Італія 2 половині ХХ- на початку ХХІ ст.

Закінчення Другої світової війни Італія зустріла в стані економічної розрухи: у війні
загинуло 450 тис. осіб, 3 млн залишилось без житла, рівень промислового
виробництва 1945 р. скоротився більш як у 2 рази за довоєнний; безробіття і нестатки
значної частини населення стали супутниками італійського життя. Особливо тяжким
було становище на півдні Італії, що призвело до масового від'їзду населення не тільки
в інші регіони Італії, а й за кордон.

Ще під час руху Опору, що відіграв значну роль у визволенні Італії від фашистської
окупації, сформувався союз антифашистських партій: християнських демократів
(ХДП), комуністів (ІКП) і соціалістів (ІСП). З 1944 до травня 1947 р. ці партії
формували уряд. 1946 р. на виборах в Установчі збори вони зміцнили своє провідне
становище. У тому самому році на референдумі італійці висловилися за ліквідацію
монархії. З початком "холодної війни" відносини між християнськими демократами і
комуністами різко погіршилися (комуністи зайняли деструктивну позицію щодо своїх
союзників, намагаючись захопити владу). Після чергової урядової кризи в травні 1947
р. християнський демократ А. де Гаспері сформував уряд уже без комуністів. У грудні
1947 р. Установчі збори прийняли Конституцію. Вона гарантувала суверенітет народу,
свободу слова, віросповідання, зборів, преси, особистості, право на власність, працю,
соціальне забезпечення. Конституція проголосила Італію демократичною
парламентською республікою і вперше в історії країни ввела загальне виборче право.
За Конституцією вищим органом влади став двопалатний парламент (сенат і палата
депутатів). Парламент у свою чергу обирає президента- главу держави. Глава
виконавчої влади- голова ради міністрів - призначається президентом, але повинен
отримати довіру парламенту. Майже у незмінному вигляді ця конституція діє і до
сьогодні.

У лютому 1947 р. Італія та союзники підписали мирний договір. Відповідно до

договору вона втратила всі свої колонії (Лівію, Еритрею, Італійське Сомалі), передала
частину своєї території сусіднім Франції та Югославії та була змушена виплачувати
виплати країнам, завданим у війні (Радянський Союз, Югославія, Греція)
відшкодування. та Албанія). Мирний договір не вирішив суперечку між Італією та
Югославією щодо Трієста та прилеглої території. Лише в 1954 році питання було
вирішено: спірну територію було розділено, а Трієст увійшов до складу Італії.

Вибори до італійського парламенту в квітні 1948 р. принесли перемогу християнським

демократам, які сформували уряд на чолі з де Гаспері, який залишався на цій посаді
до 1953 р. Уряд деГаспері виступав за інтеграцію країн Західної Європи, взяв курс на
участь у блоці НАТО, членом якого Італія стала у квітні 1949 р. В Італії у 1948-1950 рр.
внаслідок активізації крайніх лівих (комуністів і соціалістів) і крайніх правих
(неофашистів) відбувалися численні криваві сутички, під час яких було багато вбитих
і поранених. 1948 р. Італія приєдналася до плану Маршалла й отримала 1,5млрддол.
для реконструкції економіки. Це дало Італії можливість у 1950-1951 рр. досягти
довоєнного рівня і вступити в період економічного піднесення, темпи якого були
досить високими. Період 50-70-х років назвали "італійським економічним дивом". За
темпами зростання Італія поступалася в Європі лише ФРН. Щорічний приріст
промислового виробництва становив 8-10 %. Вступ Італії 1951 р. до Європейського
об'єднання вугілля і сталі, а 1957 р. до Європейського Економічного Співтовариства
забезпечив їй стабільний ринок і дешеву сировину. Важливим урядовим заходом
щодо підйому сільського господарства була земельна реформа 1950-1955 рр. Земельні
володіння площею більше 100 га держава викуповувала і на виплат продавала
селянам. Було викуплено і продано 1,5 млн га землі, що сприяло розвитку
фермерського товарного виробництва. Економічний розвиток Італії відбувався
нерівномірно. Промисловість розвивалася переважно на Півночі Італії, Південь
залишився аграрним, нерозвинутим. Південь став осередком бідності та соціальної
напруженості.

До початку 60-х років внутрішню і зовнішню політику Італії формувала центристська

коаліція партій на чолі з ХДП. У 60-ті роки в Італії відбувалася гостра політична
боротьба між коаліцією урядових партій і лівими силами- комуністами і соціалістами.
Загострилася політична криза, часто змінювалися уряди. 1962 р. був сформований
ліво центристський уряд А. Фан-фані, який заручився підтримкою лівих соціалістів.
Уряд прийняв закон про націоналізацію електроенергетичних підприємств, підвищив
заробітну плату і пенсії, ввів обов'язкову початкову освіту. Наприкінці 1963 р. було
сформовано уряд Альдо Моро (християнський демократ), у який увійшли соціалісти.
Лівоцент-ристські кабінети з невеликими перервами перебували при владі до 1976 р.
Політична й економічна нестабільність в Італії в кінці 60-х років поглиблюється. Цей
процес супроводжується багатомільйонними страйками і демонстраціями. Наслідком
масової страйкової боротьби було введення 40-годинного робочого тижня,
підвищення заробітної плати, зрівняння робітників і службовців у праві на медичне
обслуговування тощо.

У 70-ті роки економічний розвиток Італії уповільнився. Приріст промислової

продукції становив лише 3 %. Особливо тяжкою була криза 1974-1975 рр. внаслідок
підвищення арабськими країнами цін на нафту. Ускладнення економічного розвитку
Італії стало одним із важливих чинників посилення протиборства між правими,
центристськими і лівими партіями. А це у свою чергу вело до частих змін урядів,
ослаблення виконавчої влади. Нестабільна ситуація посилювалася терором з боку
крайніх правих ("бойової групи" неофашистів) і крайніх лівих ("червоні бригади").
Навесні 1978 р. "червоні бригади" захопили і вбили лідера ХДП Альдо Моро. 1980 р. в
Болоньї внаслідок вибуху бомби на залізничному вокзалі загинуло 84 і було важко
поранено 200 осіб.

З другої половини 1980-х років економіка Італії почала відновлюватися. У

політичному плані триває нестабільність і часті зміни влади. Було сформовано
п'ятипартійний уряд на чолі з соціалістом Б. Красі, християнськими демократами А.
Фанфані, Дж. Горіа, К. де Міта, Дж. Андреотті, С. Берлусконі та Л. Діні. До середини
1990-х в Італії було 55 післявоєнних урядів. З початку 1990-х років Італія пережила
глибоку партійно-політичну кризу. Багато відомих функціонерів політичних партій
виявилися корумпованими, мають багато зв’язків із мафіозними сім’ями та
отримують хабарі. Операція «Чисті руки», яка проводиться судовими органами з 1993
року, викрила причетність багатьох громадських діячів, партійних працівників і
парламентарів до злочинної поведінки. Розкриття скандалу призвело до розпаду всіх
партій правлячої коаліції. На виборах до місцевих органів влади 1993 р. вони зазнали
серйозної поразки. В країні почалося перегрупування партійно-політичних сил. ХДП
розкололася на Народну партію Італії та Пакт в ім'я Італії. 1991 р. ІКП відмовилася від
своєї назви і проголосила себе Демократичною партією лівих сил. 1994 р.
саморозпустилася Італійська соціалістична партія.

Важливим кроком на шляху здійснення конституційних реформ стало проведення у

1991 і 1993 рр. референдумів з питання зміни системи виборів у вищі законодавчі
органи влади. У1993 р. до виборчої системи Італії було внесено зміни, які
перетворили пряму пропорційну систему на майже мажоритарну. Обидві палати
парламенту почали формуватися за одномандатними округами з числа кандидатів,
які набрали відносну більшість голосів. Місця, що залишилися, розподілялися за
старою пропорційною системою відповідно до партійних списків. Вибори на основі
нової виборчої системи були призначені на березень 1994 р. Участь у виборах замість
традиційних партій, які себе скомпрометували, взяли нетрадиційні суспільні
об'єднання. Особливого впливу набула партія-рух "Вперед, Італіє", створена
телемагнатом С. Берлус-коні, який запропонував популістську програму, обіцяючи
створити 1 млн робочих місць, виплачувати заробітну плату домогосподаркам, не
підвищувати податки, призупинити просунення комуністів до влади. "Вперед, Італіє"
разом з об'єднаннями "Ліга Півночі" і "Національний альянс" сформували правий
передвиборчий блок "Полюс свободи", який здобув перемогу на виборах 1994 р.
Посаду прем'єр-міністра обійняв С. Берлусконі. Вперше за післявоєнну історію до
складу кабінету увійшли неофашисти, які здобули 5 міністерських портфелів.
Березневі вибори 1994 р. іноді називають завершенням Першої республіки, яка
існувала майже півстоліття і характеризувалася домінуванням християнських
демократів (ХДП). Перший уряд Другої республіки був нетривалим (березень -
грудень 1994 р.) і не виконав передвиборних обіцянок. Унаслідок неоднорідності
інтересів урядова коаліція правих сил почала розпадатися.

Перша половина 1990-х років була періодом економічного спаду в Італії: промислове
виробництво скоротилося, а безробіття зросло до 12%. Бюджет 1997 року передбачав
збільшення податку на прибуток і скорочення видатків для скорочення бюджетного
дефіциту. У той же час Італія є високорозвиненою країною з передовими
технологіями і досить непоганим рівнем життя за європейськими мірками.
Економічний розвиток Італії все ще незбалансований, є значні відмінності між
північчю та півднем, більшість галузей промисловості сконцентровані. Основу
економіки становлять промисловість і сфера послуг. Італія є найбільшим у світі
виробником цитрусових і оливкової олії. Розробляються родовища нафти і газу.
Розвинені автомобільна («Фіат», «Альфа Ромео»), електроніка, хімічна
промисловість, металургія, легка промисловість, шкіряна, харчова промисловість.
Туризм залишається важливою галуззю економіки завдяки добре розвиненій
інфраструктурі. Як член об'єднання найрозвинутіших індустріальних країн світу
Італія має значний вплив на формування міжнародного фінансового й економічного
співробітництва. Італія бере активну участь у міжнародному житті: вона є членом
ООН, НАТО, ЄС, ОБСЄ та інших міжнародних організацій. У зовнішній політиці Італії
пріоритетними залишаються розширення зв'язків з державами ЄС (близько 55 %
експорту і 56 % імпорту Італії припадає на ЄС), активна участь у європейській
інтеграції, розвиток відносин із США та НАТО, забезпечення італійської присутності у
Середземномор'ї та на Балканах.

Італія має традиційні відносини з Україною. У Римі діє Український католицький

університет. З Ватикану діє Патріархат Української Католицької Церкви, Українська
папська колегія святого Йосафата. Після того, як Україна стала незалежною та
суверенною державою, між країнами встановилися дружні стосунки. У 1992 році
Італія визнала суверенітет України і того ж року відкрила посольство в Києві.
Розвиток економічного, торговельного, політичного та дипломатичного
співробітництва між Україною та Італією відображає Договір про дружбу та
співробітництво, підписаний під час офіційного візиту Президента України Кучми до
Італії у травні 1995 року.

Італія має традиційні відносини з Україною. У Римі діє Український католицький

університет. З Ватикану діє Патріархат Української Католицької Церкви – Папська
Колегія Святого Йосифату України. Після того, як Україна стала незалежною та
суверенною державою, між країнами встановилися дружні стосунки. У 1992 році
Італія визнала суверенітет України і того ж року відкрила посольство в Києві.
Розвиток економічного, торговельно-політичного та дипломатичного співробітництва
між Україною та Італією знайшов відображення в Договорі про дружбу та
співробітництво, підписаному у травні 1995 року під час офіційного візиту Президента
України Кучми до Італії.