Основи військової психології Г.В. Бондарев, П.П. Круть

Основи військової психології
Харківський національний університет внутрішніх справ
Г. В. Бондарев, П. П. Круть
ОСНОВИ
ВІЙСЬКОВОЇ ПСИХОЛОГІЇ
Навчальний посібник
Рекомендовано Вченою радою

Харківського національного університету
внутрішніх справ
Харків 2020
1
Вступ
УДК 355.233.2+370.711+156.5
О75
Рецензенти:
Микитюк С. О. –д-р пед. наук, проф., проф. кафедри філософсько-
психологічної антропології Харківського національного
педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди;
Стадник А. В. – канд. мед. наук, доц., заступник начальника
кафедри психології та педагогіки гуманітарного факультету
Національної академії Національної Гвардії України
Рекомендовано Вченою радою

Харківського національного університету внутрішніх справ
як навчальний посібник для громадян, які проходять військову під-
готовку за програмою підготовки офіцерів запасу за військово-
обліковими спеціальностями «Соціальна психологія» та «Психологія»
(протокол № 8 від 25 червня 2019 р.)
Г Основи військової психології : навч. посіб. / Г. В. Бон-

О75 дарев, П. П. Круть ; Харків. нац. ун-т внутр. справ. – Харків,
2020. – 272 с.
ISBN 978-966-610-054-5
У посібнику розглядаються актуальні питання військової
психології з урахуванням сучасних досліджень відомих вітчиз-
няних і зарубіжних учених. Автори на основі аналізу досвіду
військ та деяких вищих військових навчальних закладів систе-
матизували в рамках навчальної програми основні проблеми
військової психології та педагогіки.
Посібник розрахований на офіцерів Збройних сил України,
студентів військових кафедр і курсантів вищих військових нав-
чальних закладів.
УДК 355.233.2+370.711+156.5
Приклад посилання на видання (в цілому) згідно з міжнародними стандартами:

Bondarev H.V. and Krut P.P., 2020. Fundamentals of Military Psychology [Osnovy viiskovoi
psykhologii]. Kharkiv: Kharkivskyi natsionalnyi universytet vnutrishnikh sprav.
ISSN 978-966-610-054-5 © Бондарев Г. В., Круть П. П., 2020

© Харківський національний університет
внутрішніх справ, 2020
2
ВСТУП
Напружена професійна діяльність під час вирішення завдань

військової служби зобов’язує офіцера цілеспрямовано формувати
психологічну готовність та емоційно-вольову стійкість особового
складу для ефективного забезпечення національної безпеки України.
Виконання службового обов’язку в сучасних умовах вимагає від
військовослужбовця оновленого психолого-педагогічного складу
мислення, пошуку адекватних соціально-управлінських рішень, на-
лежної загальної та психолого-педагогічної культури.
Крім того, офіцерові важливо навчитися сприймати самого се-
бе, розуміти власний внутрішній психічний стан, чуйно сприймати
міру здійснення поставлених перед собою цілей, аналізувати хара-
ктер взаємовідносин із підлеглими й товаришами по службі з ме-
тою своєчасного коригування своєї діяльності та поведінки. Все це
можливо опанувати лише завдяки глибоким знанням основних
положень психології.
На жаль, офіцери, особливо спочатку своєї практичної діяльно-
сті, часто допускають помилки у практичній діяльності, що свід-
чить перш за все про недостатній рівень їхніх психологічних знань
та відсутність основних компонентів психологічної готовності до
роботи з особовим складом.
Сучасними навчальними програмами для військових навчаль-
них закладів передбачено певну психологічну підготовку курсантів
і студентів. Але так сталось, що цей процес часто не встигає за ви-
могами щодо підготовки офіцерських кадрів, які з кожним роком
стрімко зростають, і те, що ще сьогодні було актуальним, – завтра
виявляється безнадійно застарілим.
Мета видання навчального посібника  заповнити цю прогали-
ну і тим самим реально допомогти курсантам і студентам опанува-
ти основи підрозділу науки про психіку людини, психологію малої
групи та військового колективу. Більше того, посібник орієнтова-
ний на те, щоби збагатити курсантів і студентів соціально-
психологічними знаннями. У цій книзі майбутні офіцери знайдуть
для себе відповіді на такі питання: історія розвитку загальної та
військової психології; предмет загальної, військової та соціальної
психології; особистість військовослужбовця та її структура; місце
3
Вступ
біологічного і соціального в особистості; психічні властивості

особистості в умовах військової діяльності та способи і методи їх
самовдосконалення у військовослужбовців; психічні процеси осо-
бистості в умовах військової діяльності; психічні стани військовос-
лужбовців та їх виявлення у військово-педагогічному процесі; пси-
хічні утворення; методика вивчення психічних властивостей вій-
ськовослужбовців; соціально-психологічна структура військового
колективу і методи її вивчення; психологічні основи спілкування;
психологічні умови запобігання та врегулювання конфліктів у вій-
ськових колективах; вплив бою на психіку військовослужбовців,
сутність девіантної поведінки в бойовій обстановці, психологічні
аспекти управління військовим колективом у бою.
Конспективно висвітлюючи основні теми навчального підроз-
ділу «Основи військової психології», автори не ставили за мету
всебічно розкрити всі проблеми військової та соціальної психоло-
гії, а визначали своє завдання в тому, щоб зосередити увагу курса-
нтів і студентів на цих проблемах, викликати до них певний інте-
рес та бажання продовжувати їх самостійне вивчення.
Посібник підготовлений відповідно до навчальної програми
дисципліни «Військова підготовка». Він є основою для формування
у студентів і курсантів закладів вищої освіти необхідних знань,
умінь і навичок, які будуть потрібні їм у подальшій роботі з особо-
вим складом.
4
1. ПСИХОЛОГІЯ, ЇЇ ПРЕДМЕТ
І ОСОБЛИВОСТІ ВИВЧЕННЯ
1.1. Об’єкт, предмет і галузі психології.

1.2. Військова психологія, її специфіка, завдання і ме-
тоди дослідження.
Об’єкт і предмет психології. Співвідношення суб’єктивної та

об’єктивної реальності. Психіка і організм. Активність психіки
(душі). Психіка, поведінка і діяльність. Загальні і спеціальні галузі
психології. Військова психологія, її специфіка, завдання. Методи
дослідження у психології. Роль військової психології в системі під-
готовки військових кадрів.
1.1. ОБ’ЄКТ, ПРЕДМЕТ І ГАЛУЗІ ПСИХОЛОГІЇ

Психологія – базова наука про людинознавство. Вона вивчає
закономірності, механізми, умови, чинники та особливості розвит-
ку й функціонування психіки. У наш час психологія одержала змогу
для подальшого наукового продуктивного розвитку в різних на-
прямах. Визнаний вітчизняний дослідник М. Й. Варій указує на
особливості психології як науки.
По-перше, психологія – наука про найскладніше явище – психі-
ку, яке людство ще до кінця не вивчило й не усвідомило, про внут-
рішнє і зовнішнє психічне та їхню взаємодію.
По-друге, психологія є однією з наймолодших наук. Психології
властиві парадокси. Як наука вона водночас і стародавня, і молода.
На думку Г. Еббінгауза (1850–1909), «психологія своїм корінням
сягає сивої давнини, але як наука має коротку історію», її проблеми
цікавили людство з найстародавніших часів, у той же час її науко-
во-навчальна історія нараховує близько 140 років. Умовно її науко-
ве становлення пов’язують з 1879 роком, коли німецький психолог
В. Вундт у Лейпцизі створив першу у світі Лабораторію експериме-
нтальної психології. Однак у практичній площині психологія є од-
нією з найдавніших, оскільки її застосовували ще в сиву давнину,
коли наші предки готувалися до полювання, війн тощо.
5
1. Психологія, її предмет і особливості вивчення
По-третє, наукова психологія відрізняється від побутової, на-

родної і релігійної, тому що використовує більш фундаментальний
і різноманітний інструментарій для здобування знання, прагне до
узагальнень, дає змогу побачити загальні закономірності розвитку
особистості й групи. Наукові знання не мають інтуїтивного харак-
теру, а є більш раціональними й усвідомленими. Отже, наукова
психологія володіє унікальним фактичним матеріалом, недоступ-
ним жодному іншому носію.
По-четверте, психологія є наукою розгалуженою, оскільки має
десятки галузей.
По-п’яте, психологія має унікальне практичне значення для
будь-якої людини та діяльності, у тому числі й психолога-практика.
Розвиток психологічної науки можна розглядати також зале-
жно від того, що було її предметом. Саме з цього погляду етапи ро-
звитку психології розглядають під кутом розуміння її предмета. У
такому контексті доцільно виокремлювати: перший етап, коли
психологію розглядають як науку про душу; другий – як науку про
свідомість; третій – як науку про поведінку; четвертий – як науку
про психіку, що становить єдність свідомого і несвідомого у взає-
модії людини зі світом.
Вживання слова психологія (від давньогрецьких слів psyche
(душа) і logia (розуміння, знання) уперше зафіксовано в західно-
європейських текстах XVІ ст. Вважають, що вперше термін «психо-
логія» був використаний прогресивним німецьким ученим-учи-
телем Ф. Меланхтоном (1497–1560) або Х. Вольфом (1679–1754).
Поступово слово психологія ввійшло до буденного вжитку.
Офіційно в науковій сфері термін почав вживатися лише в се-
редині XIX ст.
З того часу психологія стала розвиватися як наука. Отже, про-
понуємо таке визначення психології:
Психологія – наука про закономірності, механізми, умови,
чинники та особливості розвитку і функціонування психіки.
У навчальній літературі ви можете знайти й інше визначення
психології, проте суть їх одна і та ж. Розглядаючи психологію як
науку, нам необхідно з’ясувати об’єкт і предмет психології.
Основним об’єктом психології виступають соціальні суб’єкти,
їх життєдіяльнісні зв’язки і відносини. Якщо взяти сферу військо-
вої психології, то об’єктом військової психології є особистість вій-
ськовослужбовця і військовий колектив.
Що стосується предмета психології, то без чіткого уявлення
про предмет утрудненим є вирішення теоретичних завдань, які
6
покликана вирішувати сучасна психологія. У зв’язку з цим виключ-

но актуально визначити предмет психології.
Якщо звернутися до історії психології, то за предмет психології
приймалися: душа, явище, свідомість, поведінка, особистий досвід
людини і таке інше. Усі ці предметні сфери знайшли відображення
в досягненнях різних традиційних і нових шкіл, наукових напря-
мах, теоріях і концепціях. Найважливіші з них: біхевіоризм, психоа-
наліз, або фрейдизм, гештальтпсихологія, гуманістична психологія,
індивідуальна психологія, парапсихологія, акмеологія та інші.
Склалися і вітчизняні психологічні школи, зокрема: Д. Н. Узнад-
зе (установка – як «клітинка» психіки, досліджуючи яку можна розк-
рити таємницю душі); Л. С. Виготського (переживання); О. М. Леон-
тьєва (предметна діяльність); П. Я. Гальперина (орієнтовна основа
діяльності); С. Л. Рубінштейна (дія, акт відображення) і т. ін.
Виходячи з усього вищесказаного, видається можливим окрес-
лити предметне поле сучасної психології.
Отже: предметом психології є психіка людини і груп людей, за-
кономірності, тенденції та особливості її розвитку і функціонуван-
ня в умовах діяльності.
Виходячи з визначення психології, а також предмета психоло-
гії, ми повинні розібратися в такому понятті, як «психіка». Що ж
таке психіка?
Психіка – це відображення предметів і явищ об’єктивної дійс-
ності, що являє собою функцію мозку.
У визначенні психіки ми стикаємося з поняттям «об’єктивна
дійсність» і реальність. Як ми повинні це розуміти?
Об’єктивна реальність – це все, що існує поза свідомістю лю-
дини і відображається нею.
Але є і суб’єктивна реальність. Суб’єктивна реальність – це все,
що відбивається у свідомості людини, тобто об’єктивний світ, від-
битий у свідомості людини.
Виникає питання: як виявляється психіка?
Активність психіки виявляється при відображенні реальності,
оскільки воно передбачає перетворення фізико-хімічних подраз-
ників, що діють на нервові апарати, які надають поведінці енергії
та стрімкості, і при виконанні програми поведінки, що включає
пошук і вибір варіантів.
Розглядаючи співвідношення психіки та організму, слід запа-
м’ятати й усвідомити рефлекторну природу психіки. Рефлектор-
ність позначає первинність об’єктивних умов життя організму і вто-
ринність їх відтворення у психіці, закономірний перехід сприйнятих
7
компонентів системи до виконавчих, доцільність рухових ефектів і

їх «зворотний» вплив на образ. Тому не можна вважати психіку
безтілесною сутністю.
Розглядаючи психіку, не можна її ототожнювати з поведінкою
і діяльністю.
Якщо психіка – відображення навколишньої дійсності, функція
мозку, то поведінка – це взаємодія людини з навколишнім середо-
вищем, опосередкування його зовнішньою (руховою) і внутріш-
ньою (психічною) активністю. Джерелом поведінки є потреби. По-
ведінка здійснюється як єдність психічних – спонукальних, регу-
лювальних, відбивних ланок і виконавчих, зовнішніх дій, які на-
ближають або віддаляють організм від певних об’єктів, а також
перетворюють їх.
Діяльність – це активна взаємодія з навколишньою дійсністю,
у процесі якої людина виступає як суб’єкт, цілеспрямовано впливає
на об’єкт і задовольняє таким чином свої потреби.
Діяльність включає компоненти:
Мету –> Мотиви –> Спосіб, засіб, дію –> Результат

Що? Навіщо? Як робити?
Такий схематичний вигляд має психологічна структура діяль-

ності.
Приклад: Курсант читає книгу, щоб здати іспит (мета). Моти-
вом його діяльності може служити складання іспиту, отримання
позитивної високої оцінки. Дією – засвоєння змісту книги. Резуль-
тат – отримана відмінна оцінка.
Таким чином, діяльність – форма існування людини.
Психіка людини і психологія колективу як у цілому, так і в ок-
ремих компонентах по-різному впливають на діяльність і поведін-
ку індивіда і групи залежно від конкретних умов. Наприклад,
пам’ять, уява і т. п. старої людини істотно відрізняються від анало-
гічних процесів дитини; мислення, емоції і т. п. економіста, який
вирішує завдання в тиші кабінету, за змістом і динамікою відмінні
від таких же психічних процесів офіцера на полі бою, вимушеного
приймати рішення в екстремальних ситуаціях. Групові психічні
явища в бойовому колективі багато в чому відрізнятимуться від
подібних явищ у студентському колективі.
Отже, поряд із загальними закономірностями у психіці людини і
колективу виявляються ще й специфічні закономірності. Тому психо-
логічна наука являє собою широко розгорнуту систему самостійних
8
галузей, кожна з яких вивчає психіку людей у зв’язку з умовами їх

діяльності і спілкування та залежно від них. Зараз практично немає
жодного виду людської діяльності, не досліджуваної з позицій пси-
хології. Тому психологічна наука має галузі, які можна розділити на
загальні і спеціальні.
Серед галузей психології особливе місце займає загальна пси-
хологія. Вона іноді зветься теоретичною і експериментальною пси-
хологією. В її завдання входить розробка проблем методології, іс-
торії психології, теорії і методів дослідження найбільш загальних
законів виникнення, розвитку і буття психічних явищ. Результати
досліджень у галузі загальної психології – фундаментальна основа
розвитку всіх галузей і розділів психологічної науки.
До спеціальних галузей психології можна віднести такі, як:
– педагогічна психологія. Вивчає психологічні закономірнос-
ті навчання і виховання людини;
– медична психологія. Вивчає психологічні аспекти діяльнос-
ті лікаря і поведінки хворого;
– психологія праці. Вивчає психологічні особливості трудової
діяльності людини, психологічні аспекти наукової організації праці;
– юридична психологія. Розглядає питання, пов’язані з реалі-
зацією системи права;
– вікова психологія. Вивчає розвиток різних якостей особистості
людини, яка розвивається, тобто вікові особливості особистості;
– психологія спорту. Розглядає психологічні особливості осо-
бистості та діяльності спортсменів;
– соціальна психологія. Вивчає психічні явища, що виника-
ють у процесі взаємодії людей в різних групах.
Активно розвиваються інженерна, космічна, дитяча, психоло-
гія вищої школи та інші галузі.
Особливе місце займає галузь «Військова психологія». Ця галузь
психології досліджує закономірності психічної діяльності людей і
колективів в умовах військової діяльності (служби, бойової, мораль-
но-психологічної підготовки до бою) і бою. Вона тісно пов’язана з
більшістю інших галузей психологічної науки. У військовій психоло-
гії виявляються свої розділи, до яких можна віднести військово-
інженерну, військово-авіаційну тощо. Ці розділи досліджують зако-
номірності особового складу в конкретних, специфічних умовах.
Таким чином, психологія має свій об’єкт і предмет дослідження.
Загальна психологія становить загальнотеоретичну основу
всіх галузей психології. Найважливішою галуззю є військова пси-
хологія.
9
1.2. ВІЙСЬКОВА ПСИХОЛОГІЯ, ЇЇ СПЕЦИФІКА,

ЗАВДАННЯ І МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
Розглядаючи перше питання, ми з’ясували, що військова пси-
хологія є галуззю психології. Як самостійна галузь психологічної
науки вона використовує досягнення інших наук і галузей психо-
логії, перш за все філософії, фізіології, а так само загальної, педаго-
гічної та інших галузей психології.
Специфіка військової психології в тому, що це теоретична і
прикладна наука. Її дослідження – основа достовірності практич-
них рекомендацій. Військова психологія обслуговує всі галузі вій-
ськового будівництва, військову діяльність особистості військово-
службовця і колективу.
Практична спрямованість військової психології та її дослі-
джень диктується військовою доктриною. військовою наукою, по-
глядами на особливості сучасної війни, завданнями підготовки та
бойового застосування військ.
Що ж таке військова психологія? Військова психологія – це
галузь психологічної науки, яка вивчає закономірності функціону-
вання психіки і поведінки людей в умовах військової служби.
Військова психологія використовує загальнопсихологічні ка-
тегорії, теорії та концепції, а так само методи психологічних дослі-
джень. Об’єктами її пізнання і психологічного дослідження є війсь-
ковослужбовець і військовий колектив, які реалізують свій потен-
ціал у процесі військової праці.
Які завдання вирішує військова психологія? Основними з них є:
– обґрунтування сучасної психолого-педагогічної концепції
підготовки збройних сил та їх подальшого реформування;
– розробка методології військової психології;
– синтезування концепції вивчення і формування військовос-
лужбовця, військового колективу;
– створення сучасних теорій психології професійної військової
праці;
– теоретичне і практичне обґрунтування питань зміцнення
військової дисципліни;
– дослідження проблем психологічного відбору та адаптації до
військової служби, управління, підготовки молодших командирів
та офіцерських кадрів;
– питання впровадження прикладної психології та ефективно-
го акмеологічного супроводу військової служби;
– дослідження історії військової психології та інші.
10
Реалізуючи ці завдання, військова психологія виробляє прак-

тичні рекомендації, які слід використовувати командиру в своїй
службовій діяльності.
Розглядаючи військову психологію як науку, необхідно зазна-
чити, що вона має свої методи дослідження.
Метод – це спосіб, шлях вивчення об’єктивної дійсності, пі-
знання істини. Академік І. П. Павлов говорив, що від методу зале-
жить вся серйозність дослідження. За хорошого методу і не дуже
талановита людина може зробити багато чого. А за поганого мето-
ду геніальна людина буде працювати даремно і не отримає цінних,
точних даних.
Методи психології мають на меті не тільки фіксувати факти, а
й пояснити, розкрити їх сутність. Цієї мети не завжди можна досяг-
ти за допомогою одного методу, і тому під час вивчення психологі-
чних явищ зазвичай використовуються різні методи, які взаємодо-
повнюють один одного.
Основними і найбільш поширеними методами психології є:
спостереження, бесіда, експеримент, анкетний метод, узагальнен-
ня незалежних характеристик, аналіз результатів діяльності, метод
вивчення документів та інші.
Коротко розглянемо зміст деяких методів.
Спостереження – це такий метод, завдяки якому явища ви-
вчаються безпосередньо в тих умовах, в яких вони протікають у
дійсному житті.
Під час спостереження вивчаються особистість військовослу-
жбовця, його психічні процеси, властивості, стани та явища, які ви-
являються в колективі підрозділу.
Розрізняють два види спостереження: суцільне і вибіркове.
Під час суцільного спостереження фіксуються всі особливості і
прояви психічної діяльності військовослужбовця протягом якогось
певного проміжку часу.
Під час вибіркового спостереження звертається увага тільки
на ті факти в поведінці людини, які мають пряме або непряме від-
ношення до досліджуваного питання.
Використовуючи метод спостереження, необхідно дотриму-
ватися таких вимог:
– попередньо намічати програму спостереження з виділенням
найбільш важливих об’єктів і етапів спостереження;
– спостереження не повинні впливати на природний хід дослі-
джуваного явища;
11
– спостереження одного і того ж психічного явища доцільно

проводити на різних особистостях. Глибше і краще можна пізнати
людину, порівнюючи її з іншими;
– спостереження має бути повторним, а в разі зміни особистос-
ті – систематичним. Важливо, щоб воно було спадковим, тобто по-
вторні спостереження враховували відомості, отримані під час по-
передніх спостережень.
Ці вимоги до спостереження як методу психології мають важ-
ливе значення не тільки у процесі науково-дослідної роботи, але й
у практичній діяльності командира для вивчення особового складу
та колективу.
Бесіда. Під час цього методу дослідник установлює особистий
контакт з досліджуваною людиною. Мета бесіди – з’ясувати відпо-
відне коло питань, важкодоступних безпосередньо спостереженню.
Ефективність цього методу вивчення людей визначається за-
дотримання ряду вимог. Основними з них є:
1. Заздалегідь визначити мету, зміст бесіди, продумати план
з’ясування наміченого кола питань.
2. Перед бесідою забезпечити хороший контакт із людиною,
усунути все, що може викликати у неї напруженість або нещирість.
3. Питання, що ставляться, мають бути зрозумілими.
4. Поряд із прямими питаннями можуть ставитись і непрямі,
так звані навідні запитання.
5. Під час бесіди треба спостерігати за поведінкою людини і зі-
ставити результати спостереження з отриманими відповідями.
6. Зміст бесіди слід запам’ятати для подальших записів і ана-
лізу.
Бесіда як метод дозволяє командирам судити про особисті
плани військовослужбовця, його переживання, труднощі. Бесіда
дає матеріал для вивчення історії розвитку особистості. Вона до-
зволяє узагальнити досвід, виявити питання, які потребують по-
дальшої спеціальної перевірки.
Експеримент – це вивчення особливостей діяльності людини,
викликаних цілеспрямованою зміною умов, завдань або способів
виконання цієї діяльності. Мета психічного експерименту полягає
в тому, щоб зробити доступними для спостереження внутрішні
психічні процеси і властивості особистості, що цікавлять дослідни-
ка. На практиці застосовуються два види експерименту:
а) природний;
б) лабораторний.
12
Природний експеримент організують в умовах реальної діяль-

ності. В умовах армії такі експерименти можуть проводитися на
полігоні, на тактичних заняттях, бойовій техніці, в спортзалі.
Природний експеримент має багато форм і різних прийомів. У
найпростішому своєму виді він широко застосовується у військо-
вому навчанні. Наприклад, на тактичних заняттях, використовую-
чи вступні завдання, змінюючи окремі елементи обстановки, вво-
дячи додаткові дані, можна спостерігати за реакцією, поведінкою
того чи іншого військовослужбовця і робити висновки про його
знання, особливості уваги, пам’яті, мислення, кмітливості, наполе-
гливості.
Для успіху в застосуванні природного експерименту доцільно
дотримуватися певної послідовності:
1. Визначити мету застосування методу природного експери-
менту.
2. Вибрати вид діяльності для проведення природного експе-
рименту.
3. Після визначення виду діяльності розробляється методика
проведення природного експерименту, визначається послідовність
і час його проведення, порядок зміни умов і форм фіксації даних.
4. Завершується природний експеримент аналізом отриманих
даних і висновком про підтвердження або спростування поперед-
ньої гіпотези.
У лабораторному експерименті повністю створюються обста-
новка й умови, в яких буде вивчатися випробуваний. Під час лабо-
раторних експериментів використовуються технічні засоби, спеці-
альні бланки і тести. Наприклад, досліджують увагу і пам’ять лю-
дини за допомогою тахістоскопа, оцінюють час смислової реакції,
використовуючи хронограф, перевіряють емоційно-вольову стій-
кість на поліграфі, що дозволяє фіксувати багато психофізіологіч-
них показників. Звичайно, командиру взводу навряд чи доведеться
використовувати такий метод психології.
Анкетний метод – це опитування кола осіб за заздалегідь на-
міченим опитувальником. Він розрахований зазвичай на вивчення
якої-небудь групи людей. З його допомогою вивчають інтереси,
запити, схильності, думку, рівень підготовки. Технічно це робиться
так: розробляється опитувальник (доцільно скласти 5–7 питань),
розмножений як стандартний блок. Його пропонують одночасно
всій досліджуваній групі. Вся група протягом певного часу відпові-
дає на питання, потім відповіді аналізуються, узагальнюються і
робиться висновок про потреби досліджуваної групи, духовні
13
запити, взаємини та інші питання, що хвилюють їх (залежно від

мети опитування і змісту анкети).
Метод узагальнення незалежних характеристик – в основ-
ному це обмін думками дослідників, керівників про особливості
особистості тієї чи іншої людини. Він дозволяє швидко виявити
помилковість уявлення про людину, відсіяти невірні оцінки і ви-
значити істинні якості людини. Перевага цього методу полягає у
швидкості вивчення людей, у скороченні часу, необхідного для ви-
вчення достовірних висновків про особистість окремої людини.
Метод вивчення результатів діяльності – цей метод дозво-
ляє швидко і точно визначити якості людини. З окремих штрихів
складається загальна характеристика людини. Так, наприклад,
ставлення до праці, якість виконання робіт дає можливість судити
про такі якості людини, як її знання, старанність, дисциплінова-
ність, рівень майстерності.
Метод вивчення документів – цей метод виступає як допо-
міжний у системі розглянутих вище. Досвід показує, що для ви-
вчення особистості військовослужбовця використовуються різні
документи, які об’єднуються в три основні види: біографічні, доку-
менти, що характеризують діяльність, архівні.
Такими є основні методи психології, що дозволяють команди-
ру вивчити особистість свого підлеглого. Необхідно враховувати,
що під час вивчення особистості військовослужбовця слід викори-
стовувати, як правило, всі методи психології.
Отже, яка ж роль і значення військової психології в діяльності
командних кадрів, у чому конкретно вона виявляється?
1. Військова психологія дає командирам обґрунтування й кон-
кретні рекомендації у виробленні ефективних шляхів, засобів і ме-
тодів виховання особового складу.
2. Глибоке знання військової психології допомагає командиру
в пошуках способів скорочення часу приведення частин і підрозді-
лів до стану високої бойової готовності.
3. Знання військової психології допомагає командиру підви-
щувати якість і ефективність бойової підготовки.
4. Військова психологія озброює командирів знанням психоло-
гічних закономірностей формування у воїнів і військових колективів
бойової майстерності та якостей, необхідних для служби та бою.
5. Знання військової психології допомагає командиру цілесп-
рямовано здійснювати психологічну підготовку особового складу і
психологічне забезпечення бойових дій.
14
6. Військова психологія дає знання цілеспрямованого форму-

вання як особистості військовослужбовця, так і військового колек-
тиву.
7. Знання психології сприяє поліпшенню і вдосконаленню сти-
лю роботи командних кадрів з керівництва підрозділами і части-
нами.
Як видно, психологічні знання відіграють важливу роль у діяль-
ності командних кадрів з навчання і виховання особового складу.
Таким чином, військова психологія – це галузь психологічної
науки, яка має свій предмет, об’єкт, завдання і методи дослідження,
військова психологія має велику практичну спрямованість. Її знан-
ня дозволяє командиру більш якісно організувати військо-педа-
гогічний процес та реалізацію психологічної підготовки особового
складу.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Варій М. Й. Військова психологія і педагогіка : посібник /
М. Й. Варій, М. М. Козяр, М. С. Коваль ; за заг. ред. М. Й. Варія. –
Львів : Сполом, 2003. – 624 с.
2. Військова психологія і педагогіка : підручник / Л. А. Снігур,
О. А. Хижняк, Є. М. Подтергера та ін. ; за заг. ред. Л. А. Снігур. – Луцьк :
Твердиня, 2010. – 576 с.
3. Лісовський П. М. Військова психологія: методологічний
аналіз : навч. посіб. / П. М. Лісовський. – Київ : Кондор, 2017. – 290 с.
4. Немов Р. С. Психология : учеб. : в 3 кн. / Р. С. Немов. – М. :
Владос, 2000. – (Кн. 1 : Общие основы психологии. 688 с. ; Кн. 2 :
Психология образования. 608 с. ; Кн. 3 : Психодиагностика. Введе-
ние в научное психологическое исследование с элементами мате-
матической статистики. 640 с.).
5. Психологія бою : посібник / [Т. Л. Грицевич, І. М. Гузенко,
О. С. Капінус та ін.] ; за ред. А. М. Романишина. – Львів : Астролябія,
2017. – 352 с. – (Бібліотека командира).
6. Современная военная психология : хрестоматия / сост.
А. А. Урбанович ; под ред. А. Е. Тараса. – Минск : Харвест, 2003. –
576 с. – (Библиотека практической психологии).
7. Військова психологія та педагогіка: інноваційний підхід :
підручник : у 2 ч. Ч. 1 / за заг. ред. С. Д. Максименка. – Київ : НУОУ,
2012. – 472 с.
15
8. Бараннік В. А. Актуальні проблеми військової психології :

навч. посіб. / В. А. Бараннік, В. М. Невмержицький, Р. А. Шпак. – Київ :
НАОУ, 2005. – 175 с.
9. Корольчук М. С. Психодіагностика : навч. посіб. / М. С. Ко-
рольчук, В. І. Осьодло ; за заг. ред. М. С. Корольчука. – Київ : Ельга-
Центр, 2007. – 400 с.
10. Ягупов В. В. Військова психологія : підручник / В. В. Ягу-
пов. – Київ : Тандем, 2004. – 656 с.
ПИТАННЯ ДЛЯ КОНТРОЛЮ

1. Як розвивалися уявлення про об’єкт і предмет психології
протягом історії соціально-гуманітарної думки людства?
2. У чому полягає зміст психологічної реальності?
3. Який рік вважається роком виникнення психології як нау-
ки? З чим це пов’язано?
4. У чому полягала сутність досліджень В. Вундта?
5. Ким були започатковані експериментальні дослідження у
психології?
6. Які проблеми загальної психології розв’язувалися у процесі
дискусії 20-х років ХХ століття?
7. Із яких причин утворилися галузі сучасної психології, які
проблеми вони мають розв’язувати?
8. У чому полягає специфіка військової психології як спеціа-
льної галузі психології та зміст її завдань?
9. Які методи досліджень використовує військова психологія?
10. Які військово-психологічні проблеми є актуальними у
наш час?
16
2. ПРИРОДНИЧО-НАУКОВІ ОСНОВИ
ПСИХОЛОГІЇ
2.1. Поняття про психіку.

2.2. Психіка і мозок.
Природа психіки. Психіка та організм людини. Структура психіки

та її функції. Розвиток психіки у процесі онтогенезу і філогенезу.
Співвідношення свідомості і несвідомого. Психіка, поведінка і дія-
льність. Основні психічні процеси.
2.1. ПОНЯТТЯ ПРО ПСИХІКУ

Як відомо, здоров’я людини визначається кількома складови-
ми. Одними з дуже важливих є стан нервової системи і характер
процесів, що протікають в ній. Особливо важливу роль в цьому
виконує та частина нервової системи, яка називається централь-
ною, або мозком. Процеси, які протікають у мозку, взаємодіючи із
сигналами навколишнього світу, відіграють вирішальне значення
у формуванні психіки.
Психіка – це властивість мозку сприймати й оцінювати
навколишній світ, відтворювати на основі цього внутрішній
суб’єктивний образ світу і образ самого себе в ньому (світо-
гляд), визначати, виходячи з цього, стратегію і тактику своєї
поведінки й діяльності.
Психіка людини влаштована таким чином, що образ світу, що
формується в ній, відрізняється від істинного, об’єктивно існуючо-
го насамперед тим, що обов’язково емоційно, чуттєво забарвлений.
Людина завжди упереджена в побудові внутрішньої картини світу,
тому в ряді випадків можливе значне спотворення його сприйняття.
Крім того, на сприйняття впливають бажання, потреби, інте-
реси людини та її минулий досвід (пам’ять).
За формами відображення (взаємодії з навколишнім світом) у
психіці можна виділити два компоненти, якоюсь мірою самостійні і
разом з тим тісно взаємопов’язані, – свідомість і несвідоме (не-
усвідомлюване).
17
2. Природничо-наукові основи психології
Свідомість – вища форма сприймальної та відображальної

здатності мозку. Завдяки їй людина може бути свідомою своїх
думок, почуттів, учинків тощо і за необхідності контролювати їх.
Значну питому вагу в психіці людини становить форма несві-
домого, або неусвідомлюваного. У ньому представлені звички,
різні автоматизми (наприклад ходьба), потяг, інтуїція. Як правило,
будь-який психічний акт починається як несвідомий і лише потім
усвідомлюється. У багатьох випадках свідомість не є необхідністю,
і відповідні образи залишаються в неусвідомлюваному (наприклад,
нечіткі, невиразні відчуття внутрішніх органів, скелетної муску-
латури і т. ін.).
Психіка знаходить свій прояв у формі психічних процесів, або
функцій. До них належать відчуття і сприйняття, уявлення, уява,
пам’ять, увага, мислення і мова, емоції та почуття, воля. Ці психічні
процеси часто називають компонентами психіки.
Психічні процеси виражаються у різних людей по-різному, ха-
рактеризуються певним рівнем активності, що формує фон, на
якому протікає практична і психічна діяльність особистості. Такі
прояви активності, що створюють певний фон, називаються психі-
чними станами. Це – натхнення і пасивність, впевненість у своїх
силах і сумнів, тривожність, стрес, втома і т. ін.
І, нарешті, для кожної особистості характерні стійкі психічні
особливості, які виявляються в поведінці, діяльності, – психічні
властивості (особливості): темперамент (або тип), характер, зді-
бності тощо.
Таким чином, психіка людини – це складна система усвідом-
люваних і неусвідомлюваних процесів і станів, які по-різному реа-
лізуються у різних людей, створюючи певні індивідуальні особли-
вості особистості.
2.1.1. Розвиток психіки

Відображення як взаємодія. На відміну від неорганічної при-
роди живий організм безперервно взаємодіє з навколишнім сере-
довищем. Без розуміння змін середовища і його впливу на організм
не може бути зрозумілим розвиток психіки людини ні в її філоге-
незі (розвиток людини з тваринного світу), ні в її онтогенезі (фор-
мування особистості людини).
Чарльз Дарвін (1809–1882 рр.) відкрив закони еволюції живих іс-
тот і походження людини на основі мінливості всього живого і спад-
ковості, яка закріплює та утримує набуті ознаки шляхом природного
18
відбору. В основних рисах встановлено ряд розвитку організмів від

небагатьох простих форм до все більш різноманітних і складних,
які ми спостерігаємо в наш час, закінчуючи людиною. Завдяки
цьому не тільки стало можливим пояснення існуючих представни-
ків органічного життя, а й дана основа для передісторії людського
духу, для простеження різних ступенів його розвитку, починаючи
від простого, безструктурного і закінчуючи мислячим мозком лю-
дини. А без цієї передісторії існування мислячого людського мозку
залишається дивом.
На самому початку розвитку життя намітилися дві основні фо-
рми мінливості у взаємодії організмів і середовища. Одна, пасивна,
форма виявлялася в основному в зміні фізико-хімічних процесів і
будови організму під впливом неоднорідного середовища. Ця фор-
ма мінливості визначила розвиток рослин. Інша, активна, форма
мінливості, що визначила розвиток тварин, виявлялася в основно-
му в зміні форм поведінки організму, тобто у зміні способів і форм
його активного реагування на вплив середовища, що змінюється.
Взаємодія організму та середовища в його будь-якій формі
можлива тому, що навіть найпростішому організму властива фізіо-
логічна форма відображення середовища – подразливість. Подра-
зливість є здатність живої істоти відповідати на безпосередній
вплив середовища процесами, що підтримують життя організму.
Подразливість викликає пристосувальні процеси, що врівноважу-
ють організм із середовищем і сприяють виникненню вищих форм
відображення. Рослини зупинилися на фізіологічній формі відо-
браження.
Тварини у процесі еволюції на основі подразливості набули
властивість відповідати на дії середовища, безпосередньо вплива-
ючи не лише на життєві функції організму, але й на сигнальні дії,
які готують, орієнтують організм у середовищі. Іншими словами, у
тварин у процесі їх еволюції виникає новий вид подразливості –
чутливість, що виконує сигнальну функцію.
Чутливість – це властивість відображати дію середовища, на-
бута тваринами на певних етапах еволюції. Вона виконує сигналь-
ну й орієнтувальну функції для організму. За допомогою чутливос-
ті організм завжди суб’єктивно відображує дії середовища. З її поя-
вою починається еволюція психічного відображення, вищою фор-
мою якого є свідомість.
Поза сумнівом, раніш за все психічне відображення виникло у
формі смутних позитивних або негативних переживань, що сигналі-
зують про динаміку стану організму і його рівновагу із середовищем.
19
Надалі на цій основі виникла складніша форма відображення – від-

чуття як суб’єктивний образ об’єктивного світу. Таке розуміння
психіки дозволяє розглядати її як властивість самого життя, необ-
хідну на відповідному щаблі еволюції тварин.
Еволюція нервової системи. Поява психічної форми відобра-
ження як властивості особливої матерії пов’язана з виникненням
найпростішої нервової системи. Така нервова система вперше
з’являється у кишковопорожнинних тварин (гідри, медузи, акти-
нії). Ця нервова система являє собою окремі нервові клітини з від-
ростками, що переплітаються між собою, і називається сітьовид-
ною, або дифузійною. При такій нервовій системі спостерігаються
недиференційовані реакції організму на різні подразники. Тут ще
немає якого-небудь керуючого центру.
Керуючий центр з’являється на наступному етапі розвитку не-
рвової системи – гангліозної (вузлової, або ланцюгової) нервової
системи. У хробаків нервові вузли (ганглії) розташовані в кожному
сегменті тіла. Всі вузли з’єднані між собою, і організм діє як єдине
ціле. При цьому головний вузол влаштований значно складніше,
ніж всі інші, і реагує більш диференційовано на зовнішні подраз-
ники.
Нервова система, характерна для комах, є подальшим розвит-
ком і ускладненням гангліозної нервової системи. Тут уже чітко
виділяються черевна, грудна і головна ділянки. Помітно ускладню-
ється головний вузол, що регулює рух кінцівок, крил та інших ор-
ганів. У вищих комах (бджоли, мурашки) є нюхові, смакові, дотико-
ві, зорові відчуття.
Психічне відображення, характерне для комах, називають сен-
сорною стадією розвитку психіки. На цій стадії відображаються ок-
ремі властивості предметів при їх безпосередньому впливі на живу
істоту, але немає ще відображення предмета в цілому. Саме тому,
реагуючи на вібрацію павутини, павук поспішає до мухи, яка заплу-
талася в ній; але якщо посадити павука і муху в стакан, то павук ті-
кає від мухи. Відбивається тільки окрема властивість – вібрація па-
вутини від руху мухи, але немає відображення мухи як предмета.
У хребетних тварин з’являється новий тип нервової системи –
центральна, для якої характерне відділення спинного і головного
мозку. Розвиток центральної нервової системи виражається, по-
перше, в поступовій кортикалізації, тобто збільшенні обсягу і ролі
кори головного мозку. По-друге, відбувається ієрархизація, тобто
все більше підпорядкування відділів нервової системи, що знахо-
дяться нижче, тим, які знаходяться вище. По-третє, відбувається
20
посилення цілісної діяльності кори головного мозку в єдності з усе

більш точною диференціацією функцій окремих її ділянок.
Розвиток центральної нервової системи у різних тварин відбу-
вається неоднаково і нерівномірно. Це обумовлено способом життя
виду, особливостями середовища проживання. Наприклад, у риб
найбільш істотну роль відіграє нюх, і згідно з цим у них особливо
розвинені частки мозку, які відають цією чутливістю. Для птахів
вирішальне значення має зір, і зорова ділянка кори набула у них
найбільшого розвитку. У мавп і людини провідну роль відіграють
зорові відчуття. Зорова ділянка кори у них розвинена значно кра-
ще, ніж, наприклад, нюхова.
Із появою центральної нервової системи з’являється і нова фо-
рма психічного відображення – перцептивна стадія розвитку пси-
хіки. На цій стадії для тварин характерне одночасне відображення
кількох подразників і їх синтезування в образ предмета. Завдяки
цьому створюється предметне відображення.
2.1.2. Інстинкти і навички тварин

Інстинктами називаються вроджені, складні, біологічно доці-
льні й тому спадково закріплені форми поведінки. Будучи цілісною
реакцією всього організму на комплексні подразники зовнішнього
і внутрішнього середовища, інстинкти за своїми механізмами яв-
ляють собою ланцюгові безумовні рефлекси. Це можуть бути дуже
довгі ланцюги рефлексів, у яких кінець одного рефлексу служить
подразником для наступної ланки ланцюга.
У тварин в їх обох гілках вроджені інстинктивні форми поведі-
нки є основними. У людини ж інстинкти відіграють важливу роль
тільки в перші місяці її життя, а потім стають такими рудиментами,
як волосяний покрив шкіри або червоподібний відросток кишки.
Рудимент – це функція або орган, що залишились у людини в спа-
док від тваринних предків. Фактично ж у дорослої людини інстин-
ктивні прояви підпорядковані свідомій діяльності і контролюють-
ся нею. Тільки у виняткових випадках інстинкти можуть визначати
поведінку людини.
Хоч інстинкти тварин вельми численні і різні, вони завжди
пов’язані із задоволенням біологічних потреб. Основними з них
є: статевий, інстинкт турботи про потомство, інстинкт харчування,
самозбереження, стадний інстинкт, інстинкт сезонної міграції та ін.
Інстинктивні форми поведінки можуть бути різної складності, але в
їх основі завжди лежать прості безумовні рефлекси з шаблонною
21
відповіддю на безпосередній біологічно позитивний або негатив-

ний подразник. Прикладом більш простих таких рефлексів є на-
стороження вух або поворот голови у службового собаки у відпо-
відь на звук – як орієнтовний рефлекс, або відскакування – як захи-
сний рефлекс.
В інстинктивній поведінці тварин іноді виявляється задана
особливим «розумом» доцільність. Однак ця доцільність обумов-
лена лише зовнішніми факторами, і поведінка тварини зі зміною
середовища піддається лише дуже незначній перебудові. Ледь змі-
нюється певний комплекс умов, що викликає інстинктивні дії, як
порушується струнка течія інстинктивних дій – птах може кинути
пташенят, ссавці – загризти потомство. Іноді ж безглуздість вчин-
ків тварини виражається так чітко, що викликає подив. Так, птиці
висиджують не тільки чужі підкладені їм яйця, але і зовсім не схожі
на них каміння. Пояснюється це тим, що увесь ланцюг інстинктив-
них актів поведінки тварини, досить доцільних тільки в умовах
формування великої кількості поколінь, дуже малою мірою може
уточнюватися в умовах, що змінюються.
Навички. Розвиток головного мозку в людини з самого почат-
ку дав можливість в інстинктивній поведінці опертися на поєднан-
ня одночасно діючих подразників. Чим більше високорозвинена
хребетна тварина, тим легше середовище, що змінилося, знімає
застарілі інстинктивні форми поведінки.
Навичками у тварин називаються набуті в індивідуальному до-
свіді форми поведінки, які забезпечують диференційоване присто-
сування тварини до мінливих умов середовища. За своїм механізмом
навички є складними умовними рефлексами і здійснюються за до-
помогою вищої нервової діяльності. Найпростіші навички можуть
утворюватися навіть у одноклітинних тварин. Наприклад, інфузорія
туфелька, плаваючи в чотирьохкутовій посудині і наштовхуючись на
стінку, повертається на 90°, а інша – у трикутній посудині – на 60°.
Пересаджені після такого багаторазового «управління» в круглу по-
судину, вони деякий час повторюють «звичний» шлях.
Таргана можна привчити брати їжу тільки з чорних квадратів
шахового поля. Бджоли не тільки добре запам’ятовують малюнки
польових квітів на льотках вулика, але й поступово вчяться за-
пам’ятовувати шлях до вулика і виробляють умовні рефлекси на
запах конюшини. Розвиток сигнального значення відображення
середовища, тобто психічного відображення, відбувається, коли
з’являється біологічна необхідність передбачення подій у мінли-
вому середовищі. Прикладом впливу середовища, що має сигнальне
22
значення, є такий звук або запах, який сам по собі не здатний впли-
вати на життєві процеси, але може служити сигналом близької небе-
зпеки або добичі. Так, якщо жаба не бачить людини, то остання може
кричати і свистіти – вона не буде реагувати. А слабкий звук ляпанця
по воді сприймається жабою як сигнал небезпеки, помічений інший
жабою, і змушує її стрибати у воду. Перші звуки – крик, свист – для
жаби не мають сигнального значення, яке вони мають, наприклад,
для оленя, а другий має. Але якщо який-небудь подразник набув для
тварини сигнального значення, значить, вона вже має здатність до
психічного відображення і, отже, має психіку.
Розсудлива поведінка. Навички, розвиваючись, приводили до
виникнення найбільш складної форми поведінки тварини – розу-
мової. Розумовими (або інтелектуальними) називають форми
поведінки, спрямовані на вирішення нових завдань не шляхом ус-
падкованих або раніше набутих в особистому досвіді способів, а на
основі відображення існуючих між предметами зв’язків і відносин.
Розсудлива поведінка – основна форма діяльності людини. Од-
нак людям властиві спільні з тваринами всі види розумової діяль-
ності: індукція, дедукція, абстрагування, аналіз незнайомих пред-
метів (уже розбивання горіха є початком аналізу), синтез (у разі
хитрих витівок у тварин), експеримент (у разі нових перешкод і в
скрутних становищах). Без цієї спадкоємної лінії розвитку поява
мислення людини дійсно була б дивом.
Розвиток найпростішої розумової поведінки тварин був
пов’язаний з виникненням можливості предметного відображення
на підставі комплексу відчуттів. Шимпанзе здатні розрізняти і за-
пам’ятовувати трикутники, кулі, піраміди за їхнім кольором і гео-
метричною формою та використовувати ці диференційовані уяв-
лення у своїй поведінці.
Найпростішим видом
розумової поведінки, що
опирається на відобра-
ження співвідношення між
предметами, є так звані
обхідні дії, недоступні ку-
рям, добре доступні соба-
кам і повністю доступні
людиноподібним мавпам
(рис. 1).
Рисунок 1 – Дослід з обхідним
щитом
23
Найбільш повно виявляється розумова діяльність при спробах

використання тваринами різних предметів як найпростіших зна-
рядь. Досліди, проведені під керівництвом І. П. Павлова з шимпанзе
Рафаелем і Розою, показали, що ці тварини мають уміння помічати
деякі зв’язки між предметами і використовувати їх з метою задо-
волення своїх потреб. Перед Рафаелем було поставлено ящик з
апельсином, який чітко виднівся через отвір. Тварина намагалася
заволодіти ним, але наштовхнулася на несподівану перешкоду: на
шляху стояла запалена спиртівка, і Рафаель обпікся. Це не завади-
ло, однак, йому впоратися із завданням. Він попрямував до баку з
водою, притягнув його до скриньки, погасив вогонь і дістав при-
манку. В інших випадках це завдання вирішувалося Рафаелем ще
простіше: для того, щоб погасити спиртівку, він вже не тягнув ці-
лий бак з водою, а набирав воду в кухоль або в рот і гасив полум’я.
Спостерігаючи за цими дослідами, І. П. Павлов із розумінням гово-
рив, яким чином відбувається мислення людини, про яке стільки
розмов і стільки всякої пустої балаканини.
2.1.3. Структура та функції свідомості

Свідомість як внутрішній світ людини має свою структуру. Але
нерідко поняття «свідомість» помилково ототожнюється з понят-
тям «психіка людини».
Психіка, як ми пам’ятаємо, включає дві сфери відображення –
свідомість та несвідоме (рис. 2).
Рисунок 2 – Структура психіки людини
24
Вважається, що несвідоме – це сукупність психічних явищ, ста-

нів і дій, які перебувають поза сферою розуму. До несвідомого на-
лежать, у першу чергу, інстинкти – сукупність природжених актів
поведінки людини, які створюються внаслідок тривалої еволюції
та спрямовані на забезпечення життєвих функцій, самого існуван-
ня кожної істоти. До структури несвідомого належить також інтуї-
ція та автоматизми, які можуть зароджуватися у сфері свідомості і
з часом поринати у сферу несвідомого. Інтуїція – це знання, яке
виникає без усвідомлення шляхів і умов його отримування, через
безпосереднє чуттєве споглядання чи умогляд. Автоматизми –
це складні дії людини, які, первинно утворюючись під контролем
свідомості, внаслідок довгого тренування й багаторазового повто-
рювання набувають несвідомого характеру. Несвідомими також є
сновидіння, гіпнотичні стани, явища сомнамбулізму, стани неосуд-
ності тощо. Завдяки включенню несвідомого до психічної діяльно-
сті навантаження на свідомість зменшується, а це, у свою чергу,
розширює поле творчих можливостей людини.
Підсвідоме – це особливий рівень несвідомого, до якого нале-
жать психічні явища, пов’язані з переходом операцій діяльності з
рівня свідомості на рівень автоматизму.
Несвідоме і свідоме є двома відносно самостійними сторонами
єдиної психічної реальності людини; між ними виникають досить
часто суперечності, іноді конфлікти, проте вони взаємопов’язані,
взаємодіють між собою і здатні досягти гармонійної єдності. У не-
свідомому закладено широкі можливості для раціоналізації людсь-
кої життєдіяльності, особливо це стосується творчої діяльності
суб’єкта. Ця обставина служить основою формування ірраціоналіс-
тичних філософських учень, відомими представниками яких вва-
жають Артура Шопенгауера, Серена К’єркегора, Фрідріха Ніцше, Едуа-
рда Гартмана, Анрі Бергсона, Зігмунда Фрейда, Мартіна Хайдеггера.
Зігмунд Фрейд, зокрема, будував своє розуміння поведінки
людини на уявленні про панування в людській психіці статевих
потягів, які вступають у конфлікт зі свідомістю і в результаті під-
порядковують її собі. Однак багато філософських шкіл займають
іншу позицію. Вони вважають, що провідними засадами в людській
психіці є свідомість, яка, «живлячи» і значною мірою формуючи
несвідоме, в цілому здатна його контролювати, а також визначати
загальну стратегію поведінки людини.
Яку ж структуру має сама свідомість? Структурність свідо-
мості значною мірою має досить умовний характер. Річ у тім, що
елементи свідомості тісно взаємопов’язані один з одним. Однак за
всієї умовності у свідомості можна вирізнити такі елементи:
25
1. Знання. Це головний компонент свідомості, засіб її існу-

вання.
Знання – це розуміння людиною дійсності, відображення її у
вигляді усвідомлених чуттєвих і абстрактних логічних образів. За-
вдяки знанням людина може осмислити все те, що її оточує і ста-
новить предмет пізнання. Вони зумовлюють такі властивості сві-
домості, як спроможність через предметну діяльність цілеспрямо-
вано «творити світ», передбачати хід подій, виявляти творчу акти-
вність. Іншими словами, свідомість – це ставлення до дійсності у
формі знань з урахуванням потреб людини.
2. Емоції. Людина пізнає навколишній світ не з холодною
байдужістю машини, а з почуттям задоволення, ненависті або спів-
чуття, захоплення чи обурення. Вона переживає те, що відображає.
Емоції або стимулюють або загальмовують усвідомлення індиві-
дом реальних явищ дійсності. Те, що радує око, легше запам’я-
товується. Однак інколи надмірно райдужне сприйняття світу мо-
же осліпити, породити ілюзії, видати бажане за дійсне. Деякі, особ-
ливо негативні, емоції (наприклад страх) чинять опір збереженню
ясності розуму.
Вищим рівнем емоцій є духовні почуття (наприклад почуття
любові), які формуються внаслідок усвідомлення зв’язків особи з
найсуттєвішими соціальними цінностями. Почуття характеризу-
ються предметним змістом, постійністю, незалежністю від наявної
ситуації. Емоційна сфера має значний вплив на всі прояви свідомо-
сті людини, виконує функцію засади діяльності.
3. Воля – це усвідомлене цілеспрямоване регулювання лю-
диною своєї діяльності. Це здатність людини мобілізувати і спря-
мувати свої психічні та фізичні сили на досягнення мети, на
розв’язання завдань, що постають перед її діяльністю і вимагають
свідомого подолання суб’єктивних і об’єктивних труднощів та пе-
решкод. Виготовлення знарядь людиною – це перша і найголовні-
ша школа формування волі.
Однак для людини характерні й неусвідомлені спонукання. Іно-
ді буває так, що людина кудись поривається, а куди і навіщо – сама
не знає. Така підсвідома регуляція залишилася від тварин.
4. Мислення – це процес пізнавальної діяльності індивіда,
який характеризується узагальненим та опосередкованим
відображенням дійсності. Цей процес завершується створенням
абстрактних понять, суджень, які являють собою відображення
суттєвих, закономірних відношень речей, на основі відомого, від-
чутного на дотик, почутого і т. ін. Завдяки розумовій діяльності ми
26
проникаємо в невидиме, в те, що не сприймається на дотик і що не

можна почути, а також здійснюємо перехід від зовнішнього до вну-
трішнього, від явища до сутності речей, процесів.
5. Увага і пам’ять.
Увага – це форма психічної діяльності людини, що виявля-
ється в її спрямованості та зосередженості на певних об’єктах.
Пам’ять – це психічний процес, який полягає в закріпленні,
збереженні та відтворенні в мозку індивіда його минулого
досвіду.
Основними елементами пам’яті є запам’ятовування, збережен-
ня, відтворення й забування. Фізіологічною основою запам’ято-
вування є утворення й закріплення тимчасових нервових зв’язків у
корі головного мозку. Подальше оживлення нервових зв’язків зу-
мовлює відтворення запам’ятовування матеріалу, а гальмування
цих зв’язків призводить до забування.
У суб’єктивній реальності людини має місце така важлива під-
структура, як самосвідомість.
Самосвідомість – це усвідомлення людиною себе як особис-
тості, усвідомлення своєї здатності приймати самостійні
рішення і вступати на цьому ґрунті у свідомі відносини з
людьми та природою, нести відповідальність за прийняті рі-
шення та дії. За її допомогою людина реалізує ставлення до самої
себе, здійснює власну самооцінку як мислячої істоти, здатної від-
чувати. У цьому разі об’єктом пізнання для суб’єкта є він сам і його
свідомість. Отже, людина – самооцінююча істота, яка без цієї харак-
теристичної дії не змогла б визначити себе і знайти своє місце в
житті.
Звернення філософів до самосвідомості починається ще із Сок-
рата, з його максими «Пізнай самого себе». Зі становлення філосо-
фії як специфічного знання про світ і людину склався погляд на
діяльний, неспокійний характер душі, діалогічність і критичність
розуму щодо самого себе. За Платоном, діяльність душі – це внут-
рішня праця, яка має характер бесіди із самим собою. Розміркову-
ючи, душа постійно розмовляє з собою, запитує себе, відповідає,
стверджує і заперечує.
Таким чином, самосвідомість – важлива умова постійного са-
мовдосконалення людини. У структурі самосвідомості виокрем-
люють такі структурні елементи: самопочуття, самопізнання, са-
мооцінка, самоконтроль. Самосвідомість у цілому тісно пов’язана з
рефлексією. Рефлексія – принцип мислення, за допомогою якого
вона здійснює аналіз і усвідомлення власних форм (категорій
27
мислення) діяльності. Ось чому, на наш погляд, рефлексію можна

розглядати як діяльність самосвідомості, яка розкриває внутрішню
будову і специфіку духовного світу людини.
Та розуміння людиною свого внутрішнього стану, її здатність
до самоконтролю приходить не одразу. Самосвідомість, разом з
такими духовними елементами особистості, як світогляд, здібнос-
ті, характер, інтереси, формується під впливом соціального се-
редовища. Середовище потребує від особистості контролю над
своїми діями і відповідальності за їх результат. Рівень свідомості
значною мірою залежить від того, які вимоги ставляться перед
особою і які соціальні цінності культивуються в даному середови-
щі. Основною вимогою тут виступає те, що людина сама повинна
контролювати свої дії і відповідати за їх наслідки.
Структурні елементи свідомості перебувають у взаємозв’язку
та взаємодії і забезпечують свідомості ряд життєво важливих для
людини функцій (рис. 3).
Рисунок 3 – Функції свідомості

Пізнавальна функція є головною функцією свідомості, тобто
здатність індивідуума отримувати знання про навколишній світ і
про себе. Як пізнавальна діяльність свідомість починається з чут-
тєвого образного пізнання і сягає аж абстрактного мислення. На
етапі чуттєвого (емпіричного) пізнання накопичується різномані-
тний фактичний матеріал, який пізніше узагальнюється з допомо-
гою абстрактного мислення, проникаючи таким чином у суть най-
складніших явищ і встановлюючи об’єктивні закономірності, яким
вони підлягають. Ця функція є всеохоплюючою, і з неї випливають
28
всі інші. Пізнавальна функція має не пасивний, а активний, еврис-

тичний характер, тобто у свідомості є властивість випереджально-
го відображення дійсності.
Акумулятивна (накопичувальна) функція полягає в тому,
що в пам’яті людини накопичуються знання, отримані нею не тіль-
ки з безпосереднього, особистого досвіду, а й такі, що здобуті її су-
часниками або попередніми поколіннями людей. Ці знання в міру
необхідності актуалізуються, відтворюються і служать засобом
реалізації інших функцій свідомості. Чим багатша пам’ять людини,
тим легше їй прийняти оптимальне рішення.
Ще однією функцією свідомості є функція аксіологічна (оці-
ночна). Людина не тільки дістає дані про зовнішній світ, але й оці-
нює їх з точки зору своїх потреб та інтересів. Свідомість, з одного
боку, є формою об’єктивного відображення, формою пізнання дій-
сності як незалежної від людських прагнень та інтересів, результа-
том і метою її як пізнавальної діяльності є отримання знань,
об’єктивної істини. З другого боку, свідомість вбирає в себе прояв
суб’єктивного до дійсності як до світу свого життя, його оцінку,
усвідомлення свого знання і себе. Результатом і метою ціннісного
ставлення до світу є осягнення сенсу існуючого, міри відповідності
світу та його проявів людським інтересам та потребам, сенсу влас-
ного життя. Якщо мислення, пізнавальна діяльність потребує зде-
більшого тільки чіткого вираження знання, дотримання логічних
схем оперування ними, то ціннісне ставлення до світу і його усві-
домлення вимагає особистих зусиль, власних роздумів і пережи-
вання істини.
Оціночна функція безпосередньо переходить у функцію ціле-
покладання (формування мети). Здатність до цілепокладання – це
специфічна людська здатність, що становить кардинальну характе-
ристику свідомості. Ціль – це ідеалізована потреба людини, яка
знайшла свій предмет; це такий суб’єктивний образ предмета діяль-
ності, в ідеальній формі якого передбачається результат діяльності
людини. Цілі формуються на базі всього сукупного досвіду людства і
сягають вищих форм прояву у вигляді соціальних, етичних, естетич-
них та інших ідеалів. Цілеспрямована діяльність людини обґрунто-
вана невдоволеністю людини світом і потребою змінити його, нада-
ти йому такої форми, яка необхідна людині, суспільству.
Вищі можливості свідомості виявляються у творчій (конс-
труктивній) функції. Цілепокладання, тобто усвідомлення того,
«для чого» і «заради чого» людина здійснює свої дії, – необхідна
умова будь-якого свідомого вчинку. Реалізація цілі передбачає
29
застосування певних засобів, тобто того, що створюється й існує

заради досягнення цілі. Людина створює те, що природа до неї не
породжувала. Вона створює принципово нове, будує новий світ.
Дуже важливою функцією є функція комунікативна (зв’язку).
Вона зумовлена тим, що люди беруть участь у спільній праці і пот-
ребують постійного спілкування. Цей зв’язок думок здійснюється
через мову (звукову), технічні засоби (тексти, закодовану інформа-
цію). Слід мати на увазі, що в письмових текстах (книгах, журналах,
газетах і т. ін.) викладені не знання, а лише інформація. Щоб інфо-
рмація стала знаннями, вона повинна бути суб’єктивованою. Ось
чому поширення газет, журналів є лише умовою, але не гарантією
того, що викладена в них інформація стане знаннями. Необхідні
додаткові зусилля, спрямовані на перетворення інформації на
знання – суб’єктивне надбання.
Завершує логічний цикл свідомості особистості регулятивна
(управлінська) функція. На підставі оцінки факторів і відповідно
до поставленої мети свідомість регулює, впорядковує дії людини, а
потім і дії людських колективів. Регулятивна функція свідомості
вплетена у взаємодію людини з навколишнім середовищем і ви-
ступає у двох формах: спонукальної та виконавчої регуляції. Ідейний
зміст спонукальних мотивів поведінки та діяльності людей має
дуже важливе значення. У міру того, як ідеї набувають спонукаль-
ної сили, людина здійснює вчинки свідомо, цілеспрямовано, за сво-
їми переконаннями. Виконавча регуляція приводить діяльність
людей у відповідність з їх потребами, забезпечує розмірність мети
й реальних засобів її регуляції.
Такі головні функції свідомості. Лише гармонійний їх розвиток
формує справді цілісну в інтелектуальному та духовному плані
особистість.
Розглянуті питання дозволяють зробити такі висновки:
1) виникнення і функціонування свідомості є складним і три-
валим процесом, який пов’язаний, з одного боку, з еволюцією форм
відображення в живій природі, а з другого, – із соціальною формою
руху матерії, завдяки якій свідомість набуває соціальної сутності.
Вона може бути розкрита лише шляхом аналізу суспільних чинни-
ків, які сприяли становленню такого явища, як свідомість;
2) за статусом буття свідомість є ідеальною (на противагу фі-
зичному, чуттєво-матеріальному). Це означає, що вона формує за-
вершені, кінцеві та еталонні предметні характеристики реальності,
набуваючи здатності вимірювати й оцінювати будь-що. З іншого
боку, це означає, що свідомість не має просторово-часових вимірів;
30
3) могутність та унікальність свідомості яскраво виявлені в її

складній будові, яка розкривається через систему функцій, єдність
яких, зрештою, і забезпечує людині особливий спосіб буття.
2.1.4. Форми свідомості

Індивідуальна і суспільна – це базові форми свідомості, що
розглядається з точки зору психології.
Індивідуальна свідомість людини – це її внутрішній духов-
ний світ, що постійно збагачується, змінюється. Свідомість індиві-
да має суспільний характер, тому що на її розвиток, зміст і функці-
онування визначальний вплив справляють ті соціальні умови, у
яких він живе. Разом з тим свідомість окремої людини не ототож-
нюється ані зі свідомістю суспільства в цілому, ані навіть зі свідо-
містю тієї соціальної групи, до якої вона належить.
Індивідуальна свідомість – це одинична свідомість, у якій в
кожному окремому носії (суб’єкті) своєрідним чином відбива-
ються характеристики, загальні для свідомості даної епохи,
особливості, що фіксують приналежність особистості до пе-
вної соціальної групи, й індивідуальні риси, обумовлені вихован-
ням, здібностями та обставинами особистого життя.
Відомо, що джерелом формування як суспільної, так й індиві-
дуальної свідомості є буття людей. Основою їх прояву і функціону-
вання виступає діяльність і мова. Однак ця єдність передбачає сут-
тєві відмінності. По-перше, індивідуальна свідомість має «межі»
життя, зумовлені життям конкретної людини. Суспільна ж свідо-
мість може «охоплювати» життя безлічі поколінь. По-друге, індиві-
дуальна свідомість перебуває під впливом особистих якостей інди-
віда, рівня його розвитку, особистого характеру тощо. А суспільна
свідомість в якомусь сенсі надособистісна. Вона може включати в
себе щось спільне, що характерно для індивідуальної свідомості
людей, певну суму знань і оцінок, що передаються з покоління в
покоління і змінюються у процесі розвитку суспільного буття. І в
цей же час суспільна свідомість виявляється тільки через свідо-
мість окремих індивідів. Тому суспільна та індивідуальна свідо-
мість взаємодіють між собою, взаємно збагачують одна одну.
Суспільна свідомість являє собою складне за структурою, ба-
гатоякісне утворення. Структура суспільної свідомості – це її бу-
дова, устрій, що включає різні її елементи, сторони, грані, аспекти і
взаємні зв’язки між ними.
31
Поділ суспільної свідомості на окремі елементи може бути

здійснений за різними основами:
− з погляду носія, суб’єкта – на індивідуальну, групову (кла-
сову, національну і т. п.), суспільну, загальнолюдську свідомість;
− з погляду конкретно-історичного підходу – на міфологі-
чну, релігійну, філософську; за епохами – на античну, середньовіч-
ну і т. ін. свідомість;
− виходячи з різних форм діяльності, у процесі яких вона
виробляється, чи сфер діяльності, у рамках яких вона складається, –
на екологічну, економічну, правову, політичну, моральну, релігій-
ну, філософську, естетичну, наукову свідомість;
− за рівнем і глибиною проникнення в діяльність – на бу-
денну і теоретичну свідомість.
З цього випливає, що в суспільній свідомості виділяються такі
різні елементи, як рівні, сфери, форми; усі вони взаємопов’язані і
взаємодіють один з одним. І тому свідомість не тільки диференці-
йована, але й цілісна.
Рівнями суспільної свідомості є буденна і теоретична свідо-
мість. Їм відповідають такі сфери суспільної свідомості, як суспіль-
на психологія й ідеологія.
Буденна свідомість – це повсякденна, практична свідомість,
вона являє собою функцію безпосередньо практичної діяльності
людей і найчастіше відображує світ на рівні явищ, а не його сутніс-
них глибинних зв’язків. У процесі розвитку суспільства буденна
свідомість зазнає змін. Під впливом науково-технічної революції
суттєво змінюється життя суспільства, що не може не позначатися
на буденній свідомості. Разом з тим повсякденне життя суспільства
не вимагає обслуговування його свідомістю на рівні науки. Напри-
клад, використовувати електрику, машини, комп’ютери в побуті
можна і без знання тих наукових принципів, що лежать в основі
створення цих технічних феноменів. Буденна свідомість цілком
задовольняє вимоги повсякденного життя. І в межах цього локаль-
ного простору їй доступне осягнення об’єктивної істини.
Необхідно розрізняти поняття «буденна свідомість» і «масова
свідомість». У першому випадку йдеться про міру «онаучення» сві-
домості, у другому ж – про міру її поширеності в конкретному суспі-
льстві. Масова свідомість відображує умови повсякденного життя
людей, їхні потреби, інтереси. Вона включає в себе розповсюджені в
суспільстві погляди, уявлення, ілюзії, соціальні почуття людей. У ній
переплетені буденно-психологічні і теоретико-ідеологічні рівні
суспільної свідомості. Питома вага кожного з них залежить від
32
історичних умов і міри розвитку мас як суб’єктів соціальної твор-

чості. Масова свідомість виражає також колективну оцінку вчинків
людей, їх настрою, думок, почуттів, звичаїв, звичок, що виявляють-
ся у визнанні одних та осуді інших.
Поширеним прикладом виявлення масової свідомості є паніка.
Вона являє собою прояв страху, доведеного до міри афекту, охоп-
лює зазвичай неорганізовану групу (натовп) і надзвичайно поси-
люється в результаті взаємного наслідування.
Теоретична свідомість включає в себе науку й ідеологію. На
рівні теорії знання представлене у вигляді чіткої, ієрархічної сис-
теми принципів, законів, категорій, програм практичного перетво-
рення реальності.
Особливе місце на теоретичному рівні суспільної свідомості
відводиться ідеології. Термін «ідеологія» багатозначний.
У широкому значенні під ідеологією розуміють теоретичне
обґрунтування цілей і завдань довгострокового (стратегічно-
го) характеру. Це може стосуватися будь-якого виду людської ді-
яльності, що передбачає цілі, завдання і кінцеві результати.
Під ідеологією у вузькому значенні розуміють теоретичну і
систематизовану свідомість, яка виражає інтереси певного
класу чи великої соціальної групи. Головне в ідеології те, що вона
вибірково стосується дійсності, відбиваючи її через призму відпо-
відного інтересу.
Таким чином, ідеологія – це система поглядів, ідей, теорій,
принципів, що відбивають суспільне буття через призму інте-
ресів, ідеалів, цілей, соціальних груп, класів, націй, суспільства.
Серед основних форм суспільної свідомості прийнято виділяти:
− політичну свідомість (відображення в суспільній свідо-
мості політичного життя суспільства);
− моральну свідомість (відображення в суспільній свідомо-
сті накопиченого потенціалу морально-етичних цінностей та існу-
ючої на їх основі системи норм);
− правову свідомість (відображення в суспільній свідомості
конкретних норм і способів їх захисту за допомогою покарання, а
також принципів регулювання відносин між людьми);
− релігійну свідомість (відображення в суспільній свідомо-
сті існуючих релігійних уявлень, цінностей і норм);
− естетичну свідомість (відображення в суспільній свідо-
мості сукупності уявлень про красу, досконалість, а також методи
їх досягнення в різних сферах мистецтва);
− історичну свідомість (відображення в суспільній свідо-
мості сукупності уявлень про минуле, а також їх оцінок).
33
2.2. ПСИХІКА І МОЗОК

Зв’язок психіки і мозку розумівся
не завжди правильно. Одне помилкове
уявлення про цей зв’язок одержало на-
зву психофізичного паралелізму, яко-
го з часу Рене Декарта дотримувалися
майже всі представники так званої ем-
піричної психології. Згідно з цим непра-
вильним поглядом фізіологічні та пси-
хологічні процеси в мозку протікають паралельно, але незалежно
один від іншого; при цьому психіка часто розглядається як епіфе-
номен, тобто другорядне, побічне явище, паралельне фізіологіч-
ним, мозковим явищам.
Інше помилкове розуміння зв’язку психіки і мозку пов’язане з
ототожненням психічного і фізіологічного. Представники німе-
цького вульгарного матеріалізму (Л. Бюхнер, К. Фохт і Я. Моле-
шотт), наприклад, вважали думку таким же виділенням мозку, як
жовч – печінки.
Щоби правильно розуміти взаємозв’язок психіки і мозку, необ-
хідно мати уявлення про будову і функції нервової системи людини.
Нервова система людини. Нервова клітина з її відростками
являє собою морфологічну одиницю нервової системи, яка назива-
ється нейроном.
Розрізняють периферичну і центральну нервові системи.
Периферична нервова система – це спеціальні нервові клі-
тини і нервові закінчення, закладені в органах почуттів (рецепто-
рах), м’язах, залозах і внутрішніх органах, та нерви. Нерви являють
собою пучки відростків нервових клітин, укладені в оболонки. По
одних перезбудження йде від периферії до центральної нервової
системи Це чутливі нервові волокна і нерви, так звані аферентні (віл
лат. aferare – приносити). Інші нервові волокна, що спрямовані від
центру, визначаються як еферентні (від лат. eferare – відносити), по
нервах збудження передається з центральної нервової системи на
периферію: до м’язів (рухові нерви) і до залоз (секреторні нерви).
Центральна нервова система складається зі спинного та го-
ловного мозку, в якому розрізняють сіру речовину, що є скупчен-
ням нервових клітин, і білу речовину, що являє собою пучки нер-
вових волокон, які з’єднують одні клітини їхньої групи з іншими. У
спинному мозку сіра речовина розташована в глибині мозку і має
на розрізі форму, що нагадує метелик. У задніх відділах спинного
34
мозку розташовані клітини, які отримують імпульси з периферії і

передають їх у передні відділи або догори в головний мозок. Пе-
редні роги складаються з рухових клітин, які отримують імпульси
із задніх рогів або з вищих центрів і передають їх на периферію.
Сіра речовина спинного мозку оточена білою речовиною, або так
званими стовпами: передніми, бічними і задніми, що складаються з
пучків провідних нервових волокон. По передніх стовпах нервове
збудження йде від центру до периферії; по задніх – від периферії до
центру (рис. 4).
У ряді випадків нервовий
імпульс не піднімається вище
за спинний мозок, і нервова
діяльність здійснюється за
механізмом так званих спин-
номозкових рефлексів. Якщо
людині, навіть сплячій, вко-
лоти руку, вона її відсмикува-
тиме. Хід нервового імпульсу
при цьому буде від рецептора
по аферентному нерву в
спинний мозок, передача його
із задніх рогів у передні і по
аферентному нерву в м’яз (як
це показано на рисунку). М’яз
із спинним мозком пов’яза-
Рисунок 4 – Схема спинного
мозку і безумовного рефлексу ний не лише еферентними,
а – рецептор; б – аферентні волокна; але й аферентними нервови-
в – уставний нейрон; г – еферентні ми волокнами, по яких йде
нервові волокна; д – м’яз сигнал про скорочення або,
навпаки, про розслаблення
м’язів. Це приклад простого зворотного зв’язку нервової регуляції і
діяльності організму.
Нижчі, стовбурові відділи головного мозку – довгастий і сере-
дній мозок – за своєю будовою і функцією близькі до спинного мо-
зку і є центральним апаратом, що здійснює ряд складних і життєво
важливих рефлексів. Так, у довгастому мозку замикаються дуги
смоктального рефлексу, що є у людини з першого дня народження,
слиновидільного рефлексу, що виявляється при роздратуванні
їжею порожнини рота, чхального, – при роздратуванні слизової обо-
лонки носа, кашельного, – гортані і сльозовидільного – ока. В серед-
ньому мозку замикаються рефлекси звуження зіниці у відповідь на
35
освітлення ока. Ці рефлекси мають біологічно доцільне значення і

називаються захисними.
Тут же здійснюються складні рефлекторні процеси, що коор-
динують сумісну роботу багатьох м’язових груп і систем внутріш-
ніх органів. Із стовбуровою частиною мозку пов’язаний і мозочок,
що забезпечує рефлекторне щонайтонше налаштування м’язового
тонусу (напруги), скорочення і розслаблення відділових груп м’язів
при зміні положення тіла в просторі, під час ходьби, бігу, стрибків і
т. ін. На різне нове, раптове роздратування людина відповідає про-
стими орієнтовними рефлексами, успадкованими нею від тварин:
поворотом голови, очей і всього тіла (тварина – рухами вух і нізд-
рів), розширенням зіниць, звуженням кровоносних судин, швид-
ким скороченням усіх м’язів тіла – здриганням. Рефлекторні дуги
усіх цих орієнтовних рефлексів замикаються в середньому мозку.
Ще вище і в сторони від середнього мозку лежать скупчення
нервових клітин, що дістали назву підкіркових вузлів великих пів-
куль головного мозку. Вони здійснюють координацію імпульсів,
що йдуть від усіх органів чуття, і відіграють дуже велику роль у
виникненні простих емоцій. Підкіркові вузли забезпечують коор-
динацію складних рухових актів.
Голуб, у якого збережені підкіркові вузли, але видалені верхні
ділянки головного мозку, може літати, виконуючи у польоті склад-
ні еволюції.
Проте у здорової безсонної людини у випадках раніше описа-
них спинномозкових рефлексів нервовий імпульс не локалізується
тільки у спинному мозку, а піднімається в головний мозок. Тому
людина, вколовши свою руку, не лише мимоволі її відсмикуватиме,
але й відчує укол, емоційно оцінить його – розсердиться або розс-
міється і т. ін. Це стосується і рефлексів, що замикаються на більш
високому рівні. Усі вони мають своє, як прийнято говорити, кіркове
представництво, тобто певні ділянки кори головного мозку, пов’я-
зані з тими центрами, що пролягають нижче, в яких замикаються
рефлекси.
На відміну від спинного мозку у великих півкулях головного
мозку, самій «верхній» і наймолодшій частині мозку, нервові клі-
тини розташовані не лише в їх центральних відділах (у підкіркових
вузлах), але й головним чином по їх периферії у вигляді так званої
кори головного мозку (рис. 5). Кора головного мозку людини має
товщину 2–5 мм і складається приблизно з 14–16 мільярдів клітин.
Клітини кори головного мозку розташовані не безладно, а шістьма
шарами.
36
У клітин кори головного мо-

Кора головного
мозку зку є особливість, дуже важлива
для психічної діяльності і така,
що відрізняє їх від усіх інших клі-
тин організму. Всі інші клітини
людського організму у процесі
життя розмножуються і відмира-
ють. Найвиразніше це помітно в
поверхневому шарі шкіри, кліти-
ни якого живуть тільки кілька
днів; клітини крові живуть бли-
зько місяця. Клітини ж кори моз-
ку в ранньому дитячому віці пе-
рестають розмножуватися і тіль-
Підкіркові вузли ки в старечому віці починають
відмирати. На місці поранення
Рисунок 5 – Горизонтальний мозку нові клітини не відновлю-
розріз головного мозку людини ються.
Зате жодним клітинам люд-
ського організму не властива така взаємозамінність, як клітинам
кори головного мозку. У різних ділянках кори не тільки окремі ша-
ри по-різному виражені, але й клітини морфологічно і функціона-
льно не ідентичні, що носить назву цитоархітектоніки кори голо-
вного мозку. Різна цитоархітектоніка кори визначає локалізацію
багатьох функцій у полях кори головного мозку. Відповідні поля
іноді називають центрами. Однак дослідження показали, що старі
психоморфологічні погляди, за якими всі психічні процеси безпо-
середньо пов’язувалися з певними центрами, – помилкові. Прави-
льніше говорити про динамічну локалізацію функцій і під центром
розуміти не просто певну ділянку кори головного мозку, а складні
взаємодії ряду мозкових полів, які більш-менш легко замінюють
одне одного і працюють як єдине ціле.
2.3. РЕФЛЕКТОРНА ТЕОРІЯ ПСИХІКИ. РЕФЛЕКС

Поняття рефлексу (від лат. reflexus – відображення) в науку ввів
французький вчений Рене Декарт (1596–1650 рр.). Однак його пог-
ляди були ще наївними і суперечливими. На початку минулого сто-
ліття фізіологія достатньо вивчила спинномозкові рефлекси. Заслу-
га створення рефлекторної теорії психіки належить І. М. Сєченову
(1829–1905 рр.) та І. П. Павлову (1849–1936 рр.). На ній ґрунтується
37
матеріалістична психологія. У своїй книзі «Рефлекси головного

мозку» (1863 р.) І. М. Сєченов показав, що «всі акти свідомого і не-
свідомого життя, за способом свого походження, суть рефлекси».
Дослідник визначив у рефлексах три ланки:
1) початкова ланка – зовнішнє роздратування і перетворення
його органами почуттів у процес нервового збудження, яке переда-
ється в мозок;
2) середня ланка – центральні процеси в мозку (процеси збу-
дження і гальмування) та виникнення на цій основі психічних ста-
нів (відчуттів, думок, почуттів і т. п.);
3) кінцева ланка – зовнішній рух.
На думку І. М. Сєченова, рефлекси головного мозку «почина-
ються чуттєвим збудженням, тривають певним психічним актом і
закінчуються м’язовим рухом». Оскільки середня ланка не може
бути відокремлена від першої і третьої, остільки всі психічні явища
– це невіддільна частина всього рефлекторного процесу, причина
якого у впливах зовнішнього для мозку реального світу. Це була
перша й успішна спроба створення рефлекторної теорії психіки.
Однак частина глибокої експериментальної розробки рефлек-
торної теорії психіки належить І. П. Павлову, який створив нову
галузь науки – вчення про вищу нервову діяльність. Вища нер-
вова діяльність – це поняття, яке узагальнює і психологію, і фізіо-
логію вищої нервової діяльності, що аж ніяк не означає тотожність
останніх.
В основі вищої нервової діяльності лежить умовний рефлекс,
що являє собою одночасно і фізіологічне, і психологічне явища. Ось
як сам І. П. Павлов у статті «Умовний рефлекс», написаній в 1934 р.,
описував свій класичний досвід: «… Зробимо два простих досліди,
які вдадуться всім. Наллємо в рот собаки помірний розчин якої-
небудь кислоти. Він викличе звичайну оборонну реакцію тварини:
енергійними рухами рота розчин буде викинутий геть, назовні, і в
той же час у рот (а потім назовні) рясно поллється слина, що роз-
бавляє введену кислоту і відмиває її від слизової оболонки рота.
Тепер інший дослід. Кілька разів будь-яким зовнішнім агентом,
наприклад певним звуком, подіємо на собаку якраз перед тим, як
ввести їй у рот той же розчин. І що ж? Досить буде повторити один
лише цей звук – і в собаки відтвориться та ж реакція: ті ж рухи рота
і те ж витікання слини. Обидва ці факти однаково точні і постійні. І
обидва вони повинні бути позначені одним і тим же фізіологічним
терміном “рефлекс” … Постійний зв’язок зовнішнього агента з від-
повідною на нього дією організму законно назвати безумовним
38
рефлексом, а тимчасовий – умовним рефлексом. … Тимчасовий не-

рвовий зв’язок є універсальним фізіологічним явищем у тварин-
ному світі і в нас самих. А разом з тим воно ж і психічне – те, що
психологи називають асоціацією, будь то утворення з’єднань з усі-
ляких дій, вражень або з букв, слів і думок».
Отже, психічні функції здійснюються умовними рефлексами
(рис. 6), з яких складається вища нервова діяльність, а більш прості
її функції – безумовними рефлексами, що становлять нижчу нерво-
ву діяльність. Описаний у собаки рефлекс (світло – слиновиділен-
ня) є умовним рефлексом першого порядку.
Рефлексу Утворення умовного

немає рефлексу
Безумовний рефлекс Умовний рефлекс
Рисунок 6 – Схема утворення умовного рефлексу:

1 – центр слиновиділення у підкірці; 2 – зоровий центр у корі головного
мозку; 3 – центр слиновиділення у корі головного мозку; 4 – слинна залоза
39
Однак значення умовно-рефлекторної діяльності збільшується

можливістю рефлексів вищого (другого, третього і т. ін.) порядку.
Виявляється, що якщо перший умовний рефлекс буде досить міц-
ний, то за відомих обставин через деякий час він також може стати
умовним подразником. Зв’язок «дзвінок – слиновиділення» буде в
цьому випадку рефлексом уже другого порядку. Існують і більш
складні рефлекси. Рефлекс другого порядку може утворитися тіль-
ки на базі досить міцного рефлексу першого порядку. Спочатку ж
всякий рефлекс, який тільки що утворився, не міцний і легко руй-
нується. Будь-який зовнішній подразник, наприклад, той самий
дзвінок, даний разом або відразу після світла, викликає припинен-
ня виділення слини – гальмує рефлекс. Таке гальмування рефлексу
під впливом іншого подразника І. П. Павлов назвав зовнішнім га-
льмуванням.
Кіркова нейродинаміка. Якщо в дослідах із собакою, який
уже володіє виробленим рефлексом «світло – слиновиділення»,
багато разів поспіль запалювати лампочку без підгодовування, то
слини буде виділятися все менше і менше і, нарешті, рефлекс зо-
всім згасне. Це результат внутрішнього спадаючого гальмування.
Спадаюче гальмування має місце, наприклад, у процесі згасання
навичок стрільби зі зброї за відсутності вправи. Своєрідною фор-
мою зовнішнього гальмування є позамежне гальмування, викли-
кане надмірною силою умовного подразника. Так, якщо в досліді з
собакою, в якого утворений рефлекс на запалювання лампочки,
дати дуже яскраве світло, то виділення слини у нього може не
тільки зменшитися, але й зовсім зникнути. При такому позамеж-
ному гальмуванні збудження в певних центрах настільки підсилю-
ється, що переходить у свою протилежність – гальмування. Для
людини сила подразника визначається не тільки його фізичними
особливостями (яскравістю, гучністю і т. ін.), але і його індивідуа-
льною значущістю саме для цієї людини. У зв’язку з цим позамежне
гальмування відіграє велику і дуже складну роль у сфері емоцій,
зокрема у прояві напруженості. Іноді вербальна, вкрай негативна
оцінка дій солдата не має педагогічного ефекту саме тому, що ви-
кликає в нього позакритичне гальмування.
Повернімося знову до того етапу досліду, коли запалювання
лампочки без підгодовування тільки почало викликати у собаки
слиновиділення. Спробуємо запалити замість звичайної лампочки
синю або червону. Виявляється, що на перших порах умовно-
рефлекторне слиновиділення буде наступати при запалюванні ла-
мпочки будь-якого кольору. Цей перший етап утворення рефлексу
40
пов’язаний з іррадіацією (розповсюдженням) нервового збудження

по корі головного мозку. Однак при подальшому підкріпленні тіль-
ки одного якогось подразника, наприклад тільки червоного кольо-
ру, всі інші подразники будуть викликати так зване диференційо-
ване гальмування: умовний рефлекс буде диференціюватися, а не-
рвове збудження – концентруватися. На деякому етапі диференці-
ювання рефлексу вже не тільки інші кольори, але навіть й інші від-
тінки червоного кольору не викликатимуть слиновиділення. Утво-
рення гальмування умовних рефлексів ускладнюється процесом
індукції. Нервовий процес збудження, що утворився в якій-небудь
ділянці кори головного мозку, розтікається, іррадіює, на сусідні
ділянки. Але коли яка-небудь ділянка кори головного мозку збу-
джується, то в інших її ділянках внаслідок негативної індукції ви-
никає процес гальмування. Навпаки, навколо загальмованої ділян-
ки внаслідок позитивної індукції виникає ділянка збудження. Вна-
слідок послідовної індукції припинення збудження в якій-небудь
ділянці кори головного мозку призводить до його тимчасового
гальмування, а припинення гальмування – відповідно до підвище-
ної його збудливості. Іррадіація, концентрація і взаємна індукція
нервових процесів утворюють ту зміну збудження і гальмування,
яку І. П. Павлов назвав функціональною мозаїкою кори головно-
го мозку, або кірковою нейродинамікою. Останнє поняття до-
зволяє більш чітко розмежувати об’єктивний матеріальний процес
кіркової нейродинаміки і його продукту – свідомості. Система
умовних рефлексів, що пов’язана в одне ціле і виявляється в ре-
зультаті одного пускового сигналу, І. П. Павловим була названа
динамічним стереотипом, який є фізіологічним механізмом на-
вичок, звичок. Людині, яка потрапляє в нові умови, доводиться ла-
мати раніше сформований у неї стереотип і створювати новий. Це
процес, що вимагає іноді великої «нервової праці», про що не мож-
на забувати, працюючи з молодими солдатами. У кінці свого життя
І. П. Павлов заклав основу вчення про другу сигнальну систему дій-
сності. Спостерігаючи за розумовою поведінкою вищих мавп,
І. П. Павлов дійшов висновку, що, крім безумовних і умовних реф-
лексів, є і третій їх вид, який він назвав каузальним рефлексом.
«… Коли мавпа будує вишку, щоб дістати плід, то це «умовним ре-
флексом» назвати не можна, – говорив він. – Це є випадок утво-
рення знання, уловлення нормального зв’язку речей. Це – другий
випадок». Тим самим засновник учення про умовні рефлекси ще
більше поглибив рефлекторну теорію психіки.
41
Найбільш творчо розвинув думки свого вчителя П. К. Анохін,

який вперше почав розробляти ідею зворотного зв’язку, довівши
при цьому, що рефлекторна дуга є рефлекторним кільцем, що зами-
кає ряд рефлексів у спіраль. Ще більше значення має розроблена
П. К. Анохіним теорія акцептора дії. Акцептор дії – це фізіологічний
нервовий апарат у корі головного мозку. Він виконує функції про-
грамування необхідних дій у певних умовах і оцінки дії, що фактич-
но здійснюється. Пов’язаний з працюючим органом (наприклад, м’я-
зами руки) не тільки прямим зв’язком (у нашому прикладі – імпуль-
сами до м’язів, що викликають їх скорочення), а й зворотним, що
сигналізує про результат цих скорочень, акцептор дії не тільки за-
дає програму дії та контролює, а й коригує її. З теорією акцептора
дії П. К. Анохін пов’язує поняття випереджального відображення,
своєрідної форми біологічного відображення, що готуює організм
до майбутніх подій, які ще не настали. Вчення про вищу нервову
діяльність, про розвиток психіки є природничо-науковою основою
всіх психологічних наук, у тому числі і військової психології.

1. Максименко С. Д. Загальна психологія : навч. посіб. /
С. Д. Максименко, В. О. Соловієнко. – Київ : МАУП, 2000. – 256 с.
2. Максименко С. Д. Розвиток психіки в онтогенезі : в 2 т. /
С. Д. Максименко. – Київ : Форум, 2002. – (Т. 1. 319 с. ; Т. 2. 335 с.).
3. Немов Р. С. Психология : учеб. : в 3 кн. Кн. 1: Общие основы
психологии / Р. С. Немов. – М. : Просвещение ; Владос, 1994. – 576 с.

1. У чому полягає природа психіки, її значення для здоров’я
людини, зокрема військовослужбовця?
2. Яким чином відбувається взаємодія психіки та організму
людини?
3. Які основні структурні компоненти психіки людини забез-
печують її життєдіяльність?
4. Яке значення мають бажання, потреби, інтереси людини та
її минулий досвід (пам’ять) для створення внутрішньої картини
світу?
5. Які відмітні ознаки характеризують свідоме та несвідоме у
психіці людини?
42
6. Які проблеми розвитку психіки розв’язував підхід Ч. Дар-

віна?
7. У чому полягає сутність досліджень І. П. Павлова та їх зна-
чення для розвитку військової психології?
8. Які змістові ознаки характеризують інстинкти, інтуїцію та
автоматизми людської діяльності?
9. Які базові положення складають концепцію «психоаналізу»
З. Фрейда?
10. Яку структуру має свідомість людини?
11. У чому полягає значення для ефективної службово-
бойової діяльності основних функцій свідомості військовослужбо-
вця?
12. Які основні чинники центральної нервової системи та
горизонтального розділу головного мозку людини?
13. Хто є фундаторами створення рефлекторної теорії психіки?
14. Чому концепція П. К. Анохіна має назву «теорія акцептора
дії» та яке її значення для вирішення сучасних завдань військової
психології?
43
3. ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ
3.1. Поняття про особистість у психології, її сутність і

зміст.
3.2. Психологічна структура особистості військовос-
лужбовця.
3.3. Методика вивчення командиром індивідуально-
психологічних особливостей особистості.
Поняття особистості у психології. Біологічне і соціальне у стру-

ктурі особистості. Особистість і міжособистісні відносини. Сво-
бода волі. Особистісна відповідальність. Структура психіки осо-
бистості. Загальне й індивідуальне у психіці людини. Психологічні
властивості, процеси, стани, їх утворення та вплив на військову
діяльність.
3.1. ПОНЯТТЯ ПРО ОСОБИСТІСТЬ У ПСИХОЛОГІЇ,

ЇЇ СУТНІСТЬ І ЗМІСТ
Проблему особистості вивчають багато наук: філософія, соціо-
логія, історія, етика, педагогіка, психологія та інші. Кожна з них,
керуючись принципами єдиної методології, досліджує певні аспек-
ти особистості. Так, педагогіка вивчає особистість як об’єкт форму-
вання, психологія вивчає закономірності розвитку особистості. Рі-
зні галузі психології: загальна, військова, вікова та інші, – вивчаю-
чи психіку людини в різних умовах діяльності, вносять свій вклад у
комплексне пізнання особистості. Психологія ж у цілому спрямова-
на на пізнання сутності людської особистості. У психології вжива-
ються близькі, але не тотожні поняття «людина», «індивід», «осо-
бистість», «індивідуальність». Людина з’являється на світ як інди-
від, розвивається у процесі діяльності та спілкування з іншими
людьми, набуває соціально зумовлених властивостей і якостей,
поступово стає особистістю, яка наділена неповторним поєднан-
ням психологічних особливостей, утворює її індивідуальність.
Специфічними особливостями людини, що відрізняють її від
тварин, є прямоходіння, пристосованість рук до трудової діяльності,
44
високорозвинений мозок. Людина володіє членороздільною мовою і

свідомістю, здатна створювати знаряддя праці, використовувати їх
для впливу на навколишній світ з метою задоволення своїх потреб.
Індивід – людина як біологічна істота, одиничний представ-
ник сімейства людей. Однак вона не є особистістю, носієм соціаль-
но зумовлених психічних властивостей і якостей. З’явившись на
світ, немовля – індивід, але ще не особистість. Людину, яка виросла
поза суспільством, також можна назвати індивідом.
Індивідуальність – неповторне поєднання особистісних влас-
тивостей і якостей людини, що властиві тільки їй і відрізняють її
від інших людей. Своєрідність психічних властивостей особистості
визначається неповторністю її життєвого досвіду. Індивідуальність
виявляється в унікальному поєднанні властивостей і якостей особи-
стості, в індивідуальному стилі діяльності, у спілкуванні, поведінці,
звичках і т. ін. Індивідуальність – одна зі сторін особистості людини,
яка характеризує її індивідуально-психологічні особливості.
Особистість – людина як соціальна істота, наділена свідоміс-
тю, завдяки чому вона здатна відображати і перетворювати світ.
Те, що ми з вами розглянули, можна відобразити схематично:
− це найвищий ступінь життя на Землі;

− володіє прямоходінням, свідомістю і
ЛЮДИНА
мовою;
− здатна відображати і перетворювати світ.
− людина як біологічна істота;
− людина поки що не стала особистістю;
ІНДИВІД
− матеріальна основа для розвитку особи-
стості.
− людина як соціальна істота;
ОСОБИСТІСТЬ − суб’єкт і об’єкт суспільних відносин;
− розвивається у свідомій діяльності.
− особистість в її своєрідності;
− неповторне поєднання особливостей
ІНДИВІДУЛЬНІСТЬ особистості;
− виявляється у властивостях і якостях
особистості.
Як визначають поняття особистості провідні психологи? Зокрема,

Л. С. Виготський, С. Л. Рубінштейн, Б. Г. Ананьєв, О. М. Леонтьєв,
45
3. Психологія особистості
О. Г. Ковальов, Г. С. Костюк, А. В. Петровський, І. С. Кон та інші внес-

ли значний вклад у розвиток теорії особистості. Багато з них дали
своє бачення на визначення поняття «особистість». Отже:
С. Л. Рубінштейн: Особистість – сукупність внутрішніх умов,
через які відбиваються зовнішні впливи;
Б. Г. Ананьєв: Особистість – суб’єкт суспільної поведінки і ко-
мунікацій;
О. М. Леонтьєв: Особистість – суб’єкт діяльності;
О. Г. Ковальов: Особистість – суб’єкт і об’єкт суспільних відносин;
І. С. Кон: Особистість означає людського індивіда як члена сус-
пільства, узагальнює інтегровані в ньому соціально значущі риси.
А. В. Петровський вважає, що особистістю у психології позна-
чається системна соціальна якість, що набувається індивідом у
предметній діяльності та спілкуванні і характеризує рівень та як-
ість відбиття суспільних відносин в індивіді.
Аналіз усіх перерахованих визначень показує соціальну сут-
ність особистості. Особистість розуміється як продукт соціалізації
людини, її життя в суспільстві, де вона існує і діє у складній системі
історично сформованих суспільних відносин.
Тепер розглянемо, як підходить до розгляду проблеми особис-
тості військова психологія. Проблема особистості є однією з цен-
тральних у військовій психології і розглядається з позицій особис-
тісно-соціально-діяльнісного підходу. Різні аспекти особистості
неодноразово порушувалися в роботах військових психологів
Г. Д. Лукова, К. К. Платонова, М. І. Дьяченка, М. Ф. Феденка, М. П. Ко-
робейникова, Б. Ц. Бадмаєва, Л. Ф. Желєзняка, Л. О. Кандибовіч,
Н. І. Варварова, Н. І. Конюхова та інших. Сюди включаються: вияв-
лення сутності, структури та змісту особистості, закономірності
розвитку особистості, вивчення індивідуальних особливостей, фо-
рмування військово-професійної спрямованості, виховання харак-
теру, розвиток здібностей та інші аспекти особистості. Зокрема,
Л. Ф. Желєзняк вважає, що під особистістю розуміється конкретна
людина, представник певного суспільства, класу і колективу, яка
усвідомлює своє ставлення до навколишнього, займається конкре-
тним видом діяльності і володіє індивідуальними особливостями,
властивою їй системою психологічних властивостей і якостей. Це
визначення найбільш повно відображає поняття особистості у пси-
хології, хоча воно і значне за обсягом. Доцільно розглянути, які те-
орії особистості розробляє зарубіжна психологія.
У зарубіжній психології існують різні теоретичні і концептуаль-
ні підходи до вивчення особистості. Тому ми розглянемо змістовно
46
базові: біогенетичний підхід, соціогенетичний підхід, психогенети-

чний підхід.
Біогенетичний підхід ставить в основу розвитку особистості
біологічні процеси дозрівання організму. Сам процес розвитку тра-
ктується, головним чином, як дозрівання, з якого виводяться соці-
ально-психологічні властивості особистості. Наприклад, американ-
ський вчений С. Холл установив закон, згідно з яким індивідуаль-
ний розвиток (онтогенез) повторює головні стадії філогенезу
(еволюційного розвитку організму). Однак такі поверхові аналогії
заважають зрозуміти конкретні закономірності психічного розви-
тку. Американський психолог А. Гезелл об’єднав чисто хронологіч-
но опис різних аспектів розвитку особистості по роках. Однак ка-
лендарний вік сам по собі не може бути основою змістових особли-
востей особистості, оскільки він ігнорує індивідуальні відмінності і
соціальні умови розвитку. Яскравим представником концепції біо-
генетичного індивідуалізму є австрійський психолог З. Фрейд. Біо-
логізм виступає у трактуванні особистості, яка розуміється як за-
мкнута в собі біологічна індивідуальність, котра постійно знахо-
диться в суспільстві, відчуваючи на собі його вплив, і в той же час
протистоїть йому. Відповідно до його вчення вся поведінка особи-
стості обумовлена несвідомими біологічними інстинктами і, в пе-
ршу чергу, сексуальними потягами. Інші представники біогенетич-
ного підходу (Е. Кречмер, К. Конрад) шукали зв’язок між фізичним і
психологічним розвитком на основі деяких біологічних факторів
(типу статури, зміни в будові тіла і т. п.). У цілому спроби пояснити
закономірності розвитку особистості, виходячи тільки з біологіч-
них законів, не привели до успіху, оскільки біогенетичний підхід
недооцінює роль соціальних чинників розвитку.
Соціогенетичний підхід пояснює особливості особистості, ви-
ходячи зі структури суспільства, способів соціалізації, взаємовідно-
син з оточуючими людьми. Так, теорія соціалізації Е. Дюргейма
стверджує, що людина, народжуючись біологічною особиною, стає
особистістю завдяки впливу соціальних умов життя. При цьому
вирішальне значення відводиться спілкуванню, психологічному
взаємовпливу, а економічні та політичні відносини людей і їх
вплив на особистість не враховуються. Відповідно до теорії вчення
(Е. Торндайк, Б. Скіннер) життя особистості та її відносини – ре-
зультат навчання, засвоєння суми знань. Насправді, незважаючи на
значення вчення, до нього не можна звести увесь розвиток особис-
тості, оскільки вирішальний вплив на формування особистості на-
дають саме життя, праця, людські відносини. Відповідно до теорії
47
поля американського психолога К. Левіна поведінка індивіда ви-

мушена, особистість ніби рухається в зовнішньому полі сил тяжін-
ня і відштовхування. Він пояснює особливості психіки і поведінки
підлітка проміжком його становища між дитячим і дорослим сві-
том, через що психіці притаманні внутрішні суперечності, а поведі-
нці – напруженість і конфліктність. Однак ця концепція дуже абст-
рактна. У ній не враховуються економічні та політичні детермінан-
ти (причинна залежність) поведінки особистості. Загальна позиція
всіх перерахованих теорій полягає в тому, що вони пояснюють со-
ціальну поведінку, виходячи із замкнутих у собі властивостей осо-
бистості або середовища.
Психогенетичний підхід в основу особистості ставить розвиток
власне психічних процесів і функцій. Так, відповідно до теорії Е. Ерік-
сона (США) розвиток людини складається з трьох взаємозв’язаних
процесів:
– соматичного (тілесного розвитку організму) розвитку, що
вивчає біологія;
– розвитку свідомого «Я», що вивчається психологією;
– соціального розвитку, досліджуваного суспільними науками.
У рамках цього підходу існує ряд концепцій:
а) психодинамічна концепція – спирається на розвиток емо-
цій. Однак ця концепція приділяє мало уваги інтелекту, що суттєво
впливає на зміст інших психічних процесів;
б) когнітивна концепція – в основу теорії особистості ставить
розвиток інтелекту, пізнавальних процесів і здібностей. Однак ця
концепція залишає в тіні розвиток мотивації та емоцій, розумові
операції розглядаються поза зв’язком із предметною діяльністю;
в) концепція персоналізації – зосереджує увагу на розвитку
особистості в цілому.
Так, німецький психолог Е. Шпрангер в основу теорії поклав
становлення духовного життя людини. Однак, розглядаючи спів-
відношення розвитку свідомості і практичної діяльності, він недо-
оцінює провідну роль останньої. Загальний методологічний недо-
лік усіх перерахованих зарубіжних теорій особистості – їх однобіч-
ність. У багатьох концепціях не враховуються об’єктивні суспільні
умови життя людини, що детермінують її поведінку. На відміну від
них вітчизняні психологи вважають, що жоден окремо взятий фак-
тор, ознака, процес не визначає розвиток особистості в цілому.
Тільки на основі принципу єдності свідомості і діяльності, у взає-
мозв’язку і взаємозалежності психічних процесів, станів, утворень і
властивостей можна шукати підходи до розвитку особистості.
48
Проблема особистості складна і багатогранна. З боку вчених

психологів є різні підходи до її розвитку. Вітчизняні психологи ви-
значають природу людської особистості в основному двома чин-
никами, до яких відносять перш за все соціальні і біологічні. Ко-
ротко розглянемо їх.
1) Соціальна обумовленість особистості. Щоб жити, люди
повинні їсти, пити, мати житло і т. ін. Ці засоби існування відбува-
ються у процесі праці. Виробляючи матеріальні і духовні блага,
люди вступають у певні відносини один з одним. Виробничі відно-
сини, суспільне середовище, відображаючись у свідомості, вплива-
ють на кожну людину, визначають найважливіші особливості її
особистості. Таким чином, особистість – явище соціальне, про-
дукт розвитку суспільства, об’єкт і суб’єкт суспільних відносин.
Особистість – сукупність психічних властивостей і якостей людини,
а людина – носій цих властивостей і якостей. Отже, здатність бути
особистістю властива людині як соціальній істоті.
Взаємодія особистості з навколишнім світом здійснюється в
системі об’єктивних відносин, які складаються між людьми у про-
цесі діяльності. Міжособистісні відносини мають свій психологіч-
ний зміст, який включає:
По-перше, наявність соціального контролю і соціальних
норм. Суспільство виробляє в якості соціальних норм специфічну
систему зразків поведінки для членів суспільства. Їх порушення
включає механізми соціального контролю (несхвалення, осуд, по-
карання), що містяться у концепції поведінки, що відхиляється від
норми.
По-друге, роль і рольові очікування в міжособистісних від-
носинах. У процесі міжособистісних відносин одна і та ж людина,
як правило, виконує різні ролі, входячи в різні ситуації спілку-
вання. Взаємодія людей, які виконують різні ролі, регулюється
рольовим очікуванням. Бажає чи не бажає особистість, проте ото-
чуючі очікують від неї поведінку, відповідну певним зразкам. Те чи
інше виконання ролі обов’язково отримує суспільну оцінку, і скіль-
ки-небудь значне відхилення від зразка засуджується.
По-третє, міжособистісні конфлікти. У процесі міжособистіс-
них відносин у деяких ситуаціях виявляється антагонізм позицій,
що іноді обертається взаємною ворожістю, і виникає міжособистіс-
ний конфлікт. Два роди причин можуть призводити до конфліктів:
а) предметно-ділові розбіжності;
б) розбіжність особистісно-прагматичних інтересів.
49
Перший рід причин, як правило, не призводить до розриву міжо-

собистісних відносин. Другий, як правило, призводить до їх розриву.
По-четверте, дружнє спілкування. Дружба (військове товари-
ство) – стійка, індивідуально-виборча система взаємин, що харак-
теризується взаємною прихильністю, високим ступенем задоволе-
ності спілкуванням одного з одним. Розвиток дружби передбачає
реалізацію певного нормативного кодексу поведінки, який ствер-
джує:
– необхідність взаєморозуміння, відвертість, відкритість; ви-
сокий ступінь довіри;
– взаємний інтерес до справ іншого, щирість і безкорисливість
почуттів.
Порушення кодексу дружби призводять до її припинення або
до поверхових стосунків між мало знайомими людьми. Розглядаю-
чи міжособистісні відносини, нам необхідно з’ясувати проблему
особистісної відповідальності. Відповідальність як поняття відо-
бражає об’єктивний характер взаємин між людьми з точки зору
свідомого здійснення пред’явлених до них взаємних вимог. Особи-
стісна відповідальність формується як результат тих зовнішніх
вимог, які до людини пред’являє колектив, суспільство. Сприйняті
особистістю, вони стають внутрішньою основою мотивації її відпо-
відальної поведінки, регулятором якої служить совість.
Командиру необхідно розглядати відповідальність в нерозри-
вному зв’язку з військовою дисципліною. На особистісному рівні
військовослужбовця відображуються умови служби в армії. Під час
навчання військової справи воїни беруть активну участь і в громад-
ському житті країни. Великий вплив на військовослужбовця справ-
ляє військовий колектив. Становлення особистості військовослуж-
бовця здійснюється в навчальних групах, військових підрозділах, де
на розвиток і формування військовослужбовця активно впливає ко-
лектив підрозділу. Тому командир повинен постійно враховувати
роль колективу в розвитку особистості військовослужбовця.
2) Біологічна обумовленість особистості. Коли йдеться про
особистість як про конкретну людину, на увазі мається не тільки
громадська природа. Необхідно враховувати також і біологічну
сторону кожної людини. Деякі психологи, як ми говорили вище,
абсолютизують біологічний підхід, вони ставлять в основу розвит-
ку особистості біологічні процеси дозрівання організму і недооці-
нюють роль соціальних чинників розвитку. Але більшість психоло-
гів повністю не заперечують роль біологічного фактора. Вони вва-
жають, що біологічний фактор впливає на вигляд людини, тому
50
його слід брати до уваги для вивчення та формування особистості.

У військовій сфері врахування біологічних факторів необхідне для
визначення навантаження, яке може витримати людина, цим же
визначаються завдання фізичного виховання відносно кожного
військовослужбовця. Фізичний стан військовослужбовця впливає
на працездатність, від нього залежать успіхи в навчанні і службі,
відносини з товаришами і командиром, ставлення до труднощів
служби. Все це, у свою чергу, позитивно або негативно позначаєть-
ся на розвитку індивідуальних якостей особистості. Такі основні
фактори, що обумовлюють формування особистості.
Особистість має свої характерні ознаки, основними з яких є:
– свідомість – здатність усвідомлено відображати і пізнавати
об’єктивний світ;
– самосвідомість – здатність усвідомлювати саму себе;
– саморегуляція – управління своєю поведінкою і діяльністю;
– активність – реалізована здатність до діяльності (навчан-
ня, праці) та спілкування в системі міжособистісних відносин;
– індивідуальність – тобто сукупність неповторних властиво-
стей і якостей, що визначають соціальний образ людини і відріз-
няють її від інших людей.
Таким чином, особистість має суспільну сутність. Тільки в сис-
темі суспільних відносин людина знаходить свою соціальну сут-
ність і стає особистістю.
3.2. ПСИХОЛОГІЧНА СТРУКТУРА ОСОБИСТОСТІ

ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯ
Індивідуальність воїна визначається і характеризується пси-
хологічною структурою його особистості. Сучасні психологічні до-
слідження свідчать, що окремі риси та властивості особистості не
просто об’єднані в єдину суцільну структуру, а ще й утворюють
певну ієрархію. Вся структура, у свою чергу, визначається кожною
складовою її частиною. А взагалі що таке структура?
Структура будь-якого психологічного явища – це єдність
елементів та їх всебічних зв’язків. У психологію поняття «стру-
ктура» ввів 1890 р. німецький вчений Х. Ернфельс. Структура про-
тистоїть аморфності. Вперше у вітчизняній психології це поняття
застосував у 1959 р. С. Л. Рубінштейн.
Сучасна вітчизняна психологія має кілька підходів до поняття
структури особистості.
51
Психолог О. Г. Ковальов розглянув п’ять підструктур особис-

тості:
1) спрямованість;
2) здібності;
3) характер;
4) система управління;
5) психічні процеси.
Психолог В. С. Мерлін виокремив дві підструктури особис-
тості:
1) властивості індивіда (темперамент та індивідуально-
психологічні особливості психічних процесів);
2) властивості індивідуальності (мотиви і ставлення, харак-
тер та здібності).
Професор А. І. Щербаков виходить із того, що особистість –
це саморегулювальна динамічна функціональна система постійно
взаємодіючих між собою властивостей, взаємин та дій, які з’яв-
ляються внаслідок онтогенезу людини. На його думку, такий сис-
темний підхід до вивчення особистості як у статистиці, так і в ди-
наміці її життєдіяльності дає можливість зрозуміти мотиви діяль-
ності й поведінки індивіда як суспільного діяча. З дидактичної то-
чки зору, властивості та дії особистості можуть бути об’єднані у
чотири тісно взаємопов’язані функціональні підструктури, кожна з
яких є складним утворенням, що відіграє важливу роль у життєді-
яльності особистості.
Перша підструктура – система регуляції. В її основі лежить
сформований життям індивіда відповідний комплекс сенсорно-
перцептивних механізмів та процесів зворотного зв’язку, що за-
безпечує, з одного боку, постійну взаємодію зовнішніх та внутріш-
ніх причин і умов прояву та розвитку психічної діяльності, а з ін-
шого, – регуляцію поведінки індивіда як свідомого суб’єкта пізнан-
ня, спілкування та праці.
Друга підструктура – система стимуляції. Вона охоплює відно-
сно стійкі психологічні утворення, які з’являються в людини вже в
перші роки її продуктивної діяльності як свідомого суб’єкта. До них
належать темперамент, інтелект, знання та відносини.
Третю підструктуру утворюють спрямованість, здібності, са-
мостійність та характер. Таку структуру називають системою ста-
білізації.
Система індикації, що являє собою четверту підструктуру, пе-
редбачає властивості, ставлення та дії, що відображають суспільні
52
«думки та почуття» реальних особистостей, які визначають їхню

поведінку – гуманізм, колективізм, оптимізм, любов до праці.
Професор К. К. Платонов також дотримується цієї ідеї і про-
понує свою динамічну функціональну структуру особистості. В її
основі – критерії відношення соціального і біологічного у власти-
востях особистості, в її структурі він відокремив чотири ієрархічні
підструктури:
Елементи, які Відношення Види

Підструктура входять біологічного формування
у підструктуру та соціального підструктур
Переконання, сві-
1. Спрямова-
тогляд, ідеали, Біологічного
ність особис- Виховання
інтерес, бажання, дуже мало
тості
покликання
2. Досвід особи- Знання, навички, Значно більше
Навчання
стості уміння, звички соціального
Воля, почуття,
3. Особливості уявлення, мис-
Частіше більше
психічних про- лення, сприй- Вправи
соціального
цесів мання, емоції,
пам’ять
Темперамент,
4. Біопсихічні статеві, вікові, Соціального
Тренування
властивості патологічні влас- дуже мало
тивості
Крім цих чотирьох підструктур, у структурі особистості він ві-

докремлює дві загальні інтегративні підструктури:
1) характер;
2) здібності.
Ці властивості визначають риси, які є не тільки складовою
особливої підструктури, а й можуть компенсувати якийсь недолік.
Головними в його концепції є такі аспекти. По-перше, вона
має на увазі психологічну структуру. По-друге, вона динамічна, а
саме: розвивається у часі, змінюючи склад своїх компонентів та
зв’язків між ними за збереження функцій. По-третє, під структурою
53
К. К. Платонов розуміє єдність елементів. Та оскільки йдеться про

взаємозв’язки не матеріальних, а функціональних властивостей і
якостей особистості, то в цьому разі мається на увазі функціональ-
на структура особистості.
Військові психологи М. Ф. Феденко, М. І. Дяченко основними
компонентами психологічної структури особистості вважають:
1) психічні процеси;
2) психічні стани;
3) психічні властивості;
4) психічні утворення.
У підручниках з військової психології подано здебільшого їх
підхід. Таких самих поглядів додержуються українські психологи
І. С. Вітенко, Л. М. Дутка, Л. Я. Зименьковська.
Автор дотримується думки, що структура особистості є цілісне
утворення, сукупність соціально значущих психічних властивос-
тей, відношень та дій індивіда, яких набуто у процесі онтогенезу і
які визначають його поведінку як соціального суб’єкта дії та спіл-
кування. Тому при визначенні психологічної структури особистості
слід постійно мати на увазі, що особистість – це саморегулююча
динамічна функціональна система.
Спираючись на базові положення саме цього підходу щодо
структури особистості військовослужбовця, коротко розглянемо
зміст її елементів.
3.2.1. Психічні процеси
Психічні процеси – динамічне відображення дійсності в рі-

зних формах психічних явищ. Психічний процес – це протікання
психічного явища, що має початок, розвиток і кінець. При цьо-
му потрібно мати на увазі, що кінець одного психічного процесу
тісно пов’язаний з початком іншого. Звідси – безперервність психі-
чної діяльності в стані неспання людини. Психічні процеси викли-
каються як зовнішніми впливами на нервову систему, так і подраз-
неннями, що виходять від внутрішнього середовища організму. Всі
психічні процеси поділяють на:
− пізнавальні;
− емоційні;
− вольові (рис. 7).
54
ПСИХІЧНІ ПРОЦЕСИ
пізнавальні емоційні вольові
сприйняття емоції
відчуття почуття воля
уявлення
уява
мислення
пам’ять
увага
Рисунок 7Рисунок
– Класифікація психічних процесів
7 – Класифікація
1. Пізнавальні психічні процеси
Пізнавальні психічні процеси відіграють велику роль у житті

й діяльності людини. Завдяки їм людина відображає навколишній
об’єктивний світ, пізнає його і на основі цього орієнтується в об-
становці і свідомо діє. У складній психічній діяльності різні проце-
си пов’язані і складають єдине ціле, що забезпечує адекватне відо-
браження дійсності і здійснення різних видів діяльності.
До пізнавальних психічних процесів належать:
1. Відчуття.
2. Сприйняття
3. Пам’ять.
4. Уява.
5. Увага.
6. Уявлення
7. Мислення.
8. Мова.
Відчуття – це відображення окре-
мих властивостей предметів, явищ
зовнішнього і внутрішнього світу в сві-
домості людини під час їх безпосеред-
нього впливу на органи чуття.
55
У результаті цього формується нервовий імпульс у мозок і назад

до виконавчого органу. Предмети і явища дійсності, що впливають на
наші органи чуття, називаються подразниками, а вплив подразників
на органи чуття називається роздратуванням. Роздратування, у свою
чергу, викликає в нервовій тканині порушення. Відчуття виникає як
реакція нервової системи на той чи інший подразник і, як будь-яке
психічне явище, має рефлекторний характер. Причому, якщо цей под-
разник загрожує організму, реакція захисту проходить без участі го-
ловного мозку (затримання руки при відчутті болю, відновлення з
його втратою). Джерелами відчуттів служать фізичні властивості
предметів (твердість, стан, температура, яскравість, форма і т. п.), хі-
мічні властивості предметів (склад, концентрація і т. ін.) і стан внут-
рішнього середовища організму (біль, голод, ситість та ін.).
Фізіологічним механізмом відчуттів виступає діяльність
спеціальних нервових аналізаторів, кожен з яких складається з
трьох частин:
1) рецептора сенсорної клітини – периферичного відділу, нер-
вового закінчення, що сприймає подразнення із зовнішнього світу
або різних органів людського організму, який трансформує зовні-
шню енергію роздратування в нервовий процес;
2) аферентних або чутливих нервів, що називаються нервовим
шляхом, які проводять збудження в нервові центри (центральний
відділ аналізатора);
3) нервового центру (відповідної ділянки кори головного моз-
ку, кіркової частини аналізатора), переробленого збудження, що
надходить від рецептора. Для виникнення відчуття необхідна ро-
бота всього аналізатора.
У людини (в тому числі військовослужбовця) пізнання світу в
усій його різноманітності досягається завдяки наявності достат-
ньої кількості аналізаторів (органів відчуттів).
Залежно від розташування в організмі всі рецептори прийнято
ділити на три групи:
1) екстерорецептори, нервові закінчення яких знаходяться на
поверхні тіла, сприймають і переробляють зовнішні роздратування;
2) інтерорецептори, нервові закінчення яких знаходяться все-
редині людського організму, сприймають і переробляють подразнен-
ня, що йдуть від внутрішніх органів (шлунка, кишечника, серця та ін.);
3) пропріорецептори, нервові закінчення яких знаходяться у
м’язах тіла, вестибулярний апарат, сприймають і переробляють
подразнення, що йдуть від рухових органів (м’язів, зв’язок та ін.),
доставляють у мозок інформацію про положення тіла в просторі.
56
У свою чергу, екстерорецептивні відчуття ділять на контактні,

що викликаються безпосереднім впливом подразника на поверхню
тіла і відповідного сприйманого органу (смак, дотик), і дистанційні,
що діють на органи почуттів на деякій відстані (нюх, слух, зір).
Найбільш давньою є органічна (перш за все больова) чутли-
вість, потім з’явилася контактна. Тому еволюційно наймолодшими
слід уважати дистанційні відчуття. Процес виникнення відчуттів
схематично має такий вигляд:
Подразники: Робота аналізаторів Різні відчуття:
звук, світло, (під час відповідних слухові, зорові,
температура та ін. роздратувань) смакові та ін.
викликає відчуття
як психічний процес
Роздратування Збудження Відчуття
(фізичний (фізіологічний (психічний процес)
процес) процес)
Залежно від властивостей і якостей відображеної об’єк-

тивної реальності виділяють відчуття:
− зорові;
− смакові;
− дотикові;
− нюхові;
− рухові;
− температурні;
− органічні;
− больові;
− положення тіла в просторі, координації рухів, вібраційні та ін.
Для людини важливі всі відчуття, проте у процесі пізнавальної
діяльності їх значення нерівноцінні. Встановлено, що через зоровий
аналізатор надходить інформації в 100 разів більше, ніж через
слуховий; 80 % усіх робочих операцій здійснюється під зоровим
контролем, за допомогою зору людина отримує 85 % інформації.
Інтенсивність відчуття є його кількісною характеристикою і
визначається силою діючого подразника та функціональним станом
рецептора. Зорова система людини розрізняє електромагнітні хвилі,
розташовані в діапазоні від 380 до 780 мільярдних часток метра, які, у
свою чергу, породжують відчуття різного кольору (380–450 × 10–9 –
фіолетовий; 650–780 × 10–9 – червоний). Равликовий апарат усередині
вуха резонує на коливання від 10 до 20000 в секунду. Органи дотику –
57
чутливі клітини шкіри – на 1 см 2 мають 12–13 холодових, 1–2 тепло-

вих, 100–200 больових, до 40 точок відчуття дотику. У людини 60
млн нюхових клітин у верхніх носових раковинах.
Тривалість відчуття – його тимчасова характеристика. Під
час впливу подразника на орган почуттів відчуття виникає не від-
разу, а через деякий час. Для дактильних відчуттів цей період ста-
новить 130 мс., для больових – 370, для смакових – 50. Подібно до
того, що відчуття не виникає одночасно з початком дії подразника,
воно і не зникає одночасно з його припиненням. Слід від подраз-
ника деякий час залишається у вигляді послідовних образів. На-
приклад, якщо в повній темряві запалити яскраву лампу, а потім
погасити її, то після цього на темному тлі деякий час ми бачимо
яскраве світло лампи.
Відчуття викликається дією подразника певної сили. Однак не
будь-яке роздратування викликає відчуття. Щоб відчуття виникло,
подразник повинен досягти певної величини.
Мінімальна величина подразника, за якої вперше виникає ві-
дчуття, називається абсолютним порогом відчуття. Подразники,
які досягають її, лежать під порогом відчуття. Величина абсолютного
порога характеризує абсолютну чутливість органів чуття.
Поряд з нижнім існує і верхній поріг відчуття. Верхнім абсо-
лютним порогом чутливості називається максимальна сила
подразника, за якої людина перестає відчувати зростання ро-
здратування. Наприклад, звук вище 120 Дб відчувається як больо-
вий, а понад 20000 Гц – не чутний.
Середні значення абсолютних порогів виникнення відчуттів
для різних органів чуття людини наведені нижче.
Органи Величина абсолютного порога відчуття, подана
чуття у вигляді умов, за яких виникає ледь помітне
відчуття певної модальності
Зір Здатність сприймати ясною темною ніччю полум’я
свічки на відстані до 48 км від ока
Слух Розрізнення цокання наручних годинників у повній
тиші на відстані до 6 м
Смак Відчуття присутності однієї чайної ложки цукру в ро-
зчині, що містить 8 л води
Запах Відчуття наявності парфумів лише за однієї їх краплі
у приміщенні, що складається з 6 кімнат
Дотик Відчуття руху повітря, виробленого падінням крила
мухи на поверхню шкіри з висоти близько 1 см
58
Мінімальна відмінність між двома подразниками, що ви-

кликає ледь помітне розходження відчуттів, називається по-
рогом розрізнення, який характеризується відносною величиною,
постійною для даного аналізатора. Для зорового аналізатора це
співвідношення становить приблизно 1/1000, для слухового – 1/10,
для тактильного – 1/30.
Діапазон чутливості того чи іншого органу відчуттів конкре-
тного військовослужбовця знаходиться між максимальним і міні-
мальним порогами відчуттів. Абсолютна чутливість і її пороги мо-
жуть значно змінюватися залежно від зміни навколишнього сере-
довища. Так, чутливість очей при переході з яскравого освітлення в
темряву за 40 хвилин загострюється в 200000 разів.
Процес пристосування органів відчуттів військовослуж-
бовців до діючого подразника, його інтенсивності або відсут-
ності подразника називається адаптацією. Адаптація різних
органів відбувається не відразу і має різні часові характеристики.
Так, щоб зір набув у темній кімнаті потрібної чутливості, повинно
пройти близько 30 хвилин. Слух людини адаптується до навколиш-
нього фону вже через 15 с. Адаптація краще проходить до нюхових,
тактильних (різновиду шкірних: дотику, тиску одягу на шкіру) від-
чуттів, гірше – до зорових, слухових, найменше – до больових.
Для процесу відчуття характерні явища контрасту: один і той
же подразник може відчуватися воїном по-різному, залежно
від попередніх відчуттів або від відчуттів, які випробовують-
ся одночасно; при цьому слабкі подразники збільшують чутли-
вість органів відчуття до інших, одночасно чинних (але більш си-
льних) подразників, а сильні зменшують цю чутливість. Так, тиха
музика стимулює розумову діяльність воїна, гучна – пригнічує.
Нарешті, має місце взаємодія і взаємовплив органів відчут-
тя у процесі відчуття, тобто сенсибілізація. Загальна закономі-
рність полягає в тому, що слабкі подразники підвищують, а сильні
знижують чутливість аналізаторів під час взаємодії. Наприклад,
слабкі звукові подразники підвищують чутливість зорового аналі-
затора і т. ін.
Взаємодія відчуттів виявляється в явищі, званому синестезі-
єю – виникненням під впливом роздратування одного аналіза-
тора відчуття, характерного для інших аналізаторів. Відомо,
що високі звуки ми розцінюємо як «світлі», а низькі – як «темні».
Звуки можуть привести до тепла, а колір – до холоду. Відомий
мнемонік В. Шерешевський сприймав голоси забарвленими, а ко-
льори, які він сприймав, відчувалися ним як «дзвінкі» або «глухі»,
59
«солоні» або «хрусткі». Явища синестезії – ще одне свідчення пос-

тійного взаємозв’язку аналізаторних систем людського організму,
цілісності чуттєвого відображення об’єктивного світу.
Іншими характеристиками відчуттів є здатність до:
− компенсації (відшкодування недорозвинених або поруше-
них функцій шляхом використання збережених або перебудови
частково порушених функцій);
− концентрації (принюхуватися, придивлятися);
− розвитку (тренування слуху, смаку та ін.).
У результаті поразки або хвороби може статися атрофія –
втрата чутливості.
Відчуття військовослужбовця, відображаючи окремі властиво-
сті і якості предметів, взаємопов’язані між собою, взаємодіють одне
з одним і в кінцевому підсумку приводять до більш складних пі-
знавальних процесів, перш за все до сприйняття.
Сприйняття – це наочно-образне ві-
дображення діючих у певний момент на
органи чуття предметів і явищ дійсно-
сті в сукупності їх різних властивостей
і частин.
Сприйняття – це не просто сума відчуттів. Воно вимагає виді-
лення з усього комплексу ознак, що впливають (кольору, форми,
відчутних властивостей, смаку, ваги і т. ін.), основних провідних з
одночасним відволіканням (абстракцією) від несуттєвих. У разі
збігу гіпотези про передбачуваний предмет виникає його впізна-
вання і сприйняття. Якщо ж впізнавання немає, то суб’єкт відно-
сить його до певної категорії. Так, танк у темряві сприймається за
брязкотом гусениць і шумом мотора. Цей образ складається на ос-
нові узагальнення знань про окремі властивості та якості предмета
на основі досвіду. Виходячи з цього, ми можемо виділити чотири
операції перцептивної (від лат. perceptio – сприйняття) дії:
1) виявлення;
2) розрізнення;
3) ідентифікація;
4) впізнання (причому основою виявлення виступають від-
чуття).
Завдяки сприйняттю військовослужбовець виділяє різні пред-
мети і явища (людей, товаришів по службі) в навколишньому сере-
довищі та орієнтується у просторово-часових і соціальних зв’язках
та відносинах.
60
Сприйняття відіграє важливу роль у військовій діяльності в

цілому. Сприйняття, як і відчуття, є рефлекторним процесом.
Фізіологічною основою сприйняття є комплексна діяльність
системи аналізаторів. У порівнянні з відчуттями сприйняття є ви-
щою формою аналітико-синтетичної діяльності мозку. Без аналізу
неможливе осмислене сприйняття. Так, незнайома іноземна мова
сприймається як суцільний звуковий потік. Для розуміння її необ-
хідно розчленувати на окремі фрази, слова за їх значеннями. Разом
з аналізом має місце синтез, завдяки чому воїн сприймає не окремі
розрізнені звуки, а слова і фрази. В основі синтезу лежить встанов-
лення тимчасових нервових зв’язків. В основі сприйняття лежать
два види нервових зв’язків: утворених у межах одного аналізатора
і в декількох аналізаторах. Завдяки останнім у свідомості людини
відображаються такі властивості предметів і явищ, для яких немає
спеціально пристосованих аналізаторів (величина предмета, пито-
ма вага і т. ін.).
Тому у сприйнятті світ пізнається глибше, ніж у відчуттях.
В основі класифікації сприйняття, так само, як і відчуттів,
лежать відмінності в аналізаторах, що беруть участь у сприйнятті.
Залежно від переважної ролі того чи іншого аналізатора в акті від-
бивної діяльності виділяють:
− зорові (розглядання креслення, таблиці, схеми, виробу то-
що під час занять);
− слухові (слухання пояснень офіцера, вказівок, команд та ін.);
− дотикові (визначення предмета, його складових частин
шляхом обмацування і т. п.);
− смакові, нюхові (не бачачи диму, за запахом можна визна-
чити, наприклад, пожежу);
− кинестезичні (сприймаються нервовими клітинами, роз-
ташованими у м’язах і сухожиллях).
Основою іншого типу класифікації сприймань є форми існу-
вання матерії. Тут виділяються сприйняття часу, простору, руху.
Просторові відносини (форма, величина, обсяг предметів, відс-
тань між ними і т. ін.) сприймаються за допомогою спільної роботи
різних аналізаторів, які створюють у корі головного мозку відо-
браження просторових характеристик предмета. У сприйнятті про-
стору виділяється спільна робота вестибулярного апарату, окору-
хових м’язів, апарату бінокулярного зорового сприйняття і закріп-
лений колишній досвід.
Сприйняття тимчасових відносин полягає у відображенні дія-
льності та послідовності, в основі яких лежать елементарні ритмічні
61
явища, відомі під назвою «біологічного годинника». До них нале-

жать такі циклічні явища, як биття серця, ритм дихання, а для
більш тривалих інтервалів – ритміка зміни сну і неспання, поява
голоду і т. ін. Правильність і точність сприйняття часу формується
у військовослужбовців з досвідом.
У практичній діяльності велике значення має правильне
сприйняття руху, оскільки практично будь-яке виробництво є зо-
ною підвищеної небезпеки з великою кількістю подразників.
Сприйняття руху забезпечується спільною роботою зорового і м’я-
зового аналізаторів, пов’язаних з рухом очного яблука і голови.
Сприйняттю притаманний ряд властивостей.
Предметність. Результатом сприйняття є образ конкретного
предмета військової діяльності, що має властивості, які виклика-
ють відчуття. Сприйняття військовослужбовця є осмисленим. Сві-
домо сприймати предмет – значить подумки позначити його тер-
міном, віднести до певної групи, класу предметів, узагальнити його
в слово. Навіть побачивши незнайомий предмет, людина намага-
ється встановити в ньому схожість зі знайомим.
Вибірковість. З усього розмаїття оточуючих воїна предметів і
явищ йому щоразу необхідно усвідомлено вибрати для сприйняття
саме ті з них, які найбільш значущі. Для будівельного виробництва
це фактори підвищеної небезпеки (підвищена вологість, висота,
рух крана).
Цілісність. На відміну від відчуття, що відображає окремі вла-
стивості предмета, сприйняття дає цілісний образ. Він складається
на основі узагальнення знань про окремі властивості і якості пред-
мета, одержуваних у вигляді різних відчуттів. Компоненти відчут-
тя настільки міцно пов’язані між собою, що єдиний складний образ
предмета виникає навіть за відсутності окремих властивостей або
частин об’єкта.
Структурність. Сприймаючи предмет, ми завжди подумки
бачимо його структуру, складові частини, які формуються протя-
гом деякого часу. Один раз почувши мелодію, людина може відтво-
рити мотив, ритм.
Константність. Визначається як здатність сприймати пред-
мети відносно постійними за формою, кольором, розміром, рядом
інших параметрів незалежно від мінливих фізичних умов сприй-
няття. Навідники танків бачать цілі противника, що знаходяться на
значній відстані, без спотворення їх розмірів.
62
Сприйняття залежить не тільки від роздратування, а й

від самого суб’єкта. Сприймають не око і вухо, а конкретна жива
людина. Тому на сприйнятті завжди позначаються особливості
особистості людини, зміст її психічного життя. Ця залежність нази-
вається апперцепцією. У процесі сприйняття можуть виникнути
ілюзії (від лат. illusio – помилка) – неадекватне відображення
сприйманого об’єкта і його властивостей. Так, сіра смуга на сві-
тлому фоні здається темнішою, ніж на чорному. Причини, що ви-
кликають ілюзії у військовослужбовця, можуть носити як об’єк-
тивний, так і суб’єктивний характер.
До об’єктивних причин належать, наприклад:
а) відсутність контрастності між предметом і фоном, що приз-
водить до маскування об’єкта;
б) ефект іррадіації. Світлі предмети з рівними їм темними зда-
ються більшими за розміром. Простір (час), заповнений об’єктами
(змістовною діяльністю), уявляється меншим, ніж незаповнений;
в) ефект «мінливого рельєфу». Злам окопу або траншеї на відс-
тані сприймається або далеким, або таким, що виступає вперед.
До суб’єктивних причин виникнення ілюзій належать: тим-
часова апперцепція, нерозуміння сенсу сприйманого або припису-
вання йому помилкового сенсу.
Під впливом ілюзій можлива недооцінка або переоцінка про-
тивника в бою, обсягів будівельних і будівельно-монтажних робіт.
Керівнику не байдуже питання про продуктивність процесу
сприйняття службовцями навчального матеріалу на заняттях, під
час інструктажів з техніки безпеки і т. ін. Вона залежить від рівня
розвитку ненавмисного і навмисного сприйняття (залежно від
ступеня участі волі і поставленої мети), від уміння вести спостере-
ження (активна форма чуттєвого пізнання людиною дійсності) і
від спостережливості воїна.
Особлива, найбільш розвинена форма навмисного сприйняття –
це спостереження: тривале, систематичне, планове, навмисне
сприйняття воїном певного предмета, явища, об’єкта, навча-
льного питання на занятті. Сприйняття навчального матеріалу
на рівні спостереження забезпечує йому необхідну продуктивність.
Тривалі вправи у спостереженні сприяють розвитку спостережли-
вості, тобто вміння помічати характерні, але малопомітні, на пер-
ший погляд, малоістотні особливості предметів.
Деякі оптико-геометричні ілюзії наведено нижче:
63
А B
С D
А – дві центральні окружності здаються різни-

ми, хоча в дійсності вони однакові;
B – із двох рівних за довжиною відрізків верти-
E кальний здається більшим (горизонтально-
вертикальна ілюзія);
C – два вертикальні відрізки рівні, але правий
здається більшим (перспективна ілюзія).
D – відрізки однієї косої лінії здаються зсунути-
ми відносно один одного.
E – мала окружність, накладена на поле з радіа-
льними лініями, здається деформованою.
Таким чином, сприйняття – більш складний, порівняно з від-

чуттями, психологічний пізнавальний процес, який відіграє важ-
ливу роль в діяльності службовця.
Увага – це вибіркова зосередженість і

спрямованість свідомості на відповідні пред-
мети і явища.
Увага – це сторона всіх психічних пізнаваль-
них процесів. Без неї неможлива жодна практична
людська діяльність.
У житті людини увагу виконує багато різних функцій. Вона ак-
тивізує потрібні і гальмує непотрібні в даний момент психологічні
64
процеси, сприяє організованому і цілеспрямованому відбору інфо-

рмації, що надходить в організм, відповідно до його актуальних
потреб, забезпечує виборчу і тривалу зосередженість психічної ак-
тивності на одному об’єкті або виді діяльності.
Вибірковість уваги військовослужбовців залежить від бага-
тьох факторів, і перш за все:
а) від сили впливу – той подразник, який сильніше діє на воїна,
і буде привертати увагу;
б) від новизни – всякий новий подразник обов’язково звертає
на себе увагу;
в) від інтересу воїна до певного об’єкта, предмета, явища, пи-
тання;
г) від незвичності – вона завжди привертає увагу;
д) від розуміння значущості воїном об’єкта уваги для життя і
практичної діяльності.
Увага передбачає зосередженість і заглибленість у діяль-
ність. Чим важче завдання, що стоїть перед військовослужбовцем, –
тим напруженіша, інтенсивніша його увага, тим більша зосередже-
ність на його вирішенні, тим менше він зауважує те, що його ото-
чує. Завдяки цьому відображення стає ясним і виразним. Тим са-
мим увага забезпечує ще одну функцію – контроль і регуляцію
діяльності.
Увага військовослужбовця має зовнішнє вираження: у міміці,
позі, в рухах, диханні, характері запитань і реплік на заняттях, у
веденні підлеглими записів під час проведення останніх.
Фізіологічною основою уваги є утворення в одних ділянках
кори головного мозку стійких вогнищ збудження і загальмованості
в іншій частині. Цей процес І. П. Павлов образно описав, що якби
можна було бачити крізь черепну кришку і якби місце великих пів-
куль з оптимальною збудливістю світилося, то ми побачили б на
свідомій людині, яка думає, як по її великих півкулях пересуваєть-
ся, постійно змінюється за формою і величиною химерна, неправи-
льних обрисів світла пляма, оточена на всьому іншому просторі
півкуль більш або менш значною тінню. Саме цій «світлій плямі» і
відповідає більш чітке усвідомлення нами того, що впливає на нас і
викликає це підвищене збудження.
Класифікуючи увагу, можна виділити такі її види:
1. Природна увага. Вона дана людині від народження. Це зда-
тність вибірково реагувати на нові внутрішні та зовнішні стимули.
Основний механізм цієї уваги – орієнтовний рефлекс (поява впер-
ше у підрозділі і т. ін.).
65
2. Соціально зумовлена увага. Складається довічно в резуль-

таті навчання. Вона пов’язана з вольовою регуляцією поведінки,
виборчим свідомим реагуванням на об’єкти (поведінку в суспільс-
тві та ін.).
3. Безпосередня увага. Управляється об’єктом, на який вона
спрямована і який відповідає актуальним інтересам і потребам
людини в цей момент часу.
4. Опосередкована увага. Регулюється за допомогою жестів,
слів, вказівних знаків.
5. Чуттєва увага. Пов’язана з переважною виборчою роботою
органів почуттів і емоціями. У центрі свідомості виступає чуттєве
враження.
6. Інтелектуальна увага. Пов’язана зі зосередженістю і
спрямованістю думки. Вона ж є об’єктом інтересу (стеження за хо-
дом лекції, словами викладача і т. ін.).
7. Мимовільна увага. Не пов’язана з участю волі. Це найбільш
проста і генетично вихідна, пасивна і вимушена увага, що виникає
незалежно від мети, що стоїть перед людиною. Вона виникає без
спеціального наміру. Вона не є робочою (слухання музики під час
відпочинку тощо).
8. Довільна увага. Виникає відповідно до поставленої мети і
заздалегідь обраного об’єкта. Вона характеризується високою ор-
ганізованістю, цілеспрямованістю, стійкістю, активністю, навмис-
ністю. У ній активну участь бере воля. Оскільки довільна увага за-
лежить від втоми, вона не є оптимальною. Хоча вона, звичайно,
продуктивна: увага під час водіння автомобіля, несення служби на
посту та ін. Схильність до довільної уваги – це умова ефективної
роботи нашого інтелекту. Вона сприяє кращому взаєморозумінню
людей, запобігає конфліктам між ними, дає людині можливість
більш успішно адаптуватися в суспільстві і є фактором соціального
відбору.
9. Післядовільна увага. Виникає спочатку як довільна під
впливом інтересу, позитивного ставлення воїна до предмета, а по-
тім переходить у мимовільну. Наприклад, необхідно вирішити
складне завдання, вирішення якого є досить проблематичним. Вій-
ськовослужбовець волею змушує себе приступити до його вирі-
шення. Та ось знаходиться нитка рішення, він все більше захоплю-
ється нею, перестає відволікатися: завдання стало для воїна ціка-
вим. Увага з довільної стала мимовільною. Поєднання довільної та
післядовільної уваги дає ніби змішаний варіант найбільш економі-
чної і продуктивної уваги.
66
10. Внутрішня увага. Зосередженість на своїх думках, пере-

живаннях, почуттях.
11. Зовнішня увага. Зосередженість на подіях, предметах,
явищах (наприклад, на словах керівника під час інструктажу з тех-
ніки безпеки).
Увазі притаманні такі властивості:
Стійкість. Вимірюється часом, протягом якого військовослу-
жбовець може зосередитися на якомусь об’єкті, предметі діяльнос-
ті, не відволікаючись і не послаблюючи уваги. Стійкість уваги за-
лежить від індивідуальних фізіологічних особливостей людини
(властивостей нервової системи, стану організму на цей період ча-
су), психічних станів (збудженості, загальмованості та ін.), мотивації
(наявності або відсутності інтересу до предмета діяльності, його
значущості для особистості), зовнішніх обставин здійснення діяль-
ності (відволікаючих факторів, що стимулюють), а також від особли-
востей діяльності (труднощів матеріалу, його зрозумілості й ін.).
Нормальним уважається становище, коли стійкість уваги під
час виконання завдань пізнавальної або іншої діяльності зберіга-
ється протягом 20–30 хвилин, після чого стійкість уваги слабшає.
Для її збереження потрібні спеціальні вольові зусилля як самого
воїна, так і керівника занять.
Концентрація уваги. Це ступінь або інтенсивність її зосере-
дженості у військовослужбовця на тому чи іншому об’єкті й одно-
часної його абстрактності від усього іншого. Висока концентрація
визначає продуктивність діяльності, на яку вона спрямована. Од-
нак надмірна зосередженість на одному веде до проявів неуважно-
сті стосовно іншого.
Розподіл уваги. Властивість, що характеризує можливість
службовця займатися різними видами діяльності одночасно, одна-
ково чітко їх усвідомлюючи. Хрестоматійним прикладом служать
феноменальні можливості Юлія Цезаря, який міг одночасно робити
сім не пов’язаних між собою справ. Наполеон міг одночасно дикту-
вати своїм секретарям сім відповідальних дипломатичних докуме-
нтів. Однак, як показує життєва практика, людина здатна виконати
тільки один вид свідомої психічної діяльності. Разом з тим, якщо
якийсь вид діяльності став для воїна звичним, то він одночасно
може виконувати, чітко його усвідомлюючи, й інший вид діяльності.
Переключення уваги. Воно полягає у свідомому й осмислено-
му переміщенні уваги з одного об’єкта на інший, від одного виду
діяльності до іншого. Під час проведення заняття офіцер послідов-
но переводить увагу слухачів (підлеглих) від одного питання до
67
іншого, щоб зміст навчального матеріалу ними добре сприймався

та усвідомлювався. Переключення уваги належить до числа добре
тренованих якостей і є важливою складовою частиною професій-
ності та майстерності службовців. Зокрема, людина здатна протя-
гом 1 секунди 3–4 рази перемкнути увагу. Виходячи з цього, фахів-
ці з галузі ергономіки виробляють оптимальний розрахунок робо-
чого місця оператора, програміста, льотчика.
Обсяг уваги. Характеристика, що полягає у виділенні службо-
вцю з усієї маси предметів, явищ тієї їх частини, яка у певний мо-
мент займатиме центральне місце в його діяльності. Обсяг уваги
визначається кількістю одиниць інформації, які підлеглий в змозі
охопити одночасно і сприймати їх однаково ясно і чітко. Класичний
показник обсягу уваги – 7 ± 2 об’єкти (слова, цифри тощо).
Відволікання уваги. Мимовільне переміщення уваги з одного
об’єкта на інший. Воно виникає при дії сторонніх подразників на
людину, зайняту в цей момент будь-якою діяльністю. Відволікання
може бути зовнішнім (під впливом зовнішніх подразників) і внут-
рішнім (сильні переживання, сторонні емоції, відсутність інтересу і
почуття відповідальності до справи, втома).
Неуважність. Нездатність людини зосередитися на чомусь
певному протягом тривалого часу. Зустрічається неуважність уяв-
на (результат великої зосередженості і вузькості уваги) та справж-
ня, причинами якої виступають загальний розлад нервової систе-
ми, недокрів’я, невихованість уваги, фізичне і розумове стомлення і
перевтома, важкі переживання, висока вразливість. Боротьба з уя-
вною неуважністю передбачає тренування переключення уваги з
одного об’єкта на інший, а зі справжньою – комплекс виховання
волі, характеру.
Уявлення – це психічні пізнава-
льні процеси відтворення у свідомо-
сті службовця образів раніше сприй-
нятих об’єктів, явищ, вражень.
Креслення, схема, формула, що
сприймаються військовослужбовцем,
викликають в його свідомості уявлен-
ня, які пов’язані не тільки безпосеред-
ньо з частинами обладнання, техніки,
що сприймаються, а й з роз’ясненнями керівника. Завдяки цьому
підлеглий пізнає те, що не в змозі безпосередньо сприйняти (ро-
боту двигуна внутрішнього згоряння, роботу електронної схеми і
т. ін.).
68
Уявлення – це образи предметів і явищ, які можуть відтворю-

ватися за відсутності безпосереднього впливу їх на органи чуття
персоналу.
Особливості уявлень у порівнянні зі сприйняттям поля-
гають ось у чому:
− якщо безпосереднє сприйняття пов’язане з фоном, то уяв-
лення може бути відвернуте від фону (наприклад, автомобіль і
т. ін. можна уявити абстрактно);
− сприйняття конкретне, воно яскравіше, повніше, багатше
за своїм змістом, а уявлення бідніше, блідіше. Це пояснюється тим,
що фізіологічні процеси в мозку при безпосередньому відображен-
ні предметів і явищ протікають більш активно, ніж тоді, коли ми
що-небудь уявляємо;
− сприйняття більше пов’язане з предметами і явищами, що
безпосередньо впливають, уявлення пов’язане з досвідом, пам’яттю;
− сприйняття більш стійке, уявлення – більш рухоме, мінливе;
− сприйняття виникають на основі роботи кори головного
мозку в певний момент, а уявлення функціонують на основі слідів
у корі мозку.
Із фізіологічної точки зору, уявлення є актуалізацією слідів
чуттєвих образів, що раніше виникали, причому при уявленні по-
рушується лише центральна частина аналізатора.
Уявлення впливають на такі психічні процеси, як пам’ять, мис-
лення, уява. Нагадуючи підлеглому про будь-що важливе для ньо-
го, керівник може підвищити активність певних уявлень і тим са-
мим впливати на хід мислення підлеглого, його вольові та емоційні
процеси.
Оцінка процесу уявлення військовослужбовця характери-
зується:
a) за змістом – на початку і в кінці служби, навчання уявлен-
ня військовослужбовця про предмет, явище, різні процеси;
б) за обсягом – це якісна характеристика, яка розкриває широ-
ту знайомства військовослужбовця з дійсністю;
в) за відповідністю дійсності – показує ступінь адекватності
уявлень військовослужбовця про події, предмети і реагування на
них. Часто він має досить невиразні уявлення про службу в підроз-
ділі, орієнтується на засоби масової інформації;
г) за дієвістю – показує те, наскільки уявлення дозволяють
військовослужбовцю приймати правильні рішення і виконувати дії
з урахуванням обстановки;
69
д) за яскравістю, виразністю, мінливістю, конкретністю, уза-

гальненістю, активністю – тобто за здатністю службовця в потрі-
бний момент уявити потрібні образи.
Уявлення класифікуються за такими напрямками:
За провідним органом почуттів вони бувають:
− зорові;
− слухові;
− смакові;
− нюхові;
− рухові;
− температурні;
− больові та інші.
За ступенем узагальнення вони можуть бути:
− поодинокі (одного конкретного предмета або явища);
− загальні (створюються у свідомості службовців на основі
узагальненого сприйняття безлічі подібних предметів і явищ). За-
гальні уявлення виражаються певними поняттями.
За змістом вони можуть бути:
− військово-технічні;
− педагогічні;
− географічні;
− художні та інші.
За ступенем новизни бувають уявлення уяви і уявлення па-
м’яті. Створюючи уявлення за пам’яттю, воїн згадує. В уявленні за
уявою у свідомості військовослужбовця будуються образи, які ра-
ніше не сприймалися з тих елементів, які ним були сприйняті ра-
ніше і збереглися в пам’яті.
Завдяки своїм уявленням воїн у пошуках найбільш правильно-
го способу дій користується раніше накопиченим у нього життє-
вим і професійним досвідом, який зберігся у вигляді образів. Він
робить все спочатку в розумі, подумки.
Таким чином, відчуття, сприйняття, увага і уявлення як джере-
ла знань людини про навколишній світ входять у цілісний процес
пізнання, утворюючи чуттєву тканину людської свідомості. На від-
міну від тварин чуттєві форми засвоєння дійсності людини опосе-
редковані її практичною діяльністю, всім процесом історичного
розвитку суспільства. У той же час вони відрізняються від раціона-
льних форм своєю наочністю, в них ще не виділені внутрішні, при-
ховані від безпосереднього сприйняття, закономірні зв’язки і від-
носини, як це має місце в абстрактних поняттях.
70
Уява – це психічний процес створення

людиною на основі набутого досвіду обра-
зів об’єктів, яких вона безпосередньо не
сприймала і не сприймає.
Подібно відчуттям і сприйняттям уява є
психічним пізнавальним процесом і відобра-
жує об’єктивну реальність.
Із фізіологічної точки зору, уява є процес
утворення нових систем тимчасових зв’язків як результат складної
аналітико-синтетичної діяльності мозку.
У процесі уяви системи тимчасових нервових зв’язків ніби ро-
зпадаються і поєднуються в нові комплекси, групи нервових клі-
тин зв’язуються по-новому. Фізіологічні механізми уяви розташо-
вуються в корі та у відділах мозку, що більш глибоко залягають.
Види уяви: активна і пасивна, мимовільна і довільна.
Активна уява є умовою творчої діяльності людини і виявля-
ється у вигляді мрії або фантазії.
Мрія – це образи і думки, які виступають як мотиви незавер-
шеної діяльності.
Фантазії – це образи бажаного майбутнього, не схожого на
справжнє.
Пасивна уява (наприклад марення) являє собою заміну діяль-
ності безплідними мріями, які можуть заважати нормальному на-
вчанню і службі.
Мимовільна уява виникає у свідомості незалежно від її волі і ста-
новить небувале сполучення образів і думок. Це відбувається у напів-
дрімотному стані, у сновидіннях і в разі втоми. Особливо небезпечна
мимовільна уява, коли воїн виконує відповідальне доручення, напри-
клад, знаходиться на посту у варті. У напівдрімотному стані він може
собаку, який біжить, прийняти за порушника і відкрити вогонь.
Довільна уява – це самостійне створення нових образів або їх
систем за заздалегідь наміченим планом. Довільна уява може бути
творчою і відтворюючою.
За видом діяльності уяву можна поділити на військово-тех-
нічну, тактичну, педагогічну та ін.
Особливим видом уяви виступає мрія, як образ бажаного май-
бутнього. Корисна мрія військовослужбовця, створена відповідно
до реальної дійсності, активізує цілеспрямованість його в діяльно-
сті, житті, сприяє процесу самовдосконалення. Навпаки, порожня
мрія чи відірвана від реальності розслабляє волю людини, гальмує
її діяльність, викликає пасивність.
71
Незважаючи на гадану легкість, довільність, непередбачува-

ність виникаючих образів, творче перетворення дійсності в уяві
підпорядковується своїм законам і полягає, в кінцевому підсумку, в
уявному розкладанні вихідних уявлень на складові частини (ана-
ліз) і подальшому їх з’єднанні в нових поєднаннях (синтез), які но-
сять аналітико-синтетичний характер.
Для створення нових образів, машин і механізмів використо-
вується багато прийомів. Головними з них вважаються:
1. Аглютинація – комбінування ознак, злиття окремих елеме-
нтів або частин кількох предметів в один образ. Так були створені
танк-амфібія, аеросани, гідролітак та ін.
2. Акцентування – применшення або перебільшення розмірів
об’єктів, ознак, властивостей або їх окремих елементів. Прикладом
можуть служити шаржі карикатуристів, герої релігій, епосу (бага-
торукий Будда, одноокий циклоп) та ін.
3. Схематизація – якщо при створенні нового образу уявлен-
ня зливаються, відмінності згладжуються, а риси схожості висту-
пають на перший план. Ми легко можемо уявити собі німця, фран-
цуза, англійця, але насилу виділимо відмінності між ними.
4. Типізація – більш складний процес, ніж схематизація. Це
створення нового образу на основі порівняння й узагальнення ря-
ду об’єктів. Людський тип – це індивідуальний образ, в якому по-
єднані в одне ціле найбільш характерні ознаки людей цілої групи,
класу, нації та ін.
Крім цього, у кожної людини існує індивідуальна своєрідність
відчуття. Воно виражається в яскравості образів, їх реалістичності,
правдивості, широті, довільності (умінні підпорядковувати уяву
поставленому завданню), стійкості (тимчасовий компонент). Най-
вищою точкою творчості, його кульмінацією є натхнення, для яко-
го характерне особливе емоційне піднесення, ясність і виразність
думки, відсутність напруги, суб’єктивного переживання. За слова-
ми І. Є. Рєпіна, натхнення – це нагорода за майже каторжну працю.
Таким чином, виходячи з вищесказаного, можна зробити ви-
сновок, що уява має велике значення в житті військовослужбовців.
Керівнику у своїй діяльності потрібно всіляко розвивати її у своїх
підлеглих. Завдяки уяві керівник, навчаючи підлеглих, проектує
особистість підлеглого, передбачає його вчинки.
Відомо, що, виникаючи іноді в бойовій обстановці, помилкові
думки й астенічні почуття можуть бути причиною прояву у військо-
вослужбовця образів мимовільної уяви. Навчити його володіти сво-
єю уявою можна лише в тому випадку, якщо він отримає великий
72
досвід самостійних дій у подібних умовах у процесі бойової підго-

товки. Уява обов’язково викликає позитивні або негативні психічні
стани. Наближення умов навчання до бойових може викликати ці
стани.
Ознайомлення військовослужбовця з бойовою дійсністю, на-
буття ним досвіду успішного подолання труднощів і небезпечних
факторів сучасної війни буде формувати у нього здібність керувати
своєю уявою.
Пам’ять – це форма психічного відо-
браження дійсності, що полягає в закрі-
пленні, збереженні і наступному відтво-
ренні у свідомості людини всіх елементів
минулого досвіду.
Сприйняте й осмислене під час пізнава-
льної діяльності військовослужбовець пови-
нен міцно запам’ятати і в подальшому відт-
ворювати у процесі виконання конкретних
практичних завдань. Це забезпечується перш за все пам’яттю.
Під пам’яттю розуміється запам’ятовування, збереження, на-
ступне впізнавання і відтворення слідів минулого досвіду, що до-
зволяє накопичувати інформацію, не втрачаючи при цьому колиш-
ніх знань, відомостей, навичок.
Пам’ять є у всіх живих істот. У первинних істот вона представ-
лена двома видами: генетичною та механічною. Перша є ланкою
для передачі з покоління в покоління необхідних біологічних, пси-
хічних та інших властивостей. Друга передає здатність до навчан-
ня, набуття життєвого досвіду.
У людини більш широкий спектр класифікації:
1) за характером психічної активності, що переважає в діяль-
ності, пам’ять ділять на рухову, емоційну, образну і словесно-ло-
гічну;
2) за характером цілей діяльності – на мимовільну і довільну;
3) за тривалістю закріплення і збереження матеріалів – на
миттєву, короткочасну, довготривалу та оперативну.
Миттєва (іконічна) пам’ять являє собою безпосередній від-
биток сенсорної інформації: утримання точної картини світу, яка
сприймається органами почуттів, і пам’ять-образ. Її тривалість –
0,1–0,5 с. Продемонструвати її можна такою вправою: заплющити
очі, на мить відкрити і знову закрити. Побачена чітка, ясна картина
деякий час зберігається, а потім повільно зникає.
73
Короткочасна пам’ять – це спосіб зберігання інформації про-

тягом короткого проміжку часу (кілька десятків секунд) після од-
нократного нетривалого сприйняття і негайного відтворення.
Оперативна пам’ять – це зберігання інформації протягом пе-
вного, заздалегідь заданого терміну (від кількох секунд до кількох
днів), визначеного конкретним завданням, поставленим перед вій-
ськовослужбовцем. Після вирішення завдання інформація може
зникати з оперативної пам’яті. Під час підготовки до іспитів часто
ті, хто навчається, включають саме цей вид пам’яті, якщо протягом
року ігнорували сумлінне вивчення предмета.
Довготривала пам’ять – це здатність зберігати інформацію
протягом практично необмеженого строку. Це найбільш важлива і
найскладніша із систем пам’яті. Якщо ємність перших типів пам’яті
обмежена часом або обсягом, то довгострокова – практично без-
межна. Вона передбачає здатність людини пригадати в будь-який
потрібний момент те, що нею колись було запам’ятовано. Форму-
вання у підлеглих довготривалої пам’яті – важливий напрям у дія-
льності керівника.
Рухова пам’ять – це запам’ятовування, збереження і відтво-
рення різних рухів та їх систем. Вона служить основою для форму-
вання різних навичок. Ознаками цього виду пам’яті є вправність,
спритність. Прикладами можуть служити майстерне користування
зброєю, водіння бойової техніки та ін.
Емоційна пам’ять – це пам’ять на почуття. Матеріал за-
пам’ятовується краще, якщо він викликає у людини емоційні пе-
реживання. Ми пам’ятаємо складання Військової присяги, прибут-
тя в інститут, але не запам’ятовуємо сірі будні.
Образна пам’ять – пам’ять на уявлення, картини життя, ото-
чення, а також на звуки, запахи, смаки. Вона буває зоровою, слухо-
вою, дотиковою, нюховою, смаковою. Ці специфічні види пам’яті
безпосередньо пов’язані з професійною діяльністю і можуть дося-
гати разюче високого рівня.
Змістом словесно-логічної пам’яті є наші думки, одягнені в
мовну форму. Якщо матеріал не піддається смисловій обробці, то
буквальне заучування постає у вигляді механічного запам’ято-
вування. Цей вид пам’яті характерний тільки для людини і пов’я-
заний з другою сигнальною системою. Це основний вид пам’яті у
засвоєнні підлеглими нових знань.
Мимовільна і довільна пам’ять розрізняються залежно від
участі волі у процесі запам’ятовування і відтворення. У першому
випадку процес відбувається автоматично, без будь-яких зусиль,
74
без спеціально поставленої мети, на відміну від другого. Розвивати

довільну пам’ять можна, використовуючи комплекс спеціальних
мнемонічних дій і вправ, а мимовільну – включаючи інтерес до за-
пам’ятовування матеріалу.
Основними процесами пам’яті виступають:
− запам’ятовування;
− збереження;
− відтворення;
− забування.
Ці процеси формуються в діяльності і визначаються нею.
Запам’ятовування буває довільним і мимовільним (без зазда-
легідь поставленої мети, без використання будь-яких прийомів);
механічним (запам’ятовування в такому ж порядку, в якому і
сприймалося, без будь-яких перетворень) і осмисленим (розуміння
внутрішніх логічних зв’язків між частинами матеріалу).
Діяльність, спрямована на запам’ятовування і відтворення
отриманого матеріалу, називається мнемонічною.
Німецький вчений Г. Еббінгауз установив певні закономір-
ності запам’ятовування:
1) Запам’ятовуються краще події, що справляють на людину
сильні враження. Вони ж легко відтворюються навіть через багато
років. Якщо ж події не справляють вражень, то вони погано відо-
бражаються в пам’яті, навіть якщо відбувались десятки разів.
2) Попередні повторення матеріалу, що підлягає заучуванню,
економить час на його засвоєння.
3) При запам’ятовуванні довгого ряду краще всього за пам’ят-
тю відтворюється його початок і кінець.
4) Логічно пов’язаний матеріал запам’ятовується краще.
5) Розподілене за часом і вроздріб повторення ефективніше
суцільного і одноразового.
6) Нове повторення сприяє кращому запам’ятовуванню того,
що було вивчено раніше.
7) Посилена увага до запам’ятовування підвищує його ефек-
тивність і знижує число повторень для повного заучування.
8) Цікаве запам’ятовується краще і без зусиль, так само як і
рідкісне, дивне, незвичайне.
9) Мнемонічна діяльність підвищує ефективність запам’ято-
вування, особливо якщо її пов’язати з основною метою діяльності,
давши при цьому установку на запам’ятовування. Оволодіння тех-
нікою мнемонічної діяльності (мнемотехнікою) – величезний ре-
зерв для оволодіння запам’ятовуванням матеріалу.
75
Збереження – другий процес пам’яті. Воно може бути стати-

чним (виявлятися в довготривалій пам’яті) і динамічним (виявля-
тися в оперативній пам’яті).
Протягом певного часу під впливом подій, що відбуваються,
збережений матеріал може піддаватися реконструкції, переробці.
Це можна простежити на таких процесах пам’яті, як впізнавання і
відтворення.
Впізнавання об’єкта відбувається в момент сприйняття на ос-
нові раніше сформованих особистих вражень (уявлення, пам’яті) або
на основі словесних описів (подання уяви) шляхом віднесення цього
об’єкта до певної категорії, класу, виду. Впізнавання буває різної то-
чності і повноти – від смутного знайомства до повної чіткості.
Відтворення – більш складний процес, який здійснюється піс-
ля сприйняття і поза ним. І якщо фізіологічною основою пам’яті
є сліди нервових процесів, що відбувалися раніше і збережені в ко-
рі головного мозку людини завдяки пластичності нервової систе-
ми, то фізіологічною основою відтворення є відновлення цих
слідів. Відтворення може виступати у вигляді пригадування, бути
довільним і мимовільним, безпосереднім і опосередкованим, здійс-
нюватися після першого заучування матеріалу або в його процесі.
Прикладом безпосереднього відтворення виступає оперування
завченою таблицею множення.
Забування – останній процес пам’яті. Воно виражається в не-
можливості згадати або помилковому впізнаванні і відтворенні.
Закон забування вивів Г. Еббінгауз.
Із його дослідів, підтверджених результатами досліджень ін-
ших учених-психологів, випливає, що якщо учні не працюватимуть
над закріпленням навчального матеріалу в пам’яті, то через 2 міся-
ці у них залишиться лише 25 % інформації, і найбільша втрата
(55 %) відбудеться в перші 3–4 дні після сприйняття.
Забуванню притаманні деякі властивості і закономірності:
Забуте відразу ж після сприйняття може відновлюватися через
деякий час (явище ремінісценції).
Забування відбувається швидше, якщо матеріал недостатньо
зрозумілий або не цікавий людині.
Швидкість забування безпосередньо залежить від обсягу ма-
теріалу і ступеня складності його засвоєння.
Одна з причин забування – негативний вплив діяльності, на-
ступної за заучуванням (ретроактивне гальмування).
Причиною забування можуть бути різні хвороби нервової сис-
теми, травми, стомлення, сторонні подразники, що заважають зо-
середитися на потрібному матеріалі.
76
У боротьбі з забуванням велику роль відіграють раціональні

способи заучування.
Особливого значення для військовослужбовців набуває пи-
тання про якості пам’яті, тобто індивідуальні відмінності в пам’яті
людей.
Зазвичай виділяють такі ознаки:
обсяг пам’яті – це кількість матеріалу, що може бути відтво-
рений відразу після однократного сприйняття. Обсяг короткочас-
ної пам’яті зазвичай позначається цифрою 7 ± 2 об’єкти;
швидкість запам’ятовування – час, який необхідний для по-
вного запам’ятовування викладеного матеріалу;
точність запам’ятовування – ступінь відповідності між
сприйнятим і відтвореним матеріалом;
тривалість – максимальний строк, через який буде відтворе-
но раніше сприйняте;
готовність пам’яті – легкість відтворення необхідних ви-
мог. Керівник повинен знати, що людина запам’ятовує 10 % того,
що читала; 20 % того, що чула; 30 % того, що бачила; 50 % того, що
чула і бачила; 70 % того, що говорила; 90 % того, що говорила і ро-
била.
Деякі не дуже суттєві відмінності у вказаних цифрах залежать
від індивідуальних особливостей людини і привхідних обставин.
Таким чином, пам’ять – це складний психічний пізнавальний
процес, що вимагає великої уваги до його вивчення. Перед керів-
никами стоїть завдання озброїти підлеглих техніками її поліпшен-
ня, що дозволить підвищити ефективність навчальної та службової
Мислення – вищий ступінь пізнання
людиною об’єктивної дійсності.
Мислення – це процес відображення в
людській свідомості складних зв’язків і
відносин між предметами і явищами
об’єктивного світу.
Фізіологічну основу мислення стано-
вить взаємодія першої та другої сигнальних
систем у роботі кори головного мозку людини. Провідна роль у цьо-
му належить другій сигнальній системі – системі кіркових зв’язків,
що забезпечує відображення дійсності на основі слів, понять і від-
повідних їм образів. Мислення найбільш повно виявляється у ви-
рішенні різних навчальних, службових, бойових завдань. Керівник
постійно вирішує безліч подібних завдань: вивчення підлеглих, їх
77
навчання і виховання, організація служби, управління людьми. Ко-

ли військовослужбовець мислить, то він самостійно відкриває для
себе щось нове, невідоме.
Щоби правильно орієнтуватися в бойовій обстановці й оціню-
вати наміри та можливості противника, необхідно не тільки відчу-
вати і сприймати предмети і явища, що впливають, але й врахову-
вати особливості та характер зв’язків між ними.
Зв’язки і відносини між предметами і явищами не є речовин-
ними, вони не відчутні і тому не можуть відображатися відчуттями
і сприйняттями людини. Їх відображення у свідомості стає можли-
вим завдяки мисленню.
Так, бойова обстановка характеризується не тільки певними
якостями і властивостями, сукупністю відомих предметів, але й
складними зв’язками і відносинами між ними. Це, наприклад, по-
будова бойового порядку противника, взаємодія підрозділів, задум
противника, переслідувана ним мета і т. ін. Усі ці зв’язки і відноси-
ни відображаються у свідомості військовослужбовця завдяки про-
цесу мислення.
Мислення людини характеризується рядом особливостей, а саме:
– опосередкованим характером. Установлюючи зв’язки і ві-
дносини між предметами, кожен військовослужбовець спирається
не тільки на безпосередні враження, а й на свій попередній досвід,
знання про загальні закони явищ. У процесі мислення він користу-
ється враженнями, положеннями, що вже склалися, в яких узагаль-
нені зв’язки та закономірності навколишнього світу;
– предметністю відображення. Однак мислення не зводить-
ся до нього. Відображаючи зв’язки і відносини між предметами і
явищами, людина завжди мислить ці зв’язки в абстрактному й уза-
гальненому вигляді, які мають загальне значення для всіх подіб-
них явищ, а не тільки для конкретного спостережуваного явища;
– відображенням зв’язків і відносин між предметами і
явищами у словесній формі;
– органічним зв’язком із практичною діяльністю, спиран-
ням на суспільну практику людини.
Процес вирішення службовцями будь-якого розумового
завдання має кілька основних етапів (фаз) і здійснюється в пе-
вній послідовності.
1. Усвідомлення проблемної ситуації, формулювання пи-
тання (завдання). Це означає, що в даних умовах вдалося попере-
дньо розчленувати відоме (дане) і невідоме (шукане), а також ви-
значити вимогу (мету).
78
2. Створення гіпотези шляху, яким має йти вирішення,

тобто стратегії рішення, її загальної схеми.
3. Гіпотез може бути виділено багато, проте у процесі їх
перевірки неправдиві відкидаються. На цьому етапі йде розробка
гіпотези, виділення приватних операцій, членування на частини,
зіставляючи це з умовою завдання.
4. Якщо завдання не вирішується, то військовослужбовець
повертається на вихідні позиції, до умов завдання і висуває
нову гіпотезу рішення.
5. Далі, за аналогією, йде перевірка нової гіпотези і т. ін. до
остаточного і правильного (оптимального) рішення.
Якщо зібрані відомості підтверджують правильність гіпотези,
то це і є рішенням завдання, що виникло перед командиром. Якщо
в результаті перевірки гіпотеза виявилася спростованою, то за-
вдання залишається невирішеним, і командир повинен виробити
нову гіпотезу і знову перевірити її.
Відображення зв’язків і відносин навколишнього світу здійс-
нюється в мисленні на основі різних операцій, у яких виявляються
різні підходи до досліджуваного предмета.
Психологія розрізняє такі розумові операції: аналіз, синтез,
порівняння, абстракцію, узагальнення і конкретизацію.
Аналіз полягає в розкладанні цілого на складові частини, тобто
уявне виділення елементів, властивостей, ознак певного предмета
або явища. Прикладами аналітичного підходу є розбивка майбут-
нього маршу на окремі переходи під час його планування, розби-
рання зброї та інші акти розумової і практичної діяльності війсь-
ковослужбовців.
Синтез – операція, зворотна аналізу. Синтез – це відновлення
розчленованого в ціле на основі розкритих під час аналізу істотних
зв’язків і відносин між предметами і явищами.
Спільність або розходження між предметами (явищами), їх
властивостями, якостями й особливостями встановлюються шля-
хом порівняння. Наприклад, підбиваючи підсумки в роті стану успі-
шності за навчальний період, порівняння показників з бойової та
гуманітарної підготовки взводів, відділень і кожного військовос-
лужбовця дозволяє побачити їхні досягнення, виявити передови-
ків і відстаючих, визначити загальний рівень підготовленості під-
розділу.
Абстракція – уявне відкидання тих чи інших сторін, властиво-
стей або зв’язків предмета з метою виділення істотних і закономі-
рних ознак.
79
Узагальнення – розумова операція, яка зводиться до об’єд-

нання різних предметів, думок або явищ за якоюсь загальною
ознакою.
Конкретизація – це виділення і детальний розгляд якихось ви-
значених сторін предмета (явища). Наприклад, командир розпові-
дає, що боротьбу з танками супротивника можна вести різними
способами: з використанням протитанкових гранат, гранатометів,
толових шашок, різних протитанкових мін тощо. Потім він доклад-
но розкриває кожен спосіб.
Для класифікації видів мислення у психології існує кілька
підходів.
1. За ступенем розгорнення воно може бути дискурсивним
(поетапно розгорнутим процесом) та інтуїтивним (характеризу-
ється швидкістю протікання, відсутністю чітко виражених етапів,
мінімальною усвідомленістю).
2. За новизною та оригінальністю вирішуваних завдань ми-
слення ділиться на творче (продуктивне) і відтворювальне (репро-
дуктивне).
Під час творчого мислення створюються нові ідеї, відкриття,
удосконалення. Показниками творчого мислення виступають но-
визна, гнучкість, нешаблонність, оригінальність вирішення за-
вдання тощо.
Перешкодами розвитку творчого мислення можуть виступати
зайва критичність, бажання знайти відповідь негайно, ригідність
(прагнення користуватися старими знаннями), конформізм (бо-
язнь виділитися і стати смішним для оточуючих), завищена оцінка
значущості своїх ідей, високорозвинена тривожність і невпевне-
ність у собі і т. ін.
Репродуктивне мислення являє собою застосування готових
знань і вмінь. Якщо у процесі мислення військовослужбовець пере-
віряє свої знання, виділяє недоліки і дефекти, то йдеться про кри-
тичне мислення.
3. За характером вирішуваних завдань мислення ділять на
теоретичне і практичне (професійне), в якому виявляються і взає-
модіють всі основні види мислення.
Для професійного мислення керівника характерна психолого-
педагогічна спрямованість, оскільки він аналізує діяльність підлег-
лих, робить педагогічні висновки, визначає подальшу роботу з ними.
4. Залежно від змісту вирішуваного завдання виділяють
предметно-дієве (наочно-дієве), наочно-образне (образне) і словесно-
логічне (абстрактне) мислення.
80
За допомогою предметно-дієвого мислення зазвичай вирішу-

ються завдання, що вимагають реального, фізичного перетворення
ситуації, апробування властивостей об’єктів.
Наочно-образне мислення більш складне за своїм змістом, то-
му що пов’язане з виконанням розумових операцій (аналізу, синте-
зу та ін.). Так, приступаючи до ремонту квартири, людина може
уявити собі результати ремонту за наявними шпалерами, фарбою,
роблячи внутрішні проби.
Вищий етап мислення – словесно-логічне. Воно функціонує на
базі мови. Завдяки йому людина може встановлювати найбільш
загальні закономірності, передбачати розвиток процесів у суспіль-
стві і природі.
Усі види мислення взаємозалежні.
Процес мислення відбувається у визначених формах. До них
належать:
1) поняття;
2) судження;
3) міркування;
4) умовиводи.
У поняттях відбувається відображення в свідомості людини
найбільш загальних та істотних властивостей і якостей предметів і
явищ об’єктивної реальності. З одного боку, людина мислить за
допомогою понять, з іншого – поняття є певним результатом пі-
знавальної діяльності людей. Та оскільки процес пізнання безмеж-
ний, то і понятійна форма процесу мислення має необмежені мож-
ливості для розвитку. Для воїна головним завданням виступає
глибоке оволодіння існуючим понятійним апаратом в інтересах
вирішення словесних розумових завдань службової діяльності. По-
няття формуються на основі уявлень.
Основною формою протікання розумового процесу є суджен-
ня і міркування. Під час судження відбувається зв’язок понять од-
не з одним. У цьому виражається підсумок людської думки: су-
дження або стверджує факт, або заперечує його. Ефективність дія-
льності офіцера залежить від його вміння правильно міркувати.
Переконливість і дохідливість роз’яснювальної роботи керівника
серед підлеглих також пов’язана, головним чином, з його вмінням
робити правильні висновки, судження у процесі заняття.
Коли з одного або кількох суджень виводиться нове судження,
то відбувається найбільш складна форма процесу мислення – умо-
вивід. Розрізняють умовиводи за індукцією (з окремих випадків,
спостережень робиться загальний висновок, що розповсюджується
81
на всі, в тому числі й на неспостережувані, випадки), за дедукцією

(з відомих загальних положень робиться висновок про окремі ви-
падки) і за аналогією (висновок про предмети, явища робиться на
підставі часткової подібності між ними без глибокого і всебічного
вивчення умов і деталей).
Часто мислення пов’язують з інтелектом людини.
Інтелект – сукупність усіх розумових здібностей, що забезпе-
чують людині можливість вирішення різноманітних завдань. Рі-
вень інтелекту (IQ) підраховується за тестами (Векслера, Амтхауе-
ра та ін.). Середній показник IQ для людини – 100 балів. Якщо цей
показник вищий 120 балів, говорять про обдарованість людини,
якщо показник нижчий 75 – про легкий ступінь розумової відста-
лості, нижчий 50 – про середній, нижчий 35 – про яскраво виражену
розумову відсталість.
Мислення воїна пов’язане з іншими його психічними проявами –
з почуттями, волею, психічними властивостями особистості. Воно
залежить від рівня навченості військовослужбовця, його професій-
ної майстерності – розвиненості знань, навичок, умінь з конкретної
спеціальності та посади.
Мова – це засіб мислення і знаряд-
дя спілкування між людьми, спосіб пе-
редачі думок від одної людини до іншої.
Як уже зазначалося вище, людське
мислення безпосередньо зв’язане з мо-
вою. Всі думки виникають, існують і про-
тікають у свідомості людини в мовній
формі, тобто у вигляді слів і фраз. Навіть
тоді, коли людина думає мовчки, вона «внутрішньо проговорює»
свої думки. Мова є основним і специфічним знаряддям мислення,
його матеріальною опорою, а також засобом обміну думками.
Мова, спілкування думками між людьми відбувається з вико-
ристанням слів. Словниковий склад мови – це її арсенал. Чим біль-
ший у людини запас слів, тим більшими можливостями вона воло-
діє для точної і повної передачі думок.
Запас слів розширюється в міру оволодіння мовою у процесі
практичної діяльності, читання літератури, слухання лекцій, усних
виступів, письмового викладу думок тощо.
Як елемент мислення слово виконує функцію позначення пре-
дметів, а також зв’язків і відносин між ними. Всіляке звукосполу-
чення, що утворює слово, зв’язане з певним предметом (явищем)
так, що під час сприйняття цього предмета у свідомості людини
82
спливає відповідне слово, звукосполучення. Помітивши танк, що

рухається на полігоні, солдат думкою або вголос фіксує: «Танк». І
навпаки, почувши або прочитавши це слово, він уявляє образ бо-
йової машини.
Слова і фрази становлять мову, яку поділяють на внутрішню і
зовнішню.
При внутрішній мові звичайні слова вимовляються про себе,
не мають звукового оформлення. Думаючи, людина, як правило,
про себе «проговорює» тільки такі слова, які необхідні для з’ясу-
вання сутності предмета (явища). Внутрішня мова вирізняється
уривчастістю, стислістю.
Зовнішня мова, навпаки, призначена для повідомлення думок
іншим людям, для спілкування з ними в усній або письмовій формі.
Усне мовлення – це безпосереднє спілкування між людьми. Во-
но поділяється на діалог і монолог.
Діалог – це бесіда людини з одною або декількома особами. Та-
ка мова має великі можливості для передачі, з’ясування та уточ-
нення думок співрозмовників.
У тому випадку, коли говорить один, а інші слухають, усне мо-
влення носить характер монологу. Цим видом мови користуються
інформатори, виступаючи перед особовим складом з лекцією, до-
повіддю, повідомленням, викладачі, офіцери, проводячи заняття,
інструктаж та ін.
У письмової мови теж є свої особливості, а саме її довговічність
і документальність. Письмова мова дозволяє передавати думки на
велику відстань, дає можливість шляхом повторного ознайомлен-
ня з текстом глибше вивчати думки, які містяться в ній, а за умов
шифрування забезпечує таємність відомостей.
Разом з тим письмовою мовою складніше передавати зміст, то-
му що вона позбавлена таких додаткових виразних засобів, як мімі-
ка. Той, хто пише, має так використовувати слова, так будувати кож-
ну фразу, щоб заповнити відсутні засоби передачі своїх думок. Він
повинен також пам’ятати про тих, хто буде читати написане, перед-
бачати їхню реакцію і здатність зрозуміти думки того, хто пише.
Мову також поділяють на активну (того, хто говорить, пише) і
пасивну (того, хто слухає, читає).
Пасивна мова не менш важлива, ніж активна, бо від неї зале-
жить засвоєння досліджуваного матеріалу, правильність розуміння
і виконання наказів і розпоряджень.
Мова – необхідна умова і психологічна передумова будь-якого
виду діяльності. Військова діяльність настільки складна за змістом
83
і умовами, що мову, яка обслуговує цю діяльність, називають вій-

ськовою. Причому у військовій мові розрізняють командну (спону-
кання, керування), спілкування (позаслужбові контакти), пропаган-
дистську мову (переконання, пояснення).
Оцінити мову військовослужбовця можна за змістом, виразніс-
тю, формою та ін. Для характеристики цих показників можливо
використовувати методику оцінки усного виступу, яка включає
такі розділи:
а) загальна думка про виступ;
б) зміст (теоретичний рівень, гострота постановки питань,
зв’язок із життям, практикою, новизна матеріалу, переконливість,
наявність фактів);
в) методика викладу (структурованість виступу, викликання
інтересу до виступу, контакт з аудиторією, наявність технічних
засобів, наочних приладів та вміння їх використовувати, внесення
розрядки, елементів гумору);
г) майстерність мови (простота, дохідливість, свобода мови,
багатство мови, правильність вимови, побудови фраз, образність
мови і використання прислів’їв, приказок, різноманітність інтона-
цій, правильність дикції і темпу мови);
д) особистісні якості виступаючого (ерудиція, переконаність,
тактовність, скромність);
е) інші зауваження (визначення мети і плану виступу, повнота
розкриття теми, врахування особливостей аудиторії, правильність
розрахунку часу, задоволеність відповідями на питання, зовнішній
вигляд виступаючого).
Офіцер під час підготовки і проведення занять повинен
враховувати такі особливості реалізації психічних процесів:
− найбільш зручною для сприйняття є фраза, яка містить 5–9
смислових одиниць (слів);
− перші 5 секунд слова викладача (навчального) утримують-
ся в пам’яті не за змістом, а як звучання. Отже, за цей час мають
бути подані завершені фрази. Це забезпечує їх осмислення до над-
ходження нового обсягу інформації;
− середній темп мови повинен знаходитися в межах 60–80 слів
за хвилину. Слухачів розслаблюють як відхилення в ту або іншу сто-
рону, так і монотонність мови. Отже, мають бути продумані як прис-
корення й уповільнення, так і підвищення та зниження голосу;
− на підвищення дієвості заняття впливають актуалізація
виступу шляхом уведення соціального контексту (увага до теми
84
суспільства, значущість для слухачів), високий авторитет особис-

тості офіцера, культура мови тощо.
Керівник зобов’язаний розвивати у підлеглих всі види мови,
які є основою мислення: вчити воїнів правильно, чітко і коротко
викладати свої думки на заняттях, під час виконання робіт і в ін-
ших видах службової діяльності.
Таким чином, раціональні форми засвоєння дійсності є вищими
психічними функціями людини, значення яких важко переоцінити.
У їх розвитку психіка військовослужбовця робить стрибок, який
взагалі дозволяє зняти кордони сприйманого. Вони радикально
розширюють можливості людини в її прагненні до пізнання всього
навколишнього світу. І в той же час раціональні форми освоєння
дійсності пов’язані з нижчими пізнавальними процесами.
Такий короткий зміст психічних пізнавальних процесів.
2. Емоційні процеси (емоції та почуття)
Людина не тільки пізнає об’єктивну і суб’єктивну дійсність, а й

ставиться певним чином до предметів, подій, до інших людей, своєї
особистості. Радість, смуток, обурення, захоплення, любов, нена-
висть – все це різні форми суб’єктивного ставлення людини до дій-
сності: емоції та почуття. Слово емоція походить від латинського
слова emovere, що означає порушувати, хвилювати, вражати.
Емоції і почуття – це психічні процеси, що відображають
особисту значущість зовнішніх і внутрішніх ситуацій для
життєдіяльності людини у формі переживань.
Почуття і емоції – взаємопов’язані, але різні явища емоційної
сфери особистості.
Емоціями вважають більш просте, безпосереднє переживання
у певний момент, пов’язане із задоволенням або незадоволенням
потреб. Виявляючись як реакції на предмети навколишнього сере-
довища, емоції пов’язані з початковими враженнями. Перше вра-
ження від чого-небудь носить суто емоційний характер, є безпосе-
редньою реакцією (страхом, гнівом, радістю) на якісь зовнішні йо-
го особливості.
Почуття – це складніше, ніж емоції, постійне, стале ставлення
особистості до того, що вона пізнає і робить, до об’єкта своїх потреб.
85
Відмінні риси емоцій, з точки зору еволюції:
ЕМОЦІЇ ПОЧУТТЯ
Емоції – це більш давня форма Почуття ж притаманні тільки
ставлення людини до навколи- людині.
шнього світу, тому вони прита-
манні і тварині, і людині
Емоції більшою мірою пов’язані Почуття ж виникають під час
із задоволенням природних по- задоволення вищих соціальних,
треб. у тому числі духовних, потреб.
Емоції носять ситуативний ха- Почуття мають відносну стій-
рактер. Вони відображають ста- кість і постійність. Вони відо-
влення суб’єкта до об’єкта у бражають ставлення людини до
певний момент. об’єкта його стійких потреб
Емоція – це завжди безпосеред- Почуття завжди опосередко-
нє переживання. вуються свідомістю. Вони пов’я-
зані з певними знаннями, розу-
мінням об’єкта, включають в
себе пам’ять, процеси мислення і
волі.
Емоції часто неусвідомлювані, Почуття ж завжди предметні.
тому їх дуже складно співвідне- Вони висловлюють стійке став-
сти з певним об’єктом. Одна і та лення до реальних або уявних
ж емоція може бути пов’язана з об’єктів. Не може бути почуттів
різними об’єктами. узагалі, їх викликають конкрет-
ні факти, події, люди і обстави-
ни, до яких людина позитивно
або негативно мотивована.
Почуття є провідними утвореннями емоційної сфери особис-

тості, визначають динаміку і зміст емоцій. Виразні рухи є важли-
вим компонентом емоцій, зовнішньою формою їх існування.
Вираження емоцій – це універсальні, подібні для всіх людей
набори експресивних знаків, що відображають ті чи інші емо-
ційні стани. До виразних форм емоцій належать: жести (рухи рук),
міміка (рухи м’язів обличчя), пантоміма (рух усього тіла), емоційні
компоненти мови (сила і тембр, інтонації голосу), вегетативні змі-
ни (почервоніння, збліднення, потовиділення). Найбільшу здат-
ність виражати різні емоційні відтінки має обличчя людини.
86
Функції емоцій:
– сигнальна (інформує про те, як відбувається процес задово-
лення потреб суб’єкта);
– оціночна (емоція виступає узагальненою оцінкою ситуації, в
якій знаходиться суб’єкт);
– пристосувальна (завдяки вчасно виниклій емоції суб’єкт
має можливість швидко зреагувати на зовнішній або внутрішній
вплив і доцільно пристосуватися до умов, що склалися);
– регуляторна (виникає на основі інформаційно-сигнальної
функції. Відображаючи й оцінюючи дійсність, емоції та почуття
спрямовують поведінку суб’єкта в певний бік, сприяють прояву
певних реакцій);
– комунікативна (свідчить про те, що без емоційних проявів
важко уявити будь-яку взаємодію між людьми. Демонструючи свої
переживання, одна людина впливає на емоційну сферу іншої лю-
дини, викликаючи у неї відповідні емоції та почуття);
– стабілізуюча (емоції є регулятором поведінки, який утри-
мує життєві процеси в оптимальних межах задоволення потреб і
попереджає руйнівний характер будь-яких чинників для життєді-
яльності суб’єкта);
– мотивуюча (такі емоції, як страх, здивування, занепокоєння
та ін., повідомляючи нам про характер впливів зовнішнього сере-
довища, спонукають нас до певних дій).
Види емоцій:
1. За знаком емоції діляться на позитивні, негативні й амбіва-
лентні.
Позитивні емоції (наприклад, радість, задоволення, захоплен-
ня та ін.) пов’язані із задоволенням потреб особистості.
Негативні (наприклад, печаль, смуток, гнів та ін.) – з незадо-
воленням.
Амбівалентні ж емоції (наприклад, ревнощі як поєднання лю-
бові й ненависті або зловтіха як поєднання ненависті і радості та
ін.) відображають подвійне ставлення до об’єктів задоволення по-
треби.
2. За модальністю (якістю) емоцій виділяють основні види
своєрідних емоційних процесів і станів, що виконують різну роль в
регулюванні діяльності та спілкування людини. Цю класифікацію
емоцій розробив К. Е. Ізард. Він виділив емоції, які є «фундамента-
льними», зокрема:
радість – позитивний емоційний стан, пов’язаний з можливіс-
тю повного задоволення актуальної потреби;
87
здивування – емоційна реакція, яка не має певного позитивно-

го або негативного знака, на раптово виниклі обставини;
страждання – негативний емоційний стан, пов’язаний з отри-
маною інформацією про неможливість задоволення найважливі-
ших життєвих потреб;
гнів – негативний емоційний стан, що викликається раптовим
виникненням серйозної перешкоди на шляху задоволення виклю-
чно важливої потреби;
відраза – негативний емоційний стан, викликаний об’єктами
(предметами, людьми, обставинами і т. ін.), зіткнення з якими
вступає в різке протиріччя з моральними або естетичними устано-
вками суб’єкта;
презирство – негативний емоційний стан, що виникає в міжо-
собистісних взаєминах і породжений неузгодженістю життєвих
позицій, поглядів і поведінки суб’єкта з життєвими позиціями, по-
глядами і поведінкою іншого, хто є об’єктом цього почуття;
страх – негативний емоційний стан, що з’являється в разі
отримання суб’єктом інформації про реальну або уявну небезпеку;
сором – негативний емоційний стан, що виражається в усвідо-
мленні невідповідності власних помислів, учинків і зовнішності не
тільки очікуванням оточуючих, а й власним уявленням про належ-
ну поведінку і зовнішній вигляд.
3. За складністю, змістом та спрямованістю емоції і по-
чуття діляться на нижчі (найпростіші) і вищі (складні).
Нижчі емоції безумовно-рефлекторні, пов’язані з діяльністю
першої сигнальної системи і більш біологізовані, ніж умовно-реф-
лекторні емоції.
Вищі емоції виникають на умовно-рефлекторній основі і над-
будовуються над безумовно-рефлекторними з накопиченням лю-
диною емоційного досвіду. Тим самим друга група емоцій є сполу-
чною ланкою між найпростішими емоціями і почуттями особис-
тості. Тому нерідко емоції і почуття визначаються одним і тим же
терміном, хоча зміст їх різний. Наприклад, страх в умовах небезпе-
ки для життя може бути безумовно-рефлекторною емоцією (пере-
ляк), пов’язаною з інстинктом самозбереження, і умовно-рефлек-
торною (боязнь). Ці види страху належать до емоцій. Страх утрати-
ти повагу колективу – це вже почуття, в основі якого лежить дія-
льність другої сигнальної системи.
До моральних почуттів військовослужбовця слід віднести:
любов до своєї Батьківщини, ненависть до ворогів, військовий
обов’язок, колективізм, позитивне емоційне ставлення до праці,
88
честь, гідність, сором і совість та ін. Моральні почуття є важливими

мотивами поведінки військовослужбовця у бою. Від рівня їх розви-
тку залежить морально-психологічна готовність до бойових дій і
стійкість воїнів в умовах сучасної війни.
Інтелектуальні почуття виникають у процесі пізнавальної
діяльності людини і нею зумовлюються. У них виражається став-
лення людини до думок як істинних, так і хибних, зрозумілих або
незрозумілих, що викликає подив. До інтелектуальних почуттів
належать: допитливість, здивування, подив, ясність і твердість ду-
мки, сумнів, почуття нового то ін. Зазвичай вони стимулюють мис-
лення, змушують людину глибше проникати в сутність предметів і
явищ. Інтелектуальні почуття мають важливе значення у процесі
засвоєння знань, у всій освітній роботі воїнів. Вони займають важ-
ливе місце у вирішенні командиром завдання в бойовій обстановці,
що характеризується дефіцитом часу, браком інформації або її хиб-
ністю, напруженістю ситуації, небезпекою для життя.
Естетичні почуття виникають в людини у зв’язку із задо-
воленням або незадоволенням її естетичних потреб. До них нале-
жать почуття прекрасного або потворного, піднесеного або низь-
кого, трагічного чи комічного тощо. Естетичні почуття допомага-
ють воїну зрозуміти й оцінити справжню красу, правду життя, ес-
тетику військової служби. Вони вчать з огидою і гнівом відкидати
потворне, вульгарне, нице. Естетичні почуття змушують з честю
виконувати військовий обов’язок, стежити за формою одягу, точно
і чітко відпрацьовувати стройові прийоми, в щоденній практиці
цивільної та військової діяльності творити за законами краси. Роз-
виток естетичних почуттів пов’язаний з виробленням і засвоєнням
кожною людиною певних норм прекрасного, естетичних оцінок
змісту і форми об’єктів. Ці норми й оцінки, як і поняття про прекра-
сне і досконале в житті, створюються на основі світогляду, оволо-
діння культурою, загального розвитку.
За силою і стійкістю емоції поділяються на дві групи: ситу-
ативні і стійкі.
Ситуативні емоції:
1) емоції, що супроводжують окремі життєво важливі впливи
(наприклад смакові, температурні і т. ін.), які спонукають індивіда
до їх збереження чи усунення;
2) емоційні реакції, що відображають значущість ситуацій і ви-
ступають у формі безпосередніх ситуативних переживань задово-
лення потреб (переживання радості, засмучення, страх, гнів та інші
«фундаментальні» емоції, що виникають у зв’язку з успіхом або
неуспіхом обраної поведінки, вчинених дій, вчинків);
89
3) афект (від лат. аffectus – душевне хвилювання) – складний і

короткочасний емоційний стан, пов’язаний з різкою зміною важ-
ливих для особистості життєвих обставин. Афект зазвичай виникає
в екстремальних умовах, коли людина не справляється зі ситуаці-
єю. Він призводить до дезорганізації свідомості, яка звужується на
об’єкті афекту, різко знижується вольовий контроль над діями і
вчинками, порушується робота кровоносної та ендокринної систем
і т. ін. Порушення свідомості в разі афекту можуть призвести до
нездатності згодом згадати окремі епізоди події, що викликала цей
афект.
Стійкі емоції:
1) настрій – порівняно тривалий стійкий емоційний стан по-
мірної або слабкої інтенсивності, який виникає на основі перева-
жаючих у ньому емоцій, надає певне забарвлення всім іншим емо-
ційним переживанням. Настрій – це не конкретна емоція, почуття,
а загальний тон, емоційний фон, в якому протікають всі емоційні
переживання людини. Настрій може бути радісним, веселим, сум-
ним, похмурим і т. ін.;
2) почуття – вища форма емоційних станів, що відображає
ставлення людини до об’єкта її стійких потреб, закріплена у спря-
мованості особистості. Почуття характеризуються тривалістю і
стійкістю; мають предметний характер: їх викликають факти, по-
дії, люди і обставини, стосовно яких у людини сформувалися стійкі
мотиви. Почуття базуються на певних ситуативних емоціях і вира-
жаються також за допомогою цих емоцій. Так, почуття любові, ма-
ючи глибоко інтимний характер, може виражатися ситуативними
емоціями ніжності, захоплення, зневіри, піднесеного або пригніче-
ного настрою;
3) пристрасть – сильне, стійке, всеохоплююче почуття, що
домінує над іншими мотивами і переживаннями та визначає спря-
мованість думок і вчинків людини. За інтенсивністю дії пристрасть
наближається до афекту. Однак, на відміну від афекту, пристрасть –
це дуже стійке і тривале переживання. Основною ознакою прист-
расті є її дієвість, злиття вольових і емоційних процесів. Прист-
расть змушує особистість зосередитися на об’єкті її устремлінь:
наполегливо розмірковувати про предмет почуттів, жваво і яскра-
во уявляти задоволення потреби, що лежить в основі пристрасті, і
т. ін. Близьким за інтенсивністю до пристрасті почуттям є захоп-
лення. Однак воно, на відміну від пристрасті, не постійне, коротко-
часне. До захоплень перш за все схильні люди з високим рівнем
емоційності.
90
Емоції і почуття військовослуж-

бовців у бою. Для емоцій і почуттів
воїнів у складних ситуаціях сучасного
бою характерні: велика інтенсивність,
розмаїтість, переходи від одних по-
чуттів до інших. Це приводить або до
різкої мобілізації сил, збільшення фізи-
чних і психологічних можливостей, або
до порушення розумових і вольових процесів, до дезорганізації ді-
яльності військовослужбовця в цілому.
У широкому спектрі емоцій і почуттів військовослужбовця осо-
бливу значущість для ефективності його бойової діяльності мають
любов до Батьківщини, ненависть до її ворогів, відповідальність за
виконання свого обов’язку, військове товариство, перевага цих по-
чуттів над негативними емоціями і почуттями (страхом, сумнівом,
невпевненістю). Індивідуальний і колективний ентузіазм, сміли-
вість, самовідданість завжди включають сильні емоції і почуття.
Особливо сильні (позитивні і негативні) емоції, почуття й емо-
ційні стани виникають на початку війни, у перших боях. Щоби поча-
ток війни не викликав у воїнів емоцій, почуттів, станів, що утруд-
няють або навіть дезорганізують їхню діяльність, необхідно завча-
сно проводити психологічну підготовку, накопичувати бойовий
досвід, формувати вищі почуття, емоційну стійкість.
Великий інтерес становить динаміка емоцій, почуттів, емоцій-
них станів військовослужбовця у процесі виконання бойового за-
вдання.
Перед виконанням складного бойового завдання воїн гостро
переживає минулі події власного життя. У його свідомості спала-
хують різні емоційно насичені образи, пригадуються близькі люди,
рідні місця. Воїн перебирає у своїй пам’яті усе, що йому близьке і
дороге. Ці спогади впливають на мотиви виконання поставленого
завдання.
Перед боєм командир повинен активізувати національно-
патріотичні почуття воїнів, уселити в кожного віру в перемогу.
Типовим станом людини, яка веде бій, є напруга і загострення
емоцій та почуттів. Під час бою ненависть до ворога, гнів, лють,
злість доходять до крайніх меж. Бойове порушення, прагнення до
перемоги, порив до боротьби допомагають мобілізації та піднесен-
ню розумових, фізичних і моральних сил.
Під час бою дуже важливо направляти і підтримувати високі
почуття воїнів, зберігати у підлеглих прагнення до перемоги. У
91
цьому особливо велику роль відіграє внутрішня і зовнішня актив-

ність військовослужбовця. У пасивному стані людині сутужніше
протидіяти небезпеці, нею опановують негативні емоції, почуття,
напруженість. Коли воїн активно діє, у нього підвищується можли-
вість володіти собою, правильно використовувати свої знання, на-
вички, уміння.
Емоції, почуття й емоційні стани воїнів після бою (оборона,
наступ, зустрічний бій, відхід) залежать від його результату, три-
валості і напруженості, понесених утрат, а також морально-психо-
логічного забезпечення, яке здійснюють командири. На емоції і
почуття, на поведінку людей після бою впливає й те, що вони за-
лишаються в обстановці безпосередньої та потенційної небезпеки і
перед ними зразу може бути поставлене нове завдання.
Особливого розгляду заслуговує питання про страх. Для попе-
редження і подолання страху важливо знати його види і причини.
Найпростіший вид страху – переляк. Це емоційна реакція, що
виникає на основі інстинкту самозбереження в разі безпосеред-
нього зіткнення з небезпекою. У бою переляк викликається зу-
стріччю з ворогом, розривами снарядів, бомб, пораненнями. Він
захоплює людину несподівано, може відразу порушити течію пси-
хічних процесів і діяльність військовослужбовця в цілому.
Острах – емоційний стан, що буває в людини перед виконан-
ням завдання, пов’язаного з ризиком для її здоров’я або навіть
життя. Деякі солдати відчувають острах перед першою бойовою
стріляниною, а також під час її проведення. Як правило, острах ви-
никає за відсутності практичного досвіду й інформації, необхідних
людині для успішних дій у складній обстановці.
Власне страх – тяжкий емоційний стан. Він виникає у тих, хто
не знає як діяти у конкретній обстановці. Про це свідчить поведін-
ка воїнів у небезпечних ситуаціях війни і ситуаціях, що виникають
у процесі бойової підготовки.
Афективний страх викликається надзвичайними обставинами
і на якийсь час паралізує здатність до свідомої боротьби. Людина
«у ступорі», пасивно чекає або тікає від небезпеки, робота її нерво-
вої системи різко порушується. Після афективного страху настає
загальна слабість, занепад сил. Іноді афективний страх призводить
до втрати свідомості і навіть смерті.
Близько до афективного страху (за своїм проявом, але не за
механізмом) примикає індивідуальна паніка. Панічній поведінці вла-
стивий так званий інстинкт самозбереження. Його мотивом стають
захисні емоції, а найчастішим прийомом – відхід від небезпеки.
92
Заради свого порятунку панікер може приректи на загибель інших,

психологічно позбавивши їх засобів, що допомагають їм у боротьбі
з небезпекою. Індивідуальна паніка виявляється й по-іншому: лю-
дина почуває себе зовсім безпомічною, втрачає здатність міркува-
ти, орієнтуватися, тверезо оцінювати події і взаємодіяти.
Постійна і найбільш надійна протидія страху і паніці – патріо-
тична спрямованість особистості воїнів, високі мотиви поведінки,
сталий характер, професійна майстерність, морально-психологічна
готовність до бою. Загальний засіб проти страху і паніки – знання
військовослужбовцями обстановки, майбутніх дій, розумна інфор-
мація про очікувані події, впевненість у своєму командирі.
Шляхи формування вищих почуттів у військовослужбов-
ців. Моральні, інтелектуальні та естетичні почуття військовослуж-
бовця тісно пов’язані з його світоглядом, переконаннями і погля-
дами, оскільки вони визначають його ставлення до об’єктивної
дійсності, військового обов’язку, праці та інших людей. Тому фор-
мування свідомості має вирішальний вплив на моральні, правові,
інтелектуальні та естетичні почуття.
Слід постійно пам’ятати, що завдання формування почуттів не
вирішується простою передачею військовослужбовцям моральних,
історичних та інших знань і відомостей. Знання зростають порів-
няно швидко, а почуття формуються повільніше. Для зняття роз-
риву між знаннями і почуттями необхідна форма образно-емо-
ційного, переконливого знання, яке викликало б у воїнів глибокі
переживання, активізувало б у них почуття.
Інтелектуальні почуття розвиваються у воїнів на основі про-
будження допитливості, інтересу до навчання, бойової техніки,
зброї, різних сторін військової служби, організації проблемного
навчання, що вимагає пошуку відповідей на поставлені питання,
самостійного набуття знань.
Формування почуттів і емоцій у воїнів має два головні ас-
пекти:
перший – формування необхідних почуттів і емоційних якос-
тей;
другий – виклик і підтримка емоційних станів, які позитивно
впливають на поведінку і діяльність воїнів.
У цьому відношенні велике значення має створення атмосфе-
ри захопленості на заняттях, вміле використання прикладів, які
розкривають високий духовний і моральний вигляд героїв війни і
повоєнних буднів. Вплив романтики подвигів на моральні, естети-
чні, правові та інтелектуальні почуття воїнів посилюється, якщо
93
під час бесід, свідчень про героїзм військовослужбовців під час

проведення ООС (АТО) докладно розповідається про обстановку, в
якій був здійснений подвиг, про мотиви, переживання і моральні
якості героя, його життєвий шлях.
Почуття розвиваються і закріплюються, коли вони знаходять
реальний прояв у житті. Наприклад, для розвитку і закріплення пра-
вових почуттів слід всіляко заохочувати активне ставлення воїнів до
підтримки громадського порядку в гарнізоні та прилеглих населе-
них пунктах, де вони залучаються для патрулювання, надання до-
помоги поліції. Важливо домагатися прояву високих почуттів у вої-
нів у їх повсякденній військовій діяльності. Наприклад, почуття ко-
лективізму, викликане на заняттях бойової підготовки, в індивідуаль-
ній бесіді може бути закріплено взаємодопомогою і взаємовиручкою
і т. ін. На заняттях з вивчення бойової техніки і зброї у воїнів розви-
вається віра в силу і міць своєї техніки, прагнення оволодіти нею.
Розвиток моральних, естетичних і правових почуттів залежить
від повсякденних відносин, що складаються між військовослужбо-
вцями, особливо між начальниками і підлеглими. Уважність і пова-
га до військовослужбовця пробуджують його кращі почуття і разом
з тим підвищують його емоційну сприйнятливість до зауважень і
вказівок офіцера. Велике значення має розвиток товариських і
дружніх стосунків між військовослужбовцями. Справжнє товарист-
во і дружба створюють у них бадьорий, життєрадісний настрій,
прагнення енергійно виконувати свій військовий обов’язок.
3. Вольові процеси
Воля – це здатність військовослужбов-

ця свідомо діяти відповідно до поставленої
мети і досягати її, переборюючи труднощі.
Існує кілька загальних типів труднощів і перешкод, з якими
воїн зустрічається. У подоланні цих труднощів і перешкод виявля-
ється і розвивається його воля.
Труднощі можуть бути зовнішні (фізичні і соціальні) та внут-
рішні (моральні, психологічні тощо).
До зовнішніх труднощів належать такі, що пов’язані, напри-
клад, із особливостями побутового середовища, кліматичними
94
умовами, умовами місцевості і т. ін. Це труднощі фізичні. Зовнішні

труднощі можуть бути пов’язані з відповідальністю служби, її обся-
гом, напруженням, складністю і т. ін. Сюди ж входять труднощі, що
пов’язані зі спілкуванням, взаєминами, соціальним оточенням.
Внутрішні труднощі індивідуального порядку, наприклад нев-
певненість у собі, – це те, з чим доводиться офіцеру зустрічатися,
працюючи з молодими військовослужбовцями. Те ж саме варто
сказати про сумніви воїнів стосовно своїх ділових, службових або
соціальних якостей, сумніви у правильності вибору професії тощо.
Внутрішні труднощі індивідуального порядку можуть виника-
ти і внаслідок деяких фізичних особливостей, на яких людина
нав’язливо фіксує свою увагу, наприклад, внаслідок недостатнього
фізичного розвитку або фізичного недоліку. Ці труднощі нелегко
виявити, тому що люди іноді соромляться про них говорити. Тут
звичайно допомагають непрямі ознаки. Наприклад, можна припус-
тити, що постійна неуспішність солдата, якщо немає інших причин,
обумовлена подібними труднощами.
Воля військовослужбовця виявляється і розвивається у
процесі подолання всіх цих труднощів.
Процес виконання того чи іншого завдання, досягнення мети
також характеризують волю. Воля кожної людини характеризуєть-
ся тією метою, яку вона ставить перед собою. Для військової служ-
би потрібна людина не просто із сильною волею, а насамперед із
волею, певним чином спрямованою. Коли йдеться про спрямова-
ність волі військовослужбовця, то мається на увазі, що в її основі
лежить розуміння цілей служби, значущості своїх обов’язків, при-
хильність до військової професії і т. ін.
Зустрічаються люди з дуже сильною волею, із сильною волею,
слабкою волею і безвільні. Бувають такі прояви волі, як упертість і
негативізм.
Упертість не може розцінюватися як слабість волі. Уперта
людина має волю досить тверду. Однак уперта воля характеризу-
ється хитливою, невизначеною, невірною спрямованістю або на-
віть відсутністю її. Уперту волю іноді називають сліпою волею. Си-
стематичний прояв упертості переростає в загальну вольову якість
особистості. Тому в процесі керівництва самовихованням воїнів
доцільно рекомендувати їм утримуватися від твердих рішень і дій,
що можуть, ставши звичкою, сприяти розвитку впертості.
Упертості можна позбутися. Здоровий гумор у відповідь на
прямо-лінійність вчинків упертої людини – надійний засіб її пере-
виховання.
95
Інше негативне явище у вольовій сфері – негативізм. Якщо

упертість – це сліпа воля, то негативізм – хвора воля. Уперта люди-
на за відомих обставин може відмовитися від твердих намірів, змі-
нити напрямок дій.
Людина сама розуміє недоцільність, неетичність подібного ре-
агування, але не в силах від нього відмовитися. Буває, наприклад,
що людина допускає афективну реакцію негативного типу у відпо-
відь на якийсь несуттєвий подразник або факт. За достатнього са-
моконтролю людям, як правило, вдається уникати подібних реак-
цій. Однак якщо дозволяти собі подібні реакції, не стримувати їх, то
на тлі загального стомлення, високої перенапруги негативізм може
закріпитися як стала риса особистості.
Для військовослужбовця професійно важливими є певні
вольові риси характеру.
Цілеспрямованість виражається у чіткій визначеності мотивів
і цілей діяльності військовослужбовця. Ця якість дає йому можли-
вість мобілізувати всі свої моральні і фізичні сили на виконання
бойового, службового або навчального завдання.
Самовладання – вміння військовослужбовця володіти собою,
своїми думками, почуттями, діями, підкоряти свої помисли і справи
основній меті.
Рішучість виявляється у своєчасному та обґрунтованому
прийнятті рішень і в негайних діях, що забезпечують виконання
завдання.
Самостійність – можливість діяти за своїм планом, не піддаю-
чись стороннім впливам. Самостійність особливо необхідна солда-
ту, який діє в умовах ізоляції або обмеженого зв’язку з командиром,
іншими військовослужбовцями і т. ін.
Наполегливість виявляється у завзятості, з яким воїн домага-
ється виконання поставленого перед ним завдання.
Ініціативність виявляється у творчих діях, що визначаються
новизною за формою і змістом, для досягнення мети.
Ретельність – активне, старанне і систематичне виконання
прийнятих рішень або отриманих розпоряджень.
Усі перераховані якості волі військовослужбовця розвивають-
ся на основі формування у нього високої свідомості, системи пози-
тивних мотивів.
Командир у повсякденному спілкуванні з підлеглими своїми
зауваженнями, порадами також здійснює виховний вплив на них.
При цьому треба враховувати, що репліки, зауваження можуть не
тільки допомагати вольовому розвитку, але іноді й гальмувати його.
96
Бувають такі ситуації, коли воїн виявляє активність, яка у цей мо-
мент служби не потрібна. Але в інтересах розвитку ініціативності,
як важливої вольової якості, треба цю активність спрямувати в по-
трібне для військової діяльності русло.
Психологічний аналіз вольового вчинку військовослужбовця.
Кожний вольовий вчинок військовослужбовця розвивається чітко
закономірно, поетапно й незалежно від його характеру. Припусти-
мо, солдат, знаходячись у звільненні, помітив, що хулігани приста-
ють до перехожого, і швидко вирішує надати йому допомогу. Це
вольовий вчинок, що розгорнувся протягом секунд. А от рішення
кинути палити здійснюється місяць, другий, третій. Це теж вольо-
вий вчинок, але розвивається він більш тривалий час. Обидва вчи-
нки розвиваються, підкоряючись тим самим закономірностям. Ко-
мандиру для здійснення виховання підлеглих необхідно знати по-
етапний розвиток вольового акту.
Перший етап – боротьба мотивів. Усякий вчинок починаєть-
ся з мотиву, а вольовий вчинок – із боротьби мотивів. Наприклад,
перед заступленням у наряд солдат має повторити статутні вимо-
ги. Проте йому здається, що процедуру служби він знає, складнощів
не повинно бути і тому до статуту можна і не звертатися. Таким
чином, вольовий акт починається з боротьби мотивів.
Важливу роль відіграє вироблення у воїнів ставлення до нака-
зу командира, начальника як основного, головного мотиву, що по-
винен знімати всяку боротьбу мотивів.
Другий етап – усвідомлення мети. Наприклад, солдат (після
нагадування командира) зрозумів, що потрібно знову прочитати
відповідні статті статуту про несення вартової служби. Допомагати
підлеглим побачити мету служби, роботи, навчання – це значить
спонукувати їх до вольових дій, а вчити ставити перед собою акту-
альну мету, завдання – це значить розвивати волю.
Третій етап – вироблення плану дій для досягнення мети. У
нашому прикладі солдат поставив перед собою мету повторити
вимоги Статуту гарнізонної і вартової служб. Спочатку він думає
освіжити в пам’яті загальні положення про свої обов’язки як вар-
тового, а потім вибрати пункти, що визначають порядок їх вико-
нання, і повторити ці пункти. Командир в інтересах виховання волі
у підлеглих повинен спонукувати їх ретельно продумувати, плану-
вати зміст і послідовність дій для досягнення поставлених цілей.
Четвертий етап – ухвалення рішення. Це дуже складний етап
вольової дії. Не кожна людина, після того як вона продумала мету,
спланувала дії, приступає до їх виконання. Окремі люди відчувають
97
труднощі: прийнятий план здається їм невірним, нереальним, вони

відкладають його виконання. Людині з недостатньо сильною во-
лею іноді треба допомогти почати діяти, і це може зробити коман-
дир, колектив, товариші по службі.
П’ятий етап – виконання рішення. Досягнення наміченої мети
і подолання перешкод на шляху до неї є завершальним етапом во-
льового акту. Де немає досягнення мети – там нема і вольового ак-
ту. Але для успішних дій потрібна майстерність.
Шостий етап – аналіз виконаної дії. Що б людина не робила,
вона буває задоволеною або незадоволеною виконаною роботою.
Це і є аналіз дії, але в його найпростішій формі. Правильні самооці-
нки розвивають особистість. Командир, виховуючи підлеглих, по-
винен мати на увазі, що розвивати волю – це означає вчити воїнів
правильно аналізувати зроблене, виявляти позитивні і негативні
сторони зробленої дії.
Шляхи розвитку волі у воїнів. Виховання волі відбувається
на основі формування військової спрямованості особистості, сис-
теми високих мотивів у воїнів.
Формування і загартовування волі спираються на розвиток у під-
леглих мислення, а також таких якостей, як спритність, моторність,
кмітливість, уміння оцінювати обстановку і правильно приймати рі-
шення, використовувати для досягнення поставленого завдання умо-
ви, що створилися, і всі необхідні засоби. Воля воїнів розвивається
також на основі високої професійної майстерності, вміння застосувати
отримані прийоми і навички в умовах, наближених до бойових.
Необмеженими можливостями вольового розвитку володіють
всі види бойової підготовки воїнів, особливо комплексні, тактич-
ні заняття, навчання, маневри, далекі походи. При цьому офіцери
повинні добиватися максимального наближення бойового навчан-
ня до умов сучасної війни, не допускати послаблень і спрощень,
відтворювати на заняттях картину сучасного бою, його психологі-
чну модель.
Для досягнення вольового загартування підлеглих офіцер за-
лучає їх до практичної діяльності, причому намагається, щоб во-
на здійснювалася в умовах, психологічно наближених до реальних,
була напруженою. Не доведена до кінця справа не тільки не сприяє
формуванню сильної волі, а навпаки, розвиває безвільність.
Загартуванню волі воїнів сприяє практика подолання пере-
шкод. Тому офіцер має подбати, щоб завдання умови обстановки
занять, навчань включали реальні труднощі. Ні в якому разі не мо-
жна спрощувати умови виконання навчальних завдань.
98
Офіцеру потрібно також намагатися, щоб кожен воїн, викону-

ючи завдання, беручи участь у тактичних заняттях, навчаннях, ре-
тельно планував і прогнозував свої дії. Уміння і здатність проду-
мувати свої дії і передбачати наслідки, що з них випливають, акти-
візують волю і вольові якості військовослужбовця.
Варто привчати воїнів ретельно аналізувати й оцінювати
свої дії. Звичайно люди схильні аналізувати результати своєї дія-
льності, думкою уявляти, що зроблено правильно, а що – неправи-
льно. Однак при цьому люди бувають часом недостатньо об’єктив-
ними. Привчати воїнів до об’єктивного, самокритичного внутріш-
нього аналізу – це означає розвивати у них вольові якості.
Воля розвивається і шляхом самовиховання. Офіцерам необ-
хідно це роз’ясняти військовослужбовцям і давати відповідні ме-
тодичні поради, щоб кожна людина задумувалася про себе, свої
можливості, психологічні особливості. Іноді люди бувають незадо-
волені своїм характером і прагнуть його виправити. Треба допома-
гати воїну перетворювати ці міркування у практичні дії.
Виховна робота з розвитку волі не може зводитися до заува-
жень, що докоряють у безвільності, або до закликів стати вольо-
вим. Ця робота полягає в конкретній допомозі у виборі мотивів,
з’ясуванні мети, плануванні дій, прийнятті рішень. Така конкретна
повсякденна індивідуальна робота офіцера і становить його внесок
у розвиток волі підлеглого.
3.2.2. Психічні стани

На основі психічних процесів виникають і розвиваються більш
стійкі і тривалі психічні стани.
Психічні стани – складні, цілі-
сні, динамічні утворення, які ба-
гато в чому визначають своєрід-
ність усієї психічної діяльності
(протікання процесів, прояв вла-
стивостей) особистості на пев-
ному відрізку часу.
Вони або підвищують, або знижують активність психічної дія-
льності.
Особливості психічних станів:
− цілісність. Хоча стани і належать переважно до визначеної
сфери психіки (пізнавальної, емоційної, вольової), вони характери-
зують психічну діяльність у цілому за визначений проміжок часу;
99
− рухливість і відносна стійкість. Психічні стани мінливі:

мають початок, кінець, динаміку. Вони менш постійні, ніж власти-
вості особистості, але стійкі і вимірюються більшою тривалістю
часу, ніж психічні процеси;
− прямий та безпосередній взаємозв’язок із психічними проце-
сами і властивостями особистості. У структурі психіки стани роз-
ташовуються між процесами і властивостями особистості. З одного
боку, вони впливають на психічні процеси (визначають тонус і те-
мп діяльності, яка відображується, вибірковість відчуттів, сприй-
нять, продуктивність мислення індивіда і т. ін.); з іншого, вони є
«будівельним матеріалом» для формування властивостей особис-
тості. Наприклад, стан чекання бою, який відчувається окремими
людьми напередодні бою, характеризується відхиленнями у сфері
відчуттів і сприйнять, пам’яті і мислення, невпорядкованістю во-
льової активності, які не властиві їм у звичайних умовах;
– індивідуальна своєрідність і типажність. Психічні стани ко-
жної людини своєрідні, оскільки нерозривно пов’язані з індивідуа-
льними особливостями особистості, її моральними та іншими ри-
сами. Так, воїну із сангвінічним темпераментом властиво значно
перебільшувати успіхи і витлумачувати усе в мажорному світлі,
тому що найбільш типовим для нього є піднесений стан.
Однак риси особистості і пережиті психічні стани не завжди
відповідають одні одним. Те, що приймається іноді за рису особис-
тості, виявляється нетиповим для цієї людини, тимчасовим станом.
Наприклад, пригніченість може бути не тільки стійкою рисою осо-
бистості меланхолійного темпераменту, але й виявлятися як стан,
викликаний у військовослужбовця неприємностями під час служ-
би, у побуті;
– велика різноманітність психічних станів. Судити про різно-
маніття психічних станів дозволяє такий неповний їх перелік: по-
див і здивування, розгубленість і зосередженість, надія і безнадій-
ність, зневіра і бадьорість, піднесення і збудженість, нерішучість і
рішучість, напруженість і спокій і т. ін.;
– полярність. Кожному психічному стану відповідає протилеж-
ний. Так, активності протистоїть пасивність, упевненості – невпев-
неність, рішучості – нерішучість. Полярність станів, швидкий пере-
хід людини з одного стану у протилежний особливо яскраво вияв-
ляються в незвичайних (екстремальних) умовах, наприклад у бою.
Зазначені ознаки притаманні психічним станам будь-якої лю-
дини, кожного військовослужбовця. Однак військова служба взага-
лі, а в різних видах Збройних сил та родах військ зокрема, різко
100
відрізняється від звичайних життєвих умов. Загальне й особливе в

умовах служби визначає загальне й особливе у психічних станах
військовослужбовців.
Психічні стани мають рефлекторну природу. До того ж одні
з них безумовно-рефлекторного походження, наприклад, стан го-
лоду, спраги, ситості, а інші (переважна більшість) – умовно-реф-
лекторного. Наприклад, у військовослужбовця, який звик почина-
ти роботу в один час, перед її початком виникає стан оптимальної
готовності до діяльності, він із першої ж хвилини входить у ритм
праці.
Психічні стани групують за різними ознаками:
1) За відповідністю основним станам вищої нервової дія-
льності розрізняють оптимальний, збуджений і депресивний стани.
Нормальний бадьорий психічний стан може бути визначеним
як оптимальний, за якого діяльність людини активна і найбільш
продуктивна.
Збуджений загальний стан правомірно розглядати як афекти-
вний, що утруднює або робить неможливим гальмівний процес. За
такого стану людина нерідко втрачає над собою контроль, пору-
шується її діяльність. Цей стан може перейти у крайній ступінь –
афект.
Довгий, але також послідовний ряд перехідних станів пояснює
стан депресії, а також розгубленості, апатії.
За цією ж підставою розрізняють стани:
– активний і пасивний;
– творчий і репродуктивний;
– парціальний і загальний;
– стани, викликувані окремими порушеннями і гальмуванням
психофізіологічних процесів у корі і підкірці головного мозку (іс-
теричний стан або астенічний і т. ін.).
2) За психологічною ознакою стани класифікуються на інте-
лектуальні, емоційні, вольові і комбіновані.
3) Залежно від роду занять особистості психічні стани
поділяють на стани в ігровому, навчальному, трудовому, спортив-
ному та інших видах діяльності.
4) За роллю у структурі особистості стани можуть бути
ситуативними, особистісними, груповими.
Ситуативні стани відображають особливості ситуації, що ви-
кликала в людини нехарактерні для її психічної діяльності реакції.
Особистісними і колективними (груповими) є стани типові, власти-
ві такій конкретній людині або колективу (групі).
101
5) За глибиною переживань розрізняють стани глибокі і пове-

рхневі. Наприклад пристрасть – більш глибокий стан, ніж настрій.
6) За характером впливу на особистість, колектив (групу)
стани поділяють на позитивні і негативні.
Негативно впливаючи на людину і колектив, стани нерідко бу-
вають причиною виникнення психологічного бар’єра між коман-
диром і підлеглим. У такому випадку виховні заходи виявляються
малоефективними або взагалі безрезультатними. У той же час пси-
хічні стани, що позитивно впливають на психічну діяльність, під-
вищують ефект педагогічного впливу.
7) За тривалістю протікання стани бувають тривалими і
короткими. Туга молодих солдатів за рідним домом може охоплю-
вати період до кількох тижнів, поки вони не звикнуть до нових
умов та максимально не звикнуть до нових відносин у колективі.
Стан чекання звільнення в запас у деяких воїнів виникає за кілька
місяців до кінця терміну служби.
8) За ступенем усвідомленості стани можуть бути більш-
менш усвідомленими.
Психічні стани, як і всі явища психічного
життя людини, детерміновані впливами умов
зовнішнього і внутрішнього середовища. Особли-
ве значення в їхньому виникненні мають соціа-
льні умови життя особистості. Отут можна гово-
рити, наприклад, про типові стани людини будь-
якого суспільства, яка переживає стани впевне-
ності або невпевненості в завтрашньому дні, оп-
тимізму або песимізму, готовності боротися за
свої ідеали або стани безперспективності, остраху безробіття і т. ін.
Психічний стан багато в чому залежить від глибини усвідом-
лення солдатом свого військового обов’язку і відповідальності за
захист Батьківщини. У свою чергу, почуття обов’язку формується і
закріплюється через визначені психічні стани.
У сукупності конкретних обставин особливе місце займають
умови служби, порядку і військової дисципліни в підрозділах, органі-
зація побуту і відпочинку особового складу, ступінь задоволення
їхніх потреб та інтересів, система сталих взаємин.
Військова служба належить до видів діяльності, яка завжди пов’я-
зана з екстремальними умовами й елементами ризику для життя,
проте існують відповідні періоди в діяльності військовослужбовців,
коли вітальна загроза виражена найбільш гостро і стає постійною
умовою професійної діяльності.
102
У такі періоди емоційні навантаження розрізняються за своєю

інтенсивністю.
В умовах емоційно забарвлених ситуацій розрізняють:
1. Емоційне збудження – сигнальна реакція нервової систе-
ми на різні психогенні впливи.
2. Емоційне напруження – емоційно забарвлене вольове зу-
силля, спрямоване на вирішення розумового або рухового завдання.
3. Емоційна напруженість – тимчасове зниження стійкості
психічних і психомоторних процесів і падіння працездатності, ви-
кликані негативними або надмірними психогенними діями.
Досить інформативним показником емоційної напруженості
служить прояв вираженої м’язової скутості (мимовільної напруги
багатьох груп м’язів). Основною вегетативною реакцією на емо-
ційну напруженість є висока частота серцевих скорочень без фізи-
чних навантажень. Іноді відзначається потужний піт, викликаний
не температурними, а емоційними впливами.
У ряді досліджень при значному емоційному напруженні спос-
терігалося підвищення позовів на діурез, різке посилення роботи
кишечнику та ін. Серед причин стрімкого зростання психічної на-
пруженості простежують інформаційну невизначеність, передба-
чення імовірних аварійних ситуацій і розумове програвання відпові-
дних дій за їх виникнення. Емоційна напруженість також характери-
зується падінням рівня психічних пізнавальних процесів і погіршен-
ням психомоторики. Серед зовнішніх проявів емоційної напружено-
сті особливе місце відводиться міміці, пантомімі, заїканню і тремору
(рук, ніг, щік, губ, підборіддя). Крім зовнішніх проявів емоційної на-
пруженості, виділяють прояви емоційної напруженості в діяльності:
1. Емоційно-сенсорні порушення включають в себе зміни про-
цесів відчуттів і сприйняття.
2. Емоційно-моторні порушення характеризуються падінням
узгодженості і точності рухів.
3. Емоційно-асоціативні (емоційно-розумові) порушення ви-
значають помилкові умовиводи, прийняття неправильних рішень.
Жах – негативна емоція в ситу-
ації реальної чи уявної небезпеки.
Страх відчувається і сприймається
людьми як загроза особистій безпеці.
Він спонукає людей докладати зусил-
ля, спрямовані на уникнення загрози,
на усунення небезпеки.
103
Страх повинен бути викликаний як фізичною, так і психологі-

чною загрозою.
Емоція жаху сама собою викликає страх, а переживання страху
ще більше його підсилює, доводячи до екстремальної стадії жаху.
Жах – це максимальний ступінь переживання страху, що
підсилює самого себе за рахунок повторюваної циркуляції цьо-
го переживання у психіці. Первинною функцією жаху є мотивація
специфічних когнітивних і поведінкових актів, які сприяють зміц-
ненню безпеки і почуттю впевненості. При цьому він несе в собі й
адаптивну функцію, змушуючи людину шукати способи захисту від
можливої шкоди. Передчуття жаху може стати імпульсом для зміц-
нення «Я», може спонукати індивіда до самовдосконалення з ме-
тою зниження власної вразливості.
З огляду на залежність від психічних причин виникнення,
жах розподіляють так:
1. Біологічний жах. Викликається ситуацією, загрозливою
безпосередньо для життя. Загроза може виходити ззовні або зсере-
дини організму. Жах, як вираз порушення внутрішньої рівноваги,
виникає, коли порушується метаболічний обмін організму із сере-
довищем. Головним елементом цього обміну є кисень. Киснева не-
достатність сильніше відображується на нервовій системі, збуджує
стан страху. Страх цього виду виникає у випадку інфаркту міокар-
да, гострої недостатності кровообігу, бронхіальної астми, втрати
крові й т. ін. Посилення страху залежить від міри зменшення дос-
тупу кисню, і тому страх у разі інфаркту сильніший, ніж за анемії.
Основні потреби організму можна розмістити у часовій послідов-
ності, протягом якої їх незадоволення призводить до смерті. Оди-
ницями виміру часу для кисню були б хвилини, для води – години,
для їжі – дні. Чим коротший період, тим швидше збільшується жах.
2. Соціальний жах. Людина не може жити і розвиватися без
інших людей, а вилучення її з соціального світу (соціальна смерть)
дорівнює біологічній смерті.
3. Моральний жах. Інтеракція з оточенням, виконання відпо-
відних ролей і норм поведінки, оцінка самого себе відповідно до
реакції оточення впливають стабілізуючим чином на емоційне ста-
влення до самого себе. Раптова поява несподіваного викликає жах.
Жах буде тим більший, чим більш виняткова, з ризикових обста-
вин, дана ситуація.
4. Дезінтеграційний жах. Переживання жаху супроводжуєть-
ся відчуттям невпевненості, незахищеності, неможливості контро-
лювати ситуацію.
104
Жах – це сильна емоція, що справляє досить помітний вплив на

перцептивно-когнітивні процеси і поведінку індивіда. Існує фено-
мен відставленого в часі жаху, який пояснюється тим, що в ситуації
загрози з’являються можливості уникнути небезпеки. Інтенсивний
жах створює ефект «тунельного сприйняття», тобто істотно обме-
жує сприйняття, мислення і свободу вибору індивіда. Він обмежує
свободу поведінки людини: людина перестає належати собі, вона
рухається одним-єдиним прагненням – усунути загрозу, уникнути
небезпеки.
Жах може супроводжуватися не тільки реакцією відсторонен-
ня або втечі, а й обережними спробами дослідження об’єкта, що
лякає, а іноді навіть посмішкою або сміхом.
Жах має двоїсту природу реагування. Коріння подвійної при-
роди знаходяться у взаємодії мотиву до втечі, обумовленого жахом,
і мотиву до наближення, дослідження, обумовленого інтересом.
Поведінка індивіда в ситуації жаху залежить від того, яка з цих
двох емоцій виражена сильніше, і від їх взаємодії з іншими емоціями.
Внутрішня напруга під час страху може перейти на м’язи, підси-
люючи їх тонус, особа може ставати «мертвою», нерухомою. Пере-
живання жаху не завжди постійні, вони виявляються нападами. Три-
валі переживання жаху можуть викликати зміни організму в цілому –
серцебиття, прискорений пульс, напади тахікардії. Можуть виникну-
ти відчуття болю в животі, кишкові спазми, метеоризм, пронос, роз-
лад сечовипускання, діарея, м’язові посмикування, тремтіння.
Переляк – це миттєва реалізація вродженої, інстинктивної
програми дій з метою збереження цілісності організму в ситуації
дії загрозливих подразників.
Тривога – емоційний стан, що виникає в ситуації невизначеної
небезпеки і виявляється в очікуванні несприятливого розвитку
подій; вона не тільки сигналізує про можливу небезпеку, а й спону-
кає воїнів до пошуку її джерел, до активного дослідження обстано-
вки бою.
Боязнь – конкретизована тривога; є реакцією на безпосеред-
ню небезпеку.
Втома – одна з причин виникнення дистресу і його показник.
Втома – стан, що сигналізує про ступінь витрачення енергетичних
запасів організму і вкрай важливе їх заповнення. Втома негативно
позначається на ефективності дій військовослужбовців, призводить
до порушення чутливості, уваги, пам’яті, мислення. Вона виникає
як наслідок сильних і тривалих фізичних навантажень; перцептив-
ного, інтелектуального, емоційно-вольового та мотиваційного
105
перенапруження; порушення звичного ритму життєдіяльності;

збоїв у системі психічної саморегуляції та фізичного здоров’я лю-
дини і т. ін. Тривале перебування людини в обстановці дії бойових
стрес-факторів може призвести до психогенних психічних розладів
різної глибини.
Паніка – це тимчасове переживання гіпертрофованого
жаху, що зумовлює некеровану, нерегульовану поведінку лю-
дей, іноді з повною втратою самовладання. Вона характеризу-
ється дефектами мислення, втратою свідомого контролю й осмис-
лення подій, що відбуваються, переходом на інстинктивні захисні
рухи, дії, які можуть частково або повністю не відповідати ситуації.
У корені паніки знаходиться переживання безпорадності перед
реальною чи уявною небезпекою, прагнення будь-яким шляхом
піти від неї, замість того щоб боротися з нею.
За масштабами паніка виражається в поспішності, неадекват-
ності вчинків, прийнятті явно помилкових рішень і вираженому
прагненні уникнути уявної небезпеки або неприйнятті захисних
заходів, коли небезпека реальна.
У разі групової і масової паніки вона захоплює різну кіль-
кість людей:
− групова – від двох-трьох до кількох десятків і сотень лю-
дей (якщо вони розрізнені);
− масова – тисячі або набагато більше людей.
Масовою слід уважати паніку, коли в обмеженому, замкнутому
просторі (на кораблі, в будівлі та ін.) нею охоплено більшість лю-
дей незалежно від їх загальної кількості.
Глибиною охоплення визначається ступінь панічного за-
раження свідомості, яка ділиться на:
− легку паніку. Її можна відчувати, коли затримується тран-
спорт, під час поспіху, раптового, але не дуже сильного сигналу
(звуку, спалаху і т. ін.). При цьому людина зберігає майже повне
самовладання, критичність. Зовні така паніка може виражатися
лише легкою заклопотаністю, напругою м’язів;
− середню паніку. Характеризується значною деформацією
свідомих оцінок того, що відбувається, зниженням критичності,
зростанням страху, схильністю до зовнішніх впливів. Вона часто
виявляється під час проведення військових операцій, у випадках
невеликих транспортних аварій, пожежі (якщо вона близько, але
безпосередньо не загрожує) і різних стихійних лих;
− повну паніку. Виражається відключенням свідомості, повною
неосудністю. Настає в разі почуття великої, смертельної небезпеки
106
(явної або уявної). У цьому стані людина повністю втрачає свідо-

мий контроль своєї поведінки, починає безглуздо кидатися, здійс-
нювати найрізноманітніші хаотичні дії, вчинки, абсолютно виклю-
чаючи критичну їх оцінку, раціональність і етичність.
За часом виникнення паніку ділять на два базових типи:
1) паніка, що виникає відразу після екстремального впливу
страхітливого характеру, сприйманого як смертельна небезпека;
2) паніка внаслідок тривалого перебування у стані тривоги,
напруги, що призводить до нервового виснаження і фіксування
уваги на предметі тривоги.
За тривалістю паніка має бути короткочасною (секунди і кі-
лька хвилин), досить тривалою (десятки хвилин, години), пролон-
гованою (кілька днів, тижнів) і безперервною (більше 1 року). Без-
перервна паніка носить прихований характер, що недостатньо
проєктується зовні, виявляючись лише окремими спалахами від-
чаю, озлобленості, спустошеності, депресії, характеризується ста-
ном постійної тривоги і напруженості.
Окремо слід зазначити про існування прихованої паніки, об-
разною моделлю якої може служити айсберг. Це вперше зустрілося
як феномен «постчорнобильської» паніки і на даний момент поши-
рюється на інші техногенні катастрофи, стихійні лиха і терористи-
чну загрозу. Прояви «постчорнобильської» паніки відомі:
1) занепокоєння, що виявляється у прагненні виїхати з міста,
яке сильно забруднене радіацією, діставати «чисту» їжу, ховатися
від пилу, пити мінеральну привізну воду і т. ін.;
2) підвищена увага до цієї теми радіації в розмовах, у засобах
масової інформації, підозрілість щодо достовірності відомостей
про справжній стан справ із радіацією;
3) підвищена недовірливість до свого самопочуття і самопо-
чуття рідних, близьких, особливо дітей, у багатьох випадках явне
завищення будь-яких негативних ознак поганого самопочуття, різ-
ке зростання «онкофобії»;
4) підвищене відволікання від роботи, інших форм діяльності,
зниження працездатності, продуктивності, творчої активності,
підвищена метушливість або ж загальмованість;
5) підвищена дратівливість, агресивність, конфліктність, яку
важко від-диференціювати від «пускових» причин: це наслідок фі-
зичного впливу на організм або вплив психічних стресів;
6) прагнення відриватися від тривожних думок, почуттів за
допомогою алкоголю, загулу, сексу, заспокійливих і близьких до
наркотичних ліків і т. ін.;
107
7) помітне зниження у багатьох людей прагнення до старанно-

сті, охайності та порядку, втрата інтересу до багатьох «радостей
життя».
Типи деструктивних наслідків паніки:
– паніка без будь-яких матеріальних наслідків і реєстрованих
психічних деформацій;
– паніка з руйнуваннями, фізичними і вираженими психічними
травмами, втратою працездатності на нетривалий час;
– паніка з людськими жертвами, значними матеріальними
руйнуваннями, нервовими захворюваннями, зривами, інвалідністю
і тривалою втратою працездатності.
Стан психологічної неготовності до адекватного сприйняття
екстремальної ситуації можна пояснити певними причинами:
1) унікальністю ситуації;
2) слабкою підготовкою;
3) недоліком конкретної інформації та одночасно інформацій-
ною анархією, що визначали стихійну поведінку багатьох людей,
низький поріг критичності до інформації, що поступає (чуток);
4) емоційною нестійкістю обумовленої загальмованістю влас-
ної ініціативи, яка, маючи змогу діяти самостійно у складних умо-
вах, сприймається особливо гостро.
3.2.3. Психологічні властивості особистості

та їх вплив на військову діяльність
Важливим елементом психологічної структури особистості є
психічні властивості.
Психічні властивості – це найбільш стійкі особливості осо-
бистості, що постійно виявляються і забезпечують певний
рівень поведінки й діяльності, типовий для неї.
Психічні властивості є закріпленням в особистості найчастіше
повторюваних процесів і станів. Наприклад, якщо воїн буде постій-
но прагнути на заняттях бути уважним, зосередженим, то у нього
виробляється така риса особистості, як уважність. Увага – це пси-
хічний процес, а уважність – це вже риса характеру, що є сукупніс-
тю основних, найбільш стійких психічних властивостей особис-
тості. Психічні властивості особистості визначають в основному
індивідуальність людини, її особливості поведінки і дій. Для пі-
знання воїнів командиру треба глибоко знати психологічні вла-
стивості особистості: спрямованість, темперамент, характер і
здібності.
108
Розглянемо більш докладно властивості особистості воїнів.
1. Спрямованість особистості
Спрямованість – це така властивість особистості, в якій

виражаються цілі і мотиви поведінки, потреби, інтереси, іде-
али та світогляд людини.
Здійснюючи дії і вчинки, військовослужбовці виходять з різ-
них спонукань.
Усвідомлення військового обов’язку, почуття колективізму, на-
приклад, спонукає військовослужбовця виявляти взаємовиручку,
надавати допомогу товаришеві, потреба в пізнанні, інтерес до вій-
ськової справи викликають прагнення удосконалювати свою війсь-
ково-професійну майстерність, ідейна установка і внутрішня спря-
мованість зумовлюють дисциплінованість, чесність і правдивість.
Найважливішою спонукальною силою є потреба, тобто потре-
ба, яку відчувають в чому-небудь. Вона вимагає свого задоволення,
викликає бажання, прагнення, емоційні стани і тому змушує люди-
ну виявляти активність, ставити цілі і досягати їх.
Потреби діляться за змістом на:
а) матеріальні – це потреба людини в якихось предметах;
б) духовні – це потреби в знанні навколишньої обстановки, у
трудовій діяльності, в спілкуванні з іншими людьми тощо.
Потреба військовослужбовця – стати майстром своєї справи,
досконало оволодіти військовою професією і т. ін.
На основі потреб формуються мотиви діяльності.
Мотив – це сила, що спонукає людину до постановки мети і до
дій, вчинків для досягнення цієї мети.
Існують мотиви двох видів:
1. Прості – пов’язані із задоволенням матеріальних потреб:
а) потяг – він виникає, коли людина ще не усвідомила своїх
потреб і діє стихійно;
б) бажання – це усвідомлення людиною своїх потреб;
в) хотіння – це мотив, споріднений бажанням. Але спонукаль-
на сила бажання вища.
2. Складні – пов’язані в основному з духовними потребами. Це:
а) інтереси – вибіркова перевага, пізнавальне ставлення лю-
дини до якихось явищ, предметів, певної діяльності. Мотив інтересу
109
нестійкий. Він може або зникнути, або перетворитися в схильності

(залежить від роботи офіцера);
б) схильність – це не тільки пізнавальна спрямованість особи-
стості на усвідомлено значущий предмет діяльності, а й прагнення
до діяльності щодо цього предмета. Офіцери повинні закріплювати
у військовослужбовців інтереси і перетворювати їх у схильності.
Розвиток схильностей до військової служби, супроводжуваний ін-
телектуальним і вольовим напруженням, – передумова ефективно-
го навчання та служби;
в) ідеал – це вища мета особистих прагнень. Як ідеал може бу-
ти людина, вчинок, яких особа наслідує. Ідеал – дуже сильний сти-
мул до дій. Зазвичай героїчні вчинки здійснюють люди, які дотри-
муються високих ідеалів.
Розглянуті мотиви у своїй сукупності виступають збудниками,
які змушують людину ставити перед собою певні цілі.
Знання змісту і структури спрямованості військовослужбовця
дозволяє командиру правильно оцінювати і прогнозувати його
вчинки та їх мотиви. У військовослужбовця повинна бути розвине-
на військова спрямованість, яка знаходить своє вираження у гли-
бокому розумінні завдань Збройних сил України і свого військово-
го обов’язку, в інтересі до військової справи – потребі якнайкраще
опанувати свою бойову спеціальність.
2. Темперамент особистості
Вивчаючи особовий склад, офіцер заува-

жує, що воїни розрізняються за поведінкою, рухливістю, за тим, як
реалізуються у них вольові та емоційні процеси. Особливості пси-
хіки, що впливають на динаміку зовнішньої поведінки, становлять
темперамент людини.
Темперамент – це психічна властивість особистості, що
характеризується динамікою протікання психічних процесів.
Виходячи з типології нервової діяльності, можна говорити про від-
повідність чотирьох видів темпераменту.
110
Особливості нервових процесів

Вид Тип
за за за
темпераменту ВНД
силою урівноваженістю рухомістю
сангвіністичний сильний урівноважений рухомий сильний
холеричний сильний неврівноважений рухомий нестримний
флегматичний сильний урівноважений малорухомий спокійний
меланхолічний слабкий неврівноважений малорухомий слабкий
Коротко розглянемо види темпераменту:

Сангвінік – його нервово-психічні процеси сильні, швидко
змінюються. У зовнішній поведінці це рухлива і разом з тим стри-
мана людина з вираженою мімікою і пантомімікою. Він вразливий,
швидко реагує на зовнішні подразники, мало схильний до самоза-
глибленості, легко справляється із завданнями, любить рухливу
роботу.
Відзначається товариськістю, бадьорістю.
Холерик – його темперамент відзначається великою інтенси-
вністю нервово-психічних процесів, які швидко змінюють один
одного. Він неврівноважений, збудження зазвичай переважає над
гальмуванням, часто нестриманий, різкий, рішучий, ініціативний,
товариський.
Флегматик – нервово-психічні процеси його діяльності сильні,
немає переважаючих процесів, однак всі вони малорухливі. Він по-
вільний у вчинках, урівноважений, рідко виходить із себе. Вирішу-
ючи завдання, довго його обмірковує, але, прийнявши рішення,
виконує спокійно, невідступно.
Меланхолік – його нервово-психічні процеси виражені слабо,
переважають реакції гальмування. Він зазвичай заглиблений у се-
бе, замкнутий, мовчазний, жести і міміка невпевнені. Часто допус-
кає коливання у прийнятті рішення, сумнівається у правильності
його. Має підвищену чутливість, що дозволяє стати хорошим ради-
стом, спостерігачем, гідроакустиком, техніком і т. ін.
Отже, темперамент становить важливу властивість особистос-
ті, проте ця властивість не є визначальною. Темперамент – це ди-
намічна передумова більш істотної психологічної властивості осо-
бистості – характеру.
Офіцеру слід зважати ще й на той факт, що результативність
військової діяльності залежить від темпераменту. Річ у тому, що
воїни з різними типами темпераментів досягають мети кожний у
свій спосіб. Так, якщо завдання поділити на три етапи – підготов-
чий, виконавчий і контрольний, то процес виконання завдання
111
залежатиме від темпераменту. Виявляється, що холерики і сангвіні-

ки мало часу приділяють підготовчим і контрольним діям, а флег-
матики і меланхоліки – навпаки. Перші також можуть довго вико-
нувати кілька завдань, не плануючи їх спеціально і не розподіляю-
чи в часі. Інші, виконуючи завдання, розраховане на тривалий час,
намагаються свою діяльність планувати. Вони беруться за нову
справу лише тоді, коли залагодять попередню, краще справляють-
ся з монотонною роботою, але їм не вдаються такі види діяльності,
в яких треба мати справу із сильними, несподіваними подразниками.
Рухливість та інертність нервових процесів можуть також
впливати на якість праці воїна, її ефективність і мають свої негати-
вні та позитивні сторони. Вивчення відмінностей між воїнами з
більш жвавими й більш інертними темпераментами за опанування
військової майстерності дало таку картину. Рухливі (холерики і
сангвініки) у швидкому темпі виконували різні завдання, але дещо
ненадійно, що виявилось у пропусках складових завдання. Інертні
(флегматики) воїни краще виконують завдання, які вимагають
повільних рухів. У них спостерігаються затримки у процесі роботи,
але завдання завжди виконано чітко, що є безперечною перевагою.
Також вони сильніше мотивовані на виконання більш простих дій,
ніж рухливі, менше втомлюються і дратуються від їх повторення. У
таких воїнів максимум мотивації виявляється у завданнях з вели-
кою імовірністю успіху.
Ефективність військової справи зумовлює потребу в доборі
воїнів за відповідними властивостями. Цьому сприяє професійний
добір, що допомагає виділити претендентів з найбільш відповід-
ними для певної спеціальності психофізичними якостями. Напри-
клад, якщо офіцер добирає воїна на сержантську посаду з трьох
кандидатів із різними темпераментами (холеричним, флегматич-
ним, сангвінічним), то слід зважати, що холерик – імпульсивний,
різкий у спілкуванні, підвищено збуджений, для сержанта це не
оптимальний спосіб впливу. Флегматик – наполегливий, рівний з
товаришами по службі, але повільно переводить увагу на інше за-
вдання, малорухливий, його краще використовувати в самостійній,
незалежній від спілкування роботі. З цього дослідження випливає,
що для посади сержанта більше годиться сангвінік. Це дійсно так.
Особливості темпераменту виявляються і в розумовій праці.
Вони надають своєрідності стилю і манері діяльності. У зв’язку з
цим офіцерові, наприклад, в освітньому процесі підлеглих для оп-
тимізації їх навчання корисно контролювати навчальну діяльність
холерика, в роботі з ним недопустимі різкість, нестриманість, бо
112
вони можуть викликати негативну відповідну реакцію. В той же

час кожну провину його слід вимогливо і справедливо осуджувати.
Щодо нього негативну оцінку допустимо застосовувати в дуже
енергійній формі і так часто, як це потрібно для поліпшення ре-
зультатів його служби чи навчання. Перед сангвініком слід ставити
нові, за змогою цікаві завдання, які потребували б від нього зосе-
редженості й напруженості, необхідно постійно залучати його до
активної діяльності й систематично заохочувати. Флегматика пот-
рібно залучати до активної діяльності й зацікавлювати. Він вима-
гає систематичної уваги. Його не слід швидко відволікати від одно-
го завдання для розв’язання іншого. Стосовно меланхоліка недопу-
стимі не тільки різкість, грубість, а й просто підвищений тон, іро-
нія. Про провину, скоєну меланхоліком, краще говорити з ним нао-
динці. До нього необхідно виявляти особливу увагу, своєчасно пох-
валити за успіхи, рішучість тощо. Негативну оцінку належить ви-
користовувати якомога обережніше, всіляко пом’якшуючи її. На-
приклад, для деяких воїнів ситуація іспиту може бути стресовою.
Так, складаючи іспит, флегматик реагує на запитання повільно, і
може скластися враження, що він не знає матеріалу. Щоб не вивес-
ти його з рівноваги, необхідне особливе терпіння. Зайва поспіш-
ність сангвініка або невиправдана поривчастість холерика в цій
ситуації можуть призвести їх до недостатньо обміркованих відпо-
відей. Тут офіцеру необхідно багаторазово уточнювати, що власне
вони хотіли сказати.
Меланхолік – найчутливіший та найвразливіший тип. З ним
потрібно бути якомога доброзичливішим.
Також офіцеру слід пам’ятати про те, що для розвитку позити-
вних якостей темпераменту воїна він повинен працювати над со-
бою, займатися самовихованням. Це вкрай необхідно, інакше вій-
ськовослужбовець не може стати високоморальною, гармонійною
особистістю. Отже, офіцер має допомагати воїну вивчити свій тем-
перамент, знати його позитивні та негативні риси, а також озброї-
ти його методикою роботи над собою щодо вдосконалення силь-
них сторін свого темпераменту і звільнення від негативних рис.
За звичайних умов темперамент виявляється тільки в особли-
востях індивідуального стилю, не визначаючи результативності
За екстремальних (бойових) умов вплив темпераменту на
ефективність діяльності посилюється, завчені і попередньо засвоєні
дії стають неефективними, і знадобиться додаткова енергетична та
динамічна мобілізація організму, щоб справитися з несподіваними
113
або надсильними впливами. Тут багато залежить від якості попе-

редньої психологічної підготовки особового складу до бойових дій,
а також озброєння воїнів різними прийомами самонавіювання, ау-
тотренінгу, емоційно-вольової саморегуляції тощо.
Отже, необхідно зазначити, що на темпераменті позначаються:
спрямованість особистості, характер воїна. Все це потребує ком-
плексного підходу у формуванні особистості військовослужбовця.
Від темпераменту залежить, у який спосіб воїн реалізує свої дії. Те-
мперамент виявляється в динамічних аспектах поведінки особис-
тості. Він являє собою біологічний фундамент, на якому формуєть-
ся особистість як соціальна істота. Тому його необхідно враховува-
ти в індивідуальному підході під час виховання, навчання, психо-
логічної підготовки воїнів.
3. Характер особистості
Найбільш повно індивідуальні особливості людини виража-

ються в його характері.
Характер – це психічна властивість особистості, що ви-
значає лінію поведінки людини, її вчинки, виражається в її
ставленні до навколишнього світу, до праці, до інших людей і
до самої себе.
Характери людей неповторні, у кожної людини свій характер.
Незважаючи на таку велику кількість характерів, у науці прийнято
їх певним чином класифікувати.
Розглянемо класифікацію характерів за ставленням:
1. До навколишнього світу: ідейний – безідейний.
2. До військової праці: діяльний – бездіяльний.
3. До інших людей: товариський – замкнутий.
4. До самої себе: альтруїст – егоїст.
Темперамент і характер не завжди чітко розрізняють. Тим ча-
сом саме характер, а не темперамент ми називаємо сильним, слаб-
ким, твердим, м’яким, тяжким, наполегливим і т. ін. Описів темпе-
раменту значно менше.
На відміну від темпераменту, який залежить в основному від
природженого типу вищої нервової діяльності, характер більше
114
визначають умови навчання, виховання, стосунки в сім’ї, відносини

у військовому колективі тощо. Основні риси характеру розвива-
ються передусім під впливом соціального середовища, тобто у
процесі засвоєння соціального досвіду й виховання.
Тому в психології характер розглядається як сукупність істот-
них, стрижневих і найбільш стійких індивідуальних якостей особи-
стості, що виявляються в діяльності, спілкуванні воїна та в його
поведінці.
Слово характер походить від грецького character – печатка,
риса. Пізнання характеру військовослужбовця дає змогу досить
точно прогнозувати його поведінку, можливі вчинки та дії. Дуже
важливо виявити і негативні риси характеру, такі, як грубість, за-
розумілість, жадібність, неправдивість, лицемірство тощо. В цілому
риси характеру виявляються у ставленні воїна до оточуючих, до
себе, до праці. Однак ми говоримо про риси характеру лише тоді,
коли вони стали для воїна типовими, стійкими.
У своїх дослідженнях І. П. Павлов виявив, що фізіологічну ос-
нову характеру становить сума стійких тимчасових нервових
зв’язків, які утворилися в корі головного мозку в процесі набуття
життєвого досвіду (динамічний стереотип), і тип вищої нервової
діяльності людини. Впливаючи на динамічний стереотип, можна
змінити характер людини, тобто немає характеру, який би немож-
ливо було змінити і переінакшити. Нарікання слабохарактерних на
те, що «у мене такий характер, і я з собою нічого не можу вдіяти», з
психологічної точки зору, цілком недоречне. Змінюючи обставини,
життєдіяльність воїна, його звички, можна впливати на формуван-
ня його характеру.
Тип вищої нервової діяльності впливає на характер двояко: по-
перше, він може допомогти або ускладнити виховання певних вла-
стивостей характеру (наприклад, у воїна зі слабким типом нервової
системи складніше виховувати впевненість у собі, ніж у воїна си-
льного і врівноваженого типу); по-друге, коли в результаті соціаль-
них умов у воїна склалися певні відносини, то від типу нервової
системи залежатимуть ті способи дій, за допомогою яких він буде
виявляти ці відносини (наприклад, працелюбність виявляється
різними способами у флегматика і холерика, бо темперамент при
цьому є динамічною стороною характеру воїна).
Психічні якості особистості, які дають змогу з певною імовірніс-
тю передбачати поведінку воїна в певних умовах, називаються риса-
ми характеру. При цьому маємо на увазі, що рисами характеру нази-
ваємо лише ті чи інші особливості поведінки воїна, які систематично
115
виявляються в різних видах його діяльності. Вони розподіляються

на позитивні (мужність, сумлінність, дисциплінованість, ініціати-
вність тощо) і негативні (боягузтво, безпринципність, халатність
тощо).
Існує кілька типів характеру.
Залежно від переважаючого впливу тих чи інших власти-
востей психіки на відносини і діяльність воїна можна виділи-
ти інтелектуальні, емоційні та вольові риси характеру.
Інтелектуальними рисами характеру вважають такі якості ро-
зуму: теоретичний чи практичний склад розуму, володіння тонкою
спостережливістю, гнучким розумом чи, навпаки, притаманність
точності й інертності.
Емоційні риси характеру виражають показник збудження, при-
страсне або розсудливе ставлення воїна до явищ дійсності, що він
любить і що ненавидить тощо.
Вольовими рисами характеру воїна вважаються: наполегли-
вість, упертість, схильність до навіювання тощо.
Залежно від вольової активності характери поділяють на
сильні та слабкі.
Звичайно воїни, які мають сильний характер, рішучі, цілеспря-
мовані, сміливі, готові до ризику, витримані і самовпевнені. Їм вла-
стива відповідальність за власні дії; коли вони керують, то покла-
дають на себе відповідальність за стан справ у військовому колек-
тиві. Сильні особистості частіше знаходяться серед сангвініків.
Психолог Б. М. Теплов класифікував риси характеру за та-
кими позиціями:
− загальні – ініціативність, розсудливість, легковажність;
− особливості ставлення людини до самої себе – скром-
ність, зарозумілість;
− ставлення до інших людей – товариськість, доброта, чуй-
ність, замкнутість тощо;
− ставлення до праці – працьовитість, лідерство.
Системи взаємопов’язаних психічних якостей називаються
симптомокомплексами. Взаємопов’язані одна з одною такі влас-
тивості характеру, що зумовлені однаковим ставленням особис-
тості до певної дійсності.
Існують чотири групи рис характеру, які створюють симп-
томокомплекси:
− риси, що характеризують ставлення воїна до інших воїнів,
до військового колективу, до суспільства (товариськість, чуйність,
повага до інших воїнів, колективізм і протилежні їм риси –
116
замкнутість, байдужість, бездушність, неповага до товаришів по

службі тощо);
− риси, що засвідчують ставлення воїна до військової праці
(працьовитість, схильність до творчості, сумлінність, відповідаль-
ність, ініціативність і протилежні їм риси – лінощі, безвідповідаль-
ність, пасивність);
− риси, що засвідчують ставлення воїна до самого себе (по-
чуття власної гідності, самокритичність, скромність і протилежна
їй зарозумілість, яка деколи переходить у нахабство, пихатість, его-
їзм, егоцентризм).
Структура характеру в цілому також визначається такими
властивостями:
− ступенем глибини (зв’язком рис характеру зі стрижневи-
ми відносинами особистості);
− цілісністю (його внутрішньою єдністю, відсутністю в ха-
рактері протилежних рис, відповідністю між спрямуванням і дія-
льністю);
− рівнем прискіпливості (визначається мірою важливості
мети і завдань, які особистість обирає і ставить перед собою);
− ступенем стійкості характеру, що дає змогу дійти ви-
сновку про його визначеність;
− активністю (виявляється як постійна потреба воїна бути
у діяльному стані);
− силою характеру (визначається в тому, як енергійно воїн
досягає мети, у послідовності дій і завзятості тощо).
Офіцер повинен мати чітке уявлення про те, що характер мож-
на виховувати, формувати, змінювати. Характер людини змінюється
протягом усього її життя у процесі спілкування й діяльності. У
зв’язку з цим основними факторами формування характеру воїна є:
соціальне середовище, в якому воїн діє; діяльність; виховання; само-
виховання. Тому завдання офіцера як вихователя полягає в тому,
щоби всебічно підтримати прояви позитивних рис характеру підле-
глих і не створити умов для розвитку в них негативних якостей.
Основними психологічними умовами формування і розви-
тку характеру військовослужбовців є:
− вивчення підлеглих і на цій основі формування мотивів
службової діяльності;
− цілеспрямована виховна робота з підлеглими;
− вибір серед товаришів по службі такої особи, яка для воїна
стала би прикладом;
− психологічна насиченість бойової підготовки;
117
− залучення воїна до такої діяльності, де він зміг би розвину-

ти свої риси характеру;
− керівництво самовихованням підлеглих;
− заохочення мужніх вчинків;
− статутна організація життєдіяльності воїнів тощо.
4. Здібності особистості
Здібності – це такі психічні особливо-

сті, наявність яких дозволяє людині успішно займатись однією
або кількома видами діяльності і вдосконалюватися в них.
За рівних тимчасових умов різні люди будуть з неоднаковим
ступенем ефективності здобувати знання, навички та вміння.
Там, де одна людина все «схоплює на льоту», інша витрачає ба-
гато часу і сил. Одна досягає вищого рівня майстерності, а інша,
при всьому своєму старанні, – лише певного середнього рівня. Є
деякі види діяльності, наприклад мистецтво, наука, спорт, в яких
успіху може досягти людина тільки з певними здібностями.
Що ж таке здібності? Як визначити здібності підлеглого?
Людина народжується із задатками – вродженими анатомо-
фізіологічними особливостями функціонування нервової системи.
Вони багатозначні, неспецифічні стосовно конкретної діяльності і
лише зумовлюють багато в чому якісні та кількісні показники –
характеристики в основному фізичної взаємодії людини з навко-
лишнім світом на рівні її відчуттів. Накопичений досвід дозволяє з
упевненістю стверджувати, що всі психічно здорові діти схильні до
творчості. Однак при цьому схильність – тільки потенціал. Чи стане
творчість реальністю, в якій сфері діяльності виявить себе – це за-
лежить від умов, змісту навчання і виховання в тій мірі, в якій вони
створять можливість виявити потенціал творчості.
Здібності бувають загальні і спеціальні.
Загальні здібності – це сприятливе поєднання таких особис-
тісних та інтелектуальних особливостей воїна, які однаково важ-
ливі для всіх видів діяльності.
118
До них належать:
− розвинені пам’ять і мова;
− розвинена увага;
− творча уява;
− велика працездатність;
− розвинене мислення і т. ін.
Спеціальні здібності – це така сукупність індивідуальних пси-
хічних особливостей, розвиток яких дозволяє людині досягти висо-
ких результатів у виконанні будь-якої певної спеціальної діяльності.
Наприклад, льотні, педагогічні, математичні, художньо-творчі, спор-
тивні і т. ін. Здатність до певної діяльності включає в себе складну
структуру більш простих здібностей. Наприклад, педагогічні здібно-
сті командира включають в себе три групи здібностей:
1. Конструктивні – здатність правильно відбирати і співвідно-
сити, що дозволяє вивчати навчальний матеріал відповідно до під-
готовки учнів, їх індивідуальних особливостей, цікаво викладати
його і т. ін.
2. Організаторські – здатність вміло керувати діяльністю під-
леглих.
3. Комунікативні – здатність встановлювати потрібні відноси-
ни з військовим колективом і окремими воїнами.
Сукупність загальних і спеціальних здібностей, властивих кон-
кретній людині, становить обдарованість. Обдарованість зумов-
лює особливо успішну діяльність людини у певній галузі і виділяє
її серед інших осіб, які навчаються цієї діяльності або виконують її
на тих же умовах. Високий ступінь обдарованості, реалізований
людиною в певній галузі, називається талантом. Талант виража-
ється в надзвичайно високому рівні розвитку якостей і в особливій
своєрідності проявів індивідуальних особливостей особистості.
Високий ступінь обдарованості, виражений в результатах,
досягнутих одночасно в ряді сфер діяльності, називається ге-
ніальністю. Творчість геніальної людини має для суспільства істо-
ричне значення.
Відмінність генія від таланту не стільки в ступені обдаровано-
сті, скільки в тому, що геній створює епоху в сфері своєї діяльності.
Здібності, будучи індивідуально-психологічними якостями воїна,
тісно пов’язані з іншими сторонами особистості (інтересами, тем-
пераментом, характером) і змінюються у процесі навчання і прак-
тичної діяльності.
Про здібності свого підлеглого офіцер може судити, спостері-
гаючи за процесом виконання ним нових завдань, за інших умов –
119
за планом оволодіння бойовою спеціальністю. На практиці судити

про здібності підлеглого можна за сукупністю таких показників, як
швидкість його просування в оволодінні відповідною військовою
спеціальністю, якість його досягнень, схильність до заняття цією
діяльністю, співвідношення результатів і зусиль, що докладаються
для досягнення цих результатів.
Вивчаючи професійні здібності воїна, офіцер має з’ясувати:
1) наскільки у воїна розвинуті такі риси характеру, як працьо-
витість, організованість, зосередженість, витримка, самоконтроль,
необхідні для досягнення стійких успіхів у військовій діяльності;
2) які професійні інтереси та схильності у воїна;
3) наскільки у нього розвинуті необхідні для певного фаху
спеціальні елементарні здібності.
Це допоможе офіцерові в цілеспрямованій роботі з формуван-
ня і розвитку здібностей у підлеглих.
Існують різні методи вдосконалення здібностей. Та головне в
усіх цих методах – систематичне тренування.
У цілому формування військово-професійних здібностей вій-
ськовослужбовця має відбуватися за кількома напрямами.
1. Вони мають формуватися всім офіцерським складом під-
розділу, а також усією системою навчально-виховної роботи.
2. Щоби сприяти поглибленню знань у підлеглих, які лежать в
основі розвитку здібностей, бойова підготовка мусить мати твор-
чий характер. Чим глибші й різноманітніші знання, тим більше
можливостей для розвитку здібностей, для творчого підходу до
служби. Військовослужбовець, який не підвищує свій теоретичний
і практичний рівень, не вдосконалює своєї майстерності й не сте-
жить за новинами у своїй галузі, відстає у розвитку як спеціаліст.
3. Важливою умовою розвитку здібностей у військовослужбов-
ців є розвиток у них стійких військово-професійних інтересів, оскіль-
ки інтерес спонукає воїна наполегливо працювати в обраній галузі.
4. Військова діяльність має бути позитивно мотивована.
5. Здійснювати призначення на посади з урахуванням індиві-
дуально-психічних особливостей підлеглих (з урахуванням уже
сформованих здібностей, оскільки робота, до якої у воїна немає
хисту, не може його задовольняти й бути успішною).
6. У формуванні та розвитку здібностей у підлеглих треба орі-
єнтуватися на потенційні здібності.
7. Неодмінною умовою фахового вдосконалення воїна є нав-
чання його самоконтролю. Формування ж у бійця цієї якості нероз-
ривно пов’язане з розвитком таких властивостей особистості, як
120
вимогливість до себе, вміння критично оцінювати свої дії, перево-

дити увагу зі способів дії на результати й на цій основі закріплюва-
ти найбільш результативні дії.
Таким чином, психічні властивості воїна мають вирішальне
значення в характеристиці індивідуальних якостей його особис-
тості, до того ж ці властивості визначаються як біологічною при-
родою людини, так і соціальними факторами (середовищем, у яко-
му перебуває солдат, його вихованням і власною активною діяль-
ністю), які є провідними у становленні особистості.
3.2.4. Психічні утворення

Психічні утворення – це психічні
явища, які формуються у процесі на-
буття людиною життєвого і професій-
ного досвіду, до змісту яких включене й
особливе поєднання знань, навичок та
умінь.
Основними компонентами психічних
утворень, що становлять основу будь-якої
цілеспрямованої діяльності людини, є
знання, навички та вміння.
Під знаннями розуміють сукупність засвоєних воїном відомо-
стей, понять, уявлень про предмети і явища навколишнього світу й
ЗНАННЯ
ВИДИ РІВНІ ВЛАСТИВОСТІ
знання-трансформації глибина
теоретичні
знання-вміння гнучкість
практичні
знання-репродукції міцність
знання-знайомства дієвість
Воїн опановує знання шляхом вивчення та обміркування пев-

них явищ і закономірностей, що стосуються військової діяльності.
Знання забезпечують орієнтацію військовослужбовця у військовій
121
Знання розподіляють на теоретичні та практичні. Теоретичні

знання розкривають сутність речей, явищ та подій. Вони є основою
успішного здійснення воїном практичної діяльності. Практичні
знання включають переважно відомості про використання тих чи
інших предметів і ситуацій з конкретною метою.
Знання повинні характеризуватися глибиною, гнучкістю, дієві-
стю та міцністю.
Зараз у вітчизняній військовій психології виділяють чотири
види знань:
− знання-знайомства дозволяють орієнтуватися в обстано-
вці в найзагальніших рисах. Це своєрідні знання-впізнавання, коли
людина може відрізнити неправильну інформацію від правильної,
«впізнати» її;
− знання-репродукції дають можливість відтворити мате-
ріал, що сприймався або вивчався раніше;
− знання-вміння забезпечують впевнене і творче їх застосу-
вання в будь-яких видах практичної діяльності;
– знання-трансформації виступають умовою для створення
нових знань на основі їх логічного перетворення або застосування
в раніше не розглянутих умовах.
Однак сама по собі наявність знань не дозволяє говорити про
їх неодмінне перетворення в інші психічні утворення. Це залежить
від їх характеристик, до числа яких належать:
− обсяг – кількість інформації, зафіксованої у свідомості (па-
м’яті) людини;
− глибина – ступінь пізнання сутності процесів і явищ, що
зберігаються у свідомості;
− міцність – ступінь стійкості знань в разі впливу на них не-
гативних (тимчасових, емоційних та ін.) чинників;
− дієвість – можливість використання наявних знань у
практичній діяльності;
− гнучкість – здатність людини творчо використовувати
набуті знання в різних умовах.
За умови достатності показників перерахованих характерис-
тик починається формування відповідних навичок і вмінь, життєве
значення яких для людини дуже велике. Вони полегшують її розу-
мові та фізичні зусилля в різних видах діяльності, вносячи в них
певний елемент раціональності, ритмічності і стійкості, створюючи
умови для послідовної творчості.
Навичка – це автоматизована (доведена до автоматиз-
му) дія, що виконується під загальним контролем і оцінкою
122
свідомості (супроводжувана свідомістю). У процесі її форму-

вання виділяють три основних етапи:
− аналітичний (вичленення і відбір окремих елементів дії);
− синтетичний (об’єднання окремих елементів в одній дії);
− автоматизації (багаторазового повторення дії з метою на-
дання їй необхідної швидкості і якості, а також зняття напруги сві-
домості).
Етапи формування навичок
Етап Особливості виконуваних дій
І – початок Чітке розуміння мети, але невиразне
осмислення навички уявлення способів її досягнення. До-
сить грубі помилки за спроби вико-
нати дію.
ІІ – свідоме, Чітке розуміння того, як потрібно
але невміле виконувати дію, і не зовсім точне
виконання виконання, незважаючи на інтенсив-
ну концентрацію довільної уваги;
наявність багатьох зайвих рухів; від-
сутність позитивного перенесення
цієї навички.
ІІІ – автоматизація Дедалі якісніше виконання дії за пе-
навички вного послаблення довільної уваги й
появи можливості її розподілу; зник-
нення зайвих рухів; можливість по-
зитивного перенесення.
ІV – високоавтомати- Точне, економне, стійке виконання
зована навичка дії інколи стає засобом виконання
іншої, більш складної дії, виконува-
ної вже під контролем свідомості.
V – деавтоматизація Погіршення виконання дій. Поява
(не обов’язковий) попередніх помилок і напруженості.
VІ – повторна Поновлення особливостей ІV етапу.
автоматизація
Залежно від етапу формування і рівня сформованості виділя-
ють чотири види навичок і вмінь, які відповідно до психофізіологі-
чної логіки їх формування можна представити в такому вигляді:
початкові прості складні складні

вміння навички навички вміння
123
Початкові вміння являють собою первинне самостійне за-

стосування знань у практичній діяльності. Це перший крок від на-
явних знань до практичної діяльності людини. В основі їх форму-
вання знаходиться інформація про алгоритм (послідовність і хара-
ктер) виконання конкретної дії. У цьому випадку свідомість планує
(випереджає) діяльність людини.
Прості навички – це вже нескладні прийоми і дії, що здійс-
нюються автоматично, тобто спочатку виконується дія, правиль-
ність якої в подальшому контролюється свідомістю. Вони форму-
ються в результаті багаторазового виконання певної дії на основі
сформованого початкового вміння. В основі формування простої
навички лежить встановлення і закріплення умовно-рефлекторних
зв’язків у корі головного мозку, що приводить до точної локалізації
вогнища збудження в певних нервових структурах. Диференційо-
ване гальмування до межі концентрує процес збудження, в резуль-
таті чого утворюються системи умовно-рефлекторних зв’язків, що
скорочує час реакції. Це пов’язано з тим, що зникають зайві рухи, а
напруга свідомості переходить ніби на другий план діяльності і
лише реалізує свою контрольну функцію.
У свою чергу, прості навички діляться на кілька підвидів:
− рухові (формуються на основі роботи рухових аналізаторів);
− сенсорні (використовують можливості функціонування се-
нсорних аналізаторів);
− розумові (реалізовані в розумовій діяльності людини);
− змішані (що спираються на сформовані раніше рухові, сен-
сорні й розумові навички діяльності).
Складні навички характеризуються як засвоєні комплексні ав-
томатизовані дії, виконувані точно, легко і швидко за незначної на-
пруги свідомості, які забезпечують достатню ефективність діяльнос-
ті людини. Вони, як правило, включають в себе кілька простих нави-
чок, об’єднаних одним видом діяльності. Об’єднання кількох простих
навичок в одній складній дозволяє людині вивільнити свою свідо-
мість для вирішення інших, більш важливих завдань своєї діяльності.
Складні вміння психологією трактуються як комплексна дія,
яка виконується в будь-яких умовах діяльності під особливим кон-
тролем (плануванням і оцінкою результату) свідомості. Вони зна-
менують собою досягнуту в процесі навчання можливість людини
творчо застосовувати сформовані навички в безупинно мінливих
умовах практичної діяльності. У цьому випадку вони є своєрідним
фундаментом, на якому ґрунтується професійна майстерність людей,
що дозволяє їм досконало оволодівати конкретним видом діяльності,
124
постійно нарощувати свої знання, формувати нові й удосконалю-

вати наявні навички.
Навички та вміння, набуті людиною, впливають на формуван-
ня нових, які можуть бути як позитивними, так і негативними. У
першому випадку це явище позначається поняттям «перенесення»,
сутність якого полягає в тому, що наявні навички полегшують фо-
рмування схожих з ними (що співпадають за структурою) інших
навичок. У другому випадку, званому інтерференцією, наявний
навик ускладнює формування нового, який або включає в себе дії,
протилежні за своєю структурою раніше засвоєним, або містить
нові прийоми, що утруднюють засвоєння правильної техніки його
виконання. Для збереження сформованих навичок і вмінь їх слід
систематично реалізовувати. В іншому випадку відбувається їх де-
автоматизація – зниження ефективності вироблених раніше ме-
ханізмів дії в результаті ослаблення умовно-рефлекторних зв’язків у
корі головного мозку. У цьому випадку дії стають уповільненими і
менш точними, координованість є слабкою, вони починають вико-
нуватися невпевнено, вимагають напруги психічних зусиль і підви-
щення рівня свідомого контролю над ними. Разом з тим експериме-
нтально доведено, що відновлення сформованих раніше навичок і
вмінь відбувається значно швидше, ніж їх первинне формування.
Якість стану розглянутих психічних утворень і їх рівень визна-
чаються трьома характеристиками навичок і вмінь:
– гнучкістю – здатністю особистості використовувати навички
та вміння в різних видах діяльності;
– міцністю – ступенем стійкості навичок і вмінь в разі впливу
на них негативних факторів;
– складністю – рівнем поєднання в навику або вмінні кількох
аналогічних утворень нижчого порядку.
Розглянуті явища є провідними серед психічних утворень осо-
бистісної сфери людини і використовуються повсюдно. Саме вони
формують комплексне психічне явище, зване майстерністю, що
виявляється у високому рівні розвитку знань, навичок і вмінь, а
також професійних і моральних якостей особистості.
Умови посилення ефективності опанування психічних утворень

Воїни опановують психічні утворення у військово-педагогіч-
ному процесі.
Загальну мету підготовки військ визначено відповідними доку-
ментами (наказами, директивами, методичними рекомендаціями,
навчальними програмами, програмами бойової підготовки тощо).
125
Тому за визначення педагогічної мети як кожного заняття, так і

цілого їх циклу офіцерові слід чітко визначити мету заняття, від-
повідні критерії оцінки знань, навичок та вмінь, якими повинні
оволодіти воїни.
На основі уявлень щодо загальних і конкретних завдань керів-
ник повинен грамотно добирати навчальний матеріал для заняття,
а після цього визначити доцільну послідовність викладання нав-
чального матеріалу та перевірки знань. Під час проведення занять
слід домогтися відчуття і враження реальної небезпеки, яка ство-
рює стан психічної напруженості в особового складу та загартовує
його емоційно-вольову сферу.
Реалізація цієї психологічної умови можлива шляхом ство-
рення значущої для воїнів сили подразника, вмілого відтворення
картини бою, моделювання умов сучасної війни. Зрозуміло, що під
час бойової підготовки не можна допустити формалізму та спро-
щування.
Також офіцер повинен формувати у підлеглих позитивну ак-
тивну мотивацію, зорієнтовану на конкретну діяльність.
Мотив навчання (від франц. motif – рухаю) – внутрішня спону-
кальна сила, яка забезпечує залучення військовослужбовця до пізна-
вальної діяльності, стимулює розумову активність. Мотивами мо-
жуть бути потреби й інтереси, прагнення й емоції, установки й ідеали.
Найбільш сильними є внутрішні мотиви, тобто ті, що збуджу-
ють інтерес до процесу дій, а згодом стають актуальною потребою.
Підвищенню ефективності бойової підготовки сприяє посту-
пове зростання навантажень під час навчань і тренувань, викори-
стовуючи спеціальні психологічні прийоми та методи навчання.
Важливою умовою посилення ефективності занять є вдоско-
налення методичної майстерності командирів, в основі якої має
лежати їхня психолого-педагогічна компетентність.
3.3. МЕТОДИКА ВИВЧЕННЯ КОМАНДИРОМ

ІНДИВІДУАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИХ
ОСОБЛИВОСТЕЙ ОСОБИСТОСТІ
Для успішного ведення освітнього процесу, вмілого керівниц-
тва підлеглими командиру необхідно добре знати індивідуальні
психологічні особливості своїх підлеглих. Залежно від розв’язува-
них командиром завдань вивчення військовослужбовців може бути
фрагментарним (під час їх відбору, розподілу та ін.) і довготрива-
лим. Командир вивчає індивідуально-психологічні особливості своїх
126
підлеглих, використовуючи методи дослідження у психології, які

поділяються на:
а) основні – спостереження, експеримент;
б) допоміжні – узагальнення незалежних характеристик, ана-
ліз результатів діяльності, опитування, тестування, аналіз докуме-
нтів, бесіда, соціометрія і т. п.
Для того, щоб якісно вивчити особовий склад, командир пови-
нен знати, як вивчати і що вивчати. Вивчення індивідуальних осо-
бливостей має сенс тоді, коли воно супроводжується аналізом за-
вдань діяльності та об’єктивних умов її протікання. Будь-яке ви-
вчення повинно ґрунтуватися на певній програмі. Програма ви-
вчення індивідуальних особливостей воїна – це обґрунтоване при-
пущення про те, які особистісні особливості підлеглих найбільше
цікавлять командира і в зв’язку з чим, а також за якими ознаками і
як їх можна визначити.
Оскільки варіантів програм багато, розглянемо дві з них.
Програма К. О. Абульханової включає такі елементи:
− з’ясування проблеми, вибору об’єкта, предмета вивчення;
− визначення мети і завдань вивчення;
− системний аналіз предмета вивчення;
− побудова (вибір) методики вивчення;
− висування і перевірка гіпотез.
Коротко розглянемо ці елементи.
1. З’ясування проблеми, вибору об’єкта, предмета вивчен-
ня. Вихідним пунктом є реальна проблема – об’єктивна супереч-
ність між недостатнім знанням підлеглих і багатоманітністю за-
вдань, до виконання яких вони залучені або можуть бути залучені
(без урахування особистісних особливостей підлеглих). З’ясування
проблеми передбачає вибір об’єкта і предмета вивчення. Об’єктом
може бути особистість воїна (групи). В об’єкті виділяється пред-
мет, тобто найбільш важливі якісні характеристики особистості.
2. Визначення мети і завдань вивчення. Мета – це розуміння
того, навіщо робиться вивчення. Мета конкретизує завдання ви-
вчення. Їх зазвичай стільки, скільки самостійних питань є сенс ви-
ділити в рамках сформульованої мети. Вони визначають послідов-
ність, обсяг і спрямованість вивчення. Наведемо приклад з перши-
ми двома пунктами.
Наприклад. У підрозділ прибуло молоде поповнення, його не-
обхідно вивчити:
− проблема – вивчити індивідуальні особливості воїнів;
− об’єкт вивчення – персонально кожен молодий солдат;
127
− предмет вивчення – значущі для служби взагалі і в даному

підрозділі особистісні особливості;
− мета вивчення – загальне знайомство, вивчення індивідуа-
льних можливостей швидкого входження в колектив і професійно-
го становлення;
− завдання вивчення – оцінити загальний рівень підготовки
(хто є), визначити зрілість і настрій на службу (що бажає), оцінити,
який з кожного може вийти розвідник, снайпер і т. п. (що може).
3. Системний аналіз предмета вивчення. Сенс цієї процедури
в тому, щоби структурувати предмет вивчення у вигляді взаємо-
пов’язаних психологічних складових. Потім визначається, за якими
зовнішніми ознаками (емпіричним індикатором) кожну з них мож-
на виявити доступними офіцеру способами.
Наприклад. Для деталізації першого завдання можна виділити
такі системні складові:
а) загальні уявлення про воїна;
б) особливості досвіду до призову на військову службу;
в) загальний рівень самоорганізації та саморегуляції.
Друге завдання можна конкретизувати такими системними
складовими, як:
а) морально-етична зрілість;
б) характерологічні особливості;
в) загальна (на службу) і конкретна (бути розвідником, снай-
пером і т. п.) мотивація, налаштованість.
У третьому завданні системними елементами можуть бути:
а) спостережливість, швидкість реакції, емоційно-вольова стій-
кість, тривожність;
б) конкретність, готовність і вміння постояти за себе, якому
типу солідарності надається перевага – земляцькому, за періодом
служби і т. п.;
в) здатність до навчання – моторна, зорова пам’ять, наполег-
ливість, посидючість, кмітливість, нестандартність мислення.
Коли системний аналіз виконано, необхідно однозначно ви-
значити, за якими зовнішніми піднаглядними ознаками можна
найбільш точно судити про вираженість того чи іншого системно-
го елементу.
Приклад.
Для завдання 1а такими ознаками можуть бути: матеріали
особової справи, зовнішній вигляд, манера триматися, щирість у
розмові, культура мови.
128
Для завдання 1б: документальні біографічні дані, власна роз-

повідь воїна, свідчення тих, хто знав його до армії, тілесні та інші
ознаки (травми, шрами, татуювання, жаргон).
Для завдання 1в: виконання розпорядку дня, доручень і за-
вдань, особливості носіння елементів форми одягу, дотримання
правил гігієни.
Для завдання 2а: особливості поведінки в морально-етичних
ситуаціях, документальні свідчення, відгуки інших осіб.
Для завдання 2б: особливості поведінки в різних ситуаціях –
емоційна збудливість, рішучість, вміння орієнтуватися у складних
ситуаціях та ін.
Для завдання 2в: особливості поведінки, зміст самооцінок, оці-
нок дій і ставлення інших воїнів.
Для завдання 3а: якість виконання спеціальних завдань і за-
вдань – витривалість, спостережливість та ін. Особливості поведін-
ки у складних або екстремальних ситуаціях.
Для завдання 3б: особливості поведінки і спілкування з воїна-
ми різних особистих категорій – у службовій і неформальній обста-
новці, особливості поведінки в модельованих ситуаціях.
Для завдання Зв: якість виконання навчально-тренувальних
завдань, відгуки посадових осіб і товаришів по службі. Набір емпі-
ричних показників може бути й іншим, що цілком залежить від си-
туації вивчення, наявності часу, ставлення і досвідченості офіцера.
4. Побудова (вибір) методики вивчення індивідуальних
особливостей. Методика вивчення індивідуальних особливостей –
це оптимальна сукупність прикладів і способів надійної діагности-
ки обраних офіцером емпіричних показників, що дозволяють
отримати достовірну інформацію про військовослужбовця.
5. Висування і перевірка гіпотез. Це заключний елемент
програми. Гіпотеза – це обґрунтоване положення про те, що обрані
для вивчення особистісні особливості, а також способи їх виявлен-
ня дійсно необхідні і достатні для успішного вирішення поставле-
них перед командиром завдань. У міру накопичення фактів про
досліджуваного гіпотеза повинна приводити до наслідків, що підт-
верджують або спростовують пропозиції, а ті, в свою чергу, – до
рекомендацій, що завершують або уточнюють вивчення. Коли про-
граму складено, командиру необхідно підібрати техніку методу,
використовуваного для вивчення, послідовність вивчення: хто,
коли, де, як і кого повинен вивчати. Важливо також передбачити і
спосіб накопичення, зберігання й аналізу отриманої інформації.
129
Ця програма не є шаблоном у вивченні особистості воїна. Вона

є приблизною і може служити лише вихідним орієнтиром для тво-
рчого вивчення підлеглих.
Вам пропонується ще один варіант програми для більш повно-
го вивчення індивідуально-психологічних особливостей особистості
воїна. Вона складається з п’яти розділів:
1. Загальні біографічні відомості про військовослужбовця.
2. Особливості розвитку психічних процесів.
3. Особливості розвитку психічних властивостей.
4. Громадська діяльність.
5. Загальні психолого-педагогічні висновки.
Коротко розглянемо зміст цих розділів.
1. Загальні біографічні відомості про військовослужбовця:
військове звання, П.І.Б., посада, дата і місце народження, рід занять
до армії, освіта і рівень інтелектуальної освіти, соціальне похо-
дження і загальні відомості про батьків і близьких родичів, умови
життя і виховання в сім’ї, загальний фізичний розвиток.
2. Особливості розвитку психічних процесів: відчуття,
сприйняття, уваги, уявлення, уяви, пам’яті, мислення, мовлення,
почуття, волі.
3. Особливості розвитку психічних властивостей: спрямо-
ваності, темпераменту, характеру, здібностей.
4. Громадська діяльність. Ставлення воїна до громадської ро-
боти, участь у житті країни та міжнародних подіях. Мотиви діяль-
ності у громадській роботі.
5. Загальні психолого-педагогічні висновки. Основні пере-
ваги і недоліки особистості воїна. Причини наявних недоліків у
вихованні воїна. Основні рекомендації щодо самовиховання (вихо-
вання) воїна. Такий зміст основних розділів програми вивчення
особистості воїна. На основі цієї програми командир може скласти
розгорнуту психологічну характеристику, яку буде використову-
вати в освітньому процесі.
Таким чином, вивчення психологічної структури особистості
воїнів повинно бути підпорядковане вирішенню завдань навчання
особового складу підрозділу і керівництва ним. Вивчення необхід-
но проводити планомірно, систематично і цілеспрямовано у проце-
сі всієї військової діяльності.
У всьому різноманітті властивостей і якостей, що характери-
зують особу, першорядне значення мають спрямованість, темпе-
рамент, характер і здібності. Правильна їх оцінка командиром
сприятиме формуванню у підлеглих кращих якостей, необхідних
воїну Української армії.
130

1. Варій М. Й. Психологія особистості : навч. посіб. / М. Й. Варій. –
Київ : Центр учб. літ., 2018. – 592 с.
2. Маклаков А. Г. Общая психология : учеб. / А. Г. Маклаков. –
СПб. : Питер, 2013. – 583 с.
3. Максименко С. Д. Загальна психологія : навч. посіб. /
С. Д. Максименко, В. О. Соловієнко. – Київ : МАУП, 2000. – 256 с.
4. Максименко С. Д. Розвиток психіки в онтогенезі : в 2 т. /
С. Д. Максименко. – Київ : Форум, 2002. – (Т. 1. 319 с. ; Т. 2. 335 с.).
5. Немов Р. С. Психология : учеб. : в 3 кн. Кн. 1: Общие основы
психологии / Р. С. Немов. – М. : Просвещение ; Владос, 1994. – 576 с.

1. Як відбувалося в історії психологічної думки становлення
поняття про особистість щодо її сутності та змісту?
2. У чому полягають відмінності в характеристиці основних
вимірів людини, зокрема військовослужбовця: індивід, особистість,
суб’єкт діяльності та індивідуальність?
3. Які основні положення містяться у біогенетичному, соціоге-
нетичному та психогенетичному підходах до вивчення особистості?
4. Які проблеми людської життєдіяльності розв’язуються за-
вдяки застосуванню психодинамічної теорії, когнітивної концепції
та концепції персоналізації?
5. Який психологічний зміст мають відносини між військово-
службовцями у військово-педагогічному процесі, в чому полягає
пріоритетність міжособистісних відносин військового товариства?
6. Хто і коли запровадив у психології поняття «структура»?
7. Які головні положення містяться у сучасних підходах до
визначення та характеристики підструктур особистості?
8. Які чинники складають динамічну функціональну структу-
ру особистості?
9. Які головні положення щодо основних компонентів психо-
логічної структури особистості напрацьовані військовими психо-
логами М. Ф. Феденком та М. І. Дяченком?
10. Який змістовий вигляд має сучасна класифікація психіч-
них процесів?
11. У чому полягає актуальність закономірностей процесів
пам’яті, встановлених та доведених Г. Еббінгаузом?
131
12. Які змістові ознаки характеризують специфіку реалізації

психічних процесів в умовах сучасного бою?
13. Сутність та зміст основних психічних пізнавальних проце-
сів, основні шляхи їх розвитку та активізації у військовослужбовців.
14. Розкрити сутність і зміст основних пізнавальних проце-
сів (відчуття, сприйняття, уваги, уяви, уявлення, пам’яті і мислен-
ня) та емоційно-вольової сфери особистості. Шляхи розвитку та ак-
тивізації зазначених пізнавальних процесів у військовослужбовців.
15. Сутність, характеристика та класифікація психічних ста-
нів військовослужбовців.
16. Сутність паніки та причини її виникнення. Управління
психічними станами воїнів і військових колективів (яким чином
офіцер може впливати на механізми виникнення позитивних пси-
хічних станів?).
17. Спрямованість особистості військовослужбовця сут-
ність, загальна характеристика, класифікація.
18. Темперамент сутність, психологічна характеристика та
особливості його проявів у військовослужбовців.
19. Характер: сутність, психологічна характеристика та осо-
бливості його формування під час військової служби.
20. Основні компоненти психічних утворень військовослуж-
бовця. Психологічні умови посилення ефективності опанування
психічних утворень військовослужбовця.
21. Поняття та психологічна характеристика здібностей осо-
бистості, особливості їх використання у військово-педагогічному
процесі.
132
4. ПСИХОЛОГІЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ ВИДІВ

ВІДХИЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ
4.1. Сутність та класифікація відхильної поведінки.

4.2. Особливості відхилень у поведінці в умовах вій-
ськової служби.
4.3. Форми відхильної (девіантної) поведінки у війсь-
ковослужбовців.
Систематизація видів відхильної поведінки. Типологія деструк-

тивної поведінки. Адиктивна й антисоціальна поведінка. Групи
відхилень у поведінці. Класифікація відхилень поведінки військово-
службовців. Непатологічні форми девіантно-делінквентної пове-
дінки. Девіантно-делінквентна поведінка з психічними розлада-
ми. Форми відхильної (девіантної) поведінки у військовослужбо-
вців. Пияцтво й алкоголізм. Наркоманія і токсикоманія. Суїцида-
льна поведінка.
4.1. СУТНІСТЬ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ВІДХИЛЬНОЇ

ПОВЕДІНКИ
Психологічний підхід оснований на виділенні соціально-психо-
логічних відмінностей окремих видів відхильної поведінки особис-
тості.
Один з найбільш повних і цікавих варіантів систематизації ви-
дів відхильної поведінки передбачає розподіл усіх поведінкових
девіацій на дві великі групи: нестандартну і деструктивну по-
ведінку (рис. 10).
Типологія деструктивної поведінки вибудовується відповід-
но до її мети. В одному випадку це – зовнішньодеструктивна мета,
спрямована на порушення соціальних норм (правових, морально-
етичних, культурних) і, відповідно, зовнішньодеструктивну поведі-
нку. В іншому випадку – внутрішньодеструктивна мета, спрямо-
вана на дезінтеграцію самої особистості, її регрес і, відповідно,
внутрішньодеструктивну поведінку.
133
4. Психологічна класифікація видів відхильної поведінки
НЕСТАНДАРТНА ПОВЕДІНКА ДЕСТРУКТИВНА ПОВЕДІНКА
Має форму нового мислення, Зовнішньо- Внутрішньо-

деструктивна деструктивна
нових ідей, а також дій, що поведінка поведінка
виходять за рамки соціальних
стереотипів поведінки. Прик-
ладом нестандартної поведін- адиктивна суїцидальна
поведінка поведінка
ки може бути діяльність нова-
торів, революціонерів, опози- конформістська
ціонерів, першовідкривачів у антисоціальна поведінка
якій-небудь сфері знання. поведінка
фанатична поведінка
аутистична поведінка
Рисунок 10 – Систематизація видів відхильної поведінки
Зовнішньодеструктивна поведінка, у свою чергу, ділиться на

адиктивну і антисоціальну.
Адиктивна поведінка передбачає використання якихось речо-
вин або специфічної активності з метою відходу від реальності й
отримання бажаних емоцій.
Антисоціальна поведінка полягає в діях, які порушують існу-
ючі закони і права інших людей у формі протиправної, асоціальної,
аморальної поведінки.
У групі внутрішньодеструктивної поведінки виділяють: суїци-
дальну, конформістську, фанатичну й аутистичну поведінку.
Суїцидальна поведінка характеризується підвищеним ризи-
ком самогубства.
Конформістська – поведінка, позбавлена індивідуальності,
орієнтована виключно на зовнішні авторитети.
Фанатична – виступає у формі сліпої прихильності до будь-
якої ідеї, поглядів.
Аутистична – виявляється у вигляді безпосередньої відсто-
роненості від людей і навколишньої дійсності, заглибленості у світ
власних фантазій.
Відповідно до перерахованих критеріїв виділяють три ос-
новні групи відхилень у поведінці:
1) антисоціальна (делінквентна) поведінка;
2) асоціальна (аморальна) поведінка;
3) аутодеструктивна (саморуйнівна) поведінка.
134
Антисоціальна (делінквентна) поведінка – це поведінка, що

суперечить правовим нормам, загрожує соціальному порядку і бла-
гополуччю оточуючих людей. Вона включає будь-які дії або бездія-
льність, заборонені законодавством.
У дорослих людей (старших 18 років) делінквентна поведінка
виявляється переважно у формі правопорушень, що тягнуть за со-
бою кримінальну або цивільну відповідальність і відповідне пока-
рання. У підлітків (від 13 років) переважають такі види делінквен-
тної поведінки: хуліганство, крадіжки, грабежі, вандалізм, фізичне
насильство, торгівля наркотиками. У дитячому віці (від 5 до 12 ро-
ків) найбільш поширені такі форми, як насильство стосовно моло-
дших дітей або однолітків, жорстоке поводження з тваринами,
злодійство, дрібне хуліганство, руйнування майна, підпали.
Асоціальна поведінка – це поведінка, що уникає виконання мо-
рально-етичних норм, безпосередньо загрожує благополуччю міжо-
собистісних відносин. Вона може виявлятися як агресивна поведін-
ка, сексуальні девіації (безладні статеві зв’язки, проституція, спо-
куса, вуайєризм, ексгібіціонізм та ін.), залученість в азартні ігри на
гроші, бродяжництво.
У підлітковому віці найбільш поширені втечі з дому, бродяж-
ництво, шкільні прогули або відмова від навчання, брехня, агреси-
вна поведінка, проміскуїтет (безладні статеві зв’язки), графіті (на-
стінні малюнки і написи непристойного характеру), субкультурні
девіації (сленг, шрамування, татуювання).
Межі асоціальної поведінки особливо мінливі, оскільки вона
більше за інших поведінкових девіацій знаходиться під впливом
культури і часу.
Аутодеструктивна (саморуйнівна) поведінка – це поведінка,
яка відхиляється від медичних і психологічних норм, що загрожує
цілісності і розвитку самої особистості.
Саморуйнівна поведінка виступає в таких основних формах:
– суїцидальна поведінка;
– харчова залежність;
– хімічна залежність (зловживання психоактивними речови-
нами);
– фанатична поведінка (наприклад, залученість у деструкти-
вно-релігійний культ);
– аутистична поведінка;
– віктимна поведінка (поведінка потенційної жертви);
– діяльність з вираженим ризиком для життя (екстремальні
види спорту);
135
– істотне перевищення швидкості під час їзди на автомобілі

та ін.).
Виділення окремих видів відхильної поведінки та їх система-
тизація за схожими ознаками є умовними, хоча і виправданими з
метою наукового аналізу. У реальному житті окремі форми нерідко
поєднуються або перетинаються, а кожен конкретний випадок від-
хилень у поведінці виявляється індивідуально забарвленим і непо-
вторним.
4.2. ОСОБЛИВОСТІ ВІДХИЛЕНЬ У ПОВЕДІНЦІ

В УМОВАХ ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ
Відхилення поведінки військовослужбовців класифікуються
найчастіше за двома формами:
НЕПАТОЛОГІЧНІ ФОРМИ ДЕВІАНТНО-ДЕЛІНКВЕНТНА
ДЕВІАНТНО-ДЕЛІНКВЕНТНОЇ ПОВЕДІНКА З ПСИХІЧНИМИ
ПОВЕДІНКИ РОЗЛАДАМИ
ситуаційно-особистісні реакції Девіантно-делінквентна поведінка
осіб із непсихотичними розладами
акцентуйовані особистості
(акцентуації характеру) Девіантно-делінквентна поведінка
осіб із психотичними розладами
форми інтелектуальної (психозами).
недостатності
соціально-педагогічна
занедбаність
Офіцерам підрозділів найчастіше доводиться стикатися з не-

патологічними формами відхилень у поведінці військовослуж-
бовців, тобто без ознак психічних розладів.
1. Непатологічні форми девіантно-делінквентної поведін-
ки виявляються в основному у вигляді ситуаційно-особистісних
реакцій і частіше відзначаються у військовослужбовців з інтелек-
туальною недостатністю, з рисами соціально-педагогічної зане-
дбаності і в акцентуйованих особистостей.
1) Ситуаційно-особистісні прояви в основному характери-
зуються реакціями самовільного залишення частини, які, у свою
чергу, мають різні типи:
– реакції виходу із ситуації (імпунітивно-самозахисні реакції) ви-
никають і призводять до скоєння самовільного залишення частини
136
внаслідок нестатутних форм спілкування, якими є різного роду

моральні й фізичні образи з боку товаришів по службі, а також під
час очікування покарання після вчиненого проступку. Такі реакції
за своєю суттю є виходом із психотравмуючої ситуації, з огляду на
її неприйняття, і носять самозахисний характер, висловлюючи па-
сивний протест проти конфлікту. У більшості випадків ці реакції
бувають гострими, при цьому самовільне залишення частини нері-
дко відбувається за відсутності боротьби мотивів;
– реакції залишення частини зі спрямованістю на здобуття не-
залежності (емансипаційні реакції) являють собою тип виразного
ситуаційно-особистісного реагування. Загальним фактором їх ви-
никнення є прагнення звільнитися від опіки командирів, трудно-
щів служби, виконання розпоряджень. Приводом для самовільного
залишення частини зазвичай стають різного роду конфлікти з на-
чальниками, а сприяє таким реакціям психологічна непідготовле-
ність до підпорядкування старшим, внутрішній протест. Таких осіб
до втечі з частини спонукає не страх перед начальником і коман-
диром, а прагнення звільнитися від обридлого режиму і надмірно-
го контролю. В цих реакціях провідне значення має особистісний
компонент, коли безпосередньою причиною залишення частини
служить небажання підкорятися, виконувати розпорядження. Не-
готовність долати труднощі служби має тут менше значення;
– реакції залишення частини зі спрямованістю на вирішення си-
туації (інфантильно-драматизовані реакції), будучи переважно си-
туаційними, близькі до імпунітивно-самозахисних, але відрізняють-
ся меншою афективною насиченістю й інфантильним підходом до
вирішення важких ситуацій. Основні ознаки цього типу реакцій –
психологічна вмотивованість самовільного залишення частини та
спрямованість його на вирішення виниклого конфлікту;
– реакції залишення частини зі спрямованістю на задоволен-
ня примітивних бажань і розваг (гедоністичні реакції) містять его-
центричні установки з виразною дисгармонією емоційно-вольових
якостей, слабкістю морально-етичних затримок, що виражається у
відсутності прогнозування можливих наслідків скоєного. В основі
цих реакцій лежить прагнення до задоволення і розваг;
– реакції залишення частини з нез’ясованою мотивацією
(емотивно-аморфні реакції) об’єднує відсутність видимих об’єктив-
них причин для залишення частини. Для осіб, які вчинили втечі з
частини за типом таких реакцій, характерні байдужість до оцінок
оточуючих, самітність, формальне пояснення своєї поведінки.
137
2) Акцентуйовані особистості (акцентуації характеру) –

це крайні варіанти норми, коли окремі риси характеру надмірно
посилені, внаслідок чого виявляється виборча чутливість відносно
певного роду психогенних впливів за доброї і навіть підвищеної
стійкості до інших. Акцентуація часто стає причиною делінквент-
ної поведінки.
Нестійкість характеру виражається у відразі до праці, жадобі
розваг, безвідповідальності, боягузтві і слабовіллі, легкому залу-
ченні в правопорушення; такі люди зазвичай стають «слухняним
знаряддям» у ситуації антигромадської спрямованості.
Гіпертимність характеру виражається в надмірній товарись-
кості, майже постійному піднесеному настрої, галасливості і невга-
мовності, схильності до ризику й авантюр і прагненні до лідерства.
Такі особи погано переносять жорстку дисципліну і чітко регламе-
нтований режим, вкрай легковажно ставляться до законів і правил
поведінки, для них нестерпними є одноманітна обстановка і різке
обмеження контактів.
Істероїдний характер відзначається вираженим егоцентриз-
мом, прагненням привертати до себе увагу, брехливістю і фантазу-
ванням, демонстративністю і нездатністю до глибоких пережи-
вань. Делінквентність у поведінці істероїдних акцентуантів являє
собою своєрідну «мову вчинків», яка сигналізує оточуючим про
постійне бажання отримувати визнання, виділення із «сірої, без-
ликої маси».
3) Форми інтелектуальної недостатності (у тому числі
інфантилізм як затримка психічного розвитку) займають проміжне
становище між олігофренією та інтелектуальною нормою. На від-
міну від олігофренії форми інтелектуальної недостатності з віком
мають тенденцію до згладжування інтелектуального дефекту аж
до досягнення нормального рівня. До них належать стани інтелек-
туальної недостатності, пов’язані з дефектами виховання і дефіци-
том інформації з раннього віку, які можуть призвести до порушен-
ня соціальної адаптації. Поведінка у такого роду людей обумовлена
їх підвищеною сугестивністю, зниженням критичних здібностей,
емоційно-вольовою нестійкістю, пасивною залежністю від інших.
4) Соціально-педагогічна занедбаність певної частини під-
ростаючого покоління в наш час набуває характеру актуальної со-
ціальної проблеми. Девіантно-делінквентна поведінка підлітків,
які виховуються в неблагополучних сім’ях, у важких матеріально-
побутових умовах за відсутності чітких цілей і перспектив, зберіга-
ється і в разі попадання їх у військові колективи. З огляду на те, що
138
для цього контингенту характерна негативна установка на війсь-

кову службу, саме вони найчастіше стають ініціаторами антигро-
мадських діянь.
2. Девіантно-делінквентна поведінка осіб із психічними
розладами – друга велика група типів відхильної поведінки. У
свою чергу, вона поділяється на дві підгрупи.
1) Девіантно-делінквентна поведінка осіб із непсихотич-
ними розладами. З нею у процесі своєї військово-професійної дія-
льності офіцери стикаються рідше, ніж із непатологічними форма-
ми поведінки. До цієї підгрупи належать:
Психопатії – тотальні (загальні), стійкі, малозворотні аномалії
характеру, що досягають такого ступеня вираженості, за якого по-
рушується адаптація до навколишнього середовища. Спільними
ознаками психопатій у військовослужбовців є негативне ставлення
до служби, погана стійкість до регламентованості режиму, нелагід-
ність в колективі, слабке коригування поведінки виховними метода-
ми, нерозвиненість почуття обов’язку. Антисуспільна спрямова-
ність поведінки психопатів за формою не відрізняється від поведі-
нки здорових і акцентуйованих особистостей (ті ж залишення час-
тини, злодійство, знущання тощо), але обумовлена спочатку сфор-
мованою патологічною структурою особистості.
Девіантно-делінквентна поведінка осіб із легкими ступенями
олігофренії (дебільності) відображає їхній вроджений дефект пі-
знавальної діяльності, у зв’язку з чим виникають труднощі адапта-
ції до армійських умов, що призводить, як наслідок, до зниження
критичності, легкого формування антигромадських установок.
Неврозоподібні і психопатоподібні розлади є поєднанням гру-
бих і мозаїчних психопатичних розладів із нерізко вираженою ін-
телектуальною недостатністю. У віковій динаміці саме для цієї фо-
рми непсихотичних патологій характерний більш ранній і різно-
манітний прояв асоціальних поведінкових девіацій.
2) Девіантно-делінквентна поведінка осіб із психотични-
ми розладами (психозами). Із нею офіцери у процесі своєї війсь-
ково-професійної діяльності зазвичай не стикаються.
Таким чином, спираючись на різноманітні фактори, відхильна
поведінка чималого числа людей пов’язана і з різними психічними
захворюваннями. Однак розгляд таких випадків належить пато-
психології та психіатрії. Разом з тим для деяких подібних осіб хара-
ктерні так звані граничні стани (на межі норми і відхилення), нев-
рози, патологічні відхилення в характері, які не є хворобою.
139
4.3. ФОРМИ ВІДХИЛЬНОЇ (ДЕВІАНТНОЇ)

ПОВЕДІНКИ У ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ
4.3.1. Пияцтво й алкоголізм

Проблема алкоголізму є однією з ду-
же гострих проблем сучасних Збройних
сил України. Вживання алкоголю війсь-
ковослужбовцями може призвести до
сумних наслідків, тому що в руках людей
у погонах знаходиться зброя. Якщо ця
зброя потрапить у руки до людини, яка
після певної дози алкоголю перестає ко-
нтролювати свої дії та вчинки, то можна припустити, до чого це
призведе.
Організація роботи командирів із профілактики й боротьби з
пияцтвом і алкоголізмом як формою адиктивної поведінки – явище
не нове, але воно вимагає глибокого вивчення як із боку соціально-
психологічних особливостей, так і в історичному, соціальному, вій-
ськово-прикладному аспектах.
Як і інші види адикції, залежність від алкоголю – це захворю-
вання, яке викликане потребою в постійному прийнятті алкоголю,
незважаючи на наростання багатьох, пов’язаних із вживанням ал-
коголю, проблем.
Алкоголізм характеризується 4 симптомами:
1) компульсивною (нав’язливою) потребою у вживанні алко-
голю;
2) нездатністю обмежувати його вживання;
3) фізичною залежністю, що супроводжується синдромом (ная-
вністю нудоти й блювоти, пітливості, судом, тривоги під час припи-
нення доступу до алкоголю після запою) абстиненту (похмілля);
4) толерантністю – потребою в нарощуванні кількості алко-
голю для досягнення розслаблювального ефекту.
Алкоголізм, як і інші види хімічної залежності, формується під
впливом поєднання зовнішніх чинників (особливостей виховання,
впливу друзів, схильності до стресу, доступності алкоголю) і спад-
ковості. Роль зовнішніх чинників підтверджується тим, що саме
соціальна підтримка дозволяє протистояти алкоголізму. Це важли-
во під час профілактики алкогольної, хімічної залежності.
Соціальні аспекти алкоголізації, безумовно, пов’язані з психот-
ропною дією алкоголю і можуть виявлятися на ранніх її етапах
140
(зниження працездатності й продуктивності праці, протиправні дії,

нещасні випадки і т. п.). Медичні наслідки (тривалість життя, за-
хворюваність, смертність, тимчасова непрацездатність, інвалід-
ність та ін.) формуються, як правило, в результаті досить тривало-
го зловживання алкоголем і найчастіше супроводжують хворобу –
алкоголізм.
Зловживання спиртними напоями згубно позначається на
тривалості життя і здоров’я людини. Середня тривалість життя
хворих на алкоголізм приблизно на 15–20 років менша, ніж людей,
які не зловживають спиртними напоями. За соціологічними дани-
ми, 2/3 потерпілих від нещасних випадків знаходились у момент
події в стані алкогольного сп’яніння, до того ж більш ніж у полови-
ни з них сп’яніння було важким.
Тяжким наслідком алкоголізму є суїцидальні дії. У загальній
кількості суїцидальних спроб на долю алкоголіків припадає 17–
22,4 % випадків, серед осіб, які страждають на алкоголізм, частота
самогубств у 58 разів вища, ніж серед непитущих. Кожен четвертий
хворий на алкоголізм (23,6 %) робив хоч би одну спробу самогубс-
тва. Хворі на алкоголізм роблять суїцидальні спроби не лише в
психотичному стані, але й у стані алкогольної абстиненції або ін-
токсикації.
До негативних наслідків алкоголізації слід віднести і зрос-
тання алкогольних психозів, що закономірно розвиваються на
певному етапі алкоголізму і є передумовою безповоротних змін
психіки.
Профілактика алкоголізму у Збройних силах України.
Під профілактикою алкоголізму слід розуміти комплекс за-
ходів, що проводяться посадовцями з метою запобігання переду-
мовам розвитку цієї негативної форми поведінки.
Ця діяльність охоплює заходи організаційного, виховного, пси-
хологічного, правового та іншого характеру.
Алкоголіку не відомі почуття обов’язку, совісті, честі, від-
повідальності.
Серед форм дії на військовослужбовців, які зловживають алко-
голем, можна виділити такі:
– збирання й аналізування об’єктивної інформації про при-
зовників із метою ранньої діагностики та лікування тих, хто злов-
живає алкоголем;
– динамічне медичне спостереження за військовослужбов-
цями, які епізодично вживають алкоголь (без ознак залежності);
141
– активне залучення таких військовослужбовців до військо-

во-службової діяльності, проведення з ними систематичної індиві-
дуальної роботи, прояв високої командирської вимогливості;
– систематичний контроль;
– заняття в системі національно-патріотичної підготовки;
– проведення спеціальних культурологічних заходів, напри-
клад, бесід на теми «Алкоголь і злочинність», «Алкоголь і здоров’я
людини»;
– використання преси й наочної агітації;
– встановлення тісних контактів із батьками;
– доведення наказів командування про засудження військови-
ми судами осіб, які скоїли злочини в стані алкогольного сп’яніння;
– вжиття після кожної провини адекватних заходів реагу-
вання;
– зустрічі з працівниками військових прокуратур і військо-
вими медиками; активне заняття фізичною підготовкою.
Профілактику споживання алкоголю серед військовослужбов-
ців доцільно проводити на основі спеціальної методики в три етапи:
1) у період призову молодого поповнення до Збройних сил
України;
2) у період адаптації військовослужбовців до служби;
3) у процесі подальшого проходження служби.
На першому етапі профілактики споживання алкоголю нача-
льнику медичної служби військової частини доцільно провести
інструкторське заняття з представниками частини, які відправля-
ються у військові комісаріати за молодим поповненням. На занятті
слід звернути особливу увагу на знання ознак нервово-психічної
нестійкості та психічних розладів.
Вивчення молодого поповнення також необхідно здійснювати
і по дорозі у військову частину. В цей час слід звернути увагу на
осіб, які порушують дисципліну, виявляють запальність, грубість,
агресивність, підвищену образливість, прагнуть до вживання алко-
голю, міцних настоїв чаю. Після прибуття до військової частини
старший команди повинен доповісти посадовцям про військовос-
лужбовців з відхиленнями в поведінці.
Другий етап роботи починається з моменту прибуття молодо-
го поповнення у військову частину, підрозділ. У першу чергу, необ-
хідно вивчити: характеристики з місця роботи, навчання, картку
професійно-психологічного відбору, медичну картку, автобіогра-
фію та інші документи, які характеризують військовослужбовця, з
метою виявлення ознак, що вказують на необхідність включення
до групи динамічного спостереження.
142
Найбільш доступним методом роботи з виявлення осіб, які ма-

ють досвід споживання алкоголю, є спостереження, яке доцільно
використовувати на всіх етапах профілактики. У процесі спостере-
ження слід звертати увагу на такі аспекти зовнішності та поведінки
військовослужбовця: міміку обличчя, особливості виразу очей; пан-
томіміку людини – поставу, позу, жестикуляцію, ходу, загальну рухо-
ву активність; особливості голосу та мови – силу і тембр, інтонацію,
темп, плавність; змістові характеристики мови – словниковий запас,
лексику, ступінь зв’язності мови; адекватність поведінки – ступінь
прихильності до загальноприйнятих норм поведінки, особливості
дистанціювання від оточення; почервоніння або збліднення шкір-
них покривів, пітливість або сухість шкіри, часте кліпання, сіпання
щік, змінення ритму дихання, наявність і вид татуювань.
На третьому етапі робота із профілактики вживання алкого-
лю концентрується на протидії поширенню алкоголю у військовій
частині, підрозділі. Першочергову увагу треба звернути на війсь-
ковослужбовців, які знаходяться під динамічним спостереженням,
котрі мають досвід незаконного обігу та вживання наркотичних
засобів і алкоголю; які переживають почуття дискомфорту; вияв-
ляють інші форми відхильної поведінки.
Практичний досвід показує, що для своєчасного виявлення
осіб, які вживають алкоголь, велике значення мають шикування
особового складу, передбачені розпорядком дня; позапланові, рап-
тові медичні тілесні огляди особового складу; перевірка наявності
особового складу у вечірній і вільний від служби час, у вихідні та
святкові дні, у нічний час; вибіркові перевірки в місцях роботи й
несення служби, в коморах та інших підсобних приміщеннях; у лаз-
ні під час миття особового складу тощо.
Алкоголь можуть отримувати в обмін на обмундирування,
спорядження, паливно-мастильні матеріали, продукти харчування,
зброю, боєприпаси та інше військове майно.
4.3.2. Наркоманія і токсикоманія

За статистикою, значною частиною
наркоманів є чоловіче населення моло-
дого віку. І саме ці молоді люди згідно із
законодавством України мають дуже важ-
ливий обов’язок – служити у Збройних
силах України. Армія – частина соціуму, а
це означає, що проблема наркозалежності
143
актуальна і для неї. Страшні вади нашого суспільства: злочинність,

корупція, наркоманія – як метастази, проникають в усі сфери жит-
тя, і армія в цьому випадку не є винятком.
Більше того, саме в армійському середовищі можуть бути, як
не дивно, створені сприятливі умови для поширення наркотиків.
Це передусім певна закритість армії як особливої структури, скла-
дність контролювати процеси, що проходять у ній.
Наркоманія – це стан хронічного отруєння організму, за якого
людина відчуває непереборний потяг до наркотику.
Токсикоманія – це різновид наркоманії, де як наркотик вико-
ристовують отрути, що впливають на нервову систему, мозок.
Зазвичай це органічні розчинники: клеї, лаки, бензин.
Із розвитком наркоманії людина проходить дві стадії:
1. Звикання (епізодичне вживання) до наркотику.
2. Власне наркоманія.
Звикання є стан, викликаний неодноразовим вживанням яко-
го-небудь наркотику. Його характерними ознаками є:
– бажання (але не нагальна потреба) продовжувати прий-
мання наркотику заради відчуття хорошого самопочуття, що дося-
гається ним;
– прагнення збільшувати дозу потроху (або зовсім відсутнє);
– деякий ступінь психічної залежності від дії наркотику, але
відсутність фізичної залежності;
– шкідлива дія (якщо вона є) поширюється, головним чином,
на самого індивідуума.
Характерні ознаки наркоманії:
– непереборне бажання або нагальна потреба продовжувати
приймання наркотику і діставати його будь-якими способами;
– прагнення до збільшення дози;
– психічна (психологічна) і, як правило, фізична залежність від
дії наркотику;
– шкідлива дія такого стану як на здоров’я індивідуума, так і на
суспільство в цілому, деградація особистості.
Формально людина, яка вживає наркотики, відрізняється
від наркомана тим, що може відмовитися від їх прийому, а
наркоман – ні.
Але насправді ця межа розмита, і, що найголовніше, наркотики
притуплюють чутливість людини, тому вона не відчуває цієї межі.
Будучи вже залежною від наркотичної речовини, їй здається, що
вона в змозі її кинути. Усвідомлення того, що сталося, приходить
тільки тоді, коли хворий не може зупинитись.
144
Слід пам’ятати, що абсолютно всі наркотики за своєю при-

родою є отрутою, що знищує всі системи органів і тканин, але
особливо центральну нервову систему, мозок, статеву сис-
тему, печінку та нирки.
Дуже поширені випадки, коли люди, які вживають наркотики,
помирають протягом першого року з моменту початку вживання
наркотичної речовини. Оскільки наркомани користуються нестери-
льними шприцами, серед них поширено багато хвороб, що переда-
ються через кров, – СНІД, гепатит та інші. Від цих хвороб вони часто
помирають раніше, ніж сталося отруєння організму наркотиком.
Крім того, наркоманія впливає на душевний стан людини. На
початку відзначається лише все більше збайдужіння до дійсності,
що здається нецікавою, сірою, заяложеною, абсолютно безрадісною
та захопленою спогадами про наркотичне сп’яніння, бажання зно-
ву його випробувати. Поступово наростає емоційне спустошення,
виникає дратівливість, апатія, розслаблення волі, а у випадку вжи-
вання окремих наркотиків (нюхання клею) наростає недоумство.
Зовні усе це виражається млявістю, черствістю, грубістю, егоїзмом,
брехливістю, некритичністю.
Поступово знижується інтелект, тобто розумові здібності. Осо-
ба стає некритичною до себе, не бачить своїх недоліків. Дуже скоро
відбувається звуження кола спілкування та інтересів. Усі інтереси
жертви наркоманії обертаються навколо наркотиків. Наркомани
можуть годинами з цікавістю говорити про наркотики. Старі зна-
йомства поступово втрачаються, а залишаються тільки ті, які так
чи інакше пов’язані з наркотиками. Жертва деградує та повністю
втрачає особисту свободу.
Людина, яка страждає наркоманією, дуже швидко втрачає зда-
тність до відтворення потомства. У наркоманів діти зазвичай на-
роджуються хворими, часто розумово відсталими.
Основні шляхи проникнення наркотичних засобів у війська
такі: отримання наркотиків від місцевого населення, пересилання
поштою (у посилках, листах, бандеролях), розкрадання наркотиків
із медичних складів, аптек військових частин і військово-ліку-
вальних установ.
Там, де наркотичні засоби проникають у частину від місцевого
населення, слід максимально обмежити неорганізований контакт
військовослужбовців із місцевими жителями, встановити найсуво-
ріший контроль над військовослужбовцями, які повертаються зі зві-
льнення, відпусток, відряджень. Для виявлення шляхів проникнен-
ня наркотичних засобів від місцевих жителів необхідно організувати
145
тісну взаємодію командування частини з місцевими правоохорон-

ними органами.
Попередження розкрадань наркотичних засобів у медичних
частинах і установах забезпечується точним дотриманням вимог
щодо організації обліку та зберігання лікарських препаратів, особ-
ливо сильнодіючих, отруйних і наркотичних засобів.
Після кожного випадку проникнення наркотиків у частину ко-
мандування повинно провести своєчасне розслідування з метою
попередження повторних випадків і притягнення винних до відпо-
відальності.
Що повинен знати командир про наркотики? Виділяють 5
основних груп наркотичних речовин:
1. Опіати – наркотики, одержувані з опійного маку або його
синтетичних замінників. Викликають стан ейфорії та характери-
зуються дуже високим ступенем формування фізичної і психічної
залежності. До них належать: опіум, морфін, героїн, кодеїн тощо.
2. Депресанти – речовини, що заспокоюють або пригнічують
діяльність центральної нервової системи. Існують у вигляді заспо-
кійливих засобів, снодійних засобів і транквілізаторів. Призначені
для лікування безсоння, заспокоєння «розхитаних» нервів і зняття
тривожного стану. Алкоголь належить до цієї групи наркотиків.
3. Психостимулятори – речовини, що вживаються для підви-
щення активності, зняття стану втоми й ослаблення апетиту (ре-
гуляції ваги). До них належать: кофеїн, нікотин, кокаїн і крек, ам-
фетаміни та ін.
4. Галюциногени – натуральні або синтетичні речовини, які
змінюють відчуття, мислення й емоції. До них належать: ЛСД, ек-
стазі, мескалін, деякі види грибів та ін.
5. Марихуана – наркотик, який найбільш часто вживається, що
отримується з індійських або диких конопель. Іншими формами є
гашиш і гашишне масло. Варто додати, що раніше марихуана вва-
жалася нешкідливою. Однак, як тепер відомо, вона дуже небезпеч-
на. Часто, почавши з марихуани, пізніше переходять до більш силь-
них наркотиків.
За даними досліджень, найбільш відомими в середовищі вій-
ськовослужбовців є препарати, що виготовляються з маку і коно-
пель. До них належать:
– героїн – порошок неоднорідного кольору, від світло-корич-
невого до кремового. Реалізується зазвичай у пакетиках по 0,3 гр.
Це доза, безумовно, смертельна, тому її поділяють на 5–6 прийомів;
– ханка – це опій-сирець, засохлий сік головок снодійного
маку. Зазвичай виробляється у формі паличок коричневого кольору.
146
Героїн і ханка вживаються різними шляхами: куріння в суміші

з тютюном або в чистому вигляді за допомогою різних пристосу-
вань (наприклад кальян), приймання всередину, внутрішньовен-
ного введення після розчинення в кип’яченій воді за допомогою
шприца або шприц-тюбика. Часто зустрічається вдихання парів
героїну за допомогою трубочки з фольги.
Наркотичну залежність поділяють на три стадії:
Стадії Симптоми
1 стадія: Військовослужбовець може спробувати
нерегулярне наркотики (зокрема алкоголь) із цікавості
вживання, або з бажання стати «своїм» (найбільш ха-
експериментування рактерно для людей з низькою нервово-
психічною стійкістю, схильних до насліду-
вання) у компанії, або щоб випробувати
нові відчуття, знайти себе, відчути свою
незалежність від обставин і оточуючих.
Дослідження довели, що тиск із боку одно-
літків є найчастішою причиною, через яку
індивід вирішує спробувати наркотик.
2 стадія: Якщо вживання наркотику викликає при-
регулярне ємні відчуття, то індивід може забажати
вживання випробувати їх знову. Коли вживання нар-
котику стає регулярним, індивід може
втратити здатність справлятися зі щоден-
ними проблемами. З цього моменту вжи-
вання наркотику стає засобом поліпшення
настрою і позбавлення від депресії.
3 стадія: Незабаром, коли нормальним стає не твере-
залежність зий стан, а стан наркотичного (алкогольно-
від наркотику го) сп’яніння, розвивається фізична і психо-
логічна залежність від наркотику. Єдине, що
хвилює людину при цьому, – це придбання
наркотику і підтримання такого стану.
Що робити командирові, якщо виникла проблема вживан-

ня наркотиків підлеглими?
1. Навчитися розпізнавати тип наркотику та симптоми його
вживання.
2. Довіряти своїй інтуїції. Якщо виникло відчуття, що підлег-
лий експериментує з наркотиками, і це може виявитися правдою,
147
перевірте, чи немає наркотиків у його особистих речах (найбільш

часто військовослужбовці зберігають наркотичні речовини в гос-
подарських коморах, в особистих «дипломатах», сумках, валізах, у
матрацах і подушках, роблять подвійне дно в тумбочках, ховають
наркотики, засоби їх приготування і введення в батареях сушиль-
них кімнат, у декоративних панелях, потайних, спеціально приши-
тих кишенях, у підкладці штанів і кітелів.
3. Не слід боятися втручання в особисте життя підлег-
лого! Головне, з’ясувати, що могло бути причиною такої поведінки.
Знайти можливість зв’язатися з його батьками та висловити їм свої
побоювання.
4. Якщо нічого не можна зробити, а сумніви залишилися, слід
звернутися до більш компетентних органів: структури з МПЗ, до
лікарняних закладів.
5. На ранніх стадіях слід по-дружньому поговорити з підлег-
лим про його та своє ставлення до наркотиків. Не звинувачувати
його. Спокійно пояснити негативне ставлення до наркотиків. По-
яснити також, що в Україні вживання наркотиків заборонено зако-
ном. Переконатися, що підлеглий розуміє, що головна причина
опору наркотикам – його безпека та здоров’я. Не читати нота-
цій, не казати, що вживати наркотики гріховно, непристойно
або соромно. Проста бесіда, в якій підлеглому дається зрозуміти,
чого від нього очікують, може виявитися дуже корисною та ефек-
тивною.
6. Коли вживання очевидне і є впевненість у тому, що підлег-
лий вживає наркотики, необхідно серйозно поговорити з ним.
Бесіда повинна проходити, коли підозрюваний перебуває у
тверезому стані! Уникати крику, бурхливого реагування, моралі-
заторства. Не слід вибачатися за обшук особистих речей підлеглого
або за те, що його звинувачують. Не слід торгуватися з підлеглим
чи намагатися його «підкупити». Потрібно бути конкретним у своїх
звинуваченнях. Повідомити про всі наявні докази. Звернутися до
командування частини, до медичних закладів.
Основними шляхами подолання поширення наркоманії
серед військовослужбовців є соціально-профілактичні й органі-
заційні заходи, а саме:
– посилення роз’яснювальної роботи серед військовослуж-
бовців;
– активізація зусиль військових колективів, військово-ме-
дичних установ на ранньому виявленні випадків уживання нарко-
тиків.
148
Командування частин (підрозділів) зобов’язане своєчасно ін-

формувати відповідних посадових осіб і медичних працівників про
виявлені ними особи, які вживають наркотики, для поставлення їх
на профілактичний облік.
Важливим засобом у боротьбі з наркоманією є також заходи
медичного, цивільно-правового, адміністративного та криміналь-
ного характеру.
Слід ураховувати, що примусові заходи медичного характеру
наркоманам призначаються тільки у випадках, коли психічні роз-
лади пов’язані з можливістю заподіяння цими особами іншої істот-
ної шкоди або є небезпекою для себе або інших осіб. Ця норма за-
кону повною мірою поширюється на військовослужбовців.
Помічені у вживанні наркотиків військовослужбовці повинні
братися командуванням і медичною службою на особливий облік.
Начальник медичної служби направляє їх на консультацію до пси-
хіатра з метою виявлення ступеня захворювання. За відсутності
явищ наркоманії за ними встановлюється диспансерне або амбула-
торне спостереження.
У випадку, якщо військовослужбовець буде помічений у по-
вторному вживанні наркотиків, він має бути направлений на кон-
сультацію до психіатра для вирішення питання про обстеження в
умовах стаціонару та проведення лікувальних заходів. Повернув-
шись після лікування, військовослужбовець продовжує перебувати
під амбулаторним або диспансерним наглядом до прийняття рі-
шення про продовження ним навчання чи служби.
Профілактика наркоманії у Збройних силах України забезпечу-
ється комплексом організаційних заходів, спрямованих на запобі-
гання проникненню наркотиків у військові частини, попередження
їх розповсюдження серед особового складу, активне виявлення
осіб, які приймали наркотичні засоби, вжиття до них заходів вихо-
вного, правового, дисциплінарного і медичного характеру. Профі-
лактичні заходи мають проводитися в тісному та безпосередньому
зв’язку з роботою із утвердження здорового способу життя війсь-
ковослужбовців, боротьбою за статутний порядок.
Необхідно пам’ятати! Під час виступу перед військовослуж-
бовцями, користуючись засобами масової інформації, слід утриму-
ватися від розголошення переліку наркотичних і токсичних речо-
вин, що викликають наркоманію, не повідомляти про методи їх
приготування та прийому, особливості п’янкої дії. Недосвідчений
лектор, барвисто описуючи переживання наркотичного сп’яніння,
може заінтригувати аудиторію, викликати нездорову цікавість,
бажання пережити «гострі», незвідані відчуття.
149
4.3.3. Суїцидальна поведінка

Феномен суїциду, суїцидальної по-
ведінки тісно пов’язаний із психологіч-
ною кризою особистості (гострим емо-
ційним станом, викликаним особливи-
ми для людини психотравмувальними
подіями).
Суїцид – акт самогубства, усві-
домлене самоусунення з життя під
впливом гострих психотравмуваль-
них ситуацій, коли власне життя як найвища цінність втра-
чає для людини сенс.
Суїцидальна поведінка – усвідомлені дії, метою яких є позба-
влення себе життя.
Як правило, змістом психологічної кризи є гострий емоційний
стан, що виникає в складній ситуації зіткнення особистості війсь-
ковослужбовця з перешкодою на шляху задоволення її найважли-
віших потреб. Причому ця криза досягає такої інтенсивності, у ра-
мках якої людина не може знайти правильного виходу із ситуації,
що склалася, на основі власного життєвого досвіду.
Така психологічна криза може виникнути несподівано, під
впливом сильного афекту, як, наприклад: глибока публічна образа;
страх ганьби й приниження; зрада коханої або втрата дуже близької
людини; жорстока несправедливість із боку посадовців або колек-
тиву тощо. Частіше внутрішня душевна напруженість накопичуєть-
ся поступово, формуючись у складний «букет» негативних емоцій.
Вони накладаються одна на одну, сплітаючись у тугий вузол життє-
вих проблем. Постійна тривога переходить у гнітючу депресію, де-
пресія – у безвихідність, а в підсумку – втрата сенсу «такого» життя.
Людина втрачає віру в себе, у здатність оточення їй допомогти.
Суїцидальна поведінка має внутрішні й зовнішні форми
свого прояву.
Внутрішні форми:
– антивітальне спрямування (тобто роздуми про відсутність
цінності життя);
– пасивні суїцидальні думки (сприйняття на тему своєї смер-
ті за відсутності чіткого задуму самовільно позбавити себе життя:
«добре було б померти» і т. п.);
– суїцидальні задуми;
– суїцидальні наміри.
150
Зовнішні форми:
– суїцидальні висловлювання;
– суїцидальні спроби;
– завершений суїцид.
Суїцидальні задуми – це більш активна форма прояву суїци-
дальності. Тенденція до самогубства посилюється у формі розроб-
лення плану: продумуються способи, час і місце самогубства.
Суїцидальні наміри з’являються тоді, коли до задуму приєд-
нується вольовий компонент – рішення, готовність до безпосеред-
нього переходу в зовнішню поведінку.
Суїцидальна спроба – цілеспрямоване оперування засобами
позбавлення себе життя, яке не закінчилося смертю. Спроба може
бути оборотною і незворотною, спрямованою на позбавлення себе
життя або на інші цілі.
Завершений суїцид – дії, завершені летальним результатом.
Період від виникнення суїцидальних думок до спроб їх реалі-
зації називається пресуїцид. Тривалість його може обчислюватися
хвилинами (гострий пресуїцид) або місяцями (хронічний пресуї-
цид). У випадках тривалого пресуїциду процес розвитку внутріш-
ніх форм суїцидальної поведінки чітко проходить описані вище
етапи. У разі гострих пресуїцидів послідовність не виявляється і
можна спостерігати відразу ж появу суїцидальних задумів і намірів.
Виділяють таку типологію суїцидальної поведінки:
Демонстративно-шантажна поведінка є способом психо-
логічного тиску на оточення з метою зміни соціальної ситуації в
сприятливому для себе напрямі (вирішення соціальної проблеми,
покарання винних, позбавлення від очікуваних прикрощів, звер-
нення на себе уваги з боку значних людей і т. ін.), що, як правило,
не передбачає самогубства, а лише імітує його. Такі дії нагадують
спектакль. Вони здійснюються у присутності великої кількості сві-
дків та із вживанням заходів обережності. Якщо, наприклад, іміту-
ється травмування вен, то це робиться в тих місцях, де вони мак-
симально захищені м’язами. Зате порізів, хоч і неглибоких, робить-
ся декілька. Якщо імітується отруєння, то отруйна рідина рясно
проливається на одяг, на підлогу. Проте навіть такі акти бувають
трагічними.
Афектний суїцид є імпульсивною реакцією людини на неспо-
дівано виниклу гостру психотравмувальну подію. На фоні «звуже-
ної» свідомості, наповненої гострим переживанням ображеної осо-
бистої гідності, образи, відбувається притуплювання страху смерті
та больових відчуттів, здатності раціонально сприймати звернення
151
й аргументи оточення. Від демонстративно-шантажної поведінки

такі дії відрізняються відсутністю шантажу, а від істинного суїциду –
відсутністю свідомого опрацювання причин і умов самогубства,
потужною спонукальною силою поведінкових актів, готовністю
покінчити з життям навіть у присутності сторонніх, долаючи їхні
спроби перешкодити суїциду.
Істинний суїцид – усвідомлені дії, метою яких є самогубство.
Для цього виду суїцидальної поведінки характерно: потайне здійс-
нення усіх дій, за відсутності свідків; використання «надійних»
способів – самоповішення, вогнепальної зброї, падіння з висоти,
отруєння та ін. На відміну від інших видів суїцидальної поведінки в
цьому випадку за невдалого акту самогубства зберігається висо-
кий ризик повторення.
Основні чинники здійснення суїцидів військовослужбовцями

Соціально- – схильність до суїцидів;
ситуаційні – наявність фактів судимості за карні злочини;
чинники – схильність до самовільного залишення ча-
стини;
– низький рівень культури та загального
розвитку;
– наявність факту виховання в неблагополу-
чній сім’ї;
– приводи в поліцію;
– наявність важко хворих батьків або близь-
ких родичів;
– неврівноваженість, нетовариськість;
– низький рівень адаптаційних здібностей;
– негативне ставлення до військової служби.
Особистісні – скарги на нервово-психічне здоров’я;
чинники – дивність поведінки та висловлювань,
включаючи суїцидальні;
– ознаки психічного недорозвинення;
– виражені характерологічні особливості з
психопатоподібною поведінкою;
– лікування або знаходження на обліку у
психіатра і нарколога до призову в армію;
– черепно-мозкові травми, нейроінфекції,
соматичні захворювання, що супроводжуються
психотичними розладами;
152
– систематичне вживання алкоголю і нарко-

тичних речовин;
– суїцидальні спроби до призову в армію з
боку військовослужбовця або його найближ-
чих родичів;
– ознаки депресії;
– ознаки нав’язливості (нав’язливі страхи,
надцінні ідеї);
– зниження порогу больової чутливості;
– соціальна дезадаптація;
– спадковість, обтяжена психічними розла-
дами.
Основні причини – сімейні негаразди;
й умови – психічна дезадаптація;
самогубств – матеріально-побутові труднощі;
військово- – неподілена любов;
службовців – нестатутні взаємини;
– тягар військової служби;
– зловживання алкоголем;
– яке-небудь соматичне захворювання;
– боязнь відповідальності.
Усі перелічені чинники або окремі з них призводять до того, що

у військовослужбовця формується соціально-психологічна дезада-
птація, яка характеризується інтенсивними негативними емоція-
ми, занепокоєнням і тривогою, депресивними станами аж до дезор-
ганізації особистості. Це призводить до краху ціннісних установок, і
починає формуватися пресуїцид, який розвивається поетапно.
На першому етапі з’являються думки про позбавлення себе
життя. Це характеризується уявленнями, фантазіями та роздумами
про свою смерть. Прикладом є такі висловлювання: «ніж так жити,
краще померти»; «хочеться заснути й не прокинутися» і т. ін. За
даними досліджень самогубств, аналогічні висловлювання мали
місце в 75 % випадків суїцидальних спроб. При цьому такі вислов-
лювання сприймаються як демонстративно-шантажний аспект.
На другому етапі формується бажання накласти на себе руки.
У цей час іде реалізація плану задумів, продумуються способи, час і
місце здійснення самогубства.
На завершальному етапі формується рішення, що спонукає
до безпосереднього здійснення зовнішніх форм аутодеструктив-
них (спотворених) поведінкових актів.
153
Ознаками високої вірогідності здійснення суїциду можуть

бути:
– відкриті висловлювання про бажання покінчити життя са-
могубством;
– непрямі натяки на можливість суїцидальних дій (імітація
зробити петлю, розкрити вени, гра в самогубство зі зброєю);
– активна попередня підготовка, цілеспрямований пошук за-
собів накласти на себе руки (збирання пігулок або їх придбання,
пошук і зберігання яких-небудь отруйних речовин);
– фіксація уваги на прикладах самогубства (часті розмови
про самогубства взагалі), символічне прощання з найближчим ото-
ченням (роздавання особистих речей);
– стереотип поведінки (невластива замкнутість і зниження
рухової активності в рухливих, товариських людей і, навпаки, збу-
джена поведінка й підвищена товариськість у малорухливих і мов-
чазних людей), що змінився;
– звуження кола контактів, прагнення до самоти.
Профілактика суїцидів і суїцидальних спроб у військових
частинах (підрозділах) починається з розвінчання міфів про суї-
цид, найбільш поширеним з яких є міф про те, що самогубства
здійснюються, як правило, психічно ненормальними людьми.
Це не правильно. За даними психіатрів, із 20 % суїцидентів, які зна-
ходяться на обліку в психоневрологічних диспансерах, тільки 8 %
потребували спеціалізованої медичної допомоги. Виходить, що у
80 % випадків суїциди здійснюють здорові люди.
Деякі керівники висловлюють сумнів відносно самої можливо-
сті попередження самогубства. Отже, якщо людина вирішила на-
класти на себе руки, то ніхто і ніщо її не зупинить. У той же час ба-
гато вчених дослідили, що схильність до суїциду в більшості лю-
дей є лише тимчасовою.
Частина керівників уважає, що якщо людина відкрито заявляє
про бажання накласти на себе руки, то вона ніколи не зробить са-
могубства. Проте, за соціологічними даними, 3/4 людей, які вчини-
ли самогубства або робили суїцидальні спроби, повідомляли про
свої наміри найближче оточення.
Існує думка, що у принципі неможливо виявити зовнішні
ознаки, які вказують на те, що людина вирішила накласти на себе
руки. Зрозуміло, в подібних висловлюваннях є раціональне зерно.
Заглянути в душу, пізнати внутрішній світ підлеглого дійсно ду-
же складно. У той же час, як довела практика, такі можливості в
керівника, як правило, є. Проте в будь-якому випадку у процесі
154
педагогічної профілактики суїциду неприпустимо застосовувати

такі прийоми, як:
– прояв засудження у формі обурення;
– нетактовне виявлення провини військовослужбовця;
– необдумана характеристика вчинку й докір;
– позбавлення військовослужбовця підтримки з боку всього
колективу;
– бойкот;
– ізоляція від частини (чи всього) колективу;
– попередження, збудження тривоги про покарання;
– скарги батькам і вищому командуванню;
– зловживання та необґрунтоване використання наказової
форми під час оголошення розпоряджень і завдань;
– несправедливе покарання та ін.
У діяльності командирів, штабів, органів з МПЗ, медичних пра-
цівників виділяють три основні напрями запобігання суїцидам і
суїцидальним спробам у підлеглих військових частинах:
1. Загальна профілактична робота.
2. Профілактична робота з військовослужбовцями, схильними
до суїциду.
3. Робота із виявлення та усунення причин досконалого суїци-
ду або суїцидальних спроб.
Командири і начальники, як правило, беруть активну участь в
загальній профілактичній роботі, основною метою якої є запобі-
гання самогубствам військовослужбовців та їх недопущення.
Профілактична робота з недопущення суїцидальних подій
здійснюється за такими напрямами:
1. Обговорювання способів вирішення складних життєвих
проблем і конфліктів.
2. Під час ухвалення рішень врахування висновків і рекомен-
дацій військових психологів. Направлення осіб у кризовому стані, а
також з ознаками захворювань на медичне обстеження.
3. Під час планування бойової підготовки передбачення ком-
плексу заходів із підвищення психічної стійкості особового складу,
заходів щодо психологічного тренінгу військовослужбовців, нав-
чання прийомів психологічної само- та взаємодопомоги на занят-
тях із бойової підготовки.
4. Під час проведення початкової військової підготовки моло-
дого поповнення забезпечення всебічного врахування рівня про-
фесійної та фізичної підготовки, психологічних якостей, стану здо-
ров’я кожного військовослужбовця, керуючись при цьому рекоме-
ндаціями фахівців медичної служби та військових психологів.
155
5. Установлення індивідуального контролю посадовців за під-

леглими з нестійкою психікою, які відстають в освоєнні військової
спеціальності та у фізичному розвитку, з неблагополучних сімей,
схильними до вживання спиртних напоїв (наркотиків), а також за
тими, хто притягувався раніше до карної відповідальності.
6. Приведення в точну відповідність до вимог статутів та ін-
ших нормативних актів, діючих у Збройних силах України, в межах
своєї компетенції, об’єктів навчально-матеріальної бази, житлово-
го фонду.
7. Забезпечення чіткого виконання вимог Статуту гарнізонної і
вартової служб: не допускати до несення бойового чергування і
вартової служби осіб, помічених у вживанні наркотичних ре-
човин, які вчинили спроби самогубства!
8. Надання військовослужбовцям можливості встановлення
телефонного і поштового зв’язку з рідними і близькими.
9. У межах своїх прав:
– постійне вивчення обстановки в підлеглих військових ко-
лективах, знання потреб і настроїв особового складу;
– поліпшення організації дозвілля, створення необхідних
умов для занять фізичною культурою і спортом з урахуванням ін-
тересів військовослужбовців. Проведення регулярних зустрічей та
консультацій з фахівцями в галузі психології, сексології, наркології,
екології, духовного й фізичного здоров’я;
– забезпечення своєчасності й повноти реалізації рішень і
рекомендацій зборів військовослужбовців, громадських рад і комі-
сій, діючих у військових колективах;
– створення безпечних умов військової служби;
– усіма наявними засобами припинення грубості й хамства,
формування здорового морально-психологічного клімату серед
підлеглих;
– здійснення духовної підтримки, заохочення і вшановуван-
ня військовослужбовців, вирішення міжособистісних конфліктів;
– дотримання принципів соціальної справедливості в служ-
бових стосунках і під час вирішення побутових проблем; організа-
ція дозвілля.
10. Робота зі збереження і зміцнення психічного здоров’я під-
леглих військовослужбовців як важлива складова у справі профі-
лактики суїцидальних проявів.
11. Необхідність правильної організації та проведення індиві-
дуально-виховної роботи з підлеглим особовим складом. Організа-
ція з ним бесід як одного з основних методів вивчення психічного
156
здоров’я підлеглих. Порядок проведення бесід описаний у спеціа-

льній літературі.
12. Необхідність під час миття особового складу в лазні та під
час медичного обстеження (огляду), дотримуючись делікатності,
звернення уваги на особливості будови тіла і зовнішнього вигляду
військовослужбовців. Предметом кепкувань товаришів по службі й
обтяжливих переживань може бути надлишкова повнота або над-
мірна худорба, а також дрібні фізичні недоліки (великий ніс, криві
ноги та ін.). Татуювання на тілі можуть відбивати символіку залу-
чення до кримінального середовища, примітивне прагнення до
самоствердження, до непокори або ж інфантильність. Сліди порізів
(частіше на лівому передпліччі) можуть бути слідами суїцидальних
спроб, «розрядок» внутрішньої напруги («щоб заспокоїтися, поба-
чивши власну кров») або залишками «обряду братання» у напівк-
римінальному підлітковому середовищі.
Сліди ушкоджень (синці) повинні притягнути увагу до фактів
порушення правил статутних відносин між військовослужбовцями
в підрозділі.
13. У разі встановлення під час первинної бесіди чи наступного
спостереження в період проходження військової служби або за да-
ними наявної документації підозри про наявність у військовослу-
жбовця яких-небудь психічних відхилень направлення його в уста-
новленому порядку до лікаря військової частини, який після всебі-
чного обстеження організовує консультацію лікаря-психіатра
(психоневрології) для встановлення діагнозу, призначення ліку-
вання та, за потреби, огляду на предмет визначення придатності
до військової служби. Обов’язковому обстеженню лікарем-психіат-
ром підлягають військовослужбовці з незадовільною нервово-
психічною стійкістю або за рішенням військового психолога за на-
явності інших відомостей. Тільки лікар-психіатр здатний устано-
вити діагноз психічного захворювання.
Вирішальне значення в попередженні суїцидальних подій
має загальна профілактика суїцидальної поведінки військовослуж-
бовців, яка становить комплекс заходів організаційного і змістово-
го характеру, спрямованих на послаблення й усунення соціальних і
соціально-психологічних детермінант суїциду. Він полягає в:
– правильному та чіткому плануванні й організації повсяк-
денного життя, навчання і служби військовослужбовців, їх побуту й
дозвілля;
– організації заходів психогігієнічного та психопрофілактич-
ного характеру, що забезпечують збереження психічного здоров’я
військовослужбовців;
157
– забезпеченні соціальної та правової захищеності військо-

вослужбовців, дотримання їх конституційних прав;
– попередженні нестатутних взаємин у військових колективах.
Таким чином, робота із попередження самогубств характеризу-
ється особливою тонкістю і вимагає від усіх посадовців високого
професіоналізму, щирості, співпереживання і в той же час наполег-
ливості, твердості, невідступності й постійності. В основу успіху пок-
ладена продумана спадкоємність кваліфікованих і різнопланових
форм і методів роботи з військовослужбовцями, які її потребують.

1. Ефремов В. С. Основы суицидологии / В. С. Ефремов. – СПб. :
Диалект, 2004. – 480 с.
2. Караяни А. Г. Прикладная военная психология / А. Г. Карая-
ни, И. В. Сыромятников. – СПб. : Питер, 2006. – 480 с.
3. Конфліктологія : навч. посіб. / Л. М. Ємельяненко, В. М. Пе-
тюх, Л. В. Торгова, А. М. Гриненко ; за заг. ред. В. М. Петюха, Л. В. Тор-
гової. – Київ : КНЕУ, 2003. – 315 с.
4. Сулицький В. В. Психологія суїцидальної поведінки /
В. В. Сулицький. – Київ : Леся, 2001. – 344 с.
5. Ходаківський Є. І. Психологія управління : навч. посіб. /
Є. І. Ходаківський, Ю. В. Богоявленська, Т. П. Грабар ; за ред.
Є. І. Ходаківського. – Київ : Центр учб. літ., 2008. – 608 с.

1. Девіантна поведінка військовослужбовців: сутність та
структура.
2. Поняття і загальна характеристика відхильної поведінки.
Характеристики та ознаки соціальних відхилень.
3. Психопатологічний тип девіантної поведінки, його харак-
теристика.
4. Адиктивний тип девіантної поведінки: різновиди та харак-
теристика.
5. Аутоагресивна поведінка: різновиди та характеристика.
6. Класифікація девіантної поведінки військовослужбовця в
бойових умовах.
7. Природа суїцидів, головні причини їх виникнення.
8. Психологічна характеристика військовослужбовців, схиль-
них до суїцидальної поведінки.
158
9. Суїцидогенний ступінь вираження характерологічних рис

воїна.
10. Зміст суїцидальної діагностики.
11. Основні напрями превентивної діяльності щодо суїцидаль-
ної поведінки військовослужбовців.
159
5. ПСИХОЛОГІЯ МАЛОЇ ГРУПИ
І КОЛЕКТИВУ. ЇЇ ВРАХУВАННЯ
В ДІЯЛЬНОСТІ КОМАНДИРА ПІДРОЗДІЛУ
5.1. Поняття про групу у психології, види і характери-

стика груп.
5.2. Військовий колектив як соціально-психологічне
явище.
5.3. Сутність і структура психології колективу.
5.4. Лідерство в колективі.
Поняття про групу у психології, різновиди і характеристика. Ко-

лектив як мала група. Військовий колектив як соціально-психо-
логічне явище. Сутність військового колективу. Динаміка колек-
тивного об’єднання військовослужбовців. Структура військового
колективу. Колективні соціально-психологічні явища. Характери-
стика компонентів психології військового колективу. Лідерство в
колективі.
5.1. ПОНЯТТЯ ПРО ГРУПУ У ПСИХОЛОГІЇ,

ВИДИ І ХАРАКТЕРИСТИКА ГРУП
Під час спільної діяльності люди
практично завжди утворюють соціа-
льні спільності – групи.
Групою прийнято називати пев-
не об’єднання людей. Усе людське
суспільство складається з безлічі груп,
які розрізняють за цілим рядом ознак:
– за цілями і змістом діяльності (трудові, бойові, навчальні та
інші групи);
– за способом об’єднання (групи виробничі, побутові і т. ін.);
– за формою організації і виникнення (групи реальні, умовні,
організовані, формальні і неформальні);
– за характером і контактністю спілкування, ставлення до особи
всіх інших членів групи (первинні – контактні і вторинні – дистантні).
160
Крім того, виділяють великі і малі соціальні групи.

Великі соціальні групи – це соціальні класи, прошарки, полі-
тичні партії, професійні спілки, збройні сили, нації та інші (вікові,
освітні) спільності і об’єднання.
Малі соціальні групи – це військовий підрозділ, цех, шкільний
клас, студентський курс тощо Подібні групи прийнято називати
первинними. Вони відрізняються від великих тим, що в них здійс-
нюється постійне міжособистісне спілкування, контакт, взаємодія.
Слід зазначити, що група – ширше поняття, ніж колектив. До
того ж не всяку групу можна розглядати як колектив.
Прийнято вважати, що малі соціальні групи класифікуються
залежно від рівня розвитку і соціальної спрямованості. Найбільш
відомі різновиди малих груп – асоціація, кооперація, корпорація і
колектив (рис. 8).
Соціальна спрямованість
Колектив
Асоціація Кооперація
Корпорація
Рівень розвитку соціальної групи
низький середній високий
Рисунок 8 – Класифікація соціальних груп
Будь-яка мала соціальна група проходить три рівні розвитку:

низький, середній і високий.
Стосовно збройних сил низький рівень характерний для гру-
пи військовослужбовців, які тільки що об’єдналися на основі нака-
зу (призовники) або особистих інтересів (любителі футболу). Така
група зазвичай називається асоціацією – групою, що має офіційну
структуру і загальну мету, але яка не діє як ціле, тому в такій групі
не розвинені ні підготовленість, ні організаційна єдність, ні психо-
логічна комунікативність. Її структура і подальший розвиток бага-
то в чому залежать від кількості військовослужбовців. Відомо, що
кожен член групи не може знаходитися в об’єктивних особистих ві-
дносинах більш ніж із 7–12 іншими членами цієї ж групи. Відносини,
що складаються в такій групі, становлять внутрішню структуру
161
5. Психологія малої групи і колективу. її врахування в діяльності командира
підрозділу
елементарної групи. Якщо група більша, наприклад, складається з
15 або 20 чоловік, то вона прагне розділення на декілька груп.
Численні спостереження за поведінкою призовників указують
на те, що їм потрібно від 3 до 5 днів, аби познайомитися один з од-
ним. За цей час зменшується рівень депресивних настроїв, устано-
влюються емоційні контакти. Інколи це відбувається ще раніше,
наприклад, на шляху до місця служби або на призовному пункті.
Серед земляків відразу ж можна визначити лідера і коло його спіл-
кування. Якщо в команді призовники розділилися на кілька груп з
активними лідерами, то між ними можуть виникнути емоційні
конфлікти або відносини здорового суперництва.
Якщо асоціація не розпадається, то вона поступово переходить
на середній рівень розвитку, який характеризується більш усвідом-
леною діяльністю і дисциплінованістю військовослужбовців. Таку
групу називають кооперацією. У ній, як правило, спостерігаються
міцні службові відносини і товариські стосунки. Командні функції
виконують призначені особи, котрі мають певну владу. Крім того, у
групах-коопераціях існують неофіційні лідери, які або підтримують
молодших командирів, або ускладнюють офіційне управління.
Тут є підготовленість і організаційна єдність. Проте мотиви,
що спонукають до досягнення загального результату і мети діяль-
ності, не мають чіткої етичної спрямованості. Немає в такій групі і
високого рівня психологічної комунікативності.
За сприятливих умов у підрозділі через 10–15 днів утворюють-
ся 2–3 групи-кооперації, що мають у своєму складі від 3 до 7 війсь-
ковослужбовців. За деякий час і вони можуть перейти на вищий
рівень свого розвитку – рівень автономізації (самостійності).
Автономна група характеризується чіткою організаційною
структурою і дисципліною, внутрішньою єдністю цілей і мотивів
діяльності. У таких групах зростають управлінська роль молодших
командирів і соціальна активність лідерів. При цьому в більшості
випадків між командирами і лідерами істотних протиріч не вини-
кає, хоча окремі непорозуміння і можливі.
Слід зазначити, що від рівня соціального розвитку військової
групи багато в чому залежить ефективність її службової і бойової
діяльності. У складних екстремальних умовах групи типу асоціації та
кооперації дуже часто стають некерованими, легко піддаються пані-
ці і розпадаються, тоді як автономні групи не знижують результатів
діяльності. Для автономних груп складні і небезпечні ситуації ста-
ють своєрідними прискорювачами суспільної активності, долаючи
труднощі, військовослужбовці ще більше об’єднуються.
162
Однак згуртованість автономних груп може таїти в собі певну

небезпеку. Це пов’язано з тим, що висока організація, єдність пог-
лядів, емоційна задоволеність один одним за наявності сильного й
авторитетного лідера створюють умови для появи в групи як сус-
пільної, так і антигромадської орієнтації. Наприклад, якщо війсь-
ковослужбовці об’єднуються на основі загальних соціально корис-
них цілей і етичних цінностей, не замикаються всередині своєї гру-
пи, а прагнуть до широких контактів, то така автономна група пе-
ретворюється на військовий колектив.
З іншого боку, якщо військовослужбовці приховують свої намі-
ри, переслідують свої егоїстичні цілі, то така автономна група посту-
пово перетворюється на корпорацію і стає псевдоколективом.
Корпорації – внутрішньо організовані групи, що володіють
внутрішньою структурою і загальною діяльністю, цілі якої визна-
чаються як «особисті через групові». Корпорація характеризуєть-
ся високою мірою підготовленості, організаційної єдності і пси-
хологічної комунікативності, але відзначається за етичною спря-
мованістю груповим егоїзмом та індивідуалізмом. Саме корпора-
тивний дух, або груповий егоїзм, створюють умови для нестатут-
них взаємин, націоналістичних проявів, грубих порушень війсь-
кової дисципліни, оскільки діяльність корпоративної групи регу-
люється вузькогруповими інтересами і волею 1–2 негативних
лідерів.
Колектив – це організована група людей, що є частиною су-
спільства, об’єднана загальними цілями, спільною соціально
корисною діяльністю.
«Колектив» – поняття латинського походження, що означає зі-
браність, тобто цілісність, що зберігає недоторканність індивідуа-
льності. Поняття ж групи тотожне сенсу старослов’янського слова
гурток. У основі того та іншого – зв’язок, що сполучає людей. Дух
колективу добре відображає поняття «товариство», «військове
братерство».
Не можна уявити собі колектив, як казав відомий педагог
А. С. Макаренко, якщо взяти по простому суму окремих осіб. Колек-
тив – це соціальний, живий організм, який тому і організм, що він
має органи, що там є повноваження, відповідальність, співвідно-
шення частин, взаємозалежність, а якщо нічого цього немає, то не-
має і колективу, а є просто натовп або зборище.
163
5.2. ВІЙСЬКОВИЙ КОЛЕКТИВ
ЯК СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНЕ ЯВИЩЕ
5.2.1. Сутність та ознаки військового

колективу
Військовий колектив – організаційне об’єднання військовос-
лужбовців на основі спільності їх ідейних і морально-етичних по-
зицій, спільної служби і бойової (службової, вартової та ін.) діяль-
ності під керівництвом єдиноначальника.
Військовий колектив має ряд характерних ознак, найбільш ти-
пові з яких – організованість, суспільно значуща мета діяльності,
згуртованість, сумісність (рис. 9).
ЗАГАЛЬНІ ОЗНАКИ ВІЙСЬКОВОГО КОЛЕКТИВУ
ОРГАНІЗОВАНІСТЬ СПРЯМОВАНІСТЬ
Жорсткі рамки організаційно- Суспільно-значуща мета дія-
штатної структури підрозділу і льності – захист Батьківщини,
військової частини; наявність що об’єднує військовослужбо-
органів управління командних вців і спрямовує їхню волю на
кадрів, штабів і т. д. досягнення мети
СУМІСНІСТЬ ЗГУРТОВАНІСТЬ
Готовність до прийняття і реа- Взаємність симпатій в міжосо-
лізації колективних цілей, без- бистісних відносинах. Приваб-
конфліктне спілкування й уз- ливість групи (екіпажу, взводу,
годженість дій в сумісній дія- роти) для її членів, єдність від-
льності носин
Рисунок 9 – Характерні ознаки військового колективу

У своєму розвитку військовий колектив проходить певні ста-
дії. Найчастіше з них виділяють три основні:
1) соціальної єдності;
2) військового товариства;
3) соціальної зрілості.
Перша, початкова, стадія розвитку військового колективу
(стадія соціальної єдності) характеризується тим, що, знаходячись
на ній, військовослужбовці встановлюють різноманітні контакти,
які необхідні для успішного виконання службових і суспільних
164
завдань. Ця стадія проходить не завжди легко. Як правило, вини-

кають певні труднощі в об’єднанні колективу. Нерідкі випадки,
коли одне невелике угруповання аморальних військовослужбовців
стає джерелом нестатутних взаємин і непереборною перешкодою
на шляху подальшого розвитку військового колективу.
На другій стадії (стадії військового товариства), як правило,
завершується процес взаємного вивчення, встановлюються пози-
тивні відносини між військовослужбовцями, формується досить
стабільна структура колективу, яка немислима без колективної
думки і настрою, взаємин і згуртованості, дисциплінованості і ко-
лективних звичок.
На третій стадії (стадії соціальної зрілості) досягається єд-
ність волі і дій, знань і переконань, інтересів і ціннісних орієнтацій
військового колективу. Відносини між військовослужбовцями ха-
рактеризуються наявністю взаємодопомоги, взаємопідтримки і
безконфліктності. У колективі, що досяг цієї стадії розвитку, пере-
важає здоровий морально психологічний клімат, що благотворно
впливає на всебічний розвиток особистості воїна.
Для забезпечення процесів взаємодії, спілкування, надання
допомоги і підтримки, узгодження спільних зусиль для вирішення
загальних завдань, успішних дій колективу в найскладнішій обста-
новці важливі перш за все певні соціально-психологічні умови:
а) наявність загальних, погоджених позицій членів колективу
щодо головних питань суспільного життя і військової служби, вій-
ськовослужбовців, що формуються на основі моральної єдності,
спільності їх світогляду, переконань і життєвих принципів;
б) навички взаємодії і спілкування як у процесі діяльності, так
і в побуті, пов’язані з чіткою і гнучкою структурою розподілу обо-
в’язків, керівництва і підпорядкування, а також із нормами та спо-
собами регуляції спільного життя і діяльності;
в) військове товариство і бойова дружба, тобто взаємини, обу-
мовлені міжособистісними відчуттями взаємної довіри, пошани і
відповідальності один за одного.
Незалежно від вигляду суспільно корисної діяльності, яка є в
основі об’єднання та організації людей, кожен з колективів має не
лише своє специфічне, але й загальне для всіх своїх членів суспіль-
но корисне завдання, певну організаційну структуру, своєрідне
поєднання людей різних літ і національностей, певний стиль взає-
мин. Не є винятком і військовий колектив.
Військовий підрозділ як певна соціальна спільність виникає на
базі організаційної структури частини і включає ряд підсистем,
165
яким властиві свої соціально-психологічні особливості. Серед таких
підсистем є як формальні, так і неформальні групи. До перших на-
лежать стройові відділення, бойові розрахунки, екіпажі, варти, до
інших – групи земляків, друзів, любителів музики, спорту тощо.
Крім того, в підрозділі існують рангові групи, пов’язані з функ-
ціями управління і керівництва особовим складом. Це можуть бути
офіційні рангові групи сержантів, офіцерів, які управляють людьми
згідно зі своїми функціональними або суспільними обов’язками,
але можливе формування і неофіційних рангових груп військовос-
лужбовців, які керують воїнами відповідно до своїх егоїстичних
інтересів.
Той колектив, у якому військовослужбовці тісно і безперервно
контактують, називається первинним. Первинними колективами
в армії є відділення, розрахунок, екіпаж, взвод, рота (батарея) та їм
рівні. Вузька група військовослужбовців, що налічує два-три і бі-
льше людей, називається мікрогрупою.
Таким чином, військовий колектив як вища форма об’єднання
людей характеризується організованістю, згуртованістю, сумісніс-
тю, суспільно значущою метою діяльності, відносною стійкістю і
тривалістю спільного функціонування.
5.2.2. Сутність і компоненти психології

військового колективу
Існування військового колективу, його повсякденне військово-
професійне функціонування припускають наявність спільної пси-
хічної активності людей, які входять до нього. Це колективна ро-
зумова робота, обмін враженнями і переживаннями, спільна во-
льова напруга для подолання труднощів і т. ін. Цю групову психіч-
ну активність, а також її результати прийнято називати колекти-
вною психологією.
Психологія військового колективу – це складна сукупність
внутрішньоколективних соціально-психологічних явищ і процесів,
одна зі сторін його духовного життя. Вона є результатом об’єд-
нання, «підсумовування» психології окремих осіб – членів певного
колективу.
Слід виділяти такі найважливіші компоненти у структурі
психології військового колективу:
– міжособистісні відносини, спілкування, взаємні оцінки, до-
магання, вимоги та ін.;
– громадська (колективна) думка, колективні погляди;
166
– колективні настрої, соціальні відчуття, панічні прояви;

– колективні інтереси, потреби, запити, прагнення;
– колективні традиції, звички, звичаї.
Керівник будь-якого рангу повинен уміти правильно оцінити
соціально-психологічну характеристику військового колективу,
тобто розкрити зміст структурних компонентів психології колекти-
ву, виявити його соціально-психологічні особливості і визначити їх
вплив на виконання учбово-бойових завдань і військову дисципліну.
1. Міжособистісні відносини,
спілкування, взаємні оцінки,
домагання, вимоги та ін.
У процесі життєдіяльності будь-

якої військової організації військовослужбовці вступають у взає-
модію, спілкуються, у них формується своє ставлення до оточую-
чих (командирів, начальників, товаришів по службі, підлеглих).
Взаємовідносини у військовому колективі – система взає-
мозв’язків, що виникає, складається і розвивається між війсь-
ковослужбовцями у процесі їх взаємодії та спілкування у всіх
сферах військової діяльності, основана на вимогах військових
статутів, високій свідомості, культурі спілкування і вихова-
ності особового складу.
Вони відрізняються від інших форм відносин перш за все тим,
що характеризуються безпосередніми контактами між людьми.
Окрім цього, у взаєминах виявляються індивідуальні властивості
особистості, яка і сама формується в їх результаті.
Відносини у військовому колективі мають свої особливості,
оскільки вони регламентуються не лише законами, що діють в сус-
пільстві, але й військовими статутами, що мають силу законів. У
них сформульовані основні принципи взаємин: єдиноначаль-
ність, субординація, військове товариство і дружба, колективізм,
військова ввічливість, честь і гідність, справедливість, гуманізм.
Основний психологічний компонент у структурі міжособистіс-
них відносин – це позиція військовослужбовця щодо кожного зі
своїх товаришів. Вона є комплексом відчуттів і оцінних думок, які
формуються вчинками і якостями особистості іншої людини. Знайо-
млячись із товаришами по службі, оцінюючи їхні вчинки, знання і
бойову майстерність, воїн оцінює кожного. Його позиція має і певну
167
дієву сторону – готовність, прагнення до відповідних дій стосовно
своїх товаришів по службі.
У разі коли позиції людей характеризуються взаємністю, між
ними утворюється міцний двосторонній соціально-психологічний
зв’язок. Міжособистісні відносини в розвиненому колективі об’єд-
нують військовослужбовців. Проте становище членів колективу в
цій системі неоднакове. Одні з них приваблюють до себе симпатії
більшого числа товаришів, інші – меншого. Є воїни, які слабо
пов’язані з товаришами, знаходяться ніби на периферії або навіть
поза колективом. Це ті, які чомусь не завоювали пошани своїх то-
варишів по службі або ж втратили її. Тимчасовий відрив від колек-
тиву може бути обумовлений конфліктом, сваркою, а також інши-
ми причинами, які породжують передумови замкнутості того або
іншого воїна, залишення ним колективу.
Відносини кожного члена військового колективу зі своїми то-
варишами визначають його становище в неформальних мікрогру-
пах, соціально-ролевий статус і неформальну структуру колективу.
Як правило, в кожній групі є один або декілька військовослужбов-
ців, до яких члени колективу ставляться з найбільшою симпатією,
до їхньої думки прислухаються і підкоряються їхній волі. Таких
людей прийнято називати лідерами.
Лідер (від англ. leader – ведучий) – це авторитетний член ко-
лективу або малої групи, особовий вплив якого дозволяє йому гра-
ти головну роль в соціальних процесах, ситуаціях. Лідери бувають
формальними і неформальними.
Формальний лідер основує свій вплив на членів групи право-
вим станом, регламентованим правовими актами: законами, пос-
тановами, статутами, наказами й інструкціями. Неформальний
лідер справляє вплив на товаришів по службі своїми особовими
особливостями: компетентністю, справедливістю, міцністю волі й
характеру, фізичними даними, морально-етичними та іншими яко-
стями.
Становище військовослужбовця в колективі залежить від його
авторитету.
Авторитет (від лат. auctoritas – гідність, сила, влада) – це ви-
знання групою осіб або колективом особових і ділових якостей ко-
го-небудь зі своїх членів, що відображає його здатність впливати
на стан справ у групі (колективі). Поняття «авторитет» схоже з по-
няттям «лідерство». У кожному військовому колективі є, як прави-
ло, декілька авторитетних людей. Вони є показником духовного,
психологічного багатства колективу, ознакою його сили.
168
Взаємні відносини людей залежно від сфер діяльності прийня-

то підрозділяти на офіційні і неофіційні (схема 1).
ВЗАЄМОВІДНОСИНИ
Сфери життєдіяльності військових колективів

і взаємовідносини військовослужбовців
Соціально-побутова
Військово-функціональна
(позаслужбова)
(службова)
Жорстка регламентація дія- Більш демократична, опира-
льності і взаємин (закони, ється в основному на колегі-
настанови, інструкції тощо) альність керівництва та інші
демократичні принципи
Під офіційними (службовими) слід розуміти відносини, що

регламентуються законами, загальновійськовими статутами. Вони
виявляються під час виконання учбово-бойових, службових за-
вдань, несення бойового чергування, вартової і внутрішньої служб.
Офіційні відносини визначаються організаційною структурою під-
розділу. Вона закріплює функції кожного військовослужбовця, об-
сяг їх обов’язків, прав і відповідальності. Будуються такі відносини
на основі законів, статутів, інструкцій і розпоряджень. У їх основі –
керівництво і підпорядкування, співпраця.
У рамках службових відносин, як правило, особисті симпатії або
антипатії відіграють не основну роль. А ось рівень знань, розвиток
умінь і навичок, бойової майстерності, досвід служби виявляється
чітко. Відмічено: з ускладненням обстановки починають більше
виявлятися товариська взаємодопомога і взаємовиручка.
Неофіційні відносини (неформальні) складаються залежно
від індивідуальних особливостей військовослужбовців, їх почуттів,
симпатій і антипатій, колективних ідеалів і внутрішньоколектив-
них ролей, охоплюють суспільну діяльність, організацію відпочин-
ку й дозвілля. Вони основані на сприйнятті один одного і залежать
від їх індивідуально-психологічних особливостей.
Основними формами відносин є: спілкування, спільна діяль-
ність, поведінкові акти (вчинки).
169
Найширший різновид відносин – товариські стосунки. Вони
основані, як правило, на ділових контактах, де цілі, засоби і резуль-
тати спільної діяльності і спілкування визначають розвиток
зв’язків і розподіл загальних функцій. Звідси і стала форма звер-
нення військовослужбовців один до одного – «товариш».
Дружба – також один із різновидів взаємин людей, що виникає
із взаємного сприяння і розуміння. Вона зароджується із симпатії до
іншої людини, її пошани. Якщо симпатія основана, як правило, на
емоціях, то пошана – на визнанні високих етичних якостей.
Відносини поділяються на: міжособистісні, міжгрупові, між
групою та особистістю.
У процесі становлення військового колективу формується со-
ціальний статус, визначається суспільна роль кожного члена коле-
ктиву.
Статус – становище військовослужбовця в системі міжособи-
стісних відносин, що визначає його права, обов’язки і привілеї. У
різних групах один і той же військовослужбовець може мати різ-
ний статус.
Роль – відповідний прийнятим нормам спосіб поведінки лю-
дей залежно від їх статусу або позиції в системі міжособистісних
відносин. Наприклад: лідер, партнер, суперник, знедолений, засту-
пник, послідовник і т. ін. Кожна роль відповідає певному соціаль-
ному статусу.
У своїй діяльності військовослужбовцям, як правило, дово-
диться мати справу з неформальними, стихійно утворюваними
мікрогрупами, тобто вузькими групами військовослужбовців, що
налічують 2–3 і більше чоловік. Вони утворюються як у рамках од-
ного підрозділу, так і з числа військовослужбовців різних підрозді-
лів, існування яких не передбачене, природно, штатною організаці-
єю ні якою-небудь структурою суспільних органів. Ці мікрогрупи
можуть мати позитивну або негативну спрямованість.
Мікрогрупи з позитивною спрямованістю виникають на ос-
нові прагнення військовослужбовців до співпраці і взаємодопомо-
ги на основі загальних корисних інтересів, сумлінного ставлення
до служби, прагнення до корисних справ; сприяють загальному
успіху колективу. Погляди і думки в цих групах зазвичай збігають-
ся з думкою всього колективу. Взаємовідносини інтересів різних
членів мікрогрупи не носять конфліктного характеру. Такі мікрог-
рупи сприяють формуванню колективізму і вихованню кращих рис
особистості військовослужбовця.
170
Мікрогрупи з негативною спрямованістю найчастіше вини-

кають на основі егоїстичних прагнень одного або кількох найбільш
сильних і впливових військовослужбовців, які прагнуть домогтися
для себе певних пільг, переваг, поставити свої інтереси вище за
інтереси колективу, що досягається ними за допомогою морально-
психологічного впливу на товаришів по службі.
На жаль, бувають випадки, коли міжособистісні відносини
складаються під впливом етично незрілих людей і мікрогруп, уна-
слідок чого товариські стосунки підміняються спробами утиску
особистої гідності деяких військовослужбовців. Гармонія взаємин
змінюється прагненням до переваги, нав’язування своєї волі слаб-
кішим, іншими порушеннями статутних норм. Через такі явища у
військових колективах в армії багато молодих людей втрачають
здоров’я, а деколи – життя, а армія втрачає свій авторитет.
Таким чином, відносини у військовому колективі мають свої осо-
бливості, знання і облік їх у службовій діяльності допомагають забез-
печувати процеси взаємодії, спілкування, надавати допомогу і підт-
римку, погоджувати спільні зусилля у вирішенні загальних завдань.
2. Громадська (колективна) думка,

колективні погляди
Деякі результати спільної розумової діяльності військовослу-

жбовців – загальні погляди і позиції з принципових питань, узго-
джені рішення з поточних проблем служби, а також сам процес їх
формування називають колективною думкою.
За своєю ж суттю колективна думка є сукупне оціночне су-
дження, що виражає ставлення військового колективу або його
більшості до об’єктів, явищ чи подій навколишнього світу.
Вона виражає позицію, погляди, переконання і ціннісні орієн-
тації військовослужбовців.
До її основних видів можна віднести перш за все офіційну (ви-
словлювану відкрито) і неофіційну (приховувану від інших осіб,
насамперед із числа керівного складу) колективну думку.
При цьому необхідно враховувати, що саме неофіційна думка
колективу найбільш суттєво впливає на формування інших соціа-
льно-психологічних явищ у певній соціальній спільності (групі або
колективі).
171
Думка військового колективу складається і розвивається під
впливом різних факторів. Тому її можна оцінювати як показник сві-
домості, ідейної спрямованості і зрілості колективу, важливу скла-
дову педагогічного впливу на особистість кожного з його членів.
Колективна думка позитивної спрямованості сприяє зміцнен-
ню організованості та порядку в підрозділі, підвищенню якості ви-
рішення поставлених перед ним завдань.
Колективна думка як соціально-психологічне явище про-
ходить три етапи свого формування.
На першому етапі військовослужбовці сприймають, аналізують
і оцінюють вчинок чи подію, у кожного з них з’являється своя
суб’єктивна оцінка й індивідуальна думка (судження).
На другому етапі військовослужбовці обмінюються думками та
індивідуальними оцінками. Цей етап може відбуватися або спокій-
но, або в суперечках – залежно від того, наскільки інформація зачі-
пає інтереси кожної особистості, а судження інших відповідають
саме її точці зору.
На третьому етапі беруть участь групи військовослужбовців,
чиї думки (індивідуальні оціночні судження) хоча б у принципі збі-
гаються. Чим сильніше зачіпає обговорювана подія інтереси різних
груп військовослужбовців, тим активніше, а можливо, і конфлікт-
ніше проходить процес формування колективної думки.
У психології зазначається, що тому, хто першим повідомив про
подію чи явище, значно легше сформувати групове ставлення до
нього. Це пояснюється так званим феноменом інерції. Знаючи ав-
торитетність комунікаторів (джерел інформації) та їх вплив на фо-
рмування колективної думки, на першому етапі простіше впливати
на її формування. Це завдання ускладнюється на другому етапі,
коли у більшості членів колективу вже склалося певне судження
щодо оцінюваних подій чи явищ. У цьому випадку вже необхідно
докладати зусилля для зміни сформованих суджень, які, до того ж,
мають відому інерцію.
3. Колективні настрої, соціальні

відчуття, панічні прояви
172
Колективний настрій – це емоційні реакції колективу на

явища об’єктивного світу, що протікають за певний відрізок
часу.
Він має велику заразливість, імпульсивну силу, динамічність,
мобілізує або стримує колективну свідомість, визначає характер
спільної думки і міжособистісних відносин.
Отже, настрій колективу – це взаємопов’язані емоційні реак-
ції та переживання, які мають певну забарвленість, характеризу-
ються більшою чи меншою інтенсивністю й напруженістю і від
яких залежить ступінь готовності військовослужбовців до тих чи
інших дій.
Буває, що груповий настрій набуває форми збудження, яке пе-
ревищує безпечні межі і стає домінуючим фактором поведінки, що
погано піддається раціональному управлінню з боку командира
(начальника).
Дослідження військових психологів останніх років показали,
що основ-ними причинами формування та прояву тих чи інших
настроїв у колективах підрозділів, як правило, виступають:
− якість і спрямованість військово-професійної діяльності
(успіх або невдачі);
− характер взаємовідносин між військовослужбовцями одно-
го підрозділу (доброзичливість, вимогливість, приниження та ін.);
− індивідуальні психологічні особливості військовослужбов-
ців (особистісна спрямованість, темперамент і ін.);
− настрій і стиль керівництва командирів і начальників;
− ергономічні та соціально-побутові умови вирішення війсь-
ково-професійних та інших завдань.
Настрій колективу може бути найрізноманітнішим, але для
його загальної характеристики досить виділяти два діаметрально
протилежних види: позитивний і негативний.
Позитивний настрій («мажор») включає в себе такі емоції і
почуття, як радість, бадьорість, наснагу, оптимізм, радість і т. ін.
Негативний настрій («мінор»), навпаки, характеризується не-
задоволеністю, невпевненістю, песимізмом, зневірою, депресією,
відчаєм, панікою та ін. Найчастіше негативний колективний на-
стрій виникає в результаті небезпечних ситуацій, гіперстресів і
потрясінь.
Отже, негативний колективний настрій є свого роду сигналом
тривоги, різкого дискомфорту ситуації, сильного стресового впли-
ву, поганих взаємин і низького рівня згуртованості колективу.
173
Офіцеру також необхідно враховувати особливості прояву на-
строїв військового колективу. До їх числа належать:
− суперечливість (можливість формування і прояву емоцій,
які не відповідають об’єктивній ситуації);
− обумовленість безпосередніми соціальними та іншими фа-
кторами (кліматичні або соціальні умови);
− нераціональність, стихійність, спонтанність;
− висока швидкість формування протидії позитивній емо-
ційності;
− низька керованість.
Колективний настрій справляє досить сильний вплив на орга-
нізованість військового підрозділу та ефективність його функціо-
нування. При цьому одні військовослужбовці сприяють успіху ви-
рішення службових та інших завдань (ентузіазм, захопленість, під-
несеність), інші, навпаки, різко знижують можливості колективу
(невіра в сили товариша, загальний смуток, пригніченість).
Спеціальні дослідження показують, що колективний настрій
може набувати форми порушення, що перевищує безпечні межі. У
цьому випадку він стає домінуючим фактором управління діями
військовослужбовців і погано піддається раціональному впливу
(переконання).
У результаті можливе виникнення, наприклад, паніки, яка по-
роджує дезорганізацію колективної психології, ослаблення і втрату
її регулювальної ролі. У цьому випадку підрозділ з організованої
групи може перетворитися в некерований конгломерат агресивних
і нераціонально (на противагу інструкціям і здоровому глузду) ді-
ючих військовослужбовців.
Ось чому управління формуванням і проявом колективного
настрою повинно завжди бути в полі зору офіцера.
4. Колективні інтереси, потреби,

запити, прагнення
Ще одним соціально-психологічним явищем, що виявляється

під час міжособистісної взаємодії, виступають колективні потреби.
За своєю суттю це психологічне відображення об’єктивної або
суб’єктивної потреби колективу в матеріальних або духовних
174
продуктах (цінностях). Їх зміст формується під впливом різних

об’єктивних і суб’єктивних факторів, що впливають на функціону-
вання відповідної соціальної спільності людей.
В основі формування змісту колективних потреб лежать ціл-
ком конкретні об’єктивні інтереси, цілі і прагнення, досягнення
яких необхідне для повноцінного вирішення завдань, що стоять
перед військовим колективом. Однак вони стають реальною силою
лише тоді, коли перетворюються в суб’єктивну потребу більшості
військовослужбовців підрозділу.
Збагаченню арсеналу потреб військовослужбовців сприяють
широта і гармонія їх ставлення до військової служби в цілому, своєї
військово-професійної діяльності, командирів і начальників, това-
ришів по службі та ін.
Однією з форм вираження потреб і показником рівня їх усві-
домлення є колективні інтереси, що являють собою вибіркове,
емоційно забарвлене ставлення колективу до тих чи інших явищ і
фактів дійсності, що випливають із його потреб. Ось чому спону-
кання і закріплення інтересу підлеглих до тих чи інших процесів
військово-професійної діяльності (бойової чи вартової служби,
вдосконалення майстерності та ін.) є важливим завданням профе-
сійної діяльності офіцера.
У зв’язку з цим необхідно постійно нарощувати в особового
складу інтерес до військової служби, своєї спеціальності, зброї і
техніки, формувати у кожного підлеглого усвідомлення своєї ролі
та місця в підрозділі.
З інтересами у структурі спрямованості підрозділів нерозривно
пов’язані колективні цілі і прагнення, що також виступають однією з
її форм. У них виявляється загальна спрямованість діяльності війсь-
ковослужбовців, сфери докладання своїх фізичних і духовних сил.
Ось чому важливо, щоб цілі і прагнення підлеглих максимально від-
повідали спрямованості підрозділів на успішне вирішення соціально
значущих військово-професійних та інших завдань підрозділу.
Формуванню, розвитку і реалізації позитивно спрямованих ін-
тересів, цілей і прагнень військовослужбовців як структурних еле-
ментів колективних потреб багато в чому сприяє психологічно об-
ґрунтована і педагогічно доцільна організація функціонування вій-
ськового підрозділу, цілеспрямована виховна діяльність офіцера.
Саме ці та деякі інші суб’єктивні чинники, детерміновані службо-
вими обов’язками командирів і начальників, мають вирішальний
вплив на повноту і якість вирішення бойових, службових та інших
військово-професійних завдань їх підлеглих.
175
5. Колективні традиції, звички,

звичаї
Колективні традиції – відносно стійкі, сформовані на осно-

ві тривалого досвіду спільної службової (вартової, бойової)
діяльності правила, норми і стереотипи поведінки, дій і спіл-
кування в конкретних умовах (ситуаціях), що стали потребою
кожного або більшості членів колективу.
До числа основних видів традицій належать службові (бойо-
ві), професійні, соціальні, спортивні та ряд інших.
Вважається, що становлення і розвиток традицій багато в чому
визначаються їх характером і дієвістю. Вони стають стійкими фор-
мами колективної поведінки за дотримання певних умов. Так, емо-
ційно привабливі традиції стимулюють розвиток колективу, спри-
яють підвищенню свідомості й дисциплінованості. Їх же втрата
істотно ускладнює розвиток колективу, так само, як втрата пам’яті
стає перешкодою для повноцінного розвитку особистості.
Традиції військових підрозділів і частин дуже різноманітні.
Умовно вони об’єднуються в кілька груп за рядом ознак:
− за спрямованістю (позитивні–негативні; прогресивні–рег-
ресивні та ін.);
− за змістом (історичні, вахтові, бойові й ін.);
− за сферою прояву (моральні, національні, побутові та ін.).
Офіцер, розуміючи різноманітність існуючих традицій, пови-
нен перш за все звертати увагу на формування та реалізацію най-
більш значущих із них. До їх числа входять, наприклад, любов до
армії, гордість за приналежність до Збройних сил України, конкре-
тної частини і підрозділу, товариство, взаємодопомога та ін.
Більшість із колективних тради-
цій реалізується у відповідних війсь-
кових ритуалах, що являють собою
символічні дії військовослужбовців,
регламентовані статутами, звичаями
і колективною думкою. Серед них
слід виділити приведення військово-
службовців до військової присяги,
176
вручення Бойового Прапора, піднесення прапора, прийом молодо-

го поповнення, вручення зброї і бойової техніки та ін.
Військове життя показує, що виховні можливості військового
колективу знаходяться у прямій залежності від спрямованості
сформованих у ньому традицій.
Отже, командирам і начальникам усіх категорій необхідно пос-
тійно дбати про формування і реалізацію можливостей позитивних
традицій, їх відбір, закріплення і примноження.
На жаль, у військових підрозділах знаходять прояв традиції не-
гативної спрямованості (неформальні традиції), що суперечать
статутним вимогам і морально-етичним нормам сучасного цивілі-
зованого суспільства (насамперед породжені так званим феноме-
ном «дідівщини»). Вони негативно впливають на емоційний стан
багатьох військовослужбовців, військову дисципліну, що в цілому
знижує ефективність функціонування військового підрозділу. До
того ж, як підкреслював А. С. Макаренко, таку традицію неможливо
скасувати наказом – вона має бути витіснена новою традицією,
сильнішою і більш корисною. Така робота вимагає великого тер-
піння і глибокої думки.
Ось чому попередження складання неформальних традицій, їх
руйнування в останні роки стало серйозною проблемою педагогіч-
ної діяльності командирів і начальників.
5.3. ЛІДЕРСТВО В КОЛЕКТИВІ

Вважається, що лідерство – це
здатність впливати як на окре-
му особистість, так і на групу,
спрямовуючи їхні зусилля на дося-
гнення поставлених цілей.
Це природний соціально-психо-
логічний процес, побудований на
впливі особистого авторитету лю-
дини на поведінку всіх членів групи або певної її частини. При цьо-
му під впливом слід розуміти такі дії людини, які вносять зміни в
поведінку, відносини і почуття іншої людини. Його можна робити
через ідеї, усне і письмове слово, навіювання, переконання, емо-
ційне зараження, примушення, особистий авторитет або приклад.
Будь-яка група, яка вирішує значущу для неї проблему, завжди
висуває для її вирішення лідера, якого можна визначити як особис-
тість, здатну об’єднувати людей заради досягнення будь-якої мети.
177
Відповідно, поняття «лідер» набуває значення лише разом з понят-
тям «мета».
До того ж його невід’ємною властивістю завжди виступає ная-
вність хоча б одного послідовника. Роль лідера полягає в умінні
повести людей за собою, забезпечити існування таких зв’язків у
системі міжособистісних відносин, які сприяли б вирішенню конк-
ретних завдань в рамках єдиної мети.
Таким чином, лідер – це елемент упорядкування системи люд-
ської взаємодії.
Чи підходить офіцер для ролі лідера, залежить, у першу чергу,
від визнання за ним підлеглими якостей переваги, які вселяють їм
віру в нього і спонукають визнати його вплив на себе.
Природне лідерство – коли вплив виходить з визнання іншими
членами групи (колективу) особистої переваги лідера. Причому
тут важливо не те, що офіцер має якості переваги, а те, що його пі-
длеглі визнають володіння цими якостями.
Дуже часто вплив лідера залежить від ситуації. Більш високий
інтелект, підготовка або досвід можуть з’явитися лише частковою
підставою для лідерства. Зазвичай вирішальне значення має схи-
льність до домінування, а саме: вміння виявляти ініціативу в міжо-
собистісних відносинах, спрямовувати увагу інших, пропонувати їм
рішення, здатність розмовляти на їхній мові. У цьому випадку роль
лідера військового колективу полягає в тому, щоби втілювати пог-
ляди своїх прихильників в узгоджену програму дій.
У той же час слід враховувати точку зору ряду вітчизняних
військових психологів, що загальне лідерство у групі складається
з трьох компонентів – емоційного, ділового та інтелектуального.
Емоційний лідер («душа групи») – це людина, до якої кожен
член колективу може звернутися за співчуттям.
Із діловим лідером («рукою групи») добре працюється, він
може організувати справу, налагодити потрібні ділові взає-
мозв’язки, забезпечити успіх справи.
До інтелектуального лідера («мозку групи») всі звертають-
ся з питаннями, тому що він ерудит, все знає, може пояснити або
допомогти знайти потрібну інформацію.
Природно, що найкращим буде лідер, який поєднає всі три
компоненти, але така універсальність зустрічається вкрай рідко.
Найчастіше виявляється поєднання двох компонентів, наприклад,
емоційного і ділового, інформаційного та ділового і т. ін.
Залежно від домінуючих функцій, що реалізуються в дія-
льності, у вітчизняній психології виділяють п’ять типів лідерів.
178
Лідер-організатор. Його головна відмінність у тому, що пот-

реби колективу він сприймає як свої власні і відповідним чином
активно діє. Він оптимістичний і впевнений, що більшість проблем
цілком можливо вирішити. Вміє переконувати, схильний заохочу-
вати, а якщо необхідно висловити своє несхвалення, то робить це,
не зачіпаючи чужої особистої гідності. За ним ідуть, знаючи, що він
не стане пропонувати пусту справу.
Саме такі офіцери впадають в очі у будь-якому неформальному
колективі.
Лідер-творець. Привертає до себе насамперед здатністю бачи-
ти нове, братися за вирішення проблем, які можуть здатися не-
розв’язуваними і навіть небезпечними. Він не командує, а лише за-
прошує до обговорення проблеми або шляхів вирішення завдання,
може поставити його так, що воно зацікавить і приверне підлеглих.
Лідер-борець. Вольова, впевнена у своїх силах людина. Пер-
шим іде назустріч небезпеці або невідомості, без вагань вступає в
боротьбу з факторами, що заважають його підлеглим, готовий від-
стоювати те, у що вірить, і не схильний до поступок.
Однак такому офіцеру часом не вистачає часу, щоб обміркува-
ти всі свої дії і все передбачити. «Безумство хоробрих» – ось стиль
його керівництва.
Лідер-дипломат. Якби він використовував свої здібності на
зло, то його цілком можна було б назвати майстром інтриги. Він
опирається на чудове знання ситуації та її прихованих деталей, в
курсі пліток і пересудів і тому добре знає, на кого і як можна впли-
нути. Віддає перевагу довірчій зустрічі в колі однодумців із числа
підлеглих. Дозволяє відкрито говорити те, що всім відомо, щоби
відвернути увагу від своїх неафішованих планів. Правда, у військо-
вому колективі «дипломатія» такого роду нерідко лише компенсує
невміння керувати більш гідними способами.
Лідер-утішитель. До нього тягнуться тому, що він готовий
підтримати у скрутну хвилину. Поважає людей, ставиться до них
доброзичливо. Поважний, послужливий, здатний до співпереживання.
У зарубіжній психології існує досить велика різноманітність у
підходах до типології лідерів, однак найбільш популярний психо-
аналітичний.
З. Фрейд розглядав лідерство як двоєдиний психологічний
процес: з одного боку, груповий, а з іншого, – індивідуальний. В його
основі лежить здатність лідерів притягувати до себе людей, несві-
домо викликати почуття захоплення, обожнювання, любові. Пок-
лоніння людей одній і тій же особистості може зробити її лідером.
179
Психоаналітики виділяють десять типів лідерства.
1. Суверен, або патріархальний лідер, уявляється в образі су-
ворого, але улюбленого батька (матері), здатного придушити або
витиснути негативні емоції і навіяти в людей упевненість у собі.
2. Вожак. У ньому люди бачать концентрацію своїх бажань,
що відповідають певному груповому стандарту. Особистість вата-
жка – носій цих стандартів, ось його і намагаються наслідувати в
групі.
3. Тиран. Він стає лідером тільки тому, що вселяє навколишнім
почуття покори і несвідомого страху. Його вважають сильним.
Лідер-тиран – домінуюча, авторитарна особистість. Його за-
звичай бояться і смиренно йому підкоряються.
4. Організатор. Він виступає для групи як сила для підтри-
мання «Я-концепції» і задоволення потреб кожного, знімає у людей
почуття провини і тривоги. Такий лідер об’єднує людей.
5. Спокусник. Така людина стає лідером, граючи на слабкостях
інших людей. Він виступає в ролі «магічної сили», даючи вихід на-
зовні пригніченим емоціям інших людей, запобігає конфліктам,
знімає напругу. Такого лідера обожнюють і часто не помічають йо-
го окремих, навіть істотних, недоліків.
6. Герой. Жертвує собою заради інших. Такий тип виявляєть-
ся особливо в ситуаціях групового протесту – завдяки його хоро-
брості інші орієнтуються на нього, бачать в ньому стандарт спра-
ведливості.
Лідер-герой захоплює за собою інших людей групи.
7. Поганий приклад. Виступає як джерело заразливості для
безконфліктної особистості, емоційно заражає інших.
8. Кумир. Тягне, притягує, позитивно заражає оточення. Його
люблять, обожнюють, ідеалізують.
Два наступних типи лідерів згідно із психоаналітичним підхо-
дом (Ізгой і Цап-відбувайло) є за своєю суттю антилідерами,
оскільки є об’єктом агресивних тенденцій, завдяки яким розвива-
ються групові емоції. Часто група об’єднується для боротьби з ан-
тилідером, але варто йому зникнути, як група може почати розпа-
датися, оскільки пропав загальногруповий стимул.
На відміну від зарубіжних підходів вітчизняна військова пси-
хологія виділяє відмінність між так званим формальним і нефор-
мальним лідерством.
У першому випадку вплив виходить з офіційного стану в орга-
нізаційній структурі підрозділу, а в іншому – з визнання військово-
службовцями особистої переваги одного з них.
180
Неформальний лідер висувається «знизу», а формальний (на-

приклад, командир або начальник) призначається офіційно для
управління підрозділом. Необхідно враховувати, що психологія
військового колективу за своїм змістом і формами прояву винят-
ково різноманітна. Разом з тим їй притаманні ті чи інші узагальне-
ні характеристики, які дозволяють офіцеру (формальному лідеро-
ві) судити про її спрямованість, зміст і рівні розвитку.

1. Варій М. Й. Основи соціальної психології військового колек-
тиву : підручник / М. Й. Варій. – Львів : Сполом, 2000. – 249 с.
3. Ягупов В. В. Військова психологія : підручник / В. В. Ягупов. –
Київ : Тандем, 2004. – 656 с.
4. Фурманець Б. І. Основи військової психології : навч. посіб. /
Б. І. Фурманець. – Харків : ХВУ, 2004. – 220 с.
5. Караяни А. Г. Военная психология : учеб. / А. Г. Караяни,
И. В. Сыромятников. – М. : ВУ, 2016. – 500 с.

1. Поняття малої соціальної групи. Класифікація малих соціа-
льних груп.
2. Теоретичні підходи дослідження малих груп у зарубіжній
та вітчизняній психології.
3. Військовий колектив як різновид малої соціальної групи:
структура та функції.
4. Поняття про групову динаміку.
5. Утворення і розвиток малої соціальної групи. Основні ста-
дії групоутворення.
6. Механізми формування групової згуртованості.
7. Групова і міжособистісна сумісність. Групові норми та нор-
мативна поведінка.
8. Види групового впливу на особистість. Психологія міжгру-
пових відносин.
9. Основні напрями роботи офіцерів та сержантів підрозділу з
формування та розвитку військового колективу.
181
10. Поняття про лідерство та керівництво як персоніфікова-
ні форми управління соціальними групами.
11. Теорії походження лідерства і керівництва.
12. Моделі типології лідерства (Б. Паригіна, К. Левіна).
13. Індивідуально-психологічна характеристика керівника
як чинник ефективного управління.
14. Функції та здібності військового керівника.
15. Проблеми ефективності групової діяльності.
182
6. ВИВЧЕННЯ КОЛЕКТИВУ
ТА УПРАВЛІННЯ ЙОГО
СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИМИ
ЯВИЩАМИ
6.1. Методи вивчення психології військового колек-

тиву.
6.2. Стилі управління військовим колективом.
Методи вивчення психології військового колективу. Загальні ме-

тоди, Спеціальні методи. Способи управління психологією колек-
тиву (групи). Стилі управління військовим колективом.
6.1. МЕТОДИ ВИВЧЕННЯ ПСИХОЛОГІЇ

ВІЙСЬКОВОГО КОЛЕКТИВУ
Сучасна вітчизняна військова психологія пропонує команди-
рам (начальникам) підрозділів досить великий арсенал відповід-
них методів вивчення психології колективу. Їх можна умовно
об’єднати у три самостійні групи:
1. Всезагальний метод (діалектичний), реалізовуваний для
вивчення всіх явищ об’єктивної і суб’єктивної дійсності, в тому чи-
слі і всередині колективу. Цей метод полягає в тому, що він засто-
совний для аналізу будь-якого соціально-психологічного явища,
але дає в руки військового керівника вельми загальну інформацію,
яка може його лише орієнтувати в загальному змісті досліджува-
ного явища.
2. Загальні методи включають в себе ті з психодіагностичних
методів, які дозволяють отримувати вже
більш точну інформацію про зміст дослі-
джуваного явища. В інтересах вивчення
психології колективу більшість психоло-
гів відносять до них методи спостережен-
ня, вивчення документів (контент-ана-
лізу), аналізу результатів діяльності, не-
залежних характеристик і експерименту.
183
6. Вивчення колективу та управління його соціально-психологічними явищами
Метод спостереження – це цілеспрямоване систематичне

сприйняття досліджуваного об’єкта на основі реєстрації обраних
одиниць (показників, ознак), що характеризують особливості дос-
ліджуваного соціально-психологічного явища колективу.
Метод вивчення документів припускає діагностику змісту і
рівня розвитку колективних психологічних явищ на основі аналізу
їх документальних джерел (актів перевірок підрозділів, річних та
інших звітів тощо).
Так званий метод контент-аналізу є формалізованим (кількіс-
но-якісним) дослідженням усередині колективних елементів пси-
хології.
Метод аналізу результатів діяльності передбачає ви-
вчення психології колективу на основі вивчення ефективності
його функціонування (насамперед якості вирішення професійних
завдань).
Метод незалежних характеристик дозволяє вивчити зміст
соціально-психологічних явищ у колективах на основі аналізу їх
оцінок, висловлених різними людьми. Якщо ці оцінки формулю-
ються фахівцями в галузі соціальної психології (психологами, офі-
церами відділень і відділів з МПЗ тощо), то метод можна назвати
методом експертних оцінок.
Метод експерименту є досить ефективним методом, але ви-
суває високі вимоги до управлінських здібностей і можливостей,
застосовує його особу. Його сутність полягає в тому, що вивчення
психології колективу здійснюється на основі аналізу її прояву в
спеціально створених контрольованих умовах, в яких аналізоване
явище має обов’язково виявитись.
У деяких випадках можуть застосовуватись і деякі інші методи,
проте їх результативність, як показує військова практика, ще недо-
статньо висока. Водночас фахівцями військової психології в остан-
ні роки розроблено і знаходять все більш широке застосування ряд
інших методів, які включені у третю групу.
3. Спеціальні методи дозволяють отримувати достатньо пов-
ну і точну інформацію про досліджувані соціально-психологічні
явища.
Серед них найбільше поширення отримав метод опитуван-
ня, що передбачає вивчення соціально-психологічних явищ війсь-
кового колективу на основі аналізу відповідей опитуваних (респо-
ндентів) на певний перелік питань. Цей метод реалізується в різ-
них методиках. Серед найбільш поширених у військовій практиці є
184
соціометрична методика Я. Морено, цілий спектр експрес-

методик та ін.
Також може застосовуватись математичний метод і насам-
перед методика імітаційного моделювання. Він дозволяє оцінити
колектив на основі дослідження процесу вирішення групового за-
вдання різними членами колективу.
Певний інтерес може викликати апаратурний метод, який
вимагає досить великої матеріальної і тимчасової підготовки, а
тому в повсякденній практиці застосовується переважно тільки
підготовленими фахівцями психології, соціальної психології та со-
ціології.
Як відомо, повноцінне керівництво військовим колективом
(підрозділом) не обмежується власне організаторською діяльніс-
тю офіцера. Воно включає ще і регулювання внутрішніх (соціа-
льно-психологічних) процесів, попередження і розв’язання де-
структивних конфліктів, вирішення низки інших психологіч-
них проблем.
Все це – свого роду «внутрішнє керівництво». Воно полягає у
впливі на основні елементи колективної психології (взаємини,
колективну думку, традиції тощо) і виступає важливим чинни-
ком, що забезпечує нормальне функціонування і розвиток психо-
логії колективу.
Відомо, що способи (прийоми і засоби) управління соціально-
психологічними явищами колективів відрізняються від тих, які
широко використовуються в організації групової діяльності. Тут,
наприклад, обмежені можливості наказного впливу, прямої вимо-
ги, заборони. Проте внутрішнє управління можливе і необхідне.
Якщо від цього усувається керівник, то воно переходить до когось
з інших членів групи, який, займаючи місце лідера у структурі пси-
хології групи, може при цьому переслідувати не завжди благородні
цілі.
На думку вітчизняних військових психологів, управління пси-
хологією колективу (групи) може здійснюватися трьома спо-
собами.
1. Керівник прагне виявити і використовувати сприятливі
психологічні чинники.
Наприклад, у своїй діяльності він може опиратися на підтриму-
вану або співпадаючу з його вимогами колективну думку, давати
можливість здоровим елементам колективного настрою виявити
себе в дії. У результаті не тільки забезпечується необхідна підтримка
185
керівника, а й розвивається сама колективна психологія. Ігнору-

вання ж цих факторів може призвести до того, що психологічні ме-
ханізми всередині колективного життя слабшають або змінюють
свою змістову спрямованість.
Отже, перший спосіб управління психологією колективу поля-
гає в тому, щоби створити умови, за яких реалізується позитивна
складова її змісту. До того ж першорядною умовою є довіра членам
колективу, доручення його активу вирішення завдань, що регулю-
ють всередині колективну діяльність, уважне ставлення до проявів
ініціативи тощо.
2. Коректування групових установок і позицій, налаго-
дження та зміцнення взаємин між його членами і мікрогру-
пами, облагороджування традицій, підняття настрою та ін.
Ці завдання цілком вирішувані, якщо враховуються закономі-
рності, властиві всередині колективним процесам. Наприклад, ди-
наміка колективної думки щодо конкретного питання піддається
коригуванню, якщо керівник відкрито не нав’язує підлеглим свою
волю, а дає їм можливість спільно розібратися в суті справи, сфор-
мулювати і висловити свій погляд, ознайомитися з позиціями то-
варишів по службі, уточнити своє сприйняття проблеми і завдяки
цьому сформулювати взаємоприйнятне рішення.
3. Основні ідеї виходять саме від керівника (командира,
начальника), а потім роз’яснюються і впроваджуються у сві-
домість підлеглих.
Проте слід враховувати, що цей підхід малоефективний, якщо
командир (начальник) не користується авторитетом, а проблема,
що вимагає вирішення, не терпить зволікання. Водночас цей спосіб
кращий у тому випадку, якщо офіцер недостатньо знає підлеглий
колектив або психологія організованої групи перебуває не вище
середнього рівня свого розвитку.
Разом з тим слід мати на увазі, що запропонованими спосо-
бами управління не обмежуються психолого-педагогічні аспекти
управлінської діяльності офіцера. Ще чимало соціально-психо-
логічних явищ вимагають активної участі командира (началь-
ника). До їх числа насамперед належать проблеми, викликані
національними і деякими іншими особливостями військовослуж-
бовців.
186
6.2. СТИЛІ УПРАВЛІННЯ ВІЙСЬКОВИМ

КОЛЕКТИВОМ
Безсумнівно, що керівникові потріб-
ні офіційні повноваження для управлін-
ня людьми (підлеглими), а також мож-
ливість впливати на їхню поведінку і
службову діяльність, використовуючи,
наприклад, права, що визначаються у
військових статутах. До того ж до його
компетенції належить ряд управлінських
функцій: планування, організація, моти-
вація і контроль діяльності як кожного підлеглого окремо, так і ко-
лективу підрозділу в цілому. В результаті формальна влада, що на-
дається офіцеру, з урахуванням його багатьох особистісних особли-
востей (насамперед акцентуйованих рис характеру та спрямованості
особистості) може формувати той чи інший стиль управління.
У військовій психології використовується їх певна класифіка-
ція, а саме:
1. Авторитарний. Найкращий, з точки зору адміністратора,
стиль управління, що дозволяє йому повною мірою використову-
вати можливості єдиноначальності, ігноруючи внутрішньо-
колективні соціально-психологічні цінності.
2. Авральний. Стиль, відповідний для виняткової ситуації.
Однак, ставши системою, дезорганізує нормальну роботу підрозді-
лу, призводить до конфліктів, прояву невдоволення в колективі.
3. Діловий. Передбачає роботу командира (начальника) за
розрахованими і оптимальними схемами. Такому стилю можна бу-
ло б віддати перевагу над іншими, якщо тільки служба не містить
несподіванок і піддається хоча б деякому прогнозуванню.
4. Демократичний. Саме такий стиль здатний давати най-
кращі результати (керівник вважає свою точку зору однією з мож-
ливих), але до певних меж, коли обговорення діяльності замінює
саму професійну діяльність.
5. Ліберальний. З точки зору психологічної науки, він цілком
застосовний у згуртованому колективі. Більшістю ж військових
практиків він вважається неприйнятним для офіцерів військової
(флотської) ланки.
6. Компромісний. У його основі – здатність офіцера, посту-
паючись в непринципових питаннях підлеглим з різними інтере-
сами, домагатися своїх, у тому числі службових, цілей.
187
У психологічній літературі зустрічається ще ряд класифікацій

стилів управління колективами (наприклад, ліберально-демокра-
тичний, непослідовний, ситуативний та ін.), які за своєю суттю
лише конкретизують зміст раніше викладених.
Розглянутий зміст роботи військового керівника (командира,
начальника) з вивчення та управління соціально-психологічними
явищами підлеглих колективів створює психолого-педагогічні ос-
нови для успішної роботи з підлеглими.
Приступаючи до реалізації своїх управлінських функцій, офі-
цер повинен творчо підходити до підбору тих із них, які найбільш
повно відповідають конкретним умовам бойової, службової та ін-
шої діяльності, змісту вже сформованої психології колективу, а та-
кож власним особистісним особливостям.

1. Варій М. Й. Основи соціальної психології військового колек-
тиву : підручник / М. Й. Варій. – Львів : Сполом, 2000. – 249 с.
3. Ягупов В. В. Військова психологія : підручник / В. В. Ягупов. –
Київ : Тандем, 2004. – 656 с.
4. Фурманець Б. І. Основи військової психології : навч. посіб. /
Б. І. Фурманець. – Харків : ХВУ, 2004. – 220 с.
5. Караяни А. Г. Военная психология : учеб. / А. Г. Караяни,
И. В. Сыромятников. – М. : ВУ, 2016. – 500 с.

1. Загальні методи вивчення психології військового колекти-
ву: основні вимоги та зміст.
2. Спеціальні методи вивчення психології військового колек-
тиву: основні вимоги та зміст.
3. Способи управління психологією колективу (групи):
сутність і характеристика.
4. Стилі управління військовим колективом: сутність і харак-
теристика.
188
7. КОНФЛІКТИ У ВІЙСЬКОВИХ
КОЛЕКТИВАХ
7.1. Соціально-психологічна характеристика конфлікту

7.2. Шляхи попередження і вирішення конфліктів
Сутність і особливості конфліктів. Причини виникнення конф-

ліктів. Типологія конфліктів: внутрішньоособистісні, міжособис-
тісні; внутрішньогрупові; міжгрупові. Основні протиріччя, що ви-
кликають внутрішньоособистісні конфлікти. Сутність і причини,
які призводять до виникнення міжособистісного конфлікту. Кон-
фліктна ситуація. Основні критерії наявності внутрішньогрупо-
вого конфлікту. Від чого залежить характер внутрішньогрупово-
го конфлікту? Сутність і причини міжгрупового конфлікту. Ди-
наміка соціального конфлікту. Шляхи попередження і вирішення
конфліктів.
7.1. СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА
ХАРАКТЕРИСТИКА КОНФЛІКТУ
У процесі спільної життєдіяльності військовослужбовці пос-
тійно взаємодіють один з одним не тільки під час колективного
виконання завдань бойової підготовки, а й у їдальні, на спортив-
ному майданчику, під час спільного проведення дозвілля і т. ін. У
процесі постійної взаємодії членів військового колективу між ними
не можуть не виникати найрізноманітніші протиріччя. Однак кон-
флікт виступає крайньою формою їх вирішення. Адже, крім нього,
виникла протидія може бути вирішена шляхом взаємного компро-
місу з обох сторін, за допомогою односторонніх поступок одного з
опонентів, що досягаються у процесі обговорювання проблеми, яка
створилася. Зокрема, якщо протиріччя виникло, але військовослу-
жбовці просто не висловлюють взаємних претензій один до одно-
го, то воно, будучи не особливо значущим, може вирішитися само
собою.
189
7. Конфлікти у військових колективах
7.1.1. Сутність і особливості конфліктів

У сучасній психологічній літе-
ратурі найбільшого поширення на-
були два підходи до розуміння
сутності конфлікту:
1. Конфлікт визначається як
зіткнення сторін, думок, сил, тобто
дуже широко. Але за такого підходу
конфлікти можливі і в неживій природі.
2. Конфлікт як зіткнення протилежно спрямованих цілей, інте-
ресів, позицій, думок і поглядів опонентів (суб’єктів взаємодії). У цьо-
му випадку коло учасників конфлікту обмежується групою людей.
У військовій же психології під конфліктом (від лат. сonflictus –
зіткнення) розуміється найбільш гострий спосіб усунення про-
тиріч, що виникають у процесі взаємодії військовослужбовців,
що полягає в активній протидії суб’єктів конфлікту і звичай-
но супроводжується негативними емоціями.
Необхідними і достатніми умовами виникнення конфлікту є
наявність у суб’єктів військово-професійної взаємодії протилежно
спрямованих мотивів або суджень, а також стан протиборства між
ними. Якщо ж суб’єкти конфлікту протидіють, але не переживають
при цьому негативних емоцій або, навпаки, переживають негатив-
ні емоції, але ззовні не виявляють їх, то такі ситуації є передконф-
ліктними.
Саме протидія суб’єктів конфлікту може розгортатися у трьох
сферах: спілкуванні, поведінці або військово-професійній дія-
льності.
Конфліктна взаємодія (протистояння) має дві основні особли-
вості.
По-перше, конфлікт характеризується протидією сторін, тобто
спілкуванням, поведінкою, діяльністю, однією з цілей яких є нане-
сення моральної або матеріальної шкоди опоненту. За неконфлікт-
ної взаємодії така мета відсутня.
По-друге, конфлікт – це така протидія, яка супроводжується
вираженими або прихованими негативними емоціями відносно
опонента. Ця ознака особливо характерна для міжособистісних
конфліктів.
190
7.1.2. Причини виникнення конфліктів

Конфлікт, як уважають психологи, – це зіткнення несумісних,
протилежно спрямованих тенденцій в міжособистісних або між-
групових відносинах. Конфлікти у військових колективах, як пра-
вило, можуть бути породжені цілим комплексом причин, серед
яких виділяють об’єктивні і суб’єктивні.
До об’єктивних причин конфліктів відносять:
– недостатню забезпеченість підрозділу всім необхідним для
нормальної життєдіяльності і виконання бойових завдань;
– порушення соціальної справедливості при розподілі мате-
ріальних і духовних благ;
– слабку розробленість правових шляхів вирішення міжосо-
бистісних протиріч, що виникають у взаємовідносинах військовос-
лужбовців;
– складність і динамічність військової діяльності;
– невідповідність нормативного (закріпленого статутом) ха-
рактеру відносин військовослужбовців тому типу відносин, які ви-
никають у процесі службової діяльності;
– складність соціальної і професійної адаптації командирів
до свого посадового статусу.
Серед суб’єктивних причин виникнення конфліктів у війсь-
ковій психології виділяють управлінські та психологічні.
Управлінські причини:
– прийняття необґрунтованих або помилкових рішень;
– зайва опіка старшими начальниками молодших у виконан-
ні ними своїх посадових обов’язків;
– невміння деяких військових керівників підкреслити прес-
тижність первинних командних посад;
– приблизна рівність начальників і підлеглих (наприклад,
офіцер–прапорщик, сержант–солдат);
– недостатня професійна підготовка деяких військовослуж-
бовців.
Психологічні причини:
– нестатутні відносини;
– недостатність культури спілкування, прояв грубості, нета-
ктовності, нетерпимості до чужої думки;
– прагнення командира утвердити свій авторитет серед під-
леглих за всяку ціну;
– упереджене ставлення начальника до підлеглого;
– складні взаємини між військовослужбовцями;
191
– завищена самооцінка окремих військовослужбовців;

– прагнення стати лідером у колективі будь-якими шляхами;
– негативізм у поведінці;
– підвищена агресивність і дратівливість;
– емоційна нестійкість, зайва тривога, низька самоповага.
7.1.3. Типологія конфліктів

Дати будь-яку закінчену типологію конфліктів не можливо,
тому що існує величезна різноманітність суб’єктів, цілей, мотивів,
сфер, видів, систем і рівнів, тимчасових рамок і людської взаємодії,
кожне з яких може служити підставою для типології конфліктів.
Проте з навчальною метою певну класифікацію конфліктів зроби-
ти необхідно.
Отже, однією з найширших і очевидних підстав класифікації
конфліктів є поділ їх за суб’єктами, або сторонами конфлікту. З
цієї точки зору, всі конфлікти діляться на:
1) внутрішньоособистісні;
2) міжособистісні;
3) внутрішньогрупові;
4) міжгрупові.
1. Внутрішньоособистісний конфлікт
Носій внутрішньоособистісних конфліктів – окрема особистість.

Зміст цього конфлікту виражається в гострих негативних пережи-
ваннях особистості, породжених її суперечливими прагненнями. Ці
конфлікти за своєю природою і змістом є багато в чому психологіч-
ними і викликаються суперечностями мотивів, інтересів, цінностей і
самооцінок особистості та супроводжуються емоційною напругою і
негативними переживаннями ситуації, що склалася.
Як і будь-який інший конфлікт, він може носити деструктив-
ний і конструктивний характер, тобто мати як позитивний, так і
негативний наслідки для особистості. У загальній формі внутріш-
ньоособистісний конфлікт можна сформулювати як проблему між
наявним станом суб’єкта і його бажаним станом, між дійсністю і
можливістю, актуальним і потенційним. Наприклад, самооцінка
192
командира взводу така, що йому давно б уже пора бути команди-

ром роти. У результаті може виникнути конфлікт нереалізованого
бажання.
Залежно від того, які сторони внутрішнього світу особистості
вступають у конфлікт, виділяють такі основні його види:
1. Мотиваційний конфлікт. Це конфлікти між несвідомими
прагненнями, між прагненнями до володіння і безпеки, між двома
позитивними тенденціями.
2. Моральний конфлікт, який часто називають норматив-
ним конфліктом. Це конфлікт між бажанням і боргом, між мораль-
ними принципами та особистими симпатіями.
3. Конфлікт нереалізованого бажання, або комплекс не-
повноцінності. Це конфлікт між бажаннями особистості і дійсніс-
тю, яка блокує їх задоволення. Іноді його трактують як конфлікт
між «хочу бути таким, як вони» і неможливістю це бажання реалі-
зувати. Він може виникнути в результаті фізичної неможливості
людини здійснити це прагнення. Наприклад, через незадоволення
своєю зовнішністю або фізичними даними.
4. Рольовий конфлікт. Він виражається в переживаннях,
пов’язаних з неможливістю одночасно реалізувати декілька ролей
(міжрольовий внутрішньоособистісний конфлікт), а також з різ-
ним розумінням вимог, що ставляться самою особистістю до вико-
нання однієї ролі (внутрішньорольовий конфлікт). Прикладом мі-
жрольового внутрішньоособистісного конфлікту може бути ситуа-
ція, коли військовослужбовцю наказують попрацювати понаднор-
мово, але як батько він хоче більше часу приділити своїй дитині.
Прикладом внутрішньорольового конфлікту може служити ситуа-
ція, коли віруючій людині для захисту Вітчизни потрібно взяти в
руки зброю і йти на війну вбивати.
5. Адаптаційний конфлікт. Цей конфлікт має два сенси. У
широкому сенсі він розуміється як той, що виникає на основі по-
рушення рівноваги між суб’єктом і навколишнім середовищем, у
вузькому сенсі – як той, що виникає у зв’язку з порушенням проце-
су соціальної чи професійної адаптації. Це конфлікт між вимогами,
які ставить до особистості дійсність, і можливостями самої людини
(професійними, фізичними, психічними).
6. Конфлікт неадекватної самооцінки виникає через роз-
біжності між претензіями особистості та оцінкою своїх можливос-
тей. Результатом цього є підвищена тривожність, емоційна напруга
і зриви.
193
7. Невротичний конфлікт – результат звичайного внутріш-

ньоособистісного конфлікту, що зберігається протягом тривалого
часу, характеризується вищою напругою і протиборством внутрі-
шніх сил і мотивів особистості.
Серед основних протиріч, що викликають внутрішній
конфлікт, можна виділити:
− протиріччя між потребою і соціальною нормою;
− протиріччя мотивів, інтересів і потреб (і в театр хочеться
сходити, і до семінару треба підготуватись);
− протиріччя соціальних ролей (і на службі треба затримати-
ся для виконання термінового завдання, і з дитиною погуляти);
− протиріччя соціальних цінностей і норм: як поєднати хри-
стиянську цінність «не убий» з обов’язком захисту Вітчизни на
полі бою.
Для виникнення внутрішньоособистісного конфлікту зазна-
чені суперечності повинні набути глибокого особистісного сенсу,
інакше людина не буде надавати їм значення. Крім того, різні
сторони протиріч за силою свого впливу на особистість мають
бути приблизно рівними. В іншому випадку людина з двох зол
легко вибирає менше, а з двох благ – більше. І ніякого конфлікту
не виникає.
Зовнішні причини внутрішньоособистісних конфліктів
можуть бути обумовлені:
1) становищем особистості в групі;
2) становищем особистості в організації;
3) становищем особистості в суспільстві.
1. Зовнішні причини внутрішньоособистісних конфліктів,
обумовлені становищем особистості в групі, можуть бути різно-
манітними. Однак їх загальна ознака полягає в неможливості задо-
волення будь-яких важливих потреб і мотивів, що мають у певній
ситуації глибокий внутрішній зміст і значення для особистості.
Виділяють чотири види ситуацій, що викликають внутрі-
шньо-особистісний конфлікт:
1) фізичні перепони, що перешкоджають задоволенню наших
основних потреб: камера не дає свободи пересування в’язню; него-
да перешкоджає збиранню врожаю; недостатній дохід не дозво-
лить господарці придбати те, що їй хочеться; опущений шлагбаум
або вартовий не пропускає в те чи інше місце;
2) відсутність об’єкта, необхідного для задоволення постав-
леної потреби (я хочу випити чашку кави, але магазини закриті, а
вдома його більше не залишилося);
194
3) біологічні обмеження (розумово відсталі люди і люди з фізи-

чними вадами, у яких перешкода корениться в самому організмі);
4) соціальні умови (головне джерело найбільшого числа наших
внутрішньоособистісних конфліктів).
2. На рівні організації зовнішні причини, що викликають
внутрішньоособистісний конфлікт, можуть бути представлені
такими видами протиріч, як:
1) протиріччя між великою відповідальністю і недостатніми
правами для її реалізації (людину підвищили на посаді, дали в під-
порядкування нових співробітників, розширили функції і т. ін., а
права залишилися колишніми);
2) протиріччя між жорсткими вимогами щодо термінів і якості
виконання завдання і поганими умовами праці (що б то не стало –
треба виконати наказ командира, а техніка стара і постійно лама-
ється);
3) протиріччя між двома взаємовиключними вимогами або за-
вданнями (вимоги виконати бойове завдання і в той же час без по-
силення живою силою та бойовою технікою);
4) протиріччя між жорстко поставленим завданням та пога-
но прописаними механізмами і засобами його виконання. (У нашому
недавньому минулому в умовах жорсткої планової економіки у
зв’язку з цим було популярним гасло «План за будь-яку ціну!»);
5) протиріччя між виробничими вимогами, нормами і традиці-
ями в підрозділі (частині), з одного боку, та особистими цінностя-
ми або потребами, з іншого. (Постійна служба у вихідні, вічні авра-
ли, практика хабарів і дарунків, підлабузництво, звичка начальни-
ка приставати із залицяннями до підлеглих, систематичні колек-
тивні випивки на службі і т. ін. – такого роду вимоги, звичаї і норми
можуть бути неприйнятними для людей, не відповідати їх ціннос-
тям і потребам);
6) протиріччя між прагненням до творчості, кар’єри, самост-
вердження і можливостями реалізації цього в рамках організації.
(Життєво важливою метою багатьох людей є прагнення до підви-
щення кваліфікації, до самореалізації, і якщо для цього немає умов,
може розвинутися внутрішньоособистісний конфлікт);
7) протиріччя, викликані несумісністю соціальних ролей особи-
стості. (Ця причина внутрішньоособистісних конфліктів зустріча-
ється досить часто. Її зміст полягає в протиріччі між тими функці-
ями, які людина повинна виконувати, володіючи різними статуса-
ми. У цьому випадку різні ролі ставитимуть до людини різні, може
бути, навіть суперечливі вимоги. Наприклад, статус командира
195
підрозділу буде ставити одні вимоги і норми поведінки стосовно

підлеглого, а статус близького друга – інші).
3. Зовнішні причини внутрішньоособистісних конфліктів,
обумовлені становищем особистості в суспільстві. Ці причини
пов’язані з протиріччями, які виникають на рівні соціальної макро-
системи і кореняться в характері суспільного ладу, соціальної
структури суспільства, його політичного устрою і економічного
життя.
2. Міжособистісний конфлікт
Це зіткнення між окремими індивідами у процесі їх соціальної

та психологічної взаємодії. Конфлікти цього типу виникають на
кожному кроці і з найрізноманітніших приводів. Прикладами таких
конфліктів є: протиборство між підлеглими через вплив у підроз-
ділі; протиріччя між керівником і підлеглим через розмір зарплати.
Такі протистояння можуть відбуватися в різних сферах суспільного
життя: побутовій, економічній, політичній і т. ін.
Причини, які призвели до виникнення міжособистісного кон-
флікту, також можуть бути досить різними: об’єктивними, тобто
незалежними від волі і свідомості людей, і суб’єктивними, залеж-
ними від людини; матеріальними й ідеальними, тимчасовими і по-
стійними тощо. Конфлікт між індивідами може виникнути через
власність, а може і через те, що Іван та Степан не зійшлися харак-
терами, не можуть поступитися один одному в дрібницях. У всяко-
му міжособистісному конфлікті велике значення мають особисті
якості людей, їхні психічні, соціально-психологічні і моральні ха-
рактеристики. У зв’язку з цим часто говорять про міжособистісну
сумісність або несумісність людей, що відіграють найважливішу
роль у міжособистісному спілкуванні.
У будь-якому випадку для виникнення міжособистісного кон-
флікту необхідна наявність протиріч (об’єктивних чи уявних).
Протиріччя, що виникли через різницю в поглядах, оцінках людей
щодо різних явищ, ведуть до ситуації спору. Якщо вона становить
загрозу одному з учасників, то виникає конфліктна ситуація.
196
Конфліктна ситуація характеризується наявністю у сторін

протилежних цілей і прагнень з оволодіння одним об’єктом. Напри-
клад, питання лідерства у військовому колективі. Для виникнення
конфлікту необхідний привід, який активізує дію однієї зі сторін.
Приводом можуть виступати будь-які обставини, навіть дії третьої
сторони. У наведеному прикладі приводом може послужити негатив-
на думка будь-якого співслужбовця про одного з претендентів у лідери.
У конфліктній ситуації виявляються суб’єкти та об’єкт конф-
лікту.
До суб’єкта міжособистісного конфлікту відносять тих
учасників, які відстоюють свої власні інтереси, прагнуть досягнен-
ня своєї мети. Вони завжди виступають від своєї особи. Об’єктом
міжособистісного конфлікту вважають те, на що претендують
його учасники. Це та мета, досягнення якої прагне кожен із проти-
борчих суб’єктів.
Усякий міжособистісний конфлікт врешті-решт має своє вирі-
шення. Форми вирішення залежать від стилю поведінки суб’єктів у
процесі розвитку конфлікту. Цю частину конфлікту називають
емоційною стороною і вважають її найбільш важливою.
Дослідники виділяють такі стилі поведінки в міжособистіс-
ному конфлікті: протиборство, ухилення, пристосування, комп-
роміс, співробітництво, асертивність1.
1) Протиборство – характерно наполегливе, безкомпромісне,
відкидає співпрацю відстоювання своїх інтересів, для чого викори-
стовуються всі доступні засоби.
2) Ухилення – пов’язане зі спробою уникнути конфлікту, не
надавати йому великої цінності, можливе через нестачу умов для
його вирішення.
3) Пристосування – передбачає готовність суб’єкта поступи-
тися своїми інтересами з метою збереження взаємин, які ставлять-
ся вище предмета і об’єкта розбіжностей.
4) Компроміс – вимагає поступок з обох сторін до того рівня,
коли шляхом взаємних поступок знаходиться прийнятне рішення
для протиборчих сторін.
5) Співпраця – припускає спільний виступ сторін для вирі-
шення проблеми. За такої поведінки вважаються правомірними
1 Асерт́ ивність (англ. assertion) — здатність людини відстоювати
свою точку зору, не порушуючи моральних прав іншої людини. Це здат-

ність оптимально реагувати на критику та вміння рішуче говорити собі та
іншим «ні», якщо цього вимагають обставини.
197
різні погляди на проблему. Ця позиція дає можливість зрозуміти

причини розбіжностей і знайти вихід із кризи, прийнятний для
протиборчих сторін, без ущемлення інтересів кожної з них.
6) Асертивна поведінка (від англ. assert – стверджувати, відс-
тоювати). Така поведінка передбачає здатність людини відстоюва-
ти свої інтереси і добиватися своїх цілей, не зачіпаючи інтересів
інших людей. Асертивність – це уважне ставлення як до себе, так і
до партнера. Асертивна поведінка перешкоджає виникненню кон-
фліктів, а в конфліктній ситуації допомагає знайти вірний вихід із
неї. При цьому найбільша ефективність досягається при взаємодії
однієї асертивної людини з іншою такою ж людиною.
Всі названі стилі поведінки можуть бути як спонтанними, так і
свідомо використовуватись для досягнення бажаних результатів у
вирішенні міжособистісних конфліктів.
3. Внутрішньогруповий конфлікт
Основним критерієм наявності внутрішньогрупового конфлік-

ту є руйнування внутрішньогрупових зв’язків.
Сторонами внутрішньогрупового конфлікту є або окремі чле-
ни групи, або окремі угруповання всередині неї, або член групи та
інша її частина. Це стало підставою для прийняття думки, що внут-
рішньогрупові конфлікти, як правило, набувають форми або міжо-
собистісних, або міжгрупових конфліктів.
Внутрішньогрупові конфлікти мають багато різних функцій,
які можна розділити за різними ознаками. Одна з класифікацій ви-
діляє позитивні і негативні функції внутрішньогрупових конфлік-
тів. Позитивним для групи будуть ті конфлікти, які не зачіпають
основ її існування, сприяючи лише переорієнтації норм і відносин,
прийнятих у групі. Навпаки, якщо конфлікт пов’язаний з найваж-
ливішими цінностями групи, він підриває її основи і несе в собі те-
нденцію до її руйнування. Також завдяки конфлікту виявляється
можливим первинне встановлення єдності або її відновлення, як-
що таку було раніше порушено. Однак не кожен тип конфлікту
сприятиме зміцненню групи, так само як і не у всіх групах конфлікт
може реалізовувати подібні функції. Наявність цих позитивних по-
тенцій конфлікту визначається його типом і особливостями групи.
198
Конфлікт усередині групи може бути механізмом трансформа-

ції норм відповідно до нових умов. Гнучкі структури виграють від
конфліктів, які, модифікуючи старі норми і допомагаючи створен-
ню нових, забезпечують спадкоємність в новій ситуації.
Внутрішній конфлікт також служить засобом виявлення у
членів групи суперечливих інтересів і тим самим сприяє можливо-
сті нового узгодження, забезпечуючи відновлення необхідної рів-
новаги. Конфлікти часто обумовлюють створення асоціацій і коа-
ліцій всередині груп, завдяки чому забезпечується взаємодія між
членами всього об’єднання, зменшується ізоляція, створюється
ґрунт для реалізації індивідуальної активності членів групи.
Від чого залежить характер внутрішньогрупового конфлік-
ту? Кожна група містить потенційні можливості конфлікту через
суперництво між вимогами членів колективу, що періодично ви-
никає. Характер групи буде істотно впливати на особливості цих
конфліктів, зокрема на їх функції. Чим група тісніша, тим конфлікт
інтенсивніший, тому що висока частота взаємодії сприяє інтенси-
фікації емоційних проявів індивідів, у тому числі й ворожості, ви-
никнення якої, знову ж таки внаслідок тісної взаємодії, буде
сприйматися як небезпека і придушуватись, а отже, акумулювати-
ся. Тому, якщо все ж таки у такій згуртованій групі виникне конф-
лікт, він буде протікати з особливою інтенсивністю на підставі
«накопиченого» невдоволення і повного особистісного залучення,
характерного для групи з тісними зв’язками. Конфлікти у групах
цього типу будуть загрожувати самим їх основам, а отже, носити
руйнівний характер.
У групах, члени яких не настільки тісно пов’язані між собою,
конфлікт буде менш деструктивним. Це забезпечується за рахунок
більшого числа конфліктів, що виникають у групах цього типу, що
веде до розподілу енергії і не дає можливості її акумуляції. Це, у
свою чергу, створює певну гарантію локалізації кожного окремого
конфлікту на обставинах його виникнення. Так що численність
конфліктів знаходиться у зворотному зв’язку з їх інтенсивністю.
Суттєве значення для внутрішньогрупового конфлікту матиме
і характер відносин групи із зовнішнім середовищем. Так, групи, які
знаходяться у стані більш-менш постійного протиборства з іншими
групами, будуть мати тенденцію до більш повного особистісного
залучення своїх членів у загальну діяльність і до придушення від-
хилень від групової єдності та розбіжностей. Велика терпимість до
внутрішньогрупових конфліктів буде характерна для груп, відно-
сини яких із зовнішнім середовищем більш урівноважені.
199
Найважливішим чинником, що визначає частоту конфліктів у

групах, вважають загальний рівень напруги, в якому існує людина
або група. Чи призведе конкретна подія до конфлікту – вирішаль-
ною мірою залежить від рівня напруги або соціальної атмосфери у
групі.
Особливе значення при цьому набувають такі фактори:
1. Ступінь задоволеності – незадоволеності потреб людини,
особливо базисних, наприклад потреби в безпеці. Конфлікти бу-
дуть більш серйозними, якщо залучаються центральні потреби.
Незадоволені потреби мають тенденцію ставати домінуючими, що
об’єктивно збільшує ймовірність конфліктів.
2. Кількість простору «вільного руху» людини. Достатній прос-
тір «вільного руху» є умовою задоволення індивідуальних потреб і
адаптації до групи. Навпаки, обмеженість простору «вільного руху»
призводить до зростання напруги.
3. Зовнішній бар’єр: наявність або відсутність можливостей ви-
йти з неприємної ситуації. Напруга чи конфлікт часто ведуть до
тенденції покинути цю ситуацію. Якщо це можливо, сильна напру-
га не розвиватиметься. Навпаки, відсутність такої можливості як
результат зовнішнього бар’єра або внутрішніх перешкод провокує
розвиток сильної напруги і конфлікту.
4. Міра збігу або розбіжності цілей членів групи. У груповій вза-
ємодії конфлікти залежать від міри, в якій цілі учасників суперечать
одна одній, і від їх готовності враховувати точку зору іншого.
4. Міжгруповий конфлікт
Міжгруповими конфліктами прийнято називати взаємодію

як власне між групами людей, так і між окремими представниками
цих груп, а також будь-які ситуації, в яких учасники спілкування
взаємодіють у міжгруповому вимірі, сприймаючи один одного і
себе як членів різних груп.
Причини виникнення міжгрупових конфліктів:
– необхідність розподіляти обмежені ресурси організації;
– незадоволення потреб членів групи;
– залежність членів групи один від одного (або залежність
всіх від однієї людини) під час виконання завдань;
200
– взаємозалежність завдань за нерівних можливостей;

– незадовільні комунікації;
– відмінності у психологічних особливостях;
– недоліки організації управління;
– нечітко визначені права і обов’язки;
– неритмічність і стабільність праці;
– неправильна оцінка праці персоналу.
Міжгруповий конфлікт дуже багато залежить від характеру і
стилю дій керівників.
Якщо уважно придивитися до стилю спілкування окремих ке-
рівників у конфліктних ситуаціях, то можна помітити певну особ-
ливість. Для одного характерним гаслом є «Найкращий захист –
напад» (властиво «практикам»). Для іншого – «Краще поганий мир,
ніж добра сварка» (частіше виявляється в поведінці «співрозмов-
ників»). Для третього – «Нехай думає, що він переміг» (відзначає
«мислителів»). «Співрозмовники» не здатні на тривале протисто-
яння. Інакше протікає конфлікт у «мислителів» і «практиків». За-
глибленість у себе, повільність «мислителя» сприяє затяжним ста-
нам напруженості відносин. «Дієвість» практичного типу також
збільшує тривалість конфлікту.
Найнебезпечніші для ділових та особистих відносин – тривалі
конфронтації. Вони перешкоджають з’ясуванню стосунків у спіл-
куванні. Конфліктуючі особистості закріплюють за дуже довгої
напруги свій негативний стан. Практичний тип особистості компе-
нсує складності відносин орієнтацією або на тривалість, або на по-
шук інших контактів.
Як оцінити глибину міжгрупового конфлікту? Конфлікти мож-
на оцінити за тривалістю і гостротою. Тривалість – це час, який
триває конфлікт, гострота – це рівень, якого досягає конфлікт.
Від того, на якому рівні знаходиться конфлікт, як далеко він про-
ник, залежать способи подолання конфлікту. Щоб оцінити гостроту
конфлікту, необхідно пам’ятати ось що:
Чим більше групи залучені в конфлікт емоційно, тим гострі-
ший конфлікт.
Чим краще «згруповані» групи, втягнуті в конфлікт, тим він
гостріший.
Чим вища відносна згуртованість груп, які беруть участь в
конфлікті, тим гостріший конфлікт.
Чим міцнішою була раніше згода груп, які беруть участь в
конфлікті, тим гостріший конфлікт.
201
Чим менше ізольовані і відокремлені конфліктуючі групи за-

вдяки широкій соціальній структурі, тим гостріший конфлікт.
Чим менше конфлікт служить просто засобом досягнення мети
і чим більше він стає самоціллю, тим він гостріший.
Чим більше, за поданням його учасників, конфлікт виходить за
межі індивідуальних цілей та інтересів, тим він гостріший.
У міжгрупових конфліктах важливу роль відіграє безпосеред-
ньо сама група та її учасники. Отже, чим міцніша корпоративна
культура організації, тим менша ймовірність виникнення конфлік-
тів. Однак у великих групах (військових частинах), структура яких
складна і величезна, виникає велика кількість формальних та не-
формальних груп, кожна з яких є носієм як корпоративної культу-
ри організації, так і своєї власної субкультури. Чим міцнішою є гру-
па, чим прозоріші відносини всередині групи, тим менше конфлік-
тів виникає і тим більша ймовірність «вижити» в конфліктних си-
туаціях.
Такі основні типи конфліктів, виділені на основі їх суб’єктів.
При цьому слід мати на увазі, що всі названі типи конфліктів зна-
ходяться між собою у взаємодії і впливають один на одного.
5. Інші типи конфліктів за різними

підставами
Наведена вище класифікація конфліктів, звичайно, не є закін-

ченою. Вона може бути розширена за допомогою виділення інших
типів конфліктів за найрізноманітнішими підставами.
1. За сферами життєдіяльності людей:
– побутові;
– сімейні;
– трудові;
– військові;
– навчально-виховні та ін.
2. За характером об’єктів, із приводу яких виникають кон-
флікти:
– ресурсні;
– статусно-рольові;
– соціокультурні;
– ідеологічні та ін.
202
3. За спрямованістю впливу і розподілу повноважень:

– конфлікти «по вертикалі» (начальник – підлеглий, вищестоя-
ща організація – нижчестояща організація);
– конфлікти «по горизонталі» (між керівниками одного рангу,
між колегами).
Крім цього, розрізняють також конфлікти:
– явні та латентні;
– конструктивні і деструктивні;
– короткочасні і тривалі;
– реалістичні і нереалістичні;
– локальні, регіональні і міжнародні тощо.
Однак жодна класифікація конфліктів не може вважатися за-
кінченою і тому є відносною й умовною. Головна мета будь-якої
класифікації – допомогти пояснити конфлікт і знайти адекватні
способи його вирішення або (ще краще) попередження.
7.1.4. Динаміка соціального конфлікту

Аналіз змісту і особливостей протікання соціального конфлік-
ту доцільно провести за такими трьома основними стадіями, як:
– передконфліктна стадія;
– безпосередньо конфлікт;
– стадія вирішення конфлікту.
1. Передконфліктна стадія. Характерною особливістю кож-
ного конфлікту в момент його зародження є наявність об’єкта,
володіння яким (або досягнення якого) пов’язано з фрустрацією
потреб двох суб’єктів, втягнутих у конфлікт.
Передконфліктна стадія – це період, коли конфліктуючі
сторони оцінюють свої ресурси, перш ніж зважитися на агресивні
дії або відступити.
До таких ресурсів належать матеріальні цінності, інформація,
влада, престиж і т. ін. У той же час відбувається консолідація сил
протиборчих сторін, пошук прихильників і оформлення груп, які бе-
руть участь в конфлікті.
Коли всі спроби досягти бажане виявляються марними, інди-
від або соціальна група визначає об’єкт, який заважає досягненню
цілей, ступінь його «провини», силу і можливості протидії. Цей мо-
мент у передконфліктній стадії називається ідентифікацією. Іноді
причина фрустрації буває прихована і її важко ідентифікувати, тоді
можливий вибір об’єкта для агресії, який не має ніякого відношен-
ня до блокування потреби. Ця помилкова ідентифікація може при-
звести до впливу на сторонній об’єкт, дії у відповідь і виникнення
203
помилкового конфлікту. Трапляється, що помилкова ідентифікація

створюється штучно, з метою відволікання уваги від справжнього
джерела фрустрації.
2. Безпосередньо конфлікт. Ця стадія характеризується на-
самперед наявністю інциденту, тобто соціальних дій, спрямованих
на зміну поведінки суперників. Дії, що становлять інцидент, можуть
мати як відкритий, так і прихований характер. Дуже характерним
моментом на етапі безпосередньо конфлікту є наявність критичної
точки, за досягнення якої конфліктні взаємодії між протиборчими
сторонами досягають максимальної сили і гостроти. Після прохо-
дження критичної точки кількість конфліктних взаємодій, їх гостро-
та і сила різко знижуються і далі конфлікт іде по низхідній до свого
вирішення або ж до нового сплеску сил протистояння.
3. Вирішення конфлікту. Зовнішньою ознакою вирішення
конфлікту виступає завершення інциденту. Це означає, що між кон-
фліктуючими сторонами припиняється конфліктна взаємодія. Вирі-
шення соціального конфлікту можливе лише в разі зміни конфліктної
ситуації. Ця зміна може набувати різних форм. Але найбільш ефекти-
вною зміною конкретної ситуації, що дозволяє погасити конфлікт,
вважається усунення причини конфлікту. Можливе також вирішен-
ня соціального конфлікту шляхом зміни вимог однієї зі сторін: супер-
ник йде на поступки і змінює цілі своєї поведінки в конфлікті.
Соціальний конфлікт може бути також вирішений у результаті
виснаження ресурсів сторін чи втручання третьої сили, що створює
перевагу однієї зі сторін, і, нарешті, в результаті повного усунення
суперника.
7.2. ШЛЯХИ ПОПЕРЕДЖЕННЯ І ВИРІШЕННЯ

КОНФЛІКТІВ
7.2.1. Роль керівника в управлінні

конфліктом
У складній роботі щодо запобігання
негативним, руйнівним наслідкам конф-
ліктів керівник повинен:
1) створювати умови для запобіган-
ня конфліктам; добре поставлена робота
з профілактики конфліктів обмежує мо-
жливість виникнення руйнівних конфлі-
ктів і сприяє загальному скороченню їх
204
кількості. Найбільш надійним способом профілактики конфліктів є

створення в підрозділі такої морально-психологічної атмосфери,
яка виключає саму можливість виникнення агресивних устрем-
лінь, що призводять до важкого конфлікту. Універсальний спосіб
запобігання таким конфліктам – зміцнення співробітництва як на
соціальному, так і на психологічному рівнях;
2) поводити себе належним чином у конфліктній ситуації,
вміти управляти конфліктом. Найчастіше застосовуються три
тактики поведінки керівника в конфліктній ситуації:
– догляд або уникнення конфлікту, що нерідко використову-
ють не тільки учасники конфлікту, а й ті, хто за своїм посадовим
статусом повинен виступати в ролі посередника в його регулюван-
ні. Суть цієї тактики – ігнорування конфліктної ситуації, відмова
від визнання її існування, самоусунення;
– силовий метод, багато в чому протилежний тактиці догля-
ду. Його суть полягає у примусовому нав’язуванні одній зі сторін
свого рішення проблеми;
– тактика взаємного виграшу, яка визнається оптимальною
для вирішення конфліктної ситуації. Вона передбачає врахування вза-
ємних інтересів, націлена на взаємовигідний результат, демонструє
повагу сторін до професіоналізму та гідності одна одної. Керівник по-
винен опанувати не тільки специфічні прийоми, властиві кожній із
цих тактик, але і враховувати деякі універсальні, загальне застосу-
вання вимоги, що забезпечують оптимальне вирішення конфлікту;
3) вміти завершувати конфлікт з найменшими втратами для
його учасників. Для цього потрібно перш за все чітко усвідомлювати,
що конфлікт може мати наслідки як деструктивні, так і конструктивні.
Деструктивні наслідки конфлікту:
– погіршення соціально-психологічного клімату в групі, поя-
ва у підлеглих почуття пригніченості, песимізму, тривоги. Резуль-
татом подібних психічних станів можуть бути зниження продукти-
вності служби і навіть залишення колективу частиною службовців;
– зниження рівня організованості групи, її дестабілізація у
зв’язку з неадекватною оцінкою сторонами конфлікту одна одної
як під час, так і після конфлікту. Посилюється не тільки негативне
ставлення до партнерів, а й почуття невпевненості в собі, у власних
силах і можливостях;
– формування в колективі духу конфронтації, взаємного воро-
жого ставлення. Посилюються такі явища, як необґрунтоване кри-
тиканство, взаємне стеження, жорсткий формалізм, постійний пошук
винних, замість ефективного вирішення реальних проблем і т. ін.
205
Однак в разі конструктивного, раціонального вирішення кон-

флікту він може зіграти і позитивну роль.
Конструктивні наслідки конфлікту:
– виявлення суперечностей у групі, наприклад в системі ма-
теріального і морального стимулювання, і створення умов для змі-
ни і розвитку підрозділу, його оновлення;
– розширення інформації, більш глибоке взаєморозуміння
людей, їхніх цінностей і мотивів поведінки; саме в протиборстві
люди краще пізнають одні одних, розкривається справжня картина
взаємовідносин між ними;
– посилення співпраці, згуртованості, організованості групи,
вдосконалення її структури;
– зниження соціальної напруженості, зміцнення відносин
взаємної довіри, співпраці, створення сприятливих умов для зрос-
тання продуктивності праці, творчого ставлення до справи.
Однак, яким би не був результат розвитку конфлікту – пози-
тивним або негативним, конфліктна ситуація завжди так чи інак-
ше пов’язана з психологічною складовою. Тому, з психологічних
позицій, конфлікт, як уже йшлося, може бути визначений як ситуа-
ція протистояння учасників, пережита ними як значуща психологі-
чна проблема, що викликає активність сторін, спрямовану на ви-
рішення ситуації протиборства. Особливо велика роль психологіч-
ного компонента в конфліктах суб’єктивного, власне психологіч-
ного типу, де об’єктивна, соціальна складова відіграє незначну
роль, а іноді й зовсім відсутня.
Такі конфлікти породжені почуттям обманутої довіри, взаєм-
ної неприязні, ураженого самолюбства, сумнівами в правильності
обраного шляху і т. ін. Незважаючи на ефемерну, безтілесну приро-
ду своїх причин, конфлікти можуть набувати досить зримої, іноді
драматичної форми агресивних дій учасників конфлікту.
7.2.2. Профілактика конфлікту

Профілактика конфлікту являє
собою вид управлінської діяльності,
який полягає в своєчасному розпі-
знанні, усуненні або ослабленні
конфліктогенних факторів і обме-
женні таким шляхом можливості їх
деструктивного розвитку. Як уже
зазначалося, кожен конфлікт пов’язаний з утиском тих чи інших
206
інтересів людей – як матеріальних, так і духовних. Тому починати

роботу з його попередження слід із далеких, глибинних передумов,
з виявлення потенційних причин конфлікту.
Виділяють, як було сказано раніше, дві групи причин конфлік-
ту: об’єктивні (соціальні) і суб’єктивні (психологічні).
Відповідно до цього застосовують і дві групи методів про-
філактики конфліктів.
1. Метод попередження об’єктивних конфліктів досить
добре відомий – це реалізація різних соціальних програм – від еко-
номічних до культурних, освітніх, за допомогою яких ці причини
поступово усуваються, хоча і повільніше, ніж хотілося б. Але про-
блема профілактики конфліктів полягає в тому, що багато з них, як
згадувалося, виникає без видимих об’єктивних, соціальних, матері-
альних причин, зі світу людської психіки, який за своєю складністю
можна порівняти тільки з безмовним і нескінченним космосом.
2. Найбільш дієвим способом усунення суб’єктивних конфлі-
ктів є застосування психологічних методів, до яких належать:
– ретельний психологічний аналіз ідейних, емоційних мотивів
сторін конфлікту, що зароджується; це є особливо ефективним на ла-
тентній стадії конфлікту, до його переростання у відкрите зіткнення;
– проведення систематичної роботи щодо психологічної і,
особливо, конфліктологічної освіти працівників;
– використання психологічного методу блокування агресив-
них намірів підлеглих за допомогою розвитку в них контрмотивів
шляхом, наприклад, послідовного проведення в підрозділі політи-
ки просування по службі, кар’єрного зростання;
– послідовне підтримання в підрозділі атмосфери співпраці;
цей метод є головним у системі заходів щодо попередження конф-
ліктів, особливо конфліктів суб’єктивного характеру; тому на ньо-
му зупинимося трохи докладніше.
Організовуючи роботу з попередження конфлікту, командир по-
винен бачити своє завдання-мінімум у тому, щоб не нашкодити тій
згоді, яка спочатку присутня у взаєминах людей, а своє завдання-
максимум вбачати у зміцненні цієї згоди. При цьому треба враховува-
ти, що вирішення першого, а тим більше другого з цих завдань є одні-
єю з найважливіших організаційно-психологічних проблем управлін-
ської діяльності, яка іменується тактикою підтримки співпраці.
Ця тактика являє собою сукупність управлінських методів
переважно психологічного змісту, найважливішими з яких є:
– метод згоди – передбачає залучення потенційних конф-
ліктантів у спільну справу, під час здійснення якої у можливих
207
противників з’являється більш-менш широке поле спільних інте-

ресів, вони краще пізнають один одного, звикають співпрацювати,
спільно вирішувати проблеми, що виникають;
– метод доброзичливості, емпатії, розвитку здатності до спів-
переживання, співчуття іншим людям, розуміння їх внутрішніх ста-
нів – припускає також і розвиток вміння висловлювати таке співчут-
тя товаришеві по службі, надавати йому практичне сприяння; цей
метод вимагає виключення невмотивованої ворожості, агресії; про-
яву терпимості до тих чи інших особливостей інших людей;
– метод поваги гідності, репутації партнера – вимагає, щоб у
разі виникнення будь-яких розбіжностей, здатних викликати кон-
флікт, із метою попередження подальшого негативного розвитку
подій постійно виражалося визнання гідності партнера, поваги до
його особистості; цей метод вимагає наявності вміння розділяти
справу та особистість;
– метод недопущення дискримінації людей – вказує на непри-
пустимість підкреслення переваги одного військовослужбовця над
іншим, яких би то не було розходжень між ними. З точки зору профі-
лактики конфліктів, зрівняльний метод розподілу має безсумнівні
переваги, оскільки дозволяє уникнути таких негативних емоцій, як
заздрість, образа, здатних спровокувати конфліктне протиборство;
– метод «погладжування» – зрозумілий кожному, хто коли-
небудь мав справу з тваринами. Він застосовний і до людей, хоча,
звичайно, в модифікованому вигляді, оскільки люди теж потребу-
ють схвалення і підтримки. Для цього розроблено безліч способів –
презентації, ювілеї, спільний відпочинок колективів тощо;
– метод, який використовує почуття гумору. Наявність цьо-
го почуття – одне зі свідчень духовного здоров’я людини, її оптимі-
стичного погляду на світ. Гумор згуртовує людей навіть у тих ситу-
аціях, коли, здавалося б, не залишилося вже ніяких надій на при-
мирення. Це відбувається тому, що за допомогою гумору виявля-
ється якась спільність між людьми, загальне для всіх розуміння
смішного. Звичайно, цим засобом слід користуватися, дотримую-
чись почуття міри, оскільки за допомогою гумору можна домогти-
ся лише короткочасного підвищення позитивної активності людей.
Однак і нехтувати цим засобом не слід, оскільки в такій відповіда-
льній справі, як запобігання конфлікту, не може бути дрібниць.
Та профілактика конфліктів вимагає від керівника не тільки
знання методів впливу на групову психологію, але й уміння розпі-
знавати індивідуальні особливості підлеглих і впливати на їхню
поведінку. Це дуже важливо стосовно тих психологічних типів, які
208
відіграють особливу роль в генеруванні конфліктів, тобто щодо

вже згадуваних так званих конфліктних особистостей. Найбільш
прийнятним способом нейтралізації негативних впливів з боку
конфліктних особистостей і є формування в підрозділі на основі
сукупності зазначених вище методів сталого морально-
психологічного клімату, здатного надійно протистояти будь-яким
негативним проявам.
7.2.3. Регулювання конфліктів

Управління конфліктами може бути
вирішене за дотримання ряду необхід-
них умов:
– керівник повинен виявляти впевне-
ність в успіху цієї роботи. Його впевненість,
рішучість подолати розбіжності самі по собі
матимуть позитивний вплив на учасників
протиборства і сприятимуть його позитивному результату;
– щоби бути впевненим в успіху, командир повинен добре зна-
ти сутність конфлікту як особливого соціально-психологічного
явища, характер причин, що його породжують, тобто повинен бути
теоретично підготовленим для вирішення завдань подібного роду;
– доповнення загальних знань конкретними відомостями про
особливості даної ситуації, яка завжди виявляється в чомусь уні-
кальною, оскільки немає двох абсолютно однакових за змістом
конфліктних ситуацій;
– керівник, використовуючи загальні знання і результати
конкретного аналізу, повинен вибрати відповідну ситуації тактику
управління конфліктом.
Серед цих умов найважливішою є перша – впевненість у мож-
ливості й необхідності вирішення проблем регулювання конфлік-
тів. Така впевненість керівника буде міцною, якщо він чітко уявляє
не тільки зміст, а й значущість, роль, цінність цієї роботи серед
безлічі інших своїх обов’язків.
У процесі тривалої історії людства накопичено багатий досвід
регулювання конфліктів, їх конструктивного вирішення. Вся суку-
пність цих методів може бути зведена до двох основних стра-
тегій: першої – насильства, знищення і другої – компромісу, спів-
робітництва.
Суть стратегії насильства – примусове нав’язування одній зі
сторін свого рішення проблеми. Силова стратегія нехтує інтересами
209
того учасника конфлікту, на якого вона спрямована. Сторона, яка

застосовує цю стратегію, прагне до перемоги над противником
будь-якою ціною. Незважаючи на зовнішню непривабливість
цієї стратегії, саме вона є кращою за наявності таких умов:
– необхідності прийняття адміністрацією внаслідок раптово
виниклої потреби непопулярного рішення, наприклад, про тимча-
сове зниження заробітної плати;
– виникнення надзвичайної ситуації, що вимагає негайних дій;
– будь-яких проявів в організації таких деструктивних форм
поведінки, як пияцтво, наркоманія, розкрадання майна, прогули,
порушення техніки безпеки тощо.
Однак і в цих випадках ця тактика матиме негативні наслідки,
якщо застосовується занадто часто або використовується без по-
передніх спроб досягти угоди, компромісу.
Більш надійним, ефективним методом регулювання конф-
ліктів є стратегія компромісу, співробітництва. Ця стратегія ро-
зглядається в психології управління як зразковий спосіб вирішен-
ня конфліктних ситуацій. Вважається, що саме ця стратегія врахо-
вує кращі якості людини як істоти розумної, яка вміє враховувати
не тільки особисті інтереси, а й інтереси інших, а тому здатна до
діалогу. У реалізації цієї стратегії велику роль відіграє такий уні-
версальний механізм регулювання конфліктів, як переговори. Од-
нак успішна реалізація цієї стратегії можлива за наявності ряду
умов, зокрема якщо обидві сторони готові до взаємних поступок.
Природно, ця стратегія застосовується в тому випадку, коли сило-
вий варіант вирішення повністю виключений.
Разом з тим застосування цієї стратегії пов’язане з ря-
дом труднощів:
– під час переговорів одна зі сторін може несподівано відмо-
витися від зайнятої спочатку позиції, виявляючи її неприйнят-
ність;
– вироблене на основі взаємних поступок рішення може ви-
явитися важко здійснюваним, оскільки не забезпечене ресурсами;
– відмова від зайнятої спочатку позиції, що неминуче міс-
титься в кожній компромісній угоді, може згодом спричинити
оспорювання прийнятого спочатку рішення.
Однак, незважаючи на ці та деякі інші труднощі, компромісні
рішення є оптимальними для вирішення конфліктної ситуації. У
психології управління розроблені основні механізми досягнення
компромісних рішень; ці механізми покликані забезпечувати дві
основні групи завдань:
210
1) створення повної бази даних про конфлікт, збір всебічної

інформації про нього;
2) визначення основних форм поведінки учасників конфлікту,
які забезпечують його успішне врегулювання.
Перша група завдань забезпечується поглибленим вивченням
конфліктної ситуації, врахуванням усіх факторів, що викликали
конфлікт. За найбільш зручний прийом вирішення конфліктної
ситуації пропонується складання так званої карти конфлікту: опис
суті проблем, що викликали конфлікт; визначення природи конф-
лікту – психологічної та соціальної; перелік учасників конфлікту –
окремих осіб або груп; характеристика потреб учасників конфлік-
ту, тих чи інших побоювань, що виникли у зв’язку з перешкоджан-
ням їх задоволенню.
На основі всієї цієї різноманітної інформації вирішується друга
група завдань – забезпечуються певним чином організовані дії уча-
сників конфлікту.
У літературі, присвяченій врегулюванню конфліктів, ці дії опи-
суються у вигляді чотирирокової системи, що включає в себе певні
види конкретних дій позитивного характеру:
1) виділити спеціальний час для спілкування – розмови, диску-
сії. При цьому часто доводиться долати бажання іншої сторони
уникнути контакту. Щоб цього не сталося, потрібно не пов’язувати
зустріч із попередніми умовами; важливо також переконати іншо-
го в тому, що подолання розбіжностей вигідно і йому;
2) забезпечити сприятливу обстановку проведення зустрічі.
Так, у приміщенні, де проходить бесіда, не повинні бути присутні-
ми сторонні особи; слід уникати телефонних дзвінків. Корисно
звернути увагу і на температуру в приміщенні, освітлення і т. ін.;
3) суворо дотримуватися правил обговорення проблеми. Особ-
ливо важливо з самого початку бесіди висловити надію на досяг-
нення взаємовигідної угоди. Обговорення суті проблеми слід поча-
ти з надання співбесідникові можливості викласти своє бачення
ситуації, що виникла. Далі, висловивши розуміння проблем спів-
розмовника і свою готовність піти на поступки, потрібно викласти
власну точку зору на суть проблеми. Після такого обміну жестами
примирення настає вирішальний момент діалогу, в результаті яко-
го слабшає напруженість, посилюється довіра, виявляється спіль-
ність інтересів, що і дозволяє укласти договір про вирішення кон-
флікту на взаємовигідних умовах;
4) для того, щоб договір був міцним, здійсненним, він повинен
бути взаємовигідним, збалансованим. Рішення повинно бути конк-
ретним, точно визначати терміни і відповідальних осіб.
211
Досягнуту угоду найкраще оформити в письмовому вигляді, а

її копію вручити кожній стороні конфлікту.
Розглянутий чотирикроковий метод рекомендується фахівця-
ми із психології конфлікту як найбільш ефективний спосіб перет-
ворення конфліктної взаємодії в стосунки співробітництва.
З точки зору цієї ретельно продуманої тактики регулювання
конфлікту, в рамках стратегії «виграш – виграш» особливо не-
прийнятними виглядають так звані негативні або заборонені
прийоми, які, на жаль, ще нерідко використовуються у практиці
ділових відносин, особливо в умовах їх конфліктного загострення:
– постійне перебивання партнера під час бесіди, створення
перешкод до вільного вираження ним своєї позиції;
– дріб’язкові причіпки, не пов’язані із суттю справи;
– приниження партнера, негативна оцінка його особистості,
прояв ворожості до нього;
– підкреслення різниці між собою і партнером;
– применшення внеску партнера у спільну справу і перебі-
льшення власних заслуг;
– постійні відмови від конструктивних пропозицій партнера,
систематичне заперечення справедливості його слів;
– прояв нещирості, лицемірства.
На невербальному рівні до негативних прийомів слід віднести
зневажливі жести на адресу співрозмовника, порушення його пер-
сонального простору тощо.
Використання таких прийомів може призвести до зростання
емоційної напруженості, посилення конфлікту навіть в умовах, ко-
ли конструктивне рішення здається зовсім близьким.
Зовсім інший характер, як уже вказувалося, носять позитивні
методи регулювання конфлікту – вони не тільки служать цілям
вирішення конфліктних ситуацій, але можуть відігравати і профі-
лактичну роль, попереджаючи конфлікти, особливо деструктивні.
Звичайно, вся сукупність зазначених прийомів може уточню-
ватися, вдосконалюватися з метою регулювання конкретних кон-
фліктних ситуацій, кожна з яких неповторна.

1. Ершов А. А. Личность и коллектив. Межличностные кон-
фликты в коллективе и их разрешение / А. А. Ершов. – Л. : Знание,
1976. – 40 с.
212
2. Ефремов В. С. Основы суицидологии / В. С. Ефремов. – СПб. :

Диалект, 2004. – 480 с.
3. Конфліктологія : навч. посіб. / Л. М. Ємельяненко, В. М. Пе-
тюх, Л. В. Торгова, А. М. Гриненко ; за заг. ред. В. М. Петюха, Л. В. Тор-
гової. – Київ : КНЕУ, 2003. – 315 с.

1. Поняття конфлікту. Причини конфліктів. Види конфліктів.
2. Фази та динаміка конфлікту. Стратегії конфліктної взаємодії.
3. Управління конфліктом. Методи розв’язання конфлікту.
4. Структурна модель конфлікту та його функції. Сутність та
особливості конфліктів у військових колективах.
5. Аналіз типових конфліктів у військових колективах.
6. Класифікація конфліктів. Особистісні конфлікти у військо-
вих колективах.
7. Міжособистісні конфлікти у військових колективах.
8. Міжгрупові та внутрішньогрупові конфлікти. Спільне у
конфліктах різних видів та методи їх дослідження.
9. Теорія та практика розв’язання конфліктів. Система управ-
ління конфліктами у військовому колективі.
10. Діяльність командирів (військових психологів) щодо по-
передження та подолання конфліктних ситуацій у підрозділі.
213
8. ВПЛИВ БОЮ НА ПСИХІКУ
ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ
8.1. Психологічні основи ефективності бойової діяль-

ності військовослужбовців
8.2. Девіації як форма деструктивної поведінки воїнів
у бойовій обстановці
8.3. Особливості прояву групової психології в умовах
бойової діяльності
8.4. Психологічні аспекти управління військовим ко-
лективом у бою
Психологічні основи ефективності бойової діяльності військовос-

лужбовців. Сутність девіантної поведінки в бойовій обстановці.
Види девіантної поведінки в бойовій обстановці. Дії військовослу-
жбовця у разі захоплення у полон. Права й обов’язки військовопо-
лоненого відповідно до Женевських конвенцій про захист жертв
війни. Поводження з військовополоненими. Дії та поведінка офіце-
ра або підлеглих у разі захоплення в полон. Дії військовослужбовця
у разі захоплення в заручники. Особливості виявлення групової
психології в умовах бойової діяльності. Психологічні аспекти уп-
равління військовим колективом у бою.
8.1. ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ЕФЕКТИВНОСТІ

БОЙОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ
Стрес-фактори сучасного бою

істотно впливають на бойову діяль-
ність воїнів. Після першого вдалого
бою військовослужбовець набуває
впевненості у своїх силах, бойових
товаришах, командирах, зброї. Його
бойові якості від бою до бою поліп-
шуються, набувається досвід бойової
поведінки, формуються бойові звички.
214
Бойовий стрес у період очікування бою в основному виявля-

ється у військовослужбовців стадією тривоги, яка виконує функ-
цію попередження, підтримки пильності, забезпечення готовності
до дії. Згодом вони навчаються автоматично і вибірково реагувати
на стимули бойової обстановки, відокремлюючи небезпечні, ті, що
допомагають, і нейтральні. З початком бойових дій воїни швидко
досягають стадії резистентності і стають спокійними, зосере-
дженими на бойовому завданні. Успішні бойові дії, невисокий рі-
вень втрат сприяють підтримці у них бойової майстерності та ви-
сокої стресостійкості протягом тривалого часу.
У разі важких поразок, що супроводжуються великими втра-
тами, втратою віри в успішну перспективу, боєздатність досвідче-
ного військовослужбовця починає знижуватися. За оцінками аме-
риканських фахівців, це може статися після 30–40 днів безперерв-
них боїв або після кількох днів боїв із дуже великими втратами.
Воїни, які володіють солідним бойовим досвідом, упадають в
стан сильного стресу, стають більш обережними, втрачають ініціа-
тиву й рішучість, коли обстановка вимагає швидких дій. Швидкість
зниження боєздатності зазвичай пов’язана з числом втрат і з тим,
як близько перебував військовослужбовець до постраждалих або
пов’язаний з цією подією емоційно.
У такій обстановці навіть досвідчений ветеран починає відчу-
вати, що його майстерність вислизає і настає той самий час, коли
він також буде убитий або покалічений. Якщо йому не надавати
можливість прийти до себе, знизити рівень збудження, не дати на-
дію, він скоро загине. Таким чином, виникнення бойової втоми не
тільки знижує боєздатність окремих військовослужбовців та під-
розділів, але й може спричинити отримання поранення і небойові
травми, розвиток соматичної хвороби.
У результаті багато військовослужбовців починають брати уч-
асть у бойових діях «ритуально». Практично у всіх військових по-
діях минулого століття відзначалися два цікавих явища в бою:
1) стрільці часто стріляють, зовсім не дивлячись на ціль, не ціля-
чись, і 2) стрілянина часто відбувається більше для самопідтри-
мання бійців, ніж для ураження противника.
Командири повинні цілеспрямовано формувати ефективну
бойову діяльність підлеглих, з огляду на виявлені фахівцями зако-
номірності: з відстані, що не перевищує 25 м до цілі, ефективніше
вести вогонь в автоматичному режимі, при стрільбі на відстані,
що перевищує 50 м, найбільш ефективним вважається напівавто-
матичний режим ведення вогню (2–3 постріли в серії), оскільки вже
четверта куля гарантовано не влучає в ціль.
215
8. Вплив бою на психіку військовослужбовців
Під час бою в обмеженому просторі, за видимості до 50 м, стрі-

ляння з використанням прицільних пристосувань відходить на другий
план. Солдат повинен уміти стріляти «від стегна» («від живота») на
відстані до цілі до 25 м і «стоячи» на великі відстані. Лише на відстані
більше 50 м до цілі прицільне пристосування знадобиться знову.
З огляду на те, що зброя під час автоматичної стрільби підні-
мається вгору вправо, стрілець повинен цілитися в нижній лівий
(від стріляючого) кут корпусу противника, бо при цьому ймовір-
ність попадання в ціль збільшується. Солдат повинен не просто
стріляти в противника, а мати на меті деморалізувати противника,
дезінтегрувати внутрішню структуру ворожого підрозділу. Це до-
сягається виведенням з ладу ворожих командирів, уведенням про-
тивника в оману здійсненням хитромудрого маневру і т. ін.
Командирам необхідно вчити підлеглих «психологічних хит-
рощів» стрільби. Наприклад, стріляння нижче цілі («по підборах»)
є найбільш ефективним з «вогневого» і психологічного боку. Недо-
літ краще перельоту. У разі недольоту противник бачить фонтан-
чики куль і розуміє, що саме по ньому ведеться вогонь. Це психоло-
гічно тисне більше, ніж просте усвідомлення факту стрілянини в
напрямку позицій. З огляду на те, що більшість людей падають з
початком стрілянини на землю, рикошети, які виникають при не-
дольотах, вбивають так само, як прямі влучення.
У небезпечних ситуаціях слід тримати приклад автомата впер-
тим у плече, а дуло злегка опущеним. Це анатомічно найбільш зруч-
на поза, вона дає можливість привести зброю до бою швидше, ніж з
будь-якого іншого положення. З огляду на анатомічну незручність
повертати зброю вправо, слід «закручувати» бій за годинниковою
стрілкою (ліворуч від себе). При цьому «той, хто закручує», отримує
перевагу в швидкості, зручності стрільби, а противник змушений
буде постійно змінювати вогневу позицію, виявляти себе рухом.
У разі попадання підрозділу в засідку головним уважається не
дати вбити себе в найближчі 30 сек., поки вогонь підрозділу не органі-
зований, а нападник використовує ефект раптовості. Будь-який про-
тивник розраховує на те, що в середньому відповідна стрілянина по-
чинається через 7–8 сек., а організований опір настає через 20–25 сек.,
тому найчастіше він планує відхід через 30 сек. бою.
Кращий вид дій у такому випадку – ефективний вогонь по
противнику або негайна його контратака. Якщо солдат не навче-
ний таких методів стрільби і дій, він апріорі програє против-
нику в швидкості відкриття вогню, точності ураження бойових
цілей, звичності і зручності дій.
216
Вночі під час ведення вогню з будь-якої відстані найбільш

ефективною є стрільба короткими чергами (по 3 патрони). Смужка
білої плівки, наклеєна вздовж дула, покращує ефективність стріль-
би. Солдати, які звикли коригувати вогонь за слідом трасуючих
куль, під час стрільби звичайними патронами показують гірші ре-
зультати, ніж ті, хто ніколи їх не використовував.
Командирам слід також враховувати той факт, що більш силь-
на схильність до бойового стресу відзначається в тилових части-
нах. Це обумовлено певними обставинами: менш якісним відбором
військовослужбовців; доступністю алкоголю і наркотиків; відсут-
ністю згуртованості військових колективів; недоліком бойової під-
готовки; монотонністю; страхом захворювання і раптового нападу;
доступністю тилових медичних установ; нестачею жорстких умов
навчання і підтримання честі мундира, що запобігають багатьом
випадкам бойової втоми.
8.2. ДЕВІАЦІЇ ЯК ФОРМА ДЕСТРУКТИВНОЇ

ПОВЕДІНКИ ВОЇНІВ У БОЙОВІЙ ОБСТАНОВЦІ
8.2.1. Сутність девіантної поведінки

в бойовій обстановці
Досвід воєн і військових конфліктів показує, що будь-який со-
лдат – насамперед звичайна людина, з усіма людськими достоїнст-
вами, почуттями і слабкостями, властивими кожному. Він може
виявляти відвагу, мужність, героїзм, але у хвилини душевної зне-
годи – легкодухість і слабовілля. Багатьом удається самим здолати
цю слабкість, що напала на них, і взяти себе в руки, іншим допома-
гають товариші. Третіх підбадьорює командир. На жаль, є і четвер-
ті, які підкоряються своїм емоціям і «опускають руки». Їх відносять
до категорії девіантів.
Будь-які девіації, за винятком їх хворобливих проявів, на війні
нібито компенсують боязкість і легкодухість учасників бойових дій
шляхом залишення загрозливої ситуації або насильства над безза-
хисними людьми.
Девіантна поведінка (від лат. deviatio – відхилення) – система
вчинків або окремі вчинки, що суперечать прийнятим у суспільстві
(групі) правовим, моральним нормам або нормам психічного здоров’я.
Девіантна поведінка на війні пов’язана з порушенням міжна-
родного гуманітарного права, що визначає правила ведення війни.
217
Командири, їхні заступники з МПЗ, військові психологи в бо-

йовій обстановці можуть зустрітися з такими видами поведінки
військовослужбовців, як боязкість, симуляція, каліцтво, самогубс-
тво дезертирство, зрада, добровільна здача в полон, мародерство,
жорстоке ставлення до місцевого населення і військовополонених,
пияцтво і наркотизм. Тому вони повинні:
– поранення від каліцтва і т. ін.);
– не уявляти всю палітру психологічних явищ, з якими мож-
на зустрітися в бойовій обстановці, розуміти їх природу і специфіку
прояву;
– відрізняти девіації від звичайних проявів бойової поведінки
(боязкість від страху, жорсткість від жорстокості, тимчасову слаб-
кість від симуляціїрозгублюватися, зіткнувшись із девіантними фо-
рмами індивідуальної і групової поведінки, не піддаватися гіпноти-
чному впливу формул типу «Війна є війна», «Війна усе спише» та ін.;
– цілеспрямовано запобігати різним видам поведінки, кон-
сультувати молодших командирів підрозділів з організації профі-
лактичної роботи.
8.2.2. Види девіантної поведінки в бойовій

обстановці
Загальна класифікація девіацій воєнного часу, що побудована
на підставі їхньої спрямованості, може мати такий вигляд (рис. 13).
Девіації воєнного часу
Спрямовані на отри- Спрямовані на ухи- Спрямовані на агресію:

мання власної вигоди: лення від бою: – вбивство командирів
– боягузтво; – дезертирство; і співслужбовців;
– зрада; – симуляція; – агресивна поведінка
– добровільна здача – членоушкодження;
– пияцтво та стосовно населення
в полон; наркотизм;
– мародерство – самогубство;
– братання
з противником
Рисунок 13 – Класифікація девіантної поведінки

в бойовій обстановці
На рисунку видно, що мають місце своєрідні групи девіантних
вчинків, різні за метою. Так, одні з них орієнтовані на отримання
девіантами особистої вигоди у вигляді задоволення ідеологічних
218
потреб, реалізації ідеологічних, етнічних і релігійних установок, одер-

жання матеріальної винагороди від противника, змінення умов свого
існування, збереження життя тощо. До цієї групи девіацій можна від-
нести боягузтво, зраду, добровільну здачу в полон, мародерство.
Іншу групу відхилень складають вчинки, спрямовані на ухи-
лення від участі в бойових діях із метою збереження життя, здо-
ров’я, за ідеологічними, релігійними та іншими міркуваннями. Це
насамперед дезертирство, симуляція нездарності участі в бою,
навмисне травмування, пияцтво, наркотизм і самогубство.
До третьої групи належать девіації, пов’язані з агресивними
проявами особистості та спрямовані на вирішення тих або інших
особистісних проблем, насильством над місцевим населенням,
убивством неугодних товаришів по службі та командирів і т. ін.
1. Девіації, спрямовані на отримання власної вигоди
Боягузтво – це поведінка, у процесі якої під впливом страху
зневажаються моральні норми, створюється загроза життю, со-
ціальному статусу суб’єкта активності або безпеці інших людей.
Боягузтво виявляється в самостійному припиненні бойової ак-
тивності й занятті безпечного укриття або залишенні поля бою.
Боягузтво може також бути причиною інших видів відхильної по-
ведінки (дезертирства, самогубства, вбивства товаришів по службі
та командирів, які вимагають продовження участі військовослуж-
бовця в бойових діях тощо).
Боягузтво і страх – поняття не тотожні. Страх на війні відчува-
ють усі психічно здорові люди. Однак обставини бойової обстанов-
ки, бойове завдання, відповідальність за виконання бойових функ-
цій, можливі трагічні наслідки та інше не дають учаснику бойових
дій права підкорятися страху.
Боягуз ігнорує всі інші спонуки, своє минуле й майбутнє, долю
товаришів, результат бою та віддається страху без залишку.
Зрада розглядається як зрада інтересів і цінностей групи, сус-
пільства, держави та передбачає можливість заподіяння їм серйо-
зного збитку на користь противнику.
Психологічними причинами зради найчастіше є ідеологічні,
релігійні розбіжності, різного роду образи, почуття ненависті, пре-
зирства, помсти, а також прогнозування переходу до противника
як більш вигідного в матеріальному, моральному та інших планах.
Зрада може полягати в повідомленні противнику стратегічно й
тактично важливої інформації, проведенні акцій саботажу, шкід-
ництва тощо.
219
Добровільна здача в полон –

це один із видів зради, що полягає у
фізичному залишенні військовос-
лужбовцем свого підрозділу (час-
тини) та переході на бік против-
ника з невизначеним соціальним
статусом, з невизначеними перспе-
ктивами особистої свободи та фі-
зичного виживання.
Психологічними причинами здачі в полон противнику є, на-
приклад: особисті переконання, релігійна віра, впевненість у пере-
мозі противника, ненависть, відчай, боягузтво, конфлікти з коман-
дирами й товаришами по службі, неприйняття норм і цінностей
суспільства, незадоволеність соціальним статусом, психічне зара-
ження тощо.
Мародерство являє собою деві-
ацію, яка полягає в пограбуванні
трупів.
Однією з причин мародерства є
прагнення заволодіти бажаною річ-
чю. Іншою причиною є загальна тен-
денція особистості девіанта до на-
живи. Третя причина пов’язана з ін-
тересом володіння «річчю з війни». Четверта причина криється у
прагненні девіанта психологічно зафіксувати перемогу, перевагу
над переможеним противником. П’ята причина обумовлена такими
соціально-психологічними явищами, як традиція і мода накопи-
чення особистих «трофеїв». Загальною умовою, що сприяє розвит-
ку цього відхилення, є відсутність дисципліни у військах, граничне
падіння моралі, що перетворюють війну в грабіж.
2. Девіації, спрямовані на ухилення від бою
Дезертирство (від фр. deserter)
визначається як самовільне залишення
військової служби або ухилення від при-
зову до армії.
Причинами дезертирства можуть
стати найрізноманітніші обставини
боягузтва, психологічної та професій-
ної непідготовленості до бойових дій,
гіпертрофованого бажання «відвідати
220
родину». Своєрідною формою дезертирства є невмотивована від-

мова військовослужбовця брати участь в бойових діях, у виконанні
конкретного бойового завдання.
У разі проявів у груповій поведінці військовослужбовців пси-
хологічних законів натовпу можливе масове залишення ними поля
бою. Особливо гостро і масово дезертирство виявляється в періоди
загального зниження морально-психологічного стану військ, різ-
кого падіння військової дисципліни, зниження популярності війни
і зростання антивоєнних настроїв у суспільстві, тривалого неуспіху
(поразок, великих втрат) у збройному протиборстві з противни-
ком. Своєрідним психологічним каталізатором масового дезертир-
ства найчастіше виступають негативні явища в національних і со-
ціальних відносинах, у сфері матеріально-побутового і бойового
забезпечення та управління військами.
Прихованою формою залишення поля бою є «помилкова сані-
тарія», суть якої полягає в тому, що боягузи використовують для
залишення поля бою факт поранення товариша по службі. Як пра-
вило, знаходяться відразу декілька охочих евакуювати потерпілого
товариша в тил. Іноді деякі з них вважають необхідним винести з
поля бою і речі пораненого. Кількість таких «санітарів» може дося-
гати десяти і більше чоловік.
Ураховуючи величезну шкоду, що завдана дезертирством на-
віть окремими військовослужбовцями морально-психологічному
стану військ, у всіх арміях світу вживаються найжорстокіші заходи
щодо його попередження та припинення (аж до розстрілу).
Широке коло способів ухилення об’єднано під назвою «симу-
ляція неможливості участі в бойових діях».
Виділяють такі різновиди симуляції :
1) симуляція соматичних захворювань;
2) симуляція психічних захворювань;
3) симуляція виходу з ладу бойової техніки і зброї та ін.
Симуляція соматичних захворювань полягає в постійному відт-
воренні вивчених симптомів, що становлять цілісну картину за-
хворювання. Це дає можливість симулянтові на якийсь час або на-
завжди припинити свою участь в бойових діях або у виконанні
найбільш небезпечних бойових завдань. Такі військовослужбовці
регулярно скаржаться на болі різної локалізації, на неймовірну
слабкість, на запаморочення та інше. Вони практично «живуть» у
медичних пунктах частин, вимагають глибокого обстеження, на-
правлення до шпиталю тощо. У товаришів по службі створюється
221
образ такого воїна як хронічно хворої людини. Йому поступово пе-

рестають довіряти відповідальну, складну роботу і поступово ви-
ключають з числа учасників активних бойових дій.
Дивізійний лікар 15-ї німецької піхотної дивізії у своїй доповіді
в час, коли німецька армія рвалася до Сталінграда, описував най-
більш поширені випадки симуляції: «За останній час у дивізії час-
тішають випадки симуляції і самострілу, що проводяться з метою
дезертирування з поля бою. Ці симулянти і шкурники вдаються до
такого роду симуляції, яку навіть досвідчені лікарі не можуть від-
різнити від істинних захворювань.
Вада серця виходить внаслідок тривалого жування свіжого
тютюну або махорки. Звідси – втрата дихання, завмирання серця,
поколювання серця, перебої пульсу, блювота.
Закупорка вен, що отримується внаслідок перетягування під-
колінних згинів ременем або мотузкою; на кінцівках ніг виходять
набряки, схожі на ниркові.
Висип, який виникає внаслідок інтенсивного і тривалого вти-
рання в шкіру гасу, скипидару, кислоти, особливо якщо ця ділянка
тіла сильно забруднена.
Випадання прямої кишки, що виникає, якщо протягом кількох
днів людина починає поглинати значну кількість теплої мильної
води з одночасним підняттям тяжкості.
Розтягування зв’язок і перелом кістки досягаються зазвичай про-
пусканням через усю ступню (переїздом) колеса автомашини або воза.
«Постріл на батьківщину» (самостріл). Оскільки самостріл ру-
ки легко виявляється через крупинки згорілого пороху, що осіли
на рану, почастішали випадки прострілу ноги через чобіт».
Факти симуляції психічних захворювань відзначалися ще в
давні часи, а в роки Першої і Другої світових воєн набули масового
характеру. Зокрема, багатьма дослідниками відзначався той факт,
що симулянти швидко «обчислювали», які симптоми вважалися
лікарем конкретного полку показниками психічного розладу, і на-
вчалися переконливо демонструвати їх.
Про масштаби симуляції психічних розладів на війні свідчить
такий факт. Відразу після оголошення Версальського миру, що
знаменував закінчення Першої світової війни, 200 000 військовос-
лужбовців, які знаходилися на лікуванні в госпіталях воюючих сто-
рін, миттєво «вилікувалися» від паралічу, втрати слуху, зору і т. ін.
Не менш давнім видом симуляції неможливості участі в бою є
імітація виходу з ладу бойової техніки і зброї. Так, виводилися з
ладу особиста зброя, гарматні системи і бойова техніка.
222
Навмисне травмування полягає в заподіянні військовослужбо-

вцем собі травм, поранень і каліцтв, що дозволяють уникнути або
припинити участь у бойових діях.
Найчастіше причиною навмисного травмування є боягузтво,
хворобливе вболівання за власну долю. Основні різновиди навмис-
ного травмування: заподіяння собі каліцтв, самоотруєння, самоза-
раження, самообмороження тощо.
Заподіяння собі каліцтв військовослужбовцем здійснюється
шляхом поранень себе самим або товаришем по службі в певні час-
тини тіла, що призводить до інвалідності та обов’язкової демобілі-
зації, але дозволяє більш-менш соціально та професійно функціо-
нувати в мирній обстановці.
Існує опис технології здійснення цієї девіації під час в’єтнамсь-
кої війни США. У деяких портах, звідки здійснювалась відправка
людей і техніки у В’єтнам, ціла група хірургів поширювала і прода-
вала інструкції для новобранців, де рекомендувалось, як можна
уникнути відправки в район бойових дій. Один зі способів полягав
у тому, щоб «випадково» простреляти собі ногу». Згодом уся ця
група була виявлена і заарештована.
Серед цих рекомендацій числилось і так зване «поранення, що
забезпечує відправку на батьківщину». Проте прагнення зберегти
свою особу примушує боягузів шукати «законні» способи евакуації
в тил. Такий спосіб повинен, по-перше, виключати будь-який натяк
на боязкість, гарантувати, щоб про легкодухість не стало відомо
сім’ї та друзям, по-друге, не перетворити девіанта в каліку і, по-
третє, забезпечити відправку його в тил. Після такого, навіть лег-
кого, поранення більшість військовослужбовців, які брали участь в
бою, вважають свій солдатський обов’язок виконаним і що зароби-
ли собі право на звільнення від подальших бойових дій.
Не менш витонченим способом каліцтва є самоотруєння, сут-
ність якого зводиться до свідомого нанесення на власне тіло або
приймання всередину сублетальних доз (доза, яка викликає серйо-
зне порушення життєдіяльності організму без смертельного ре-
зультату) бойових хімічних рецептур, що дозволяють отримати
травму, пов’язану з подальшою евакуацією з поля бою. Приклади
таких девіацій відмічалися ще в роки Першої світової війни, коли
солдати різних армій наносили на своє тіло за допомогою спеціа-
льних паличок невеликі дози іприту, що викликали створення ви-
разок і всю симптоматику бойового ураження отруйними речови-
нами. За деякими даними, таким чином бойові ряди покинули ти-
сячі військовослужбовців.
223
Самозараження полягає в добровільному зараженні себе віру-

сами хвороб, що вимагають тимчасової евакуації з поля бою або
повної демобілізації. Таке зараження здійснюється шляхом навмис-
ного контакту з інфекційними хворими без дотримання заходів осо-
бистої гігієни. Існують і більш витончені способи самозаражения.
Самообмороження полягає в тому, що солдат виставляє на лю-
тий мороз, найчастіше вночі, одну зі своїх кінцівок і чекає до тих
пір, поки процес обмороження матиме характер травми. При цьому
доводиться долати жорстокі муки, однак мета, поставлена девіан-
том, виправдовує засоби.
Пияцтво – це надмірне вживання спиртних напоїв, що не дося-
гло рівня фізичної залежності організму від алкоголю. Із психологі-
чної точки зору, це явище своєрідної компенсації, спроби психоло-
гічно вилучитися із ситуації смертельної небезпеки, подолати
страх, забути про втрати.
Розвитку пияцтва на війні певною мірою сприяє офіційна по-
зиція військового керівництва з цього питання, наприклад, систе-
матична видача особовому складу спиртного «для сміливості»,
«для зняття напруження» тощо.
Наркотизм (адиктивна поведінка) – це поведінка, що харак-
теризується психічною залежністю від психоактивних речовин.
Тобто це той рівень вживання наркомістких препаратів і речовин,
за якого в людини ще не сформувалася фізична залежність від них.
Дослідження виявили основні причини поширеності цього виду
девіацій:
– прагнення учасників бойових дій знизити рівень тривоги
(51,9 % досліджених);
– бажання отримати задоволення (48,7 %);
– мотиви підпорядкування груповому тиску, нав’язування
випивки (34,8 %);
– мотиви гіперактивації (стимуляційний та розгальмівний
ефекти) (17,8 %).
Самогубство на війні – явище
особливе й важко зрозуміле. За сут-
тю воно є формою інфантильної
втечі з психотравмувальної ситуації.
Факт того, що в ситуації, коли за
бажання можна практично в будь-
який час загинути героїчно, залиши-
вши по собі добру пам’ять, людина
224
вибирає інший варіант смерті, засуджуваний вірою і мораллю, –

складний, суперечливий і важкий для осмислення. Адже нерідко
людина зводить рахунки з життям саме через страх смерті. Тобто,
боячись бути вбитою, людина закінчує життя самогубством. Безу-
мовно, є безліч інших причин, за яких людина на війні здійснює
самогубство, – від страху бути викритим у боязкості, зраді, неком-
петентності, здійсненому злочині до страждань, викликаних поді-
ями, що сталися із близькими людьми за тисячі кілометрів від лінії
фронту.
Але практично завжди пусковим механізмом суїциду є наяв-
ність такої внутрішньоособистісної ціннісно-смислової кризи, яку
людина не може вирішити усіма наявними в її розпорядженні засо-
бами і яка переживається як потужна, емоційно забарвлена драма.
Конфліктна ситуація є суїцидонебезпечною, коли військовослуж-
бовець усвідомлює її як гранично складну, а свої можливості для її
вирішення – недостатніми.
Ученими встановлена схильність осіб із демонстративною ак-
центуацією зображати прагнення покінчити із собою з викорис-
танням показних погроз, неприхованих приготувань до самогубст-
ва, дрібного навмисного травмування. У сенситивних (чутливих)
особистостей через побоювання перед виникненням життєво не-
безпечних ситуацій формується знижений фон настрою, що дося-
гає під впливом додаткових психотравм афекту відчаю. Наявність
зброї в подібних ситуаціях, як правило, завершує суїцид.
Слід мати на увазі, що однією з причин суїциду на війні є психі-
чне захворювання військовослужбовця, що створює помилкову
суб’єктивну картину кризової ситуації.
Виділяють такі різновиди суїциду:
– істинний (усвідомлений, «твердий», планований, цілеспря-
мований);
– афектний (що виник під впливом раптової гострої психот-
равмувальної події);
– демонстративний (помилковий, розрахований «на переляк»
близьких осіб, який не передбачає зведення рахунків із життям).
Цей розподіл дуже умовний, адже на війні будь-яка суїцидаль-
на поведінка має в собі деякий демонстративний аспект, розрахо-
ваний на підкреслення причини, що викликали її. Не випадково тут
особливо чітко виділяються фази, передуючі самому суїциду, – суї-
цидальні думки, суїцидальні настрої, суїцидальні наміри та ін., за
якими суїцидальна поведінка може бути своєчасно виявлена ко-
мандирами, військовими психологами і товаришами по службі.
225
Братання з противником є до-

сить екзотичною формою відхилень
бойової поведінки, яка полягає в оди-
ночному або масовому входженні в
мирний контакт із противником.
При цьому відбувається тимча-
сова трансформація образу бойової
обстановки з військової на мирну та
противника з «лютого ворога» у «бра-
та», які знову набувають адекватного значення за виникнення
стимулів або символів бойової обстановки (наказу командира, по-
стрілу та ін.).
Як правило, братання здійснювалося так: солдати з білими
прапорами йшли в окопи один до одного, зустрічалися біля дротя-
них загороджень, говорили про необхідність швидше завершити
війну. Між окремими з них виникала дружня прихильність.
У явищі братання виявляються такі психологічні ознаки, як:
– непомірна втома від війни та прагнення, хоча б на корот-
кий час, розслабитися;
– інтуїтивні дії протестного характеру, що спрямовані проти
непопулярної в солдатських масах війни;
– соціально-психологічне розшарування між командним і
рядовим складом;
– вирішення побутових проблем (обмін предметами побуту,
речами, сувенірами та ін., що отримати іншим способом солдату
вкрай важко);
– результати розтлінного інформаційно-психологічного впли-
ву органів психологічної війни противника або внутрішніх політи-
чних, релігійних та інших сил, що знаходяться в активній опозиції
до війни.
3. Девіації, спрямовані на агресію
Жорстоке поводження стосовно населення, особливо нело-
яльного у ставленні до діючих військ, є питанням украй складним
для моральної оцінки. Якщо використовувати критерії мирного
часу, то, безумовно, не викликану конкретними діями мирного на-
селення жорстокість слід віднести до девіантної поведінки. Проте
змінена система цінностей і моральних критеріїв, сформована в
учасників війни, ніби виводить агресію до нелояльного населення з
переліку девіацій. Особливо це характерно для випадків, коли насе-
лення веде активну партизанську, диверсійну боротьбу, здійснює
226
терористичні акти проти військ. Як правило, вдень бойовики з числа

некомбатантів є мирними жителями (робітниками, вчителями), а
вночі – диверсантами, терористами, партизанами, підпільниками.
Але ж часто об’єктом такої агресії виступає той, хто найбільше
асоціюється з образом невидимого противника. При цьому важли-
ву роль відіграють ситуативні чинники. Наприклад, якщо перед
бойовим рейдом або «зачисткою» мав місце випадок затримання
снайпера-жінки, від рук якої загинули декілька військовослужбов-
ців, то агресія мимоволі орієнтується на жіноче населення. Якщо ж
у замаху на наших воїнів брали участь підлітки, то агресія може
адресуватися цій групі цивільного населення. І в цій «адресації»
вирішальну роль мають чинники несвідомого характеру.
Безумовно, важливу роль у формуванні жорстокого ставлення
до населення має і загальне озлоблення людей на війні.
У психологічній етіології агресивної поведінки стосовно місце-
вого населення може лежати деяка акцентуація характеру. Встано-
влено, що особи, які відзначаються епілептоїдною або гіпертимною
акцентуацією, великою мірою схильні демонструвати в бойовій
обстановці вибухи афектів злості, гніву, агресії. При цьому приво-
дом для таких проявів можуть стати навіть малозначні події. Особ-
ливістю цього типу реакцій є те, що вони часто супроводжуються
використанням зброї, що надає їм особливо брутального характеру
і часто призводить до тяжких наслідків.
Убивство командирів і товаришів по службі – це крайній
спосіб усунення перешкоди на шляху збереження або підвищення
особистісного статусу девіанта.
Такі вбивства найчастіше відбуваються тоді, коли командир
або товариш по службі є для девіанта своєрідною зовнішньою ін-
станцією совісті, провини, морального судді, що заважає реалізува-
ти які-небудь аморальні або відхильні від соціальної норми цілі.
Сексуальне питання на війні здатне набувати особливо гост-
рих рис і породжувати девіації у вигляді насильства (зґвалтуван-
ня) над жінками (особливо на території противника) і мужолозт-
ва. Мужолозтво може застосовуватись у вигляді насильницького
зниження статусу військовослужбовця (опускання) за реальну або
уявну провину (наприклад, відмову від участі в бойових діях).
Під час війни в ряди армії залучаються і люди з сексуальною
патологією (садисти, педофіли, геронтофіли, некрофіли й інші),
проте відсоток скоєних ними насильств виявляється нікчемним
перед загальною масою сексуального насильства. Вони, як правило,
не зраджують своїм патологічним потягам. Проте війна породжує
227
масове насильство, роблячи з нормальних людей злочинців і наси-

льників.
У військових зґвалтувань є риси, що відрізняють їх від зґвал-
тувань у мирному цивільному житті. Можна назвати в цілому три
характерні ознаки.
1. Передусім це публічний акт. Ворог повинен бачити, що від-
бувається з його «власністю», тому мучителі часто насилують жі-
нок перед їх рідним будинком. Це акт проти чоловіка (символічно-
го батька нації або лідера противника), а не акт проти жінки. Сам
факт зґвалтування вже показує, що насильник виходить з відсут-
ності у жінки власної волі, власного тіла або бажання. Оскільки
приниження дружини ворога – символ переможного завоювання,
то само це приниження обставляється за можливістю жахливо і
театрально: у жінок виривають волосся, відрізують частини тіла,
зв’язують мотузками.
2. Друга ознака військових сексуальних зловживань – групове
зґвалтування. Бойові товариші творять його в єдиній згоді: кожен
має бути, як інші. Це відображає постійну групову потребу зміню-
вати і відтворювати солідарність. Гомосоціальна згуртованість по-
требує постійного підкріплення, будь то розпивання спиртного,
розуміння одних і тих самих жартів або обмін схожими емоціями.
Коли «стріляти і факати», за твердженням одного сербського сол-
дата, є життєвим кредо воїна, то зґвалтування і смерть утворюють
разом одну парадигму, яка відображає задану жінкам роль на війні.
3. Третя ознака військових зґвалтувань – вбивство жінки піс-
ля сексуального насильства. Як ми знаємо, жінка не є героєм війни,
якщо її вбиває солдат. Правда, і сам солдат не отримує за це почес-
тей. Здавалося б, досить факту зґвалтування, та все ж жінок вбива-
ють. У деяких солдатів, які вбили свої жертви насильства, проглядає
деяке «виправдання» своїх дій: самі запросили, то ж як після цього
жити. Тобто смерть виступає свого роду очищенням і порятунком у
порівнянні з життям цих жінок після здійсненого над ними насильс-
тва. Можливо, на війні виключно яскраво зростають самореабіліту-
юча сила і самореабілітуюче право на насильство і вбивство.
Таким чином, поведінка людини на війні характеризується не
тільки героїчними вчинками і самопожертвою, що підвищують мо-
рально-психологічний стан, але і вкрай негативними проявами
людської природи, проявами вад виховання, деструктивним впли-
вом соціальних і бойових ситуацій. Знання видів і форм прояву де-
віацій дозволяє здійснювати їх цілеспрямовану профілактику та
викоренення.
228
8.2.3. Дії військовослужбовця у разі

захоплення в полон
1. Права й обов’язки військовополоненого відповідно до Женев-
ських конвенцій про захист жертв війни
Сучасні воєнні конфлікти, їх тривалість і зміст свідчать про те,
що майже жоден із них не обходиться без кривавих жертв, великої
кількості поранених, осіб, які пропали безвісти, військовополонених.
Полон – це обмеження свободи осо-
би, яка бере участь у бойових діях, із ме-
тою недопущення її до подальшої участі
в них. Саме військовополоненими нази-
вають військовослужбовців, яких узяли в
полон під час бойових дій.
Український військовослужбовець,
який виконує свій обов’язок, повинен
знати основні поняття, що стосуються статусу військовополонено-
го, знати основні правила поведінки в полоні або у випадку взяття
його в заручники.
З огляду на історію, положення, що стосуються поводження з
військовополоненими, містяться в Гаазьких конвенціях 1899 і 1907
років. Під час Першої світової війни ці правила виявили низку не-
доліків і неточностей, які були частково подолані шляхом спеціа-
льних угод, укладених між сторонами, які воюють, у Берні в 1917 і
1918 роках. У 1921 р. на Женевській конференції Міжнародного
Червоного Хреста було висловлено побажання прийняти спеціаль-
ну конвенцію про поводження з військовополоненими.
Міжнародний Червоний Хрест підготував проект конвенції,
який був представлений на Дипломатичній конференції в Женеві в
1929 р. Конвенція не заміняла, але завершувала і збирала воєдино
положення Гаазьких правил. Найбільш важливими нововведення-
ми були заборона репресій і колективних покарань для військово-
полонених, правила організації роботи військовополонених, приз-
начення представників і контроль із боку держав-захисниць.
Право брати в полон, відповідно до сучасного міжнародного гу-
манітарного права, належить виключно державі в особі її військових
органів; приватні особи нікого на війні брати в полон не можуть.
Об’єктом полону можуть бути лише особи, які фактично
брали участь у військових діях! Тому полону не підлягають мирні
ворожі піддані; кореспонденти, які знаходяться при збройних силах;
229
згідно з Женевською конвенцією – особовий склад госпіталів і вій-

ськових лазаретів, а також священнослужителі. З іншого боку,
тільки відкрита й законна участь у військових діях створює право
на полон.
Шпигуни, провідники-зрадники та ін. у разі їх захоплення
не мають права на статус військовополоненого. Також цього
статусу позбавлені найманці.
Юридичне становище військовополонених обумовлюється
трьома ознаками:
1) вони не злочинці;
2) вони вороги, які зберігають своє підданство;
3) вони військові.
Вони мають право на ставлення й утримання, які відповідають
тому стану, який вони займали у своїх збройних силах; примушен-
ня їх до участі у військових діях проти їхньої Батьківщини в будь-
якій формі неприпустимо.
У разі втечі та подальшого затримання вони не можуть бути
покарані. Вони дотримуються військової дисципліни та підсудні
військовому суду.
Стан полону встановлюється з моменту захоплення і припиня-
ється з укладанням миру або обміном полоненими.
2. Поводження з військовополоненими
Поводження з військовополоненими
регулюється Третьою Женевською кон-
венцією 1949 р., яка є основою міжнарод-
ного гуманітарного права.
Женевські конвенції вимагають від
сторін, які беруть участь у конфлікті, про-
водити відмінність між цивільним насе-
ленням і безпосередніми учасниками бо-
йових дій (комбатантами) з метою забез-
печення захисту цивільного населення і цивільних об’єктів. Напади як
на цивільне населення в цілому, так і на окремих мирних громадян
заборонені та мають бути спрямовані лише проти військових об’єктів.
Особи, які не беруть або припинили брати участь у бойових ді-
ях (включаючи військовополонених), мають право на повагу їхньо-
го життя, а також фізичної та психічної недоторканності. Таким
людям має бути забезпечено захист і гуманне поводження без якої
б то не було дискримінації.
230
Заборонено вбивати або завдавати поранення противни-

ку, який здався в полон або не може більше брати участь у бо-
йових діях!
Пораненим і хворим необхідно надати медичну допомогу не-
залежно від того, до якої сторони в конфлікті вони належать. Необ-
хідно забезпечити захист медичного персоналу і медичних установ,
а також їхнього транспорту й обладнання.
Емблема Червоного Хреста або Чер-
воного Півмісяця на білому фоні є знаком
цього захисту. Особи та об’єкти, які вико-
ристовують емблеми Червоного Хреста і
Червоного Півмісяця, не можуть підда-
ватися нападу. У той же час не можна ви-
користовувати емблему неправомірно.
Узяті в полон учасники бойових дій і цивільні, які перебувають
під владою противника, мають право на збереження життя, повагу
їхньої гідності, особистих прав і переконань (політичних, релігій-
них та інших). Вони мають бути захищені від будь-яких насильни-
цьких дій і репресій. Мають право на листування зі своїми сім’ями
та на одержання допомоги.
Особи, які безпосередньо не беруть участі у військових діях,
включаючи тих осіб зі складу збройних сил, які склали зброю, а
також тих, які перестали брати участь у військових діях через хво-
робу, поранення, затримання або з іншої причини, повинні за будь-
яких обставин використовувати гуманне ставлення без дискримі-
нації з причин раси, кольору шкіри, релігії або віри, статі, похо-
дження або майнового стану, інших критеріїв.
Поранені та хворі мають бути підібрані, їм має бути надана ме-
дична допомога.
Жоден військовополонений не може бути підданий фізичному
каліцтву або ж науковому чи медичному дослідженню, що не ви-
правдовується з лікувальною метою і перешкоджає його інтересам.
Військовополонені мають бути завжди захищеними, особливо
від будь-яких актів насильства або залякування, від образ і цікаво-
сті натовпу.
3. Допит військовополоненого
Кожен військовополонений у разі його допиту зобов’язаний
повідомити тільки свої прізвище, ім’я, звання, дату народження й
особистий номер або, за відсутності такого, іншу рівноцінну інфор-
мацію.
231
Ніякі фізичні або моральні тортури та інші заходи примусу не

можуть застосовуватися до військовополонених для одержання від
них будь-яких відомостей. Військовополоненим, які відмовляються
відповідати, не можна погрожувати, ображати або переслідувати й
обмежувати їх.
Допит військовополонених мають проводити мовою, зрозумі-
лою для них.
4. Інтернування військовополонених
Військовополоненому може бути під чесне слово або зобов’я-
зання надана обмежена або повна свобода. Полонених не можна
примушувати погодитися на своє звільнення під чесне слово або
зобов’язання.
Удень табори для військовополонених, коли це дозволяють
умови військового характеру, мають бути позначені літерами PW
або PG, розташованими таким чином, щоб їх було чітко видно з по-
вітря.
5. Утримання військовополонених
Умови розміщення військовополонених у таборах мають бути
не менш сприятливими, ніж умови, якими користуються війська
держави, яка тримає в полоні. Ці умови повинні встановлюватися з
урахуванням звичок і звичаїв військовополонених і в жодному разі
не мають бути шкідливими для їхнього здоров’я.
Основний добовий раціон харчування має бути достатнім для
того, щоби підтримувати задовільний стан здоров’я у військовопо-
лонених. Їм має доставлятися питна вода в достатній кількості,
дозволятися куріння тютюну.
Будь-які колективні дисциплінарні стягнення щодо обмежен-
ня харчування забороняються.
Медичні огляди військовополонених проводяться не рідше од-
ного разу на місяць. Під час медичних оглядів перевіряється і ви-
значається вага кожного військовополоненого.
Медичний склад і духовний персонал, яких затримано, не
вважаються військовополоненими. Їм надаються усі можли-
вості для надання медичної та духовної допомоги військово-
полоненим!
Військовополоненим надається повна свобода для виконання
обрядів їхньої релігії, включаючи відвідування богослужінь, за умо-
ви дотримання ними дисциплінарного порядку, встановленого
військовою владою.
232
Застосування зброї проти військовополонених, зокрема проти

тих, які здійснюють втечу або спробу втекти, є заходом надзвичай-
ного характеру, якому завжди повинні передувати попередження,
відповідні обставинам.
Жоден військовополонений не може бути використаний на
роботах, що загрожують здоров’ю, або небезпечних, якщо він не
погоджується на це добровільно.
Жоден військовополонений не може бути використаний на
роботах, що розцінюються як принизливі.
Видалення мін або снарядів є небезпечним.
Кожен військовополонений, з моменту взяття його в полон або
найпізніше через тиждень після його прибуття до табору, повинен
мати можливість послати своїй родині та Центральному агентству
у справах військовополонених поштову картку з повідомленням
про взяття в полон, стан свого здоров’я із зазначенням своєї адреси.
Військовополоненим дозволяється як відправляти, так і отри-
мувати листи та поштові картки.
На військовополонених можуть бути накладені такі дисциплі-
нарні стягнення:
– штраф у розмірі не більше 50 % авансу в рахунок грошового
забезпечення та плати за роботу на термін, що не перевищує 30 днів;
– позбавлення переваг, наданих понад ті, що передбачені ці-
єю Конвенцією;
– позачергові наряди не більше двох годин на день (крім
офіцерів);
– арешт.
Дисциплінарні стягнення в жодному разі не повинні бути не-
людськими, жорстокими або небезпечними для здоров’я військо-
вополонених.
6. Втеча військовополонених
Втеча військовополоненого вважається вдалою у тих випад-
ках, коли:
– він приєднався до збройних сил держави, за якою він зна-
читься, або союзної держави;
– він покинув територію, що знаходиться під владою держа-
ви, яка тримає в полоні, або її союзниці;
– він потрапив на судно, яке плаває під прапором держави, за
якою він значиться, або союзної держави.
Військовополонені, які після вдалої втечі знову потрапили в
полон, не зазнають жодного покарання за втечу.
233
На військовополоненого, який намагається втекти або спійма-

ний до завершення втечі, накладається за цю провину лише дис-
циплінарне стягнення.
На військовополонених, які були співучасниками втечі або
спроби втечі, накладається тільки дисциплінарне стягнення.
8.2.3. Дії та поведінка офіцера або підлеглих

у разі захоплення в полон
1. Стадії протікання стресової ситуації в разі захоплення у по-
лон (заручники)
Кожен офіцер має знати, що захоплення у полон (заручники)
його та його підлеглих є стресовою ситуацією, яка має свої психо-
логічні закономірності протікання та відповідні стадії.
Перша стадія – вітальних реакцій (триває від кількох секунд
до 5–15 хв). Характеризується підпорядкуванням усіх дій збере-
женню власного життя з характерним звуженням свідомості, змі-
ною моральних норм і обмежень, порушенням сприйняття часових
інтервалів і внутрішніх подразників.
Для такої ситуації характерні оціпеніння, порушення раціона-
льної поведінки.
Друга стадія – гострого психоемоційного шоку (триває від 3 до
5 годин). Характеризується загальною психологічною напругою,
загостренням сприйняття і збільшенням швидкості розумових
процесів, проявами безрозсудної сміливості (особливо під час по-
рятунку близьких) у випадку одночасного зниження критичного
оцінювання ситуації, але збереження здатності до доцільної діяль-
ності. В емоційному стані в цей період переважає відчуття розпачу,
що супроводжується відчуттями запаморочення і головним болем, а
також серцебиттям, сухістю в роті, спрагою й утрудненим диханням.
Саме в цей період найбільш вірогідні прояви панічних реакцій
і зараження ними оточуючих.
Третя стадія – психофізіологічної демобілізації (триває до
трьох діб). В абсолютній більшості випадків вона пов’язується з
розумінням масштабів трагедії («стрес усвідомлення»). Найбільш
характерними для цього періоду є різке погіршення самопочуття
та психоемоційного стану з переважанням почуття розгубленості
(аж до стану своєрідної прострації), окремих панічних реакцій,
зниження моральної нормативності поведінки, відмова від будь-
якої діяльності та мотивації до неї.
234
Одночасно спостерігаються депресивні тенденції, порушення

функції уваги та пам’яті.
На четвертій стадії – «стадії вирішення» (від 3 до 12 діб) ди-
наміка стану і самопочуття постраждалих багато в чому визнача-
ється специфікою впливу екстремальних чинників, отриманими
поразками та морально-психологічною ситуацією після трагічних
подій. У цей період поступово стабілізується настрій і самопо-
чуття, але зберігається знижений емоційний фон, обмеження кон-
тактів з оточуючими, зниження інтонаційного забарвлення мови,
сповільненість рухів, порушення сну й апетиту.
Прогресивно наростають явища перевтоми, істотно зменшу-
ються показники фізичної та розумової працездатності.
П’ята стадія – «стадія відновлення» психофізіологічного стану
триває переважно з кінця другого тижня після впливу екстремаль-
ного фактора та найбільш виразно виявляється у поведінкових
реакціях: активізується міжособистісне спілкування, нормалізуєть-
ся емоційне забарвлення мови, вперше з’являються жарти.
На останній, шостій стадії (через місяць) у кожного п’ятого
полоненого виявлялися стійкі порушення сну, невмотивовані
страхи, кошмарні сновидіння, що повторюються, нав’язливість, у
75 % осіб визначалися ознаки астено-невротичних реакцій разом із
порушеннями діяльності шлунково-кишкового тракту, серцево-
судинної та ендокринної систем. Одночасно наростають внутрішня
та зовнішня конфліктогенність.
Військовий полон створює певний психологічний комплекс, а
людина, яка опинилася в ньому, знаходиться в умовах тривалої
соціальної ізоляції. Кожен військовополонений усвідомлює, що йо-
го доля повністю знаходиться в руках противника, а також зале-
жить від власної поведінки. Тому більшість військовополонених,
незалежно від їх національної та державної приналежності, займає
нейтральну позицію відносно навколишнього середовища, прагне
досягти єдиної мети – вижити та повернутися додому.
2. Як поводити себе у полоні
За досвідом Збройних сил США з метою зміцнення морального
духу військовослужбовців, які перебувають у полоні, пропонується
створення в таборі військовополонених легальної організації військо-
вополонених із певною структурою. Потреба організації обумовлю-
ється тим, що військовополоненому потрібно мати якусь підтримку
у своєму житті, яка підняла б його над рівнем простого існування.
Він обов’язково має бути відповідальним перед кимось або за щось.
235
Передбачається також створення нелегальної організації. Обидві

вони мають надавати допомогу в підготовці та здійсненні втечі –
постачанні продуктів, одягу, документів, грошей тощо.
Військовослужбовцям, які потрапили в полон, рекомендується
якомога швидше втекти з нього. При цьому краще втекти ще до
прибуття до табору військовополонених, тобто під час евакуації із
зони бойових дій, використовуючи такі фактори, як близьке знахо-
дження до позицій своїх військ, низьку спеціальну підготовку ря-
дових і сержантів передових частин противника у порівнянні з
особовим складом конвойних підрозділів, нечисленну охорону ко-
лони військовополонених, артобстріл або наліт авіації під час руху.
Якщо на шляху евакуації втекти не вдалося, то пропонуються
способи втечі з табору. При цьому офіцерам і солдатам навіюється,
що «завдяки опору і спробам вибратися на свободу вони продов-
жують залишатися активними бійцями та можуть збирати війсь-
кову інформацію під час руху до своїх».
Основними способами втечі з полону є:
– використання підземного ходу (залежить від умов місцево-
сті та пори року);
– подолання стіни та дротяного загородження;
– вихід за територію табору через контрольно-перевірний
пункт шляхом обману.
Для забезпечення втечі потрібно завчасно добувати необхідні
інструменти (напилки, пили, свердла, стамески, кусачки тощо), го-
тувати документи, що засвідчують особу і діють у районі розташу-
вання табору, а також сприяють безпечному просуванню до кордо-
ну або лінії фронту; добувати або виготовляти карти (схеми) міс-
цевості, штампи, печатки, бланки, одяг, взуття, головні убори, ре-
чові мішки та сумки; вживати заходів щодо приховання втечі на
щоденних перекликах шляхом заміщення відсутньої особи, ство-
рення плутанини у відповідях на прізвища, чергування військово-
полонених високого й низького зросту. Якщо переклик здійсню-
ється в окремих кімнатах, то рекомендується зробити в стіні по-
тайні двері та відсутнього замінити тим, хто вже пройшов перевір-
ку. На порожнє ліжко (воно має бути верхнім) покласти під ковдру
опудало.
У разі групової втечі передбачено такі способи обману адмініс-
трації табору. Протягом кількох місяців перед її здійсненням час-
тина військовополонених час від часу не виходить на переклик,
нібито прагнучи досадити охороні. При цьому ховатися слід у та-
ких місцях, де можна просидіти кілька годин. Через деякий час
236
охорона буде сприймати це як бажання перешкодити роботі та не

стане давати сигнал про втечу.
Таким чином, у розпорядженні втікачів може виявитися кілька
годин перед тим, як втечу буде розкрито, а в таборі буде проведено
ретельну перевірку. Безумовно, такий спосіб порушує розпорядок
дня всіх військовополонених і особливо важкий для тих, хто доб-
ровільно ховається та дістає за це покарання. Але ця тактика може
забезпечити втікачам успішне повернення до своїх, що набуває
першорядного значення.
3. Лінія поведінки військовополоненого на допиті
Установлено, що найкращим захистом під час допиту є почуття
військового обов’язку, мовчання, віра в себе, свою армію, країну і ре-
лігію. Пропонується повідомляти тільки своє прізвище, ім’я, військо-
ве звання, особистий номер і дату народження; бути ввічливим, але
намагатися не справляти враження готовності співпрацювати, тому
що воно може сприяти продовженню допиту; прикидатися нетяму-
щим у питаннях, що цікавлять противника; побоюватися провокато-
рів і табірного медичного персоналу, які можуть збирати інформацію.
Не слід демонструвати знання іноземної мови та не вірити
твердженням про те, що інші полонені повідомляють яку-небудь
інформацію.
Під час допиту рекомендується не дивитися в очі тому, хто до-
питує. У погляді може відбитися те, що приховується. Краще виб-
рати точку між очима або на лобі та розглядати її. Не вагатися у
відмові повідомити відомості, не давати інформацію про інших вій-
ськовополонених.
Якщо під час допиту було згадано ім’я якої-небудь людини,
про це потрібно повідомити старшому з тих, хто потрапив у полон.
Необхідно уникати спокуси справити хороше враження хвалькува-
тими розповідями про свої подвиги, намагатися не виказати секре-
тні дані та дані, якими може скористатися противник у своїх інте-
ресах, беручись заповнювати зовнішньо нешкідливі опитувальни-
ки, анкети або писати заяви, де доведеться повідомляти про себе
даних більше, ніж потрібно.
4. Виживання у полоні
Не намагайтеся обдурити противника добровільним даванням
показань. Досвідчений офіцер, який проводить допит, зможе отри-
мати потрібну інформацію, як тільки ви почнете вести розмову на
певну тему.
237
1. Ніколи не залишайте надію на втечу. Як би вам погано не

було, тільки доглядаючи за собою ви залишитеся людиною і змо-
жете вижити у вирішальний момент.
2. Слідкуйте за собою і своїм тілом, кожен день робіть фізичні
вправи та дотримуйтесь правил гігієни.
3. Щоб вижити, опинившись у полоні, дізнайтесь у противника,
що вам можна, а що не можна. Це краще, ніж отримати кулю за
спробу втечі під час простого походу в туалет.
4. Якщо вам дали можливість зателефонувати родичам, не
втрачайте самовладання і не плачте в трубку.
5. Ведіть облік днів.
6. Якщо ви опинилися в полоні не заради викупу, то найбільш
ідеальним варіантом порятунку буде створення враження повного
підтримання політичних та інших мотивів злочинців. Для цього
потрібно постійно цікавитися їх ідеологією, міркувати з ними на
цю тему.
7. Торгуйтеся із загарбниками, у разі викрадення з метою ви-
купу спробуйте переконати їх, що сума занадто велика, а часу для
збирання грошей недостатньо. Якщо гроші все таки зібрані і спра-
ва доходить до вашого звільнення з полону, пам’ятайте, що тепер
загарбники у вас на гачку й умови обміну мають гарантувати вашу
повну безпеку, адже, отримавши викуп, для терористів ви перетво-
ритеся з цінного заручника в непотрібного і небезпечного свідка,
який може дати наводку спецслужбам.
8. Не ризикуйте і не грайте в героя. Якщо ви будете лояльним
до режиму вашого утримання і не будете нарікати на його негати-
вні сторони, є вірогідність на покращення умов вашого утримання
в полоні.
При цьому слід дещо пам’ятати.
1. Найбільше полоненого пригнічують думки про своє май-
бутнє. Вони здатні справді звести людину з розуму.
Усвідомлення факту, що ти повністю залежиш від ворожої тобі
чужої волі, ламає сильніше від фізичних мук. Тому в жодному разі
не дозволяйте собі опускатися! Як би не було важко, страшно, бо-
ляче, – не сумуйте. Змушуйте себе заповнювати кожну хвилину
полону якимось заняттям. Не залишайте часу для переживань. Че-
рез силу, через «не можу» примушуйте себе думати, читати вірші,
тримати себе в чистоті, дотримуватися правил поведінки під час
приймання їжі (навіть якщо на сніданок їсте буряки, а замість сто-
лу – підлога). Не дайте собі стати твариною, перестати думати про
майбутнє і вірити в нього!
238
2. Ворог буде намагатися схилити вас на свій бік та виві-

дати у вас військові секрети. Це почнеться ще на попередніх до-
питах. Намагайтеся створити враження, що ви – «пішак» і нічого
важливого не знаєте.
Не провокуйте ворога на жорстокі заходи глузуванням і пока-
зною бравадою – це добре тільки в кіно і книжках. Ведіть себе спо-
кійно та ввічливо, прямо відповідайте лише на питання про вік і
військове звання. На решту – «не знаю», «не мав доступу», «у моєму
чині мені це не повідомляли».
Не брешіть, намагаючись підсунути ворогові дезінформа-
цію! Досвідчений офіцер навіть з помилкової інформації здатний
зробити відповідні висновки. Не згадуйте живих товаришів, нама-
гаючись перекласти на них відповідальність, – ваші товариші теж
можуть опинитися в руках ворога, і вас зловлять на протиріччях.
Можна спробувати списати все на тих, про кого точно відомо: вони
мертві. «Він був командиром … він усе знав … він наказував … у нього
був зв’язок …» тощо.
Ніколи не вірте заявам, що, мовляв, «всі ваші вже розкололися,
один ти впираєшся …». Відповідайте тільки за себе!
3. Вороги оточують вас! У військових слідчих поширена, як і
в поліції, тактика підступної, але дуже ефективної гри «у гарного й
поганого». Припустимо, вас три або чотири дні водять по ночах на
допити, не годують, слідчий кричить, б’є, погрожує пістолетом … А
потім раптом усе змінюється.
Вас допитує новий офіцер. Співчуває. Пропонує поїсти. Каже
тихо й мирно, шкодує, що ви «опинилися поміж бандитів». Наказує
надати лікарську допомогу. Змучившись на допитах, ви волею-
неволею потягнетеся до нього. У вас з’явиться бажання просто по-
говорити з ним … відповісти на провокаційні запитання … підписа-
ти папери … сказати кілька слів на камеру … І ви – на гачку!
Це – теж ворог, хитрий і небезпечний! Мета в оточуючих
вас людей у чужій формі однакова – тільки методи різні. Ні-
якого співробітництва! Ніякого розслаблення, як би не блага-
ли вас змучені тіло й мозок! Або ви боєць – або ви зрадник, і не
важливо, яким чином вас змусили ним стати, побоями або
ласкою!
Будь-яке сказане ворогом слово – брехня! Будь-яке зайве сло-
во, сказане вами ворогові – зрада товаришів і Батьківщини!
4. Не виключено, що ворог застосує до вас тортури, – якщо
не вдасться переконати його, що ви нічого не знаєте. Треба за-
значити, що по-справжньому вмілої обробки більшість не витримає.
239
Під час неї людина перетворюється на істоту, що живе одним інсти-

нктом: уникнути болю і мук. Заради цього вона готова на все, і тут
вже марно навіть звинувачувати у зраді – можна тільки пожаліти…
Причому катування бувають не тільки фізичні, а й моральні. У
камері перестають вимикати світло – або навпаки, поміщають в
абсолютно темне приміщення. Або передають до камери постійний
монотонний звук. Нарешті, можуть просто використовувати обце-
ньки, паяльник, батіг, дибу тощо.
5. Тренувати себе на біль – тримати руку над свічкою та
інше – марно. Від свічки руку в будь-який момент можна приб-
рати. Під час допиту все по-іншому. Вас нудним голосом попере-
джають, що будуть палити між ніг запальничкою, поки ви не заго-
ворите або не помрете від болю, – і ви знаєте, що це – правда. Якщо
ви насправді твердо вірите в Бога, – моліться, щоб допоміг витри-
мати, згадуйте друзів, думайте, скільки їх загине, якщо ви не ви-
тримаєте, як вам буде потім, якщо залишитеся живі… Іноді допома-
гає. Допомагає гучний крик. Кричіть не соромлячись і якомога го-
лосніше – біль стане слабшим. Якщо достатньо володієте прийо-
мами аутотренінгу, – можете докласти зусиль, щоб «уникнути» бо-
лю, «відсторонитися» від нього. Нарешті, можна спробувати при-
мусити катів вас убити. Якщо біль стає нестерпним, а ви твердо
вирішили нічого не казати, – «наривайтеся» на смерть, ображайте
ворогів, поносіть останніми словами…
Але – ще раз – як це не сумно, вам навряд чи вдасться промов-
чати, якщо за вас візьмуться всерйоз. Отже, біль від випущеної в
скроню кулі або підірваної під ногами гранати миттєвий і майже
невідчутний. Розуміючи, що перед вами загроза полону, – наберіть-
ся секундної мужності та покінчіть із собою.
Ви збережете честь, не станете зрадником, а ваші друзі будуть
згадувати вас із гордістю…
6. Якщо вам вдалося уникнути тортур і вас відправлено до
табору, – намагайтеся втекти. Це найперший обов’язок полоне-
ного!
7. Втекти найлегше у нічний час із маршів або пересилок, до
того, як вас порахували та пронумерували.
8. Потрібно чітко уявляти собі, куди ви втікаєте та що
будете робити після втечі, – тобто мати план.
9. Не потрібно винаходити складного плану, що потребує
часу й наявності значної кількості речей, яких у вас немає.
10. Втікати потрібно одному або з товаришами, в надій-
ності яких ви абсолютно впевнені, намагаючись втекти в перші
240
кілька годин на максимальну відстань. Не переставайте рухатися,

поки не переконаєтесь, що погоні за вами немає.
11. Якщо є можливість, перед втечею запасіть продукти
та речі – може знадобитися все!
8.2.4. Дії військовослужбовця у разі

захоплення в заручники
1. Заручники: сутність проблеми
та ставлення до неї, з точки зору
права і держави
На Брюссельській конференції
1874 р. було зроблено спробу законо-
давчо обмежити взяття заручників,
проте не вдалося. Тому на Гаазьких
конференціях 1899 і 1907 років це питання вже не порушувалось.
Заручник – людина, яка захоплена з метою змусити когось
(родичів заручника, представників влади тощо) вчинити певні дії
або утриматися від учинення певних дій заради звільнення заручни-
ка, недопущення його вбивства чи завдання серйозної шкоди його
здоров’ю.
Страти заручників-військовополонених були формально забо-
ронені Женевською угодою 1929 р. про поводження з військовопо-
лоненими. До Женевської конвенції 1949 р. не існувало жодних
міжнародних угод про захист цивільних осіб у воєнний час, як не
існувало жодних норм військового права, що забороняли б узяття
заручників і страту безвинних людей.
Женевська конвенція 1949 р. заборонила репресалії, спрямо-
вані проти цивільних осіб, а також взяття будь-яких заручників.
Дії щодо недопущення захоплення заручників і ставлення до
них регулюються Міжнародною конвенцією про боротьбу із захоп-
ленням заручників від 18 грудня 1979 р.
Конвенція підтверджує, що захоплення заручників є злочи-
ном, тому будь-яка особа, яка здійснює акт захоплення заруч-
ників, підлягає кримінальному переслідуванню або видачі. Акт
захоплення заручників уважається виявленням міжнародного
тероризму.
Згідно з Конвенцією будь-яка особа, яка захоплює або утримує
іншу особу та загрожує вбити її, нанести пошкодження, здійснює
злочин захоплення заручника.
241
Держава, на території якої утримується захоплений злочинцем

заручник, вживає всіх заходів, які вона вважає за доцільне, для по-
легшення становища заручника, забезпечення його звільнення і
сприяння, у відповідному випадку, його від’їзду після звільнення.
2. Як поводити себе, коли ви стали заручником
Якщо який-небудь об’єкт, придбаний злочинцем у результаті
захоплення заручника, згодом виявляється в розпорядженні дер-
жави, ця держава повертає його якомога швидше заручникові, за-
лежно від обставин, або відповідним органам його країни.
Держава здійснює запобігання злочинам захоплення заручників
шляхом:
– вжиття всіх практичних заходів щодо запобігання підгото-
вці до вчинення цих злочинів, включаючи вжиття заходів для за-
борони незаконної діяльності осіб, груп і організацій, які заохочу-
ють, підбурюють, організують або беруть участь в актах захоплен-
ня заручників;
– обміну інформацією та координації вжиття адміністратив-
них та інших відповідних заходів для запобігання вчиненню таких
злочинів.
Кожна держава-учасниця Конвенції, на території якої знахо-
диться злочинець, відповідно до своїх законів бере його під варту
або вживає інших заходів, що забезпечують його присутність до
тих пір, поки це необхідно для того, щоби порушити кримінальне
переслідування або почати дію з видачі.
Психологічно заручники можуть по-різному реагувати на стре-
сову ситуацію.
Перший тип реакції – більшість заручників морально пригні-
чені, пережиті ними страждання заглушають усі інші почуття, пі-
знавальні орієнтації мінімізовані.
Другий тип реакції – серед заручників можуть виявитися лі-
дери. Як правило, це врівноважені, стійкі, витримані люди, які до-
помагають іншим вижити та вистояти в цій ситуації.
Третій тип реакції – відчай, істеричні напади, безрозсудна по-
ведінка, яка провокує інших заручників на емоційно неврівнова-
жені реакції.
Люди, які стали заручниками, відчувають серйозну трансфор-
мацію психіки. Практично в усіх виникає відчуття нереальності си-
туації. Вони не можуть до кінця повірити, що опинилися в такому
безвихідному становищі, не мають можливості самі розпоряджати-
ся своєю долею, діями, поведінкою, що вони фактично стали раба-
ми жорстоких, агресивних людей.
242
У заручника виникає протест проти ув’язнення, що виявляєть-

ся у відкритій або прихованій формі. Часто, не витримавши стресу,
люди намагаються втікати, навіть якщо це безглуздо – втеча одно-
го або кількох заручників може викликати агресивні дії з боку те-
рористів щодо решти.
Заручник, який збунтувався, може кинутися на терориста,
спробувати вирвати у нього зброю. Подібні дії, як правило, не бу-
вають успішними, оскільки одиночний опір терористам є неефек-
тивним. Ефективним є тільки організований, добре спланований
опір, який під силу лише достатньо підготовленим групам право-
охоронних органів.
Потрібно налаштуватися на те, що одразу вас ніхто не звіль-
нить. Треба психологічно настроїтися на тривале перебування по-
ряд із терористами. При цьому необхідно твердо знати, що кінець
кінцем ви обов’язково будете звільнені.
Необхідно також пам’ятати, що для співробітників спецназу
(тих, хто визволяє) головним є життя заручників, а не їх власне життя.
Перебуваючи поруч із терористами, необхідно встановити з
ними загальний психологічний контакт. Не обов’язково потрібно з
ними розмовляти. Але ні в якому разі не треба кричати, висловлю-
вати своє обурення, голосно плакати, бо дуже часто терористи пе-
ребувають під впливом наркотичних засобів і в цілому дуже збу-
джені. Плач і крики діють на них вкрай негативно й викликають у
них лише агресію.
До того ж потрібно знати, що дуже часто у заручників спосте-
рігається так званий стокгольмський синдром – психологічний
стан, що виникає, коли заручники починають симпатизувати зага-
рбникам або навіть ототожнювати себе з ними. Синдром заручника
– це серйозний шоковий стан зміни свідомості людини. Заручники
бояться штурму будівлі та насильницької операції влади щодо їх
звільнення більше, ніж загроз терористів. Вони знають: терористи
добре розуміють, що до тих пір, поки живі заручники, живі й самі
терористи. Заручники займають пасивну позицію, в них немає жо-
дних засобів самозахисту ні проти терористів, ні в разі штурму.
Єдиним захистом для них може бути терпиме ставлення з боку те-
рористів. Антитерористична акція зі звільнення заручників є для
них більш серйозною небезпекою, ніж навіть для терористів, які
мають можливість оборонятися. Тому заручники психологічно
прив’язуються до терористів.
Така поведінка заручників під час антитерористичної опера-
ції дуже небезпечна. Відомі випадки, коли заручник, побачивши
243
спецназівця, криком попереджав терористів про його появу і на-

віть заступав терориста своїм тілом. Навіть коли терорист сховався
серед заручників, його ніхто не викрив. Злочинець зовсім не відпо-
відає взаємністю на почуття заручників. Вони є для нього не жи-
вими людьми, а засобом досягнення своєї мети. Заручники ж, на-
впаки, сподіваються на його співчуття. Як правило, стокгольмсь-
кий синдром проходить після того, як терористи вбивають першо-
го заручника.
Ставши заручником, необхідно налаштувати себе на те, що до-
сить тривалий час ви будете позбавлені їжі, води і, можливо, руху.
Тому потрібно економити сили. Якщо повітря у приміщенні мало,
необхідно менше рухатися, щоб економніше витрачати кисень.
Якщо вам забороняють пересуватися по будівлі, необхідно ро-
бити нехитрі фізичні вправи – напружувати м’язи рук, ніг, спини,
тобто необхідно змушувати себе рухатися. Крім цього, необхідно
змушувати працювати свій головний мозок, щоб не замкнутися в
собі та не втратити психологічний контроль. Пригадайте зміст
книг, вирішуйте математичні завдання, якщо хто-небудь знає мо-
литви, може молитися. При цьому необхідно твердо знати, що з
терористами ведуться переговори і в кінцевому підсумку ви
обов’язково будете звільнені.
Щоб не привертати до себе зайвої уваги, не дивіться загарбни-
кам в очі та не робіть різких рухів.
Ставши жертвою захоплення в заручники, не чиніть опір і не
нервуйте. Нервозність має властивість передаватися від людини
до людини, а нервовий озброєний терорист залишить вам мало
шансів дожити до звільнення заручників.
Якщо ви погано себе почуваєте або серйозно хворі, ваші шанси
на дострокове звільнення істотно вищі. Спробуйте спровокувати
блювоту або напад астми, проте не перестарайтеся. Симулянтів
будуть розстрілювати у першому ешелоні. Як варіант організуйте
серед заручників збирання підписів на підтримку вимог терорис-
тів, тоді найімовірніше, що саме вас звільнять першим, аби переда-
ти цей список по інший бік барикад.
Якщо ви все ж почали спілкуватися з тим, хто брав вас у заруч-
ники, пам’ятайте, що правила поведінки заручників вимагають від
вас увічливості в спілкуванні та беззаперечної покори. Непогано
спрацьовує синдром Гельсінкі (хоча правильно говорити стокго-
льмський синдром), почуття симпатії до загарбників і спроба зро-
зуміти і прийняти їхню поведінку, мету, якими вони керуються, та
підтримання всіх їхніх починань (звичайно ж, тільки на словах).
244
Не скупіться на обіцянки, проте вони мають бути розумними

та здійсненними.
Не заступайтеся за інших заручників і тримайтеся подалі від
самих терористів. Під час штурму, який здійснюється для звіль-
нення, по них будуть стріляти снайпери, не кажучи вже про те, що
вас напевно захочуть використовувати як живий щит.
Економте сили! Менше рухайтесь, розумно використо-
вуйте доступні ресурси, а головне, постійно тримайте себе у
формі як психологічно, так і розумово та фізично, щоб у пот-
рібний момент бути досить сконцентрованим, аби прийняти
правильні рішення.
На момент захоплення той, хто взяв вас у заручники, – ваш го-
сподар, а це означає, що запитувати дозволу потрібно не тільки для
того, щоби піти в туалет, а й для того, щоб їсти, пити і навіть прос-
то встати або сісти.
Намагайтеся зрозуміти, чого бажають терористи, визначте для
себе, хто з них найбільш небезпечний (нервовий, агресивний).
Не апелюйте до совісті терористів – це майже завжди марно.
Якщо доведеться виконувати всі вказівки терориста, не нама-
гайтеся нахабно дивитися йому в очі – це найчастіше є сигналом до
агресії з його боку.
Якщо хтось поранений, комусь потрібна допомога, а ви можете
її надати, попросіть підійти до старшого і зверніться до нього з та-
кими словами: «Ви можете зберегти життя людині. Це, можливо,
Вам коли-небудь зарахується. Я можу надати допомогу і завжди
замовлю за Вас слово. Будьте розсудливі! Дозвольте мені допомог-
ти людині, інакше ми її втратимо».
Говоріть про це спокійно, не наказовим тоном, проте самі нічо-
го не робіть, поки не отримаєте дозволу.
Намагайтеся уникати контактів із терористами, якщо вони
вимагають від вас «співучасті» в тих або інших діях.
Наприклад, треба пов’язати когось, піддати тортурам тощо.
Ніхто і нічого не заважає вам у цьому випадку «втратити» свідо-
мість, демонструвати переляк, безсилля, поскаржитися на слаб-
кість.
Якщо вам здалося, що терорист блефує і в руках у нього муляж,
не перевіряйте цього! Помилка може коштувати вам життя.
Під час ужиття заходів із захоплення та знешкодження теро-
ристів не поспішайте покидати приміщення, тому що вас можуть
визнати злочинцем і ви мимоволі опинитеся мішенню для групи
захоплення.
245
Намагайтеся запам’ятати все, що бачите, чуєте: імена, клички,

хто і що робив, як себе поводив, їх зовнішній вигляд.
Цілком можливо, ваші свідчення будуть дуже важливі для
слідства.
Військовослужбовцям, особливо із числа офіцерського складу,
які вдягнуті в цивільне та виявилися захопленими, пропонується
не повідомляти терористам про свою належність до силових стру-
ктур. Для терористів військова людина – небезпечний ворог, який
протистоїть іншому ворогові. Таку людину в більшості випадків
убивають.
Якщо все ж таки вас захопили у формі й терористи починають
вас допитувати, відповідайте їм про те, що ви проходите службу на
адміністративних і тилових посадах, не пов’язаних із перебуванням
у військах і безпосередньо у зоні бойових дій. Це шанс для того,
щоб терористи визнали вас безпечним високопосадовцем, цінним
для обміну заручником.
Намагайтеся фіксувати всі події, які супроводжують захоплен-
ня. Запам’ятайте, про що перемовляються терористи між собою, як
виглядають, хто у них лідер, які їхні плани, який у них розподіл ро-
лей. Ця інформація надалі буде дуже важлива для спеціальних
служб.
Часто терористи намагаються сховатися, тому вони перевдя-
гаються в одяг заручників, намагаючись зберегти свої життя.
3. Якщо на людину повісили бомбу
Спеціально встановлених знаків немає, але в будь-якому випа-
дку, якщо на вас знаходиться бомба, якщо ви прикуті наручниками,
потрібно без паніки голосом або рухом руки дати зрозуміти про це
співробітникам спецслужб. Плануючи спецоперації, вони здійсню-
ють контроль місць утримання. Якщо ви регулярно будете повто-
рювати «На мені бомба, на мені бомба …», то ті, кому потрібно, це
почують.
4. Під час штурму
Якщо ви зрозуміли, що почався штурм, необхідно зайняти по-
зицію подалі від вікон і дверей (під час обстрілів уламки скла й бу-
дівельних конструкцій можуть спричинити додаткові травми).
Якщо раптом стався несанкціонований вибух і ви опинилися
засипаними, необхідно визначити вільне місце, в яке ви могли б
переміститися. По можливості, якщо під рукою є уламки стола,
парти, постарайтеся укріпити те, що над вами знаходиться.
246
Слід чекати. Не потрібно робити спроб самостійно вибратися

з-під завалу. Розбір завалів за загальним правилом проводиться
зверху донизу. Щогодини встановлюється хвилина мовчання. Коли
перестають працювати різні механізми, необхідно голосно крича-
ти, заявляти про себе.
Під час звільнення заручників краще за все лягти на землю,
накривши голову руками, та удаватися мертвим або, якщо непода-
лік є укриття, спробувати дістатися до нього пригнувшись, зигза-
гоподібними перебіжками, але це небезпечно тим, що спецназ мо-
же вважати вас за терориста.
Не потрібно ніякої особистої бравади. Не треба хапати
зброю, щоби вас не переплутали з терористами!
Якщо ви почули характерний звук від розривів світлошумових
гранат, коли яскраве світло б’є в очі, звук вдаряє по вухах, або ви
відчули різкий запах диму, необхідно просто впасти на підлогу,
заплющити очі, та в жодному разі їх не терти, закрити голову ру-
ками й чекати, поки співробітники спеціальних підрозділів не ви-
ведуть вас із будівлі. Якщо є яка-небудь волога тканина, треба на-
крити нею обличчя.
5. Що робити після звільнення
Вам потрібно обов’язково дати про
себе знати. Зв’язатися зі співробітниками
спеціальних служб, які проводили опера-
цію зі звільнення. Вони допоможуть вам
передати наявну у вас інформацію за
призначенням і в подальшому пройти
курс медичної психологічної реабілітації.
Таким чином, особи офіцерського
складу, які виконують посадові обов’язки, мають дотримуватися
норм Міжнародного гуманітарного права (права війни), роз’ясняти
положення міжнародних конвенцій підлеглому особовому складу,
вчити його діяти в сучасних умовах ведення бойових дій.
Якщо трапилося так, що офіцер потрапив у полон, він повинен
діяти й поводити себе, не порушуючи Військової присяги, подаючи
приклад відданості Батьківщині, військовому обов’язку, гуртуючи
навколо себе особовий склад.
Якщо особа офіцерського складу стала заручником, вона по-
винна пам’ятати, що від її продуманих і чітких дій залежить життя,
доля її підлеглих (якщо вони теж стали заручниками), цивільних
осіб, а також жінок і дітей.
247
Надання їм допомоги, турбота про них – обов’язок офіцера.

Інформація, яка може бути отримана шляхом спостереження
за терористами, підслуховування їхніх розмов і переговорів завжди
становитиме цінність для спеціальних служб.
8.3. ОСОБЛИВОСТІ ПРОЯВУ ГРУПОВОЇ

ПСИХОЛОГІЇ В УМОВАХ БОЙОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Фахівці зазначають, що у командира багато найрізноманітні-
ших обов’язків, проте головний із них – виховання і встановлення
дружби між бійцями, зміцнення товариських уз, згуртування під-
розділу. Сила військової частини – в бойовій дружбі, товариській
спайці.
Коли в підрозділі зміцнюється почуття загального піднесення,
воно впливає відцентрово, починає здійснювати свій вплив на ко-
жного, може перетворити в хороших солдатів навіть найбільш не-
надійних людей.
Одним із найбільш негативних пе-
реживань на війні є відчуття самотно-
сті і страх залишитися одному на по-
лі бою пораненим. Ліками від цього
страху є бойовий військовий колек-
тив, організований на принципах пси-
хологічної сумісності, колективізму і
бойового товариства. Згуртованість ко-
лективу виступає своєрідною підставою для підтримання високої
психологічної стійкості, активності окремих військовослужбовців.
Аналіз бойових дій в Афганістані, воєн Ізраїлю на Близькому
Сході, США в Іраку й Афганістані, а також наших військ під час ООС
(АТО) на Сході України показав, що відділення, екіпажі, розрахунки,
що складаються з військовослужбовців (родичів, земляків та ін.),
які добре знають один одного, виявляли велику активність, ініціа-
тиву, стійкість.
Вивчаючи цю закономірність, німецький військовий психолог
Е. Дінтер підкреслював, що страх втратити довіру групи, опинити-
ся в моральній ізоляції через боягузтво діє сильніше за все, дозво-
ляє здійснювати сміливі вчинки.
Спеціаліст у питаннях морального духу військ С. Маршалл, до-
сліджуючи психологічні механізми бойової активності військовос-
лужбовців у роки Другої світової війни, зазначав, що високі ідеї па-
тріотизму, любові до ближніх, прагнення до справедливості в бою
248
«згортаються» і маніфестуються у вигляді колективізму. Солдат

йде у бій не стільки «за Батьківщину», скільки за те, щоб не зради-
ти бойових товаришів і не уславитися в очах товаришів по службі
боягузом.
У процесі локальних військових конфліктів ХХ ст. було встано-
влено, що внаслідок персональної заміни учасників бойових дій
має місце постійне порушення згуртованості військових колекти-
вів, руйнування відносин відповідальної залежності між військово-
службовцями, зниження ефективності управління підлеглими з
боку командирів. Це призводить до істотного зниження бойових
можливостей військових підрозділів. У зв’язку з цим було запропо-
новано здійснювати ротацію цілих підрозділів.
Метою запропонованої програми є забезпечення постійного
знаходження військовослужбовців в одному і тому ж полку, розта-
шованому в одному і тому ж місці до кінця служби в армії. Це, на
думку фахівців, особливо важливо для локальних військових конф-
ліктів. Військові психологи і командири підрозділів повинні при-
діляти належну увагу комплектуванню дрібних підрозділів (екіпа-
жів, розрахунків) з урахуванням психологічної сумісності військо-
вослужбовців.
Така сумісність виявляється на трьох рівнях:
1) психологічному (сумісність темпераментів);
2) професійному (сумісність уявлень про військову діяль-
ність);
3) ціннісно-орієнтаційному (несуперечливість ціннісних оріє-
нтацій військовослужбовців).
На психологічному рівні сумісність військовослужбовців ви-
значається, в першу чергу, сумісністю їхніх темпераментів. Відо-
мо, що темперамент відбиває тип пристосування людини до на-
вколишнього світу, характер та інтенсивність її реакцій на події,
що відбуваються, різну міру відкритості для спілкування з товари-
шами по службі та ін.
Отже, чим більше «підходящими» виявляться темпераменти
воїнів, тим більше шансів у їхніх носіїв для кращого взаєморозу-
міння і взаємодії.
Вивчення показує, що можна виділити три рівні сумісності
темпераментів: високий, середній і низький.
Високий рівень сумісності характерний для пар, які у психо-
логічному відношенні взаємно доповнюють один одного: холерик –
флегматик і сангвінік – меланхолік. Тут, наприклад, «вибуховість»
холерика компенсується спокоєм, психологічною «товстошкірістю»
249
флегматика, а знижений тон настрою меланхоліка нейтралізується

життєрадісністю сангвініка.
Середнім рівнем сумісності відзначаються пари: холерик – ме-
ланхолік, меланхолік – флегматик, флегматик – сангвінік, сангвінік –
холерик. Для пари сангвінік – холерик характерна постійна напруга
через з’ясування питань про те, хто з них головний і хто повинен ви-
конати брудну або важку роботу. Пару холерик – меланхолік визна-
чають різкі перепади активності (від кипучої діяльності до повної
пасивності) та емоційна нестабільність. У парі меланхолік – флегма-
тик виявляються відчуженість один від одного і відсутність будь-
якої ініціативи. Для пари флегматик – сангвінік характерний дефіцит
взаємного інтересу, розуміння один одного, співчуття і підтримки.
Низьким рівнем сумісності відзначаються військовослужбо-
вці, які мають однакові типи темпераменту. У таких групах постій-
но відчувається в одному випадку дефіцит спокою (у парі холерик –
холерик), в іншому – взаємної поваги, співчуття і послідовності (в
групі сангвініків), у третьому – бадьорості до активності (у мелан-
холіків), у четвертому – ініціатитиви і творчості (у флегматиків).
Ідеалом професійної сумісності є військовий підрозділ, що
складається з професіоналів високого класу, які однаково уявля-
ють способи взаємодії, мають загальний алгоритм спільного вирі-
шення бойових завдань і т. ін. Досягти такої сумісності одночасно в
багатьох, а тим більше у всіх військових колективах неможливо.
Тому необхідно домогтися хоча б того, щоби в екіпажах, розрахун-
ках, відділеннях поєднувалися досвідчені, бувалі й недосвідчені
військовослужбовці. Перші в цьому випадку будуть виступати сво-
єрідними центрами згуртування, арбітрами у вирішенні конфлік-
тів, еталонами міжособистісних відносин, джерелами досвіду дія-
льності та впевненості в успішному вирішенні майбутніх завдань.
Надалі професійна сумісність значною мірою визначатиметься
тим, наскільки близькими будуть уявлення військовослужбовців
про цілі, способи, послідовність спільних дій, про те, хто, що, з ким,
де, коли і як повинен робити в тій чи іншій ситуації.
Сумісність ціннісних орієнтацій виявляє відсутність у війсь-
ковослужбовців підрозділу непримиренних протиріч в оцінці соці-
альної значущості і характеру спільно здійснюваної діяльності
(бойових дій). В один підрозділ недоцільно призначати воїнів –
представників етнічних, конфесійних, неформальних, політичних
та інших груп, які мають гострі суперечності і неприязнь. Підтрим-
ка згуртованості бойового колективу на оптимальному рівні в
умовах бойової обстановки – завдання непросте.
250
Як показано в дослідженнях, стресова симптоматика, пошире-

на на колективну психологію, може породжувати ряд серйозних
соціально-психологічних проблем: втрату солдатами спроможності
до взаємодії, ослаблення дисципліни; відмову виконувати команди
офіцерів (висловлену непокору); безвідповідальне ставлення до
поставленого завдання; недбале ставлення до власної зовнішності
(розхлябаність); суперечки і конфлікти між солдатами; недбале
ставлення до служби і неповагу традицій підрозділу; моральну де-
градацію.
Особливо небезпечною реакцією військовослужбовців на бо-
йові стрес-фактори є групова паніка, що являє собою стан страху,
який заволодів одночасно групою військовослужбовців, поширю-
ється і наростає у процесі взаємного зараження та супроводжуєть-
ся втратою здатності до раціональної оцінки обстановки, мобіліза-
ції внутрішніх резервів, доцільної спільної діяльності.
Бойова обстановка створює благодатний ґрунт для розвитку
панічних настроїв. Цьому сприяють раптові, несподівані дії проти-
вника, його потужні вогневі удари, психологічний, психотронний,
психотропний вплив, надмірна втома, перенапруження військово-
службовців, поширення деморалізуючих чуток тощо за відсутності
офіційної інформації та ін.
Каталізаторами паніки виступають панікери – військовослу-
жбовці з істеричними рисами особистості, підвищеною зарозумілі-
стю, помилковою упевненістю в доцільності своїх дій, які мають
виразність рухів і гіпнотичну силу криків. Вони здатні за короткий
час «інфікувати» панічними настроями великі маси людей і повніс-
тю дезорганізувати їх діяльність. Зокрема П. Краснов зазначав, що
якою б не була в бою справжня небезпека, досвідчений солдат з
нею впорається. Набагато страшніше, набагато більше впливає на
нього небезпека уявна. Небезпека йому навіяна. Коли частини пе-
ремішалися, коли вони звернулися в натовп, вони стають імпуль-
сивні, податливі до навіювання, до нав’язливої ідеї, податливі до
галюцинацій. Дурний крик «наших б’ють» або ще гірше – «обійш-
ли» – і частини, які ще трималися, ще йшли вперед, повертають і
біжать назад. Починається паніка.
У груповій паніці можна виділити: несподіване загальне
сум’яття з миттєвою втратою боєздатності; втрату волі до бороть-
би і втечу від дійсної чи уявної небезпеки; припинення взаємодії,
тимчасову кризу морально-психологічної стійкості підрозділу. Не
випадково останнім часом в арміях провідних держав світу велика
увага приділяється створенню у військових підрозділах «системи
251
товариської підтримки», коли члени екіпажів (розрахунків, груп)

спостерігають за появою у співслужбовців симптомів нервового
напруження і надають один одному невідкладну психологічну до-
помогу.
Вважається, що впевненість у товаришах по службі, в тому, що
вони прийдуть на допомогу в потрібний момент, є важливою умо-
вою рішучих і самовідданих бойових дій кожного солдата. До речі,
К. Макнаб із цього приводу зазначає: «Чи не найважливішим вва-
жається надання потерпілому можливості висловити свою тривогу
уважному і чуйному співрозмовнику. Американські військові пси-
хологи називають цей прийом «провітрюванням» («промиванням
мізків»). Однією з умов такої психологічної підтримки є вміння
слухати. Слухач повинен переконати оповідача в необхідності поз-
бутися від усіх турбот і не висловлювати свою байдужість. Полег-
шивши душу довірчою бесідою, травмований солдат зможе поділи-
тися бідами з іншою людиною і перестане відчувати себе самотнім
мучеником».
Велика роль командира в формуванні бойового активу – яд-
ра військового колективу. Досвід учасників бойових дій перекон-
ливо показує, що для командира найважче – підняти людей в ата-
ку. Однак варто піднятися тільки одному сміливцю – і підніметься
вся рота. Отже, ініціатива – ватажок хоробрості. Тому, хто першим
піднявся в атаку, незважаючи на смертельну небезпеку, зобов’язані
успіхом, якого домоглася рота. Може, він у цій атаці нікого і не вб’є,
але він піднявся першим і його треба за це нагородити, тому що
справа не в тому, скільки ворогів він порізав у цій атаці, а в тому,
що він показав приклад, тим самим захоплюючи за собою інших.
Звичайно, соромно відставати від нього, інші теж піднімуться і пі-
дуть в атаку. І навіть той, хто здійснив подвиг в атаці, також зо-
бов’язаний тому, хто першим піднявся.
Під час Другої світової війни було встановлено, що близько
39 % учасників бойових дій переживають пік страху переважно
перед боєм, близько 35 % – у бою і 16 % – після бою, інші відчува-
ють страх або завжди, або всякий раз у різні періоди бою.
Знання цієї закономірності для військового психолога і коман-
дира означає, що останні дві типологічні групи можна використо-
вувати перед боєм як бойовий актив, який здійснює психологічну
підтримку, позитивне емоційне зараження товаришів по службі,
виконання найскладніших завдань.
Першу і третю групи можна активно задіяти як «стрижень»
психологічної стійкості військового підрозділу в бою.
252
Першу і другу групи слід використовувати для ліквідації нега-

тивних наслідків бою і здійснення психологічної підтримки воїнів
із третьої групи. Згуртованість і злагодженість військового підроз-
ділу сприяє розвитку взаємодії в бою.
Сьогодні найбільш популярними способами комунікації воїнів
у бою є:
1) метод годин;
2) метод пальців;
3) метод відстаней від орієнтира;
4) метод використання трасуючих куль і ракетниць;
5) метод жестів;
6) метод придорожньої графіки.
У німецькій армії традиційно використовуються свистки. Звук
свистка настільки відрізняється від інших звуків бою, що його чути
кожному солдату. У нічний час для забезпечення ефективної взає-
модії застосовуються ліхтарі зі світлофільтрами, мотузка, «приро-
дні» звуки та ін. Перераховані засоби дозволяють зняти одну з
найважливіших психологічних проблем бою – зниження ефектив-
ності засобів взаємодії, зміцнюють впевненість воїнів у тому, що
вони весь час знаходяться під контролем і не будуть залишені на
полі бою в разі поранення.
8.4. ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ УПРАВЛІННЯ

ВІЙСЬКОВИМ КОЛЕКТИВОМ У БОЮ
Військові психологи встановили, що довіра до командирів є
найважливішим фактором згуртування військового підрозділу,
його бойової активності і попередження психотравматизації війсь-
ковослужбовців. Навіть коли падає віра у справедливість війни,
рівень морально-психологічного стану воїнів може залишатися
досить високим, якщо солдати зберігають віру в свого командира.
Від стилю управління командира військовим підрозділом за-
лежить ефективність бойових дій, морально-бойовий дух підлег-
лих, психологічний клімат у військовому колективі.
Управління – такий вплив на психіку і ставлення військо-
вослужбовців між собою, що дозволяє робити їхню поведінку
адекватною завданням (найближчим і наступним), що сто-
ять перед ними.
Управління підлеглими у бою – справа вкрай складна. Свого
часу К. Клаузевіц писав, що ніяка інша людська діяльність не сти-
кається з випадком так всебічно і так часто, як війна. Поряд із
253
випадком у війні велику роль відіграє невідоме, ризик, разом з ним

і щастя.
Крім цього, К. Клаузевіц підкреслював особливий характер
впливу небезпеки на командира. Він пише, що небезпека впливає
на начальника не тільки тим, що безпосередньо загрожує особисто
йому, а й усім довіреним йому людям. Вплив небезпеки має місце
не тільки в момент дійсного її прояву, а й протягом усього проміж-
ку часу, який в його уявленні пов’язаний з цим моментом. Нарешті,
небезпека має не тільки безпосередній вплив, але також і непря-
мий – за допомогою відповідальності, тягар якої тяжіє над свідомі-
стю начальника, вона подесятеряє.
До управлінської діяльності командира ставлять високі вимо-
ги. Він повинен вміло поєднувати два основні стилі управління з
числа допустимих на війні: авторитарний і демократичний. При
цьому найефективнішим стилем є універсальний, який поєднує
обидві управлінські орієнтації. Процес вироблення бойового рі-
шення доцільно здійснювати демократично, порадившись із заступ-
никами, спеціалістами і бойовим активом, а процес його реалізації –
авторитарно.
У своїй роботі «Керівництво в бою» С. Маршалл на основі ре-
зультатів масштабних досліджень сформулював умови, за яких уп-
равління бойовими підрозділами є ефективним. Найважливішими
з цих умов є:
– демонстрація особистого прикладу в хвилину небезпеки; під-
бадьорювання своїх підлеглих у найкритичніші хвилини бою жартом;
– максимальна вимогливість до підлеглих у бою і турбота
про підлеглих після бою (сон, відпочинок);
– постійне нагадування про важливість успіху саме всього
підрозділу, від якого залежить успіх і життя кожного;
– виховання почуття гордості за свій підрозділ;
– особиста сміливість (підлеглі можуть вибачити майже
будь-яку дурість, але явне боягузтво – ніколи!).
Авторитет командира повинен ґрунтуватися на таких особи-
стих якостях, як компетентність, працьовитість, поведінка, що на-
віює повагу, здатність взяти на себе відповідальність і прийняти
рішення, володіння собою, справедливість, педагогічні здібності.
Воїни шанобливо ставляться до тих командирів, які: шанобли-
во ставляться до солдатів, знають їхні імена і прізвища; вважають
за краще похвалу, ніж покарання; критикують підпорядкованих
без приниження їхньої людської гідності; мають чітку і зрозумілу
мову; роз’яснюють солдатам сенс того, що вони роблять; готують
254
своїх підлеглих до різних несподіванок і непередбачуваних пово-

ротів у розвитку ситуації; підтримують у солдатів релігійну віру і
віру в талісмани і навіть забобонні упередження, якщо вони допо-
магають підвищити психічну стійкість; вчать підлеглих правиль-
ного ставлення до смерті («Якщо ти повинен померти, то нехай
твоя смерть принесе хоч якусь користь»); шанують загиблих бойо-
вих товаришів; уміють встановлювати контакти з підлеглими і ві-
дкриті до їхніх прохань.
Командир покликаний бути зразком
для підлеглих, символом влади, якій во-
ни охоче підкоряються. Командир пови-
нен гідно нести тягар своєї влади і ви-
правдовувати довір’я підлеглих.
Перераховані умови підтверджують-
ся висновками багатьох досліджень. Зо-
крема зазначається, що на командира в
бою лягає величезне число обов’язків,
пов’язаних з виконанням як запропоно-
ваних йому функцій, так і моральних ви-
мог його соціального статусу. Однак най-
головніше із завдань – вести підлеглих у
бій. Бойовий офіцер і вчений Л. Л. Байков, ілюструючи складність
цього завдання, пише про те, що в «серці людини відбувається дов-
га, важка боротьба двох протилежних прагнень: позитивного –
«перемогти» і негативного – «відмовитися від бою». Наскільки ця
боротьба болісна, видно з того, що в бою трапляються навіть випа-
дки самогубства. Ухилення ж від бою – явище звичайне, причому
деякі, щоб піти на «законних підставах», самі себе поранять.
У військовій психології склалося переконання, що управління
сучасним боєм – це не тільки виявлення задумів противника, оцін-
ка його бойових можливостей, прогнозування способів його такти-
чних дій, створення ефективного угруповання своїх військ, підго-
товка бойової техніки і зброї, віддання чітких наказів і контроль за
їх виконанням. Управляти боєм – це в значній мірі правильно
сприймати й осмислювати бойову ситуацію, зберігати високе са-
мовладання, приймати обґрунтовані бойові рішення, нав’язувати
свою волю, управляти думками, емоціями, почуттями, мотивами,
волею своїх підлеглих.
При напроцюванні бойового рішення, визначенні часу і на-
прямку головного удару, побудові бойового порядку, організації
бойової взаємодії командир повинен враховувати психологічні
255
можливості своїх військ і противника, міру впливу на них засобів

бойового й інформаційно-психологічного протиборства. Командир
покликаний вникати в душу солдата, вміти впливати на його по-
чуття, психіку, управляти ними, зачіпати за живе в інтересах служби,
мобілізувати всю його сутність для осмисленої дії, для виконання
завдання, знати всі якості солдата – моральні та фізичні, допомагати
рости, вдосконалюватися, прищеплювати позитивні риси, бойову
дружбу, любов до своєї частини, як до рідної бойової сім’ї.
Військовий керівник повинен бути психологом, який знає,
за якими законами функціонує психіка солдат в обстановці дії по-
тужних стрес-факторів бою, як змінюється їхня активність і пове-
дінка в різних видах бою, при застосуванні противником різних
видів зброї, засобів інформаційно-психологічного впливу, якими є
наслідки бойового стресу і бойової психічної травми, як впливають
на взаємовідносини воїнів забобони і чутки, на які девіантні вчин-
ки здатні його підлеглі, за допомогою яких методів можна зробити
їх психологічно сильнішими, впевненішими, активними, ефектив-
ними в бойовому відношенні.
У складних ситуаціях бою всі підрозділи шукають підтри-
мки в офіцера, а йому ні в кого її шукати. Офіцер може сподіва-
тися тільки на себе. Перед лицем небезпеки солдати інстинктивно
звертаються до нього, і якщо він виявить хоч найменшу розгубле-
ність, то їх бойовий дух ослабне. Але якщо він буде тримати себе
спокійно і зібрано, вони продовжать бій, повіривши, що їх коман-
дир впевнено орієнтується в обстановці. На полі бою ватажок –
людина дії, а не міркування. Загальна тверда воля, виразником
якої є командир, дає всім можливість рівномірної, впевненої дії,
підвищення твердості, стійкості й енергії відповідно до обстанов-
ки. Слабка воля командира позбавляє підлеглих стійкості, руйнує
планомірну рівномірність дії, розбиває духовні сили і матеріальне
середовище боротьби, створює безлад.
Офіцер, який будучи старшим лейтенантом командував кіль-
кома полками, брав участь в найбільш драматичних боях восени
1941 р., Б. Момишули сформулював вимоги до командира, які мо-
жна вважати своєрідним катехізисом військового керівника:
Міцне управління, що особливо необхідне в момент найвищо-
го стану внутрішньої боротьби в душі солдата, коли чаша терезів
коливається то в один, то в інший бік, коли солдат знаходиться під
подвійним гіпнозом. Вимога командира, його владний тон, впевне-
на, спокійна інтонація – є наказ Батьківщини синові, який вселяє в
душу впевненість, що підтримує силу волі, психіку, дає поштовх
256
для виконання обов’язку, який стверджує бойовий дух, рятуючи

від почуття страху.
Керувати боєм, управляти психікою – ось чому вкрай велике
значення команди командира в бою. Вона є не тільки засобом уп-
равління, а й засобом, який завершує переможну боротьбу почуття
обов’язку над почуттям страху. Подолавши почуття страху, воїн
серед безлічі небезпек відчуває себе спокійним (зрозуміло, віднос-
но), вірить в силу своєї зброї і розумно, холоднокровно, обачливо
діє на полі бою.
У бою немає випадковостей, є несподіванки для противни-
ків. Перемога чи поразка цілком причинні і закономірні. Випадко-
вістю прикривається всяка розхлябаність офіцера і солдата; ко-
мандир повинен володіти ключем від серця солдата.
Солдатський сейф – три ключі: розум, воля, почуття. Навчай
розумом, а не гнівом, навчай ласкою, але не хвали без міри, не гри-
зи без провини.
Не крик … не істерика, а осмислена суворість. Вона повинна
бути справедлива і ні в якому разі не принижувати гідності солдата.
Офіцер повинен знати потреби, душу солдата… Трагічні
моменти війни вимагають від командира суворості й нещадності
до всякої непокори і безладдя. Війна не терпить безладу і непоко-
ри. Командир повинен вміло застосовувати всі заходи впливу на
бійця, не принижуючи його людської гідності, діючи на його по-
чуття, совість, психіку.
Для командира досвід сьогоднішньої невдачі повинен ста-
ти передвісником завтрашніх успіхів, тобто, якщо ви зазнали
невдачі, знайдіть причини цього, щоб наступного разу помилок не
повторити. Те ж саме після вдалого бою. Командир повинен вихову-
вати своїх підлеглих, дотримуючись правил «Не поспішай вмирати, а
вчись воювати», «Воюючи вчися, загартовуйся і стверджуйся».
Вся увага підлеглих у критичний момент зосереджена на
командирі, на його обличчі не повинні відображатися ні сумніви,
ні жах. Коливання командира – коливання підлеглих, страх коман-
дира – втрата батальйону. Командир, не вигравши битву в собі, не
має права вступати у бій взагалі.
Командир не повинен бути ні нерозважливо рішучим, ні
розважливим без рішучості … Командир повинен поєднувати
ці якості.
Обов’язок командира – не вмирати, а виконувати постав-
лене перед ним бойове завдання. Особистий приклад – це засіб
управління і впливу на бійця і на підрозділ … і виправдовується він
257
лише в тому випадку, коли дійсно необхідний. Він повинен бути

заразливий своєю кричущою демонстративністю і діяти напевно,
захоплюючи за собою інших.
Показувати приклад активних бойових дій необхідно лише
тоді, коли від цього залежить результат бойових дій. У против-
ному разі армія буде постійно мати недосвідчених, необстріляних
командирів унаслідок їх безперервної втрати. Ще під час Першої
світової війни було відмічено, що контузії в офіцерів траплялися у
три-чотири рази частіше, ніж у солдатів. Психологи пояснюють це
тим, що офіцери були не просто хоробрими, але й показували при-
клад своїм солдатам.
Найважливішим обов’язком командира в бойовій обстановці є
зміцнення дисципліни для об’єднання підлеглих навколо війсь-
кового обов’язку і бойового завдання.
Як висновок можна навести слова Н. Коупленда про те, що
тільки єдність вмілого управління підлеглими і зрілість бойового
колективу забезпечують перемогу в сучасному бою і війні.
Формулу перемоги складають такі чинники:
– керівник знає кожного свого підлеглого;
– кожен підлеглий знає свого керівника;
– керівник незмінно солідаризується з колективом;
– вся група згуртована в колектив, натхненний ентузіазмом
командира;
– група характеризується високим почуттям товариства;
– колектив добре навчений, енергійний та ініціативний.
Цілеспрямований розвиток зазначених чинників має стати про-
грамою роботи кожного командира військової частини, підрозділу.

1. Алгоритм роботи військового психолога щодо психологічного
забезпечення професійної діяльності особового складу Збройних Сил
України : метод. рек. / М-во оборони України, Наук.-дослід. центр гу-
манітар. проблем Збройних Сил України ; [Н. А. Агаєв, О. Г. Скрипкін,
А. Б. Дейко та ін.]. – Київ : НДЦ ГП ЗС України, 2016. – 147 с.
2. Варій М. Й. Основи соціальної психології військового коле-
ктиву : монографія / М. Й. Варій. – Львів : Сполом, 2000. – 249 с.
М. Й. Варій, М. М. Козяр, М. С. Коваль ; за заг. ред. М. Й. Варія. – Львів :
Сполом, 2003. – 624 с.
258
4. Варій М. Й. Основи психології і педагогіки : навч. посіб. /

М. Й. Варій, А. М. Зачепа, В. Л. Ординський. – Львів : Ініціатива, 2006. –
378 с.
5. Варій М. Й. Основи психології і педагогіки : підручник /
М. Й. Варій, В. Л. Ортинський ; Нац. ун-т «Львівська політехніка». –
Львів : Вид-во Львів. політехніки, 2017. – 547 c.
6. Голик М. М. Теоретичні основи психології і педагогіки війсь-
кового колективу : курс лекцій / М. М. Голик, А. Л. Папікян. – Львів :
ЛВІ, 2006. – 78 с.
7. Копець Л. В. Психологія особистості : навч. посіб. / Л. В. Ко-
пець. – Київ : Києво-Могилян. акад., 2008. – 458 с.
8. Морально-психологічне забезпечення підготовки та веден-
ня бойових дій : навч.-метод. посіб. : у 2 ч. Ч. 1 / Є. Ю. Литвиновсь-
кий, О. І. Попович, В. І. Савінцев, В. В. Стасюк. – Вид. 2-ге, допов. –
Київ : ВГІ НАОУ, 2002. – 200 с.
9. Цигульська Т. Ф. Загальна та прикладна психологія. Як до-
помогти собі та іншим : курс лекцій / Т. Ф. Цигульська. – Київ :
Наук. думка, 2000. – 189 с.
10. Ягупов В. В. Військова дидактика : навч. посіб. / В. В. Ягу-
пов. – Київ : Київ. ун-т, 2000. – 400 с.
11. Ягупов В. В. Педагогіка : навч. посіб. / В. В. Ягупов. – Київ :
Либідь, 2002. – 560 с.
12. Караяни А. Г. Прикладная военная психология / А. Г. Ка-
раяни, И. В. Сыромятников. – СПб. : Питер, 2006. – 480 с.
13. Основи психологічної допомоги військовослужбовцям в
умовах бойових дій : метод. посіб. / О. М. Кокун, Н. А. Агаєв, І. О. Пі-
шко, Н. С. Лозінська. – Київ : НДЦ ГП ЗСУ, 2015. – 170 с.
15. Ходаківський Є. І. Психологія управління : навч. посіб. /
Є. І. Ходаківський, Ю. В. Богоявленська, Т. П. Грабар ; за ред.
Є. І. Ходаківського. – Київ : Центр учб. літ., 2008. – 608 с.
16. Морально-психологічне забезпечення у Збройних Силах
України : підручник : у 2 ч. Ч. 1 / за заг. ред. В. В. Стасюка. – Київ :
НУОУ, 2012. – 682 с.
17. Методика психологічної підготовки : навч.-метод. посіб. /
Г. П. Воробйов, І. М. Чубенко, П. П. Ткачук та ін. – Львів : АСВ, 2013. –
493 с.
18. Психологія бою: діяльність командира підрозділу щодо
підтримання морально-психологічного стану особового складу в
259
ході бойових дій : навч.-метод. посіб. / [А. М. Романишин, О. В. Бой-

ко, Д. В. Богородицький та ін.]. – Львів : НАСВ, 2015. – 322 с.
19. Психологія бою : посібник / [Т. Л. Грицевич, І. М. Гузенко,
О. С. Капінус та ін.] ; за ред. А. М. Романишина. – Львів : Астролябія,
2017. – 351 с. – (Бібліотека командира).

1. Вплив бою на психіку військовослужбовця.
2. Психологічні аспекти застосування авіації та артилерії в
сучасних умовах.
3. Психологічна характеристика бойових дій військ в умовах
застосування зброї масового ураження та високоточної зброї.
4. Психологічні особливості воєнно-польового побуту.
5. Психологічні особливості перебування особового складу в
полоні.
6. Психологічні аспекти рішень командира та поставлення
завдань підлеглим у бойовій обстановці.
7. Способи активізації (мобілізації) морально-психологічного
стану військовослужбовців у бою.
8. Сутність психологічної підготовки особового складу
Збройних сил України.
9. Зміст загальної психологічної підготовки особового складу
10. Зміст цільової психологічної підготовки особового скла-
ду Збройних сил України.
11. Методи психологічної підготовки особового складу
12. Основний зміст діяльності командира підрозділу щодо
запобігання бойовим психічним травмам, їх виявлення і надання
першої психологічної допомоги потерпілим.
13. Завдання та основні напрями психологічного забезпе-
чення підготовки та застосування військ (сил) з урахуванням дос-
віду виконання завдань ООС (АТО).
14. Робота командира щодо підвищення стійкості військово-
службовців до бойового стресу.
15. Способи психологічної підтримки військовослужбовців у
бойових умовах. Проблемні питання психологічної реабілітації уча-
сників ООС (АТО).
260
ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК
Абульханова К. О. 127 Зименьковська Л. Я. 54

Амтхауер 82
Ананьєв Б. Г. 45, 46 Кандибовіч Л. О. 46
Анохін П. К. 42, 43 К’єркегор С. 25
Клаузевіц К. 254
Бадмаєв Б. Ц. 46 Ковальов О. Г. 46, 52
Байков Л. Л. 255 Конрад К. 47
Бергсон А. 25 Кон І. С. 46
Бюхнер 34 Конюхов Н. І. 46
Коробейникова М. П. 46
Варваров Н. І. 46 Костюк Г. С. 46
Варій М. Й. 5, 15, 131, 181, 188 Коупленд Н. 258
Векслер 82 Кречмер Е. 47
Виготський Л. С. 45
Вітенко І. С. 54 Левін К. 48, 182
Вольф Х. 6 Леонтьєв О. М. 7, 45, 46
Вундт В. 5, 16 Лукова Г. Д. 46
Гальперин П. Я. 7 Макаренко А. С. 163, 177

Гартман Е. 25 Меланхтон Ф. 6
Гезелл А. 47 Мерлін В. С. 52
Молешотт 34
Дарвін Ч. 18, 43 Момишули Б. 257
Декарт Р. 34,37
Дінтер Е. 249 Ніцше Ф. 25
Дутка Л. М. 54
Дюргейм Е. 47 Павлов І. П. 11, 24, 37, 38, 40,
Дяченко М. І. 54, 132 41, 43, 65, 115
Петровський А. В. 46
Еббінгауз Г. 5, 75, 76, 132 Платонов К. К. 46, 53, 54
Еріксон Е. 48
Ернфельс Х. 51 Рєпіна І. Є. 72
Рубінштейн С. Л. 7, 45, 46, 51
Желєзняк Л. Ф. 46
Сєченов І. М. 37, 38
261
Іменний покажчик
Скіннер Б. 47 Хайдеггер М. 25
Холл С. 47
Теплов Б. М. 116
Торндайк Е. 47 Шерешевський В. 59
Шопенгауер А. 25
Узнадзе Д. Н. 7 Шпрангер Е. 48
Феденко М. Ф. 54, 132 Щербаков А. І. 52

Фохт 34
Фрейд З. 25, 43, 47, 179
262
ПРЕДМЕТНИЙ ПОКАЖЧИК
Абстракція 81 Боягузтво 118, 221–223, 226,

Автоматизми 18, 25, 44 252, 258
Автономізація 165 Боязнь 82, 90, 108, 156
Авторитет 86, 137, 171, 174, Братання з противником 229
181, 189, 194, 258 Буденна свідомість 32, 33
Аглютинація 73
Адаптаційний конфлікт 196 Вбивство командирів і това-
Аксіологічна (оціночна) ришів по службі 221
функція 29 Великі соціальні групи 164
Активна уява 72 Взаємовідносини у військо-
Акумулятивна (накопичуваль- вому колективі 170
на) функція 29 Вибірковість 63, 66, 102
Акцентування 73 Відволікання уваги 69, 207
Акцептор дії 43 Відраза 90
Аналогія 48, 80, 83 Відтворення 8, 27, 70, 74–78,
Анкетний метод 11, 13 129, 148
Антисоціальна функція 138 Відчуття 18, 20, 57–61, 64,
Асертивна поведінка 201 107, 147, 238, 246, 252
Асоціальна поведінка 138 Військова психологія 5, 9–11,
Асоціація 164, 165 14–16, 47, 184, 186
Атрофія 61 Військовий колектив 6, 10,
Аутодеструктивна (саморуй- 51, 163, 166–169, 185, 252
нівна) поведінка 137, 138 Вікова психологія 9
Афективний страх (делінквент- Власне страх 94
на поведінка) 94 Вміння 65, 83, 85, 98, 100, 120,
Афектний суїцид 155 124, 127, 128, 131, 132, 181,
200, 211, 256
Бажання 4, 17, 43, 54, 82, 111, Внутрішня мова 84
112, 141, 147, 148, 150, 153, Внутрішня увага 68
157, 196, 214, 224, 227, 228, Воля 26, 96, 97, 100, 101, 260
231, 240, 243 Впізнавання 61, 74, 77, 124
Безпосередня увага 67 Втома 18, 69, 108, 229, 225
Бесіда 12, 84, 129, 151, 214
263
Предметний покажчик
Галузі психології 5, 16, 45, Запам’ятовування 27, 74–78

159 Заручник 217, 232, 237, 242,
Гнів 89, 91, 93, 230 244–251
Гнучкість 81, 124, 125 Збереження 27, 55, 68, 74–77,
Гострота 85, 204, 207 91, 107, 128, 160, 161, 200, 222,
230, 234, 238
Деавтоматизація 126, 128 Здивування 89, 91, 102
Девіантна поведінка 161, 220 Здібності 18, 28, 53, 54, 111,
Дедукції 23, 83 120–123, 133, 148, 182, 185, 258
Дезертирство 221, 222, 224 Знання 6, 11, 14, 15, 26–33, 53,
Демонстративно-шантажна 80, 95, 112, 124, 125, 145, 159,
поведінка 154 170, 171, 174, 182, 212, 232, 256
Деструктивна поведінка 137 Зовнішня мова 84
Діалог 84, 213, 215 Зовнішня увага 68
Діловим лідером («рукою Зрада 153, 221–223, 243
групи») 181
Діяльність 8, 10, 18, 24, 26–31, Ідеал 112
36, 60, 90, 94, 95, 103, 114, 115, Ідеологія 32, 33
122, 138, 149, 166, 202, 218, 257 Індивід 46, 150, 206
Добровільна здача Індивідуальна свідомість 31,
в полон 221, 223 32
Довготривала пам’ять 75 Індивідуальність 45, 46, 48,
Довільна увага 67 52, 111, 134
Довільна уява 73 Індукції 42
Дружба 51, 96, 168, 170, 173 Ініціативність 98, 118, 119
Інстинкти 21, 25, 44
Експеримент 12, 13, 23 Інтелект 53, 83, 148, 181
Емоції 8, 18, 26, 87–91, 93, 94, Інтелектуальна увага 67
176, 183 Інтелектуальний лідер
Емоційна пам’ять 76 («мозок групи») 182
Емоційний лідер Інтелектуальні почуття 90,
(«душа групи») 181 91, 95
Естетичні почуття 91, 95 Інтереси 13, 17, 28, 33, 43, 111,
112, 122, 129, 148, 170, 174,
Жах 106, 107 175, 177, 178, 200, 201, 213
Жорстоке поводження стосов- Інтуїція 18, 25
но населення 230 Істинний суїцид 155
Забування 27, 76, 78
264
Колектив 51, 104, 130, 163, Мимовільна увага 67

164, 166, 167, 169, 188, 189, 262 Мимовільна уява 73
Колективна думка 174, 175 Мислення 18, 23, 24, 26, 71,
Колективний настрій 176, 79–84, 102, 107
177 Миттєва (іконічна)
Колективні традиції 170, 179 пам’ять 75
Компроміс 200, 214 Міжгруповий конфлікт 203,
Комунікативна функція 30 204
Конкретизація 81 Міжособистісний
Константність 64 конфлікт 51, 199, 200
Конфлікт 25, 192, 193, 195, Міцність 124, 125
196, 200–208, 210 Мова 84, 85
Конфлікт неадекватної Монолог 84
самооцінки 196 Моральний конфлікт 196
Конфлікт нереалізованого Моральні почуття 90
бажання, або комплекс Мотив 112, 129
неповноцінності 196 Мотив навчання 129
Конформістська Мотиваційний конфлікт 196
поведінка 137 Мрія 72, 73
Концентрація уваги 68
Кооперація 164 Навички 21–23, 54, 94, 100,
Короткочасна пам’ять 75 120, 124, 126–128, 168
Корпорації 166 Навмисне травмування 222,
226
Лідер 171, 181, 183, 184 Наполегливість 98, 118, 131
Лідерство 119, 163, 171, 180, Наркоманія 136, 146–148, 213
181, 183, 185 Наркотизм 221, 222, 227
Невротичний конфлікт 197
Малі соціальні групи 164 Негативізм 97, 98, 195
Мародерство 221–223 Негативний настрій 176
Медична психологія 9 Неофіційні взаємини
Меланхолік 114, 116, 253, 254 (неформальні) 172
Метод 11–13, 215 Неуважність 69
Метод вивчення Неформальний лідер 171, 184
документів 11, 14, 187
Метод вивчення результатів Об’єкт 5, 6, 8, 9, 45, 50, 130,
діяльності 14 200
Метод узагальнення незалеж- Об’єктивна реальність 7
них характеристик 14 Обдарованість 83, 122
265
Образна пам’ять 76 Предмет 4–7, 9, 26, 61, 63, 92,

Обсяг уваги 69 112, 130, 131, 160
Оперативна пам’ять 75 Предметність 63
Опосередкована увага 67 Презирство 90
Особистість 4, 6, 11, 14, 30, Природна увага 67
45–53, 55, 74, 92, 100, 104, 116, Природне лідерство 181
119, 130, 134, 180, 181, 183, Пристосування 22, 60, 200,
195, 197, 211 219, 253
Острах 94, 104 Протиборство 199, 200, 211
Офіційні (службові) Психіка 5, 7, 8, 17, 18, 34, 86,
відносини 169 260
Психічні властивості 4, 18, 55,
Пам’ять 13, 27, 29, 74, 79, 121 110, 111, 123
Паніка 33, 94, 95, 108–110, 255 Психічні процеси 4, 11, 13, 17,
Панікери 255 18, 38, 53, 55, 70, 87, 102, 113
Пасивна уява 72 Психічні стани 4, 55, 74, 101,
Педагогічна психологія 9 102, 103, 104
Переключення уваги 69, 70 Психічні утворення 123, 124,
Переляк 90, 94, 107, 229, 249 128
Периферична нервова Психологія 5, 6, 8, 10, 14, 15,
система 34 45, 53, 80, 186, 189
Письмова мова 85 Психологія військового колек-
Пияцтво 221, 222, 227, 136, тиву 169, 184
143, 213 Психологія спорту 9
Пізнавальна функція 28, 29
Післядовільна увага 68 Радість 87, 89, 176
Поведінка 5, 8, 17, 22, 48, 49, Регулювання конфліктів 212,
94, 107, 141, 157, 217, 232, 237, 213
247, 260 Регулятивна (управлінська)
Подразливість 19 функція 30
Позитивний настрій 176 Ретельність 98
Полон 223, 233, 234, 236, 237, Рефлекс 40–42, 67
239 Рефлексія 28
Потреби 14, 106, 111, 129, 178, Рефлекторність 8
182, 197, 203, 213 Рішучість 98, 102, 115, 132,
Потяг 18, 112, 147 212, 218
Почуття 26, 33, 69, 74, 87, 88, Розподіл уваги 69
92–96, 104, 109–111, 119, 142, Розсудлива поведінка 23
144, 146, 181, 183, 208, 209, 211
266
Роль 5, 14, 15, 17, 21, 37, 41, Спрямованість 10, 92, 95, 97,
48–53, 56, 78, 79, 89, 94, 99, 143, 111, 112, 116, 130, 135, 140,
173, 230 176, 178
Рольовий конфлікт 196 Суб’єктивна реальність 7
Рудимент 21 Статус 171, 173, 198, 199, 233
Рухова пам’ять 75 Стійкість 3, 13, 68, 90, 93, 102,
131, 142, 252, 259
Самовладання 98, 108, 109, Страждання 89, 246
241, 259 Страх 26, 89, 90, 91, 94, 106,
Самогубство 155, 157, 221, 140, 153, 222, 227, 228, 252,
222, 228 256, 261
Самозараження 226, 227 Структурність 26, 64
Самообмороження 226, 227 Суспільна свідомість 31, 32
Самосвідомість 27, 28, 52 Суть стратегії
Самостійність 54, 98 насильства 213
Сангвінік 113, 115, 253, 254 Схематизація 73
Свідомість 18, 24–26, 28–31 Схильність 68, 112, 118, 119,
Синтез 23, 62, 73, 80, 81 121, 122, 155, 157, 228
Синестезія 61
Система управління 53, 216 Темперамент 18, 53, 111, 113,
Суїцид 153–155 114, 116–118, 133, 176, 253
Суїцидальна спроба 154 Теоретична свідомість 32, 33
Суїцидальні задуми 154 Типізація 73
Суїцидальна поведінка 136– Товариські стосунки 165, 173,
138, 153, 229 174
Суїцидальні наміри 154, 229 Токсикоманія 136, 146, 147
Складність 147, 194, 259 Тривалість 78, 144, 154, 204,
Сором 90 232
Соціальна психологія 9 Тривога 107, 108, 153, 195
Соціально-обумовлена
увага 67 Увага 11, 18, 27, 56, 66–68, 72,
Співпраця 172, 201 77, 86, 109, 111, 121, 255, 261
Спостереження 11–13, 65, Узагальнення 11, 14, 62, 64,
129, 144, 145, 152, 160, 165, 71, 73, 80, 81, 129
186, 252 Умовивід 83
Сприйняття 17, 18, 26, 56, 61– Упертість 97, 98, 118
66, 70–72, 75, 77–-79, 84, 86, Управління 4, 11, 22, 52, 53,
105, 107, 110, 133, 135, 154, 79, 135, 165, 167, 169, 177, 184–
187, 189, 238
267
186, 188–191, 204, 212–214, 89, 92, 95, 109, 111, 116–120,
216, 217, 224, 253, 257–262 123, 126, 133, 135, 140, 141,
Управління військовим колек- 176, 192, 195, 202, 207, 212,
тивом 4, 186, 190, 191, 217, 216, 227, 253, 258
257 Холерик 113–116, 118, 253,
Усне мовлення 84, 85 254
Ухилення 121, 200, 222–224, Хотіння 125
259
Уява 8, 18, 56, 70, 72–74, 121 Центральна нервова
Уявлення 7, 14, 16, 18, 23, 33, система 35
34, 54, 56, 70–73, 76, 77, 120, Цілепокладання 29, 30
126, 131, 133, 135, 254 Цілеспрямованість 73, 98
Цілісність 63, 102, 166
Фанатична поведінка 137,
138 Чутливість 19, 21, 58–61, 108,
Фантазії 72 114, 141, 147, 156
Флегматик 114, 115, 118, 253, Чуттєва увага 67
254
Формальний лідер 171 Юридична психологія 9
Характер 3, 17, 18, 26–29, 31,

51, 53, 54, 57, 64, 73, 79, 85, 87–
268
ЗМІСТ
ВСТУП...................................................................................................................... 3
1. ПСИХОЛОГІЯ, ЇЇ ПРЕДМЕТ І ОСОБЛИВОСТІ ВИВЧЕННЯ

1.1. ОБ’ЄКТ, ПРЕДМЕТ І ГАЛУЗІ ПСИХОЛОГІЇ .......................................... 5
1.2. ВІЙСЬКОВА ПСИХОЛОГІЯ, ЇЇ СПЕЦИФІКА, ЗАВДАННЯ І
МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ .......................................................................................... 10
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ..................................................................... 15
ПИТАННЯ ДЛЯ КОНТРОЛЮ ....................................................................................... 16
2. ПРИРОДНИЧО-НАУКОВІ ОСНОВИ ПСИХОЛОГІЇ

2.1. ПОНЯТТЯ ПРО ПСИХІКУ .......................................................................... 17
2.1.1. Розвиток психіки ............................................................................. 18
2.1.2. Інстинкти і навички тварин .................................................... 21
2.1.3. Структура та функції свідомості ........................................ 24
2.1.4. Форми свідомості ........................................................................... 31
2.2. ПСИХІКА І МОЗОК ....................................................................................... 34
2.3. РЕФЛЕКТОРНА ТЕОРІЯ ПСИХІКИ. РЕФЛЕКС ............................... 37
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ..................................................................... 42
ПИТАННЯ ДЛЯ КОНТРОЛЮ ....................................................................................... 42
3. ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ
3.1. ПОНЯТТЯ ПРО ОСОБИСТІСТЬ У ПСИХОЛОГІЇ,
ЇЇ СУТНІСТЬ І ЗМІСТ ..................................................................................................... 44
3.2. ПСИХОЛОГІЧНА СТРУКТУРА ОСОБИСТОСТІ
ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯ ......................................................................................... 51
3.2.1. Психічні процеси ............................................................................... 54
3.2.2. Психічні стани................................................................................... 99
3.2.3. Психологічні властивості особистості
та їх вплив на військову діяльність ......................................................... 108
3.2.4. Психічні утворення....................................................................... 121
3.3. МЕТОДИКА ВИВЧЕННЯ КОМАНДИРОМ ІНДИВІДУАЛЬНО-
ПСИХОЛОГІЧНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ ОСОБИСТОСТІ ................................. 126
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.................................................................. 131
ПИТАННЯ ДЛЯ КОНТРОЛЮ .................................................................................... 131
269
Зміст
4. ПСИХОЛОГІЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ ВИДІВ ВІДХИЛЬНОЇ

ПОВЕДІНКИ
4.1. СУТНІСТЬ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ВІДХИЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ .. 133
4.2. ОСОБЛИВОСТІ ВІДХИЛЕНЬ У ПОВЕДІНЦІ
В УМОВАХ ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ ...................................................................... 136
4.3. ФОРМИ ВІДХИЛЬНОЇ (ДЕВІАНТНОЇ) ПОВЕДІНКИ
У ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ ................................................................................. 140
4.3.1. Пияцтво й алкоголізм ................................................................ 140
4.3.2. Наркоманія і токсикоманія .................................................... 143
4.3.3. Суїцидальна поведінка ............................................................... 150
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ .................................................................. 158
5. ПСИХОЛОГІЯ МАЛОЇ ГРУПИ І КОЛЕКТИВУ. ЇЇ ВРАХУВАННЯ

В ДІЯЛЬНОСТІ КОМАНДИРА ПІДРОЗДІЛУ
5.1. ПОНЯТТЯ ПРО ГРУПУ У ПСИХОЛОГІЇ, ВИДИ
І ХАРАКТЕРИСТИКА ГРУП ..................................................................................... 160
5.2. ВІЙСЬКОВИЙ КОЛЕКТИВ ЯК СОЦІАЛЬНО-
ПСИХОЛОГІЧНЕ ЯВИЩЕ ......................................................................................... 164
5.2.1. Сутність та ознаки військового колективу ................. 164
5.2.2. Сутність і компоненти психології військового
колективу ............................................................................................................... 166
5.3. ЛІДЕРСТВО В КОЛЕКТИВІ ................................................................... 177
6. ВИВЧЕННЯ КОЛЕКТИВУ ТА УПРАВЛІННЯ ЙОГО

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИМИ ЯВИЩАМИ
6.1. МЕТОДИ ВИВЧЕННЯ ПСИХОЛОГІЇ ВІЙСЬКОВОГО
КОЛЕКТИВУ .................................................................................................................. 183
6.2. СТИЛІ УПРАВЛІННЯ ВІЙСЬКОВИМ КОЛЕКТИВОМ ............... 187
7. КОНФЛІКТИ У ВІЙСЬКОВИХ КОЛЕКТИВАХ

7.1. СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА
КОНФЛІКТУ................................................................................................................... 189
270
7.1.1. Сутність і особливості конфліктів ................................... 190

7.1.2. Причини виникнення конфліктів .......................................... 191
7.1.3. Типологія конфліктів ................................................................. 192
7.1.4. Динаміка соціального конфлікту ......................................... 203
7.2. ШЛЯХИ ПОПЕРЕДЖЕННЯ І ВИРІШЕННЯ КОНФЛІКТІВ...... 204
7.2.1. Роль керівника в управлінні конфліктом......................... 204
7.2.2. Профілактика конфлікту ........................................................ 206
7.2.3. Регулювання конфліктів ........................................................... 209
8. ВПЛИВ БОЮ НА ПСИХІКУ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ

8.1. ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ЕФЕКТИВНОСТІ БОЙОВОЇ
ДІЯЛЬНОСТІ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ ........................................................ 214
8.2. ДЕВІАЦІЇ ЯК ФОРМА ДЕСТРУКТИВНОЇ ПОВЕДІНКИ
ВОЇНІВ У БОЙОВІЙ ОБСТАНОВЦІ ...................................................................... 217
8.2.1. Сутність девіантної поведінки
в бойовій обстановці ......................................................................................... 217
8.2.2. Види девіантної поведінки в бойовій обстановці ........ 218
8.2.3. Дії військовослужбовця у разі захоплення в полон...... 229
8.2.3. Дії та поведінка офіцера або підлеглих у разі
захоплення в полон ............................................................................................. 234
8.2.4. Дії військовослужбовця у разі захоплення
в заручники ............................................................................................................. 241
8.3. ОСОБЛИВОСТІ ПРОЯВУ ГРУПОВОЇ ПСИХОЛОГІЇ
В УМОВАХ БОЙОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ..................................................................... 248
8.4. ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ УПРАВЛІННЯ ВІЙСЬКОВИМ
КОЛЕКТИВОМ У БОЮ .............................................................................................. 253
ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК ................................................................................ 261
ПРЕДМЕТНИЙ ПОКАЖЧИК ...................................................................... 263
271
Зміст
Навчальне видання
БОНДАРЕВ Геннадій Володимирович

КРУТЬ Петро Павлович
ОСНОВИ ВІЙСЬКОВОЇ ПСИХОЛОГІЇ

Навчальний посібник
Редагування: Г. Я. Ступницька
Внесення правок, комп’ютерне верстання: А. О. Зозуля
Підпис. до друку 22.01.2019. Формат 60х84/16. Ум. друк. арк. 15,87.

Обл.-вид. арк. 13,58. Тираж 100 пр. Зам. № 2019-23.
Видавець і виготовлювач –
Харківський національний університет внутрішніх справ,
просп. Льва Ландау, 27, м. Харків, 61080.
Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 3087 від 22.01.2008.
272

Основи військової психології Г.В. Бондарев, П.П. Круть

Uploaded by

Document Information

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Основи військової психології Г.В. Бондарев, П.П. Круть

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

Основи військової психології

Харківський національний університет внутрішніх справ

Рекомендовано Вченою радою

Рекомендовано Вченою радою

Г Основи військової психології : навч. посіб. / Г. В. Бон-

Приклад посилання на видання (в цілому) згідно з міжнародними стандартами:

ISSN 978-966-610-054-5 © Бондарев Г. В., Круть П. П., 2020

Напружена професійна діяльність під час вирішення завдань

біологічного і соціального в особистості; психічні властивості

1.1. Об’єкт, предмет і галузі психології.

Об’єкт і предмет психології. Співвідношення суб’єктивної та

1.1. ОБ’ЄКТ, ПРЕДМЕТ І ГАЛУЗІ ПСИХОЛОГІЇ

По-третє, наукова психологія відрізняється від побутової, на-

покликана вирішувати сучасна психологія. У зв’язку з цим виключ-

компонентів системи до виконавчих, доцільність рухових ефектів і

Мету –> Мотиви –> Спосіб, засіб, дію –> Результат

Такий схематичний вигляд має психологічна структура діяль-

галузей, кожна з яких вивчає психіку людей у зв’язку з умовами їх

1.2. ВІЙСЬКОВА ПСИХОЛОГІЯ, ЇЇ СПЕЦИФІКА,

Реалізуючи ці завдання, військова психологія виробляє прак-

– спостереження одного і того ж психічного явища доцільно

Природний експеримент організують в умовах реальної діяль-

запити, взаємини та інші питання, що хвилюють їх (залежно від

6. Військова психологія дає знання цілеспрямованого форму-

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

8. Бараннік В. А. Актуальні проблеми військової психології :

ПИТАННЯ ДЛЯ КОНТРОЛЮ

2.1. Поняття про психіку.

Природа психіки. Психіка та організм людини. Структура психіки

2.1. ПОНЯТТЯ ПРО ПСИХІКУ

Свідомість – вища форма сприймальної та відображальної

2.1.1. Розвиток психіки

відбору. В основних рисах встановлено ряд розвитку організмів від

Надалі на цій основі виникла складніша форма відображення – від-

посилення цілісної діяльності кори головного мозку в єдності з усе

2.1.2. Інстинкти і навички тварин

відповіддю на безпосередній біологічно позитивний або негатив-

Найбільш повно виявляється розумова діяльність при спробах

2.1.3. Структура та функції свідомості

Рисунок 2 – Структура психіки людини

Вважається, що несвідоме – це сукупність психічних явищ, ста-

1. Знання. Це головний компонент свідомості, засіб її існу-

проникаємо в невидиме, в те, що не сприймається на дотик і що не

мислення) діяльності. Ось чому, на наш погляд, рефлексію можна

Рисунок 3 – Функції свідомості

всі інші. Пізнавальна функція має не пасивний, а активний, еврис-

застосування певних засобів, тобто того, що створюється й існує

3) могутність та унікальність свідомості яскраво виявлені в її

2.1.4. Форми свідомості

Поділ суспільної свідомості на окремі елементи може бути

історичних умов і міри розвитку мас як суб’єктів соціальної твор-

2.2. ПСИХІКА І МОЗОК

мозку розташовані клітини, які отримують імпульси з периферії і

освітлення ока. Ці рефлекси мають біологічно доцільне значення і

У клітин кори головного мо-

2.3. РЕФЛЕКТОРНА ТЕОРІЯ ПСИХІКИ. РЕФЛЕКС

матеріалістична психологія. У своїй книзі «Рефлекси головного

рефлексом, а тимчасовий – умовним рефлексом. … Тимчасовий не-

Рефлексу Утворення умовного

Безумовний рефлекс Умовний рефлекс

Рисунок 6 – Схема утворення умовного рефлексу:

Однак значення умовно-рефлекторної діяльності збільшується

пов’язаний з іррадіацією (розповсюдженням) нервового збудження

Найбільш творчо розвинув думки свого вчителя П. К. Анохін,