БЕЗОКІ

Ленс Паркін

NSA-30

Тридцята книга з серії

«Пригоди нового серіалу»
(«New Series Adventures»)

Переклав ssv310
Вичитала dandelionwine
 Пролог

Синьо-зелені хвилі розбивалися об білий пісок

пляжу, потім відповзали назад, потім били знову. Якщо
б хтось був на цьому пляжі, він міг би дивитися на
море, слухати хвилі, та уявляти, що це місце
безтурботне.
Аж раптом з'явився ще один звук. Спочатку він був
трохи схожий на звуки хвиль, але потім ставав
гучнішим, менш гармонійним, аж поки не почав
нагадувати двох слонів, що наввипередки прочищали
свої хоботи. На висоті біля трьох метрів у повітрі почав
спалахувати білий вогник, а під ним повільно почав
з'являтися синій предмет. Через кілька секунд з'явилися
ряди квадратних панелей. Врешті-решт цей дивний звук
стихнув, літери на одній з дерев'яних панелей стали
чіткими — прибула TARDIS.
Перше, що помітив Доктор, вийшовши за двері —
небо було зеленим, а не блакитним, як на Землі. На його
думку, це було приємною зміною. Хоча насправді це
означало лише те, що в атмосфері було багато водяної
пари. Йому кортіло розповісти кому-небудь про те, що
зелене небо буває і на Землі, але тільки при наближенні
торнадо. І про те, що ця планета була розташована у
глибині Галактики 7, або ж карликової галактики
Скульптор, як вона позначалася на зоряних картах, поки
туристичне бюро не змінило її назву. А оскільки вона
була у майже 299 тисячах світових роках від Землі, а рік
зараз був 292009, якщо б вони мали дуже потужний
телескоп, вони б змогли подивитися в нього і побачити
Землю у 2009 році.
Але з Доктором нікого не було, тож розповідати це
було нікому.
Доктор вже не вперше мандрував один, таке було
протягом десятиріч відразу ж після Війни Часу, коли він
втратив все, крім своєї TARDIS, і вирішив, що йому не
потрібні ані супутники, ані друзі. А потім він зустрів
Роуз, яка стала йому більше ніж супутником або
другом. Втративши її, він дав собі обіцянку мандрувати
на самоті. На щастя, він цю обіцянку не довго
виконував.
Він посміхнувся, хоча відчував невеликий сум.
Тут був вечір. Було тепло, хоча й дув досить різкий
вітер, який смикав за край його коричневого пальта,
нібито ще не вирішивши, у якому напрямку йому віяти.
А Доктор знав, куди йому треба йти. Він
розвернувся обличчям до зруйнованого міста.
TARDIS приземлилася на березі, який був межею
Аркополіса. Інший бік міста був за обрієм. Перед
Доктором була сяюча скеля з жилих будинків, терас та
башт спостереження, всі вони були збудовані так, щоб
отримати вид на море, вони тулилися одне до одного,
заступаючи інші будівлі міста, за винятком найвищих
шпилів та башт.
Доктор пішов по широкому безлюдному пляжу. На
піску не залишилося ніяких свідоцтв про те, що колись
люди приходили сюди загоряти, будувати замки з піску,
читати погані книжки та кататися на віслюках.
Подекуди пляж перетинали ряди металевих стовпів —
це все, що залишилося від споруд, що колись могли
бути укриттями від вітру, пішохідними доріжками та
пірсами. Метал був іржавим, подекуди дуже сильно.
Солона вода просочилась у стики. Пісок змістився та на
половину присипав усе.
Навпроти стін були старі входи до міських тунелів
антигравітаційних капсул пересування, шахт ліфтів...
Всі вони були зараз заблоковані. Доктор підійшов до
одних з важких дверей, але марно — їх не можливо
було посунути. Він пішов уздовж стіни далі, певний, що
рано чи пізно знайде інший шлях. Дві хвилини по тому
він знайшов спіральні сходи, що вели вверх на пару
поверхів. Він піднявся ними та опинився перед великим
круглим вікном, яке під час гроз не розбилося та навіть
не тріснуло; воно простояло там п'ятнадцять літ та зим.
Доктор виправив це. Він націлив на скло звукову
викрутку, воно вкрилося тріщинами та розсипалося.
Обережно, щоб не порізатися, Доктор пройшов у
квартиру. Кімната була велика. Зручні модульні дивани
стояли лицем до вікна, за яким був пляж. В оточенні
стільців стояв стіл, на якому був харчовий автомат.
Посередині приміщення стояв робот-прибиральник, у
якого сіли батареї. Пара картин вже почали вицвітати, а
на стінах місцями були смуги іржі. Затхле повітря вже
вивітрювалось через розбите Доктором вікно.
Він пройшов крізь квартиру. На його думку, цьому
декору не вистачало душі. Все монохромне, метал та
темне скло, кожна лінія обчислена з точністю до п'ятого
знаку.
Не було ніяких звуків, за винятком далекого моря.
Доктор підійшов до задньої стіни, у якій було велике
вікно, з якого відкривалася велика панорама
Аркополіса.
Багато цивілізацій, якщо вони існували достатньо
довго, досягали того ж ступеня розвитку, що і
будівники Аркополіса. Такі мирні та процвітаючі
цивілізації удосконалювали мистецтво проектування
міст, будівництва неймовірних метрополій, у яких жила
незліченна кількість людей. Найчудовіші місця для
того, щоб жити чисто та активно, цікаво та тихо,
різноманітно та безпечно, бурхливо та відокремлено, за
планом, але у дружній атмосфері.
Будівлі Аркополісу були зроблені з чудових
матеріалів, які могли бути як завгодно високими, будь-
якої форми, тож краєвид складали башти, сфери,
спіральні бельведери, куполи на тонких колонах,
кришталеві піраміди, складні комбінації всього
переліченого та багато іншого. Всі вони були високі,
гладенькі та сяючі, метал та скло, пластик та кераміка. З
вікна відкривався вид на тисячі таких будівель та на
пішохідні містки та металеві дороги, що поєднували їх.
На верхівці кожної будівлі були великі шпилі.
Лише людей тут більше не було. Колись їх тут були
мільйони. Зараз не було нікого, жодної душі. Це можна
було почути... вірніше, не почути. І це можна було
побачити. Не було ніякого транспортного руху у
повітрі, не було людей на містках. Хоча панорама була
майже цілою і все ще була красивою, якщо придивитися
до будівель уважно, можна було побачити наслідки
занедбання. Розбиті або відсутні вікна. Потоки води
залишили на дахах та на стінах будівель іржаві смуги.
Деякі містки та транспортні коридори відірвалися від
своїх опор та ліниво гойдалися, коли дув вітер. Один з
найближчих мостів помітно хитався, половина його
тросів обірвалася. Плющ, або щось схоже на нього,
почав рости на хмарочосах. Були сліди декількох
пожеж. Плоске блюдце та верхівці найближчого шпилю
було тріснуте та обгоріле. Від деяких башт та споруд
залишилися або почорнілі металеві скелети, або купи
уламків. Причиною цих пожеж (принаймні,
безпосередньою) не була війна. Коли люди перестали
доглядати за містом, електрокабелі рвалися, іноді били
блискавки.
У кількох кілометрах звідси, у самому серці
Аркополіса, майоріла серед місцевих будівель, наче
вовк у лісі, причина того, що тут тепер ніхто не жив.
Фортеця.
 Суцільна чорна піраміда, верхівка якої була
найвищою точкою міста, щонайменше вдвічі вищою за
все інше. Вона була явно чужою, не на своєму місці. В
Аркополісі ніщо більше не мало такі гострі кути та
чорні шпилі, не було нічого іншого, що було б таким
потворним. Вона випромінювала зло, і навіть з відстані
можна було роздивитися гармати, що стирчали з башт.
Фортеця була така ж само безлюдна, як і вся інша
планета. Але в ній мають бути автоматичні системи
захисту, смертельні пастки та гидкі сюрпризи, що
залишили по собі ті, хто її збудував. Треба було бути
божевільним, щоб наближатися до неї. Ненормальним.
Слабим на голову. Повним бовдуром.
Доктор оцінив, що для того, щоб дійти туди пішки,
йому знадобиться три години.
***
Залишившись на березі, TARDIS трохи осіла у
вологий пісок.
До фарбованої дерев'яної двері поліцейської будки
доторкнулася рука. Один з її шести пальців кілька
секунд водив по літерам на надписі.
Рука була прозора, примарна.
Вона взялась за ручку дверей.
Частина перша

ОЧІ ДИТИНИ
 1

Перший місток, який спробував Доктор, мало не

зламався під його ногами. Другий загрозливо заскрипів,
і Доктор швидко пробіг по ньому, майже навшпиньки.
Ступати на третій він не наважився. Він був вже на два
міських квартали ближче до своєї мети і вирішив зайти
до найближчої башти та зійти на рівень землі. Це
виявилося значно легше, ніж він думав: у цій башті
були фантастичні сходи, які було вкрито килимовою
доріжкою. Раніше це був готель. Роботи — швейцари та
прибиральники — усі зібралися біля станції
перезарядки, що була поруч з вестибюлем. На їх
механічних обличчях навіки застиг подив. Як і їхні
господарі-люди, яких вони пережили, вони сприймали
електропостачання як щось вічне.
Там був гараж, у ньому було повно повітряних
автомобілів, одно- та двохмісних літаючих тарілок.
Доктор подумав, чи не відремонтувати йому один з
повітряних апаратів, щоб скоріше здолати той шлях, що
йому залишився. Але у всіх машинах механізми були
іржаві, акумулятори розряджені. Доктор швидко
збагнув, що дійти до Фортеці пішки займе вдвічі менше
часу, ніж ремонт. Це фізичне навантаження буде йому
на користь.
 Доктор хотів би просто полетіти туди на TARDIS,
але то було б дуже поганою ідеєю. Він приземлився
настільки близько, наскільки вважав безпечним.
Замість землі тут був метал — зламаний рухомий
тротуар. Він був засмічений бутом, битим склом,
металобрухтом — шматками матеріалів, що впали з
оточуючих будівель після зимових хуртовин, чи що там
бувало на цій планеті. Була монорейкова лінія, що йшла
приблизно у напрямку Фортеці. Доктор заліз на неї.
Сама лінія була у поганому стані. Метал розширювався,
коли був гарячий, стискався коли був холодний, і
інженери, зважаючи на це, мали залишати проміжки
між рейками, бо інакше ті б ламалися чи вигиналися.
Коли потяги проїжджали над цими проміжками, вони
стукотіли на весь Всесвіт. Треба було слідкувати за
чистотою цих проміжків, щоб в них не накопичувалися
листя та іржа.
Місто було спроектовано так, щоб сонячне світло
доходило до кожного поверху. Навіть на рівні землі
було дуже світло. Але зараз сонце було низько на цьому
зеленому небі. Завдяки світлу тут росло багато трави та
бур’янів, вони пробивалися крізь діри у бетоні, і через
те монорейкова лінія була вузькою смугою зеленого
життя, і серця Доктора раділи цьому. Були навіть окремі
паростки, з яких через кілька десятиріч виростуть
великі дерева. Дещо на цій планеті вижило під час
катаклізму, а у довгостроковій перспективі тільки це і
було важливим. Три сотні мільйонів років від цього
часу, і це місто стане тонким, сріблястим геологічним
шаром у камінні, а який-небудь далекий нащадок цих
бур’янів намагатиметься розгадати, що це таке. Земля
теж зазнавала схожого безладдя та масового вимирання,
ще до того, як з’явилися люди. Можливо завтра Доктор
скерує свою TARDIS у далеке майбутнє та погуляє у тій
цивілізації. Навідається побалакати з рослинним
геологом.
Доктор зупинився та обернувся. Щось впало йому в
очі, коли він проходив мимо. Позаду нього у багні був
відбиток ноги.
Він надів окуляри та нагнувся. Незабаром він
знайшов на ділянці багна коротку лінію слідів.
Людських, або майже людських. Правду кажучи, той,
хто їх залишив, мав по шість пальців на кожній нозі, але
ж ноги було дві, і це не були ані копита, ані лапи, ані
тракторні гусениці. Доктор оцінив, що нога була
дев’ятого розміру. Хоча взуттям ця особа не
користувалася. Боса. Ніяких ознак того, що він чи вона
порізав ноги об метал чи скло, хоча Доктор обов’язково
порізався би, якби на ньому не було кедів. Повторюючи
ці кроки, наче паж короля, Доктор прийшов до
висновку, що сліди залишив хтось нижчий за нього, хто
йшов, а не біг. Шар багна був тонкий, тож було
неможливо оцінити вагу персони, що залишила ці
відбитки. Вони були свіжі — їх залишили щонайбільше
годину тому. Доктор не очікував, що тут крім нього
буде ще хтось. Його турбували можливі наслідки того,
що він тут не один.
Доктор зняв окуляри та подивився навкруги. За
рогом, на рівні землі, хтось ховався. Навіть Доктор не
встиг роздивитися.
Доктор зліз туди, де був рух, але зараз там вже
нічого не було. Інший кінець цього проходу був
заблокований згорілими повітряними автомобілями.
Доктор подивився вгору, на досконало рівні вертикальні
стіни стоповерхових будівель. Важко було зрозуміти, як
хтось міг звідси втекти. На рівні землі були маленькі
ніші та тріщини у стінах, але в них не міг протиснутися
навіть він, а він був дуже худий. Мабуть, то була гра
світла. Мабуть, навіть не дуже добра. А він
схвильований. Доктор прийшов до висновку, що не
було нічо...
На Доктора вистрибнула темна фігура. Він
повернувся до неї та мало не осліп. Запізно він зрозумів,
що за спиною нападника було сонце. Істота вже була
біля нього та вдарила його дерев’яною дошкою.
— Привид! — репетували високі голоси. — Не дай
привидові доторкнутися до тебе!
Доктор утримався на ногах, його зір швидко
відновлювався. Зараз стіни неначе ожили: з усіх
проломів та ніш до нього бігли якісь істоти.
Доктор зрозумів, що це були діти. Жоден з них не
виглядав старшим за дванадцять років. Більшість з них
були хлопчиками, всі вони були одягнені в дуже гарний,
хоча й трохи завеликий, темний одяг, що був яскраво
прикрашений кольоровою фольгою та пластиковими
стрічками. У кожного з дітей було по дві чи три
невеличкі сумки, у яких щось торохтіло в такт їх рухам.
Вони виглядали як люди, або майже люди. Всі вони
були досить бліді.
— Він привид, — крикнув один з хлопчиків.
— Схоже, що ми знайшли привида, — погодився
інший.
— Я не привид, — засміявся Доктор. — Я Доктор,
а це... — глянувши за плече, він збентежено знову
повернувся до них. — Ніхто.
— Про кого ти говорив?
— Це усього лише звичка.
— Знаєте, що я думаю? Думаю, що ми
розмовляємо... ми розмовляє з привидом.
— Ти був правий першого разу, — вирішив
допомогти Доктор. — «Ви розмовляєте з привидом».
— Він каже, що він привид!
— Привид. Привид. Привид, — почали
декламувати вони всі, окрім однієї дівчинки.
Найсміливіший з хлопчиків пішов вперед,
розмахуючи шматком металевої труби. Доктор
перехопив його руку та відібрав трубу. Хлопчик був
жилавий, але йому було лише десять років. Сильний для
свого віку, але не дуже небезпечний. Інша дитина — у
Доктора не було часу роздивлятися, хлопчик то був чи
дівчинка — кинулася на нього з красивим ножем.
Доктор ухилився від неї, підставив їй ногу, та раптом
вже відштовхував хлопчика, в руці у якого був уламок
цеглини.
Після цього діти зупинили напад та почали
оточувати його. Вони стали так, що перекрили єдиний
шлях з цього проходу. Хлопчик, який напав перший,
підняв з землі свою металеву трубу. Вони все ще
кричали «привид, привид», без зупинки. Доктор не
вважав, що стало безпечніше — діти явно готувалися
напасти. Час від часу хтось з них робив крок вперед та
швидко відступав. Вони перевіряли його, як зазвичай це
робить зграя диких тварин.
Кремезна дівчинка була винятком, вона єдина не
кричала. Вона весь цей час стояла з замисленим
виглядом. Доктор вирішив зосередитися на ній.
— Привид? — сказав він, звертаючись прямо до
неї. — Дурниці. Недоліки цього ствердження наскрізь
видно, чи не так? «Наскрізь видно»? «Привид»?
Вона лише дивилася на нього. Доктор зітхнув:
— Мабуть, це не перекладається. З жартами так
часто буває. Ось що я мав на увазі: я певний, що ти
зможеш переконати своїх друзів у тому, що я не
привид.
— В привидів не тече кров, — сказала вона. — Ми
побачимо, чи потече в тебе кров.
Доктор повільно кивнув, прикусивши губи:
— Що ж, так, це можна назвати прикладом
наукового методу.
 — Ми тебе розріжемо, — косо дивився на нього
хлопчик з красивим ножем.
— А ви тут часто привидів бачите? — раптом
спитав Доктор. У нього з’явилася ідея. — Чи вони, бува,
не з шістьма пальцями на ногах? А ви? Серед вас немає
босих. Ви всі взуті у гарні туфлі. Вони у вас як нові.
Раптом у нього з’явилася ще одна ідея, і він вказав
на власні ноги:
— Кеди. Дивіться! Підлітки полюбляють кеди, чи
не так? Ці для вас, звісно, трохи завеликі. Але якщо
вони вам подобаються, я певний, що ми з вами зможемо
домовитися. Якщо це пограбування.
— Що? — спитав один.
— Якщо ви хочете відібрати в мене кеди.
— Навіщо нам це робити?
— Вам не подобаються мої кеди? — образився
Доктор.
— Хто ти такий? — спитала велика дівчинка.
Вона була найвищою та виглядала сильнішою за
більшість хлопців. Дівчатам це властиво у такому віці.
Але лідером здавався хлопець з металевою трубою.
Доктор вирішив завоювати хоч якийсь авторитет.
Скрипнувши зубами, він витяг свій психічний папір:
розкрив свій гаманець та показав так, щоб їм всім було
видно.
— Що то таке? — спитав ватажок.
— На ньому є надписи, — відповіла велика
дівчинка.
 — Так, вірно, — терпляче сказав Доктор.
— Надписи? — повторив один з них, дуже брудний
хлопчик, який виглядав на дванадцять років.
Доктор затримав гаманець напроти очей того
хлопчика.
— Ми не читаємо, — сказав хлопчик. — Ніхто не
читає.
— А. Ну, тут написано... — Доктор подивився, щоб
прочитати, — що я з планети Офстед та... Офстед. Це...
Ну, повірте мені на слово, це смішно. Ви з цим, схоже,
не згодні. Ну, то забудемо про це. Це знов-таки
пов’язане з перекладом жартів.
Діти знов дивно на нього дивилися.
Доктор скривився та повернув свій гаманець до
кишені.
— А чи не могли б ви просто... До речі, а скільки
вас? Не у цьому провулку, тут вас восьмеро. Скільки
людей тут живе?
І знову його слухала лише та дівчинка. Але
брудний хлопчик стояв біля неї, сховавши руки у
кишені, і все виглядало так, нібито він чекав на її наказ.
Але ж були ще шість інших, про яких треба було
хвилюватися.
— Може він знає про привидів, — припустив
хлопчик.
— О, я зустрічав привидів, — радо сказав Доктор.
Не треба було йому це казати. Інші почали
хвилюватися.
 — Привиди — це не духи мерців і не загублені
душі, — сказав Доктор твердим голосом, наче вчитель
неслухняним учням. — Зазвичай привиди є ознакою
розриву просторово-часового континууму. Про це не
треба хвилюватися. Таке просто іноді трапляється.
П’ять випадків з п’яти. Гарантую. Ну... якщо це не
гелти. Або мандрівники у часі зі зламаними контурами
темпорального зворотного зв’язку. Або з майбутнього
альтернативного таймлайну. Або осмієва проекція. Або
це пов’язано з тим, що місто було збудовано над
темпоральним розломом, — він замовк, бо в нього
скінчилися пальці на руці. — Або ж вони можуть бути
голограмами. Або водяним роєм. Або армією мільйонів
кіберлюдей з паралельного всесвіту. Так... це вже вісім.
Вісім з... п’яти. Нехай буде з десяти. Тож... двічі з
десяти привид є...
Повз нього пролетіла цеглина, вона з дзвоном
розбилася об металеву стіну. Доктор відчував, що його
слухачам не дуже цікаво.
— Отже, завжди є раціональне пояснення, —
спокійно, але швидко сказав він. — Причина. Якщо у
вас проблема з привидами... що ж, звертайтеся до мене.
З привидами я допоможу.
— Він допомагає привидам! — закричав один з
хлопчиків.
— Ем... це не зовсім те, що я...
— Він сказав, що він причина привидів.
— Він назвався Доктором Привидів.
 — Сказав, що знає вісім видів привидів.
— Він сказав п’ять.
— Він сказав десять.
— Він сказав дев’ять, — виправила їх велика
дівчинка.
— Саме так — я сказав дев’ять, — сказав Доктор.
— Але ви упустили нюанси...
— Про що це привид знову балакає? — хлопчик з
металевою трубою ляпав нею по своїй долоні. — Що
ще за «нью анци»? Це той тип привиду, яким є ти?
— Він не привид. Він допомагає їм та розмовляє з
ними, — нагадала іншим велика дівчинка.
Судячи з реакції дітей, це пояснення не покращило
становище Доктора.
— Та яка різниця, — сказав один з хлопчиків.
— Здається, я бачив привида хвилину тому, —
сказав їй Доктор, майже благаючи заспокоїтися. —
Тож... я тут новачок. Тільки-но прибув і...
Повз нього пролетів ще один камінь.
— Я хотів би побачити привида, — сказав Доктор.
Це, схоже, примусило їх замовкнути.
— Ні! — закричав той, у кого був красивий ніж.
— Він побажав цього!
Один з хлопчиків закричав:
— Ви чули його! Він викликав його. Ви бачили.
— Його?
 — Привида, — брудний хлопчик вказував пальцем
на Доктора. Ні, він вказував на щось за спиною
Доктора.
Перш ніж зробити неминуче та подивитися, Доктор
зробив глибокий подих.
Привид мерехтів. Риси його обличчя були розмиті,
їх важко було роздивитися. Це був чоловік, принаймні,
формою та розміром воно було схоже на чоловіка. На
ньому був білий одяг, якась тога, і він був дуже
страшний через те, що виглядав переляканим. Цей вираз
обличчя Доктор легко пізнавав, але ніколи не міг
звикнути до нього. Інстинкт підказував йому тікати, але
він боровся з ним, заглушав його, не дозволяв собі
зрушити з місця. Перед Доктором був чоловік, який
знав, що втратив усе, абсолютно все, що він знав та
любив, включаючи все те, що здавалося йому вічним,
все, що мало існувати і після його смерті. І Доктор
бачив, що колись цей привид був чоловіком, впевненим
у собі, гордим чоловіком, який вважав, що він досяг,
створив та захистив все, що він цінив. Добра людина,
принижена до загубленої душі. Він дивився на Доктора
зі звинуваченням.
— Я розумію, — сказав Доктор.
Привид протяг обидві руки, намагаючись
схопитися за Доктора, сподіваючись на останню мить
контакту, на якийсь зв’язок.
— Я розумію, — сказав Доктор, піднявши руку.
 — Не дай йому до тебе доторкнутися! — закричав
хлопчик з металевою трубою.
Наче ненавмисно, привид махнув рукою та
доторкнувся до хлопчика, який миттю замовкнув та
зник. Металева труба заторохкотіла по землі.
— Фреде! Ні! — викрикнув брудний хлопчик,
піднімаючи трубу.
Між ними майже не було місця. З благанням у очах
привид знову подивився на Доктора. Привид зникав.
Навіть зараз вже було важко сказати, де кінчався
привид та починалося повітря.
— Ні... — кричав хлопчик, але було вже пізно,
привид кинувся до нього з таким виглядом, нібито
вибачався. У хлопчика збільшилися очі.
— Відпусти його! — крикнув Доктор.
Це подіяло саме так, як хотів Доктор: привид
відволікся та відвернувся від хлопчика. Кремезна
дівчинка відтягла хлопця.
Всі діти вже тікали з провулка на вулицю. Двоє з
них ще й досі кричали.
— Урок закінчено, — прошепотів Доктор.
Доктор знову подивися на привида, не знаючи, чи
слід йому гніватися. Від привида вже майже нічого не
залишилося. Він виглядав спантеличеним. Він завив,
але не мав вже сил навіть на те, щоб порушити тишу. А
потім розтанув, втративши навіть себе.
 2

Діти побігли і зупинилися лише тоді, коли

першому з них вже було нікуди бігти. Вони зібралися у
місці, яке добре знали, у Металевій Кімнаті. Велика та
квадратна, вона була у нижній частині однієї з башт.
Тут вони відчували себе у безпеці, бо для того, щоб
відчинити або зачинити її двері, їм треба було штовхати
вчотирьох. Повністю двері ніколи не зачинялися, тому
що з них чомусь стирчали металеві стержні товщиною з
кулак.
У кімнаті було дещо дуже цінне: маленькі паперові
аркуші, на яких було надруковано зображення людей,
будівель та цифри. Якщо тримати ті папірці проти
світла, можна було побачити, що всередині є обличчя.
Один з найстарших хлопчиків, Джосс, колись сказав,
що це привиди, але всі з нього сміялися і з тих пір
називали ці аркуші «джоссів папір». Папірці дуже добре
горіли і не давали їм замерзнути.
А ще там були акуратні купи блискучих жовтих
металевих прямокутників та великі ящики з мішечками
металевих дисків. Вони не горіли, а тільки заважали
ходити.
У тих, хто був дорослішим, ще залишилося
достатньо сил, щоб чатувати. Всі вони знали, що
привиди їх ніколи не переслідують, але вони все одно
боялися. Фред їм подобався. Згодом вони повернуться
до того провулку та покладуть там квіти.
Ніхто з дітей не знав, що трапилося з худорлявим
дорослим у дивному коричневому пальті. Але це не
заважало їм робити припущення, і їх погляди
коливалися від того, що він був чоловіком, який всі ці
роки викликав привидів, до того, що побачений ними
привид з’їв цього чоловіка після того, як вони побігли.
Скоро всі вони вже сперечалися про Доктора Привида.
Велика дівчинка була достатньо розумною, щоб
зрозуміти, що вона не може пояснити, ким був той
чоловік. Сама думка про те, що є хтось, кого вона не
знає, турбувала її. Кілька хвилин вона слухала
суперечки, а потім їй це так набридло, що вона вийшла
з кімнати.
Вона розібралася зі своїми думками, спробувала
відділити те, що вона бачила сама, від припущень та
вигадок. Вони там, всередині, поводяться як дурні,
сприймають це як гру. Вони діти. Якщо вона так думає
— а вона так думала вже кілька місяців — це означало,
що вона дорослішала. Вона намагалася подавити
наступну думку, але не змогла: немає вибору, вже
майже настав час повертатися.
Доктор Привид був занадто важливим, щоб ним
займалися діти. Занадто великий для ігор, будь-то
дитячих чи батьківських. Вона порилася у своїй сумочці
та знайшла на самому дні те, що їй було потрібно.
 Вже кілька місяців вона не користувалася комом, і
за цей час на його екрані з’явилася велика огидна
подряпина. Вона повернула коліщатко, і ком запищав,
сповіщаючи її про те, що зв’язок встановлено.
Професор Джеффіп відповів аж через хвилину. Над
поверхнею приладу з’явилася його маленька голограма.
— Алсо, ти в біді? — заговорив він.
— Ні. Фреда забрав привид, але...
— Це лише для важливих випадків, — докоряв її
він, відвернувшись. — Для справді важливих.
Батарейки, Алсо! Батарейки.
Вона відчула докори сумління, уявивши, як
електрика спливає, неначе пісок з піскового годинника.
— Там був... чоловік, якого ми тут не знаємо.
Джеффіп нахмурився:
— Ти, певно, засмучена, але це ще не привід для
того, щоб вигадувати...
— Я не вигадую, — різко відповіла вона. — Це
правда. Він не привид, він...
— Чужинець, — підказав він слово, яке Алса
погано знала і ніколи не говорила.
— Чужинець, — промовила вона. — Так. Ми
загнали його у кут, а потім з’явився привид і ми втекли.
Мені здається, що він міг викликати того привида, але я
не певна. Він ставив дурні питання, наприклад, чи не
шість у нас пальців.
Професор Джеффіп повірив їй. Він знав, що вона
не наважилася б скористатися комом, якщо б це була
вигадка. Він не відносився до неї як до дитини. Алсі це
подобалося.
— Опиши його, — сказав він.
— Високий. Худий. Він старий, але не такий
старий, як ви. Він сказав, що його звати «Доктор», але
це ж не справжнє ім’я, чи не так? Його одяг виглядав
зробленим, але не новим. Не рваний, не брудний,
просто...
— Перевір, що йому треба. Перевір, чи немає з ним
ще когось. Скористуйся комом, щоб зробити
зображення того чоловіка та надіслати його сюди.
— Батарейки... — сказала Алса.
— Я знаю, але це важливо.
Алса вагалася.
— Як ви гадаєте, хто він? — спитала вона.
— Я не знаю. Можливо, зможу сказати, якщо
побачу його зображення.
— Думаєте, це він вбив Джелл?
— Джелл була налякана до смерті привидом.
— Неправда, — прошипіла Алса. — Я чула, що
вона...
— Не починай знову, Алсо. Послухай... Цей
Доктор, схоже, небезпечний. Будь обережною, Алсо.
Радий був тебе почути.
Голограма зникла, і маленький пристрій
вимкнувся. Це був найдовший зв’язок, який могла
пригадати Алса.
 Алса встала, готова йти. Вийшов Ґар. Він завжди
такий брудний. Вони були одного віку, і до цього року
він завжди був вищий за неї. Він вже давно не ріс, а
вона неначе тільки цим і займалася. Було таке відчуття,
нібито вона вдвічі більша за нього. Він ніколи не
виймав рук з кишень. Раніше Алса була до цього
байдужа, а тепер це її постійно дратувало.
— Куди ти йдеш? — спитав він трохи пискливим
голосом.
— Я зв’язалася з професором Джеффіпом.
Розповіла йому про чужинця. Він хоче, щоб я
спостерігала.
Вона пішла і скоро вже проходила повз Синю
Піраміду. Збентежений Ґар йшов за нею.
— Ти розповіла про нас? Ти сказала їм, де ми є?
— Ні. Я розповіла професорові Джеффіпу про
Доктора та його привида. Це важливо, Ґаре.
— Не розповідати теж важливо.
— Це важливіше. Значно.
— Він частина твого плану? — спитав він,
одночасно з нахабством і з повагою.
— Яким чином? Я не знала про нього.
— Я думав, що ти все знаєш.
— Ще трохи, і я тебе вдарю.
Вони йшли через велику купу металевих плит. Ці
плити колись були з’єднані і утворювали будівлю.
Мабуть, вона розвалилася. А може, її розвалили інші
діти. Кращого обхідного шляху не було, а коли вони
лізли по плитах, час від часу їм доводилося
зісковзувати, а кожен раз, коли вони ставили ногу,
метал гримів.
На верхівці цієї купи Алса скористалася
можливістю та обдивилася по сторонах. А потім вона
зісковзнула вниз, до рівня землі, Ґар слідом за нею, і
вони мало не впали.
— Доктор Привид добре бився, — сказав Ґар, коли
вони знов були на рівні землі.
Алса нахмурилася:
— Ні, неправда. Його мало не вбила група дітей.
— Але все було не так! Всі намагалися вдарити
його, але ніхто навіть не доторкнувся.
Про це вона не подумала.
— Якби він добре бився, він когось ударив би, —
врешті-решт сказала вона, сама непевна у своєму
доводі.
Поруч був золотий місток на середньому рівні, і
вони скористалися пішохідним трапом, щоб піднятися
до нього.
Алса планувала:
— Ми знаємо, що він був біля Стіни Автомобілів,
але не знаємо, куди він йде. Залишимося тут і побачимо
його.
— Це якщо він ще й досі на рівні землі.
— Якщо Доктор Привид не місцевий, він не знає
найкращі шляхи.
 — Я цього не розумію. Досліджують нові місця
тільки діти. А він один з батьків.
— Він не з батьків, він лише схожий на них. Єдине,
про що треба хвилюватися — він небезпечний.
— Треба робити так, щоб він нас не побачив.
— О, я вас побачив ще біля тієї синьої піраміди, —
сказав чоловічий голос.
Алса та Ґар озирнулися. Позаду них стояв Доктор.
***
Якийсь час Доктор залишався у провулку та
дивився на те місце, де був привид. Він спробував
помахати звуковою викруткою на випадок, якщо вона
щось виявить. Але він розумів, що привида вже немає.
Його вже немає навіть в більшому сенсі, ніж зазвичай
це вірно для привидів. Врешті-решт, він зробив
висновок, що ніяких доказів для нього не залишилося. У
Доктора була гіпотеза, але поки що він вирішив не
турбуватися з цього приводу.
Три години, за які він збирався дістатися до
Фортеці, тепер здавалися абсурдно оптимістичними. За
першу годину він пройшов менше кілометра. Він
розумів, що йому буде важко дістатися до Фортеці до
того, як стемніє. На додачу до всього, Аркополіс
видався значно населенішим, ніж він вважав. З усіма
цими привидами та дикими (хоча й дуже добре
одягнутими) дітьми, чим скоріше він дістанеться
Фортеці та зосередиться на справі, тим краще.
 Доктор пройшов повз ще одну групу дітей, або
навіть дві групи, які гралися з циліндричним м’ячем,
який гравці іноді просто хапали та використовували як
палицю. Більшість з них була хлопчиками. Всім їм було
трохи більше десяти років. Він обійшов їх, тримаючись
подалі, а вони були так зайняті своєю грою, що не
побачили його.
Уже незабаром він побачив двох дітей, які
нападали на нього: брудного хлопчика та велику
дівчинку. Вони шукали його, і через якийсь час він
вирішив показатися.
***
— І знову ми зустрілися! — посміхався він. —
Якщо ви збираєтесь відступати від мене, подивіться
спершу, що у вас за спиною. Ніяких поручнів. Це
загальна проблема мегаполісів по всьому Всесвіту.
Мене, до речі, звати Доктором. Під час нашої першої
зустрічі я не розчув ваші імена.
Алса розуміла, що якщо він нацькує на неї привида,
вона не зможе втекти. Вона вже вирішила, що краще
скине себе з містка.
— Ґар, — сказав Ґар.
— Алса, — мимоволі вимовила дівчинка. — Як ви
так швидко тут опинилися?
— О, то професійна навичка. Я такими справами
займаюся вже дуже-дуже давно.
— Ви доктор?
— Саме так.
 — Кушер?
— Акушер?
— Так.
— Ні. Не зовсім. Лікуванням я займаюсь лише
поверхово.
— Це ви вбили Джелл?
— Ні.
Алса знала, що він каже правду, бо він не вагався,
не прикидався, а просто відповів. З сумним виглядом
він додав, що не знає про Джелл та попросив розповісти
йому про неї.
Алса вагалася, але Ґар відразу розпочав:
— Це дівчинка. Світле волосся. Її тіло знайшли два
дні тому. Батьки кажуть, що вона померла від страху,
тому що пішла туди, куди не можна ходити.
Алса прищурилася:
— А що тут робите ви?
Доктор вказав рукою:
— Йду до Фортеці.
Алса ахнула. Вона готова була присягнутися, що
Ґар поруч із нею похитнувся. А може, то була вона.
— Але ви не можете! — впевнено сказав Ґар. —
Туди нікому не можна ходити. Ні дітям, ні батькам.
Туди ніхто не пішов би.
— Тож... це заборонена зона, — сказав Доктор.
Алса нахмурилася:
— Що? Це просто Фортеця, ось і все. Така вона є,
— дівчинка схрестила руки на грудях. — Ми розповіли
вам все, що ми знаємо, — коротко сказала вона. —
Навіть ті з нас, хто ходить до міста, не ходять... до того
місця. Ми просто не робимо цього.
— Це не ви її збудували, чи не так?
— Авжеж, це не я її збудувала, я ж лише дитина.
Доктор засміявся:
— Не ви особисто. Ваш народ. Народ ваших
батьків.
— Ні, — визнала Алса. — Це було ще до того, як
ми народилися. П’ятнадцять років тому. Одного ранку
вона просто з’явилася там. Якщо ви підете до сусідніх
башт чи до Автомобільної Фабрики, то побачите
напівбудівлі.
Доктор замислено кивнув:
— Все, що було у тому просторі, в якому
матеріалізувалася Фортеця, мало бути знищеним. А все,
що було за його межами, мало вціліти. Тому є будівлі,
які розрізані навпіл. Напівбудівлі. Чарівно!
— Ніхто не знав ні що таке ця Фортеця, ні звідки
вона, ні навіщо вона. Вони намагалися з’ясувати, але й
досі не знають. А три дні по тому всі зникли. Всі, окрім
батьків. Вони всі були у одній капсулі переміщення.
Вона зламалася, і їм довелося відкопуватися з-під землі,
а коли їм це вдалося, нікого більше вже не було. Всі
просто зникли, і щось трапилося з… гераторами,
п’ютерами та фабриками — вони більше не працювали.
— І птахи, риби та тварини теж зникли, — сказав
Ґар. — Але я бачив їх зображення.
 — Рослини вижили, — сказав Доктор.
— Якби не це, батьки б померли від голоду.
— Скільки батьків?
— Всі вони, — здивовано відповів Ґар.
— Тридцять сім, — сказала Докторові Алса.
— Чому, на вашу думку, це трапилося?
— Батьки сперечаються про це. Ніхто не знає.
Особливо ті, хто каже, що знає.
Доктор пильно дивився на Алсу, але коли вона
подивилася на нього, він раптом відвів очі.
— Ми зробили щось погане, так? — сказав Ґар. —
Ми… був покараний.
— Так, вас було покарано, — тихо сказав Доктор.
— Але не через те, що ви щось зробили. Ви точно не
зробили нічого поганого. Ви тоді ще навіть не
народилися.
— Ви знаєте, що трапилося? — спитала його Алса.
Доктор лагідно посміхнувся та встав.
— Я йду до Фортеці. Це буде дуже небезпечно.
— Ви не зможете пройти всередину. Дверей немає.
— Двері є, якщо знати, де їх шукати.
— Тих, хто туди ходить, б’є блискавка.
— Не сумніваюся. Саме тому ваші батьки праві: ви
маєте триматися подалі.
— Можна зробити комом ваше зображення? —
раптом спитала Алса.
— Ем... так. Гадаю, що можна.
 Доктор швидко провів пальцями по волоссю, а
потім (з постійною посмішкою на обличчі) терпляче
спостерігав за тим, як Алса вийняла пристрій,
налаштувала його та зробила голограму.
— Ви казали, що після того, як всі зникли, не має
електрики, — казав він крізь зуби. — А як же цей
пристрій працює?
— Від батарейок, — відповіла вона. — Їх не можна
марнувати.
— Можна подивитися?
Вона дала ком Доктору. Він перестав посміхатися.
— І цей «ком»... Це що? Скорочення від
«комунікатор»? Ви можете через нього розмовляти з
кимось? Тож вашим батькам вдалося налагодити
телефонну мережу?
— Це моя мати, Олва, займається цим, — гордо
сказав Ґар. — У місті є великі батарейки та одна антена.
Це для непередбачуваних випадків.
— Молодці, — радісно сказав Доктор. Він встав з
лавки та подивився за край містка. — У! А це що таке?
— спитав він.
Ґар з Алсою оббігли його, щоб подивитися. Вони
нічого не побачили, а коли розвернулися до Доктора,
його вже не було.
— Нам треба знову зв’язатися з професором
Джеффіпом, — сказала Алса. Їй було неприємно
визнавати це.
— Але як? — сказав Ґар. — Він втік з твоїм комом.
 3

Звукова викрутка мала свої обмеження. Не багато,

але чарівною паличкою вона не була. З її допомогою
Доктор міг багато чого зробити: прискорити роботу
якогось пристрою, або поліпшити його характеристики,
але вона не могла перетворити тостер на програвач
компакт-дисків чи газонокосарку на електричну зубну
щітку.
Візьмемо, наприклад, «ком» Алси (власне, Доктор
його вже взяв). Це був мобільний телефон. Був момент,
після якого не мало сенсу робити телефон ні меншим, ні
легшим, ні збільшувати його пам’ять, ні додавати його
камері мегапікселів. Смайликів для відображення
людських емоцій потрібно було теж не так вже й багато.
Це був гарний зразок технології. Їм легко було
користуватися, він розкладався, об’ємне зображення, по
боках були роз’єми для підключення. Тож коли Доктор
перезарядив його батарейку та видалив з екрану
подряпину, більше звукова викрутка вже нічим не могла
допомогти.
Доктору було цікавіше те, що телефон міг йому
розповісти. Була слабка надія на те, що мережа даних
цього міста все ще існує, принаймні частково. Але ні, не
було нічого, окрім тієї однієї антени, яку обслуговувала
Ґарова мати. Яким би чудовим не був твій пристрій для
з’єднання з Інтернетом, від нього не було користі, коли
нема Інтернету.
Про все це він думав не сповільнюючи ходу. Він
знову йшов до своєї мети, і Фортеця була вже так
близько, що почала домінувати серед оточуючих
будівель. Здавалося, що впавши на Фортецю, вечірнє
світло не могло вже від неї втекти. Але він буде біля тих
чорних металевих стін десь через годину.
Місцевість змінилася. Чи то каналізаційний, чи то
залізничний тунель провалився, утворивши на поверхні
широку річку з вкритими плитками берегами. Рослини
буяли: усілякі види очерету та моху розрослися у воді
та уздовж берегів. У повітрі було багато пилку. Вода
ледве текла і була досить приємним сюрпризом, як
канал, на який натрапляєш посеред метушливого центра
міста. Все було чистим, як і можна було чекати після
п’ятнадцяти років дощів. Земля під його ногами
приємно плямкала.
Доктор пройшов скрізь арку, утворену двома
невеликими будівлями, що завалилися одна на одну.
Раптом між ним та Фортецею не було вже нічого. Було
таке відчуття, нібито вона вистрибнула на нього, і
Доктор відступив назад, під бетонну арку, щоб
сховатися. Він крадькома визирнув з-за рогу та
обережно, щоб залишатися під захистом, подивився на
Фортецю. Він швидко зрозумів, чому вона з’явилася так
раптово. Будівлі, що впали, утворили серію дамб та
терас, і з роками вода збиралася там, перетікала, знову
збиралася, аж доки не утворилося велике штучне озеро.
Це була галявина у лісі хмарочосів, космічних шпилів
та башт.
Одна з сторін Фортеці виходила прямо на озеро, а
дві інші були частково вмуровані у величезну білу
будівлю. Менші башти та шпилі — розміром з
найбільші з тих, що були збудовані на Землі — лежали
навкруги Фортеці неначе повалені дерева. Контури
Фортеці порушували контрфорси, бійниці, дивні штуки,
що могли б бути сторожовими вежами. Здавалося, що
місцями для підсилення будови були пригвинчені
металеві пластини. Не було ніяких очевидних вікон чи
люків.
Озеро було завширшки щонайменше півтора
кілометри. Подекуди — недостатньо густо, щоб можна
було ними пройти — над поверхнею води стирчали
шматки каменю та металу. На протилежній стороні
озера хвилі хлюпалися об стіну Фортеці.
Випадково створений рів з водою. Доктор не
здогадався взяти з собою каное. Він тихо стояв на березі
та шукав обхідний шлях.
Десь на середині озера стояв скляний чоловік. Його
фігура була мала та прозора, її важко було побачити.
Примарна. Доктор подумав, що це може бути статуя;
скоріше у стилі Ентоні Ґормлі, ніж Мікеланджело. Але
інстинкт підказав йому, що вона була жива.
 Секунду чи дві він намагався зрозуміти, чи стоїть
ця фігура на розвалинах, або просто на поверхні води.
Наскільки він міг бачити, чоловік стояв до нього
спиною. Цей привид був зовсім не схожий на
попереднього.
— Два види привидів? — прошепотів Доктор. А
потім, замахавши руками, покликав: — Агов! Ви!
Привіт! Я Доктор!
Низько над поверхнею води прямо на нього летіла
блакитна блискавка.
Під час його подорожей у часі та просторі таке з
Доктором траплялося багато разів. Одна з причин того,
що він прожив дев’ятсот років була в тому, що він
завжди припускав, що хтось може почати стріляти по
ньому. Він сховався раніше, ніж блискавка вдарила по
бетону, мало не розколовши його.
Доктор сидів спиною до стіни, яка потепліла та все
ще тремтіла від удару. Це скляний чоловік по ньому
вистрелив, чи Фортеця вистрелила по скляному
чоловікові та не влучила?
Там, звідки він прийшов, чулися крики. Дитячі
крики: Алса та Ґар.
Доктор виліз та помчав уздовж берега річки назад
до арки. Він майже зіткнувся з Ґаром, але обминувши
його налетів на Алсу. Якусь секунду вони обоє
хиталися на краю ріки, але змогли встояти та відійти від
краю.
 — Привиди! — крикнув Ґар. Він гайнув під арку, а
слідом за ним і його подруга. — Не дай привидові
доторкнутися до тебе!
Доктор відзначив, що навіть у цей момент хлопчик
тримав руки у кишенях.
Позаду них до Доктора пливли три привиди.
Привиди першого типу. Цього разу це були діти, на
вигляд вони були не на багато старшими, ніж Ґар та
Алса. Всі вони були дівчатами, їх довге біляве волосся
було заплетене у дреди. Їх обличчя були синьо-сірими,
їх тіла були напівпрозорими. Вигляд у них був
здивований. Вражений. Одна простягла перед собою
руку, мабуть, дивуючись тому, що може бачити крізь
неї. В неї було п’ять пальців.
Доктор мало не простягнув їй руку, аж раптом
згадав, що цього не треба робити. А потім він згадав ще
дещо. Різко розвернувшись, він побіг за Алсою та
Ґаром.
— Стоп! — кричав він.
Ґар послухався; Алса або не почула, або удала вид,
що не почула. Коли вона добігла до іншого краю арки
та мала вибігти на відкритий простір, Доктор стрибнув,
схопив її руками за ноги та завалив її, майже як гравець
регбі. Падаючи, Алса махнула руками та хлюпнула
долонями по воді.
— Відпусти, — крикнула вона, намагаючись
звільнитися.
 Синя блискавка пролетіла менше ніж в метрі над їх
головами, і це змусило Алсу замовкнути. Доктор
відпустив її, і вони заповзли за низьку цегляну стіну, що
одним краєм йшла під воду.
Ґар був у безпеці в арці, і Доктор велів йому
залишатися на місці.
— Привиди йшли за вами? — тремтячим голосом
спитав хлопчик.
— Ні, — відповів Доктор, сподіваючись, що це
правда.
Він висунув голову з-за стіни та майже відразу
знову сховав її, і в ту саму мить поряд з ними вдарив ще
один промінь.
У Алси були великі очі, вона важко дихала.
— Тут ніхто не залишається живим. Нам не треба
було сюди йти. Нам це з самого початку казали. Ніхто
не може прийти сюди та вижити.
Доктор подивився їй прямо в очі. Вона здавалася
настільки молодшою, ніж раніше.
— Скільки тобі років, Алсо?
Нехай думає про щось інше.
— Тринадцять, — вона знову ставала самою собою.
Добре.
Вона була така молода. Занадто молода, щоб брати
участь у цьому.
— Не турбуйся, — сказав Доктор, дивлячись в її
очі. — Ти можеш мені довіряти.
— Ти вкрав мій ком.
 Якийсь момент Доктор не міг дивитися їй у вічі.
— Так, — визнав він. Він витяг ком з кишені та
віддав його їй.
— Сподіваюсь, ти його не зламав.
— Взагалі-то, навіть навпаки.
Доктор думав, чи не визирнути йому ще раз.
Алса подивилася на ком, а потім підозріло глянула
на Доктора:
— В нього повна батарейка. Це... Ти не міг таке
зробити.
— Ще й як міг, — сказав Доктор, радий, що є
причина не визирати. — Її можна перезаряджати. Ваша
проблема в тому, що вам нема чим її перезаряджати.
Аркополіс переріс усі примітивні джерела енергії, такі
як вугілля, нафта, ядерна енергія та сонячна. Космічна
енергія збиралася супутниками та випромінювалася
вниз. Ось для чого були потрібні ті антени на верхівках
будівель. Ніякого забруднення, всім вистачало. Але,
якщо коротко, супутників вже немає.
Алса подивилася на нього. Це була перша
можливість Доктора роздивитися зблизька її дивний
одяг. Вважалося, що постапокаліптичні суспільства
були на зразок «Божевільного Макса»: шкіряні ремені з
заклепками, які утримують шматки тканини та звірячих
шкур. Завжди так. Волосся у Алси були грубо стрижене,
неначе це робив хтось з її друзів, але воно було дуже
чисте та доглянуте. Вона користувалася парфумами. Їх
було занадто багато, і Доктор міг розрізнити
щонайменше три різні види. Мало того, на ній ще був
брючний костюм у тонку смужку, майже як на ньому,
але трохи завеликий на неї, чистіший та красивіший за
його. Але Алса зіпсувала цей костюм, нашивши на
нього заплати, стрічки, наколовши значки та інші
прикраси. Її мати, мабуть, була у розпачі. Взута Алса
була у кросівки, які можна було отримати тільки на
Різдво. Насправді, ніщо з одягу не було її розміру, на
ній було щонайменше п’ять пар шкарпеток, щоб
кросівки не спадали з ніг. Це було нелогічно.
Чи логічно? Доктор посміхнувся, коли ще один
фрагмент головоломки став на місце.
— О, о, так! Зрозуміло. Ти вкрала те, що на тобі
одягнуто. Ну, не зовсім крала — взяла в магазинах.
Він подумав про величезне місто. Усі ці магазини,
на полицях яких повно... всього. Там має бути повно
товарів. Багато що вицвіте, згниє, залежно від того, з
чого воно зроблено, як запаковано, чи попадає на нього
сонячне світло, чи тече дах. Але деякі речі можуть
зберігатися дуже довго. У одного з хлопців у банді Алси
був красивий ніж. У всіх у них був такий одяг, були
торби з речами. Багацько здобичі.
— Батьки це не схвалюють, — зухвало сказала
Алса.
— Ну, вибач, що критикую, але ти зловживаєш
парфумами.
— Вони кажуть, що місто небезпечне.
— Враховуючи всі факти, я з цим згоден.
 — Вони кажуть, що ми маємо вчитися виготовляти
речі самі. Вони дурні, у місті вдосталь усього.
Доктор кивнув:
— Їм має бути дуже важко. Ти, Ґар та інші діти
ніколи не знали іншого життя. А вони знали. Це, певно,
переслідує їх. Вони втратили все.
На коротку мить був спалах, яскравий як сонце,
анігіляція настільки повна, що простягнулася глибоко у
минуле та далеко у майбутнє. Галліфрей зник.
— Вони не люблять говорити про те, що трапилося
раніше, — зі зневажливою усмішкою сказала Алса. —
Вони завжди змінюють тему.
— Ну, вони мали втратити коханих. Я розумію, як
вони... гм, до речі, ти як там, Ґаре?
— Все гаразд.
Доктор його бачив і показав йому два великих
пальця. Ґар посміхнувся та повторив жест.
— Вийняв таки руки з кишень. Чудово. Гаразд, —
сказав Доктор. — Ґаре, Алсо. Фортеця здатна обороняти
себе. В ній не має жодної живої душі. Це все
автоматика. Це було місце, створене для війни, воно
спроектовано так, щоб діяти навіть після масивного
нападу. Ця... блискавка... це звичайнісінька гармата
спрямованої енергії. На жаль, вона чутлива до руху.
Вона стріляє по всьому, що рухається. Уздовж тієї стіни
через певні інтервали мають бути ще гармати. Привиди
— інший захисний механізм. Ніхто не хоче йти туди, де
є привиди, так? Тож Фортеця проектує страшні
зображення, щоб налякати вас. Вбиває, якщо ви не
тікаєте. Обидва типи привидів, на мою думку, це саме
голограми, схожі на ті, які створює твій «ком».
Згадайте: «голограми» були у моєму списку
раціональних пояснень привидів. Я був правий.
— То... ти постійно таке робиш? — спитала Алса.
— О, так. Б’юся з монстрами, виправляю кривду,
зухвало йду туди, де ще нікого не було.
— Що, кожного дня? — спитав Ґар.
— Майже кожного, — зітхнув Доктор. — Навіть
лише у одному місці було стільки пригод, що й не
розповісти. Я вже й сам забув половину з них.
— Розкажи нам про таємну пригоду.
— Про таку, про яку більше ніхто не знає? Гм...
так, — Доктор на мить замислився. — Гаразд, ось
хороша: пару днів тому я був у місті, що називається
Лондон. Ви про нього не чули. Це на одній з моїх
улюблених планет. Про стегосіанів ви теж не чули. На
ваше щастя, вони про вас теж не чули. Дуже гидка раса
розумних фашистів-динозаврів.
— Що таке динозавр? — спитав Ґар.
— Що таке фашист? — спитала Алса.
— Ну... уявіть собі щось завширшки як я заввишки,
з вкритою лускою шкірою та плоскою головою. Уздовж
спини великі пластини, на хвості шипи, — Доктор
доповнював розповідь жестами.
— І це є фашист?
 — В даному випадку так. Важливо те, що Всесвіт
за ними не сумуватиме. Двадцять років тому (у
відносному часі) рідний сектор космосу стегосіанів був
вражений жахливою епідемією, що вражала їх імунні
системи та не залишала по собі живих. Той, якого я
зустрів, був капітаном зорельоту, що під час катастрофи
патрулював далекий космос. Це звело його з розуму.
Вони заразилися чумою від пацюків, і цей капітан
вирішив знищити всіх ссавців у Всесвіті.
— А що таке ссавець? — одночасно спитали двоє
дітей.
— Ви ссавці, — завірив їх Доктор. — Інші члени
його екіпажу померли за багато років. Він опинився
всередині годинникової башти та хотів розповсюдити
звідти отруту, яка була настільки сильною, що одна її
крапля могла вбити цілу країну. Годинникова башта —
це...
— Ми знаємо, що таке годинникова башта, —
зупинила його Алса.
— Одна така є на Автомобільному Заводі, — додав
Ґар.
— У Лондоні теж є знаменита башта, —
посміхнувся Доктор. — Башта святого Стівена, або
Годинникова Башта, але більшість людей називають її
Біг Бен. Її щойно скінчили перебудовувати, тож я не
збирався дозволяти комусь знову її розбити.
— Що ти з ним зробив? — спитала Алса.
 — Я спробував поговорити з ним, — тихо сказав
Доктор. — Йому ця ідея була не до вподоби. Ми
билися. Врешті-решт, він втратив рівновагу та впав з
висоти шістдесят метрів. Влучив на тротуар.
— На смерть! — радісно скрикнула Алса.
Обличчя Доктора трохи здригнулося.
— В нього була дуже цупка шкіра. Але так, він
помер.
Ґар відвернувся, а Алса замислилася.
— Ти зберіг ту отруту?
— Ні.
Настав час ризикнути. Доктор почав дуже повільно
вставати.
— Докторе! — скрикнула Алса та вхопила його за
рукав.
— Все гаразд, — запевнив її Доктор. — Просто є
одна хитрість. Треба рухатися повільно. Як я казав,
воно чутливе до руху і слідує інструкціям. Воно
запрограмоване стріляти по чомусь лише тоді, якщо
воно рухається з певною швидкістю.
— Наскільки швидко? — спитала Алса, встаючи
так повільно, нібито її зрушував з місця нетерплячий
льодовик.
— Трохи швидше, ніж рухаєшся ти, — докорив
Доктор. Він буквально по сантиметру просувався назад
до арки. — Хоча й не знаю, наскільки швидше. Це
можна перевірити лише спробами та помилками.
Вважай, що це гра.
 — А якщо ми в ній програємо?
— Тоді нас рознесе на шматки.
У такому повільному пересуванні було добрим те,
що у Доктора була можливість озирнутися на озеро,
пошукати скляного чоловіка. Він його не побачив, але
вже темніло, а цю істоту навіть раніше було важко
побачити. Можливо, вона так само повільно
просувалася до Фортеці, а не від неї. Ця думка
тривожила Доктора.
Тепер, коли Доктору було добре видно Фортецю,
він побачив гарматну башту. Це була труба,
встановлена на контрфорсі лише на метр вище води.
Вона все ще була спрямована у їх бік, і час від часу
нетерпляче здригалася. Доктор відзначив, що жоден
плющ не наважився рости на стінах Фортеці.
— Не піддавайся спокусі пробігти останній
відрізок, — попередив Доктор як Алсу, так і самого
себе.
Земля під його лівою ногою хлюпнула та раптом
просіла, і Доктор мало не впав. Він випрямився,
полегшено зітхнув, а наступним кроком вже був разом з
Ґаром за бетонною стіною.
Широкі плечі Алси були напружені. Вона була
схожа на кішку, яка вигнула спину. Вона весь цей час
була спиною до Фортеці. З того моменту, як Доктор
мало не посковзнувся, вона стала ставити ноги так
обережно, що могла через них же і перечепитися.
— Розслабся трохи, Алсо. Вже мало залишилося.
 Ще три кроки, і вона була у небезпеці, а як тільки
вона була у небезпеці, її ноги ослабли, і вона сіла на
вологу землю. Доктор двічі перевірив, що їх не
зустрічають привиди. Алса і Ґар розмовляли поміж
собою, час від часу поглядаючи на нього.
— Ти підеш з нами, — проголосила дівчинка, коли
встала.
— Куди ми підемо? — спитав Ґар раніше за
Доктора.
— Назад до батьків.
Доктор прикусив губу.
— Мені дуже треба дістатися до Фортеці, — сказав
він нарешті.
— Ти можеш пройти всередину?
— Так.
— Скажи мені, що ти збираєшся там зробити.
— Там є зброя, жахлива зброя. Не та променева
гармата, а дещо — і тут потрібне слово, що вживається
надто часто, але не в цьому разі — нескінченно
потужніше. Ту зброю було використано один раз,
п’ятнадцять років тому. Ви розумієте, що маю на увазі?
Алса замислилася, але лише на секунду чи на дві.
— Це те, що вбило всіх.
Доктор кивнув. Він подивився на небо, а потім
знову на Фортецю.
— Повертайтеся до своїх батьків, нехай знають, що
з вами все гаразд. Поспіть трохи, а завтра вранці —
обіцяю вам — Фортеця більше не буде загрозою ні для
кого. Я піду до неї, пройду повз всі пастки та знищу ту
зброю раз і назавжди. А потім я полечу звідси. Ніби
мене ніколи тут і не було.
***
Настала ніч. Фортеця стояла чорна на фоні занадто
чорного нічного неба. Вона була чорною горою і
здавалася майже такою ж великою, як і місто, над яким
вона височилася.
Він міг здолати її.
У повітрі з’явився легкий запах парфумів.
Доктор з посмішкою повернувся... та встиг
побачити, як Алса обома руками опустила на його
скроню шматок бетону. Його ноги підломилися, він
незграбно махнув рукою, розкрив рот та хлюпнувся на
мокру землю, так і не встигнувши поставити просте
питання.
— Ні, — сказала Алса.
 4

Очі Доктора розплющилися, і від яскравого світла

його голова заболіла ще сильніше. Помацавши її, він
виявив, що вона щільно забинтована.
— Він прокинувся, — сказав голос дівчинки,
занадто молодий для Алси.
Він лежав на чомусь на кшталт похідного ліжка,
вдягнений у просторі штани від піжами. Не рухаючись,
він з’ясував, що знаходиться у великій кімнаті зі
стінами з прозорого пластику, схожій на великий намет.
Надворі було сонячно, тож він був непритомний всю
ніч. Ризикнувши повернути голову, він не зміг
зрозуміти, чи це була палата шпиталю, чи майстерня, чи
лабораторія. У приміщенні не було нічого, що могло
пояснити це. Уздовж стін стояли шафи, в них були
скляні та пластикові пляшки, а також різні інструменти
та наукові прилади.
Там було ще чотири ліжка, але всі вони були пусті.
Два великих металевих столи були заставлені
токарними верстатами з ручною повіднею, дрилями,
пилками та іншими інструментами. Навколо стояли
великі ящики, у яких лежало щось схоже на згорнуті
плакати або сувої.
 У кімнаті було шість дівчат віком близько семи чи
восьми років, всі вони були вдягнуті у красиві
лабораторні халати. Вони мили посуд, щось
підписували та виконували інші прості лабораторні
доручення.
Доктор спустив ноги з ліжка на грубу кам’яну
підлогу.
— Треба повідомити професора Джеффіпа, —
сказала одна з дівчат, а інші з нею погодилися. Дівчинка
відсунула лист пластика, що був замість дверей, та
вийшла.
***
Судячи з освітлення, ці двері вели у глибину
будівлі, а не на вулицю. Коридори, по яких вели
Доктора, нагадували йому традиційний японський
будинок, але у той час як японці будували у гармонії з
природою, з місцевих матеріалів, тутешні люди замість
деревини користувалися металевим риштуванням, а
замість паперу листами поліетилену.
Дівчинка, яка вела його, була така мала та така
стримана, що Доктор не був певен, чи це гра, чи ні.
— Сюди, — дівчинка відійшла в сторону та
зачинила за Доктором двері.
Ця кімната була меншою. Чоловік у латаній синій
тозі зігнувся над великим дерев’яним письмовим
столом. На вішалці поруч із столом висіли Докторові
пальто, костюм, сорочка та краватка. Вміст його
багатьох кишень було складено на пластиковий піднос.
Біля верстату стояв чоловік. Він затиснув звукову
викрутку у невеличкі лещата, відкрив її корпус та
заглядав у середину.
— Обережно, — обурено сказав Доктор. — Ви не
знаєте, що ви...
— Це звуковий інструмент... викрутка, —
безтурботно сказав йому чоловік, не підводячи очі. — Я
оглядаю акустичні акселератори.
Чоловік повернувся та зняв зі свого ока лінзу
годинникаря. На вигляд йому було трохи менше
сімдесяти років, в нього був орлиний ніс та високе чоло.
Його довге сиве волосся сягало середини спини. Його
очі були різних кольорів: одне було блакитним, а інше
— насичено-червоним. «Цинобра, колір ртуть-оксиду»,
— подумав Доктор.
Чоловік вертів у руках зняту ним частину корпусу
викрутки.
— Ми теж мали такі пристрої, — сказав він. — Але
значно, значно більші. Розміром з цю кімнату.
Доктор підійшов до столу. Він подивився на піднос
зі своїми речами та, намагаючись не видати свого
хвилювання, впевнився, що там був ключ від TARDIS.
— Ваше посвідчення з науковими титулами просто
вражає, — сказав чоловік, вказавши на гаманець, у
якому був психічний папір. — Мене звати Джеффіп.
— Професор Джеффіп?
— Так мене називають діти.
— Я Доктор.
 — Так. Алса нам сказала, — він підняв ліву
долоню, що, певно, було місцевим привітанням.
— Алса... — від однієї лише згадки її імені, у
Доктора сильніше заболіла голова.
— Вони з Ґаром доставили вас сюди.
— Вона кмітлива дівчинка, — сказав Доктор. Він
зняв з вішалки свою сорочку та почав вдягатися.
— Так. Мабуть, одна з моїх. Вона розумна та
сердита. Це не дуже приваблива комбінація.
— Згоден. А де Алса зараз?
— Вона ще не прокинулась.
— Підлітки не люблять рано прокидатися.
— Вони з Ґаром втомилися. Вони дуже далеко
везли вас у візку.
— Справді? Справді?! У візку. Ви лише подумайте,
— присвиснув Доктор, застібуючи свій піджак.
— Алса не мала жодної гадки щодо того, звідки ви.
— Ви вже здогадалися, що я не з Аркополісу? —
спитав Доктор.
— Два серця та повні кишені предметів, яких
ніколи не було на цій планеті, кажуть самі за себе, —
сказав Джеффіп та взяв у руки ціпок, зроблений з
алюмінієвої труби. — Чи не хочете поснідати?
***
Лабораторія Джеффіпа знаходилася в одній з
десятка споруд різного розміру та форми. Це було
поселення з халуп, хоча й з досить шикарних. Воно
було розташоване на великій плоскій парковій ділянці у
центрі міста.
Навкруги було багато дітей. Дуже багато.
Надзвичайно багато. Неначе десяток шкільних
екскурсій завітали одночасно. Наскільки Доктор міг
сказати, всім їм було менше десяти років. Поки що
Доктор не побачив жодного дорослого, крім Джеффіпа.
Проходи між наметами було прикрашено
прапорцями, паперовими ліхтариками та скульптурами,
зробленими з металобрухту та кусків зламаних роботів.
Людям було потрібно зробити своє життя хоч трохи
яскравішим.
— Як ви почуваєтеся, Докторе?
Доктор повернувся до Джеффіпа.
— Нічого, пройде.
— Судячи з вашого вигляду, ви боїтесь, що ці
роботи оживуть.
Доктор намагався говорити недбало:
— Зі мною траплялися і дивніші речі.
— Якби ж то вони ожили. Нам їх допомога не
завадила би.
Вони пройшли повз телефонну антену, що стояла
посеред поселення неначе тотемний стовп. Проходячи
повз неї, всі зупинялися або хоча б дивилися на неї.
Доктор багато посміхався, намагався виглядати
дружнім.
— Ми завжди знали, що мають бути іншопланетні
цивілізації, — казав Джеффіп. — Але ніколи не
контактували з жодною. Аж доки не з’явилася Фортеця.
А тепер, звісно, ще й ви. Як ваша голова?
— Таке відчуття, ніби в неї був контакт з чимось,
— безтурботно сказав Доктор.
Джеффіп кивнув, посміхаючись:
— В мене, звісно, багато питань. Кілька з них
практичні. Ви тут один? Навіщо ви прибули до
Аркополісу? Як ви дізналися про те, що ми тут, та як
вивчили нашу мову? Це ваша природна форма?
— А що не так з моєю формою?!
— Та нічого. Майже. Просто вона так сильно схожа
на нашу. Я подумав, чи не адаптація це до оточення.
Наче в хамелеона.
— Я з планети, яка була майже така ж сама, як і ця.
Такий же розмір, така ж сама гравітація. Майже така ж
сама атмосфера. Небо помаранчеве, а не зелене. До речі,
мені подобається ваше небо. Зелені рідко зустрічаються.
Наша поверхова фізична схожість пояснюється
природною селекцією та збігом. Одні й ті самі форми
утворюються по всьому Всесвіту. Я тут один. Я
подорожую, а під час своїх подорожей вивчив багато
різних мов. За валлійську так ніколи і не взявся — не
думав, що колись знадобиться.
— Була?
— Перепрошую? — Доктор щойно подивися вниз
та побачив, що його шнурки розв’язалися.
— «Планета була». Минулий час.
— Ви дуже уважна людина, професоре Джеффіп.
 — А що ви знаєте про цю планету, Докторе?
— Ну... — почав Доктор. — Я знаю, що вчора
бачив, як загинув хлопчик. Від дотику привида. Я
намагався його врятувати, але не зміг. Мені дуже
шкода.
Джеффіп бурчав:
— Сумно. Добре, що хоч не дівчинка.
Доктор вирішив поки що проігнорувати ці слова.
***
Доктор чув, що вони наближалися до води, що
бігла. Вони пройшли між двома наметами та вийшли на
забетонований берег вузької, але швидкої річки. Вище
по течії було велике водяне колесо, яке було з’єднане з
цегляною будівлею, яка колись, мабуть, була
декоративною. Судячи з гуркоту, що доносився
зсередини, Доктор припустив, що колесо обертало вал,
який, у свою чергу, мав обертати невеличкий токарний
верстат або прядку. Джеффіп підтвердив це та додав,
що для верстатів там місця не вистачає. Головне
призначення цієї споруди — зрошення полів.
— Ви не генеруєте електрику?
— Поки що ні. У нас були інші пріоритети.
Недалеко від берега була довга лавка для
відпочинку. На ній сиділи три жінки: білява, руда та
чорнява; всім їм на вигляд було біля сорока, може трохи
менше. Одяг у них був схожий: щось на кшталт товстих
сарі, латані та багато разів перешиті. Вони доглядали за
юрбою дітей, яким всім було менше п’яти років, у всіх
були баночки з напоєм. Дві з трьох жінок були на
останніх місяцях вагітності.
— Пані! — попривітався Доктор, посміхнувся та
сів.
Незважаючи на старання жінок, діти робили майже
все, що їм заманеться.
— Вони ж не всі ваші? — пожартував Доктор.
— А чиї ж ще? — спитала одна з жінок, занадто
спантеличена його питанням, щоб образитися.
З другої спроби Доктору вдалося нарахувати
сімнадцять малих дітей. Він припустив, що
математично це можливо.
Джеффіп набрав з великого казана дві миски супу.
Суп був водянистий, у ньому плавало щось схоже на
гриби та лемонграсс. Доктор покуштував: смак був
несподівано насиченим.
— До речі, мене звати Доктор, — сказав він
білявці, яка не виглядала вагітною.
— Дела, — вона підняла ліву долоню а потім знову
стала втирати рот дворічному малюку.
Діти вміли самостійно пити суп та їсти гриби.
— Скільки у вас дітей? Сподіваюсь, вас не ображає
це питання?
— Шістнадцять, — відповіла йому Дела, не маючи
часу повернутися до нього. — Зараз у мене проміжок
між вагітностями.
— Це важко, — припустив Доктор.
Дела подивилася на нього та підняла брови.
 — Ви це з самого початку розуміли, — сказав
Доктор.
— Я це розуміла, — погодилася вона та
посміхнулася.
— Ми маємо відновлювати населення, — це
сказала інша жінка, яка щойно підійшла. Вона, як і
Джеффіп, виглядала років на шістдесят. — Ласкаво
просимо до Аркополісу. Я Дженнвер.
— А у вас є діти? — спитав Доктор, відвертаючись
від Дели.
— Останні п’ятнадцять років немає, — сказала
Дженнвер без жодної емоції.
— А… Так... Зрозуміло.
Те, що колись викликало біль, з роками
згладжувалося, неначе каміння у потоці. До того, як
з’явилася Фортеця, всі ці дорослі мали роботу та друзів,
родини та сподівання на майбутнє. Усього цього вони
лишилися у єдину мить. Доктор думав про те, якими
вони були раніше.
— Оскільки я занадто стара, щоб народжувати
дітей, та занадто слабка, щоб працювати у полі, я
займаюся керівництвом Ради, — Дженнвер
посміхнулася та підняла долоню.
Джеффіп посміхався:
— А ще Дженнвер — наша акушерка.
— Приємно з вами познайомитися, — сказав
Доктор.
 Це був перший за кілька століть випадок, коли він
почув слово «акушер» двічі за добу.
— Ви теж лікар? — спитала вона (трохи
насторожено, як на думку Доктора).
— Так.
— Алса вчора трохи розповіла мені про вас.
Надіслана нею ваша голограма була не дуже вдала.
— Вона зняла мене не з найкращого ракурсу, —
припустив Доктор. — Зважаючи, що то було
трьохвимірне зображення, це не можна пробачити. Діти,
що подієш? Вам, мабуть, дуже важко вправлятися з
ними. Їх приблизно вдесятеро більше, ніж вас.
— Вони всі згодом зрозуміють свій обов’язок
перед нащадками.
— Обов’язок?
— Ну, так. Ні в кого з нас немає вибору...
— Жінки мають народжувати багато дітей, і нічого
страшного, якщо хлопчиків їдять привиди? — завершив
за неї Доктор. — Так чи інакше, читати їх вчити вам не
треба.
Доктор подивився на Делу, розраховуючи на її
підтримку, але вона удавано дивилася в інший бік.
Дженнвер розсердилася, але залишилася
ввічливою.
— Наша громада знаходиться у виключних
обставинах, Докторе. У нас залишалося тринадцять
жінок, здатних народжувати дітей. Всі — чоловіки і
жінки — втратили права та привілеї. Ніхто з нас не має
того життя, якого бажав. Ми зберегли суспільство, що
працює. На даний момент є сто сорок вісім дівчат та
жінок. Найстарші з дітей скоро стануть дорослими,
матимуть своїх дітей. На них вже не буде такого тиску.
— За моїми розрахунками, має вистачити в
середньому по десять дітей на кожну, — сказав
Джеффіп. — А для наступного покоління — по шість.
Звісно, ми не можемо розростатися за межі наших
можливостей вирощувати їжу.
— Це не є моєю уявою про досконалий світ, —
сказала Дженнвер. — Ми ніколи не вважали цю
ситуацію досконалим світом. Ми користуємося
клановою структурою, бо здається, що вона працює.
Доктор кивнув. Його думки повернулися до
Фортеці. Йому потрібно було продовжити те, заради
чого він сюди прибув.
***
Парк був приблизно трикутний, трохи більше трьох
кілометрів уздовж кожної сторони. Його оточували
хмарочоси та інші велетенські будівлі. Фортецю було
видно, але вона була ще дальше, ніж вчора: темний
острів серед моря архітектури. Доктор був певний, що
може втекти, але він хотів мати якомога більший
гандикап, тож чекав на можливість зробити це
непомітно.
Вони закінчили снідати та залишили матерів
доглядати за дітьми. Зараз, приблизно через годину
після того, як Доктор прокинувся, він йшов за
Джеффіпом та Дженнвер поміж наметами.
— Я хотів би почути ваші думки щодо того, звідки
взялася Фортеця, — сказав їм Доктор.
Дженнвер відповіла зневажливо:
— Гадаю, нам цього ніколи не знати напевне.
Доктор не сумнівався, що він їй не подобається.
Старий чоловік спирався на свій ціпок.
— Це ще не означає, що ми маємо припинити
думати про це, Дженнвер. Я думав усі ці п’ятнадцять
років. Деякі факти очевидні. Це продукт цивілізації, що
значно випереджає нашу. Ця цивілізація агресивна та
параноїдальна. Вони діють на масштабах, які я не можу
навіть уявити. Їх наміри абсолютно невідомі, а їх
методи, наскільки мені відомо, не мають прецедентів у
нашій історії. Вірогідно, це інопланетяни.
— Лише «вірогідно»? — спитав Доктор.
— Це могло з’явитися з нашого майбутнього. В
такому разі, його могли збудувати наші нащадки з
єдиною метою — щоб воно з’явилося тоді, коли воно
з’явилося. Знищення нашої цивілізації могло бути
необхідним кроком до створення їх цивілізації.
— А я вважаю, що подорожі у часі — логічна
нісенітниця, — сказала Дженнвер.
Доктор схвально кивнув головою:
— О, це точно. Я сам те саме сказав наступного
тижня одному хлопцю в пабі.
 — Вони зробили щось, що миттєво вбило двісті
мільйонів людей. А ще сховало дев’ять зірок. Ви знали
про це? Я креслив зоряну карту та порівнював її з
картами за останні п’ятнадцять років.
Коли Джеффіп сказав це, Доктор згадав побачений
у лабораторії ящик з сувоями.
— Дев’ять найближчих до нас зірок — за винятком
нашого сонця, звісно. Певно, це якесь атмосферне
явище.
— Не всі згодні, що деякі зірки зникли, — лагідно
сказала Дженнвер. — Ніхто з нас не був астрономом,
навіть любителем.
— Але ж мають бути архіви?
— Жодна база даних без електрики не працює.
— А старі книги у музеях та бібліотеках?
— У нас інші пріоритети.
У Доктора, мабуть, щелепа повисла, бо Дженнвер
трохи розсердилася:
— У музеях та галереях мистецтв були
контрольовані умови, вони всі залежали від
електропостачання. А нам треба було сіяти та збирати
врожаї. Ми не могли дозволити собі витрачати зусилля
на інше.
— Тож всі шедеври всіх великих майстрів
Аркополісу зараз гниють?
— Краще нехай гниють вони, ніж посіви у полях.
Книжками не наїстися.
Джеффіп принаймні виглядав присоромленим.
 — Більшість статуй та скульптур все ще цілі, —
сказав він. — Ми хотіли перенести до поселення «Танок
днів», прикрасити ним нашу площу, але ж він із
суцільної бронзи. Він просто занадто важкий. А шкода,
він міг би надихати нас.
— Нехай залишається там, де стоїть, —
пробурмотіла Дженнвер. — Ми були праві, що почали
все заново.
Джеффіп явно теж хотів змінити тему:
— Докторе, колись ми були гордим народом. Ми
вважали, що Аркополіс досяг вершини технології та
суспільного устрою. Але єдиний висновок, до якого я
можу прийти, полягає в тому, що ми опинилися у
перехресному вогні якоїсь міжгалактичної війни, до
якої ми самі не мали ніякого відношення. Ми були
мурашником, на який наїхав танк.
Доктор стулив губи, вирішивши не коментувати.
***
— Хто така Джелл? — спитав Доктор Джеффіпа
пізніше.
Джеффіп кивнув, його згадка цього імені
засмутила.
— Гарна дівчинка. Одна з перших народжених,
вона нещодавно повернулася до нас.
— Я так зрозумів, що її вбили.
— Так, привиди. Її тіло знайшли позавчора. Дуже
шкода. Вона була вже достатньо доросла, щоб починати
думати про те, щоб самій народжувати дітей.
 — Алса питала мене, чи це не я вбив її.
— Вона ж спочатку вважала вас привидом, чи не
так?
— Так.
— Ну от і пояснення. Вона сердита та вона дитина,
Докторе... — він завагався. — Це дивно. Стільки
загиблих, але це було лише третє тіло, яке я бачив. Всі,
кого ловили привиди, зникали. На самому початку ми
втратили пару людей. З того часу нам, у поселенні,
щастило.
Це здивувало Доктора.
***
Настав полудень.
За наметами парк було зорано та засаджено
різними культурами. У полях було багато людей —
здебільшого дітей — точнісінько як на європейських
фермах до промислової революції. На Землі були хоча б
коні та воли, які могли тягати плуги. А тут єдиним
механічним звуком, який чув Доктор, був плескіт та
скрипіння водяного колеса по інший бік від наметів.
Перед тим, як піти, Доктор хотів змінити
відношення Дженнвер до себе. Лідер Ради була на краї
полів, вона була зайнята розмовою з Делою.
Юрба дітей — трохи доросліших, ніж ті, яких він
зустрів під час сніданку — збирали щось схоже на сині
суниці. Хлопчик запропонував ягоду Докторові, і той
вдячно пригостився.
— Смачно, — сказав він, і це була правда.
 Вона смакувала трохи м’ясною, неначе яловичина.
Трохи. Він спробував ще одну.
— Докторе, — звернулася до нього Дженнвер. —
Ви знали про Фортецю ще до того, як прибули сюди. Ви
знали про те, що Аркополіс було знищено?
— Так.
— А ви знали про те, що ми вижили? — спитала
Дела.
— Ні, — сказав Доктор.
Дела та Дженнвер подивилися одна на одну.
— Тепер, коли ви про нас знаєте, у вас є інші
плани.
Секунду чи дві Доктор був спантеличений, тому
що це не було питанням.
— Ну, так, звісно, — похапцем сказав він. — Гм...
А що ви мали на увазі?
— Алса сказала, що ви полагодили її ком, —
сказала Дела. — Людина з вашими навичками була би
тут дуже корисна.
— Гм... — Доктор не відразу знайшов, що сказати.
— О, зрозуміло. Так. Я залюбки чимось вам допоможу.
Я готовий до випадкових робіт: паяти, чинити. Будь що,
— він подивився на Делу та посміхнувся. — У певних
межах. Нічого такого, що вносить великі зміни, звісно.
Я не маю втручатися, але... що мені вже втрачати?
Дженнвер посміхалася та кивала:
 — Домовилися. Подивіться, що ви зможете
зробити. Сьогодні ввечері у нас буде Рада. Вам слід
прийти на неї.
Доктор подивився на свій годинник, а потім
озирнувся на Фортецю.
— Так, авжеж, — сказав він.
***
Ближче до вечора Доктору вже кортіло піти. Він
був мандрівник, він полюбляв подорожувати.
Дела була приємною співрозмовницею, зараз саме
вона водила його по поселенню та знайомила його з
людьми. Він тільки-но потиснув руку дужому
бородатому чоловіку на ім’я Фледон, ковалю, хоча зараз
той був не в кузні.
Фледону було трохи менше п’ятдесяти, він був
одягнений у светр, зв’язаний з очерету, та у щось, схоже
на кілт з пластику. Доктору не хотілося поспішати мати
схожий вигляд.
Фледон раптом скрикнув:
— То ти повернувся?
Він звертався до Ґара, який щойно вийшов з-за рогу
і як завжди тримав руки у кишенях. Ґар не підійшов і не
відповів на питання Фледона, він просто проходив
мимо.
— А чого його випустили? — нахмурився Ґар,
побачивши Доктора. — Це ж Доктор Привидів.
— Він чоловік, Ґаре, — сказала Дела.
 — Фред загинув, — сказав він або байдуже, або
вдало удаючи байдужість. Потім він пішов.
— Хлопці завжди хлопці, — зітхнула Дела та
підняла кинуту Ґаром пляшку.
— Діти мають не бігати по вулицях, отримуючи
фізичне навантаження, а сидіти вдома, грати у жорстокі
комп’ютерні ігри та їсти «нездорову їжу».
— Ми дозволяємо дітям гратися.
— Та помирати?
— Життя тут важке, — сказав Фледон. — Діти
вчаться тому, що дорослі з поважних причин
тримаються подалі від міста. Ми попереджаємо їх, але
вони мають навчитися самі, тож багато з них йдуть до
міста, коли досягають певного віку. Найстаршим з них
ми даємо коми, щоб вони могли ними скористатися у
критичних випадках. Це добре: ставити питання,
шукати відповіді. Врешті-решт, вони всі приймають
однакове рішення. Деякі ходять у місті лише кілька
днів, інші — кілька років. Рано чи пізно, вони
повертаються. Дівчата раніше за хлопців.
— Поки що всі поверталися, — тихо погодилася
Дела. — Якщо їх привиди не ловили.
— А дорослі ніколи не залишають цей парк?
Зовсім?
— Ну, я ще пам’ятаю, яким було місто. Мені дуже
боляче повертатися та бачити, у якому стані воно зараз.
Всі ці місця, де я була разом з Джилом, вони... померли.
— З Джилом?
 — Так, — вона почервоніла та не хотіла більше
нічого казати про Джила. — Я не була там вже... років
десять. Щонайменше. Дуже мало хто з нас ходить туди.
Ми тут дуже зайняті.
— Але ж там стільки всього...
Фледон пирхнув та підняв долоню, зупиняючи
Доктора.
— Ми навчилися самозабезпечуванню. Тому, як
виготовляти речі та ремонтувати їх. А не ритися у
мотлоху інших людей.
— Це... чудово. У якійсь мірі, але...
— Мабуть, це здається дивним. Ми всі проходимо
через стадію, коли вважаємо так. Зі всіма дітьми це
трапляється. Але життя тут крихке. Ми ледве
виживаємо, і немає жодної гарантії, що тут взагалі
можливо жити. Ми не контролюємо свою долю, але ми
маємо робити те, що ми можемо. Думати інакше —
легковажно.
Доктор замислився.
— Гаразд... один приклад: медицина. Навіть через
п’ятнадцять років у місті мають бути запаси ліків, що
ще придатні для використання, тож ви...
— Ні, — сказала Дела.
— Стільки пологів, ви певно...
— Ні, — знову перебила його Дела, сміючись. —
Хоча іноді я жалкувала, що ми так не робимо.
— Тож... чому ви цього не робите?
 — Тому що замість покладатися на технології, ми
маємо покладатися на себе.
— О, це занадто просто, — незадоволено сказав
Доктор. — Занадто красиво звучить. Коли з’явилася
Фортеця, вам обом скільки було? Трохи більше
двадцяти? Тож ви знаєте, на що були здатні лікарі
Аркополісу. То що тоді було можливо? Пересадка серця
— просто. Легені, печінка, нирки... очі. Обличчя.
Пересадку мозку робили? Це не просто, але цивілізація,
яка змогла збудувати... — він знайшов на обрії
особливо вражаючу будівлю та вказав на неї, — той
шпиль, мала б бути здатною і мозок трансплантувати.
Ви, мабуть, лікували майже все. Якщо когось задавила
машина, ви, мабуть, вміли відновити тіло. У вас для
лікування, мабуть, навіть у лікарні не треба було
залишатися.
— У нас була добре розвинута медицина, —
погодився Фледон. — Зараз ми безумовно маємо
перевагу через те, що наші предки позбавилися
генетичних хвороб. Але раніше чи пізніше будь-які ліки
скінчаться. Краще звикати до того, щоб виробляти ліки
самим, покладатися на власні сили. Уявіть, що б
трапилося, якби ми покладалися на роботів-лікарів? Я
не знаю, що б ми робили, якщо б у нас не було когось,
хто міг, як Дженнвер, приймати пологи.
— Скільки ви плануєте прожити, Фледоне? На
двадцять років менше, ніж ваші батьки?
 — Щонайменше. Але виживання виду важливіше
за виживання індивіда. Ми маємо бути певними, що
наші онуки та їх онуки виживуть.
— Привиди зустрічаються лише у місті, блискавка
б’є лише тих, хто наближається до Фортеці, —
погодилася Дела. — А тут ми живемо самі. Це важко,
але надійно. Якщо ризикнути, ми можемо всі загинути.
— Жити тут — добре, — сказав Фледон.
Доктор подивився на Фледона:
— У наметах? Буквально в тіні одних з найкращих
коли-небудь створених будівель?
— Так. Жити у тіні краще, ніж померти на світлі.
— Тепер ми живемо тут, Докторе, — тихо сказала
Дела, трохи неохоче. — Неважливо те, що є у місті.
Неважливо, що ми могли б змінити, якби могли. Ми всі
маємо користуватися тим, що маємо.
— Фаталізм? Просто дозволяєте Всесвітові робити
свою справу?
— Зважаючи на те, що з нами трапилося, на те, що
ми не могли запобігти миттєвій втраті усього, що ми
мали, це абсолютно раціональна реакція, чи не так? —
грубувато сказав Фледон.
Доктор сховав руки у кишені та подивився
навкруги.
— Ні. Ні, я не згоден.
***
У другій половині дня Алса вилізла з ліжка та
одяглась. Руки та ноги в неї боліли. Вона сиділа та
думала, що їй робити далі. За молочно-білою
пластиковою стіною рухався силует: до неї йшов хтось
з батьків. Він вийшов з-за стіни, і Алса з подивом
побачила, що це Доктор.
— Я просто йшов побачитися з Делою, — сказав
він. — Проходив недалеко від тебе та вирішив зайти
попривітатися. Привіт.
— Як голова? — спитала вона, намагаючись
зневажливо посміхнутися.
Алса зрозуміла, що сидить дуже рівно. В Докторі
було щось таке, від чого вона завжди була насторожі.
— На голові була пов’язка, але я її зняв. Залишився
синець, але нічого гіршого.
— Воно таке мале.
Доктор доторкнувся рукою до синця.
— Ні, — сказала Алса. — Це місце. Це поселення.
Усі ці одноповерхові будівлі. Найвищі будівлі в
Аркополісі, мабуть, навіть не можливо виміряти.
Доктор засміявся:
— Але ж хтось мав їх виміряти, щоб побудувати.
Найвищі мають, я б сказав, вісімсот–дев’ятсот поверхів.
— Але ти бачив і вищі, чи не так?
— На Гаммамендраксі є башта, яка доходить аж до
їхнього місяця.
— До їхнього чого?
Доктор секунду думав над найпростішим
поясненням, а потім сказав:
 — Вона така висока, неначе всі башти Аркополіса,
якщо поставити їх одну на одну. Даху не має, лише два
наземні поверхи, один на одній планеті, а другий на
іншій.
— Це дурниця. Що тоді відбувається посередині,
коли підіймаєшся? Вони що, починають падати, замість
підійматися?
— Я спитав в них це саме. Ти дуже розумна молода
жінка, Алсо, — його усмішка зникла, він раптом став
суворим та дуже серйозним. — Чому ти так поводишся?
Алса нахмурилася:
— А який в мене вибір?
— Це ти мені розкажи, — сказав Доктор.
І вона розповіла.
***
Майже кожен з дітей, коли досягав певного віку,
йшов до міста. Наступав момент, коли ти розумів, що
якщо всі батьки зайняті роботою, а дітей значно більше,
ніж дорослих, то батьки не мають можливості не дати
тобі робити те, що ти хочеш. А найпершим, чого хотіли
всі діти, було погуляти у місті, що маячило над
поселенням усе їх життя, але завжди було забороненим.
Зазвичай бувало так — досвід Алси був досить
типовий — приєднуєшся до компанії старших дітей,
можливо, навіть тікаєш, а потім повертаєшся, якщо
пригод забагато.
Перша подорож до Аркополісу їй не сподобалася.
Будівлі були занадто високі, все було не таке. Всюди
були тіні, маленькі небезпеки. Вона посковзнулася на
містку, впала в яму, намокла та вдарилася.
Багато хто з дівчат довго там не затримувався. За
ними завжди доглядали краще, ніж за хлопчиками,
давали більше цікавих завдань. Але Алса не
поверталася.
Вона швидко звикла до міста. Скоро вона вже сама
водила туди дітей. Одного разу вона знайшла
супермаркет, який був недалеко від поселення, але ще
був цілий. Вона відчинила двері ломом. З нею було
одинадцять дітей, вони забігли всередину, штовхаючись
та кусаючись, щоб бути першими. Спочатку вони бігали
всі разом від одного місця до іншого, а потім розбилися
на менші групи, стали ходити поодинці. У тому
магазині чого тільки не було: одяг, макіяж, спортивні
речі, купа електроніки, що не працювала.
Там був зал із продуктами, і саме в ньому
опинилася Алса. Більшість з того, що раніше їли люди,
виготовлялося машинами, але були й делікатеси, які
купувалися в магазинах. Запах був жахливий, наче з
помийної ями. Багато з товарів просто згнили. Там був
фруктовий сік у красивих зелених пляшках, але перші
кілька штук, які відкрила Алса, забродили, тож Алса не
стала відкривати інші. Деяка їжа добре збереглася у
пластикових чи у металевих упаковках. На більшості
упаковок були малюнки їжі, що була всередині.
 Вона відкрила пластик однієї з упаковок та
покуштувала щось дивне, трохи схоже на гриби, але з
дивною волокнистою структурою.
***
— М’ясо, — сказав Доктор.
— Що?
— М’язи та жир мертвих тварин.
Алса замислилася над цим, скоріше з цікавістю.
— То було м’ясо? Батьки розповідали про м’ясо.
Їй сподобався смак, але переважно тим, що був
насиченим. Вона подивилася на власну руку,
поворушила м’язами своїх пальців.
— Та атака вбила усіх тварин. За винятком батьків.
Зважаючи, що канібалізм навіть не розглядається, це
значить, що ви приречені до довічного вегетаріанства.
— А ти їв м’ясо?
— О, так.
— Ти багато чого робив, чи не так?
Доктор стулив губи та кивнув:
— Так… можна сказати. В мене було більше
можливостей, ніж у тебе.
— Звісно.
— То який в тебе план? Що ти робитимеш далі,
Алсо?
— Що?
— Ти повернешся до міста та залишишся там на
все життя?
 — Це не має значення, — розчаровано сказала
вона. — Дівчата стають жінками, вагітніють,
народжують дітей, доглядають за ними, чоловіки їм
допомагають, але народжувати не можуть, тож вибору
немає, ми маємо відновлювати населення.
— Це твій обов’язок.
— Ти глузуєш з мене?
— Ні.
Він говорив серйозно.
— Це те, що ми робимо.
— Але є вибір у тому, як це робити, — сказав
Доктор.
Він був першим, хто зрозумів її.
— Вони не сердяться, — сказала вона. — Ти
помітив? Вони що, тримають все це у собі? Я не знаю.
Коли я злюся... воно кипить у мені. І ніколи повністю не
проходить.
— Вони теж не винні, — додав Доктор.
— Винні? — незадоволено сказала вона. — А в
чому їм бути винними?
— Навіть якщо ти був там і все бачив, навіть якщо
знаєш, що то не твоя провина, що ти зробив все, що міг,
все одно питаєш себе: чому? Чому вижив я? Чим я
заслужив життя, коли стільки інших загинуло? Чому я
був одним єдиним?
Помовчавши, він продовжив:
— Провина. Навіть якщо ховаєш її, вона є. Провина
їсть тебе зсередини.
 Він подивися на неї та нервово посміхнувся.
Алса дивилася на нього без враження.
— Повірю тобі на слово, — сказала вона. — Я не
відчуваю ніякої провини. Мене тоді не було. Я не
винна. Але я злюся. Я ненавиджу це. Це дурість. Я хочу
кидатися на людей, робити їм боляче. Завжди. Я не
можу нічого поробити з цим. Це все так... це все...
— Неправильно? — підказав Доктор. — Не так, як
має бути. Це не те життя, яке повинна мати
тринадцятирічна дівчинка. Тобі так багато в чому
відмовлено.
— Це не важливо.
— Ти весь час так кажеш. Але ж ти не віриш у це,
чи не так?
— Ніхто не міг нічого зробити з Фортецею. Навіть
якщо б було якесь попередження, що вони змогли б
зробити? Тікати було нікуди, боротися з цим
можливості не було. Ми там, де ми є. Тут, у купі
дурних, маленьких, холодних пластикових наметів. Все
ідеально збалансоване Джеффіпом та Дженнвер, ніяких
альтернатив, не можна змінити анітрішечки без того,
щоб всі ми померли.
— То твоє вирішення проблеми — втрачати
контроль над собою?
Вона подивилася на нього, подивилася прямо в очі.
Було дуже важливо, щоб він зрозумів, що це не гра, це
серйозно, це не яка-небудь дитяча дурниця.
— Хтось має це робити.
 Доктор кивав, його рот був закритий. Здавалося,
що він стиснув зуби. Не сказавши більше ні слова,
Доктор розвернувся та пішов, змахнувши полами свого
пальта.
— Але тепер все інакше, чи не так? — тихо сказала
вона, коли його вже не було. — Тепер все зміниться.
 5

Ввечері стало трохи прохолодно, тож Доктор надів

своє пальто. В нього й досі не було можливості
повернути своє майно, і він відчував себе майже голим,
ходячи з пустими кишенями. Він не міг згадати, коли з
ним таке було востаннє. Сотні років тому, щонайменше.
Дивно було не планувати порятунок якихось друзів від
неминучої загрози.
Але це не означає, що він був позбавлений
компанії. На жаль. Керл — так його, здається звали —
всюди ходив за Доктором.
Керл був фермером. Дела залишила Доктора з
Керлом десь дві години тому. Це був час чаю, а після
нього треба було вкласти малечу спати. Тож Доктор мав
проводити цей час з Керлом, який, на відміну від Дели,
був не дуже привабливою людиною. Увесь час вони
обговорювали врожаї та ротацію культур. Зараз Керл
заговорив про фіксацію азоту, і Доктор прийшов до
висновку, що з яким-небудь діазотрофом йому було б
розмовляти цікавіше.
Доктор подивився на небо. Ввечері воно стало
дуже темного зеленого кольору. Він не міг знайти
місця, де не вистачало зірок. Він не так вже й багато
часу провів у Галактиці 7, тож не був знайомий з
місцевим нічним небом, та й хмари вже з’являлися. Але
придивившись, він готовий був присягнутися, що три
зірки рухалися тісним строєм. Не встиг він впевнитися у
цьому, як їх сховала хмара.
Доктор розчаровано повернувся до наземних
питань. Скоро він піде звідси в напрямку Фортеці. Він
сподівався дістатися до неї раніше, ніж почнеться дощ.
Рада зібралася у найбільшому наметі, який був
довгим та вузьким, схожим на англосаксонський хол, та
стояв трохи далі від поселення, на невеличкому
підвищенні серед парку. Всередині Доктора привітали.
Там було десятеро дорослих, всі вони сиділи по один
бік рядів коротких лав. Передчасно серед них була і
Алса, відчуваючи себе як вдома. Ґар теж був там, але
намагався бути непомітним. Дорослі були одягнені
дуже різноманітно, частіше за все у щось на кшталт
балахонів та сарі, весь одяг був саморобним та
практичним.
Керл займав своє місце на лавці. Дженнвер
ненадовго залишилася стояти, щоб офіційно звернутися
до Доктора.
— Ми зібралися тут для того, щоб привітати
Доктора у Новому Аркополісі.
Ввічливі аплодисменти. Дженнвер сіла. Доктор
трохи вклонився та подякував всіх.
— Він вже познайомився з багатьма з нас, —
продовжувала Дженнвер. — Вже зрозуміло, що він
добре впишеться у нашу спільноту. Він талановита
особистість і вже починає розуміти, як і з якої причини
ми все робимо. Я пропоную почекати кілька тижнів,
перш ніж офіційно змінити обов’язки, щоб ми змогли
побачити, який з його багатьох...
Доктор підняв руку:
— Докторе?
— Ем... ні, — сказав він.
Дженнвер здивувалася.
— Я не буду тут кілька тижнів, — сказав Доктор.
— Але ж ви сказали, що допоможете нам.
— Ну, так. Трохи допоможу. Я вже допоміг. Я
гадав, що ви зібралися цього вечора, щоб побажати мені
доброї дороги.
Дорослі загомоніли.
— Стривайте, — сказав Доктор. — Я ж вам сказав.
Я був радий допомогти вам сьогодні. Якщо б ви
повернули мені мою звукову викрутку, я зміг би
зробити більше, але й так я збільшив відстань, на яку
передає антена комів, порадив Керлові щодо його ягід,
відремонтував...
— Ви чудово попрацювали, — сказав Джеффіп. —
Хіба вам тут не подобається?
— Тут мило, — сказав Доктор, розуміючи, що у
його голос закрадається роздратованість, яку він вже не
міг приховати. — Чарівно. Дружньо. Але я прибув до
цієї планети з певним наміром. Всередині Фортеці є
дуже небезпечна зброя. Я маю її знешкодити.
 — Давайте дозволимо йому це зробити, —
проголосила Алса.
Дженнвер підняла долоню, і Алса замовкла, хоча й
незадоволено.
— Вибачте її, Докторе. Як каже прислів’я: «У
Новому Аркополісі діти мають знайти власний шлях».
— Ем... Нема що вибачати. Я ж, взагалі-то
погоджуюся з нею.
Він підозріло подивився на Алсу, але дівчинка
мило посміхалася та кивала.
— Ви не можете наближатися до Фортеці, —
сказала Дженнвер. — Якщо ви підете туди, ви загинете.
Є привиди, але є ще й блискавка.
Доктор вирішив бути обережним:
— Я розумію, що у вас є суворе табу щодо
наближення до Фортеці. Це дуже розумно. Як вам може
розповісти Алса, Фортеця добре обороняється. Я маю
вміння долати таку оборону. Я не хочу хвалитися, але я
єдиний, хто здатний на це.
— Вас здолала тринадцятирічна дівчинка, —
зазначив Фледон, і деякі люди засміялися.
Доктор не образився на жарт.
— Так. Дівчинка, життя якої я перед тим щойно
врятував. Можливо, вона про це не розповіла.
— Я розповіла їм, — сказала Алса. — Я все їм
розповіла. Ми були дуже близько до Фортеці. Я
вважаю, що ви можете це зробити.
 — Дякую, — сказав Доктор, дещо занепокоєний її
великодушністю. — Не буде небезпеки ні для кого в
поселенні. Взагалі-то, після того, як я деактивую
Фортецю, вона стане просто ще однією будівлею, і ви
зможете безпечно ходити до міста. Він посміхнувся їм,
намагаючись підбадьорити.
— Давайте дозволимо йому це зробити, —
повторила Алса.
Не звертаючи уваги на інших, Доктор повернувся
до неї:
— Алсо, якщо ти так хочеш, щоб я пішов до
Фортеці, навіщо ти вдарила мене тоді по голові? Якби
ти так не зробила, я міг би вже закінчити.
Дорослі знову гомоніли, дивилися на нього, щось
обговорювали. Чи це, бува, не одна з тих нібито
ввічливих зустрічей, яка раптово перетворюється на суд
та закінчується тим, що його кинуть до ями, у якій
сидять місцеві хижаки? За багато років він вже
неодноразово бував почесним гостем таких зібрань. А
втім, тут же не залишилося ніяких хижаків, чи не так?
Тож можна розслабитися. Можливо.
Доктор подивився на Джеффіпа, розраховуючи на
його допомогу. Старий чоловік зрозумів натяк та встав,
нервово кусаючи губу.
— Отже... Докторе. А що ви робитимете після
цього?
 — Після того, як я знешкоджу цю зброю, я полечу
звідси. Тут, звісно, будуть зміни, але не мені
вирішувати які.
Дехто з дорослих захвилювався, інші сердилися.
Ніхто не був задоволеним. Окрім Алси.
«Ось чому я маю триматися подалі від політики»,
— думав Доктор.
— Чому ви кидаєте нас? — спитав Керл.
— Я нікого не «кидаю». Ви добре справлялися і без
мене.
— Проблеми, які ми маємо здолати, не можливо
вирішити за один день. Ще одна пара рук, ще один
ясний розум були б для нас дуже корисними.
— Я це знаю. Я...
— Чому б вам не повернутися до нас після
знешкодження зброї? — запропонувала Дженнвер.
Доктор подумав, чи не висловити згоду. Але до
цього моменту він казав їм тільки правду і не хотів
починати брехати.
— Ви не бачите більшої картини, — наполягав
Доктор.
Галас незадоволення.
— Ми не важливі?
Доктор завагався:
— Важливі.
— Але не настільки?
— Я б це сказав інакше...
 Від смерті під сердитими поглядами його врятувала
Алса:
— Послухайте... замовкніть всі. Доктор правий. Є
більша картина.
Чекати на несподіваний поворот Доктору довелося
не довго.
— Справа не в тому, щоб він допоміг з посівами та
іншими справами. Ви не розумієте? Нам потрібно, щоб
Доктор зробив те, чого не може зробити жоден з нас —
розібрався з Фортецею. Але після цього вже не
важливо, чи залишиться він. Якщо він позбавиться
блискавок та привидів, ми зможемо повернутися до
міста.
Серед дорослих запанувала сувора тиша, всі вони
дивилися на дівчинку.
— Знову те саме, — застогнала Алса, готуючись
захищатись. — Слухайте, у нас була поважна причина
боятися. Але це усього лише будівля, там не має ніякої
магії.
Дженнвер зітхнула:
— Ми маємо триматися далі від міста. Усі ми.
— Чому-у-у-у?
Члени Ради совалися на своїх місцях, але виглядали
вже більш розслабленими. У кожній суперечці буває
момент, коли хтось переходить межу: каже щось явно
невірне, займає трохи іншу позицію, яку спростувати
вже легше. Вони всі вважали, що саме це зараз зробила
Алса.
 Дженнвер дивилася на неї по-доброму:
— Тому що то минуле, а ми маємо жити у
майбутньому. Ми не можемо бути залежними. Нам
треба почати все заново, а не користуватися недоїдками
попередників. Це було б для нас повільним
самогубством.
— Там ціле місто, у якому повно речей.
— Обмежена кількість речей.
— Вдосталь на триста людей. Там є квартири зі
справжніми ліжками та ваннами. Інструменти та
обладнання. Ігри. Одяг. Там є майже все, що нам
потрібно, і воно просто марнується.
— Колись ми могли жити у місті. Але більше не
можемо. Це не практично.
— Чому? — спитала Алса, і її очі гнівно
спалахнули.
— Тобі не зрозуміти.
— О, знову те саме: мене тоді ще не було; я не
знаю, як було раніше; життя тоді було зовсім іншим; я
ще навіть не народилася. Я це знаю. Я знаю яке життя
зараз. І воно гидке. Ви налякані, ось і все. Міста для
того, щоб у них жити. Давайте жити у місті.
Доктору було зрозуміло, що вони вже не вперше
про це сперечаються. Ці суперечки, мабуть, безліч разів
репетирувалися та повторювалися, і ця дискусія мала
атмосферу старого ритуалу.
Чи то він недостатньо зосереджувався, чи це було
через біль у голові, але Доктор не розумів, до чого веде
Алса, чому вона вважає, що цього разу зможе змінити
чиюсь думку. Може вона сперечається просто заради
суперечки?
— Справа не лише у привидах та блискавці, —
зітхнула Дженнвер. — Ми не можемо переїхати до руїн.
Доктор намагався забігти вперед у тому, що
говорилося, намагався зрозуміти, чого хоче Алса. Це не
просто протистояння підлітка та системи. Алса була
хитра — синець на голові був тому підтвердженням — і
вона приховала у рукаві свого модного костюму якийсь
козир. Що змінилося?
Дженнвер продовжувала свою звичну лекцію:
— Велике місто потребує освітлення, опалювання.
Цілої інфраструктури, механізації. Чиста вода
з’являлася у кранах не сама собою, будівлі самі себе не
ремонтували. Це все робили машини... а машинам
потрібна енергія. У нас немає можливості активувати
енергетичні супутники. Тож якщо в тебе немає якогось
чарівного джерела живлення...
— Ні! — закричав Доктор, зрозумівши, чого хоче
Алса. — Ні, Алсо, ні.
Дженнвер відволіклася, але швидко повернулася до
свого сценарію:
— Без джерела електропостачання для всього міста
ми не можемо там жити. Ми навіть не знаємо, чи ще
існують ті супутники. Джеффіп змарнував роки,
намагаючись увімкнуту малу частину енергосистеми.
Вона не була на це розрахована, її неможливо змінити.
Аркополіс вже дуже давно витратив паливо, що
добувалося з-під землі. А палити дрова — недостатньо.
Доктор піднявся на ноги та серйозно думав, чи не
час вже бігти до дверей.
— Зброя у серці Фортеці має бути знищена.
Дженнвер спантеличено дивилася по сторонах,
неначе він змінив тему.
Алса дістала свій козир:
— Фортеця. Доктор каже, що в ній є зброя, так? Він
каже, що вона може проектувати голограми та стріляти
променями смерті, і що там є...
— Ми завжди знали...
— Так. Ми завжди знали, що та штука має якесь
джерело енергії. Але тепер є Доктор. Він каже, що
Фортеця має нескінченну енергію.
Джеффіп задумався:
— Ви знаєте як вона працює, Докторе?
— Так. Фортеця не потребує електростанції, яка
забезпечує зброю, все навпаки: зброя надає енергію
Фортеці. Те, що Фортеця й досі має енергію, є доказом
того, що зброя все ще там, що вона й досі активна.
Алса самовдоволено посміхнулася:
— Нескінченої енергії має вистачити на те, щоб
забезпечити місто. Ось що має зробити Доктор: замість
знищення зброї він має приборкати ту енергію, — вона
вказала на нього. — Доктор може вивести нас з темряви
туди, де ми заслуговуємо бути. В місто світла, тепла та
безпеки. Доктор може це зробити. Хіба ви не розумієте?
Він наш рятівник.
Всі дивилися прямо на Доктора. Алса навіть
облизувала губи, очі в неї сяяли.
— Якщо після цього він хоче полетіти звідси, то
нехай летить.
Доктор заплющив очі та сів.
— Ні, — сказав він.
— Якщо б ми змогли приборкати ту силу... —
почав Джеффіп.
Фледон чесав підборіддя.
— Алса права, чи не так, Докторе? Ви можете це
зробити.
Доктор вперше бачив на обличчі цього чоловіка
посмішку.
— Як тільки повернеться електропостачання, ми
зможемо відремонтувати кількох роботів, а вони
почнуть ремонтувати все інше.
Дженнвер виглядала засмученою.
— Ми самі себе рятуємо, — тремтячим голосом
сказала вона. А потім, вже голосніше: — Ми виживемо
за рахунок праці власними руками. А не молячись, щоб
янголи спустилися з небес та врятували нас.
— Ми не маємо молитися, ми маємо лише
попросити, — сказала Алса. — Ви врятуєте нас,
Докторе?
Він спіймав себе на тому, що сердито дивився на
неї, примруживши очі.
 — Ні, — повторив він.
Повна тиша.
— Не можете або не станете? — після короткої
паузи спитала Алса.
Вона знала, що він відмовиться.
— Замість того, щоб бути егоїстом та знищувати те
джерело живлення, під’єднайте його до нашої
енергосистеми. Ми тоді зможемо жити у місті. Ми
змогли б жити у Фортеці.
Все це здавалося логічним, але вона була така
сердита. І її злість була заразною: Доктор відчував, що
вже й сам втрачає рівновагу.
— Я прибув сюди для того, щоб знешкодити
Фортецю, — різко сказав він. — Знищити її. А не для
того, щоб зробити з неї житло.
— Але ж тепер, коли ви знаєте про нас, це все
змінює?
— Недостатньо, — коротко сказав Доктор. — Ця
зброя не має потрапити у погані руки.
— Сюди не прилітав жоден космічний мандрівник.
Окрім вас.
— А якщо хтось і прилетить, то буде непогано мати
чим захищатися.
Доктор підійшов до Фледона, який це сказав, ткнув
у нього пальцем та звернувся до інших членів Ради.
— Ви всі це бачили? Ось так воно і трапляється.
Починається з «можна використати це вдома», а потім
— менше ніж через хвилину — це вже «можна цим
ворогів вбивати». Це не так страшно, коли мова йде про
кам’яний молоток, або про вогонь, або про ніж чи
мисливську рушницю. Нічого страшного навіть якщо це
ракета, — Доктор зупинився. — Я трохи перебільшив,
але все одно. Зброя у тій Фортеці занадто могутня.
Алса сердилася:
— А хто це вирішив? Для вас, можливо, вона
занадто могутня. Але не для нас.
— Докторе, Аркополіс був мирним місцем. У нас
багато тисяч років не було війн та навіть серйозних
злочинів, — сказав Джеффіп. — Для нас зброя не є
спокусою.
— Можливо, Доктор хоче її собі? Нам треба взяти
на себе охорону цієї зброї. Ми знаємо, що не
скористаємося нею.
— У нас немає інших прагнень окрім вижити. Ми
могли б бути охоронцями зброї.
Доктор зробив глибокий вдих. Він розумів, що його
відповідь має бути дипломатичною, вона ні в якому разі
не має включати слова «ви ідіоти». Він подивився на
Дженнвер. Лідер Ради вже давно нічого не казала,
навіть не рухалася. Її маленький світ було зруйновано.
Вона подивилася на Доктора, бажаючи, щоб він сказав
щось, що переконає інших.
— Докторе, ми вже пережили найгірше, що могло
трапитися, — сказав Керл.
Цього разу Доктор не втримався:
 — Ви думаєте, що найгірше, що могло трапитися,
вже трапилося, тому що ви бачили крах однієї
цивілізації?
— Як жертви жахливого нападу, — почав
Джеффіп, — думаю, ми можемо зрозуміти ризики. Якби
ця зброя належала нам, ми не допустили би того, щоб
вона потрапила до рук тих, хто скористується нею.
— Ми втратили все, — сказав Керл.
— Ви не розумієте значення своїх слів, — тихо
сказав Доктор.
— А як щодо тих, хто створив цю зброю? — спитав
Джеффіп. — Чи не створять вони все одно ще одну
таку? Вони можуть знов напасти на нас.
— Вони всі загинули, — різко відповів Доктор, — і
від їх планети залишилося значно менше, ніж від цієї.
Війна, для якої створили цю зброю, давно закінчилася.
Це остання зброя такого типу.
Дженнвер замислено дивилася на Алсу. Усі інші
мовчали.
Доктор поманив до себе Джеффіпа:
— Встаньте. Підійдіть до мене. Нагадайте мені, що
ви там казали про зоряні мапи?
— Що був атмосферний ефект, що блокував зірки,
що...
— Зірки зникали?
— Невже ви думаєте, що ця зброя знищує зірки,
одну за одною?
— Ні, — Доктор став прямо.
 Це розсудливі люди. Він має переконати їх.
— Такі слова як «нескінченний» або
«абсолютний»... вони занадто великі. Є старе прислів’я:
«Одна смерть — трагедія, мільйон смертей —
статистика». Коли ви думаєте про людей, які тут
загинули, ви навряд чи думаєте про двісті мільйонів...
Ви думаєте про своїх батьків, дітей, найкращих друзів,
навіть про домашніх тварин. Ви згадуєте мільйони,
згадуючи тих, хто був для вас близьким.
Він побачив, що дехто з них обережно киває, і
вирішив продовжити.
— Я спробую пояснити, що робить ця зброя...
Уявіть, що ви дуже хочете знищити свого ворога.
Знищити всі сліди його існування.
— У нас немає ворогів, ми не хочемо нікого
знищувати.
— Саме тому я сказав «уявіть», — роздратовано
відповів Доктор. — Колись давно... наприклад, у
бронзовому віці, ви б почали з того, що спалили би село
свого ворога вщент, якби хотіли знищити їх, а не просто
перемогти чи взяти у полон, чи щось вкрасти у них...
— Потрібно було вбити усіх, — перебила його
Алса.
— Саме так. Вогнем і мечем. Була тоді, звісно, й
інша зброя... Я відволікся. Отже... вбити всіх людей. Не
лише солдат, але й всіх жінок та дітей.
— Варварство, — пробурмотіла Дженнвер.
 — Ну, так. Але є проблема: а що як комусь
вдасться сховатися? А що як група солдатів була десь у
розвідці? А що як в цей час якийсь купець не був
вдома? Дозвольте втекти хоч одному маленькому
хлопчику, і з нього виросте Конан-Варвар. Майже
обов’язково. Він повернеться.
— Потрібно багато даних, — сказав Джеффіп.
— Саме так. Знай свого ворога. Але навіть якщо
вам справді вдасться перебити усіх до останнього та
спалити їх речі, залишаться сліди. Статуї та могильні
камені. Навіть уламки розбитого посуду. Якщо ви
докладете дуже багато зусиль, вам ледве вдасться
позбутися всього цього.
— Навряд чи знадобиться вдаватися до таких мір,
— заперечив Джеффіп.
— Ні, зазвичай ні. Але що як ви захочете знищити
усі сліди?
— Неможливо знищити їх усі, — сказав Джеффіп.
— Авжеж, можливо, — сказала Алса. — Якщо
дуже захотіти.
— Навіть якщо скинути бомбу — залишиться
кратер.
— Та уламки, — додав Доктор. — Не треба
недооцінювати уламки. Навіть коли впаде остання
будівля Аркополісу, все ще будуть уламки. Хороший
археолог зможе з’явитися десять тисяч років потому та
скласти, що до чого. Пізніше... ну, жахливо це
визнавати, але пластик, радіоактивні речовини та чисті
метали... забруднення середовища... вони все ще
залишатимуться. Ви зробили у горах тунелі, і так далі.
Але, мабуть, можна зробити таку бомбу, що
перетворить усе те на попіл. Чи буде цього достатньо?
— Ні, — через декілька секунд сказала Алса.
— Ні?
— Тому що у сусідньому селі пам’ятатимуть
знищене село. Вони зможуть... не знаю, намалювати
його. Воно буде на їх мапах.
Доктор кивнув:
— Добре.
— Тож доведеться і їх вбити, — додала Алса,
майже зрадівши. — І... наступне село. І...
Джеффіп тепер зрозумів:
— У технологічній цивілізації, що має радіо та
супутники, довелося б вбити всіх на планеті. Ні... навіть
більше того, довелось би полетіти на інші планети і
переконатися, що вони не бачили цю планету в
телескопи та не чули їх радіосигналів. В межах усього
світлового конуса.
— Так.
— То... це і є дія цієї зброї?
Доктор мало не засміявся:
— Це все лише якщо ваш ворог жив у одному селі
на одній планеті. А ця зброя була створена для
використання проти ворога, що має твердині у різних
галактиках.
— Але це... неможливо.
 — Чому?
— Це занадто багато роботи. На те, щоб це
зробити, мільярди людей мають працювати тисячі
років.
— Тож треба винайти пристрій, що зберігає ручну
працю, — сказав Доктор.
Усі, хто був у приміщенні, подивилися через ліве
плече. Це був напрямок на Фортецю.
Доктор кивнув:
— Натисни на кнопку, і ворога немає. Ніяких слідів
ворога. Їх не буде. Ця зброя вбиває не тільки їх, але й
тих, хто про них чув. Знищує все, що вони збудували,
намалювали або написали. Все, що вони коли-небудь
бачили, навіть зірки на їх небі. Видаляється все. Це
зброя, від якої у будь-якої іншої зброї масового
знищення буде комплекс неповноцінності.
— Як? — спитав Джеффіп. — Як щось може таке
зробити?
Доктор махнув рукою:
— Квантова фізика. Ефект спостерігача.
Суперсила. Вунктотехнологія. Вундатехнологія. Ті, хто
створив цю зброю, знали своє діло.
Доктор подивився на свій годинник.
— Зачекайте, — сказала Алса. — Навіть коли вона
вбила твого ворога... все ще залишатимешся ти сам. Ти
залишишся. Ти чув про ворога. Якщо ти хотів знищити
всі сліди, ти мав убити і себе теж.
Доктор кивнув:
 — Логічно, що ким би не був твій ворог, тобі
доведеться знищити весь Всесвіт, у тому числі і себе
самого. Це зброя останнього кроку, якою мали
скористатися лише тоді, коли втрачено все.
— Але в кого вистачить дурості зробити зброю, яка
таке робить?
— Справа не у створенні, — сказав Фледон.
— Ні? — спитав Доктор.
— Створювати вони могли скільки завгодно.
Проблема в тому, коли її використати.
Доктор зітхнув:
— «Коли» — правильне слово.
— Це погроза, — сказав Джеффіп.
— Що? — спитала Алса.
— Погроза, — сказав Доктор. — Якщо твій
супротивник знає, що буде повністю знищений, він не
нападатиме... чотири рази з п’яти.
— Я б напала, — сказала Алса.
Доктор жестом запропонував їй продовжити.
— Ну, якщо б я знала, що мій ворог при
використанні зброї знищить і себе самого, я б знала, що
він її не використає. Коли настане момент, вони
вагатимуться і... — вона неначе розбила щось рукою.
— Коли настав момент, вони не вагалися, —
зазначив Доктор.
— Тоді чому Всесвіт все ще існує? — майже з
розчаруванням спитала Алса. — Що її зупинило?
Доктор помовчав.
 — Я не знаю, — визнав він. — Я ставив собі те
саме питання. Можливо, є якесь захисне поле навколо
зброї. Якщо ти достатньо близько, ти під захистом. Це
може пояснити чому ви залишилися живі.
Люди знову загомоніли.
— Та капсула переміщень, у якій ви були, в момент
активації зброї, мабуть, була під самою Фортецею. Ви
були в межах того захисного поля. Хвала публічному
транспорту.
— Що це було, Докторе? — спитав Джеффіп.
Доктор подивився на свої ноги.
— Це називали нападом, але це був не напад, а
різанина. Неспровокована та непотрібна. Історики, які
назвали це Останньою Битвою Сьомої Галактики, навіть
не помітили Аркополіс. Мільйони, що загинули тут,
майже непомітні на фоні інших загиблих.
— Тож навіть не мурашник, на який наїхав танк, —
слабким голосом сказав Джеффіп. — Навіть не блоха на
спині тієї мурахи.
— Зброя у Фортеці має бути знищена, щоб нею
ніхто знову не скористався, і я єдиний у всьому
Всесвіті, хто може її знищити. А тепер, вибачте, саме
цим я і займусь.
Він повернувся та пішов з приміщення,
сподіваючись, що ніхто його не зупинятиме. Не тому,
що він боявся, що його зупинять, а тому, що боявся
того, що він може зробити з тим, хто спробує його
зупинити.
 6

Присутні замислилися над словами Доктора. Зі всіх

батьків відреагував лише Джеффіп. Він дивився на
стелю, неначе міг побачити крізь листи пластику зоряне
небо. Дженнвер була тиха та бліда.
— Ну ж бо, — сказала Алса. Вона навіть встала.
Фледон хмурився:
— Ми маємо піклуватися лише про даний момент.
Про дітей.
— Згоден, — обізвався Керл.
— Так-так, це все заради мене, — нетерпляче
сказала Алса. — З чим ви погоджуєтесь? Ви
погоджуєтесь, що ми маємо змусити Доктора
забезпечити місто енергією. Так?
Джеффіп не розумів, чому Дженнвер не наведе
порядок.
— Ви що, не чули, що він сказав?
— Що було, то пройшло, — сказав Фледон, і люди
кивали.
— Світові роки, — сказав Джеффіп. — Ви не
розумієте? Я...
— Доктор уходить, — скаржилася Алса.
— Ми знаємо, куди він уходить, — похмуро сказав
Джеффіп.
 Фледон встав:
— Ми маємо зупини його.
— Слухайте... якщо ми збираємось це зробити... —
почав Джеффіп.
— Це? — спитала Алса. — Що?
Джеффіп зітхнув:
— Дженнвер?
Дженнвер підвела очі:
— Доктор все зруйнував.
— Я послухаюся волі Ради, — сказав їй Джеффіп.
До цих пір це означало згоду з лідером Ради. Вони
вижили. Дженнвер приймала кожні пологи,
організувала все так, що в кожного з них були їжа та
притулок.
— Ми маємо робити те, що маємо, — прошепотіла
вона.
Фледон зрозумів це як наказ.
— Гаразд. Перш за все, давайте дозволимо Доктору
проникнути у Фортецю. Алсо, прослідкуй за ним.
— Попросіть мене люб’язно.
— Молода пані!
— Я просто хочу, щоб ви запам’ятали: я перша
його побачила. Я привезла його сюди. Я вказала вам,
що робити далі. Показала, що все може змінитися. А
більш за все я хочу, щоб ви подивилися на Дженнвер та
запам’ятали вираз її старого обличчя.
Алса не стала чекати на відповідь, вона вже тягла
за собою Ґара.
 Дженнвер подивилася по сторонах:
— Алса поставила слушне питання. Що саме ми
намагаємося зробити? Ми знаємо, чого хоче Доктор. Чи
ми справді збираємося змусити його зробити щось
інше?
Джеффіп був незадоволений:
— Нам всім довелося робити те, що нам не
подобається. Чому це не має стосуватися Доктора?
***
Доктор зустрів Делу. Вона йшла йому назустріч, на
плечах в неї була шаль з блискучого матеріалу.
Побачивши його, вона зраділа.
— Я йшла до приміщення Ради, — сказала вона,
коли вони підійшли ближче одне до одного.
— Повертайся до своїх дітей, Дело.
Від несподіванки вона зупинилася.
Доктор теж зупинився.
— Вибач, я не це мав на увазі.
Шаль була срібляста, але на ній був намальований
візерунок, щось схоже на абстрактне листя. Вдень вона
казала йому, що малює. Вони тоді довго розмовляли.
Шаль була красива.
— Ти сердишся.
— Не через тебе, — Доктор пішов далі.
Дела пішла за ним. Вечір був прохолодний, повітря
вологе. Збирався дощ.
— Ти залишаєш нас?
— Так.
 — Візьми мене з собою.
— Що?
— Ти можеш.
— Ні, це надто небезпечно.
— Не тільки до Фортеці. У космос. Мені тут не
подобається. В мене немає стільки сил, як в Дженнвер
та Фледона. Я хочу мандрувати з тобою. У TARDIS.
Бути як... Роуз.
Доктор зупинився. Ох і багато ж вони з нею вдень
розмовляли!
— Ні.
— Хтось догляне за моїми... — її голос стихнув.
Вона розуміла, що все на так просто.
Вони зайшли до намету Джеффіпа. Доктор на
секунду зупинився, щоб згадати розташування
приміщення.
— Новий Аркополіс ледве виживає, — сказав він.
— Якщо я візьму звідси хоча б одну людину, є шанс, що
всі інші помруть. Не тільки твої діти. Всі. Ти не можеш
їх залишити. Не можеш.
Вона це, звісно, і сама розуміла.
— То це вже все? Через те, що багато років тому
відбулося щось настільки велике, що не можна
збагнути, тепер немає вибору? Лише бігова доріжка з
обов’язків та зобов’язань, та жодного шансу на
свободу?
— Так, — сказав Доктор. — Для нас обох.
 Він зайшов не туди. У цій кімнаті було маленьке
металеве ліжко та різні ящики з інструментами. На
ліжку щось лежало, загорнуте у такий самий сріблястий
матеріал, як і шаль Дели.
Доктор секунду прислуховувався, але не почув,
щоб його хтось переслідував. Мабуть, у Раді все ще
сперечаються с приводу того, що треба робити. Тож в
нього є кілька хвилин.
Доктор подивився під сріблястий матеріал. Там був
маленький труп дівчинки-підлітка, вдягнутої у
спортивні білі шорти та блузку. Її обличчя було накрите
сірою тканиною.
— Джелл? — спитав він.
Дела кивнула:
— Її вбили привиди.
Доктор нахмурився.
— Ось що мене непокоїло, — сказав він.
— Таке трапляється, — тремтячим голосом сказала
Дела.
— З тобою все гаразд? — спитав Доктор.
Ні, Делі стало погано.
— Вона моя донька. Моя перша дитина. Таке
трапляється. Якби вона не бувала у місті, привиди б її
не спіймали. Вона повернулася би, але все одно ходила
би до міста.
Доктор покачав головою:
 — Я бачив, як привид вбив того хлопчика, Фреда.
Він був дезінтегрований. Щонайменше. Тіла не
залишилося.
— Ти... маєш рацію. Тіл ніколи не залишалося.
— О, я знаю, що маю рацію. А навіщо ця тканина,
як гадаєш?
Не чекаючи на відповідь, Доктор зняв тканину.
Дела ахнула та відсахнулася.
У Джелл не було очей. Доктор надів окуляри,
нагнувся та подивився в очні западини з таким
ентузіазмом, що Дела трохи вилаялася.
— Вони видалили лише очні яблука. Все інше
залишилося. Все залишилося: кістки западини,
оптичний нерв, м’язи...
— У неї були зелені очі, — тихо сказала Дела. —
Яскраво-зелені. Ми жартували про те, хто її батько, бо
ні в кого більше таких немає. Красиві очі.
— Без контексту вони не були б такими красивими,
— з відсутнім виглядом кивнув Доктор. — Вибач.
Мабуть, це було не слушно з мого боку, так?
Дела кивнула та проковтнула те, що хотіла сказати
йому.
— Я гадки не маю, як таке можна було зробити.
— Або навіщо? — додала вона.
Доктор трохи замислився.
— Боюся, що мене поки що більше цікавить «як»,
— визнав він. — Немає навіть ні подряпин, ні синців на
повіках. Очі, мабуть, можна було розчинити. Кислотою.
Але вони не пролили ані крапельки.
— Вони?
— Ну, мало не єдине, у чому я певний, це відбулося
не спонтанно. І це занадто тонка робота, щоб бути
нещасним випадком. Це... ну, хотів би я сказати
«хірургічна точність», але не знаю жодного хірурга,
який міг би таке зробити. Це була свідома дія. І ще
одне... Від втрати очей не вмирають. Тож її було вбито
якось інакше. Ані шрамів на тілі, ані слідів боротьби.
Мені треба ще дослідити тіло. Гм… Вона палила?
Він знову вкрив обличчя Джелл тканиною.
— Вибач... Я не розумію, що ти маєш на увазі.
— Цигарки? Сигари? Люльку? Ем... Чи вдихала
вона дим сушеного листя?
— Ми... Думаю, ніхто в Аркополі ніколи такого не
робив. А навіщо це робити? Це, мабуть, якась космічна
звичка.
— Запах такий, наче вона палила.
— Тепер я теж відчуваю. Можливе, це щось для
збереження тіла.
Доктор просяяв:
— А це логічно! Молодець.
— Дякую.
— Але це не було щось для збереження тіла.
Він накрив труп та пішов з кімнати. Дела мигцем
подивилася на вкрите фольгою тіло та поспішила за
ним.
 ***
Дела привела його до лабораторії Джеффіпа.
Доктор вийняв з лещат свою викрутку та закрив її
корпус. Він сховав у кишеню її, потім психічний папір,
клубок мотузки, таблетки проти радіації, кишеньковий
галліфрейсько-валлійський розмовник, пакетик горіхів
кола1, йо-йо, колекцію монет з десятка різних планет,
вічні сірники, ключ від TARDIS та все інше своє майно.
— Повертайся, — сказала йому Дела. Очі в неї
були вологі, вона все ще думала про свою доньку.
Доктор поклав руки на її плечі:
— Повернуся. Я дізнаюся, хто це зробив з Джелл.
— Та покараєш їх за це?
Очі Доктора спалахнули:
— О, так.
***
Ніч була тепла, починався дощ.
Коли Доктора привезли сюди, він був
непритомний, але після того він цілий день поглядав в
бік Фортеці, запам’ятовуючи прикмети Аркополісу. Він
спланував маршрут своєї втечі. Тут не було ні стін, ні
парканів — навіщо вони тут — але прямий шлях до
Фортеці блокувала річка.

1
Кола (Cola) — високе тропічне вічнозелене
дерево, батьківщиною якого є Західна Африка. Стручки
коли містять 5-10 червоних, рожевих або білих насінин,
так званих горіхів кола.
 Він пішов уздовж річки, від водяного колеса проти
течії. Через кілька хвилин намети були вже позаду, він
йшов дуже швидко, аж поки не вийшов з парку у місто.
На той час вже йшов сильний дощ, тож він намагався
йти по критих містках, або ж там, де був хоч якийсь
захист від погоди.
У місті було шумно: дощова вода булькотіла, текла
по водостоках, по каналізації, по трубах. Коли
Аркополіс був населений, за водостічними трубами та
насосами був догляд. А тепер вони були іржаві,
позабивалися. Місто та злива боролися, намагалися
змусити одне одного здатися. У різних частинах міста
результати цієї боротьби були різними.
Було темно. Доктора буде важко помітити, але у
його переслідувачів буде така сама перевага. Вони
знали, що він прямує до Фортеці, тож їм не треба було
переслідувати його, вони могли просто прийти на місце.
В нього все ще не було каное, тож він підійшов до
Фортеці з протилежної сторони, щоб спробувати одну з
напівбудівель. Іти туди він буде до самого ранку, а тоді
скористається ранковим світлом, щоб обрати
найкращий шлях усередину.
Доктор пройшов поруч із білим куполом, що мав
колись сяяти у сонячних променях. Зараз він був
брудний та тріснутий, неначе варене яйце. Кілька
хлопчиків у кольорових латах, які вони зробили зі
спортивних товарів, ховалися там від дощу та холоду.
Вони могли навіть побачити його, але, мабуть, він не
був вартий того, щоб через нього мокнути під дощем.
Над ними усіма був прозорий пластиковий
пішохідний хід, по якому текла вода. Земля була дуже
м’яка. Почувся грім. Це була звичайнісінька гроза, але
будівлі, що оточували його, були крихкими, і вода
могла легко вимити шматок кам’яної кладки чи шибку з
вікна, які могли впасти на Доктора.
***
Десь біля опівночі Доктор йшов по вкритому
плитками розбитому схилу. У проміжках між плитками
проростав мох. Це був широкий майдан. Плитки були
білі, і навіть вночі контраст між ними та мохом
утворював майже регулярну прямокутну сітку. У центрі
майдану було щось велике та кругле. Колись це був
фонтан, але він потріскався, зруйнувався, повністю
заріс велетенськими ліліями.
Дощ трохи послабшав, але земля все одно була
слизькою, а повітря вологим та холодним. Пахло
землею та іржею. «Майже як кров’ю», — подумав
Доктор.
Скляний чоловік стояв усього лише в дванадцяти
кроках від нього та дивився праворуч. Це була
абстрактна людська фігура, майже без обличчя. Вона
була розміром з невисоку дорослу людину та мала
невелике пивне черевце, або ж дуже погану статуру. З
наближенням Доктора чоловік не ворушився.
 Що б це не було, це був не привид. Доктор
прийшов до висновку, що це все ж таки статуя.
Скляний чоловік повернув голову та зробив крок
назад, неначе тільки зараз помітив Доктора та злякався
його наближення. Його обличчя було майже рівним, з
невеличкими опуклостями та заглибленнями замість
носу та роту.
Було занадто темно, щоб розрізнити які-небудь
деталі, Доктору було видно лише спотворення того, що
було за фігурою, тому він зробив крок вперед. Скляний
чоловік підняв долоню. Якщо б мова йшла про людину
або володаря часу, це був би захисний рух. Усередині
долоні істоти був золотий диск.
— Я не хочу зробити тобі нічого поганого. До речі,
я Доктор.
Фігура опустила руку, а потім побігла. Це було
майже смішно: вона не рухала ані руками, ані верхньою
частиною тіла, лише ногами.
Доктор побіг доганяти, але скляний чоловік біг
швидше. По-перше, не зважаючи на босі скляні ноги,
він краще тримався на мокрих плитках, ніж взутий у
кеди Доктор. Про це Доктор дізнався коли різко
повертав за ріг. А по-друге, Доктор усю ніч йшов по
мокрій нерівній землі і вже відчував втому. Доктор все
одно спробував догнати, але швидко відстав.
Скляний чоловік забіг крізь відчинені двері у пусту
будівлю, і коли Доктор туди добіг, важких кроків істоти
вже не було чутно. Вона втекла.
 Доктор важко дихав.
***
Над Алсою хтось стояв. Ще не повністю
прокинувшись, вона кинулася на нього.
Ґару вдалося уникнути її руки.
— Це я, — зашипів він.
Навкруги них почали рухатися інші діти. Вже
світало.
— Його побачили, коли він йшов до Автозаводу.
Алса кивнула. Вона почала все згадувати.
Вчора ввечері вона за допомогою кома зв’язалася з
двадцятьма хлопчиками та двома дівчатками — не
обов’язково найсильнішими чи найвищими, але з
найвитривалішими. Більшість з них були у декількох
годинах від Фортеці, і більшість приведе з собою інших
дітей. Алса чверть години збирала у поселенні речі у
рюкзак та надягала одяг від дощу, а потім вони з Ґаром
пішли.
Ще кількох дітей вона зустріла на Фермі Тесли —
на полі величезних керамічних конусів недалеко від
поселення, де діти здобували багато корисного:
ліхтарики, біноклі, енергетичні напої та багато чого
іншого, що батьки не схвалювали. Однією з речей, яку
особливо не любили батьки, були велосипеди. Алса не
могла зрозуміти це. На велосипедах можна було швидко
їздити, їх було досить легко ремонтувати, лише ланцюг
міняти було трохи важче. Шини іноді пробивалися, але
їх можна було клеїти. Алса, звісно, не витрачала на це
час: вона просто брала у якомусь магазині іншу шину. А
ще частіше вона міняла весь велосипед.
Вона самовдоволено посміхнулася від думки про
те, що Рада дозволила їй йти до Фортеці, хоча це вона
давала накази. На велосипедах їх подорож тривала дві
години, тож вона, Ґар та інші з’явилися там та зайняли
позицію десь об одинадцятій.
На той час там вже були майже всі, кому вона
дзвонила, і вони виставили вартових на усіх підходах.
Вона зайняла вигідну позицію на старій годинниковій
башті у середині Автозаводу. Від всіх цих справ Алса
втомилась, тож скоро заснула.
— Привиди були?
— Врем казав, що бачив одного, але він завжди
бреше.
Алса відштовхнула Ґара від вікна.
Автозавод був простою будівлею: сто п’ятнадцяти
поверховий білий бетонний бублик з широкими вікнами
та великими дверима гаражів, що були на кожному
поверсі. Фортеця матеріалізувалася так, що її чорні
стіни наче відкусили від бублика невеликий шматочок.
Зі свого високого пункту спостереження у центрі
бублика Алса могла дивитися на весь комплекс, навіть
всередину багатьох будівель заводу. Від верхівки
годинникової башти вниз, до даху Автозаводу та далі,
до землі, йшов металевий гвинтовий спуск. Можливість
з’їхати по ньому була варта зусиль, витрачених на те,
щоб заштовхати на самий верх велосипед. Завод займав
таку велику територію, що вони тут були далеко за
межами дії блискавки, але у минулому багато дітей
виходили з небезпечної зони, і більше їх ніколи не
бачили. Всі її пункти спостереження були за межами дії
блискавки.
Батьки ніколи нічого не розповідали їм про
Аркополіс чи старі часи, але іноді вони ненавмисне
промовлялися. Для Алси повітряні автомобілі завжди
були великими шматками металу, які могли впасти,
якщо гра була занадто жвавою. Вона ніколи не могла
уявити, що вони літали високо в небі, поміж будівлями.
Алса сиділа у багатьох автомобілях та дивувалася тому,
які зручні там крісла, скільки всередині органів
керування, перемикачів та іншого. Роботи та
комп’ютери не давали їм зіштовхуватися — Алса не
розуміла, як саме.
Вона знала деякі цифри, і якщо вона в них не
помилялася, ці машини могли пролітати за день більше
п’ятисот кілометрів. Вони могли витрачати на шлях від
поселення до Фортеці хвилини, а не години, та ще й
перевозити вантаж. А після такої подорожі ти не був би
ані брудним, ані спітнілим.
Якщо Доктор був з космосу, чому він не мав
повітряної машини? Вона спитає в нього, коли дожене.
Вона помітила Доктора, коли той ішов під знаком
«20 поверх». Знак був зроблений з яскравих скляних
трубок. Дехто з дітей казав, що нібито чув, що у старі
часи такі знаки світилися у ночі, тому що всередині них
був спеціальний газ, але Алса не вірила цьому. Знак і
без цього був дивовижним.
Доктор виглядав втомленим, але не виснаженим.
Його старе коричневе пальто виглядало темнішим, тому
що було мокрим. Його дурне волосся вже не стирчало, а
прилипло до голови. Вона так і знала, що Доктор
прийде сюди. Він знав, що по інший бік Фортеці
непрохідне озеро, а по інших боках були відкриті
майдани, що були такими ж небезпечними. Автозавод
був однією з напівбудівель, якими він так
захоплювався, найбільшою та найпомітнішою з них.
— Який план? — спитав Ґар.
— Подзвонимо батькам. Скажемо їм, що бачили
Доктора. Скажемо, що будемо чекати на них тут.
Побачивши посмішку Алси, Ґар сильно занервував.
 7

Схожа на бублик будівля була величезною. Більше

ста однакових поверхів, на кожному з них високі стелі,
власні конвеєри. Кожний конвеєр закінчувався
власними великими дверима, крізь які вилітали
виготовлені автомобілі. Наскільки міг бачити Доктор,
процес виготовлення був повністю автоматичний. У
великі широкі вікна світило сонце. Було кілька містків
та драбин для людей, і Доктор використовував їх, коли
це було зручно, але частіше за все він йшов просто
уздовж конвеєрної стрічки. Підлога була вкрита
калюжами сухих фарб, клею та інших рідин, що
витікали протягом років з труб та банок, що іржавіли.
Вони надавали колір та непередбачуваність цьому
стерильному білому або хромованому оточенню.
Конвеєр, роботи-працівники та все інше завмерли
на місці п’ятнадцять років тому. А це означало, що
Доктор зараз був захопленим відвідувачем музею,
присвяченого найкращим зразкам промисловості
Аркополісу. На півгодини він майже забув про
Фортецю, про місцевих жителів, що мали гнатися за
ним, про Делу та Джелл, про привидів, про скляного
чоловіка та про все інше. Він надів окуляри, щоб час від
часу роздивлятися щось більш детально, мацав речі,
бігав навкруги них. Він знайшов пристрій, що був,
просто кажучи, звуковою викруткою, яка своїм
розміром та формою була схожа на мийку для
автомобілів. Джеффіп згадував про неї. Доктор
замислився про те, скільки часу займало створення
автомобіля. Йому подобалося, що більшість з етапів
виробництва були такими гнучкими, що майже кожен
автомобіль виготовлявся згідно з персональними
замовленнями. У місті з двохсот мільйонів людей,
мабуть, не можна було знайти двох однакових
автомобілів.
А потім він пішов уздовж кривого шляху занадто
далеко і опинився перед самісінькою чорною стіною
Фортеці.
Він автоматично сховався за великою купою
двигунів, уникнувши враження блакитною блискавкою,
яка вдарила поруч. В тридцяти метрах за його спиною
розбилося вікно, і вниз посипалися гострі уламки скла
та бетонної віконної рами.
Доктор виглянув крізь проміжок між двома
двигунами. Стіна була матово-чорною, вона була
нахилена майже рівно під кутом сорок п’ять градусів до
підлоги заводу. А на стіні Фортеці він побачив гарматну
башту. Від дула гармати підіймався струмочок диму.
Шишкуваті чорні стіни Фортеці майже злилися з
гладенькими білими стінами заводу. П’ятнадцять років
тому Фортеця матеріалізувалася у місті так само, як
матеріалізувалася TARDIS. Але на відміну від TARDIS
вона не мала усіляких засобів безпеки, тож всі речі, на
які вона приземлилася, було анігільовано. Це було
жахливе, але досить елегантне вирішення проблеми.
Всесвіт не був розрахований на те, що великі речі на
кшталт Фортеці раптово з’являтимуться з нічого.
Енергія, яка утворювалась знищенням такої кількості
речовини, спрямовувалася назад до трансдукціонного
коридору, щоб забезпечити баланс у бухгалтерський
книзі космічної фізики.
Доктор цокав язиком. Він знав, з чого зроблено цей
завод — з посиленого алмазами космічного бетону
п’ятого типу. Він не знав напевне з чого зроблена
Фортеця — гидкий чорний матеріал, метал, абощо. Він
жалкував, що поруч із ним нікого немає, бо Докторові
нікому було розповісти про те, який він експерт з
трансдукції частинок, та про те, що завдяки цьому він
розумів, як саме Фортеця та завод так добре
об’єдналися.
Він порався зі звуковою викруткою, зі спритністю
зломщика сейфів змінюючи деякі з її налаштувань.
— У космічного бетону п’ятого типу з алмазним
підсиленням є одна проблема... — говорив Доктор, хоча
слухати його було нікому.
Він направив звукову викрутку на стелю та
увімкнув її на кілька секунд.
Прямо над головою Доктора з’явилася тріщина.
Все швидше та швидше тріщина збільшувалася. Вона
поширювалася в одному напрямку — до зовнішньої
стіни. Але в останній момент вона звернула вліво та
влучила туди, де стеля зустрічалася з Фортецею.
Крихітні шматочки бетону падали, дзенькали по
стіні Фортеці, підстрибували та знову дзенькали.
Гарматна башта направила дуло вгору та вистрелила по
камінцям. Але блискавка пішла далі та вдарила по
тріщині у стелі. Стеля зламалася, і великий її шматок
впав на гармату, зігнувши її навпіл. Секунду по тому
посипався каскад менших шматків бетону, який
розчавив залишки башти.
— ...яка полягає у тому, що він дуже легко резонує,
— Доктор подивився на звукову викрутку. — Я вперше
резоную бетон, коли поруч зі мною нікого немає. Це
весело.
Він підійшов до стіни Фортеці, трохи подумав, а
потім поплескав по ній рукою. Вона загуділа, неначе
дзвін. Звичайна гидка чорна речовина, що скоріше за
все була металом. Він знайшов шов та відсунув чорну
панель вбік; вона була такою товстою, що він тримався
обома руками. Відсунувши її, він утворив щілину саме
такого розміру, щоб він міг в неї протиснутися.
Доктор ввійшов у Фортецю.
***
Алса, Ґар та ще двоє хлопчиків — брати Коз та Моз
— бігли по містку з металу та гуми, який звивався
посередині цього поверху Автозаводу. Тут легше було
пересуватися пішки, ніж на велосипедах.
— Де він? — стогнав Ґар.
 — Це не той поверх, — нетерпляче сказала Алса,
— нам треба піднятися вище.
Вони були вже недалеко від того місця, де Фортеця
входила у Завод. Їм все одно потрібно було сповільнити
хід.
Зверху почувся дзвін розбитого скла.
Вони всі миттєво сховалися під найближчим
автомобілем. Він був білий, схожий на мініатюрний
кран, на кінці стріли якого був набір гострих
інструментів. Коли Алса роздивлялася стрілу знизу,
вона подумала, що це може бути роботизована рука.
Коли вона була мала, думка про роботів, які були усього
лише органами людей, завжди непокоїла її.
Почувся тріск та гуркіт каміння, що посипалося.
Всі четверо інстинктивно прикрили обличчя. Вони
звикли до того, що будинки осипаються.
— На один поверх вище, — сказав Коз.
— Це Доктор, — погодилася Алса, не відводячи
очей від стелі. Їм треба дістатися до нього раніше, ніж
він потрапить всередину.
— Сипалося на метал, а не на бетон. Він підклав
бомбу, яка пробила діру у стіні Фортеці.
— Ні. Весь сенс Фортеці у тому, що неможливо
просто взяти і покласти на стіну бомбу. Бомба, яка
достатньо сильна, щоб пошкодити Фортецю, рознесла б
всю цю будівлю.
Ґара це спантеличило:
— Нам треба зачекати батьків.
 — Вони сюди кілька годин будуть йди, — сказав
Моз.
— Вони сказали нам зачекати.
— Чекати? — застогнав Коз.
— Ми на велосипедах дві або три години їхали, —
сказала Алса. — А вони пішки підуть. Ми дозволимо
Докторові відкрити шлях у Фортецю. Після цього
схопимо його. Такий був план з самого початку.
— Та невже? Я вперше про це чую, — сказав Ґар.
— Звісно, це ж не твій план. Ви можете уявити,
скільки там, у Фортеці, цікавого?
Хлопці засміялися.
— Я не можу, і жоден з вас не може, — сказав
Джеффіп.
Всі четверо дітей різко підняли голови. Поруч із
ними стояв професор Джеффіп, а з ним Фледон та Дела.
Дела була мати Коза та Моза.
— Як? — спитав Моз.
— Ми жили у Аркополісі задовго до того, як ти
сюди прийшов, Моррене, — сказала Дела.
— Я працював контролером на цьому заводі, —
сказав Фледон, звертаючись до інших дорослих. — Я
тут був багато років, всі казали, що роботи захищені від
поломок, але одного разу один з них зламався та... —
він трохи помовчав. — Його полагодив інший робот.
Вибачте, у ті часи це звучало значно драматичніше.
Дела засміялася та поклала руку Фледонові на
плече:
 — Тут багато хто з нас працював, ти вже забув?
У Алси кипіла кров. Це не було місцем, куди
приходили батьки, це було місце, куди приходили діти!
— О, заспокойся, Алсо, — сказала Дела. Саме
таким тоном вона розмовляла з малятами.
— Як ви сюди потрапили?
— Сама подумай. Сюди з поселення треба кілька
годин йти. Нам треба було дістатися сюди швидше, а не
просто чекати на дзвінок.
— То ви вчора вийшли майже відразу за нами?
Джеффіп засміявся:
— Так, десь через годину. Ми почекали, поки
скінчиться дощ.
— Якщо вас це втішить, — сказав Фледон, — ця
прогулянка забрала в нас майже всі сили.
Професор Джеффіп кашлянув, спираючись на свій
ціпок. Джеффіп був дуже старий. Він зблід та важко
дихав. Він тільки-но здолав пішки майже сорок
кілометрів. Алсі подобалося, що він все ще був здатний
на таке.
— Як ви почуваєтеся? — спитала вона.
Фледон турбувався:
— Якщо з вами щось трапиться, Джеффіпе,
поселення...
Він відмахнувся від всіх:
— Це лише кашель. Ідемо. Ідемо на наступний
поверх.
***
 Фледон знав короткий шлях нагору, і скоро вони
вже були там. Всі вони відчували себе невпевнено,
будучи так близько до чорної стіни, навіть коли
побачили, що на місті гармати залишилася лише купа
бетонних уламків.
Ніхто крім неї не побачив, та й сама Алса лише
через хвилину помітила невелику щілину у стіні. Її,
певно, відкрив Доктор. Його самого поруч не було.
— Боюся, що я не зможу протиснутися туди, —
визнав Фледон.
— Я зможу, — наполягала Алса.
— Нам не слід туди йти, — попередив Фледон. —
Це занадто ризиковано.
Алса вже бігла до щілини.
— Зачекай! — кричали всі інші.
Вони боягузи. Ось хто такі Джеффіп та Дела!
Фледон і Ґар робили те, що їм сказали.
Ґар був поруч з Алсою.
— Ти йдеш зі мною? — спитала вона.
— Ні, — сказав він та перегородив їй шлях.
— Ну і не треба, — сказала вона та відштовхнула
його.
Вона пригнулася та ступила всередину Фортеці.
Піти за нею ніхто не насмілився.
***
Всередині було темно. Чорні стіни, жодного вікна
— повна протилежність Автозаводу. Алса зачекала
трохи, поки її очі звикли.
 З’ясувалося, що вона знаходиться у вузькому ході
між двома шарами стіни. Вона повільно просувалася
вперед. Дах був нахилений, тому стояти було незручно.
Її серце швидко билося, кров бурлила у венах, вона була
налякана та зла.
Алса зрозуміла, що вже втратила орієнтацію.
Вона зрозуміла, що стеля нахилена. Внутрішня
сторона була вищою. Алса приблизно знала, якого
розміру була Фортеця — зовнішня стіна була завдовжки
майже два кілометри, а після різкого повороту мало
бути ще два кілометри іншої стіни. А що, як цей хід не
йде уздовж всієї стіни? Було так темно, що вона мало не
впала.
— Не підходь! — прошипів їй голос Доктора, на
якого вона мало не наткнулася. — Стій на місці, або нас
обох вб’є!
***
Тим часом зовні всі були настільки зайняті
хвилюванням щодо Алси та сперечанням щодо того, чи
треба їм йти всередину, що пройшло щонайменше
тридцять секунд, перш ніж хтось з них помітив появу
скляного чоловіка. Першим його помітив Джеффіп. Він
нічого не сказав, просто поплескав Делу по плечу.
Новий прибулець стояв біля широкого вікна.
Сонячне світло проходило крізь його прозоре тіло, і
Дела бачила... що всередині істоти щось є. Приблизно
десяток крихітних штук, що неможливо було
розгледіти.
 Усі люди спантеличено дивилися одне на одного.
Ніхто з них не знав, що це перед ними стоїть.
— Ми маємо піти звідси, — запропонував Фледон.
— Ні, — сказав Джеффіп та замовкнув.
І тоді вони всі це почули, хоча це звучало лише в їх
головах: «Сюди».
— Він звертається до нас? — прошепотіла Дела.
Дела дивилася мимо скляного чоловіка, у вікно. У
зеленому небі опускалася якась споруда. Вона була
біла, неначе кістка, і була схожа на кілька об’єднаних
плоских фігур. Розмір оцінити було важко, але він був
величезним, щонайменше як квартал міста.
Центральний диск з трьома чи чотирма довгими
плоскими деталями, що були перпендикулярні до нього,
та з меншими трикутниками та с десятками квадратів,
що були приєднані під різними кутами до довгих
деталей, трохи схожі на паруси на щоглі древнього
корабля. Під диском була золота сяюча сфера, що
просто висіла там.
Позаду споруди були ще дві, такі ж самі. Вони були
занадто дивні, щоб бути красивими.
— Космічний корабель, — сказав Джеффіп. Він
вже був біля Дели. Вона цього навіть не помічала, поки
він не заговорив.
— Це один з тих, хто збудував Фортецю? —
спитала Дела, вказуючи на скляного чоловіка.
 — Доктор сказав, що вони всі мертві. Він міг
помилятися, але... ті кораблі анітрохи не схожі на
Фортецю.
— А що, космічний корабель має бути схожим на
хмарочос?
Джеффіп, звісно, передбачив таке питання:
— Не схоже, що між ними є щось спільне. Ані
матеріали, ані елементи дизайну... Навіть... філософія.
Джеффіп зробив крок вперед, і всі напружилися.
— Я знаю, що я роблю, — сказав він їм. — Я маю
налагодити контакт з цими людьми. Попередити їх.
***
— Я була обережною, — скаржилася Алса.
Доктор з’явився у колі білого світла. Алса
зрозуміла, що він дістав ліхтарик з її рюкзака, а це
означало, що йому спало на думку, що в неї може бути
ліхтарик, раніше, ніж вона згадала про нього сама.
— Добре. Але недостатньо повільно. Вважай, що
це місто — бомба, яка ще не вибухнула. Найменший
невірний рух — і не буде ані переговорів, ані хитрощів.
Машина, що керує цим місцем, вб’є нас.
— Я вже пройшла за захист.
Доктор засміявся, досить зневажливо:
— Тут тисячі захисних систем, вони не
обмежуються зовнішньою стіною. На даний час вони
майже всі у режимі заощадження.
— Заощадження?
 — Ну, знаєш... Це як телевізор залишаєш
увімкнутим, але на справді він не увімкнутий... А! Я
зрозумів проблему. Ти не дивишся телебачення. А
даремно. Треба дивитися його щонайменше п’ять годин
на добу, сидячи біля самого екрану. Гаразд... То як
пояснити це інакше? О... легко. Дуже легко: Фортеця
спить. Але вона прокинеться, якщо ми її
турбуватимемо.
— Як можна потурбувати будівлю? Вона ж
просто... будівля?
Доктор похитав головою, подумав, а потім кивнув.
— Це нічого не пояснює.
— Я не знаю відповіді на твоє питання. Тут,
всередині, багато детекторів. Вони надсилають дані до
бойового комп’ютера, це така машина з мозком...
— Я знаю, що таке комп’ютер, — сказала Алса.
— ...який намагається з’ясувати, чи не має якоїсь
погрози, з якою варто боротися. Я не знаю, як саме він
це обчислює.
— Тож ми не знаємо правила.
— Монстри, які побудували це місце, нікому не
сказали правила, тому що не хотіли, щоб хтось виграв у
цю гру.
Доктор посвітив ліхтариком туди, звідки прийшла
Алса.
— Отже, якщо ти підеш назад, ти матимеш такі ж
самі шанси увімкнути сигналізацію. Тож будь краще
поруч зі мною. Не роби нічого, якщо не бачила, що це
робив я, не ступай ногою нікуди, куди не наступив я, не
доторкайся ні до чого, до чого не доторкався я. Ні,
відміна: просто ні до чого не доторкайся. Якщо
побачиш камінь, не бий мене ним по голові, якщо
зможеш.
— Нічого не обіцяю.
Але Доктор знав, що робить, тож він був їй
потрібний, принаймні зараз.
Доктор повернув їй ліхтарик та витяг щось зі своєї
кишені. Той самий пристрій, яким від зарядив її ком.
Кінчик пристрою спалахнув вогником, задзижчав, і на
внутрішній стіні Фортеці відкрився люк.
Доктор посміхнувся:
— Якщо крім тебе мене ніхто більше не
відволікатиме, все буде гаразд. У п’яти випадках з
п’яти. Ну... у двох випадках з... ем... Я певний, що все
буде гаразд. Якщо ніхто не зробить що-небудь дурне.
***
Джеффіп підійшов до скляного чоловіка. Він
зупинився, мабуть, думаючи над тим, що йому сказати.
Це було дивно. Дела відчувала зв’язок з цією
істотою, неначе істота знала її. Вона жалкувала, що це
не було взаємним. Вона ще не була певна, що істота
була жива, хоча б частково, як роботи. За вікном вона
бачила три іншопланетні космічні кораблі. Між ними
були кілометри, але вони заповнювали собою все небо.
Білі на тлі зеленого неба, вони могли б бути дивними
грозовими хмарами, з-під яких виглядають сонячні
промені.
— Я Джеффіп, — сказав старий так тихо, що Дела
та інші ледве почули його. — Я представник цього
світу. Ласкаво просимо до Аркополісу.
Але скляний чоловік пройшов повз нього. Тепер
він крокував до Дели. Він рухався так красиво. На
ньому виблискувало світло. Позаду нього, за вікном,
красиві бездоганні космічні кораблі контрастували з
напівзруйнованими баштами та шпилями Аркополісу.
Дела була плечем до плеча зі скляним чоловіком.
Він повернув голову. Вона вперше побачила його
обличчя. Дела була так близько до нього, що нічого
іншого не бачила.
— Ми безокі, — проголосила істота.
— Але ж ви... — почала Дела.
Воно мало очі. Лише очні яблука, розташовані одне
над іншим. Вони виглядали точнісінько як очі людини,
але вони неначе висіли всередині прозорої голови. За
відсутності повік, очі виглядали занадто великими, і
все, що вони робили, все, що вони могли робити —
дивилися на Делу.
Райдужні оболонки були яскраво-зелені.
Вона пізнала ці очі і зрозуміла, звідки вони були у
скляного чоловіка.
Дела закричала.
 Частина друга

ЯКЩО ТІЛЬКИ…
 8

Як визначити розумову здатність? Це

словосполучення, яке має різне значення для різних
людей. Вчені, які будували Фортецю, не турбувалися
через абстрактні питання. Їм була потрібна практична
відповідь.
Цій Фортеці можна було надати розум настільки
блискучий, настільки гнучкий, що вона була б здатна
миттєво вирішити будь-яку проблему. Уявіть собі учня,
який чудово знається на математиці і таким чином
достатньо розумний, щоб здати будь-який екзамен. Але
ідея створювання настільки могутнього розуму
непокоїла творців Фортеці. Вони знали багато
прикладів того, як творіння бунтували проти своїх
творців, і вони не хотіли ризикувати. Ця Фортеця
матиме доступ до наймогутнішої зброї, тож зробити її
розумною та винахідливою означало створення собі
проблем власноруч. На щастя, це можна було зробити
інакше. Уявіть собі іншого учня, якому надали список
всіх вірних відповідей. Він теж отримає ідеальну
оцінку. Більшість людей скаже, що справжній «розум»
продемонстрував лише перший учень, але результати
були б однаковими.
 Фортеці було надано велетенський список усіх
можливих проблем та найкращих шляхів їх вирішення.
Творці налаштували її так, що Фортеця автоматично
виконувала потрібну дію.
Фортеця «думала». Вона отримувала інформацію
від мільйонів сенсорів, якими була вкрита зовнішня
поверхня будівлі, але вона не мала «мозку». Не було
навіть єдиного місця, де відбувалося «мислення» —
воно було б занадто уразливим для атаки — були сотні
маленьких комп’ютерів, які були з’єднані десятками
різноманітних способів. Фортеця не знала, що таке
«добро», а що таке «зло», так само як посудомийка не
знає, що таке «посуд».
Сенсори могли бачити, чути, відчувати смак, дотик
та запах значно краще, ніж людські істоти. Фортеця
знала, що деякі форми нападу будуть засновані на
обмані, що вона не зможе завжди вірити власним очам
та вухам. Тож вона не просто перевіряла один раз те, що
побачила, вона питала себе тисячі разів на секунду.
Зараз вона відчувала, що всередину потрапили двоє
гуманоїдів. На даний час вони не були загрозою, і була
дуже висока імовірність того, що вони натраплять на
одну з автоматичних систем захисту.
Математична модель казала, що потреби
втручатися немає, що чужинці скоро загинуть.
***
Доктор не почув цей голос.
 Алса йшла на два кроки позаду нього. Вони були у
вузькому коридорі, який цілком — підлога, стіни, стеля
— був зроблений з того самого металу, що і зовнішня
частина Фортеці. Цей метал неначе засмоктував у себе
світло, залишаючи його рівно стільки, щоб вони могли
бачити свої ноги та шлях вперед.
— Він сказав щось про ноги. Здається, — сказала
Алса.
— Я нічого не чув, — сказав Доктор. Він хутко
йшов далі, але контролював кожний свій рух, кожний
свій крок, кожний погляд.
— «Ми безногі», — сказала Алса.
— «Ми безногі»? — глузливо повторив Доктор.
— Голос був дуже слабкий. Неначе він був десь
зовні.
Коридор вів їх вниз, він був освітлений слабкими
зеленими лампами. Алсу вражала чистота та
однорідність світла. А сильніше за все її вражало те, що
лампи просто... світилися. Зазвичай «світло» означало,
що треба доглядати за тим, щоб макове масло не
закінчувалося, або щоб полум’я було не надто високим,
щоб була достатня вентиляція. Вона ніколи не бачила
освітлення, яке просто було. В її житті дуже мало речей
просто були.
Серед тих місць, у яких вона була, це було перше, в
якому було просто нормально. Воно не було
зруйновано, тут не було дурних правил. Тут пахнуло
чистотою. Тут не було тепло, але тут були тверді стіни
та суха підлога. Незважаючи на чорний метал та
темряву, Алса відчувала себе тут краще, ніж будь-де
раніше.
Доктор майже не розмовляв. Не було його
звичайних посмішок та жартів. Пару разів він обертався
до неї, і обличчя у нього було похмуре.
Алса ще не знала, що їй робити на цій стадії. Вона
знала, що хотіла отримати в кінці: підключення зброї до
міської електромережі. Вона знала, що навіть професор
Джеффіп не зможе це зробити, це має зробити Доктор.
Вона ще не вигадала, як змусити його зробити це. Поки
що вона просто була поруч із ним.
Він мав якесь уявлення про план цього місця. Вони
йшли усього лише кілька хвилин, але здавалося, що вже
далеко пройшли. Доктор вже знешкодив пристрій, який,
за його словами, мав вбити їх електричним струмом.
Так він пояснив, давши Алсі шматок механізму, який
він щойно засмажив своєю звуковою викруткою.
Коридор розширився та вивів у круглу кімнату.
— Тут безпечно, — сказав Доктор, але судячи з
того, що він сказав це не відразу, він не був у цьому
певний.
З цієї кімнати можна було вийти крізь два виходи.
Доктор замислено тер губи.
— Гм... — сказав він. — Дай-но мені свій ком, я
маю ідею.
Алса нахмурилася:
— А «будь ласка»?
 Вона протягла йому рюкзак. Доктор швидко
знайшов ком. Як тільки він взяв його в руки, його
пальці відразу почали щось робити, і через лічені
секунди над дисплеєм кому з’явилася голограма
Фортеці.
— Як ти змусив його це зробити?
— Я отримав доступ до бойового комп’ютера
Фортеці.
На голограмі була зелено-блакитна мережа, що
відображала зовнішність Фортеці. Будівлі старого
Аркополісу відображалися білими лініями.
Алса намагалася запам’ятати якомога більше. На
голограмі з’являлося все більше й більше деталей,
мабуть, внаслідок дій Доктора. Тепер було вже видно
внутрішню структуру, товсті шари стін відкривалися, а
за ними було величезне сховище. У центрі будівлі була
колона, що починалася від рівня землі та сягала самої
верхівки даху.
Але не це займало увагу Алси.
— Ти впізнаєш ось це? — спитала вона, вказуючи
на три великі об’єкти, що плавали у повітрі за межами
Фортеці. Вони висіли над дальнім берегом озера.
— Вони трохи схожі на корабель з телепрограми
«Blue Peter», — трохи розсіяно сказав Доктор. — Хоча
навряд чи це він.
Алса хитала головою.
— Чекай-но, — сказав Доктор.
На крихітному екрані спалахувало одне слово.
 «БЕЗОКІ»
— Безокі? — спантеличено сказав Доктор.
— Це ті, хто збудував Фортецю, — сказала Алса.
— Вони знають, що ми тут, і вони на нас сердиті.
— Точно ні, навряд чи, дуже вірогідно, — сказав
Доктор. — Саме у такому порядку.
— Той голос сказав не «безногі», він сказав
«безокі». Що це означає?
— Що їм не потрібні туш для вій, моноклі та
офтальмологи? — пирхнув Доктор; його більше
цікавило те, що йому казав ком. — Що вони безстрашні,
безвухі?..
— Вони прибульці, — нетерпляче сказала Алса. —
Якщо це не ті, хто збудував Фортецю, можливо це ті,
проти кого Фортецю збудовано?
— Ні.
— То це вже четверті?
— Треті, взагалі-то...
— Ті, хто збудував Фортецю. Ті, з ким вони
воювали. Ти.
— А. Ну, так, вони вже четверті.
— Ти з такими вже зустрічався? Ти знаєш, як вони
виглядають? — спитала Алса.
— З безокими? — спитав Доктор. — Ім’я
незнайоме. — Безокі? Безокі! Ні. Але я був у Галактиці
7 лише кілька разів. Я «безбезоковий».
Алса подивилася, чи не має поруч каменя, щоб
вдарити його, але не знайшла.
 — Стій на місці, — сказав голос. — Припини те,
що ти робиш, Докторе.
— Докторе, — попередила Алса.
Доктор зітхнув:
— О, ну що ще не так?
— Ти не чув?
— Тобі знову голоси чуються? — не вірив він їй.
— Той самий голос, — наполягала Алса.
— Що він сказав? — без цікавості спитав він.
— «Стій на місці», — сказала Алса.
— Це досить дурна фраза. Якщо тільки вони не
тут...
Їх переслідували. Повернувши голови, Доктор та
Алса побачили трьох скляних людей, які зайшли до
приміщення та перекрили всі виходи з нього.
***
Кілька хвилин тому, коли вона вперше побачила
яскраво-зелені очі, Дела відчула нудоту, вона була
безпомічна перед скляним чоловіком, що стояв над нею.
Очні яблука в його голові були нерухомі, вони неначе
дивилися на неї. Як вони можуть так щось бачити? Чи
воно носило їх неначе прикраси, як Дела носила
браслети?
Вона згадала обіцянку Доктора знайти та покарати
того, хто зробив це з Джелл.
Джелл?
Джелл. Вона згадала її: яскраво-зелені очі там, де
вони мали бути, сміються. Місяць тому, коли Джелл
повернулася і вони проговорили всю ніч, Дела
з’ясувала, що ще одне кліше про материнство вірне:
дочка може стати подругою.
Дела підняла голову, щоб побачити мертві очі
Джелл.
Безокий читав її думки, брав її спогади. Дела
спробувала чинити опір, але зрозуміла, що навіть не
знає, як це робити. Воно взяло в неї ще один спогад — її
останню розмову з Доктором, коли він пішов серед
ночі. А потім ще один спогад, коли вона прийшла на
цей поверх Автозаводу та побачила стіну Фортеці.
Безокий залишився у її розумі, але коли він
повернув голову у напрямку металевої стіни, здалося,
що він трохи послабив хватку, і Дела змогла думати
сама. Вона встала, ноги в неї тремтіли, вона хотіла піти
звідси.
Строєм зайшло ще шість безоких: троє попереду,
двоє всередині, один в кінці.
Люди мали право та таємниці. Були такі речі, які
про неї не знав ніхто. А тепер всі вони стали відомими
безокому, він взяв це знання, не цінуючи його. В Дели
було таке саме відчуття насильства та розпачу, яке було
в неї у п’ятнадцять років, коли вона побачила, що
налаштування її щоденника змінилися, і зрозуміла, що її
мати читала його і дізналася про Джила.
Вона сама це згадала чи безокі нагадали їй про це?
 Дела хотіла дати йому ляпаса. Ні... розбити його.
Це було скло. Удар важким предметом має його
розбити, чи не так?
Мертві очі подивилися на неї, і Дела зрозуміла, що
воно не хоче скривдити її. Вона була ресурсом,
джерелом знань про Доктора, тож вона мала цінність.
— Доктор — загроза, — сказало воно, і голову
Дели охопило погодження з цим.
Безокий розвернувся та підійшов до щілини у стіні
Фортеці, яку відкрив Доктор. За ним пішли ще двоє.
— У нас є можливість дослідити Доктора. Ми
маємо зайти всередину.
Вона знала, що не може залишити Доктора та Алсу,
але їй було занадто страшно, щоб іти за ними у
Фортецю, тож Дела просто стояла, а хвилини спливали;
вона знову відчувала нудоту.
***
Доктор дозволив собі відволіктись. Якщо б він діяв
за планом, якщо б його не вдарила каменем ця дівчинка,
він все б закінчив ще до того, як з’явилися безокі. А
втім, тоді б він не зустрів жодного безокого. А тепер він
зустрів аж трьох.
— Здоровенькі були! — радісно привітав він
одного з них. — До речі, я Доктор. Ми з вами вже
зустрічалися. Ви тоді втекли.
Безокі були нижчі за Доктора, але набагато вищі
від Алси. Безокі мовчки дивилися на Доктора майже
півхвилини.
 — То ти справді не чуєш, коли він говорить? —
спитала Алса.
— У нього немає рота, — зауважив Доктор.
Він підійшов до істоти ближче. Отже, це безокий.
Це був перший раз, коли в нього була можливість як
слід подивитися на нього, тож він надів окуляри.
Це було схоже на скло, але насправді, мабуть,
смола чи пластик. Воно виглядало твердим, але могло
бути м’яким, як гель. Або липким. Доктор ледве
утримувався від того, щоб не ткнути пальцем.
З чого б воно не було зроблено, воно було майже
бездоганне, лише кілька дуже маленьких бульбашок
всередині. А ще усілякі предмети... які Доктор не
розумів. У найближчому було щось схоже на червону
шестірню діаметром біля сантиметра, вона була у нього
в нозі; маленька пластикова трубка у формі літери V
була у шиї; а у грудях в нього було щось схоже на
сімнадцяти сантиметрову стрічку вареної яловичини.
Жоден з цих об’єктів, здавалося, ні з чим не
з’єднувався, і він не міг зрозуміти, яке в них було
призначення. Це прикраси? Чи в них якесь ритуальне
значення? Припини, Докторе: «якесь ритуальне
значення» кажуть тоді, коли не хочуть зізнаватися, що й
гадки не мають про те, чим є артефакт.
— Тільки подивіться на них, — посміхався Доктор
зі щирим інтересом. — Мушу визнати, ви мене
спіймали. Ні суглобів, ні м’язів, ні швів, ні капілярних
трубок. Я думав, що ви можете користуватися
нанотехнологією, але ж це не так? Ти не робот. Форма
життя, що базується на кремнії. Або... о, зачекай.
Заснована на вуглеці, як ми з Алсою, але вуглець має
форму алмазу? Я правий? Ти з алмазу? Ти виглядаєш
абсолютно твердим, але можеш рухатися. Живе скло.
Це просто дивовижно. Ти розповіси мені, як це
робиться, чи це секрет?
Десять секунд повної тиші.
— Думаю, він не може, — сказала Алса
роздратовано, — я не розумію чому. Я просто
переказую.
— Він розмовляє з тобою? Подумки?
Алса кивнула.
— Телепати. Раса скляних телепатів, що
називається «безокі». Це ж геніально! Я його не чую.
Він мене чує?
— Вся поверхня його тіла може реєструвати
найменші коливання повітря. Він значно чутливіший до
звуку, ніж вухо людини.
Доктор з посмішкою знову повернувся до свого
безокого. Він кілька секунд відкривав та закривав рот,
жестикулював, удаючи, ніби щось говорить.
— Ні, — сказала Алса через пару секунд після того,
як він закінчив. — Думаю, він дуже розумний і просто
удає розмову.
— Саме так, — кивнув Доктор. — Але я
недостатньо розумний, щоб зрозуміти, чому ви
називаєте себе «безокі».
 — Це ж очевидно, — нахмурилася Алса.
— Очевидно, що в них немає очей, але чому вони
не вибрали ніс? Носів у них теж немає. То чому не
«безносі»? Або «безроті»? «Безрогі»? «Безвухі»?
«Безсердечні»?
— А хіба вони не можуть називати себе так, я їм
заманеться? — спитала Алса.
Доктор подумав про це ще кілька секунд, та
спробував пояснити своє незадоволення:
— Групи зазвичай називають себе або на честь того
місця, звідки вони, або згідно з тим, у що вони вірять,
або що вони роблять, або чим вони хочуть стати. Що це
за культура, що назвала себе на честь того, чим вони не
є? На честь того, чого в них немає? Того, що належить
не їм?
Питання залишилося без відповіді.
— Що вони таке, Алсо?
— Вони намагаються пояснити. Я не розумію.
— Скажи, що ти бачиш, — запропонував Доктор.
— Там такі білі штуки... якісь споруди… вони
зібралися навколо велетенської кулі, схожої на сонце,
але вона серед нічного неба. Цих споруд тисячі. Вони
будівлі та кораблі, але ще й частини машини. Всередині
цих споруд багато безоких, вони залиті
різнокольоровим світлом. Вони мандрують по всій
галактиці. Це дивовижно.
Більшу частину того Доктор міг сам зрозуміти.
— Навіщо? — спитав він.
 Безокі нічого не відповіли, але це питання їх
спантеличило.
— Вони збирають технології. Маючи здатність
читати думки, вони зазвичай легко домовляються з
тими, хто ці технології вигадав. А якщо домовитися не
вдається, вони все одно беруть те, що їм потрібне, —
посміхнулася Алса. — Вони такі ж, як я.
Доктор здивовано підняв брову:
— Та невже?
Алса засміялася:
— Вони пообіцяли мені все тут змінити.
— Та що ти кажеш?
— Вони не довіряють тобі, — сказала Алса. —
Вони кажуть, що я маю не довіряти тобі.
— Вони звикли читати думки. Їм ніколи не було
потрібно заслуговувати чиюсь довіру, вони її просто
брали. Ті, хто бере, ось хто вони. Стерв’ятники. Крадії.
Головорізи. Космічного масштабу.
— Вони хочуть знати, чому вони не можуть читати
твої думки.
Доктор вказав на груди великим пальцем:
— Володар часу. Ми маємо відмінний психічний
захист навіть у стандартній комплектації. Я гадаю, що
раса, яка так багато подорожує, як безокі, має все знати
про володарів часу.
— Ні. Вони про вас не чули, — сказала Алса.
Це образило самолюбство Доктора:
— Що... серйозно?
 — Вони спитали щось дурне. Вони... гаразд, гаразд,
я спитаю... Докторе, вони хочуть знати, чи твоя TARDIS
є машиною часу.
Докторова посмішка здригнулася:
— Ем... ні. Дурна ідея.
— Безоким дуже хочеться отримати машину часу,
— сказала Алса.
— Я в цьому не сумніваюся, — пробуркотів Доктор
крізь зуби.
— І ти сказав, що ти володар часу, а Делі сказав,
що TARDIS означає «час та...»
— О. Зрозуміло. Тепер зрозуміло, звідки ця
плутанина. Проста помилка. Це «часник». Овоч. Я
володар часнику. У Середньовіччі часником
захищалися від вампірів. Ну, я-то, звісно, у
Середньовіччі не був. Боже бережи! Бо для цього ж
машина часу потрібна. Як володар часнику, я знаю, що
він добре йде до м’яса. Та до печива. Вам це може
здатися дивним, але спробуйте. Пара чайних ложок. Я
можу годинами про часник розмовляти.
— Будь ласка, не треба.
Доктор не був певний, чи це Алса сказала, чи
безокі сказали її ротом. У будь якому разі, він
полегшено зітхнув.
— Безокі не розуміють, чому це означає, що твоєму
мозку потрібен такий складний захист.
 — А хіба це не очевидно? — сказав Доктор. Після
довгого мовчання він додав: — Тому що ми не хочемо,
щоб хто-небудь вкрав наші рецепти.
Він посміхнувся, трохи невпевнено.
— Вони тобі вірять, — сказала Алса, не ховаючи
свою незгоду з ними. — Вони хочуть твої рецепти.
Вони беруть не просто речі. Вони беруть досвід. Думки,
емоції, фантазії. Ось навіщо всередині їх тіл різні речі
— це сувеніри. Значки.
— Доказ індивідуального внеску у розум-рій, —
пробуркотів Доктор.
— Правила... вони дуже складні. Якщо якийсь
безокий першим щось відчує, або щось зробить, або
кудись добереться, він має право носити згадку про це.
Доктор подивився на кожного з трьох прибульців,
намагаючись вгадати, що саме символізували їх
артефакти. Ще один безокий вийшов з темряви, та
вперше повернув голову до Доктора. Доктор подивився
на нього. Він глибоко вдихнув.
— Ви такі ж, як я, — сказала Алса безоким, гордо
вказуючи на стрічку на своїй куртці. — Я заробила це,
коли перемогла у бійці Глана. Розбила йому ніс. Він у
нього ще й досі не повністю зажив. Ви отримуєте те, що
вам потрібне. Це теж схоже на мене.
— У цього безокого є очі, — сказав Алсі Доктор.
Алса до цих пір трималася на відстані, але тепер
спробувала роздивитися.
 — Не треба, — тихо попередив Доктор. Потім,
обернувшись обличчям до того безокого та зробивши
крок до нього, він сказав: — Пане Безокий... ваші
кораблі дуже складні. З першого погляду видно, що
вони мають галактичний радіус дії, а рухає їх штучне
сонце. Дуже мало цивілізацій досягають такого. Люди
Аркополісу у порівнянні з вами просто діти. Ну, Алсі
лише тринадцять років, тож в неї є виправдання.
— Гей! — огризнулася Алса, інстинктивно
наблизившись до одного з безоких.
— А ти з ними дуже дружня, Алсо.
— Я чую їх думки. Вони чують мої.
— То ви обоє рябоє?
— Я не знаю, що це означає.
Дивні, кольорові, крилаті думки з’явилися у розумі
Алси — їх туди помістили безокі. Вона проігнорувала
їх.
— Цей безокий вбив Джелл. Ти розумієш це, Алсо?
— Звісно. Він носить її очі.
Доктор думав, що вона не бачила.
— Це тебе не непокоїть?
Алса знизала плечима:
— Я розумію, чому він зробив це. Не можу
пояснити словами... Вони не такі, як ми. Та й Джелл я
погано знала. Вони діють у більшому масштабі.
Доктор був спантеличений:
— Це ти подумала, чи вони подумали за тебе?
Алса нахмурилася.
 — Це я подумала, — наполягала вона.
— Авжеж, ти.
— Авжеж, я. Слухай, тоді, у Раді, ти сам говорив
про більшу картину. Шкода, що Джелл загинула, але
краще вона, ніж я.
— А чому ти вважаєш, що був такий вибір?
— Я з планети, на якій немає вибору.
— Це ми ще побачимо, — він повернувся до
безокого з очами Джелл. — Дуже красиві у вас кораблі.
Безокий залишався на місці, дозволяючи Доктору
підійти до нього.
Доктор махнув рукою в напрямку стелі, зробив ще
один крок, повернувся до стіни.
— Але ця Фортеця дуже гидка. Вона жахлива.
Агресивна. На даний момент вона... ну, вона спить. Не
робіть нічого, що змусить її прокинутися. Будь ласка, не
робіть нічого, що може її розбудити.
Іншою рукою він намацав раму дверей.
— Він намагається втекти! — крикнула Алса.
Вона була дуже кмітлива.
Безокий підняв праву долоню, простягнув її вперед,
вказуючи на Доктора. Усередині долоні був золотий
диск. Він сяяв сонячним світлом.
Коли нічого не трапилося, Доктор знизав плечима.
Він постукав по своїх губах звуковою викруткою, яку
щойно дістав з кишені.
— Зброя, що буквально випалює нейрони. Дим іде
з носа та рота. На мене вона не діє, так само як не діє
ваша телепатія. Ви вбили Джелл, а я дав обіцянку щодо
неї, і я цю обіцянку виконаю.
Він зробив крок вперед:
— Останній шанс, Алсо. Обирай, на чиєму ти боці.
— Ти так кажеш, ніби це гра.
Доктор подивився у її очі і не побачив там нічого,
крім зневаги. Тож нехай буде так.
— Алсо?
— Так, Докторе? — відповіла вона, зневажливо
посміхнувшись.
— Ігри скінчилися.
 9

Не встиг його хто-небудь зупинити, як Доктор

зробив останній крок за двері. Проходячи крізь них, він
одночасно, не дивлячись назад, направив звукову
викрутку на найближчу панель управління, увімкнув її
та змусив важкі чорні металеві двері зачинитися.
Доктор не став залишатися, щоб подивитися, що
буде далі.
Найближчому до нього безокому вдалося кинутися
вперед, спіймати двері та утримати їх наполовину
розкритими. Двері повільно зачинялися, безокий не міг
утримувати їх довго.
— Вперед! — кричала Алса на інших.
Доктор вже відбіг на сто кроків. Він чув, як Алса
кричала та лаялася, але звук вже ставав слабшим, і ще
через кілька секунд зовсім зник. Чомусь йому здавалося
поганим залишати її. Тим не менше, ніщо не казало про
те, що безокі хочуть завдати їй шкоди, скоріше навпаки:
там, позаду, їй було значно небезпечніше, ніж у
глибинах Фортеці.
Ком Алси був у руці Доктора, його було
налаштовано відображати всі внутрішні системи
захисту Фортеці. П’ятнадцять секунд тому він врятував
життя Доктора, помітивши на підлозі ряд випускних
отворів. Вони були призначені для упорскування
струменів отруйного газу, і володар часу не помітив їх.
Простий детектор руху, що вмикав цю пастку, Доктор
легко обманув за допомогою обгортки від цукерки, яку
знайшов у своїй кишені.
Було чутно глухі удари скла по металевій підлозі
— кроки за спиною. Один з безоких пройшов за двері,
але лише один. Доктору доводилося сповільнюватися,
щоб знешкоджувати пастки. Якщо попереду не буде ще
одних дверей, які він зможе зачинити за собою — а на
плані він їх не бачив — безокий його наздожене.
Коридор йшов вниз. Було кілька зачинених дверей,
що вели в боки, але він не міг зупинитися, тож навіть не
пробував їх відчинити.
Він обійшов пастку, що мала вистрелити
пластиковими ременями, що затягли б його груди,
неначе удав. Він не став її знешкоджувати, а побіг далі.
Десять секунд по тому Доктор с задоволенням почув,
що вона спрацювала, але з тривогою зрозумів, що
безокий був вже близько. Скляна людина не дихала,
тож ремені її не задушать, вона швидко визволиться.
Безокі його захоплювали. Чи знали вони про зброю
в середині цієї Фортеці, чи вони просто вирішили, що
Аркополіс — потенціальне джерело високих
технологій?
Він докоряв собі: вони мають знати. Вони
прилетіли занадто далеко, щоб це було через примху.
 Він має дістатися до зброї раніше, ніж безокі. Ні,
навіть ще скоріше. Він має дістатися до зброї раніше,
ніж вони навіть спробують дістатися до неї, тому що
якщо вони спробують... це увімкне Фортецю, і його
життя стане важчим.
Доктор прискорився.
Якщо безокі знали про зброю, чи означає це, що
вони знають всі його секрети?
***
Що б там Доктор не зробив з дверима, безокі не
могли це виправити. Не було можливості їх відкрити,
тож був лише короткий час, протягом якого крізь двері
зміг пролізти один безокий. Алса була розчарована,
вона била по металу руками та ногами, але той лише
дзвенів, а руки та ноги вже боліли.
Через це Алса сердилася ще сильніше.
Двоє безоких, що залишилися по цей бік дверей,
стояли нерухомо та байдуже.
— Ви що, ніколи не засмучуєтесь? — спитала їх
вона.
— Ні. Всі наші рішення та дії є раціональними.
Алса вдарила плечем по дверях:
— Чорти забирай!
— Таким методом тобі не відкрити ці двері.
— То ви не розумієте, так?
— Ні. Але я хотів би зрозуміти.
 Якимось чином вона розуміла, що зараз з нею
розмовляв той, у кого були очі. Було таке враження,
ніби він шепотів їй на вухо. Інший стояв трохи далі.
— Я думала, що ви вмієте читати мої думки.
— Але це не значить, що я можу відчувати те, що
відчуваєш ти. Але я хотів би.
Аж раптом Алса побачила себе біля дверей. Вона
відчувала збентеженість, але не бачила цього на своєму
обличчі. Обличчя було радісне. Та дівчинка — не вона.
Вона була схожа, але... Вона опинилася всередині
безокого. Вона була висока, сильна. Їй не було холодно,
не хотілося їсти, вона навіть не дихала. Вона могла
дивитися крізь свою долоню з шістьма пальцями.
Всередині долоні був золотий диск. Це було дивно.
Дивилася вона не крізь дірки у черепі, як це було
завжди, а просто знала все, що було навкруги.
— Ми обмінялися тілами? — спитала Алса.
— Так, це найпростіший опис того, що трапилося,
— сказала дівчинка, що стояла проти неї. Вона говорила
трохи нерозбірливо, неначе не звикла мати язик. — Ми
називаємо це психощепленням.
Було таке відчуття, ніби вона керувала його тілом.
А її тілом керував безокий: згинав та розгинав пальці,
проводив ними по руках. Широко розкривши очі, він
насолоджувався відчуттями.
— Як дивно... руки... пальці... волосся!
— Ти тільки повсюди руками не мацай, —
попередила Алса.
 Інший безокий трохи ворухнувся: йому це було
цікаво.
Вперше у своєму житті Алса відчувала спокій.
— Ти раніше ніколи не сердився?
— Так як ти — ніколи. В мене була не справжня
емоція, а лише її копія.
Безокий у її тілі важко дихав та хитався.
— Яка лють, — сказав він.
— Я ж казала, що я сердита.
— Це так весело. Стільки різних гормональних
сплесків та фізичних відгуків. Тільки я щось побачу,
відразу хочеться завдати йому болю.
— Але саме так я і бачу. Постійно.
Безокий вдарив кулаком по стіні, потім схопився за
ту руку іншою рукою і закричав від болю.
Алсі хотілося посміхнутися, але її теперішнє лице
було нерухомим. Вона подивилася на свою руку... на
свою нову руку. Алса не бачила себе у склі. Вона
раптом подумала: «А де ж я?» Але це було не
важливо,бо їй дуже кортіло побачити, наскільки сильно
їй вдасться розсердити безокого.
— Доктор брехав, — сказала вона, — коли казав
про овочі. Він підвів мене та обманув вас.
— Чому ти так вважаєш?
— Звичайна людська інтуїція. Відчуй це животом.
Спробуй.
 Безокий заревів. Від такого звуку Алса здригнулася
навіть у теперішньому, спокійному тілі. Сама вона такі
звуки ніколи не видавала.
— Доктор обдурив мене! — ревіла істота.
— Так. Він обдурив нас обох.
— Я вб’ю його!
Безокий вдарив по стіні, а потім почав дряпати
метал. Його товариш дивився на це спокійно.
Якщо він так продовжуватиме, він собі зашкодить.
Ні, не собі: то було її тіло, і Алса хотіла, щоб його їй
повернули цілим.
— Тобі треба трохи заспокоїтися. Зосередься. Ти
хочеш зробити боляче йому, а не собі. Заплющ очі, —
запропонувала Алса.
Вона раптом зрозуміла, що безокі ніколи раніше не
могли заплющити очі, і майже відразу відчула, як розум
прибульця мало не запаморочився від темряви.
— Це так... дивно.
— Це нормально.
— Ні... дивно, — він то розплющував, то
заплющував очі. Посміхався як ідіот.
Десь через хвилину безокий проголосив, що він
поновить контроль над своїм тілом, і Алса повернулася
назад. В голові паморочилося, рука боліла. Алса знову
відчувала злість, але це відчуття вже було не таке
сильне, як раніше. На губах в неї залишалася посмішка
безокого.
 — Ми не можемо дозволити Доктору втекти, —
сказали безокі. Тепер знову здавалося, що вони
розмовляють одночасно.
— Треба бути обережними, — нагадала їм Алса. —
Доктор сказав, що Фортеця спить, і не треба її будити.
— Він сказав, що вона у режимі заощадження, —
виправив її безокий. — Також ми маємо брати до уваги
те, що хоча Фортеця має великий потенціал та
заслуговує на обстеження, ми вже отримали те, заради
чого прибули до цієї планети.
— Вже отримали?
— Ми знайшли гіперкуб.
Інформація потекла у розум Алси, неначе вона
пригадувала її. Гіперкуб був об’єктом, внутрішні
розміри якого були більшими за зовнішні. Це наче зайти
у маленький намет та з’ясувати, що зсередини це
великий хол.
У Алси в голові з’явився образ великої синьої
дерев’яної будки з віконцями та з ліхтарем на даху.
— Я зовсім не пізнаю це, — сказала вона,
роздратована тим, що вони очікували, що вона знатиме
про це.
— Ці технології не з Аркополісу.
— Тож?.. — не терпілося їй.
— Коли ми пролітали через цей космічний сектор,
ми виявили гіперкуб, що летів. Ми змогли обчислити
його траєкторію до цієї планети, та прибули сюди за два
дні до його прибуття. Він приземлився на березі,
приблизно в двадцяти кілометрах звідси, і скоро по
тому наш загін легко захопив його. Не зважаючи на всі
наші зусилля, на даний момент ми не здатні відчинити
двері. Куб залишається там, де ми його знайшли.
— То чий він?
— Наш, — сказали безокі, спантеличені таким
питанням.
— Чий він був до вас? Звідки він прибув?
— Ми гадаємо, що він належав Доктору. Ми
гадаємо, що це та сама TARDIS, про яку він говорив
Делі. Хоча він не описував її фізичні властивості, він
пояснив, що то була абревіатура: часник... час та
відносні розмірності у просторі. Гіперкуби мають
відносні розміри.
Алса не розуміла те, що увійшло у її голову. Це був
потік цифр та інших символів, що могли б бути
цифрами, але Джеффіп її такому не вчив. У її розумі
сплило слово «рівняння».
— Повірю вам на слово, — сказала вона.
— Ми дізнаємося про всі таємниці TARDIS.
— А як нею користується Доктор?
— Схоже, що це корабель, дім, музей, лабораторія
та бібліотека.
Алса намагалася розібратися. Отже, безокі прибули
до цієї планети у пошуках того синього ящика, TARDIS.
Вони тут були не через зброю. Можливо, вони навіть не
знають про зброю.
— Зброю?
 Вперше після повернення в своє тіло Алса відчула
емоцію безокого: страх. А потім іншу: захоплення.
***
Стратегічний комп’ютер Фортеці оцінював
фрагменти отриманих ним даних.
У одній із зовнішніх кімнат було двоє прибульців і
один місцевий гуманоїд. Вони залишалися на місці вже
кілька хвилин. Прибульці спілкувалися за допомогою
простого телепатичного зв’язку, що працював на 93.7
мегамайерах. Комп’ютер не глушив цей зв’язок, а
прослуховував його. Зовні, біля пролому, були ще
чотири прибульця та шість місцевих гуманоїдів. Один
прибулець та один немісцевий гуманоїд здолали
зовнішню охорону та наближалися до центрального
сховища. Недалеко від Фортеці були три космічні
кораблі.
Комп’ютер старанно аналізував ці дані. Було два
найпріоритетніших джерела загрози.
Три космічних корабля потенційно були
небезпечні. Стратегічний комп’ютер уважно за ними
спостерігав. Він подумав про можливість нанести по
ним запобіжний удар, але відмовився від цього. Його
було запрограмовано використовувати пропорційну
силу.
Через немісцевого гуманоїда, того, що мав два
серця, він хвилювався сильніше, бо той зміг пройти
далі, ніж комп’ютер розраховував. Саме він відкрив
зовнішній люк, скориставшись акустичним
резонатором. Те, що він пройшов різноманітні пастки,
вказувало на високий рівень розуму та ініціативи.
Комп’ютер перевірив свої файли та з’ясував, що
там є цілі розділи та підпрограми, присвячені цьому
індивіду, Доктору. Він вивчив зміст цих файлів.
Доктор знав про зброю. Він йшов до неї.
Комп’ютер вибрав найкращу стратегію зупинення
Доктора, та запустив її виконання.
***
Уся ця планета була досить тиха, а товсті стіни
Фортеці не пропускали в середину навіть цю тишу. Але
з іншого боку, через те, що вона була зроблена майже
цілком з металу, кожен звук, що видавав Доктор, коли
швидко просувався по коридору, лунав дуже дзвінко.
Було темно, світилося лише аварійне освітлення.
Різноманітні пастки, яких він уникав, зустрічалися все
рідше, і це його турбувало.
Доктор не чув позаду безокого, але той мав вже
визволитися з ременів.
Він просувався вже півгодини. Згідно до даних
кому, до центральних сховищ все ще залишалася якась
відстань. Вузькі коридори були лабіринтом, схожим на
нервову систему чи на нори якоїсь тварини, що
розгалужувалися та вели до різних схованок. Тут не
було нікого. Повсюди були полиці, гачки, але ніякого
обладнання, ніяких матеріалів.
 Вражаюча сила зброї, навіть вимкненої, була для
нього такою ж відчутною, якою на вулиці була погода.
Він відчував її гнітючу вагу.
Коридор перед ним розширився. Він став вдвічі
ширшим, хоча очевидної причини для цього не було.
Доктор подивися на ком.
«ДОПОМОЖІТЬ».
Він підняв погляд. Прямо в його очі дивилося
красиве обличчя. Просто перед ним стояв привид, його
холодне сяйво випромінювалось як ніщо інше у цьому
постійному мороці. На ньому була така сама простора
тога, як і на інших привидах, яких бачив Доктор, і він
виглядав таким само наляканим, спійманим. Привид
ворухнув рукою, і Доктор хотів взятися за неї, але
згадав, що трапилося з Фредом.
«Він не спійманий, він сам є пасткою. Не забувай
про це, Докторе».
— А я тільки-но подумав, що пастки стали
траплятися не так часто, — сказав він вголос. Він
озирнувся, щоб впевнитися, що позаду немає безокого.
Привид виглядав збентеженим.
Доктор вигнув брову та набрав на комі текст:
«ТОРКНЕШСЯ МЕНЕ — Я ПОМРУ».
Доктор писав коротко, але привид зрозумів і зробив
крок назад. Це було дивно. Якщо він дійсно хотів
знищити Доктора, він міг би спробувати дотягнутися.
Чому він не спробував? Яка в нього може бути причина
для затримки? А до того ж, навіщо було чекати, поки
коридор стане таким широким, якщо у вузькому
спіймати Доктора було б легше? Доктор подивився на
стелю, шукаючи там якийсь передавач або об’єктив, що
створював це зображення. Сам привид безсильно
розводив руками. Він доторкнувся до кома.
«Я ШУКАЮ ДЕКОГО».
Це була ілюзія, просто фантом, якого створила
Фортеця. Захисна система. Голограма — або щось дуже
схоже на неї — яка мала достатньо штучного інтелекту,
щоб знайти шпарини у його латах. Спокуса. Фокус.
Але що, як він помиляється? Це був дивний фокус.
Доктор невпевнено надрукував:
«Я МОЖУ ДОПОМОГТИ».
Трохи подумавши, він додав:
«ДО РЕЧІ, Я ДОКТОР».
«?????» — спитала вона.
— Якби ж я знав, — сказав Доктор та надрукував:
«ІНШОПЛАНЕТНА ФОРТЕЦЯ. ВОНА
АТАКУВАЛА АРКОПОЛІС».
Нахмурившись, він додав:
«ВИ НЕ МОЖЕТЕ ВИБРАТИСЯ?»
Привид почав енергійно кивати головою:
«ДОПОМОЖІТЬ ЗНАЙТИ ЇЇ»
Доктор хотів вже спитати, кого саме, але привид
випередив його:
«ДЕЛУ».
— Ви знаєте Делу?
Привид знову кивав головою.
 — Я знаю Делу, — сказав Доктор.
Привид зрозумів його, Доктору навіть не було
потрібно друкувати, в перший раз на обличчі привида
з’явилася надія.
— Як вас звати? — спитав Доктор.
Він прочитав відповідь.
— Ні, ні, ні, ні, — Доктор зробив крок назад. — Це
пастка. Це все одно пастка. Дуже дивна, надзвичайно
непряма... не схожа на пастку... пастка.
На екрані було одне єдине слово:
«ДЖИЛ».
— Ви Джил?
«ТАК».
Коханець Дели, про якого та не хотіла розмовляти,
вбитий у день появи Фортеці разом з двомастами
мільйонами інших людей Аркополісу.
«ВИ ТУТ ВЖЕ 15 РОКІВ?»
Привид нахмурилася та подивилася навкруги.
«ЩОНАЙБІЛЬШЕ 15 ХВИЛИН».
«АЛЕ АТАКА БУЛА 15 РОКІВ ТОМУ».
«НІ».
«ТАК».
«НІ».
«ТАК».
Джил виглядав дуже самотнім. Скоріше сумним,
ніж у паніці, неначе Всесвіт витік з його примарних
пальців.
 «Це пастка», — нагадав собі Доктор. Простий
фокус, розроблений для того, щоб підсилити його страх
та невпевненість. Щоб дати йому когось, кого треба
рятувати, дозволити йому уявити задоволення, яке він
відчує, коли подивиться Делі в очі та скаже, що йому
шкода, що Джелл померла, але він повертає їй когось
іншого. Один з тих маленьких людських моментів,
заради яких він жив.
А може, це і не пастка... Це може бути Джил, який
якимсь чином не помер.
Він почув позаду себе кроки — наближався
безокий. Відстань оцінити було неможливо.
Доктор зібрався з силами. Привид його відволікав.
Пастка це чи ні, Джил це чи ні, це все одно відволікло
його. Доктор знав, що його пріоритетом мала бути
зброя, а не це.
«Може є можливість змінити зброю так, що вона...»
— Доктор не дозволив собі завершити цю думку. Ні.
«Я ПОВЕРНУСЬ ЗА ТОБОЮ», — швидко
надрукував Доктор та зрозумів, що вже дав схожу
обіцянку Делі. Він надрукував ще трохи, і надпис став
таким: «Я ПОВЕРНУСЬ ЗА ТОБОЮ + ДЕЛА»
А потім Доктор обійшов його, обережно уникаючи
фізичного контакту. Він не озирався, тож не бачив, що
Джил дивився йому вслід заплаканими очима.
 10

Алса працювала з безоким, у якого були зелені очі;

вона намагалася згадати все, що Доктор сказав про цю
зброю.
Безокий сказав їй, що Дела чинила опір
телепатичному процесу, вона вважала його неприємним
та настирним. Алсі подобалося відчувати у своєму
розумі безокого. Але Алса не звикла давати. Вона
звикла кооперуватися, працювати гуртом та ділити
здобич. Діти робили так, коли це було потрібно.
Зазвичай всього було вдосталь. Але за допомогу іншому
ти завжди теж щось отримував. Це було справедливо.
Безокий сказав, що це зрозуміло, і раптом Алса
згадала, як бігла по запорошеній місцевості без повітря,
майже невагома, стрибала вперед на сотні метрів,
здіймала ногами бронзову куряву та відчувала
дивовижну легкість. Навколо неї було тридцять
безоких, вони всі відчували те саме, це відчуття
підсилювалось та поверталося до неї... Біг заради бігу.
— Це ти колись справді так біг?
— Так.
— Це чудово.
— Був ризик розбитися об скелі.
— Саме тому це було чудово. Ви могли загинути.
 — Це було малоймовірно, — сказав він, але потім
погодився, — хоча й можливо.
Алса не хотіла, щоб її відволікали від цього
спогаду, вона хотіла ще таких, і вона згадала, що саме
хотіли від неї безокі. Алса згадала Раду, коли вона
знала, що саме скаже Дженнвер, тому що та завжди
казала одне й те саме.
Безокому, схоже, це було цікавіше, ніж спогади про
Доктора.
— Ти була сердита.
Алса засміялася. Хіба вона колись не була
сердитою?
Безокі були кращі за людей. Вони вміли стільки
такого, чого не вміли люди. Дженнвер та інші дорослі
хотіли, щоб всі сиділи разом, їли траву та народжували
дітей. Алса думала, що Доктор все змінить, але він не
збирався допомагати їй. Але вона хотіла мати не тільки
спогади. Якщо безокі візьмуть цю зброю, вона не зможе
забезпечити місто електрикою…
— За твою допомогу ми дамо тобі генератор, який
робитиме це, — пообіцяв безокий.
— А я зможу ним користуватися?
— Так. Це знання ми теж дамо.
— Тільки мені?
— Так, якщо ти хочеш саме цього.
— Дай мені ще один спогад, — сказала вона.
Джелл кричала. Їй було страшно. Вона була одна,
коли безокий вбивав її, пив її думки, і тому був
одночасно і вбивцею, і жертвою; завдяки зворотному
зв’язку емоції підсилювалися так само, як попереднє
відчуття легкості.
Груди Алси здіймалися, неначе її серце хотіло
вирватися. Вона відчувала жах, але вона начебто ще не
повністю повернулася до свого тіла. Вона зараз гостро
відчувала важкість у ногах, піт у пахвах, сухість у роті.
Своє дихання. Вона дихала надто швидко. Вона мала
припинити дихати. Її язик мало не задушив її.
— Навіщо ти показав мені це? — скрикнула Алса.
На неї дивилися мертві очі Джелл.
Це були усього лише відчуття, як і інші.
Це була її власна думка, чи це безокий подумав за
неї? Це не було схоже ні на що з того, про що вона
хотіла думати.
— Неприємне відчуття, — сказала Алса.
— Ні. Не гарне, не погане, просто правдиве, —
трохи вагаючись, він додав: — Ти хочеш мати владу над
іншими, але навіщо? Ти гадаєш, що будеш гарним
лідером?
Алса знизала плечима:
— А ти хіба не хочеш мати владу над безокими?
— Ні.
Але на якусь мить єдиний з безоких, який мав очі,
завагався.
— Можливо, — припустила вона. — Дженнвер не
стала народжувати дітей. Зараз вона вже занадто стара
для цього, але п’ятнадцять років тому вона була
молодшою. Я хочу мати цей вибір.
— Дженнвер має владу у поселенні через те, що
вона єдина акушерка. Хтось має приймати пологи. Вона
не поділилася своїм знанням, тому що це знання — її
влада.
Ця проста істина ніколи не спадала Алсі на думку,
але з цим важко було сперечатися. Дженнвер так само
маніпулювала людьми, як і інші. Алсу це майже
захоплювало.
Тепер розум Алси наповнювався новими словами:
вагітність, макросомія, гематокрит, фолат, та навіть
соматомаммотропин. Досвід більшого числа років, ніж
вона прожила.
— Тепер ти акушерка, — проголосив безокий.
— А що ти хочеш за це?
— Твою лють.
***
Товсті сталеві двері різко зачинилися перед самим
Доктором. Неначе лезо гільйотини, вони мало не
відтяли пальці його ніг.
Символи на дверях казали, що двері
залишатимуться запертими рівно одну хвилину.
Сенсори, що були натикані по всьому приміщенню,
дзижчали та пищали. Фортеця проводила повне
біологічне сканування. Його це не турбувало; це
означало, що він наближається до приміщення зі
зброєю.
 Доктор постійно озирався через плече, цікавлячись,
чи далеко безокий. Він не чув його вже досить давно.
Може, той потратив до іншої пастки? А може зустрів
привида.
Зустріч з Джилом дуже збентежила Доктора. Мати
такий автоматичний захист було нелогічно. Принаймні,
він не бачив у цьому ніякої логіки. Якщо це був один з
автоматичних захистів, у ньому обов’язково мала бути
бездоганна механічна логіка.
Доктор не знав, яке пояснення лякає його більше:
це частина гри, яку веде Фортеця, а він не розуміє
правила цієї гри... чи він насправді зустрів привид
Джила.
Він вже зустрічався з привидами. Це його не
лякало. Через них зазвичай були проблеми, але
джерелом проблем було дуже багато людей та речей,
що зустрічалися Доктору під час його подорожей.
Ні.
Справа була в тому... що зброя, найпотужніша
зброя у серці Фортеці, повністю анігілювала свої цілі.
Весь сенс цієї зброї був у тому, що вона не залишала
слідів. Якщо це був справжній привид, він абсолютно
точно був слідом. Привид був не тим, що зброя
пропустила, а тим, на що зброя подіяла.
Доктор не хотів занадто багато думати про зброю.
Він хотів дістатися до неї, знищити її та піти звідси. Без
ускладнень.
 Доктор подивився на ком Алси, але його екран
згаснув. Він труснув пристрій, і план Фортеці знову
з’явився, але одночасно з цим затряслася підлога.
Це було дивно. Невже він?.. Він знову труснув ком.
Підлога знову затряслася.
— Це що, я роблю? — вголос спитав Доктор,
дивуючись, як це взагалі може бути.
А потім він подивився на екран уважніше. Це не
він, це кораблі безоких почали атаку.
Це було погано.
Хвилина скінчилася, щось клацнуло, засув від’їхав,
і двері перед ним почали повільно відчинятися.
Безокого все ще було не чути. Доктор обернувся... і
щось розміром з людину, ледве видиме, стрибнуло на
нього.
Впевнене приземлення та два швидких кроки, і
безокий вже був перед ним, замахнувшись рукою. Але
рефлекси Доктора врятували його — він ухилився, і
скляна рука схопила повітря.
Доктор ринувся до дверей, але вони ще не
повністю відчинилися, і він просто врізався в них.
— Скажи їм зупинити атаку! — кричав Доктор
безокому, знову відхиляючись від скляної руки.
Той не слухав. Той трохи присів, наче борець, та
змусив Доктора відійти на два кроки від дверей, що вже
майже повністю відчинилися.
Доктору треба було якось вибратися звідти.
 Його суперник звик читати думки, але зараз не міг
цього робити. Тож Доктор просто зробив удаваний
випад праворуч, потів кинувся ліворуч, оббіг безокого
та був вже за дверима. Двері грюкнули між ними.
Часовий замок, засув. Одна хвилина.
Доктор глибоко вдихнув та поспішив далі.
***
Джеффіп спостерігав за чотирма безокими, які не
стали заходити у Фортецю.
Фледон, Дела та хлопчики стояли біля великого
вікна та дивилися на космічні кораблі. Джеффіп міг
зрозуміти їх. Але його самого значно більше цікавили
творці цих кораблів.
Телепати. Вони взяли у Дели спогади так легко,
неначе підслухали її розмову.
Яке суспільство могло бути у істот, які читають
думки?
Джеффіп думав про все те, чого безокі не могли
робити: брехати, вихвалятися, приховувати,
перебільшувати, блефувати. Все це на перший погляд
здавалося поганими речами, зазвичай вони і були
поганими, але навіть морально виправданий обман та
ввічливість ставали неможливими.
Джеффіпу не хотілося б жити там, де кожна думка
передається всім іншим. Він вже п’ятнадцять років жив
з тими самими тридцятьма дорослими у становищі, яке
змусило їх об’єднатися, ділитися майже всім. Але навіть
зараз він про жодного з них не знав абсолютно всього.
Вони всі мали свої таємниці. У нього часто бували
думки, від яких він потім відмовлявся, або такі, про які
не хотів казати іншим людям, або такі, які він міг би
сказати лише пізніше.
Джеффіп був у невигідному становищі. Безокі
знали, про що він думає, але він про них не знав
анічогісінько. Він навіть не розумів, чим саме вони
думають. У них не було мозку, принаймні, такого, який
мали люди, не було ані вбудованих комп’ютерів, ані...
Не було нічого, що за його уявою могло мислити.
Безокі ходили туди-сюди, здавалося, безцільно, але
Джеффіп гадав, що він просто не розуміє мету
прибульців. Може вони виміряють приміщення, або
проводять якесь спостереження?
Один з безоких пішов до нього.
— На що ти дивишся? — спитав безокий.
Це налякало Джеффіпа. До цього моменту їхні
голоси були абсолютно спокійними.
— Я не хотів нікого образити, — сказав Джеффіп,
опустивши погляд на свої ноги.
— Ти любиш дивитися на людей? — спитав
безокий.
Недалеко від нього стояла Дела. Почувши це, вона
здивувалась та підійшла ближче.
— Чому він так робить? — спитала вона.
Джеффіп знизав плечима.
— Він наче п’яний, — звернула увагу Дела.
 Це був вдалий опис. Хода в них змінилася, тепер
вони ходили наче більш чванливо.
— Нам треба йти звідси, — сказав Джеффіп.
— Залишатися — занадто ризиковано, —
погодилася Дела.
У поведінці безоких щось змінилося, і Джеффіп
намагався придумати дипломатичний спосіб спитати
про це. А потім згадав, що безокі читали його думки.
— Ми порадилися зі своїми, — сказав безокий. —
Наявність зброї такої потужності змінює рівняння. Ми
вирішили прийняти стратегію силового конфлікту. Не
намагайтеся залишити цю територію, нам ще можуть
знадобитися ваші знання.
Спокійний тон цього оголошення розлютив Делу.
Вона щойно повернулася до Джеффіпа, і здавалося, що
вона вимістить свої відчуття на ньому. Джеффіп теж
був розчарований. Він підійшов до найближчого
безокого.
— Обережно, — попередила Дела.
— Доктор нас попередив, — коротко сказав
Джеффіп. — Це ви вже знаєте.
Безокий не відповів.
— Ви збираєтесь атакувати Фортецю?
— Атака почнеться з хвилини на хвилину. Знайдіть
собі укриття.
Вони всі почули це. Фледон з хлопцями
подивилися по сторонах та швидко вирішили, що
найбезпечніше місце — за двигунами.
 Дела підійшла до Джеффіпа. Йому хотілося дати їй
ляпаса, хоча він і знав, що вона теж вважала, що
нападати на Фортецю — божевілля. Що з ним
відбувається?
— Я не можу цього допустити, — сказав Джеффіп,
зриваючи злість на безокому. — Я зроблю все, що в
моїх силах, щоб зупинити це.
Безокий підняв праву долоню.
Джеффіп нахмурився. Всередині долоні був
золотий диск. В цей момент диск помітили всі. Земля
під їх ногами почала тремтіти.
— Я не розумію, — роздратовано сказав Джеффіп.
— Що вам від мене тре...
На якусь мить диск спалахнув наче сонце. Джеффіп
відсахнувся на один крок, а потім впав. З його рота та
ніздрів пішов дим. Він намагався встати, намагався
кашляти, але швидко помер.
***
Через кораблі безоких Доктор не сильно
хвилювався. Його більше хвилювало те, як їм відповість
Фортеця. На екрані кома він бачив, що стратегічний
комп’ютер Фортеці сканував космічні кораблі, які тим
часом займали бойові позиції. Збирати дані
стратегічний комп’ютер міг лише з однієї причини.
Доктор мав дістатися до зброї, і це треба було
зробити саме зараз, поки Фортеця ще не активна, бо
інакше все стане значно небезпечнішим. Маршрут на
екрані був прямо перед ним.
 Доктор побіг.
***
Дела сильно заплющила очі.
Вони всі ховалися за стопкою двигунів. Не треба
було їм сюди приходити, це було нерозумно. Вони
стільки разів казали дітям не ходити до міста, а
особливо не наближатися до Фортеці. Але ось вони самі
у десяти метрах від неї. Як могло б все статися, якби
вони залишилися у поселенні? Вони би втратили лише
кілька хлопчиків та Алсу — найбільшу проблему серед
дівчат. Джеффіп був би живий. Доктор та безокі
розібралися б між собою без них... навряд чи хтось з
місцевих міг щось змінити.
— Що відбувається? — спитав Моррен так тихо,
що вона його ледве почула, хоча її син був поруч з нею.
Навіть з заплющеними очима Дела бачила світло.
А потім пролунав звук.
Дуже кортіло повернутися та подивитися. Щоб
протистояти цьому відчуттю, Дела уявляла, що її ноги
прибиті до підлоги, а її повіки заклеєні. Вперше за
багато років два її сина були так близько до неї.
Хлопчики тримали — стискали — її руки. Вона
сподівалася, що може надати їм сил. Дела сподівалася,
що в неї була сила, яку вона зможе їм дати.
Жах огортав її наче ковдра, ізолював від
зовнішнього світу. Вона спробувала відокремитися від
усього Всесвіту, але не змогла.
 Земля тремтіла. Це відчуття було знайоме Делі з
давніх часів, і вона зосередилася на минулому, коли
машини та двигуни Аркополісу весь час гуділи, ніколи
не спали, ніколи не зупинялися. Після катастрофи Дела
кожен день хоча б ненадовго згадувала обличчя своїх
батьків, друзів, коханого. Після такого довгого часу сліз
вже не було. Їй дуже не вистачало комфорту міста,
душу з автоматичним масажем, їжі, що готувалася
миттєво, таблеток, які припиняли біль голови, роботів,
які займалися посудом та прасуванням. Тепер гул був
іншим, він викликав більш абстрактні асоціації:
відчуття діяльності, відчуття технології. Незважаючи на
те, що світло та звук з корабля безоких роздеруть її на
шматки, цей звук викликав у неї ностальгію. У ті часи
вона була в небезпеці.
Іноді Дела за допомогою свого програвача музики
записувала пташині пісні, які доносилися з вулиці, а
потім програвала їх, коли прокидалася. Хор світанку.
Вона вже багато років не думала про пташині пісні.
Чи означає це, що її життя проходить перед її
очима?
Ні. Вона сидить на підлозі, паралізована жахом.
Жива.
Дела пам’ятала крихітні сонця, що висіли під
кожним з кораблів, та уявляла, як вони стріляють
променями енергії, стріляють всі в одне місце на товстій
чорній стіні Фортеці.
 Світло та звук зникли. Відкривши очі, вона
з’ясувала, що все ще засліплена, перед очима плавають
плями.
Фледон щось говорив. У вухах Дели був такий
дзвін, що вона не могла розібрати слова.
Коззан встав та дивився на Фортецю. Вона потягла
його за рукав, але він говорив:
— ...тло. Припинилося.
Дела встала і теж подивилася. Атака була такою
зосередженою, що жодне з вікон заводу не розбилося.
Але повітря... здавалося, що воно шипить. Мабуть, воно
було іонізоване або... Дела не знала потрібних слів.
Вона подивилася на тіло, що лежало на підлозі.
Джеффіп знав би потрібні слова.
— Ми маємо піти звідси, — сказав Фледон.
— Вони сказали, що вб’ють нас.
— Вони зараз надто зайняті. Ми маємо...
ризикнути.
Троє безоких поверталися до Фортеці. За ними у
вікні було видно вишикувані іншопланетні кораблі.
Може це їй лише здавалося, але Дела подумала, що
сфери під кораблями стали трохи темнішими та
меншими. Швидко оглянувши Фортецю, вона не
побачила з цього боку ніяких пошкоджень, хоча
навкруги був запах диму та іржі.
Четвертий безокий не рухався. Дела стояла проти
нього і бачила відбиття свого обличчя у його кривій
поверхні.
 — Атака неефективна, — сказав безокий. — Ми
очікуємо контратаку.
***
Доктор біг за вказівками кома: сто метрів прямо,
різко праворуч, перший поворот ліворуч. Він добіг до
кінця останнього коридору, зробив перший крок до
внутрішнього сховища. Це було майже абсолютно
чорне, велике, холодне, лунке приміщення, більше за
внутрішність ракети або найбільшого кафедрального
собору, або палуби-ангару на великому космічному
кораблі. Доктор, який завжди дуже добре бачив у
темряві, майже нічого не міг розгледіти. Він стояв на
вузькому металевому містку, що проходив десь на
середній висоті приміщення. Він ледве бачив, що цей
величезний простір перетинався іншими містками та
товстими лініями електропостачання. Нижче нього
також були містки та кабелі, мережа металевих труб та
дисків. Десь далі у темряві маячили нерозбірливі
силуети.
Грюкання припинилося. Фортеця перестала
тремтіти. Доктор подивився на ком, але мапа та
вказівки маршруту зникли. Замість них на дисплеї, над
дуже малою частиною стіни Фортеці спалахували
іконки попереджень, секунду чи дві зображення цього
місця збільшувалось. Пошкоджень було небагато, і
зображення знову зменшилося.
 Загули сирени. Десь три секунди Доктор вважав,
що це він винен у цьому галасі; він напружився,
готуючись до нападу.
А потім Фортеця змінилася.
Впродовж приблизно десяти секунд, починаючи з
вершини, внутрішність Фортеці освітлювалася, сектор
за сектором. Це м’яке оранжево-біле світло показало
величезний простір внутрішнього сховища. Піраміда з
трьома сторонами. Тут були великі галереї, помости,
пусті ангари та причали. Вони були наче металеві шари,
різнокольорові полиці: золото, срібло, мідь, залізо,
сталь та бронза. Їх з’єднували шахти та тунелі, але
завжди було видно хоча б одну з нахилених чорних
стін.
У середині сховища була товста колона, серцевина
Фортеці. Це була будівля всередині будівлі, навіть у
Доктора запаморочилося в голові, коли він дивився на
самий її верх.
Колона була сірого кольору, заввишки приблизно
як десять місячних ракет. Вона була діаметром тридцять
метрів — досить тонкою як для споруди, що сягала від
землі до самої верхівки. Завдяки сотням опор, містків та
труб вона була трохи схожа на велику новорічну
ялинку.
У самому її центрі — а зараз він здавався
неможливо далеким — була камера, у якій була
розташована зброя. Камера зброї була грубим наростом
на центральній колоні, пірамідою, яку нібито
розтягнуло плутаниною кабелів. Доктор чітко бачив
єдиний довгий прямий місток, що вів до камери зброї
від зовнішньої стіни. Це було приблизно на десять
поверхів вище, і Доктор підозрював, що цей шлях
Фортеця захищатиме найсильніше. Ком казав йому, що
у центральній колоні є ліфт, який підійме його прямо
туди.
Доктор чув, як навкруги ставали на місця нові
пастки, цілі арсенали готувалися до бою.
Фортеця прокинулася.
Поруч пролунав новий гул. Включилася нова
система. Швидко подивившись на ком, Доктор побачив,
що кораблі безоких зайняли всю увагу стратегічного
комп’ютера. Поки що не було жодної ознаки того, що
внутрішні системи захисту теж посилено. Якщо на тебе
несеться стадо слонів, думати про вірус застуди у
твоєму тілі не своєчасно.
— Будь здорова! — сказав Доктор.
І в цей момент скляна рука обернулася навколо
його шиї так, що лікоть був навпроти горла Доктора, не
даючи йому дихати.
 11

Фортеця зробила хід у відповідь. Перший сплеск

блакитної енергії вдарив по середньому кораблю
безоких. Нічого не відбулося. Потім був другий,
сильніший постріл, який вдарив по тому самому місцю.
Нічого не відбулося. Третій постріл пробив корпус
корабля.
Тієї ж миті Фортеця націлила ще шість гарматних
башт, і всі вони вистрелили. Сім блакитних блискавок
вдарили по дірі у кораблі, всі з різних напрямків, з
мілісекундними інтервалами. Всі сім блискавок зробили
у внутрішній структурі корабля сім різних дір: зламали
палуби, підпалили те, що могло горіти, пошкодили
енергосилові лінії, спричинили хаос та вибухи, які
швидко стали ланцюговою реакцією.
Корабель безоких сильно покосився, але екіпаж
його швидко вирівняв. Поки вони цим займалися,
Фортеця увімкнула всі свої детектори та заглянула у
пробиті діри. Вона проаналізувала плани палуб,
системи озброєння та двигуни. Через секунду Фортеця
знала про корабель безоких більше, ніж знали його
конструктори.
Фортеця зосередила увагу на іншому кораблі, який
був праворуч. Цього разу їй було достатньо одного
пострілу, який вдарив по нібито випадковій точці на
нижній частині корабля. Сяюча сфера, що висіла під
кораблем, раптом впала, наче камінь, в озеро, у кількох
метрах від берегу. Вона трохи прокотилася, і вода під
нею миттєво закипала, піднімалася парою, та навіть
загорялася.
Через кілька секунд це полум’я загасив корабель
безоких, впавши на нього. Коли білий корпус
доторкнувся до сфери, спалахнуло світло; величезний
вибух залишив у м’якому ґрунті великий кратер.
Вибуховою хвилею завалило пару найближчих
хмарочосів. Повільно здіймалася схожа на гриб хмара з
розпорошеної землі, часточок корабля безоких та пари.
По озеру пробігла велика хвиля, вона хлюпнулась об
стіну Фортеці. На великій території посипалися крихітні
частинки білого корпусу корабля та шматочки чогось
схожого на скло.
Неушкоджений корабель безоких сім раз спалахнув
золотим світлом своєї сфери, і кожний спалах розніс на
шматки одну з гарматних башт Фортеці.
Фортеця замовкла.
Ушкоджений корабель безоких трохи відплив від
неї. На даний момент, якщо ті кораблі безоких, що
вижили, триматимуться далі, вони будуть у безпеці, бо
у Фортеці з їхнього боку не було гармат.
Для Фортеці така ситуація була неприпустимою.
***
 Доктор звільнився від руки безокого, але той встиг
схопити його за пальто. Доктор схопив безокого так, як
це роблять борці.
Вони були на середині містка з тонких металевих
труб. В кінці містка були двері, що вели у центральну
колону. Трохи далі був ліфт, що мав йти вгору, до
камери Зброї.
Безокий користувався класичними прийомами, тож
Доктору було легко їх передбачувати. З іншого боку,
вони були класичними саме тому, що були
ефективними. Тож в результаті Доктор та безокий
тягнули одне одного уздовж містка, майже у вальсі,
кожний намагався підставити іншому ногу так, щоб не
впасти з містка самому.
Скляний чоловік явно намагався розрахувати такий
прийом, щоб визволитися. Доктору раптом спало на
думку, що теоретично в нього має бути можливість
спілкуватися з безоким за допомогою психічного
паперу. Руки Доктора були зайняті, він не міг дістати
папір з кишені, та й у будь-якому разі безокий
скористався би такою можливістю для атаки.
Вони дісталися до кінця містка, ввалилися в ліфт, і
двері за ними зачинилися. Підлога почала рухатися.
Це був ліфт, ось і все. Він був на мапі, але Доктору
здавалося, що він мав бути трохи глибше у центральній
колоні, а не на самому боці. Коли ліфт зупиниться, він
буде біля зброї. Брати з собою безокого не входило в
плани Доктора.
 У ліфті не було ані випускних отворів, а ні дверцят
у підлозі, до нього не були підведені проводи, щоб
вбивати пасажирів електрикою, але це ще не означало,
що всередині нього було безпечно.
Скляний чоловік штовхнув Доктора на стіну. Він
не був сильніший за людину, але й цього було
достатньо для того, щоб збити Доктору дихання.
Відновивши дихання, Доктор вивернувся та зумів
підставити ногу та завалити безокого. Той був досить
легким. Доктор притиснув його до підлоги, поставивши
на спину коліно.
Рука, яку тримав Доктор, була гладенька та гостра,
неначе кришталь, а всередині неї було щось на зразок
металевого якоря. Доктор подумав, що це щось на
зразок татуювання моряка та мало не засміявся.
Безокий намагався звільнитися. Доктор скрипів
зубами та утримував його на підлозі. Він не знав,
наскільки безокі крихкі.
Під підлогою щось заскрипіло.
Вони обидва спантеличено подивилися вниз.
«Фортеця готує...» — Доктор панікував. Коли
обидва серця прискорюються одночасно, це не
найкраще відчуття. Через це адреналін тече занадто
вільно. «... зброю, що вбила Аркополіс?»
— Ні, — сказав він вголос, заспокоюючи себе. —
Ні. Це щось інше.
По-перше, зброя була над ним, а не під ним. То що
це був за шум? Хоча Доктор не міг почути думки
безокого, він знав, що того зараз турбує те саме
питання. Той спробував встати. Доктор його не пустив.
— Якби я знав, — спокійно говорив Доктор, — я б
сказав конкретно. Як я вже сказав, це щось інше.
Світло трохи потьмяніло.
— Вони витрачають потужність на... на щось інше.
Знову скрипіння та стук, але цього разу ближче.
— Стривай-но.
Безокий трохи послабив свою хватку.
— Дай мені скористуватися комом,— вільною
рукою Доктор дістав прилад. — Ком! Бачиш? Просто
ком.
Доктор подивився на екран, намагаючись при
цьому не відпускати безокого повністю. Він з
полегшенням побачив, що ліфт дійсно йде вгору. Він
був лише у кількох поверхах від камери зі зброєю, і...
Але звуки знизу ставали гучнішими, а це означало, що
ліфт рухається вниз. Тепер, коли Доктор замислився
про це, він звернув увагу, що відчуття було таким, ніби
ліфт падав.
— О, — сказав він, зрозумівши. — Ком мене
обманював, — він дав їм обом момент, щоб зрозуміти
наслідки. — Вірніше, нас обманював, — додав він. —
Фортеця перехопила мій ком, давала мені те, що я хотів
бачити, дала мені маршрут, який нібито вів до камери
зброї. Весь цей час вона вела мене сюди.
Ком виключився.
 Знову скрегіт, луна якого була схожа на хихикання.
Звук був вже зовсім близько, від нього підлога кабіни
ліфта тремтіла.
— Якщо ми хочемо вижити, ми маємо
співпрацювати, — запропонував Доктор. — Це буде
раціонально.
Після короткого вагання безокий кивнув. Доктор
повільно відпустив його. Безокий простяг руку, і
Доктор її потиснув.
А потім двері відчинилися, ліфт перевернувся, і
Доктор з безоким випали.
Вони летіли, стиснувши руки, крізь п’ять метрів
темряви, а потім врізалися у металеву поверхню.
Безокий вдарився грудьми, видавши такий звук, нібито
впав ящик з пивом. Доктор відпустив його руку, і той
перевернувся та зісковзнув вниз, у темряву,
розвалившись на шматки.
Доктор не розвалився, але теж зісковзнув вниз,
впав десь на метр, вдарився об металеву полицю,
прокотився по ній, а потів знову впав, пролетів метрів
п’ять та впав спиною на кам’яну поверхню.
— Ой, — прокоментував він.
З’явився новий звук. Скрегіт металу по металу —
увімкнувся великий механізм. Доктор вже чув колись
такий звук, він намагався згадати де саме. Він згадав
дзвін... а потім згадав вчорашній день та те, що він тоді
розповідав Алсі та Ґару. Як він був на Башті Святого
Стівена, бігав серед механізмів Біг Бена за останнім зі
стегосіанів, уникав його вкритого шипами хвоста.
Зосередитися. Треба зосередитися на розпізнанні
цього звуку. І не втрачати свідомість.
Він чув цей звук у Лондоні, але іншого разу. Дуже
давно. Де та коли?
— Міст Тауер! — скрикнув він, скривившись від
зусиль. — Це звучить так, неначе Міст Тауер, який
зараз розводитимуть.
Все ще лежачи на спині, Доктор дивився навкруги.
У нього була ідеальна точка для спостереження. Він
лежав у траншеї, що була глибиною три метри,
шириною десять, і було таке враження, що її прорізали
у камені. Траншея трохи вигиналася.
Вгорі було велике сплетіння горизонтальних та
вертикальних зубчастих коліс, що були зроблені з
такого ж самого чорного металу, як і стіни, з сірими та
сріблястими заклепками. Були вали та поршні, схожі на
мамонтові дерева. Були шестерні розміром з будинок,
привідні паси, по яких міг би проїхати автобус.
Дивлячись в напрямку своїх ніг, Доктор бачив
величезний барабан, схожий на дорожній коток. До
нього було приблизно сто метрів, тож він був частково
схований вигином траншеї. Він був десять метрів
заввишки та стільки же завширшки, тож чітко
уміщувався у траншеї, в якій лежав Доктор. Над ним та
по боках була велика кількість зубчатих коліс, пасів та
коліщат, і всі вони врешті-решт були з’єднані з віссю
котка.
— А, — сказав Доктор, зрозумівши, що це все має
робити.
Пролунав скрип, потім удар. Низький гуркіт, і
коток почав повзти вперед, до Доктора. Він рухався
приблизно зі швидкістю пішохода, тож через хвилину
докотиться до Доктора.
Як на це не подивись, а це був не найкращий
момент для з’ясування того, що він не міг поворушити
ногами. Доктор тільки-но пролетів десять метрів та впав
спиною на камінь. Той факт, що він не відчував болю,
теж не підбадьорював.
— Це дуже неефективний та мелодраматичний
спосіб когось вбити, — поскаржився Доктор вголос. —
Навіть якщо мова йде про мене.
Він знову подивився на циліндр, який вже був десь
в п’ятдесяти метрах від його ніг. Скрегіт був
оглушливий. Цей коток, мабуть, сотні тон важить.
— Хоча маю визнати, це таки може мене вбити.
Доктор міг рухати пальцями на ногах. Він знав, що
якщо зосередить всю силу своєї волі, то десь через
тридцять секунд зможе рухатися. Але проблемою було
те, що коток доїде до нього через двадцять.
Гідравлічні та інші приводи шипіли та гриміли. Всі
коліщата поверталися. Звук був схожий на машинне
відділення океанського лайнера, що йде на всіх парах.
Важкий циліндр був наче стіна, він повільно обертався,
дряпаючи по голій скелі. Його обертання було таким же
невпинним, як обертання планети навколо своєї вісі. До
інженерів, які розробили та збудували таку неймовірну
машину, Доктор відчував саме лише захоплення.
Край котка зачепив його кеди. Доктор спробував
посунути ноги, але вони лише сіпнулися. Він спробував
перекинути їх назад через голову, щоб перевернутися.
Йому це вдалося лише наполовину.
Гучно зашипівши, коток завмер.
Доктор був схожий на літеру «L». Його ноги — до
речі, він раніше не помічав, які вони худі та довгі —
стирчали вверх, лежачи на холодному металі котка. Він
був зігнутий під прямим кутом, але саме під таким
кутом він міг побачити, що трапилося. Порівнявши нові
розташування всіх механізмів, він зміг зрозуміти, яка
була мета усієї цієї механічної активності.
Всі ці великі механізми у фундаменті піраміди були
потрібні лише для одного. Не для того, щоб його вбити.
Тепер Доктор знав, що саме робив цей ролик та чому
він зупинився.
— Очам своїм не вірю, — прошепотів він.
***
Кораблі безоких знешкодили гармати з
найближчого до них боку Фортеці. Битва скінчилася,
принаймні до тих пір, поки безокі знову не нападуть.
Чотирьох скляних людей переповнювали ледве
стримані думки про багатьох загиблих безоких.
 А Дела та Фледон підійшли до тіла Джеффіпа. Була
жахлива правда про майбутнє, з яким жоден з них не
був готовий зустрітися так скоро.
— Що нам з ним робити? — спитав Фледон, як
завжди практичний.
Вони були дуже далеко від поселення. Навіть
опустити тіло до рівня землі та поховати там буде
досить важко.
Дела знала, що розумно буде піти звідси. Тут, на
фронті міжпланетної війни, вони не могли зробити
нічого. Вона залишилася лише тому, що не хотіла, щоб
безокі розрізали тіло Джеффіпа заради прикрашення
себе його червоним та голубим оком.
Фледон взяв її руку, але вона відмахнулася від
нього. Дела заціпеніла, вона наче віддалилася від того,
що було навкруги.
Повз неї пройшов схвильований безокий. Коли
вона зробила крок в бік, надаючи йому дорогу, її
охопила хвиля неспокою. Звісно, в неї були всі причини
для цього, але відчуття ніби прийшло зовні. Емоції
безоких були заразливими. Чи не тому вона тоді була
така зла? Вона відчувала це через безоких?
Щось тріснуло.
— Що це було? — спитала вона.
Інші люди обережно підходили до неї. Найближчий
до них безокий, судячи з його вигляду, теж нічого не
розумів.
 — Неначе крига тріснула, — сказав Фледон, хоча й
розумів, що його відповідь нікому не допоможе.
Знову тріск.
— Звідки воно лунає? — спитав Ґар.
Вони всі дивилася на підлогу.
— Певно, атака послабила фундамент заводу, —
припустив Фледон.
— Не розбивши вікна? — зневажливо сказав Ґар.
Діти, які ходили до міста, були експертами щодо
руйнування будівель.
Коззан дивився навкруги.
— Це дивно, — сказав він.
— Це можливо, — не почувши його, сказав
Фледон. — Коли той корабель впав на землю, він міг
зруйнувати підземні тунелі. І тріщини тепер
розгалужуються.
Моррен був близько, майже притулився до Дели.
Вона відчула провину, коли зрозуміла, що її бентежить
таке відношення сина до неї.
— Ми рухаємося? — спитав він.
— Ні... — тихо сказала Дела.
Але здавалося, що вони повертаються відносно
маси Фортеці. Спогади… Вперше за п’ятнадцять років
Дела згадала відчуття, яке бувало коли вона сиділа у
вагоні поїзда, що вирушав. Перші кілька секунд
здавалося, що сидиш на місці, а вокзал від тебе
від’їжджає.
 Вони всі одночасно зрозуміли, що рухалися не
вони, рухалася Фортеця.
Величезна чорна стіна зміщувалася. Вся Фортеця
оберталася навколо своєї центральної вісі, неначе вона
була збудована на поворотному механізмі. Це було
повільно, приблизно зі швидкістю пішохода. Це було
дивне видовище, неначе гора поверталася, щоб краще
щось роздивитися.
— Завод їй заважає, — сказав Коззан.
Фортеця скреготала, терлася об бетон та залізну
арматуру місцевої будівлі. Вона рухалася за стрілкою
годинника, підставляючи кораблям безоких ту сторону,
що була схована у Заводі.
Стеля над ними тріщала.
Тепер вже точно треба було повертатися до
поселення.
Дела, її діти та Ґар побігли, велике вікно розбилося,
підлога в них під ногами застогнала та почала
вигинатися. Від машин конвеєра заводу сипалися іскри:
машини віддавали останні залишки енергії, що
збереглись в них за п’ятнадцять років.
Хвилину по тому Фортеця зупинилася з
завершальним грюком. Уже майже повернувши за ріг,
Дела та її сини обернулися та побачили чорну металеву
стіну, що була ідентична тій, яку вони бачили раніше.
Безокі стояли на тому самому місці, наче
прикипіли. Їх засипало уламками розбитого вікна та
шматками стелі. Дела бачила трьох з чотирьох, і вони,
схоже, не були поранені, чи як там це називається у
прибульців, але четвертого не було. Він загинув. Тіло
Джеффіпа повністю засипало, можливо навіть
розчавило, і четвертий безокий теж має бути під
уламками.
Фледон не побіг, але коли здригнувся завод, його
кинуло на підлогу. Зараз він підіймався та кашляв.
«Не ворушися», — почула Дела свою думку. Це
було чергове попередження від безоких.
Але було вже пізно.
Блакитна блискавка рознесла Фледона на
шматочки.
Доктор знешкодив автоматичну гармату, але та
гармата була на стіні, яка зараз дивилася в інший бік. На
новій стіні була нова гарматна башта.
Дела чула три голоси безоких, що кричали,
попереджаючи. Кричали не їй, а своїм кораблям. Вона
вже бігла та тягнула за собою всіх дітей.
***
Фортеця повернулася на сто двадцять градусів і
зупинилася, коли нова сторона була обернена до
кораблів безоких. Озеро плескалося об її фундамент,
намагаючись заспокоїтися.
Нові гармати дивилися на безоких. Десять з них
вистрелили, і їх блискавки схрестилися в одній точці на
сфері, що висіла під неушкодженим кораблем. Вони
пробили її, і сфера вибухнула у повітрі.
 Вогняна куля охопила корабель, зруйнувала його,
та розкидала його залишки ударною хвилею, яка вибила
всі шибки у радіусі двадцять кілометрів, але не
зашкодила самій Фортеці.
Останній корабель безоких, який був уражений
першим, вистрелив маленькими золотими спалахами,
націлюючи їх у гарматні башти Фортеці. Попереднього
разу це спрацювало, але тепер Фортеця була готова до
атаки і зробила сім пострілів, кожний з яких перехопив
один з енергетичних сплесків та зруйнував його. Потім
гармати вистрелили в третій раз.
На цей час корабель безоких вже було оточено
силовим полем, яке поглинуло більшу частину енергії,
але не змогло запобігти тому, що корабель відкинуло на
кілька кілометрів, прямісінько у скупчення хмарочосів.
Фортеця байдуже спостерігала за тим, як корабель
безоких врізався у високу башту, його щогли
завалилися, а корпус штопором полетів вниз. Падаючи,
корабель перевертався, відскакував від інших споруд,
пробивав дірки у інших будівлях, розсипав навкруги
каміння.
Фортеця вела рахунок інопланетним ознакам
життя, і впродовж падіння корабля рахунок дійшов до
нуля навіть ще до того, як корпус вдарився об землю.
Фортеця поновила свій архів: загрозу нейтралізовано.
Але коли силове поле корабля вимкнулось, його
штучне сонце відірвалося (або його умисно
відштовхнули) і тепер летіло у напрямку Фортеці.
Помітивши це, стратегічний комп’ютер змусив
автоматичні гармати вистрелити по об’єкту, але він не
мав часу добре прицілитися. Десять пострілів мало не
влучили по цілі. Десять блискавок полетіли у різних
напрямках, далеко у ранкове небо. Куля енергії
продовжувала летіти.
У Фортеці не було стратегії, яка могла б запобігти
зіткненню, тож вона перемикнулася у режим зменшення
ушкоджень.
***
Алса відчувала розуми двох безоких: океани
обурення, люті та розчарування.
— Що відбувається? — спитала вона.
— Так багато загиблих.
— Що? Хто загинув?
Вони говорили про безоких чи про справжніх
людей?
— Ми тепер на лінії вогню, — сказав їй безокий. —
На тому боці, який... — речення не закінчилося.
— Що?
Ударна хвиля вибуху збила їх з ніг ще до того, як
стіна перед ними розвалилася та полетіла на них. Все
було так швидко, що Алса навіть не встигла закрити очі.
Вона побачила, як двох безоких підняло у повітря, наче
ляльок, та вдарило об стіну. А потім вона бачила лише
плиту з чорного металу, яка піднімалася з підлоги та
наближалася до її обличчя. Її накрило хвилею тепла, але
все вже потемніло.
 ***
Нарешті Доктор зміг зібрати волю та встати. Знову
на ногах, він мало не скрикнув, з’ясувавши, як багато на
ньому забитих місць.
Він розумів, що не зможе залізти на вертикальну
стіну траншеї, металевий коток теж був такий
гладенький, що не було за що вчепитися.
Він подивився на ком. Три кораблі безоких були
знищені. Цьому він вірив, але не міг довіряти кому ні в
чому іншому. Тож він закинув його на стіну траншеї,
відійшов від нього, та з допомогою звукової викрутки
змусив його батарею вибухнути. Вибухом відкололо
метровий шматок каменю, який впав у траншею,
утворивши грубі сходи. Доктор виліз на підлогу
Фортеці.
Він випрямився та покрутив забитим плечем,
сподіваючись, що це зменшить біль. Це не допомогло.
Він подивився наверх. Камера зброї була дуже високо
над ним. Він був на рівні землі та майже біля
зовнішньої стіни. Йому доведеться пройти через весь
поверх до центральної колони, а потім якось піднятися
вверх. Фортеця вже прокинулась, увімкнено всі захисні
механізми. Доктор відчував, як вона дивиться на нього,
чекаючи на слушний момент, щоб вдарити. Той фокус з
комом та ліфтом продемонстрував, що Фортеця була
більше, ніж просто машина, створена для убивання
незваних гостей, це була машина, створена
насолоджуватися вбиванням незваних гостей. Не тому,
що їй подобалося бути злою, якраз навпаки: їй
подобалося вирішувати головоломки. Вбити Доктора
Фортеці буде так само цікаво, як розгадати кросворд.
Він зачепився ногою за щось тверде. Це була
скляна голова, у якій була велика тріщина. Доктор взяв
її в руки. Вона була легка. З його досвіду, відтяті голови
зазвичай важили більше, ніж здавалося на погляд. Ця
голова була абсолютно інертна, ніщо не вказувало на те,
що колись вона була живою.
— Мінус один, — сказав Доктор та обережно
поклав голову на кам’яну підлогу.
Він намагався вирішити, що йому робити далі, аж
тут золоте світло пробило стіну позаду нього,
приблизно на висоті сотого поверху. Це було схоже на
маленьке стиснуте сонце.
Доктор побіг. Він біг не тільки через те, що уламки
вже починали сипатися на те місце, де він щойно стояв.
Він побіг ще й тому, що ця куля енергії була такою
яскравою, такою потужною, та такою важливою
загрозою, що вона щонайменше на кілька секунд
засліпить або відверне на себе увагу кожного сенсора
Фортеці.
Світло цієї сфери, здавалося, навіть змінювало
повітря, але більша частина його потужності була
витрачена на те, щоб пробити стіну. Сфера пробила діру
у сплетінні містків та кабелів, але після цього змогла
лише ляпнутися на центральну колону, неначе шматок
лави. Вона залишила на боці колони металеву пляму,
схожу на прищ, але ця пляма вже швидко остигала.
Вона Фортеці більше не загрожувала. А це
означало, що єдиною справжньою загрозою був сам
Доктор.
Він ковтнув.
 12

Той звивистий коридор, яким Алса з Доктором

зайшли так далеко у Фортецю, геть зник, замість нього
залишився похилений тунель зі рваними металевими
краями. Вибух пробив товсту подвійну стіну на сотні
метрів. У пролом світило сонце, крізь обрізані труби та
кабелі, та крізь п’ятьох скляних людей, що стояли там.
Алса вже встала на ноги. З її носа текла кров,
неначе хтось по ньому вдарив. Вона притиснула до
нього рукав. Окрім носа, в неї все було цілим.
Вона відчувала, що злість двох безоких, які були з
нею весь цей час, стає все сильнішою, навіть
сильнішою, ніж її злість. Троє безоких, які щойно
підійшли до них, пропонували поділитися їх спокоєм,
закрити ним негативні емоції. Але той, у кого були
зелені очі, відмовився та пропонував протилежне: щоб
вони взяли його лють.
— Ви єдині, хто вижив? — спитала Алса.
Мають бути й інші — розвідники та патрулі. Але
ніхто з них не був достатньо близько для телепатичного
контакту.
Вони мають об’єднатися. Було відомо, що багато
сотень безоких — всі, хто був на кораблях, та двоє тут
— загинули. Можливо, залишилися лише ці п’ять.
 У людей є вираз «їх пам’ять живе», але це не
правда, це усього лише означало, що люди пам’ятали
померлих. І батьки не пам’ятали всіх. Тридцять сім
батьків були простими, звичайними людьми. Раніше
вони мали друзів та родичів — тоді, як вони казали,
родини були дуже маленькі, дітей народжували
небагато. Сказати, що вони знали тисячу людей, було б
дуже щедро; для Алси така кількість людей була
приголомшливою. Скажімо, навіть, що тисячу людей
«знав» кожний з них. Вони «знали» жінку, повз яку
пройшли на вулиці, чи сусіда, з яким ніколи не
розмовляли, чи продавця у магазині. Це означає, що всі
разом вони пам’ятали тридцять сім тисяч людей, зі
всього населення Аркополісу.
Безокі підрахували: батьки пам’ятали приблизно
одну людину з 5405. Для всіх інших це було повне
забуття. Від них навіть імен не залишилося.
Вони не вважались навіть незнайомцями.
А у безоких було інакше. Їх спогади буквально
продовжували жити копіями у розумах інших безоких.
Безокі ділилися усім. Не було приватності, і Алсі
ця ідея не подобалася. Їй ніколи не подобалося, коли
люди на неї дивилися. Вона носила багато одягу, ніколи
не ходила купатися з іншими, ніколи не казала нікому
про свої відчуття. Бо це було для малят.
Безокі були кращими, ніж люди. Це Алса зрозуміла
вже давно. Вони вміли багато такого, чого вона робити
не вміла.
 Але справа була не тільки в цьому. У них було
більше амбіцій. Всі ці скляні люди стільки всього
зробили. Бажання приватності здавалося дурним.
Дитячим. Але якась частина Алси потребувала
приватності. Їй було значно зручніше вважати їх
спілкування розмовою, а не об’єднанням думок.
Вона подумала, чи вони все ще можуть дати їй той
генератор, який вона в них просила. Вона нічого не
казала, але вони знали, що вона про це думає, і нічого
не казали.
Безокі тепер відчували себе у пастці, самотніми,
але вели себе практично, вони шукали вирішення
проблеми. Їх телепатія працювала лише на короткій
відстані. Вони не могли викликати нею рятувальний
корабель. Їм був потрібний маяк.
«Щось на кшталт антени для комів у поселенні», —
подумала Алса. Вона не збиралася ділитися цією ідеєю,
але безокі вже погоджувалися реквізувати антену. Вони
як один повернулися йти.
— Стривайте! А зброя ця вам хіба не потрібна? —
спитала вона.
Безокі вагалися.
— Авжеж, — нарешті, сказали вони хором. — В
наших інтересах зробити так, щоб її не отримав ніхто
інший.
— Доктор зброю сам не віддасть.
— Ми не можемо читати його думки, тож ми не
можемо бути в цьому певні. Ти думаєш, що ми маємо
застосувати силу, — це, звісно, не було питанням, бо
безокі знали, що думала Алса.
Вона уявила це собі: армії безоких оточують
Доктора та підіймають руки, готові розірвати його на
шматки. Вона спитала їх, чи зроблять вони таке.
— Так, якщо ставки будуть достатньо високі.
— Отже... вони високі?
— Якщо Доктор описав зброю вірно, то домінантна
стратегія така: зброя має бути отримана будь-якою
ціною, майже до нашого повного знищення.
Тепер безокі уявляли собі внутрішній вміст
Фортеці. Кораблі до свого знищення встигли
просканувати будівлю. П’ятеро скляних людей та Алса
міркували над результатами цього сканування. Алса
бачила, де знаходиться зброя — у самому серці
піраміди — і бачила, як можна туди дістатися. Один
місток вів прямо до зброї.
Просто.
Але вона також бачила системи охорони.
Автоматичні гармати та інші системи, які Алса не могла
зрозуміти.
Вона відчула хвилювання.
— Що? — спитала Алса.
Удар мініатюрного сонця, що було джерелом
живлення останнього корабля безоких, пробив довгий
прямий шлях крізь внутрішність Фортеці. Це
зруйнувало системи охорони. Фортеця це врахувала —
змінила кути обстрілу деяких гарматних башт та таке
інше — але вона не могла захистити все.
Було кілька мертвих зон.
Алса не відразу змогла зрозуміти зображення.
— Тож тепер є небезпечний шлях, так?
Ні... Але біля камери зброї була зона, у якій була
усього лише одна гармата. Є можливість прокласти
маршрут по трубах та містках, а потім спуститися вниз
та пробігти останні п’ятдесят метрів.
— Це не так вже й багато, — подумала Алса. — А
як щодо тієї єдиної гармати?
За цей час вона може вистрелити п’ять раз,
точність стрільби буде вісімдесят відсотків.
— Тож якщо хтось стане на той місток, чотири
шанси з п’яти, що його вб’ють? — вражено спитала
Алса.
Ні, — терпляче відповіли вони. Це було б вірно,
якби вона могла вистрелити лише один раз. Але вона
може вистрелити п’ять разів. Якщо хтось стане на той
місток, його шанси бути вбитим 3124 з 3125.
Вона їм не повірила, тож вони терпляче пояснили
їй розрахунок ймовірностей. Вони були праві.
— Це те саме, що сказати, що пройти неможливо!
— скрикнула вона.
Завжди є вирішення, — завірили її безокі. Треба
просто знайти його. З цим можна було працювати. Це їх
найкращий шанс.
***
 Боротьба між Доктором та Фортецею не вічна.
Вона скоро скінчиться. Або Доктор добереться до зброї,
або Фортеця його вб’є. Це не буде грою в шахи, це буде
дуель. Доктору здавалося, що він б’ється з вулканом...
ні, з людожером. З механічним велетнем.
Ця думка його трохи зігріла, бо раніше він вже
багато разів бився і з людожерами, і з роботами-
велетнями, і ще ніколи не програвав.
Але ж його суперникам достатньо було виграти
лише один раз.
Доктор вирішив, що якщо він триматиметься
ближче до незахищених механізмів, що рухали
Фортецю, вона не зможе атакувати його найгіршою
гидотою на кшталт сильних вибухів чи кислот або
спалахів енергії. Це означало, що він мав бігти до
центральної колони дуже складним шляхом, бігаючи від
одного уразливого механізму до іншого, не забуваючи
при цьому залишати собі вибір наступного кроку.
Звісно, він був все ще живий. Поки що системами
захисту були лише спалахи випромінювання, які не
могли йому зашкодити, та маленькі упорскування
отруйного газу, які були досить повільними та
передбачуваними.
Пролетівши повз нього, маленька стріла зачепила
його долоню.
Доктор не сповільнив швидкість, але швидко
оцінив шкоду: дуже маленька подряпина пекла. Йому
це не подобалось. Не те щоб він віддавав перевагу
відтятій руці, але... навіщо просто дряпати його?
Він інстинктивно пригнувся та перевернувся.
Прямо на нього летіла ракета. Вона швидко рухалася,
але Доктор бачив, що розміром вона усього лише з
пляшку вина. Вона літала навкруги, і її дзижчання з
доплер-ефектом говорило про те, що в ній був
антигравітаційний генератор.
Фортеця запустила другу міні-ракету, через яку
Доктор перестрибнув, неначе через бар’єр. Ракета
очікувала, що Доктор нагнеться, як він зробив це
першого разу, тож летіла низько. Озирнувшись через
плече, Доктор побачив, що обидві ракети летіли по
дугах, щоб спробувати вдруге.
Він подивився на свою долоню, на маленьку
подряпину.
Стріла взяла зразок його біоданих.
Ракети мали у свої програмі його генетичні дані,
вони не здадуться аж поки не влучать в нього.
***
Дела та діти вибігли з будівлі та зупинилися. У
Дели пощипувало шкіру. Лише побачивши червоне
обличчя Коззана, вона зрозуміла, що вони отримали
миттєвий сонячний опік, коли та сфера відірвалася від
корабля безоких. За винятком цього, вона почувала себе
добре. У хлопців не було видно ніяких поранень. Вона
пишалася тим, як спокійно вони поводилися.
 Вони вивели її з Заводу на рівень землі, а потім
провели до території, що густо заросла деревами.
Фортеця все ще височіла над ними, але більшу частину
її гнітючого силуету ховала завіса з листя та папороті.
Дела бачила не дальше, ніж на десять кроків від себе.
— Це Міські Джунглі, — урочисто сказав їй
Моррен.
— Тут можна загубитися, — сказав Ґар.
— Так, — сказала вона та озирнулася.
Її турбувала доля Доктора.
Після дощу, що пройшов попередньої ночі, земля
була волога, а повітря було насичене запахами глини,
фруктів, пилку, кори та ще чогось.
— Що тут було раніше? — подумала вона вголос.
Вони були на схід від Заводу, не так вже й далеко
від того місця, де вона жила. Тоді у місті не було нічого
схожого на це.
Хлопчики всі знизали плечима.
Дела спробувала зорієнтуватися:
— Близько до заводу аеромобілів, у напрямку... це
Ботанічний Сад. Ні, це надто близько, Сад був у кількох
кілометрах... зачекайте... рослини поширилися. Мабуть,
сюди принесло вітром насіння та спори.
— У центрі Джунглів є куполи та інше, там рослин
більше за все, — підтвердив Ґар, тримаючи руки у
кишенях та киваючи головою у правильному напрямку.
— Нічого кольорового, — сказала Дела.
— Що ти маєш на увазі? Тут все зелене.
 Дела засміялася:
— Я раніше бувала тут. Вірніше, у Ботанічному
Саду.
— З... тим?.. — спитав Коззан.
— З Джилом, так. А до того ще й з шкільними
екскурсіями та з батьками. У Ботанічному Саду
вирощували рідкісні рослини. Тоді там були квіти.
Усіляких розмірів, форм та кольорів.
Квітучі рослини мали пережити появу Фортеці, але
поступово вимерли, тому що не було комах, які могли
їх запилювати. Рослинність більше не мала
приваблювати бджіл та мурах.
— Що нам тепер робити? — спитав Коззан.
Дела думала.
— Повернемося до поселення. Триматимемося
подалі, нехай собі Доктор та прибульці... та інші
прибульці... розбираються між собою.
— Я мав на увазі тепер, коли Джеффіп та Фледон
загинули. Вони стільки всього робили.
Дела не думала, що їй може стати ще гірше. Досі
вона уникала цього питання.
— Тому, що вони вміли, вони навчилися. Таким
хлопчикам як ви доведеться зайняти їх місце. Нам всім
доведеться бути хоробрішими.
— Раніше ти жила у Джунглях?
— Ні... їх тут не було, це була просто частина
міста. Я працювала у банку.
— Де?
 Вона посміхнулася:
— Це дуже довго пояснювати. Джеффіп був
вчителем. У початковій школі. Фледон працював на
Автозаводі. Дуже мало з того, що ми знали раніше,
знадобилося нам.
— Мамо! — покликав Моррен. Він був трохи
попереду і показував їм зупинитися.
Дикий інстинкт хлопчиків змусив їх сховатися.
Дела витягла шию, намагаючись побачити, що там таке.
Ґар схопив її.
Дела відчула їх своїм розумом раніше, ніж
побачила. Десятки безоких марширували єдиним
строєм, кожний обходив перепони, що траплялися на їх
шляху, пригинався під гілками, переступав через
коріння, обходив дерева, і все це не порушуючи строю
та без сповільнення маршу.
Між прибульцями бурлили думки: накази та
спостереження. Вони йшли до Фортеці; вони були
однією з п’яти груп, що йдуть туди; вони хотіли
проникнути всередину та отримати зброю раніше
Доктора.
Якщо вони й побачили людей, або почули їх думки,
вони ніяк на них не відреагували. Скляних людей було
вже важко побачити, а ще через кілька секунд їх колона
повністю зникла у листі.
— Я маю попередити Доктора, — сказала Дела.
Ніхто не дивувався її словам так сильно, як вона
сама, але сказати це було визволенням. Вона знала, що
вчинити так було правильно. Потім вона сказала
хлопчикам:
— Ви можете знайти зворотну дорогу до
поселення? Йдіть туди. Попередьте Дженнвер та інших.
Скажіть їм, що трапилося.
Вона обняла їх всіх, навіть Ґара. Від цього вони так
зніяковіли, що не могли заперечити. Дела скористалася
цією нагодою, щоб залишити їх.
***
Дві ракети літали по колу, а Доктор притулився
спиною до великої металевої колони.
Вони були у круглому приміщенні діаметром
приблизно сімдесят метрів. Ракети кружляли по
периметру кімнати, тримаючись разом. Уздовж
периметра через рівні відстані було десять виходів, але
кожного разу, коли Доктор намагався побігти до одних
з дверей, одна з ракет починала летіти до нього, а літали
вони вчетверо швидше, ніж він бігав. Колона, до якої
він притулився, була колінчастим валом у середині
приміщення, який ракети не хотіли пошкодити. Тож
вони чекали, поки він зрушить з місця. Здавалося, що
вони не хочуть наближатися до нього, вони залишалися
на периметрі.
Йому треба було дістатися до одних з цих дверей,
але кожного разу, коли він намагався це зробити, було
очевидно, що ракети долетять до дверей швидше.
 Він був дуже незадоволений собою, тому що
математично спосіб дістатися до дверей мав бути.
Фортеця загадала йому задачу.
— Щось там пов’язане з «пі», — сказав він сам
собі.
Він дочекався, поки ракети були позаду нього та
побіг прямо до одних з дверей, але одна з ракет почала
повертатися. Він повернув голову, і стало очевидно, що
вона долетить до дверей раніше за нього.
Доктор побіг назад, до центру приміщення, під
прикриття механізму. Ракета пролетіла повз двері та
відновила патрулювання периметру.
— 2πr, — сказав Доктор, все ще намагаючись
знайти рішення. — Радіус кола... скажімо, тридцять
метрів... і є величина... вони в чотири рази швидше за
мене, тож якщо я стою на одній четвертій радіусу... я в
центрі кола, тож якщо я... але ракет дві... тож якщо я
стою на одній восьмій радіусу... О, до біса цю гру в
солдатів!
Не маючи настрою підгравати, він витяг звукову
викрутку та побіг прямісінько на ракети.
Одна з них розвернулася на нього. На перевірку
часу не було, тож Доктор натиснув на кнопку,
сподіваючись, що не помилився.
Перед ним у повітрі замерехтіла велика куля, і
ракета влетіла прямо в неї. Тієї ж миті кожен її гвинтик,
кожен шов, кожна заклепка не витримали. Ракета
перетворилася на відро запчастин, які не були з’єднані
між собою. А ще деталі втратили свою швидкість та
посипалися на землю.
На кожну дію є рівна їй протидія, а іншими
словами, сила звукового вибуху збила Доктора з ніг та
відкинула назад. Він приземлився на ноги, спотикнувся
та впав. Його тіло роздратовано зауважило, що воно і
без цього було вже втомлене, забите та подряпане.
Незважаючи на це, Доктору захотілося поцілувати
викрутку. Але у цієї монети була і зворотна сторона:
налаштування на «максимальний розбір» посадило її
батарейки. Він міг налаштувати звукову викрутку так,
щоб та зарядилася за рахунок поглинання оточуючих
звуків, але це займе кілька хвилин.
А шкода, бо друга ракета вже летіла прямісінько на
нього.
Залишилися секунди. Доктор інстинктивно
здригнувся та захистився рукою так, що його лікоть був
між його головою та ракетою, та дивився на ракету з-
під ліктя.
Повітря між ними мерехтіло та починало сяяти.
Тільки-но Доктор подумав, що це може бути
залишковий ефект після дії звукової викрутки, як перед
ним з’явився привид — чоловік середнього віку з лисою
головою, вдягнений у тогу.
Привид темними очима вп’явся в Доктора,
дивуючись тому, що той так від нього захищається.
Наближення ракети привид не бачив. А Доктор
бачив — крізь прозору лису голову привида. Він не
знав, що буде, але й зробити вже нічого не міг. А
сталося наступне: ракета влучила привиду прямо у
потилицю, і вони анігілювали, спалахнувши світлом.
Доктор моргав, щоб розігнати плями перед очима.
— О, мені дуже шкода, — бурмотів він. Йому
просто пощастило, що ракета влучила не в нього, але
легше йому від цього не було.
Знайшовши дещо на підлозі, він пішов до одних з
дверей.
Не встиг він далеко відійти, як повітря перед ним
почало мерехтіти. З’явився ще один привид. Потім ще
один. Ще один. Через кілька секунд їх вже неможливо
було перелічити, там було ціле торнадо з рук, тог та
волосся, що світилися зсередини та оточували його.
***
Безокі спілкувалися, розраховували, розробляли
план. Алса стояла між ними, але не відчувала себе
потрібною. Нарешті вони почали заспокоюватися. Алса
зрозуміла, що і вона теж заспокоюється. Їх емоції були
заразливими.
Ментальні образи внутрішнього сховища, що були
у розумах безоких, надали деталі пасток, що очікували
їх далі.
Безокі з’ясували, що Фортеця завжди дає здачі
лише трохи сильніше, ніж була атака. Безокі напали на
неї трьома кораблями. Якщо б у них було тридцять
кораблів, Фортеця відреагувала би в десять разів
потужніше.
 — Доктор вчинив розумно, прийшовши сюди один,
без зброї, — сказала Алса. — Він залишив свій корабель
на березі, тож він все ще має корабель.
Вона намагалася розсердити їх, але в неї не
виходило. Безокі розуміли, що їй не терпиться, тож, не
чекаючи, поки в неї спитають, який в неї план, вона
сама сказала їм, що треба залишити Доктору важку
роботу здобуття зброї, а потім спіймати його. Просто.
— Ні, — сказали безокі. Це був наче хор. —
Неприпустимо надавати будь-кому іншому навіть
тимчасовий контроль над зброєю. Ми маємо здобути її
першими.
— Але ж це неможливо, — заперечила Алса.
— Ми розрахували варіант, який гарантує, що ми
захопимо камеру зброї раніше за Доктора, — сказали їй
безокі.
Вони як один повернулися до коридору, що вів до
центрального сховища.
— Ви не розповісте мені, що це за варіант? —
спитала Алса.
Коридор був нерівний та розбитий, йти за ними
було важко.
Вона побачила їх план.
— Це і є ваш план? Кидатися на гармату? Це ж
самогубство!
— Не для всіх нас. Виграш виправдовує ціну.
— Невже ви хочете померти?
 — Нам би цього не хотілося. Люди користуються
такими стратегіями. Ваша теперішня культура
заснована на короткочасній самопожертві заради
виживання майбутніх поколінь.
Але ж справа в тому, — сумно подумала Алса, —
що я це ненавиджу і хочу змінити. Вони все ще не
запевнили її в тому, що зможуть збудувати генератор,
який пообіцяли їй.
— То скільки «достатньо»? — спитала вона.
— Як пальців на руці — сказали безокі. — Один
виживе обов’язково, а з імовірністю 67 відсотків виживе
більше, ніж один. Той або ті, хто виживе, отримає
зброю.
Вони дійшли до невеликого вестибюлю. Крізь
наступні двері Алса бачила величезне внутрішнє
сховище, значно більшого, ніж здавалося з ментального
образу, який їй показували.
Алса подивилася на п’ятьох безоких.
Як пальців на руці.
Безокий з очима Джелл простягнув свою руку та
майже весело помахав перед Алсою пальцями.
— Пальців на руці шість, — сказав він їй. — Ти
шоста.
***
— Якщо ви доторкнетесь до мене, я помру! —
крикнув Доктор.
Нечисленні привиди відійшли, щоб випадково не
зачепити його, але він все одно був оточений. Доктор
подивився вперед, потім назад, але не бачив, як йому
пройти повз привидів. Виходу не було.
Скоро один з них вийшов з натовпу та зупинився
перед Доктором. Молодий чоловік. Він думав було
простягти руку, але завагався... а потім знову зник у
натовпі. Як тільки його світло зникло, його місце зайняв
інший привид. Він беззвучно кричав, і навіть Доктор
здригнувся від жаху в його очах.
— Мені шкода, мені дуже шкода, — казав Доктор,
намагаючись відійти від привида, але привиди були з
усіх боків. Десятки. Сотні. Тисячі. Їх світло — блакитне
та перламутрово-сіре — не сягало далеко від них.
Кожну секунду один чи кілька привидів відділялися від
натовпу, щоб стати перед ним.
Він побачив п’ятьох примарних, вдягнених у тоги
дітей, які дивилися навкруги. Четверо з них плакали, а
інший дивився на Доктора та був занадто здивований,
щоб якось прореагувати. Доктор мав спробувати щось з
ними зробити. Він витяг з кишені звукову викрутку.
Вона перезарядилася вже достатньо для простих
вимірів. Виміри йому нічого не сказали, тож він думав.
Чи можуть вони дійсно якимось чином бути
загубленими душами Аркополісу?
— Я нічого не можу подіяти, — тихо сказав
Доктор. — Нічого не можу зробити.
Двоє привидів — чоловік та жінка з майже
янгольськими обличчями — з’явилися замість дітей,
тримаючись за руки, трохи тремтячи. Вони зникли
майже відразу після появи.
— Я ж кажу, мені шкода. Чесно. Мені шкода.
Темні думки крутилися в голові Доктора, майже
переповнюючи його, майже поглинаючи. Усі інші
привиди, його привиди.
— Я нічого не можу зробити! — шепотів він.
Йому що, доведеться подивитися в очі всім
двомстам мільйонам? Доктор поклявся, що зробить це,
якщо це потрібно. Він стоятиме тут, та казатиме
кожному з них особисто, хоч як довго це б було.
— Справді. Нічого.
Але він всім їм казатиме одне й те ж.
Тепер вони були трохи ближче до нього, хоча й
досі дотримувалися якоїсь відстані. Він мав дістатися до
зброї. Коли Доктор зробив крок вперед, привиди теж
рушили та перекрили йому шлях.
— Ви мене не чуєте? Ви не розумієте?
Від них не було індивідуальної реакції, нічого, що
говорило б про зв’язок або про змістовне спілкування.
Були лише шок, втрата та пустота. Порожнеча,
безцільність, горе. Відчуття утрати, відчуття марності,
відчуття приреченості. Ці відчуття находили відгук у
Докторі. Відчуття того, що це мало трапитися, легко
перетворювалося на відчуття безпомічності.
— Я хотів би. Я хотів би бути спроможним на все.
Я хотів би врятувати всіх. Я не можу.
 П’ятнадцять років тому це була просто звичайна
планета. Ці люди не були не те що злодіями, а навіть
егоїстами. Вони не заслуговували на це. Вони жили
мирно та щасливо. Було легко бути добродієм, коли
всього було вдосталь, а їх величне місто було
свідоцтвом достатку. Але навіть зараз, після всіх цих
випробувань, люди, які залишилися від загиблої
цивілізації, нагодували його зі своїх бідних запасів.
Кожному через це дісталося трохи менше їжі, але
Доктор сидів серед них та сьорбав їх суп, жував їх
фрукти. Вони поділилися з ним своїм життям, проявили
до нього доброту. Не погрожували йому насиллям чи
ув’язненням. Вони були добрими людьми. Це було
несправедливо. Це було несправедливо по відношенню
до них. По відношенню до всіх них.
Що він зробив для них? Що він міг зробити для
них?
Він знову подивився на звукову викрутку.
— Вас навіть викрутка не розуміє, — сказав
Доктор. — У мене немає відповідей. Я не знаю, чим ви
є, я знаю напевне лише кілька речей, чим ви не є. Нема
сенсу оточувати мене.
Доктор спробував пройти, але привиди навмисне
блокували йому шлях. Вони всі захвилювалися.
— Я серйозно! Згиньте! Посуньтеся!
Вони всі підійшли трохи ближче.
— Якщо ви доторкнетесь до мене, я загину. Просто
загину. На тому все і скінчиться. Не буде нічого
такого... що отримали ви. Просто кінець усьому. І що
тоді буде з вами?
На якусь мить Доктор подумав, чи так вже й погано
це буде.
— Ви вважаєте себе особливими? — питав Доктор.
Він бачив смерті стількох людей.
— Принаймні, хоч хтось з вас вижив, — кричав на
них Доктор, розсердившись. — Ви не були останніми.
Всі привиди тепер не зводили з нього очей.
Точнісінько як та юрба дітей, що оточила його вперше.
Вони не були такі ж злі, як він. Хіба це можливо?
Навіть якщо гнів кожного з них скласти разом, хіба це
зрівняється з ним?
— Я останній, — сказав Доктор. — Останній. Мій
народ загинув. Усі до останнього. А володарі часу
вмирають не один раз. Нас вбивати треба значно
більше, ніж один раз, щоб добитися результату.
Привиди продовжували давити на нього, деякі з
них простягали руки, як жебраки, інші підходили з
таким виглядом, ніби збиралися битися з ним, деякі
просто хотіли, щоб він побачив, як вони плачуть. Вони
все з’являлися та з’являлися, неначе хвилі набігали на
берег.
— І знаєте що? Врешті-решт їх жертва нічого не
змінила. Тому що вони вижили. Тисячі, мільйони. Лише
один. Це не важливо. Це одне й те саме. І... знаєте, що?..
Життя завжди краще ніж смерть. Завжди. Але я хотів,
щоб всі вони померли. Всі до останнього. Коли я став
кимось, хто хотів знищити? Коли це було? Коли вони
перемогли?
Привиди не слухали.
Доктор кинувся на одного з них, тримаючи
викрутку як кинджал.
— Залиште мене! — кричав він.
І вони залишили.
***
— Тобі треба контролювати твої фізіологічні
реакції, — радив безокий Алсі.
Вона ридала.
— Ти тепер більше, ніж дитина, — запевняв її
безокий.
П’ятеро безоких зайняли місця обличчям до
першого металевого містка, стоячи по двоє, Алса була у
середній двійці. Вони рилися у її спогадах, знаходячи її
акробатичні навички, які вона здобула за кілька років
життя у місті, що руйнувалося. У них вже були схожі
здібності, які вони взяли у істот під назвою «мавпи»,
яких вони зустріли на іншій планеті; вони дали ці
здібності Алсі.
Вона бачила камеру зброї. Там була одна з
гарматних башт, але вона була повернута не зовсім на
них.
— Якщо ми рухатимемося дуже повільно... —
почала вона казати. — Першого вечора з Доктором це
спрацювало. Ці гармати були... як же він сказав?
 — Чутливі до руху, — пролунав у її голові голос.
— Так було раніше, коли Фортеця була у режимі
збереження енергії.
А хіба не було інших безоких? Чому це має робити
вона?
— Вони вже наближаються, але ми маємо діяти
саме зараз, поки Доктор ще не здобув зброю.
Це все Доктор винний, — думала Алса. — У
всьому.
Поруч з нею стояв безокий з зеленими очима.
— Мені страшно, — тихо зізналася Алса.
— Так. Твій страх так підбадьорює. Надихає. Мені
здається, що я його дійсно відчуваю, а не копію, як
зазвичай.
Безокі приготувалися йти.
— Зберись зі своїми останніми думками, — сказав
безокий. — Якщо не виживеш ти, виживуть ці думки.
Вони чекали на команду. Ось і все... через кілька
хвилин вона загине.
— Ні, — сказала Алса.
Безокий обернувся до неї:
— Поясни.
— Це означає «ні».
— У нас було враження, що ти хочеш бути
частиною нашого проекту. Що ти хотіла бути схожою
на нас.
Вона подумала про це. Вона не була схожа на них.
Вона не могла бути така як вони.
 — У нас є можливість зробити психощеплення тебе
до такого ж тіла, як це, — він вказав на себе.
— Ні, — сказала Алса.
Вона повернулася і побачила,що безокий думає про
те, щоб схопити її.
— Ні, — повторила вона. — Це неправильно. Це не
по-людськи. Все не має бути так. Я думала, що ви,
прибульці, матимете відповіді. Але ж у вас їх немає, чи
не так? Ані у вас, ані у Доктора.
— Якщо нас лише п’ятеро, здобуття зброї не
гарантовано, — сказав їй безокий.
— Це ваша проблема, — крикнула через плече
Алса, повертаючи за ріг.
Безокий дивився їй вслід. Інші зверталися до нього,
питаючи, чи означає це, що операція відміняється?
Безокий відчув новий сплеск гніву, на цей раз він був
його власним.
— Вперед! — скомандував він.
 13

Оборона камери Зброї від нападу прибульців була

ускладнена втратою багатьох гарматних башт. Хоча
прибульців було лише п’ять, їх напад був добре
спланованим, він був послідовністю з дуже своєчасних
стрибків по місткам. Фортеця здійснила ті самі
розрахунки, що й безокі, і з’ясувала, що за таких
обставин є великий шанс, що один з цієї групи виживе.
Єдина уціліла гармата, що перекривала той сектор,
була вже готова до бою. Тепер вона вистрелила по
одному з нападників. Це був перевірочний постріл:
стратегічний комп’ютер не був певний, що прозорий
матеріал безоких був уразливим до енергетичної зброї.
Коли блискавка вдарила по безокому, той розсипався на
шматки. Одна з підсистем підрахувала всі шматки та
про всяк випадок спостерігала за ними, але вони були
інертними, за винятком невеликого психічного
залишку.
Одна з підпрограм попередила Фортецю, що треба
звертати увагу на Доктора. Він був далеко від сутички,
але дістався до центральної колони та знищив дві
ракети. Колона мала вертикальну поверхню, руками на
ній чіплятися не було за що. До камери зброї Доктор
діставатиметься ще багато хвилин.
 Гармата, що обороняла камеру Зброї, знову
вистрелила, і загинув ще один безокий. Ця ситуація
була під контролем.
Усе ще була велика імовірність того, що принаймні
один з безоких виживе.
Фортеця була запрограмована передбачати будь-
яку можливість.
Підсистема попередила стратегічний комп’ютер
про те, що загубила Доктора.
Це було неможливо.
Можливість дезінтеграції Доктора Фортеця
відкинула. Вона сканувала всі місця, де він міг бути,
враховуючи топографію Фортеці та те, що він був
пішим гуманоїдом. Вона відкинула можливість всіх
методів телепортації та камуфляжу, що були в її базах
даних, навіть гіпотетичні.
Коли пояснити відсутність Доктора не вдалося,
стратегічний комп’ютер виділив цій задачі більше
обчислювальних потужностей, та виконав більш
ретельну перевірку своїх записів, відкрив кожну базу
даних.
Дві підсистеми попередили стратегічний
комп’ютер про те, що Доктор падав у напрямку камери
зброї.
Доктор був на рівні землі, камера зброї була у
математичному центрі Фортеці, на багато поверхів
вище нього. Речі падають вниз, а не вверх, тож
стратегічний комп’ютер проігнорував ці дані. Коли ці
підсистеми знову надіслали схожі повідомлення,
комп’ютер вимкнув їх для ремонту.
Враховуючи закони фізики, число місць, де міг
бути Доктор, було обмеженим.
У жодному з них його не було.
Стратегічний комп’ютер продовжував шукати.
***
Безокий з зеленими очима стояв на містку. Місток
був вкритий осколками прозорого скла. Повітря шипіло
у тих місцях, крізь які пройшли блискавки.
Цей безокий був останнім. Він подивився вниз. У
тому місці, де у людини була б ключиця, у нього була
тонка тріщина. Болю не було. Не було ніяких ознак
Доктора. Між безоким та відкритими дверима до
камери зброї не було нічого. Він стояв у трьох кроках
від дверей, у безпеці.
Він відчував присутність зброї, дивний та
жахливий смак.
Коричнева пляма швидко вискочила з-під містка,
схопила безокого та підняла його на три метри у
повітря. Це був Доктор, який падав вгору; він
скористався масою безокого для того, щоб сповільнити
свій рух. Але в нього був дуже великий імпульс, тож
тепер вони обоє падали вверх.
Доктор повертів щось у руках, і вони обоє
попливли вниз, на місток. Безокий приземлився на ноги,
а Доктор впав на бік та прокотився в напрямку дверей.
 Безокий був між Доктором та дверима, але не хотів
повертатися до суперника спиною.
Доктор став на коліна, потім піднявся на ноги.
Коли він встав, то простягнув руку. Над його долонею
висів маленький металевий куб.
— Генератор антигравітації, — пояснив він.
Безокий не міг читати ані його думки, ані його
відчуття, але судячи з рухів та голосу Доктора, той був
втомлений. На відміну від безоких, гуманоїдні тіла
виснажувалися.
— Я скористався ним, щоб впасти сюди з землі. Це
частина ракети, яку я...
Безокий штовхнув його, намагаючись скинути з
містка.
— Гей, — сказав Доктор, викручуючись, щоб не
впасти.
Безокий знову штовхнув його, але цього разу
Доктор був готовий і зробив крок вбік. Безокий зміг
вирівнятися та не впасти з містка і не потрапити під
вогонь жодної з гармат.
Анітрохи не вагаючись, безокий знову кинувся на
Доктора. Хоча Доктор не сильно старався, йому вдалося
відбити удар скляної руки.
Безокий перейшов до більш грубого стилю бійки:
вдарив Доктора ліктем по обличчю, потім ногою по
животу, потім швидкі удари кулаками по голові. Потім
удар головою, і Доктор впав на коліна.
 — Виходить, що це я маю скляну щелепу, —
кашляв Доктор.
Безокий приготувався вбивати.
— Зачекай, — сказав Доктор, простягнувши руку
та мало не втративши рівновагу. — Постривай. Не
треба.
Спираючись на безокого, Доктор встав.
Безокий впізнав вираз обличчя Доктора, коли те
було напроти нього. Такий саме вираз у Алси був:
зухвалість, широко відкриті очі, відчуття перемоги. Це
суперечило тому, як безокий розумів ситуацію. Доктор,
певно, щось зробив.
Коли Доктор зробив крок в сторону, безокий
зрозумів, що в ньому з’явився новий об’єкт… Доктор
встромив свій кубик у тріщину на його плечі.
Безокий подивився на свого супротивника і
побачив у його руці звукову викрутку. Спалахнуло
блакитне світло, запищав ультразвук, і
антигравітаційний куб активувався. Доктор, місток та
камера зброї полетіли з-під ніг безокого вниз. Злітаючи
вверх, безокий ледве розгледів, що Доктор входить до
камери.
Гарматні башти різко повернулися, щоб
прицілитися у нову ціль, яка летіла вгору, до верхівки
внутрішнього сховища.
***
Доктор увійшов до приміщення, яке було
крихітною пустою пірамідою, внутрішність якої не мала
нічого примітного. Там ледве знайшлося місце для
нього одного, не кажучи вже про когось ще.
Недостатньо місця, щоб замахнутися на безокого.
Він був знесилений, але на нього чекала важлива
робота, і він вже надів свої окуляри. Він став
навколішки у центрі кімнати та зосередився на зброї. Та
висіла у павутинні силових кабелів. Для людських очей
вона, мабуть, виглядала досить звичайною. Це був
циліндр; приблизно метр завдовжки, діаметром десять
сантиметрів. Він був з полірованого металу. Ніяких
очевидних органів керування: ні літер, ні цифр, ні
символів. Значно цікавіше, звісно, було у вищих,
нижчих та інших вимірах.
— Безмежна загроза та трохи гудіння, — сказав
Доктор вголос, цитуючи Дугласа Адамса.
Зброя вмикалася дотиком, тож її не можна було
брати голими руками. Понишпоривши у Алсиному
рюкзаку, Доктор знайшов пару теплих рукавичок. Від
одягнув одну з них.
Він вже міг взяти її, вийняти зброю зі свого місця.
Йому нічого не заважало. На самій зброї не було ніяких
пасток, бо пастка могла пошкодити зброю. Доктор
опустив руки.
«Чому я досі її не знищив?»
Він розумів, що утримується. Він не був певний,
чому саме. Він боязко озирнувся.
Зброя все ще висіла на місці.
«Ну ж бо», — казав він собі.
 Було так легко уявити, що це вагання було
результатом якоїсь останньої лінії захисту, що Зброя
сама утримувала його руку якимось гіпнотичним
впливом. Але відбувалося інше.
Доктор не рухався вже більше хвилини.
Він відчував, як всередині циліндру потріскує
енергія, неначе спіймана вічна блискавка, але
абсолютна чорна. Настільки темна, що могла б
засліпити будь-кого, хто подивився б прямо на неї.
«Чому я її досі не знищив?»
— Ми обоє останні представники свого виду, —
тихо зробив він висновок.
Вона була складною, унікально складною, але в ній
не було розуму, не було свідомості, не було життя,
нічого такого, що могло б відповісти.
«Знищ її. Безокі можуть прийти сюди з хвилини на
хвилину. Знищ її».
— Якщо ти дістанешся безоким... це буде жахливо.
Навіть гірше, ніж жахливо.
Він був не такий, як безокі. Зовсім не такий. Так,
він мандрував Всесвітом так само, як і вони. Літав з
планети на планету. Насолоджувався новим досвідом.
Ніде не зупинявся надовго. Але вони були
безвідповідальні. Його не можна було назвати
найвідповідальнішою особистістю у Всесвіті, але його
серця були там, де треба. Він не вбивав людей.
«Безокий, якого я тільки-но кинув на зустріч зі
своєю загибеллю, міг бути останнім».
 Він згадав руку рептилії, що чіплялася за вкриту
сажею кам’яну кладку. Думки Доктора повернулися до
битви з чоловіком-динозавром у годинниковій башті
Будинку Парламенту, зі стегосіаном, про якого він
розповідав Ґару та Алсі. Доктор пам’ятав звання тієї
істоти, але не пам’ятав її імені. Тепер не залишилося
нікого, хто міг би йому нагадати. Доктор дозволив
капітану стегосіанів впасти та загинути, знаючи, що той
був останнім зі свого виду.
Він пам’ятав останню з ракносс, яку поглинало
полум’я. Він пам’ятав передсмертну агонію піровайлів.
Він пам’ятав, як армію далеків засмоктувало у
Порожнечу. Він пам’ятав Річарда Лазаруса, який
помирав у звуці кафедрального органу та звукової
викрутки.
Вони не були жертвами. Вони були готові
вбивати, потрапляли у ті самі пастки, які самі і
влаштовували. Найкраще слово для них було
«монстри», а найкраще, що можна робити з монстрами
— битися з ними.
Люди Аркополісу — ось хто жертви.
«А що як зброю можна використати у добрих
цілях?»
Доктор не відводив від неї очей.
— Не буває злої науки, — сказав він нарешті. —
Що завгодно може бути перетворено на зброю. Що
завгодно. Якщо хвилюватися про те, що можуть
зробити якісь збоченці, ніколи нічого не винайдеш.
Ніколи не розпалиш вогонь, ніколи не піднімеш з землі
камінь. Людей можна вбивати ліками, топити у відрі
джерельної води, спалювати їх під сонячними
променями.
Але й протилежне було правдою: будь-який меч
можна було переробити на плуг, а спис — на садовий
інструмент. Хоча іноді було важко зрозуміти як це
зробити. Від єдиний у Всесвіті мав знання, необхідні
для того, щоб змінити цю зброю. Ніхто більше не
розумів цю науку так, як він. Більш того, він був
певний, що це можливо, тому що він бачив привидів.
Зброя не мала залишати сліди, але привиди були
слідами.
«Ця зброя — більше, ніж я думав».
Доктор постукав пальцями по зубах, потім
постукав по лобу. Це міняло його план, у цьому не було
сумнівів. Він міг дослідити зброю, дізнатися про неї
трохи більше. Хто знає, може це й неможливо. Але був
шанс.
«Якщо я зараз знищу її, цей шанс буде втрачено
назавжди».
— Слушне зауваження, — сказав Доктор вголос.
Він подивився на зброю поверх своїх окулярів.
Можливо, він зможе за її допомогою створювати, а не
знищувати. Обернути її полярність, абощо.
Всі інстинкти казали йому, що її треба знищити.
Він зробив крок назад, замислився на секунду. Чи
можливо було скористатися цим на благо?
 «Ніхто інший, мабуть, не зможе. Крім мене».
Доктор вирішив не знищувати зброю.
Через якийсь забобон думка про дотик до неї була
неприємною, навіть з рукавичкою. Він зняв з плеча
рюкзак Алси, вивернув його, вклав руки всередину,
наче в велетенську рукавичку, а тоді простягнув руки до
силових кабелів та почав від’єднувати їх від зброї.
Циліндр був суцільним, на диво важким. Він був
теплий, це відчувалося навіть крізь тканину рюкзака.
Від’єднанні кабелі дзижчали, в них все ще було
достатньо потужності, щоб вдарити струмом.
Доктор тримав зброю обома руками, щоб не
впустити.
Залишилося від’єднати останній кабель — і зброя
буде звільнена, він зможе вивернути рюкзак та сховати
її всередині. Коли Доктор від’єднував її, ззовні почувся
стук. Він подивився за двері.
Останнім, що він встиг побачити перед тим, як
світло у Фортеці погасло, була армія безоких, що йшла
до нього по містку, замахнувшись руками наче
палицями.
Колись була теорія, що для перемоги над ворогами
треба обернути їх сильну сторону проти них.
— Що ж, — пирхнув Доктор, — принаймні, мені
буде чим зайнятися.
***
Стратегічний комп’ютер Фортеці зрозумів, що
зараз його дезактивують. Він знав, що в нього немає
іншого вибору. Він всю свою енергію брав від зброї, а
Доктор збирався її від’єднати.
З того самого моменту, як Доктора було
ідентифіковано, тисяча підпрограм попереджала його
про те, що недооцінювати Доктора небезпечно, але він
все одно недооцінив.
Його просто перемогли. Всередині нього були
вісімдесят вісім прибульців, всі вони йшли по тому
самому безпечному шляху до камери зброї, всі
прямували до Доктора. Гармати у тій частині всі були
знешкоджені, а енергопостачання у найближчі секунди
буде вимкнено.
Доктор, звісно, знищить прибульців. Стратегія,
якою він скористається, була зрозумілою. Комп’ютер не
шкодував, не сердився. Не знаючи, що йому ще
зробити, він пройшовся ще раз по списку всіх своїх
стратегій.
А потім машина зупинилася.
***
Коли світло погасло, безоким, що йшли першими,
залишалося кілька секунд до камери зі Зброєю.
Начебто для того, щоб компенсувати відсутність
світла, повітря було насичене звуком. Шум утворювали
кроки по металу майже двох сотень скляних ніг.
Миттєво пролунала команда, і безокі зупинилися.
Якби загін солдат-людей спробував зроби те саме, їх
лави порушилися би; можливо, пара людей навіть впала
б з вузького містку. Але телепатія дозволяла безоким
координувати свої рухи.
Ситуацію, що склалася, зрозуміти було неважко, і
по лавах безоких пробігла хвиля розуміння: Доктор був
у камері зброї, він їх випередив. Крізь єдині двері, що
вели у камеру, вони встигли побачити Доктора зі
зброєю у руці. Відключення електропостачання
означало, що більше не було активних систем охорони.
Вони мали швидко дістатися до зброї.
Коли луна стихнула, вони поділилися своїми
спогадами та враженнями про внутрішність Фортеці,
швидко об’єднали їх, виправивши всі розбіжності, аж
доки не отримали ментальну карту споруди. Їм рідко
доводилося таке робити — повністю відмовлятися від
своєї індивідуальності. Об’єднавши свої спогади та
сприйняття навколишнього світу, вони перетворилися
на практично єдину істоту, в якої було 88 голів, 176 ніг,
1056 пальців, один розум і одна мета: вбити Доктора.
Він не міг замаскувати ані звуки своїх ніг, що
ступали по підлозі, ані своє дихання, ані подвійний
серцевий ритм. Всі вісімдесят вісім чули, що він був
біля дверей.
Як один, вони кинулися на нього.
Найперший дістався до дверей і не знайшов там
Доктора. Троє з них намацали вхід до камери. Вони
простягли вперед руки, їхні тридцять шість пальців
дрижали, неначе антени.
 Один з безоких зачепив силовий кабель,
посипалися іскри, і він завмер. Від цього інший зробив
крок вбік і натрапив на другий кабель. Знову іскри.
Третій застряг між ними. Ці троє прийдуть до
пам’яті через кілька хвилин. Решта — вісімдесят п’ять
— тепер знали, що Доктора в камері вже немає. Але він
не міг бути далеко.
Одного з безоких у середині строю штовхнули
збоку, і він звалився з містка. Двоє його товаришів
встигли схопити його. Найближчий до цих двох
кинувся ловити Доктора, який мав бути винним у
першому поштовху. Але замість цього він схопив
одного з рятівників, порушивши його рівновагу. Всі
четверо полетіли в темряву.
Відчуваючи це разом, всі безокі похитнулися,
готуючись до зіткнення з землею.
Вісімдесят один спалах блакитного світла;
вісімдесят один електронний писк; вісімдесят один
Доктор, у якого в одній руці була вісімдесят одна
звукова викрутка, а під пахвою другої руки —
вісімдесят одна зброя. Безокі кинулися у вісімдесят
одному напрямку, щоб схопити його.
Похитнувшись, безокі подумали над своїми
відчуттями. Доктор був лише один, але його побачили
всі вони, а потім надіслали цю інформацію один
одному.
В ту саму мить вони відчули над собою рух
повітря.
 Пролунав удар, потім скрип та скрегіт. Лави
безоких убули, їх розділили на дві частини.
Шістнадцять безоких відскочили в сторону та або
знайшли під своїми ногами лише повітря, або
наткнулися на когось з товаришів, зіштовхнувши їх з
містка. Безокі відчули, як поруч із ними просвистіло
повітря, відчули зіткнення. Більшість з них змогли
простерти руку та вхопитися за якийсь кабель або
інший місток.
Дев’ятнадцять інших безоких просто зникли.
По тим, хто вижив, пробігла хвиля розуміння —
блакитне світло не просто дезорієнтувало їх, воно
звільнило великий відрізок труби, що висіла над ними.
Тепер ця труба стала вигнутою стіною, що
розділяла безоких на дві маленькі групи: у одній було
сімнадцять істот, а в другій — двадцять дев’ять.
Пролунав скрип, і ця стіна зрушила з місця.
— А... — пролунав поверх сорока шести безоких
голос Доктора.
Знову скрипіння.
— Слухайте, — продовжував голос. — У вас же є
світло у долонях, ви не забули? Може, їм можна
скористатися?
Вони згадали. Троє з них підняли долоні та
активували їх. У темряві спалахнули три золотих
ліхтарика.
 Доктор стояв на трубі, яка впала прямо посередині
містка. Діаметр труби майже дорівнював зросту
безоких.
Доктор мовчки подивився навкруги, а потім почав
бігти на місці, а труба покотилася в напрямку виходу.
Двадцять дев’ять безоких, що були з тієї сторони,
побігли від труби, щоб ані впасти з містка, ані бути
розчавленими. Ні в кого з них не було часу на те, щоб
помітити в очах Доктора радісний блиск. Не встиг він
відкотити трубу далеко, як ті безокі, що залишилися
позаду, зрозуміли, що вони можуть штовхнути трубу,
щоб повернути її.
Вся ця діяльність означала, що світло знову
погасло. Темряву наповнював скрип, що супроводжував
котіння труби.
Через кілька секунд труба гучно грюкнула,
зіткнувшись з зовнішньою стіною сховища. Там її
заклинило.
Безоких, що були попереду труби, заблокувало у
внутрішньому сховищі, принаймні, тимчасово. Але
Доктору теж нема було куди дітися.
Безокі приготувалися напасти на нього, троє за
допомогою інших полізли на трубу.
Доктора на трубі не було.
***
Через кілька секунд після того, як згасло світло,
Доктор ухопився за кабель, що висів поруч, та заліз на
нього. Безокі у той час були так зайняті штовханням
труби, що через шум не помітили цього.
Доктор піднявся на пару поверхів та навпомацки
знайшов у темряві вузький місток.
Тепер він був вище них на три чи чотири поверхи.
Він впав на тверду платформу, щоб перевести дух. Він
намагався не шуміти.
Зброя все ще була у рюкзаку та тягарем в його
думках. Він був схвильований, відчував багато
можливостей. Він чув, як безокі гупали під ним ногами,
іноді бачив, як вони ходили уздовж містків та
найтовстіших кабелів, розставивши руки з долонями-
ліхтарями, наче вартові у палаці. Вони всі були на
кілька поверхів нижче нього. Пошук був не таким
систематичним та упорядкованим, як він очікував. Він
їй роздратував.
Безокі все ще були злі та збуджені, неначе вони
заразилися. Те, що відбулося з ними тут, змінило їх.
Ідеї, погляди, вірування, емоції... вони можуть швидко
поширюватися у суспільстві. Анекдоти, популярні
мелодії або нові жаргонні слова можуть з’явитися
одного дня, а вже через тиждень чи два їх знатимуть по
всій країні. Доктор вже зустрічався з расами, у яких був
колективний розум. У них у всіх були трохи різні
механізми обміну інформацією, але їх великою
перевагою було те, що вони могли поширювати
інформацію миттєво.
 У цих безоких тепер була залежність від люті, вони
насолоджувалися нею. Якщо вони зв’яжуться з іншими
представниками свого виду, ця лють пошириться по
всій галактиці. Технічно розвинута раса з великим
космічним флотом, з бажанням красти, яку рухає лють.
Вони розлетяться по всьому космосу.
Всесвіту і без них вистачало усіляких монстрів. Він
має знищити їх у зародку.
Доктор подивився на рюкзак Алси.
У нього була можливість зробити це просто.
Хірургічний удар. Скористатися зброєю. Лише один
раз.
«Знищити».
Доктор здригнувся та змусив себе відвернутися від
рюкзака.
Знищити безоких через те, ким вони можуть
стати? Це так просто, якщо скористатися зброєю.
Найпростіше було б знищити її. Тут та зараз.
Він стояв трохи хитаючись — ноги все ще погано
його слухалися. Це не дуже своєчасно, враховуючи, що
ходити тут доводилося вузькими містками та по трубах.
Доктор міг би скористатися ліхтариком Алси, але
тоді безокі примчаться на світло наче... він хотів сказати
«наче метелики на полум’я», але метеликами можна
було назвати лише тих, хто гарантовано програє
полум’ю.
Поки що йому буде безпечніше у темряві.
Перед ним з’являлося світло.
 «Це дуже невчасно», — думав він, ховаючись
подалі від нього.
Привид дуже старої жінки спантеличено дивився
навкруги. Вона не бачила Доктора. Освітлені зсередини
зморшки робили її обличчя суворим.
Доктор подивився вниз. Він побачив, що безокі
дивляться вгору, розраховують шлях до привида. А
потім, неначе згасаючий жар, привид потухнув та зник.
Фортеця вже була відключена від свого джерела
живлення. Тож привиди все ж таки не були частиною її
оборони. Це не давало Доктору спокою. То що ж вони
таке?
Вони не були збігом.
Приємно було б вважати, що вони були
неспокійними душами тих двохсот мільйонів, які
загинули тут, у Аркополісі, що несправедливість їх
смерті залишила слід на кожному атомі та молекулі.
Природа має закони, але не має справедливості. Якби
після кожної передчасної смерті залишався привид, у
Всесвіті вже ніде не можна було б від них сховатися.
Це зробила зброя. Це була головоломка, але її
відповідь має бути не в програмному забезпеченні
Фортеці, а десь в законах фізики. Коли привид до
когось доторкався, вони обоє зникали — це теж було
частиною головоломки.
Він мав вийти з Фортеці до якогось безпечного
місця, подалі від скляних людей та від самих привидів.
 Доктор спустився на один поверх та поліз
накарачках по вузькому і низькому проходу. Через
п’ятдесят метрів він знайшов люк, ляду якого вдалося
відсунути. Він виліз на широку (судячи зі звуку)
платформу, обтрусився, повісив рюкзак на плече,
повернувся... та мало не врізався у привида.
Це був привид, якого Доктор вже зустрічав. Позаду
нього стояли інші привиди, їх були десятки і ставало
все більше. Від них світло та тіні були по всій
платформі.
Останнього разу вони спілкувалися за допомогою
Алсиного кому, якого вже не було. Доктор згадав свою
ідею спілкування з безокими. Він витяг з кишені
шкіряний гаманець та розкрив психічний папір.
— Ви можете мене чути, — прошепотів він. — А я
вас не чую. Давайте спробуємо ось це.
Привид полегшено кивнув, і на папері з’явився
каліграфічний почерк:
«Мене звати Джил».
— Так, я впізнав вас. Ви мене впізнали?
Доктор зацікавився, чи завжди почерк Джил був
таким. За наявності такої кількості комп’ютерів та
роботів, чи вчилися люди Аркополісу взагалі писати
ручкою?
«Я не певний. Щось змінилося».
— Так, — Доктор розкрив рюкзак та дозволив
привиду подивитися всередину. — Це та зброя, що
вбила вас, — сказав Доктор. — Це те, що вбило вас
усіх. Не доторкайтеся до неї.
Привид підплив ближче та нахилив голову, щоб
краще роздивитися. Коли він нагнувся, Доктор вперше
побачив привида поруч зі зброєю, і тієї ж миті зрозумів,
чим саме були ці привиди.
«Така маленька».
— Так, — тихо сказав він.
«Тепер ви її здобули».
— Я пообіцяв знищити її при першій можливості.
«Так, я знаю, що ви хочете це зробити».
— Я маю порушити ще одну обіцянку. Я не можу
вас врятувати.
Привид дивився на нього, не розуміючи.
— Я не можу вас врятувати, тому що тепер я знаю,
що ви таке, — сказав Доктор. — На справді ви не Джил.
«Я Джил».
— Ні. Зброя вбила Джила. Вона всіх вбила. Але
знищити матерію та енергію повністю неможливо. Це
неможливо. Завжди щось залишається. Навіть якщо
скинути атомну бомбу, у бетоні та асфальті залишаться
тіні. Вони називаються «вибухові тіні», — Доктор
зупинився, щоб зробити вдих. — Джила вирвали із
Всесвіту, але залишився його відбиток. Ти вибухова
тінь. Дуже складна тінь, тому що Джила вбила ця дуже
складна зброя. Але ти лише луна привида свідомості.
Ось, — він дозволив вилитися на папір рівнянням,
моделі одинадцяти-вимірного простору-часу. Красива
математика.
«Я не розумію це».
— Вам не треба розуміти це. Все, що вам треба
знати — це розумію я. Ви тінь, а особи, від якої ви
залишилися, вже давно немає.
«Я Джил».
— Ні, — сказав Доктор.
«Я в цьому певний».
— Ні. Ви, привиди, несправжні, ви діри у
реальності. Будь-хто, кого ви доторкаєтеся, випадає зі
Всесвіту.
Щось схвилювало привидів позаду Доктора,
змусило їх перелітати через нього. Вони не могли
почути те, що він сказав. Вони що, рухалися, щоб
перекрити йому шляхи відступу?
Ні, вони... Вони дивилися на щось попереду нього.
Море привидів розступилося, і Доктор побачив
невелику армію скляних людей, що повільно йшла до
нього.
Попереду них йшов той, що мав очі Джелл. У нього
в грудях була обпалена діра розміром з кулак. Але за
дванадцять кроків до Доктора він зупинився, всі безокі
позаду нього теж зупинилися.
«Що відбувається?»
— Ви їх затримали, — припустив Доктор. — Вони
розвинуті телепати. Тут так багато привидів з усіма їх
спогадами, болем та стражданнями. Це безоких
паралізувало. Це як людина зупиняється від
оглушливого звуку.
«Той, що попереду, намагається спілкуватися. Він
такий злий».
— Що він каже?
«Що ви хочете зброю для себе, що вони безокі і
хочуть лише вивчити її. Що вони не мають нічого
спільного з загибеллю Аркополіса».
— Він називає себе безоким, але очі в нього є, —
звернув увагу Доктор.
Привид рушив вперед, як і багато інших. Вони всі
заглянули у скляну голову та побачили усередині два
очні яблука. Безокі зіщулилися від такої уваги, але
відступити не могли. Їх ноги наче приклеїлися до
металевої підлоги. Привиди спантеличено подивилися
один на одного, а потім всі вони, крім одного, відійшли.
— Людські очі, — підтвердив Доктор. —
Попросіть його пояснити.
Привид кинувся до безокого, той намагався втекти,
але не зміг. Привид спокійно взяв його спогади. Кілька
секунд привид висів перед безоким, неначе уважний
слухач.
— Це в нього очі Джелл, — тихо сказав Доктор. —
Спитай у нього, хто така Джелл.
Привид знову повернувся до безокого, подивився у
яскраво зелені очі та з жахом знову подивився на
Доктора. Він згадував все це, брав думки та спогади у
безокого. Бачив те, чого не міг побачити Доктор:
момент смерті Джелл, висмоктування її останніх
переляканих думок, виймання її очей.
Нарешті, на психічному папері з’явилися слова:
«У Дели була дочка?»
— Так.
«Ми з нею про дітей лише розмовляли».
Привид наче не знав, чи це хороша новина, чи
погана. В нього не було спогадів про останні
п’ятнадцять років, лише копія розуму Джила на момент
смерті.
— Тепер все інакше. Все змінилося. У Дели багато
дітей. Це єдиний спосіб вижити для людей Аркополісу.
Джелл була найстарша.
«А тепер перша дитина Дели мертва».
— Дела жива, — сказав Доктор привиду. — Вона
має бути у безпеці, але через цю істоту я в цьому не
певний. Я дав Делі обіцянку. Ти можеш допомогти мені
виконати її. Але... за це доведеться заплатити.
Привид простягнув палець, мало не доторкнувшись
до губ Доктора. Не було потреби більше нічого казати.
А потім привид накинувся на безокого, виставивши
руки, наче лапи хижого птаха, встромив свої лікті
глибоко у скляні груди. Привид нечутно кричав,
кружляв навколо тіла та розуму безокого. Інші скляні
люди не могли ані поворушитися, ані захистити свого
товариша. Нарешті тому, хто мав очі Джелл, вдалося
підняти одну ногу, але він втратив рівновагу та був
змушений схопитися обома руками за край платформи,
щоб не впасти.
Його скло втрачало свою прозорість і виглядало
майже обгорілим. Безокий підняв праву руку,
намагаючись скористатися зброєю у ній, але не зміг
викликати світло.
Другий привид пролетів повз Доктора всередину
іншого безокого. Потім ще один, ще один, ще один. Всі
вони кидалися на лави безоких, голими руками
відбирали у скляних людей їх силу.
Безокі відмахувалися від них, але їх руки не
зустрічали опору. Коли привиди налітали на безоких,
вони розбивалися та щезали від першого дотику, як і
раніше, але одночасно наносили шкоду своїм
супротивникам. Це відбувалося абсолютно беззвучно, а
з кожним привидом, що зникав, гасло і його світло, тож
всередині Фортеці ставало все темніше.
— Око за око, — сказав Доктор так тихо, що слова
майже потонули у звуці скла, що билося.
Він бачив вже достатньо смерті, і не відчував
більше задоволення від помсти. Він втомлено
спостерігав, чекав того невідворотного моменту, коли
згасне останнє світло.
«Вб’ю тебе».
Ці слова пробилися крізь ментальний захист
Доктора.
Привидів більше не було, але один безокий ще
залишився. Його поверхня потьмяніла, була
вищерблена. Він був ушкоджений контактом з
привидами, але сила волі не давала йому померти.
Скляна людина піднялася на коліна, і з її руки
засяяло слабке світло. Звісно, це був той, що носив очі
Джелл. Останній з безоких.
Він підніс своє обличчя до обличчя Доктора. Між
ними було сантиметрів десять, не більше.
«Вб’ю тебе».
Це був власний голос Доктора. Він був тим, хто
несе темряву, бурею, що наближалася, вбивцею цілих
світів.
Доктор не міг зрозуміти, чи це думав він сам, чи
безокий думав за нього. Він не чинив опір рукам
безокого, що схопили його за шию. Він опускався на
коліна. Йому більше не хотілося боротися. Це була його
смерть, і не було у цьому Всесвіті нікого, хто буде за
ним плакати, а зброю отримає безокий.
Якщо тільки...
— У мене є щось для тебе, — прохрипів він.
Безокий стояв нерухомо.
— Тобі не можна мати зброю, — сказав Доктор,
встаючи на ноги. Він простяг невеличкий предмет, що
висів на ланцюжку. — Тобі подобається торгуватися?
Ти завжди хочеш чогось нового? Як щодо цього ключа?
Безокий недовірливо подивився на ключ.
— Це ключ від моєї TARDIS, — сказав Доктор. —
Ти був правий. Та синя будка — машина часу. Але ви
не змогли потрапити всередину, чи не так? Я... готовий
домовитися.
Доктор подивився вниз, на розсипані по містку
скляні уламки.
— Ви обчислювали стратегії, — тихо сказав він. —
Що ж... розрахуй ось це: якщо ти залишиш мене живим
та дозволиш мені знищити зброю, ти зможеш отримати
мою TARDIS.
Безокий подався вперед, простяг руку, але Доктор
швидко відвів ключ.
— Найголовніше — знищити зброю, — тихо сказав
Доктор, майже сам собі. — Вона не має належати
нікому. Ані мені, ані тобі — нікому. Я сплачу будь-яку
ціну за те, щоб побачити, що вона знищена.
Ключ спокусливо хитався на ланцюжку.
— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав Доктор. —
Ти можеш вбити мене, взяти ключ та зброю.
Безокий намагався не видати свою реакцію.
— TARDIS не впустить тебе всередину, якщо я їй
не скажу. Після цього все досить просто. Комп’ютер
польоту... ну, скажімо так, його керування досить
інтуїтивне. Це не хитрість... хоча я б так у будь-якому
разі стверджував. Чесно, це не хитрість. Вір мені, я
доктор. Але договір такий: ти дозволяєш мені знищити
зброю, а я віддаю тобі ключ. І я просто залишусь тут з
людьми. Проживу тут своє життя. Доглядатиму за
ними, якщо вони мені дозволять.
Доктор трохи помовчав.
 — Я можу бути тут корисним. Ти отримаєш
машину часу і зможеш полетіти на ній. Поклавши руку
на серце, я не можу уявити, що б ти наробив більше
лиха, ніж наробив я сам, — блиснувши очима, він
подивився прямо на безокого. — Ти стратег, ти
раціональна істота. Це гарна пропозиція. Особливо для
тебе.
Безокий трохи повернув голову.
— Нічого немає поганого у амбіції, — завірив його
Доктор. — Ти мене розумієш?
Безокий простягнув руку.
— Більше мені нічого запропонувати, — сказав
Доктор.
Безокий став на його шляху. Він простягнув ліву
руку долонею догори.
— Ти не отримаєш його відразу. Вийдемо з
Фортеці, і я знищу зброю.
Той стояв на місці та ворушив пальцями.
Доктор уважно подивився на долоню:
— Отакої.
По долоні пішли хвилі, вони були готові
проковтнути трофей.
— Зручно, — сказав Доктор. — Так ти ключ ніколи
не загубиш. І, звісно, якщо ключ буде всередині тебе, ти
станеш унікальним серед безоких — капітаном
TARDIS. Primus inter pares2, так? Вибач мені мою
валлійську.
Безокий подивився на ключ від TARDIS. Безліч
можливостей промайнули у його розумі. Він стрибнув
на Доктора, жадібно вчепився шестипалими руками за
Докторове пальто, а розумом — за розум Доктора.
Він же щось приховує, чи не так? Його секрет.
Секрет, що саме Доктор...
— Ой, замовкни! — сказав Доктор, визволяючись
від скляних рук.
Психічний напад продовжувався, і якийсь час вони
дивилися один одному в очі. Яскраво зелені крадені очі.
Доктор та безокий обидва розуміли, що буде далі, і що
скоро все скінчиться.
— Ти крадій, — тихо сказав Доктор, приблизивши
губи до голови безокого. — Вбивця. Моя пропозиція
була чесною, в тебе був шанс, а ти ним не скористався.
Безокий засунув руку у рюкзак, щоб схопити
зброю. Доктор засунув руку, щоб зупинити його.
Рука доторкнулася до зброї, схопила її.
Зброя спрацювала.
Момент по тому Доктор залишився у темряві один.

2
Перший серед рівних (лат.)
 14

Він йшов від руїн. Він вийшов з великого пролому

в стіні мертвої Фортеці у освітлений сонцем Автозавод.
Зброя все ще була у рюкзаку, що висів у нього на плечі.
По підлозі заводу було розкидано бите скло та ганчір’я.
Впали великі шматки бетону.
На його барабанні перетинки тиснула тиша.
Він вижив. Принаймні, йому так вважалося.
Можливо він, як і Джил, лише думав, що вижив. Він не
знав напевне, що саме зробила зброя. Чому вона
пощадила його. Він не знав, чи пощадила вона ще
когось.
Тепер він міг залишитися справді один.
***
Йому було потрібно повернутися до TARDIS. Він
повернувся, бажаючи, як ніколи до того, мати
супутника, але поруч із ним не було нікого.
Був теплий день, тож він зняв пальто та повісив
його поверх руки, Алсиного рюкзака та того, що було у
рюкзаку. Принаймні, він відчував обличчям сонце.
Він має бути живий.
***
 Він очистив темряву. Тієї ж миті, коли була
активована зброя, безоких не стало. Він був єдиним, хто
залишився тут, єдиною ознакою життя.
Не було ні світла, ні звуків, повітря було нерухоме.
Був лише металевий запах, схожий на запах висохлої
крові, тиск його ніг крізь підошви його кед на
платформу та біль у скроні. Без всього цього було б
лише забуття, порожнеча. Він відчував себе
заціпенілим, відокремленим. Йому спало на думку, що
все це він собі уявив або просто згадував. А потім він
зрозумів: якщо у нього були ці думки, він все ще
існував.
Він мислив, а це означало, що він жив.
***
За межами Фортеці було сонячно і тихо. Доктор сів
на шматок металу. У нього все боліло. Фортеця позаду
нього скрипіла та тріщала.
Він думав, а що як Зброя знищила все живе? Не
тільки безоких, але й всіх місцевих людей, всі дерева та
інші рослини та бактерії, а потім простягла свою руки за
межі цієї планети, полізла пальцями у проміжки між
простором та часом та викорінила всі форми життя на
всіх планетах, та між планетами, наносячи удар так
швидко, що ніхто цього навіть не помічав.
Всі мертві. Загинули всі, крім нього.
Ось що відбулось? Як довго ще він
подорожуватиме один? Як довго знадобиться йому на
те, щоб прийняти, що більше нема нікого? Скільки
мертвих планет він буде змушений відвідати?
Уламки бетону перекрили всі виходи, крім одного.
Одна з величезних машин — звукова викрутка розміром
з мийку для автомобілів — не прогнулася. Її арка тепер
була своєрідним тунелем, єдиним виходом звідси.
А ще завдяки ній йому було чим зайнятися. Він
знайшов управління цієї машини, воно було з боку
Фортеці. Він змахнув з панелі пил та дрібні шматки
бетону. Пристрій був повністю заряджений. Він
поглинав звук, а звуку тут було вдосталь, коли
обвалювалися поверхи.
Він щось прошепотів машині, розповів їй про свої
страхи та секрети.
***
— Докторе! — почувся голос.
Це була Дела. Вона підбігла до нього крізь арку з
іншого боку і дуже здивувалася, коли він схопив її,
відірвав від підлоги та мало не задушив у обіймах.
— В тебе був важкий день? — спитала вона, коли
він нарешті відпустив її.
— О, ну... Я вкрав суперзброю з необмеженою
потужністю, обмінювався текстовими повідомленнями з
мерцями, мав суперечку про мораль з психованою
дівчинкою, бився у повній темряві з армією скляних
людей. Досить типово, як для суботи. Сьогодні ж
субота, чи не так?
 — Здається, що все ще ранок суботи. З тобою все
гаразд?
— Безокий, який вбив Джелл, загинув.
— Той, у кого були її очі?
— Так.
— Дякую.
Він кивнув:
— Вони всі загинули.
Через якийсь час Дела сказала, що так воно,
мабуть, краще.
— А що зі зброєю? — спитала вона.
Вагання.
— Докторе?
— Безоким вона не дісталася, — сказав їй він. —
Вона в рюкзаку.
Рюкзак висів на його плечі.
— Жарт у тому... що вона не спрацювала. Вже двічі
ця зброя не зробила те, на що була розрахована.
— То так вона діє, коли дає осічку?
— Так.
Вони трохи посиділи мовчки.
— Мені не... — сказала Дела.
— Я думав... — одночасно сказав він, а потім: —
Кажи.
— Ні, ти перший.
— Я думав, що вона могла знищити все.
— Всіх, крім тебе.
— Всіх, крім мене.
 — Ця зброя дійсно може таке?
— Так.
— Але ми с тобою все ще можемо бути останніми
людьми.
— Так. Що ти хотіла сказати?
— Що? А... Мені не вистачає пташиного співу, —
сказала вона. — Вибач, в мене немає таких глобальних
думок, як у тебе.
Доктор посміхнувся, вперше після того, як вийшов
з Фортеці.
— Чому ти не знищив зброю? — спитала вона.
— Знищу... Зараз знищу, — погодився Доктор. —
Прямо зараз.
Вони встали, допомагаючи одне одному.
Побачивши вираз обличчя Дели, Доктор сказав:
— Гм, а чому ти на мене так?..
Пахнуло парфумами, і з його плеча зірвали рюкзак.
Обернувшись, Доктор побачив Алсу, з широкою
зневажливою посмішкою на обличчі та з замащеним
кров’ю носом. Він ухилився, бо вона замахнулася на
нього рюкзаком. Ні, не на нього — на Делу. Металевий
циліндр усередині рюкзака вдарив Делу по скроні, і
вона впала.
— Дуже ефективна на короткій відстані, так? —
прокоментувала Алса.
***
Алса відчула смерть безоких власними почуттями.
Тих, які були застрелені, тих, що були на кораблях —
вони просто розчинилися. Вони ніколи нічого для неї не
означали... але коли не стало того, в якого були зелені
очі, був один момент, коли Алса думала, що вона теж
стала нічим.
Як тільки вона побачила арку, вона знала, що
Доктору доведеться вийти сюди. Вона чекала;
сховалася, коли повз неї пройшла Дела. Як тільки вона
побачила Доктора, вона зрозуміла, що зброя у рюкзаку.
У її рюкзаку. Вона не знала, звідки була ця впевненість;
це було не просто тому, що було мало інших місць, де її
можна було сховати; вона відчувала це.
Такий був її план з того самого моменту, коли вона
почула про зброю та про те, що та може наробити:
дозволити Доктору взяти зброю, змусити його віддати
її. Алса зробила крок назад, до арки, перекривши
єдиний вихід. Те, що було в рюкзаку, виявилося вдвічі
важчим, ніж вона очікувала. Вона не могла подивитися
всередину, не могла відвести погляд від Доктора, обидві
руки були потрібні їй вільними.
— Ти вбив безоких.
— Так.
— Усіх?
— На цій планеті — всіх. За межами планети — не
знаю.
В голові у неї промайнули картини інших світів,
сплески сильних емоцій, уривки езотеричних наук та
історії, вона згадала про те, як вона на короткий час
була безокою. То ці спогади — все, що від них
залишилося?
— Алсо, той безокий почав заражати інших. Він не
бачив нічого, крім самого себе. Він думав, що його
проблеми — це проблеми Всесвіту. І ти теж так
вважаєш?
— Але це гаразд, бо я лише дитина? Щезни вже.
Залиш мене. Ти нічого не вирішиш.
— Твоя цивілізація виживе. На це буде потрібен
час, багато поколінь пройде, перш ніж вона розквітне.
Але вона виживе.
— Я побачила вихід з цього становища.
Алса змахнула рюкзаком і побачила, як Доктор
здригнувся.
— Це означатиме ще більше смертей. Все, до чого
доторкається ця зброя, псується.
— Я думала, що ти наш рятівник. Я думала, що ти
все зміниш. Я думала, що безокі змінять.
— Я знаю, — сказав Доктор, не відводячи від неї
очей. — І мені шкода, що ти так вважала.
— Я усього лише хотіла, щоб до мене відносилися
як до дорослої.
— О... ти не хочеш, щоб я до тебе так відносився,
— похмуро сказав він.
— Я ніколи не хотіла нічого іншого від будь-кого!
— закричала Алса, тримаючи рюкзак. — Я просто хочу,
щоб хто-небудь сприймав мене серйозно! Якщо для
цього я маю скористатися цією зброєю...
 — «Серйозно»? — сказав Доктор. — О, я можу
бути серйозним.
Доктор простягнув руку та вказав звуковою
викруткою над її головою. Алса подивилася вверх. Вона
вперше звернула увагу, що ця арка була частиною
машини. Металевий стержень над її головою затрясся та
зсунувся в інше положення.
Машина почала гудіти. Сині вогники почали
мерехтіти по боках арки у дивних послідовностях. Було
ще три стержня — зліва, справа та в неї під ногами.
Алса стояла на місці, дивилася прямо на нього,
відкривши рота, прищуривши очі.
— Ця машина схожа на мою звукову викрутку, —
сказав Доктор. — Ти стоїш у клітці резонатора.
Алса знизала плечима, частково тому, що хотіла
виглядати сміливою, а частково тому, що нічого не
зрозуміла.
Доктор простягнув руку в іншому напрямку, на
стопку двигунів. Кінчик звукової викрутки спалахнув, і
двигуни розвалилися на шматки, маленькі деталі
посипалися вниз.
Доктор знову направив звукову викрутку на Алсу.
Коли він знову її увімкнув, Алса вже не дивилася вгору.
Стержень зліва від неї посунувся і став на нове місце,
так само як і попередній. Доктор моргнув та опустив
викрутку.
 — Ще два стержні залишилися, — сказала вона,
пишаючись своєю хоробрістю. В неї вистачить сил на
це, вона була певна.
— Я гадаю, що безокі змінили твій розум, — сказав
Доктор.
— Так було б значно легше, чи не так? Ти міг би
вбити мене без докорів сумління.
Доктор опустив звукову викрутку.
— О, я не зміг би тебе вбити, Алсо, — сказав він. У
його голосі був смуток. — Але як щодо тебе? Ти можеш
вбити? Справді?
Алса вже розкрила рюкзак, і вперше побачила
зброю. Це був просто металевий циліндр. Він гудів.
— Це воно? — спитала вона.
Алсу здивувало те, яким спокійним був Доктор.
— Доторкнись до нього, і воно активується, —
сказав він. — Воно вб’є всіх, кого захочеш.
Вона перемогла. Алса знала, що переможе Доктора.
Ось чому він був такий спокійний — він знав, що не міг
нічого зробити. Не міг навіть вбити її.
Чому вона вагається? Дела поступово приходила до
тями, хитала головою, непевно ставала на ноги, боязко
дивилася на Алсу. Це вона через Делу вагається?
Доктор дивився прямо на неї.
— Тепер тут немає правил, — сказав він. — Немає
Дженнвер. Немає монстрів, які змушують тебе щось
зробити. Немає влади. Немає законів. Немає свідків. Ти
можеш зробити зі мною все, що завгодно. І з Делою
теж. Ніхто не зможе тебе зупинити, ніхто не зможе тебе
покарати.
Алса подумала про це. Це було схоже на повну
свободу.
— Зроби це, і ніхто не скаже тобі, що це було
погано, не змусить тебе відповісти за це.
Алса знову подивилася на зброю. Доктора так
легко можна змусити замовкнути. Дуже легко.
— Ти сама. Нікого буде звинувачувати, крім тебе
самої.
Він дав їй час подумати над цим.
— Тепер все залежить від тебе. Твій вибір. Я свій
вибір зараз вже зробив. Чи буде твій вибір інакшим?
Роби що хочеш.
Алса відчувала, що під металевою поверхнею щось
було, воно виходило назовні, проникало в Алсу, як
сирість та коріння проникають у стару стіну. Вона
майже відчувала, як це починає роз’їдати її.
— Все, що воно робить — знищує? — спитала
вона.
— Так.
— Це не фокус?
— Ти знаєш, що ні.
— Так... Я знаю.
Алса не могла змусити себе ворухнутися. Не могла
прийняти рішення. Вона не могла знищити все. Все.
— Не просто, так? — сказав Доктор.
— Ні.
 — Доля всього життя у Всесвіті у твоїх руках,
Алсо. У прямому значенні цих слів.
— І у тебе завжди так?
— О так, — тихо сказав Доктор.
— І ти ще не збожеволів?
Алса вийшла з-під арки, закрила рюкзак та
простягнула його Докторові.
— Допоможи мені, — сказала вона.
Доктор взяв рюкзак, зважив його рукою. У його
очах не було полегшення. Звідки бути полегшенню,
якщо тягар зброї тепер знову на ньому?
— Я не знаю, що мені робити, — сказала йому
Алса. — Я тут живу. Я ніколи не була ніде більше. Ти
можеш відвезти мене назад.
— Назад? — спитала Дела.
— Його TARDIS — машина часу. Він міг би
відвезти мене до минулого. Він міг би всіх нас відвезти
туди.
Доктор хитав головою:
— Так не вийде. Це не те, що трапилося.
Він загорнув зброю у рюкзак.
— Знищ зброю, — наполягала Дела. — Ти можеш
зробити хоча б це. Зроби це зараз.
— Так, — Доктор замовкнув і опустив очі з таким
виглядом, неначе це йому досі не спадало на думку. —
Я маю відвезти її подалі звідси. Я маю повернутися до
TARDIS.
— Безокий сказав, що вони її захопили.
 — Про безоких можна вже не турбуватися, — тихо
сказав Доктор.
— Візьми мене з собою, — сказала Алса.
— Гаразд, — неуважно сказав Доктор.
Потім він різко підвів очі, збагнувши, що він
сказав. Дела дивилася на нього без виразу.
— Я повернусь, — сказав Доктор Делі. — Я... —
він замовкнув. Він подивився на Алсу, на Делу, на те,
що залишилося від стелі. — А втім, так. Ходімо, Алсо.
Я знаю, як це зробити.
— Ти можеш допомогти мені?
— Робити неможливе — це в мене краще за все
виходить, — радісно проголосив він.
Він вказав Алсі на арку:
— Веди, МакДак.
— Я не розумію.
— Ні, звісно ні. Загубилося при перекладі. Але ти
зрозумієш. У тому й сенс.
— Сподіваюся на це.
— Я теж була б не проти пояснення, — сказала
Дела.
— Усьому свій час, — сміявся Доктор.
Вони втрьох пройшли крізь арку. Алса тримала
Делу за руку.
Коли вони пройшли метрів двадцять, Доктор
озирнувся:
— Стривайте, я мало не забув.
 Він навів свою звукову викрутку на арку, і останні
стержні стали на свої місця. Повітря сповнилося звуком,
який вертівся у арці, стаючи все гучнішим та гучнішим.
Нарешті, вся ця енергія вирвалася одним імпульсом,
який вдарив по Фортеці та розбив її на шматки.
Чорні металеві стіни роз’їхалися та посипалися
вниз, в озеро. Шари падали по черзі, все швидше та
швидше, каркас слабшав, шматки труб, містків та
платформ, гарматних башт та дверей, світильників... Аж
поки вся Фортеця не зникла, і не залишилося нічого
крім сонячного світла, свіжого повітря та тисяч тон
металу, що падали у воду.
Дела, Алса та Доктор сміялися, але не могли чути
один одного. Їм довелося закрити вуха руками.
 15

Доктор виконав свої обіцянки, дані Делі та Алсі.

І ось велика синя дерев’яна будка, прикрашена
квадратними панелями та ліхтарем, що спалахував на
даху, прибула до центру поселення.
Ще до того, як стихнув дивний звук, що вона
видавала, якийсь хлопчик побіг сповістити Делу.
Доктор вийшов з TARDIS та подивився на
величезну металеву скульптуру, що зараз домінувала на
центральному майданчику.
— А це щось нове, — сказав він.
— Це старе, — відповіла йому спантеличена Алса,
виходячи за ним з дверей. — Воно називається «Танок
Днів». Вони, мабуть, вранці перенесли його з міста. Ти
це хотів мені показати?
— Ні. Подивись навколо.
Всюди були люди. Різного віку, а особливо багато
дітей.
Більшість з далеких будівель Аркополісу були
вкриті плющем. Інші потемніли, стали темно-
червоними.
На тому місці, де колись була Фортеця, був
проміжок, неначе у міста не було одного зуба.
Навколо TARDIS збиралися люди.
 — Ми його кілька тижнів сюди переносили, —
сказав чоловік.
Алса його не впізнала би, якби він не тримав руки в
кишенях. На ньому був ремінь з інструментами, його
голова починала лисіти.
— Ґаре?
Він кивнув.
Алса обернулася навкруги, намагаючись нічого не
пропустити.
— Це майбутнє.
— Так, — сказав Доктор. Він теж дивився
навкруги.
Всі знали, хто він такий. Багато з них бачили його
двадцять років тому. Інші, мабуть, чули розповіді про
нього. З натовпу вийшла літня жінка.
— То це твоя машина часу? — спитала Дела.
Тепер її волосся було білосніжне. Вона просто
сяяла.
— Так.
— Вона не схожа машину часу, вона схожа на...
Вона не знала, на що це схоже.
— На те є причина, — завірив її Доктор. — Дуже
поважна.
— Ти виглядаєш так, неначе не постарів.
— Я не постарів. Зовсім.
Вона провела рукою по його скроні.
— В тебе й досі той синець.
 — А в тебе з тих пір, мабуть, ще більше дітей
народилося, — сказав Доктор.
— Лише один. Лайос. Хлопчик. Тобто, він вже
чоловік. Тепер я більше займаюся онуками.
Доктор раптом засяяв:
— Стривай-но. Я мало не забув. Я ж привіз
подарунок.
Він забіг назад до TARDIS.
— А що зі зброєю? — спитала Дела.
Алса показала Делі та Ґару маленький обпалений
шматок металу.
— Ми полетіли на астероїд — це наче маленька
планета. Там не було повітря, тож нам довелося
одягнути скафандри. Там був плазмовий отвір, неначе
прірва з енергією. Ми кинули зброю туди, і там вона
просто розкрилася. Ми не могли дивитися на те, що там
всередині, але коли воно вилетіло, воно не могло
вижити у нашому Всесвіті. А потім ми полетіли на іншу
планету та поїли чогось дивного під назвою «бургери».
Доктор вийшов з TARDIS, тримаючи пташину
клітку. Всередині були два птаха, яким було б
достатньо місця на його долоні. Їх пір’я було наче
райдуга, від червоних капелюшків до фіолетових
кінчиків крил.
— Кегроніанські зимородки, — сказав Доктор. —
Самець та самиця. Вважається, що вони мають
найкрасивіше пір’я та найкрасивішу пісню у всьому
Всесвіті. Дуже легко адаптуються. М’яса на них
небагато, але... що ж, для самих кегроніанських
зимородків це навіть добре.
Доктор відчинив невеличкі дверцята клітки, і дві
пташки вилізли, розправили свої кольорові крила та
полетіли, кружляючи навколо один одного, швидко
попрямували до міста та багатьох місць, де можна сісти.
Інші дивилися на птахів, але Доктор дивився на
скляний кулон, що висів на шиї Дели.
Вона подивилася на нього.
— Вони є по всьому місту, особливо багато їх у
річці. Вода зробила їх гладенькими.
Ґар протягнув Докторові одне таке скельце, але
Доктор забрав руку.
— На мені це не спрацює. Алсо?
Алса взяла скло в руки.
— О...
— Спогади? — спитав Доктор.
— Так, — сказав Ґар. — Деякі від безоких, деякі від
привидів.
— Джерело технічних знань?
— Та засіб розширення кругозору, — посміхнулася
Дела. — Джил, — сказала вона, доторкнувшись до
свого камінця. — Принаймні... Мені хотілося б так
думати.
— То ви тепер ходите до міста? — спитала Алса.
— Так, — сказала Дела. — Коли нам хочеться
цього. Тепер у нас є вибір. Нас вже так багато, що ми
навіть втратили рахунок. Що досить дивно, бо нас не
дуже багато. Тисячі.
Алса посміхнулася.
— Завдяки цьому все значно легше.
Доктор посміхався:
— То хто казав, що не буває других шансів? Який
дурень так сказав? Ось бачиш, Алсо, все добре
скінчилося.
— Так...
— Отже, тепер, коли ти все це побачила, я можу
відвезти тебе назад, ти знатимеш напевне, що все буде
гаразд і...
— Докторе, — перервала його Дела, — такого не
було.
— Чого не було?
— Ми всі ці двадцять років не бачили ні тебе, ні
Алсу. Ти раніше казав, що те, що не трапилося, не може
трапитися.
— Я... — Доктор не знав, що відповісти. — Ми,
мабуть... ні. Це ж був такий план. Трохи Привида
Майбутнього Різдва, лише трохи, щоб Алса змінила
своє ставлення...
— Ти не повертався. Це погано?
— Це означає... — почав Доктор, — що ми не
потрапили у той час. Або... гірше.
— Ти такий тупий, — сказала Алса.
— Це не правда, — заперечив Доктор. — Я геній.
— Ти не розумієш?
 Доктор збентежено дивився по сторонах.
— Я залишаюся тут, — пояснила Алса. — У
майбутньому. Я можу повернутися, Дело? Я знаюся на
акушерстві.
Дела здивовано вигнула брови.
— Ти не мусиш, — сказав Доктор. Було
незрозуміло, чи він хотів сказати, що Алса не мусила
залишатися, чи Дела не мусила її приймати. — Хоча,
якщо подумати, це може спрацювати.
— А я тобі що кажу! — сказала Алса.
— Я говорив з точки зору таймлайнів, —
безтурботно сказав Доктор.
— Тут ти можеш бути дитиною, Алсо, — сказала
Дела. — Тепер тут достатньо дітей. А можеш бути
дорослою. Але тільки якщо захочеш, тільки коли будеш
готова.
Доктор посміхався:
— Ось ти і вибір маєш. Так, чудове вирішення.
Якщо хтось питатиме — так з самого початку
планувалося. Як я чудово вигадав!
— Ти теж можеш залишитися, — сказала Дела.
— Ну, — сказав він з посмішкою, — це ж буде
несправедливо до іншого Всесвіту, якщо я весь вам
належатиму.
— Життя несправедливе, — сказала Алса.
Доктор понюхав повітря, подивився навкруги, щоб
все запам’ятати. На секунду він замислився, а потім
помітив, що тримає руку на боці TARDIS.
 Десь там чекав великий Всесвіт, і Доктор теж мав
другий шанс.
— Життя несправедливе? — повторив він. — Що
ж... Подивимось, що я зможу з цим зробити.