

Русова С.Ф.

Блонський П.П.
 1.Становлення і розвиток української педагогіки у
першій чверті ХХ.

В період української революції 1917–1919 pp. сформувалась і виросла

чудова плеяда організаторів освітньої справи та педагогів-теоретиків. В
цьому ряду можна, перш за все, виділити М. С. Грушевського – перший
голова Української Центральної Ради, І. М. Стешенка – перший міністр
народної освіти У HP, І. Огієнка – міністр освіти за часів Директорії, С. Ф.
Русову – голова Центрального Бюро Всеукраїнської Вчительської Спілки
тощо.
 Михайло Сергійович Грушевський (1866–
1934) видатний громадський діяч, відомий вчений,
історик. Значну частину освітніх питань у своїх
статтях розглядає М. Грушевський не в історичному
аспекті, а в освітленні їх сучасного стану та бажаних
перспектив у майбутньому. Він не тільки студіював
історію, але й творив її. І яких тільки освітніх справ не
порушував М. Грушевський у своїх статтях на поточні
теми: для нього однаково важливі були справи й вищої
освіти, середньої і народної школи, і вся широка
ділянка позашкільної освіти. .
 Ще 1911 p. M. Грушевський піднімав голос у справі утворення Української
Академії Наук, вказуючи на те, що «Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові та
члени його чесно і солідно зробили все для того, щоб цю справу піднести поважно й
енергійно». Дуже ґрунтовно обговорює М. Грушевський справу заснування
українських кафедр при університетах, справедливо вказуючи, що доки якась мова не
доступила до вищої школи, доки вона не служить органом викладів університетських
чи інших вищих шкіл, доки вона не стала знаряддям наукової роботи у викладі й у
книжці, доти народ, що говорить тією мовою, буде чути себе на становищі «нижчої»
народності.
У боротьбі за українську середню школу в Галичині М. Грушевський перший
підняв голос за те, щоб організувати приватні українські гімназії, а не вичікувати
здобуття української гімназії з ласки галицького сейму.
М. Грушевський із особливим запалом та впертістю закликав українське
громадянство добиватись того, щоб у народних школах навчання йшло українською
мовою, щоб скрізь поширювати українську газету й книжку («Про українську мову й
українську школу»). Він не тільки словом відкликався на поточні події, а також і
ділом.
 М. Грушевський досліджує згубні результати чужомовного навчання –
неграмотність і денаціоналізацію, доводив , що українська мова має давні і глибокі
корені, що ніякої ”общеруської” мови не існує, що змішування елементів двох мов
може викликати чимало непорозумінь.
Квінтесенцією педагогічних поглядів вченого слід вважати наступні
переконання:
- школа і освіта здійснюються на засадах традицій національної культури рідною
мовою;
- національна самосвідомість повинна бути домінуючою у вихованні моральності;
- школа, освіта і педагогічна наука в суверенній і незалежній державі мусять бути
незалежними від будь-якого чужинського впливу;
- першооснова громадянського виховання є історія рідного краю.
Видатним організатором народної освіти був Іван
Матвійович Стешенко (1873 –1918), перший
міністр народної освіти УНР. З перших днів
революції Стешенко взявся за створення національної
школи в Україні. 4 серпня 1917 p. I. M. Стешенко на
запрошення Центральної Ради очолює Генеральний
секретаріат освіти України.
У цей час Іван Матвійович написав статтю «Про
українську національну школу», в якій гостро
виступив проти такого стану, коли корінне населення
не має своєї рідної школи. Він переконує в
необхідності національних шкіл інших національних
груп, що проживають в Україні.
 Спираючись на підтримку Центральної Ради, бере активну участь у проведенні
першого Всеукраїнського вчительського з’їзду (5–6 квітня 1917 p.), який прийняв
рішення про утворення Всеукраїнської вчительської спілки. Став організатором II
Всеукраїнського вчительського з’їзду (10–12 серпня 1917 p.), Всеукраїнського
вчительського професійного з’їзду (13–15 серпня) та наради в справі організації
народної освіти в Україні (15–20 грудня 1919 р.), на яких був вироблений і схвалений
план національної освіти, організації українського вчительства, поліпшення підготовки
і матеріально-побутових умов педагогічних працівників. І.М. Стешенко стояв на тому,
аби всі народності, котрі проживають в Україні, знали її мову, літературу, географію та
історію. Генеральний секретаріат освіти накреслює широку програму національного
виховання, основні положення якої викладені в брошурі «Поміч учителю в справі
національного виховання». У ній давалися рекомендації педагогічним радам, як серед
учнів організувати гуртки, українські бібліотеки, театральні вистави, літературно-
вокальні вечори, лекції, подорожі, екскурсії, товариства, спілки учнів та ін.
С. Русова писала: ”Ніхто з наступних міністрів освіти на Україні не ставив
так рішуче питання української освіти і справа ця від їх постійного вагання і
нерішучості багато програла”.
 Іван Іванович Огієнко (1882-1972) -
просвітитель, видавець, вчений, міністр освіти УНР за
часів Директорії, ректор Кам’янець-Подільського
університету, автор ряду наукових праць. Основою
педагогічного світобачення Івана Огієнка є духовна
триєдність Мови – Народу –Церкви, об’єднаних
ідеєю державності України.
Духовна соборність виражає основну мету виховання,
що ґрунтується на таких складниках педагогічного
впливу: родинного, соціального та природного
оточення, сукупності історичних чинників; таланту
особистості, дарованого Богом тощо. Провідна ж роль
у формуванні національної мови і національної
церкви, за Огієнком, належить Біблії.
 Розроблена І.Огієнком педагогічна концепція відродження національної
школи включала такі положення:
1. Державна українська школа повинна бути єдиною щодо доступності навчання.
2. Головна мета школи – виховання патріотів, достойних громадян України.
3. Активна українізація навчального процесу всіх типів навчальних закладів.
4. Виховання національно свідомих кадрів учителів.
У центрі виховної системи І. Огієнка лежить виховання історією, тобто
фактами про виникнення, становлення і розвиток свого народу, нації, держави. Аналіз
таких явищ, як життя козацтва, братств, стану культури, освіти в різні періоди життя
народу поглиблює духовність, сприяє розвитку національної самосвідомості учнів.
Не меншого значення надавав Огієнко вихованню звичаями та обрядами,
прилученню молоді до сприйняття фольклору як могутнього засобу впливу на
особистість. Особливо наголошував на виховному значенні народного мистецтва,
рідного побуту (вишивка, рушники, писанки, українські страви). Таким чином, Огієнко
розробляв проблеми народної педагогіки.
”Вчимося рідної мови. Нариси про мову вкраїнську”, ”Український правописи, його
історія і закони”, ”Рідна мова в українській школі”, “Рідне писання” та інші),
 Із розвитком Радянської влади в Україні починається формування науково-
педагогічних центрів, які на громадських засадах розробляють основи так званої
соціалістичної педагогіки. Актуальні питання шкільної практики вимагали від
педагогічної науки теоретично обґрунтованих рішень багатьох важливих проблем
навчання і виховання. При цьому варто відзначити, що формування української
педагогічної науки відбувалось під сильним ідеологічним більшовицьким тиском, в
гострій ідейній боротьбі.
Перед Наркомосом України більшовицьким ЦК КП(б)У були поставлені
завдання марксистської розробки навчальних програм, посилення боротьби
проти спотворення політики партії в галузі освіти, антипролетарської ідеології,
розробки комплексу проблем ідейно-політичного характеру, зміцнення ідейних
позицій педагогіки на базі марксистсько-ленінського вчення про роль школи в
соціалістичному суспільстві і її місце в системі комуністичного виховання тощо.
Марксизм-ленінізм, доведений в часи Сталіна до абсолюту, не допускав двоїстого
розуміння і трактування тих чи інших проблем, виступав як істина в останній
інстанції, не міг миритися з іншими підходами і поглядами.
 Це добре усвідомлювали педагоги-теоретики. Педагогіку вони називали
наукою партійною і політичною. В курсі педагогіки за ред. Каїрова сказано:
«Радянська педагогіка, як марксистська наука про дітей і їхнє виховання
називається партійною наукою, бо вона засновується на вченні Маркса,
Енгельса, Леніна, Сталіна. Вона виконує завдання, що його поставила ВКП(б),
виховати покоління, здібне остаточно встановити комунізм». У 20-х роках на
Україні почали свою науково-педагогічну діяльність такі педагоги-вчені, як I. П.
Соколянський, С. Х.Чавдаров, О. М. Астряб, М. Ф. Даденков, Г. С. Костюк,
С. А. Ананьїн, Я. Є. Мамонтов, Г. Є. Жураківський, педагоги-адміністратори,
організатори народної освіти М. Скрипник, Я. Ряппо, М. Зотов, В. Арнаутов.
У перших планах організації Академії наук України в її складі
передбачалося і відділення педагогіки, однак воно так і не було створено. Перші
ж наукові педагогічні структури з’явилися на Україні на початку 20-х років. Це
були кафедри педагогіки, що існували або як складові частини інститутів
народної освіти з підготовки вчительських кадрів, або як окремі наукові
установи.
 Видатні українські вчені-педагоги 1920-30-х років

Чавдаров Сава Соколянський Іван Астряб Олександр Даденков Микола

Христофорович Олександрович Матвійович Федорович
(1892-1962) (1889-1960) (1879-1962) (1885 -1955)
Костюк Григорій Мамонтов Яків Жураківський
Силович Андрійович Геннадій Євгенович
(1899-1982) (1828 – 1940) (1894 – 1955)
 Очільники Народного Комісаріату освіти України 1920-30-х років

Гринько Григорій Шумський Скрипник Микола Ряппо Ян

Федорович ОлександрЯкович Олексійович Петрович
(1890 - 1938) (1890 - 1946) (1872 – 1933) (1880 – 1958)
 У 1925 р. кафедра педагогіки Академії наук України була реорганізована у
науково-педагогічне товариство, основні завдання якого визначались так:
а) сприяти вивченню теоретичних і практичних проблем педагогіки, особливо
пов’язаних з черговим завданням культурного будівництва в Україні;
б) сприяти розвиткові педагогіки як науки;
в) розповсюджувати педагогічні знання;
г) об’єднувати педагогів-теоретиків і практиків для більшого успіху їх роботи на
педагогічній ниві.
У жовтні 1926 р. на базі науково-дослідної кафедри педагогіки Харківського
інституту народної освіти і Харківської станції управління соціального виховання
Наркомосу України відкривається Український науково-дослідний інститут
педагогіки (УНДІП) як основний центр наукових досліджень з педагогіки та освіти.
Найважливішими завданнями УНДІПу були: підготовка підручників і посібників з
педагогічних наук; розробка навчальних програм, підручників і посібників з різних
предметів загальноосвітньої школи; поширення досягнень педагогічної науки серед
працівників народної освіти і населення; вивчення, узагальнення і впровадження
досвіду роботи кращих учителів, передових шкіл, дошкільних та позашкільних
дитячих закладів тощо.
 У Наркомосі України було організовано Державний науково-методичний
кабінет, а в губернських відділах народної освіти – методичні кабінети. Всією
науково-дослідною роботою в системі Наркомосу керувало управління «Укрнаука».
У 20-х роках була проведена значна робота по розвитку педагогічної науки в Україні.
Серед основних проблем педагогіки, які досліджувались:
1. Проблема взаємовідносин школи і суспільства:
а) завдання школи як соціальної інституції;
б) школа і економіка;
в) освіта і класова боротьба;
г) школа і підготовка до життя.
2. Проблема політехнічної освіти і її зв’язок із загальною і професійною
освітою.
3. Проблеми дидактики:
а) теоретична і практична робота по визначенню змісту освіти;
б) проблема співвідношення науки і навчального предмету;
в) проблема відбору навчального матеріалу, зв’язок його з життям;
г) проблема організаційних форм учбового процесу і методів навчання;
д) подолання другорічництва.
4. Проблеми виховання:
а) особистість і колектив;
б) проблеми дитячого самоврядування;
в) атеїстичне виховання;
г) проблеми комуністичного виховання (формування пролетарського
інтернаціоналізму, соціалістичного патріотизму, колективізму, соціалістичного
ставлення до праці, комуністичних суспільних відносин тощо);
д) проблеми дитячого і юнацького комуністичного руху; є) загальність художнього
виховання.
Велику роль в розвитку педагогічної науки в Україні відіграла педагогічна
дискусія 1929– 1930 pp., в центрі якої стояли такі питання, як предмет педагогіки, її
завдання і межі; педагогічний процес в школі; роль середовища і спадковості у
вихованні; форми і методи навчання; трудове виховання і політехнічне навчання;
педагогіка, педологія, психологія і рефлексологія тощо. В кінці 30-х років
з’являються серйозні дослідження українських педагогів: «Методика викладання
української мови» С. X. Чавдарова (1939), «Педагогіка» за його ж редакцією (1940),
«Психологія» Г.С.Костюка (1939).
1. Педагогічна система С.Ф. Русової

Вона не була українкою за походженням та

стала українкою по духу й все життя присвятила
Україні та її народу.
У 1871 р. в свої 15 літ разом із старшою
сестрою Марією створила перший у Києві
фребелівський дитячий садок для простого люду з
українською мовою навчання. Київська Громада,
Одеська українська Громада, Харківське товариство
грамотності, голова Національного комітету
вчителів, прилюдні читання, таємні школи. А з 1909
р.– викладач і професор на Вищих Жіночих Курсах у
Фребелівському педінституті в Києві. При цьому
варто відзначити, що більшість справ вела вона на
громадських засадах.
 Софія Русова – член Української Центральної Ради. Очолювала департамент
дошкільної та позашкільної освіти, очолювала Центральне Бюро Всеукраїнської
Учительської Спілки, З 1920 р.– професор Кам’янець-Подільського університету. З
1922 – в еміграції, з 1923 – у Празі. Активно працює над концепцією української
національної школи. Видатний діяч національно-визвольного руху, письменник,
літературознавець, перекладач, автор багатьох досліджень і книг з педагогіки, історії
освіти, порівняльної педагогіки, співробітник численних журналів і передусім великий
патріот України – далеко не повний перелік штрихів до портрету Софії Русової.
З 1937 р. до кінця життя Софія Русова – почесний Голова Всесвітнього Союзу
Українок.
Русова автор праць: «Дошкільне виховання», «Єдина діяльна (трудова) школа»,
«Дидактика», «Сучасні течії в новій педагогіці», «Моральні завдання сучасної школи»,
«Націоналізація школи», «Націоналізація позашкільної освіти у різних народностей
Росії», «Теорія і практика дошкільного виховання», «Географія Європи», «Географія
позаєвропейських країн», «Дошкільне виховання», «Нові методи дошкільного
виховання», «Націоналізація дошкільного виховання», «Український буквар».
 Стрижневими ідеями філософсько-соціальних і педагогічних поглядів С. Ф.
Русової стали гуманізм, демократизм, відродження і утвердження високих
духовних цінностей українського народу, його культури, національної школи,
системи освіти. Вони формувалися на основі глибокого вивчення і критичного
осмислення праць видатних представників української, російської, європейської і
світової філософської, соціальної і педагогічної думки, а також у результаті
жертовної педагогічної і громадської діяльності.
Будучи глибоко переконаною в тому, що відродження високої духовності
українського народу буде дійовим і ефективним, коли його розпочинати з
найменших громадян держави, С. Русова велику увагу зосередила на проблемах
освіти, навчання і виховання саме дошкільнят та молодших школярів
Ось на цьому вдячному ґрунті гуманізму й українського національного
альтруїзму і започаткувалася система національної педагогіки Софії Русової –
система, яка за пристрасністю відстоювання ідеї національної школи не має аналогів
у світовій педагогіці. Софія Русова твердо стояла на тому, що школа, виховання в
ній, успішно можуть здійснюватись лише за умови, коли ця школа, це виховання
будуть національними, народними.
 Ядром педагогічної концепції С. Русової є принцип народності, сутність
якого полягає в тому, що все виховання, всі ступені школи – від дитсадка до
університету – повинні бути пронизані національною ідеєю, національним
духом. Вона писала: ”Грунтом для виховання кожного народу є культ своєї нації
і Батьківщини, бо кожна нація може тим більше бути корисною для Всесвіту,
оскільки інтенсивно вона можен реалізувати свої власні етнічні вартості”.
Виховний ідеал С. Русової – це виховання гармонійно розвиненої людини
на засадах любові і пошани до кращих національних традицій, що передбачає:
а) ідею верховенства рідної мови у вихованні особистості;
б) ідею пріоритетності народно-виховних засобів як таких, що найбільше
відповідають національній вдачі української дитини;
в) ідея об’єднання зусиль церкви і школи на благородній основі
загальнолюдських цінностей;
г) ідея апостольської місії учителів у формуванні виховного ідеалу.
 У низці своїх праць С. Русова розробляє концепцію української національної
школи. Школа, на її думку, має стати:
- школою рідної мови, українською не лише за мовою викладання, але й за духом,
змістом і формою;
- громадською, як колись були братські школи;
- гуманною і демократичною школою;
- безстановою і дешевою;
- школою праці і естетичного розвитку;
- веселою і правдивою;
- школою спільного виховання;
- школою-лабораторією з вивчення рідного села чи міста,;
- школою товариської допомоги;
- різноманітною за змістом, формою, організацією навчання і виховання;
- світською, викладання закону Божого в школі немає бути обов’язковим;
- самоврядною.
 Говорячи про реформування школи, Русова підкреслює: школа має змінити не
тільки мову, але ввесь свій дух, свій уклад; з цією метою вчителі повинні знайомитися
з зарубіжною педагогікою і досвідом і врешті, в основу навчання повинен кластися
принцип самодіяльності учнів. Стара школа, заявляє С. Русова, виховувала затурканих
рабів, нова – повинна дати нам вільних громадян з власною позицією і з бажанням
працювати. Власні спостереження дитини, гра, драматизація, екскурсії, а наприкінці –
веселий, бадьорий характер нової школи – ось що радить Русова. Нова школа, на
думку Русової, повинна з пасивної, нерухомої перетворитися на активну, чинну –
трудову школу, засновану на людському інтересі, зробити по своєму творчому
нахилу всякий матеріал.
Русова заявила: «Першим кроком демократизації народної освіти повинна бути
її націоналізація, оскільки лише націоналізуючи народну освіту, можна ввести її в
свідомість народів».
 1. Виховний ідеал в педагогіці Г.Г. Ващенка

Навчався в Московській богословській Акад

однак розчарувавшись, він відмовляється стати священи
В кінці 1917 р. прибуває в Полтаву на посаду викла
учительського інституту, а водночас займає посаду дирек
учительської семінарії на Шведській Могилі. У 1918
Полтаві створено Український університет, в я
Г.Ващенко стає доцентом-викладачем. З 1927 р.
професором і керівником кафедри педагогіки педагогіч
інституту. Тут пише працю «Загальні методи навчання»
стала підручником для педагогічних інституті,
кваліфікувалась як вияв буржуазного націоналізму, виз
шкідливою, заборонена і вилучена з ужитку. До 194
працював в Сталінградському педагогічному інститу
потім повернувся до Полтави і відновив працю керів
1878-1967
аспірантської групи, а також очолив кафедру педагогіки.
 Метою життя професора Ващенка було створення української національної
педагогіки. Г.Ващенко в основу системи освіти в самостійній Україні ставить
поборювання залишків більшовицької системи, Численні арешти і знищування
багатьох українських педагогів, включно з тими, що «вірою і правдою» служили
режимові, є показовим доказом цього твердження.
Професор Г.Ващенко пропонує прийняти таку структуру для системи освіти
у вільній Україні:
1. Переддошкільне і дошкільне виховання: материнський догляд або ясла (до трьох
років), дитячий садок (від трьох до шести років).
2. Початкова школа (від 6 до 14 років).
3. Середня школа: класична гімназія, реальна школа, середні технічні школи,
учительська семінарія, середня агрономічна школа, середня медична школа (від 14
до 18 років).
4. Висока школа: університет, високі технічні школи, педагогічний інститут,
академія мистецтва, консерваторія, військова академія (від 18 до 22– 23 років).
5. Позашкільна освіта.
6. Науково-дослідні установи: академія наук, академія педагогічних наук.
 У своїй праці «Проект системи освіти в самостійній Україні» Г.Ващенко
наприкінці пише: «Обов’язком українців є підготовка не тільки до збройної
боротьби з ворогами народу, а й до розбудови національної культури, а коли
прийде справа до мирного будівництва в Україні, наш народ виявить повну
непідготованість і це кінець-кінцем може призвести до того, що нами знову
опанують якісь спритні чужинці. З цих міркувань я й подаю свій проект
системи освіти, який має бути, так би мовити, вихідною точкою в розбудові її і
предметом дискусій».
Для повного виховного процесу мусить бути міцний зв’язок між школою
і родиною, а також між школою, родиною і виховними молодіжними
організаціями, які можуть мати великий доповнювальний вплив на виховання
волі і характеру та патріотизм. Релігійне виховання і церква мають утвердити
в молоді тверді моральні закони, без яких суспільство піддається розкладові.
 Г. Ващенко розробляв концепцію виховного ідеалу. Традиційний ідеал
людини – це не вишивана сорочка, яку можна скинути і все ж залишитись
українцем.. Ідеал людини – це те найкраще, що створив народ у розумінні
властивостей людської особистості. Ідеал людини – це ідеал українського
патріота, що об’єднував у собі тверду віру в Бога, відданість церкві і жертовну
любов до Батьківщини.
Для українця найцінніше – воля, незалежність в житті особистому,
родинному й господарському (оженившись, відділяється від батьків; українець –
індивідуаліст, який, на жаль, може перетворюватись на егоїста – ”моя хата з
краю”), працелюбність, любов до своєї землі, високий естетизм, заглибленість у
власний внутрішній світ, гостинність, правдивість, релігійність, альтруїзм,
дисциплінованість, пошана до старших тощо. Педагогічна система кожного
народу має свій тип досконалої людини: ”У народів Кавказу – джигіт, в
англійців – джентльмен, у росіян – добрий молодець. В українській народній
педагогіці, починаючи з ХУ ст., ідеал довершеної людини репрезентується
образом українського козака. Бути козаком – велика честь для українця”.
 В основу виховання української молоді професор Г.Ващенко ставить
загальнолюдські і національні вартості, виплекані упродовж віків. До цих
вартостей належить моральний закон творення добра і боротьби зі злом, шукання
правди і побудова справедливого ладу, що спираються на плеканні любові і краси.
Ці вселюдські вартості випливають з важливого джерела, яким для нас є
християнська релігія.
Побудований на цій основі світогляд людини веде її на шлях служіння
подвійній високій меті: Богові і своїй нації; Богові як абсолютній Правді, Красі,
Справедливості й Любові, і нації як реальній земній спільноті, в якій ці абсолютні
вартості мають знайти своє втілення. Звідси ідеал служби Богові і Україні, який
професор Г.Ващенко пропонує для виховання української молоді. Цим ідеалом є
християнський виховний ідеал. Саме поняття виховного ідеалу розглядається як
образ ідеальної людини, на котрий має орієнтуватися педагог, виховуючи молоде
покоління.
 Професор Г. Ващенко будує виховний ідеал української людини на двох
головних принципах: християнській моралі і українській духовності. Таким
традиційним ідеалом є той ідеал, що витримав пробу історії, найбільш відповідає
психології народу та його призначенню, увійшов у психіку народних мас,
відроджений у народній творчості і в творах кращих митців і письменників, що
стали духовними провідниками свого народу. Традиційною в Україні є українська
гостинність, замилування до краси і мистецької творчості, до музики, співу,
танців. До традицій належить також побут з його вірністю в коханні,
статевою поздержливістю і здоровим сімейним життям. Ці риси в останньому
періоді зазнали великого ушкодження, але їх треба відновити для оздоровлення
нації, і це може зробити добре поставлена виховна система, бо без здорової родини,
що є основною клітиною суспільства, не може бути здорової нації.
Позитивні риси слід культивувати, а негативні – долати. На жаль, в українського
народу є й невартісні традиції: заздрісність,:взаємні внутрішні чвари, підступність;
пияцтво. пихатість, надмірна амбіційність; повільність в думках і діях;
байдужість до чужих проблем; індивідуалізм тощо.
4. Розвиток української радянської педагогіки П.П.
Блонським та А.С. Макаренком
Павло Петрович Блонський (1884– 1941).
Народився в м. Києві 26 травня 1884 р. Закінчив
другу Київську гімназію і історико-філологічний
факультет Київського університету.
1908 – 1913 – період учнівства. Блонський
викладач педагогіки Московського університету,
активно вивчає зарубіжну і вітчизняну класичну
педагогіку.
1914 – 1916 – період просвітительства. Блонський
часто виступає в педагогічній пресі з аналізом
цілого ряду теоретичних проблем педагогіки, пише
одну з перших своїх праць «Аксіоми педагогічного
дилетантизму».
1917 – 1921 – період трудової школи. Блонський, далекий від ідей марксизму,
більшовизму, тим не менше продовжує працювати професором Московського
університету, а потім ректором Академії соціального виховання. Пише одну з
основних своїх праць «Трудова школа».
1922 – 1924 – період роботи в Державній Вченій Раді Наркомосу. Один з авторів
комплексних програм, студійної форми навчання. Пише теоретичну працю «Курс
педагогіки» та підручник для початкового навчання «Красная зорька».
1924 – 1928 – педологічний період. Блонський поруч з Виготським є теоретиком
педології.. Але, побачивши, що на місцях педологія спотворюється, поступово
відходить від педологічних досліджень.
1928 – 1941 – психологічний період. Блонський активно працює над проблемами
загальної, вікової та педагогічної психології, пише ряд теоретичних праць, серед
яких «Нариси дитячої сексуальності» – перша робота з даної проблематики.
 У «Курсі педагогіки» Блонський обстоює самостійність педагогіки як
науки, яка в той же час тісно пов’язана з філософією. Педагогічна теорія, твердив
Блонський, повинна володіти всіма характеристиками наукового знання:
концептуальністю, строгим понятійним апаратом, чітко розробленими
методами педагогічного дослідження. Педагогіка повинна мати засоби власного
наукового описання і пояснення педагогічних явищ. «Для педагогіки вже настав час
з проповіді, що часто містить в собі багато риторики і декламації, стати наукою,
подібною іншим наукам».
Серед методів педагогічних досліджень Блонський розробляє:
– опитування, анкетний метод, тестування, тривале спостереження, статистичний
метод.
Наполягаючи на тому, щоб педагогіка спиралася на останні досягнення
суспільних і природничих наук, Блонський ставив питання про роль спадковості у
формуванні людської особистості. Визначаючи за спадковістю один з факторів
розвитку людини, він відводить вирішальну роль у формуванні особистості
вихованню.
 Ідеалом виховання, в розумінні Блонського, повинна стати людина, у якій
поєднувалися б глибокі знання про природу і суспільство, здоров’я, уміння
пізнавати і перетворювати дійсність, моральна чистота і багатство естетичних
почуттів.
Завдання школи – навчити жити. Жити – це значить пізнавати дійсність
і перетворювати її. «В народній школі дитина повинна, перш за все, не навчатися
теоретичним знанням, але вчитися жити». Школа повинна створити
раціональну організацію життя дитини.
Являючись активною істотою, дитина, говорив Блонський, нудьгує від
безділля, нерухомості і пасивного споглядання. За своєю природою вона шукає
заняття. їй треба надати допомогу в знаходженні матеріалу для самостійної
роботи, щоб ця вічна тяга не залишалась без застосування. «Ось чому замість
антипсихологічної школи активного учителя і пасивно уважних дітей
створюється трудова школа активних дітей і уважного учителя». Така школа
зуміє озброїти дитину умінням науково працювати, виховати активного
перетворювача природи і суспільства
 Навіть найкраща школа, відмічав Блонський, не може дати стільки
знань, скільки потрібно для життя. Тому головне завдання школи -– виробити
у дітей бажання і уміння набувати знання на протязі всього життя.
Школа, за його словами, не в змозі дати учневі такий багаж знань, який
позбавив би його від необхідності дальшого їх придбання. Людина не в силах
зберегти в пам’яті повністю знання, які набула під час навчання. Ось чому
одним із завдань школи є озброєння учнів уміннями і навичками самоосвіти.
Освіта, говорив Блонський, це такий процес, який вимагає активного
ставлення до себе, і краще не «отримувати», а «будувати», «робити свою
освіту». Викликають інтерес його висловлювання про стимулювання
активності і самостійності на основі інтересу до навчання і про організацію
активної самостійної діяльності, що розвиває пізнавальні здібності. Таким
чином, народна школа – місце раціональної організації самовиховання
творця нового життя. «Учитель лише співробітник, помічник і керівник
дитини у власній роботі дитини».
 Трудова школа II ступеня в її ідеальному вигляді є органічне поєднання
роботи в майстерні із заняттями і дозвіллям в будинку юнацтва, де час
розподіляється на дві частини: наукові роботи, пов’язані з осмислюванням
продуктивної праці, і спортивно-естетичні заняття (спортивні секції і
різноманітні художні студії, де в кожній учень перебуває десь до півроку і
переходить в іншу). Приблизну схему розподілу часу між майстернею, науковими
заняттями, літературно-художніми студіями і спортом Блонський дає таку: 4:2:1:1. Що
до організації наукових занять, то її слід, на думку Блонського, представити у вигляді
певних наукових студій: фізико-математична, біологічна, соціально-історична,
літературно-філософська і філософсько-географічна.
П. П. Блонський – прихильник активних методів навчання, що забезпечують
високу якість знань. Одним з активних методів він вважав «дослідницький метод»,
який включав у себе: дитячий експеримент, систематичні спостереження. Велику
увагу Блонський рекомендував приділяти організації екскурсій. Вони мали
пізнавальне значення і разом з тим задовольняли потребу дітей в русі (с/г виставка, по
вулицях, в природу тощо).
 П. П. Блонський накреслив розгорнуту програму боротьби з шкільною
неуспішністю. «Треба слабкого учня з самого початку поставити в сприятливі
умови. Сьогодні школа розвинутих грамотних дітей і нерозвинутих неграмотних
поміщає в один і той же клас. Ми вважаємо це неправильним. Розвинеш
забивають нерозвинутих. Учителю важко працювати в такій рясній групі. Він
мимоволі ставить до слабких високі вимоги. Неграмотні звикають з перших же
кроків у школи бути останніми людьми свого колективу. Товариші ставляться до
них зневажливо. Ми вважаємо все це дуже шкідливим. Поставити слабкого в
одні умови з сильним – значить створювати нерівність».
Особливий інтерес становлять думки Блонського про створення для
слаборозвинених учнів окремих класів, про виділення для роботи в таких класах
кращих учителів школи, про використання науково-обґрунтованих методів і
посібників: «Словом, ми індивідуалізуємо їх навчання». Зрозуміло, в сільській
школі це зробити неможливо. Але взяти цих дітей на облік, дати їм більш
сприятливі умови – можна в кожній школі.
 Мета трудового виховання, за Блонським, розвиток в дитині «уміння
створювати з речей і явищ природи предмети, корисні для людства». Метод
трудового виховання – «планомірно організоване вправляння дитини в трудовій
діяльності». Сенс трудового виховання – «виховання сильної людини, що володіє
знаряддями панування над природою і підпорядкову є її потребам людства».
Велике значення надавав П. П. Блонський політехнічній підготовці
школярів, яка повинна складатися з таких елементів:
1) знайомства з основними знаряддями і прийомами ручної праці;
2) розуміння у зв’язку з елементарними знаннями з фізики, машинознавства і
хімії, в основному, як працює машина, і оволодіння основними навичками
поводження з нею;
3) знайомство з досягненнями сучасної техніки, захоплення нею, розуміння
переваг високорозвиненої техніки, машинної праці над ручною і значення техніки
для успішного соціалістичного будівництва; знайомство з яскравими, доступними
розумінню епізодами з історії винаходів;
4) уміння раціонально працювати;
 Цінними є вказівки П. П. Блонського з приводу естетичного виховання в
школі. Його завдання він бачив у вихованні не стільки споглядача, судді
естетичних цінностей, скільки творця.
Естетичне виховання повинно виходити з естетичної потреби людини в
красі і спонукати в ній прагнення до мистецтва, виробляти звичку спілкування з
ним. В кожному предметі містяться можливості естетичного виховання:
– малювання, ліплення,
– техніка естетичної творчості,
– формування красивих, ритмічних рухів (аеробіка),
– музичне виховання,
– театральна і літературна творчість,
– організація шкільних журналів і збірників,
– естетичне сприймання дійсності.
Вчитель повинен часто, під час занять з дітьми, ставити питання: «Що красивого
ми побачили? Відтворимо його для класу, для мами, у подарунок кому-небудь!»
Дитина привчається до естетичних оцінок і звикає робити красиве.
 Серйозну увагу у формуванні особистості Блонський приділяв фізичному
вихованню. «Загальна формула фізичних вправ така: рухливі ігри для дитини, спорт
для юнака і гімнастика для дорослого». Як такі, гімнастичні вправи, на думку
Блонського, не нудні для досить розвинутого індивідууму, але не для юнака, якому
цікавий зовнішній результат його діяльності. Крім того, гімнастичні вправи дають
користь як засоби загального фізичного розвитку.
У школі II-го ступеня гімнастика може існувати лише в одній з трьох форм.
1. Спеціальні гімнастичні вправи як засіб спортивного тренування (це основне).
2. Спеціальні гімнастичні вправи, що мають на меті знищити шкідливий гігієнічно-
ортопедичний вплив даного виду промислової праці на організм підлітка.
3. Лікувальна гімнастика.
Із видів спорту Блонський рекомендує надати перевагу: ходьбі, бігу простому і з
перешкодами, стрибкам в довжину і висоту, лазанню, м’ячу, плаванню, греблі,
ковзанам, боротьбі, лижам. А також: більярд і шахи – повчальні види нерухливого
спорту.
Блонського дратувало, що в багатьох школах діти не вміють сидіти, ходити так,
щоб не штовхатися, не збиватися на купу, не вміють слухати розпоряджень.
 Цінним вкладом у вітчизняну педагогіку і психологію є розробка Блонським
питань статевого розвитку і статевого виховання дітей і підлітків. Аналізуючи
переживання хлопчиків і дівчаток різного віку, Блонський показує, що при
нормальних умовах статевий потяг пробуджується лише в період статевого
дозрівання. Якщо ж середовище передчасно еротизує дитину, статевий потяг пробуд-
жується раніше статевого дозрівання, що негативно позначається на сексуальному
розвитку особистості.
Основними засобами статевого виховання Блонський вважав:
1) усунення всього, що подразнює нервові центри (тертя, зуд, теплові подразники,
сексуально збуджуючі картини, порнографія);
2) розвиток моторного контролю (фізична праця, спорт);
3) розвиток соціального контролю (громадська думка, розвиток співчуття і поваги до
іншої статі);
4) розвиток розсудливого контролю (ідеологія статевої стриманості, статева гігієна);
5) концентрація уваги на інтелектуальній, суспільній чи технічній роботі;
6) сублімація;
7) боротьба із шкідливими звичками.
 Серйозну увагу приділяв П. П. Блонський підготовці вчителя. Педагог
повинен бути вихованою і освіченою людиною. «Спочатку взагалі вихована і
освічена в сучасному розумінні людина, потім педагог взагалі і, нарешті, знавець
своєї науки і її викладання». Блонський особливо наполягав на вивченні студентами
загальної психології: «Щоб бути педагогом нової школи, потрібно бути перш за все
психологом, а для цього, задовго до педагогіки, повинна панувати винятково
психологія».
Блонський, читаючи сам психологію і педагогіку, вправляв студентів в
спостереженні над мімікою, над вираженням настрою, а також в складанні
психологічних характеристик. Він давав студентам спеціальні вправи, які б сприяли
виробленню у них психологічної спостережливості. Так, в трамваях, приміських
поїздах студенти вивчали пасажирів. За виразом очей, мімікою, жестикуляцією вони
визначали емоційний стан людини, її настрій, склад характеру. Таким чином
нагромаджувались різнорідні враження, співставлялись подібні випадки і
перевірялись аналогічні стани на знайомих і близьких людях. Все це Блонський
вважав важливим для майбутніх педагогів. Такий матеріал, на його думку, допомагав
розвиватися в них таким якостям як психологічна спостережливість і прозорливість.
 Педагогіку П. П. Блонський починав читати з історії педагогіки. Виходило,
говорив він, щось на зразок курсу «Класики педагогіки». Студентам другого курсу
академія давала загальнопедагогічний розвиток. Учбовий план цього курсу на всіх
факультетах складався з таких предметів: педагогіка, дитяча гігієна, дитяча
психопатологія, біологія, істмат, мова.
Третій рік навчання в академії будувався на вивченні питань, тісно пов’язаних
з обраною спеціальністю. Студенти вивчали науки свого профілю і проходили
відповідну педагогічну теорію і практику. Серйозна увага приділялась науковій
організації праці. Студентів вчили конспектувати, писати тези доповідей, плани.
В Академії були організовані студії образотворчого мистецтва, музики і
художньої мови. Тут основним було знайомство з картинами, слухання музики,
читання поетичних творів. Студія образотворчого мистецтва знайомила студентів з
різними напрямками в мистецтві. Вона прагнула навчити студента орієнтуватись в
сучасному мистецтві. Точно так само і студія музики не ставила метою прищепити
студентам навички гри на музичних інструментах. Навчити слухати і розуміти
музику, навчити музичній грамоті на основі хорового співу, головним чином
народних пісень – ось що входило у функції цієї студії.
 Значну увагу звертали в академії на педагогічну практику, якою керував
сам П. П. Блонський. Педагогічна практика була активною і обов’язковою для
всіх. «Практиці навчання можна навчити лише на практиці – таке моє
переконання». При академії були дитячий садок і маленька школа, курси брали
дітей, які чомусь не потрапили в звичайну школу, їх було небагато. В цій школі і
проходили практику студенти шкільного факультету.
На останньому курсі студент писав науково-дослідницьку роботу –
дисертацію. Тут не допомагали «педагогічна словесність» списування з книг і
загальні розмірковування. Треба було вивчати дітей. Одні студенти вивчали
дітей в класі, інші – в іграх, і домашніх умовах. Завершені дослідження
оформлялись у статті, які публікувались у збірниках.
Академія, таким чином, давала солідну для того часу загальноосвітню,
професійно-педагогічну і політехнічну підготовку. Зі стін її вийшло чимало
діячів народної освіти, відомих педагогів.
 У сузір’ї великих педагогів минулого і
сучасного зіркою першої величини є Антон
Семенович Макаренко (1888 – 1939). Видатний
педагог збагатив світову педагогіку, вніс великий
вклад в теорію виховання. Західнонімецький педагог-
макаренкознавець Отто Анвайлер, людина далеко не
комуністичного толку, у передмові до 20-томного
видання творів Макаренка у ФРН написав:
«Педагогіка XX cm. знає чотири видатні прізвища:
американець Д. Дьюї, італійка Марія Монтесоррі,
німець Георг Кершенштейнер і український педагог
Антон Макаренко. Серед них Макаренко є найбільш
читабельним у світі».
А. С. Макаренко не залишив монографії з
педагогіки, але в його педагогічних творах,
методичних працях, статтях, доповідях, лекціях
міститься певна система педагогічних поглядів,
висвітлені найважливіші проблеми педагогіки,
 ЖИТТЯ Й ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ
А.С.МАКАРЕНКА
• 1 березня 1888 року народився в м.Білопіллі
Сумського повіту Харківської губернії в
сім’ї майстра малярних справ.
• Навчання в Білопільському 2-х класовому
училищі (5 років навчання).
• 1901 р. переїзд в м. Крюків біля Кременчука.
• 1904 р. закінчив міське училище з відзнакою.
• Продовження навчання на однорічних педагогічних курсах.
Отримання звання вчителя початкових класів.
• 1 вересня 1905 р. розпочав педагогічну діяльність у Крю-
ківському 2х-класовому залізничному училищі (викладає
російську мову, літературу, малювання).
• 1911 р. переведений на посаду вчителя двокласного
залізничного училища на ст. Волинська Херсонської губернії.
• 1914 р. вступає до Полтавського учительського інституту, де
виявив інтерес до літературної творчості.
• З вересня 1916 р. по березень 1917 р. пішов у армію, але у
зв’язку з короткозорістю був звільнений.
• 15 червня 1917 р. закінчив учительський інститут; одержав
золоту медаль за випускну роботу “Криза сучасної
педагогічної науки”.
• Деякий час працює учителем зразкової школи при
Полтавському учительському інституті.
• 1917 р., грудень. Повертається до Крюкова, до овдовілої матері
і був призначений інспектором вищого початкового
залізничного училища.
• 1919 р. переїхав до Полтави.
• Завідує міським початковим училищем №2.
• 1920 р., серпень – директор семирічної трудової школи №10.
• 1920 р., вересень. Полтавський губернський відділ народної
освіти доручив організувати в с.Ковалівці (6 км від Полтави)
колонію для неповнолітніх правопорушників і завідувати нею.
• 1921 р. колонії присвоїли ім’я А.Горького.
• 1926 р. колонія зустрічає успіхами, переїзд в м.Куряж.
• 1927 р., червень. Макаренко запрошений для участі в
організації трудової комуни на околиці Харкова.
• Педагогічну й адміністративну діяльність поєднував з
літературною (“Марш 30 року”).
• 1934 р. прийнято до спілки письменників СРСР.
• 1935 р. призначення на посаду заступника відділу
трудових колоній НКВС України (м. Київ) одночасно
керує з 1936 р. колонією в Броварах (м. Київ).
• 1937 р. переїзд до Москви і займання літературною й
громадсько–педагогічною діяльністю.
• 1939 р., 1 квітня раптово помер (похований на
Новодівочому кладовищі м. Москва).
 Після закінчення Кременчуцького вищого училища з 1905 по 1914 pp.
вчителював. В 1917 році закінчив Полтавський учительський інститут. В 1920–
1927 pp. очолював трудову колонію для педагогічно занедбаних дітей, а з 1927 по
1935 – комуну їм. Дзержинського в Харкові. З 1935 р. – в НКВС України на
посаді заступника начальника управління дитячих виправних колоній. З 1937 р.
повністю переходить на літературну роботу. Дехто намагається поставити сьогодні
А. С. Макаренка поруч із Сталіним і твердить, що перший своїм вихованцям, а
другий громадянам своєї країни давали уроки педагогіки насилля, брехні і
диктату. «Макаренківщина вичерпала себе» – заявив один з педагогів епохи
перебудови Ю. Азаров. Окремі розумники намагаються провести паралелі між
колонією Горького і сучасними колоніями.
Сьогодні дехто стверджує, що Макаренко увібрав в себе найстрашніше, що
було в сталінській ідеології: нівелювання особистості, відмова від інтелігентських
традицій вітчизняної і класичної педагогіки, відмова від ідеалу гармонійно
розвинутої особистості, створення набору примітивних догм (типу: виховання для
колективу, через колектив, в колективі), відсутність інтересу до особистості,
служіння темним 1 злим силам.
 А колектив А.С.Макаренко якраз і створював для захисту особистості,
визначав дисципліну, що оберігав колектив, як свободу, захищеність від грубої сили,
неуцтва, безкультур’я» Макаренко ніколи не забував про ОСОБИСТІСТЬ. Тому він
так багато возився із своїми «пацанами». Він постійно вказував на те, що кожна
людина неповторна, своєрідна і тому невірно було б признати, що він «виховував
вузьку серію людських типів».
Нинішні критики А.С.Макаренка не беруть до уваги те, що протягом усього життя
він зазнавав більше перешкод, ніж підтримки з боку урядових інстанцій,
1. 1928 рік. VIII з’їзд комсомолу критикує систему Макаренка. Н. Крупська у
виступі на з’їзді називає її не буржуазною, не феодальною, а рабовласницькою.
2. 1928 рік. Центральне бюро дитячого комуністичного руху визнає систему
виховання в колонії ім. Горького ідеологічно шкідливою і постановило її поступово
зламати (що й було зроблено після переходу Макаренка в комуну Дзержинського).
3. 1929 рік. Наркомос України визнає макарівську систему виховання не
радянською.
4. 1933 рік. Нарком освіти України Скрипник критикує окремі статті Макаренка.
5. 1936, 1938 pp. – негативні рецензії на «Педагогічну поему»
 А. С. Макаренко болісно переживав недосконалість науки про виховання
людини, глибоко вірив у можливість створення такої «особливої науки»
педагогіки, яка з найбільшою імовірністю допомагала б педагогам виховувати
наперед задані моральні риси, повністю запобігаючи можливості педагогічного
браку. «Я хочу, щоб педагогічна теорія була справжня». «В нашій прекрасній
дійсності., є все, щоб створити нову науку – педагогіку». Взяти участь у
створенні нової педагогічної науки, не відірваної від життя, а пов’язаної з ним,
Макаренко вважав своїм відповідальним завданням, своїм правом.
А.С.Макаренко був противником догматизму в педагогіці. «Педагогіка є
одна з найдіалектичніших і рухомих наук. Таку науку не можна висидіти в
кабінетах, у відриві від практики соціального виховання, вона випливає з досвіду
мас”. Як педагог-теоретик А.С.Макаренко багато уваги приділяв тим питанням
теорії педагогіки, які були найменш розроблені і висвітлені. «Особисто мені і на
практиці прийшлось виховну мету мати головною: оскільки мені доручалось
перевиховання так званих правопорушників, переді мною ставились перш за все
завдання виховання. Ніхто навіть не ставив переді мною завдання дати освіту».
 Серед основних рис макаренківської педагогіки перш за все слід відзначити:
1) діалектичне розділення методики навчання і методики виховання. «Я
вважаю, – писав А.С.Макаренко, – що виховна галузь – галузь чистого виховання
є в деяких випадках окрема галузь, відмінна від методики викладання»;
2) єдність виховання і вивчення дітей. В педагогіці XIX – початку XX ст. часто
виходили з того, що спочатку дитину треба вивчити, а вже потім її можна
виховувати. А.С. Макаренко висуває ідею вивчення дітей в процесі їх виховання;
3) єдність виховання і життя дітей. В педагогіці пріоритетною була, та й
залишається сьогодні, теза про підготовку молоді до життя. І з неї випливала
відповідна технологія виховання. А. С. Макаренко вважав, що виховати по-
справжньому людину можна не готуючи її до майбутнього життя, а організовуючи
його, наповнюючи соціально-значущими справами;
4) поєднання навчання основам наук в загальноосвітній школі з продуктивною
промисловою працею. В закладах Макаренка поряд із загальноосвітньою школою,
технікумом і робітфаком функціонували заводи електрообладнання і фотоапаратів
(ФЕД) єдині заводи такого плану в бувшому Радянському Союзі;
5) цілковита відмова від думки, що для хорошої школи потрібні насамперед
хороші методи в стінах класу. Для хорошої школи потрібна науково організована
система всіх впливів;
6) повноцінний колектив як необхідна умова найбільш повного розвитку
здібностей і свободи особистості;
7) продумана система заходів, орієнтованих на формування свідомої дисципліни;
8) поява нових розділів теоретичної педагогіки, а саме таких, як:
а) педагогічна техніка;
б) педагогічна технологія;
в) педагогічна логіка;
г) теорія перспектив;
д) стиль і тон виховання;
є) паралельна педагогічна дія;
є) педагогіка колективного виховання
 Розробляючи вчення про цілі виховання, Макаренко виділяє ряд хибних
традицій, що склалися в педагогічній науці, породженій страхом двоякого плану: 1)
прагнення постригти всіх під один номер, втиснути людину в стандартний шаблон,
виховати вузьку серію людських типів; 2) пасивне слідування за кожним
індивідуумом. В першому випадку маємо справу з гіпертрофією стандартизації, в
другому – з гіпертрофією індивідуалізації.
Підходячи до програми особи, Макаренко зіткнувся з таким питанням: Чи ця
програма особи має бути однакова для всіх? «Що ж, я повинен вганяти кожну
індивідуальність в єдину програму, в стандарт і цього стандарту домагатися?...
Я побачив у своїй виховній роботі, що справді повинна бути й загальна програма,
«стандартна», і індивідуальний коректив до неї. У мене не виникало питання чи
повинен мій вихованець вийти сміливою людиною, чи я маю виховати боягуза. Тут я
припустив «стандарт», що кожен повинен бути сміливим, мужнім, чесним,
працьовитим. Але що робити, коли підходиш до таких ніжних особливостей
людини». Тут повинні бути індивідуальні додатки на нахили, талант і покликання
(різні гуртки, секції діяли в його закладах).
 У низці своїх праць А.Макаренко розробляє теорію дитячого колективу. Перш за все він виділяє
основні ознаки, що визначають сутність колективу? а) наявність спільної соціально-цінної мети; б) спільна
діяльність, спрямована на реалізацію цілей; в) відносини відповідальної залежності; г) наявність органів
управління і координації. Від інших об’єднань колектив, на думку А. С. Макаренка, повинен відрізнятись
контактністю: члени колективу повинні знати один одного, повинні мати один про одного особисту думку.
Макаренко розцінював ознаку контактності як суттєво важливу, без якої немає і не може бути повноцінного
колективу. В різних контекстах Макаренко називає різні цифри оптимальної кількості членів дитячого колективу
– від 400 до 1000. Але в усіх випадках критерієм залишається контактність. «Школи-гіганти слід було б
розкрупнити, щоб кожна мала своє обличчя, щоб діти були знайомі один з одним, щоб учителі впізнавали в
коридорі тих, кого вони виховують, щоб весь шкільний колектив був дружнім на шкільних святах, на
літературно-художніх вечорах, у гуртках, щоб міцніла взаємна дружба і повага у спільній творчій роботі всього-
колективу.
А. С. Макаренко запропонував єдино правильну класифікацію колективів за стадіями розвитку:
перша – колективу фактично немає і його керівник вимушений виступати в ролі своєрідного «диктатора»; друга
– виділяється актив, що бере на себе частину повноважень керівника колективу; третя – колектив повністю
склався і більшість функцій керівництва переходять до самоврядування; (четверта – кожний перебував на рівні
самовиховання).
Якщо придивитись до цих стадій, то можна побачити, що перехід колективу від однієї стадії до іншої А.С.Макаренко розглядав
разом із зміною того, ким пред’являються вимоги в розв’язанні завдань і діяльності колективу: вихователем, активом колективу чи кожним до
самого себе.
ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА КОЛЕКТИВУ А.С.МАКАРЕНКА

• На І стадії розвитку колективу педагог радив брати

на себе всі повноваження (ставити вимоги,
обов’язкові для виконання кожним).
• Для ІІ стадії характерна наявність ядра (групи дітей,
які свідомо підтримують вимоги організатора
колективу. Вимоги продовжує ставити організатор,
але вони сприймаються колективом не з таким
опором, оскільки вже підтриманий багатьма
членами колективу).
• ІІІ стадія передбачала можливість колегіального
вирішення питань демократичним способом – на
основі прийняття рішень більшістю голосів.
Вимоги до кожного ставив колектив. Реалізувалась
“педагогіка колективної дії”. Цьому переходу з ІІ
до ІІІ стадії передувала кропітка виховна робота.
Замість диктатури утворювалась диктатура
колективу. Ніхто з педагогів не мав привілеїв.
• За А.Макаренком, найвищою є IV стадія розвитку
колективу – стадія самовиховання, коли кожен
член колективу не чекає, поки йому дасть
доручення колектив чи його лідер, а сам, виходячи
з інтересів колективу, бере на себе певні обов’язки,
виконує їх та ще й сам себе контролює.
 Значну увагу Макаренко приділяв стилю і тону дитячого колективу. У
«Педагогічній поемі» він писав: «Стиль – найніжніша штука, що швидко псується.
За ним потрібно доглядати, щоденно слідкувати».
А.С.Макаренко виділяє характерні ознаки стилю дитячого колективу.
1) мажор «Постійна бадьорість, ніяких похмурих облич, ніяких кислих виразів,
постійна готовність діяти, радісний настрій, саме мажорний, веселий, бадьорий
настрій, але ніяк неістеричність.
2) почуття власної гідності. Ця впевненість у своїй власній особі випливає з
уявлення про цінність свого колективу, з гордощів за свій колектив. Приїжджого
щиро привітають, зустрінуть посмішкою, ніхто не поскаржиться, навіть якщо
вихованець ще переживає своє нещастя. Все це він робить зовсім не тому, що хоче
комусь сподобатись, а тому, що він почуває свою відповідальність за колектив,
пишається своїм колективом.
3) здатність до орієнтування. На думку А.С.Макаренка, у вихованців слід
виховувати таку здатність орієнтуватись, таку звичку відчувати, що відбувається
навколо, взнавати і визначати своє ставлення до нової особи, до сторонньої особи і
швидко встановлювати таку лінію поведінки, яка найбільш відповідала б інтересам
колективу.
4) ідея захищеності В працях і педагогічній практиці А.С.Макаренка успішно
вирішувалась проблема захищеності особистості, що сприяла встановленню
гуманних взаємин в дитячому середовищі і створювала передумови формування
потреби заступатися за людей, непримиренно ставитися до фактів грубості, егоїзму.
5) здатність до гальмування. Гальмувати себе треба на кожному кроці, і це повинно
перетворитися в звичку. Комунарія добре знає, що людина без гальма – це зіпсована
машина.
6) звичка поступатися товаришеві. Надзвичайно важливе питання стилю
колективу – це вміти наказати товаришеві і уміти товаришеві підкоритися;
7) єдність колективу. Важливою ознакою стилю і тону колективу є єдність
колективу, дружнє єднання його членів. У внутрішніх відносинах, в буденній роботі
вихованці можуть скільки завгодно «притискати» один одного, карати, але поза цими
спеціальними формами впливу вони повинні віддавати належне кожному
вихованцеві, перш за все тому, що вони члени одного колективу, захищати його перед
сторонніми, не спричинювати йому ніяких гіркот, не ганьбити його.
8) активність, яка повинна проявлятися зовсім не у невпорядкованому бізі чи криці,
а в постійній готовності до впорядкованого, ділового чи ігрового руху.
 Важливе значення в розв’язанні завдань виховання має організація колективу.
А. С.Макаренко вважав, що чим багатоваріативніша і динамічніша структура колективу,
тим багатогранніші відносини, в які вступають вихованці, тим інтенсивніше йде
формування їх особистості.
Але сама організація колективу повинна починатися з розв’язання питання про
первинний колектив. Макаренко багато думав над цим питанням, було у нього багато
різних способів організації колективу і в результаті свого досвіду Антон Семенович
прийшов до таких висновків. Первинний колектив – це колектив, у якому окремі
його члени перебувають у постійному діловому, товариському, побутовому та
ідеологічному об’єднанні.
Первинний колектив повинен мати деякі обов’язкові риси (ознаки):
– повна керованість (не повинен перевищувати 15 осіб);
– соціальна нейтральність, тобто нездатність перетворюватись в групу друзів-
приятелів з кумовськими стосунками (не повинен бути1 меншим 7 чоловік);
– антиавтономність чи нездатність жити лише своїми інтересами і відділятися від
цілого колективу;
– наступність поколінь і можливість нагромадження традицій.
 У своєму досвіді Макаренко прийшов до такої організації, коли первинний
колектив не охоплював ні класних, шкільних інтересів, ні виробничих інтересів, а
був таким осередком, у який і шкільні, і виробничі інтереси приходили від різних
груп. Таким первинним колективом в комуні ім. Дзержинського (а саме тут в 1930
р. Макаренко прийшов до такої організації) був різновіковий загін, до якого
входили і школярі різних класів, і робітники різних виробничих бригад.
Крім системи різновікових загонів в закладах Макаренка існувала система
зведених загонів, які розвинулись раніше від різновікових (до весни 1923 р. в
колонії Горького). Зведений загін завжди був загоном робочим, тимчасовим (не
більш як тиждень). Різні види роботи (с/г, по майстернях, ремонт тощо) і різна
тривалість визначали і велику різноманітність зведених загонів. Як тільки
закінчувалась робота, зведений загін переставав існувати. Незалежно від
кількості членів призначався командир загону, який відповідав за роботу.
 Важливе значення в організації колективу Макаренко надавав організації
шефства старших над молодшими, дружби молодших учнів із старшими. У
кожного старшого вихованця обов’язково був так званий «корешок». Вони
завжди були поруч. Це нерозривна пара, це молодший і старший брат, причому
старший брат міцно тримає в руках молодшого.
Розглянута організація колективу в закладах Макаренка відкривала широкі
можливості для застосування методики паралельної педагогічної дії. Сутність
методики педагогіки паралельної дії полягає не в прямому впливі на особистість,
а через первинний колектив, до якого ця особистість входить. Макаренко
виділяє відмінні ознаки п. п. д.:
1) позиція вихователя скрита від вихованця, завдяки чому вдається цілком чи
частково зняти чи запобігти опору вихователеві;
2) вихователь діє через дитячий колектив чи органи колективу в тому ж
(паралельному) напрямі;
3) всі ці взаємини і впливи здійснюються на фоні загальної діяльності,
мотивованої інтересами колективу.
 Однією з найважливіших умов розвитку дитячого колективу як
виховного, А. С. Макаренко вважав «закон руху колективу». Не може бути
допущена зупинка в розвитку колективу: «Форма буття вільного людського
колективу – рух вперед, форма смерті – зупинка» («Педагогічна поема»),
У макаренківській колонії таке явище означало неминучість початку
загнивання колективу. Сутність процесу загнивання прекрасно висловив
колоніст Бурун: «...В колонії робити нічого. Колоністів 120 чол., сили багато, а
робота тут яка: посіяв – зняв, посіяв – зняв. І поту багато виходить, і толку не
видно. Це господарство маленьке. Ще рік прожити, хлопцям нудно стане,
захочеться кращої долі...».
Цю ж думку висловив із злою іронією Макаренко, звертаючись до
Наркомосу. «Милий, дорогий, рідненький Наркомосе. Нам тут тісно і все
зроблено. Ми запсіхуємо тут через півроку. Дайте нам що-небудь велике, щоб
голова завертілась від роботи. У вас же багато всього! У вас же не тільки
принципи!».
 Макаренко вказує на необхідність будувати виховну роботу так, щоб у
вихованців неперервно росла потреба діла, творити. У зв’язку з цим дуже
важливо ставити перед дітьми чітку захоплюючу мету-перспективу. Система
перспективних ліній вносить в роботу чіткість і порядок, підтримує мажорний
тон у вихованців, розвиває творчі і організаторські здібності, ініціативу,
діловитість, дисциплінує учнів, підвищує відповідальність за справу, сприяє
виробленню серйозного ставлення до навчання і суспільно-корисної праці тощо.
Велике значення у формуванні дитячого колективу А.С. Макаренко
надавав традиціям. «Ніщо так не скріплює колектив, як традиція. Виховати
традиції, зберегти їх – надзвичайно важливе завдання виховної роботи. Школа,
в якій немає традицій, звичайно, не може бути хорошою школою, і кращі школи
– це школи, які нагромадили традиції» («Методи виховання»). Традиції
прикрашають життя дітей. Живучи за встановленими традиціями, вихованці
почувають себе в обстановці свого особливого колективного закону, гордяться
ним і намагаються його поліпшити.
 Великого значення надавав Макаренко вихованню в дітей і молоді свідомої
дисципліни. У своїй лекції «Дисципліна, режим, покарання та заохочення» Макаренко
намагається довести, що дисципліна не засіб виховання, а результат виховання.
Дисципліна є продуктом усієї суми виховного впливу, включаючи і освітній процес, і
процес політичної освіти, і процес формування характеру, і процес сутичок,
конфліктів та розв’язування конфліктів у колективі, і процес дружби і довір’я, і всього
виховного процесу.
Важливим є і тон, з яким керівництво організовує свої дисциплінарні
відносини з колективом. Це повинен бути тон серйозний, простий, рішучий, але в той
же час довірливий, прикрашений посмішкою і жартом, увагою до вихованця.
Основою дисципліни Макаренко вважав вимогу. Ні колектив, ні дисципліна не
можуть бути створені, якщо не буде вимоги до особистості, яка повинна бути
нерозривно пов’язана з повагою, бо основна форма дисципліни: «Якомога більше
вимоги до людини, якомога більше поваги до неї». Вимога, на думку А. С. Макаренка,
не може бути половинчастою. Вона повинна бути доведена до можливої межі. Не
можна пред’являти грубі вимоги, нелогічні, смішні, не пов’язані з вимогами
колективу. Повинна бути тверда, ясна, пряма, рішуча, категорична вимога.
 Засобом нагромадження правильного дисциплінарного досвіду і організації
зовнішніх рамок поведінки А.С.Макаренко вважав режим.
В своїй праці «Методика організації виховного процесу» Макаренко з
максимальною чіткістю розкриває ознаки правильного режиму:
а) доцільність. Всі форми режиму повинні мати певний смисл в очах колективу,
певну логіку. Якщо вимагається, щоб всі піднімались одночасно, то всім повинно
бути зрозумілою, для чого саме це вимагається;
б) точність. Всі правила життя і порядок дня не повинні допускати ніяких
винятків і послаблень в смислі часу і місця;
в) загальність. Режим повинен бути обов’язковим для всіх без винятку. В
кожному закладі, на думку Макаренка, повинно стати правилом: старші,
командир, бригадир, активісти підпорядковуються режиму в першу чергу, і їх
відповідальність за порушення режиму повинна бути підвищена;
г) визначеність. Режим не може зберігатись, якщо він не обґрунтований, не
регламентований точними правилами і розподілом відповідальності. При цьому не
слід таку визначеність вносити при допомозі складання великих інструкцій і
положень.
 У загальній системі педагогічних ідей і новаторської практики
А. С. Макаренка в галузі виховання свідомої дисципліни одним з найважливіших
питань є питання про покарання і заохочення.
А.С.Макаренко ставить питання про сутність покарання. Покарання – це
ряд примусових засобів, які доводиться застосовувати по відношенню до тієї
особи, яка перебуває в стані конфлікту з оточуючими з метою ліквідації цього
конфлікту.
Макаренко виступав проти пустої і шкідливої формули «Покарання
виховує раба». Рабів виховує якраз не покарання, а самодурство, не обмежена
нічим безпардонність, яка дає змогу в нас деяким педагогам виховувати
хуліганів.
А. С. Макаренко формулює вимоги, якими повинно задовольняти
покарання в школі:
1) воно не повинно спричиняти фізичне страждання;
2) воно має сенс тільки тоді, коли покараний розуміє, що вся справа в тому, що
колектив захищає загальні інтереси, якщо він знає, що і чому вимагає колектив;
3) покарання повинно призначатися лише тоді, якщо дійсно порушуються інтереси
колективу; якщо порушник відкрито і свідомо йде на це порушення, нехтуючи
вимогами колективу;
4). в покаранні є важливим не стільки сам зміст, накладених процедур, скільки сам
факт його винесення і висловлення в цьому факті засудження колективу;
5) до покарання слід вдаватися лише в тому випадку, коли громадська думка стоїть
на боці покарання. Там, де колектив не на боці педагога, там, де колектив не
перетягнуто на свою сторону, там карати не можна;
6) покарання повинно виховувати. Покараний повинен точно знати, за що він
карається, і розуміти смисл покарання;
7) основний принцип, який повинен визначати всю систему покарання: якомога
більше поваги до людини, якомога більше вимоги до неї;
8) покарання не повинно бути частим;
9) кара повинна бути надзвичайно індивідуальною, надзвичайно пристосованою до
окремої особи;
10) покарання повинно в деяких випадках відмінятись, якщо порушник заявляє, що
він підпорядковується колективу і готовий в майбутньому не повторювати своїх
помилок.
А. С. Макаренко був противником будь-яких регламентованих форм покарання, будь-
яких загальних рецептів.
А.С. Макаренко рекомендує багато цікавих прийомів впливу на особистість:
а) атака в лоб, коли вихователь щиро, просто і легко говорить;
б) запрошення на чаювання (весь загін);
в) відкладена бесіда;
г) «». «Під вибухом я зовсім не розумію такого положення, щоб під людину підметод
вибухукласти динаміт, підпалити і самому тікати, не чекаючи, поки людина
злетить у повітря. Я маю на увазі раптову дію, яка перевертає всі бажання людини,
всі її прагнення. Вибухом я називаю конфлікт до останньої межі, до такого стану,
коли вже немає можливості для будь-якої еволюції»;
д) ігнорування «вчорашнього дня», коли ніхто не цікавився минулим вихованців,
ніхто не питався «за що» і «чому»;
є) обхідний маневр; використовувався тоді, коли проти особистості повставав весь
колектив. Тоді бити фронтально не можна, вона залишається без захисту і може
надломитися (приклад з дівчиною, яка вкрала 50 крб., Макаренко її захистив, а потім
наодинці викрив);
є) бойкот.
 Щодо заохочень, то А. С. Макаренко був проти надмірності. У нього було таке
ступенювання: подарунок, грошова премія і найвищого роду – подяка в наказі
перед, строєм в парадній формі і з оркестром.
У рамках морального виховання А.С.Макаренко досить вдало розв’язував
проблеми статевого виховання. Мета статевого виховання, на думку Макаренка, –
виховати так наших дітей, щоб вони ставилися до кохання як до серйозного і глибокого
почуття, щоб свою насолоду, своє кохання і щастя вони реалізували в сім’ї. Культура
любовного переживання неможлива без гальмування, організованого в дитинстві.
Статеве виховання повинно, на думку Макаренка, полягати у вихованні тієї інтимної
пошани до питань статі, яка називається цнотливістю.
Сили «любовної» любові можуть бути знайдені тільки в досвіді нестатевої
людської симпатії. Любов нестатева – дружба, досвід цієї любові-дружби, пережитий
у дитинстві, досвід тривалої симпатії до окремих людей, любов до Батьківщини,
вихована з дитинства – все це найкращий метод і виховання майбутнього
високогромадянського ставлення до жінки-друга. Юнак ніколи не любитиме своєї
нареченої і дружини, якщо він не любив своїх батьків, товаришів, друзів. І чим ширша
сфера цієї нестатевої любові, тим благородніша буде і любов статева.
 Корисними, в період статевого дозрівання, вважав Макаренко, є бесіди з
вихованцями (окремо з хлопцями і дівчатами), що торкаються питань статевої
гігієни, статевої моральності, про чоловічу і жіночу гордість, венеричні
захворювання. Приводом повинні бути: вільні цинічні розмови та словечка,
підвищена цікавість до чужих сімейних скандалів, підозріле й не зовсім моральне
ставлення до закоханих пар, легковажна дружба з дівчатами, непошана до жінки,
зайве клопотання уборами, раннє кокетування, інтерес до книжок, в яких надто
одверто зображуються статеві стосунки. Важливу увагу в статевому вихованні
А.С.Макаренко надавав художній літературі, кіно, театру. На питання «Чи слід
забороняти читання Купріна, Цвейга, Мопассана?», Макаренко відповідав так: «Що
з того, що я відповім – слід заборонити. А хто зможе заборонити? Ви заборонили
читати Мопассана – дитина буде слухати різні анекдоти якого-небудь старшого
товариша. Це гірше від Мопассана чи ні? Гірше!
Це закономірний хлопчачий вибух гострого інтересу до статевого
натуралізму. Тому нехай він краще прочитає Мопассана, тоді перед ним уся ця галузь
з’явиться хоч у хвилюючому оформленні, але все-таки в мистецтві, в антуражі
людських пристрастей, радощів і нещасть. Тому я ніколи нікому не забороняв
читати книг».
У розрізі проблеми статевого виховання А.С.Макаренко особливо торкнувся такої «дрібниці», як матірна
лайка. Багато людей (і молодих) люблять козирнути лайкою! Не всі розуміють таку просту, абсолютно
очевидну річ, що лайка є неприкрашене, дрібне, бідне і дешеве паскудство, ознака найдикішої, найпервіснішої
культури, цинічне, нахабне, хуліганське заперечення і нашої пошани до жінки і нашого шляху до глибокої і
справді людської краси.
Але якщо для жінок це вільно вживане соромітне слово тільки образливе, то для дітей воно надзвичайно
шкідливе. Для дитини, юнака матірне слово не приходить як умовний термін лайки, воно приносить з собою і
властивий йому статевий зміст. Суть цього лиха не в тому, що оголяється перед хлопчиком статева таємниця, а
в тому, що вона оголяється в найпотворнішій, цинічній і аморальній формі. Часте виголошування таких слів
привчає його з посиленою увагою ставитися до статевої сфери, привчає до однобічної гри уяви, а це
призводить до нездорового інтересу до жінки, до дрібного, надокучливого садизму словечок, анекдотів,
каламбурів.
Не треба, звичайно, перебільшувати сумних наслідків цього явища, але не треба і применшувати. Необхідно
розпочати рішучу, наполегливу і постійну боротьбу проти базарної лайки, якщо не з міркувань естетичних, то
з міркувань педагогічних.
 Особливо велику увагу А.С.Макаренко приділяв статевому вихованню
дівчат, з якими працювати було значно важче, ніж з хлопцями. «Дівчат треба
вчити поваги до себе, до своєї жіночої гордості. Дівчину треба вчити, щоб вона
навіть приємних їй молодих людей зустрічала з деяким перцем».
Певна увага приділена А.С.Макаренком проблемі ранніх шлюбів. Коли він
зустрічав своїх колишніх вихованців, то завжди просив: «дорогий, любий друг, не
одружуйся, почекай трохи, тобі двадцять років, ну почекай, для мене почекай».
А. С. Макаренко писав:
1. Ми утримуємось на лінії морального впливу, не перейшовши на лінію
зовнішнього придушення.
2. Ми не допустили в комуні скільки-небудь помітної розпусти і безладних
статевих контактів, локалізувавши статетий потяг в межах окремої пари і
поєднавши його з началами дружби.
3. Ми сильно скоротили кількість пар і майже призупинили утворення нових.
4. Ми зробили обов’язковим положення, що кохання завершується шлюбом. Це
надавало питанням кохання начала відповідальності і значно збільшило число
гальмуючих стимулів.
 Цікаві думки А. С. Макаренка з проблем трудового виховання молоді.
Трудова діяльність була стрижневою в загальній системі виховання
А. С. Макаренка.
У трудовому вихованні Макаренко розрізняв дві нерозривні сторони:
виховання в праці і для праці. Це означає, що потрібно, з одного боку, в процесі
самої праці прищеплювати молоді любов і повагу до праці, а з другого боку,
виховувати у неї вміння і навики працювати.
А.С.Макаренко всебічно дослідив і описав необхідні умови для успішного
впливу праці на формування якостей особистості: 1) посильність, 2)
результативність, 3) творчий характер, 4) осмисленість, 5) педагогічна доцільність
праці, 6) колективний характер.
У своїй практичній діяльності А. С. Макаренко використовував різні види праці: -
праця з самообслуговування, - сільськогосподарська праця (рослинництво і
тваринництво), - реміснича праця, - безкоштовна суспільно-корисна праця в
порядку шефства, - виробнича праця.
 Макаренко вивів формулу виховуючої праці:
• по-перше, праця, що створює матеріальні цінності,
тобто праця продуктивна;
• по-друге, це повинна бути праця, що йде поряд з
політичним вихованням, з освітою;
• по-третє, праця, що витікає з потреб суспільства і
пов'язана з суспільними інтересами, загальним
виробництвом.
Реалізував цю формулу в декілька етапів:
• I етап – робота з самообслуговування.
• II етап - сільськогосподарські роботи (забезпечення
продуктами харчування в 20-х роках.)
• III етап - кустарні майстерні (столярна, шевська,
ковальська, колісна).
• IV етап – механізував сільськогосподарську працю.
• V етап – планували самі вчилися працювати,
рахувати гроші, реалізували продукцію, планували
прибуток.
• VI етап - побудований за рік завод
електрозварювання (відкрив Г.І.Петровській).
• VIІ етап - взаємодія з освітою.
 Проблема сімейного виховання (“Книга
для батьків”, “Лекції про виховання”)
• Живим джерелом його знань про специфіку сімейного
виховання був не лише власний досвід (виховання
прийомного сина й небоги), а й спостерігання за
взаєминами дітей і батьків у тих сім'ях, куди його часто
запрошували.
• Він помітив, що найтяжче здійснювати виховання у тих
сім'ях, де лише одна дитина. Концентрація надмірної
батьківської любові згубна для дитини.
• Сім'я – це також колектив закритого типу, в якому
органічно поєднується ідея об'єднання колективу
педагогів та ідея різновікових колективів.
• Педагог наполегливо рекомендує у кожній сім'ї
задовольняти потреби перш за все батьків, і робити це
відкрито. Він глибоко переконаний, що найкращі діти
бувають лише у щасливих батьків. Діти мають бачити
живий приклад сімейного щастя, сприяти його
зміцненню і ділити його разом з батьками.
• Головною умовою сімейного виховання вважав
наявність повної сім'ї, міцного колективу, де панує
любов і взаємна повага, де має місце чіткий режим і
трудова діяльність.
• Запорукою батьківського авторитету є життя і робота
батьків, їх громадянське лице і поведінка. Вимагав,
щоб батьки чесно і розумно керували своїми дітьми,
усвідомлюючи свою відповідальність перед
суспільством за їх виховання.
 Про батьківський авторитет
• Смисл авторитету полягає в тому, що він не потребує
ніяких доказів, він сприймається як превілея старшого,
його сила і цінність, яку видно дитячим оком.
• Мета авторитету: правильне виховання.
• Якщо авторитет побудований на помилкових підставах
про виховання, то через деякий час руйнується і
авторитет, і дитяча слухняність.
• Макаренко виділяє «виды ложного авторитета:
- авторитет подавления: отцовский террор, который
держит в страхе всю семью, запугивает детей и делает
из матери прислугу.
- авторитет расстояния: дети находятся в ведении
бабушки или домработницы, интеллигентские семьи.
- авторитет чванства: особый вид авторитета расстояния,
который отмечается особым высокомерием родителей к
другим людям.
- авторитет педантизма: слово родителей для детей –
святыня.
- авторитет резонерства: в этом случае родители заедают
детскую жизнь бесконечными поучениями и
разговорами, мало радости и улыбки.
- авторитет любви: самый распространенный (родители
убеждены: чтобы дети слушались, нужно, чтобы они
любили родителей, а чтобы заслужить эту любовь,
необходимо на каждом шагу показывать детям свою
родительскую любовь).
 - авторитет доброты: самый неумный вид (детское
послушание организуется через детскую любовь,
которая вызывается уступчивостью. Мягкостью и
добротой родителей).
- авторитет дружбы: если дружба достигает крайних
пределов, воспитание прекращается и дети начинают
воспитывать родителей.
- авторитет подкупа: самый безнравственный вид, когда
послушание подкупается подарками и обещаниями.
Есть еще авторитет веселости, учености,
«рубахи-парня», красоты. Главным основанием
родительского авторитета остается жизнь и работа
родителей, их гражданское лицо и поведение».
 Гортаючи «Книгу для батьків» А. С. Макаренка, його статті і лекції з проблем
сімейного виховання, можна знайти чимало продуктивних рекомендацій по
піднесенню виховної ролі сім’ї. Розглядаючи значення сімейного виховання,
Макаренко аналізує ряд факторів (морально-психологічний мікроклімат сім’ї, приклад
батьків, багатодітність тощо), які роблять сім’ю справжнім виховним осередком
суспільства.
Значна увага приділена Макаренком проблемі батьківського авторитету. В
статті «Про батьківський авторитет» він детально аналізує хибні його види, а саме:
авторитет придушення, авторитет віддалі, авторитет чванства, авторитет педантизму,
авторитет резонерства, авторитет любові, авторитет дружби, авторитет підкупу. Ще
більш цінними для батьків є його вказівки на те, яким повинен бути справжній
авторитет, які чинники його формування. Серед них він виділяє загальну ерудицію і
обізнаність, відповідальність в усьому, зацікавленість справами дітей і допомога їм,
господарність, ставлення до членів сім’ї тощо.
 Цінними для сучасної педагогіки є думки А.С.Макаренка з проблем
педагогічної майстерності. Він взагалі дуже високо оцінював роль вчителя в
суспільстві, порівнюючи його з садівником, скульптором, актором, називаючи
«інженером дитячих душ». Педагогічна майстерність, на його думку, це не
особливе мистецтво, яке вимагає таланту, а спеціальність, якій треба вчитися.
Макаренко вказує шляхи формування педагогічної майстерності, які, на жаль, не
були враховані та й сьогодні недостатньо враховуються в підготовці вчителя:
1) розвиток зору вчителя, вміння читати обличчя вихованців, їх жести, внутрішні
стани тощо;
2) формування вміння керувати своїм обличчям, поведінкою, жестами;
3) формування мовної техніки, постановка голосу;
4) розвиток емоційно-вольових якостей і комунікативних умінь;
5) акторська підготовка, вміння грати в дитячому колективі, розігрувати
педагогічний гнів, йти на педагогічно – доцільний ризик;
6) підготовка до подолання опору вихованців виховним впливам;
7) психологічна підготовка, формування дослідницьких навичок майбутнього
вчителя тощо.
 ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ ВЧИТЕЛЯ-ВИХОВАТЕЛЯ ТА ЙОГО
ПЕДАГОГІЧНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ
А. Макаренко високо оцінював роль вчителя в суспільстві,
називаючи його “інженером дитячих душ”. Він вказує на шляхи
формування педагогічної майстерності, а саме:
• розвиток вміння вчителя “читати за обличчям” вихованців, за їхніми
жестами, внутрішнім станом, намірами тощо;
• формування вміння керувати своєю мімікою, поведінкою, жестами;
• формування мовної техніки, постановка голосу;
• розвиток емоційно-вольових якостей і комунікативних умінь;
• акторська підготовка, вміння грати в дитячому колективі, розіг-
рувати педагогічний гнів, йти на педагогічно доцільний ризик;
• підготовка до подолання опору вихованців виховним впливам;
• психологічна підготовка, формування дослідницьких вмінь
майбутнього вчителя.
5. Педагогічна діяльність і літературно-педагогічна
спадщина В.О. Сухомлинського

Народився 28 вересня 1918 р. в с Василівка Онуфріївського

району на Кіровоградщині. Після закінчення школи навчався на
факультеті мови і літератури Кременчуцького педагогічного ін-
ституту, але через хворобу в 1935 р. вимушений був припинити
навчання у вузі. 17-річним юнаком розпочав практичну
педагогічну роботу. З 1936 р. продовжив навчання на заочному
відділі Полтавського педагогічного інституту. З 1938 р. і до
початку війни працює вчителем і завучем в Онуфріївській
середній школі. В 1955 р. захистив кандидатську дисертацію З
1957 р. – Сухомлинський – член-кореспондент АПН, з 1958 р. –
заслужений учитель. В 1968 р. йому було присвоєно звання
«Герой Соціалістичної Праці». Помер у 1970 році
 Педагогічна творчість Сухомлинського розкриває методику проектування
розвитку особистості дитини на тривалу перспективу, підкреслює самостійність
дитячого життя, показує цілісну педагогічну систему розвиваючого навчання, в
якій гармонійно представлені різні напрями, але системоутворювальну роль
відіграє розумове виховання. «Повноцінне навчання, тобто навчання, яке розвиває
розумові сили і здібності, було б немислимим, якби не спеціальна спрямованість,
скерованість навчання – розвивати розум, виховувати розумну людину навіть за
умови відносної незалежності розумового розвитку, творчих сил розуму від обсягу
знань».
«Розумове виховання необхідне людині не тільки для праці, а й для повноти
духовного життя. Уміти творчо мислити, бути розумним повинен і майбутній
математик, і майбутній тракторист. Розум повинен давати щастя насолоди
культурними й естетичними цінностями».
Розвиваючи теорію активного, самостійного учіння, Сухомлинський
поєднував свою теорію з конкретними пошуками методик, які цілеспрямовано
формують розум дитини.
 Важливою проблемою виховання В.Сухомлинський вважав необхідність
перетворення освіти у важливу життєву цінність. «Здається парадоксальним,
незрозумілим той факт, – писав педагог,– що для деякої частини підлітків і
юнацтва це велике благо – тортури, учіння – важкий тягар, а вчителям в ряді
випадків доводиться без кінця воювати з ледарями і неробами».
Звичайно, Сухомлинський не міг не розуміти того, що глибинними
джерелами втрати інтересу до знань, до навчання є соціальна деформованість
тоталітарного суспільства, недооцінка ролі інтелігенції в суспільному розвитку,
зниження стандартів навчання при переході до загальної середньої освіти,
слабкість кадрового і методичного забезпечення школи, нарешті, неадекватність
фінансових і матеріально-технічних ін’єкцій в освіту і виховання. Розуміючи це,
він пристрасно закликав до перетворення школи в місце, де б процвітав культ
знань. Хоч досягти цього в умовах, коли суспільство, а точніше його керівна
верхівка сповідали дещо прямо протилежне, було практично неможливо. В
розумінні цієї суперечності, в усвідомленні свого безсилля з точки зору її
можливого подолання, мабуть, головна духовна драма В.Сухомлинського як
педагога-гуманіста.
У низці своїх праць Сухомлинський висловлює одну з основних ідей своєї
педагогіки – ідею про повноту щастя дитини. Духовну повноту і насиченість
життя може дати, на його думку, тільки широка, різнобічна освіта, активне
прагнення до знань, радість пізнання. Дитина не може бути щасливою, якщо в
школі їй погано. Зробити дитину щасливою – значить перш за все допомогти їй
вчитися. Сухомлинський однозначно заявляв: «В шкільних успіхах – запорука
майбутнього щасливого життя дорослого».
Тому одна з фундаментальних дидактичних ідей Сухомлинського звучить так:
учіння повинно бути радісною працею. А тому школу треба будувати такою, в
якій дітям було б цікаво і радісно вчитися «Інтерес підтримується успіхом, до
успіху веде інтерес, а він, в свою чергу, породжує пізнавальну активність і
самостійність».
 Вся методика Сухомлинського спрямована на одне; збільшити частку
розумової праці дитини, примусити, навчити її розум трудитися, збудити в дитині
любов до розумової праці, до праці думки. Сухомлинський рекомендує з цією метою
ряд засобів:
1) уроки думки. Він виявив, що думка дитини починає працювати, якщо повести клас
в ліс, в поле, і там задавати дітям тисячі питань «чому?», і там чекати від них
відповіді. Уроки в природі він називав подорожами до джерела живої думки. На цих
уроках діти вчились не просто спостерігати, а думати, встановлювати причинно-
наслідкові залежності, описувати їх. Емоційна радість, спільне переживання краси,
спільне прагнення зрозуміти і дають це бажання пробудження думки;
2) творчість. Праця думки, на думку Сухомлинського, неможлива, якщо немає
творчості. Складання казок, маленьких творів, самостійних доповідей, самостійне
вивчення окремих тем програм, складання математичних задач – всі ці форми
сприяли роботі розуму і з успіхом використовувались в Павлиській школі;
3) домашні уроки. Без них, на думку Сухомлинського не обійтись, але при одній
умові: необхідно скоротити час на їх виконання до мінімуму. Час, необхідний для
домашніх занять, обернено пропорційний вільному часу учня;
4) інтелектуальний фон. Інтерес до навчання, загальний розвиток учня неможливі,
4) інтелектуальний фон. Інтерес до навчання, загальний розвиток учня
неможливі, якщо в класі немає багатого інтелектуального фону – постійного
обміну знаннями;
5) оцінка. Не можна ловити учнів на незнанні, треба досягти, щоб вони зрозуміли,
справились з роботою, і лише тоді ставити оцінку. Учитель ніколи не повинен
забувати про морально-психологічний аспект оцінювання знань учнів.
Несправедливо оцінювати тільки кінцевий результат навчання – знання, ігноруючи
ступінь старанності, ретельності учня. Не можна перетворювати оцінку на загрозу,
пугало, як не можна й робити з неї «пряник». За переконанням Сухомлинського,
оцінка повинна окрилювати дитину, бути, як правило, позитивним стимулом
навчання (особливо це стосується молодших школярів) і ніколи – засобом
покарання.
Не можна допускати й того, щоб оцінка розбещувала учнів, як це має місце в
окремих школах. Сказала дитина слово – їй вже ставлять п’ятірку. В результаті у
дітей формується легковажне ставлення до учня. Дитина завжди повинна
усвідомлювати оцінку як результат розумових зусиль;
6) захоплення. У кожного учня повинен бути улюблений предмет, в знанні якого
учень перевершував би інших дітей; у кожного вчителя-предметника повинно бути
кілька учнів, яким дають додаткову літературу, додаткові завдання. Це і створює
інтелектуальний фон класу, розвиває інтерес до знань, розвиває таланти;
7) книга. Учіння – це перш за все робота з книгою. Уміти читати і перечитувати
книги, вибрати книгу – обов’язкова вимога до дітей;
8) проблемне навчання. Новий матеріал повинен задаватися як проблема, яку учні
при допомозі учителя повинні розв’язати;
9) шахи. Гра в шахи дисциплінує мислення, виховує зосередженість. Але головне –
розвиває пам’ять. Гра в шахи повинна увійти в життя школи як один з елементів
розумової культури. Сухомлинський показує: діти повинні постійно переживати
радість успіху, подолання труднощів. Не можна давати дитині відчути, що вона
гірша від інших, не здібна, відстає, не можна принижувати її гідність: вона не
винна в тому, наприклад, що думає повільніше від інших. Постійно потрібно
підтримувати дитину, не ставити їй поганих оцінок, не ставити їй ніяких оцінок,
доки вона не досягне успіху. Оцінювати слід не знання і не старанність, а саме
просування вперед. Так любов Сухомлинського до дітей стає діяльною любов’ю.
 З притаманною йому сміливістю Сухомлинський ставив питання, яке при
пануванні в суспільстві ідеології зрівнялівки завжди обходилося або
замовчувалося: «Нерівність розумових здібностей, яка стає очевидною для самих
вихованців вже в роки їх дитинства і отроцтва – стає джерелом ряду труднощів.
Завдання вихователя – полягає в тому, щоб ця нерівність не переживалась
окремими вихованцями як нещастя».
Наступна тема роздумів Сухомлинського – тема дитячого колективу.
Одна з перших його праць називалась «Виховання колективізму у школярів». Для
нього шлях до багатства духовного життя колективу дуже складний: від
індивідуального «вкладу» кожного, вихованця – до загального «багатства»
колективу, від нього до впливу на індивідуальне духовне багатство і знову до
збільшення особистого вкладу в загальний фонд. Там, де багато хто з педагогів
бачив лише вплив колективу на особистість, там Сухомлинський встановлює
двосторонні відносини, говорячи і про вплив особистості на колектив.
 Новаторським можна вважати і висунуте Сухомлинським положення про
гармонію суспільних і індивідуальних потреб в структурі особистості. В
трактуванні співвідношення вказаних типів потреб в тоталітарній педагогіці
допускались не зовсім точні формулювання, що зводились до тези про
підпорядкування особистих інтересів потребам колективу, суспільним інтересам.
А Сухомлинський вніс необхідні уточнення у вказане формулювання: не
підпорядкування, а гармонія. Сухомлинський виключає конформістські форми по-
ведінки, засновані на догматично-формальних посилках: «як всі, так і я»,
«колектив завжди правий» тощо. Основні принципи педагогіки В.Сухомлинського
– гуманізм, громадянськість і патріотизм.
Виховати гуманність і людяність – значить, на думку педагога, сформувати
такі якості і риси особистості, як талант доброти, потреба в служінні людям,
радість самовіддачі. Це, по суті, центральний пункт етико-педагогічної системи
В. О. Сухомлинського.
 В основі людяності та істинного гуманізму закладено почуття любові до
матері і лицарське ставлення до жінки. Саме тому культ Матері виступає іі системі
Сухомлинського як дійовий засіб виховання громадянськості, патріотизму і
людяності. «Той, хто вміє любити матір, буде любити і батьківщину і людство».
Важливою умовою реалізації своєї виховної програми В. Сухомлинський вважав
гуманізм всього педагогічного колективу і кожного конкретного учителя. В центрі
всієї виховної системи школи, стверджував він, повинні бути поставлені повага
гідності дитини, турбота про неї всього педагогічного колективу. Школа повинна
любити дитину, тоді і вона обов’язково полюбить школу. Без любові і поваги до
вихованців будь-які розмови про гуманність і людяність – пустий звук. Поважати ж і
любити дитину – значить перш за все визнавати її право на власну думку.
Своє педагогічне кредо – золоте правило виховання підлітків
В. О. Сухомлинський сформулював так: «Ідеї робляться святими і непорушними не
тоді, коли вони запам’ятовуються, а тоді, коли живуть в живому тріпотінні думки і
почуття, в творенні, вчинках...» («Народження громадянина»).
Характерною рисою всієї діяльності Сухомлинського було його прагнення в
учбово-виховному процесі поєднувати пізнання, працю і моральність; слово і діло;
переконання і вчинки; етичне і естетичне; раціональне і емоційне.
 Значне місце в теоретичних працях та практичній діяльності Сухомлинського
займали проблеми трудового виховання школярів. Для нього виховання в праці – це
перш за все виховання любові до праці. По-друге, це зближення розумової і фізичної
праці. Сухомлинський показує, що фізична праця має виховне значення лише в тій
мірі, в якій бере участь в ній розум дитини.
Уважне читання праць Сухомлинського дає змогу помітити, що для нього
немає «праці» взагалі, а є: праця учбова – і продуктивна; праця короткотривала – і
тривала; праця платна – і безплатна; праця ручна – і механізована; праця в
майстерні – і праця в полі; праця індивідуальна – і колективна. Виявляється, для
правильного трудового виховання треба використати всі ці види праці в їх
різноманітності.
Праця, на думку Сухомлинського, завжди має дві сторони – особисту
(нахили, інтерес, майстерність) і суспільну – створення матеріальних цінностей. І
для оцінки педагогічної значущості праці треба бачити обидві ці сторони відразу.
Праця не приносить дітям задоволення, якщо вони не створюють якихось
матеріальних цінностей, чогось такого, чим можна користуватись. Вчитись
працювати – нудно; робити, прагнути до результату і досягти його – цікаво. У статті
 Важливим засобом виховання у системі Сухомлинського є виховання
красою. Від краси природи до краси слова, музики і живопису. Спілкування з
мистецтвом – одна з найбільших радощів життя. Мистецтво треба знати і
розуміти, але цього мало. Мистецтво повинно приносити ще й радість, і першим
завданням вихователя є формування у дітей потреби любуватися природою і
творами мистецтва. А це повинно привести до переростання в бажання жити за
законами краси. Творити прекрасне, насолоджуватись прекрасним, створеним
своїми руками.
Говорячи про походження людини, Сухомлинський писав: «Людина стала
людиною, коли почула шепіт листя і пісню стрибунця, журчання весняного
струмка...– почула і, зачаївши дихання, слухає сотні і тисячі років чудову музику
життя».
У Павлиській школі практикувались свята квітів: свято конвалій, свято
троянд, свято польових квітів, свято пролісків тощо. Актуально сьогодні звучить й
така теза Сухомлинського: «Те, що упущено в дитинстві, ніколи не надолужити в
роки юності і тим більше в зрілому віці. Це правило стосується всіх сфер
духовного життя дитини і особливо естетичного виховання».
 Важливе значення в естетичному вихованні молодших школярів
Сухомлинський надавав казці. «Казка невіддільна від краси». Завдяки казці
дитина пізнає світ не тільки розумом, але й серцем. У Павлиській школі було
обладнано кімнату казок, а також значна увага приділялась створенню казок –
одному з цікавих для дітей видів поетичної творчості.
Під впливом ідей Сухомлинського в методиці творчих учителів
утвердилися:
1) постановка перспективних цілей розвитку дітей у процесі навчання з
урахуванням їхніх індивідуальних особливостей;
2) необхідність інтелектуалізації трудової діяльності, взаємозв’язок чуттєвого і
логічного елементів пізнання;
3) проведення уроків мислення в природі;
4) педагогічна система розвитку літературної творчості дітей різного віку;
5) стимулювання інтелектуальних почуттів та пізнавальних інтересів учнів.
6. Основні напрямки педагогічних досліджень в Україні
кінця ХХ – початку ХХІ століття
Проголошення суверенної і незалежної Української держави відкрило
шлюзи педагогічної творчості, активізувало пошуки численної армії освітян
щодо розбудови української національної системи освіти. Почали виникати
нові навчальні заклади, авторські і альтернативні школи, оригінальні концепції
навчання і виховання. З’явилася потреба в глибокому вивченні, науковому
осмисленні й виробленні на цій основі стратегії і тактики розвитку української
національної школи. Це активізувало науково-педагогічну громадськість щодо
створення власного науково-педагогічного центру.
4 березня 1992 р. Президент України прийняв пропозицію групи
провідних учених і видав Указ про заснування Академії педагогічних наук
України як вищої галузевої наукової установи. На перших Загальних зборах
АПН 18.ХІ. 1992 р. її президентом обрано М. Д. Ярмаченка.
 За рішенням Загальних зборів, у Академії створено три відділення:
– теорії та історії педагогіки;
– дидактики, методики та інформаційних технологій в освіті;
– психології, вікової фізіології та дефектології.
АПН виходить з того, що головним завданням педагогічної науки нині є
методологічне, теоретичне та методичне забезпечення докорінного оновлення системи
освіти на основі врахування реалій сучасного життя, перспектив соціально-
економічного розвитку України як суверенної держави.
Потребують чіткого визначення й експериментального обґрунтування
основоположні принципи системи безперервної освіти, державні стандарти на всіх її
етапах, структура й основні параметри змісту освіти, до якого мають входити:
– система конкретних наукових знань та основи сучасної технології;
– система політичного, морального, фізичного та естетичного виховання підростаючих
поколінь на рівні сучасних вимог з урахуванням етнічних особливостей незалежної
України;
– система знань молоддю сучасної комп’ютерної техніки;
– система формування мотивації освітніх потреб, розвитку неформальної освіти.
 Одне з найважливіших завдань науковців полягає у психологічному
обґрунтуванні формування у дітей і молоді національної самосвідомості,
громадянськості, прищеплення їм почуттів патріотизму і національної гордості,
високої моральності, гуманізму і працелюбства.
Фундаментальні дослідження в планах Академії займають значну питому вагу і
фінансуються з держбюджету. Розвиток педагогічних теорій, до того ж на різних
філософських засадах, не можна ставити в залежність від ринкового попиту на ці
теорії, Оскільки це призведе до повного занепаду педагогічної науки як
теоретичної системи.
До першочергових фундаментальних досліджень слід віднести:
а) опрацювання нової філософії освіти, дослідження співвідношення між
філософією і соціологією з одного боку, і педагогікою – з іншого;
б) створення цілісної теорії розвитку особистості, дослідження співвідношення
між соціальним і біологічним у дитині; в) розвиток теорії виховних систем як
основної форми інтеграції педагогічних процесів у їх єдності й різноманітності з
орієнтацією на особистість, на підготовку її до життя в полікультурному
демократичному суспільстві;
г) опрацювання концепцій змісту освіти і процесу навчання для різних типів
навчальних закладів з урахуванням тенденцій розвитку науково-технічного прогресу і
відповідних галузей наукових знань, форм соціальної свідомості, гармонізації циклів
навчальних предметів, гуманітаризації та гуманізації освіти;
д) обґрунтування прогресивних технологій педагогічної діяльності.
 Тест
1. А. С. Макаренко народився:
а) 1 березня 1888 року;
б) 6 січня 1864 року
в) 1 березня 1878 року.
2. Народився у:
а) м. Білопілля, Харківської губернії;
б) м. Крюків, Сумського повіту;
в) м. Полтаві.
3. А.С. Макаренко закінчив… , де отримав звання вчителя початкових
класів:
а) міське Крюківське училище;
б) однорічні курси;
в) Полтавський вчительський інститут.
4. Після закінчення інституту у 1917 році він …:
а) працює вчителем зразкової школи;
б) стає інспектором вищого залізничного училища;
в) іде до армії.
5. Колонія ім. Горького була засвоєна у …:
а) 1921;
б) 1922;
в) 1923.
6. У 1926 році колонія переїжджає у …:
а) м. Куряж;
б) м. Полтаву;
в) м. Дніпродзержинськ.
7. У … році переїжджає до Москви і займається літературною
діяльністю:
а) 1935;
б) 1936;
в) 1937.
8. У теорії розвитку колективу А. С. Макаренко визначає …
стадії:
а) 3;
б) 4;
в) 5.
9. Намагання здійснювати виховання первинного колективу,
де всі члени перебувають в постійному спілкуванні за А. С.
Макаренком це -…:
а) виховна комунікація;
б) педагогіка виховання;
в) “педагогіка паралельної дії”.
10. Вчений розробив чітку систему формування елементів
демократичної культури своїх вихованців…:
а) загони, командири, шкільні класи, чергові
б) бригади, класи, чергові, помічники;
в) загони, класи, групи, чергові.
11. До творів А.С. Макаренка відносяться:
а) “Прапори на баштах”
б) “Педагогічна поема”
в) “Криза”.
12. У своїх творах А.С. Макаренко використовує поняття:
а) педагогічна технологія;
б) педагогічна техніка;
в) педагогічна майстерність.