Міністерство охорони здоров’я України

Національний медичний університет ім. О.О. Богомольця

Кафедра медичного та фармацевтичного права

Контрольна робота з навчальної дисципліни «медичне правознавство»

Виконав студент: Куц Євгеній Сергійович

медичного факультету №2

IV курсу, групи №4

Київ-2016
 План

1. Поняття та види дефектів надання медичної допомоги.

2. Медичні правовідносини та їх склад.
3. Правове регулювання проведення медико-біологічних експериментів в Україні.
4. Список використаної літератури.
 Поняття та види дефектів надання медичної допомоги

Дефект надання медичної допомоги - неналежне виконання медичним

працівником своїх професійних обов'язків, яке зумовило помилкову
профілактику, діагностику, лікування пацієнта і спричинило несприятливий
наслідок. Поняття дефектів надання медичної допомоги має три основні
критерії: медичний, соціальний, юридичний. [5]
Медичний критерій дефектів надання медичних послуг визначається
некоректними діями медичних працівників з точки зору стандартів, норм,
правил надання медичних послуг. Соціальні та юридичні критерії дефектів
надання медичної допомоги визначаються суспільною небезпекою та
характером злочинних дій або бездіяльності медичних працівників. У таких
випадках покарання передбачено конкретними статтями Кримінального
кодексу України. За характером дефекти надання медичної допомоги поділяють
на:
-дефекти організації медичної допомоги;
-дефекти профілактики;
- дефекти діагностики;
- дефекти лікування.
Дефекти організації медичної допомоги - порушення в лікувально-
профілактичному закладі правил, норм і порядку надання медичної допомоги,
які регламентовані наказами Міністерства охорони здоров'я України,
положеннями, інструкціями та іншими нормативними документами. Дефекти
профілактики - допущення помилок при проведенні щеплень, а саме:
o недотримання графіку вакцинації;
o використання недоброякісних вакцин;
o помилки в техніці проведення щеплень;
o неврахування анамнезу пацієнта.
Дефекти діагностики - помилкове або несвоєчасне виявлення патологічного
процесу у хворого на різних етапах надання медичної допомоги. Дефекти
лікування - неякісне лікування, що збільшило розвиток наявної патології або
призвело до іншого несприятливого наслідку. Дефекти медичної допомоги
поділяють на:
А. Дефекти догоспітального періоду надання медичної допомоги.
Б. Дефекти госпітального періоду надання медичної допомоги.
Догоспітальний період характеризується проведенням профілактичних
заходів, першим етапом діагностики та амбулаторного лікування. Для
більшості пацієнтів цей етап є завершальним. Догоспітальний період
представлений швидкою медичною допомогою, поліклініками, травматичними
пунктами та іншими лікувально-профілактичними закладами, які не призначені
для надання медичної допомоги в умовах стаціонару. Дефекти надання
медичної допомоги на цьому етапі виникають часто внаслідок специфіки
періоду. На початковому етапі симптоматика захворювання майже завжди
проявляється не в повному комплексі або захворювання взагалі може протікати
атипово. Госпітальний період починається з надходження хворого до
приймального відділення стаціонару. До цього етапу дефекту госпітального
періоду відносять необ-ґрунтовану відмову в госпіталізації пацієнта. До першої
ланки лікувально-профілактичних закладів, що надають медичну допомогу в
госпітальному періоді, відносять: районні, міські лікарні, медсанчастини, деякі
відомчі лікувально-профілактичні заклади. Причини дефектів медичної
допомоги криються в об'єктивних та суб'єктивних факторах, які умовно
поділяють на 2 основних блоки:
o порушення організації медичного обслуговування;
o недостатність професійних та моральних якостей медичних працівників.
Причини, що обумовили виникнення дефектів, пов'язаних з порушенням
організації медичного обслуговування:
♦ недостатня кваліфікація керівництва лікувально-профілактичного закладу,
а саме:
а) недостатні знання специфіки діяльності лікувально- профілактичного
закладу;
б) недостатні професійні знання та навички в галузі управління персоналом;
 в) відсутність лідерських якостей та вмінь управляти змінами;
г) нестача здібностей до навчання та удосконалення майстерності керівника
закладу;
д) брак в управлінні матеріально-технічним забезпеченням, енергетичним і
транспортним обслуговуванням лікувально-профілактичного закладу;
е) недостатній контроль за якістю медичної допомоги;
ж) нераціональний розподіл фінансових і трудових ресурсів;
з) порушення стандартів, норм, правил надання медичної допомоги;
і) неякісна організація праці в лікувально-профілактичному закладі.
♦ недостатній рівень медичного обслуговування:
а) відсутність необхідних засобів діагностики і лікування;
б) неякісне транспортування хворого;
в) недостатня якість харчування;
г) недостатня якість догляду за хворими.
Сутність дефектів надання медичної допомоги, що пояснюється недоліками
професійних і моральних якостей медичних працівників, зумовлюють такі
чинники [5]:
♦ ненадання медичної допомоги хворому;
♦ нерозпізнане основне захворювання;
♦ нерозпізнане ускладнення основного захворювання;
♦ нерозпізнане супутнє захворювання;
♦ запізніла діагностика основного або супутнього захворювання;
♦ немотивована відмова від госпіталізації;
♦ запізніла госпіталізація;
♦ дефекти при проведенні інструментальних методів обстеження;
♦ дефекти при призначенні та проведенні медичних процедур;
♦ некоректне використання лікарських засобів;
♦ ненадання, запізніле надання або неякісна хірургічна допомога;
♦ дефекти анестезії та реанімації;
♦ дефекти вакцинації.
 Причинами дефектів надання медичної допомоги, зумовлених недоліками
професійних та моральних якостей медичних працівників, є упущення та
недбалість.

Медичні правовідносини та їх склад

Медичні правовідносини — це результат впливу норм медичного права на
поведінку суб'єктів медичного права, внаслідок якого між ними виникають
правові зв'язки. [2]
Залежно від співвідношення взаємних прав і обов'язків суб'єктів медичні
правовідносини бувають:
— вертикальні, що характеризуються наявністю в однієї сторони
державно-владних повноважень щодо другої сторони відносин (наприклад,
відносини у сфері державного регулювання медичної діяльності);
— горизонтальні, що характеризуються рівністю сторін (наприклад,
відносини між лікувальної установою з одного боку і громадянином з іншого).
За напрямами діяльності медичні правовідносини поділяються на
правовідносини у сфері:
— проведення санітарно-гігієнічних і протиепідемічних заходів;
— проведення заходів щодо профілактики виникнення особливо
небезпечних інфекцій, проведення карантинних заходів тощо;
— надання безоплатної медичної допомоги;
— надання платних медичних послуг;
— здійснення заходів щодо програми добровільного медичного
страхування;
— проведення медичних експертиз;
— здійсненні примусових заходів медичного характеру тощо.
За третім визначеним у роботі критерієм - ступенем визначеності суб'єктного
складу — медичні правовідносини можуть бути:
1. Абсолютно визначені - варіант правових відносин, коли носієві права
кореспондує невизначена кількість пасивно зобов'язаних суб'єктів права. Як
типовий приклад абсолютних правовідносин може бути запропонований
обов'язок всіх медичних працівників (лікувально-профілактичних установ)
надавати медичну допомогу у випадках стану здоров'я людини, що вимагає
невідкладного медичного втручання. При цьому важливо зазначити, що навіть
установи приватної системи охорони здоров'я в даному аспекті також є пасивно
зобов'язаними суб'єктами права.
2. Відносно визначені - варіант правових відносин, коли носієві права
кореспондують певні суб'єкти права. Такі правові відносини притаманні галузі
медичного страхування. Громадянин, застрахований за системою
добровільного медичного страхування, отримує страховий поліс, де міститься
перелік лікувально-профілактичних установ, в яких власникові такого поліса
може бути надана медична допомога на безкоштовній для самого пацієнта
основі. У такому разі вказані медичні установи є суб'єктами права, з якими у
пацієнта виникають правові відносини при його зверненні по медичну
допомогу. [2]
Наступний критерій, що лежить в основі класифікації медичних
правовідносин, - характер дій зобов'язаного суб'єкта, за яким правові відносини
поділяються на:
— активні, де змістом обов'язків є здійснення певних позитивних активних
дій (виконання своїх обов'язків медичним персоналом тощо);
— пасивні, що передбачають утримання від вчинення певних дій (не
розголошувати лікарську таємницю тощо).
Склад медичних правовідносин — це характеристика правовідносин з точки
зору їх внутрішнього устрою і взаємозв’язку складових елементів. До них
належать: суб’єкти, об’єкти, зміст, юридичні факти. [1] Суб’єктами права є
учасники правовідносин, тобто носії суб’єктивних прав і обов’язків:
1) фізичні та юридичні особи;
2) державні та громадські організації (органи держави, профспілки,
партії, фонди, ветеранські, молодіжні організації тощо);
3) різні спільноти (трудовий колектив, нація, народ, населення відповідного
 регіону тощо).
Суб’єкти медичних правовідносин:
1) надають медичну допомогу (медичні заклади). Розрізняють: державні,
комунальні, приватні;
2) отримують медичну допомогу (пац єнти) — громадяни України, іноземні
громадяни, особи без громадянства;
3) сприяють наданню медичної допомоги. Розрізняють: фінансово-економічні,
кадрові, соціальні, юридичні служби, заклади охорони здоров’я. [1]
Можна виділити три групи прав і обов’язк в у правовідносинах з приводу
надання медичної допомоги (за М.С. Малеїн і М.М. Малєїна):

Об’єкти правовідносин — це ті реальні соціальні блага, що задовольняють

інтереси й потреби людей і з приводу яких між суб’єктами виникають,
змінюються чи припиняються суб’єктивні права та юридичні обов’язки. їх
поділяють на матеріальні й духовні блага, дії суб’єктів, правовідносини,
результати їх діяльності, у тому числі й духовні. Зміст правовідносин
складають права та обов’язки його учасників (суб’єктів) та рівень їх здійснення
на практиці. Зміст суб’єктивного права (можливість певної поведінки) включає
можливості:
1) діяти відповідно до свого бажання та користуватися соціальним
благом, на оволодіння яким спрямоване суб’єктивне право;
2) вимагати певних дій від зобов’язаної сторони;
3) звертатися до суду, державного органу чи посадової особи щодо захисту
свого права.
Змістом юридичних обов язків (належної необхідної поведінки) є:
1) здійснення або нездійснення певних дій на вимогу уповноваженої сторони;
2) юридична відповідальність за невиконання чи неналежне виконання
передбачених нормою права дій.
Зміст медичних правовідносин складають суб'єктивні права та юридичні
обов'язки, які реалізуються в поведінці суб'єктів медичних правовідносин. [3]
Наприклад, суб'єктивне право хворої людини у сфері медичних правовідносин
полягає в праві погодитися або не погодитися на запропонований лікарем метод
лікування, а юридичний обов'язок - виконувати медичні приписи, правила
внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров'я. В той же час у медичного
працівника через особливості професії яскраво виражений обов'язок надавати
медичну допомогу громадянам, що мають у цьому потребу, а також суб'єктивне
право - відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не
виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу
охорони здоров'я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров'ю
населення.

Правове регулювання проведення медико-біологічних експериментів в

Україні
Конституція України закріплює у ч. 1 ст. 28 повагу до людської гідності, а у
ч. З ст. 28 на рівень конституційного права піднесено заборону піддавати особу
без її згоди медичним, науковим чи іншим дослідам. З конституційної норми
випливають такі вимоги до медико-біологічного експерименту:
1. добровільність згоди людини на проведення щодо неї експерименту;
2. він у жодному випадку не повинен мати характеру катувань чи бути
пов'язаними з жорстоким, нелюдським або таким, що принижує гідність особи,
поводженням.
Вказана норма знайшла своє відображення й у Цивільному кодексі України
(ч. З ст. 281). До речі, Конституція України щодо цього положення відтворила
норму ст. 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, у якій
передбачено, що жодну особу не може бути без її вільної згоди піддано
медичним чи науковим дослідам. Окрім цього законодавець визначив категорії
осіб, щодо яких забороняється проведення експериментів, а саме щодо:
а) хворих;
б) ув'язнених;
в) військовополонених;
г) терапевтичного експерименту на людях, захворювання яких не має
безпосереднього зв'язку з метою досліду.
До міжнародно-правових актів, що врегульовують питання проведення
біомедичних експериментів, належить насамперед Нюрнберзький кодекс від 20
серпня 1947 року, у якому сформульовано 10 принципів-умов проведення
медичного експерименту на людині. Ще одним важливим міжнародним
документом у цій сфері є Хельсинська декларація 1964 року (її іноді називають
Хельсинсько-Токійською, оскільки доповнення до неї були прийняті у Токіо),
що є базовим правовим актом, який визначає критерії правомірності
проведення медичних експериментів і встановлює основні принципи
проведення біомедичного дослідження і втручання в організм людини. Цим
принципам відповідає ряд норм українського законодавства (ч. З ст. 28
Конституції України, ч. З ст. 281 Цивільного кодексу України, ст. 45 Основ
законодавства України про охорону здоров'я).
 Окрім Конституції України, Цивільного кодексу України та Основ
законодавства України про охорону здоров'я, питання медико-біологічних
експериментів визначено й у іншому національному законодавстві. Зокрема
Законом України "Про лікарські засоби" від 4 квітня 1996 року, Інструкцією
про проведення клінічних випробувань лікарських засобів та експертизи
матеріалів клінічних випробувань, що затверджена наказом МОЗ України від 1
листопада 2000 року, Типовим Положенням про комісію з питань етики,
затвердженим наказом МОЗ України від 1 листопада 2000року, що затверджує
основні вимоги до проведення клінічних випробувань лікарського засобу, які
можуть проводитись на пацієнтах, встановлено основні вимоги до оцінки
етичних і морально-правових аспектів матеріалів клінічних випробувань
лікарських засобів, які можуть проводитись на пацієнтах. [4]
Таким чином, на сьогодні в нашій країні склалася нормативно-правова база
проведення медичних експериментів з участю людини. Вона включає у себе
міжнародно-правові документи (Нюрнберзький кодекс, Хельсинська
декларація, Конвенція про захист прав і гідності людини в зв'язку з
використанням досягнень біології і медицини (Конвенція про права людини і
біомедицину)) і вітчизняне законодавство (Конституція України, Основи
законодавства України про охорону здоров'я, Закон України "Про лікарські
засоби").
 Список використаної літератури

1. Хміль І.Ю. Законодавче забезпечення лікарської діяльності: навчальний

посібник / І.Ю. Хміль, Б.В. Михайличенко, О.І. Артеменко – К.: ВСВ
«Медицина», 2010.- 208 с.
2. Стеценко С.Г. Медичне право України: Підручник / За заг. ред. д.ю.н.,
проф. С.Г. Стеценка; С.Г. Стеценко, В.Ю. Стеценко, І.Я. Сенюта –
К.:Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. - 507 с.
3. Медичне законодавство: Правова регламентація лікарської діяльності. /
[М.В. Банчук, В.Ф. Москаленко, Б.В. Михайличенко та інш.] – К.: ВСВ
«Медицина», 2011. – 496 с.
4. Балабко Валерія Валентинівна Кримінальна відповідальність медичних
працівників за злочини проти життя та здоров'я особи [Текст] : автореф. дис. ...
канд. юрид. наук : 12.00.08 / Балабко Валерія Валентинівна ; Ген. прокуратура
України, Нац. акад. прокуратури України. - К., 2013. - 20 с.
5. http://pidruchniki.com/1601071737546/meditsina/
defekti_nadannya_medichnoyi_dopomogi