Колишня козацька еліта в Наддніпрянщині була справжньою колискою багатьох провідних діячів

першої хвилі українського національного відродження кінця XVIII - початку XIX ст. Як правило,
майже всі вони вийшли з козацької старшини.

Скасування автономії Гетьманщини викликало відповідну реакцію з боку найбільш патріотично

налаштованих представників української громади. В. Капніст, полтавський дворянин, пише "Оду
на рабство", в якій висловлює обурення запровадженням кріпацтва в Україні. На доручення
козацької старшини він у 1791 р. їде з таємною місією до Німеччини, щоб викласти свій план
відокремлення України від Росії та приєднання її до Пруссії.

Український суспільно-політичний рух опирався не тільки на внутрішні джерела, а й на

зовнішні чинники. Йдеться, зокрема, про відчутний вплив на цей рух Французької революції,
зокрема її концепції вільної нації.

Одним із виявів цього стало виникнення в Україні таємних політичних товариств після
перемоги над Наполеоном. Повернувшись із зарубіжних походів, багато їхніх учасників почали
іншими очами дивитися на російську дійсність, на політичний режим самодержавства, які різко
контрастували з ідеями свободи, рівності, братерства. Різновидом таких товариств були масонські
ложі. У 1818 р. вони виникли в Києві ("З'єднані слов'яни") та в Полтаві ("Любов до істини").

Членами цих об'єднань були відомі українські діячі: І. Котляревський, В. Капніст, В. Лукашевич, а
також пізніші лідери декабристського руху П. Постель, М. Орлов, М. Бестужев-Рюмін.

Слід, однак, зазначити, що створені в Україні масонські ложі все ж не мали послідовно
українського національного спрямування. Одним із завдань, які ставили перед собою їх
організатори, було прилучення малоросійського дворянства до загальноросійського опозиційного
руху. Чи не єдиним винятком був В. Лукашевич, який виступав за відокремлення України від Росії
та приєднання її до Польщі. Члени масонських лож, що діяли на Правобережній Україні, були в
основному польськими шляхтичами і своєю головною метою вважали відновлення незалежності
Польської держави, яка включала б і Правобережну Україну.

До причин, що привели до виникнення декабристського руху, слід віднести дві:

 по-перше, це вплив прогресивних європейських ідей народовладдя, свободи та прав

людини, які поширювалися після перемоги над наполеонівською Францією, усвідомлення
значною частиною офіцерів, котрі побували на Заході, того, яка разюча відмінність існує
між російським самодержавно-кріпосницьким ладом та розвиненими країнами Європи;

 по-друге, це посилення реакції царизму після війни 1812-1814 рр.

Декабристи не лише висунули політичну програму, а й організували збройне повстання проти

царського режиму. Ті з них, що діяли в Україні, відіграли важливу роль у загальноросійському
рухові спротиву.

Ще до початку цього руху в Україні починають виникати перші таємні політичні гуртки, які
ставили метою насамперед боротьбу за ліквідацію самодержавства та всіх його інститутів. Одним
з них було "Малоросійське товариство", створене у 1819 р. з ініціативи В. Лукашевича.

Загалом же можна сказати, що оформлення політичної опозиції царизмові було пов'язане з

виникненням перших декабристських організацій в Росії. Хронологічно це відноситься до
1816 р., коли в Петербурзі був створений "Союз порятунку", а у 1818 р. в Москві - "Союз
благоденства", їхні програми передбачали впровадження конституційного представницького
правління, ліквідацію самодержавства, скасування кріпосного права шляхом військового
перевороту. Членами цих організацій були брати Муравйови-Апостоли, П. Пестель, М. Орлов та
ін.

В Україні, де були розквартировані російські війська, перебувало на службі багато

опозиційне налаштованих офіцерів - членів таємних товариств. У 1818 р., після прибуття до
Києва генерала М. Орлова, місто стає центром зустрічей членів "Союзу благоденства". Через три
роки декабристи реорганізували свої об'єднання і створили два осередки - Північне товариство з
центром у Петербурзі і Південне товариство з центром у Тульчині. Головою останнього було
обрано полковника П. Пестеля, членами товариства стали офіцери полків, що дислокувалися в
Україні. Крім Тульчинської, були створені ще дві управи: Кам'янська на чолі з В. Давидовим і С.
Волконським та Васильківська на чолі з С. Муравйовим-Апостолом. Час від часу відбувалися
конспіративні наради членів Південного та Північного товариств.

Слід зазначити, що в питаннях тактики між ними були суттєві розходження: перше було
налаштоване більш радикально, друге - більш помірковано. Члени Північного товариства
обмежувалися в своїх планах поваленням самодержавства та встановленням конституційної
монархії.

Голова Південного товариства П. Пестель уклав політичний трактат "Руська правда", в якому
докладно визначив програму дій після повалення царського режиму. Відповідно до неї всі народи
Росії мають об'єднатися в централізовану республіку з однопалатним парламентом. Кріпосництво
скасовується. Усі громадяни рівні перед законом. Зберігається приватна власність на землю, але
половина землі вважається громадською, яку можна брати для обробітку. Встановлюється
цілковита свобода торгівлі та промисловості.

У 1823 р. у Новограді-Волинському постає третя таємна організація - Товариство об'єднаних

слов'ян, фундаторами якого були брати Борисови. У 1825 р. воно об'єдналося з Південним
товариством.

Внутрішньополітичною ситуацією, пов'язаною зі смертю Олександра І, вирішило скористатися

Північне товариство. 14 грудня 1825 р. воно підняло повстання в Петербурзі. Відсутність
серйозної підготовки, чіткого розуміння мсти повстання з боку солдат і населення - все це
призвело до його поразки. Почалися арешти. Південне товариство не змогло вчасно підтримати
повстання в Петербурзі, оскільки ще 13 грудня було заарештовано П. Пестеля, а посланець із
Петербурга прибув в Україну запізно. Однак навіть за цієї ситуації декабристи не склали зброю.

29 грудня 1825 р. Васильківська управа на чолі з С. Муравйовим-Апостолом підняла

повстання в Чернігівському полку. Повсталі, однак, не рушили прямо на Київ і, шукаючи
союзників, марно втратили три дні. Виступ почався в с. Трилісах, його підтримали близько 1000
солдатів та 19 офіцерів. Був складений "Православний катехізис" із закликом до народу повалити
самодержавство, встановити демократичний лад, ліквідувати кріпацтво.

30 грудня повсталі зайняли Васильків і рушили на Білу Церкву, щоб приєднати до себе інші
військові частини. Але назустріч їм уже прямували вірні цареві війська. У першій же сутичці було
тяжко поранено С. Муравйова-Апостола. Управління повсталими було майже втрачено, 900
солдатів здалися без бою.

Суд над декабристами, що відбувся в Петербурзі, близько сотні з них засудив до заслання в Сибір
і на Кавказ. Керівників повстання - К. Рилєєва, М. Каховського, М. Муравйова-Апостола, М.
Бестужева-Рюміна та П. Пестеля - було страчено.
Причин невдачі повстання, крім уже згаданих, існувало багато. Головна ж полягала в тому, що
його мета була незрозумілою для широких мас загалом та українського народу зокрема. І це не
дивно, адже декабристський рух практично не виходив за межі російської державності,
російського менталітету. Зокрема П. Пестель, як відомо, відносив українців до "корінного
російського народу".

Говорячи про історичне значення виступу декабристів, слід підкреслити, що це була перша спроба
повалення російського самодержавства, а мужність та героїзм його учасників стали високим
моральним взірцем боротьби проти царизму.

Безумовним є і те, що ідеї декабристського руху, особливо ті з них, які стосувалися прав народу на
вільне життя, в поєднанні з ідеями Товариства об'єднаних слов'ян, інших політичних об'єднань в
Україні тієї доби справляли свій вплив на формування та розвиток українського визвольного руху.

1. Особливості українського національного відродження на

західноукраїнських землях

Протягом першої половини ХІХ ст. на західноукраїнських землях, як і в

Наддніпрянщині, розгортався український національний рух. Умови, в яких
відбувалося українське націотворення на західноукраїнських землях, були
набагато складнішими, ніж на Лівобережжі, де зростанню національної свідомості
сприяла пам’ять про Гетьманську державу.

За час тривалого перебування у складі різних держав західні українці, або, як вони
називали себе протягом ХІХ ст., русини, фактично втратили власну національну
еліту, і переважну більшість їх складало селянство. Єдиною суспільною верствою,
спроможною відіграти роль духовних лідерів народу у Східній Галичині та
Закарпатті, було греко-католицьке духовенство.

На західноукраїнських землях, на відміну від Наддніпрянщини, українці, крім

імперської влади, потерпали від утисків поляків, румунів та угорців, які вели перед
у різних регіонах. Відносини владних структур імперії та українського
національного руху були досить своєрідними. Імператорські реформи наприкінці
XVIII ст. мали вислідом деяке покращання становища українського населення.
Відтак Габсбурги могли розраховувати на підтримку українців, коли тут
розгорталися польські та угорські національні рухи. Водночас імперська влада
тлумила український національний рух, не бажала його посилення і розглядала
лише як засіб ослаблення інших рухів.

Важливе значення для західноукраїнського відродження мали культурні впливи у

Наддніпрянщині. Галицьким русинам було би дуже важко вистояти в боротьбі за
свої національні права без допомоги зі сходу – поезій Т.Шевченка, досягнень з
історії, мовознавства, етнографії українського народу.

Процес українського національно-культурного відродження зародився наприкінці

XVIII ст. в Закарпатті. Закарпатські вчені-просвітники першими розпочали
пізнавати історію, мову та культуру народу, замислилися над своїм історичним
походженням. У перших десятиліттях ХІХ ст. ідеї українського відродження набули
поширення серед галицьких русинів. У Північній Буковині українське національне
відродження розпочалося лише у другій половині ХІХ ст.

Спочатку український рух розвивався досить повільно але в роки революційних

подій 1848–1849 рр. в Австрійській імперії, західноукраїнські землі стали
випереджати Наддніпрянщину за темпами розвитку українського національного
руху. Спричиняли це, передовсім, несприятливі умови та утиски українства в
Наддніпрянщині російською владою. Проте сам факт переходу першості зі сходу
на захід українських земель мав важливе історичне значення. Він став свідченням
того, що одним із здобутків українського руху стало розуміння того, що
український народ, розмежований імперськими кордонами, має спільне минуле і
майбутнє.

Український національний рух у Російській імперії в другій

половині XIX ст. Валуєвський та Емський укази

Важке економічне становище, політичне безправ'я, національне гноблення зумовили

посилення національно-визвольного руху в Україні. Багато наукових та культурно-
освітніх діячів надавали важливе значення формуванню національної свідомості у своїх
співвітчизників, пробудженню у народу почуття самоповаги.

У 60-ті роки XIX ст. внаслідок реформ царського уряду дещо зростає хвиля громадянської
активності. Повернувшись наприкін. 50-х років із заслання, провідники Кирило-
Мефодіївського братства — Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Бєлозерський
осіли в Санкт-Петербурзі, де політичний режим був дещо м'якшим, ніж у провінції. Тут
вони продовжили національно-визвольну пропагандистську діяльність, але вже не в
політичному конспіративному, а в культурно-просвітницькому легальному руслі. Для
поширення своїх ідей ця петербурзька група у 1861 р. започаткувала перший у Російській
імперії український часопис "Основа". Значною мірою під його впливом у Києві, Харкові,
Полтаві, Чернігові, Одесі українська інтелігенція почала гуртуватися у громади —
самодіяльні напів чи цілком нелегальні організації.

Громади проводили значну культурно-освітню діяльність серед широких народних мас,

спрямовану проти антиукраїнської політики царату. Громадівці організовували недільні
школи, видавали підручники та популярні брошури українською мовою, популяризували
історію й етнографію України, займалися укладанням українсько-російського словника.
Серед найактивніших діячів громадівського руху були В. Антонович, М. Драгоманов, П.
Чубинський, Т. Рильський, М. Лисенко, М. Старицький та ін.

Попри культурно-освітницьку спрямованість громад, їхня діяльність дедалі більше

непокоїла правлячий режим. "Височайше" затверджена комісія у справі громадівського
руху дійшла висновку, що його мета — "під виглядом поширення грамоти сіяти в народі
антиурядові ідеї". Як наслідок, у липні 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав
таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних
публікацій. Навчання українською мовою визначалося ним як політична пропаганда, а ті, -
хто за це брався, звинувачувалися у сепаратистських задумах, ворожих Росії". Друкувати
"малороссийским наречием" дозволялося лише художні твори. Валуєв заявив, що
української мови "ніколи не було, нема і бути не може". Громади було розпущено, а
деяких українських діячів заслано у віддалені частини імперії.

З послабленням реакції на поч. 70-х років український рух, очолюваний громадійцями,

знову відновлює діяльність. У цей час В. Антонович зі своїми однодумцями таємно
створюють у Києві "Стару громаду", названу так, щоб відрізнити її старших і
досвідченіших членів від нових громад, що також з'явилися і складалися переважно зі
студентів. Для координації громадівського руху було обрано Раду - центральний керівний
орган федеративного об'єднання громад України. "Стара громада" також прагнула
поширити вплив на своїх молодших колег.

Київські громадівці з 1873 р. започаткували плідну роботу через Південно-Західний відділ

Російського географічного товариства (РГТ). Його члени глибоко вивчали економіку,
історію, географію, етнографію, фольклор України, підготували й надрукували низку
фундаментальних видань з цих галузей науки, організували демографічні та соціально-
економічні обстеження населення Києва і

Південно-Західного краю. Відділ став серйозною науковою організацією у справах

українознавства, розширивши можливості також напівлегальних громад. Інтелігенція, яка
згуртувалася навколо нього, заснувала свій орган — газету "Київський телеграф", мала
друкарню, видавала дешеві книжки.

Наполеглива фольклорно-етнографічна діяльність великого колективу професіоналів та

аматорів увінчалася семитомною працею "Труды этнографическо-статистической
экспедиции в Западно-Русский край", що вийшла за редакцією П. Чубинського. Останній
написав також вірш "Ще не вмерла Україна", якому судилося стати національним гімном
нашої Батьківщини.

Наукова, просвітительська, культурницька діяльність української інтелігенції непокоїла

царських чиновників. У відповідь у 1875 р. було створено спеціальну антиукраїнську
комісію. Результатом її діяльності став ганебний Емський указ, підписаний наступного
року царем Олександром II. Він забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за
кордону українські книги, українською мовою видавати оригінальні твори, тексти для нот
і робити переклади з іноземних мов, ставити театральні вистави і проводити публічні
читання. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах
не велося викладання українською мовою та щоб з бібліотек були вилучені книги
українською мовою. Навіть з російськомовних текстів цензори нещадно викреслювали
слово "Україна", замінюючи його принизливим — "Малоросія". Київський відділ РГТ
було розпущено, а його активних членів репресовано.

З рішучим протестом проти ганебної антиукраїнської політики російського царату

виступив М. Драгоманов. За політичну неблагонадійність царська влада ще у вересні 1875
р. звільнила його з посади доцента Київського університету, а на початку наступного року
змусила назавжди виїхати за кордон.

Із трибуни Всесвітнього літературного конгресу, що відбувся в Парижі 1878 р., він

інформував європейську і світову громадськість про чергову заборону української мови, а
згодом видав французькою та італійською мовами брошуру "Українська література,
заборонена російським урядом", яка набула широкого розголосу.
Після чергового царського погрому серед української інтелігенції посилились радикальні
ідеї. Багато революціонерів в Україні, зокрема А. Желябов, В.Осинський, М. Кибальчич,
вважали, що в майбутньому у всесвітньому соціалістичному суспільстві мають зникнути
національні відмінності. Через розходження у поглядах між соціалістами і українофілами
відбувся розкол.

Наприкін. 80-х — на поч. 90-х років XIX ст. у багатьох українських містах виникли
марксистські гуртка. Перебільшуючи значення соціальних проблем, вони не допускали й
думки про національну незалежність України.

Першою українською політичною організацією, що стояла на засадах самостійності

України, було "Братство тарасівців" (1891—1898), яке нелегально виникло в Полтаві.
Його заснував невеликий гурт українських студентів — І. Липа, М. Міхновський та В.
Шемет, які на могилі Т. Шевченка поклялися поширювати серед українського народу
безсмертні ідеї Кобзаря. Свої погляди тарасівці виклали в політичній декларації "Вірую
молодих українців". її провідними положеннями були: визнання Російської імперії
окупантом України, вимога повної державно-політичної незалежності України,
переконання, що справедливе розв'язання соціального питання можливе тільки за умови
досягнення державної суверенності.

Жорстоко гноблена російським царатом, але нескорена Україна йшла назустріч

буремному XX ст. У надрах українства визрівали й міцніли сили для новітніх визвольних
змагань.

Піднесення руху за національне відродження на західно-українських землях

У 30-х - 40-х роках центром національного руху став Львів, а його авангардом -
громадсько-культурне об'єднання "Руська Трійця". Засновники об'єднання М. Шашкевич
(1811-1843 рр.), І.Вагилевич (1811-1866 рр.) та Я. Головацький (1814-1888 рр.), у той час
студенти Львівського університету і одночасно вихованці греко-католицької духов ної
семінарії, виступали за визволення поділеної на частини України. Вони започаткували
новий етап у розвитку національного руху на західноукраїнських землях в дусі
романтизму.

Учасники "Руської Трійці" підтримували тісні стосунки з М. Максимовичем, О.

Бодянським, І. Срезневським - відомими діячами української та російської культури.
Суттєвий вплив на формування світогляду членів гуртка мала творчість представників
нової української літератури - І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, П.
Гулака-Артемовського та ін. У 1834 р. "Руська Трійця" підготувала до друку історико-
літературний збірник "Зоря", в яко му було вміщено біографію Б. Хмельницького, вірш М.
Шашкевича про С. Наливайка та інші твори. Однак віденська цензура заборонила
видавати "Зорю". У 1836 р. члени гуртка підготували і видали в Будапешті літературно-
науковий альманах "Русалка Дністрова", що містив ряд творів з проблем історичного
минулого України.

Я. Головацький у гострій публіцистичній статті "Становище русинів у Галичині" (1846 р.)

по суті сформулював соціально-економічні і політичні програмні вимоги національного
руху.

Отже, діяльність "Руської Трійці була кроком уперед у розвитку національного руху на
західноукраїнських землях від вирішення культурно-мовних до постановки соціально-
економічних і політичних питань.
На початку 1848 р. в ряді європейських країн почалися буржуазні та буржуазно-
демократичні революції. Не зали шилась осторонь і Австрійська імперія. 13 березня
спалах нуло народне повстання у Відні, потім у Будапешті. 18 бе резня Угорський сейм
прийняв ряд законів про буржуазні перетворення.

Події революції надали широкого розмаху національно-визвольному руху у Східній

Галичині. 17 квітня 1848 р. уряд був змушений оголосити у краї про скасування
феодальної залежності селян і панщини.

Звільнення селян стало важливою передумовою розгортан ня масового демократичного

руху. В березні 1848 р. у Львові відбулися демонстрації, що привели до звільнення владою
політичних в'язнів. Відповідно до проголошених конститу ційною грамотою від 25 квітня
1848 р. свободи друку, зборів, організацій у краї виникли різні політичні організації, керів
ництво якими захопили буржуазно-ліберальні кола. Поль ська ліберальна буржуазія і
поміщики 13 квітня 1848 р. утво рили у Львові Центральну раду народову, яка ставила
своєю метою перетворення Галичини в Польську автономну про вінцію, заперечуючи
право на окремий національний розвиток українців.

Галицька інтелігенція виступала рішуче проти намагань поляків втягнути Галичину до

Польщі і створила свою політичну організацію - Головну руську раду у Львові, яка,
підтримуючи проведення буржуазних реформ, прагнула за безпечити вільний розвиток
українського населення. В містах, містечках і селах Східної Галичини організувалося
близько 50 місцевих руських рад, до складу яких входили селяни. міщани, світська
інтелігенція, представники духовенства. Ці ради стали організаторами боротьби
українського населення за територіальну автономію Східної України, тобто за її відо
кремлення від Західної (польської) Галичини, за навчання в усіх учбових закладах рідною
мовою, за створення україн ської національної гвардії тощо.

Галичани шукали зв'язків з іншими народами австрій ської держави і взяли участь у
слов'янському з'їзді в Празі.

Правлячі кола Австрії ігнорували більшість цих вимог і погодилися лише на

запровадження у 1848 р. навчання українською мовою в народних школах та викладання її
як обов'язкового предмету в гімназіях.

У виборах до першого австрійського парламенту українці мали 39 депутатів на 96 послів з

Галичини. Серед них було 27 селян, 8 священиків і 3 світські особи. Ці депутати австрій
ського парламенту (рейхстагу) одностайно виступили проти виплати викупу поміщикам за
скасовану панщину. Проте більшістю голосів рейхстаг висловився за скасування панщини
за викуп взагалі.

Подальші події були пов'язані з масовими виступами на селення проти грабіжницької

політики уряду. Навесні та вліт ку 1849 р. масові виступи охопили понад 100 сіл
Галичини. При цьому часто захоплювалися поміщицькі землі.

Не мовчало й сільське населення. 1 листопада 1848 р. львівські робітники і ремісники

різних національностей підня ли збройне повстання, яке згодом було придушене.

Революційні події охопили й Північну Буковину, де селя ни силою повертали захоплене у

них поміщиками. У селян ському русі значну роль відігравали і депутати рейхстагу. Так,
депутат Л. Кобилиця 16 листопада у Вижниці на зборах 2600 селян закликав до боротьби з
панами. Це було закли ком до повстання, яке охопило гірські села Вижницького і
Сторожинецького округів. Розгорнувся рух проти роз'єднання Північної Буковини й
Галичини. Проте уряд, йдучи назустріч панівній верхівці, на початку 1849 р. все ж
здійснив таке відокремлення.

Влітку і восени 1848 р. активним був революційний рух і в Закарпатті. Але після
придушення революції австрійський уряд розправився з учасниками народних виступів.
Лише 2 березня 1853 р. було видано імператорський указ, який санкціонував скасування
кріпацтва в Угорщині за викуп на таких же кабальних умовах, як і в Галичині та на
Буковині. Не допустив уряд і об'єднання Закарпаття із Східною Гали чиною, за що
виступала частина закарпатської інтелігенції. А у березні 1849 р. уряд розігнав парламент
і згодом віді брав у народу більшість завойованих ним свобод.

Проте революція мала важливі наслідки для населення 'Західної України. Найголовнішим
з них було скасування крі пацтва. Аграрна реформа, незважаючи на її грабіжницький
характер, все ж сприяла розвиткові капіталістичних відносин. Характерним наслідком
революції було і піднесення націо нально-визвольної боротьби народу, зближення
українців Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття.