6 КЛАС

ДОКЛАДНИЙ ПЕРЕКАЗ
У 6-му класі на уроках розвитку зв'язного мовлення учні
мають опрацювати такі види переказів: докладні перекази
художніх текстів з елементами опису приміщення, природи,
з елементами роздуму (усні та письмові); вибіркові перекази
художнього тексту розповідного характеру з елементами опи-
су приміщення та вибіркові перекази текстів наукового сти-
лю. Для докладних переказів слід використовувати тексти об-
сягом від 150 до 200 слів, для вибіркових — у 1,5 рази більше
(225—300 слів).

КАБІНЕТ УЧЕНОГО-КОЛЕКЦЮНЕРА
Просторе горище, колись переобладнане на кабінет, нага-
дуе лавку лахмітника. Або, якщо хочете, кабінет, господар яко-
го полишив заняття наукою і захопився безладним колекціо-
нуванням. По обидва боки письмового столу височать масивні
книжкові шафи: іхні полиці всуціль заставлені старовинними
книгами у шкіряних палітурках. Над столом натягнуто шов-
кову тканину, на я к и й вишито: «Слова одні часом прихову-
ють слова інші».
Так, скидаеться на те, що наш учений-колекціонер ще й фі-
лософ.
Бабуся обережно протискуеться поміж зваленими в купи
старовинними речами, серед я к и х переважають різні афри-
канські дивовижі. Скрізь стримлять списи, що нагадують па-
гони бамбука. Стіна завішана незліченною кількістю афри-
канських масок. Проте впадав в око іх нестача: цвях у центрі
стіни стримить без маски.
Отже, в кімнаті хтось побував! Бабуся зупиняеться, прислу-
хаеться... і чуе хропіння! Ще кілька кроків — і вона знаходить
Артура, я к и й спить просто на підлозі. Обличчя сховане під аф-
риканською маскою, тому хропіння звучить глухо і лунко.

31
32 6 клас
I, звісно, поруч із хлопчиком лежить пес Альфред і в такт
хропінню б'е по масці хвостом.
(156 сл.) (Л. Бессон)

БУДИНОК У ЗАТИШНІЙ ДОЛИНІ

У затишній долині, де поміж пологими берегами дзюрко-
чить вузенька річечка, стоіть незвичайний для тутешніх місць
будинок. Він великий, дерев'яний і пофарбований у світлий
колір. Уздовж його фасаду тягнеться балкон з мережаною
решіткою, а вхід прикрашають портал і колони.
Якщо зовні будинок більше нагадуе палац, то всередині він
обставлений надзвичайно скромно, хоча й з великим смаком.
Особливо гарні плетені мереживні серветки, котрі, як плющ,
що покривае стіни будинку, оповивають усі полички, крісла
й дивани. Паркетна підлога вилискуе від воску.
Бабуся взувае повстяні капці і, обурюючись, прямуе через
вітальню до сходів, що ведуть на другий поверх.
Старенька відчиняе двері до помешкання онука.
У кімнаті пануе порядок — навіть не подумаеш, що тут меш-
кае маленький хлопчик. Проте, придивившись, зрозуміеш: по-
рядок тут лише тому, що нема іграшок. А кілька речей, зробле-
них, очевидно, понад століття тому, навряд чи можна назвати
іграшками.
— Ганяють невідомо де, а бідна бабуся мусить за ними біга-
ти цілий день! Ну ось, прошу дуже, знову нікого! — ремствуе
поважна пані і, вийшовши з кімнати, рушае далі коридором.
— Хіба ж я не дозволяю йому бавитися? Гуляй, бався, будь
ласка, але ж з'явися хоча б на кілька хвилин.
(181 сл.) {Л. Бессон)

ЧАРІВНА КІМНАТА ІЗОЛЬДИ

Увійшовши до кімнати Ізольди Сократівни крізь малень-
кі, майже непомітні дверцята, відвідувач був би приголомше-
ний ще на порозі.
Стіни кімнати щільно затуляли східні килими ручноі робо-
ти. Яких візерунків тут тільки не було! Око дивували й тішили
різнокольорові жар-птиці. Гнучкі діви в шароварах вигинали-
ся в загадковому танку. Дивовижні химерні створіння сходи-
Докладний переказ 33
лися в і"ерці, а над ними в бірюзовому небі пропливали екзо-
тичні риби з хвостами й плавцями, як у павичів.
На підлозі теж лежав килим, у ворсі якого нога тонула трохи
не до коліна. По кутках кімнати стояли старовинні крісла з ви-
тими поруччями у вигляді змій з роззявленими пащами, а на
всю бічну стіну простяглася так звана посудна гірка, що від-
далено нагадувала сучасний сервант. Гірка ця була зі справж-
ньоі карельськоі берези, оздоблена пацьорками, і виблискува-
ла дзеркальними задниками, в них відбивалися прим'якшені
кольори музейного кришталю й порцеляни.
Посеред кімнати, як центр всього цього дива, стояв столик
червоного дерева з крученими гнутими ніжками, я к і прикра-
шало різьблення у вигляді виноградно'і лози. На столі тьмяніли
два бронзові старовинні свічники у формі атлантів, котрі у своіх
могутніх руках, які згодилися б для роботи вантажників на за-
лізниці, тримали товсті свічки з воску вишневого кольору.
(186 сл.) (А. Костецъкий)

У ПІДЗЕМЕЛЛІ
Ось і зарості високого бур'яну та рідкого чагарнику! Саш-
ко трохи відстав від Миколки, якого тягнув за собою невтом-
ний пес, очевидно, зрозумівши наміри свого господаря. Мико-
лка його на секунду пригальмував, чекаючи на Сашка. Разом
забігли у густі бур'яни.
Миколка схопився за ремінь повідка й рішуче поліз у чор-
ний отвір у землі. Хлопці, вимкнувши ліхтарики, навпомац-
ки почали пробиратися у далекий лівий куток підземелля, де
розгледіли зяючий чорнотою хід. Вони побачили відчинені
двері. Миколка присвітив ліхтариком. Масивні дубові двері,
що простояли віки, тепер швидко зотліють від доступу кис-
ню. Куті залізні завіси чимало поіржавіли. Тепер зачинити за
собою ці двері не можна. За ними починалися сходи, що вели
кудись униз.
— Сміливіше, Сашко! За мною! Кудлаю, вперед! — Микол-
ка увімкнув ліхтарика, освітлюючи дорогу.
Стіни підземного ходу були викладені давніми будівельни-
ками якоюсь дивною плоскою різнокольоровою цеглою з об-
паленоі глини. Над головою було склепіння з ціеі самоі цегли.
Ширина ходу була близько сімдесяти п ' я т и сантиметрів. Ви-
34 6 клас
сота до найвищоі точки склепіння приблизно два метри. Сис-
тема постачання повітря працювала погано: стояла затхлість
і ще був такий запах! Щось таке, що неможна описати слова-
ми! Можливо, це був запах стародавнього курива, ладану або
іншого зілля. Иого ледь помітна присутність у повітрі підзе-
мелля трохи паморочила голову. На секунду хлопці зупини-
лися в приголомшливій тиші.
(200 сл.) (За Яном Гуричем)

У КАТЕРИНИ БІЛОКУР
Оселю Катерини Білокур я розшукував недовго. Запитав
у босоногих дівчаток, я к і гралися на стежці. У відповідь на
мое запитання вказівні пальчики ткнули повітря в напрямі,
де білів причілок звичайноі украінськоі хати.
Я підійшов до хати, зупинився. Відчинилася хвіртка, вийш-
ла жінка в темній терновій хустці, заговорила м ' я к и м голосом,
гостинно запросила увійти.
На покуті темніли старі образи, ледь помітно виблискували
тьмяною позолотою. Недалечко від ікон висів портрет Шевчен-
ка. 3 простенько! його рами розгорнуто звисав рушник, наче
^аптовані крила якогось дивного білого птаха або величезно-
го метелика.
У кутку була охайно підведена червоною глиною піч, що ми-
лувала око мальованим комином. Вона, наче огрядна молодиця
в білій вишиваній сорочці, посідала в хаті чимале місце.
Вздовж стола стояла лава. На довгому ослоні, на яке падало
світло з двох невеликих вікон, лежало причандалля художни-
ці: тюбики фарб, саморобні пензлики. За палітру правив шма-
ток скла, що лежав поруч.
На стінах світлиці висіло к і л ь к а картин. Я замилувався
квітами, що ж и л и на полотнах такою яскравою краскою. Кар-
тини, що висіли на стінах, були в неоковирних рамах, а деякі
зовсім без рам.
У цій пропахлій фарбами і ж и в и м и квітами кімнаті ху-
дожниця творила. Тут не було навіть звичайнісінького моль-
берта.
Я мовчав. Був зачарований, але й здивований ж и т т я м ціеі
талановитоі та наполегливоі ж і н к и .
(196 сл.) (За М. Кагарлицьким)
Докладний переказ 35

ВИРІЙ
Десь далеко-далеко, далі Землі та Сонця, там, куди пада-
ють зорі, лежить Буян-острів. Зростають на ньому буйні тра-
ви, тягнуться вгору чудернацькі квіти. А пахощі які! Наче всі-
ма медами світу запахло в повітрі. Недарма ж щороку тисячі
пташиних зграй линуть на цей острів, шукаючи притулку від
холодноі зими. Адже острів цей — казковий Вирій, найкраще
місце і на землі, і на небі.
Посеред острова височіе старезне дерево — прадуб.
Під деревом хлюпоче ясними водами озеро з живою водою:
хто скупаеться в ньому, той ніколи не знатиме хвороб, а як і бу-
ла я к а рана, то відразу загоіться; я к щ о ж мертвого покропити
тіею водою, то знову оживе.
Охороняе всі ті дива мудрий сонячний птах Сокіл, що си-
дить на самісінькому вершечку дуба-стародуба та пильно огля-
дае золотавими очима далекі обріі.
Одного разу сидів Сокіл у глибокій задумі, зронив дві сльо-
зи — білу й чорну. Впала біла сльоза в живоозеро — з'явився
на світ Білий Лебідь; впала чорна сльоза в чудодійну воду —
з'явився Чорний Лебідь.
Від Білого Лебедя струменіло таке дивовижне сяйво, ніби
міріади нових зірок спалахнули. Добро та спокій розлилися
навколо. Розправив крила Чорний Лебідь — і темрява затули-
ла світло. Кинувся він на білого птаха — посипалося навсібіч
біле пір'я.
Відтоді повелося на світі: де Чорний Лебідь, там морок, біда,
смуток; а де Білий — там світло, добро, радість.
(200 сл.) (За О. Данилевською)

НА ПАСІЦІ
Невеличка Джерина пасіка була огороджена низьким ти-
ном і обставлена од півночі очеретом...
Коло пасіки росли яблуні й груші, посхилявши густе гіл-
ля над вуликами. За пасікою зеленів маленький баштан. Дов-
ге гарбузиння вилізло на курінь і почіплялось по тину...
Дід дав онукам по огірку і все розказував ім про далекий
край, про Чорне море, про лиман.
А в пасіці гули у вуликах бджоли густим глухим гуком,
неначе вони були закопані десь під землею. В вічках подекуди
36 6 клас
ліниво лазило кілька бджіл. Дві-три бджоли сновигали ліниво
понад хрестом, та й ті незабаром ніби падали в вічка. В пасіці
пахло медом, молодою травою та польовими квітами. Серед
пасіки десь взялася кавуняча огудина, сплелась з бадилиною,
березкою та з широким листом огірків і побігла до одного ву-
л и к а довгою зеленою стежкою. Між вуликами зеленіла трава,
синіли сині дзвоники, показуючи своі' ясні осередочки; під ти-
ном червоніла, ніби кров'яні краплі, червона смілка, ріс жов-
тий к у щ и к дроку. Косе проміння промкнулось під яблунями
та важкими дубами й ніби запалило зелену траву, вулики, зе-
лене листя на грушах, ще й облило сивого діда червонястим
світом.
Вже сонце зайшло, вже ніби дрімота розлилась над гус-
тими садками, над густим лісом, а д і д усе розказував, а д і т и
все слухали, а бджоли гули, неначе гула гучними струнами
кобза, приграваючи до чудовоі казки-пісні пасічника Мико-
ли Джері.
(200 сл.) (За I. Нечуем-Левицъким)

СТЕЖИНКА
Я к щ о д р у ж и т и зі стежинкою, вона багато цікавого роз-
повість. Тетянка вийшла на і"анок, а стежина неначе взяла іі
за руку і повела за собою.
Довкола картопля цвіте біло й рожево, соняхи в золоті буб-
ни вигупують. Зелений огірочок виповз із грядки на стежку:
а що тут робиться? Квасоля-повитиця пишаеться на високих
тичках, ій звідтіля все видно. А гарбуз та гарбузиха з гарбу-
зенятами сховалися під лапатим листям — щоб сонце не на-
пекло.
Через стежину снують мурашки. Такі малі, а тягнуть біль-
ші за себе гілочки й бадилинки. Тетянка знае: отам, під старою
грушею, вони дім собі будують.
А в повітрі золоті цяточки блискають. То бджоли летять по
мед: на город, на леваду, в поле.
Веде стежинка Тетянку і все ш показуе. Уже й город кін-
чаеться. Що ж там далі? А тут бабуся:
— Онучко, іди-но до хати!
По правді, Тетянці не хочеться вертатись. Але треба слуха-
тися. Ну що ж, вона завтра зі стежинкою далі піде.
(153 сл.) (За В. Чухлібом)
Докладний переказ 37
ЛЕГЕНДА ПРО ВИШНЮ
Ж и л а колись в Украіні родина. Чоловік козакував на Січі,
коли вороги нападали, а в мирний час сіяв хліб на своему ху-
тор!. Ж і н к а допомагала йому й нагл яд ала за дітьми. Було в них
п'ятеро синів і одна донька. Ж и л и собі та працювали, досягли
вже якогось достатку. Обминало іхне обійстя будь-яке нещастя
та лихо. Від татарського й польського розорення оберігав гли-
бокий байрак, у якому ховалася невеличка похила хатинка та
хліви, а ще гострі шаблі й стріли батька й синів.
Як наслала цариця Катерина на вкраінські землі своіх воя-
ків, то знайшли вони той щасливий хутір і взялися до пограбу-
вання. Билися з непрошеними гостями батько й сини, проте не
змогли подолати натиску загарбників. Кинулися кати до хати,
та на порозі стала зі самострілом мати. Поклала кулею отамана
тих розбійників, одначе з іншими вояками не впоралася.
Залишилася живою лише донька. Поховала вона матінку
в садочку, й на тім місці виросло деревце, що навесні зацвіло
пишним білим квітом, а влітку налилося червоними ягодами,
схожими на краплини крові. Милувалася дівчина квітом дерев-
ця, коли скуштувала смачних ягід, відразу заснула. Наснило-
ся іі те деревце, а з нього наче вийшла постать матері.
— Видиш ня, донечко? — шепотіли люблячі вуста.
Відтоді те деревце всі люди називають вишнею.
(194 сл.) ( І з газети «Казковий вечір»)

ТРУДОВІ ДНІ ІВАСЯ

Докладний переказ тексту з елементами опису природи.
Трудові дні для малого Івася починалися рано. Це були дні,
повні клопоту, тривог, радощів, хвилювання... Хлопчик проси-
нався від лоскотливого дотику сонячного проміння. Він мру-
ж и в очі і солодко потягався.
У м и в ш и с ь і н а ш в и д к у поснідавши, Івасик біг до моря.
Море — це така невичерпна скарбниця цінностей, що тут
бліднуть усі описи. Досить згадати про мальків, головатих ме-
дуз, рачків і крабів. I все це можна впіймати власними рука-
ми, можна принести додому й посадити в банки! Не дивно, що
юний мисливець часто забував з'являтися на обід, і тоді його
йшов шукати дід Савелій.
38 6 клас
А після обіду знову на берег! На морі з'явились білі баран-
ид, білі, наче перший сніжок. Сонце припікае гаряче, бовваніе
на обріі пароплав, і, наче застиглі, мріють у морі рибальські
вітрильники.
Непомітно надходить вечір. Величезне, криваве, сідае в мо-
ре сонце і запалюе на небі вогненні факели. Ось воно знову
зникло, пірнуло в безодню, а захід усе ще горить, міниться трі-
потливим відсвітом заграви.
Навантажений здобиччю, безмірно стомлений, залазить Іва-
сик на великий камінь. Гладенький, полірований хвилями ка-
мінь теплий, як людська долоня. Хлопчик сидить і задумливо
стежить, як зникае в морі останній зелений промінь на заході.
Хлопчик сидить довго, забувши про крабів і медуз, а камінь
повільно холоне, віддаючи свое тепло ночі, морському вітер-
цеві, шумові прибою...
(198 сл.) (За О.Донченком)

ХАРИТЯ В ПОЛІ
Іде Харитя селом, і якось ій чудно. Ніколи не ходила вона
сама так далеко від хати. От вже й крайню хату минула, вийш-
ла на поле й стала, задивившись в далечінь на чудовий краевид.
I справді було гарно на ниві, несказанно гарно! Погідне блакитне
небо дихало на землю теплом. Половіли жита й вилискувались
на сонці. Червоніло ціле море колосків пшениці. Долиною пови-
лась річечка, наче хто кинув нову синю стрічку на зелену траву.
Межи зеленими килимами біліе гречка, наче хто розіслав вели-
кі шматки полотна білити на сонці. В долині, край лісу, висить
синя імла. I над усім тим розкинулось погідне блакитне небо,
лунае в повітрі весела пісня жайворонка. Віють з поля чудові
пахощі од нестиглого зерна і польових квіток. Як тільки Харитя
увійшла межи жита, гарний краевид зник. Босі ноженята ступали
по втоптаній стежці, над головою, межи колосками, як биндочка,
синіло небо, а з о б о х боків, як стіни, стояло жито йшелестіло
вусатим колоссям. Харитя опинилась наче на дні в морі. В житі
синіли волошки та сокирки, білів зіркастий ромен, червоніла
квітка польового маку. Польова повитиця полізла догори по
стеблині жита і розтулила своі білі делікатні квіточки. Харитя
мимохідь зривала дорогою квіточки та йшла все далі.
(197 сл.) (За М. Коцюбинсъким)
Докладний переказ 39
ЛІКАРСЬКА СЛАВА УКРАІНИ
«Люди схожі на листя дерев»,— писав колись Вергілій.
Лише слово чи літопис у камені зберігають пам'ять про людські
діяння. Той закон емоційноі вічності стосуеться й медицини.
Понад тисячу років тому в Украіні в и н и к л и перші
у слов'янському світі монастирські лічниці (лікарні), а ч е р -
нець Киево-Печерськоі лаври Агапіт, відомий як «лікар безвід-
платний», названий святим за працю на ниві зцілення. Перші
«строенія банні та врачеві» почав будувати Сфрем — архіепис-
коп Переяславський.
Всесвітньовідома плеяда блискучих учених-медиків. Іі
відкривае Юрій Дрогобич (Котермак), перший украінець —
доктор медицини, якого в XV столітті було обрано ректором
Болонського університету. За ним — н и з к а славних імен:
Д а н и л а С а м о й л о в и ч а , Нестора М а к с и м о в и ч а - А м б о д и к а ,
Івана П о л е т и к и , Олександра Ш у м л я н с ь к о г о , Мартина Те-
р е х о в с ь к о г о — синів У к р а і н и , д о к т о р і в н а у к , в и з н а н и х
в европейських університетах.
Немов рештки островів милосердя височать руіни коза-
цьких шпиталів у Трахтемирові поблизу Канева й на Самарі,
в серці Запорозькоі Січі, поблизу Овруча й Лебедина. Досі збе-
реглися стіни вірменського шпиталю в Кам'янці-Подільсько-
му й мури Максаківського монастиря на Чернігівщині — пер-
шого притулку для божевільних.
А ось меморіальна панорама наших днів: на Поділлі, в Киеві
та Харкові — музеі М. Пирогова і Д. Заболотного, О. Богомоль-
ця і В. Філатова, М. Стражеска і В. Воробйова, М. Ситенка
і М. Бокаріуса. Не лише лікарям відомі ці прізвища.
(196 сл.) (За Ю. Віленсъким)

ЗЕЛЕНИЙ СВІТ У ЖИТТІ ЛЮДИНИ

У безмежному морі пшеничних ланів острівцями розкидані
Украіною села. Хати ховаються у садочках. А п о р я д з ошат-
ними хатками обов'язково е хоч невеличка грядочка з квіта-
ми. Віддавна украінські ж і н к и любили квіти — вони рясніють
на рушниках, сорочках, ними розмальовані не лише писанки,
а й колисочки, печі, тарілки і глечики.
Сьогодні біля н а ш и х осель п а л а х к о т я т ь невибагливі та
яскраві чорнобривці, рудбекіі; над ними тріпочуть легенькі
40 6 клас
хмарки космосу, поряд — барвисті ж о р ж и н и . Нині ці квіти
творять образ украінського села. Здаеться, так було завжди...
Однак ще кілька століть тому ці красиві рослини прикра-
шали святилища та домівки американських аборигенів. Ви-
являеться, там також любили квіти. 3 доісторичних часів ін-
діанські матері сіяли чорнобривці, а може, і іхні сини про це
складали пісні.
Як виглядають «наші світанкові сади», ми знаемо. А в дав-
нину в з а м о ж н и х ацтеків були чудові «світанкові» міні-са-
дочки, я к і плавали на воді. Рослини в спеціальних посудинах
вирощували на очеретяних плотах. I серед багатьох інших рос-
лин — яскраві й невибагливі чорнобривці. У цих садочках ро-
дина обідала, тут відпочивали, як на човнах, іздили в гості.
(163 сл.) ( І з журналу)

ДАР ОСІННЬОГО ПОЛЯ

Полісъка легенда
Ж и в колись на Поліссі бідний-пребідний чоловік. Восени
ще перебивався сяк-так із хліба на ріпу, а до весни уже ні того,
ні другого на столі не було.
Одного разу, якраз у голодну пору, завернув до його хати
перехожий дідусь і попросив:
— А чи не дали б ви мені попоісти, чоловіче добрий? Третій
день рісочки в роті не було...
Дивиться чоловік, а на дідусеві свитина — дірка на дірці,
постоли попротоптувані, ш а п к и й зовсім немае. Ж а л ь йому
стало старого. Та так жаль, що віддав йому останній окраець
хліба.
Щиро подякував старий та й пішов.
Минув якийсь час, настала пора на полі господарювати.
У бідняка землі тіеі — всього латочка, та й на тій нічим сади-
ти, нічим сіяти. Зажурився чоловік, т я ж к о зажурився.
Коли це з'являеться до нього той самий дідусь і приносить
повну торбину небачених плодів.
— Ти мені допоміг,— к а ж е , — у скрутну хвилину. Тож
і я тобі допоможу. Посади ці плоди, і родитимуть вони, поки
серце твое буде щирим і безкорисливим.
Посадив той чоловік бульбу — а це була вона — і чекае.
От уже й зійшла, от зацвіла, а там уже й поспіла. Мацнув
рукою під корчем — бульби отакезні!
Докладний переказ 41
Відтоді став чоловік ж и т и в достатку, бо бульба йому і на
другий, і на п ' я т и й рік так само щедро врожаілася.
(200 сл.) (За С. Шморгуном)

ЛЕГЕНДА ПРО ЩАСТЯ

Ви чули легенду про щастя? Стверджують, що воно пере-
бувало в золотистому, щільно стуленому пуп'янку тюльпана.
Ніхто не міг дістатися до нього, хоча й намагалися: хто — си-
лою, хто — хитрощами, хто — заклинаниями. I йшли до тіеі
квітки старі й молоді, здорові й каліки, ішли царі зі шляхетним
почтом і жебраки з торбами, ішли багатіі-марнотрати й злидарі
без шеляга за душею. Натовп біля квітки збирався і згодом
розходився ні з чим.
Та ось одного разу луками, де росла ця квітка, ішла натом-
лена тяжкою працею бідна жінка, вела за руку свого малень-
кого сина. Ій хотілося бодай подивитися на пуп'янок чарівноі
квітки щастя, якого вона так і не бачила за все свое ж и т т я ,
лише т я ж к о зітхала, згадуючи про нього.
Ж і н к а тихенько, із завмиранням серця наблизилася до квіт-
ки... Раптом Гі хлопчик, побачивши пуп'янок, дзвінко й голо-
сно, як може лише дитина, розсміявся.
I сталося диво! Тіеі самоі миті пуп'янок розкрився. Те, що
не вдавалося зробити ні силою, ні хитрощами, зробив веселий
безтурботний сміх. Дорослому часом важко збагнути, що не все
можна купити за гроші, не все можна здобути хитрощами. По-
справжньому щасливою може бути лише дитина: ій так неба-
гато для цього треба.
(185 сл.) (За М. Злотницъким)

ЯК НАРОДЖУВАВСЯ ДНІПРО
Легенда
У могутнього Дніпра-Славути, що котив своі хвилі до Чор-
ного моря, багато було сестер і братів. Та Десні завжди хотілося
бути в усьому першою. Вона прудко побігла до моря, щоб випе-
редити брата. Та як не поспішала, Дніпро Гі все ж перегнав.
Перетнув ій дорогу.
Стала Десна притокою Дніпра. Влила своі води в його мо-
гутню течію.
Зачувши про змагання брата й сестри, і Сож схопився.
42 6 клас
Пустився щодуху через пущі й нетрі, через непролазні бо-
лота й темні ліси.
Розмивае трясовини, поглиблюе яруги, рве коріння дубів.
Спішить навперейми Дніпру.
Побачив те яструб і сказав Дніпрові, аби той біг швидше.
Пливе Славута, гори перерізае, к а м ' я ш пороги розривае. Нія-
ких перешкод не обминае.
Покликав Сож на поміч ворона. Умовив його летіти, с к о в -
ки е сили, та обігнати Дніпро. А як випередить хоч трохи, то
щоб каркнув тричі. А сам тим часом у землю заховався, пере-
почить вирішив, сили набратися, поки ворон голос подасть.
Але тут яструб в а ж к и м каменем впав на ворона. I той за-
каркав раніш, чим випередив Дніпро.
А Сож, почувши це, вихопився з-під самоі землі і з розго-
ну вскочив у Дніпро.
Ось так завершилося це змагання. Сожу, як і Десні, випа-
ла доля стати притокою Дніпра.
(187 сл.) (За В. Пепою)

ЛЮДИНІ НЕ ВИСТАЧАС ЗНАНЬ

Ми сидимо на березі моря. Мовчазно дивиться на нас місяць
із темного неба. Світла смуга сріблястих плям віддаляеться на
чорній воді. 3 легеньким шурхотом ліниво находять на берег
ледь помітні хвилі. Не ворухнуться дерева. Природа спить. На-
віть прозорі хмари застигли у вишині.
Добре, що е Місяць, чи не так?
При місяцеві дивовижно добре мріяти.
Самі собою пишуться вірші на аркушах, осяяних його світ-
лом. Але сам місяць завжди був недоступним для людини, за-
гадковим...
Яке це щастя бути людиною, чи не так? Ну, а як ви гадае-
те, навіщо люди летять у космос?
Може, на Землі стало тісно? Та ні. Місця скрізь скільки за-
вгодно. Можливо, на Землі уже все зроблено-перероблено?
Також неправильно. Роботи скрізь багато. Може, летять по
золото чи інші скарби? Ні! Людині не вистачае знань. Це тільки
здаеться, що ми так багато знаемо. Тому що людина з кожним
роком усе сміливіше, розумніше господарюе на своіи планеті.
Докладний переказ 43
Досягнення людини величезні. I все ж цього замало. Н а ш а
Земля може дати нам набагато білыне. Але щоб використати
іі неоціненні багатства, нам необхідно вивчити природу Землі,
порівняти іі з іншими планетами, навчитися піклуватися про
неі, любити, як живу істоту.
(184 сл.) (За П. Клушанцевим)

ЛЕГЕНДА ПРО ПІСНЮ

Якось Господь Бог вирішив наділити дітей світу таланта-
ми.
Французи вибрали елегантність і красу, угорці — любов до
господарювання, німці — дисципліну і порядок, діти Росіі* —
владність, Полыці — здатність до торгівлі, італійські одержа-
ли хист до музики.
Обдарувавши всіх, підвівся Господь Бог зі святого трону
і раптом побачив у куточку дівчину. Вона була боса, одягнута
у вишивану сорочку, руса коса переплетена синьою стрічкою,
а на голові багрянів вінок з червоноі калини.
— Хто ти? Чого плачеш? — запитав Господь.
— Я — Украіна, а плачу, бо стогне моя земля від пролитоі
крові, пожеж. У своій хаті немае правди і волі.
— Чого ж ти не прийшла до мене скоріш? Я всі таланти роз-
дав... Як зарадити твоему горю?
Дівчина хотіла вже йти, та Господь Бог зупинив Гі.
— в в мене неоціненний дар, я к и й уславить тебе на цілий
світ. Це — пісня.
Узяла дівчина-Украіна дарунок і міцно притиснула його до
серця. Поклонилася низенько Всевишньому і з ясним облич-
чям і вірою понесла пісню в народ.
(152 сл.) (Г.Медвідъ)

«ЧИСТИЙ» ТИЖДЕНЬ
Останній тиждень перед Великоднем колись називали «бі-
лим» або «чистим». У цей час віруючі люди дотримуються
посту так само суворо, як і на першому тижні Великого посту.
Н а й в а ж л и в і ш и м днем т и ж н я е четвер, я к и й називали «чис-
тим», «страсним» або «живним». Ще до сходу сонця госпо-
дарі починали поратися в господарстві, а в хатах все повин-
но було бути чистим і виглядати по-святковому. За повір'ям,
44 6 клас
навіть ворон у цей день носить своіх дітей, щоб скупати в річці
до сходу сонця.
Вранці прибирали в садках, прали білизну, стригли діт-
к а м волосся, «щоб не лізло». А у в е ч е р і , коли у церкві прав-
л я т ь с я «страсті», годилося зберігати урочисту т и ш у навіть
на вулиці, а в церкві «не куняти». Повертаючись після служ-
би, віруючі намагалися донести додому «страсну» свічку так,
щоб вона не згасла, тому робили л і х т а р и к и з кольорового па-
перу. П о л у м ' я м страсноі свічки удома випалювали хрести
на воротях, на сволоці, «щоб л и х а нечисть хату минала» та
не забігав у двір «поганий собака». У Ч и с т и й четвер коло-
ли кабанів та пекли поросят і ковбаси, обов'язкові великод-
ні страви. У п ' я т н и ц ю нічого не 'іли «до виносу п л а щ а н и ц і
з вівтаря на середину церкви», а увечері розчиняли тісто на
паску. П е к л и ж паски лише у суботу. Тоді ж фарбували пи-
санки та к р а ш а н к и .
(189 сл.) (3 календаря)

ПЕТРО КАЛНИШЕВСЬКИЙ
У козацьких реестрах він записаний під іменем Петра Кал-
ниша. В історію ж увійшов як Петро Калнишевський, остан-
ній кошовий отаман Запорозькоі Січі.
Відомо, що з молодих літ п о в ' я з а в він свою долю з козац-
твом. У різних документах час од часу натрапляемо то на вій-
ськового осавула Петра К а л н и ш а , то на військового суддю.
Він входить до складу авторитетних депутацій Січі, я к і від-
стоювали перед російським царем козацькі права. 1761 року
його, людину вже похилого віку, обрано кошовим отаманом.
Очевидно, й у цьому віці К а л н и ш е в с ь к и й не втратив сили
і здоров'я (а було ж йому на той час уже сімдесят літ!), бо не-
мічних людей ніхто й ніколи не обирав на Січі проводирем.
Кошовий очолював козацьке військо у війні Росіі з турка-
о

ми й татарами. Иого було нагороджено золотою медаллю з пор-

третом імператриці. Як свідчать сучасники, він справді відзна-
чився в численних баталіях і особистою хоробрістю, і мудрим
керівництвом. Очолюване ним козацтво показало високе во-
лодіння военним мистецтвом.
(150 сл.) (М. Слабошпицъкий)
Докладний переказ 45
ЗА ЩО МЕНЕ ЛОПУХОМ НАЗВАЛИ
Т в о р ч е з а в д а н н я : доповнити текст власними розду-
мами про чесність та брехню в житті людини.
Якось мама принесла два величезні кавуни. Один вона зра-
зу ж розрізала, а другий сховала в комору.
«Як він може вирости отакий великий? — з подивом думав
я.— Такого навіть Андрійко Джміль не виростить».
I тут в м о ш голові п р о м а й н у л а д у м к а : «А щ о , к о л и
прив'язати його хвостиком до рослини в садку і сказати хлоп-
цям, що сам виростив?»
Я взяв свого велетня на руки і вибіг у садок. Там я обереж-
но поклав кавуна на землю, дістав з кишені зелену ниточку,
прив'язав кавунячий хвостик до стебла якогось бур'яну і побіг
до школи.
Біля турніка я зустрів хлопців з нашого класу. Вони обсту-
пили Андрійка і слухали про болгарський перець.
— Дрібниці все це,— перебив я,— краще ходімо зі мною,
побачите, якого я велетенського кавуна виростив.
Через якусь хвилину ми були вже в садку.
— Ой, я к и й же він великий! — скрикнула Оленка.— I це
ти сам виростив?
— Сам!
Хлопці обступили кавун з усіх боків і мовчали. Кавун спра-
вив на них неабияке враження.
Раптом з'явилася десятикласниця Галя.
— Подивися, якого Яшко кавуна виростив! — скрикнула
Оленка.
— Хіба ж на лопухах кавуни ростуть? — посміхнулася
Галя.
Вона відірвала стебло, за яке тримався хвостик, і показала
всім, як він був прикріплений.
Всі залилися сміхом. 3 тих пір мене прозивають Лопухом.
(195 сл.) (За П. Висіканом)

БЕЗКОРИСЛИВІСТЬ ДОБРА
Т в о р ч е з а в д а н н я : в вести у текст роздуми про давні
звичаі народів світу.
Високу моральну цінність добра, яке ми робимо сторонній
людині, розуміли люди ще у сиву давнину. У Вавілоні був та-
46 6 клас
кий звичай — недужого виносили на майдан чи дорогу. Ко-
жей, хто йшов повз нього, підходив, розпитував, коли знав
якийсь засіб, радив нещасному. Ніхто байдуже не проходив.
Такий звичай побутував і в ассірійців, і в египтян. Звичай чи-
нити добро безкорисливо.
Колись у Сербіі був такий закон: той, хто одружувався, мав
посадити 75 оливкових дерев. Оливки живуть і плодоносять
400 років. Уже давно немае тих, хто саджав ці дерева. Забули
іхні імена, імена іхніх правнуків, а дерева, посаджені в XVII
столітті, плодоносять і радують людей ще й сьогодні.
П р е к р а с н и й звичай побутуе й нині на К а в к а з і . Високо
в горах саджають плодові дерева. Випадковий мандрівник,
в т а м у в а в ш и голод чи спрагу, не може навіть п о д я к у в а т и ,
не знае кому. Але смуга відчуження відступае. Ч у ж і стають
рідними, близькими, коли потрапляють у скруту.
Та й узагалі, невже така нездоланна межа між близькими
і далекими? Коли вдуматися — кожен «чужий» та «далекий»
для когось близький, рідний. I цим «кимось» могли б бути ми
з вами, аби народилися під іншим дахом. Вчені зробили цікаві
висновки. Якщо розглядати генеалогію, то у якомусь генному
поколінні ми всі — родичі.
У психологів е термін «емпатія». Так називаеться здатність
співпереживати, відчувати себе на місці іншого.
Що тонша духовна організація, то вищий інтелект люди-
ни, більш характерна для неі ця риса. Невипадково кіноакт-
риса Нона Мордюкова якось сказала: «Відчувати чужий біль,
чужу радість, як свою,— ось що головне».
Сьогодні здатність співпереживати, на жаль, властива не
кожному. Очевидно, досконалішій людині майбутнього спів-
переживання буде властиве більшою мірою. Причому не спо-
глядальне, а активне, дійове.
(258 сл.) (За О. Горбовсъким)

ВИБІРКОВИЙ ПЕРЕКАЗ

У МАЙСТЕРНІ ХУДОЖНИКА
З а в д а н н я : переказатитучастинутексту, вякійописуеть-
ся майстерня художника.
Вибірковий переказ 47
...3 райвідділу вийшов дядечко у цивільному з мобільником
біля вуха. Несподівано він кинувся нам назустріч. Ми з Ром-
кою від несподіванки так і в к л я к л и на місці. А дядечко вже
вигукував, пильно дивлячись на нас:
— Слухайте!.. Безумство!.. Та ви ж в и к а п а н і моі героі!
Саме такі мені й потрібні!.. Я — х у д о ж н и к . Георгій Васильо-
вич. Ілюструю зараз д л я видавництва нову дитячу повість
про пригоди двох ш к о л я р і в . Ходімте, будете н а т у р н и к а м и .
Ми саме підійшли до високого багатоповерхового будинку,
сіли у ліфт і піднялися на найвищий поверх. Георгій Васильевич
одімкнув двері, і ми зайшли до майстерні. Майстерня була про-
стора, з великими вікнами. Біля одніеі зі стін було підвищення,
наче маленька сцена. Навпроти цього підвищення стояв моль-
берт з недомальованою картиною — якісь постаті на березі річки.
Але нашу увагу привернула одразу не картина, а великий
скелет, що стояв у кутку майстерні. На голові скелета був крис-
латий капелюх з пером, а в зубах — козацька люлька.
— О! А це що? — вигукнув Ромка.
— Не що, а хто! Кость Костьович. Мій помічник.
— А нащо він? — спитав Ромка.
— Художники повинні досконало знати анатомію. Ну, да-
вай з тебе, балакучого, й почнемо. Піднімайся на подіум і сі-
дай на стілець.
Ромка сів і напружено завмер.
Я потроху роздивлявся майстерню. На стінах висіли малюн-
ки — і кольорові, і штрихові. А ще були полиці, на я к и х стоя-
ли різні ч е р е п ' я ш баранці, якісь химери, полив'яні глечики,
горщики. А на одній полиці у безладді лежали великі барвисті
к н и ж к и з мистецтва.
Георгій Васильович намалював Ромку і жестом запросив
на подіум мене. А Ромка кинувся роздивлятися свій портрет.
I в захопленні вигукнув:
— Супер! Мене в житті ніхто не малював...
Так уперше в житті ми з Ромкою чесно заробили гроші.
(263 сл.) (За В. Нестайком)

КІМНАТА ПІД ДАХОМ

З а в д а н н я : написати переказ опису кімнати.
«Опель» зупинився у затишному провулку біля чепурного
особнячка з широкими потрійними вікнами та незвичною ме-
талево-сітчатою огорожею.
48 6 клас
Нове помешкання Сашкові дуже сподобалося. Під час ева-
куаціі ім з матір'ю доводилось тулитись то в бараці, то в ко-
муналці, а то й просто неба десь на сортувальній або полустан-
ку. Звичайно, на тлі таких спогадів двокімнатна квартира, де
вони втрьох ж и л и перед війною, здавалася верхом добробуту,
однак про порівняння з цим будинком не могло бути й мови.
По-перше, тут були три кімнати і велика кухня; по-друге, ван-
на з дров'яною колонкою і водогін, і, по-трете, під кожним вік-
ном у кімнатах стояли радіатори водяного опалення. Нашвидку
оглянувши будинок, Сашко вискочив у сад, зазначивши доро-
гою, що в коридорі е ляда до погребу, а на горище веде не звич-
на драбина, а зручні сходинки з перилами. Сад хлопцеві сподо-
бався ще білыпе. Він був такий густий та занедбаний, що якби
Сашкові не було п'ятнадцять років, а менше, він обов'язково
встромив би в кучері пір'я, щоб грати в індіанців.
Батько десь збирався і, стоячи біля дверей, про щось роз-
мовляв з матір'ю.
— Ну, ось ти де. Ходімо, я тобі подарунок підготував.
Не чекаючи відповіді, він повернувся і почав підійматися
на горище. Хлопець прожогом кинувся вслід за батьком. Він
за мить подолав сходи, штовхнув невеличкі дверцята та завмер
на місці. Під високою двоскатною покрівлею було зроблено ма-
леньку, але напрочуд гарну кімнатку.
— То це, виходить, і тут теж можна жити. I це мені?
— Так, Сашку,— кивнув батько.
Кімната була невеликою, але надзвичайно затишною та
світлою.
— Ой, а це ти сам зробив? — Сашко всівся на новенький
тапчан біля стіни, вкритий смугастим матрацем.
— Звичайно, сам. А це купив випадково,— батько підсунув
до столу трохи подертий віденський стілець.
Свою кімнату Сашко прибирав довго. Спочатку ретельно
вимив підлогу, потім перестлав постіль, розклав по шухлядах
столу всілякий дріб'язок, а пізніше знайшлося ще дещо...
(294 сл.) (За М. та М. Дмитріевими)

НЕ ПЕРЕВЕЛОСЬ...
З а в д а н н я : переказати ту частину тексту, в якій автор до-
водить, що не перевелись на світі таемничі місця.
Вибірковий переказ 49
Скептики стверджують: перевелись таемничі місця, я к і
збуджують уяву, холодять кров, здіймають волосся дибки й за-
ганяють душу в п'яти. Добре було в давні часи: тільки вийдеш
за ворота, одразу починаються всілякі там зачаровані млини
й відьомські бори — словом, оглянутись не встигнеш, як смер-
тельно перелякаешся для власного ж задоволення.
А тепер? Тепер, кажуть ті ж скептики, влаштували в старез-
них млинах приміські ресторани, а у відьмацьких борах літають
з несамовитим гуркотом мотоциклісти... Ясна річ, таких умов нія-
ка нечиста сила не витримае. Не залишилось тепер зачарованих
місць — так стверджують скептики. Але вони, звичайно ж, не ма-
ють раціі: кількість таемничих місць катастрофічно зростае. I місця
ці аж ніяк не за тридев'ять земель, а зовсім поряд з нами...
Зачаровані простори пустирів...
Подейкують, що один відомий шанувальник пішохідних мар-
шрутів, затятий турист, потрапив якось на пустир поряд з ново-
будовою і б лукав там аж п'ять днів, поки не вийшов до житла за
зірками. А якась бабуся божилася, що одного разу за п'ять кроків
від неі з гущавини лопухів вилізла раптом рогата довбешка трице-
ратопса, вимерлого ящура, і посунулась на неі. Та де там — бабці
у нас відчайдушні. Старушенція так в лупи л а викопному бідоном
по рогах, що той, дико нал яканий, втік назад у гущавину.
Ѳ свідки — і чимало,— які бачили, як із безмежних пустирів
здіймалися літаючі тарілки. А якось один юний натураліст у по-
гон! за рідкісною сараною ледь не накрив сачком маленьку істоту
смарагдового кольору, в прозорому шоломі, з невеликим ранце-
вим двигуном за плечима. Істота покрутила пальцем біля скроні
(явно адресуючи загальновідомий жест юному натуралістові) і, ді-
ловито продзижчавши, спурхнула на верхівку іржавоі труби...
Ні, не перевелись іще на землі загадкові, таемничі місця.
(260 сл.) (С. Філ)

ВЕДМІДЬ-ГОРА
З а в д а н н я : переказати ту частину тексту, в якій розпові-
даеться, що сталося з Ведмедем у Партеніті.
Південний берег Криму колись був укритий густим лісом,
де мешкали люди. Т я ж к о і'м велося серед дикоі природ и. На
кожному кроці чатувала небезпека. Народ постійно благав Бога
захистити його. Минали роки. Люди розчищали ліс, обробля-
50 6 клас
ли землю. Відступили хащі, підкорилися гори, море стало ла-
гіднішим. Відчули тоді наші пращури свою силу і зрозуміли,
що не від Бога залежить іхня доля. Припинили тоді молитися
й звертатися по допомогу.
Розгнівався Всевишній. Полетів на Північ, де лежав Вели-
кий Ведмідь, скутий кригою та ланцюгами. Розірвав Бог важ-
кі пута: звелів велетню покарати неслухняних.
Зрадів той звільненню і поплив морями й океанами. В тому
місці, де лежало селище Форос, клишоногий вийшов на берег.
Він був великий і страшний, немов неосяжна грізна гора. Гус-
та шерсть скидалася на дрімучий ліс. Морська вода збігала по
тілу водоспадами.
Могутні лапи ступили на кримську землю, спина торкну-
лася хмар. На морі піднялися такі хвилі, що кілька поселень
змило водою.
Уздовж берега рушив Великий Ведмідь. Він усе руйнував
і трощив на своему шляху. Гострі кігті орали землю, залиша-
ючи після себе ряди глибоких ярів та ущелин.
Так дістався Ведмідь до квітучоі та привітноі Партенітськоі
долини. Поглянув він на ту красу й зупинився. Зрозумів, що
найкращого місця в Криму не відшукати. Здригнулося серце
страховиська. Ні, не буде він більше руйнувати цей чудовий
край, а залишиться тут жити, щоб милуватися природою, ку-
патись у водах Чорного моря.
Позіхнув Ведмідь так, що гори здригнулися, і сповз до моря
напитися води. Опустився на коліна, занурив у блакитну воло-
гу страшну голову й почав довго й жадібно пити.
Побачив Бог, що велетень його не слухаеться, і мовив:
— Залишайся тут навіки!
Скам'яшло величезне тіло. Могутні боки обернулися на про-
валля, а спина — на верхівку гори. Голова зробилася гострою
скелею, а хутро — непрохідним дубовим лісом.
Великий Ведмідь став Ведмідь-горою. Лише море продов-
жувало вирувати, немов напуваючи його водою.
(290 сл.) ( І з книги «Легенди Криму»)

ОЗЕРО, ОВІЯНЕ ЛЕГЕНДАМИ

З а в д а н н я : переказатитучастинутексту, вякійописуеть-
ся озеро Світязь.
Вибірковий переказ 51
На Волині, поблизу міста Шацька, розташована група озер,
і серед них, немовби діамант в оздобі перлів, лежить оспіване
народом і овіяне легендами озеро Світязь. Славне воно винятко-
вою прозорістю води та глибиною. Зелені шати з лісу, лук і во-
дяноі рослинності надають озеру достоту казковоі краси.
За одніею з легенд, у давні часи на цьому місці стояло кра-
сиве місто. Одного разу воно зненацька провалилося, вода, що
хлинула з надр землі, затопила місце провалу, а дівчата з цьо-
го міста перетворилися на рослини. Раз на рік рослини роз-
квітають і вкривають дзеркальну гладінь красивими блакит-
ними квітами.
Щодо дівчат, то це, звичайно, казка, а от блакитні квіточ-
ки — правда. Місцеві жителі називають цю рослину «цар-тра-
вою». I ніде в іншому місці іі нема.
За своіми розмірами (довжина 9,3, ширина 4—8 кілометрів)
Світязь належить до найбілыпих прісноводних озер Украіни.
Глибина його різна, в середньому 5—7 метрів, але на дні
е окремі м і с ц я - « щ і л и н и » , як іх тут називають, де глибина
сягае 50 і білыпе метрів!
Вода в озері прозора, свіжа, смачна. Приносять свою данину
і кілька мал их річечок — його приток.
Тихоі погожоі днини води Світязю стають такими яскраво-
синіми, що навіть починають ятрити очі. Та досить змінитися
погоді і зірватися шторму, як озеро стае чорним, а прибережні
мілководдя забарвлюються в брудно-жовті тони від каламуті,
піднятоі із дна.
Під час бурі хвилювання в озері справляв незабутне вра-
ження. Вервечки валів півтора-два метри заввишки, увінчані
пінявими гребенями, з ревінням накочуються на береги, нама-
гаючись іх розтрощити.
Одне слово, усе відбуваеться, як на морі.
Своею чарівною природною красою озеро Світязь принад-
жуе численних туристів.
На його берегах створені гарні умови для відпочинку. Мож-
на й порибалити: в озері водяться судак, сом, л я щ , короп, ка-
рась та інша риба.
На турбазі, що стоіть над озером,— завжди весело, гамір-
но, пісенно.
(283 сл.) (За О. Мурановим)
52 6 клас
ЗВІДКИ ПІШЛИ ЗВИЧАІ ТА ОБРЯДИ?
З а в д а н н я : у переказ тексту включити суть понять «зви-
чай» та «обряд» і опис свят зимового циклу.
Усе ж и т т я народу зумовлене народною духовною культу-
рою і е Гі виявом.
Одніею з н а й д а в н і ш и х форм духовноі к у л ь т у р и народу
е звичаі та обряди. Саме в них відбиваеться вся історія наро-
ду, і вони мають національний, чи етнічний, характер. Геро-
дот стверджував: якби усім народам у світі надали можливість
вибирати найкращі з усіх звичаів та обрядів, то кожен народ
вибрав би своі власні.
Звичаі — це повсякденні усталені правила поведінки, що
склалися історично, на основі людських стосунків, у резуль-
тат! багаторазового здійснення одних і тих же дій та усвідом-
лення іх суспільноі значущості.
Обряди — це символічні дійства, приурочені до відзначен-
ня найбілын важливих подій у житті людських гуртів, родин,
окремих осіб. Наприклад, посівання на Новий рік, колядуван-
ня тощо. В обрядовості украінців розрізняють два Гі види — ро-
динну, чи сімейну, і календарно-побутову. Перший вид обрядів
тісно пов'язаний з громадським осмисленням важливості подіі
в житті окремоі родини чи людини. Сімейні обряди супровод-
жують громадське відзначення днів народження, повноліття,
весілля та похорону. Другого виду обрядів дотримувалися під час
урочистого святкування початку чи закінчення певних сезонів,
природних циклів — зими, весни, літа, осені. У давнину обидва
види обрядовості становили едину обрядову систему. Так, за дав-
ньою украінською традиціею, весілля відбувались або взимку,
або восени, тобто теж були приурочені до народного календаря.
Календарні звичаі' та обряди украінців формально узгоджу-
валися з річним циклом православноі церкви, головними віха-
ми якого були дванадцять свят і пости. Вони пов'язані з пора-
ми року та залежними від них видами хліборобськоі праці.
Ось чому ми сьогодні не уявляемо собі зими без Різдва Хрис-
тового, весни — без Великодня і писанок, літа — без Зелених
свят, а осені — без поминальних днів.
Кожна пора року мала свою важливу дату — кульмінаційну
точку, до якоі' були приурочені народні звичаі та обряди річно-
го календарного кола. Основні іх фрагменти до певноі міри збе-
реглися у календарних циклах зими, весни, літа й осені.
Вибірковий переказ 53
Серед зимових свят украінців особливо виділявся період
Дванадцятидення, або Святки, з кульмінаційними точками —
Різдво Христове, Новий рік і Хрещення.
Ці три головних зимових свята мали чимало спільного, ос-
кільки обрядовість кожного з них повинна була виконувати
схожі функціі: захищати людей від впливу злих сил, особливо
небезпечних у цей період, забезпечити добробут і щастя, виз-
начити перспективи на майбутне.
(286 сл.) ( І з книги «Світ моеі Украіни»)

ЩО ТАКЕ ОБЕРЕГИ?
З а в д а н н я : включити в переказ розповідь про символи та
один оберіг.
У давнину кожне слов'янське плем'я, родина і навіть окре-
ма людина мали своі обереги. Ними слугували трави і квіти, де-
рева і кущі, птахи і сили природи, різні предмети. Серед дерев
особливо шанували украінці вербу. Вони вважали, що свяче-
на верба мае магічну силу, тому саме Гі святили на Вербну не-
ділю перед Великоднем.
«Без верби і калини нема Украіни»,— к а ж е образне народ-
не слово. Росте калина по тінистих лісах, у гаях і дібровах, на
схилах, на узліссях і лісових галявинах, іі саджають біля хати.
Існуе гарний звичай, який, на жаль, подекуди починають за-
бувати. Біля щойно зведених осель на вільному місці в першу
чергу висаджують калину як символ надійного життя, родин-
ного благополуччя і достатку.
Символом дівочоі краси, кохання й вірності вважалася ка-
лина. Колись у сиву давнину іі пов'язували з народженням
Всесвіту, вогняноі трійці: Сонця, Місяця і Зорі. Тому й назву
свою калина мае від давньоі назви Сонця — Коло. Як оберіг ка-
лину сад ж а л и біля хати, робили з Гі ягід намисто, прикраша-
ли нею весільний коровай, вінок нареченоі.
Оберегами від нечистоі сили були мак і барвінок, тому іх
часто вивішували над дверима і вікнами.
3 особливою шаною наші предки ставилися до хліба, бо вва-
ж а л и його святим. Він завжди лежав на почесному місці — на
столі, на рушнику. Він оберігав родину від голоду.
Та головним оберегом украінського народу була Берегиня —
жінка-мати. Іі слово, тепло і ласка лікували і повертали сили
54 6 клас
після хвороб, захищали від злих сил і давали наснагу. Береги-
ня підтримуе домашне вогнище, вона стоіть коло витоків но-
вого життя, плекае і зміцнюе його.
Берегинею колись наші далекі предки називали богиню, що
берегла і'х від усякого лиха і дарувала добро. Пізніше Береги-
ня (п символічне зображення — ж і н к а із застережливо підня-
тими руками) стала захисницею мирних господ, покровитель-
кою роду, оберегом домашнього вогнища. Згодом берегинями
в народі почали називати жінок, які піклувалися про родин-
не вогнище.
(290 сл.) (3 книги «Світ моёі Украіни»)

ЩО ТАКЕ КРАШАНКА ТА ПИСАНКА?

З а в д а н н я : написати про технологію виготовлення пи-
санки та символіку орнаментів.
К о ж е н народ мае ч и м п и ш а т и с я у своій історіі. I най-
головніша гордість будь-якого народу — це його мистецтво.
За весь період існування людства кожна нація створила щось
свое — неповторне і незрівнянне. Так, у японців — це нецке,
у росіян — матрьошка, украінці таким символом можуть вва-
жати писанку.
Історія писанки сягае сивоі давнини, і писанка не переста-
ла існувати, тому що вона е символом духовності, невід'емною
складовою міфо-обрядовоі культури, одніею ланкою в ланцюжку
народних традицій, втрата чи зруйнування я к и х може призвес-
ти до втрати духовних і моральних оріентирів у суспільстві. Пи-
санка пов'язана із вшануванням родючості землі, з величаниям
весняного відродження життя. Яйце символізуе сонце і відрод-
ження. Наші предки вірили, що писанка наділена магічною си-
лою приносити добро, щастя, захищати від усього злого.
Існуе багато способів виготовлення писанок. Яйця, пофарбо-
вані в один колір, називають крашанками. Червоне яйце озна-
чав радість, життя, любов, жовте — врожай, блакитне — небо,
здоров'я, зелене — плодючість.
Зараз ми пов'язуемо писанку з Великоднем: малюнки на пи-
санці мають символічне значения: зірка і хрест — символи сон-
ця; рослини — юності, краси, здоров'я; колосся — врожаю.
Завжди, ще з прадавніх часів, писанку шанували, у кожно-
му регіоні були своі елементи орнаменту, кольори, у кожного
Вибірковий переказ 55
майстра або господині були своі секрети розпису. Для Поділля
характерний геометричний малюнок на темному фоні (синьо-
му, чорному, коричневому), для Наддніпрянщини характерний
рослинний орнамент, у Карпатах геометричний орнамент нано-
сять тоненькими жовтими або блакитними контурами.
Упродовж віків писанка збереглася, вона е яскравим в е -
лениям самоі своеі суті — вічного ж и т т я . Недарма в багатьох
первісних суспільствах за модель світобудови обираеться саме
яйце — Світове Яйце. За своею будовою і функціею воно е іде-
альною мініатюрною будовою Всесвіту. Але писанка — то не
просто гарно декороване яйце, а предмет культу, поклоніння,
я к и й мае чітко визначене місце в міфологічно-ритуальній сис-
тем! украінського народу, предмет, я к и й формував специфіч-
не бачення довколишнього світу, його сприйняття і ставлення
до нього, формував ментальність украінськоі націі і саме тому
став символом його невмирущоі, прекрасно!, вічноі душі.
(298 сл.) ( І з книги «Світ моёі Украіни»)

3 ІСТОРІІ УКРАІНСЬКОІ КУХНІ

З а в д а н н я : переказати ту частину тексту, в я к і й роз-
повідаеться про продукти, що ім наші предки віддавали пере-
вагу.
Украінська кухня складалася протягом століть і з давніх
часів відзначалася різноманітністю страв, високими смакови-
ми та поживними якостями. Білыпість страв украінськоі кух-
ні відзначаеться складною рецептурою і складними комбінова-
ними способами іх готування.
Значною мірою на характер кухні впливае основний спосіб
термічноі обробки продуктів, я к и й багато в чому залежить від
конструкціі домашнього вогнища. На Украіні це було вогни-
ще закритого типу — вариста піч. Тому на Украіні переважно
готували варену, тушковану й печену іжу.
Таким чином, виробилися своерідні смакові стереотипи
й звичка до вареноі, тушкованоі та печеноі іжі. Навіть чумаки,
які возили сіль із Криму та Приазов'я, та запорозькі козаки у по-
ходах робили у землі тимчасову пічечку — кабицю — і готували
в ній традиційні страви — куліш і кашу, лемішку й галушки.
Літописи та інші писані п а м ' я т к и , а також археологічні
р о з к о п к и свідчать про багатство і різноманітність і ж і , що
56 6 клас
споживалася населениям Середньоі Наддніпрянщини в період
Киівськоі Русі. Крім продуктів переробки зерна і різних овочів
(капусти, ріпи, цибулі, часнику), до складу іжі входило м'ясо
свійських тварин (свиней, овець, кіз, корів, телят) і птиць (ку-
рей, гусей, качок, голубів, тетеревів і рябчиків). Із диких звірів
найчастіше використовувалися для харчування дикі свині (веп-
ри), зайці, що добувалися полюванням. Ѳ також відомості про
вживання молока, коров'ячого масла і сиру.
Значне місце в харчуванні наших предків здавна займала
й риба, серед якоі слід назвати коропа, ляща, осетра, сома, вуг-
ра, лина, піскаря, щуку, в ' я з я . Вживалася в іжу також ікра
різних порід риб.
Серед рослинноі іжі стародавніх слов'янських народів пер-
ше місце займав хліб, я к и й приготовляли з житнього та пше-
ничного борошна на заквасці (кислий хліб) і випікали в печах.
Зерно на борошно розмелювали на ручних жорнах, а пізніше —
на водяних і вітряних млинах.
(265 сл.) ( І з книги «Украінсъка стародавня кухня»)