Ми сидимо в обіймах один одного. Навколо лиш тиша, оповита нашою мовчанкою.

Те що зовні, за
межами тієї уявної лінії не може зруйнувати впевненість у наступних діях. Мені більше не страшно.
Я не боюсь.

Лунає мелодія, вона повільно розливається по жилах. Моїх і твоїх, під шкірою. Ніч. Ліхтарі за
вікном освітлюють сніжинки, що опадають на землю, оголені дерева, усмішки незнайомців,
обличчя яких неможливо розгледіти з такої відстані, на спустілі вулиці й притишені, але окутані у
гірлянди будівлі. Я не споглядаю на цей застиглий момент. Я дивлюсь на тебе, вуста та очі, рідні та
які дозволяють розпливтись собі в єхидну усмішку. Ти тут, зі мною. Не далеко, де зазвичай витає
твоя свідомість. Простягаєш руку, а я відповідаю своєю. Різке зіткнення, від якого гучно починаю
сміятись, ти лиш посміхаєшся, але тепер тепліше. Кімната зовсім темна. Добре, що я прикупила
дивних маленьких свічок, які надто ароматизовані, принаймні трішки світла не завадить. Хочу
розвернутись, але він не дозволяє, лиш повертає мене у свої обійми, відверто підводить погляд і
промовляє: «Не тікай, далі наша пісня». Я киваю і кладу голову на його плече: «Я готова провести
вічність так, - шепочу». Ось і вона. Спокій всередині наповнюється теплом близькості. Пірнаю
кудись у невідоме, де виринає та мелодія, що стала нашою.

Я переживаю усе знову. Моменти, що тривають вічність. Як пластинка однієї мелодії, вона не
перестає рухатись і лиш подекуди немов тремтить, тільки продовжує рух. Ось я радію сонячному
промінню або теплому дощу, коли повертаюсь з примітивної прогулянки чи невеличкої подорожі
на велосипеді. Чи споглядаю на те як оминає автобус рідні краєвиди. Один за одним. Або стою на
березі озера, до якого мене водив тато й там ж навчив плавати. Торкаюсь гілля дерев, їх листя,
колючих ялинок, які ростуть у рядок поруч з домівкою. Чи прислухаюсь до дзвіночків на веранді,
які гойдає вітер, сповіщаючи про свою присутність. Або слухаю себе. Як замайорілий спокій
всередині чи тривога, яка не полишає. Сміх знайомих вуст чи ніжний голос, який укладає спати,
співаючи притаманну цьому моменту колискову. Коли одночасно на стелі танцюють відголоски
тіней настільного нічника, що забарвлений у синій і зовсім не змінився. Та чи все це насправді? Усе
схоже на те, проте щось не так. Мене зупиняє бажання. Я ще хочу відчувати дотики того, на кого не
байдуже. У чиїх обіймах не опинитись, адже його немає, лиш змарніла шкіряна куртка на пам’ять.
Мої пальці, що всипані дрібними шрамами хапають її й я немов знову з ним. Так і є, адже тут його
запах. Отже, він поруч. Переконливий аргумент.

Я сиджу на кам’яних сходинках й дивлюсь собі під ноги, тамуючи подих. Намагаюсь зосередитись
на диханні, а не на тих знайомих місцинах навколо. Тепер я біжу крізь ліс – подалі. Згодом я біля
застарілого загородження, що не спиняє мій погляд у небо. Позаду трішки заржавілий
позашляховик, що дістався від батька. Я тепер не там, я тут, зовсім одна. Ця вершина не просто
переді мною. Це вибір. Проте він зроблений і я бачу дорогу. Звужену й безмежну.

Я впевненим кроком оминаю все та всіх до кого тягнеться душа, хоч не маю уявлення хто вони та
для чого я опинилась в дивній будівлі з такою білосніжною поверхнею зверху донизу. Мене
лякають обличчя людей, які пильно заглядають прямо в очі. Вони не знають мене, а я їх. Проте
вони знають чому я тут, але мені не закричати, хоч губи мої рухаються і обривки розмов
долинають крізь завісу реальності.

Тепер я серед самотньої кімнати, що схожа на мотель і тримаю у руці, певно, дуже дешеве вино,
яке розливається гірким присмаком у роті й згодом теплом по усьому тілу. Воно не слухає і далі
опиняється біля спалахнулої пожежі, яку вчинила я і підозрюю одним згаслим сірником та
бензином, що залишився у баку автівки. Смішно, те що жевріло всередині – вийшло назовні. Як
добре палає цей дім, ніколи б не подумала, що перетворю його у попіл, як і спогади в голові після
випитого. Принаймні я спробувала.

Далі пусті вулиці закинутої місцини. Дуже красивої. Алкоголь поступово вивітрюється з жил. Я
повільно гойдаюсь у такт серця, що ще там, хоч немов зовсім ні. Дитинство виринає у пам’яті. Ті
неймовірні байки, які розповідав батько під час риболовлі тим дивним і одночасно дуже
переконливим тоном, немов сам бачив усе на власні очі. Вечори біля багаття та дитячі мрії, які
посилала дівчинка у небо з надією. Адже вона хотіла вірити у життя тих ще існуючих зірок, які
тримались на плаву згори і свідомо оминала опалі, які безнадійно розбивались. Як вона співала
квітковим полям і всміхалась холодним поглядам людства. Вірила у кохання, проте ніколи не
гадала на пелюстках ромашки, бо боліло серце обірвати їх і так коротке життя. Як плела собі коси й
обіймала сумного тата, який час від часу споглядав на весільне фото. Будувала піщані замки й
заможних мешканців, хоч назва надто гучна для тих химерних створінь і завалених піщаними
бурями будинків. Боялась втратити те що уже втратила. Щастя й найріднішу людину, що дарувала
їй це.

Раптом почувся голос з пелени - грубий та хрипкий. Це був хлопець з приємними рисами обличчя
й чорнявим волоссям, яке нагадало про нещодавній попіл під черевиками. З його сірих очей
долинав біль у суміші з цікавістю. Він присів поруч і дістав цигарку. Моє мовчання було
багатослівнішим, тож він і не перечив. Згодом єхидна посмішка та дивні повадки, які не
вписувались у його зовнішність, проте здавались близькими і притаманними для нього.

Пітьма. Поцілунок і той незнайомець. Не можу пригадати ім’я. Лиш букву на початку «м».

Різкий спалах і «квартира - маленька, але своя, - промовив ніжно голос». Різкий спалах – ремонт у
боротьбі зі шпалерами, млинцями нашвидкоруч на ще спустілій кухні та музика. Різкий спалах і
танець. Різкий спалах і гучний сміх з гримасами. Перший сніг з танцюючими сніжинками й оповиті
теплом розмови. Різкий спалах і відчинені двері, наскрізь відкриті вікна та невеличкий балкон.
Бліде обличчя. Тіло. Його. Бездиханне. Повіки прикриті, у руці банка з під знайомих, прописаних
таблеток. Крик. Мій. Чи той, що просочений біллю. Холодна стіна, занімілі губи та пришвидшене
серцебиття. У голові пробігаються обривки слів, усмішок, близьких історій, образів та тепла, що
вже не лине від нього. Бо він вже не тут, не зі мною.

Тепер немає нікого.

Дорога. Озеро. Вода. І знову пластинкою життя. Спогади перед смертю. У подарунок. Я – мертва. А
той аркуш з пробач, так і загубився серед його фраз та в дбайливих очах, які зазнали чогось
неземного й більшого у перепліт з болючим.