1.

Мова художньої літератури (Поетична мова) — мовна система, яка функціонує в

художній літературі як засіб створення естетичної реальності, найповніше
виявляє творчі можливості кожної національної мови.
2. Метафора (гр. μεταφορά «перенос; переносне значення»
3. порівняння ‒ створення образу на основі зіставлення певних предметів чи явищ на підставі
подібних ознак, що їх характеризують
4. Метонімія (гр. μετονυμία ‒ «перейменування», від μετά- «над» + ὄνομα/ὄνυμα «ім’я») ‒
троп, який передбачає перенесення значення за суміжністю: назва з одного явища
(предмета) переноситься на інше явище (предмет), якщо між ними існує суміжність,
найчастіше просторова, іноді часова або іншого типу.
5. Синекдоха (гр. συνεκδοχή ‒ букв. «співвіднесення» від συν «разом» + εκδοχή «варіант,
версія») ‒ троп, який можна вважати різновидом метонімії: значення переноситься з
частини на ціле або навпаки ‒ з цілого на частину, з загального на конкретне або навпаки
6. . Епітет (від гр. έπίθετου ‒ прикладене) підкреслює якусь важливу ознаку описуваного
явища чи предмета, робить опис виразним, мальовничим, емоційно забарвленим.
7. Іро́ нія — художній троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета
зображення. Іронія — це насмішка, замаскована зовнішньою серйозністю.
8. Оксюморон (гр. ὀξύμωρον ‒ «дотепна дурниця», від давньогр. ὀξύς «гострий» + μωρός
«дурний») ‒ стилістичний прийом, що передбачає об’єднання у межах словосполучення
протилежних за значенням слів, поєднання непоєднуваного.
9. Антитеза У літературі — стилістична фігура, протиставлення контрастних явищ,
образів і понять.
10. Гіпербола (давньогр. ὑπερβολή, від ὑπερ – «верх» + βαλειν – «кидати») ‒ стилістичний
прийом створення образу, що ґрунтується на перебільшенні.
11. Гіперболі протилежна літота (гр. λιτότης ‒ простота, помірність, малість) ‒ стилістична
фігура, що ґрунтується на применшенні, зниженні.
12. Образний паралелізм ‒ створення художнього образу на основі паралелі між світом
внутрішніх переживань людини та світом навколишнім, перш за все, природним.
13. Символ (від давньогр. σύμβολον — «спільне кидання», умовний знак, сигнал) ‒ неіконічний
знак, образ, який натякає на певний зміст (смисл), як правило, глибокий, прихований,
таємничий, але не є нерозривно й органічно із цим змістом пов’язаним.
14. Алегорія (давньогр. αλληγοϱία ‒ інакомовлення) ‒ художнє представлення абстрактних
понять, що передбачає двозначність образу, необхідність його раціонального пояснення,
тлумачення.
15. Емблема (від давнбогр. ἔμ-βλημα ‒ вставлена частина, інкрустація) ‒ умовний образ, який
поєднує абстрактне і конкретне у предметі, що метонімічно вказує на певний смисл, який
не потребує складної розшифровки, пояснення, коментаря.
16. Стилістична фігура (від лат. stilus 'грифель для писання' figura 'образ, зовнішній
вигляд'), фігу́ ри мовлення — синтаксичні мовні звороти, орієнтовані на
незвичність слововживання, посилення емоційності, образності вислову,
оздобу мовлення.
17. Елліпс (від гр. ἔλλειψις ‒ пропуск, відсутність, випадіння) – синтаксична фігура, що
передбачає імітацію розриву синтаксичних зв’язків, пропуск тих або тих слів, значення яких
може бути відновлене (з’ясоване) за допомогою контексту
18. Алогізм (від гр. ἀ – заперечна частка й давньогр. λογισμός – розум) – вислів, побудований із
порушенням логічних причинно-наслідкових або інших зв’язків, факт, який неможливо
логічно пояснити
19. Паралелізм (грец. παράλληλοζ — той, що йде поруч) синтаксичний — це стилістична
фігура, яка грунтується на однотипній синтаксичній побудові двох або більше суміжних
мовних одиниць, переважно рядків поетичного тексту, що породжує відчуття їхньої
симетрії.
 20. Інверсія (від лат. inversio – перевертання, переставлення) – порушення прямого
(природнього) порядку слів у реченні, їх незвичне розташування, підпорядковане
досягненню певного емоційно-виразного ефекту.
21. анафора (від гр. αναφορά – винесення нагору, сходження) – синтаксична фігура, що
утворюється повторенням одних і тих самих звуків, слів або словосполучень на початку
речення або поетичного рядка.
22. Епіфора (від гр. έπιφοϱά – добавка) – повтор одних і тих самих звуків, слів, форм наприкінці
речення або віршованого рядка:
23. Градація (від лат. gradatio – зміна ступеня, поступове підвищення, посилення) – повторення
близьких за значенням слів, які відображають зростання (посилення) або зменшення
(послаблення) певної ознаки: «Прийшов, побачив, переміг» (Юлій Цезар).
24. Плеоназм (від гр. πλεονασμός – надлишок, надмірність) – повтор синонімічного або того ж
самого слова в іншому значенні: «…не забувайте незабутнє» (Л. Костенко).
25. Асонанс (від лат. assono – звучу до ладу) – фонетичний прийом організації художнього
мовлення, що передбачає повторення голосних звуків: «Було червоне поле бою» (О.
Лятуринська)
26. Алітерація (від лат. ad – до і littera – літера) – прийом організації фонетичного рівня
художнього мовлення, що ґрунтується на повторі приголосних звуків: «Рокотанняридання
бандур» (П. Тичина); «Гармидер, гамір, гам у гаї» (Т. Г. Шевченко)
27. Звуконаслі́дування — звуковідтворення, або ономатопея — звук, імітація реальних
явищ: намагання шляхом спеціального підбору та концентрації звуків мови —
алітерацій чи асонансів — відтворити звуки, що існують у реальному навколишньому
житті.

4. Види словесно-предметної виразності: уособлення, образний паралелізм, образи-

символи, образи-алегорії, образи-емблеми.

Засоби художньої виразності — це сукупність прийомів, способів мистецької діяльності

письменника, за допомогою яких він зображає художній світ і виражає своє ставлення до нього
(тому такі засоби ще називають зображально-виражальними). Це також основа літератури як виду
мистецтва, база для художнього мовлення, спираючись на яку письменник створює нову художню
реальність за естетичними законами. Використання засобів художньої виразності залежить від
індивідуальної майстерності митця і визначає неповторну своєрідність будь-якого літературного
твору.

У художній літературі уособлення є поетичним тропом, покликаним зробити мову виразнішою. В

основі виникнення уособлення лежить метафоричний погляд (який виник на основі переносного
значення слова) художника пера на навколишню дійсність. Ось тому письменник може сказати в
своєму творі, що " ліс прислухався" або "ніч підкралася".
уособлення - це перенесення властивостей і дій людини на неживі предмети і явища
навколишнього світу.
Приклади уособлень: буря стогне; село прокинулася; зірка говорить; природа відпочиває.Альпи
дивляться, як ніби у них є очі.

Образний паралелізм ‒ створення художнього образу на основі паралелі між світом

внутрішніх переживань людини та світом навколишнім, перш за все, природним. Цей вид
образності виник ще в усному синкретичної творчості. У давнину люди, будучи залежними від сил
природи, не тільки уподібнювали її явища і процеси своїм свідомим діям, а й навпаки - мислили
про свої дії і відносини за аналогією з процесами, що відбуваються в неорганічної природі або в
світі тварин і рослин. Вони смутно усвідомлювали закономірності життя природи і через
зіставлення з ними осмислювали соціальні та психологічні закономірності людського життя. Звідси
і виникли в їх словесному творчості паралелі між відносинами в природі і в житті людей.

Так, в російській народній пісні співається: «Не звиваючого, що не звивають, трава, з берізкою. ||
Чи не звикати, що не звикати, молодець, зі співачкою. || Добре було звикати, нудно розлучатися
». Це - паралель двох образів: перший відображає відносини в природі, другий - відносини між
людьми.

Зображення природи в образному паралелізм завжди на першому місці (це - перший член
паралелізму); зображення людських дій і відносин - на другому (це - другий член паралелізму).
Між першим і другим членами паралелізму існує прямий зв'язок. Такий різновид образності
називається прямим двочленним паралелізмом.

Образ-символ – складний багатозначний семіотичний конструкт, який виникає внаслідок

поєднання символізму та вживання різноманітних образних засобів: метафор, порівнянь,
персоніфікацій, алюзій тощо. Наприкладі казки-притчі «Маленький принц» Екзюпері, сам
маленький принц – є символом дитинства, троянда- любов, баобаб – зло або просто щось
погане.
Алегорія (давньогр. αλληγοϱία ‒ інакомовлення) ‒ художнє представлення абстрактних понять, що
передбачає двозначність образу, необхідність його раціонального пояснення, тлумачення.

Алегорія в літературі починає зустрічатися ще з часів античності. Яскравим прикладом

служать поеми Гомера «Одіссея» і «Іліада», де алегорично образ Одіссея ототожнюється з
допитливою, невичерпної думкою людини, а його дружина Пенелопа, як зворушливий і
безперечний образ любові, вірності і жіночої відданості.

Віршована та прозова мова

Твори художньої літератури за особливостями організації поетичної мови
поділяються на прозовіі віршові. Вони мають свої особливості й
закономірності. Вживання їх не є явищем довільним, залежним лише від
бажання автора, а зумовлюється рядом певних чинників

На відмінність прози й віршів указує вже саме походження цих термінів.

Слово прозапоходить від латинського прикметника prosus, що означає
вільний, прямий, незв'язаний. Слово віршпоходить від
латинського versus, що означає оберт, ряд, рядок. Звідси французьке le
vers, польське wiersz, білоруське вєрш, українське вірш. Справді,
віршовій мові властивий певний лад, порядок у самій будові, тоді як
прозова мова такого ладу не має. Мова художніх творів взагалі емоційно
забарвлена. А віршова мова — це форма особливо наснаженої художньої
мови. Що ж надає віршам підвищеної емоційної виразності?
Віршова мова, на відміну від прозової, ритмічно організована. Ритм
властивий багатьом явищам і процесам. Він означає рівномірну
послідовність певних рухів, ударів, дій. Наприклад, є свій ритм у русі
Землі навколо Сонця, в припливі і відпливі морів, роботі серця. Значення
ритму в житті і праці дуже велике. Додержання його полегшує рух,
роботу, а порушення — утруднює. Велике значення має ритм і в різних
видах мистецтва, зокрема в музиці і літературі.

Елементи ритму є і в прозовій мові, але тут вони незначні. Вони

випливають з вимог вимови в поєднанні із змістовим і синтаксичним
поділом мови. Поділ прозової мови на відтинки (мовні такти)
нерегулюється якимись твердими нормами й межами. Мовні такти в
прозі, як правило, не сумірні: один — довший, інший — коротший.

Інша річ — віршова мова. Ритмічність її основана на додержанні тих чи

інших вимог. Віршовий ритм полягає в закономірному повторенні певних
сумірних мовних одиниць, які при читанні виділяються паузами.

Щодо зорового сприймання, віршова мова відрізняється від прозової

будовою рядків: прозова мова становить собою суцільний безперервний
текст, а віршова — поділяється на відтинки — рядки. Кожний рядок
кінчається паузою, незалежно від того, чи вимагається вона на основі
будови речення, чи ні. Ці паузи називають ритмічними. Вони інколи
збігаються з граматичними й логічними, а інколи не збігаються.

Рима (співзвучне закінчення слів у віршових рядках) посилює емоційну

виразність віршового тексту, хоч вона і не обов'язкова, — бувають вірші
без рим.

Ритмічна організація віршової мови є одним з важливих чинників її

емоційної виразності. Для ілюстрації цього положення проведемо
невеличке дослідження.

Ось початок відомого вірша Шевченка:

Минають дні, минають ночі,

Минає літо. Шелестить

Пожовкле листя, гаснуть очі,

Заснули думи, серце спить...

Досить змінити порядок слів, щоб уривок зазвучав уже не з тією

емоційною піднесеністю, яка властива авторовому тексту:

Дні минають, ночі минають, літо минає.

Листя пожовкле шелестить, очі гаснуть,

думи заснули, серце спить...

Втрата ритмічності в звучанні даного тексту веде і до зменшення його

емоційності. Виходить, ритмічна організація мови виконує певну
естетичну функцію.

Художньою особливістю прози є й те, що вона має інші способи і форми

словесної образності, ніж віршові твори. Так, різні види тропів, що
відіграють велику роль у віршовій мові, займають у прозі значно менше
місця. Натомість прозі притаманна передусім взаємодія різних способів
викладу художнього матеріалу: мова автора, оповідача, персонажів.
Сама художньо-словесна тканина в прозі, порівняно з поезією,
прозоріша, ніби безпосередньо зображує певну дійсність. З цієї мовної
тканини ми безпосередньо сприймаємо вчинки, образи, переживання
героїв; захоплюємося точністю і красою слова. Відповідно до цього в
прозі більше значення має сюжет, послідовний розвиток дій; яскравіше
виступають характери і обставини. Проза має тяжіння до епосу, а вірші
— до лірики.

Віршову мову часто називають музикальною; саме в застосуванні до

віршів часто говорять про „музику слів”, „музику звуків”. Щодо слів і
звуків ці означення не можна приймати інакше, як метафору. Проте
віршова мова має елементи, що споріднюють її з музикою, а саме:
мелодію, ритм. Звичайно, музична мелодія й мелодія віршової мови не
одне й те саме, і хоч в ритмі поезії і ритмі музики є спільні риси, але ще
більше відмінного.

1. Ритм - закономірне чергування у часі подібних явищ, впорядкований

рух, який у художній літературі набуває естетичного значення.

2. Метр - – це міра ритму, певна ритмічна схема, що їй підпорядковується організація

віршованого мовлення, «умовно фіксований та кристалізований ритм»

3. Стопа́ — найкоротший відрізок певного віршового метра,

сконцентрованого у групі складів з відносно незмінним наголосом
(ритмічним акцентом).

4. Короткий склад (U), який стає мірою довгого (один довгий склад дорівнює двом
коротким), отримує назву мора

5. . Цезура (пауза) знаходиться, як правило, після третього складу третьої стопи, але
можуть бути й інші варіанти

6. Цезура - Пауза у віршованому ряді, яка узгоджується із домінуючою метричною

схемою,

7. Гекзаметр – шестистопний метричний дактиль, остання стопа котрого хореїчна.

8. Пентаметр – повторення двох з половиною дактилічних стоп гекзаметра: В серці –
кохання й ненависть. «Чому?» – ти спитаєш. «Не знаю». Та відчуваю в собі біль
цей і мучусь, терплю

9. тонічний вірш, у якому ритм задається однаковою кількістю наголосів у

віршованому рядку.

10. Силабічний вірш передбачає рівну кількість складів у зіставних віршованих

рядках:

 Ліси Гіївські гори, поляни, (10 складів)

 Марусі, Гапусі, Катрі, Тетяни! (11 складів)

 І всі прощайте, всі слобожани, (10 складів)

 І всі прощайте, всі горожани! (10 складів)

 Прощайте, прощайте, не забувайте, (11 складів)

 Не лихом, а добром нас поминайте. (11 складів)

11. силаботонічну систему - передбачає рівну кількість і складів, і наголосів, їх певну

співвіднесеність, задану ритмом

12. Ямб - двоскладова стопа, що має ненаголошений (перший) та наголошений

(другий) склади: U–.

13. Хорей - віршований розмір, метрична схема якого передбачає поєднання у одній
стопі наголошеного (перший) і ненаголошеного (другий) складів: – U.

14. Дактиль– трискладова стопа з наголосом на першому складі: –U U.

15. Амфібрахій – у силабо-тонічній системі віршування трискладова стопа з наголосом на

середньому (другому) складі: U–U.
16. Анапест, або антидактиль, у силабо-тонічній системі віршування трискладова стопа з
наголосом на останньому (третьому) складі: U U–.
17. Верлі́бр — неримований, нерівнонаголошений віршорядок, що має версифікаційні
джерела у фольклорі.
18. Дольник - допускає неповторюване поєднання двоскладових та трискладових стоп у межах
одного віршованого рядка, тобто коливання міжіктового інтервалу від одного до двох
складів,
19. Рима- співзвуччя закінчень слів, що можуть бути розташовані наприкінці віршованих рядів
або в середині – перед паузою
20. Клаузула - група складів наприкінці віршованого ряду, починаючи з останнього
наголошеного склада – ікта.
21. Строфа - Композиційна одиниця віршованого мовлення , яка може об’єднувати певну
кількість віршів (віршованих рядів)
У найдавніші часи мистецтво носило поєднувальний характер. Музика, танець і поезія (пісня
чи просто ритмічні звуки і рухи тіла) не існували окремо. Поступово кожна з цих категорій
первісного мистецтва відокремилася. Так виникли різні галузі мистецтва. Усередині
літератури визначилися три самостійних розділу або роду - епос, лірика і драма.

Кожен з родів відповідає певній функції поетичного слова і розробляє її художню специфіку.

Епос (epos) у перекладі з грецької мови — слово. Це оповідна форма літератури.

Платон вважав, що в епосі поєднуються ліричні елементи (висловлювання автора) і
драматичні (наслідування). На думку Арістотеля, автор епосу веде розповідь "про
події як про щось стороннє, як це робить Гомер, або від самого себе, не заміняючи
себе іншим і виводячи усіх зображуваних осіб у дії". За Ґете і Шиллером, автор
розповідає про подію, переносячи її в минуле, а в драмі змальовує її такою, що
відбувається тепер. В епічних творах життя змальовується як щось зовнішнє по
відношенню до автора і персонажів. Здається, що автор стоїть збоку і розповідає про
те, що знає, бачив. З того, як письменник описує події, характери, можемо зробити
висновок, як він ставиться до зображуваного.

Події в епосі змальовуються як такі, що вже відбулися, тому про них розповідається у
минулому часі. Теперішній і майбутній час використовується для надання
динамічності і яскравості розповіді. Епічні твори пишуть здебільшого прозою. Усі
вони мають розповідний характер.

У епічних творах характери розкриваються в діях, вчинках, жестах, міміці, мові.

Епос має три типи художньої форми: віршовий, прозаїчний і синкретичний.

Виникнення епосу сягає первісних часів. У народно-поетичній творчості існують такі

види епосу, як казка, билина, народна дума, легенда, переказ.

Лірика визначалася Аристотелем як розповідь, в якому "наслідує залишається самим собою,

не змінюючи свого обличчя". Іншими словами, лірика передає внутрішній світ особистості,
відображає її емоції.

В основі лірики — думки і переживання ліричного героя. Термін "ліричний герой"

увів Ю. Тинянов. Ліричного героя не можна ототожнювати з автором, хоча він
зв'язаний з автором, його духовно-біографічним досвідом, світовідчуттям, душевним
настроєм. Ліричні переживання можуть бути властиві не лише поету, але й іншим
особам, не подібним до нього.

Характер ліричного героя часто розкривається через дії, вчинки. У вірші В.

Симоненка "Не вір мені" закоханий ліричний герой так характеризує стан своєї душ і:

Слова ясні, лише мені відомі,

У бурмотіння скучне переллю,

Свою усмішку у холодній втомі

Бездумно, безголово утоплю.

Лірика бере початок у синкретичному мистецтві, де, крім розповіді і драматичного

дійства, виявлялися почуття і переживання. Лірика — найсуб'єктивніший рід
літератури. Діапазон лірики — широкий. Все, що хвилює, радує чи засмучує поета,
може бути предметом ліричного переживання. Характерна особливість ліричного
твору — лаконізм. Думки, почуття, переживання у ліричному творі спресовані,
сконденсовані, вони більш узагальнені, ніж у епосі.

Ліричні твори мають здебільшого віршову форму. Ліричні твори в прозі

зустрічаються рідко ("Вірші в прозі" І. Тургенєва, "Твої листи завжди пахнуть
зів'ялими трояндами" Лесі Українки, поезія в прозі Ю. Боршоша-Кум'ятського).

Найпоширеніша форма ліричного твору — монолог, діалоги трапляються рідко.

Основний засіб викладу — роздум. У ліричних творах часто використовуються описи
(природи, речей, інтер'єру), вони є засобом розкриття внутрішнього світу людини

Драма призначається для постановки на сцені. Основою драматичного твору є конфлікт,

його зміст розкривається через гру акторів. Драма показує людину в напружений
момент життя, розкриває характер через дії, вчинки, рух її душі. Драматичні твори
мають динамічний сюжет, їх пишуть у формі розмови дійових осіб.

Те, що відбувається в драмі сприймається як що відбувається в даний момент, хоча події, що

відтворюються в драмі, можуть бути віднесені до минулого чи майбутнього. На відміну від
епосу і лірики драма оперує тільки своєю мовою персонажів (монологи і діалоги). Якщо епос і
лірика мають внутрішнє членування на окремі епізоди (глави, строфи) і членування це в
значній мірі довільно (глави можуть бути просторовими і короткими), то в драмі таке
членування обумовлено більш жорстко. Для зручності глядачів і концентрації сил акторів
драма зазвичай ділиться на рівні за обсягом акти або дії з паузами (антрактами) між ними.

У драматичному творі — невелика кількість подій і дійових осіб, як правило, — одна

сюжетна лінія, коли є побічні, то розвинені слабо і підпорядковані головній. Основні
засоби характеристики дійових осіб — вчинки, дії, жести, міміка, мова. Емоційне
сприйняття гри акторів посилює музика.

1. Рід літератури - узагальнююче поняття, один із головних елементів

систематизації літературного матеріалу. Література поділяється на три роди
— епос, лірика, драма.

2. Епос - передбачає оповідь про події, які розгортаються у часі та просторі.

3. Лірика - виражає переживання людини, її духовний світ безпосередньо.
4. Драма - показує персонажів як дієвих, розкриває характери у дії.
5. Літерату́ рний жанр (фр. genre — рід, вид) — один із головних елементів
систематизації літературного матеріалу, літературного твору, класифікує
літературні твори за їх типами творів.
6. Епопея – Великий художній твір, що відзначається широтою охоплення подій і
глибиною проникнення в дійсність.
7. Роман - Великий за розміром і складний за побудовою прозовий (рідше віршований)
оповідний твір художньої літератури, в якому широко охоплено життєві події, глибоко
розкривається історія формування характерів багатьох персонажів, їхня психологія,
побут і т. ін.
8. Повість - Літературний художній розповідний твір, що займає проміжне місце між
оповіданням і романом
9. Оповідання - Невеликий за обсягом прозовий художній твір; новела.
10. Казка - Розповідний народно-поетичний або писемно-літературний твір про вигадані
події, вигаданих осіб, іноді за участю фантастичних сил.
11. Байка - Невеликий віршований або, рідше, прозовий повчальний твір алегоричного
змісту.
12. Ода - Урочистий вірш, присвячений якійсь видатній події, відомій особі і т. ін.
13. Елегія - Ліричний вірш задумливого, сумного характеру.
14. Сонет - Віршована строфа, яка складається з 14 рядків, перев. п'ятистопного ямба —
двох чотиривіршів та двох тривіршів.
15. Пісня - Словесно-музичний твір, признач. для співу.
16. Трагедія - Драматичний жанр, твори якого відзначаються гостротою та
непримиренністю конфлікту особистого чи громадського характеру й закінчуються
звичайно тим, що герой гине.
17. Комедія - Драматичний твір з веселим, смішним або сатиричним сюжетом.
18. Драма - Літературний твір, побудований у формі діалога без авторської мови і
признач. для сценічного виконання.

1. Літературний процес – це певна особлива форма існування та функціонування

літератури у певній країні у певну конкретну історичну добу.

2. Літературний напрям — це конкретно-історичне втілення художнього методу,

що проявляє себе в ідейно-естетичній спільності групи письменників у
певний період часу.

3. Класицизм - це напрям у європейському мистецтві й літературі XVII ст.

зорієнтований на античні зразки, котрі проголошувались ідеальними (взірцевими),
а тому гідними наслідування.

4. Романтизм - напрям у літературі та мистецтві І чверті XIX ст., котрий

характеризується зображенням ідеальних героїв і почуттів. Для нього
характерними є відчуття хиткості світу, розчарування в революції

5. Реалізм — літературний напрям, який характеризується правдивим і

всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ.

6. Літерату́ рний модерні́зм — загальна назва процесів у літературі кінця 19 і

початку 20 століття, головним чином в Європі та Північній Америці, складова
частина мистецького модернізму. Літературний модернізм характеризується
самосвідомим розривом із традиційними стилями в поезії та прозі.

7. Література постмодернізму — термін, який має характерні

риси літератури другої половини XX століття (фрагментарність, іронія, чорний
гумор і т. д.), а також реакцію на ідеї Просвітництва, властиві модерній літературі.