Епоха Відродження або Ренесансу (від фр.

Renaissance) являє собою період європейської

історії, ознаменований багатьма культурними перетвореннями. Ренесанс прийшов на зміну
Середньовіччю і став проміжною ланкою між середніми віками і епохою Просвітництва.
По суті, епоха Відродження — це перехід від феодального суспільного устрою до
буржуазного. Саме тоді формуються національні держави, між якими починає процвітати
торгівля, і встановлюються міжнародні дипломатичні відносини.
Неймовірними темпами розвивається наука, а книгодрукування увічнює цей історичний
період на століття. Географічні відкриття і поява природознавства стали переломним
моментом в усвідомленні людиною самої себе. Закладається основа всіх майбутніх наукових
теорій і відкриттів.
Філософія Відродження. XV-XVI ст. в історії філософської думки прийнято називати
епохою Відродження, Ренесансу (від фр. renaissance — відродження). Цей термін вживається
на означення періоду відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в
соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Але надто спрощено було б
вважати, що поняття Відродження відбиває лише смисл тієї епохи і що в духовному житті
спостерігається механічне перенесення на тогочасний ґрунт культурного надбання
античності.

Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські проблеми. В

цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в
центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно
космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння.
Звідси — характерна риса світогляду епохи Відродження: орієнтація на мистецтво.

Поняття "гуманізм" (лат. humanism — людяний, людський) у філософській літературі

вживається у двох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як
найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури
епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права
на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Геліоцентризм - геліоцентрична теорія, вчення в астрономії і філософії, яке ставить Сонце в

центр Всесвіту, а навколо нього (точніше, навколо спільного центра мас всієї його системи)
обертаються усі тіла. в т.ч. планети і зокрема Земля.

Пантеїзм (англ. pantheism, грецьке: παν — усе і θεός — Бог) — філософська доктрина, яка
стверджує, що Всесвіт є ідентичним з Богом; редукція Бога до Всесвіту або Всесвіту до Бога.
Іншими словами, пантеїзм — це вірування чи вчення, яке представляє природний світ,
включаючи людину, частиною божества.
Термін «пантеїст» запровадив англійський філософ Джон Толанд (1705), а термін «пантеїзм»
— його противник, нідерландський теолог І. Фай (1709).

Макрокосм і мікрокосм (Макрокосмос і мікрокосмос), у філософії поняття, що відбивають

глибинний зв’язок і спорідненість неосяжного універсуму, Всесвіту і людини (або іншої
живої істоти) як його частки; одночасно метафора складності духовної організації та
внутрішнього світу людини-мікрокосму.

Утопія соціальна (на відміну від реліг., етичної, естетичної та ін. утопій) - образ
суспільства, організованого розумно, раціонально, гармонійно чи справедливо.
Сусп. устрій, що його змальовує У. с., дистанційований у просторі (бажаний соціальний
устрій знаходиться десь далеко) або у часі (переноситься у минуле, як «золотий вік», або у
майбутнє).