Всеволод Мицик

ПРАВА ЛЮДИНИ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ МЕХАНІЗМИ ЗАХИСТУ

ПІДРУЧНИК ДЛЯ ВУЗІВ

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

 ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

В.В. МИЦИК
ДОКТОР ЮРИДИЧНИХ НАУК

ПРОФЕСОР

ПРАВА ЛЮДИНИ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ МЕХАНІЗМИ ЗАХИСТУ

ПІДРУЧНИК ДЛЯ ВУЗІВ

КИЇВ 2010

Рецензенти:

Буткевич В.Г., д.ю.н., професор, суддя Європейського Суду з прав людини у відставці;
Денисов В.Н., д.ю.н., професор, завідувач відділу міжнародного права та порівняльного
правознавства Інституту держави і права ім. В.М. Корецького, член-кор. Академії правових
наук України;
Копиленко О.Л., д.ю.н., професор, академік Академії правових наук України, член-кор. НАН
України, директор Інституту законодавства Верховної Ради України.

2
 „Права людини у міжнародному праві: міжнародно-правові механізми захисту” - перший
у вітчизняній юридичній літературі підручник, в якому здійснена спроба систематизувати
загальні знання з цієї тематики. Автор прагнув викласти основи теорії і практики міжнародного
права прав людини і міжнародного захисту прав людини, які покладено в основу курсу
навчальної дисципліни «Міжнародно-правові механізми захисту прав людини», що вивчають
студенти Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса
Шевченка. Підручник висвітлює основні теми зазначеного курсу, спрямовані на вивчення
питань становлення і розвитку інституційних та конвенційних органів і механізмів
універсальної та регіональних систем захисту прав людини.
Дослідження проводиться на основі аналізу монографічних розробок вітчизняних та
зарубіжних фахівців, діяльності міжнародних організацій ООН, НБСЄ/ОБСЄ, РЄ, ЄС, ОАД,
АС, ЛАД та ухвалених під їхньою егідою міжнародних актів і договорів у сфері захисту прав
людини та органів з контролю за їхнім дотриманням. Враховувався власний практичний досвід
роботи автора у Консультативному комітеті Рамкової конвенції Ради Європи про захист
національних меншин та Комітеті експертів Європейської хартії регіональних мов або мов
меншин Ради Європи.
Підручник рекомендований викладачам, аспірантам та студентам юридичних вузів і
факультетів, спеціалістам у галузі міжнародного права, а також усім тим, хто цікавиться
проблемами захисту прав людини.

“Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах”.

Ст.1 Загальної декларації прав людини 1948 р.

«Без верховенства права людство не може досягти миру, свободи і безпеки,

які дозволять йому продовжувати творити цивілізоване суспільство».

Дієгу Фрейташ ду Амарал

3
 Голова п'ятдесятої сесії Генеральної Асамблеї ООН

«Підняти слабого – цього замало: треба потім його ще й підтримати».

В.Шекспір

ЗМІСТ
Умовні скорочення 9
Вступ 10

Глава 1. ПРАВА ЛЮДИНИ В ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА 16

§ 1. Формування концепції прав людини у світовій політико-правовій думці 16
§ 2. Особливості становлення ідеї прав людини в історії українського народу 23

Глава 2. ПОНЯТТЯ, ПРИРОДА ТА СУТНІСТЬ ПРАВ ЛЮДИНИ 27

§ 1. Поняття прав і свобод людини та їх класифікація 27
§ 2. Три „покоління” прав людини 34
§ 3. Природно-правова, позитивістська та ліберальна теорії щодо сутності прав
людини 36
§ 4. Універсальність прав людини та культурний релятивізм 41

4
Глава 3. МІЖНАРОДНЕ ПРАВО ПРАВ ЛЮДИНИ ТА МІЖНАРОДНИЙ
ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ 49
§ 1. Міжнародне право прав людини як галузь сучасного міжнародного права 49
§ 2. Поняття та види міжнародно-правових механізмів та процедур захисту
прав людини 53
§ 3. Питання про міжнародну правосуб’єктність фізичної особи 67
§ 4. Джерела міжнародного захисту прав людини 82

Глава 4. СТАТУТ ООН ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ, МІЖНАРОДНІ МЕХАНІЗМИ І

ПРОЦЕДУРИ ОРГАНІВ ООН З ДОДЕРЖАННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ
Й ОСНОВНИХ СВОБОД 91
§ 1. Статут ООН про права людини, функції ГА ООН та ЕКОСОР 91
§ 2. Механізми контролю Комісії з прав людини (1946 – 2006 рр.) та її
Підкомісії з питань заохочення і захисту прав людини 96
§ 3. Рада з прав людини як допоміжний орган ГА ООН 100
§ 4. Процедури розгляду індивідуальних повідомлень відповідно до
резолюцій 1235 та резолюції1503 ЕКОСОР 107
§ 5. Діяльність Комісії ООН щодо статусу жінок 113
§ 6. Повноваження Верховного комісара ООН з прав людини 115
§ 7. Повноваження спеціалізованих установ ООН у сфері захисту прав
людини: ЮНІСЕФ, МОП, ЮНЕСКО 117

Глава 5. ЗАГАЛЬНА ДЕКЛАРАЦІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ, НОРМАТИВНИЙ

ЗМІСТ ТА ЮРИДИЧНА ПРИРОДА 120
§ 1. Передумови створення ЗДПЛ 120
§ 2. Зміст та юридична природа ЗДПЛ 122
§ 3. Відповідність конституційних прав та свобод людини в Україні
універсальним стандартам ЗДПЛ 126
3.1. Громадянські (особисті) права та свободи людини 127
3.2. Політичні права та свободи людини й громадянина 133
3.3. Економічні права людини 135
3.4. Соціальні права людини 136
3.5. Культурні права людини 137

Глава 6. ПРАВА ЛЮДИНИ ТА МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ МЕХАНІЗМИ ЇХ

ЗАХИСТУ У МІЖНАРОДНИХ ПАКТАХ ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ 141
§ 1. Історія створення Пактів про права людини 141
§ 2. Права людини, проголошені Міжнародним пактом про громадянські і політичні
права 144
2.1. Право народів на самовизначення 145
2.2. Громадянські права 147
2.3. Політичні права 153
2.4. Принцип рівності, недискримінації, права меншин 154
§ 3. Зміст першого Факультативного протоколу 1966 р. та другого
Факультативного протоколу 1989 р. до МПГПП 155
§ 4. Механізми контролю за імплементацією та здійсненням положень МПГПП.
Комітет з прав людини 157
§ 5. Права людини, проголошені Міжнародним пактом про економічні, соціальні
і культурні права 161
§ 6. Механізм нагляду за здійсненням прав, визнаних у МПЕСКП. Комітет з ЕСКП 164

5
Глава 7. КОНВЕНЦІЇ ООН З ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ЇХНІ ДОГОВІРНІ ОРГАНИ
КОНТРОЛЮ ЗА ДОТРИМАННЯМ 170
§ 1. Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації
1965 р. 171
1.1. Комітет з ліквідації расової дискримінації 173
§ 2. Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р. 177
2.1. Комітет з ліквідації дискримінації жінок 181
§ 3. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких,
що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 р. 185
3.1. Комітет проти катувань 189
§ 4. Конвенція про права дитини 1989 р. 194
4.1. Комітет з прав дитини 207
§ 5. Міжнародна конвенція про захист прав всіх трудящих-мігрантів та
членів їхніх сімей 1990 р. 209
5.1. Комітет із захисту прав всіх трудящих-мігрантів та членів їхніх сімей 212
§ 6. Конвенція про права інвалідів 2006 р. 215
6.1. Комітет з прав інвалідів 217

Глава 8. УНІВЕРСАЛЬНА СУДОВА СИСТЕМА ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ 223

§ 1. Міжнародний Суд ООН 223
§ 2. Міжнародний кримінальний суд 228

Глава 9. КОЛЕКТИВНІ ПРАВА ТА ЇХ ЗАХИСТ В УНІВЕРСАЛЬНОМУ

МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ 236
§ 1. Захист прав осіб, які належать до меншин, у рамках ООН 236
§ 2. Колективні права меншин у міжнародному праві 243
2.1. Національні меншини і право народів на самовизначення 250
2.2. Право національних меншин на культурну автономію, самоврядування
і самоорганізацію 256
2.3. Політичні і представницькі права національних меншин 264
§ 3. Особливості правового статусу корінних народів 268
§ 4. Універсальні організаційно-правові механізми захисту прав меншин та
корінних народів 277
4.1. Діяльність Постійної палати міжнародного правосуддя 277
4.2. Практика Комітету ООН з прав людини 285

Глава 10. ЄВРОПЕЙСЬКА СИСТЕМА ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ,

ІНСТИТУЦІЙНІ ОРГАНИ 290
§ 1. Діяльність НБСЄ/ОБСЄ у сфері визначення міжнародних стандартів
захисту прав людини 290
§ 2. Верховний комісар ОБСЄ у справах національних меншин 294
§ 3. Права людини в Європейському Союзі 299
§ 4. Захист прав людини у рамках Ради Європи 303
§ 5. Комісар Ради Європи з прав людини 305

Глава 11. КОНВЕНЦІЇ РАДИ ЄВРОПИ З ПРАВА ЛЮДИНИ ТА ЇХНІ

ДОГОВІРНІ ОРГАНИ КОНТРОЛЮ ЗА ДОТРИМАННЯМ 308
§ 1. Нормативний зміст Європейської конвенції про захист прав людини
та основних свобод 1950 р. 308
1.1. Європейський Суд з прав людини 315

6
§ 2. Європейська соціальна хартія 1961 р. (переглянута у 1996 р.) 322
2.1. Європейський комітет з соціальних прав 326
§ 3. Рамкова конвенція про захист національних меншин 1995 р. 329
3.1. Консультативний комітет РКЗНМ 339
§ 4. Європейська хартія регіональних мов або мов меншин 1992 р. 346
4.1. Комітет експертів ЄХРМ 351
§ 5. Європейська конвенція про запобігання катуванням та нелюдському або
такому, що принижує гідність, поводженню та покаранню 1987 р. 353
5.1. Європейський комітет з питань запобігання катуванням 354

Глава 12. МІЖАМЕРИКАНСЬКА СИСТЕМА ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ,

ІНСТИТУЦІЙНІ ТА КОНВЕНЦІЙНІ ОРГАНИ І МЕХАНІЗМИ
ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ 360
§ 1. Статут Організації американських держав, Американська декларація
прав і обов‘язків людини 360
§ 2. Американська конвенція про права людини, 1969 р. 364
§ 3. Міжамериканська комісія з прав людини 368
§ 4. Міжамериканський Суд з прав людини 372

Глава 13. АФРИКАНСЬКА СИСТЕМА ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ,

КОНВЕНЦІЙНІ ОРГАНИ І МЕХАНІЗМИ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ 374
§ 1. Африканська концепція прав людини 374
§ 2. Африканська хартія прав людини і народів, 1981 р. 377
§ 3. Африканська Комісія з прав людини і народів 385
§ 4. Африканський Суд з прав людини 390

Глава 14. СИСТЕМИ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ АРАБСЬКОГО РЕГІОНУ

ТА СПІВДРУЖНОСТІ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ 394
§ 1. Становлення міжарабської системи захисту прав людини 394
§ 2. Арабська хартія прав людини (переглянута) 2004 р. 397
§ 3. Арабський комітет з прав людини 403
§ 4. Захист прав і свобод людини у Співдружності Незалежних Держав 405

Додатки

Додаток 1
Декларация прав человека и гражданина 1789 г. 408

Додаток 2
Загальна декларація прав людини 1948 р. 409

Додаток 3
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Факультативні
протоколи до пакту 1966 р., 1989 р. 413

Додаток 4
Направлення скарг до Комітету ООН з прав людини 429

7
Додаток 5
Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. 434

Додаток 6
Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р. 440

Додаток 7
Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р. 449

Додаток 8
Конвенція про права дитини 1989 р. 461

Додаток 9
Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р.
з Протоколами 1, 4, 6, 7 484

Додаток 10
Пояснювальна нотатка для осіб, які звертаються до Європейського
Суду з прав людини 502

Додаток 11
Американська конвенція про права людини 1969 р. 506

Додаток 12
Африканська хартія прав людини і народів 1981 р. 527

Додаток 13
Арабська хартія прав людини (переглянута) 2004 р. 536

Предметний покажчик 547

Покажчик імен 553

Содержание 555

Contents 558

Умовні скорочення
АКПЛ – Американська конвенція про права людини
АСПЛ – Африканський Суд з прав людини
АХПЛ – Арабська хартія прав людини
АХПЛН – Африканська хартія прав людини і народів
ВКПЛ – Верховний Комісар ООН з прав людини
ГА ООН – Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй
ЕКОСОР – Економічна і Соціальна Рада
ЄКЗПЛ – Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод

8
ЄС – Європейський Союз
ЄСПЛ – Європейський Суд з прав людини
ЄХРМ – Європейська хартія регіональних мов або мов меншин
ЗДПЛ – Загальна декларація прав людини
КК – Консультативний комітет Рамкової конвенції про захист національних меншин
КЛРД – Комітет з ліквідації расової дискримінації
КЛРДЖ – Комітет з ліквідації дискримінації жінок
КПЛ – Комісія з прав людини
ЛАД – Ліга арабських держав
МАКПЛ – Міжамериканська комісія з прав людини
МКЛРД – Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації
МКС – Міжнародний кримінальний суд
ММУО – міжнародні міжурядові організації
МНУО – міжнародні неурядові організації
МОП – Міжнародна організація праці
МПГПП – Міжнародний пакт про громадянські і політичні права
МПЕСКП – Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права
МС ООН – Міжнародний Суд ООН
ОАД – Організації американських держав
ОБСЄ – Організація з питань безпеки і співробітництва в Європі
ООН – Організація Об’єднаних Націй
ППМП – Простійна палата міжнародного правосуддя
РЄ – Рада Європи
РКЗНМ – Рамкова конвенція про захист національних меншин
РПЛ – Рада з прав людини ООН
УВКПЛ – Управління Верховного Комісара ООН з прав людини
ВСТУП

Проблема забезпечення й захисту прав людини має багатовікову історію.

Наразі серед вчених переважає позиція, що виникнення ідеї прав людини слід
розпочинати з політико-правових думок Стародавньої Греції та Риму. Проте, я к
відомо, в політико-правовий обіг термін і поняття "права людини" були введені
ідеологами буржуазних революцій XVІІІ ст. Зокрема, французька „Декларація
прав людини і громадянина” 1789 р. проголошувала саме права і свободи особи.

9
Ідеологічною основою ідеї прав і свобод була природно-правова доктрина, яка
отримала розвиток у роботах Гоббса, Монтеск’є, Руссо та ін. Її наріжним
каменем став постулат про природні невід'ємні, належні кожній людині від
народження права, які держава повинна охороняти і які вона не може ні
обмежувати, ні скасовувати.
Однак як за часів становлення міжнародного права, так і у період існування
міжнародного права як права "цивілізованих народів" (тобто за умоглядного поділу
світу на нецивілізовані чи варварські раси, цивілізовані і нецивілізовані нації,
народи та держави), що імпліцитно визнавало наявність їх колоніальної залежності
та другорядності, завдання щодо усталення міжнародного співробітництва,
спрямованого на досягнення загальної поваги до основних прав і свобод людини,
не поставало. Загальні, міжнародно визнані, громадянські, політичні, економічні,
соціальні і культурні права людини слід вважати породженням XX ст.
Сьогодні безперечною є теза про те, що за умов вирішення на міжнародному
та національному рівнях двох глобальних проблем, по-перше, дійсне
забезпечення поваги та захисту прав людини в умовах миру, по-друге,
врегулювання питань екології як безпечної сфери життєдіяльності людини
людство отримає перспективу свого цивілізованого розвитку у всіх інших
напрямах свого існування, а не апокаліптичного знищення.
Слід зазначити, що у сучасному світі універсальність проблеми захисту прав
людини визнається державами на міжнародному рівні. Знаменним у цьому плані є
проголошення ООН 1995 – 2004 рр. Міжнародним десятиріччям освіти щодо
прав людини. Протягом цієї декади держави домовились спрямувати діяльність
своїх урядів, міжнародних органів, неміжнародних організацій, професійних
установ та загалом громадськості на вивчення та розповсюдження інформації
щодо прав та основних свобод людини. Така діяльність мала бути спрямована на
побудову та розвиток універсальної культури прав людини, впровадження
загальних понять рівності та поваги між всіма націями, корінними народами,
расовими, національними, етнічними, релігійними й мовними групами. Всім

10
особам повинно бути надане право ефективної участі у вільному суспільстві та
сприянні діяльності ООН у справі підтримки миру.
Понад 60 років минуло з часів прийняття Загальної декларації прав людини
Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р., проте реальна ситуація у сфері захисту
прав людини майже у всіх без винятку країнах світу залишається або
проблемною, або критичною. Поширеними є порушення таких основних прав, як
право на життя (смертна кара, евтаназія, тощо), рівні права чоловіків і жінок,
права на свободу та особисту недоторканність, на свободу думки, совісті і релігії,
мирні збори та свободу асоціацій. Поширеними є також сучасні акти
дискримінації, катувань, рабства, геноциду, торгівлі людьми, піратства,
політичних ув’язнень. Жахливі порушення прав жінок, дітей, біженців,
національних меншин, корінних народів та інших вразливих груп, крайнє
зубожіння населення залишаються ганьбою ХХI століття.
У 1998 р., коли світ святкував 50–ту річницю Загальної декларації прав
людини, Британська газета “Observer” надрукувала статтю під заголовком
“Світовий кубок, який не хоче виграти жодна країна”, де проаналізувала
статистичні данні зі 194 країн щодо порушення в них основних прав людини.
Цікаві, зокрема, такі результати: перше і друге місце у її списку посіли Алжир та
Північна Корея, далі Бірма, Індонезія, Лівія, Колумбія, Китай – 10, Росія – 32,
США – 92, Велика Британія – 141 1.
Такі дослідження, звісно, не мають будь-якого офіційного характеру, проте
західні вчені, аналізуючи наведену статистику, доходять чіткого висновку, що не
існує безпроблемних країн, а певні порушення прав людини частіш здійснюються
у певних країнах. Так, наприклад, Сполучені Штати Америки розглядають себе як
морального опікуна основних громадянських та політичних прав, однак
регулярно критикуються за використання смертної кари. Великій Британії
зауважують невідповідне поводження з шукачами притулку і біженцями.

1 The Observer Human Rights Index // The Observer. – 1998. – 28 June.

11
Зникнення людей та позасудове здійснення вироків пов’язують з практикою країн
Латинської Америки, апартеїд – з Південною Африкою 2.
Наведене вище, без сумніву, вимагає від держав більш відповідально
ставитись до своїх міжнародних зобов’язань у галузі захисту прав людини та
наполегливо й ефективно здійснювати національні програми стосовно поширення
інформації й оволодіння знаннями з міжнародного права прав людини всіма
верствами населення, і в першу чергу юристами та представниками компетентних
установ у цій царині.
Слід визнати, як це не дивно, що кількість вітчизняної навчальної та й
монографічної літератури з цього предмета вкрай обмежена. Так, наприклад,
дотепер у вітчизняній міжнародно-правовій літературі відсутній підручник для
студентів вищих навчальних закладів з міжнародного права прав людини, так же
як не опубліковано жодного комплексного монографічного дослідження з
проблем міжнародного захисту прав людини.
Деякі аспекти міжнародно-правових питань цієї теми висвітлені у:
підручнику для 10-11 класів ліцеїв та гімназій „Права людини”, окремі розділи
якого присвячені міжнародним стандартам та міжнародним механізмам в галузі
прав людини (ред. кол.: М.Буроменський, В.Євінтов, Л.Заблоцька, П. Рабінович,
В.Семенов.– К.,1997); монографії Буроменського М.В. „Міжнародний захист
прав людини та права біженців” – К., 2002; монографії Антонович М. „Україна в
міжнародній системі захисту прав людини: теорія і практика” – К., 2007, що, як
зрозуміло з назви, висвітлює питання відповідності українського законодавства
міжнародно-правовим нормам щодо прав людини, а також практики застосування
цих норм міжнародними та національними контрольними і правозахисними
органами; монографії Мармазова В., Піляєва І. “Україна в політико-правовому
просторі Ради Європи: досвід і проблеми” – К., 1999; монографії Рабіновича П.М.
„Права людини та їх юридичне забезпечення. Основи загальної теорії права та
держави” – К., 1992, яка містить певну інформацію про міжнародно-правові
аспекти прав людини; окремих розділах підручників з міжнародного публічного

2 O’Byrne Daren J. Human rights: an introdaction. – London: Pearson Education, 2003. – P. 8.

12
права (автори розділів: Тимченко Л.Д. – К., 1999, Баймуратов М.О. – К., 2004;
Буткевич В.Г., Мицик В.В. – К., 2004; Буроменський М.В. – К., 2005 та ін.); та
низці статей вітчизняних фахівців із спеціальних міжнародно-правових питань та
питань співвідношення національного права України та міжнародного
універсального та європейського права у цій галузі: Андріанова К.В.,
Буроменського М.В., Буткевича В.Г., Вінгловської О.І., Денисова В.Н., Євінтова
В.І., Заблоцької Л.Г., Ісаковича С.В., Карпачової Н.І., Копиленка О.Л., Мацка
А.С., Мицика В.В., Мережка О.О., Сидоренко Н.С., Федорової А.Л. та інших.
При вивченні питань міжнародного захисту прав людини дослідники
звертаються також до праць визнаних вчених у цій галузі: Гусейнова Л.Г.,
Даниленка Г.М., Карташкіна В.А., Лукашука І.І., Ентіна М.Л., Ковлера К.І.,
Мовчана А.П., Мюллерсона Р.А., Черниченка С.В. та ін.
Серед робіт з прав людини провідних західних вчених, надрукованих у
перекладі українською та російською мовами, привертають увагу монографії:
Гомьен Д., Харріс Д., Зваак Л. „Европейская конвенция о правах человека и
Европейская социальная хартия: право и практика” – М., 1998, та Дженіс М., Кей
Р., Бредлі Е. „Європейське право у галузі прав людини: джерела і практика
застосування” – К., 1997.
Західні вчені приділяють значну увагу дослідженням проблем міжнародного
права прав людини. Проте цікаві монографічні дослідження існують тільки мовою
оригіналу та малодоступні читачеві. Серед відомих фахівців та їхніх праць:
Lauterpacht H. International Law and Human Rights / With a new introd. for the
Garland; ed. by I. Silver. – New York, 1973; Newman F. and Weissbrodt D.
International Human Right. – Cincinnati, 2nd edn, 1996; McDougal M.S., Lasswell H.
and Chen L.C. Human Rights and World Public Order. –1980; Sohn L. and Buergenthal
T. International Protection of Human Rights. – 1973; Sieghart P. The International Law
of Human Rights. – London, 1983; Human Rights in International Law (ed. T. Meron),
2 vols. – Oxford, 1984; Robertson A. H. and Merrills J. G. Human Rights in the World,
4th edn. – Manchester, 1996; Cassese A. Human Rights in a Changing World. –
London, 1990; Donnelly J. International Human Rights. – 1993; Higgins R. Problems

13
and Process // Human Rights, Chapter 6. – Oxford, 1994; Lawson E. Encyclopedia of
Human Rights. – N. Y., Wash.: Taylor & Francis Publichers, 2 nd ed., 1996; Steiner H.
and Alston P. International Human Rights in Context. – Oxford, 1996; Rehman J.
International Human Rights Law. A Practical Approach. – Harlow, 2003; Mashood A.
Baderin. International Human Rights and Islamic Law. – Oxford: University Press,
2005; Malkom N. Shaw. The International Protection of Human Rights. The Regional
Protection of Human Rights // International Law. – Cambridge: University Press, sixth
edition, 2008; Brownlie I. The Protection of Individuals and Groups // Principles of
Public International Law. – Oxford: University Press, seven edition, 2008 та ін.
Результати досліджень згаданих фахівців були враховані під час написання
підручника.
Проте, крім універсальних та європейських механізмів захисту прав людини,
сьогодні йдеться про регіональне співробітництво в галузі прав людини
американських, африканських, арабських країн, держав СНД. Висвітлення деяких
з цих питань містяться у монографії російських фахівців «Универсальные и
региональные системы защиты прав человека и интересов государства» (под ред.
проф. Г.И. Курдюкова. – Казань, 2002) та «Международная и
внутригосударственная защита прав человека» (учебное пособие для вузов. Под
ред. Р.М. Валеева и Р.Г. Вагизова. – Казань, 2007).
Висвітлення потребують також міжнародно-правові аспекти проблем
колективних прав, прав національних меншин, корінних народів, жінок, дітей та
інших найбільш вразливих верств населення країн.
Ефективність міжнародного права прав людини значною мірою залежить від
рівня ознайомлення громадян взагалі та осіб, які пов’язують свою роботу з
органами та установами забезпечення правопорядку в державі з чинними
міжнародно-правовими актами у цій сфері. Україна є учасницею значної кількості
таких міжнародно-правових договорів. Стаття 9 Конституції України проголошує
чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною
Радою України, частиною національного законодавства країни. Згідно зі ст. 57
Конституції України “Кожному гарантується право знати свої права і обов’язки.

14
Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки
громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому
законом”.
Гарантія права знати права і обов’язки полягає не тільки у їх доведенні до
відома населення у встановленому порядку, а й у роз’ясненні міжнародних
договорів з цих питань. На розв’язання цього завдання спрямовані, зокрема, їх
публікація у офіційних виданнях, надання коментарів до них, видання
підручників для фахового вивчення цих проблем. Що надасть можливість
кожному використовувати конституційне право „після використання всіх
національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і
свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів
міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна” (ст. 55
Конституції).
Структура підручника враховує традиційні засади та міжнародний досвід
підготовки таких видань. У підручнику широко використовуються такі
міжнародно-правові і національно-правові джерела й матеріали міжнародних
організацій, як: міжнародні договори і звичаї; резолюції і декларації, як opinio
juris звичаєвих міжнародно-правових норм; конституційне законодавство України
та іноземних держав, аналізуються міжнародно-правові дослідження
представників різних шкіл і напрямів.
Система викладання прав людини складається з декількох компонентів: із
історії становлення та розвитку ідеї прав людини, загальних теоретичних основ,
нормативно-правової бази, імплементації норм на міжнародному і національному
рівнях – які вимагають висвітлення у підручнику.

Глава 1
ПРАВА ЛЮДИНИ В ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА

§ 1. Формування концепції про права людини у світовій

15
 політико-правовій думці

Ідея про права людини отримала свій початок у сферах релігії і філософії
стародавніх часів. Найдревніші релігії включали зводи правил, які можуть
розглядатися як визнання певних прав людини. Так, наприклад, описання й
заповіді, що містить Біблія, яка складається з двох частин: Старого Завіту
(написаний до Христа, точніше, до пророка Малахії, що жив у V ст. до Р.Х.) і
Нового Завіту (написаний за часів апостолів, отже, у I ст. по Р.Х.), фіксують
певні права і обов’язки людини, які вона мала або повинна була виконувати у
минулому і які впливають на її сучасне життя. „Вислухаємо суть всього: бійся
Бога і заповіді Його дотримуй, тому що в цьому все для людини; бо всяку справу
Бог приведе на суд, і все таємне, чи добре воно, або погане” (Еккл.12:13,14).
Десять Заповідей Біблії були призначені, щоб бути застосованими універсально
як правила для моральної і духовної поведінки людини, як виділення деяких її
основних прав. Набагато пізніше релігійний універсаліст Аугустін говорив про
рівність людей перед Богом, таким чином підтверджуючи наявність
універсальних прав, але в контексті релігійних, а не юридичних прав.
Головна священна книга мусульман містить запис висловів Мухаммеда у
формі пророчих одкровень в Мецці і Медині між 610 і 632 рр. У "мединських"
сурах немає будь-якого спеціального кодексу законів, мусульмани не ведуть
судочинства за Кораном, проте більше 500 віршів (сури 2, 4, 5) містять приписи у
релігійних, цивільних і кримінальних справах і ясно висловлюють обов'язки
зразкового мусульманина, які позначаються на його правах.
Свій подальший розвиток ідея про права людини отримала в працях
мислителів, філософів, державних діячів середньовіччя та класицизму. В епоху
Просвітництва перш за все враховувалися поняття світського морального
універсалізму, і саме від цього коріння ми можемо прослідити розвиток ідеї
стосовно прав людини, які ми визнаємо нині.
Поняття прав людини зазвичай прослідковують, починаючи зі Стародавніх
Греції та Риму. Важко визначити перших творців прав людини в історії людства,

16
однак відомо, що Платон (427-348 до н.е.) розвивав ранню версію універсалізму
стосовно етичних стандартів, маючи на увазі справедливе, рівне становлення до
всіх людей, чи є вони громадянами, чи ні. Аристотель (384-322 до н.е.)
обговорював важливість правосуддя і прав політичного співтовариства.
Концепція держави і права Епікура (341–270 до н.е.) передбачала, зокрема,
рівність, свободу і незалежність людей, які гарантуються законами, що мають
відповідати справедливості (природному праву).
Стоїки Греції і їх римські колеги, особливо Цицерон і Сенека, з позицій
природного права розглядали питання співвідношення держави, закону і прав
людини та відповідні принципи його здійснення. Цицерон (106-43 до н.е.) заклав
філософські основи для більш пізніх теорій природного права, коли визначав і
захищав загальний набір універсальних принципів, які повинні бути
основоположними засадами стосовно місцевих цивільних прав.
У роботах європейських філософів епохи Просвітництва тема прав людини
розглядалася більш предметно.
У західній філософії середньовіччя основна увага приділялася обґрунтуванню і
визначенню божественного права королів. Згідно з цією концепцією, за бажанням
Бога, владу мали тільки монархи. Всі інші індивіди були підвладні монарху. Ці
ідеї були ясно сформульовані Томасом Гоббсом (1588-1679 рр.) в його
філософському творі „Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і
цивільної”, виданому у 1651 р., присвяченому проблемам держави. Важливе місце
в „Левіафані” займає Розділ XXI „Про свободу підданих”. Гоббс стверджував, що
свобода, про яку часто і з такою повагою йдеться в історичних і філософських
працях стародавніх греків і римлян і в творах і міркуваннях тих, хто запозичив у
них всі свої політичні пізнання, є свобода не приватних осіб, а держави. „Свобода,
яку вихваляють письменники, – це свобода не приватних осіб, а суверенів”.
Свобода підданих полягає лише в тих речах, які суверен при регулюванні їх дії
обійшов мовчанням, наприклад: свобода купувати і продавати й іншим чином
укладати договори один з одним, обирати своє місцеперебування, їжу, спосіб
життя, наставляти дітей на свій розсуд і т.д. Філософ зазначає, що свобода

17
підданого поєднується з необмеженою владою суверена. Проте, якщо підданий
має яку-небудь суперечку з сувереном з приводу боргу, права володіння
нерухомим або рухомим майном або з приводу якої-небудь служби, яка від нього
потрібна, або з приводу будь-якого покарання, фізичного або грошового, і якщо
все це має своєю підставою виданий раніше закон, то підданий так само вільний
добиватися свого права, нібито це була тяжба з іншим підданим, і він може
добиватися свого права перед суддями, призначеними сувереном 1.
Таким чином, за Гоббсом, королю (державі) надається право керувати, в той
час як громадяни мають обов'язок коритися. Гоббс і його послідовники назвали
таке співвідношення прав і обов'язків «соціальним контрактом». Однак, в той час
коли Гоббс наводив доводи на користь права монарха управляти, він також
затверджував, що індивід має основне право на безпеку, і що сама держава
сформована з визнання цього основного права.
Значний внесок у становлення прав людини вніс голландський юрист Гуго
Гроцій (1583-1645). Для захисту всіх жителів планети він запропонував
використовувати право народів. Закони кожної національної держави, на його
переконання, мають відповідати стандартам такого права, яке передусім повинно
застосовуватися для запобігання швидкому збільшенню кількості несправедливих
воєн між державами, захищати військовополонених тощо. Таким чином, Гроцій
ставив права людини під захист як внутрішньодержавного права, так і права
народів, за сучасною термінологією – міжнародного права.
Інший підхід до прав людини запропонував видатний англійський мислитель,
філософ, політик Джон Локк (1632-1704). Його концепція природних прав
залишається однією з провідних у сучасних доктринах національного і
міжнародного права. До природних прав Локк відносить права, які є нашими на
основі того факту, що ми є людськими істотами. Ці права належать всім людям,
вони невід’ємні, і не можуть бути відмінені ніякою політичною владою. Локк
стверджував, що певні права безсумнівно належать індивідам, оскільки ці права
існували в "стані природи" до того, як людство набуло стану громадянського

1 < http://www.vuzlib.net/beta3/html/1/27092/27117/ >.

18
суспільства, основними серед цих прав є: право на життя, свободу (свободу від
свавільних законів) та власність.
Вся політична система за Локком базується на теорії суспільного договору,
який людство уклало для захисту своїх невід’ємних прав і свобод, у першу чергу
права на власність. Для створення гарантій природних прав і законів, вважав
Локк, люди відмовились від права власноручно забезпечувати ці права і закони. В
результаті суспільної угоди гарантом природних прав і свобод стала держава, що
має право видавати закони, озброєні санкціями, використовувати силу суспільства
для втілення цих законів, а також здійснювати відносини з іншими державами.
Держава, на його думку, має отримати рівно стільки влади, скільки необхідно й
достатньо, щоб досягти головної мети політичного співтовариства: збереження та
реалізації громадських інтересів людей на життя, здоров’я, свободу володіння
власністю1.
Як пише Локк: „Добровільна згода дає політичну владу правителям на благо їх
підданих, щоб забезпечувати їм володіння і користування їхньою власністю” 2.
Разом з тим він приймав інститут рабства, не заперечував проти надання
політичних прав тільки тим, хто мав власність.
Найвпливовіший діяч Просвітництва швейцарський філософ, письменник,
соціолог, історик Жан Жак Руссо (1712-1778), відомий своїми творами "Думки
про походження та основи нерівності між людьми" (1755), "Про суспільний
договір, або Принципи політичного права" (1762), розвинув ідею соціального
контракту поза спрощеним індивідуалізмом Гоббса і Локка. Руссо почав свою
роботу „Про суспільний договір» (1762 р.) з відомого спостереження: “Людина
народжується вільною, але всюди перебуває в ланцюгах”. Значна частина його
подальшої роботи була присвячена дослідженню умов, які обмежили свободу
людини.

1 История политических и правовых учений (под ред. Лейста О.Э.). – М., 1997. – С. 186; Історія розвитку
політичної думки. – К., 1996. – С. 28.
2 Локк Дж. Сочинения: В 3 т. – М., 1988. – Т. 3. – С. 364.

19
 Руссо вважав, що утворення держави призвело до поглиблення суспільної
нерівності. Якщо спочатку виникли майнова нерівність і право приватної
власності, то встановлення державної влади доповнило економічну нерівність
політичною. Нарешті, виродження влади в деспотичну призводить до крайнього
ступеня нерівності, коли всі рівні перед деспотом у своєму рабстві й безправ'ї.
Руссо впевнений, що політичний устрій має бути таким, щоб людина,
об'єднуючись з іншими людьми в суспільство, не втрачала своїх природних прав і
зберігала свободу. Обґрунтуванню цього твердження слугує ідея народного
суверенітету, яка є центральною у його вченні.
А це означає, що основою будь-якої законної влади є згода людей, виявом якої
виступає суспільний договір. Сутність цього договору полягає в тому, що кожна
людина віддає себе під вище керівництво загальної волі й тим самим стає її
учасницею. Вся влада, таким чином, переходить до її верховного носія, суверена,
яким є всі учасники договору, тобто народ. Суверенітет належить народові. У
громадянському стані люди стають більш вільними й рівними, бо якщо природна
свобода обмежена силами кожної окремої людини, то громадянська свобода, яка
виникла в результаті суспільного договору, обмежена загальною волею суверена.
Таким чином, теорія "суспільного договору" між народом (нацією) і урядом
передбачає два суттєві принципи: принцип поваги до природних і невід'ємних
прав людини та принцип покладання на публічну владу обов'язків їх поважати,
слугуючи всій нації.
Значний вплив на розвиток філософії, соціології, правознавства мала праця
Шарля Луї Монтеск’є (1689—1755) „Про дух законів” (1748). У праці
відстоюються основоположні принципи політичного лібералізму як пріоритет
індивідуальної волі, що базується на принципах природного права, відділення
держави від цивільного суспільства, існування незалежних одна від одної
виконавчої, законодавчої і судової влади. Ідея ліберального суспільства
Монтеск’є полягає у проголошенні свободи індивіда у всіх сферах життя як
умови розвитку суспільства, підтримці (у економіці) свободи приватного
підприємництва і конкуренції, підтримці (у політиці) правової держави,

20
парламентської демократії, розширення політичних і громадянських прав і
свобод1.
Найвидатніший філософ XVIII ст., публіцист, правозахисник Марі Франсуа
Аруе, відомий на прізвище Вольтер (1694-1778), теж переймався правами
людини, зокрема закликав до скасування тортур і жорстоких покарань.
Якщо французькі мислителі епохи Просвітництва забезпечили основи
політичних “прав людини”, то німецький філософ Іммануїл Кант (1724-1804)
досліджував витоки юридичних прав людини. Він писав, що взагалі права людини
відмінні від тих цивільних прав, наданих громадянам держави урядом цієї
держави. Він запропонував трикутну структуру прав: по-перше, громадянські
права індивідуумів у межах їх національних держав; по-друге, міжнародні права
держав у їхніх ділових відносинах між собою; і по-третє, космополітичні права
індивідуумів і держав як існуючих взаємозалежно в універсальному стані
людства. Однак, з філософської точки зору за Кантом, люди мають права просто
тому, що вони живуть на планеті Земля.
Серед перших спеціальних робіт того часу можна виділити монографію
Томаса Пейна (1737-1809) „Права людини” (1792), де він відстоював суверенітет
індивіда і мінімальне втручання держави у справи людей, Мері Уоллстонекрафт
(1759-1797), яка у тому ж 1792 р. видала книгу „Захист прав жінок”, врахувала
ідеї Пейна, але зосередилася на ролі жінок у процесі становлення прав людини.
Слід зазначити, що не всі вчені того часу були прихильниками природних прав
людини. Наприклад, видатний англійський філософ, юрист Джеремі Бентам
(1748-1832) висміював саму ідею природного права, і існування таких прав
взагалі. На його думку, право не може бути абстрактним явищем природного
права, а тільки позитивним правом, прийнятим людьми. Учення просвітителів у
трактуванні Бентама знайшло свій вираз у принципі «найбільшого щастя
найбільшого кола індивідуумів», у заклику до досягнення особистого успіху, що
збільшує загальну суму щастя. Критерієм моралі виступає «досягнення користі,

1 Монтескье Ш. О духе законов. – СПБ,. 1900.

21
вигоди, задоволення, добра і щастя». Поняття „право” для правознавця тотожно
поняттю „закон”2.
Важливим етапом у нормативному розвитку прав людини стало прийняття
перших офіційних документів з питань прав людини XVII-XVIII ст.: англійські
„Петиція, ...що стосується різних Прав і Воль Підданих” (загальноприйняте
скорочення — Петиція про права 1628 р.) та Білль про права (1689 р.),
Вірджинська декларація про права (1776 р.) та Декларація незалежності
Сполучених Штатів Америки (1776 р.) тощо. У цьому переліку можемо назвати
українську Конституцію Пилипа Орлика (1710 р.), одну з перших демократичних
конституцій у світі, яка гарантувала значний перелік прав і свобод осіб.
Водночас розуміння прав людини було досить обмеженим. Навіть третій
президент США, ідеолог американського просвітництва, автор “Декларації
незалежності” Томас Джефферсон не був прихильником ідей визнання рівності
жінок, темношкірих та корінних американців та й сам мав рабів. Проте він
наголошував: "Ухвалювати закони, які протирічать здоровому глузду, – отже,
породжувати злочини, щоб потім за них карати".
Вважається, що сучасний етап розвитку прав людини розпочався в середині
XX ст. Термін "права людини" (англ. human rights) у сучасному його значенні
використовується у міжнародно-правових актах з часу прийняття Статуту ООН.
Цей термін замінив термін "природні права" (англ. natural rights) і пізніший
термін "права людини" (англ. the rights of man) саме який використовував у назві
і тексті своїй праці Томас Пейн.
Як стверджує Лаутерпахт Г., уперше право людини на основні особисті
права було проголошене в Статуті ООН. До цього мали місце окремі випадки
визнання в договорах деяких основних прав людини, що передбачали свободу
віросповідання, культурні й політичні права меншин (маються на увазі багато і
двосторонні угоди, укладені під егідою Ліги Націй, що включали певні
положення про захист національних меншин). Учений тут має на увазі принцип
поваги до прав людини, закріплений Статутом ООН. Згідно зі ст. 1 ООН має на

2 Остроух А. Н. Джереми Бентам о понятии и сущности права // Правоведение. - 2002. - № 5 (244). - С. 222-231.

22
меті, зокрема, розвивати дружні відносини між націями (п. 2 ст. 1), заохочувати
та розвивати повагу до прав людини й основних свобод для всіх людей, без
розрізнення за расою, статтю, мовою і релігією (п. 3 ст. 1).
Цей основний принцип міжнародного права надалі був відображений майже
в усіх документах щодо прав людини, найважливішими з яких є: Загальна
декларація прав людини 1948 р., Європейська конвенція про захист прав людини
та основних свобод 1950 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права
1966 р., Міжнародний пакт про економічні соціальні і культурні права 1966 р.,
Американська конвенція про права людини 1969 р., Африканська хартія прав
людини і народів 1981 р., Арабська хартія прав людини (переглянута) 2004 р. та
ін.
§ 2. Особливості становлення ідеї прав людини в історії
українського народу

Вітчизняна історія розвитку уявлень про права людини свідчить про гідний
внесок нашого народу у становлення прогресивних ідей у цій сфері. Особливість
формування прав людини у вітчизняній історії обумовлена перш за все
відсутністю постійної тривалої української державності, перерозподілом
українських етнічних земель між країнами-сусідами, впливом останніх на
правосвідомість українського народу та пошуком свого шляху врегулювання
соціальних відносин в таких умовах.
У ІХ ст. в Східній Європі виникла держава з центром у Києві – Київська
Русь. До її складу входили значна частина сучасних земель України, Білорусі та
європейської частини Російської Федерації. Потім українські землі перебували у
складі інших держав – Великого князівства Литовського, Польського
королівства, Угорського королівства, Московської держави, Кримського
ханства, Оттоманської імперії, Річі Посполитої, Росії, Австрійської імперії.
Бурхливі революційні та еволюційні події ХХ ст. теж не сприяли потужному
розвитку національної доктрини у сфері прав людини.
Незважаючи на це, ми маємо пишатися певними досягненнями наших
попередників у цій царині.

23
 Багато вчених не без підстав вважають, що перші вітчизняні зародки поняття
прав людини склалися у славнозвісній Руській Правді (1019 р. – 1054 р.), першому
писаному кодексі руського феодального права, авторство якої пов’язують з
іменем Ярослава Мудрого. З цього приводу сучасна вітчизняна дослідниця
Антонович М. слушно зауважує, що українська термінологія з прав людини бере
витоки з Руської Правди, міжнародних договорів та інших юридичних актів
Київської Русі. Так, у договорі між Візантією і Руссю 912 р. зафіксовано право
людини, звинуваченої у злочині, на розгляд її справи судом: "Злочин нехай
настільки певно буде доведений доказами, щоб судді мали віру до цих доказів". За
Руською Правдою в Київській Русі не було смертної кари, відрубання рук, ніг чи
інших тілоушкодницьких покарань, поважалося право власності ("Якщо хто
візьме чужого коня або зброю, або одяг і господар впізнає їх у когось в своїй
окрузі, то він має право взяти свою власність і стягнути за образу 3 гривні")1.
Починаючи з XIV ст., більша частина українських земель перебувала у складі
Великого князівства Литовського. Змінився правовий лад і Руська Правда була
замінена Литовськими статутами 1529, 1566 і 1588 рр. Проте, як пише інший
сучасний дослідник Андрусяк Т., оскільки руське право було одним з основних
джерел Статутів, останні ніколи не розглядалися українським населенням як
прояви іноземної правової культури, а лише як власне “старе право” 2. Останній з
Статутів багатьма сучасниками вважався найдосконалішою книгою законів у
Європі. Зокрема у Статутах встановлювалась єдність законодавства для всіх
підданих держави і їх рівність перед законом, недопустимість арешту без
законних підстав і покарання без суду, було закріплено виборність суддів. Вільну
людину за жодних обставин не можна було перетворити на невільника.
Встановлювалося, що у виборах великого князя беруть участь всі піддані
держави. Багато положень мали декларативний характер, проте, як зазначає
фахівець, Третій Литовський Статут часто називають перехідним документом від

1 Про це детальніше див.: Антонович Мирослава. Україна в міжнародній системі захисту прав людини: Теорія і
практика. Монографія. – К.: Вид-й дім „Київо-Могилянська академія”, 2007. – С. 29-42.
2 Правалюдини: підручник для 10-11 класів ліцеїв та гімназій / Ред. кол.: М.Буроменський, В.Євінтов,
Л.Заблоцька, П. Рабінович, В.Семенов. – К.: Вид-во „Право”, 1997. – С. 21-27.

24
середньовіччя до нового часу, що став маніфестом правової держави у
феодальному розумінні.
З початку XIV ст. на українських землях поширюється дія магдебурзького
права – феодального міського права, за яким мешканці міст вважалися вільними
людьми, отримували певні пільги і привілеї.
Конституція Пилипа Орлика 1710 р. (Пакти і Конституції законів та вільностей
Війська Запорізького) містила прогресивні положення про права людини. Вона
передбачала захист недоторканності законів і вільностей; право власності не
тільки Гетьмана, а й ченців, священиків, бездітних удів, виборних і рядових
козаків, двірських слуг і приватних осіб; право обирати козацьких і простих
урядників, а особливо полковників вільним волевиявленням і голосуванням тощо.
Наступним важливим кроком у проголошенні прав людини в Україні була доба
Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. III
Універсал Української Центральної Ради проголошував "свободу слова, друку,
віри, зібраннів, союзів, страйків, недоторканності особи і мешкання, право і
можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами". Російському,
єврейському, польському та іншим народам в Україні надавалась національно-
персональна автономія для забезпечення їм права і свободи самоврядування у
справах їхнього національного життя. В IV Універсалі Української Центральної
Ради проголошувалось: "в самостійній Українській Народній Республіці нації
користуватимуться правом національно-персональної автономії, признаним за
ними законом 9-го січня". Мова йде про Закон Української Центральної Ради
"Про національно-персональну автономію" від 9 січня 1918 р., який надавав
кожній з націй, що населяли Україну, "право в межах Української Народної
Республіки на національно-персональну автономію: тобто право на самостійне
влаштування свого національного життя, самоврядування у справах їхнього
національного життя. Жодна європейська держава не мала такого закону.
Подальший розвиток права людини і громадянина отримали у таких
документах, як: Конституція Радянської України 1919 і 1929 рр., Конституція
УРСР 1937 і 1978 рр. Враховуючи ті міжнародні зобов’язання в галузі прав

25
людини, які взяла на себе Україна як член – засновник ООН, Конституція УРСР
1978 р. містила широкий спектр громадянських, політичних, соціально-
економічних та особистих прав людини.
Однак найважливішим сучасним етапом закріплення універсальних прав і
обов’язків людини в Україні стало прийняття Конституції України 28 червня 1996
р., яка включає розділ 2 "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина", що
має певний рівень узгодження з міжнародно-правовими актами з прав людини. 42
статті цього розділу безпосередньо визначають права та свободи людини і
громадянина, і, як зазначено в ст. 22, вони не є вичерпними. Серед прав людини,
які не використовувались у законодавстві України до цього, зазначимо такі, як
"право на вільний розвиток особистості" (ст. 23); "право на життя" (ст. 27); "право
на підприємницьку діяльність" (ст. 42); "право на безпечне для життя і здоров'я
довкілля" (ст. 50); "право знати свої права і обов'язки" (ст. 57) тощо.
Навіть такий стислий огляд розвитку прав людини в Україні свідчить про те,
що в історії України були періоди, коли вона випереджала інші держави Європи
та світу щодо розвитку прав людини.

Джерела інформації та рекомендована література

Антонович Мирослава. Україна в міжнародній системі захисту прав людини: Теорія і практика.
Монографія. – К.: Вид-й дім „Київо-Могилянська академія”, 2007.
Общая теория прав человека / Отв. ред. Е. А. Лукашева. – М., 1996.
Права человека: Учебник для вузов / Под ред. Е.А. Лукашевой. – М., 2004.

Глава 2

ПОНЯТТЯ, ПРИРОДА ТА СУТНІСТЬ ПРАВ ЛЮДИНИ

§ 1. Поняття прав і свобод людини та їх класифікація
В наші дні для багатьох країн права людини є вищою цінністю, визнаною
світовою спільнотою. Ефективний розвиток суспільства можливий, якщо

26
діяльність всіх органів держави спрямована на розкріпачення особи,
затвердження поваги до прав і свобод людини. Соціальна цінність прав і свобод
індивіда визначається тим, що це одна з форм прояву людської гідності, тобто
визнання людини вищою, ні з чим не порівнянною цінністю. Їх забезпечення і
захист є необхідною умовою повного і усестороннього розквіту особи, саме в
такому середовищі людина самостійно обирає свій власний життєвий шлях,
якнайповніше реалізує свої інтереси і розвиває свої здібності.
Права людини, це дуже широка сфера її буття від основних особистих прав –
права на життя, недоторканності – до колективних прав на самовизначення,
економічний розвиток, права на довкілля.
Права людини мають складну структуру. Існують також певні відмінності в
поняттях „права людини” і „права громадянина”, „права” і „свободи” людини,
„основні (фундаментальні) та інші „спеціальні” права людини”, „права індивіда” і
„колективні права”. Права людини розрізняються за часом виникнення
(„покоління прав людини”), за сферами реалізації: особисті (громадянські),
політичні, економічні, соціальні і культурні права і свободи.
Тому дослідники цього явища майже завжди починають з питання про
поняття терміна “права людини” (що таке “права людини”?) і у більшості
випадків (наприклад, Броунлі Ян чи Дарен О’Бірн) доходять невтішного
висновку, що цей термін використовується часто, проте розуміється рідко1.
Почнемо з того, що термін “права людини”, як він нас цікавить, має
декілька аспектів, зокрема філософський, соціальний і власне правовий. З
філософського погляду, за визначенням Г.В.Ф. Гегеля, „Право полягає в тому, що
наявне буття взагалі є наявне буття вільної волі. Тим самим право є свобода як
ідея”2. Дж. Фінніс у своїй відомій праці “Природне право і природні права”
зазначає, що “права людини” – сучасна ідіома, що постала замість ідіоми
“природні права”3. Тобто зі становленням в різних країнах світу демократичних

1 Brownlie I. The Rights of Peoples in Modern International Law // The Rights of Peoples / Ed. by J. Crawford. – Oxford:
Clarendon Press, 1988. – P. 1–16; Daren J. O’Byrne. Human Rights: an Introdaction. – Harlow: Pearson Education,
2003.
– P. 26–27.
2 Гегель. Философия права. – М., 1990. – С. 89.
3 Finnis J. Natural Law and Natural Rights. – New York: Oxford University Press, 1980. – Р. 198.

27
засад заохочення прав індивіда філософський термін ”природні права” був
замінений на правовий „права людини” тотожного змісту.
Соціальний вимір цього поняття, на думку Андрусяка Т. полягає в тому, що
“це певні можливості, що ґрунтуються на загальнолюдській моралі, та необхідні
людині для її існування і розвитку в конкретних історичних умовах”, які мають
бути загальні та рівні для всіх1.
В теорії права термін “права людини” має значення юридичних прав. Права
людини, як вважає Н. Мак-Кормік, – це юридичні права кожного індивіда, що
містяться у законі, який захищає їхні інтереси та гідність 2. Таким чином, фахівець
наголошує на позитивних правах кожної особи, які забезпечуються
національними та міжнародними законами. П. Рабінович визначає права людини
як “певні можливості людини, необхідні для її існування та розвитку у конкретно-
історичних умовах, які об’єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку
людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей”3. У цьому випадку,
правознавець підкреслює їх природне походження. Антонович М. пише, що
термін “право” у тому значенні, яке він має у словосполученні “права людини”,
виходить за межі тільки певних можливостей людини, необхідних для її існування
та розвитку у конкретно-історичних умовах, як він тлумачиться у вітчизняній
юридичній науці. Цей термін може означати також вимогу, претензію, привілей
тощо4. Однак, на нашу думку, зазначене теж можна віднести до „певних
можливостей людини, необхідних для її існування та розвитку”, тобто до
позитивних прав на надання особі благ та здійснення певних дій, які їй необхідні
за певної ситуації.
Як було зазначено, права людини регламентуються національним правом
певної держави, а також міжнародним договірним та звичаєвим правом. Словник
міжнародного права визначає права людини як комплекс прав і свобод, суттєвих
для характеристики правового статусу особи. Колектив визнаних фахівців з
1 Права людини. Підручник. – К.: Видавництво „Право”, 1997. – С. 11.
2 MacCormick N. Legal Rights and Social Democracy: Essays in Legal and Political Philosophy. – Oxford: Clarendon
Press; New York: Oxford University Press, 1982. – Р. 143, 156–166.
3 Рабінович П. Основні права людини: поняття, класифікація тенденції //Український часопис прав людини.
– 1995. – № 1. – С. 16.
4 Антонович М. Україна в міжнародній системі захисту прав людини. – К.: Видавничий дім ”КМ ACADEMIA”,
2000. – С. 20.

28
міжнародного та внутрішньодержавного права зазначає, що „до міжнародного
права належать лише зобов’язання поважати права людини, самі ж права і
свободи надаються індивідам державами через їхнє внутрішнє право” 1 (останнє
зауваження стосується доктринальної суперечки про правосуб’єктність фізичної
особи в міжнародному праві. – М.В.). Таке визначення вимагає у свою чергу
визначення, що таке права, свободи, правовий статус тощо.
На підставі викладеного можна зробити висновок, що принципово на
визначення поняття „права людини” впливає їх пояснення як природних чи
позитивних (юридичних) прав.
Зважаючи на це, варто звернути увагу на специфіку термінів “право” і “закон”.
Ще Гроцій Г. зазначав, що існує однакове значення слова "право" з поняттям
„закон”, якщо тільки прийняти це слово в найширшому сенсі, а саме у значенні
правила етичних вчинків, що зобов'язує до виконання якої-небудь належної дії.
На його думку, „якнайкраще ділення права в прийнятому значенні запропоновано
Аристотелем, згідно з яким, з одного боку, є право природне, а з іншого – право
волевстановлене, яке він називає законним правом, вживаючи слово "закон" у
більш вузькому значенні. Іноді ж він називає його встановленим правом”.
Пояснення Гроція закінчується тим, що перше слово походить від грецького слова
"справедливість", а друге - грецького слова "веління"2.
Проте таке пояснення термінів потребує уточнення. У цьому випадку „право”
полягає в свободі щось робити чи утримуватись від чогось, в той час як „закон”
зобов’язує до певних правил поведінки та регламентує їх.
Виходячи з вищевикладеного, в цілях розгляду в підручнику поняття „права
людини” як політико-правової і юридичної категорії, пропонуємо його робоче
визначення з урахуванням існування як природних так і позитивних прав людини.
У першому випадку права людини – це певні блага і можливості, які не
надаються, а лише охороняються і гарантуються державою, діють незалежно від
їх законодавчого закріплення і державних кордонів, якими людина наділена

1 Словарь международного права. 2-е изд., перераб. и доп. / Бацанов С.Б., Ефимов Г.К., Кузнецов В.И. и др.
– М.: Междунар. отношения, 1986. – С. 288.
2 Гроций Г. О праве войны и мира: Три книги, в которых объясняются естественное право и право народов, а
также принципы публичного права / Пер. с лат. А.Л. Саккетти. – М.: Ладомир, 1994. - Книга первая, гл. I, разд. IX,
п. 1-2.

29
внаслідок того, що вона є людиною від народження. У цьому випадку термін
„благо” розглядаємо як задоволення певних людських потреб.
В рамках ідеології лібералізму вони покликані забезпечити такі істотні блага
як недоторканність життя, честь і особисту гідність, особисту безпеку, рівність
всіх людей перед законом, свободу віри і совісті, блага приватного і сімейного
життя і ін. Такі права і свободи не в змозі надати нам юридичні гарантії їх
забезпечення, передбачається, що вони, відповідно до загальновизнаного
принципу справедливості, повинні захищати нас від принижень і посягань на
нашу гідність з боку державної влади і інших людей. Прихильники ліберальної
теорії відносять до них більшість громадянських права людини.
У позитивному, юридичному значенні права людини виражаються в комплексі
благ і можливостей особи, які гарантуються державою в національному
законодавстві та міжнародних договорах і звичаях їх державами - учасницями.
Такі права покликані юридично забезпечити блага і можливості не тільки в
громадянській та політичній, але і економічній, соціальній і культурній сферах.
Сучасна типологія прав людини достатньо різноманітна. Найбільш загальною
їх класифікацією є поділ всіх прав: за суб'єктною сферою дії - на права людини і
права громадянина; за об'ємом - на негативні (свободи) і позитивні (права); за
сферами реалізації – громадянські (особисті), політичні, економічні, соціальні і
культурні; за кількістю дестинаторів – індивідуальні і колективні; за
властивостями регулятивних функцій – матеріальні і процесуальні.
З правами людини тісно пов’язані, проте не ототожнюються, права
громадянина. Останні поширюються тільки на тих осіб, які є громадянами або
підданими певної держави. Існує думка, що права громадянина (права та
обов’язки) є позитивними правами, які надаються особі її державою, тоді як права
людини випливають з універсальної природи людства, з універсальних моральних
і етичних принципів, що гарантують рівне поводження кожній особистості і
належать всім людям у всі часи та на будь-якій території. Однак, як зазначалося,
такі права кожного також є позитивними правами, коли вони містяться в
конституціях, національному законодавстві та міжнародному праві.

30
 Загальноприйнятою є також класифікація всіх прав на негативні (свободи) і
позитивні (права).
В юридичній літературі існує думка, що відмінність між поняттями «право»
і «свобода» досить умовна. І те і інше означає юридично визнану можливість
кожного обирати вид і міру своєї поведінки як людини або як громадянина
держави. Проте різниця полягає в тому, що негативні права (свободи) визначають
обов'язки держави і інших людей утримуватися від тих або інших дій стосовно
індивіда. Вони оберігають особу від небажаних, таких, що порушують її свободу
втручань і обмежень. Типовим прикладом цієї групи прав і в цілому негативного
характеру прав людини є „Білль про права” США 1791 р. Так, його перша стаття
передбачає: „Конгрес не повинен видавати законів, що встановлюють яку-небудь
релігію або що забороняють її вільне сповідання, обмежують свободу слова або
друку або право народу мирно збиратися і звертатися до уряду з петиціями про
припинення зловживань”. Практично весь зміст Білля спрямований на захист
особи від будь-яких несправедливих і небажаних посягань з боку уряду1.
На відміну від негативних прав, позитивні права фіксують юридичні
обов'язки держави, осіб і організацій надавати кожній людині або громадянину ті
або інші блага, здійснювати певні дії. Характер позитивного права носять всі
економічні, соціальні і культурні права.
За приклад слугує положення ст. 54 Конституції України: “Громадянам
гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості…
Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої
діяльності…”. Тобто громадянин не обмежений у своїй діяльності в межах певної
свободи, проте результати такої діяльності вимагають чіткої законодавчої
регламентації.
Звичайно, не існує правил без винятків. У надзвичайних ситуаціях держава
має право обмежити певні, визнані нею права і свободи населення. Проте такі
ситуації чітко визначені міжнародними договорами та зазвичай застосовуються на
певний, тимчасовий строк. Наприклад, ст. 18 Міжнародного пакту про

1 The Bill of Rights /ed.Lewis, Thomas T. - Pasadena, Calif.: Salem Press, 2002.

31
громадянські і політичні права проголошує у п. 1: “Кожна людина має право на
свободу думки, совісті і релігії…”. Разом з тим п. 3 передбачає, що „Свобода
сповідувати релігію або переконання підлягає лише обмеженням, які
встановлено законом і які є необхідними для охорони суспільної безпеки,
порядку, здоров'я і моралі, так само як і основних прав та свобод інших осіб”.
Загальнопоширеною є класифікація прав людини за сферою їх реалізації на
громадянські (особисті), політичні, економічні, соціальні та культурні.
Громадянські (особисті) права - це природні, основоположні, невід'ємні
права людини, що мають в основному характер негативного права. Наприклад,
право на життя, право на свободу від катування, право на свободу від рабства
тощо.
Політичні права визначають можливості активної участі громадян в
управлінні державою і в суспільному житті. До них належать: право людини на
громадянство, виборчі права, свобода союзів і асоціацій, демонстрацій і зборів,
право на інформацію, свобода слова, думок, зокрема свобода друку, радіо і
телебачення, свобода совісті і деякі інші.
Економічні права пов'язані із забезпеченням вільного розпорядження
індивідами предметами споживання і основними чинниками господарської
діяльності, інколи є посилання на справедливі і сприятливі умови праці. Соціальні
права покликані забезпечити матеріальні умови і гідне життя кожній людині.
Культурні права покликані гарантувати духовний розвиток людини. Вони
включають право на освіту, доступ до культурних цінностей, свободу художньої і
технічної творчості і деякі інші.
У сучасній літературі все частіше виділяють екологічні права - це права на
сприятливе навколишнє середовище, достовірну інформацію про його стан і на
відшкодування збитку, заподіяного здоров'ю людини або його майну
екологічними правопорушеннями.
У міжнародному праві, як і в національному, залежно від того, чи можливе
їх здійснення одноосібно (право на вільний вибір місця проживання; право на
свободу думки, совісті і релігії), чи вони вимагають спільних дій (право на мирні

32
збори; голосувати і бути обраним на виборах; право на свободу асоціації з
іншими), права людини поділяються на індивідуальні та колективні.
За властивостями регулятивних функцій розрізняють матеріальні та
процесуальні права людини. Матеріальні права, покликані забезпечити особам
певні блага і можливості, запроваджують їхні правила поведінки, наприклад
право кожної людини на рівний захист законом. Права, спрямовані на реалізацію
матеріальних прав, наприклад, бути судженим в його присутності і захищати себе
особисто або за посередництва обраного ним захисника або не бути
приневоленим до давання свідчень проти самого себе чи до визнання себе
винним, є процесуальними.
Коли йдеться про права людини у міжнародному праві, перш за все ми
маємо на увазі взаємовідносини між людиною і державою. І хоча відносини між
людьми (у суспільстві, на роботі, в сім'ї, між діловими партнерами тощо) є
джерелами цілого ряду прав і обов'язків, поняття прав людини до них не
застосовується. Оскільки все, що пов'язане з правами і свободами, відбувається на
лінії взаємин людини з владою, то слід згадати про три абсолютно різні підходи
до природи цих відносин: тоталітарний, патріархальний та індивідуалістичний.
Перша, тоталітарна модель таких взаємин виходить з ототожнення
суспільства і держави, з безумовного пріоритету цілого над частиною і повного
підпорядкування індивіда державі. Вона виключає саму постановку проблеми
прав людини, оскільки індивід розглядається тут як органічна, нерозривна
частинка цілого в складному державному механізмі, керованому центральною
владою.
Патріархальний тип взаємин індивіда і влади припускає складну ієрархію
прав і обов'язків людей, нерівність їх положення у відносинах влади. Він ділить
суспільство на різні стани, касти і групи, нижчі з яких політично безправні, вищі
ж володіють максимальними владними повноваженнями, головним джерелом і
розподільником яких є авторитарний правитель: король, монарх і т.п.
Індивідуалістичний спосіб взаємин особи і влади заснований на пріоритеті
індивіда у відносинах з державою. Найяскравіше він представлений в класичному

33
західному лібералізмі, який виходить з того, що вільна особа є кінцеве джерело
всякої влади в суспільстві, у тому числі і самої держави.
Сучасній теорії і практиці все більш притаманний інший підхід до взаємин
індивіда і держави. Він позбавлений крайнощів і не розглядає особу як
ізольованого, незалежного від суспільства індивіда, який разом з подібними собі
має створити державу і підкорятися їй у певних питаннях, а виходить з
нерозривності і суперечності взаємин між особою, суспільством і державою. В
цьому випадку сама проблема прав людини убачається не стільки в захисті
індивіда від державного втручання, а у використанні держави в цілях створення
якнайкращих умов вільного існування і розвитку особи.
Права людини розрізняють також за часом виникнення (покоління прав
людини).

§ 2. Три покоління прав людини

З моменту появи ідеї прав людини пропонувалися різні класифікації. В
залежності від обраного критерію, особливостей бачення прав людини, рівня
розвитку цієї проблематики склалася історична послідовність розвитку
класифікації прав людини від простого поділу на довільно виділені компоненти
до пропозицій складних систем взаємопов'язаних прав людини.
Як зазначає Буткевич В.Г., спочатку права людини уявляли як специфічні права
держави, що стосуються її підданих чи іноземців. Згодом прихильниками
природного права була висловлена ідея, що окрім прав держави існують ще й
природні права людини. Згодом, з посиленням ролі позитивізму в праві, права
людини почали пояснюватися не тільки їх природним, а й позитивним
походженням. Так почали пропонувати ділити права людини на природні і
позитивно-правові.
Наприкінці ХХ ст. в науці міжнародного права набула популярності
концепція трьох поколінь прав людини. В її основу покладено історичний прогрес
забезпечення прав людини і основних свобод. До першого покоління відносять
права, проголошені у період буржуазних революцій — громадянські та політичні
права людини і основні свободи, їх об'єднує ідея свободи індивіда, одного чи
разом з іншими, від зловживань політичної влади. Це такі права, наприклад, як
34
право на життя, свободу та особисту недоторканність, право рівності всіх людей
перед законом, свобода від рабства тощо. Їх ще називають, як зазначалося,
„негативними”, оскільки для їх використання держава не повинна втручатися в їх
здійснення індивідами, але зобов’язана забезпечити їх реалізацію і захист. До
другого покоління відносять права, визнані у період після Першої світової війни
— проголошення економічних, соціальних і культурних прав людини і основних
свобод, які називають «позитивними», оскільки вимагають для їх реалізації участі
і допомоги держави. Ілюстрацією таких прав є, наприклад, право на соціальне
забезпечення, працю, відпочинок, достатній життєвий рівень тощо.
До третього покоління відносять права, сформульовані після прийняття
Міжнародного Білля прав людини — проголошення колективних прав і
вирішення співвідношення прав людини і прав народу, національних меншин,
корінних народів, етнічних груп тощо. Натяки на ці права знаходимо в ст. 28
Загальної декларації прав людини 1948 р.: "кожна людина має право на
соціальний і міжнародний порядок, за якого права і свободи, викладені в цій
Декларації, можуть бути повністю здійснені".
Нині виділяють шість колективних прав. Три з них відображають появу
держав третього світу і боротьбу народів за незалежність, а також їхню вимогу
змінити розподіл влади, багатства та інших цінностей. Це такі права, як право на
політичне, економічне, соціальне і культурне самовизначення; право на
економічний та соціальний розвиток, а також право на користування спільним
спадком людства. Інші три права третього покоління — право на мир, право на
здоров'я та безпечне довкілля і право на гуманітарну допомогу. Всі шість
зазначених прав належать до колективних або „солідарних” прав, оскільки
реалізуються групами людей, включаючи народи, нації, національні меншини.
Водночас вони виражають й індивідуальні потреби людей.
З наукової точки зору ці три покоління прав і свобод людини досить умовно
виведені і хронологічно не завжди відповідають практиці прийняття міжнародних
угод в галузі прав людини. Проте з огляду на популярність ідеї трьох поколінь
прав людини її можна прийняти з метою поетапного (історичного) дослідження

35
прогресу в галузі прав людини з тим застереженням, що трете покоління прав
перебуває лише у стадії формування1.
Необхідно зазначити, що важливими для поняття прав людини є дві
паралельно існуючі теорії природних та позитивних прав людини.

§ 3. Природно-правова, позитивістська та ліберальна теорії щодо сутності

прав людини
Варто зазначити, що з давніх часів до сьогодення у сфері прав людини
найбільш дискусійними і важливими як з теоретичної, так і практичної точки зору
є питання про їх походження та універсальний характер. Щодо походження прав
людини існує, як зазначалося, дві традиційні теорії - природного та позитивного
права. Природне право ґрунтується на тому, що права людини – це не дарунок
держави чи уряду, вони не підкоряються вимогам будь-яких політичних режимів.
Права людини з’явилися до виникнення суспільства з логіки взаємодії законів
природи як моральні норми універсального характеру. Вони є природні,
невід’ємні, належні кожній людині від народження права, які держава повинна
охороняти і які вона не може ні обмежувати, ні скасовувати.
Позитивне ж право, навпаки, пов’язує права людини з їх закріпленням у
обов’язкових правових актах та прецедентах.
Широко визнана концепція універсальності прав людини ґрунтується на
традиційних положеннях класичної західної політичної філософії XVII ст. щодо
природних прав людини. Їх головна ідея полягає у тому, що всі люди складають
світове співтовариство – людство, яке підпадає під дію природного права.
Природне право складається з набору абсолютних, універсальних принципів, які
керують всіма людьми незалежно від часу і місця їх знаходження, і домінує над
правом їхньої країни. Один з засновників цього напрямку Локк Д., наприклад,
обґрунтував існування таких природних, універсальних прав, як право на життя,
свободу та власність. Гоббс Т. дійшов висновку, що таким є право на безпеку від
держави, Кант І. – право на свободу людини, Пейн Т. – право на життя та вільне
існування.

1Див.: Буткевич В.Г. Класифікація прав людини // Буткевич В.Г., Мицик В.В., Задорожній О.В. та ін.
Міжнародне право. Основні галузі. – К.: Либідь, 2004. – С. 206-208.

36
 Ці постулати були запрацьовані у перших політико-правових актах
про права людини XVII - XVІІІ ст., коли були ухвалені англійські Петиція про
права (1628 р.), Білль про права (1689 р.), Декларація незалежності Сполучених
Штатів Америки (1776 р.), французька Декларація прав людини і громадянина
(1789 р.)*, Біль про права Сполучених Штатів (1791 р.).
Крилатим є вислів, проголошений у п. 1 та 2 французької Декларації прав
людини і громадянина: „Людина народжується і залишається вільною і рівною у
правах... Метою кожного політичного суспільства є збереження природних та
невід'ємних прав людини; такими правами є свобода, власність, безпека і опір до
утиску”.
Сучасний аргентинський філософ-правознавець Карлос Ніно (1943-1993 рр.) у
монографії “Етика прав людини” характеризує природне право за двома, на його
думку, найважливішими ознаками, коли: а) принципи, які визначають правосуддя
суспільних установ та законність суспільних дій, є дійсними незалежно від їх
визнання певними індивідами та організаціями; б) нормативна система, навіть
визнана установами, які здійснюють примусові державні заходи, не може
вважатися законною, якщо вона не відповідає принципам, зазначеним у
попередньому п. а 1.
Концепція природного права витікає також з того, що права людини
базуються на природі людини, вони належать людині від народження, існували до
формування людських спільнот, залежать не від людини, а від більш високої
духовної чи моральної сфери, є універсальними та невід’ємними. На думку
більшості дослідників, ця концепція прав людини мала на меті обмежити свавілля
абсолютних та деспотичних монархій, демократизацію державної влади стосовно
індивіда.
Ті, хто дискутує з прибічниками природно-правового характеру прав людини,
наголошують на тому, що природне право має абстрактний, філософський вимір,
а природні права людини не мають формального юридичного статусу, вони є
моральними, бажаними нормами, які мають гарантувати життя і рівну цінність

* Див. Додаток 1.
1 Nino C.S. The Ethics of Human Rights. – New York: Oxford University Press, 1991. – P. 11.

37
кожному індивіду і всім народам взагалі. Бірн Д. з приводу догм про природні
права людини як вічних, залежних не від людини, а вищих природних явищ і
міркувань, ставить ряд питань, які примушують критично ставитися до них. Чи
мала б права людина, якби існувала наодинці (“ситуація безлюдного острова”)?
Чи мала б людина потребу в таких правах? Права створюються для нашого блага
чи блага інших? Цікава його відповідь про те, що на безлюдному острові людина
не має ні прав ні обов’язків. І тільки з появою на острові іншого потерпілого від
корабельної аварії виникає потреба в укладанні певної угоди для спільної безпеки
та співіснування1.
Норберто Боббіо (1909–2004 рр.), італійський фахівець у галузі філософії
права, прихильник міжнародно-правових поглядів Г. Кельзена, висловлюється
більш критично щодо характеру природного права прав людини. На його думку,
будь-які посилання на природні, основні, невід’ємні чи невідчужувані права може
бути корисним у політичних виданнях, проте вони не мають наукової теоретичної
цінності і тому цілковито не відповідають теорії прав людини. Аналізуючи
історію, фахівець підкреслює, що права людини завжди були і є історичними
правами. Він стверджує, що різні права з’явилися в різний час внаслідок різних
соціальних конфліктів: свобода релігії виникла з релігійних війн, громадянські
права внаслідок боротьби парламентаризму з абсолютизмом, політичні і соціальні
права від появи, становлення та розвитку робітничих рухів, рухів безземельних
селян, представників незаможних верств населення2.
Наукові погляди Боббіо Н. на природу прав людини, що залежать від
історичних подій та вимог існування людини в певних соціально-економічних
умовах, є сучасним обґрунтуванням їхньої позитивно-правової природи. Тобто
певні права людини виникають за певних умов розвитку суспільства і
закріплюються у юридично обов’язкових правових актах.
Інший фахівець з теорії прав людини Бут Кен, досліджуючи засади їхньої
природи та універсальності, дійшов висновку, що права людини не є природними,

1 O’Byrne Daren J. Human Rights: an Introdaction. – Harlow: Pearson Education, 2003. – P. 38.
2 Bobbio Norberto. The Age of Rights. – Cambridge: Cambridge Univtrsity Press, 1996. – P. xi - xii.

38
невід’ємними від часів виникнення людства. Його думка полягає в тому, що ми
повинні мати права людини не тому, що ми є людьми, а для того, щоб робити нас
людьми. Повинна діяти логіка права. Певна спільнота в певних історичних
обставинах визначає ці права виходячи з доцільності, необхідності, що виникають
у суспільстві. Тобто людина вимагає від держави брати і забезпечувати правові
норми, необхідні для її існування1. Така думка певною мірою пояснює погляди
нормативістів та лібералістів на природу прав людини.
Зазначимо, що дискусія між прихильниками природної теорії і позитивістами з
цього питання триває не перше століття і навряд чи колись вирішиться на користь
будь-кого з них. Про це свідчить той факт, що свого часу ще Гуго Гроцій міркував
над дуалістичним характером природи прав людини. Взагалі Гроцій поділяв право
на природне (приписи здорового розуму) та волевстановлене (що має своїм
джерелом волю). Волевстановлене право буває або людське, або божественне.
Право людське поділяється на внутрішньодержавне та право народів. Гроцій
пояснює, що право внутрішньодержавне є те, яке походить від цивільної влади.
Цивільна влада панує в державі. Держава ж є довершений союз вільних людей,
укладений задля дотримання права і загальної користі. Право ж у більш
широкому значенні є право народів, а саме те, яке отримує обов'язкову силу
волею всіх народів або багатьох з них. Гроцій пояснює формулювання "багатьох з
них" тим, що, окрім права природного, званого часто також правом народів,
майже не зустрічається право, яке було б загальним для всіх народів. Адже часто
в одній частині земної кулі діє таке право народів, яке не має сили в іншій,
наприклад, про положення військовополонених, про стан після укладання миру
тощо.
Божественне право Гроцій поділяє на загальне і властиве одному народу.
Воно має безпосереднім джерелом саму божественну волю. Цією ознакою воно
відрізняється від права природного, а саме: не тому бог бажає чого-небудь, що
предмет його свободи справедливий, але воно тому справедливе, тобто
обов'язкове по праву, що така воля божа. Вчений пояснює, що право божественне
1Booth Ken. Three Tyrannies //Human Rights in Global Politics /Ed. by T. Dunne and N.J. Wheeler. – Cambridge:
Cambridge Press, 1999. – P. 50-52.

39
надане або людському роду, або одному народу. Він зазначає, що закон божий
був тричі даний людському роду: негайно ж після створення людини, потім в
цілях спокутування людського роду після потопу і згодом Христом ради повного
спокутування людського роду. Ці три закони, без сумніву, зв'язують всіх людей з
моменту, коли вони належною мірою дійшли до їх свідомості 1. Таким чином,
Гроцій поділяв право людини на природне і волевстановлене, тобто позитивне, та
ставив права людини під захист як внутрішньодержавного права, так і права
народів, за сучасною термінологією – міжнародного права.
Підсумовуючи вищенаведене, можна констатувати, що, за концепцією
природних прав людини, вони є проявом загальних, вічних, незмінних вимог
самої природи людини. Природні права є незмінними та загальними для
представників всіх народів і націй. Це, так би мовити, ідеальні, бажані права для
всіх без винятку людей планети. Вони є основою і повинні враховуватися
позитивним правом – чинним національним і міжнародним правом.
Концепція позитивних прав полягає у тому, що в певних правопорядках
(національних і міжнародному) діють чинні, в різних країнах різні, юридичні
норми (закони), відмінні у часі та просторі. Тобто, якщо природні права є
бажаними, необхідними умовами існування кожної людини як розумної
природної істоти (це перш за все норми моралі, релігії, етики, естетики, звичаї –
проте не існує юридичного кодексу чи зводу норм природного права), позитивні
права людини є юридично обов’язковими нормами, що містяться у національних
законах та міжнародних договорах і звичаях, які закріплюють, зокрема, й
природні права, дотримання та застосування яких забезпечується державними та
міжнародними механізмами захисту (контрольними, наглядовими, судовими
тощо).
На нашу думку, наразі найбільш вдалим вирішенням проблеми природи
прав людини як на національному, так і на міжнародному рівнях є спільне
застосування природно-правової і позитивно-правової концепції. Перша є
1 Гроций Г. О праве войны и мира: Три книги, в которых объясняются естественное право и право народов, а
также принципы публичного права / Пер. с лат. А.Л. Саккетти. - М.: Ладомир, 1994. - Книга первая, гл. I, разд. XII -
XV.

40
джерелом загальнолюдських, універсальних, моральних цінностей – прав, які
повинна мати кожна людина незалежно від часу і місця існування. Друга
пояснює правову природу таких прав, що містяться у національних законодавчих
актах та міжнародно-правових документах і мають юридично обов’язковий
характер.
Доцільно буде згадати – ще з Римського права відомо, що коли конкретне
питання розглядається з точки зору позитивного права (чинного права), кажуть –
de lege lata (за чинним законом, договором), якщо це ж питання розглядається з
точки зору бажаного закону, юридично не ухваленого, кажуть – de lege ferenda
(відповідно до закону (договору), що має бути прийнятий).

§ 4. Універсальність прав людини та культурний релятивізм

Сучасні дебати розгорнулись також між тими, котрі стверджують, що права
людини є універсальними, і тими, хто є прихильниками ідеї культурного
релятивізму прав людини (протилежність універсалізму – культурна відмінність,
пріоритет культури традиційного суспільства над універсальними правами,
іншими словами, культурного націоналізму).
Спірне питання стосується проблеми відповідності вимог універсальності
прав людини (західний лібералізм, західне уявлення про права людини) вимогам
культурних, релігійних та інших особливостей різних регіональних та
національних соціальних систем, в першу чергу азійським та африканським
цінностям у цій царині. Про таке свідчать декларації та застереження, зроблені
певними державами при підписанні та ратифікації МПГПП, МПЕСКП, Конвенції
про права дитини та ін., в яких є посилання на невідповідність їх положень
національному законодавству чи системі права. З точки зору таких держав, вони
не можуть дотримуватись певних єдиних стандартів у сфері прав людини із
західними державами через соціальні та культурні відмінності. Так, наприклад,
Афганістан у своїй декларації до ратифікації Конвенції про права дитини
наголосив, що „Уряд Республіки Афганістан залишає за собою право, щодо
Конвенції на застереження стосовно всіх положень Конвенції, які несумісні з
Ісламським Шаріатом та чинним місцевим законодавством”1.

1 Convention on the Rights of the Child. Declarations and Reservation.

41
 Ісламські країни, і ті, в яких більшість населення складають мусульмани,
стверджують, що Шаріат (релігійний закон Ісламу, що не вбачає ніякої різниці
між релігією та життям, складається з кодексів індивідуальних і суспільних
правил поведінки) має перевагу над сучасними нормами права прав людини.
Наприклад, за ратифікації Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації
щодо жінок Об’єднані Арабські Емірати зробили застереження до ст. 2 (f), 9, 15
(2), 16 и 29 (1). Зокрема до ст. 2 (f), яка зобов’язує “вживати всіх відповідних
заходів, включаючи законодавчі, для зміни або скасування чинних законів,
постанов, звичаїв і практики, що являють собою дискримінацію щодо жінок”.
ОАЕ зазначили, що цей параграф порушує правила успадкування, що встановлені
у відповідності з приписами Шаріату, і тому не вважають себе зобов'язаними його
змістом. Франція зробила заяву про те, що такі застереження ОАЕ несумісні з
метою договору.
Не виникає сумніву, що ідея універсальності прав людини історично
ґрунтується на західних філософських та політичних поглядах на людський світ
як сукупність індивідів, чиї права мають бути захищені між собою та від посягань
колективів і держави. Це перш за все політичні і громадянські права.
Африканська і азійська концепції прав людини байдуже, а інколи навіть
вороже ставляться до існування таких індивідуальних прав, вони, навпаки,
зацікавлені у встановленні колективних прав, які б обмежували індивідуальні
права, забезпечували державний суверенітет, міцну державну і релігійну владу.
Основною задекларованою метою таких країн є розвиток економіки та ріст
добробуту населення, що, на їхній погляд, потребує концентрації необмеженої
влади державного керівництва та уряду, а не обмеження такої влади на користь
індивіда1. У таких країнах перевага надається соціальним і культурним правам,
що зміцнюють державні структури, колективну єдність народу, який переважно
більшості складається з представників різних національностей.
Таким чином, виникає питання про те, чи існує набір основних,
універсальних прав людини, що застосовуються до кожного індивіда, чи такі

http://treaties.un.org/Pages/ViewDetails.aspx?src=TREATY&mtdsg_no=IV-11&chapter=4&lang=en
1 Cassese A. International Law. – Oxford: University Press, 2001. – P. 356-357.

42
права залежать від регіональних, релігійних, культурних та політичних
особливостей різних суспільств.
Певною мірою на це запитання дає відповідь звичаєва практика держав
(універсальна заборона катувань, геноциду та рабства, застосування принципу
недискримінації тощо), існуючі універсальні міжнародно-правові акти у цій сфері,
зростаюче визнання того, що захист основних прав людини є зобов’язаннями erga
omnes (загальновизнані багатосторонні норми глобального характеру) для держав,
що їх визнали.
Слід зауважити, що станом на початок 2009 р. 192 держави є членами ООН
і жодна з країн не заявляла про неприйнятність для неї положень Загальної
декларації прав людини 1948 р. Тобто загальновизнаною є ст. 1, яка проголошує
“Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах”.
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права на цей час ратифікували
165 країн, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права – 160.
Це свідчить про те, що майже загальновизнаним, універсальним є спільне для цих
актів положення про те, що “визнання гідності, яка властива всім членам
людської сім'ї, та рівних і невід’ємних прав є основою свободи, справедливості та
загального миру… що ці права випливають з властивої людській особі гідності…”
(преамбула МППГП та МПЕСКП). Людська гідність проголошується як найвища
моральна цінність для існування індивіда у преамбулах до Африканської хартії
прав людини і народів: „...свобода, рівність, справедливість і гідність є істотними
умовами для досягнення законних прагнень африканських народів”; та Арабської
хартії прав людини: „...ґрунтуючись на вірі арабської нації в гідність людини, яку
Бог звеличив з початку створення, і на факті, що батьківщина арабів є колискою
релігій і цивілізацій, високі людські цінності яких підтверджують право людини
на гідне життя, засноване на свободs, правосудді і рівності”.
Існують різні визначення поняття “гідність”. Андрусяк Т. вважає, що
“гідність – це моральна риса, яка відображає унікальну, неперевершену цінність
людини. І з моменту народження кожної людини її гідність є однаковою та
“рівною” з гідністю усіх інших людей”1. Рабінович П. пропонує наступне

1 Права людини. Підручник. – К.: Видавництво „Право”, 1997. – С. 10.

43
визначення цього поняття: „Гідність людини – це її достоїнство, тобто цінність
людини як такої, самої по собі (самоцінність) – незалежно від будь-яких її
біологічних чи соціальних властивостей. З цього випливає й засада рівності всіх
людей з огляду на їхню гідність”1. Отже, гідність людської особи може бути
гарантована тільки за умови існування загальнолюдських моральних і
загальновизнаних правових настанов, які б забезпечували таку цінність людини.
Слід зазначити, що фактично в багатьох країнах, які є учасницями
міжнародно-правових документів Міжнародного Білля прав людини і які
посилаються на культурний релятивізм, є бажання задекларувати, а не
гарантувати такі права населенню. У згаданому дослідженні Антонович М.,
зокрема, зазначається, що рівність не може застосовуватись там, де людей
розрізняють за такими ознаками, як народження, вік чи стать, що є типовим для
традиційного суспільства. Статті 3 і 5 ЗДПЛ гарантують життя, свободу й
особисту недоторканність і забороняють катування та жорстоке, нелюдське або
таке, що принижує гідність, поводження та покарання. У цій сфері досягнуто
мінімального консенсусу на певні універсальні гарантії свободи від дій держави.
Стаття 12 ЗДПЛ визнає право на приватність, тобто заборону втручання в
особисте та сімейне життя, що є сучасним поняттям. Однак це поняття
непритаманне традиційним суспільствам. Права на свободу думки, совісті й
релігії, переконань та їхнього виявлення, зборів та асоціацій, участь в управлінні
своєю країною, що зафіксовані в ст.ст. 18—21 ЗДПЛ, базуються на сучасних
індивідуалістичних концепціях людини та суспільства. Тоді як традиційні
суспільства часто не розрізняють релігійне і політичне, вимагають відповідності
думки та переконання, обмежують право на асоціацію тощо2.
Водночас сучасний фахівець з ісламського права Машуд Бадерін,
розглядаючи парадоксальну ситуацію щодо співвідношення універсалізму та
релятивізму, зазначає, що для здійснення міжнародних прав людини в
ісламському праві мусульманських держав повного відновлення потребують

1 Рабінович П.М. Права людини і громадянина у Конституції України (до інтерпретації вихідних
конституційних положень). – Харків: Право, 1997. – С. 21.

2Антонович Мирослава. Україна в міжнародній системі захисту прав людини: Теорія і практика. – К., 2007. – С.
43-49.

44
мусульманські поняття і цінності шаріату1, до того ж „важко, але не неможливо
дійти універсально прийнятного поняття з цього питання”2.
Професор права Національного університету Сінгапуру Сорнарайяха М.
вважає, що „один з основних постулатів західних уявлень про демократичний
устрій суспільства, що проголошує пріоритет індивідуальних прав людини, не
розділяється багатьма азіатськими державами… Азіатські проблеми, що
стосуються розвитку етнічних питань, відрізняються від тих, які стояли перед
Європою. Тому їх рішення має бути знайдено самими жителями Азії”3.
Все це дає підстави деяким фахівцям стверджувати, що основні права
людини є відносно універсальними.
Проте, підводячи підсумки вищенаведеного, можемо стверджувати, що, які
б культурні чи інші традиції не існували у різних народів, для гідного існування
людини необхідні певні загальні умови. У цьому сенсі ідея щодо необхідності
існування універсальних прав є обов’язковою і глобальною для всього
цивілізованого людства. Універсальність прав людини не суперечить проявам
культурного релятивізму. Попри всю різноманітність поглядів без існування
певного кола міжнародних універсальних прав, тобто найбільш фундаментальних
прав людини, відхилення від яких недопустимо, неможливо існування
справедливого та загального миру. Це перш за все право на життя, свободу,
забезпечення всім рівного визнання перед законом, заборона дискримінації,
рабства, геноциду, інші права, що гарантують людську гідність.
Універсальні права і свободи людини сформульовано в основних міжнародно-
правових актах про права людини, які дістали назву Міжнародний Білль прав
людини. Вони є універсальними, тому що належать кожній людині “незалежно
від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань,
національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого
становища” (ст. 2 ЗДПЛ). Проте досягнення універсального сприйняття
міжнародних норм з прав людини – це тривалий історичний процес, який людство
буде долати ще дуже тривалий час.
1 Mashood A. Baderin. International Human Rights and Islamic Law. – Oxford: University Press, 2005. – Р. 31.
2 Ibid. – P. 29.
3 Sornarajah M. The Asian Рerspective to International Law in the Age of Globalization // Singapore Jornal of
International and Comparative Law. – 2001. – Vol. 5. – P. 312.

45
 Міжнародне право розглядає права людини як природні, невід’ємні та
універсальні. Визначаючи такі права як природні та невід’ємні, Буроменський
М.В. зазначає, що „це не дарунок держави чи уряду, вони з’являються не
внаслідок їх закріплення у правових актах. Кожна людина, незалежно від раси,
кольору шкіри, статі, віросповідання, мови, має права та свободи, і ніхто не має
права свавільно позбавити людину прав і свобод”1.
Термін “невід’ємні права” вимагає пояснення. Якщо можна погодитися з
визначенням “універсальні права”, невід'ємність прав заперечується можливістю
їх обмеження в самому міжнародному праві. Так, наприклад, ст. 6 (1) МППГП
проголошує: “Право на життя є невід’ємне право кожної людини”. Однак п. 2 ст.
6 передбачає: “В країнах, які не скасували смертної кари, смертні вироки можуть
виноситись тільки за найтяжчі злочини відповідно до закону…”.
Пункт 1 ст. 5 Європейської конвенції про захист прав людини та основних
свобод наголошує: “Кожний має право на особисту недоторканність. Нікого не
може бути позбавлено волі інакше ніж відповідно до процедури, встановленої
законом…”. Тобто міжнародне право в певних випадках заперечує у злочинця
навіть основні права на життя та свободу, коли, наприклад, життя інших під
загрозою. Тому ми повинні бути обережними, визначаючи права людини як
невід'ємні і невідчужувані. Міжнародне право визнає, що держава у своєму
національному законодавстві може обмежувати деякі права людини.
Водночас у міжнародному праві вважається загальновизнаним, що деякі з прав
пересічних осіб не можуть бути обмеженими за жодних обставин. Пункт 1 ст. 4
МППГП передбачає, що під час надзвичайного стану в державі, при якому життя
нації перебуває під загрозою, держави можуть вживати заходів для відступу від
своїх зобов’язань за цим Пактом. Пункт 2 ст. 4 застерігає, що це положення не
може бути підставою для будь-яких відступів від ст.ст. 6 (право на життя), 7
(заборона катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність,
поводження чи покарання), 8 (заборона рабства), а також ст.ст. 11, 15, 16 і 18.
Пункт 1 ст. 15 ЄКЗПЛ також передбачає відступ від зобов’язань під час
надзвичайної ситуації в державі, яка загрожує життю нації. Проте п. 2 ст. 15

1 Буроменський М.В. Міжнародне право прав людини // Міжнародне право: Навч. Посібник / За ред. М.В.
Буроменського. – К.:Юрінком Інтер, 2005. – С. 191-192.

46
наголошує, що це не може бути підставою для відступу від ст. 2 (право на життя),
крім випадків смерті внаслідок правомірних воєнних дій, або від ст.ст. 3, 4 (п. 1) і
7.
Таким чином, констатуємо, що така якість прав людини, як їх невід’ємність,
зазнає певної інтервенції як з боку національного, так і міжнародного
законодавства.
Деякі права дійсно можуть вважатися невід'ємними. Це ті права людини, від
яких вона не може відмовитися, а держава позбавити їх. Наприклад, підписаний
людиною документ, в якому вона відмовляється від особистої свободи і поступає
до когось в рабство, не має ніяких правових наслідків, тобто просто позбавлений
юридичного значення. Але ми можемо розпоряджатися своїм майном і обмежити
своє право власності, оскільки право власності не є невід'ємним правом людини.

Джерела інформації та рекомендована література

Буткевич В.Г. Класифікація прав людини // Буткевич В.Г., Мицик В.В., Задорожній О.В. та ін.
Міжнародне право. Основні галузі. – К.: Либідь, 2004. – С. 206-208.
Антонович Мирослава. Україна в міжнародній системі захисту прав людини:
Монографія. – К.: Вид-й дім „КМ Academia”, 2000.
Меркушев В. Н. Права человека в контексте культурных различий: сравнительный анализ
современных политологических концепций. – Екатеринбург, 2005.
Мережко О. Культурний релятивізм і природа фундаментальних прав людини //
Український часопис прав людини. – 1996. – №1.
Права человека: Учебник для вузов / Под ред. Е.А. Лукашевой. – М., 2004.
Рабінович П.М. Права людини: концептуальні засади / Права людини і громадянина:
проблеми реалізації в Україні: Праці Львівської лабораторії прав
людини АПрН України. — К., 1998.
Рассказов Л. П., Упоров И. В. Естественные права человека. – СПб., 2001.
Словарь-справочник по правам человека. Основные понятия и институты / Гл. ред.
Алексеев С. С. – М., 2006.
O’Byrne Daren J. Human rights: an introdaction. – London: Pearson Education, 2003.

47
 Глава 3.

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО ПРАВ ЛЮДИНИ ТА МІЖНАРОДНИЙ

ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ

§ 1. Міжнародне право прав людини як галузь сучасного

міжнародного права
Значна кількість універсальних міжнародних договорів, які є чинними у
сучасному міжнародному праві, містять систему принципів і норм щодо захисту
прав людини. Ці договори чітко поділяються на дві групи. В першу входять такі
міжнародні документи, як Загальна декларація прав людини 1948 р.,
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. з двома
Факультативними протоколами до нього 1966 р, 1989 р., Міжнародний пакт про
економічні, соціальні і культурні права людини 1966 р. (ці три документи мають
назву “Міжнародний Білль прав людини”), Міжнародна конвенція про ліквідацію
48
всіх форм расової дискримінації 1966 р., Конвенція ООН про попередження
злочину геноциду і покарання за нього 1948 р., Міжнародна конвенція про
запобігання злочину апартеїду і покарання за нього 1973 р., Конвенція проти
катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність,
видів поводження і покарання 1984 р. та ін. Ці акти містять принципи і норми у
сфері захисту прав людини та основних свобод в умовах мирного часу.
Друга група містить міжнародні конвенції про захист прав людини у період
збройних конфліктів, тобто за часів стану війни. Це Гаазькі конвенції 1899 р. та
1907 р. про закони і звичаї війни, чотири Женевських конвенції 1949 р. про захист
жертв війни та додаткові протоколи до них 1977 р., Конвенція про заборону і
обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися
такими, що завдають надзвичайних пошкоджень або діють не вибірково 1980 р. з
чотирма додатковими протоколами тощо.
Постає питання щодо єдності чи специфіки таких актів та до якої галузі чи
галузей міжнародного публічного права належать зазначені міжнародні
документи та договори.
В доктрині міжнародного права існують різні погляди з цього питання. По-
перше, у цій сфері застосовується різна термінологія: „міжнародне право прав
людини” (Лукашук І.І., Рехмен Дж.), „міжнародне право захисту прав людини та
основних свобод” (Буткевич В.Г.), „міжнародні права людини” (Доннелі Дж.),
„захист прав людини” (Кассезе А.), „міжнародний захист прав людини” (Шоу
М.Н.), „права народів” (АХПЛН) „міжнародне гуманітарне право” (Шоу М.Н.),
„гуманітарне право збройних конфліктів” (Флік Д.), та ін. По-друге, фахівці
пропонують різні конструкції співвідношення таких прав.
Деякі вчені вважають міжнародне право захисту прав людини та основних
свобод інститутом міжнародного гуманітарного права (Черниченко С.В.,
Ігнатенко Г.В., Тіунов О.І. та ін.). Згідно з іншою точкою зору воно є однією з
головних галузей сучасного міжнародного права (Лукашук І.І., Буткевич В.Г.,
Ісакович С.В.).

49
 Така наукова позиція знайшла своє підтвердження в сучасних працях
визнаних вітчизняних вчених з цього питання Буткевича В.Г. та Заблоцької Л.Г.
На думку професора Буткевича, міжнародне право захисту прав людини та
основних свобод, або міжнародне право прав людини (що є те ж саме), і
міжнародне гуманітарне право є різними галузями сучасного міжнародного права.
Вчений зазначає, що в широкому, галузевому сенсі під терміном „міжнародний
захист прав людини та основних свобод” „...найчастіше розуміють систему
міжнародно-правових норм, принципів і стандартів, закріплених у міжнародних
договорах універсального, регіонального та локального характеру, які визначають
права і свободи людини, зобов’язання держав і міжнародних організацій щодо їх
дотримання, а також міжнародні механізми забезпечення і контролю за
дотриманням суб’єктами міжнародного права зобов’язань у цій галузі права і
відновленням порушених прав конкретних осіб чи груп населення”1.
Водночас Заблоцька Л.Г. виділяє міжнародне гуманітарне право як
самостійну галузь міжнародного публічного права. Науковець звертає увагу на те,
що „міжнародне гуманітарне право – це система принципів і норм, які регулюють
специфічні відносини між суб’єктами міжнародного права, що виникають під час
збройних конфліктів”. Ці правові масиви різняться також за часом виникнення.
Якщо про гуманітарне право йшлося ще у праці Гуго Гроція „Про право війни і
миру” 1625 р., то міжнародне право прав людини бере свій початок з положень
Статуту ООН 1945 р.
Підсумовуючи вищенаведене, можна констатувати, що вітчизняні вчені, та
й не тільки вітчизняні (Кассезе А., Шоу М, Грін Л., Мак-Дугал М.С., Рехмен Дж.
та ін.), виділяють дві галузі сучасного міжнародного права: міжнародне право
прав людини – International Human Rights Law та міжнародне гуманітарне право –
International Humanitarian Law, яке ще іменують правом збройних конфліктів
(Humanitarian Law in Armed Conflict). Тобто право, яке застосовується для захисту

1 Буткевич В.Г. Поняття, функцції та принципи міжнародного захисту прав людини та основних свобод //
Буткевич В.Г., Мицик В.В., Задорожній О.В. та ін. Міжнародне право. Основні галузі. – К.: Либідь, 2004. – С.
196.

50
прав людини у мирний час, і право, яке застосовується під час збройних
конфліктів.
З метою спрощення викладання та поліпшення сприйняття читачами
питань, що розглядаються у підручнику, пропонуємо стислий авторський
глосарій загальних міжнародних термінів і понять, важливих для загального
розуміння проблеми.
Міжнародне публічне право – система юридично обов’язкових договірних
і звичаєвих норм і принципів, що створюються при узгодженні інтересів держав,
які регулюють міжнародні публічні відносини між ними й іншими суб'єктами
міжнародного права, забезпечуються добровільним дотриманням або у разі
потреби індивідуальним або колективним примусом.
Суб'єктом міжнародного права є утворення, здатне мати права й
обов'язки, передбачені в нормах міжнародного права, брати участь у їх створенні і
здійсненні, може заявляти міжнародні претензії і яке у випадку міжнародного
правопорушення несе міжнародно-правову відповідальність. Загальновизнаними
суб’єктами міжнародного права є держава як первинний суб'єкт; міжнародні
організації як похідні від держав суб'єкти; народ, який бореться за створення
незалежної держави, як спеціальний суб’єкт; вільне місто, вільна територія,
Ватикан, Мальтійський Орден як особливі (нетипові) суб'єкти міжнародного
права. Питання про міжнародну правосуб’єктність фізичних осіб, міжнародних
неурядових організацій, націй, національних меншин та ін. має дискусійний
характер.
Предмет міжнародного права – це міжнародні відносини міждержавного
характеру як особливий вид соціальних відносин. Міжнародні міжвладні
(публічні) відносини.
Об’єктом міжнародного права є відносини, які встановлюються щодо
цінностей матеріального чи нематеріального характеру, з приводу яких склалися
міжнародні правовідносини. Об'єктами міжнародно-правового регулювання є
відносини з приводу: 1) матеріальних і нематеріальних благ; 2) прав і свобод

51
людини; 3) території; 4) дій або утримання від дій, що не входять до внутрішньої
компетенції держави.
Міжнародне право прав людини – галузь міжнародного права, яку
утворює система норм і принципів міжнародного права, що регулюють і
забезпечують міжнародний захист прав і основних свобод людини в мирних
умовах.
Міжнародне гуманітарне право – галузь міжнародного права, яку утворює
система міжнародних конвенційних і звичаєвих принципів і норм, що регулюють
відносини між воюючими державами, які складаються з правил ведення війни,
законів і звичаїв війни, або заборони чи обмеження застосування певних видів
зброї. Норми міжнародного гуманітарного права мають своїм призначенням
гуманізацію засобів і методів ведення війни, захист прав комбатантів та мирного
населення під час військових конфліктів.
Міжнародне право прав народів (права народів) – сукупність міжнародно-
правових норм, що регулюють права і обов'язки народів і держав як суб'єктів
міжнародного права у їх взаємовідносинах.
Міжнародне кримінальне право – галузь міжнародного права, яку
утворює система принципів і норм, що регулюють співпрацю держав у
попередженні, розслідуванні і покаранні кримінальних злочинців за скоєння
злочинів, передбачених в міжнародних договорах.
Доктрина міжнародного права – в широкому сенсі - система поглядів і
концепцій про суть і призначення міжнародного права в конкретних історичних
умовах, у вузькому сенсі - наукові праці юристів-міжнародників.
Імплементація включає в себе здійснення міжнародно-правових норм на
міжнародному рівні та забезпечення виконання міжнародно-правових зобов’язань
на національному рівні. На міжнародному рівні імплементація здійснюється
головним чином універсальними і регіональними міжнародними організаціями,
що знаходить прояв у міжнародній правотворчості, у сфері правозастосування та
контрольній діяльності. На рівні національної правової системи імплементація
здійснюється за допомогою цілеспрямованої організаційно-правової діяльності

52
органів державної влади, в результаті якої досягається виконання взятих
державою міжнародно-правових зобов’язань.
Далі основна увага буде приділена вивченню питань міжнародного права
прав людини, міжнародного захисту прав людини, а саме інституційним і
конвенційним механізмам, створеним у відповідності з міжнародними
нормативними актами.

§ 2. Поняття та види міжнародно-правових механізмів та процедур

захисту прав людини
Права людини у сучасному світі дійсно стали одним з найбільш
пріоритетних об’єктів міжнародно-правового регулювання, що трансформувались
з морально-політичного явища у найважливішу частину всього міжнародно-
правового процесу. Права людини стали не тільки універсальними у своєму
виразі, але й отримали всесвітнє визнання держав у Міжнародному Біллі прав
людини.
Ухвалення Загальної декларації прав людини 1948 р., Міжнародного пакту
про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Міжнародного пакту про
громадянські і політичні права та двох Факультативних протоколів до нього 1966
р. i 1989 р., що закріпили каталог основних прав і свобод людини, стало основним
кроком у послідовній міжнародній регламентації цього питання. Відповідно до
вказаних угод держави - учасниці зобов'язані дотримувати закріплених в них прав
і свобод щодо всіх осіб, які перебувають під їх юрисдикцією, і розвивати
міжнародну співпрацю з метою подальшого заохочення і захисту цих прав і
свобод.
Безпосередня регламентація прав, тобто надання індивіду певного
правового статусу, що включає ряд прав і обов'язків, була віднесена міжнародним
правом до внутрішньодержавної компетенції. Слід зауважити, що Статут ООН
наголошує, що він: „...ні в якій мірі не дає Організації Об’єднаних Націй права
втручатися у справи, що по суті входять у внутрішню компетенцію будь-якої
держави...” (п.7 ст. 2), до якої спочатку і були віднесені питання прав людини.

53
 Проте права і свободи особи, що надалі ставали об’єктом міжнародно-
правового регулювання і що вийшли з складу виняткової компетенції держави,
стають під контроль міжнародного співтовариства і все більша увага у зв'язку з
цим починає приділятися створенню міжнародних контрольних механізмів, що
мають на меті забезпечити здійснення відповідних стандартів прав індивіда,
розробці міжнародних процедур, що сприятимуть досягненню цієї мети.
Механізм забезпечення і захисту прав і свобод людини у сучасних умовах є
складним правовим комплексом, що включає як внутрішньодержавні, так і
міжнародні засоби. Це, з одного боку, національні нормативні акти і орієнтовані
на їх виконання органи держави, а з другого – міжнародні договори і створювані
на їх основі органи, покликані забезпечити реалізацію норм, визнаних країнами
обов’язковими.
Для визначення прав і обов'язків держав і індивідів в рамках міжнародно-
правових актів, що встановлюють стандарти основних прав і свобод людини і
гарантії їх захисту, необхідним є чітке формулювання термінологічних
особливостей „забезпечення” і „захисту” прав і свобод людини. У цьому сенсі
матеріальні (міжнародні договірні і звичаєві) норми міжнародного права, що
визначають зміст прав людини, належать до „механізму забезпечення прав
людини”. Тоді як акти, що регулюють діяльність органів міжнародних
правозахисних організацій та норми договірного міжнародного права зі створення
і діяльності конвенційних органів, які називають „органами з контролю за
дотриманням договорів”, або „договірними органами”, що відповідають за
охорону таких прав, належать до „механізму захисту прав людини”, надаючи
власні механізми для захисту цих прав у разі порушення. З цього приводу
необхідно зазначити, що з часів прийняття Міжнародного Білля прав людини при
розробці практично будь-якого нового фундаментального договору в галузі прав
людини в нього включають статті, що передбачають створення та компетенцію
того або іншого контрольного (імплементаційного) механізму.
За органами, що здійснюють контроль, такі механізми поділяються на
політичні та юридичні. Політичними є загальні та спеціальні органи

54
міжнародних міжурядових універсальних та регіональних організацій у сфері
захисту прав людини, наприклад: Рада з прав людини ООН, Комітет Міністрів
Ради Європи та ін.
Міжнародні юридичні інструменти мають форму договорів (також званих
угодами, конвенціями і протоколами до них, хартіями тощо), які мають
обов'язкову юридичну силу для договірних держав - учасниць, а також
міжнародних звичаїв, на які вони дали явно виражену чи мовчазну згоду.
Зазначимо, що до юридичних інструментів не належать політичні акти
міжнародних організацій. Наприклад, положення декларацій ООН не є юридично
обов’язковими для виконання державами.
Текст договору вважається дійсним і чинним після надання згоди на його
обов’язковість договірними державами. Країни можуть виражати свою згоду на
дотримання договору декількома способами. Найбільш поширеними є
підписання, ратифікація і приєднання. Країни, що брали участь в переговорах про
зміст нового договору, ратифікують договір. Ті країни, які не брали участі в
переговорах, можуть приєднатися до договору на наступній стадії. Договір
набирає чинності, коли його ратифікує, або до нього приєднається, наперед
обумовлена кількість країн.
Країна може ратифікувати договір або приєднатися до договору з
застереженнями, у разі якщо такі дозволені умовами договору. Зазвичай
застереження можуть бути добровільно відмінені державою у будь-який час.
У деяких країнах законодавчо міжнародні договори прирівняні до
внутрішніх законів; у інших країнах, навіть після ратифікації міжнародного
договору або приєднання до нього, щоб договір набув чинності, яку мають
національні закони, має бути ухвалений спеціальний національний закон.
Практично кожній країні, яка ратифікувала міжнародний договір або приєдналася
до міжнародного договору, доводиться вносити зміни до існуючих законів або
розробляти нове законодавство, з тим щоб повною мірою виконувати умови
договору на своїй території.

55
 Слід зазначити, що певні міжнародні договори про права людини містять
положення про право держав - учасниць передбачати в національному
законодавстві певні обмеження, що стосуються реалізації договірних прав і
свобод індивідів.
Зокрема, існує дві основні вимоги до правомірної можливості обмеження
прав людини з боку держави:
1) обґрунтованість обмежень легітимними цілями, вказаними в міжнародних
договорах і національному законодавстві;
2) наявність правового розпорядження про можливість обмеження прав у
національному законі.
Так, наприклад, відповідно п. 1 ст. 27 Американської конвенції про права
людини: „Під час війни, виникнення небезпеки для держави або при інших
надзвичайних обставинах, які ставлять під загрозу незалежність або безпеку
держави - учасниці, ця держава може брати заходи у відступ від її зобов'язань за
цією Конвенцією...”.
Існує думка, що міжнародні договори, які регламентують права і свободи
людини, встановлюють не тільки обов'язок держав щодо їх імплементації і
подальшій практичній реалізації, але і безпосередньо наділяють відповідними
правами, свободами і обов'язками індивідів. При виваженому аналізі твердження
про те, що міжнародні договори безпосередньо наділяють відповідними
міжнародними правами індивідів, є доволі суперечливим.
Всі без винятку міжнародні договори у цій царині починаються з
преамбули, де визначається, що держави - учасниці „погоджуються”,
„погодилися” тощо про нижченаведене. Об’єктом їхніх взаємних домовленостей,
тобто правовідносин, є, зокрема, саме відносини щодо визнання та забезпечення
певних прав людини.
Далі, у тому випадку, якщо країна ратифікує чи приєднується до договору і
стає його державою-учасницею, вона гарантує фізичним особам на її території та
під її юрисдикцією здійснення та захист визнаних у ньому прав. Якщо країна не
бере участі у договорі, наприклад у МПГПП, вона не має таких міжнародних

56
зобов’язань, не гарантує таких прав на національному рівні населенню під її
юрисдикцією, не підлягає перевірці міжнародних контрольних механізмів і
здійсненню міжнародних процедур у відповідності з положеннями МПГПП.
Таким чином, правами осіб наділяє не безпосередньо міжнародний договір,
а національне законодавство, яке або визнає примат міжнародного права і
автоматично застосовує права визначені у міжнародному договорі, або ухвалений
спеціальний національний закон про ратифікацію, приєднання, або будь-яку іншу
згоду держави на обов’язковість міжнародного договору.
Міжнародну нормативно-правову базу, яка існує у сфері прав людини, можна
поділити на дві частини: 1) конвенційний (матеріально-правовий) механізм –
норми договорів, що містять зобов’язання держав щодо визнаних ними
формальних прав людини; та 2) інституційний (процесуально-правовий)
механізм – договірні норми, що регламентують структуру та порядок
функціонування контрольних, імплементаційних механізмів, призначених
забезпечити виконання цих зобов'язань.
Такий підхід втілено у більшості міжнародних угод про права людини.
Зокрема у початкових розділах цих угод, як правило, містяться матеріальні норми,
а в решті розділів - правові основи організації та діяльності відповідного
контролюючого органу. Наприклад, частина перша Конвенції ООН про права
дитини 1989 р. містить перелік прав, які визнають держави - учасниці, а друга
присвячена функціям Комітету з прав дитини, створеному державами - учасницями
для виконання зобов’язань, взятих згідно з цією конвенцією.
Якщо вивчення конвенційного механізму полягає в аналізі основних і
спеціальних прав людини, закріплених у певних договорах, то вивчення
інституційного механізму варто розпочати зі стислого розгляду питань про поняття
та класифікацію міжнародних механізмів контролю та процедур в галузі прав
людини.
В дослідженнях юристів-міжнародників існують різні підходи до
розуміння міжнародного контролю в міжнародному праві. Карташкін В.О.
розглядає міжнародний контроль як спосіб забезпечення міжнародних

57
зобов'язань, взятих державами у разі неможливості досягти цієї мети іншими
способами 1. В інших дослідженнях міжнародний контроль пов'язується з
встановленням в міжнародних договорах міжнародних гарантій. Так, Малінін С.О.
ототожнює міжнародний контроль з „системою гарантій" 2. Подібної позиції
дотримується Тімербаєв Р.М., Іойриш А.І., Колосов Ю.М.3 та ін.
Проте уявляється, що в багатьох випадках гарантії і контроль є окремими
способами в міжнародному праві прав людини, які, однак, тісно переплітаються між
собою та обумовлюються один одним.
Іншим об'єднуючим моментом для визначення поняття міжнародного
контролю виступає елемент перевірки виконання державами прийнятих на
себе договірних зобов'язань. Виходячи з цього критерію, Котляров І.І.
визначає міжнародний контроль як дії суб'єктів міжнародного права або їхніх
органів, які здійснюються на основі міжнародних договорів і полягають у
перевірці відповідності діяльності держави прийнятим на себе зобов'язанням в
цілях забезпечення їх дотримання 4.
З тих же міркувань Тіунов О.І. розглядає міжнародний контроль як
один із засобів забезпечення міжнародно-правових норм, які проявляються
в діях суб'єктів міжнародного права щодо попередження порушень зобов'язань
та перевірки їх дотримання в цілях добросовісного, належного та своєчасного
виконання5.
На думку Лукашука І.І., під міжнародним контролем слід розуміти „процес
опрацювання інформації, покликаний визначити відповідність поведінки
суб'єктів нормам міжнародного права” 6.
На підставі викладеного можна зробити висновки, що поєднуючи різні
погляди фахівців щодо питання, яке розглядається, поняття міжнародного

1 Карташкин В.А. Международная защита прав человека. – М., 1976. – С. 103.

2 Малинин С.А. Мирное исполоьзование атомной энергии. Международно-правовые вопросы. – М., 1971.
– С. 48-49.
3 Колосов Ю.М. Ответственность в международном праве. – М., 1975. – С. 211.
4 Котляров И.И. Правовые вопросы контроля за соблюдением международных обязательств // Международное
сотрудничество и международное право. – М., 1977. – С. 49.
5 Тиунов О.И. О понятии международно-правового контроля. – М., 1988. – С. 99.
6 Лукашук И.И. Международное право. Общая часть. – М., 2008. – С. 217.

58
контролю за дотриманням та захистом прав людини можна визначити як
встановлення суб’єктами міжнародного права або органами міжнародних
організацій, які здійснюють таку діяльність на основі міжнародних
договорів, відповідності законодавчих, судових, адміністративних та інших
заходів, політики та фактичної поведінки держави вимогам зобов’язань,
взятих нею згідно з цими договорами.
Важливе значення для розуміння міжнародного контролю як перевірки
виконання та нагляду за дотриманням державами своїх міжнародних
зобов'язань має класифікація його на види. Така загальновизнана в юридичній
науці класифікація можлива за різними підставами, виходячи із завдань, способів
та форм її здійснення.
Так, наприклад, Лукашук І.І. поділяє міжнародний контроль за
способом утворення на спеціальний, чи конвенційний, та загальний. Спеціальний
здійснюється щодо певної конвенції спеціально створеним для цього механізмом,
а загальний – міжнародними органами та організаціями, що регулюють
співробітництво держав в тій чи іншій галузі, що пов'язано з контролем за
дотриманням відповідних норм міжнародного права1.
Черниченко С.В. пропонує наступну класифікацію. На його думку,
міжнародні процедури в галузі прав людини (як і механізми) можна підрозділити
на дві категорії: консенсусні і неконсенсуні. Консенсусні, тобто засновані на
загальній згоді, — переважно договірні. Консенсусні процедури застосовуються
різними механізмами (комітетами, групами і т. д.), створеними договорами.
Неконсенсусні процедури і механізми створюються резолюціями міжнародних
організацій і не передбачають одностайної підтримки (хтось із членів організації
може проголосувати і проти їх створення). Фахівець зазначає, що міжнародні
контрольні механізми в галузі прав людини можуть бути колективними органами
(комітети, групи і т.д.) і одноосібними (спеціальні доповідачі).
Черниченко С.В. слушно звертає увагу на те, що міжнародні контрольні
механізми і міжнародні процедури в галузі прав людини нерідко ототожнюють. Але

1 Лукашук И.И. Международное право. Общая часть. – М., 2008. – С. 220.

59
це, строго кажучи, не зовсім точно. Контрольні механізми є певні організаційні
структури (органи типу комітетів, робочих груп, спеціальних доповідачів, що
вивчають які-небудь проблеми тематичного характеру або ситуації в окремих
країнах). Процедури — це порядок і методи вивчення відповідної інформації і
реагування на підсумки такого вивчення. В рамках одного контрольного механізму
можуть використовуватися різні процедури. Процедури, вживані міжнародними
організаціями, можуть використовуватися і без особливого контрольного механізму,
безпосередньо яким-небудь органом організації, наприклад Економічною і
Соціальною Радою ООН1.
Основними рисами здійснення контрольних процедур є:
- діяльність на підставі міжнародного договору;
- здійснення тільки міжнародними органами;
- об'єктивне встановлення фактів;
- гласність (кінцевих результатів контролю);
- заохочення участі громадськості в захисті прав людини.
Інший дослідник цього питання Гусейнов Л.Г. пропонує класифікувати
контрольні механізми і процедури, що існують у галузі захисту прав людини,
також:
- за способом утворення: 1) позадоговірні механізми та 2) договірні
механізми;
- за територіальною сферою дії: 1) універсальні механізми та 2)
регіональні механізми;
- за органами, що здійснюють контроль: 1) політичні механізми та 2)
юридичні механізми (останні у свою чергу можна поділити на судові та
квазісудові механізми);
- за часом здійснення контролю: 1) органи, що здійснюють превентивний
контроль та 2) органи, що здійснюють контроль за фактом порушення;

1Черниченко С. В. Международные механизмы и процедуры в области прав человека //Теория международного

права. В 2-х томах. – Том 2: Старые и новые теоретические проблемы. – М.: Издательство „НИМП”, 1999. – С.
391- 395.

60
 - за методами здійснення контролю: 1) вивчення періодичних доповідей
держав про виконання своїх договірних зобов'язань; 2) прийняття та розгляд
індивідуальних та міждержавних повідомлень (скарг) про порушення прав
людини; та 3) проведення досліджень на місцях1.
Останній поділ міжнародних процедур за методами та джерелами
отримання інформації має принципове значення для розкриття природи та
особливостей міжнародного контролю у сфері захисту прав людини. Найбільш
типовими процедурами, що застосовують міжнародні контрольні механізми, як
свідчить сучасна міжнародна практика, є:
- розгляд періодичних доповідей держав;
- розгляд повідомлень однієї держави - учасниці про те, що інша
держава - учасниця не виконує своїх договірних зобов’язань;
- розгляд повідомлень окремих осіб та груп осіб про порушення
державою-учасницею прав, викладених у договорі;
- розслідування за власною ініціативою випадків систематичного
порушення державами - учасницями конвенційних прав;
- залучення спеціалізованих установ і компетентних органів ООН до
подання експертних висновків та доповідей з приводу здійснення конвенцій;
- запит у держав - учасниць додаткової відповідної інформації.
Зазначені правозахисні процедури характеризуються в основному таким
чином.
Розгляд періодичних доповідей держав.
Міжнародний контроль здійснюється шляхом наглядових процедур
(моніторингу), частіш за все за допомогою розгляду періодичних державних
доповідей як нагляду за додержанням прав людини державами - членами
міжнародних організацій або про вжиті заходи для втілення в життя положень
певного договору. Більшість сучасних конвенцій з прав людини передбачає
процедуру, що полягає в поданні державних доповідей, які є факультативними,

1 Гусейнов Л.Г. Методы осуществления международного контроля в области защиты прав человека. – Theory
and practice of Contemporary International Law. Esseys in Honour of Professor Levan Alexidze on the 80 th Birthday
Anniversarry. – Tbilisi, 2007. – P. 160.

61
наприклад система періодичних доповідей для Організації Об'єднаних Націй, або
обов’язковими, тобто такими, що встановлюються певними конвенціями з прав
людини.
Процедура подання доповідей встановлена перш за все в основних
міжнародних договорах універсального характеру, а саме: в Міжнародному пакті
про економічні, соціальні і культурні права (ст. 16-17), Міжнародному пакті про
громадянські і політичні права (ст. 40), Міжнародній конвенції про ліквідацію
всіх форм расової дискримінації (ст. 9), Конвенції про припинення злочину
апартеїду та покарання за нього (ст. VII), Конвенції про ліквідацію всіх форм
дискримінації щодо жінок (ст. 18), Конвенції проти катувань та інших жорстоких,
нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання
(ст. 19), Конвенції про права дитини (ст. 44) та ін.
Процедура розгляду доповідей встановлена також в ряді регіональних угод
про права людини, в тому числі в Європейській соціальній хартії 1961 р.
(переглянута у 1996 р.) (ст.ст. 21-24), Рамковій конвенції про захист національних
меншин 1995 р. (ст. 25), Європейській хартії регіональних мов або мов меншин
1992 р. (ст.ст. 15-16), Американській конвенції про права людини 1969 р. (ст. 42)
та ін.
Наприклад, ст. 73 Міжнародної конвенції про захист прав всіх
трудящих - мігрантів та членів їхніх сімей 1990 р. наголошує, що держави -
учасниці зобов'язуються подавати Генеральному секретарю Організації
Об'єднаних Націй для розгляду Комітетом доповіді про законодавчі, судові,
адміністративні й інші заходи, вжиті ними для здійснення положень цієї
Конвенції: протягом одного року набрання чинності цією Конвенцією для
відповідної держави - учасниці і надалі кожні п'ять років і кожного разу, коли
Комітет запитує про це.
Частіш за все державні доповіді повинні бути оприлюднені, так само як і
рекомендації міжнародних організацій і їхніх органів щодо вимог імплементації
конвенційних положень у національне законодавство та відповідну політику
держав - учасниць. Таким чином, передбачається доступність інформації та

62
можливість реакції всіх заінтересованих адресатів прав, і в першу чергу
недержавних правозахисних організацій, які мають можливість здійснювати
незалежний, безсторонній внутрішній моніторинг як безперервний процес дійсної
ситуації в певній країні щодо окремних прав людини.
Розгляд повідомлень однієї держави - учасниці про те, що інша держава
- учасниця не виконує своїх договірних зобов’язань.
Особливістю цієї процедури є те, що вона має виключно договірний
характер, тобто передбачена в ряді міжнародних конвенцій з прав людини.
Остання існує у двох формах.
Першу становить обов'язкова процедура, що встановлена в Міжнародній
конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Європейській конвенції
про захист прав людини та основних свобод, Африканській хартії прав людини і
народів. Наприклад, у ст. 49 Африканської хартії зазначається: „... якщо держава -
учасниця цієї Хартії вважає, що інша держава - учасниця порушила положення
Хартії, вона може передати питання відразу в Комісію, направивши повідомлення
Голові, Генеральному секретареві Організації африканської єдності і державі, якої
це повідомлення стосується”.
Європейська конвенція про захист прав людини також передбачає розгляд
міждержавних спорів щодо дотримання державами - учасницями своїх
зобов'язань. Так, згідно зі ст. 33 Конвенції будь-яка договірна сторона може
передати на розгляд Суду питання про будь-яке порушення положень Конвенції
та протоколів до неї, яке, як вона вважає, було допущене іншою договірною
стороною.
Другу становить факультативна процедура, що встановлена в
Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, Конвенції проти
катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність,
видів поводження і покарання, Американській конвенції про права людини.
Уяву про факультативну клаузулу (тобто можливість держави - учасниці
за власним бажанням добровільно погоджуватися на таку процедуру) дає ст. 41
МПГПП. Відповідно до цієї статті „ держава, яка бере участь у цьому Пакті,

63
може в будь-який час заявити, що вона визнає компетенцію Комітету
одержувати і розглядати повідомлення про те, що якась держава - учасниця
твердить, що інша держава - учасниця не виконує своїх зобов'язань за цим
Пактом. Повідомлення, передбачені цією статтею, можуть братися і
розглядатися тільки в тому разі, коли їх подала держава - учасниця, яка зробила
заяву про визнання для себе компетенції цього Комітету. Комітет не приймає
ніяких повідомлень, коли вони стосуються держави - учасниці, яка не зробила
такої заяви”.
Сутність цієї процедури полягає в тому, що відповідний контрольний
орган уповноважений розглядати заяви держав лише у тому випадку, коли їх
подала держава - учасниця, яка зробила заяву про визнання для себе компетенції
цього органу проти держави - учасниці, яка зробила таку ж заяву.
Розгляд повідомлень окремих осіб та груп осіб про порушення
державою-учасницею прав, викладених у договорі.
Процедура індивідуального повідомлення (звернення, заяви) про
порушення державою-учасницею прав, викладених у договорі вважається більш
розвинутою і ефективною порівняно з процедурами розгляду періодичних
доповідей держав та повідомлень держав - учасниць про невиконання
договірних зобов’язань стосовно одна одної. Зазвичай така процедура
здійснюється за надання відповідному міжнародному контрольному органу
петиції або скарги будь-якою фізичною особою (індивідуальної) або групою
осіб (колективної), що вважають себе потерпілими від порушення державою-
учасницею якогось із прав, викладених у договорі. Особливістю є те, що такі
повідомлення можуть надходити до політичних, квазісудових, судових
міжнародних контрольних механізмів тільки за умов членства держави у
міжнародній організації або конвенції з прав людини де вони створені та
попереднього визнання нею компетенції таких контрольних органів.
Таким чином, що стосується договірних механізмів індивідуального
звернення осіб про порушення їхніх конвенційних прав, то такі звернення
можливі або на факультативній основі (за бажанням держави), або обов’язковій,

64
коли держава визнала компетенцію певного міжнародного органу розглядати
такі звернення за надання згоди на обов’язковість договору.
За приклад такої факультативної процедури править положення Конвенції
ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують
гідність, видів поводження і покарання 1984 р, яка набула чинності у 1987 р. і
наразі налічує 146 держав - членів. Стаття 22 забезпечує процедуру розгляду
індивідуальних скарг. Згідно з цією статтею „держава - учасниця може в будь-
який час заявити, що вона визнає компетенцію Комітету отримувати і розглядати
повідомлення осіб, які перебувають під її юрисдикцією і стверджують, що вони
є жертвами порушення державою-учасницею положень Конвенції, або
повідомлення такого роду, що поступають від їхнього імені”. Необхідно
зазначити, що повідомлення окремих індивідів до позасудових органів не
пов'язані з прийняттям юридично зобов'язуючих рішень. Акцент робиться на
врегулюванні спірного питання між сторонами і наданні рекомендацій державі
та індивіду.
Міжнародний контроль здійснюється також шляхом квазісудового (Комітет
ООН з прав людини, що діє у відповідності з Факультативним протоколом до
міжнародного пакту про громадянські і політичні права) та судового порядку
(Європейський суд з прав людини, створений ЄКЗПЛ). Стаття 34 ЄКЗПЛ
„Індивідуальні заяви” передбачає, що „Суд може брати заяви від будь-якої особи,
неурядової організації або групи осіб, що вважають себе потерпілими від
порушення однією з Високих Договірних сторін прав, викладених у Конвенції або
протоколах до неї”. Рішення Великої палати є остаточним і обов’язковим для
виконання договірними сторонами.
Розслідування міжнародним органом за власною ініціативою випадків
систематичного порушення державами - учасницями конвенційних прав.
Згідно з положеннями ст. 20 зазначеної Конвенції проти катувань та інших
жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і
покарання Комітет проти катувань застосовує процедуру розслідування за
власною ініціативою. Пункт 1 передбачає, якщо Комітет отримує вірогідну

65
інформацію, яка, на його думку, містить цілком обґрунтовані дані про
систематичне застосування катувань на території якої-небудь держави - учасниці,
то він пропонує цій державі - учасниці співробітничати у розгляді такої
інформації та з цією метою подати свої зауваження щодо цієї інформації. Комітет
може, якщо він вважає за доцільне, призначити одного або кількох своїх членів
для проведення конфіденційного розслідування і термінового подання Комітетові
відповідної доповіді (п.2). За згодою цієї держави - учасниці таке розслідування
може включати відвідання її території.
Зазвичай в міжнародних організаціях і конвенціях процедури
багатоступінчасті. Так, наприклад, механізм контролю за здійсненням положень
Конвенції про права інвалідів та Факультативного протоколу до Конвенції про
права інвалідів 2006 р., першого універсального договору в галузі прав людини,
узгодженого міжнародним співтовариством у ХХI ст., складається з чотирьох
процедур: розгляд періодичних доповідей держав (ст. 35 Конвенції); залучення
спеціалізованих установ і компетентних органів ООН до подання експертних
заключень та доповідей з приводу здійснення Конвенції (ст. 38); розслідування за
власною ініціативою випадків систематичного порушення державами -
учасницями конвенційних прав (ст. 6 Протоколу); розгляд повідомлень осіб або
груп осіб, які заявляють про порушення їх прав державою-учасницею (ст. 1
Протоколу). Перші дві є обов’язковими для держав - членів, інші мають
факультативний характер.
Отже, міжнародний контроль за дотриманням прав людини стає
найважливішим юридичним інструментом, здатним не тільки вирішувати
питання, пов'язані із захистом прав і свобод конкретних індивідів, груп осіб, але й
сприяти вдосконаленню законодавства і правозастосовній практиці держав
відповідно до міжнародних стандартів.

3. Питання про міжнародну правосуб’єктність фізичної особи

66
 Протягом свого історичного розвитку аж до початку ХХ ст. міжнародне
публічне право безперечно було в повному розумінні цього визначення
міждержавним правом, тому що держави були основними і єдиними його
суб'єктами. Виникнення міжнародних організацій і інших утворень призвело до
появи інших, узвичаєних суб'єктів міжнародного права 1. Проте найбільш
дискусійним наразі є питання про визнання фізичної особи суб'єктом
міжнародного права.
У науці міжнародного права питання міжнародної правосуб’єктності фізичної
особи розглядається від її повного невизнання (Лукашук І.І.2, Тункін Г.І.3,
Черниченко С.В.4, Ганюшкін Б.Б.5, Мугерва Н.6, Шварценбергер Г.7, Броунлі Я.8,
Шоу М.Н.9, Хайд Ч. та ін.), визнання специфічної, обмеженої, особливої
правосуб’єктності, або несуверенних суб’єктів міжнародного права (Дмітрієв
А.І.10, Ігнатенко Г.В.11, Кассезе А.12, Ковлер А.І.13, Березовські С.11, та ін.), до
безумовного визнання такої правосуб’єктності (Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е. 12,

1Буткевич В.Г. Суб’єкти міжнародного права // Буткевич В.Г., Мицик В.В., Задорожній О.В. Міжнародне право.
Основи теорії: Підручник / За ред. В.Г. Буткевича. – К., 2002. – С. 293-343.
2 Лукашук И.И. Право международной ответственности. – М., 2005. – С. 76; Лукашук И.И. Международное
право. Общая часть.Учебник. – М., 1996. – С. 16-17, 209-210; Лукашук И.И. Международное право. Общая
часть. Учебник. – М.,2008. – С. 244-245.
3 Тункин Г.И. Теория международного права. – М., 2000. – С. 69-70.
4 Черниченко С.В. Личность и международное право. – М., 1974. – С. 149; Черниченко С.В. Еще раз о
международной правосубъектности индивида //Московский журнал международного права, 2005. – № 4. – С.16-
17, 23, 26.
5 Международное право. Учебник под ред. А.И. Микулишина. – М., 2005. – С. 54.
6 Mugerwa Nkambo. Individuals: are they subjects of international law? // Manual of Publik International Law / Edited
by Max Sorensen. – Lоndon, 1968. – P. 265-266.
7 Schwarzenberger G. and Brown E.D. A Manual of International Law. 6 edn. – London. 1976. – P. 64.
8 Brownlie I. Principles of Public International Law. 6 edn. – Oxford, 2003. – Р. 65.
9 Malcolm N. Shaw. International Law. Sixth printing. – Cambridge, 2007. – P. 245-246.
10 Дмітрієв А.І., Муравйов В.І. Міжнародне публічне право: Навч. посіб. – Стер. вид./Відп. редактори Ю.С. Шемшученко, Л.В.
Губерський. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – С. 105.
11 Международно-правовой статус индивидов // Международное право. Учебник для вузов. Отв. ред. проф.
Г.В.Игнатенко и проф. О.И.Тиунов. – М., 1999. – С. 84.
12 Cassese A. International Law. – Oxford, 2001. – Р. 85; Cassese A. International Law. – Oxford, 2005. – Р. 150.
13 Ковлер А.И. Международная правосубъектность индивида: продолжение дискуссии // Международное право
XXI века. Игорь Иванович Лукашук / Под ред. д.ю.н., проф. В.Г.Буткевича. – К., 2006. – С. 291.
1
1 Bérézowski Cezary. Les sujets non souverains du droit international / par Cezary Berezowski. Recueil des cours,
Volume 65 (1938-III). – P. 1-85.
2
1 Mark W. Janis, Richard S. Kay, Anthony W. Bradley. European Human Rights Law. Text and Materials. Second
Edition. – Oxford, 2000. – P. 15.

67
Буткевич В.Г.13, Едуардо Хіменес де Аречага14, Лаутерпахт Г.15, Фердросс А.16,
Тимченко Л.Д.17, Мюллерсон Р.А.18, Захарова Н.В.19 та ін.).
З цього приводу Ковлер А.І. слушно зауважує у згаданій вище праці про те,
що дискусія про міжнародну правосуб’єктність індивіда зовсім не завершена,
більш того, на пострадянському просторі вона, власне кажучи, тільки серйозно
починається.
Багато в чому такий стан речей залежить від поглядів вчених і практиків на
проблему співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права. Саме
виникнення і розробка деякими вченими теорії примату міжнародного права над
внутрішньодержавним у Європі в 50-х роках минулого століття поклало початок
розвитку концепції про міжнародно-правову суб’єктність індивіда. Підкреслимо,
що лише творці й послідовники теорії примату міжнародного права завжди
відстоювали ідею міжнародної правосуб'єктності індивіда, першопроходцями
серед яких маємо визнати Ганса Кельзена, Герша (Херша) Лаутерпахта та
Джеральда Фіцморіса.
Це пояснюється тим, що, на погляд прихильників теорії примату
національного права, сама постановка питання про міжнародну правосуб'єктність
індивіда позбавлена змісту. Прихильники як класичної дуалістичної теорії, так і
сучасні її послідовники у цьому плані, завжди і без винятку, трималися негативної
позиції, тому що інакше міжнародне право здатне було б регулювати
внутрішньодержавні відносини між індивідами і (або) індивідами і державами, що
у свою чергу призводить до заперечення наукового значення дуалістичної теорії.
Прихильники сучасної теорії координації, наприклад Броунлі Я., з одного боку,
зазначають, що “не існує загальної норми, відповідно до якої фізична особа не

3
1Буткевич В.Г. Міжнародна правосуб’єктність фізичної особи // Буткевич В.Г., Мицик В.В., Задорожній О.В.
Міжнародне право. Основи теорії: Підручник / За ред. В.Г. Буткевича. – К., 2002. – С. 329-337.
4
1 Едуардо Хименес де Аречага. Современное международное право. – М., 1983. – С. 258-260.
5
1 Lauterpacht Н. International Law and Human Rights. – London: Stevens, 1950. – Р. 33.
6
1 Фердросс А. Международное право. – М., 1959. – С. 113.
7
1 Тимченко Л.Д. Индивиды и международные неправительственные организации как субъекты международного
права // Тимченко Л.Д. Международное право. – Харьков, 1999. – С. 47.
8
1 Курс международного права. – М., 1989. – Т.1. – С. 181.
9
1 Захарова Н.В. Индивид – субъект международного права // Советское государство и право, 1989. - № 11.

68
може бути суб'єктом міжнародного права”, з іншого – заявляють, що “було б
марно відносити індивіда до суб'єктів міжнародного права, оскільки це
передбачало б наявність у нього прав, яких в дійсності не існує, і не позбавляло б
від необхідності проводити відмінність між фізичною особою і іншими видами
суб'єктів міжнародного права”1.
Радянська доктрина міжнародного права, аж до припинення існування
СРСР, також категорично заперечувала міжнародну правосуб'єктність фізичних
осіб, оскільки вона виходила з того, що індивід не може мати ні правоздатності, ні
дієздатності у міжнародних, міждержавних правовідносинах 2. Черниченко С.В.3
дійшов категоричного висновку про те, що „індивіди ні за яких умов не є і не
можуть бути суб’єктами міжнародного права”, до того ж, „оскільки існують
об'єктивні межі міжнародного права як права, що регулює міждержавні відносини
і не розповсюджується безпосередньо на індивідів, форми його впливу на
положення індивідів визначаються його природою. Зміна цих форм можлива
лише в результаті зміни природи міжнародного права, його об'єктивних меж. Але
така зміна означатиме кінець міжнародного права”4. Правознавець послідовно
застерігає від гіпертрофування ролі індивіда в міжнародному праві і не
погоджується з аргументами щодо міжнародної правосуб’єктності фізичної
особи5.
У сучасній як монографічній, так і навчальній літературі (вітчизняній,
західній, країн СНД) з цього питання існують також різні точки зору. Проте треба
зауважити, що останнім часом поширюється коло вчених – прихильників теорії
примату (пріоритету, переваги) міжнародного права над національним і визнання
міжнародної правосуб'єктності індивіда. Так, наприклад, одні вважають, що
загальні норми міжнародного права “є частиною права країни і вони мають

1 Brownlie I. Principles of Public International Law. 6 edn. – Oxford, 2003. – Р. 65.

2 Черниченко С.В. Личность и международное право. – М., 1974. – С. 9-16.
3 Черниченко Станіслав Валентинович – д.ю.н., проф., вице-президент Російської Асоціації міжнародного права,
директор Центру міжнародного права і гуманітарних проблем Дипломатичної Академії МЗС Росії, член
Постійної Палати Третейського Суду в Гаазі.
4 Черниченко С.В. Личность и международное право. – М., 1974. – С. 153-154.
5 Черниченко С.В. Теория международного права. В 2-х тт. – М., 1999. – Т. 1. – С. 11, 115-123.

69
перевагу перед внутрішніми законами і безпосередньо створюють права й
обов'язки для її громадян у процесі правозастосовної діяльності держави 1. Другі
констатують “появу в міжнародному праві людини як суб'єкта права, хоча і з
дуже обмеженою правосуб'єктністю”2. Інші вже не дискутують, а наполягають на
тому, що індивіди повинні визнаватись суб’єктами міжнародного права. З цього
приводу проф. Тимченко Л.Д. пише, що “в сучасному міжнародному праві існує
ряд норм, які поширюються безпосередньо на індивіда (йдеться про міжнародно-
правові акти в галузі захисту прав людини та відповідальності за злочини проти
людства). А якщо є відносини, в яких беруть участь індивіди та МНУО, і ці
відносини врегульовані міжнародним правом, то, звичайно, що учасники таких
відносин повинні визнаватись суб'єктами міжнародного права” 3. На підтримку
своєї позиції вчений посилається на праці Вельямінова Г.М., Верещетіна В.С.,
Захарової Н.В., Мюллерсона Р.А.
Професор Ковлер А.І., суддя Європейського Суду з прав людини, відстоює
міжнародну правосуб’єктність індивіда більш обережно. Фахівець пропонує „не
бігти попереду потяга і сповіщати про пришестя нового повноправного суб'єкта
міжнародного права – Людину, а доцільніше домовитися про визнання особливої
правосуб'єктності індивіда в міжнародному праві з тим, щоб надалі визначити
риси цієї особливості”4.
Професор Лукашук І.І., розглядаючи це питання, навпаки, пише що він не
впевнений у тому, що оптимальний шлях підвищення ролі міжнародного права
полягає через проголошення міжнародно-правової суб'єктності індивіда 5.
Фахівець зазначає, що „формальне визнання за індивідом статусу суб'єкта
міжнародного права мало що дасть в цьому відношенні, оскільки у нього немає
відповідних можливостей використання механізмів міжнародного права. З іншого

1 Денисов В.Н. Развитие теории и практики взаимодействия международного права и внутреннего права//
Реализация международно-правовых норм во внутреннем праве. – К., 1992. – С. 23.
2 Талалаев А.Н. Понятие и виды субъектов международного права // Международное право: Учебник / Под ред.
Г.И. Тункина. – М., 1994. – С. 85-86.
3 Тимченко Л.Д. Международное право. – Харьков, 1999. – С. 47.
4Ковлер А.И. Международная правосубъектность индивида: продолжение дискуссии // Международное право
XXI века. Игорь Иванович Лукашук / Под ред. д.ю.н., проф. В.Г.Буткевича. – К., 2006. – С. 291.
5 Лукашук И.И. Международное право. Общая часть.Учебник. – М., 1996. – С. 16.

70
боку, радикальне перетворення цього механізму завдасть шкоди унікальній
функції міжнародного права – регулюванню міжнародних відносин. Кінець
кінцем це негативно позначиться і на правах людини. Тому – робить важливий
висновок проф. Лукашук – навряд чи випадково держави і їхні організації
поки не виявляють готовності визнати за індивідом статус суб'єкта
міжнародного права” (виділення наше. – М.В.)1, а вести розмову про
міжнародну правосуб’єктність людини передчасно2.
Іншу, від зазначених, точку зору має суддя Європейського Суду з прав
людини у відставці Бутеквич В.Г. На його думку „фактором утвердження
міжнародної правосуб’єктності фізичної особи може бути не те або інше
твердження науковця, а аналіз міжнародної практики, передусім джерел
міжнародного права і судової практики”. Мається на увазі практика Суду з прав
людини в певних рішеннях якого містяться положення, згідно яких міжнародний
договір безпосередньо наділяє правами громадян держав його учасниць 3. Втім,
проф. Бутеквич В.Г. зауважує, що не слід цілком ігнорувати доктринальний
підхід, „адже він може свідчити і про opinio juris sive necessitatis
правосуб’єктності фізичної особи в міжнародному праві” 2. Похідним є положення
про те, що „категорія „суб’єкт права” визначає, до кого звернено право і на кого
розраховані його норми”.
Необхідно підкреслити, що міжнародно-правові акти, тобто узгоджені
державами обов'язкові міжнародні документи, в яких фізична особа визнавалась
би суб’єктом міжнародного права, відсутні. Відсутні тлумачення щодо цього
універсальними міжнародними судовими установами. Бо згідно зі ст. 34 Статуту
Міжнародного Суду ООН: „Тільки держави можуть бути сторонами в справах, що
їх розглядає Суд”. Дискусія, як ми бачимо, чиниться між правознавцями, які

1Там само. – С. 209-210; Лукашук И.И. Международное право. Общая часть: учеб. для студентов юрид. фак. и
вузов. – М.: Волтерс Клувер, 2008. – С. 244-245.
2 Лукашук И.И. Международное право. Общая часть: учеб. для студентов юрид. фак. и вузов. – М., 2008. – С. 37.
3 Така європейська судова практика навряд чи стане універсальною в осяжному майбутньому бо суттєво
розходиться з такою у Міжамериканьському Суді з прав людини, Африканському Суді з прав людини, некажучи
про принципи діяльності несудового міжарабського механізму захисту прав людини.
2 Буткевич В.Г. Міжнародна правосуб’єктність фізичної особи // Міжнародне право. Основи теорії: Підручник /
За ред. В.Г. Буткевича. – К., 2002. – С. 333-334; про це детальніше див.: Там само. – С. 334 – 337.

71
займають різні позиції від проголошення індивіда суб'єктом міжнародного права
або формування такого його статусу, або визнання за ним певної міжнародної
правосуб'єктності до констатації відсутності такої.
Більшість як вітчизняних, так і закордонних прихильників теорії
міжнародної правосуб'єктності індивіда як основні докази на її захист наводять
аргументи про те, що 1) міжнародне право може безпосередньо створювати для
особи права й обов'язки, 2) можливість індивіда звертатися в міжнародні судові
установи для захисту своїх прав і, 3) індивіди є суб'єктами міжнародної
кримінальної відповідальності за міжнародні злочини і тому є суб'єктами
міжнародного права.
Розглянемо ці докази як в теоретичному, так і в практичному плані.
Частіш за все володіння індивіда міжнародними правами фахівці пов'язують
з актуальними і винятково важливими для цивілізованого людства
універсальними і регіональними міжнародно-правовими актами, норми яких
регулюють співробітництво держав з питань захисту прав людини. Частіш за все
посилаються на такі документи, як: Міжнародний пакт про економічні, соціальні і
культурні права 1966 р. і Міжнародний пакт про громадянські і політичні права і
факультативний протокол до нього 1966 р., Європейську конвенцію про захист
прав людини і основних свобод 1950 р. та 14 Протоколів до неї, інші регіональні
конвенції у галузі міжнародного права прав людини, Статути Міжнародних
військових трибуналів в Нюрнберзі та Токіо та двох Міжнародних трибуналів (по
Югославії 1993 р. та Руанді 1994 р.), створених рішеннями Ради Безпеки ООН для
судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення
міжнародного гуманітарного права, Римський Статут Міжнародного
кримінального суду.
Проаналізуємо характерні статті таких документів. Наприклад, у
Преамбулі до Пакту про економічні, соціальні і культурні права фіксується, що
„держави, що беруть участь у цьому Пакті... погоджуються про такі статті...”, і
далі – ст.ст.2 - 16 – статті основної частини Пакту починаються з фраз: “Держави,
що беруть участь у цьому Пакті, зобов'язуються…” або „Держави, що беруть

72
участь у цьому Пакті, визнають право…”. Наприклад, ст.2 передбачає, що “1.
Кожна держава, яка бере участь в цьому Пакті, зобов’язується в індивідуальному
порядку й у порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема в
економічній і технічній галузях, вживати в максимальних межах наявних ресурсів
заходів для того, щоб забезпечити поступово повне здійснення визнаних у цьому
Пакті прав усіма належними засобами, включаючи, зокрема, вживання
законодавчих заходів”. У цих статтях йдеться про обов'язки держав, що беруть
участь у Пакті, визнавати та здійснювати закріплені в ньому права людини,
але не наділяє цими правами безпосередньо індивіда. Відповідно до цих
положень держави надають такі права у внутрішньодержавному праві.
Більш чітко такі зобов’язання сформульовані й у Пакті про громадянські і
політичні права. А саме п.2 ст.2 передбачає: „Якщо це вже не передбачено
існуючими законодавчими чи іншими заходами, кожна держава - учасниця цього
Пакту зобов'язується вжити необхідних заходів відповідно до своїх
конституційних процедур і положень цього Пакту для вжиття таких законодавчих
або інших заходів, які можуть виявитися необхідними для здійснення
прав, визнаних у цьому Пакті”.
Безперечно, держави є суб’єктами Пактів, і вони беруть на себе обов’язок
надавати та забезпечувати певні права індивідам на їхніх територіях під їхньою
юрисдикцією. І цілком зрозумілою є позиція Лукашука І.І., коли він пише про те,
що “об'єктом регулювання норм про права людини, як і інших норм
міжнародного права, є міждержавні відносини, у цьому випадку - відносини
співробітництва в заохоченні поваги до прав людини”1. „Що ж стосується
людини, то вона користується плодами такого співробітництва; здійснює права у
відповідності з внутрішнім та міжнародним правом, що закріпили результати
міжнародного співробітництва”2. Наведений приклад не дає підстав для
визначення фізичної особи як суб'єкта міждержавних, міжнародно-правових
відносин у сфері захисту прав людини.

1 Лукашук И.И. Международное право. Общая часть: учеб. для студентов юрид. фак. и вузов. – М., 2008. – С. 34.
2 Там само. – С. 37.

73
 На обґрунтування цієї думки розглянемо також часто застосовуваний
приклад Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод.
Згідно з положенням Преамбули ЄКЗПЛ: „Уряди держав – членів Ради Європи,
які підписали цю Конвенцію… домовилися про таке...” і далі в ст. 1
конкретизується, що “Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто
перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І цієї
Конвенції”. Розділ І перелічує певні права і свободи людини: на життя, особисту
недоторканність, свободу думки, совісті і релігії і т.д. Застосовуються
формулювання: „кожен має право”, „нікого не може бути піддано”, „нікого не
може бути визнано” тощо. Наприклад, ст. 5 наголошує: „Кожен має право на
свободу та особисту недоторканність”, ст. 9: „Кожен має право на свободу
думки”. Це перелік загальновідомих міжнародних стандартів прав людини, але чи
наділяють вони фізичних осіб міжнародною правосуб'єктністю? Повертаємось до
ст.1 і уважно її читаємо. Спеціальний науковий аналіз не потрібен для того, щоб
визначити суб’єктів Конвенції і ті міжнародно-правові відносини, які вони
погодились регулювати. З огляду на це важливою за змістом є ст. 59: „Ця
Конвенція відкрита для підписання членами Ради Європи (тобто державами -
М.В.). Вона підлягає ратифікації”. Не виникає сумніву, що в цій Конвенції
держави - учасниці узгодили перелік прав і свобод, що будуть надаватися особам,
які перебувають під їхньою юрисдикцією (проживають у таких державах). Сам по
собі він не перетвоорює індивідів у суб’єктів міжнародного права, а означає лише
те, що учасники відповідного договору беруть на себе взаємне зобов'язання
гарантувати кожному такі права і свободи всіма наявними в їхньому
розпорядженні правовими і організаційними засобами.
Формулювання ст. 1 Протоколу № 1 ЄКЗПЛ „Кожна фізична або юридична
особа має право мирно володіти своїм майном” не є доказом їх міжнародної
правосуб'єктності так само як, наприклад, не є доказом міжнародної
правосуб'єктності морських човнів положення ст. 52 Конвенції ООН з морського
права 1982 р., де йдеться про те, що «… човни всіх держав користуються правом
мирного проходу через архіпелажні води…» або ст. 5 Чиказької конвенції про

74
міжнародну цивільну авіацію 1944 р. про те, що „кожна Договірна держава
погоджується, що всі повітряні судна інших держав …мають право, за умови
дотримання положень цієї конвенції, здійснювати польоти на її територію...”.
Зазначимо, що більшість конвенцій галузі міжнародного екологічного права
спрямовані на захист різних представників тваринного світу – білих ведмедів,
китів, тюленів та ін.
У наведених статтях держави - учасниці (суб’єкти міжнародного права)
зобов’язуються поважати, забезпечувати, здійснювати, захищати конвенційні
права та визначають об’єктну сферу дії договорів, адресатів їхніх міжнародних
правовідносин. Категоричним виглядає в цьому зв’язку твердження дослідників
про міжнародну правосуб’єктність фізичної особи.
Другий розділ ЄКЗПЛ створює Європейський суд з прав людини. Існують і
інші можливості прямого доступу фізичних осіб в міжнародні органи, що
пов’язано із поширенням тенденції до захисту їхніх прав за допомогою
міжнародних механізмів. Саме створення контрольних механізмів у сфері прав
людини значно поширило коло представників науки міжнародного права, які
дотримуються концепції міжнародної правосуб'єктності індивіда.
Таким чином, другим доказом міжнародної правосуб'єктності фізичної
особи є посилання на вільне звернення із повідомленнями або скаргами фізичних
осіб про захист прав у міжнародні квазісудові та судові установи.
Необхідно підкреслити, що головний універсальний судовий орган -
Міжнародний Суд ООН у ст. 34 свого Статуту передбачає: “1. Тільки держави
можуть бути сторонами в справах, що розглядаються в Суді”. Тобто доступ до
МС ООН фізичних осіб не передбачається.
Фактом є те, що наразі у відповідності із чинними універсальними
конвенціями існує лише шість міжнародних контрольних договірних органів 1 з
відповідними процедурами звернення фізичних осіб, але виключно за певних
умов.

1 Комітет з прав людини, Комітет з ліквідації расової дискримінації, Комітет з ліквідації дискримінації жінок,
Комітет проти катувань, Комітет із захисту прав всіх трудящих-мігрантів та членів їхніх сімей, Комітет з
прав інвалідів.

75
 Базова концепція полягає в тому, що будь-яка особа може подати скаргу про
передбачуване порушення договірних прав групі експертів, яка встановлюється
цим договором для квазісудового розгляду. Цими «договірними органами», як їх
часто іменують, є комітети, що складаються з незалежних експертів, обраних
державами - учасницями відповідного договору. Проте скарга відповідно з
положеннями всіх шести договорів може бути подана договірним органам
лише проти держави, яка відповідає двом умовам. По-перше, вона має бути
учасником вказаної угоди, яка ратифікувала або іншим чином прийняла цей
договір. По-друге, держава - учасниця має визнати компетенцію комітету
(факультативне положення – тобто вільний вибір державою зобов’язання про
застосування чи ні такої процедури), установлену згідно з відповідною угодою
для розгляду скарг окремих осіб.
Наприклад, у випадку Міжнародного пакту про громадянські і політичні
права чи Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок
держава визнає компетенцію відповідних комітетів унаслідок того, що вона стає
учасником окремого договору, — першого Факультативного протоколу до Пакту
та Факультативного протоколу до Конвенції. І лише за задоволення зазначених
двох умов будь-яка особа може подавати в комітет скаргу проти держави,
стверджуючи, що її права, передбачені у відповідному договорі, були порушені.
Таким чином, держава як безпосередній суб’єкт міжнародних
правовідносин вирішує питання про надання права фізичній особі як суб’єкту
свого національного правопорядку на звернення і участь у такому квазісудовому
розгляді1. У цьому випадку правоздатність і дієздатність за такими договорами з
прав людини мають держави. Деліктоздатність за бажанням держави надається
нею фізичній особі як об’єкту певних правовідносин між суб’єктами
міжнародного права.
Посилання на діяльність Європейського суду з прав людини Ради Європи
заслуговують на більш ретельну увагу. Стаття 33 Європейської конвенції про
захист прав людини і основних свобод передбачає „Міждержавні справи”,
1 Про це детальніше див.: Глава 7.

76
відповідно будь-яка Висока Договірна Сторона може передати на розгляд Суду
питання про будь-яке порушення положень Конвенції іншою Стороною. А ст. 34
передбачає „Індивідуальні заяви”, в якій йдеться про те, що „Суд може брати
заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, що вважають
себе потерпілими від порушення однією з Високих Договірних Сторін прав,
викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони
зобов’язуються не перешкоджати здійсненню цього права”.
З приводу останнього речення у ст. 34 існує цікавий, загальновідомий факт
про те, що до реформування Суду за існування Комісії, яка розглядала такі скарги,
вона підготувала ряд негативних доповідей щодо прав людини у Греції за часів
диктаторського режиму, який було встановлено у квітні 1967 р. в результаті
військового заколоту. Після цього Греція відмовилася від членства у Раді Європи
і 12 грудня 1969 р. денонсувала Європейську конвенцію 1950 р. та Протокол № 1,
що позбавило її громадян і мешканців права на звернення і захист своїх прав в
Комісії. Після падіння військової диктатури 28 листопада 1974 р. Греція знов
ратифікувала Конвенцію і Протокол № 1. Такими діями Греція повернула права
на звернення і захист конвенційних прав у цій міжнародній інституції тим, хто
перебуває під її юрисдикцією. Права й обов’язки за Конвенцією зобов’язують
державу-учасницю, а не надаються безпосередньо особам під її юрисдикцією.
Проте судді Європейського суду розглядають Конвенцію як живий правовий
організм і за власної ініціативи, за відсутності заперечень держав - членів,
тлумачать її положення на власний розсуд.
Іншою важливою для розуміння питання є ст. 15 Конвенції під назвою
„Відступ від зобов’язань під час надзвичайної ситуації”. В межах загальних
домовленостей держава може вжити заходів, що відступають від її зобов’язань за
цією Конвенцією, тобто обмежити об’єм прав нею визначених.
Зазначене вище свідчить про те, що 1) тільки особи, які перебувають під
юрисдикцією держави-члена Ради Європи, яка підписала і ратифікувала цю
Конвенцію може звертатись до Європейського суду з прав людини (такого права
сьогодні, наприклад, позбавлені мешканці європейської країни Білорусь) та 2)

77
Європейський Суд має змогу впливати на внутрішні справи держави – члена Ради
Європи до того часу поки уповноважена на те державна інституція вважатиме це
за доцільне (випадок з Грецією, ст. 15 Конвенції).
Про це йдеться також у п.4 ст.55 Конституції України, де закріплене право
індивіда на звернення „… до міжнародних організацій, членом або учасницею
яких є Україна”. Тобто це право надається особі національним правом України і
виключно в межах її міжнародних зобов’язань. Виникає питання – чи можна
казати про вільний самостійний доступ осіб до такого Суду і їхню міжнародну
правосуб’єктність, коли цією можливістю наділяє індивіда не міжнародне право, а
компетентний державний національний орган, або національне законодавство?
Позитивна відповідь проблематична. Проте з впевненістю можна казати, що
питання про наявність або відсутність міжнародної правосуб'єктності індивіда не
впливає на його право на міжнародний судовий захист в міждержавних судових
установах, членом або учасницею яких є держава як універсальний суб’єкт
міжнародного права. У цьому випадку існує домовленість між собою певних
держав щодо визнання кожною з них можливості прямого звернення індивідів до
міжнародних правозахисних установ та організацій.
Про прямі обов'язки індивідів перед міжнародним правом, а відповідно про
міжнародну правосуб’єктність, говорять у випадках їхньої міжнародно-правової
відповідальності за скоєні ними злочини проти миру та безпеки людства.
Наприклад, Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього
1948 р. у ст. I передбачає, що “Договірні Сторони підтверджують, що геноцид
незалежно від того, чи відбувається він у мирний час або воєнний час, є злочином,
що порушує норми міжнародного права і проти якого вони зобов’язуються
вживати заходів попередження і карати за його вчинення”, а ст. УI наголошує, що
“особи, обвинувачувані у вчиненні геноциду або інших, перелічених у статті ІІІ
діянь, повинні бути засуджені компетентним судом тієї держави, на території якої
було скоєне це діяння, або таким міжнародним карним судом, що може мати
юрисдикцію щодо Сторін цієї Конвенції, що визнали юрисдикцію такого суду”.

78
 В наведених статтях Конвенції йдеться про те, що обов'язок у покаранні
осіб, обвинувачуваних у вчиненні геноциду, покладено на держави як суб’єкти
міжнародного права, що беруть в ній участь. І лише в тому випадку, якщо
держави створять міжнародний карний суд і визнають його юрисдикцію, вони
можуть передати злочинців на його розгляд, для того щоб привернути увагу
світової громадськості і підкреслити ступінь небезпеки їх для людства. Не має
сумніву, що суб'єктами цих конвенційних правовідносин є держави - учасниці
Конвенції, але не обвинувачувані у вчиненні геноциду особи.
В окремих випадках держави шляхом укладання міжнародних договорів
(Статутів) для покарання військових злочинців за вчинення міжнародних злочинів
проти світу і людяності створювали міжнародні карні суди, наприклад
Нюрнберзький і Токійський військові трибунали 1946 р. Є приклади створення
Міжнародних трибуналів відповідно до рішень Ради Безпеки ООН. У 1993 р. був
створений Міжнародний трибунал для судового переслідування осіб, винних у
вчиненні злочинів на території колишньої Югославії з 1991 р., в 1994 р. –
Міжнародний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за
геноцид та інші серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, скоєні на
території Руанди та сусідніх держав. Ці злочини частіше прямо пов'язані не з
індивідуальним проявом злочинних дій індивідів, а зі злочинною діяльністю
фашистських та (або) військових режимів, органів держав та їхніх керівників.
В цьому випадку держави особисто на основі договорів або за допомогою
органів міжнародних організацій, яким вони делегували таку компетенцію,
створюють такі міжнародні трибунали, де злочинці виступають як об'єкти певних
правовідносин держав, які вирішили покарати їх саме таким чином.
З цього приводу заслуговує на увагу думка Лукашука І.І., що у статутах
міжнародних трибуналів та Статуті Міжнародного карного суду йдеться про
безпосередню карну відповідальність індивіда за міжнародним правом за
найтяжчі міжнародні злочини – злочини проти миру та безпеки людства. Проте
такий злочин, як піратство, відвіку вважався міжнародним, але ніхто на цій
підставі не вважав індивіда суб’єктом міжнародного права. Тобто у певних

79
випадках міжнародне право передбачає карну відповідальність індивіда
безпосередньо на основі міжнародних норм1.
Чи є такі злочинці суб'єктами міжнародного права? Чи можна казати в
цьому випадку про повну чи обмежену міжнародну правосуб'єктність осіб? Як
показав попередній аналіз – ні.
17 липня 1998 р. в Римі дипломатична конференція повноважних представників
держав - членів ООН ухвалила Статут Міжнародного кримінального суду, що
набув чинності 1 липня 2002 р. Статут не передбачає індивідуальних скарг фізичних
осіб2, проте Суд наділений юрисдикцією стосовно фізичних осіб у відповідності зі
Статутом. Особа, яка скоїла злочин, що підпадає під юрисдикцію Суду, несе
індивідуальну відповідальність відповідно до його положень (ст. 25).
Слід особливо зазначити, що головним принципом організації та діяльності Суду
є принцип комплементарності: МКС не замінює, а доповнює національні органи
кримінальної юстиції. На практиці це означає, що Суд здійснює свою юрисдикцію
лише у випадках, коли відповідні держави не можуть або не бажають забезпечити
ефективне переслідування осіб, що підозрюються у вчиненні згаданих вище
міжнародних злочинів. При цьому критерії небажання або нездатності держави
чітко визначені у пп. 2 і З ст. 17 Статуту3, з чим добровільно погоджуються держави -
учасниці за ратифікації чи приєднання до угоди.
Крім того, необхідно також зазначити, що фізичні особи, на думку більшості
фахівців, та на підставі наведених вище прикладів не можуть бути незалежними
від держав - учасниць міжнародних договорів та правозахисних організацій,
самостійно створювати і реалізовувати міжнародні права й обов'язки, не можуть
бути учасниками міжнародних міжурядових організацій, а в Міжнародному Суді
ООН їхні інтереси можуть захищати (дипломатичний захист) лише держави як
суб'єкти Суду і міжнародного права.

1 Лукашук И.И. Международное право. Общая часть: учеб. для студентов юрид. фак. и вузов. – М., 2008.
– С. 35-36.
2МКС може здійснювати свою юрисдикцію у трьох випадках: 1) за зверненням держави - учасниці; 2) за зверненням
Ради Безпеки ООН, що діє на підставі Глави VII Статуту ООН і порушує питання про проведення розслідування; 3)
Прокурор самостійно розпочинає попереднє розслідування на підставі отриманої інформації про вчинення злочинів,
що підпадають під дію Статуту (ст. 13).
3 Про це детальніше див.: Глава 9, § 2.

80
 Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок про те, що фізичні
особи у сфері такого соціального явища, як сучасне міжнародне право, не можуть
самостійно, без участі держав, володіти ні дієздатністю, ні правоздатністю, ні
деліктоздатністю. Тривала дискусія з цього питання свідчить, що досить
суперечливою наразі є і думка, що фізична особа є особливим об’єктом
міжнародного права.
Сучасна правова реальність підводить до висновку про те, що права
людини є об’єктом міжнародних правовідносин держав, індивід є об’єктом
правового захисту в межах міжнародно-правових домовленостей держав.
Слушними здаються пропозиції Колосова Ю.М. застосовувати для
визначення статусу фізичні особи термін „дестинатор міжнародного права” 1,
Лукашука І.І. „бенефіціарій міжнародного права”2, застосовується також термін
„адресат міжнародно-правової норми”. Дестинатор, бенефіціарій, адресат – особа,
на користь якої був укладений міжнародний договір між державами про надання
її прав і обов’язків. Слід відрізняти правовий захист людини, її гідності і
правосуб’єктності на національному рівні від надання їй статусу суб’єкта
міжнародного права.
Зрозуміло бажання правознавців як оптимістів так песимістів щодо питання
правосуб’єктності індивіда якнайшвидше наблизити золоту еру людства і
поставити інтереси і права людини під цілковитий і остаточний захист і суворий
контроль міжнародного права, відокремивши її як самостійний суб'єкт
міжнародного права, але це гуманне прагнення поки що не відповідає
міжнародно-правовій дійсності, про що свідчать сучасна теорія і практика, так
само як і останні події у Косові, Чечні, Афганістані, Іраку, Бурунді, Руанді,
Судані, Сомалі та інших країнах і регіонах.

§ 4. Джерела міжнародного захисту прав людини

1 Колосов Ю.М. Некоторые вопросы международного права // СГП, 1990. - № 11. – С. 89.
2 Лукашук И.И. Международное право. Общая часть: учеб. для студентов юрид. фак. и вузов. – М., 2008. – С. 37.

81
 Як і в міжнародному праві в цілому, основними, універсальними
джерелами міжнародного права захисту прав людини є міжнародний договір і
міжнародний звичай, допоміжними джерелами – загальні принципи права,
визнані цивілізованими націями та правотворчі рішення міжнародних організацій
і органів, допоміжними засобами для визначення міжнародно-правових норм
декларації і резолюції міжнародних міжурядових організацій, рішення
міжнародних і національних судів, доктрина міжнародного права.
Звичайно, найбільша увага серед джерел міжнародного права захисту прав
людини приділяється міжнародному договору. Стаття 2 Віденської конвенції про
право міжнародних договорів 1969 р. наголошує, що для цілей цієї Конвенції: «
„договір” означає міжнародну угоду, укладену між державами у письмовій формі
і регульовану міжнародним правом, незалежно від того, чи міститься така угода в
одному документі, в двох або декількох, зв'язаних між собою документах, а також
незалежно від її конкретного найменування». Назви договорів не мають
загальновизнаної класифікації. Проте з міжнародної практики можна виділити
такі міжнародні документи, як: пакт, договір, конвенція, протокол та
застереження до останніх, хартія, статут, регламент тощо.
Першочергове значення мають універсальні конвенції загального характеру
з питань прав людини. Зазначимо, що вони є обов’язковими лише для договірних
сторін, проте саме такі документи об’єднують міжнародну спільноту у
співробітництві з питань захисту фундаментальних прав людини – захист
свободи, фізичної і моральної недоторканності особи, захист її політичних,
економічних та культурних прав та ліквідації найтяжчих злочинів у цій царині, а
саме: злочинів геноциду, апартеїду, катувань, расової дискримінації тощо.
Основу правового регулювання співробітництва держав у галузі захисту
прав людини становить Статут ООН. Загальновідомі права і свободи людини
сформульовані в основних міжнародно-правових документах, які згодом
отримали назву Міжнародний Білль прав людини, невід’ємними складовими
якого є: 1) Загальна декларація прав людини, 10 грудня 1948 р.; 2) Міжнародний
пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.; 3) Міжнародний пакт

82
про громадянські і політичні права 1966 р. і 4) два факультативні протоколи до
МПГПП (1966 р. і 1989 р.), інколи як п’яту складову Міжнародного Білля прав
людини визначають Конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації
1965 р.
Існує ряд універсальних конвенцій з окремих категорій прав людини.
Найавторитетнішими міжнародно-правовими документами універсального
спеціалізованого значення в галузі захисту прав людини вважаються: Конвенція
про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 р.; Міжнародна
конвенція про запобігання злочину апартеїду і покарання за нього 1973 р.,
Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р.;
Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р.;
Конвенція проти катувань і інших жорстоких, нелюдських або таких, що
принижують гідність видів поводження і покарання 1984 р.; Конвенція про права
дитини 1989 р. Багато інших спеціалізованих документів ратифіковані незначною
частиною країн і тому ще чекають на загальне визнання (наприклад, Конвенція
ООН про незастосування термінів давності до військових злочинів та злочинів
проти людства 1968 р.; Конвенція про статус апатридів 1954 р.; Конвенція про
політичні права жінок 1952 р.; Міжнародна конвенція про захист прав трудящих-
мігрантів і членів їхніх сімей 1990 р. та ін.).
Зазначена система універсальних договірних зобов’язань держав суттєво
доповнюється прийнятими договорами і угодами регіонального характеру.
Загальними регіональними договорами є Європейська конвенція про захист прав
людини та основних свобод 1950 р., Американська конвенція про права людини
1969 р., Африканська хартія прав людини та народів 1981 р., Арабська хартія прав
людини (переглянута) 2004 р.
Зазначимо, що галузь прав людини є нормативно найбільш забезпеченою в
міжнародному праві. Тут функціонує близько трьохсот багатосторонніх конвенцій
і договорів універсального, регіонального і локального, загального і
спеціалізованого характеру.

83
 Загальновизнаним і основним джерелом цієї галузі права є також
міжнародний звичай. Стаття 38 Статуту Міжнародного Суду ООН визначає його
як „... доказ загальної практики, визнаної як правова норма”. Міжнародна
практика створення звичаю складається з двох основних елементів – міжнародної
практики держав та визнання ними за такою правової норми (opinio juris), тобто
юридично обов’язкової сили. Визнання державами міжнародного звичаю opinio
juris seve necessatis, на відміну від норм міжнародної моралі, міжнародної
ввічливості (comitas gentium), міжнародної звичаєвості, норм традицій 1, є
необхідною умовою для визнання такого правила поведінки міжнародно-
правовою нормою. У цьому випадку найважливішою проблемою є проблема
доказу існування міжнародно-правового звичаю. Той, хто стверджує наявність
такого звичаю, повинен довести існування практики застосування цього правила
поведінки як юридично обов'язкового.
Основними доказами цього може бути політична, дипломатична і
законодавча практика держав; міжнародна діяльність уряду, парламенту країни;
рішення національних судів, що стосуються предмета або об'єктів, що у свою
чергу можуть бути предметом або об'єктами міжнародно-правових відносин
(наприклад: діяльність і привілеї дипломатичних агентів, питання громадянства,
визнання, правонаступництва та ін.). Доказом також може бути рішення
міжнародних судів з питань міжнародного права, декларації, резолюції та інші
міжнародні акти міжнародних міжурядових організацій, в яких беруть участь
країни, спільні документи міжнародних конференцій тощо. Наприклад, декларації
та резолюції Генеральної Асамблеї ООН, які ухвалюються більшістю її членів,
якщо такі супроводжуються opinio juris, без сумніву ведуть до створення
загальновизнаного міжнародного звичаєвого права. Таке ж значення має,

1 Норми міжнародної моралі є неписаними, юридично необов’язковими і дуже загальними положеннями, які
суб'єкти міжнародного права зобов'язані виконувати, щоб уникнути осуду з боку світового співтовариства.
Норми міжнародної ввічливості містять конкретніші, ніж моральні норми правила поведінки і мають форму
звичаю, тобто правила, яке фактично регулює міждержавні відносини, але за яким держави не визнають
юридично обов'язкової сили. Звичаєвість – це міжнародне правило поведінки, що не має юридичної сили та
укладається безпосередньо у відносинах між державами в результаті підтвердження його тривалою практикою.
Тривале застосування в практиці ненормативного правила міждержавного спілкування перетворює його у
звичаєвість або традицію.

84
наприклад, Віденська декларація і Програма дій, ухвалені на організованій ООН
Всесвітній конференції з прав людини 1993 р.
Серед звичаєвих норм у цій галузі найбільшого застосування набули норми
Загальної декларації прав людини 1948 р. Наразі практично немає держав чи
інших суб’єктів міжнародного права, які б не визнавали за Декларацією
юридичної сили звичаєвого характеру. До актів такого ж значення належать:
Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 р.,
Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин
та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р.,
Декларація про прогресивний розвиток міжнародного публічного права 1986 р. та
ін.
Певне значення для галузі прав людини мають зазначені в п.с ст.38 Статуту
Міжнародного Суду ООН “загальні принципи права, визнані цивілізованими
націями”. Стосовно цього джерела міжнародного права існують суперечливі
погляди. Одні мають на увазі принципи міжнародного права, визнані
правосвідомістю цивілізованих народів, інші розуміють під ними принципи
національних правових систем, треті розглядали ці принципи у світлі норм,
прийнятих як внутрішньодержавним правом більшості країн, так і міжнародним
правом. Найбільш реальним видається висновок про те, що виходячи із самого
формулювання ці принципи не є виключно принципами внутрішньодержавного
або міжнародного права. Мабуть, законодавець навмисне не визначав їхню
системну приналежність.
Загальні принципи права, властиві власне самій категорії “право”, є
загальними як для внутрішньодержавного, так і для міжнародного права.
Діяльність міжнародних судових установ підтверджує саме такий погляд на
питання. Такі принципи неодноразово використовувалися у практиці
Міжнародного Суду ООН. У справі «Про силу арбітражних рішень
адміністративного трибуналу ООН» Суд посилався на «принцип неприпустимості
повторного розгляду справи, вже раз вирішеної судом», у справі «Хорзовска
фабрика» посилався на принцип «ніхто не може бути суддею у своїй власній

85
справі». У міжнародному кримінальному праві такими принципами є, наприклад,
принцип презумпції невинуватості, принцип справедливого та незалежного суду,
принцип - ніхто не може бути засуджений за скоєння будь-якого діяння або за
бездіяльність, які під час їх вчинення не становили злочину за національним чи
міжнародним правом тощо. До таких принципів належать також принципи
загальної юридичної техніки : “Lex speсialеs derogat generalе” – спеціальний закон
відміняє загальний закон; “Lex posterior derogat priori” – наступний закон відміняє
попередній закон; ніхто не може передати іншому права більше, ніж має сам та ін.
Як бачимо, ці принципи випливають як із внутрішньодержавної, так і
міжнародної практики держав і являють собою загальні положення правового
характеру.
Суттєву допоміжну роль у становленні галузі міжнародного права прав
людини відіграють згадані у п. d ст. 38 Статуту судові рішення (з посиланням на
ст. 59 про те, що рішення обов'язкове лише для сторін, які беруть участь у справі і
лише в цій справі) і доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного
права різних націй.
Маємо особливо підкреслити, що судові рішення і доктрини спеціалістів
визнаються у статті не як джерела міжнародного права (хоч би і допоміжні), а як
“допоміжний засіб для визначення правових норм” (тобто не як джерело, але як
засіб для визначення, з'ясування точного значення, роз'яснення сенсу, змісту
міжнародно-правової норми, або підтвердження факту її існування та
застосування). Судові рішення як допоміжні засоби, про які йде мова в контексті
цієї статті, можуть бути як рішеннями міжнародних судових установ і арбітражів,
так і рішеннями національних судів.
Слід зазначити, що рішення Міжнародного Суду ООН, як зазначалося, не
мають загальнообов’язкового значення і не є прецедентами, вони обов’язкові
лише для сторін у справі, проте Суд зробив значний внесок у поширення
загальновизнаного права на самовизначення народів. Однак, на думку багатьох
вчених і практиків, рішення Європейського Суду з прав людини, навпаки, є

86
зведенням норм прецедентного права. В.Г. Буткевич* вважає цей правовий масив
джерелом європейського права у сфері прав людини. Він зазначає, що
„мотивуючи свої судові рішення власними прецедентами, Суд фактично
зобов’язав держави поважати їх і брати за основу в аргументації їхніх позицій у
власних справах”1.
Що стосується доктрин найбільш кваліфікованих фахівців з публічного
права, то вони також є допоміжними засобами для визначення джерел
міжнародного права. На сучасній стадії розвитку договірного та звичаєвого
міжнародного права прав людини їх значення відрізняється від ролі, яку вони
відігравали за часів появи та становлення ідеї про права людини. Проте,
безсумнівно, є вирішальним їх вплив на становлення правосвідомості
національних спеціалістів з прав людини (науковців, юристів, викладачів,
державних службовців, аспірантів, студентів) та усіх тих, хто цікавиться
проблемами міжнародного захисту прав людини. Саме погляди фахівців значною
мірою впливають на міжнародно-правові позиції окремих країн, їх участь у
міжнародно-правових актах.
Вивчення питань прав людини неможливе без наукового аналізу праць
юристів-міжнародників, визнаних фахівців у цій сфері: Лаутерпахта Г.,
Оппенгейма Л., Харріса Д., Доннелі Дж., Ньюмена Ф., Сона Л., Бургенталя Е.,
Мерона Т., Робертсона А., Кассезе А., Броунлі Я., Рехмена Дж., Мартенса Ф.,
Буткевича В., Карташкіна В., Мовчана А., Мюллерсона Р., Черниченко С. та ін.
Дискусійним в науці міжнародного права є питання про природу рішень
міжнародних організацій та можливість розглядати такі рішення як джерела
міжнародного права. На межі ХХ і ХХІ ст. значно зросла політична активність
держав, результатом чого стало прийняття політичних актів: резолюцій,
декларацій ООН, актів спеціалізованих установ ООН і, що винятково важливо для
держав Європи, регіональних актів, документів Ради Європи, Європейського

*Починаючи з 1992 року професор Буткевич працював експертом Комісії ООН з прав людини, з 1996 року по
2008 рік включно був суддею Європейського Суду з прав людини від України.
1 Буткевич В.Г. Джерела міжнародного права // Міжнародне право. Основи теорії. – К., 2002. – С. 136-137.

87
Союзу, НБСЄ/ОБСЄ з прав людини. Рішення міжнародних органів та організацій
з цього питання є нормами так званого „м’якого права”. То є інституційні,
рекомендаційні неправові норми, які містяться в документах міжнародних
міжурядових організацій, настанови яких можуть мати обов’язковий політичний,
але не юридичний характер. Такі норми виконують надзвичайно важливу
допоміжну роль у становленні або визначенні opinio juris звичаєвих та підготовці і
розробці договірних міжнародно-правових норм.
Прикладом останніх були: Декларація прав дитини 1959 р. (1989 р. прийнята
Конвенція про права дитини), Декларація ООН про ліквідацію всіх форм расової
дискримінації 1963 р. (1965 р. – Конвенція про ліквідацію всіх форм расової
дискримінації), Декларація про ліквідацію дискримінації щодо жінок 1969 р.
(1979 р. – Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок) та інші.
Як приклад становлення або визначення opinio juris звичаєвих норм можна
навести Декларацію ООН про територіальний притулок 1967 р., Декларацію
принципів культурного співробітництва 1966 р., Декларацію ООН про ліквідацію
всіх форм нетерпимості й дискримінації на основі релігії та переконань 1981 р.,
Декларацію ООН про права осіб, які належать до національних або етнічних,
релігійних та мовних меншин 1992 р. тощо.
У Європі до таких документів належать Декларація принципів, що міститься
у Гельсінському Заключному акті Наради з питань безпеки і співробітництва 1975
р., Паризька Хартія для нової Європи 1990 р. і взагалі стандарти щодо прав
людини, встановлені у документах нарад НБСЄ/ОБСЄ, резолюціях і
рекомендаціях РЄ та ін.
Далі слід зазначити, що права людини можна поділити на загальні (основні)
та спеціальні (особливі). Загальні і спеціальні права людини передбачені
багатосторонніми міжнародними договорами. До перших відносять перелік усіх
основних індивідуальних та колективних прав і свобод людини: політичних,
громадянських, економічних, соціальних і культурних, що їх викладено в Біллі
про права людини. До других – спеціальні права, закріплені в окремих

88
універсальних і регіональних міжнародних договорах, що стосуються спеціальних
прав людини.
У літературі з міжнародного права існує також поділ прав людини на
звичаєві, основні (фундаментальні) і що мають характер jus cogens. Саме
такий підхід запропоновано Карташкіним В., який стверджує, що всі права,
закріплені в Загальній декларації і Пактах про права людини, є
фундаментальними (основними), а більшість з них набули характеру jus cogens”1.
Серед перерахованих видів норм особливе місце посідають імперативні
норми. Вперше вони одержали офіційне, універсальне та юридичне визнання в
міжнародно-правовому договорі універсального характеру – Віденській конвенції
про право міжнародних договорів 1969 р., потім були відображені у Віденській
конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями або
між міжнародними організаціями 1986 р. Відповідно до ст. 53 зазначених
конвенцій, яка має назву “Договори, що суперечать імперативній нормі
загального міжнародного права (jus cogens): “...імперативна норма загального
міжнародного права є нормою, що приймається і визнається міжнародним
співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої неприпустимо і
яку може бути змінено лише наступною нормою загального міжнародного права,
що має такий самий характер”. У статті Конвенції ставиться знак рівності між
термінами „загальне міжнародне право” і „jus cogens”. Тобто вища юридична сила
імперативної норми є загальновизнаною.
Характерними рисами імперативних норм є: по-перше, те, що вони покликані
регулювати найважливіші загальні відносини міжнародного співтовариства у
цілому, і їх порушення завдає шкоди всьому міжнародному співтовариству, а не
окремим державам; по-друге, вони дійсно мають бути визнані всіма суб’єктами
міжнародного права. Вони також служать критерієм оцінювання юридичної
дійсності інших міжнародно-правових норм.

1 Карташкин В.А. Устав ООН и Международный Билль о правах человека // Права человека: Учебник для
вузов/Отв. ред. Е.А. Лукашева. – М.: Норма, 2004. – С. 491-492.

89
 З цього приводу слушно зауважити, що більшість держав розглядають саме
Загальну декларацію з прав людини 1948 р. як документ, що містить норми
звичаєвого міжнародного права, майже всі з яких стали jus cogens.

Джерела інформації та рекомендована література

Денисов В., Євінтов В. Міжнародна система захисту прав людини – новий етап розвитку //
Права людини в Україні: Щорічник 1994. – К., 1996. – С. 16-21.
Валеев Р.М. Контроль в современном международном праве. – Казань, 2003.
Гусейнов Л.Г. Методы осуществления международного контроля в области защиты прав
человека // Theory and practice of Contemporary International Law. Esseys in Honour
of Professor Levan Alexidze on the 80 th Birthday Anniversarry. – Tbilisi, 2007.
Международная защита прав человека с использованием международно-правовых механизмов.
– 2-е изд. – М., 2004.
Рабінович П.М. Права людини та їх юридичне забезпечення. – К., 1992.
Кавун В.Ф. Механізми міжнародного контролю у сфері прав людини. Автореферат дисертації
на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. – К., 2008.
Буткевич В.Г. Поняття, функції та принципи міжнародного захисту прав людини та основних
свобод // Буткевич В.Г., Мицик В.В., Задорожній О.В. та ін. Міжнародне право.
Основні галузі. – К.: Либідь, 2004.
Черниченко С.В. Еще раз о международной правосубъектности индивида // Московский журнал
международного права, 2005.
Ковлер А.И. Международная правосубъектность индивида: продолжение дискуссии//
Международное право XXI века. Игорь Иванович Лукашук / Под ред. д.ю.н.,
проф. В.Г.Буткевича. – К., 2006.

Глава 4
СТАТУТ ООН ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ, МІЖНАРОДНІ МЕХАНІЗМИ І
ПРОЦЕДУРИ ОРГАНІВ ООН З ДОДЕРЖАННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ Й
ОСНОВНИХ СВОБОД

§ 1. Статут ООН про права людини, функції ГА ООН та ЕКОСОР

Реальні передумови розвитку широкомасштабного міжнародного

співробітництва у сфері прав людини, а також становлення основного,
загальновизнаного принципу міжнародного права – принципу поваги прав
людини й основних свобод – з’явились лише після Другої світової війни, за
створення Організації Об’єднаних Націй. Наразі, за даними ООН, щонайменше
половина з близько шести мільярдів жителів землі продовжує страждати від
серйозних порушень прав людини в економічній, соціальній, культурній,
громадянській і політичній сферах.

90
 Допомогти державам більш ефективно використовувати можливість
проведення узгодженої політики у сфері прав людини покликані міжнародні
міжурядові організації. Унікальне місце серед них за обсягом повноважень і
масштабами діяльності займає Організація Об'єднаних Націй. Саме в рамках
ООН, яка нині складається з 192 держав-членів, приймаються найважливіші
багатосторонні угоди з прав людини і забезпечується розвиток інших напрямків
міждержавного співробітництва у цій сфері.
Статут ООН, своєрідна конституція – основний закон міжнародного права (ст.
103)1, містить низку положень стосовно прав людини. Преамбула Статуту
починається з тріумфальної заяви: „Ми, Народи Об’єднаних Націй, сповнені
рішучості …утвердити віру в основні права людини, в гідність і цінність людської
особи, в рівноправність чоловіків і жінок … сприяти … поліпшенню умов життя
при більшій свободі … вирішили об’єднати наші зусилля для досягнення цих
цілей”. У пункті 3 ст. 1 наголошується, що одна з першочергових цілей ООН
полягає “в заохочуванні та розвитку поваги до прав людини й основних свобод
для всіх, без різниці раси, статі, мови і релігії”. Основ, так би мовити, гендерної
політики стосується ст. 8 Статуту, де йдеться про те, що “Організація Об’єднаних
Націй не встановлює ніяких обмежень щодо права чоловіків і жінок брати участь
на будь-якій посаді і на однакових умовах в її головних і допоміжних органах”.
Пункт 1 ст. 13 передбачає компетенцію Генеральної Асамблеї організовувати
дослідження і робити рекомендації, зокрема, з метою “сприяння здійсненню прав
людини й основних свобод для всіх, без різниці раси, статі, мови і релігії”.
Важливими є ст.ст. 55 та 56. ООН сприяє “загальній повазі і додержанню прав
людини й основних свобод для всіх, без різниці раси, статі, мови і релігії” (п. с, ст.
55). Останнє положення ст. 55 частіше за все розглядається у контексті ст. 56, яка
визначає: “Всі Члени Організації зобов’язуються вдатися до спільних і
самостійних дій у співробітництві з Організацією для досягнення цілей,
визначених у статті 55”. Аналізуючи ці статті, дослідники доходять різних
висновків. Одні вказують на те, що у ст. 55 Статуту зазначені цілі Організації,
тоді як ст. 56 містить чітке юридичне зобов’язання держав - членів ООН щодо
досягнення таких цілей, зокрема поваги прав людини. Інші вказують на те, що

1Стаття 103 Статуту ООН: „У тому разі, коли виявиться, що зобов’язання Членів Організації за цим Статутом
суперечать їхнім зобов’язанням за якою-небудь іншою угодою, переважну силу мають зобов’язання за цим
Статутом”.

91
положення Статуту ООН щодо прав людини є вельми загальні та невизначені і не
містять жодних чітких юридичних прав.
До цього треба додати, що ООН створила під своїм керівництвом міжнародну
систему опіки, одне з провідних завдань якої, відповідно п. с) ст. 76 Статуту,
полягає в тому, щоб “заохочувати поважання прав людини й основних свобод для
всіх, без різниці раси, статі, мови і релігії, і заохочувати визнання
взаємозалежності народів світу”. Щодо населення несамоврядних територій,
члени Організації погодилися “розвивати самоврядування, враховуючи належним
чином політичні прагнення цих народів…” (п. b) ст. 73). Звернемо увагу на те, що
йдеться про самоврядування, а не принцип рівноправності і самовизначення.
Багато вчених не без підстав уважають, що всі положення Статуту ООН щодо
прав людини є компромісом між існуючими на той час групами соціалістичних,
західних та латиноамериканських країн, які мали різні погляди і впливали на
вирішення цього питання (від проголошення ідеї прав людини до створення
міжнародного суду з прав людини)1.
Компроміс полягає у тому, що Статут: не містить положень про захист прав
людини чи засобів його здійснення; не містить будь-яких зобов’язань щодо чітких
дій, спрямованих на заохочення загальної поваги і додержання прав людини й
основних свобод (ст. 55, 56); містить вкрай обмежені повноваження Генеральної
Асамблеї у сфері сприяння здійсненню прав людини – організовувати
дослідження і робити рекомендації (ст. 13) із застереженням, яке міститься у п. 7
ст. 2 про позбавлення права втручатися у справи, що по суті входять у внутрішню
компетенцію будь-якої держави; містить принцип рівноправності і
самовизначення народів як керівний принцип самої Організації, а не держав -
учасниць (п. 2 ст. 1; ст. 55) з посиланням на самоврядування народів
несамоврядних територій (п. b ст. 73) та самоврядування або незалежність
населення територій під опікою (п. b ст. 76).
Статут ООН визначає лише як ціль цієї організації “заохочення та
розвиток поваги до прав людини і основних свобод” (п. 3 ст. 1), для
здійснення якої сприяє “загальній повазі і додержанню прав людини й
основних свобод” (п. с ст. 55).
Треба визнати, що як самостійний принцип - принцип поваги прав та
основних свобод людини вперше було сформульовано у Заключному акті

1 Cassese A. Protaction of Human Rights // International Law. – Oxford: University Press, 2001. – Р. 352-353.

92
НБСЕ 1975 р. Проте маємо констатувати, що міжнародний контроль та сприяння
заохоченню й захисту прав людини на універсальному рівні здійснюється саме
ООН, безпосередньо Генеральною Асамблеєю, Економічною і Соціальною Радою
і такими спеціалізованими установами, як Рада ООН з прав людини, Підкомісія з
питань заохочення і захисту прав людини, Комісія щодо статусу жінок. Варто
також підкреслити вплив Ради Безпеки, Ради з Опіки та Міжнародного Суду у цій
царині.
Генеральна Асамблея є пленарним органом ООН, який складається з
представників усіх держав - членів організації. В рамках Генеральної Асамблеї
питаннями прав людини переважно займається Третій комітет (соціальні і
гуманітарні питання та питання культури). Однак не виключається можливість
розгляду таких питань іншими комітетами, зокрема вони включаються в порядок
денний Спеціального політичного комітету та шостого комітету – з правових
питань. Найважливіші питання виносяться на пленарні засідання Генеральної
Асамблеї ООН, де й ухвалюються рішення головних комітетів. В силу
головуючого становища Генеральної Асамблеї в структурі органів ООН, в ній
приймаються основні рішення у сфері прав людини, в тому числі і ті, що
стосуються координації співробітництва держав в рамках всієї системи ООН з цих
питань.
У відповідності з положеннями ст.ст. 10 – 13 Статуту, Генеральна Асамблея
наділена дорадчими та рекомендаційними повноваженнями. Стаття 10
уповноважує ГА обговорювати будь-які питання, а ст. 11 обговорювати будь-які
питання, що стосуються підтримання міжнародного миру і безпеки та робити з
таких питань рекомендації заінтересованим державам та Раді Безпеки (за
винятком умови ст. 12). Генеральна Асамблея також, як це зафіксовано у ст. 13
Статуту, “організує дослідження та робить рекомендації з метою… сприяння
здійсненню прав людини й основних свобод для всіх, без різниці раси, статі, мови
і релігії”.
Рекомендації Генеральної Асамблеї, спрямовані на “сприяння
міжнародному співробітництву”, згідно зі Статутом ООН (ст.ст. 10-14) не

93
мають юридично обов’язкової сили для держав - членів ООН. Разом з тим
слід зазначити, що резолюції Генеральної Асамблеї, які є рекомендаціями, за які
голосували всі або переважна більшість держав - членів Організації, є свідченням
одноманітної практики держав. Такі акти сприяють прогресивному розвитку
міжнародного права, а їхні положення виконують надзвичайно важливу
допоміжну роль у становленні або визначенні opinio juris звичаєвих та підготовці і
розробці договірних міжнародно-правових норм. В таких резолюціях містяться,
наприклад: Декларація про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1963 р. 1,
Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і
співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р. 2, Хартія
економічних прав і обов'язків держав 1974 р.3, Декларація та Програма дій в галузі
культури світу 1999 р.4, Декларація Організації Об’єднаних Націй про
клонування людини 2005 р.5 та багато ін.
До того ж в ст.ст. 55 та 56 Статуту ООН країни - члени ООН взяли на себе
зобов’язання вдаватися до спільних і самостійних дій у співробітництві з
Організацією для досягнення, зокрема, загальної поваги і додержання прав
людини й основних свобод.
Відповідно до ст. 22 Статуту ООН Генеральна Асамблея заснувала декілька
власних допоміжних органів у сфері прав людини, формально тимчасових, але
фактично вони функціонують вже протягом тривалого періоду. Більшість цих
органів створені для вивчення певних ситуацій, пов’язаних з грубим і масовим
порушенням прав людини, і які виконують свої функції та припиняють існування
після ліквідації об’єкта їхньої діяльності. Прикладом може служити Спеціальний
комітет з розслідування дій Ізраїлю, що порушують права людини, на окупованих
арабських територіях. В цьому контексті можна також згадати Спеціальний
комітет з політики апартеїду, яка проводилась урядом ЮАР, Рада з Намібії тощо.
Ці органи займаються правами людини шляхом підготовки доповідей, досліджень
та рекомендацій з певних проблем за дорученням Генеральної Асамблеї.
Дослідження, що стосуються прав людини, за дорученням Генеральної
Асамблеї виконуються також Економічною та Соціальною Радою.

1 A/RES/1904 (XVIII).
2 UN GA Res. 2625.
3 UN GA Res. 3281(XXIX).
4 A/RES/53/243.
5 A/RES/59/280.

94
 Згідно зі Статутом ООН, окрім Генеральної Асамблеї відповідальність за
виконання функцій Організації Об’єднаних Націй, в тому числі і у сфері прав
людини, несе Економічна та Соціальна Рада.
Крім повноважень „робити рекомендації з метою заохочення поваги і
додержання прав людини та основних свобод для всіх”, що передбачені п. 2 ст. 62
Статуту ООН, та підготовки для подання ГА проектів відповідних конвенцій (п. 3.
ст. 62), ЕКОСОР уповноважена здійснювати безпосередній контакт зі
спеціалізованими установами ООН шляхом укладання з ними від імені ООН
спеціальних угод про співробітництво (ст. 63). Крім того, в Статуті ст. 64
встановлено право ЕКОСОР отримувати доповіді від спеціалізованих установ про
виконання її рекомендацій; в ст. 65 та 66 визначаються функції Ради стосовно
виконання доручень Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї; ст. 70 передбачає
проведення заходів за участю представників спеціалізованих установ. Слід
зазначити, що резолюції ЕКОСОР не є юридично обов’язковими для держав, а
мають морально-політичне значення рекомендаційного характеру.
Беручи до уваги широке коло питань, що входить до компетенції ЕКОСОР,
вона наділена повноваженнями створювати спеціальні допоміжні органи –
функціональні комісії, зокрема комісію з питань заохочення прав людини (ст. 68).
Слід зазначити, що основна діяльність ООН з прав людини тривалий час була
зосереджена навколо ЕКОСОР та її допоміжних органів, перш за все Комісії з
прав людини та Комісії щодо статусу жінок, створених на підставі ст. 68 Статуту
ООН у 1946 р.

§ 2. Механізми контролю Комісії з прав людини (1946 – 2006 рр.) та її

Підкомісії з питань заохочення і захисту прав людини

На своєму першому засіданні в 1946 р. ЕКОСОР заснувала дві

функціональні комісії: Комісію з прав людини та Комісію щодо статусу жінок.
Спершу Комісія з прав людини складалась з 18 членів. Потім її склад збільшився
у зв’язку з прийняттям до ООН нових членів і на кінець терміну свого існування
(травень 2006 р.) налічував 53 члени, які виконували свої обов’язки не в особистій

95
якості (як незалежні особи), а як представники держав. Розподіл місць
здійснюється за географічним принципом1.
Комісія засідала щорічно в Женеві протягом шести тижнів в березні та
квітні. Доповіді щодо діяльності Комісії ЕКОСОР подавала до Генеральної
Асамблеї.
З моменту створення, відповідно до резолюцій ЕКОСОР 5 (I) та 5 (II) 1946
р. функціями комісії є підготовка пропозицій та доповідей Раді стосовно:
Міжнародного Білля прав людини; міжнародних декларацій та конвенцій про
громадські свободи, становищ жінок, свободи інформації та інших подібних
питань; захисту меншин; попередження дискримінації за ознаками раси, статі,
мови та релігії; або інших питань щодо прав людини.
Мандат Комісії з прав людини надалі постійно розширювався. Серед
суттєвих досягнень комісії слід відзначити її роботу, що передувала і підготовила
прийняття ряду нормативних актів з прав людини. Перш за все, необхідно згадати
Загальну декларацію прав людини2 та два Міжнародних пакти про права3. В
цьому контексті також варто назвати Конвенцію про права дитини 4 та Конвенцію
про ліквідацію всіх форм расової дискримінації щодо жінок 5. Комісія підготувала
проекти таких декларацій, як: Декларація ООН про ліквідацію всіх форм расової
дискримінації 1963 р., Декларація ООН про права осіб, які належать до
національних або етнічних, регіональних та мовних меншин 1992 р., Декларація
про заходи щодо ліквідації міжнародного тероризму 1994 р. та ін.
В 1959 р. Економічна і Соціальна Рада ООН прийняла рішення про те, що
повідомлення про порушення прав людини, які надходять до ООН, повинні
передаватись на розгляд Комісії з прав людини та Підкомісії з попередження
дискримінації та захисту меншин. Адресатам гарантувалась конфіденційність,

1 Члени обираються за наступною регіональною квотою: 15 – від африканських країн, 12 – від азіатських
держав, 11 – від Латинської Америки та Карибських держав, 10 – від Західної Європи та інших держав, та 5 від
східноєвропейських держав.
2 UN GA Res. 217 А(III).
3 UN GA Res. 2200 А (XXI).
4 UN GA Res. 44/25.
5 UN GA Res. 34/180.

96
якщо вони прямо не заявили про те, що не заперечують проти розголошення свого
імені.
Відповідно до встановленої процедури уряд держави, зазначений в
повідомленні, отримує копії цих повідомлень, а відповіді на них направляє
Комісії з прав людини.
В 1967 р. після закінчення роботи над Міжнародними Пактами ЕКОСОР
уповноважила Комісію вивчати інформацію стосовно грубих порушень прав
людини та основних свобод у всіх країнах та вивчати ситуації, що свідчать про
систематичне порушення певних прав людини. За результатами таких досліджень
та спостережень Комісія представляє доповіді та дає рекомендації Раді стосовно
порушень такого роду.
Варто взяти до уваги, що до підготовки ґрунтовних досліджень та
розслідувань зазвичай залучаються спеціальні доповідачі і робочі групи. Так,
наприклад, Комісія з прав людини в 1967 р. створила спеціальну робочу групу, до
складу якої ввійшли п’ять експертів. Цій робочій групі було доручено
розслідування випадків застосування катувань та поганого поводження з
ув’язненими, затриманими та особами, що перебували під наглядом поліції в
ЮАР. Через деякий час до відання цього спеціального органу Комісії були
віднесені й інші питання про порушення прав людини на півдні Африки.
Резолюцією 6 (XXV) було оформлене рішення Комісії створити спеціальну
робочу групу експертів для вивчення випадків порушення Ізраїлем прав
цивільних осіб під час війни на територіях, окупованих Ізраїлем в результаті
воєнних дій на Близькому Сході. Спеціальні доповідачі та представники Комісії
ООН з прав людини призначені з питань ситуації в Ірані, Сальвадорі, Гаїті та
інших державах. Вони здійснюють виїзди на місця, проводять розслідування,
надають свої пропозиції та рекомендації.
Загалом Комісією було створено 13 робочих груп, котрі спеціалізуються на
таких напрямках: примусові або недобровільні зникнення; злочини апартеїду;
право на розвиток; заохочення прав та свобод; свавільні арешти; проект
факультативного протоколу до Конвенції проти катувань; ситуації з правами

97
людини; проект факультативного протоколу до Конвенції про права дитини про
втягнення дітей у збройні конфлікти; проект факультативного протоколу до
Конвенції про права дитини про торгівлю дітьми, дитячу проституцію та дитячу
порнографію; корінні народи; права переселенців; постійний форум з питань
корінних народів; програми структурного урегулювання та перегляд механізмів.
В 1980 р. створена Робоча група щодо насильницьких чи недобровільних
зникнень. Двома роками пізніше Комісія з прав людини призначила спеціального
доповідача з питання про смертну кару без належного судового розгляду, а в
1985 році – спеціального доповідача з питання про катування.
З 1985 р. діє робоча група з розробки декларації про права та обов’язки
окремих осіб, груп, органів суспільства заохочувати та захищати загальновизнані
права людини та основні свободи. В 1998 р. Комісія ухвалила проект цієї
декларації, яка пізніше була прийнята Генеральною Асамблеєю1.
Робоча група щодо ситуацій була створена у 1990 р. Вона досліджує ситуації,
які кваліфікуються як системні грубі порушення прав людини. Група збирається
щорічно на один тиждень до сесії Комісії для розробки рекомендацій з питань
розгляду Комісією кожної ситуації.
Представники таких органів щорічно представляють Комісії доповіді про
свою діяльність за результатами проведеної ними роботи.
На своїй першій сесії у 1947 р. Комісія з прав людини заснувала
Підкомісію з попередження дискримінації та захисту меншин, яка у 1999 р.
була перейменована ЕКОСОР на Підкомісію з заохочення та захисту прав
людини. До складу Підкомісії входять 26 експертів, які виконують свої
повноваження протягом чотирьох років. Розподіл місць здійснюється за
обумовленим географічним принципом. Комісія визначила серед основних її
завдань такі: здійснювати дослідження головним чином в світлі Загальної
декларації прав людини та давати рекомендації Комісії з прав людини стосовно
попередження будь-якої дискримінації прав людини та основних свобод і захисту

1 UN GA Res. 53/144.

98
расових, національних, релігійних, мовних меншин; та виконувати будь-які інші
функції, які можуть бути доручені їй ЕКОСОР та Комісією з прав людини.
Члени Підкомісії обираються Комісією з прав людини з осіб,
запропонованих урядами країн. На відміну від членів Комісії, які є
представниками урядів країн - членів, члени Підкомісії працюють в особистій
якості. Вони збиралися на щорічні сесії у Женеві протягом чотирьох тижнів до
1999 р. та трьох тижнів – з 2000 р. У засіданнях Підкомісії мають право брати
участь спостерігачі від держав, органів ООН та її спеціалізованих установ,
міждержавних та недержавних організацій, які мають консультативний статус у
ЕКОСОР.
Нині Підкомісія має шість робочих груп: Робоча група з повідомлень
(розглядає індивідуальні скарги); Робоча група з питань сучасних форм рабства;
Робоча група з питань корінних народів; Робоча група з питань національних
меншин; Робоча група з питань здійснення правосуддя та Робоча група з
міжнаціональних корпорацій.
Незважаючи на постійну критику як вчених, так і практиків щодо слабкості
та подекуди й упередженості у діяльності Комісії з прав людини та її Підкомісії,
тривалий час саме ці органи ООН відігравали найважливішу роль у сфері
контролю за додержанням прав людини на універсальному рівні. Проте з метою
вдосконалення цих міжнародних механізмів 15 березня 2006 р. у рамках ООН на
ґрунті Комісії ООН з прав людини була створена Рада ООН з прав людини.

§ 3. Рада з прав людини, як допоміжний орган ГА ООН

У своїй доповіді на 51 сесії ГА ООН від 21 березня 2005 р. під назвою „При
більшій свободі: до розвитку, безпеки і прав людини для всіх” 1 Генеральний
секретар ООН запропонував створити Раду з прав людини. Він зазначив, що
Комісія з прав людини в її нинішньому вигляді має деякі примітні сильні сторони
і багату історію, однак її здатність виконувати задачі, поставлені перед нею,
відстає від нових потреб і підривається політизацією її сесій і вибірковістю її

1 А/59/2005.

99
роботи. Нова Рада з прав людини допоможе подолати деякі зростаючі проблеми,
пов'язані з Комісією, дозволяючи провести ретельну переоцінку ефективності
міжурядового механізму Організації Об'єднаних Націй при розв'язанні проблем
прав людини. Кофі Аннан зазначив також, що для того, щоб Організація
Об'єднаних Націй виправдала очікування чоловіків і жінок у всьому світі, і тим
більше для того, щоб Організація займалася питаннями прав людини так же
серйозно, як і питаннями безпеки і розвитку, державам-членам належить
ухвалити рішення про заміну Комісії з прав людини меншою за складом
постійною Радою з прав людини. У цьому випадку держави - члени мають
вирішити питання про те, чи хочуть вони зробити Раду з прав людини головним
органом Організації Об'єднаних Націй або ж допоміжним органом Генеральної
Асамблеї. На думку посадовця, перетворення Комісії з прав людини в
повноправну Раду підніме права людини до рівня того пріоритету, який надається
їм в Статуті Організації Об'єднаних Націй.
15 березня 2006 р. Генеральна Асамблея ухвалила резолюцію 60/251 про
створення Ради з прав людини. У документі держави визначили цілі, склад,
повноваження та регламент Ради з прав людини1.
У преамбулі визнається, що мир і безпека, розвиток і права людини є тими
принципами, на яких заснована система Організації Об'єднаних Націй.
Підтверджуються цілі і принципи, закріплені у Статуті Організації Об'єднаних
Націй, включаючи розвиток дружніх відносин між націями на основі поваги
принципу рівноправності і самовизначення народів і здійснення міжнародної
співпраці у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального,
культурного і гуманітарного характеру і в заохоченні і розвитку поваги до прав
людини і основних свобод для всіх.
У преамбулі зазначається також, що всі права людини носять
універсальний, неподільний, взаємопов'язаний, взаємозалежний і
взаємодоповнюючий характер і що до всіх прав людини треба підходити
справедливо і однаково, з одних і тих же позицій і з рівною увагою. Важливим є
положення про те, що, незважаючи на необхідність враховувати важливість
національних і регіональних особливостей і відмінності в історичному,
1 UN GA Res. 60/251.

100
культурному і релігійному розвитку, всі держави, незалежно від їхніх політичних,
економічних і культурних систем, зобов'язані заохочувати і захищати всі права
людини і основні свободи.
Відзначено роботу проведену Комісією з прав людини, і необхідність
збереження і розвитку її досягнень і виправлення її недоліків, а також важливість
забезпечення універсальності, об'єктивності і невибірковості при розгляді питань,
пов'язаних з правами людини, необхідність ліквідації подвійних стандартів і
політизації. Заохочення і захист прав людини повинні бути засновані на
принципах співпраці і справжнього діалогу і направлені на підвищення
можливостей держав - членів виконувати прийняті ними зобов'язання в галузі
прав людини в інтересах всіх людей.
З метою зміцнення механізму Організації Об'єднаних Націй в галузі прав
людини, забезпечення можливості для всіх реально користуватися всіма
громадянськими, політичними, економічними, соціальними і культурними
правами людини, включаючи право на розвиток, Генеральна Асамблея вирішила
створити з цією метою Раду з прав людини.
Враховуючи зазначене, Генеральна Асамблея:
1. постановляє заснувати в Женеві замість Комісії з прав людини Раду з прав
людини, як допоміжний орган Генеральної Асамблеї; Асамблея знову розгляне
статус Ради протягом п'яти років;
2. постановляє, що Рада повинна відповідати за сприяння загальній повазі і
захисту всіх прав людини і основних свобод для всіх без будь-яких відмінностей і
на справедливій і рівній основі;
3. постановляє також, що Рада повинна розглядати ситуації, пов'язані з
порушенням прав людини, включаючи грубі і систематичні порушення, і давати
щодо них свої рекомендації. Вона повинна також сприяти ефективній координації
і інтеграції діяльності, що стосується прав людини, в рамках системи Організації
Об'єднаних Націй;
4. постановляє далі, що в своїй роботі Рада повинна керуватися принципами
універсальності, безсторонності, об'єктивності і невибірковості, конструктивного

101
міжнародного діалогу і співпраці з метою сприяння заохоченню і захисту всіх
прав людини громадянських, політичних, економічних, соціальних і
культурних, включаючи право на розвиток;
5. постановляє, що Рада повинна, зокрема:
a) сприяти учбово-просвітницькій діяльності в галузі прав людини, а також
діяльності з надання консультаційних послуг, надання технічної допомоги і
створення потенціалу, яка буде здійснюватися в консультації із зацікавленими
державами – членами і з їхньої згоди;
b) служити форумом для обговорення тематичних питань щодо всіх прав людини;
c) давати рекомендації Генеральній Асамблеї щодо подальшого розвитку
міжнародного права в галузі прав людини;
d) сприяти повному виконанню зобов'язань в галузі прав людини, прийнятих
державами, і здійсненню контролю за досягненням цілей і виконанням
зобов'язань, що стосуються заохочення і захисту прав людини, які сформульовані
в рішеннях конференцій і зустрічей на вищому рівні Організації Об'єднаних
Націй;
е ) на основі об'єктивної і достовірної інформації провести всеосяжні періодичні
огляди виконання кожною державою її зобов'язань і обов'язків в галузі прав
людини таким чином, який забезпечує універсальність охоплення і однакове
ставлення до всіх держав; такий огляд повинен бути механізмом співпраці,
заснованим на інтерактивному діалозі з відповідною країною за її активної участі
і з урахуванням її потреб у створенні потенціалу; такий механізм повинен
доповнювати, а не дублювати роботу договірних органів; протягом року після
проведення своєї першої сесії Рада повинна визначити форми і необхідні часові
рамки універсальних періодичних оглядів;
f) сприяти за допомогою діалогу і співпраці запобіганню порушенням прав
людини і швидко реагувати на надзвичайні ситуації у сфері прав людини;
g) взяти на себе роль і обов'язки Комісії з прав людини у зв'язку з роботою
Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй з прав людини, як

102
вони були визначені в резолюції 48/141 Генеральної Асамблеї від 20 грудня 1993
року;
h) діяти в галузі прав людини в тісній співпраці з урядами, регіональними
організаціями, національними установами з прав людини і громадянським
суспільством;
i) давати рекомендації щодо заохочення і захисту прав людини;
j) представляти щорічну доповідь Генеральній Асамблеї;
6. постановляє також, що Рада повинна виконувати, аналізувати і, за
необхідності, вдосконалити і раціоналізувати всі мандати, процедури, функції і
обов'язки Комісії з прав людини для збереження системи спеціальних процедур,
експертних консультацій і процедури подачі скарг; Рада повинна завершити цей
огляд протягом року після проведення своєї першої сесії;
7. постановляє далі, що до складу Ради будуть входити 47 держав - членів, кожна
з яких буде обиратися більшістю членів Генеральної Асамблеї шляхом прямого
таємного голосування; члени Ради повинні обиратися на основі принципу
справедливого географічного розподілу, а місця в Раді повинні розподілятися між
регіональними групами таким чином: група африканських держав – 13 місць;
група азіатських держав – 13 місць; група східноєвропейських держав – 6 місць;
група держав Латинської Америки і Карибського басейну – 8 місць і група
західноєвропейських і інших держав – 7 місць; члени Ради повинні виконувати
свої повноваження протягом трьох років і не мають права на негайне переобрання
після двох підряд термінів повноважень;
8. постановляє, що членство в Раді буде відкрите для всіх держав - членів
Організації Об'єднаних Націй; при виборі членів Ради держави - члени повинні
брати до уваги внесок кандидатів у справу сприяння і захисту прав людини і їх
добровільні зобов'язання і обіцянки щодо цього; Генеральна Асамблея більшістю
у дві третини голосів присутніх членів, що беруть участь в голосуванні, може
припинити членство в Раді будь-якого члена Ради, який здійснює грубі і
систематичні порушення прав людини;

103
9. постановляє також: що члени Ради повинні підтримувати найвищі стандарти
заохочення і захисту прав людини, повною мірою співробітничати з Радою і
зазнавати універсального періодичного огляду в період свого членства;
10. постановляє далі, що Рада повинна регулярно збиратися на засідання
протягом року і планувати проведення не менше трьох сесій на рік, включаючи
основну сесію, причому загальна тривалість цих сесій повинна складати не
менше десяти тижнів, і повинна мати можливість провести, при необхідності,
спеціальні сесії на вимогу одного з членів Ради при підтримці однієї третини
членів Ради;
11. постановляє, що Рада повинна застосовувати правила процедури, встановлені
для комітетів Генеральної Асамблеї, з урахуванням їх застосовності, якщо
Генеральна Асамблея або Рада згодом не ухвалять іншого рішення, і постановляє
також, що стосовно участі спостерігачів, включаючи держави, які не є членами
Ради, спеціалізованих установ, інших міжурядових організацій і національних
установ з питань прав людини, а також неурядових організацій і консультацій з
ними застосовуються процедури, включаючи резолюцію 1996/31 Економічної і
Соціальної Ради від 25 липня 1996 р., і методи роботи Комісії з прав людини, що
забезпечують найбільш ефективний внесок цих структур;
12. постановляє також, що методи роботи Ради повинні бути транспарентними,
справедливими і неупередженими і повинні забезпечувати справжній діалог,
орієнтацію на досягнення результатів і проведення подальших обговорень в
зв'язку з рекомендаціями і їх виконанням, а також предметну взаємодію зі
спеціальними процедурами і механізмами;
13. рекомендує, щоб Економічна і Соціальна Рада просила Комісію з прав людини
завершити її роботу на її шістдесят другій сесії і щоб вона розпустила Комісію 16
червня 2006 року;
14. постановляє обрати нових членів Ради; терміни повноважень членів будуть
починатися поетапно, і таке рішення повинне бути прийняте для перших виборів
шляхом жеребкування з урахуванням принципу справедливого географічного
розподілу;

104
15. постановляє також, що вибори перших членів Ради відбудуться 9 травня
2006 р., а перша сесія буде скликана 19 червня 2006 р.;
16. постановляє далі, що Рада повинна провести огляд своєї роботи і
функціонування через п'ять років після її створення і повинна представити
відповідну доповідь Генеральній Асамблеї.
Підсумовуючи наведене вище важливо виділити такі основні
особливості нового органу ООН з прав людини.
1. Держави - члени вирішили не робити Раду з прав людини головним
органом Організації Об’єднаних Нації, а допоміжним органом Генеральної
Асамблеї.
2. Рада служить форумом для обговорення тематичних питань, пов'язаних з
правами людини. Основним напрямом її роботи є допомога державам у виконанні
зобов'язань в галузі прав людини на основі діалогу, створення потенціалу і
надання технічної допомоги. Рада надає рекомендації Генеральній Асамблеї щодо
подальшого розвитку міжнародного права у сфері прав людини.
3. На відміну від Комісії з прав людини, яка була підпорядкована
Економічній і Соціальній Раді у складі 53 членів ООН, Рада з прав людини є
допоміжним органом Генеральної Асамблеї і, отже, підзвітна всім державам -
членам ООН.
4. До складу Ради входять 47 держав - членів у порівнянні з 53 членами
Комісії з прав людини. Нова процедура вибору членів Ради вимагає абсолютної
більшості голосів членів Генеральної Асамблеї, в той час як вибори в Комісію з
прав людини здійснюються 53 членами Економічної і Соціальної Ради на основі
більшості голосів присутніх, що беруть участь в голосуванні. Членство в Раді
відкрите для всіх держав - членів ООН, кожна з яких обирається більшістю членів
Генеральної Асамблеї шляхом прямого таємного голосування.
5. Члени Ради обираються на основі принципу справедливого географічного
розподілу. Місця в Раді розподіляються між регіональними групами таким чином:
група африканських держав – 13 місць; група азіатських держав – 13 місць; група

105
східноєвропейських держав – 6 місць1; група держав Латинської Америки і
Карибського басейну – 8 місць і група західноєвропейських і інших держав – 7
місць. У своїй діяльності члени Ради повинні підтримувати найвищі стандарти
заохочення і захисту прав людини. При виборі членів Комісії з прав людини ці
вимоги не ставилися.
6. Члени Ради зазнають універсальної періодичної перевірки протягом терміну
їх повноважень. Протягом року після проведення своєї першої сесії Рада визначає
умови функціонування і необхідні часові рамки для універсального механізму
проведення періодичних оглядів.
7. Генеральна Асамблея більшістю у дві третини голосів присутніх членів, що
беруть участь в голосуванні, може припинити членство в Раді будь-якого члена
Ради, який здійснює грубі і систематичні порушення прав людини. У
попередньому органі така можливість була відсутня.
8. Рада перебуває в Женеві й регулярно збирається на засідання протягом
року, проводячи не менше трьох сесій на рік, включаючи основну сесію. Загальна
тривалість цих сесій становить не менше десяти тижнів, тоді як Комісія засідала
шість тижнів на рік. Рада також має можливість провести, за необхідності,
спеціальні сесії на вимогу одного із членів Ради за підтримки однієї третини
членів Ради.
9. Спостерігачі, неурядові організації, міжурядові організації, національні
установи, що займаються питаннями прав людини, і спеціалізовані установи
беруть участь у роботі Ради на тих самих умовах, на яких вони брали участь в
роботі Комісії.
10. Рада виконує функції і задачі Комісії з прав людини у зв'язку з роботою
Управління Верховного комісара ООН з прав людини, а також виконує всі
мандати і обов'язки Комісії з прав людини для забезпечення плавного переходу.
Рада завершить процес перегляду протягом року після проведення її першої сесії.
Цей перегляд допоможе вдосконалити і раціоналізувати систему спеціальних

1 Термін повноваження першого складу групи східноєвропейських держав: Україна до 2008 р., Польща – 2007 р.,
Чехія – 2007 р., Румунія – 2008 р., РФ – 2009 р., Азербайджан – 2009 р.

106
процедур і механізмів, включаючи Підкомісію з питань заохочення і захисту прав
людини Комісії ООН з прав людини.
Зупинимося більш детально на розгляді зазначених спеціальних процедур і
механізмів Комісії з прав людини (з 2006 р. – Рада з прав людини) та Підкомісії з
питань заохочення і захисту прав людини. Такі наглядові механізми встановлені,
перш за все, резолюціями ООН: резолюцією ЕКОСОР 1235 від 6 червня 1967 р. та
резолюцією ЕКОСОР 1503 від 27 травня 1970 р. (переглянутої у 2000 р.),
резолюцією ЕКОСОР 1996/31 1996 р., а також передбачені системою так званих
тематичних механізмів.

§ 3. Процедури розгляду індивідуальних повідомлень відповідно до

резолюцій 1235 та 1503 ЕКОСОР

В перші двадцять років свого існування Комісія з прав людини у своїй

діяльності дотримувалась встановленого стандартного механізму, який полягав
виключно у проведенні досліджень та підготовці пропозицій та доповідей
ЕКОСОР щодо питань, які стосуються прав людини. У 1947 р. нею була зроблена
заява про те, що вона “не має повноважень здійснювати будь-які дії стосовно
скарг з прав людини”. Комісія відмовляла у розгляді скарг про порушення прав
людини в державах - членах ООН, зокрема, й тому, що навіть такі постійні члени
Ради Безпеки ООН, як Франція, Великобританія, США, мали на той час внутрішні
проблеми щодо расизму і расової дискримінації. Наприклад, в США до 1960-х р.
ХХ ст. були чинними різні расистські закони, тоді як держава була зобов’язана
положеннями Статуту ООН щодо прав людини.
Антиколоніальні процеси, які розпочалися саме у 1960-х роках минулого
століття, призвели до появи значної кількості нових незалежних держав, які
розглядали масові порушення принципів рівності і недискримінації як загрозу
підтриманню міжнародного миру і безпеки. У 1966 р. ЕКОСОР вирішила майже
вдвічі збільшити кількість членів Комісії. Після цього до її складу входило 32
члени, з яких 20 були представниками країн, що розвиваються. Представники цих
країн наполягали на впровадженні міжнародної петиційної системи, тобто
можливості звертатися до органів ООН з повідомленнями про такі порушення. У
зв’язку з цим Комісія погодилась розглядати щорічно питання про порушення
прав людини та основних свобод, включаючи політику расової дискримінації та

107
сегрегації і політику апартеїду у всіх країнах, а особливо в колоніях та на інших
залежних територіях.
У 1967 р. ЕКОСОР ухвалила резолюцію 1235 (XLII), яка уповноважувала
Комісію з прав людини та Підкомісію з питань запобігання дискримінації і
захисту меншин вивчати інформацію, що міститься в повідомленнях фізичних
осіб, „стосовно грубих порушень прав людини та основних свобод, що мають свій
прояв у політиці апартеїду, яка проводиться в Південно-Африканській
Республіці… та расової дискримінації, що особливо практикується в Південній
Родезії”, та “після ретельного дослідження ситуацій, що свідчать про послідовні
порушення прав людини, доповідати та надавати рекомендації ЕКОСОР”1.
Відповідно до резолюції 1235 Комісія здійснює різні публічні процедури
нагляду за дотриманням прав людини. Такі процедури є публічними, а не
конфіденційними, як процедури, передбачені в резолюції 1503. Комісія може
розслідувати порушення прав людини, які здійснюються в певній країні
(Афганістані, Кубі, Сальвадорі, Гватемалі, Ірану, Іраку), чи розглядати певні грубі
порушення прав людини у всьому світі (тортури, найманство, виконання
покарань, релігійна нетерпимість, продаж дітей), робити доповіді ЕКОСОР і
давати рекомендації щодо їх усунення.
У відповідності з процедурами резолюції 1235 Комісія створила різні
тематичні механізми („спеціальні процедури” 2) контролю за додержанням прав
людини. До них належать групи спеціальних доповідачів, незалежних експертів,
представників Генерального секретаря та представників Комісії з прав людини.
Одним з перших тематичних механізмів стала ухвалена у 1980 р. Робоча
група з насильницьких або недобровільних зникнень. З моменту створення
Робоча група розглянула понад 50000 таких справ з 70 країн. Члени групи

1 Question of the violation of human rights and fundamental freedoms, including policies of racial discrimination and
segregation and of apartheid, in all countries, with particular reference to colonial and other dependent countries and
territories // E/RES/1235(XLII), Suppl. 1 -3.

2 Спеціальні прцедури – це загальна назва контрольних механізмів, що створені Комісією з прав людини і
прийнятих Радою з прав людини для розгляду або конкретних ситуацій в країні, або тематичних питань у всіх
частинах світу. Нині існує 29 тематичних мандатів і 9 мандатів щодо ситуацій у певних країнах.

108
відвідали країни, де ця проблема є найбільш гострою (Болівія, Перу, Сомалі,
Мексика, Філіппіни та ін.).
Іншим важливим тематичним механізмом є заснована у 1991 р. Робоча
група з довільного затримання, яка має мандат: а) досліджувати випадки
довільного затримання або будь-якого іншого затримання не узгоджено з
міжнародними стандартами, які містяться в Загальній декларації прав людини та
у відповідних міжнародно-правових документах, ухвалених заінтересованими
державами, за умови, що у таких справах не було ухвалено ніякого заключного
рішення національними судами у відповідності з національним законодавством;
b) шукати і отримувати інформацію від урядів та міждержавних і недержавних
організацій, також від занепокоєних індивідів, їхніх сімей та представників; с)
надавати ґрунтовну доповідь Комісії на її щорічній сесії. Мандат Робочої групи є
єдиний недоговірний механізм, який спеціально передбачає розгляд
індивідуальних скарг.
Багато зусиль щодо контролю за дотриманням прав людини докладала
Комісія завдяки функціонуванню тематичного механізму спеціальних
доповідачів та незалежних експертів.
Щодо захисту прав людини в певних країнах, то 14 незалежних експертів
відповідають за ситуацію в Афганістані (з 1984 р.), Ірані (1984 р.), колишній
Югославії (1992 р.), М'янмі (1992 р.), Камбоджі (1993 р.), Екваторіальній Гвінеї
(1993 р.), окупованих територіях Палестини (1993р.), Сомалі (1993 р.), Судані
(1993 р.), Демократичній Республіці Конго (1994 р.), Бурунді (1995 р.), Гаїті
(1995 р.), Руанді (1997 р.).
З 1982 р. ситуацію щодо брутальних, найбільш поширених, масових
порушень певних прав людини, безстосовно країни, вивчають і готують доповіді
16 спеціальних доповідачів. Серед них спеціальні доповідачі з питань: катувань
(1985); релігійної ворожнечі (1986); найманства (1987); продажу дітей, дитячої
проституції і порнографії (1990); збройних конфліктів (1993); права на розвиток
(1998); права на освіту (1998); права на адекватне житло (2000); права на
достатнє харчування (2000) тощо.

109
 Повноваження експертів і доповідачів полягають у дослідженні і вивченні
зазначених у мандатах проблем, відвідуванні країн, розслідуванні ситуацій щодо
прав людини на національному рівні, ознайомленні зі скаргами від тих, чиї права
порушені, та повідомленні про такі порушення відповідні уряди з запитом про
пояснення та їх усунення. Отримані результати спрямовуються Раді
(заключення, рекомендації), але їх діяльність не має безпосереднього дієвого
впливу на будь-яку країну. Повноваження спеціальних процедур, якщо вони
стосуються певної країни, переглядаються щорічно, а тематичні повноваження –
кожні 3 роки.
Таким чином, резолюція 1235 встановила процедури та механізми
вивчення, а не розгляду індивідуальних скарг. В цьому напрямку важливе
значення мала резолюція Економічної та Соціальної Ради 1503 від 27 травня
1970 р. з питань про процедуру розгляду повідомлень стосовно порушень прав
людини та основних свобод 1. У 2000 році Економічна і Соціальна Рада внесла
певні зміни до даної процедури, щоб підвищити її ефективність, сприяти діалогу
з відповідними урядами і результативному обговоренню на кінцевих етапах
розгляду скарги Комісією з прав людини. Нижче роз'яснюється саме так звана
переглянута «процедура 1503» 2.
Резолюцією 1503 ЕКОСОР уповноважує Підкомісію з питань запобігання
дискримінації і захисту меншин призначити робочу групу з числа її членів у
складі не більше п'яти осіб з належним дотриманням принципу географічного
розподілу, яка збиратиметься раз на рік на закриті засідання тривалістю не більше
десяти днів безпосередньо перед сесією Підкомісії для розгляду всіх повідомлень,
включаючи відповіді урядів на ці повідомлення, отримані Генеральним
секретарем (п. 1).
ЕКОСОР доручає Підкомісії з питань запобігання дискримінації і захисту
меншин розглядати на закритих засіданнях, відповідно до вищезгаданого пункту

1 Procedure for dealing with communications relating to violations of human rights and fundamental freedoms //
Resolution
1503(XLVIII) of the Economic and Social Council.
2 Резолюция 2000/3 Экономического и Социального Совета от 16 июня 2000 г.// E/2000/INF/2/Add.1
E/CN.4/2000/112.

110
1, повідомлення, направлені їй у відповідності з рішенням більшості членів
робочої групи, і будь-які відповіді урядів, що їх стосуються, іншу відповідну
інформацію з метою визначити, чи слід звернути увагу Комісії з прав людини на
особливі ситуації, які свідчать про систематичні, достовірно підтверджені грубі
порушення прав людини і які вимагають розгляду Комісією (п. 5).
Рада ухвалила, зокрема, „якщо Комісія з права людини призначає
спеціальний комітет для проведення розслідування з відома зацікавленої держави,
то: a) склад цього комітету визначається Комісією; члени комітету є
незалежними особами, компетентність і безсторонність яких не викликає
сумнівів; питання про їх призначення надається такому уряду для отримання його
згоди; b) комітет сам встановлює свої правила процедури; комітет застосовує
правило кворуму; комітет уповноважений отримувати повідомлення і
заслуховувати свідків (виділено. – В.М.), якщо це необхідно; розслідування
проводиться з відома зацікавленого уряду; c) робота комітету носитиме
конфіденційний характер, справи розглядатимуть на закритих засіданнях,
повідомлення не підлягатимуть ніякому розголосу” (п. 7). Така процедура є
конфіденційною, доки Комісія не прийме рішення надати рекомендації ЕКОСОР.
ЕКОСОР приймає рішення опубліковувати матеріали, що стосуються порушення
прав та свобод в конкретних країнах. Проте, починаючи з 1987 р. головуючий
Комісії має повноваження офіційно об’являти, в яких країнах обговорюються
ситуації на основі процедури, передбаченої резолюцією 1503 (XLVIII).
Як зазначалося, повідомлення відповідно до процедури 1503 можуть бути
подані фізичною особою або групою осіб, якщо їх права були порушені або якщо
вони безпосередньо або з надійного джерела дізнались про порушення прав
людини. Повідомлення можуть бути подані протягом розумного періоду з часу
використання всіх можливих національних засобів захисту порушених прав.
Повідомлення не можуть подаватись анонімно, без подання достатніх доказів,
носити образливий чи політичний характер або ґрунтуватись лише на інформації з
засобів масової інформації.

111
 Першочерговою характеристикою повідомлення є те, що воно має нести в
собі інформацію про масові та грубі порушення прав людини. Таким чином,
необхідно навести свідчення значної кількості випадків порушення прав людини,
наприклад, застосування смертної кари без справедливого судового розгляду,
катування, перевищення терміну затримання. В петиції повинно бути зазначено
такі детальні обставини, як прізвища, імена, місце, посадові особи чи органи,
пов’язані з цим порушенням і підтверджені суттєвими доказами, наприклад,
проказами свідків. Особа, яка подає петицію, повинна продемонструвати, що
порушення вже відбулось та всі національні засоби захисту були використані.
Має бути порушено права, що передбачені Міжнародним Біллем прав людини.
Найбільш часто повідомлення подають неурядові організації.
У липні 1996 р., внаслідок трьох років обговорення ЭКОСОР ухвалила нову
схему проведення консультацій з міжнародними та національними неурядовими
організаціями. У результаті була прийнята резолюція 1996/31, в якій
передбачаються нові правила для проведення консультацій між ЭКОСОС і
неурядовими організаціями. У ній викладені стандартні умови для акредитації
неурядових організацій на конференціях ООН, спрощений процес подачі заяв для
отримання консультативного статусу при ЭКОСОС і надано право національним
неурядовим організаціям звертатися з проханням про надання їм
консультативного статусу при ЭКОСОС. „Загальний статус” надається визнаним
міжнародним неурядовим організаціям, які займаються практично всіма
питаннями, що є на порядку денному ЭКОСОР. „Особливий консультативний
статус” надається тим неурядовим організаціям, які спеціалізуються в галузі лише
певних питань, що входять до компетенції ЭКОСОР. „Обмежений статус”
надається неурядовим організаціям, які, на думку ЭКОСОР, можуть періодично
допомагати їй в роботі. Майже в усіх новітніх документах з прав людини
підкреслюється важлива роль НУО в галузі захисту прав людини та основних
свобод.

§ 5. Діяльність Комісії ООН щодо статусу жінок

112
 Комісія щодо статусу жінок – це одна з дев’яти функціональних комісій
ЕКОСОР. Наразі до складу Комісії входять 45 членів, які обираються ЕКОСОР на
чотири роки. Кандидати призначаються урядом та існує географічна квота. Сесії
проводяться щорічно у Відні протягом 8 робочих днів. Комісія була створена
відповідно до резолюції ЕКОСОР 11 (II) від 21 червня 1946 р. для підготовки
рекомендацій та доповідей для ЕКОСОР з питання захисту прав жінок у різних
сферах суспільного життя. Важко переоцінити роль Комісії в розробці цілого ряду
актів, в тому числі Конвенції про політичні права жінок 1 та Конвенції про
громадянство одружених жінок2, але найбільш значним внеском у справу захисту
прав жінок є розробка Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо
жінок3.
Комісія щодо статусу жінок займається збором інформації,
співробітництвом з іншими міжнародними установами та організаціями. Комісія
може створювати робочі групи.
Найважливішим досягненням Комісії кінця минулого – початку поточного
століття була розробка Факультативного протоколу до Конвенції про ліквідацію
всіх форм дискримінації щодо жінок і популяризація її серед держав - членів
ООН. Протокол було ухвалено Резолюцією ГА на 54 сесії Генеральної Асамблеї
ООН 6 жовтня 1999 р., який набув чинності після депонування у Генерального
секретаря ООН 10 ратифікаційних грамот 22 грудня 2000 р.
Основне значення Протоколу полягає в тому, що він вводить право петиції
жінок – жертв дискримінації. Ця процедура полягає в тому, що згідно зі ст. 1
Протоколу „Держава - учасниця цього Протоколу визнає компетенцію Комітету з
ліквідації дискримінації щодо жінок отримувати і розглядати повідомлення, що
подаються відповідно до ст.2”. Стаття 2 передбачає: „Повідомлення можуть
подаватися особами, які підпадають під юрисдикцію Держави - учасниці, або
групами осіб або від їх імені, які стверджують, що вони є жертвами порушення
цією Державою - учасницею якого-небудь з прав, викладених у Конвенції. Якщо

1 Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 640 (VII) від 20 грудня 1952 року. Набула чинності 7 липня 1954 року.
2 Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1040 (XI) від 29 січня 1957 року. Набула чинності 11 серпня 1958 року.
3 Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 18 грудня 1979 року.

113
повідомлення спрямовано від імені окремих осіб або групи осіб, це робиться з
їхньої згоди, за винятком тих випадків, коли автор може обґрунтувати свої дії від
їх імені без такої згоди”.
Існування такого міжнародно-правового механізму захисту прав людини у
галузі захисту прав жінок важко переоцінити, оскільки міжнародна практика
щодо цього свідчить про те, що право на індивідуальні повідомлення до
міжнародних правоохоронних несудових установ є однією з найбільш ефективних
форм захисту порушених прав. У ст. 4 Протоколу визначено, що Комітет не
розглядає повідомлення, поки він не упевниться в тому, що всі внутрішні засоби
правового захисту були вичерпані, за винятком тих випадків, коли застосування
таких засобів захисту невиправдано затягується або навряд чи принесе очікуваний
результат. Слід додати, що Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок є
конвенційним договірним органом контролю за імплементацією і здійсненням
Конвенції (Частина V Конвенції).
За 50 років свого існування Комісія зробила значний внесок у формування
глобальних програм і підходів щодо захисту тих верств населення, які на початку
минулого століття у більшості держав навіть не мали уявлення про те, що жінка і
чоловік можуть мати рівні права, про заборону різних видів дискримінації щодо
жінок і всього того, що тепер визначається загальноприйнятими термінами
„світова гендерна політика” та „гендерна рівність”.

§ 6. Повноваження Верховного комісара ООН з прав людини

Інститут Верховного комісара із заохочення та захисту прав всіх людей 1 був
заснований на 48-й сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1993 р. Верховний комісар
ООН з прав людини призначається Генеральним секретарем ООН та
затверджується Генеральною Асамблеєю. Він обіймає посаду, рівну заступнику
Генерального секретаря ООН, та є посадовою особою ООН, що несе основну
відповідальність за діяльність Організації Об’єднаних Націй у сфері прав людини.

1 Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 48/141 «Верховний комісар із заохочення та захисту всїх прав людини»
від 20 грудня 1993 року.

114
 Верховний комісар з прав людини призначається на чотирирічний термін,
на нього покладено ряд завдань, зокрема: сприяння і захист ефективної реалізації
всіх прав людини; сприяння міжнародній співпраці в цілях дотримання прав
людини; стимулювання і координація дій у сфері прав людини в рамках системи
ООН; надання допомоги в розробці нових стандартів у сфері прав людини;
сприяння ратифікації договорів про права людини.
Верховний комісар з прав людини ставить перед урядами питання, що
викликають стурбованість, реагує на порушення прав людини, а також повинен
вживати заходів щодо серйозних порушень прав людини і здійснювати
попереджувальні дії.
Під керівництвом Генерального секретаря Верховний комісар з прав
людини подає доповіді Комісії з прав людини, а через ЕКОСОР направляє їх
Генеральній Асамблеї. З метою забезпечення поваги прав людини і попередження
їх порушень Верховний комісар з прав людини вступає у діалог з урядами. В
рамках системи ООН він вживає заходів щодо зміцнення і впорядкування роботи
механізму ООН з прав людини в цілях підвищення його оперативності і
ефективності.
Управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ) є
координаційним центром діяльності Організації Об'єднаних Націй з прав людини.
Воно виконує функції секретаріату для Комісії з прав людини, наглядових органів
за дотриманням договорів (експертних комітетів, що контролюють дотримання
договорів) й інших органів ООН з прав людини. Воно також веде роботу у сфері
прав людини на місцях, надає консультаційні послуги і технічну допомогу. За
даними УВКПЛ, установа отримує 400000 повідомлень про порушення прав
людини щорічно.
Основними повноваженнями Верховного комісара є:
- заохочення та захист прав людини;
- надання консультативних послуг та технічної і фінансової допомоги на
прохання зацікавлених держав і, за необхідності, регіональних організацій з

115
 прав людини з метою підтримання миру та здійснення програм у сфері прав
людини;
- розвиток міжнародного співробітництва у сфері заохочення та захисту прав
людини, в тому числі розширення такого співробітництва;
- підтримання діалогу з урядами всіх країн в цілях забезпечення поваги всіх
прав людини;
- здійснення раціоналізації, адаптації, укріплення та оптимізації механізмів
ООН у сфері прав людини з метою підвищення їхньої дієвості та
ефективності тощо.
Головний недолік для ефективного функціонування цієї міжнародної установи
ООН захисту прав людини полягає в тому, що у Верховного комісара відсутні
повноваження для розгляду індивідуальних скарг, тобто отримувати і розглядати
повідомлення індивідів і груп осіб про порушення їхніх прав тією чи іншою
державою – членом ООН. Основною зброєю проти масових порушень основних
прав і свобод людини у Комісара залишаються рекомендації Генеральній
Асамблеї, ЕКОСОР та Раді з прав людини.
Отже, виходячи з повноважень, інститут Верховного комісара ООН з прав
людини є більш політичним, ніж дієвим правозахисним інститутом, що пояснює
проведення неодноразових дискусій у Генеральній Асамблеї з приводу
доцільності створення та ефективності діяльності цього інституту.

§ 7. Повноваження спеціалізованих установ ООН у сфері захисту прав

людини: ЮНІСЕФ, МОП, ЮНЕСКО
Крім вищезгаданих органів ООН існує ряд її підрозділів, створених
Генеральною Асамблеєю для виконання вузько спеціальних функцій. Діяльність
таких органів стосується і прав людини, що витікають з поставлених перед ними
завдань та функцій. Вони контролюються та координуються ГА та ЕКОСОР.
В системі ООН функціонує ЮНІСЕФ – Дитячий фонд ООН. Він був
створений як тимчасовий орган у 1946 р., але з 1953 р. функціонує на постійній
основі. Основна мета діяльності ЮНІСЕФ – захист і підтримка прав дітей на

116
безпечне здоров'я, щасливе дитинство, освіту. Програми ЮНІСЕФ спрямовані на
допомогу дітям і сім'ям і ґрунтуються на переконанні, що сім'я – це
найсприятливіше оточення для дитини. В задачі Фонду входить також
співробітництво з урядами з метою забезпечення благополуччя дітей та підлітків.
Серед спеціалізованих установ системи ООН найбільш активну політику в
галузі прав людини проводять також Міжнародна організація праці та Організація
Об’єднаних Націй з питань освіти, науки та культури.
Головною метою Міжнародної організації праці (МОП) є сприяння
заохоченню та захисту широкого кола трудових прав людини, а саме: права на
працю, права на соціальне забезпечення, прав та свобод профспілок тощо.
Різноманітні види діяльності МОП стосуються, окрім трудових, ще й ряду
соціальних, культурних, політичних та інших прав і свобод людини, наприклад
права на свободу зборів та асоціацій. Організація зробила значний внесок у
заборону дитячої праці, становлення прав робітників-мігрантів, регламентацію
трудового законодавства для жінок, підлітків, людей похилого віку та інших
верств населення. Конвенції МОП захищають права корінних народів тощо.
Значним є також внесок МОП у розробку та прийняття міжнародно-правових
актів (конвенцій) та процедур опосередкованого контролю за їх виконанням.
У конвенціях МОП містяться деталізовані й чітко сформульовані норми
міжнародного права у сфері трудових відносин. У сфері основних прав людини
вони визначають стандарти свободи асоціації (Конвенції № 11, № 84, № 87, № 98,
№ 110, № 135, № 141 та ін.); стандарти щодо примусової праці (Конвенції № 35,
№ 36, № 136); стандарти щодо рівних можливостей і поводження (Конвенції №
82, № 100, № 117); стандарти у сфері умов праці, у сфері соціального
забезпечення, сфері колективних трудових відносин та ін. На початок 2008 р.
МОП прийняла 187 конвенції та 200 рекомендації з питань трудових відносин1.

1 Конвенція Міжнародної організації праці - міжнародне зобов'язання, розроблене і прийняте МОП. Конвенції
МОП підлягають ратифікації країнами - членами МОП. Країна, що ратифікувала конвенцію МОП, приймає на себе
зобов'язання щодо застосуванню положень цієї конвенції.
Рекомендація Міжнародної організації праці - міжнародний документ, розроблений і прийнятий МОП, що
розширює та роз’яснює зміст тієї або іншої конвенції МОП. Рекомендації МОП стосуються питань, які не
породжують формальних зобов'язань країн - членів МОП.

117
 Держави зобов'язані щорічно подавати в МОП доповіді про заходи з
реалізації ратифікованих ними конвенцій. Окрім цих функцій, МОП здійснює ще і
надання інформації та технічної допомоги державам.
Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки та культури
(ЮНЕСКО) – це спеціалізована установа ООН, головним завданням якої є
сприяння співробітництву між народами шляхом розвитку освіти, науки та
культури в інтересах забезпечення загальної поваги до прав та основних свобод
людини. ЮНЕСКО виконує значну роботу у сфері сприяння заохоченню прав
людини на освіту та культурний розвиток. Велика кількість програм була
спрямована на боротьбу з неписьменністю в різних регіонах світу. ЮНЕСКО
ухвалила ряд правозахисних конвенцій, наприклад: Конвенцію про боротьбу з
дискримінацією у сфері освіти 1960 р., Конвенцію про охорону всесвітньої
культурної і природної спадщини 1972 р., Угоду про імпорт матеріалів
просвітницького, наукового та культурного характеру 1950 р. Організація має
право здійснювати міжнародний контроль за виконанням її конвенцій та
направляти рекомендації своїм членам з різних питань.

Джерела інформації та рекомендована література

Права человека и процессы глобализации современного мира / Под ред. Е.А.Лукашевой. – М.:
Норма, 2007.
Денисов В.Н. Организация Объединенных Наций как гарант поддержания мира и
безопасности // Международное право XXI века. Игорь Иванович Лукашук / Под ред.
д.ю.н., проф. В.Г.Буткевича. – К., 2006.
Даниленко Г.М. Международная защита прав человека. – М., 2000.
Ісакович С.В. Механізм діяльності ООН щодо захисту прав людини // Укр. часопис прав
людини. – К., 1994. – № 1. – С. 23-28.
Бутрос-Гали Б. ООН и права человека. – М., 1995.

118
 Глава 5
ЗАГАЛЬНА ДЕКЛАРАЦІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ, НОРМАТИВНИЙ
ЗМІСТ ТА ЮРИДИЧНА ПРИРОДА

§ 1. Передумови створення ЗДПЛ

У лютому 1946 р. Економічна та Соціальна Рада розпочала роботу з
визначення повноважень та загальної сфери діяльності новоствореної Комісії з
прав людини. Остання передбачалася ще Статутом ООН, де в статті 68 йдеться
саме про створення такої комісії. Перша сесія Комісії з прав людини розпочала
свою роботу 27 січня 1947 р. Отже, було передбачено, що одним з першочергових
та пріоритетних завдань буде саме створення міжнародної хартії чи біллю про
права людини. З самого початку визначилися різні підходи членів Комісії щодо
форми Міжнародного Біллю прав людини. Частина членів наполягала на розробці
декларації, юридично необов’язкової для виконання, інші пропонували
підготувати міжнародний договір, обов’язковий для держав - учасниць. Згодом
сама Комісія зробила уточнення про обов’язкові складові Білля, які повинні бути
такими: 1) декларація прав людини; 2) пакт про права людини; 3) заходи щодо

119
застосування на практиці та втілення у життя задекларованих прав (система
міжнародного нагляду).
Коли розпочалася робота над першим документом, то виявилося, що склад
держав - авторів майбутньої декларації досить різноманітний як за своїми
позиціями, так і за соціально-економічним та політичним устроєм, навіть
ідеологічні позиції були у представників різних країн діаметрально
протилежними. Наступні країни входили до першого складу комісії: США,
Англія, Франція, Радянський Союз, Українська РСР, Білоруська РСР, Китай,
Австралія, Єгипет, Індія, Іран, Лівія, Панама, Уругвай, Філіппіни, Чилі,
Югославія. В подібній ситуації цілком зрозуміло, що об’єм та значення окремих
демократичних прав і свобод, що декларуються і гарантуються в національному
законодавстві різних країн є далеко неоднаковим.
Формулювання положень міжнародного акту про права людини повинно
було відбутися з урахуванням всіх соціально-економічних та політичних
особливостей країн, для того аби забезпечити реальну можливість застосування її
на практиці цими ж державами, адже у Статуті ООН наголошено, що міжнародне
співробітництво має сприяти всезагальному застосуванню і дотриманню
основних прав та свобод людини. Тому мали бути досліджені та вивчені всі
досягнення національних законодавств у галузі прав та свобод людини. Деякі
положення, що стосувалися цього питання, містилися в Статуті ООН, але
конкретного їх переліку там не було. Однак там проголошувалась важлива і
обов’язкова для сучасного розвитку відносин між людьми концепція рівності, де
йшлося про дотримання прав та свобод людини незалежно від її расової
належності, релігії, статі, мови і т. ін, що згодом знайшло своє віддзеркалення у
Загальній декларації прав людини.
Щоб повноцінно і багатогранно вивчити коло застосування різноманітних
прав та свобод у країнах, Комісія розпочала з вивчення їхніх конституцій.
Розробка декларації повинна була здійснюватися перш за все з урахуванням всіх
досягнень, зроблених у сфері конституційного визнання всіх прав та свобод.
Звісно, що протягом роботи виникало чимало розбіжностей та суперечок, адже

120
тоді як одні країни намагалися закріпити загальні демократичні засади
громадянських і політичних прав, що були притаманні їхнім конституціям, СРСР
та інші соціалістичні країни наполягали на розширенні соціально-економічних
прав та їх гарантій. Отже, по суті, декларація мала вмістити як найпрогресивніші
досягнення Великої французької буржуазної революції, так і Великої Жовтневої
соціалістичної революції.
Цілком зрозуміло, що в кінцевому варіанті Загальна декларація прав
людини (ЗДПЛ) стала першим і найважливішим універсальним документом про
права людини. Її прийняттям була підтверджена можливість співробітництва
держав з діаметрально протилежними устроями та режимами прав людини та
громадянина, це було особливо важливим з огляду на нещодавно завершену
жахливу війну та наступне хитке взаємопорозуміння між двома політичними
таборами та в першу чергу СРСР і США.

§ 2. Зміст та юридична природа ЗДПЛ

10 грудня 1948 р. держави - члени ООН 48 голосами (8 утрималися – СРСР,

БРСР, УРСР, Польща, Югославія, Чехословаччина, Південно-Африканська
Республіка і Саудівська Аравія, „проти” голосів не було) ухвалили резолюцію 217
А (ІІІ), відому як Загальна декларація прав людини, де було закріплено перелік і
зміст основних прав та свобод людини. Резолюція, яка ухвалила декларацію,
складалася з п'яти частин (А–Е). У частині А містився текст декларації, частина В
обумовлювала право на петицію. У частині С резолюції Генеральна Асамблея
запропонувала підкомісії ООН “вивчити проблему меншин, щоб ООН могла
вжити ефективних заходів для захисту расових, національних, релігійних або
мовних меншин”. Частина D стосувалася заходів, необхідних для надання
гласності Декларації, а E – отримала назву „Підготовка проекту Пактів про права
людини та проекту Заходів щодо виконання”1.
У преамбулі Декларації зазначається, що Генеральна Асамблея проголошує
цю декларацію “як завдання, до виконання якого повинні прагнути всі

1 G.A. Resolution 217 С(III) 1948. Par. 5.

121
народи і всі держави” з огляду на те, що визнання гідності, яка властива всім
членам людської сім'ї, та їхніх рівних і невід'ємних прав є основою свободи,
справедливості та загального миру і що народи Об'єднаних Націй підтвердили в
Статуті свою віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особи.
“Кожна людина повинна володіти всіма правами і всіма свободами,
проголошеними цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі,
мови, релігії… національного або соціального походження…" (абз. 1 ст. 2)*.
Декларація як універсальний акт уперше в одному документі, який містить
30 статей, закріпила так звані права трьох поколінь. До „прав першого
покоління”, як зазначалося, належать громадянські і політичні права.
Громадянські права та свободи людини, які ще визначають як особисті
чи фундаментальні, охоплюють: право, яке проголошує людей вільними і рівними
без розрізнення за будь-якою ознакою (ст.ст. 1–2); право на життя, свободу та
особисту недоторканність (ст. 3); свободу від рабства або поневолення (ст. 4);
свободу від тортур або жорстокого, нелюдського поводження (ст. 5); право на
визнання правосуб’єктності особи (ст. 6); право рівності всіх людей перед
законом та право на рівний їх захист законом (ст. 7); право на ефективне
поновлення в правах компетентними національними судами (ст. 8); право не
зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання (ст. 9); право на
справедливий суд (ст. 10); презумпція невинуватості та заборона зворотної дії
закону (ст. 11); право на захист закону від безпідставного втручання будь-кого у
особисте і сімейне життя, посягання на житло, тайну кореспонденції, честь і
репутацію (ст. 12); право на свободу пересування (ст. 13); право шукати притулок
(ст. 14); право на громадянство (ст. 15); право одружуватися і засновувати сім’ю
(ст. 16); право на свободу думки, совісті й релігії (ст. 18).
Ці права вважаються природними, тобто такими, що їх має або повинна
мати кожна людина незалежно від будь-яких перелічених ознак з моменту свого
народження. Вони є основною невід'ємною складовою нормального та
повноцінного існування людини.

* Див. Додаток 2.

122
 Політичні права передбачають: свободу переконань і їх вільне
висловлення (ст. 19); право на свободу мирних зборів і асоціацій (ст. 20); право
брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних
представників та право рівного доступу до державної служби (ст. 21); право
створювати професійні спілки (п. 4 ст. 23).
Слід зауважити, що володіння певними політичними правами зазвичай
зв'язується з приналежністю особи до громадянства конкретної держави. На
відміну від так званих природних прав кожної людини права громадянина
охоплюють сферу відносин громадянина з державою (сферу не особистих, а
публічних інтересів), вони спрямовані на його прояв як активного учасника
політичного життя країни. Отже, перелік, об’єм та дотримання зазначених прав
цілком залежить від національного законодавства країни.
Декларація гарантує також низку соціальних, економічних і культурних
прав, відомих як “права другого покоління”. Серед них: право на соціальне
забезпечення (ст. 22); право на працю (ст. 23); право володіти майном (ст. 17);
право на відпочинок і дозвілля (ст. 24); право на необхідний життєвий рівень та
соціальне обслуговування (ст. 25); право на освіту (ст. 26), право вільно брати
участь у культурному житті суспільства (ст. 27).
Зазначимо, що особливість цих прав полягає у тому, що вони мають не
імперативний, а рекомендаційний характер. Вони сформульовані як бажані
міжнародні стандарти, забезпечення яких залежить від наявних соціально-
економічних ресурсів та законодавчих заходів держави.
До колективних “прав третього покоління”, визначених у Декларації,
належить право на соціальний і міжнародний порядок, за якого права і
свободи, зазначені в цьому документі, можуть бути сповна здійснені (ст. 28).
Іншими словами, люди мають право існувати в умовах миру та безпечного для
життя довкілля, за яких права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть мати
реальне наповнення та можливості для їх реалізації.
Усі статті основної частини Декларації починаються з формулювання
“Кожна людина має право". Це вказує на природно-правове походження цих прав

123
і на те, що ці норми мають бути обов'язкові для всіх держав стосовно всього
населення незалежно від громадянства, належності до більшості чи меншості
населення.
Щодо юридичної природи Загальної декларації, то ухвалена як резолюція
Генеральної Асамблеї ООН вона не є міжнародним договором. Проте, як
зазначалося, наразі у світі практично немає держав чи інших суб’єктів
міжнародного права, які б не визнавали за декларацією юридичної сили
звичаєвого характеру. І тому її настанови приймаються більшістю суб'єктів
світового співтовариства як загальновизнані звичаєві норми міжнародного
права. А загальновизнані норми стосовно прав людини, як пише І. Лукашук,
мають характер загальних принципів права, властивих як міжнародному, так і
внутрішньодержавному праву. Вони віддзеркалюють історично досягнутий
рівень демократії й гуманність суспільства на міжнародному та
внутрішньодержавному рівнях1.
Окрім того, беручи до уваги практику реалізації ЗДПЛ, слід зауважити, що
майже всі проголошені в ній права дістали відображення в конституціях та
конституційних актах різних країн. Таким чином, не будучи міжнародним
договором, документ все ж дотримується і виконується більшістю країн на
національному правовому рівні.
Слід зауважити, що нині не всі права Декларації є загальновизнаними
міжнародно-правовими звичаями. Дискусії точаться навколо економічних,
соціальних та культурних прав, не визнаних багатьма державами як норми
звичаєвого характеру за економічних, релігійних або традиційних обставин.
Йдеться про право на соціальне забезпечення (ст. 22), право на працю (ст. 23),
право на відпочинок і дозвілля (ст. 24), право на життєвий рівень (ст. 25), право
вільно брати участь у культурному житті (ст. 27). По-різному, в першу чергу
азійськими та африканськими країнами, сприймаються певні громадянські та
політичні права: право на свободу думки, совісті і релігії (ст. 18), рівноправність
чоловіка і жінки (ст. 16), право шукати притулку (ст. 14) та ін.

1 Лукашук И.И. Международное право. Особенная часть: Учебник. – М.: Изд-во БЕК, 1997. – С. 33–34.

124
 Проте в спеціальній доповіді Комісії з прав людини ООН щодо ситуації в
Ірані прямо підкреслено: “Права і свободи, закріплені в Загальній декларації,
стали міжнародним звичаєвим правом завдяки практиці держав і opinio juris” 2.
Слід зазначити, що Пакти про права людини 1966 р. та всі існуючі загальні
регіональні конвенції з прав людини (європейська, американська, африканська,
арабська) містять певні посилання на Загальну декларацію, що є безумовним
свідченням визнання її opinio juris.
Таким чином, не будучи юридично обов’язковою як міжнародно-правовий
акт, вона є, умовно кажучи, кодексом загальновизнаних міжнародно-правових
звичаєвих норм, більшість з яких визнана jus cogens в галузі міжнародного права
прав людини.
Відповідність національного конституційного законодавства з прав та
свобод людини вимогам найавторитетнішого, загальновизнаного документа, яким
є Загальна декларація, – це свідчення рівня демократії та правової культури
взагалі в державі.

§ 3. Відповідність конституційних прав та свобод людини в Україні

універсальним стандартам ЗДПЛ
Права і свободи, проголошені Загальною декларацією, є правами і
свободами особи в громадянській, політичній, економічній, соціальній,
культурній сферах в суспільстві та державі в цілому. В цьому випадку мова може
йти як про межі та форми можливого, дозволеного та гарантованого для особи,
так і потенційно існуючу можливість діяти залежно від потреб та інтересів. Тобто
це певні види благ (громадянських, економічних, соціальних, духовних тощо), які
визнаються за особою або які надаються і гарантуються особі.
Система прав, свобод та обов’язків людини і громадянина, що гарантується
Конституцією України, також розроблена з урахуванням Загальної декларації
прав людини та відповідних міжнародно-правових актів, які мають ту ж основу:
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Міжнародний пакт
2 CHR Res 1987/55 від 11 березня 1987, § 1.

125
про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Європейська Конвенція про
захист прав людини та основних свобод 1950 р. тощо. Це природно для України
як суб'єкта міжнародного і європейського співтовариства і, зокрема, члена ООН
та Ради Європи.
Визнаючи природний характер прав людини, Загальна декларація в першій
своїй статті урочисто проголосила: „всі люди народжуються вільними і рівними у
своїй гідності та правах” – що є імперативом для будь-яких інших норм
міжнародного чи національного права.
Від того, наскільки успішною є законодавча діяльність держави на теренах
прав людини, залежить визнання її в сучасному світі цивілізованою і
демократичною. З огляду на це важливим є аналіз відповідності положень
конституційного законодавства України з прав людини вимогам світових
стандартів Загальної декларації прав людини.
3.1. Громадянські (особисті) права і свободи людини
Символічно, що Розділ II Конституції України, присвячений правам,
свободам та обов’язкам людини і громадянина, починається зі ст. 21, яка урочисто
наголошує: „Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи
людини є невідчужуваними та непорушними”. Це повністю кореспондує зі ст.ст.
1-2 Декларації.
Пріоритетним видом прав та свобод людини і громадянина є громадянські
права. Ці права і свободи, за привабливої у всі часи природної концепції прав
людини, ні держава, ні будь-хто інший не може надати людині, це ті права, що
з’являються у кожного від народження і є основною невід’ємною складовою
нормального та повноцінного існування.
Дехто із правників називає ці права особистими правами, одним із
найяскравіших прикладів яких є право кожної людини на життя, яке зафіксоване
у ст. 3 Декларації. Право на життя є першоосновою всіх інших прав людини.
Будь-який розвиток чи еволюція людства втрачає сенс, якщо людині не
гарантовано її фізичне існування.

126
 У Конституції України це право знайшло свій відбиток у ст. 27. „Кожна
людина, - зазначається в Конституції, - має невід'ємне право на життя. Ніхто не
може бути свавільно позбавлений життя”.
Що стосується ст. 4 Декларації, де йдеться про свободу від рабства та
поневолення, то будь-які конституційні положення, на жаль, відсутні. Попри те,
що суспільство визнає існування певних "сучасних форм рабства".
За повідомленнями Європолу та ООН, щороку до різних країн Європи
контрабандним шляхом переправляється 4 млн. людей з усього світу,
поповнюючи, як зазначає виконавчий директор відділу боротьби з наркотиками
та профілактики злочинності ООН Піно Арлакчі, “багатомільйонну армію
сучасних рабів, яка дорівнює, за одними даними, 27 мільйонам, а за іншими – 200
мільйонам”1.
До сучасних форм рабства, крім торгівлі людьми, належать боргова кабала,
експлуатація дитячої праці, випадки незаконного усиновлення дітей, торгівлі
дітьми та їх сексуальна експлуатація, будь-які види поширеного, майже
неприхованого так званого „секс-бізнесу” та примусової „секс-індустрії” тощо.
Фахівці б’ють на сполох і зазначають, що “в Україні не завершено національну
імплементацію міжнародно-правових норм про заборону рабства і работоргівлі.
Це знаходить прояв як у відсутності конституційного закріплення заборони
рабства, так і в недостатності галузевого правового регулювання заходів,
спрямованих проти коріння, яке породжує рабство”2. Міністри юстиції і
внутрішніх справ країн — членів Європейського Союзу визнали необхідність
приведення своїх законодавств, що стосуються работоргівлі, до єдиних норм, щоб
позбавити злочинців можливості переїхати в країну з більш м'якими законами3.
Здається, що ця проблема і в Україні вимагає негайного конституційного чи
іншого чіткого законодавчого вирішення, як це зроблено, наприклад, в Італії,
Бельгії, Нідерландах та інших країнах.

1 Громов В. Работоргівля ХХI столiття // Крок.- 2002. - № 9-10. - С. 12.

2Руднєва О. Коментування та iмплементацiя: Конвенцiї з лiквiдацiї всiх форм дискримiнацiї щодо жiнок //
Юридичний вiсник України. – 2003. - № 6. - С. 4.
3 Iващенко В. Проблеми правового регулювання спiвробiтництва держав у галузi боротьби з торгiвлею людьми //
Пiдприємництво, господарство i право. - 2002. - № 9. - С. 86.

127
 Положення ст. 5 Декларації, яка стосується свободи від тортур, враховані
при написанні ст. 28 Конституції, в якій зазначається: „Кожен має право на повагу
до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому,
нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.
Жодна людина без вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи
іншим дослідам”.
Виконання ст. 6 Декларації про право кожної людини на визнання її
правосуб’єктності гарантується всіма положеннями Розділу II Конституції, які
обмежують будь-які дії, що могли б навмисно чи ні пригнічувати особу в країні.
Право на свободу і особисту недоторканність ст. 3 Декларації закріплене і
деталізується у статтях 7, 8, 9, 10, 11 Конституції.
Право рівності всіх людей перед законом та право на рівний їх захист
законом задекларовано у ст. 7 Декларації. На відміну від цього відповідно до ст.
24 Конституції України лише „громадяни мають рівні конституційні права і
свободи та є рівними перед законом”. Проте іншим мешканцям країни наданий
інший правовий режим. Стаття 26 Конституції гарантує, що „іноземці та особи
без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються
тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і
громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи
міжнародними договорами України”.
Норми інших статей Декларації про те, що компетентні національні суди
повинні відновлювати у передбачуваному національним правом порядку
порушені права (ст. 8), ніхто не може бути підданий самовільному арешту,
затриманню або вигнанню з країни (ст. 9), а у випадку розгляду справи в суді,
останній мусить бути справедливий, незалежний, і на основі повної рівності
розглядати справу гласно та з дотриманням всіх необхідних вимог процедури (ст.
10), конституційним законодавством враховані.
Так ст. 29 Конституції, зокрема, фіксує: „Ніхто не може бути заарештований
або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на
підставах та в порядку, встановлених законом”. „Права і свободи людини і

128
громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в
суді рішень...Кожен має право після використання всіх національних засобів
правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних
міжнародних судових установ чи відповідних органів міжнародних організацій,
членом або учасницею яких є Україна” (ст. 55).
Стаття 11 Декларації стосується презумпції невинуватості людини, поки її
вина не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового
розгляду. Зазначається також, що ніхто не може бути засуджений за скоєння будь-
якого діяння або за бездіяльність, які під час їх вчинення не становили злочину за
національним чи міжнародним правом. Стаття забороняє накладати покарання
тяжче від того, яке могло бути застосоване на час вчинення злочину.
Конституційне положення відтворює і вдосконалює зазначені вимоги у ст.
58: „Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім
випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто
не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як
правопорушення”.
Комплекс прав, що стосуються заборони втручатися в особисте та сімейне
життя, а також недоторканність житла, тайну кореспонденції, честі і репутації
висвітлюється у ст. 12 Декларації.
Конституція України також проголошує неприпустимим втручання в
особисте і сімейне життя людини. „Ніхто не може зазнавати втручання в його
особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України”
(ст. 32).
У ст. 30 Конституції України зазначається, що кожному громадянинові
гарантується недоторканність житла. Це означає, що не допускається
проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи
обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. Тим самим на
конституційному рівні дається розширене поняття житла, яке охоплює поряд із
власне приміщенням для проживання всі інші володіння особи (будівлі, споруди
тощо). Разом з тим Конституція допускає обмеження цього права. У невідкладних

129
випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім
переслідуванням осіб, які підозрюються у скоєнні злочину, можливий інший,
встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння
особи, проведення в них огляду і обшуку.
Конституція гарантує кожному таємницю листування, телефонних розмов,
телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31). Щодо обмеження цього права, в
Конституції зазначається, що винятки можуть бути встановлені лише судом у
випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину
під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати
інформацію неможливо.
Ст. 13 Декларації передбачає особисте право кожної людини вільно
пересуватися і обирати собі місце проживання у межах кожної держави і право
покинути будь-яку країну, включаючи і свою власну, і повернутися в свою країну.
Такі права передбачені у ст. 33 Конституції. Так, для тих, хто на законних
підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування,
вільний вибір місця проживання та право вільно залишати територію України, за
винятком обмежень, які встановлюються законом. Тобто це право може бути
обмежене, але тільки законом.
Право на притулок, гарантоване у ст. 14 Декларації, містить ст. 26
Конституції, де, зокрема, визначено: „Іноземцям та особам без громадянства може
бути надано притулок у порядку, встановленому законом”. Такого закону наразі в
Україні не існує, що ускладнює виконання деклараційного та конституційного
положень1.
Наступним принципово важливим правом людини, яке проголошене в
Декларації, є право кожної людини на громадянство та заборона безпідставно
позбавляти громадянства або права змінити своє громадянство (ст. 15).
Загальновизнано, що всі питання набуття та втрати громадянства,
відповідно до принципу державного суверенітету, регулюються державами
власним національним законодавством. Але набуття громадянства, за сучасним
1 14.05.2002 р. до Верховної Ради було подано проект Закону України „Про порядок надання притулку в Україні
іноземцям та особам без громадянства” за №0992.

130
міжнародним правом, пов’язане з народженням дитини. Так, наприклад, ст. 7
Конвенції про права дитини 1989 р., яку дійсно визнали майже всі країни світу
(192 держави - учасниці), наголошує: „Дитина має бути зареєстрована відразу ж
після народження і з моменту народження має право на ім'я і набуття
громадянства… Держави - учасниці забезпечують здійснення цих прав згідно з їх
національним законодавством... зокрема у випадку, коли б інакше дитина не мала
громадянства”1. Отже, згідно з сучасними нормами міжнародного права
дитина ні за яких умов не повинна залишитися апатридом (особою без
громадянства). Тобто то є особисте право людини на громадянство, яке має бути
врегульоване національними законами.
У Конституції України це питання вирішено, дещо у звуженому варіанті,
таким чином: „Громадянин України не може бути позбавлений громадянства і
права змінити громадянство. Громадянин України не може бути вигнаний за межі
України або виданий іншій державі”. В статті гарантується також піклування та
захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (ст. 25).
Як зазначено у Декларації, сім’я є природним і основним осередком
суспільства і має право на захист з боку суспільства та держави. Важливим для
фізичного існування людини є право без будь-яких обмежень, за умов
рівноправності між чоловіками і жінками, одружуватися і засновувати сім’ю (ст.
16).
Рівні права і обов’язки чоловіка і жінки у сімейних відносинах
забезпечується ст. 51 Конституції, де, зокрема, визначено, що шлюб ґрунтується
на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов’язки у
шлюбі та сім’ї. Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні
діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.
Фундаментальним особистим право є право на свободу совісті. У ст. 18
Декларації проголошується, що кожна людини має право на свободу думки,
совісті і релігії. Це право включає свободу змінювати свою релігію і свободу
сповідувати свою релігію як одноособово, так і разом з іншими.
1Конвенція про права дитини // Права людини. Міжнародні договори України. Декларації, документи. 2-е вид. /
Упор. Ю.К. Кучеренко. – К.: Юрінформ, 1992. – С. 123–146.

131
 Таким правом ст. 35 Конституції наділяє не лише власних громадян, а й (з
певними обмеженнями) осіб, що перебувають в Україні. „Кожен має право на
свободу світогляду і віросповідання”. Це право включає свободу сповідувати
будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти одноособово чи
колективно релігійні культи. Зазначається також, що здійснення цього права може
бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку,
здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
3.2. Політичні права та свободи людини й громадянина
Одним із пріоритетних видів прав і свобод людини, що визнаються і
цінуються у всьому світі є політичні права і свободи. Вони властиві, як правило,
лише громадянам відповідних країн. Це їх суб'єктивні права і свободи у
політичній сфері або переважно у цій сфері. Вони опосередковують собою,
насамперед, взаємовідносини особи і держави як політичної організації
суспільства, особи й органів державної влади та місцевого самоврядування, особи
і народу в цілому як носія і джерела влади, особи й політичних партій та інших
політичних інститутів держави і суспільства.
До таких прав і свобод належать, зокрема, право на свободу переконань і
їх вільне виявлення; право брати участь в управлінні своєю країною
безпосередньо або через вільно обраних представників; право рівного
доступу до державної служби; право на свободу мирних зборів і асоціацій;
право створювати професійні спілки.
Важливим для здійснення безпосередньо політичних прав є право на
свободу переконань і їх вільне виявлення (ст. 19 Декларації).
Конституція України надає таке право не лише власним громадянам, а й (з
певним обмеженням) іншим особам, які перебувають в Україні. „Кожному
гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і
переконань. Кожен має право вільно збирати, використовувати і поширювати
інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір” (ст. 34).
Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної

132
безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку та з інших
міркувань, зазначених у ч. 3 ст. 34.
Стаття 21 Декларації безпосередньо стосується ролі особи у
внутрішньодержавному управлінні. „Кожна людина має право брати участь в
управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників.
Кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні”, а
воля народу має бути основою влади уряду, яка повинна здійснюватися через
різні форми, що забезпечують свободу голосування.
Ці вимоги реалізовані у ст. 38 Конституції, відповідно до якої „громадяни
мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському
та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної
влади та органів місцевого самоврядування”. Зазначається також, що громадяни
користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в
органах місцевого самоврядування (ч.2 ст. 38). За змістом статті, одним із
інститутів безпосередньої демократії, що гарантує пряме народовладдя,
реалізацію прав громадян на участь в управлінні державними справами на всіх
рівнях, є референдум. Стаття 69 Конституції визначає, що народне волевиявлення
здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої
демократії1.
Референдум – це спосіб прийняття громадянами України шляхом
безпосереднього голосування важливих законів або внесення до них суттєвих змін
або рішень з інших важливих питань загальнодержавного, місцевого і
зовнішньополітичного значення.
Деклараційне право кожної людини на свободу мирних зборів і асоціацій
(ст. 20) втілене у конституційному положенні ст. 39. Стаття не передбачає право
„кожної людини”, а лише право громадян на мирні збори, мітинги, вуличні
походи і демонстрації, з правом обмеження таких судом відповідно до закону і
лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку. Стаття 36
1Відповідно до ч.2 ст. 72: „Всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не
менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу за умови, що підписи щодо призначення
референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області”.

133
гарантує громадянам України право на свободу об’єднання у політичні партії та
громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод.
Пункт 4 ст. 23 Декларації містить право кожної людини створювати
професійні спілки і входити до них для захисту своїх інтересів. Зазначене право
частково відбито у ч. 3 ст. 36 Конституції, згідно з якою громадяни України
мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і
соціально-економічних прав. Відповідно таке право не на створення, а на участь
мають лише громадяни України.
3.3. Економічні права людини
Щодо економічних прав, то це перш за все суб'єктивні права у сфері
економічних та майнових відносин. Цим правам в Загальній декларації, в
порівнянні з іншими правами, приділено значно менше уваги. Лише дві статті 17 і
23 безпосередньо стосуються зазначених прав.
Стаття 17 наголошує, що кожна людини має право на володіння
одноособово чи спільно власністю, і ніхто не може бути її позбавлений.
В Конституції України коло економічних прав є дещо ширшим, ніж в
Декларації. До них належать насамперед право власності особи, тобто право
приватної власності, право громадян на користування об'єктами права державної
та комунальної власності (ст. 41) та право на підприємницьку діяльність (ст. 42).
Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти,
користуватися і розпоряджатися як своєю власністю майнового характеру, так і
результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності
є непорушним. Право людини на володіння власністю у цьому випадку
передбачає право володіти, користуватися і розпоряджатися належним їй майном,
іншими матеріальними і нематеріальними благами.
Об'єктами права власності в обох документах можуть бути як майно (речі,
гроші, цінності), так і духовні цінності, зокрема результати наукової діяльності,
літературні твори, витвори мистецтва, інформація, тобто результати
інтелектуальної, творчої діяльності особи.

134
 В ст. 23 Декларації міститься право кожної людини на працю, на вільний
вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та винагороду за неї. В
Конституції України право на працю проголошується ст. 43: „Кожен має право на
працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно
обирає або на яку вільно погоджується”. Звертає на себе увагу ч. 2 ст. 43 про те,
що не для кожного, а тільки для громадян держава створює умови для повного
здійснення права на працю.
3.4. Соціальні права людини
З-поміж прав, проголошених і закріплених як Декларацією, так і
Конституцією України, є соціальні права. Соціальні права забезпечують людині
необхідний рівень життя та соціальний захист.
Центральним і найбільш спірним щодо його загального визнання як
міжнародного звичаю соціальним правом у Декларації є право на соціальний
захист. Кожна людина як член суспільства, зазначається у ст. 22, має право на
соціальне забезпечення і на здійснення необхідних для її гідності і для вільного
розвитку її особи прав у економічній, соціальній і культурній галузях за
допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до
структури та ресурсів кожної держави.
Саме таке право закріплює Конституція за громадянами у ст. 46 та
встановлює види соціального забезпечення. Зокрема закріплюється право на
забезпечення у старості, у разі повної чи часткової втрати працездатності, втрати
годувальника та ін.
Важливим з точки зору гідного існування є право кожної людини на
відпочинок, що гарантується як Декларацією, так і Конституцією. Стаття 24
Декларації зазначає, що кожен має право на відпочинок і на дозвілля, включаючи
право на розумне обмеження робочого дня і на оплачувану відпустку.
В Україні це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку,
а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого
дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний
час. „Кожен, хто працює, має право на відпочинок” (ст. 45).

135
 Положення міжнародного акту (ст. 25) вимагають від держави, щоб кожна
особа і члени її сім’ї мали право на життєвий рівень, необхідний для
підтримання її здоров’я і добробуту, що включає в себе їжу, одяг, житло,
медичний догляд та необхідне медичне обслуговування. Стаття проголошує
також право на забезпечення у разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства,
старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від особи
обставини. Передбачається соціальний захист для дітей і акцентується на
особливій опіці та допомозі материнству.
В Конституції ці права формулюються таким чином: кожен має право на
достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування,
одяг, житло (ст. 48).
3.5. Культурні права людини
Важливими та необхідними для цивілізованого існування людини є
культурні права і свободи. Ці права з різних причин найменш систематизовані,
проте вони надзвичайно багатогранні за своєю суттю, змістом, формами і
гарантіями.
В найбільш загальному розумінні ці права за своєю суттю є мірою
духовності, яку гарантує особі держава з урахуванням умов життя й діяльності
людини, громадянина, суспільства і держави.
За своїм змістом культурні права і свободи людини - це суб'єктивні права
особи в культурній (духовній, ідеологічній) сфері. Вони є межами можливої,
дозволеної для особи поведінки чи діяльності у цій сфері.
Стаття 27 Декларації проголошує право кожної людини на вільну участь
в культурному житті суспільства, втішатися мистецтвом, брати участь у
науковому прогресі і користуватися його благами. Кожна людина, зазначено у
документі, має право на захист її моральних і матеріальних інтересів, що є
результатом наукових, літературних або художніх праць, автором яких вона є.
Україна у цьому випадку також захищає права своїх громадян. Стаття 54,
зокрема, наголошує, що „громадянам гарантується свобода літературної,
художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх

136
авторських прав, моральних і матеріальних інтересів ...”. Кожний громадянин має
також право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ч. 2 ст. 54).
Право на освіту, визнане у Декларації, охоплює практично всі основні її
види. Стаття 26 визначає, що загальна початкова освіта повинна бути безплатною
і обов’язковою. Технічна і професійна освіта повинна бути загальнодоступною,
так само як і вища освіта. Окреслені цілі освіти, як-то: прагнення до повного
розвитку людства, збільшення поваги до прав людини, взаєморозуміння та
толерантність між людьми і т. ін.
В Конституції України зазначається: „Кожен має право на освіту. Повна
загальна середня освіта є обов’язковою” (ст. 53). Держава забезпечує доступність
і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної,
вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток
дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної,
вищої і післядипломної освіти різних форм навчання; надання стипендій та пільг
учням і студентам. Проте лише громадяни мають право безоплатно здобувати
вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній
основі (ч. 4 ст. 53).
Глобальне значення має зміст ст. 28 Декларації, де йдеться про те, що
“кожна людина має право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права
і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені”. Тобто
йдеться про забезпечення міжнародного миру та стабільних національних
демократичних режимів для гідного існування кожної людини і людства в цілому
(права так званого „третього покоління”). До таких умов можна віднести і сучасну
проблему безпечного для життя довкілля.
За Конституцією, кожен має право на безпечне для життя і здоров’я
довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50).
Стаття 29 Загальної декларації прав людини проголошує: “Кожна людина
має обов’язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний
розвиток її особи”.

137
 Зазначимо, що Конституція України містить більш об’ємний перелік прав і
свобод людини (47 статей) ніж ЗДПЛ, який доповнює і вдосконалює існуючі
міжнародні стандарти Декларації. Проаналізовані лише положення, які
безпосередньо гарантують такі стандарти.
Зауважимо, що якщо у Декларації всі статті починаються з формулювань
„кожна людина” або „всі люди” мають право, то у коментованих статтях
Конституції України застосовуються словосполучення „кожна людина має
право”, „кожен має право” та „громадянин України” або „громадяни” мають
право. Зрозуміло, що певні права визнаються лише за громадянами України.
Тобто певні обмеження конституційного права стосуються іноземців та осіб без
громадянства.
Як вже зазначалося, у внутрішньодержавній практиці існує різниця у
правовому режимі надання громадянських, політичних, соціально-економічних та
культурних прав. Про це йдеться й у коментарі до II Розділу Конституції України,
який дають визнані вітчизняні фахівці конституційного й міжнародного права.
Зокрема зазначається, що „Україна, як і будь-яка інша держава, захищаючи свій
суверенітет і незалежність і ставлячи за мету забезпечення гідних умов життя,
закріплює певні права і свободи та надає гарантії їх здійснення лише своїм
громадянам. Так, участь в управлінні державними справами, свобода об'єднання в
політичні партії та громадські організації, право на проведення зборів і мітингів,
походів і демонстрацій належать виключно громадянам України. Також лише для
громадян України держава створює умови для здійснення права на працю,
гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності; гарантує
право на соціальний захист; право на безоплатну вищу освіту в державних і
комунальних навчальних закладах тощо. Виходячи з вирішального значення для
буття України основної цінності українського народу - його землі, Конституція
надає право власності на землю лише громадянам України”1.
Загальна декларація прав людини проголошує права і свободи особистості і
громадянина як найвищу соціальну цінність. Всі перелічені права та свободи є

1 Коментар до Конституції України. – К., 1996. – С.70.

138
досить різноманітними за своїм змістом і сферою регулювання. Це, як правило, -
багатогранні явища, кожне з яких є комплексом, групою прав та свобод і має
систему гарантій правового, організаційного, політичного, економічного та
іншого характеру.
Зауважимо, що ще в перші роки діяльності ООН було вирішено, аби її
декларації не залишалися суто політичними, маловажними і малозначимими
документами, вони в подальшому мають супроводжуватись ухваленням
міжнародних угод, пактів, конвенцій, які країни - члени мають підписувати та
ратифікувати. Такі міжнародно-правові акти накладають на країни договірні
юридичні обов’язки щодо втілення в життя положень, попередньо погоджених і
проголошених у деклараціях. Міжнародні угоди в такому разі виступають
міжнародно-правовими гарантіями дотримання актуальних і нагальних прав та
свобод, що проголошені в деклараціях.
Так, на основі Загальної декларації прав людини були вироблені, а потім
набули чинності Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та
Міжнародний пакт про економічні соціальні і культурні права, тобто міжнародні
договори, що мають юридично обов’язковий характер для держав - учасниць.

Джерела інформації та рекомендована література

Права человека: Учебник для вузов / Под ред. Е.А.Лукашевой. – М., 2004.
Карташкин В.А. Всеобщая декларация прав человека в современном мире // Советский
ежегодник международного права: 1988. – М.: Наука, 1989. – С. 39–50.
Рабінович П.М. Права людини і громадянина у Конституції України (до інтерпретації вихідних
конституційних положень). – Харків, 2000.
Мюллерсон Р. А. Права человека: идеи, нормы, реальность. – М., 1991.

139
 Глава 6
ПРАВА ЛЮДИНИ ТА МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ МЕХАНІЗМИ ЇХ
ЗАХИСТУ У МІЖНАРОДНИХ ПАКТАХ ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

§ 1. Історія створення Пактів про права людини

На основі Загальної декларації прав людини Комісія ООН з прав людини

розробила, запропоновані в 1966 р. для прийняття юридично обов'язкові
документи – Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та
Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, в яких було
проголошено щонайповніший перелік основних прав і свобод людини та
визначено їх зміст. Обидва документи набули чинності у 1975 р. після їх
ратифікації, як це було обумовлено у текстах, 35 країнами.
Початковою метою авторів цих документів було створення єдиного пакту,
який би включав у себе всі основні (фундаментальні) права людини. Проте тоді
як західні держави наполягали на нормативному закріпленні громадянських та
політичних прав людини, соціалістичні країни і нові незалежні держави
наголошували на важливості економічних, соціальних та культурних прав, а
також права на самовизначення. Виникали розбіжності та суперечності, оскільки
західні держави, які ініціювали створення такого акту, не могли погодитися з
тим, щоб у тексті єдиного документа громадянські та політичні права були
поставлені в один ряд (або, іншими словами, зрівняні) з економічними,
соціальними та культурними правами.
До припущення щодо переважного значення громадянських та політичних
прав над іншими додатково наводилось твердження, що ці права встановлюють
безпосередні зобов’язання, тоді як соціальні та економічні права значною мірою
мають характер рекомендаційних положень поступового розвитку. Тобто
залежать від наявних політичних, економічних та інших ресурсів країн - учасниць
пакту.

140
 Існували й інші аргументи щодо неможливості об’єднання всіх видів прав
людини у єдиному пакті. Основні з них, як зазначали представники держав -
учасниць, полягали в тому, що для забезпечення громадянських та політичних
прав уряд повинен утримуватись від певних дій (наприклад, не застосовувати
тортури чи не позбавляти людей їхнього права на свободу думки, совісті і релігії).
Відповідно економічні, соціальні і культурні права вважаються такими, що
вимагають втручання держави і, таким чином, розглядаються як права, які
вимагають активної діяльності держав. Наводились твердження про те, що
громадянські та політичні права легше забезпечити, оскільки їх реалізація не
вимагає значних фінансових ресурсів. Натомість стверджується, що зобов’язання
щодо забезпечення економічних, соціальних та культурних прав набагато важче
забезпечити, оскільки вони залежать від економічної могутності країни
(наприклад, забезпечення кожному задовільного рівня життя, щоб людина не
відчувала голоду чи не була безробітною).
Проблема, як вважали, була пов’язана також із механізмом імплементації
прав: запевняли, що схему забезпечення громадянських та політичних прав
створити можливо, тоді як це є неможливим для економічних, соціальних та
культурних прав.
Прихильники таких поглядів звертали увагу на різницю в підходах не тільки
щодо засобів імплементації, а й з огляду на окремі положення. Закріплення
громадянських та політичних прав вимагало формулювань „кожна людини має
право”, „всі особи мають право”, „кожний громадянин повинен мати право” та
передбачало конкретно визначені права, тоді як закріплення соціальних,
економічних та культурних прав передбачало формулювання „держави
зобов’язуються забезпечити”, „держави визнають право”, тобто нечітких
формулювань, які створюють перешкоди вважати ці права юридично
обов’язковими.
Тому в остаточному підсумку було вирішено скласти два окремих
документи, один з яких охоплював би громадянські та політичні права (так звані
“негативні права”), тобто певний комплекс загальних, природних, невід’ємних

141
прав, які зумовлюються самим фактом існування людини (Міжнародний пакт про
громадянські і політичні права1), інший – економічні, соціальні і культурні права
людини (“позитивні права”), які встановлюються міжнародним і національним
правом (Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 2). Якщо
взяти тексти обох пактів, то, на перший погляд, може здатися, що в деяких
аспектах вони дуже подібні (стосовно прав), але насправді між ними існує суттєва
різниця в характері, природі зобов’язань та механізмі забезпечення прав.
Як відомо, існує й інший погляд на природу вищезазначених прав, який
полягає в тому, що права людини неможливі без держави і не існують поза нею.
Кожна людина користується тільки тими правами і свободами — громадянськими,
політичними, соціальними, економічними і культурними, які передбачені в конституції і
законах країни. Законодавство будь-якої держави визначає правове становище, обсяг
прав та обов'язків усіх без винятку осіб, які перебувають на її території: насамперед
громадян цієї держави, а також іноземців і апатридів. Що стосується міжнародних
договорів, то на практиці такі договори не створюють прав, а лише накладають
обов'язок на договірні держави запроваджувати ці права в життя за допомогою свого
національного законодавства3.
Природно-правова та позитивно-правова доктрини щодо пояснення походження
прав людини існують з часів виникнення самої ідей про такі права. Проте, наприклад, у
п. 2 ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права підкреслюється, що
"Якщо це вже не передбачено існуючими законодавчими чи іншими заходами,
кожна держава – учасниця цього Пакту, зобов'язується вжити необхідних заходів
відповідно до своїх конституційних процедур і положень цього Пакту для
прийняття таких законодавчих або інших заходів, які можуть виявитися
необхідними для здійснення прав, визнаних у цьому Пакті" (ст. 2). Тобто
міжнародне право вимагає від держав - учасниць закріплення природних прав у
позитивному національному законодавстві.

1 Станом на 1 січня 2010 р. – 165 держав – учасниць.

2 Станом на 1 січня 2010 р. – 160 держав - учасниць.
3 Про це детальніше див.: National human rights institutions: a handbook on the establishment and strengthening of
national institutions for the promotion and protection of human rights.- New York and Geneva: United Nations, 1995.
– 55 р.

142
 § 2. Права людини, проголошені Міжнародним пактом про
громадянські та політичні права
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права * складається з
преамбули та 53 статей, викладених у шести частинах. У Пакті сформульовані
наступні загальні права: ст. 1 – право народів на самовизначення; ст. 2 – рівне
для чоловіків і жінок право користуватися правами, передбаченими Пактом. А
також:
Громадянські права: ст. 6 – право на життя; ст. 7 – право на свободу від
катування та покарання; ст. 8 – право на свободу від рабства та работоргівлі; ст. 9
– право на свободу та особисту недоторканність; ст. 10 – право на гуманне
поводження і поважання гідності; ст. 11 – право на свободу від ув’язнення за
неможливість виконання договірного зобов’язання; ст. 12 - право на вільне
пересування і свобода вибору місця проживання; ст. 13 – право іноземця, що
законно перебуває на території держави - учасниці Пакту, від незаконного
висилання; ст. 14 – право на справедливий судовий розгляд та рівність перед
судом; ст. 16 - право людини, де б вона не перебувала, на визнання її
правосуб’єктності; ст. 17 – право на захист від втручання у особисте і сімейне
життя; ст. 18 – право на свободу думки, совісті і релігії; ст. 19 – право
безперешкодно дотримуватись і вільно виражати свої погляди; ст. 20 – заборона
пропаганди війни та підбурювання до дискримінації, ворожнечі або насильства;
ст. 23 - право на одруження та заснування сім’ї; ст. 24 – права дитини; ст. 26 –
право на рівний захист закону; ст. 27 - права осіб, які належать до національних
меншин.
Політичні права: ст. 25 – право громадян брати участь у веденні державних
справ, голосувати і бути обраним, допускатися в своїй країні до державної
служби; ст. 21 – право осіб на мирні збори; ст. 22 – право кожної людини на
свободу асоціації та право створювати профспілки.
Аби гарантувати права, передбачені Пактом, держави - учасниці, а саме – їхні
компетентні та законні органи влади, мають забезпечити систему ефективних
засобів та гарантувати виконання таких засобів цими органами.

* Див. Додаток 3.

143
 На вимогу цього ст. 2 передбачає, що країни - учасниці зобов’язуються
поважати і забезпечувати права, визнані в Пакті, “всім перебуваючим у межах її
території та під її юрисдикцією особам... без будь-якої різниці щодо раси, кольору
шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи
соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини”.
Іншими важливими для визначення правового статусу осіб загальними
положеннями є ст.ст. 16 та 26. Стаття 16 визнає правосуб’єктність (юридичні
права) кожної людини, де б вона не перебувала. Тобто незалежно від
громадянства особа має правоздатність, дієздатність і деліктоздатність у
національній правовій системі будь-якої країни. Стаття 26 проголошує загальний
для Міжнародного Біллю прав людини принцип: „Всі люди є рівними перед
законом і мають право без будь-якої дискримінації на рівний захист закону”.

2.1. Право народів на самовизначення

Тексти обох документів – Пакту про громадянські і політичні права та

Пакту про економічні, соціальні і культурні права – починаються з проголошення
одного з найважливіших для цивілізованого розвитку світового суспільства та
найбільш дискусійного в сучасній науці міжнародного права колективного права
народів на самовизначення, яке міститься також в основному принципі
міжнародного права – принципі рівноправності і права народу розпоряджатися
власною долею. Стаття 1 МПГПП та ст. 1 МПЕСКП є ідентичними за змістом і
передбачають: „1. Усі народи мають право на самовизначення. На підставі цього
права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують
свій економічний, соціальний і культурний розвиток. 2. Всі народи для
досягнення своїх цілей можуть вільно розпоряджатися своїми природними
багатствами і ресурсами без шкоди для будь-яких зобов'язань, що випливають з
міжнародного економічного співробітництва, заснованого на принципі взаємної
вигоди, та з міжнародного права. Жоден народ ні в якому разі не може бути
позбавлений належних йому засобів існування”. У п. 3 ст. 1 зазначається, що
держави, які беруть участь у цьому Пакті, у тому числі ті, які несуть
відповідальність за управління несамоврядними і підопічними територіями,

144
повинні, відповідно до положень Статуту Організації Об'єднаних Націй,
заохочувати здійснення права на самовизначення і поважати це право.
Саме поняття “право народу на самовизначення” є досить складним для
визначення у міжнародному праві, оскільки виникає низка питань з приводу
точного змісту цього права (хто і на що має право), так само як і реалізації цього
права (хто і як реалізує право). Зазначимо, що незважаючи на те, що право
народів на самовизначення визнається в низці універсальних правових
документів, в жодному з них не надається визначення поняття “народ”. Отже,
міжнародне право, вказуючи дестинатора права, не дає його визначення.
Для уточнення змісту цього права необхідно звернутися до тлумачення
основного принципу міжнародного права - принципу рівноправності й
самовизначення народів в загальновідомій “Декларації про принципи
міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співпраці між
державами відповідно до Статуту ООН” 1970 р. Це тлумачення містить два
взаємопов’язаних, але майже взаємовиключних положень.
По-перше, відповідно до принципу рівноправності й самовизначення
народів усі народи мають право вільно, без втручання ззовні визначати свій
політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний та
культурний розвиток, і кожна держава повинна поважати це право згідно зі
Статутом ООН. Зазначається також, що створення суверенної й незалежної
держави, вільне приєднання до незалежної держави або об'єднання з нею чи
встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного
народом, є способами здійснення цим народом права на самовизначення.
По-друге, у декларації зазначається, що ніщо не повинне тлумачитися як
таке, що санкціонує або заохочує будь-які дії, що призводили б до
розчленування або до часткового чи повного порушення територіальної
цілісності, або політичної єдності суверенних і незалежних держав, які
функціонують із дотриманням принципу рівноправності й самовизначення
народів і внаслідок цього мають уряди, що представляють весь народ, котрий
належить до цієї території, без розрізнення за расою, віросповіданням чи

145
кольором шкіри1. Саме в такому значенні це право стало юридично визнаним у
контексті боротьби народів з колоніальною залежністю.
Під час розробки Пакту, деякі країни поставили під сумнів цінність цього
права в постколоніальному світі. Представники багатьох держав були
занепокоєні тим, що національні меншини у незалежних країнах можуть
використати це право як основу для вимог про відокремлення. Проте з
цілковитою певністю можна констатувати, що в сучасному міжнародному праві
відсутні юридичні норми, які б визнавали право національних меншин на
політичне самовизначення, хоча немає й таких, які б забороняли його.
За ратифікації Пакту ряд країн зробили східні заяви та застереження щодо ст.
1. Серед таких: Великобританія, Індія, Таїланд, Індонезія. В застереженні
останньої наголошується: „Посилаючись на статтю 1 Міжнародного пакту про
громадянські і політичні права, Уряд Республіки Індонезії заявляє, що... слова
"право на самовизначення", які використовуються в цій статті, не стосуються груп
людей в межах суверенної незалежної держави і не можуть розглядатися як такі,
що уповноважують або схвалюють будь-яку дію, яка б завдала шкоди, повністю
або частково, територіальній цілісності або політичній єдності суверенних і
незалежних держав”2.
2.2. Громадянські права
Статті 3 – 5 містять загальні зобов’язання держав щодо виконання
положень Пакту. Стаття 3 передбачає рівність на основі статі: держави -
учасниці зобов’язані забезпечити рівне для чоловіків і жінок право
користуватися громадянськими і політичними правами, передбаченими у цьому
Пакті. Стаття 4 дозволяє країнам - учасницям відступати від положень Пакту за
певних умов: “1. Під час надзвичайного стану в державі, при якому життя нації
перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно оголошується, держави -

1 Декларация о принципах международного права, касающихся дружественных отношений и сотрудничества

между государствами в соответствии с Уставом ООН, от 24 октября 1970 г. // Действующее международное
право. В 3-х тт. / Сост. Ю.М. Колосов и Э.С. Кривчикова. – М.: Изд-во Московского независимого ин-та
междунар. права, 1999. – Т. 1. – С. 71–72.
2 International Covenant on Civil and Political Rights New York, 16 December 1966. Declarations and Reservations.
http://www.ohchr.org/english/countries/ratification/4_1.htm

146
учасниці цього Пакту можуть вживати заходів на відступ від своїх зобов'язань за
цим Пактом”. В статті зазначені певні обмеження: відповідно до п. 2 ст. 4
положення п. 1 не може бути підставою для будь-яких відступів від статей 6, 7, 8
(п. 1 і 2), 11, 15, 16 і 18.
Фундаментальні права людини, що містяться у Пакті, починаються з права
на життя, передбаченого ст. 6. У п. 1 ст. 6 визначено: “Право на життя є
невід'ємне право кожної людини. Це право охороняється законом. Ніхто не може
бути свавільно позбавлений життя”.
Комітет з прав людини, який відповідає за втілення у життя прав, визнаних
у Пакті, проголосив це право найголовнішим, проте за змістом ст. 6 не
передбачає абсолютної заборони позбавлення життя, лише свавільний акт
позбавлення життя підпадає під заборону цієї статті. Взагалі поняття
“свавільний” викликає багато суперечок. Тому Комісія розглянула це питання і
вирішила, що простий факт того, що позбавлення життя є правомірним
(законним) за національним законодавством, не означає автоматично, що ця дія
не є “свавільною”. Тобто Комітет визнає несвавільними лише такі дії, як
самозахист, арешт та запобігання втечі, які передбачені як національним, так і
міжнародним правом 1.
Стаття 6 не відміняє смертну кару, але передбачає, що ”у країнах, які не
скасували смертної кари, смертні вироки можуть виноситися тільки за найтяжчі
злочини відповідно до закону, який діяв під час здійснення злочину і який не
суперечить постановам цього Пакту і Конвенції про запобігання злочинові
геноциду і покаранні за нього. Це покарання може бути здійснено тільки на
виконання остаточного вироку, винесеного компетентним судом”.
Треба визнати, що багато країн світу мають інститут смертної кари за
злочини, які не можна вважати навіть “найбільш тяжкими злочинами”, а другий
Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні

1 Rehman J. International Human Rights Law. A Practical Approach. – Harlow, 2003. – Р. 69.

147
права 1989 р., спрямований на відміну смертної кари , ще й досі не є широко
ратифікований2.
Зауважимо, що 18 грудня 2007 р. ООН все ж таки ухвалила проект
резолюції про введення мораторію на страту. За цей документ висловилися 104
делегації, "проти" - 54, а представники 29 держав при голосуванні утрималися.
Документ був підготовлений за ініціативою Євросоюзу і внесений на розгляд
членів ГА ООН від імені 80 держав-співавторів, що представляють всі регіони
миру. Однак супротивники цієї резолюції назвали її ухвалення спробою
втручання у внутрішні справи суверенних держав шляхом нав'язування їм своєї
системи правосуддя.
У прийнятій резолюції наголошується, що Генеральна Асамблея закликає
держави "поступово обмежувати застосування смертної кари і скорочувати число
злочинів, які можуть каратися стратою", а також "ввести мораторій на виконання
смертних вироків в цілях відміни страти". У ній також підкреслюється, що
застосування цього вищого заходу покарання підриває людську гідність, а
мораторій на її застосування сприятиме повнішому здійсненню і прогресивному
розвитку прав людини. У документі указується, що наразі немає ніяких
переконливих доказів того, що страта є чинником стримання злочину.
За даними ООН, вже 130 країн відмінили страту або ввели мораторій на її
застосування. У 2006 році смертні вироки були приведені у виконання лише в 27
країнах світу. Людей страчують в Білорусі, Японії, Саудівській Аравії, Китаї,
США і ін.
Стаття 7 є важливою нормою для захисту особи від катувань чи
жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи
покарання, оскільки в зазначеній статті встановлюється заборона застосування
цих засобів до всіх без винятку. Складними для застосування цього положення є
проблеми щодо визначення природи покарання та яке ставлення вважати
нелюдським та таким, що принижує гідність.

2 На 1 січня 2010 р. за двадцятирічний термін існування другий Протокол до МПГПП ратифікували або
приєдналися 72 країни.

148
 На жаль, вельми актуальної і в наш час залишаються питання работоргівлі.
Стаття 8 проголошує: „Нікого не можуть тримати в рабстві: рабство і
работоргівля забороняється в усіх їх видах”.
Право на свободу та особисту недоторканність, право затриманої особи на
гуманне поводження та право на справедливий судовий розгляд і рівність перед
судом.
Стаття 9 захищає важливі права людини на свободу та особисту
недоторканність. Стаття підтверджує, що відповідно до цього права “нікого не
може бути піддано свавільному арешту чи утриманню під вартою. Ніхто не
повинен бути позбавлений волі інакше як на таких підставах і відповідно до такої
процедури, які встановлені законом”.
Зазначена стаття гарантує процесуальні права затриманої особи. Причина
арешту має бути повідомлена при затриманні, а затримана особа має бути
інформована стосовно звинувачення проти неї. Особи, затримані чи ув’язнені за
кримінальні порушення, мають право на судовий розгляд протягом розумного
строку або на звільнення. Особи, що були затримані, мають право оскаржити
законність їх затримання, і в разі незаконного затримання мають право на
компенсацію.
Стаття 10 передбачає право затриманої особи на гуманне поводження.
Комітет надав цій статті досить широке тлумачення, зазначивши, що вона
стосується усіх осіб, які були позбавлені волі, включаючи тих, хто утримується в
тюрмі чи лікарні для осіб з психічними розладами. Він підкреслив, що: “Гуманне
та з повагою їх гідності поводження до всіх затриманих осіб є фундаментальним
та універсально застосованим правилом”1.
Невиконання договірного зобов’язання, у відповідності зі ст. 11, не є
приводом для позбавлення волі.
Кожен, хто законно перебуває на території держави, має право на вільне
пересування і свободу вибору місця проживання (ст. 12).

1 Dominic McGoldrick. The Human Rights Committee: its role in the development of the International Covenant on
Civil and Political Rights. – Oxford: Clarendon; New York: Oxford University Press, 1991. – P. 68-76.

149
 Дотримання ст. 14 є передумовою забезпечення гуманності і справедливості
в кримінальному судочинстві. Стаття передбачає, що всі особи є рівними перед
судами та трибуналами. Обов’язкове існування компетентних, незалежних і
безсторонніх суддів. Пов’язаною з правом на справедливий суд є презумпція
невинуватості.
З метою забезпечення справедливого розгляду справи ст. 14 встановлює
перелік мінімальних гарантій кожному, зокрема, як зазначено у документі:
a) бути терміново і докладно повідомленим мовою, яку він розуміє, про
характер і підставу висунутого проти нього обвинувачення;
b) мати достатній час і можливості для підготовки свого захисту і
спілкуватися з обраним ним самим захисником;
c) бути судженим без невиправданої затримки;
d) бути судженим в його присутності і захищати себе особисто або за
посередництвом обраного ним самим захисника; якщо він не має захисника, бути
повідомленим про це право і мати призначеного йому захисника в будь-якому
разі, коли інтереси правосуддя того вимагають, безплатно, коли він не має
достатньо коштів для оплати цього захисника;
e) допитувати свідків, які дають свідчення проти нього, або мати право на
те, щоб цих свідків було допитано, та мати право на виклик і допит його свідків
на тих самих умовах, які існують для свідків, що дають свідчення проти нього;
f) користуватися безплатною допомогою перекладача, якщо він не розуміє
мови, яка використовується в суді, або не говорить цією мовою;
g) не бути приневоленим до надання свідчень проти самого себе чи до
визнання себе винним.
Окремі положення присвячені праву на особисте і сімейне життя, захист
дитини, на свободу думки, совісті та релігії, праву безперешкодно
дотримуватись своїх поглядів.
Кожна людина має право на захист закону від свавільного або
незаконного втручання в особисте і сімейне життя (ст. 17). Ця стаття захищає
кожного від “свавільного чи незаконного втручання в його особисте і сімейне

150
життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність житла або
таємницю його кореспонденції чи незаконних посягань на честь і репутацію”. В
Загальному коментарі Комісія зазначила, що це право має гарантуватися
незалежно від того, чи порушується воно з боку державних органів влади, чи
фізичних або юридичних осіб. Настанови статті передбачають обов’язок держав
вжити усіх можливих заходів, зокрема законодавчих, аби запобігти можливості
таких порушень.
Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії (ст.18). Право
включає свободу мати чи брати релігію або переконання на свій вибір і свободу
сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими,
публічно чи приватно. Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає
лише обмеженням, які встановлюються законом і які є необхідними для охорони
суспільної безпеки, порядку, здоров’я і моралі, так само як основних прав та
свобод інших осіб.
Пункт 1 ст. 19 передбачає “право кожної людини безперешкодно
дотримуватися своїх поглядів". Згідно з п. 2 ст. 19 “кожна людина має право на
вільне вираження своїх поглядів”. Це право, з певними обмеженнями,
передбачає свободу шукати, отримувати і поширювати будь-яку інформацію та
ідеї незалежно від державних кордонів в усній чи письмовій формі, за
допомогою друку або художніх форм вираження чи в інші способи на власний
розсуд. Обмеження встановлюються в п. 3 ст. 19: “Користування передбаченими
в пункті 2 цієї статті правами накладає особливі обов'язки й особливу
відповідальність. Воно може бути, отже, пов'язане з певними обмеженнями, які,
однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними: a) для поважання
прав і репутації інших осіб; b) для охорони державної безпеки, громадського
порядку, здоров'я чи моральності населення”.
Ще однією проблемою стосовно прав людини було попередження релігійної
та расової ненависті та пропаганди війни. Заборона таких форм “вираження
поглядів” передбачається в ст. 20: “Будь-яка пропаганда війни повинна бути
заборонена законом”. Вартий уваги той факт, що, нажаль, деякі країни зробили

151
застереження стосовно положень цієї статті. Вони зазначили, що положення
“пропаганда” та “війна” є занадто абстрактними і потребують більш точного
визначення. До числа цих країн входять: Франція, Австралія, Фінляндія, Данія,
Нідерланди, Люксембург, Ісландія, Нова Зеландія, Норвегія та Швеція 1.
Згідно зі ст. 24 кожна дитина без будь-якої дискримінації має право на
необхідні заходи захисту, повинна бути зареєстрована негайно після
народження, повинна мати ім’я та має право на громадянство.

2.3. Політичні права

Безпосередньо політичні права передбачає ст. 25. Відповідно до її положень

кожний громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації і без
необґрунтованих обмежень право і можливість: брати участь у веденні
державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних
представників; голосувати і бути обраним на виборах, які проводяться на основі
загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпечують
свободу волевиявлення виборців; допускатися в своїй країні на загальних умовах
рівності до державної служби. Таке право забезпечує демократичні засади
недискримінації та рівності громадян в країні.
Відповідно до ст. 21 Пакту “визнається право на мирні збори”. Право не
обмежується наявністю громадянства. Це право може бути обмеженим у деяких
випадках, що передбачені цією ж статтею, а саме: “Користування цим правом не
підлягає жодним обмеженням, крім тих, які накладаються відповідно до закону та
які є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах державної чи
суспільної безпеки, громадського порядку, охорони здоров'я і моральності
населення або захисту прав та свобод інших осіб”. До речі, треба звернути увагу,
що перелік умов для можливості обмеження є досить-таки абстрактним та може
мати занадто розширене тлумачення.
Свобода асоціацій передбачена у ст. 22: “Кожна людина має право на
свободу асоціації з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати

1 International Covenant on Civil and Political Rights. - New York, 16 December 1966. Declarations and Reservations.
http://treaties.un.org/Pages/Treaties.aspx?id=4&subid=A&lang=en

152
до них для захисту своїх інтересів”. Як і в попередній статті, тут такі ж самі
умови, за наявності яких можна обмежувати це право. Додатково ця стаття
встановлює, що вона не перешкоджає запровадженню законних обмежень
користування цим правом для осіб, які входять до складу збройних сил і поліції.

2.4. Принцип рівності, недискримінації, права меншин

Міжнародне право приділяє значну увагу принципам рівності і

недискримінації. У Пакті вони передбачені у статтях 2, 3, 25 та 26. Як
зазначається у ст. 26, всі є рівними перед законом і всякого роду дискримінація
повинна бути заборонена законом. Забороняється дискримінація за будь-якою
ознакою, як-от: раса, колір шкіри, стать, мова, релігія, політичні чи інші
переконання, національне чи соціальне походження, майновий стан, народження
чи інші обставини.
Стаття 27 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права фіксує: “У
тих країнах, де існують етнічні, релігійні і мовні меншини, особам, що належать
до таких меншин, не може бути відмовлено в праві разом з іншими членами тієї ж
групи користуватися своєю культурою, сповідувати свою релігію і виконувати її
обряди, а також користуватися рідною мовою”. Слід зазначити, що зміст
наведеної статті як результат бурхливих обговорень та довгоочікуваного
компромісу одночасно лаконічний, складний і неоднозначний для тлумачення. У
тексті статті відсутні: термін “національна меншина”; критерії виділення і
визначення меншин; не чітко позначено, чиї права (індивідів чи груп) вона
передбачає; захищає вона індивідуальні чи колективні права або ті й інші
водночас. До того ж ст. 27 містить вельми загальне формулювання “у тих країнах,
де існують… меншини”, що допускає суб’єктивне або занадто широке його
тлумачення. Але вперше в договірній практиці ООН була застосована спеціальна
міжнародно-правова норма універсального характеру для захисту меншин, що має
рубіжне значення для становлення й вирішення проблеми на рівні загального
міжнародного права. Тож усі сучасні документи, присвячені проблемам меншин,

153
ураховують чи посилаються на ст. 27. А те, що нині переважна більшість країн є
учасницями МППГП, свідчить про те, що це право є дійсно загальновизнаним,
універсальним в сучасному міжнародному праві*.

§ 3. Зміст першого Факультативного протоколу 1966 р. та другого

Факультативного протоколу 1989 р. до МПГПП

При розробці Пакту про громадянські і політичні права довгий час

обговорювалося складне і спірне питання про процедуру розгляду скарг
окремими особами. Розглядались різні пропозиції. Австралія, наприклад,
запропонувала створити в межах Пакту спеціальний суд з прав людини.
Порушити справу у суді могли б не тільки держави, але й окремі індивіди, групи
осіб, неурядові організації, при цьому всі сторони мали б займати однакове
положення.
Радянський Союз і східноєвропейські держави виступали проти створення як
суду, так і комітету, однією з функцій яких мав стати розгляд скарг окремих осіб.
Вони вважали, що такі органи контролю за імплементацією положень Пакту є
втручанням у внутрішні справи держави і порушують її суверенітет.
В результаті обговорень цих питань було вирішено у Пакт про громадянські і
політичні права не включати положення про розгляд скарг від окремих осіб, а
вирішити це питання в спеціальному договорі – Факультативному протоколі до
Пакту.
Протокол був прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН одночасно з Пактом
16 грудня 1966 року1. Відповідно до Протоколу, Комітет з прав людини має
компетенцію брати і розглядати повідомлення окремих осіб, якщо держава, під
юрисдикцією якої вони перебувають, є державою – учасницею Пакту і визнала
компетенцію Комітету, ратифікувала Протокол або приєдналася до нього (ст.1)*.

* Про це детальніше див.: § 1 – 2, гл. 8.


Див. Додаток 3.
?
1 Станом на 1 січня 2010 р. – 113 держав-учасниць.
*

154
 Анонімні скарги не розглядаються. Авторами скарг мають бути конкретні
особи, чиї права, що зазначені в Пакті, були порушені. Якщо жертва
правопорушення через якісь певні обставини особисто не може звернутись до
Комітету, то на це має право її офіційний представник або близький родич.
Розглядаються лише ті факти і дії, які були вчинені, після того як Пакт чи
Протокол набрав чинності в цій країні. Комітет не розглядає письмових
повідомлень від окремих осіб, поки не будуть пред’явлені докази того, що ця
особа використала всі наявні внутрішні засоби правового захисту, які їй доступні
у власній країні. Отже, таким чином, захист прав людини в першу чергу мають
забезпечувати національні органи і суди, а потім міжнародні установи.
Другий Факультативний протокол до Міжнародного пакту про
громадянські і політичні права, стосується відміни смертної кари *. Розвиток
міждержавних відносин свідчить про те, що багато питань, які раніше належали
виключно до внутрішньої компетенції держав, стали регулюватися міжнародним
правом. Це стосується і питання застосування смертної кари.
Загальна декларація і Пакти, проголосивши право кожної людини на життя,
не заборонили, а лише обмежили застосування смертної кари. “В країнах, які не
скасували смертної кари, - підкреслюється в ст. 6 Пакту, - смертні вироки можуть
виноситися тільки за найтяжчі злочини відповідно до закону...”. Пакт заборонив
виносити смертний вирок лише за злочини, які були вчинення особами,
молодшими за 18 років на момент скоєння, і вагітним жінкам.
15 грудня 1989 року Генеральна Асамблея ООН прийняла другий
Факультативний протокол до Пакту про громадянські і політичні права, що
стосується відміни смертної кари. Право кожного на життя, відповідно до
Протоколу, неподільно пов’язано із забороною смертної кари. Стаття 1 цього
документа зобов’язує держав – учасниць відмінити смертну кару і не виконувати
смертні вироки. Протокол забороняє державам робити будь-які застереження,
за винятком застосування смертної кари за найбільш серйозні злочини, що
були скоєні під час війни.

* Див. Додаток 3.

155
 Кожна держава – учасниця Протоколу, надаючи доповіді Комітету з прав
людини, зобов’язана включити в них інформацію про вжиті заходи щодо
імплементації Протоколу (ст. 3).
Другий факультативний протокол набув чинності 11 липня 1991 р. (у 1991 р.
– 20 ратифікацій, у 2010 р. – 72, що свідчить про досить повільне поширення ідей
гуманізму у світі).

§ 4. Механізми контролю за імплементацією та здійсненням положень

МПГПП. Комітет з прав людини

Установою, яка здійснює контроль за дотриманням державами взятих на

себе за МПГПП зобов’язань, є Комітет з прав людини1. Частина IV Пакту включає
норми про створення Комітету та визначає його роль та діяльність. Комітет
складається з 18 осіб, що обираються від країн - учасниць Пакту. Передбачається,
що члени Комітету повинні мати високі моральні якості та визнану
компетентність у сфері прав людини. Члени Комітету обираються на чотири роки,
аби працювати як такі (у особистій якості), тобто не піддаватися впливу з боку
країн, громадянами яких вони є. Вони мають право на обрання на повторний
термін. Вибори Комітету відбуваються шляхом таємного голосування із списку
осіб, що були висунуті державами - учасницями Пакту на засіданні, яке скликає
Генеральний секретар ООН. Під час виборів до Комітету “...береться до уваги
справедливий географічний розподіл членів і представництво різних форм
цивілізації та основних правових систем” (п.2 ст. 31).
Кожна країна має право “висунути не більше двох осіб. Ці особи повинні
бути громадянами держави, що їх висуває” (п.2 ст. 29). До Комітету не може
входити більше одного громадянина від держави.
Обраними до Комітету є ті особи, кандидатури яких отримують найбільшу
кількість голосів та абсолютну більшість голосів присутніх і голосуючих
представників держав - учасниць (п.4 ст. 30). Комітет збирається три рази на рік.

1 Dominic McGoldrick. The Human Rights Committee: its role in the development of the International Covenant on
Civil and Political Rights. – Oxford: Clarendon; New York: Oxford University Press, 1991. – 576 р.

156
 Існує три основних механізми забезпечення настанов Пакту через
діяльність Комітету: 1) обов’язкова процедура доповідей держав, у яких вони
мають надати інформацію з приводу забезпечення МПГПП; 2) система
повідомлень держав про невиконання зобов’язань іншими державами -
учасницями; 3) система індивідуальних повідомлень осіб про порушення їх прав
державою.
Щодо першого механізму, то застосовується три види державних
доповідей: початкові, періодичні, додаткові.
Початкові доповіді повинні подаватися протягом одного року після
набрання чинності цим Пактом щодо відповідних держав - учасниць. Періодичні
доповіді – після того, кожні п’ять років. З 1992 року Комітет надав собі
повноваження вимагати додаткові доповіді у будь-який час, коли вважатиме за
потрібне, та повноваження головуючому вимагати спеціальних доповідей у
випадках необхідності. Комітет може отримувати інформацію з інших джерел.
Треба зауважити, що процедура державних доповідей є основним
механізмом забезпечення Пакту та є єдиною обов’язковою процедурою, яку
країни-учасниці мають виконувати. На країну покладається обов’язок повідомити
про те, які заходи вона вжила, щоб забезпечити виконання Міжнародного пакту
про громадянські і політичні права, а також, відповідно до п. 2 ст. 40 – повідомити
про “фактори та ускладнення, коли такі є, що впливають на втілення в життя
Пакту.” Комітет вивчає доповіді, подані державами і надсилає їм свої доповіді і
такі зауваження, які вважатиме доцільними. Комітет може послати Економічній і
соціальній раді ці зауваження разом з примірником доповідей, одержаних від
держав.
Другим засобом забезпечення Пакту є процедура подання повідомлень
держав про невиконання зобов’язань іншими державами - учасницями, яка
передбачена ст.ст. 41 та 42.
Відповідно до п. 1 ст. 41 держава, яка бере участь у Пакті, може в будь-який
час заявити, що вона визнає компетенцію Комітету одержувати і розглядати
повідомлення про те, що якась держава - учасниця твердить, що інша держава -

157
учасниця не виконує своїх зобов’язань за цим Пактом. Комітет не приймає
ніяких повідомлень, коли вони стосуються держави – учасниці, яка не
зробила такої заяви.
Відповідно до процедури, якщо будь-яка держава - учасниця цього Пакту
вважає, що інша держава - учасниця не втілює в життя постанов цього Пакту, то
вона може письмовим повідомленням довести це питання до відома зазначеної
держави - учасниці. Протягом трьох місяців після одержання цього повідомлення
держава, яка його одержала, надає в письмовій формі державі, яка надіслала таке
повідомлення, пояснення чи будь-яку іншу заяву з роз'ясненням у цьому питанні,
де має бути, наскільки це можливо і доцільно, зазначено внутрішні процедури і
заходи, які було вжито, буде вжито чи може бути вжито щодо цього питання.
Однак, якщо питання не вирішено на задоволення обох зацікавлених держав -
учасниць протягом шести місяців після отримання державою першого
повідомлення, будь-яка з цих держав має право передати це питання до Комітету,
повідомивши про це Комітет та іншу державу.
Комітет розглядає передане йому питання тільки після того, як він
переконається, що відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного
права всі наявні (доступні) внутрішні засоби правового захисту було вичерпано.
Комітет надає свої добрі послуги зацікавленим державам - учасницям з метою
дружнього вирішення питання на основі поважання прав людини та основних
свобод, визнаних у цьому Пакті. Комітет протягом дванадцяти місяців з дня
одержання повідомлення надає відповідну доповідь. Якщо було досягнуто
дружнього вирішення проблеми, то Комітет обмежується в своїй доповіді
коротким викладом фактів і досягнутого вирішення, якщо такого вирішення не
досягнуто, то Комітет обмежується в своїй доповіді коротким викладом фактів;
письмові заяви і запис усних заяв, викладених зацікавленими державами -
учасницями, додаються до доповіді. З кожного питання доповідь надсилається
зацікавленим державам - учасницям.
Відповідно до ст. 42 (якщо не було досягнуто дружнього вирішення)
Комітет може, за попередньою згодою зацікавлених держав - учасниць,

158
призначити спеціальну Погоджувальну комісію. Комісія, не пізніше ніж через
дванадцять місяців після того, як їй було передано це питання, подає Голові
Комітету доповідь для направлення її зацікавленим державам - учасницям.
Погоджувальна комісія уповноважена робити рекомендації з приводу
питання, однак вони не є обов’язковими для країн.
Процедура індивідуальних повідомлень.
Третім механізмом забезпечення Міжнародного пакту про громадянські і
політичні права, практично більш значущим для осіб, є процедура індивідуальних
повідомлень відповідно до першого Факультативного протоколу до Пакту. Про це
свідчить статистика: відповідно до Протоколу було розглянуто і вирішено більш
ніж 1000 повідомлень (справ) від мешканців понад 70 країн.
Відповідно до ст. 1 Протоколу, держава - учасниця Пакту, яка також є
учасницею Протоколу, “визнає компетенцію Комітету приймати і розглядати
повідомлення від підпадаючих під її юрисдикцію осіб, які стверджують, що вони
є жертвами порушень цією державою - учасницею якогось із прав, викладених у
Пакті. Ніяке повідомлення не приймається Комітетом, якщо воно стосується
держави - учасниці Пакту, яка не є учасницею цього Протоколу”. Повідомлення
має направлятися в письмовій формі*.
Стаття 3 Протоколу передбачає, що Комітет не повинен розглядати скарги
анонімні та ті, що подаються з порушенням встановленої процедури.
Комітет зобов’язаний довести справу до відома країни, проти якої подано
скаргу. Остання, протягом шести місяців, має надати пояснюючу інформацію
(письмові пояснення) з приводу справи. Після цього відбуваються засідання
Комітету, на яких він формулює свою думку стосовно справи і потім доводить її
до відома країни та індивіда.
Комітет не є судовою установою, його рішення не є юридично
обов’язковою для сторін, він не має можливості застосовувати санкції до
порушників, а має переконувати держави змінювати їх закони та адміністративну
практику. Проте моральні та політичні зобов’язання цього найавторитетнішого

* Див. Додаток 4.

159
органу в галузі захисту прав людини досить часто мають таку ж вагу, як і рішення
міжнародних судових установ. Ця процедура являє собою намагання в рамках
політичної системи ООН розглядати повідомлення (справи) індивідів у
квазіюридичному порядку, а також формулювати і висловлювати свою позицію
щодо обставин і вирішення конкретної справи. Таку процедуру розгляду часто
називають квазісудовою.

§ 5. Права людини, проголошені Міжнародним пактом про економічні,

соціальні і культурні права

МПЕСКП був прийнятий разом з МПГПП та набрав чинності 3 січня 1976

року. Проте спроби створити механізм нагляду та процедуру повідомлень від осіб
на основі додаткового протоколу (схожого на перший Факультативний протокол
до МПГПП ) виявилися невдалими аж до грудня 2008 р.
МПЕСКП складається з 31 статті, що поділені на 5 частин. Власне
матеріальним правам присвячено 15 статей документа . У Пакті сформульовані
наступні права: ст. 1 - право на самовизначення народів; ст. 6 - право на працю;
ст. 7 - право на справедливі і сприятливі умови праці; ст. 8 - право на створення
професійних спілок та право на страйк; ст. 9 - право на соціальне забезпечення,
включаючи соціальне страхування; ст. 10 - право на державну підтримку та захист
сім’ї, включаючи спеціальну підтримку матерів та дітей; ст. 11 - право на
достатній життєвий рівень, що включає достатнє харчування, одяг і житло; ст. 12 -
право на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров'я; ст.ст. 13, 14
- право на освіту; ст. 15 - право на участь у культурному житті та користування
результатами наукового прогресу.
Зміст визначених прав багато в чому збігається зі змістом розглянутих прав
МПГПП. Проте можна виділити такі особливості економічних, соціальних та
культурних прав: залежність реалізації прав від стану економіки країни;
поширення прав на певну, окрему сферу життєдіяльності людини (соціально-
економічну); застосування рекомендаційних “м’яких” формулювань основних

 Див. Додаток 5.
160
положень (“достатній рівень життя”, “справедливі умови праці”, “задовільне
існування” тощо).
Загальна природа зобов’язань зафіксована у п. 1 ст. 2 : „Кожна держава, яка
бере участь у цьому Пакті, зобов’язується в індивідуальному порядку і в порядку
міжнародної допомоги і співробітництва, зокрема в економічній і технічній
галузях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходів для того, щоб
забезпечити поступово повне здійснення визнаних у цьому Пакті прав усіма
належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих заходів”.
Формулювання застосовані у програмній статті: „вжити в максимальних межах
наявних ресурсів заходів”, „забезпечити поступово повне здійснення”, „усіма
належними способами”, не надають теоретикам і практикам оптимізму, щодо
можливості чіткої імплементації таких юридичних зобов’язань.
Положення ст. 1 МПЕСКП є ідентичним положенню ст. 1 МПГПП. Проте
соціалістичні і нові незалежні країни робили наголос на економічній його
складовій. А саме, як йдеться у статті: „1. ...на підставі цього права вони...
вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток. 2. Всі
народи для досягнення своїх цілей можуть вільно розпоряджатися своїми
природними багатствами і ресурсами без шкоди для будь-яких зобов’язань, що
випливають з міжнародного економічного співробітництва,... та з міжнародного
права”. До того ж зміст ст. 25: „Ніщо в цьому Пакті не може тлумачитися як
приниження невід’ємного права всіх народів повністю і вільно володіти і
користуватися своїми природними багатствами та ресурсами,” – дає фахівцям
привід стверджувати, що для цих держав головним аспектом права на
самовизначення було право на постійний суверенітет над природними
багатствами і ресурсами, а також право на націоналізацію і експропріацію
іноземної власності1.
Стаття 6 передбачає право на працю, „що включає право кожної людини
дістати можливість заробляти собі на життя працею”. Для цього держави
повинні вжити заходів, які включають програми професійно-технічного
1 Rehman J. International Human Rights Law. A Practical Approach. – Harlow, 2003. – Р. 109.

161
навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості, в
умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини. Право
кожного на справедливі і сприятливі умови праці міститься у ст. 7.
У ст. 8 йдеться про право кожної людини створювати для здійснення і
захисту своїх економічних та соціальних інтересів професійні спілки. Жодних
обмежень не повинно бути щодо цього права, окрім тих випадків, коли це право
загрожує національній безпеці, громадянському порядку або порушує права і
свободи інших.
Відповідно до ст. 9 всі держави - учасниці визнають право кожної людини
на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування. Стаття 10
проголошує важливість охорони і допомоги сім’ї. У статті сім’я визначається як
„природний і основний осередок суспільства”. Спеціальний захист повинен
надаватися жінкам під час вагітності та після народження дитини (п.2 ст. 10).
Особливих заходів охорони і допомоги має вживатися щодо дітей і підлітків, які
мають бути захищені від економічної і соціальної експлуатації (п.3 ст. 10).
Право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім’ї, що
включає достатнє харчування, одяг і житло передбачає ст. 11.
Стаття 12 містить право кожної людини на найвищий досяжний рівень
фізичного і психічного здоров’я. Реалізація цього права передбачає певні заходи,
визначені у п.2 ст. 12.
Стаття 13 передбачає право кожної людини на освіту. Стаття, викладена у
формі програми дій держав - учасниць в галузі освіти, є найбільш змістовною у
Пакті і вимагає уважного самостійного аналізу.
Право кожної людини на участь у культурному житті, користування
результатами наукового прогресу, захистом моральних і матеріальних інтересів
наголошується у ст. 15.
Зазначимо, що незважаючи на назву документа, в ньому відсутнє жодне
положення про безпосередні економічні права людини. Йдеться про вільний
економічний розвиток народів (ст. 1), співробітництво, зокрема в економічній

162
 галузі (ст. 2), рівне для чоловіків та жінок право користуватися всіма
економічними правами (ст.3) тощо.

§ 6. Механізм нагляду за здійсненням прав, визнаних у МПЕСКП.

Комітет ЕСКП
Частина IV МПЕСКП, а саме ст.ст. 16 – 23, передбачає заходи з
імплементації її положень. Зважаючи на суперечності щодо правової природи
прав, механізм введення в дію економічних, соціальних та культурних прав
виявився незадовільним. Відповідно до вказаних статей держави - учасниці
зобов’язані періодично звітувати. Ця звітна процедура, до набуття чинності
Факультативним протоколом 2008 р., поки що залишається єдиним механізмом
забезпечення імплементації Пакту. Згідно зі ст. 16 учасниці Пакту повинні
надавати свої звіти до Економічної і Соціальної Ради через Генерального
секретаря Об’єднаних Націй про вживані ними заходи на шляху до додержання
прав, визнаних у цьому Пакті. Звіти також повинні інформувати про прогрес у
забезпеченні дотримання прав, проголошених в договорі. Генеральний секретар
Організації Об'єднаних Націй пересилає примірники доповідей спеціалізованим
установам. Згідно зі ст. 17, учасники Пакту можуть зазначати у доповідях фактори
та труднощі, що впливають на ступінь виконання обов'язків. Перші доповіді
мають бути надані протягом двох років після набрання Пактом чинності для
держави - учасниці і кожні п’ять років після цього.
Пакт, як такий, не передбачає створення окремого органу, а відповідальність
за введення його в дію було покладено на Економічну і Соціальну Раду.
Для виконання цієї функції Економічна і Соціальна Рада заснувала сесійну
робочу групу з 15 членів, яка спочатку складалась з представників уряду, а
подальшому з експертів, призначених урядами. Робота групи була визначена
багатьма учасниками Пакту як заполітизована і неефективна, до її роботи не
залучалися спеціалізовані установи на вимогу ст.ст. 16-18, державам не
надавалися рекомендації з основних питань.

163
 У відповідь на таку критику ЕКОСОР у 1985 р. заснувала Комітет з
економічних, соціальних і культурних прав (КЕСКП). Перша сесія Комітету
відбулася в березні 1987 р. Комітет з економічних, соціальних і культурних прав
складається з 18 експертів, які мають визнану компетентність в галузі прав
людини і діють як такі ( в особистій якості на відміну від членів представників
уряду попередньої сесійної групи), вони обираються Радою на чотири роки
шляхом проведення таємного голосування із списку тих осіб, яких представили
держави - учасниці Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні
права. Наразі члени Комітету є самостійними особами, а не офіційними
представниками держави - учасниці. Представництво в Комітеті базується на
основі справедливого географічного розподілу.
Комітет збирається в Женеві двічі на рік на тритижневі сесії, його головним
завданням є дослідження доповідей країн - учасниць.
У своїх Загальних роз'ясненнях Комітет висловився, що було б хибним
вважати, що звітність, по суті, є процедурною справою, створеною з єдиною
метою – виконання формального зобов'язання кожної держави - учасниці
звітувати перед відповідним міжнародним моніторинговим органом. Навпаки, у
відповідності з буквою і духом Конвенції, це служить справі досягнення багатьох
цілей.
Комітет чітко сформулював, зокрема, наступні цілі:
- (особливо до перших доповідей) забезпечення всебічного аналізу національного
законодавства, адміністративних правил, процедур та практики забезпечення
якомога повнішої відповідності положенням Конвенції;
- забезпечення контролю з боку держав за реальним станом справ стосовно прав
на регулярній основі і, таким чином, забезпечення обізнаності щодо того, в якій
мірі всі особи користуються чи не користуються різними правами на їх території і
під їх юрисдикцією;
- забезпечення уряду можливості продемонструвати, що для вирішення певного
питання були здійснені реальні заходи;

164
- допомога в плані уважного спостереження з боку громадськості за політикою
уряду стосовно економічних, соціальних і культурних прав і сприяння залученню
різних економічних, соціальних і культурних секторів суспільства в процес
творення, виконання та аналізу ходу реалізації відповідної політики;
- забезпечення створення основи, на якій самі держави - учасниці, а також
Комітет можуть ефективно оцінювати ступінь руху вперед у контексті реалізації
зобов'язань, які містяться в Конвенції;
- можливість для самих держав краще зрозуміти проблеми і недоліки, з якими
вона стикається в ході реалізації повного спектра економічних, соціальних і
культурних прав;
- можливість для Комітету, а також для держав - членів в цілому сприяти обміну
інформацією між державами та покращенню розуміння загальних проблем, що
стоять перед ними. А також досягнення більш повного визначення тих заходів,
які можна вжити з метою сприяння ефективній реалізації кожного з прав,
що містяться в Конвенції1.
Після розгляду доповіді Комітет формує заключні висновки. Заключні
висновки видаються як публічний документ, в якому проаналізовані різноманітні
аспекти доповіді і який, як правило, складається з огляду позитивних моментів
доповіді та визначення труднощів. Також в них містяться пропозиції та
рекомендації Комітету.
З 1993 р. Комітет дозволив міжнародним неурядовим організаціям робити
усні заяви на початку кожної сесії. Це надає можливість цим організаціям
прокоментувати доповіді що будуть розглянуті Комітетом. МНУО часто надають
альтернативні доповіді, що висвітлюють іншу і часто більш точну, реальну
ситуацію.
Основні труднощі щодо імплементації Пакту, на думку фахівців, пов’язані з
небажанням держав - учасниць виконувати взяті на себе зобов’язання. Початкові
та періодичні доповіді держав про здійснені ними заходи для втілення у життя

1 CESCR General Comment 1, Reporting by States Parties General Comment №1 (24/02/89).

165
прав, визнаних у Пакті часто надаються не вчасно, з суттєвим запізненням, та
характеризуються неповнотою та стислістю.
Хоча в Заключних висновках та Рекомендаціях загального характеру Комітет
встановив, що економічні, соціальні і культурні права МПЕСКП мають ту саму
зобов’язальну силу, що й громадянські і політичні права, аналіз природи їхньої
юридично обов’язкової сили все ще викликає у фахівців питання. Особливо
поширеними є суперечки з приводу того, чи спричиняють вони безпосереднє
виконання юридичних зобов’язань чи лише є програмами дій. Більш чітко має
бути визначений механізм імплементації економічних, соціальних і культурних
прав у національне законодавство держав – учасниць, переглянута компетенція
КЕСКП.
Понад сорок років кропіткої праці в цьому напрямку завершились 10
грудня 2008 р., коли Генеральна Асамблея ООН одноголосно прийняла ухвалений
Радою з прав людини (у своїй резолюції 8/2 від 18 червня 2008 р.)
Факультативний протокол до Міжнародного паку про економічні, соціальні і
культурні права, який передбачає компетенцію Комітету з економічних,
соціальних і культурних прав одержувати і розглядати повідомлення від осіб про
порушення їхніх прав державою – учасницею та повідомлення держав про
невиконання зобов’язань іншими державами – учасницями положень Пакту1.
У відповідності з Факультативним протоколом КЕСКП має наступну
компетенцію2.
Процедура індивідуальних повідомлень.
Відповідно до ст. 1 Факультативного протоколу держава – учасниця Пакту,
яка стає його учасницею, визнає компетенцію Комітету отримувати і розглядати
передбачені цим Протоколом повідомлення. Жодне повідомлення не приймається

1 Резолюція ГА A/RES/63/117. Протокол відкритий до підписання 24 вересня 2009 р. Станом на 1 січня 2010 р.
Протокол підписали 30 країн, але жодна не ратифікувала. Протокол набуде чинності після його ратифікації 10
державами-учасницями МПЕСКП.
2 Optional Protocol to the International Covenant on Economic, Social and Cultural Rights
http://www.crin.org/docs/FileManager/ICESCR_OP.pdf
Резолюція ГА A/RES/63/117. Протокол відкритий до підписання з 24 вересня 2009 р. Станом на 1 січня 2010 р.
Протокол підписали 30 країн, але жодна не ратифікувала. Протокол набуде чинності після його ратифікації 10
державами-учасницями МПЕСКП.

166
Комітетом, якщо воно стосується держави – учасниці Пакту, яка не є учасницею
Протоколу. Повідомлення можуть подаватися особами або групами осіб або від їх
імені, які підпадають під юрисдикцію держави – учасниці, які стверджують, що
вони є жертвами порушення цією державою – учасницею яких-небудь
економічних, соціальних і культурних прав, викладених у Пакті. Якщо
повідомлення представлено від імені окремих осіб або груп осіб, це робиться з
їхньої згоди, за винятком, коли автор може обґрунтувати свої дії від їх імені без
такої згоди (ст. 2 ). Традиційним є зазначений у ст. 3 Протоколу принцип
відповідно якого Комітет не розглядає повідомлення, поки він не переконається,
що всі наявні внутрішні засоби правового захисту були вичерпані. Проте це не
повинно бути правилом, коли застосування таких засобів невиправдано
затягується.
Комітет оцінює повідомлення на предмет його прийнятності до розгляду (п.
2 ст. 3). Статті 4 – 6, 8 – 9 визначають процедури такого розгляду. Стаття 7
передбачає „Дружнє врегулювання”. Комітет надає свої добрі послуги
зацікавленим сторонам з метою дружнього вирішення питання на основі поваги
до зобов'язань, викладених в Пакті. Угода про дружнє врегулювання припиняє
розгляд даного повідомлення.
Іншим механізмом контролю задіяним у Протоколі є процедура подання
повідомлень держав про невиконання зобов’язань іншими державами -
учасницями, яка передбачена ст. 10.
Відповідно до п. 1 ст. 10 держава, яка бере участь у Пакті, може в будь-який
час заявити, що вона визнає компетенцію Комітету одержувати і розглядати
повідомлення про те, що якась держава – учасниця твердить, що інша держава –
учасниця не виконує своїх зобов’язань за цим Пактом. Комітет не приймає ніяких
повідомлень, коли вони стосуються держави – учасниці, яка не зробила такої
заяви. Повідомлення, отримані відповідно до цієї статті, розглядаються за
процедурами, які регламентовані у пунктах a – h ст. 10.
Згідно з положеннями ст. 11 Протоколу Комітет застосовує процедуру
розслідування за власною ініціативою. Пункти 1 - 4 передбачають, що держава,

167
яка бере участь у Пакті, може в будь-який час заявити, що вона визнає
компетенцію Комітету отримувати достовірну інформацію про серйозні і
систематичні порушення державою – учасницею будь-яких економічних,
соціальних і культурних прав, закріплених у Пакті, та пропонувати цій державі
співробітничати у розгляді такої інформації та з цією метою подати свої
зауваження щодо такої інформації. Комітет може, якщо він вважає за доцільне,
призначити одного або кількох своїх членів для проведення конфіденційного
розслідування і термінового подання Комітетові відповідної доповіді. За згодою
цієї держави - учасниці таке розслідування може включати відвідання її території.
Слід зазначити, що Факультативний протокол 2008 р. передбачає створення
сучасного, дієвого механізму нагляду та застосування ефективних процедур за
здійсненням прав, визнаних у МПЕСКП. Однак для набуття ним чинності
необхідна воля держав перейти від заяв про бажання до прийняття юридичного
документу для чого, як зазначалося, необхідно здати на зберігання Генеральному
секретареві ООН принаймні десять ратифікаційних грамот або документів про
приєднання держав – учасниць Пакту.

Джерела інформації та рекомендована література

Антонович М. Імплементація Міжнародного пакту про громадянські і політичні права в

Україні: крізь призму Комітету ООН з прав людини // Право України. – 2004.
- № 8. – С. 33-36.
Баймуратов М.А. Международные акты о правах человека и законодательство Украины //
Баймуратов М.А. Международное публичное право: Учебник. – К., 2004.
– С. 246-287.
Matthew C. R. Craven. The International Covenant on Economic, Social, and Cultural Rights: a
perspective on its development.. – Oxford: Clarendon Press Published, 1998.
Dominic McGoldrick. The Human Rights Committee: its role in the development of the International
Covenant on Civil and Political Rights. – Oxford: Clarendon; New York: Oxford
University Press, 1991.
Rehman J. International Human Rights Law. A Practical Approach. – Harlow, 2003.
Глава 7
КОНВЕНЦІЇ ООН З ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ЇХНІ ДОГОВІРНІ
ОРГАНИ КОНТРОЛЮ ЗА ДОТРИМАННЯМ

168
 За часи існування Організація Об'єднаних Націй виробила різні засоби
розслідування порушень прав людини і заходи щодо їх захисту. Загальновизнано,
що найбільш ефективними серед них наразі є органи контролю за виконанням
положень договорів, які створюються самими такими договорами. Цю діяльність
здійснюють спеціальні комітети, які контролюють дотримання державами
основних міжнародних договорів і конвенцій з питань захисту прав людини. У
системі ООН існують вісім таких комітетів, які забезпечують контроль за
дотриманням країнами ухвалених ними договорів про права людини. Їх
називають „органами контролю за дотриманням договорів”, або
„договірними органами”, це:
- Комітет з ліквідації расової дискримінації;
- Комітет з прав людини;
- Комітет з економічних, соціальних і культурних прав;
- Комітет проти катувань;
- Комітет з ліквідації дискримінації жінок;
- Комітет прав дитини;
- Комітет із захисту прав всіх трудящих-мігрантів та членів їхніх родин;
- Комітет з прав інвалідів.
Ці комітети отримують і вивчають державні доповіді щодо імплементації
конвенційних положень у національне законодавство та відповідної державної
політики, можуть запросити уряди представити відповіді на ті або інші
звинувачення і можуть брати і публікувати рішення, що містять критичні
зауваження або рекомендації щодо їх усунення. Діяльність двох з них, Комітету з
прав людини (МПГПП) та Комітету з економічних, соціальних і культурних прав
(МПЕСКП), було розглянуто у попередній главі. Зупинимося більш детально на
ознайомленні з конвенціями та їх договірними органами решти з них.

§ 1. Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової

дискримінації 1965 р.

169
 Комітет з ліквідації расової дискримінації (КЛРД) був заснований
відповідно вимог ст. 8 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової
дискримінації (МКЛРД). Конвенція була ухвалена 21.12. 1965 р., набула чинності
4.01.1969 р.*
Конвенція є однією з найбільш визнаних серед держав - учасниць ООН 1.
Документ на універсальному рівні визначив термін „расова дискримінація”, яка
„означає будь-яке розрізнення, виняток, обмеження чи перевагу, основані на
ознаках раси, кольору шкіри, родового, національного чи етнічного походження,
метою або наслідком яких є знищення або применшення визнання, використання
чи здійснення на рівних засадах прав людини та основних свобод у політичній,
економічній, соціальній, культурній чи будь-яких інших галузях суспільного
життя” (п.1 ст. 1).
У Конвенції йдеться виключно про расову дискримінацію за чітко вказаними
ознаками, про що свідчить зміст пп. 2 - 3 ст. 1 про те, що ця Конвенція не
застосовується до відмінностей, винятків, обмежень чи переваг, що їх держави –
учасниці цієї Конвенції проводять чи роблять між громадянами і негромадянами і
не впливає на положення їх законодавства стосовно національності,
громадянства, або натуралізації, при умові, що в таких настановах не
проводиться дискримінація щодо якоїсь певної національності.
Стаття 2 містить зобов’язання „всіма можливими засобами проводити
політику ліквідації всіх форм расової дискримінації і сприяти взаєморозумінню
між усіма расами (п. 1). Серед низки засобів, спрямованих на здійснення
зазначеної політики (п. а – п. е ст. 2) держави зобов’язуються, зокрема, вжити
адміністративні та законодавчі заходи, спрямовані на заборону расової
дискримінації.
Важливим і таким, що потребує пояснення є зміст п. 2 ст. 2: „Держави -
учасниці повинні вживати, коли обставини цього вимагають, спеціальних і
конкретних заходів у соціальній, економічній, культурній та інших галузях з

* Див. Додаток 6.
1 Станом на 1 січня 2009 р. – 173 країни ратифікували Конвенцію, Україна ратифікувала 7.03.1969 р.

170
метою забезпечення потрібного розвитку і захисту деяких расових груп чи осіб,
що до них належать, з тим, щоб гарантувати їм повне і рівне використання прав
людини та основних свобод. Такі заходи ні в якому разі не повинні в результаті
привести до збереження нерівних чи особливих прав для різних расових груп
після досягнення тих цілей, заради яких вони були запроваджені”.
В статті йдеться про так звану „позитивну дискримінацію”. Мається на
увазі, що в певних умовах самої лише заборони дискримінації недостатньо для
забезпечення повної рівності різних расових груп або національних меншин чи
осіб, які до них належать, з домінуючим населенням країни. Для цього потрібно
вживати додаткових спеціальних заходів.
Підкомісія з питань запобігання дискримінації і захисту меншин дійшла
такого висновку з цього питання. “Запобігання дискримінації” означає
недопущення будь-яких дій, які призводять до нерівності у ставленні до індивідів
і народів. “Захист меншин” – це захист непанівних груп, які, прагнучи до рівності
з іншим населенням, потребують здійснення державою відповідних заходів, аби
зберегти свої особливі характеристики, що відрізняють їх від іншого населення.
Захист поширюється і на індивідів, які належать до таких меншин, що
потребують такого захисту. Особливе ставлення до меншин або осіб, що
належать до них, є виправданим у тому разі, якщо воно керується інтересами як
їхнього благополуччя, так і благополуччя всього суспільства 1. “Особливе
ставлення до меншин” передбачає надання їм спеціальних прав.
Слід зазначити, що право на позитивну (зворотну) дискримінацію (в
англійській мові на позначення цього поняття вживаються два терміни: “posіtіve
dіscrіmіnatіon” та “reverse dіscrіmіnatіon”) є необхідним засобом для реалізації
спеціальних прав меншин. Позитивну дискримінацію з огляду на проблему що
розглядається, можна визначити як спеціальні заходи для захисту расових
(національних) груп, які не повинні підривати принципи рівності та
недискримінації у відносинах між різними національними меншинними
групами країни та між ними і більшістю її населення.
1 UN Doc. E/CN.4/52. Sec. 5.

171
 Відповідно до основних зобов’язань у ст. 2 Конвенції держави - учасниці
зобов’язуються забезпечити рівноправність кожної людини перед законом без
розрізнення за вказаними ознаками, особливо політичних, громадянських,
соціальних, економічних і культурних прав, більшість з яких визначені у
Загальній декларації прав людини та Міжнародних пактах про права людини (п. а
– п. е ст. 5). Окремо зазначено право на доступ до всякого місця або всякого виду
обслуговування, призначеного для громадського користування, як, наприклад,
транспорт, готелі, ресторани, кафе, театри і парки (п. f ст. 5).
Всяке поширення ідей, основаних на расовій перевазі або ненависті, всяке
підбурювання до расової дискримінації, а також усі акти насильства або
підбурювання до таких актів, спрямованих проти будь-якої раси чи групи осіб
іншого кольору шкіри або етнічного походження оголошується злочином, що
карається законом (п. а ст. 4).
Сторони забезпечують кожній людині, на яку поширюється їх юрисдикція,
ефективний захист і засоби захисту через компетентні національні суди та інші
державні інститути (ст. 6). З метою заохочення взаєморозуміння і толерантності
держави - учасниці зобов’язуються вжити негайних і ефективних заходів, зокрема
в галузях викладання, виховання, культури та інформації (ст. 7).

1.1. Комітет з ліквідації расової дискримінації

Частина II Конвенції (ст.ст. 8 – 16) регламентує створення і діяльність

Комітету з ліквідації расової дискримінації. КЛРД складається з 18 експертів, які
обираються державами - учасницями з числа їх громадян на чотири роки.
Експерти повинні виконувати свої обов’язки від себе особисто та мають
відзначатися високими моральними якостями і визнаною безсторонністю,
причому приділяється увага справедливому географічному розподілу і
представництву різних форм цивілізації, а також головних правових систем (ст.
8).

172
 Комітет здійснює наступні наглядові та контрольні процедури: розгляд
державних доповідей; запит у держав - членів додаткової інформації; розгляд
повідомлень держави - учасниці про порушення іншою державою - учасницею
положень Конвенції; приймає і розглядає повідомлення від окремих осіб чи груп
осіб, які твердять, що вони є жертвами порушення державою якихось прав,
викладених у Конвенції.
Відповідно до ст. 9 держави - учасниці повинні протягом року після
набрання чинності цією Конвенцією для кожної держави подавати для розгляду
Комітетом доповідь про вжиті законодавчі, судові, адміністративні чи інші
заходи, за допомогою яких втілюються в життя положення цієї Конвенції. Надалі
через кожні два роки і щоразу, коли цього вимагає Комітет, може запитуватися
додаткова інформація. Комітет у щорічній доповіді про свою діяльність
Генеральній Асамблеї ООН на основі вивчення доповідей та інформації,
одержаних від держав - учасниць Конвенції, може робити пропозиції та загальні
рекомендації щодо проаналізованих ситуацій.
Щодо врегулювання спорів або розгляду скарг, то за змістом ст. 11, коли
якась держава - учасниця вважає, що інша держава - учасниця не виконує
положень Конвенції, вона може довести це до відома Комітету, який потім
передає це повідомлення заінтересованій державі. Протягом 3 місяців держава дає
Комітетові пояснення щодо висвітлення цього питання і заходів, що могли бути
нею вжиті. Якщо питання не врегульовано протягом 6 місяців, таке повідомлення
може бути передане вдруге. Комітет розглядає передане йому питання після того,
як встановить відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права, що
всі доступні внутрішні засоби правового захисту було випробувано і вичерпано.
Це правило не діє, коли застосування цих засобів надмірно затягується. Після
ретельної перевірки отриманої інформації Комітетом Голова, за одностайною
згодою сторін у спорі, для надання добрих послуг, з метою миролюбного
врегулювання питання, призначає спеціальну Погоджувальну комісію у складі 5
осіб, що можуть бути або не бути членами Комітету. Комісія може запропонувати
заінтересованим державам подати будь-яку інформацію, що стосується справи.

173
 Після повного розгляду питання Комісія повинна підготувати і подати
Голові Комітету доповідь, що містить її висновки з усіх питань, що стосуються
фактичного боку спору між сторонами, і такі рекомендації, які вона визнає
необхідними для його мирного врегулювання. Доповідь надсилається кожній з
держав, що беруть участь у спорі. Протягом 6 місяців вони мають повідомити про
те, чи згодні вони з такими рекомендаціями (ст. 13).
Держава - учасниця у відповідності зі ст. 14 може в усякий час заявити, що
вона визнає компетенцію КЛРД в межах його юрисдикції приймати і розглядати
повідомлення від окремих осіб чи груп осіб, які твердять, що вони є жертвою
порушень цією державою якихось прав, викладених у цій Конвенції.
Кожна держава - учасниця, яка робить заяву, передбачену в цій статті,
може заснувати або вказати орган у рамках своєї національної правової системи,
що буде компетентним брати i розглядати петиції окремих осіб i груп осіб у
межах своєї юрисдикції, які заявляють, що вони є жертвами порушення якогось із
прав, викладених у цій Конвенції, i які вичерпали інші доступні місцеві засоби
правового захисту. Список петицій складається зазначеним органом, а копії цього
списку щорічно здаються через відповідні канали Генеральному секретарю,
причому їх зміст не повинен розголошуватися. В разі коли петиціонер не
вдоволений діями такого органу, він має право протягом шести місяців передати
це питання в Комітет.
Комітет розглядає повідомлення з урахуванням вcix даних, що надійшли в
його розпорядження від заінтересованої держави - учасниці i петиціонера.
Комітет надсилає свої пропозиції та рекомендації такій державі - учасниці та
включає до своєї щорічної доповіді резюме таких повідомлень i в paзi потреби
стислий виклад пояснень i заяв відповідних держав - учасниць, а також свої власні
пропозиції та рекомендації.
Стаття 15 передбачає право колоніальних країн та народів подавати петиції
до Комітету і його компетенцію доповідати ООН та її спеціалізованим установам
свою думку та рекомендації щодо цих питань від жителів підопічних та

174
несамоврядних територій i вcix інших територій стосовно питань, передбачених
цією Конвенцією, що перебувають на розгляді цих органів.
Із змісту наведених статей зрозуміло, що КЛРД застосовує як обов’язкові
для держав - учасниць процедури контролю за виконанням конвенційних
зобов’язань, а саме розгляд державних доповідей та повідомлень держав -
учасниць про порушення положень Конвенції іншими державами, так і
факультативні – повідомлення від окремих осіб чи груп осіб, що
розглядаються лише у випадку додаткового визнання такої компетенції Комітету
державою - учасницею. Компетенцію брати i розглядати петиції окремих осіб
i груп осіб (але не від неурядових організацій) Комітет набув лише у 1982 р. після
10 заяви держави - учасниці Конвенції про таке визнання у відповідності з п. 9 ст.
14. Застосування цієї процедури вкрай обмежене у порівнянні з практикою
Комітету з прав людини МПГПП.
Крім того, КЛРД застосовує так звану „термінову процедуру”, що має
слугувати механізмом розгляду порушень чи ситуацій, що турбують на найбільш
ранній стадії. Йдеться про забезпечення, за можливості, “раннього попередження”
та в необхідних випадках “термінових дій” пов'язаних із порушенням державами -
членами своїх конвенційних зобов’язань. Комітет може запропонувати таким
державам подати необхідну інформацію зі спірного питання.
Як зазначалося, Комітет у щорічній доповіді про свою діяльність
Генеральній Асамблеї ООН на основі вивчення доповідей та інформації,
одержаних від держав - учасниць Конвенції, може робити пропозиції та загальні
рекомендації щодо проаналізованих ситуацій. Інформація про негативну практику
держав, таким чином, може бути доведена також до Генерального секретаря
ООН, Ради Безпеки ООН, Верховного комісара ООН з прав людини, інших
спеціалізованих установ, діяльність яких пов’язана з заохоченням та захистом
прав людини. Таким чином держави підпадуть на невизначено тривалий період
під пильний нагляд з боку вказаних міжнародних інституцій.
Зазначимо, що визнання Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх
форм расової дискримінації майже всіма країнами світу дає підстави

175
стверджувати, що загальна заборона расової дискримінації за ознаками раси,
кольору шкіри, родового, національного чи етнічного походження в
сучасному міжнародному праві є імперативною нормою jus cogens. Проте
ставлення держав до проблеми заборони дискримінації за ознаками статі,
рівноправності чоловіків і жінок, є більш складним.

§ 2. Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р.

Комітет з ліквідації дискримінації жінок (КЛДЖ) був заснований відповідно

до вимог ст. 17 Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок
(КЛФДЖ). Конвенція була ухвалена ГА ООН 18.12.1979 р., набула чинності
03.09.1981 р. Конвенція є також однією з найбільш визнаних серед держав -
учасниць ООН1, проте слід зауважити, що близько 80 країн зробили декларації та
застереження щодо певних її положень при виявленні згоди на її обов’язковість, в
той час як близько 30 країн зробили заперечення щодо застережень інших країн 2,
переважно мотивуючи це тим, що застереження є несумісними з об’єктом і
цілями договору (у сенсі п. с ст. 19 Віденської конвенції про право міжнародних
договорів 1969 р.).
До таких застережень маємо наприклад віднести застереження, подібні до
зробленого Саудівською Аравією: „1. У разі суперечності між будь-якими
умовами Конвенції і нормами мусульманського права Королівство не під
зобов'язанням дотримуватися несумісних умов Конвенції” або Сирійською
Арабською Республікою: „... предмет застережень до статті 2; статті 9 параграф 2,
з приводу надання національності жінки її дітям; статті 15 параграф 4, з приводу
свободи пересування осіб і свободи вибору місця проживання і фактичного
місцеперебування; статті 16 параграф 1 (c), (d) (f) і (g), з приводу рівних прав і

1 Станом на 1 січня 2010 р. 186 держав - учасниць. Україна ратифікувала Конвенцію 12.03.1981 р.
2 Застереження – одностороння заява в будь-якому формулюванні і під будь-якою назвою, зроблена державою
при підписанні, ратифікації, прийнятті чи затвердженні договору або приєднанні до нього, за допомогою якої
вона бажає виключити або змінити юридичну дію певних положень договору в їхньому застосуванні до цієї
держави. Сторона, що не згодна з застетереженням, повинна його заперечити. В таких випадках договір діятиме
між стороною, що зробила застереження, і стороною, яка його запепречила , за винятком сфери дії такого
застереження.

176
відповідальності у шлюбі і після його розірвання, щодо опікунства, права вибрати
прізвище, права на опікунство і всиновлення; стаття 16 параграф 2, з приводу
законності заручин і шлюбу дитини, оскільки ці умови несумісні з умовами
Мусульманського Шаріату (Shariah;)...”1.
КЛФДЖ складається з шести частин, що містять 30 статей *. Основні
положення щодо предмета вивчення.
Відповідно до ст. 1: „Для цілей цієї Конвенції поняття «дискримінація
щодо жінок» означає будь-яке розрізнення, виняток або обмеження за ознакою
статі, спрямоване на ослаблення чи зводить нанівець визнання, користування або
здійснення жінками, незалежно від їхнього сімейного стану, на основі
рівноправності чоловіків і жінок, прав людини та основних свобод у політичній,
економічній, соціальній, культурній, громадській або будь-якій іншій галузі”.
Держави - учасниці засуджують дискримінацію щодо жінок в усіх її
формах, погоджуються негайно всіма відповідними заходами здійснювати
політику ліквідації дискримінації щодо жінок і з цією метою зобов'язуються,
зокрема: включити принцип рівноправності чоловіків і жінок у свої національні
конституції або інше відповідне законодавство, якщо цього ще не було зроблено,
та забезпечити за допомогою закону й інших відповідних заходів практичне
здійснення цього принципу; вживати всіх відповідних заходів для ліквідації
дискримінації жінок з боку будь-якої особи, організації або підприємства;
вживати всіх відповідних заходів, включаючи законодавчі, для зміни або
скасування чинних законів, постанов, звичаїв і практики, що являють собою
дискримінацію жінок; скасувати всі положення свого кримінального
законодавства, що являють собою дискримінацію жінок (cт. 2).
Для впровадження фактичної рівності між чоловіками і жінками необхідні
спеціальні тимчасові заходи щодо надання у певних випадках більшого сприяння,
системи квотування за жінками в галузі освіти, економіки, зайнятості тощо.

1 Convention on the Elimination of All Forms of Discrimination against Women. New York, 18 December 1979.
Declarations and Reservations.
http://treaties.un.org/Pages/ViewDetails.aspx?src=TREATY&mtdsg_no=IV-8&chapter=4&lang=en
* Див. Додаток 7.

177
Стаття 4 передбачає, що вжиття державами - учасницями тимчасових
спеціальних заходів, спрямованих на прискорення встановлення фактичної
рівності між чоловіками і жінками, не вважається дискримінаційним, проте
воно ні в якому разі не повинно тягнути за собою збереження нерівноправних
або диференційованих стандартів; ці заходи повинні бути скасовані, коли будуть
досягнуті цілі рівних можливостей і рівноправних відносин.
Як зазначено у ст. 5, держави вживають усіх відповідних заходів з метою: а)
змінити соціальні і культурні моделі поведінки чоловіків і жінок для досягнення
викорінення забобонів, звичаїв та всієї іншої практики, заснованих на ідеї
неповноцінності або зверхності однієї із статей або стереотипності ролі чоловіків і
жінок; б) забезпечити, щоб сімейне виховання включало в себе правильне
розуміння материнства як соціальної функції.
Держави - учасниці вживають усіх відповідних заходів, включаючи
законодавчі, для припинення всіх видів торгівлі жінками та експлуатації
проституції жінок (ст. 6).
Значна увага в Конвенції приділяється ліквідації дискримінації жінок у
політичному і суспільному житті країни і, зокрема, держави - учасниці
забезпечують жінкам на рівних умовах з чоловіками право: а) голосувати на всіх
виборах і публічних референдумах та обиратися до всіх публічно виборних
органів; б) брати участь у формуванні і здійсненні політики уряду та обіймати
державні посади, а також здійснювати всі державні функції на всіх рівнях
державного управління; с) брати участь у діяльності неурядових організацій і
асоціацій, що займаються проблемами громадського і політичного життя країни
(ст. 7); представляти свої уряди на міжнародному рівні і брати участь у роботі
міжнародних організацій (ст. 8).
Відповідно до ст. 9 держави - учасниці надають жінкам рівні з чоловіками
права щодо набуття, зміни або збереження громадянства. Зміна громадянства
чоловіка під час шлюбу не тягне за собою автоматичної зміни громадянства
дружини, не перетворює її в особу без громадянства і не може змусити її

178
прийняти громадянство чоловіка. Держави - учасниці надають жінкам рівні з
чоловіками права щодо громадянства їх дітей.
Держави - учасниці вживають усіх відповідних заходів для того, щоб
ліквідувати дискримінацію щодо жінок, з тим щоб забезпечити їм рівні права з
чоловіками в галузі освіти (ст. 10), зайнятості (ст. 11) та охорони здоров’я (ст. 12).
Стаття 13 містить важливі умови щодо економічних та соціальних прав жінки.
Детально регламентовані права жінок, які працюють в сільському господарстві
(ст. 14).
Держави - учасниці визнають за жінками рівність з чоловіками перед законом
та надають жінкам однакову з чоловіками громадянську правоздатність і
однакові можливості її реалізації. Вони, зокрема, забезпечують їм рівні права при
укладанні договорів і управлінні майном, а також рівне ставлення до них на всіх
етапах розгляду в судах і трибуналах (ст. 15). Пункт 4 ст. 15 передбачає, що
держави - учасниці надають чоловікам і жінкам однакові права щодо
законодавства, яке стосується пересування осіб і свободи вибору місця
проживання і фактичного місцеперебування.
Важливо зазначити, що ця стаття викликала певні зауваження та
застереження від багатьох держав. Ці держави продовжують чинити спротив
жіночій право – і дієздатності на одному рівні з чоловіками. Жінкам часто
відмовляють в отриманні спадку та праві власності через неправоздатність. Серед
держав, що чинять спротив положенням ст. 15: Нігер, Мальта та ін. Застереження
щодо застосування положення п. 4 ст. 15 містяться у заявах до ратифікаційних
документів таких Ісламських країн, як Алжир, Туніс, Марокко Йорданія. Власні
застереження до цієї статті вони аргументують її невідповідністю національним
законам країни1.
Для ліквідації дискримінації жінок в усіх питаннях, що стосуються шлюбу і
сімейних відносин, держави - учасниці погоджуються надавати жінкам рівні з
чоловіками права і обов’язки: щодо одруження; під час шлюбу і після його

1 Convention on the Elimination of All Forms of Discrimination against Women. New York, 18 December 1979.
Declarations and Reservations.
http://treaties.un.org/Pages/ViewDetails.aspx?src=TREATY&mtdsg_no=IV-8&chapter=4&lang=en

179
розірвання; як батьків незалежно від їхнього сімейного стану у питаннях, що
стосуються їхніх дітей; вільно вирішувати питання про кількість дітей і проміжки
між їх народженням; бути опікунами, піклувальниками, довіреними особами і
всиновлювачами дітей; рівні особисті права чоловіка і дружини, в тому числі
вибору прізвища, професії, заняття; рівні права подружжя щодо володіння,
придбання, управління, користування і розпорядження майном тощо (ст. 16).

2.1. Комітет з ліквідації дискримінації жінок

Частина V Конвенції (ст.ст. 17-22) засновує і регламентує діяльність

Комітету з ліквідації дискримінації жінок. Комітет створюється для розгляду ходу
здійснення цієї Конвенції державами - учасницями. Комітет складається з
двадцяти трьох експертів, що мають високі моральні якості і компетентність у
галузі, яку охоплює ця Конвенція. Експерти обираються державами - учасницями
з числа громадян на чотири роки і „виступають у своїй особистій якості, при
цьому враховується справедливий географічний розподіл і представництво різних
форм цивілізації, а також основних правових систем” (ст. 17). Загальна структура
Комітету та склад є схожим на Комітет з прав людини, але більшість членів є
жінками.
Згідно зі ст. 18 держави - учасниці зобов'язуються подавати Генеральному
секретареві Організації Об'єднаних Націй для розгляду Комітетом доповідь про
законодавчі, судові, адміністративні або інші заходи, вжиті ними для виконання
положень цієї Конвенції, та про прогрес, досягнутий у цьому напрямі: а) протягом
одного року після набрання чинності цією Конвенцією щодо цієї держави та б)
після цього принаймні через кожні чотири роки і далі, коли цього вимагає
Комітет. У доповідях можуть зазначатися фактори та ускладнення, що впливають
на виконання зобов'язань за Конвенцією.
Наразі процедура надання доповідей, встановлена Конвенцією, є схожою з
іншими процедурами надання доповідей, проте, як зазначають дослідники, є не
досить задовільною. Роблячи наголос на законодавчих механізмах стосовно

180
рівності жінок і чоловіків, доповіді багатьох країн часто затримуються, є
застарілими або невідповідними. Комітет неодноразово висловлював
занепокоєння браком інформації або даних з питань, що стосуються прав жінок.
Також існує загальне незадоволення неефективністю кроків, спрямованих на
ліквідацію дискримінації щодо жінок de facto.
Проте до недавнього часу основним завданням Комітету був нагляд за
виконанням положень Конвенції, що здійснювався лише в межах розгляду
доповідей держав. Ця ситуація певним чином змінилася після того, як 06.12.1999
р. Генеральною Асамблеєю ООН був ухвалений Факультативний протокол, що
дозволив встановлення зв’язку з індивідами та групами людей1.
На своїй 24 сесії (січень-лютий 2001 р.) Комітет прийняв процедурні
правила до Факультативного протоколу. Протокол забезпечує процедуру
прийняття індивідуальних скарг, а також забезпечує процедуру, за якою Комітет
може розслідувати суттєві та систематичні порушення Конвенції. Загальна модель
та допустима процедура основані на першому Факультативному протоколі до
Пакту про громадянські і політичні права. Але існують певні відмінності, які
варто зазначити.
По-перше, Факультативний протокол до Конвенції про ліквідацію всіх форм
дискримінації щодо жінок дозволяє індивідам або групам індивідів направляти на
розгляд повідомлення до КЛДЖ (ст. 2). Таким чином, надаються більш широкі
можливості в порівнянні з Факультативним протоколом до Пакту про
громадянські і політичні права, який визнає компетенцію Комітету лише брати
(отримувати) і розглядати повідомлення від осіб. Хоча на практиці Комітет з прав
людини використовує більш гнучкий та реалістичний підхід стосовно процесу
обміну інформацією.
По-друге, ст. 8 Протоколу започатковує процедуру розслідування, яка
дозволяє Комітету з ліквідації дискримінації щодо жінок ініціювати

1Optional Protocol to the Convention on the Elimination of All Forms of Discrimination against Women. New York, 6
October 1999 // A/RES/54/4.
Протокол набув чинності 22.12.2000 р. і станом на 1січня 2010 р. має 98 держав-учасниць.
Див. Додаток 7.

181
конфіденційні розслідування, що здійснюються одним або кількома членами у
разі отримання точної інформації про значні та систематичні порушення прав,
зазначених у Конвенції країною - учасницею. Маючи законні підстави, та за
згодою держави - учасниці члени Комітету можуть відвідати територію цієї
держави. Будь-які факти, коментарі та інформація будуть передані
заінтересованій державі, на які вона може дати відповідь протягом шести місяців.
Особливої уваги заслуговує те, що Факультативний протокол не дозволяє
робити застереження до своїх статей, що є реакцією на складності, які виникли в
рамках Конвенції, із Республікою Трінідад і Тобаго, що у своєму застереженні до
ратифікації відмовилась від виконання зобов’язань за п. 1 ст. 29 про арбітражний
розгляд та розгляд у Міжнародному Суді ООН спорів з питань тлумачення або
застосування цієї Конвенції.
На своїй двадцять четвертій сесії Комітет також вирішив створити робочу
групу для моніторингу за впровадженням Протоколу. Зустрічі робочої групи
відбуваються у кінці кожної сесії.
Комітет щорічно через Економічну і Соціальну Раду подає доповідь
Генеральній Асамблеї Організації Об'єднаних Націй про свою діяльність та може
вносити пропозиції і рекомендації загального характеру, що ґрунтуються на
вивченні доповідей та інформації, одержаних від держав - учасниць. Такі
пропозиції і рекомендації загального характеру включаються у доповідь Комітету
поряд із зауваженнями держав - учасниць, якщо такі є. Генеральний секретар
надсилає доповіді Комітету Комісії щодо становища жінок для її інформації (ст.
21).
На додаток до розгляду доповідей держав Комітет може також робити
загальні рекомендації та пропозиції, що включаються у доповідь. КЛДЖ ухвалив
та запропонував державам – учасницям ряд широких та деталізованих Загальних
рекомендацій щодо виконання Конвенції у певних спірних випадках. Таким
чином, наприклад, Комітет у своїй Загальній рекомендації № 5 (1988) закликав
держав - учасниць задіяти „спеціальні тимчасові заходи, такі, як активна
діяльність, надання преференцій чи системи квот для більшої жіночої інтеграції у

182
сферу освіти, економіки, політики та праці”. В Загальній рекомендації № 14
(1990) закликається до викорінення обрядів, пов’язаних з насиллям, в
рекомендації № 19 (1992) розглядається питання заборони насилля над жінками.
Загальна рекомендації № 23 (1997) присвячена місцю жінки в суспільному житті,
а рекомендація № 24 (1999) пов’язана з захистом здоров’я жінки тощо.
Комітет може запропонувати спеціалізованим установам подавати доповіді
про здійснення Конвенції в галузях, що входять у сферу їхньої діяльності (ст. 22).
Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок була
охарактеризована фахівцями як „Міжнародний білль прав жінок”. Позитивним
є те, що вона містить визнання великої кількості прав, а також корисний механізм
державних доповідей, що був доповнений індивідуальними скаргами.
Незважаючи на позитивні риси Конвенція має досить багато недоліків та слабких
місць.
Постійним нагадуванням про найширший компроміс між державами є
примирення з застереженнями. Серед усіх угод з прав людини ця Конвенція має
найбільше застережень – деякі з них настільки широкі, що постає питання щодо
добросовісності, а також неможливості виконання принципу цілісності і
невідповідності їх з об’єктом і метою договору. Фактори, які змусили держави
зробити застереження, включають релігійний та культурний релятивізм, а також
релігійну нетолерантність. Комітет постійно закликає держави переглянути такі
рішення та відмовитися від застережень.
§ 3. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або
таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 р.

Міжнародне право відносить катування та інші жорстокі, нелюдські

покарання до тяжких злочинів порушень прав людини і суворо їх засуджує. У
1975 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила Декларацію про захист всіх осіб від
катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність,
видів поводження та покарання. У 1977 р. ГА ООН доручила Комісії з прав
людини розробити проект конвенції проти катувань та інших жорстоких,
нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання.
183
Робота з розробки документа тривала протягом 1977 – 1984 років. Особливо
складно було досягнути згоди стосовно механізму імплементації його положень.
ГА ООН ухвалила Конвенцію проти катувань та інших жорстоких,
нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання
10.12.1984 р., яка набула чинності 26.06.1987 р.1
Конвенція складається з трьох частин. Основні права містяться в ст.ст. 1 –
16, механізм імплементації передбачається ст.ст. 17 – 24, питання ратифікації,
внесення поправок тощо містяться в заключній частині – ст.ст. 25 – 322.
Найважливіші домовленості держав - членів полягають в тому, що кожна з
них вживає ефективних законодавчих, адміністративних, судових та інших
заходів для запобігання актів катувань на будь-якій території під її юрисдикцією
(п.1 ст.2) та забезпечує, щоб усі акти катування розглядалися згідно з її
кримінальним законодавством як злочин, і встановлює відповідні покарання за
такі злочини з урахуванням їхнього тяжкого характеру (ст. 4). А також
погодились з тим, що заборона катувань є абсолютною: „Ніякі виключні
обставини, якими б вони не були, стан війни чи загроза війни, внутрішня
політична нестабільність чи будь-яке інше надзвичайне становище не можуть
бути виправданням катувань” (п.2 ст. 2).
У Конвенції міститься наступне визначення катування : „Для цілей цієї
Конвенції термін «катування» означає будь-яку дію, якою будь-якій особі
навмисне спричиняються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб
отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які
вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також
залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що ґрунтується
на дискримінації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання
спричиняються державними посадовими особами чи іншими особами, які
виступають в офіційній якості, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх
1 Станом на 1 січня 2010 р. налічує 146 держав - членів. Україна ратифікувала Конвенцію 04.02.1987 р.
2 Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів
поводження і покарання // Права людини. Міжнародні договори України. Декларації, документи. 2-е вид. / Упор.
Ю.К. Кучеренко. – К.: Юрінформ, 1992. – С. 92-108.

184
мовчазної згоди. В цей термін не включаються біль або страждання, що виникли
внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи спричиняються
ними випадково (п.1 ст. 1).
Визначення піддається критиці, по-перше, за те, що біль і катування,
вчинені „внаслідок законних санкцій” не підпадають під визначення катувань,
хоча можуть трактуватися як „жорстоке, нелюдське або таке, що принижує
гідність, поводження і покарання”, ці дії є самостійними за межами катувань, бо
катування виділяється окремо, але роз’яснення цих термінів в Конвенції відсутнє.
По-друге, межі катування визначені тим, що воно спричиняється „державними
посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх
підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди”, тобто визначення охоплює
лише катування, завдане офіційною особою, тоді як катування завдаються також
недержавними посадовцями чи окремими фізичними особами. Різне тлумачення
приводить до того, що тоді як в одних країнах певні дії визнаються як „жорстокі і
нелюдські”, в інших – правомірними покараннями у відповідності з
національними законами.
Згідно з положенням ст. 3 держави - учасниці Конвенції погодились взяти на
себе зобов’язання не видавати чи не висилати людей у країни, де вони можуть
бути піддані катуванням. Жодна держава - учасниця не повинна висилати,
повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави
вважати, що їй може загрожувати там застосування катувань.
Стаття 5 зобов’язує держави встановити юрисдикцію над порушниками, які
пов’язані з вчиненням катувань у таких випадках: а) коли злочини вчинені на
будь-якій території, що перебуває під її юрисдикцією, або на борту морського чи
повітряного судна, зареєстрованого в цій державі; б) коли передбачуваний
злочинець є громадянином цієї держави; с) коли жертва є громадянином цієї
держави і якщо ця держава вважає це за доцільне.
Стаття 6 містить зобов’язання держав брати під варту і вживати інших
юридичних заходів щодо особи, яка підозрюється у вчиненні зазначених злочинів
(п.1). Будь-якій особі, яка перебуває під вартою на підставі п. 1 цієї статті,

185
надається сприяння в негайному встановленні контакту з найближчим
відповідальним представником держави, громадянином якої вона є (п. 3).
Держава, що проводить попереднє розслідування, передбачене в п. 2 цієї
статті, негайно повідомляє про одержані нею дані вищезгаданим державам і
зазначає, чи має вона намір здійснити свою юрисдикцію (п.4).
Стаття 7 передбачає зобов’язання держави видати особу, яка підозрюється у
вчиненні будь-якого із злочинів, зазначених у ст. 4, чи передати цю справу своїм
компетентним властям для судового переслідування. Власті приймають рішення
саме таким чином, як і у випадку будь-якого звичайного злочину серйозного ха-
рактеру згідно з законодавством цієї держави. Будь-якій особі, щодо якої
здійснюється розгляд у зв'язку з будь-яким із злочинів, зазначених у ст. 4,
гарантується справедливе поводження на всіх стадіях розгляду.
Стаття 8 фіксує зобов’язання держав - учасниць включати зазначені в ст. 4
злочини як такі, що мають наслідком видачу, в будь-який договір про видачу, що
укладається між ними. Держави - учасниці, що не обумовлюють видачу наявністю
договору, розглядають у відносинах між собою такі злочини як злочини, що
мають наслідком видачу, згідно з умовами, передбаченими законодавством
держави, до якої адресовано прохання про видачу.
Стаття 9 зобов’язує держави надавати одна одній найбільш повну допомогу
в зв'язку з кримінально-процесуальними діями, що застосовуються щодо будь-
якого із злочинів, перелічених у ст. 4.
У ст. 10 містяться зобов’язання сприяти поширенню освіти та інформації
про заборону катувань. Навчальні матеріали й інформація про заборону катувань
повною мірою мають включатися до програм підготовки персоналу правових
органів, цивільного чи воєнного медичного персоналу, державних посадових осіб,
які можуть мати відношення до утримання під вартою і допитів осіб, які зазнали
будь-якої форми арешту, затримання чи тюремного ув'язнення або до поводження
з ними.

186
 Стаття 11 зобов’язує держави контролювати правила проведення допитів та
поводження з особами, що підлягають затриманню або ув’язненню у будь-якій
формі, щоб не допустити випадків катування.
Відповідно до ст. 12 держави зобов’язуються проводити швидке і
неупереджене розслідування щодо катування на території, що перебуває під її
юрисдикцією.
Стаття 13 передбачає право особи, якій було завдано катувань, на подання
скарги компетентним властям та на швидкий неупереджений розгляд такої
скарги.
Стаття 14 передбачає право на справедливу й адекватну компенсацію.
Кожна держава - учасниця забезпечує в своїй правовій системі, щоб жертва
катувань одержала відшкодування і мала підкріплене правовою
санкцією право на справедливу й адекватну компенсацію, включаючи заходи для
можливо більш повної реабілітації.
Стаття 15 зобов’язує держави не використовувати як доказ у ході будь-якого
судового розгляду заяви, яка була зроблена при катуванні.
Стаття 16 містить зобов’язання держав - учасниць запобігати на будь-якій
території, що перебуває під її юрисдикцією, іншим актам жорстокого,
нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження і покарання, що не
підпадають під визначення катування, викладеного у ст. 1, коли такі акти
здійснюються державними чи посадовими особами або іншими особами, що
виступають в офіційній якості, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх
мовчазної згоди.
3.1. Комітет проти катувань

Для контролю за виконанням положень Конвенції держави - учасниці,

відповідно до Частини II (ст.ст. 17-24), створили договірний орган – Комітет
проти катувань1.
1 Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів
поводження і покарання // Права людини. Міжнародні договори України. Декларації, документи. 2-е вид. / Упор.
Ю.К. Кучеренко. – К.: Юрінформ, 1992. – С. 99; Серия "Права человека: изложение фактов №17. Комитет против
пыток" // Нumаn Rights Fасt Shееt № 17 ISSN 1014/5605

187
 Комітет складається з 10 незалежних експертів, які виступають у своїй
особистій якості та обираються на чотирирічний термін. Експерти обираються
державами - учасницями, при цьому увага приділяється справедливому
географічному розподілу й доцільності участі кількох осіб, що мають юридичний
досвід (п.1 ст. 17). Члени Комітету обираються таємним голосуванням із числа
внесених до списку осіб, висунутих державами - учасницями. Кожна держава -
учасниця може висунути одну кандидатуру з числа своїх громадян (п.2 ст. 17).
Держави - учасниці беруть на себе покриття витрат членів Комітету під час
виконання ними обов'язків у Комітеті (п. 7 ст. 17).
Стаття 18 уповноважує Комітет встановлювати свої власні правила
процедури, але в цих правилах, зокрема, повинно бути передбачено таке: а) шість
членів утворюють кворум; б) рішення Комітету приймаються більшістю голосів
присутніх членів.
Механізм контролю Комітету за імплементацією положень Конвенції
складається з чотирьох процедур: розгляд періодичних доповідей держав;
розслідування за власною ініціативою випадків систематичного
застосування катувань на території держави - учасниці; розгляд повідомлень
про порушення зобов’язань однієї держави - учасниці проти іншої; розгляд
скарг окремих осіб.
Стаття 19 стосується процедури розгляду періодичних доповідей держав.
Держави - учасниці подають Комітету через Генерального секретаря ООН
доповіді про вжиті ними заходи щодо здійснення їхніх зобов'язань за цією
Конвенцією протягом одного року після набрання чинності цією Конвенцією
щодо відповідної держави - учасниці. Надалі держави - учасниці подають через
чотири роки додаткові доповіді про будь-які нові вжиті заходи, а також інші до-
повіді, які може зажадати Комітет (п.1). Кожна доповідь розглядається Комітетом,
який може зробити такі зауваження загального характеру щодо доповіді, які він
вважатиме за доцільні (п.3). Комітет формулює „Висновки і рекомендації”, що
містять такі зауваження. Комітет на свій розсуд може вирішити включити будь-

http://www.ohchr.org/Documents/Publications/FactSheet17ru.pdf

188
які зауваження, зроблені ним згідно з п. 3 цієї статті, до своєї річної доповіді (п.
4).
Згідно з положенням ст. 20 Комітет застосовує процедуру розслідування за
власною ініціативою, тобто є органом контролю за дотриманням зобов’язань,
якій уповноважений самостійно ініціювати розслідування. Пункт 1 передбачає,
якщо Комітет отримує вірогідну інформацію, яка, на його думку, містить цілком
обґрунтовані дані про систематичне застосування катувань на території якої-
небудь держави - учасниці, то він пропонує цій державі співробітничати у
розгляді такої інформації та з цією метою подати свої зауваження щодо цієї
інформації. Комітет може, якщо він вважає за доцільне, призначити одного або
кількох своїх членів для проведення конфіденційного розслідування і термінового
подання Комітетові відповідної доповіді (п.2). За згодою цієї держави - учасниці
таке розслідування може включати відвідання її території.
Після розгляду результатів розслідування відповідно до п. 2 цієї статті,
Комітет направляє відповідній державі - учасниці ці результати разом з будь-
якими зауваженнями чи пропозиціями, які здаються доцільними у цій ситуації
(п.4). Він може прийняти рішення про включення стислого звіту про результати
цієї роботи до своєї щорічної доповіді (п. 5).
Згідно зі ст. 21 будь-яка держава - учасниця цієї Конвенції може в будь-який
час заявити, що вона визнає компетенцію Комітету отримувати і розглядати
повідомлення, що стосуються заяв однієї держави - учасниці про те, що інша
держава - учасниця не виконує своїх зобов'язань за цією Конвенцією. Комітет не
розглядає повідомлень за цією статтею, якщо вони стосуються держави -
учасниці, яка не зробила такої заяви. Повідомлення, отримані згідно з цією
статтею, розглядаються за процедурою, встановленою пунктами а) – i) ст. 21.
Комітет розглядає питання, передане йому згідно з цією статтею, лише після того,
як він впевниться, що всі доступні внутрішні заходи були вжиті й вичерпані в
цьому випадку відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права.
Це правило не діє в тих випадках, коли застосування цих заходів невиправдано

189
затягується та навряд чи надасть ефективну допомогу особі, яка є жертвою
порушення цієї Конвенції.
Стаття 22 забезпечує процедуру розгляду індивідуальних скарг. Згідно з
цією статтею держава - учасниця може в будь-який час заявити, що вона визнає
компетенцію Комітету отримувати і розглядати повідомлення осіб, які
перебувають під її юрисдикцією і стверджують, що вони є жертвами
порушення державою-учасницею положень Конвенції, або повідомлення такого
роду, що поступають від їх імені. Комітет вважає неприйнятним будь-яке
повідомлення згідно з цією статтею, що є анонімним або, на його думку, являє
собою зловживання правом на подання таких повідомлень.
Для початку розгляду таких повідомлень Комітет має переконатися, що: а)
це ж питання не розглядалося і не розглядається за якою-небудь процедурою
міжнародного розслідування чи врегулювання; b) ця особа вичерпала всі наявні
внутрішні заходи правового захисту; це правило не діє у тих випадках, коли
застосування цих заходів невиправдано затягує та навряд чи надасть ефективну
допомогу особі, яка є жертвою порушення цієї Конвенції (п. 5).
Діяльність Комітету проти катувань свідчить, що процедура розгляду
індивідуальних скарг, у порівнянні з такою Комітетом з прав людини,
застосовується рідко і не досить ефективно.
Слід зазначити, що з чотирьох конвенційних процедур лише одна - розгляд
періодичних доповідей держав – є обов’язковою, всі інші мають факультативний
характер, тобто держави не повинні, а мають право добровільно приєднатися до
застосування таких процедур, зробивши про це офіційну заяву.
Комітет представляє державам - учасницям і Генеральній Асамблеї ООН
річну доповідь про свою роботу згідно з цією Конвенцією (ст. 24).
Новітнім важливим документом, який удосконалює конвенційний механізм
моніторингу за імплементацією Конвенції, став Факультативний протокол до
Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що

190
принижують гідність, видів поводження і покарання1. Протокол був ухвалений
ГА ООН 18.12.2002 р., набув чинності 22 червня 2006 р.2
Протокол складається з шести частин: Загальні принципи (ст.ст. 1 - 4),
Підкомітет з попередження (Subcommittee on Prevention) ст.ст. 5 – 10, мандат
Підкомітету з попередження (11 – 16), національні превентивні механізми (17 –
23), заяви (24), фінансові положення (25 – 26), заключні положення (27 – 37).
Стаття 1 наголошує, що мета цього Протоколу полягає у створенні
системи регулярних відвідин, здійснюваних незалежними міжнародними і
національними органами, місць, де перебувають позбавлені волі особи, з метою
попередження катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що
принижують гідність, видів поводження та покарання. Підкомітет з
попередження виконує свою роботу в рамках Статуту Організації Об'єднаних
Націй і керується його цілями і принципами, а також принципами
конфіденційності, неупередженості, невибірковості, універсальності і
об'єктивності (ст. 2).
Стаття 3 передбачає зобов’язання держав - учасниць створити, призначити
або підтримати на національному рівні один або декілька органів для відвідин
з метою попередження катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що
принижують гідність, видів поводження та покарання (далі іменованих
національними превентивними механізмами).
Згідно зі ст. 5 Підкомітет з попередження катувань складається з десяти
членів. Після здачі на зберігання п'ятдесятої ратифікаційної грамоти або
документа про приєднання до цього Протоколу число членів Підкомітету
збільшується до двадцяти п'яти осіб, які обираються терміном на чотири роки (п.
1). Члени Підкомітету обираються з числа осіб, що мають високі моральні
якості і мають підтверджений досвід роботи у сфері здійснення правосуддя,
зокрема кримінального, у пенітенціарній системі або поліції, або в різних сферах,
що стосуються поводження з позбавленими волі особами (п.2).
1 Optional Protocol to the Convention against Torture and Other Cruel, Inhuman or Degrading Treatment or
Punishment, 18 December 2002. Text:GA Resolution A/RES/57/199 of 9 January 2003.
2 Станом на 1 січня 2010 р. 50 країн-учасниць. Україна ратифікувала 19.09.2006 р.

191
 При створенні Підкомітету належна увага приділяється необхідності
справедливого географічного розподілу і представництву різних форм культури і
правових систем держав - учасниць (п. 3), увага також приділяється
збалансованому гендерному представництву на основі принципів рівності і
недискримінації (п.4). Члени Підкомітету виконують свої функції в особистій
якості, вони повинні бути незалежними та неупередженими і мати можливість
ефективно працювати у складі Підкомітету (п. 6).
Відповідно до ст. 11 Підкомітет з попередження:
а) відвідує місця, згадані в статті 4, та надає рекомендації державам -
учасницям щодо захисту позбавлених волі осіб від катувань та інших жорстоких,
нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання;
b) стосовно національних превентивних механізмів: i) за необхідності,
консультує держави - учасниці і сприяє їм у створенні таких механізмів; ii)
підтримує прямі, при необхідності конфіденційні, контакти з національними
превентивними механізмами та пропонує їм послуги у сфері професійної
підготовки і технічної допомоги з метою зміцнення їхнього потенціалу; iii)
консультує їх і надає їм допомогу у справі оцінки потреб і заходів, необхідних
для посилення захисту позбавлених волі осіб від катувань; iv) надає рекомендації
і зауваження державам - учасницям для цілей зміцнення можливостей і мандата
національних превентивних механізмів для попередження (недопущення)
катувань та інших жорстоких видів поводження зазначених у Конвенції.
Оцінити ефективність діяльності нового контрольного органу буде можливо
у майбутньому, коли більшість держав приєднаються до Протоколу і він буде
мати достатню прецедентну практику.

§ 4. Конвенція про права дитини 1989 р.

Дитинство – це найважливіший період в житті людини. Саме від того,

яким було життя людини у цей період, хто її оточував, чого людина
навчилась та що пізнала, формується не тільки її характер і не лише

192
 складається її подальша доля, але й майбутнє суспільства, в якому вона живе.
Саме у XX ст. сформувалася та зміцніла ідея, що задля безпечного
дитинства, насамперед потрібне офіційне визнання і юридичне закріплення
прав дитини.
Наслідком цього стало ухвалення на п’ятій Асамблеї Ліги Націй, у 1924
році, декларації, більш відомої як Женевська декларація прав дитини. Ця
декларація стала основою подальшого розвитку міжнародної юридичної системи
норм та правил, що покликані здійснювати захист прав дитини. Вона розпочала
впровадження в усьому світі принципів нової гуманістичної політики стосовно
дітей. І лише через 24 роки після прийняття Женевської декларації була прийнята
Загальна декларація прав людини 1948 р., якою також проголошувались і
визнавались права дітей.
У 1959 р. ООН прийняла Декларацію прав дитини. Декларація прав дитини
мала преамбулу та 10 коротких декларативних статей, де перераховуються
фундаментальні права дитини у міжнародному праві. По суті, це програмні
положення, які призивали батьків, окремих осіб, державні органи, місцеву владу й
уряд визнати викладені в ній права і свободи й дотримуватися їх. Це були 10
соціальних й правових принципів (ніби 10 Заповідей Божих), які значно вплинули
на політику в усьому світі. Проте декларація (лат. Declaratia - проголошення) – не
зобов’язує, не має юридично обов’язкової сили, це лише рекомендація. Нові часи,
погіршення становища дітей, знову потребували більш конкретних заходів й
законів, міжнародних договорів із захисту і забезпечення прав дитини.
1979 рік Генеральною Асамблеєю ООН було проголошено як рік дитини,
починаючи з якого призначена Робоча група розпочала роботу над створенням
Конвенції про права дитини. Ця робота тривала протягом 10 років (1979-1989
рр.). 20 листопада 1989 року була ухвалена Конвенція ООН про права дитини,
яку ще називають “Світовою конституцією прав дитини”. 26 січня 1990 року,
в день відкриття її для підписання – це зробила 61 країна. Ця Конвенція є

193
найціннішою, найсильнішою зброєю для захисту прав дитини в усьому світі. З
того часу державами – учасницями Конвенції стали майже всі країни світу 1.
Конвенція складається з преамбули, та трьох частин: основні положення (ч. I
ст.ст. 1 - 41), механізм нагляду за здійсненням (ч. II ст.ст. 42 – 45, Комітет з прав
дитини), прикінцеві положення (Ч. III ст.ст. 46 – 54)2.
У преамбулі проголошуються основні принципи та їх взаємозв’язок з
іншими міжнародними принципами захисту прав дитини; робиться певне
відсилання до інших міжнародно-правових актів (наприклад: до Женевської
декларації прав дитини, до Декларації прав дитини 1959 року, до Загальної
декларації прав людини, до Міжнародного пакту про громадські і політичні права
(зокрема до ст.ст. 23 і 24) до положень Мінімальних стандартних правил ООН, що
стосуються здійснення правосуддя щодо неповнолітніх («Пекінські правила»), до
Декларації про захист жінок і дітей у надзвичайних обставинах і під час збройних
конфліктів тощо.
Основні положення містять детальний перелік як загальних фундаментальних
прав дитини, які вже раніше визначались міжнародними договорами,
конвенціями, так і певні новації, тобто такі, які до того ще не фіксувались у будь-
якому міжнародному акті.
Щодо фундаментальних прав (основних прав і свобод) дитини, то до них
належать: право на життя (ст. 6); право на свободу думки, совісті і релігії (ст. 14);
на свободу асоціацій і свободу мирних зборів (ст. 15); право на користування
найбільш досконалими послугами системи охорони здоров’я (ст. 24); право
користуватися благами соціального забезпечення (ст. 26); право на рівень життя,
необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального розвитку (ст. 27);
на освіту (ст. 28); на відпочинок і дозвілля (ст. 31); на особливий захист від
викрадень та продажу, від фізичних форм експлуатації (ст. 32); фізичного та
психічного насильства (ст. 19) тощо.

1 193 країни станом на 01.01.2010 р., за винятком Сполучених Штатів Америки та Сомалі, є учасницями
Конвенції. Україна ратифікувала Конвенцію 27 вересня 1991 р.
http://treaties.un.org/Pages/ViewDetails.aspx?src=TREATY&mtdsg_no=IV-11&chapter=4&lang=en
2 Див. Додаток 8.

194
 До прав дитини, які вперше визнані юридично обов’язковими належать:
право на ім’я і набуття громадянства (ст. 7); право на збереження
індивідуальності (ст. 8); право підтримувати відносини з обома батьками (ст. 9);
право дитини з розумовими чи фізичними вадами на особливе піклування (ст. 23);
право дитини, яка порушила кримінальне законодавство, на поводження, що
сприяє розвиткові у неї почуття гідності, зміцнює повагу до прав і основних
свобод та право бути заслуханою у ході будь-якого розгляду, що стосується
дитини (ст. 40) та ін.
Основне значення цієї Конвенції полягає в тому, що діти мають особливі
власні права, які повинні підпадати під захист та працювати лише в їхніх
якнайкращих інтересах. Цей принцип чітко віддзеркалюється у ст. 3: “В усіх діях
щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними
установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами,
адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага надається
якнайкращому забезпеченню інтересів дитини ”.
Дитиною, відповідно до ст. 1, визнається “кожна людська істота до
досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до цієї особи, вона
не досягає повноліття раніше”.
Загальна заборона дискримінації щодо дітей міститься у ст. 2. Держави -
учасниці поважають і забезпечують всі права, передбачені цією Конвенцією, за
кожною дитиною, яка перебуває в межах їх юрисдикції, без будь-якої
дискримінації незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії,
політичних або інших переконань, національного, етнічного або соціального
походження, майнового стану, стану здоров'я і народження дитини, її батьків чи
законних опікунів або яких-небудь інших обставин.
З метою стислого аналізу основних конвенційних зобов’язань держав -
учасниць щодо прав дитини ( 54 статті вимагають ґрунтовного індивідуального
вивчення) зупинимось на конкретних заходах у сферах захисту: прав дитини,
спрямованих на її існування і розвиток; прав дитини на здоров’я та здоровий

195
спосіб життя; права на освіту; прав дитини у збройних конфліктах; прав
дитини у кримінальному законодавстві.
Права дитини, спрямовані на її існування і розвиток
Держави - учасниці визнають, що кожна дитина має невід'ємне право
на життя. Держави - учасниці забезпечують у максимально можливій мірі
виживання та здоровий розвиток дитини (ст. 6).
Конвенція проголошує специфічні права дитини з моменту народження
на ім’я і набуття громадянства, а також, наскільки це можливо, право знати
своїх батьків і право на їх піклування, загалом право дитини на сім’ю. Держави -
учасниці забезпечують здійснення цих прав згідно з їх національним
законодавством та виконання їх зобов'язань за відповідними міжнародними
документами у цій галузі, зокрема, у випадку, коли б інакше дитина не мала
громадянства (ст. 7).
Іншим обов’язком держав, що пов’язаний з розвитком дитини є
забезпечення того, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх
бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим
рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що
таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення
може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки
жорстоко поводяться з дитиною чи не піклуються про неї, або коли батьки
проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання
дитини (ст. 9). Держави - учасниці поважають право дитини, яка розлучається з
одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті
відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це
суперечить найкращим інтересам дитини (п. 3 ст. 9).
Право, що міститься у ст. 9, посилюється змістом ст. 10, яка передбачає,
що дитина, батьки якої проживають у різних державах, має право
підтримувати на регулярній основі, за виключенням особливих обставин,
особисті відносини і прямі контакти з обома батьками. 3 цією метою вони
поважають право дитини та її батьків залишати будь-яку країну, включаючи

196
власну, і повертатися в свою країну. Щодо права залишати будь-яку країну
діють лише такі обмеження, які встановлені законом і необхідні для охорони
державної безпеки, громадського порядку (order public), здоров'я чи моралі
населення або прав і свобод інших осіб і сумісні з визнаними в цій Конвенції
іншими правами.
Держави - учасниці вживають заходів для боротьби з незаконним
переміщенням і неповерненням дітей із-за кордону. 3 цією метою Держави -
учасниці сприяють укладанню двосторонніх або багатосторонніх угод чи
приєднуються до чинних угод (ст. 11).
Держави - учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні
погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються
дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і
зрілістю (ст. 12). Дитина має право вільно висловлювати свої думки; це право
включає свободу шукати, одержувати і передавати інформацію та ідеї будь-якого
роду незалежно від кордонів в усній, письмовій чи друкованій формі, у формі
творів мистецтва чи за допомогою інших засобів на вибір дитини (ст. 13).
Держави - учасниці поважають право дитини на свободу думки, совісті та релігії.
Держави - учасниці поважають права та обов'язки батьків і у відповідних
випадках законних опікунів керувати дитиною в здійсненні її права методом,
що відповідає здібностям дитини, які розвиваються. Свобода дотримуватися
своєї релігії або віри може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені
законом і необхідні для охорони державної безпеки, громадського порядку,
моралі та здоров'я населення або захисту основних прав і свобод інших осіб (ст.
14).
Жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного
втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність
житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і
гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання
(ст. 16).

197
 Держави - учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб
забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності
обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки несуть основну
відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є
предметом їх основного піклування. Діти, батьки яких працюють, мають право
користуватися призначеними для них службами й установами по догляду за
дітьми (ст. 18).
У випадку, коли дитина тимчасово або постійно позбавлена сімейного
оточення, вона має право на особливий захист і допомогу держави, як це
передбачено у ст. 20 Конвенції.
Передбачається також система усиновлення, при якій держави -
учасниці повинні дотримуватись тієї системи усиновлення, за якої
забезпечуватимуться якнайкращі інтереси дитини. А для цього держави
повинні забезпечити, щоб усиновлення дитини дозволяли лише компетентні
органи.
Держави-учасниці вживають всіх необхідних законодавчих,
адміністративних, соціальних і просвітніх заходів з метою захисту дитини від
усіх форм фізичного та психологічного насильства, образи чи зловживань,
відсутності піклування чи недбалого і брутального поводження та експлуатації,
включаючи сексуальні зловживання, з боку батьків, законних опікунів чи будь-
якої іншої особи, яка турбується про дитину (ст. 19).
Особливу увагу держави звертають на те, що неповноцінна в розумовому
або фізичному відношенні дитина має вести повноцінне і достойне життя в
умовах, які забезпечують її гідність, сприяють почуттю впевненості в собі і
полегшують її активну участь у житті суспільства. Держави - учасниці
визнають право неповноцінної дитини на особливе піклування, заохочують і
забезпечують надання, за умови наявності ресурсів, дитині, яка має на це право,
та відповідальним за турботу про неї допомогу (ст. 23).
На здоровий розвиток дитини спрямований захист державами -
учасницями дітей від усіх форм експлуатації, що завдають шкоди будь-якому

198
аспекту добробуту дитини. Держави - учасниці зобов'язані захищати дитину від
усіх форм сексуальної експлуатації та сексуальних розбещень (ст. 34). Вони
забезпечують також, щоб: жодна дитина не піддавалась катуванням та іншим
жорстоким, нелюдським або таким, що принижують гідність, видам поводження
та покарання. Ні смертна кара, ні довічне тюремне ув'язнення, які не
передбачають можливості звільнення, не призначаються за злочини, вчинені
особами, молодшими 18 років. Щоб жодна дитина не була позбавлена волі
незаконним або свавільним чином арешт, затримання чи тюремне ув'язнення
дитини здійснюються згідно з законом та використовуються лише як крайній
захід і протягом якомога більш короткого відповідного періоду часу. Кожна
позбавлена волі дитина користується гуманнним поводженням і повагою до
гідності її особи з урахуванням потреб осіб її віку. Зокрема, кожна позбавлена
волі дитина має бути відокремлена від дорослих (ст. 37).
Права дитини на здоров’я та здоровий спосіб життя
Згідно з положенням ст. 24 держави - учасниці визнають право дитини
на користування найбільш досконалими послугами системи охорони здоров'я
та засобами лікування хвороб і відновлення здоров'я. Держави - учасниці
намагаються забезпечити, щоб жодна дитина не була позбавлена свого права на
доступ до подібних послуг системи охорони здоров'я. Держави - учасниці
домагаються повного здійснення цього права, зокрема вживають заходів щодо:
а) зниження рівня смертності немовлят і дитячої смертності;
b) забезпечення надання необхідної медичної допомоги та охорони здоров'я
всіх дітей з приділенням першочергової уваги розвитку первинної медико-
санітарної допомоги;
с) боротьби з хворобами і недоїданням, у тому числі в межах первинної
медико-санітарної допомоги, шляхом, поряд з іншим, застосування
легкодоступної технології та надання достатньої кількості поживного
продовольства та чистої питної води, беручи до уваги небезпеку і ризик
забруднення навколишнього середовища;

199
 d) надання матерям належних послуг по охороні здоров'я у допологовий і
післяпологовий періоди;
е) забезпечення інформацією всіх прошарків суспільства, зокрема батьків і
дітей, щодо здоров'я і харчування дітей, переваги грудного годування,
гігієни, санітарії середовища перебування дитини і запобігання нещасним
випадкам, а також доступу до освіти та підтримки у використанні цих знань;
і) розвитку просвітницької роботи та послуг у галузі профілактичної
медичної допомоги та планування розміру сім'ї.
Стаття 27 забезпечує право кожної дитини на рівень життя, необхідний
для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за
забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя,
необхідних для розвитку дитини.
Згідно з положеннями ст. 31 держави - учасниці визнають право дитини
на відпочинок і дозвілля, право брати участь в іграх і розважальних заходах, що
відповідають її віку, та вільно брати участь у культурному житті та займатися
мистецтвом.
Держави - учасниці вживають законодавчі, адміністративні і соціальні
заходи, а також заходи в галузі освіти, з тим щоб забезпечити здійснення
права дитини на захист від економічної експлуатації та від виконання будь-якої
роботи, яка може являти небезпеку для здоров'я, бути перешкодою в одержанні
нею освіти чи завдавати шкоди її здоров'ю, фізичному, розумовому, духовному,
моральному та соціальному розвитку (ст. 32).
Стаття 33 містить положення про те, що держави зобов’язані вживати всіх
необхідних заходів, включаючи законодавчі, адміністративні та соціальні, а також
заходи в галузі освіти, з тим щоб захистити дітей від незаконного зловживання
наркотичними засобами та психотропними речовинами, та не допускати
залучення дітей до протизаконного виробництва таких речовин і торгівлі ними.
Право дитини на освіту

200
 Розвиток дитини забезпечується здійсненням її права на освіту. Це право
проголошено у Загальній декларації прав людини, у Міжнародному пакті про
громадянські і політичні права, в Конвенції про права дитини. В Конвенції
про права дитини йдеться не тільки про шкільну освіту. Питання
розглядається значно ширше: мається на увазі доступ дитини до засобів
масової інформації загалом, у тому числі – до дитячих (ст. 17).
Кожна держава - учасниця, відповідно до ст. 28 Конвенції ООН про
права дитини, визнає право дитини на освіту і з метою поступового
здійснення цього права на основі однакових можливостей вони, зокрема:
а) вводять безплатну й обов'язкову початкову освіту;
b) сприяють розвиткові різних форм середньої освіти, як загальної, так і
професійної, забезпечують її доступність для всіх дітей та вживають таких
заходів, як введення безплатної освіти та надання у випадку необхідності
фінансової допомоги;
с) забезпечують доступність вищої освіти для всіх на підставі здібностей
кожного за допомогою всіх необхідних засобів;
d) забезпечують доступність інформації і матеріалів у галузі освіти й
професійної підготовки для всіх дітей;
е) вживають заходів для сприяння регулярному відвіданню шкіл і зниженню
кількості учнів, які залишили школу.
Держави - учасниці вживають всіх необхідних заходів, щоб шкільна
дисципліна була забезпечена методами, що ґрунтуються на повазі до людської
гідності дитини. Таким чином, держава має підтримувати шкільну
дисципліну, але методами, які не принижують гідність дитини.
Держава повинна стежити за тим, щоб освіта забезпечувала розвиток
особистості, талантів і здібностей дитини у якнайповнішому обсязі, виховання
поваги до прав та свобод людини, поваги до батьків, культурної самобутності,
мови, національних цінностей країни, у якій проживає дитина, країни
походження дитини, підготовку до свідомого життя у вільному суспільстві
(ст. 29).

201
 Права дитини під час збройних конфліктів
Держави - учасниці зобов'язані поважати норми міжнародного
гуманітарного права, що застосовуються у випадку збройних конфліктів і
мають відношення до дітей, та забезпечувати їх додержання. Вони вживають
всіх можливих заходів для забезпечення того, щоб особи, які не досягли 15-
річного віку, не брали безпосередньої участі у воєнних діях. Держави - учасниці
утримуються від призову будь-якої особи, яка не досягла 15-річного віку, на
службу до збройних сил. Згідно зі своїми зобов'язаннями за міжнародним
гуманітарним правом, пов'язаним із захистом цивільного населення під час
збройних конфліктів, держави - учасниці зобов'язані вживати всіх
можливих заходів з метою забезпечення захисту дітей, яких торкається
збройний конфлікт, та догляду за ними (ст.38).
Здійснення вимог попередньої статті забезпечується зобов’язаннями
держав відповідно до ст. 39, де вони погодилися вживати всіх необхідних
заходів для сприяння фізичному та психологічному відновленню та соціальній
інтеграції дитини, яка є жертвою будь-яких видів нехтування, експлуатації чи
зловживань, катувань чи будь-яких жорстоких, нелюдських або таких, що
принижують гідність, видів поводження, покарання чи збройних конфліктів.
Таке відновлення і реінтеграція мають здійснюватися в умовах, що
забезпечують здоров'я, самоповагу і гідність дитини.
Права дитини у кримінальному законодавстві
Приймаючи зобов’язання, що містяться у ст. 40, держави - учасниці
визнають право кожної дитини, яка, як вважається, порушила кримінальне
законодавство, на таке поводження, що сприяє розвиткові у дитини почуття
гідності і зміцнює в ній повагу до прав людини й основних свобод інших та
при якому враховуються вік дитини і бажаність сприяння її реінтеграції та
виконання нею корисної ролі в суспільстві.
3 цією метою держави, зокрема, забезпечують, щоб: жодна дитина не
вважалася порушником кримінального законодавства, не була звинувачена та
визнана винною в його порушенні через дію чи бездіяльність, які не були

202
заборонені національним і міжнародним правом на час їх здійснення; кожна
дитина, яка, як вважається, порушила кримінальне законодавство чи
звинувачується в його порушенні, мала принаймні такі гарантії: презумпцію
невинуватості, поки її вина не буде доведена згідно із законом; негайне і
безпосереднє інформування її про звинувачення проти неї та одержання правової
й іншої необхідної допомоги при підготовці та здійсненні свого захисту;
невідкладне прийняття рішення з розглядуваного питання компетентним,
незалежним і безстороннім органом чи судовим органом згідно із законом у
присутності адвоката; свобода від примусу щодо давання свідчень чи
визнання вини; вивчення показань свідків звинувачення або самостійно, або за
допомогою інших осіб та забезпечення рівноправної участі свідків захисту та
вивчення їх свідчень тощо.
Держави - учасниці прагнуть сприяти створенню законів, процедур,
органів і установ, що мають безпосереднє відношення до дітей, які, як
вважається, порушили кримінальне законодавство, звинувачуються чи
визнаються винними в його порушенні, і зокрема:
а) встановленню мінімального віку, нижче якого діти вважаються нездатними
порушити кримінальне законодавство;
b) у випадку необхідності і бажаності вжиттю заходів щодо поводження з
такими дітьми без використання судового розгляду за умов повного додержання
прав людини і правових гарантій.
Натепер деякі права дитини, передбачені цією Конвенцією, значно
розширились. Це розширення відбулося через прийняті додатково протоколи:
Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо торгівлі дітьми,
дитячої проституції і дитячої порнографії1 та Факультативний протокол до
Конвенції про права дитини щодо участі дітей у збройних конфліктах2.

1 Протоколухвалений 25.05.2000 р., набув чинності 18.01.2002 р. Станом на 1 січня 2010 р. 132 держави-учасниці.
Україна ратифікувала 3.07.2003 р.
2 Протоколухвалений 25.05.2000 р., набув чинності 12.02.2002 р. Станом на 1 січня 2010 р. 130 держав-учасниць.
Україна ратифікувала 11.07.2005 р.

203
 Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо
торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії складається з 17
статей3. Статті 1-3 є ключовими для визначення предмета регулювання. Держави -
учасниці забороняють торгівлю дітьми, дитячу проституцію і дитячу
порнографію (ст. 1). Стаття 2 визначає, що для цілей цього Протоколу: a) торгівля
дітьми означає будь-який акт або угоду, внаслідок яких дитина передається будь-
якою особою або будь-якою групою осіб іншій особі або групі осіб за винагороду
або інше відшкодування; b) дитяча проституція означає використання дитини
у діяльності сексуального характеру за винагороду або будь-яку іншу форму
відшкодування; c) дитяча порнографія означає будь-яке зображення будь-якими
засобами дитини, яка здійснює реальні або змодельовані відверто сексуальні дії,
або будь-яке зображення статевих органів дитини, головним чином в сексуальних
цілях.
З урахуванням цього держави зобов’язались охопити національним
кримінальним правом та карати за такі злочини незалежно від того, чи були ці
злочини вчинені на національному або транснаціональному рівні, або в
індивідуальному чи організованому порядку:
i) пропозиція, передача чи отримання будь-якими засобами дитини з метою:
a. сексуальної експлуатації дитини;
b. передачі органів дитини за винагороду;
c. використання дитини на примусових роботах;
ii) неправомірне схилення посередництвом щодо згоди на усиновлення дитини
з порушенням застосовних міжнародно-правових актів щодо усиновлення;
b) пропозиція, отримання, передача чи надання дитини для цілей дитячої
проституції, визначеній у статті 2;
c) виробництво, розподіл, розповсюдження, імпорт, експорт, пропозиція,
продаж або зберігання у вищезазначених цілях дитячої порнографії, визначеної у
статті 2.

3 Див. Додаток 8.

204
 Держави - учасниці вживають всіх відповідних правових та
адміністративних заходів з метою забезпечення того, щоб всі особи, які мають
відношення до всиновлення дитини, діяли відповідно до положень застосовних
міжнародно-правових актів (ст. 3).
Держави - учасниці протягом двох років після набуття для них чинності
цього Протоколу подають Комітету з прав дитини всеосяжну доповідь, та кожні
п’ять років доповідь з будь-якою додатковою інформацією, що стосується
здійснення Протоколу. Комітет з прав дитини може запитати у держав-учасниць
додаткову інформацію, що стосується здійснення цього Протоколу (ст. 12).
Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо участі
дітей у збройних конфліктах містить 13 статей1. Основні положення полягають в
тому, щоб кожна держава - учасниця в межах своєї юрисдикції вживала всіх
необхідних правових, адміністративних та інших заходів для забезпечення
ефективного виконання і застосування, щоб: військовослужбовці їхніх збройних
сил, які не досягли 18-річного віку, не брали прямої участі у військових діях (ст.
1); особи, які не досягли 18-річного віку, не підлягали обов'язковому
призову до їхніх збройних сил (ст. 2); держави - учасниці здавали на зберігання
заяву, що має обов'язковий характер, у якій вказується мінімальний вік, при
якому вона допускає добровільний призов до її національних збройних сил, і
викладаються гарантії, прийняті державою, для забезпечення того, щоб такий
призов не мав насильницького чи примусового характеру (ст. 3).
Кожна держава - учасниця протягом двох років після набуття для неї
чинності Протоколу подає доповідь Комітету з прав дитини доповідь, яка містить
повну інформацію про заходи, вжиті нею з метою виконання його положень,
включаючи заходи, вжиті з метою виконання положень щодо участі у військових
діях та призову на військову служб. Після цього, держава - учасниця кожні
п'ять років подає доповідь, яка містить будь-яку додаткову інформацію щодо
виконання Протоколу (ст. 8).

1 Див. Додаток 8.

205
 З метою розгляду прогресу, досягнутого державами - учасницями щодо
виконання зобов’язань, взятих згідно з цією Конвенцією, послідовної
імплементації її положень, засновується Комітет з прав дитини.
4.1. Комітет з прав дитини

Друга частина Конвенції стосується виконання її положень. Згідно із ст. 43

Конвенції про права дитини створюється Комітет з прав дитини, який
складається з десяти експертів. У 1996 р. резолюцією ГА ООН склад експертів
було розширено до 18 (Додаток до ст. 43 (2) набув чинності 18.11.2002 р.).
Експерти мають відзначатися високими моральними якостями і визнаною
компетентністю в галузі, що охоплює ця Конвенція. Членів Комітету
обирають таємним голосуванням із числа внесених до списку осіб, висунутих
державами - учасницями. Кожна держава - учасниця може висунути одну
особу з числа своїх громадян. Вибори проводяться на нарадах держав -
учасниць, що скликаються Генеральним секретарем у центральних установах
Організації Об’єднаних Націй. Згідно зі ст. 44 держави - учасниці
зобов’язуються подавати Комітетові через Генерального секретаря ООН
доповіді про вжиті ними заходи по закріпленню визнаних у Конвенції прав та
прогрес, досягнутий у здійсненні цих прав: протягом двох років після
набрання чинності цією Конвенцією для відповідної держави - учасниці.
Надалі кожні п’ять років.
У доповідях, які подаються відповідно до цієї статті, зазначаються
фактори і труднощі, якщо такі є, що впливають на ступінь виконання
зобов'язань за цією Конвенцією. Доповіді містять також достатню інформацію, з
тим щоб забезпечити Комітету повне розуміння дії Конвенції у цій країні. Комітет
може запитувати у держав - учасниць додаткову інформацію, що стосується
здійснення цієї Конвенції.
Доповіді про діяльність Комітету раз на два роки представляються
Генеральній Асамблеї через Економічну та Соціальну Раду. Держави - учасниці
мають забезпечувати широку гласність своїм доповідям у власних країнах.

206
 3 метою сприяння ефективному здійсненню Конвенції та заохочення
міжнародного співробітництва в галузі, охоплюваній цією Конвенцією: а)
спеціалізовані установи, Дитячий фонд Організації Об'єднаних Націй та інші
органи Організації Об'єднаних Націй мають право бути представленими при
розгляді питань про здійснення таких положень цієї Конвенції. Комітет може
рекомендувати Генеральній Асамблеї запропонувати Генеральному секретарю
провести від її імені дослідження з питань, що стосуються прав дитини; d)
Комітет може вносити пропозиції і рекомендації загального характеру,
засновані на інформації, одержаній відповідно до ст.ст. 44 і 45 цієї Конвенції.
Такі пропозиції і рекомендації загального характеру направляються будь-якій
зацікавленій державі - учасниці і повідомляються Генеральній Асамблеї поряд із
зауваженнями держав - учасниць, якщо такі є (ст. 45).
Відповідно до змісту ст.ст. 42 - 45 єдиним механізмом нагляду за
здійсненням Конвенції є розгляд Комітетом періодичних доповідей, наданих
державною владою про стан імплементації її положень та фактичну ситуацію
в країні. Такі обмежені функції Комітету, відсутність повноважень відвідувати
країни для збору інформації, отримувати індивідуальні чи групові повідомлення
про порушення прав, що містяться в Конвенції, обмежене Факультативними
протоколами залучення до моніторингового процесу неурядових правозахисних
міжнародних організацій тощо, залишають Комітет без альтернативних,
неупереджених джерел інформації. Це відбивається на його діяльності, наданні
пропозицій і рекомендацій як певним країнам, так і загального характеру для
інформування Генерального секретаря та всіх спеціалізованих установ ООН, до
сфери дії яких входять питання захисту прав дітей.
На першому етапі здійснення Комітетом своїх повноважень щодо
імплементації конвенційних норм шляхом їх популяризації та пропозицій
державам щодо вдосконалення їх політики та юридичної практики в цій галузі
було максимально можливим. Однак очевидно, що фактичне, а не декларативне
виконання державами прийнятих міжнародно-правових зобов’язань не може
бути забезпечене без створення постійно діючого незалежного механізму

207
захисту прав дитини квазісудового чи судового характеру. Це більш ніж
актуально тому, що процеси соціально-економічних і політичних перетворень
та реформ, які відбуваються в країнах, негативно відбились на становищі
соціально незахищених груп населення, серед яких одне з перших місць
займають діти. Завдання полягає в тому, щоб створити такий орган, який зміг
би ефективно і дієво виступати на захист інтересів дітей, проводячи при
цьому критичний аналіз державної політики і національного законодавства,
являючись свого роду універсальним охоронцем дітей і їх прав. Цим не мають
змоги перейматися самі діти і тому сумлінне і чесне ставлення дорослих до
проблеми має бути тому запорукою.

§ 5. Міжнародна конвенція про захист прав всіх трудящих-мігрантів та

членів їхніх сімей 1990 р.

Прийняття Міжнародної конвенції про захист прав всіх трудящих-

мігрантів та членів їхніх сімей стало результатом багаторічних досліджень і
обговорень цього питання фахівцями, експертами, політиками і дипломатами
в межах ООН. У 1972 р. ЕКОСОР у резолюції 1706 (LIII) висловила
занепокоєння щодо нелегального перевезення робітників до європейських
країн та експлуатацією робітників з африканських країн „в умовах, близьких
до рабства”. Впродовж років цим питанням переймалися також Підкомісія з
питань запобігання дискримінації і захисту меншин, Спеціальний доповідач
пані Халіма Варзазі, питання обговорювалося на Світовій конференції з
питань боротьби з расизмом та расовою дискримінацією 1978 р. та інших
подібних заходах. Основна увага приділялася проблемі поєднання
міграційних процесів у сфері трудових відносин з правами і свободами
трудівників-мігрантів, які за власним бажанням або примусово беруть в них
участь.
На ГА ООН у 1979 р. було ухвалено рішення про створення робочої
групи для підготовки проекту Міжнародної конвенції про захист прав всіх

208
 трудящих-мігрантів та членів їхніх сімей, яка була ухвалена ГА без
голосування і відкрита для приєднання 18.12.1990 р. 1.
Документ складається з преамбули, дев’яти частин, 93 статей: ч . I –
Сфера застосування і визначення (1-6); ч. II – Недискримінація стосовно прав
(7); ч. III – Права людини всіх трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей (8-35); ч.
IV – Інші права трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей, що мають документи
або постійний статус (36-56); ч. V – Положення, застосовні до конкретних
категорій трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей (57-63); ч. VI – Сприяння
створенню нормальних, справедливих, гуманних і законних умов стосовно
міжнародної міграції трудящих і членів їхніх сімей (64-71); ч. VII – Застосування
Конвенції (72-78); ч. VIII – Загальні положення (79-84); ч. IX – Заключні
положення (85-93)2.
У ст.1 проголошується: ця Конвенція застосовується до всіх трудящих-
мігрантів і членів їхніх сімей без будь-якого розрізнення, як-от: за ознакою
статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії або переконань, політичних або інших
поглядів, національного, етнічного або соціального походження, громадянства,
віку, економічного, майнового, сімейного стану або за будь-якою іншою
ознакою.
Пункт 1 ст. 2 визначає термін „трудящий-мігрант” як „особу, яка буде
займатися, займається або займалася оплачуваною діяльністю в державі,
громадянином якої він або вона не є”. Стаття 3 визначає, що Конвенції не
застосовуються: до працівників міжнародних організацій, осіб, направлених або
найнятих державою поза її територією, які беруть участь у здійсненні програм
розвитку або інших програм співпраці, до інвесторів, біженців і осіб без
громадянства, до учнів і стажистів, моряків і трудящих, задіяних на стаціонарній
прибережній установці, яким не було видано дозвіл на проживання і участь в
оплачуваній діяльності в державі роботи за наймом.

1 Конвенція набула чинності 01.07.2003 р. і станом на 01.01.2010 р. налічує 42 держави - учасниці. Україна до
цього часу поки що не підписала і не ратифікувала Конвенцію.
2 Международная конвенция о защите прав всех трудящихся-мигрантов и членов их семей
http://www.un.org/russian/documen/convents/migrant.htm
Doc.A/Res/45/158.

209
 Конвенція гарантує право трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей на
життя, вони не повинні піддаватися катуванню, утримуватися у рабстві або в
підневільному стані, вони мають право на свободу думки, совісті і релігії, право
безперешкодно дотримуватися своїх поглядів, не неповинні піддаватися
довільному або незаконному втручанню в його або її особисте і сімейне
життя, довільним і незаконним посяганням на недоторканність його або її житла
або таємницю його або її листування або інших форм зв'язку, або
незаконним посяганням на його або її честь і репутацію.
Трудящий-мігрант і член його або її сім'ї не можуть бути довільно
позбавлені власності, якою вони володіють, мають право на свободу і
особисту недоторканність, мають право на рівність з громадянами відповідної
держави в судах і трибуналах та інші фундаментальні права, які містяться і в
універсальних документах з прав людини (ст.ст. 9-18). Вони мають право на
культурну ідентичність (ст. 31), доступ до освіти для їхніх дітей (ст. 30), захист
від колективного вигнання (с. 22) тощо.
Трудящі-мігранти і члени їхніх сімей, що мають документи або постійний
статус передбачають додаткові права, зокрема, вони і члени їхніх сімей мають
право бути повністю проінформованими державою походження або державою
роботи за наймом, залежно від конкретного випадку, ще до свого від'їзду або,
найпізніше, з моменту їх в'їзду в державу роботи за наймом, про всі умови їх
допуску і, зокрема, про умови їх перебування і оплачуваної діяльності якою
вони можуть займатися (ст. 37). Такі права включають: право вільного
пересування територією країни перебування і свободу вибору місця проживання
(ст. 39), право створювати асоціації і профспілки в державі роботи за наймом з
метою забезпечення і захисту своїх економічних, соціальних, культурних та
інших інтересів, за певними стандартними обмеженнями (ст. 40), право брати
участь у суспільному житті держави свого перебування, обирати і бути
обраними в цій державі відповідно до законодавства цієї держави (ст. 41), мають
ті ж умови лікування та соціального забезпечення, що й власні громадяни (ст.ст.
43, 45) та ін.

210
 5.1. Комітет із захисту прав всіх трудящих-мігрантів та членів
їхніх сімей

З метою спостереження за застосуванням цієї Конвенції засновується

Комітет із захисту прав всіх трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей. Комітет
складається, на момент набуття чинності Конвенцією, з десяти, а після набуття
чинності цією Конвенцією для сорок першої держави - учасниці – з
чотирнадцяти експертів, які мають високі моральні якості, неупередженість і
визнану компетентність в галузі, яку охоплює ця Конвенція. Члени Комітету
обираються таємним голосуванням державами - учасницями із списку
кандидатур, наданих ними на чотирирічний термін, при цьому приділяється
увага справедливому географічному розподілу, включаючи як держави
походження, так і держави роботи за наймом, і представництво основних
правових систем. Кожна держава - учасниця може висунути по одній особі з
числа своїх громадян, члени обираються і виконують функції в своїй
особистій якості (ст. 72).
Стаття 73 наголошує, що держави - учасниці зобов'язуються подавати
Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй для розгляду Комітетом
доповіді про законодавчі, судові, адміністративні і інші заходи, вжиті ними для
здійснення положень цієї Конвенції: протягом одного року з дня набрання
чинності цією Конвенцією для відповідної держави і надалі через кожні п'ять
років і щоразу, коли Комітет запитує про це.
У доповідях, які подаються у відповідності з цією статтею, зазначаються
факти і труднощі, якщо такі є, що впливають на здійснення цієї Конвенції, і
містять інформацію про характеристики міграційних потоків, що стосуються
заінтересованої держави - учасниці.
Держави - учасниці повинні забезпечувати широку гласність своїх доповідей у
власних країнах.
Комітет розглядає доповіді, що подаються кожною державою -
учасницею цієї Конвенції, і супроводить відповідній державі такі зауваження, які

211
він вважає за доцільне. Ця держава - учасниця може надати Комітету зауваження
щодо будь-яких коментарів, зроблених Комітетом у відповідності із цією статтею.
При розгляді цих доповідей Комітет може запитати у держав - учасниць
додаткову інформацію.
Комітет може запропонувати спеціалізованим установам та іншим
органам Організації Об'єднаних Націй, а також міжурядовим й іншим
зацікавленим організаціям подати для розгляду Комітетом письмову
інформацію про такі питання, що регулюються цією Конвенцією, які входять до
кола їх відання.
Комітет подає щорічну доповідь Генеральній Асамблеї Організації
Об'єднаних Націй про виконання цієї Конвенції, що містить його думки і
рекомендації, засновані, зокрема, на розгляді доповідей і будь-яких
зауважень, наданих державами - учасницями.
Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй направляє щорічні
доповіді Комітету державам - учасницям цієї Конвенції, Економічній і Соціальній
Раді, Раді з прав людини Організації Об'єднаних Націй, Генеральному директору
Міжнародного бюро праці і іншим відповідним організаціям (ст. 74).
Держава - учасниця цієї Конвенції може в будь-який час заявити згідно зі
ст. 76, що вона визнає компетенцію Комітету отримувати і розглядати
повідомлення, що стосуються заяв однієї держави - учасниці про те, що інша
держава - учасниця не виконує своїх зобов'язань за цією Конвенцією. Такі
повідомлення можуть прийматися і розглядатися згідно з цією статтею лише у
тому випадку, якщо вони подані державою-учасницею, що зробила заяву про
визнання щодо себе компетенції Комітету. Повідомлення, отримані згідно зі ст.
76, розглядаються за процедурою, встановленою відповідно до пп. а – j цієї
статті.
Важливою з практичної точки зору для захисту прав є ст. 77 Конвенції.
Держава - учасниця цієї Конвенції може в будь-який час заявити відповідно до
цієї статті, що вона визнає компетенцію Комітету отримувати і розглядати
повідомлення осіб, що перебувають під її юрисдикцією, які стверджують, що

212
держава - учасниця порушила їхні особисті права, передбачені цією
Конвенцією. Комітет не приймає ніяких повідомлень, якщо вони стосуються
держави - учасниці, яка не зробила такої заяви.
Комітет має розглядати одержані згідно з цією статтею повідомлення у
світлі всієї інформації, представленої йому цією особою або від її імені та
відповідною державою. Під час розгляду повідомлень за цією статтею Комітет
проводить закриті засідання. Комітет подає свої міркування відповідній державі
та цій особі.
Як свідчить аналіз частини VII „Застосування Конвенції”, механізм
контролю Комітету за імплементацією положень Конвенції складається з
трьох процедур: розгляд періодичних доповідей держав; розгляд повідомлень
про порушення зобов’язань однією державою - учасницею щодо іншої;
розгляд скарг окремих осіб. Перша з них є обов’язковою, дві останні –
факультативні за власним бажанням держави.
Зазначені факультативні процедури обумовлені у відповідних настановах
п. 2 ст. 76 та п. 8 ст. 77, де зазначається, що положення цих статей набувають
чинності, коли десять держав - учасниць цієї Конвенції зроблять заяви щодо їх
застосування. Зазначимо, що досі ці умови не були виконані (наразі такі заяви
зробили лише дві країни – Мексика і Гватемала). Тому реакція Комітету на
періодичні доповіді держав про законодавчі, судові, адміністративні й інші
заходи, вжиті ними для здійснення положень цієї Конвенції, які, за свідченням
самого Комітету, надсилаються вкрай нерегулярно, в багатьох випадках містять
необ’єктивну інформацію, а інколи її зовсім бракує, залишається поки що єдиним
моніторинговим механізмом за імплементацією Міжнародної конвенції про
захист прав всіх трудящих-мігрантів та членів їхніх сімей 1.

§ 6. Конвенція про права інвалідів 2006 р.

За даними спеціалізованих установ ООН понад 650 мільйонів осіб, що
складає близько 10 відсотків населення земної кулі, є інвалідами. За оцінками
1 The Rights of Migrant Workers // Human Rights Fact Sheet № 24
http://www.unhchr.ch/html/menu6/2/fs24.htm

213
Міжнародної організації праці 386 мільйонів із загальної кількості населення
працездатного віку у світі є інвалідами. У деяких країнах безробіття серед
інвалідів досягає 80 відсотків. Працедавці нерідко вважають, що інваліди не
здатні працювати. За даними Програми розвитку ООН, на країни, що
розвиваються, припадає 80 відсотків інвалідів. За даними ЮНІСЕФ, 30 відсотків
«безпритульних» дітей є інвалідами. Порівняльні дослідження законодавства з
питань інвалідності свідчать про те, що лише в 45 країнах існують закони проти
дискримінації інвалідів й інші закони, що стосуються інвалідів. Врегулювання
правовідносин в цій царині стало нагальною світовою проблемою сучасності.
Саме таким новим документом, прийнятим в межах ООН, у галузі прав
людини стала ухвалена резолюцією ГА ООН А/RES/61/106 від 19.12.2006 р. і
відкрита для підписання 30.03.2007 р. Конвенція про права інвалідів та
Факультативний протокол до Конвенції про права інвалідів1. Це перший
універсальний договір у сфері прав людини, узгоджений міжнародним
співтовариством у ХХI столітті.
Згідно зі ст. 45 Конвенція набуває чинності на тридцятий день після здачі на
зберігання Генеральному секретареві ООН двадцятої ратифікаційної грамоти або
документа про приєднання (набула чинності 3.05.2008 р.), а Протокол – після
здачі 10 такого документу2.
Проблеми, які покликана вирішувати Конвенція, і перш за все, як
зазначається в її преамбулі, „дискримінацію щодо будь-якої особи за ознакою
інвалідності, що являє собою ураження гідності і цінності, притаманних людській
особистості”, та „заохочення і захист прав і гідності інвалідів”, існують як у
розвинутих країнах, так і в тих, що розвиваються.
Конвенція складається з преамбули та 50 статей. Стаття 1 проголошує мету,
яка полягає у заохоченні, захисті і забезпеченні повного і рівного здійснення
всіма інвалідами всіх прав людини і основних свобод, а також в заохоченні

1 Convention on the Rights of Persons with Disabilities, New York, 13 December 2006
http://untreaty.un.org/English/notpubl/IV_15_english.pdf
2 Станом на 1 січня 2010 р. Конвенцію підписали 143 країн, Протокол - 86, ратифікували відповідно - 71 та 45
країн. Україна підписала Конвенцію і Протокол 24.09.2008 р.

214
пошани властивої їм гідності. До інвалідів належать особи із стійкими фізичними,
психічними, інтелектуальними або сенсорними порушеннями, які при взаємодії з
різними бар'єрами можуть заважати їх повній і ефективній участі в житті
суспільства нарівні з іншими.
Загальним принципам Конвенції присвячена ст. 3, яка передусім передбачає
повагу властивої людині гідності, її особистої самостійності, включаючи свободу
робити свій власний вибір, і незалежності. До них належать такі складові
елементи як: недискримінація; повне і ефективне залучення і включення до
суспільства; повага особливостей інвалідів і їх прийняття як компонента
людського різноманіття і частини людства; рівність можливостей; доступність;
рівність чоловіків і жінок; повага здібностей дітей-інвалідів, що розвиваються, і
повага права дітей-інвалідів зберігати свою індивідуальність.
Держави - учасниці зобов'язуються забезпечувати і заохочувати
повну реалізацію всіх прав людини і основних свобод всіма інвалідами без будь-
якої дискримінації за ознакою інвалідності. З цією метою держави - учасниці
зобов'язуються, зокрема:
а) вживати всіх належних законодавчих, адміністративних й інших заходів для
здійснення прав, що визнаються в цій Конвенції;
b) вживати всіх належних заходів, зокрема законодавчих, для зміни або відміни
існуючих законів, ухвал, звичаїв і засад, які є стосовно інвалідів
дискримінаційними;
с) враховувати у всіх стратегіях і програмах захист і заохочення прав людини до
інвалідів;
d) утримуватися від будь-яких дій або методів, які не узгоджуються з Конвенцією,
і забезпечувати, щоб державні органи і установи діяли відповідно до Конвенції;
е) вживати всіх належних заходів для усунення дискримінації за ознакою
інвалідності з боку будь-якої особи, організації або приватного підприємства;
f) проводити або заохочувати дослідницьку і конструкторську розробку товарів,
послуг, устаткування і об'єктів універсального дизайну, застосування яких для
конкретних потреб інваліда вимагали б найменшої адаптації і мінімальних витрат;

215
g) проводити або заохочувати дослідницьку і конструкторську розробку, а також
сприяти наявності і використанню нових технологій, включаючи інформаційно-
комунікаційні технології, засобів, що полегшують мобільність, пристроїв і інших
технологій, що відповідають потребам інвалідів, першочергову увагу приділяти
недорогим технологіям тощо (ст. 4).
Що стосується економічних, соціальних і культурних прав, то кожна
держава - учасниця зобов'язується вживати заходів з максимально задіяними
ресурсами, що є у неї, а у разі потреби – удаючись до міжнародної співпраці, до
поступового досягнення повної реалізації цих прав без збитку для тих
сформульованих в Конвенції зобов'язань, які є безпосередньо застосовними
відповідно до міжнародного права.
Статті 12-30 присвячені викладенню фундаментальних прав і свобод, що
містяться в Міжнародному Біллі прав людини, з урахуванням особливостей
адресатів цих прав. Певні права в універсальному міжнародно-правовому
документі формулюються вперше. Серед таких: право на індивідуальну
мобільність (ст. 20), право на найвищий досяжний рівень здоров’я без
дискримінації за ознакою інвалідності (ст. 25), можливість отримувати
абілітаційні та реабілітаційні послуги (ст. 26), право інвалідів на рівну з іншими
участь у культурному житті, проведення дозвілля та відпочинку, зайняття
спортом (ст. 30), які є необхідними додатковими заходами для повноцінного
існування інвалідів.
6.1. Комітет з прав інвалідів
Для розгляду прогресу, досягнутого державами - учасницями щодо
виконання зобов’язань, взятих згідно з Конвенцією, засновується Комітет з прав
інвалідів (ст. 34). На час набуття чинності Конвенцією Комітет складається з
дванадцяти експертів. Після ще шістдесяти ратифікацій Конвенції або приєднань
до неї членський склад Комітету збільшується на шість осіб, досягаючи
максимуму – вісімнадцяти членів.
Члени Комітету виступають в особистій якості і володіють високими
моральними якостями і визнаною компетентністю і досвідом в галузі, яка

216
охоплюється Конвенцією. Члени Комітету обираються державами - учасницями,
причому приділяється увага справедливому географічному розподілу,
представництву різних форм цивілізації і основних правових систем,
збалансованому статевому представництву і участі експертів-інвалідів. Члени
Комітету обираються на чотирирічний термін. Вони мають право бути
переобраними тільки один раз.
У відповідності із ст. 35 кожна держава - учасниця подає Комітету через
Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй узагальнену доповідь про
вжиття заходів для здійснення нею своїх зобов'язань за цією Конвенцією і про
прогрес, досягнутий в цій сфері, протягом двох років після набуття чинності
Конвенцією для відповідної держави - учасниці. Потім держави представляють
подальші доповіді не рідше як раз на чотири роки, а також за запитом Комітету.
Комітет встановлює керівні принципи, що визначають зміст доповідей. У
доповідях можуть указуватися чинники і труднощі, що впливають на
ступінь виконання зобов'язань за Конвенцією.
Стаття 36 передбачає, що кожна доповідь розглядається Комітетом, який
виносить щодо неї пропозиції і загальні рекомендації, які він вважає доречними, і
направляє їх відповідній державі - учасниці. Держава - учасниця може в порядку
відповіді направити Комітету будь-яку інформацію на власний вибір. Комітет
може запрошувати у держав - учасниць додаткову інформацію, що пов’язана із
здійсненням цієї Конвенції.
Коли держава - учасниця істотно запізнюється з наданням доповіді, Комітет
може попередити таку державу про те, що у разі ненадання відповідної доповіді
протягом трьох місяців після цього повідомлення питання про здійснення
Конвенції в цій державі потрібно буде розглянути на основі достовірної
інформації, що є у розпорядженні Комітету.
Коли Комітет вважає це доречним, він направляє доповіді держав - учасниць
спеціалізованим установам, фондам і програмам Організації Об'єднаних Націй, а
також іншим компетентним органам, щоб ті звернули увагу на прохання про
технічну консультацію або допомогу чи вказівку, що містяться там, на

217
необхідність в останніх, разом із зауваженнями і рекомендаціями Комітету (якщо
такі є) з приводу цих прохань або вказівок.
Право на індивідуальні і групові петиції містить Факультативний
протокол до Конвенції про права інвалідів, який складається з 18 статей.
„Держава - учасниця цього Протоколу, – як зазначається у ст. 1, – визнає
компетенцію Комітету з прав інвалідів брати і розглядати повідомлення від осіб,
що перебувають під її юрисдикцією, або груп осіб, які заявляють, що є жертвами
порушення цією державою положень Конвенції, або від їх імені”. Повідомлення
не приймається Комітетом, якщо воно стосується держави - учасниці Конвенції,
яка не є учасницею цього Протоколу. При розгляді повідомлень відповідно до
Протоколу Комітет проводить закриті засідання. Після вивчення повідомлення
Комітет направляє свої пропозиції і рекомендації (якщо такі є) відповідній
державі - учасниці і заявникові (ст. 5).
Важливою є ст. 6, згідно з якою у разі отримання Комітетом достовірної
інформації, яка вказує на серйозні або систематичні порушення державою -
учасницею прав, закріплених в Конвенції, він пропонує цій державі -
учасниці співробітничати у вивченні такої інформації і з цією метою представити
зауваження з приводу відповідної інформації.
З урахуванням будь-яких зауважень, які можуть бути представлені
відповідною державою - учасницею, а також будь-якій іншій достовірній
інформації, що є у нього, Комітет може доручити одному або декільком
своїм членам провести розслідування і терміново представити доповідь
Комітету. У тих випадках, коли це виправдано і з відома держави, розслідування
може включати відвідини її території. Після вивчення результатів такого
розслідування Комітет надає його результати відповідній державі - учасниці
разом з будь-якими коментарями і рекомендаціями. Таке розслідування
проводиться конфіденційно, і на всіх етапах процесу передбачається звернення
до держави - учасниці за співпрацею.
Комітет може запропонувати відповідній державі - учасниці включити в
свою доповідь, передбачену ст. 35 Конвенції, відомості про будь-які заходи,

218
прийняті в порядку відгуку на розслідування, проведене згідно з ст. 6 цього
Протоколу. Проте ст. 8 залишає за державами - учасницями право на час
підписання Протоколу, його ратифікації або приєднання зробити заяву, що вона
не визнає компетенцію Комітету, яка передбачена у ст.ст. 6 та 8.
Таким чином, конвенційний механізм контролю за здійсненням
положень Конвенції складається з чотирьох процедур: розгляд періодичних
доповідей держав (ст. 35 Конвенції); залучення спеціалізованих установ і
компетентних органів ООН до подання експертних висновків та доповідей з
приводу здійснення Конвенції (ст. 38 Конвенції), розслідування за власною
ініціативою випадків систематичного порушення державами - учасницями
конвенційних прав (ст. 6 Протоколу); розгляд повідомлень осіб або груп осіб, які
заявляють про порушення їх прав державою - учасницею (ст. 1 Протоколу). Перші
дві є обов’язковими для держав - членів, інші мають факультативний характер.
Проте, враховуючи, що Конвенція про права інвалідів тільки набула
чинності, робити висновки щодо її ефективності у галузі захисту прав людини
зарано.
Як показує висвітлення компетенції і функцій всіх існуючих так званих
„договірних органів ООН з прав людини”, які є конвенційними органами
контролю (нагляду) за імплементацією цих документів, держави погодилися
наділити їх такими процедурними повноваженнями (у різних комбінаціях):
розгляд періодичних доповідей держав; розгляд повідомлень про порушення
зобов’язань однією державою - учасницею щодо іншої; розгляд скарг
окремих осіб та груп осіб; розслідування за власною ініціативою випадків
систематичного порушення державами - учасницями конвенційних прав;
залучення спеціалізованих установ і компетентних органів ООН до подання
експертних висновків та доповідей з приводу здійснення конвенцій. Всі ці
повноваження, чітко кажучи, мають характер перш за все не примусу до
виконання (на кшталт судових), а нагляду за здійсненням державами своїх
міжнародно-правових зобов’язань. Міжнародно-правова відповідальність чи
санкції у випадку констатації зазначеними комітетами невиконання державами

219
зобов’язань, що містяться у розглянутих міжнародних конвенціях з прав людини
не передбачені.
Однак слід зауважити, що основною вимогою всіх зазначених конвенцій є
виконання зобов’язань держав - учасниць вжити національні законодавчі, судові,
адміністративні та інші заходи, за допомогою яких втілюються в життя
положення цих конвенцій.
Підсумовуючи вищенаведене, можна констатувати, що держави за
порівняльно невеликий проміжок часу (середина ХХ – початок ХХI сторіччя)
напрацювали значний масив універсальних міжнародно-правових документів у
найважливіших сферах захисту прав людини, які містять фундаментальні і
спеціальні права та свободи людини, заснували договірну систему органів ООН з
прав людини, що складають впорядковану, загальновідому і майже
загальновизнану систему контрольних договірних органів забезпечення і захисту
прав людини у міжнародному праві прав людини.
Разом з тим загальною є думка про те, що існування найпрогресивніших
норм міжнародного права не гарантує їх виконання, якщо відсутні ефективні і
дійсно загальновизнані механізми контролю за їх здійсненням. Нагальним
завданням сучасності є співробітництво держав у сфері захисту прав і основних
свобод людини, скероване на створення дієвих механізмів імплементації та
контролю за втіленням у життя положень міжнародних угод у цій площині.
Вбачаються малоперспективними дискусії фахівців навколо питання про те, якими
повинні бути засоби контролю за виконанням норм міжнародного права у галузі
захисту прав людини – судовими, квазісудовими, наглядовими. Сьогодні діють
саме ті з них, на які погоджуються держави в рамках конкретних міжнародних
угод. Зрозуміло, що їх ефективність залежить насамперед від наданої їм державами
компетенції.
Фахівці по-різному оцінюють дієвість наглядового механізму за виконанням
універсальних стандартів в цій галузі та роль зазначених комітетів як їх
імплементаційних органів, зокрема на міжнародному рівні. Однак слід мати на
увазі, що ці міжнародно-правові механізми захисту прав людини ще не мають

220
тривалої практики своєї діяльності, яка розпочалася лише за вимоги Статуту ООН
„здійснювати міжнародне співробітництво... в заохочуванні та розвитку поваги до
прав людини й основних свобод для всіх...” (п. 3, ст. 1). Тож сьогодні головним їх
здобутком слід вважати те, що в більшості держав світу проблема захисту таких
прав стала публічною, широко обговорюваною темою, яка розглядається урядами
держав як загальновизнане політичне і юридичне питання, від оптимального
розв’язання якого залежать стабільність соціальних і національних відносин у
країнах та створення умов миру і безпеки на континентах.
Визначаючи роль таких наглядових процедур контролю за виконанням
узятих на себе державами міжнародних зобов’язань щодо забезпечення прав
людини, слід зауважити, що вони забезпечують узгодженість національного
законодавства з чинними нормами міжнародного права, дають об’єктивну
міжнародну оцінку політиці і практиці держав стосовно виконання ними взятих на
себе зобов’язань. Посилити ефективність діяльності таких міжнародних механізмів
може тільки визнання їх максимальною кількістю держав, які б дали згоду на їх
повноцінне функціонування без застережень, що обмежують їх компетенцію,
сферу дії або є несумісними із цілями і положеннями документів, за додержанням
яких вони наглядають.

Джерела інформації та рекомендована література

Баймуратов М.А. Международные органы по защите прав человека // Баймуратов М.А.
Международное публичное право: Учебник. – К., 2004. – С. 241-246.
Поленина С.В. Права женщин в системе прав человека: международный и национальный
аспект. – М., 2000.
Вінгловська О.І. Співробітництво держав в рамках ООН по захисту прав дитини // Вісник
Київського університету. Міжнародні відносини. – Випуск 3. – 1995. – С. 41-47.
Malcolm N. Shaw. The International Protaction of Human Rights // Malcolm N. Shaw. International
Law. Sixth printing. – Cambridge, 2007. – P. 266-318
Rehman J. The International Bill of Rights // Rehman J. International Human Rights Law. A
Practical Approach. – Harlow, 2003. – Р. 53-134; 344-436.

221
 Глава 8

УНІВЕРСАЛЬНА СУДОВА СИСТЕМА ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

§ 1. Міжнародний Суд ООН

Міжнародний Суд ООН не є судом „з прав людини” у формальному
значенні цього словосполучення. Самі фізичні особи не можуть звертатися до
Суду із звинуваченнями проти держави в порушенні прав людини. У п. 1 ст. 34
чітко визначено: „Тільки держави можуть бути сторонами в справах, що їх
розглядає Суд”. Проте в ряді справ Суд розглядав важливі питання в галузі прав
людини і виніс найважливіші, для становлення цієї галузі рішення.
Правовою основою діяльності Міжнародного Суду ООН є глава ХІV
Статуту ООН, Статут Міжнародного Суду ООН (як складова Статуту ООН),
Регламент Суду. Члени ООН є ipso facto стороною Статуту Міжнародного Суду
ООН. Окрім того, держава, яка не є членом ООН може стати учасником Статуту
Міжнародного Суду на умовах, що визначаються ГА за рекомендацією РБ ООН
(такими сьогодні, наприклад, є Ліхтенштейн, Сан-Марино).
Міжнародний Суд складається з п'ятнадцяти членів, обраних Генеральною
Асамблеєю ООН і Радою Безпеки терміном на дев'ять років (судді можуть бути
переобрані). Судді повинні бути незалежними, відповідати високим моральним
якостям, які дають в їхніх країнах можливість обіймати вищі судові посади, бути
юристами з визнаним авторитетом в галузі міжнародного права. Склад суддів має
містити не більше одного громадянина від держави та забезпечувати
представництво найголовніших форм цивілізації та основних правових систем
світу. Члени Суду не можуть виконувати ніяких політичних або адміністративних
обов’язків і не можуть присвячувати себе ніякому іншому заняттю професійного
характеру (ст. 16). Крім випадків спеціально передбачених у Статуті, Суд засідає
у повному складі. Кворум з дев’яти суддів є достатнім для судового засідання.
Місцем перебування Суду є Гаага. У відповідності з ст. 19 Статуту Суду його

222
члени при здійсненні судових обов'язків користуються дипломатичними
привілеями і імунітетами.
Компетенція Міжнародного Суду детально розкривається в главі II (ст.ст.
34-38) і главі ІV (ст.ст. 65-68) Статуту Суду. Найважливішими положеннями щодо
визначення суб’єктів універсального міжнародного судочинства є п. 1 ст. 34
Статуту: „тільки держави можуть бути сторонами в справах, що їх розглядає
Суд” та „Суд може запитувати у публічних міжнародних організацій
інформацію, яка стосується справ, що перебувають на його розгляді, а також
одержує подібну інформацію, яка подається зазначеними організаціями з їх
власної ініціативи (п.2 ст. 34). Суд відкритий для держав та міжнародних
міжурядових організацій, фізичні та юридичні особи не мають безпосереднього
доступу до Суду.
Стаття 36 передбачає, що держави - учасниці Статуту можуть заявити, що
вони визнають без спеціальної про те угоди щодо будь-якої іншої держави, яка
взяла таке ж зобов’язання, юрисдикцію Суду обов’язковою в усіх правових
спорах, що стосуються: тлумачення договору; будь-якого питання міжнародного
права; наявності факту, який, будучи встановленим, явить собою порушення
міжнародного зобов'язання; характеру і розмірів відшкодування, що належать за
порушення міжнародного зобов'язання. Вказані заяви можуть бути безумовними
або на умовах взаємності тих чи інших держав, або ж на певний час.
Факультативна клаузула ст. 36 вирішила питання про обов’язкову чи
рекомендаційну природу рішень Суду.
При вирішенні справ Суд застосовує міжнародні конвенції, як загальні, так і
спеціальні; міжнародні звичаї; загальні принципи права; як допоміжний засіб для
визначення правових норм судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих
фахівців з публічного права різних держав, вирішує справи ex aequo et bono (по
справедливості), якщо сторони на це згодні (ст. 38 Статуту).
Судочинство письмове і усне. Слухання є публічним, якщо сторони не
вимагають і Суд не прийняв рішення про закрите слухання. Офіційні мови:
англійська і французька: на них готуються матеріали, ведеться судочинство,

223
приймається рішення. На прохання сторони, їй дозволяється користуватися
неофіційною мовою.
Рішення Суду обов'язкове лише для сторін, які беруть участь у справі, і
лише у цій справі (ст. 59). Стаття категорично заперечує прецедентний характер
рішень Суду.
Суд може давати консультативні висновки з будь-якого юридичного
питання на запит установи, яка уповноважена це робити за Статутом ООН (ст.
65). Консультативні висновки Суду мають характер правової поради, правового
роз'яснення і не є юридично обов’язковими.
До повноважень Міжнародного Суду як головного судового органу ООН
входить, зокрема, розгляд суперечок міжнародно-кримінального характеру. Будь-
який спір між договірними сторонами, що стосується тлумачення, застосування
або виконання Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за
нього 1948 р. (ст. IX Конвенції), Конвенції про боротьбу з торгівлею людьми й
експлуатацією проституції третіми особами 1950 р., Конвенції про рабство 1926 р.
зі змінами 1953 р., Додаткової конвенції про скасування рабства, работоргівлі та
інститутів і практики, подібних до рабства, 1956 р., Міжнародної конвенції про
ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р. (ст. 22), Міжнародної
конвенції про запобігання злочину апартеїду і покарання за нього 1973 р. (ст. XII)
та низки інших важливих міжнародно-правових договорів, може передаватися на
розгляд Міжнародного Суду на прохання будь-якої зі сторін у спорі, яка є
державою-учасницею цих договорів. Таке положення про підсудність спорів МС
ООН містять окремі наведені вище статті зазначених договорів.
Фактично, окрім частого акценту на праві народів на самовизначення в своїх
рішеннях, Суд в рішенні у справі про компанію „Барселона трекшн” в 1970 р.
визнав зобов'язання, які несуть держави по відношенню до міжнародного
співтовариства в цілому (зобов'язання erga omnes), такі, як „заборона актів агресії
і геноциду” і здійснення „принципів і норм, що стосуються основних прав
людської особи, включаючи захист від рабства і расової дискримінації” 1. Іншими

1 Barselona Traction Case (Belgium v. Spain), ICJ Report, 1970. – P. 48.

224
словами: якщо держава порушує ці зобов'язання, будь-яка держава може в
законному порядку порушити справу на захист цих основоположних прав людини
і може протестувати проти їх порушення.
У справі, що стосується юридичних наслідків для держав виходячи з
присутності Південної Африки в Намібії (1971 р.), Суд ухвалив, що положення
про права людини, які містяться в Статуті Організації Об'єднаних Націй,
породжують обов'язкову силу згідно міжнародного права зобов'язання
заохочувати загальне дотримання прав людини і основних свобод всіх людей без
різниці раси, статі, мови і релігії, і що апартеїд несумісний з цими
зобов'язаннями1.
У практиці Міжнародного Суду існують справи, пов'язані з дипломатичним
і консульським правом.
У 1979 році Сполучені Штати порушили в Суді справу, що стосувалася
захоплення їхнього посольства і затримання дипломатичного і консульського
персоналу в Тегерані після того, як режим шаха Ірану був повалений, а Аятола
Хомейні став керівником країни. У своєму рішенні, прийнятому у травні 1980 р.,
Суд посилався на „фундаментальні принципи, проголошені Загальною
декларацією прав людини”, та ухвалив, що Іран зобов'язаний звільнити
заручників, повернути посольські приміщення Сполученим Штатам і виплатити
відшкодування2. Суд не встановив суму цього відшкодування, оскільки згодом, у
1981 р., сторони уклали Алжирські угоди, відповідно до яких американські
заручники були нарешті звільнені.
Непоодинокі випадки, коли держава виступала в Суді на захист приватних
або комерційних інтересів своїх громадян. У 50-х роках минулого століття
Ліхтенштейн заявив майнову претензію Гватемалі від імені М. Ноттебома,
колишнього громадянина Німеччини, який у 1939 р. отримав громадянство
Ліхтенштейну. Проте у винесеному у 1955 р. рішенні Суд ухвалив, що ця
претензія не є прийнятною, оскільки громадянство пана Ноттебома не

1 Namibia Case (South West Africa), ICJ Report, 1971. Advisori Opinion 21 June 1971. - P. 65-57. Para. 131.
2 Tehran Hostages Case (United States of America v. Iran), Juddgment 24 May 1980. – ICJ Report 3, 1980.

225
ґрунтувалося на справжньому попередньому зв'язку з Ліхтенштейном, оскільки
мета його натуралізації полягала у придбанні статусу громадянина нейтральної
країни під час війни1.
У зазначеній справі про компанію „Барселона трекшн” Суд мав справу, як
зазначалось, з претензією Бельгії до Іспанії у зв'язку з прийнятими деякими
органами Іспанії в 1948 р. рішеннями у справі про банкрутство компанії
„Барселона трекшн”. „Барселона трекшн” була канадською компанією,
акціонерний капітал якої значною мірою належав бельгійським підданим. Уряд
Бельгії вимагав відшкодування за збиток, нанесений її підданим, проте у
винесеній в 1970 р. ухвалі Суд зазначив, що Бельгія не володіє для цієї мети
процесуальною правоздатністю2.
У 1987 р. Сполучені Штати представили в спеціальну камеру, сформовану
Судом, претензії до Італії, пов'язані з деякими діями її влади, що стосуються
реквізиції і банкрутства компанії „Електроніка Сікула С. П. А. (ЕЛСІ)”,
італійського виробника електронних компонентів, яка повністю належала двом
американським компаніям, зокрема компанії „Рейтеон”. У 1989 р. камера
ухвалила, що Італія не порушила її Договору про дружбу, торгівлю і
судноплавство із Сполученими Штатами, підписаного в Римі 1948 р.
У 1998 р. Гвінея порушила справу проти Демократичної Республіки Конго
на тій підставі, що остання позбавила гвінейського громадянина його власності.
Консультативні висновки Суду також допомагали укріплювати контрольну
систему Комісії Організації Об'єднаних Націй з прав людини: Суд визнав, що
спеціальні доповідачі Комісії є експертами у відрядженнях у справах Організації
Об'єднаних Націй і тому користуються відповідними привілеями і імунітетом, що
дозволяють їм виконувати свої обов'язки належним чином. У консультативному
висновку, винесеному в 1999 р., що стосується Спеціального доповідача з
Малайзії пана Дато Парама Кумарасвамі, якому були пред'явлені в Малайзії
позови у зв'язку із звинуваченнями у дифамації (наклеп, образа. – М.В.), Суд

1 Nottebohm Case (Second Phase), Juddgment. – ICJ Report, 1955. – P. 16-17, 20-21.
2 Barselona Traction Case (Second Phase), ICJ Report, 1970. – P. 248-250.

226
підтвердив, що на Генеральному секретарі ООН лежить головна відповідальність
і повноваження проводити оцінку того, чи діяли представники ООН, включаючи
експертів у відрядженнях у справах Організації, в межах їхніх службових
повноважень, і, якщо він робить позитивний висновок, захищати цих
представників, підтверджуючи їхній імунітет.
У консультативному висновку щодо застережень стосовно Конвенції про
попередження злочину геноциду Міжнародний Суд посилається на „принципи,
які визнаються цивілізованими націями як такі, що зобов’язують держави, навіть
за відсутності конвенційних зобов’язань”, маючи на увазі заборону злочину
геноциду, який „шокує свідомість людства, завдає шкоди гуманізму... суперечить
праву моралі та духу і цілям ООН”1.
Слід зазначити, що з моменту його створення (1946 р.) Суд розглянув більше
120 справ, 80 відсотків з яких — це спори між державами, а 20 відсотків —
прохання про винесення консультативних висновків, представлені органами або
спеціалізованими установами ООН.
§ 2. Міжнародний кримінальний суд

У 1872 р. Гюстав Муанье, співзасновник і тривалий час Президент

Міжнародного Комітету Червоного Хреста, запропонував заснувати Світовий
кримінальний суд. Першим міжнародним трибуналом, який розглядав справи
конкретних осіб, був трибунал у Лейпцигу, створений після Першої світової війни
для розслідування і покарання німецьких військових злочинців. Але цей трибунал
не мав належного впливу на громадську думку. Що стосується трибуналів створених
за наслідками Другої світової війни, то саме з них розпочалася епоха універсальної
юрисдикції світового співтовариства над злочинами проти людства та військовими
злочинами.
У 1996 р. під егідою ООН було призначено комісію із заснування
Міжнародного кримінального суду, а 17 липня 1998 р. в Римі дипломатична
конференція повноважних представників держав - членів ООН ухвалила Статут
Міжнародного кримінального суду, що стало рішенням про офіційне створення

1 Reservations to the Genoside Convention, ICJ Report, 1951. – P. 15, 23.

227
цього правового інституту. Римський Статут Міжнародного кримінального суду
(назва за місцем прийняття документа) набув чинності 1 липня 2002 р.1 Проте у
складі МКС поки що, на жаль, немає трьох з п'яти постійних членів Ради Безпеки
ООН: США, Росії і Китаю, а також другої за чисельністю країни світу - Індії та ще
декількох держав із значною кількістю населення. Китай та Індія взагалі не
підписали Римський Статут. Україна, як і Росія, підписала, але поки не
ратифікувала. США 6 травня 2002 р. відкликали свій підпис2.
Міжнародний кримінальний суд є незалежною міжнародною організацією з
самостійною міжнародною правосуб'єктністю, відносини якої з ООН були
встановлені Угодою про взаємовідносини від 7 вересня 2004 р. 3.
Місцеперебуванням Суду є Гаага (Нідерланди). Суд складається з трьох Палат, а
саме: Палати досудового розгляду, Судової палати та Апеляційної палати, а також
Канцелярії Прокурора та Секретаріату.
Статутом передбачається, що Суд може здійснювати свою юрисдикцію у
трьох основних випадках: 1) за зверненням держави - учасниці; 2) за зверненням
Ради Безпеки ООН, що діє на підставі Глави VII Статуту ООН і порушує питання
про проведення розслідування; 3) Прокурор самостійно розпочинає попереднє
розслідування на підставі отриманої інформації про вчинення злочинів, що
підпадають під дію Статуту та надає свої висновки разом з документами на їхню
підтримку Палаті досудового розгляду (ст. 13). У цьому зв'язку слід зазначити, що
відповідно до положень ст. 15 Римського Статуту та Правил процедури та доказів
Прокурор не може продовжувати розслідування без попередньої згоди на це Палати
досудового розгляду у складі не менше трьох суддів. Принциповим є те, що Статут
не передбачає індивідуальних звернень, повідомлень чи скарг фізичних осіб,
проте Суд має юрисдикцією стосовно фізичних осіб у відповідності зі Статутом.

1 Римський Статут Міжнародного кримінального суду // Український часопис міжнародного права. Спеціальний
випуск. – К., 2003. – № 4. – С. 73-121; http://www2.ohchr.org/english/bodies/treaty/index.htm

2 Станом на 1 січня 2010 р. до Статуту приєдналися 110 держав.

3 Резолюція ICC-ASP/Res.1
http://www.icc-cpi.int/iccdocs/asp_docs/Resolutions/ICC-ASP-ASP3-Res-01-RUS.pdf

228
Особа, яка скоїла злочин, що підпадає під юрисдикцію Суду, несе індивідуальну
відповідальність відповідно до його положень (ст. 25).
Міжнародний кримінальний суд (МКС) – це, по суті, перший постійний
міжнародний судовий орган, який переслідуватиме і каратиме не державу, а
конкретну фізичну особу.
МКС підсудні такі злочини:
-геноцид (ст. 6 Римського Статуту) - дії з наміром знищити, повністю або
частково, будь-яку етнічну, національну, расову або релігійну групу як таку;
-злочини проти людяності (ст.7) - дії в межах широкомасштабних або
систематичних свідомих нападів на цивільних осіб;
-військові злочини - істотні порушення положень Женевських конвенцій як у
міжнародних, так і у внутрішніх конфліктах;
- агресія - визначення цього злочину ще не сформульовано, насамперед
внаслідок суттєвих розбіжностей між пропозиціями мусульманських держав
Близького Сходу, з одного боку, і США та Ізраїлю – з іншого;
-інші серйозні злочини проти прав людини - тортури, масові зґвалтування,
політичні вбивства, позасудові страти тощо.
Головним принципом організації та діяльності Суду є принцип
комплементарності: МКС не замінює, а доповнює національні органи
кримінальної юстиції1.
На практиці це означає, що Суд здійснює свою юрисдикцію лише у випадках,
коли відповідні держави не можуть або не бажають забезпечити ефективне
переслідування осіб, що підозрюються у вчиненні згаданих вище міжнародних
злочинів. При цьому критерії небажання або нездатності держави чітко визначені у
пп. 2 і З ст. 17 Статуту.
Окремо слід зупинитися на злочинах проти людяності, які визначаються як
будь-яке з перелічених у статті 7 діянь „коли вони здійснюються в рамках
широкомасштабного або систематичного нападу на будь-яких цивільних осіб, і

1 Комплементарність - взаємна відповідність і доповнення частин при утворенні цілого.

229
якщо такий напад здійснюється свідомо”. Римський Статут передбачає 11 таких
діянь, зокрема:
- навмисне вбивство;
- поневолення (здійснення права власності над людиною включно з торгівлею
людьми, зокрема дітьми та жінками);
- депортація або примусове переміщення (переселення) людей;
- затримання або інші жорстокі методи позбавлення волі, що суперечать ос-
новним принципам міжнародного права;
- катування - навмисне заподіяння фізичних або психічних страждань людині,
яка затримана або перебуває під слідством;
- зґвалтування, сексуальне рабство, примус до проституції, примусове
запліднення, примусова стерилізація або будь-яка інша важка форма сексуального
насильства;
- переслідування визначеної групи людей за політичними, расовими,
національними, етнічними, культурними, релігійними, статевими або іншими оз-
наками;
- примусове зникнення людей – арешт, затримання або викрадення людини
державою або політичною організацією з дозволу або згоди держави або
організації, якщо це супроводжується відмовою підтвердити факт позбавлення волі
або відмовою дати інформацію про долю "зниклого" з метою позбавити його захисту
законом на тривалий час;
- апартеїд;
інші нелюдські дії подібного роду, що викликають серйозні страждання,
фізичні і психічні ушкодження.
Багато уваги у Статуті приділено визначенню діянь, які класифікуються як
„військові злочини” у конфліктах міжнародного і неміжнародного характеру (ст.
8). Новелою слід вважати те, що виконання злочинних наказів не позбавляє
виконавця необхідності нести відповідальність (ст. 33).

230
 Римський Статут приділяє значну увагу питанню захисту дітей: вилучення
дітей у батьків, торгівля дітьми, залучення дітей до 15 років у військові
конфлікти тощо. МКС не може бути підсудна жодна особа, якій на момент
вчинення злочину не виповнилося 18 років.
Надзвичайне значення в процесі захисту прав людини через постійний
міжнародний судовий орган мають гарантії прав жертв. Це також відображено в
Римському Статуті, який відповідає трьом ключовим принципам:
- участь жертви в процедурах Суду;
- захист жертв та свідків;
- право на відшкодування.
Важливим є питання про право, яке застосовує МКС. Згідно ст. 21 Суд
застосовує: положення Статуту; власні Правила процедури і доказу; міжнародні
договори, принципи і норми міжнародного права, включаючи загальновизнані
принципи міжнародного права збройних конфліктів; загальні принципи права з
національних законів держав різних правових систем світу, які за звичайних
обставин здійснювали б юрисдикцію відносно таких злочинів, за умови, що такі
принципи не є несумісними з цим Статутом, міжнародним правом і міжнародно
визнаними нормами і стандартами.
Слід підкреслити, що у Статуті, як міжнародно-правовому акті чітко
сформульовано обов’язкове положення щодо відповідальності керівників та
інших вищих посадовців держави. Стаття 27 передбачає, що посадове положення
особи як голови держави або уряду, члена уряду або парламенту у жодному
випадку не звільняє її від кримінальної відповідальності згідно Статуту і не є саме
по собі підставою для пом'якшення вироку. Передбачається також, що імунітет
або спеціальні процесуальні норми, які можуть бути пов'язані з посадовим
положенням особи, будь то згідно національному або міжнародному праву, не
повинні перешкоджати здійсненню Судом його юрисдикції відносно такої особи.
Важливо відмітити також, що дія цих положень посилюється настановою ст. 29:
„Відносно злочинів, що підпадають під юрисдикцію Суду, термін давності не

231
встановлюється”, тобто діє принцип незастосування строку давності як для
пересічних осіб так і вищих посадовців країн.

Як позитив слід зазначити, що в Статуті міститься багато гарантій того, щоб

розслідування та судові переслідування відбувалися в інтересах правосуддя, а не
політики. Самостійність та незалежність прокурора - одна з таких гарантій. Посада
прокурора абсолютно не залежить ні від Ради Безпеки ООН, ні від інших держав.
Прокурор обирається шляхом таємного голосування абсолютною більшістю
голосів членів Асамблеї держав - учасниць строком на дев'ять років і не може
бути переобраним (п. 4 ст. 42).

Разом з тим слід було б зауважити, що наразі Статут суперечить положенням

ряду законодавчих актів таких держав, зокрема, як ФРН, США, Ізраїль, Велика
Британія, Україна тощо. США, до речі, навіть відмовилися від участі в угоді,
відкликавши свій підпис під Статутом. Це стосується, перш за все, положень про:
екстрадицію власних громадян; те, що МКС доповнює систему національної
юрисдикції; зняття недоторканності з вищих посадових осіб держав і ряд інших.

Названі причини є найбільш типовими перешкодами для ратифікації державами

Статуту. Дійсно, законодавство багатьох держав передбачає, що глава держави має
імунітет від судових переслідувань за виконання ним чи нею офіційних функцій.
Та цей імунітет не розповсюджується на геноцид, злочини проти людяності чи
військові злочини. Жодна особа у світі не може вимагати імунітету за такі злочини.
Це підтвердило і рішення Палати Лордів Великої Британії у випадку Піночета, де
зазначено, що тортури не входили до посадових обов'язків Піночета як глави
держави, і тому він не може мати імунітету від переслідувань за їхнє застосування.
Якщо ж національне законодавство забороняє екстрадицію, то варто зазначити,
що Римський Статут вимагає не екстрадиції (передавання особи від однієї
держави до іншої), а виказу (надання особи у розпорядження Суду як
міжнародному органу, створеному державами - учасницями, в тому числі і тією, яка
видає певну особу). До того ж держава може не видавати МКС свого громадянина,

232
а вирішити справу на національному рівні (але у відповідності з міжнародними
нормами).
Принциповою є позиція США щодо підсудності МКС. Сполучені Штати
заклали фундамент під свою позицію ще при затвердженні Римського Статуту. На
заключній стадії погодження цього питання у Римі американська делегація внесла
в ст. 98 проекту Статуту „Співробітництво щодо відмови від імунітету і згоди на
надання в розпорядження” другу частину, щодо заборони Суду звертатися до
держави з проханням про надання в його розпорядження особу, в тому випадку,
коли за міжнародною угодою такої країни з державою, яка направила до неї
особу, на це необхідно отримати згоду держави, що направила особу. Перша
частина цієї статті забороняє видавати МКС осіб, що володіють за міжнародними
угодами державним чи дипломатичним імунітетом, без згоди держави, що надала
його. Це загальновживана норма міжнародного права. У другій частині ст. 98
йдеться про те, що МКС не може вимагати передачі під свою юрисдикцію
злочинця від держави, де той вчинив злочин, якщо це "вимагає дій, не сумісних з
її зобов'язаннями за міжнародними угодами", без згоди держави, що направила
туди цю особу.
Улітку 2002 р. американський уряд став жорстко вимагати укладення
двосторонніх угод про невидачу американських громадян під юрисдикцію МКС,
оголосивши, що інакше припиняють військову допомогу 35 країнам, що
підтримали Міжнародний кримінальний суд і відмовилися надати імунітет
американським військовим. У список були включені Колумбія і шість європейських
країн (Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Словаччина і Словенія), що прагнуть
вступити в НАТО. У цілому були зупинені виплати іноземним державам 47
мільйонів доларів на озброєння і 613 тисяч доларів на військову підготовку1.
Україна поки що не ратифікувала Римський Статут МКС. У разі ратифікації
Римського Статуту Верховною Радою Україна постане перед проблемою його
імплементації на національному рівні – включення норм Римського Статуту у свою
правову систему. 11 червня 2001 р. Конституційний суд України надав висновок у
1 Семенов В., Маєвська А. Становлення Міжнародного кримінальтного суду // Український часопис міжнародного
права. Спеціальний випуск. – К., 2003. – № 4. – С. 67-68.

233
справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності
Конституції України Римського Статуту Міжнародного кримінального суду. У
висновку КС визнав, що всі положення Римського Статуту, крім положень абзацу
десятого преамбули та ст. 1, за якими „МКС доповнює національні органи
кримінальної юстиції”, відповідають Конституції України, але без внесення змін до
Конституції з цього питання визнав неможливим ратифікацію Статуту1.
З урахуванням цього Міністерством юстиції України було розроблено та подано
законопроект про внесення змін до Конституції України. Цим законопроектом було
запропоновано доповнити ст. 124. КУ новою частиною четвертою, виклавши її в
такій редакції: „Україна визнає юрисдикцію міжнародних судових органів у порядку
і на умовах, передбачених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких
надана Верховною Радою України”. Така редакція дає змогу уникнути змін до
Конституції у подібних випадках у майбутньому.
Слід особливо ще раз зазначити, що МКС покликаний не підмінювати
національну юстицію, а доповнювати її у випадках, коли держава не може
здійснити правосуддя. МКС може прийняти справу до розгляду й у тих випадках,
коли судовий розгляд на національному рівні було проведено з метою звільнити
відповідну особу від кримінальної відповідальності за злочини, що підпадають під
його юрисдикцію. Іншою причиною прийняття справи до розгляду МКС може
стати необґрунтована затримка з проведенням суду, а також якщо через ті чи інші
причини справу небажано розглядати у національному суді. Це може відбутися й у
тих випадках, коли держава імітує незалежне судове розслідування, будь-якими
способами намагаючись вивести особу, обвинувачувану в здійсненні злочину,
передбаченого Статутом МКС, з-під кримінального переслідування чи призначити
йому невиправдано м'яке покарання.

Джерела інформації та рекомендована література

Кожевников И.Ф., Шармазанашвили Г.В. Международный Суд ООН: организация, цели,
практика. – М., 1999.

1 Висновок Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України про надання
висновку щодо відповідності Конституції України Римського Статуту Міжнародного кримінального суду (справа про
Римський Статут) // Український часопис міжнародного права. Спеціальний випуск. – К., 2003. – № 4. – С. 122-127.

234
Энтин М.Л. Международные судебные учреждения. – М., 1998.
Мацко А. Міжнародний кримінальний суд (створення та напрям діяльності) // Український
часопис міжнародного права. Спеціальний випуск. – К., 2003. – № 4. – С. 70-75.
Міжнародний кримінальний суд // Український часопис міжнародного права. Спеціальний
випуск. – К., 2003. – № 4.

Глава 9
КОЛЕКТИВНІ ПРАВА ТА ЇХ ЗАХИСТ В УНІВЕРСАЛЬНОМУ
МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

§ 1. Захист прав осіб, які належать до меншин, у рамках ООН

З огляду на негативний досвід договірної системи захисту прав
національних меншин Ліги Націй, втручання одних держав у внутрішні справи
інших, а іноді і випадки збройної агресії, мотивовані захистом прав національних
меншин, що проживають на території таких країн, ООН змінила підхід до питання
захисту меншин. Була прийнята нова концепція універсальних індивідуальних
прав людини, що полягала в “заохочуванні та розвитку поваги до прав людини й
основних свобод для всіх без розрізнення раси, мови і релігії...” (п. 3 ст. 1 Статуту
ООН) і не передбачала прийняття спеціальних положень про захист прав меншин
як таких. Універсальні документи – Статут ООН, так само як і Загальна
декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948
р., – відображають позицію багатьох багатонаціональних держав, у першу чергу
латиноамериканських, які не бажали встановлювати спеціальний режим захисту
національних меншин на своїх територіях, і не містять спеціальних положень про
захист меншин. Держави побоювалися негативних наслідків офіційного виділення
етнічних і національних груп, що, на їхню думку, загрожувало політиці
національної і територіальної цілісності, непорушності державних кордонів,
внутрішньому конституційному порядку. Найбільш відверто таку позицію
висловлено в заяві члена Підкомісії з питань запобігання дискримінації і захисту

235
меншин, представника Еквадору Менесеса Фалареса: “…основною метою (ООН.
– В.М.) є знаходження засобів гарантування швидкої асиміляції груп меншин.
Було б невигідно й небезпечно зберігати такі групи постійно…”1.
Однак колективні рішення ООН з часу її виникнення свідчили про те, що
проблема захисту меншин є її стратегічною метою. У Резолюції 217 (ІІІ) від 10
грудня 1948 р. під назвою “Доля меншин” Генеральна Асамблея проголосила,
що ООН не може залишатися байдужою до долі меншин, проте важко прийняти
загальне рішення з цього складного і болючого питання, яке має свою специфіку
у кожній країні, де воно виникає. У Резолюції 532В (VІ) від 4 лютого 1952 р.
Генеральна Асамблея заявила, що заборона дискримінації та захист меншин є
двома найважливішими напрямами її діяльності.
Доказом того, що держави - члени ООН розуміють важливість проблеми
захисту меншин для підтримки міжнародного миру й безпеки, стало створення в
1946 р. на підставі ст. 68 Статуту ООН одним із її головних органів –
Економічною і соціальною радою – Комісії з прав людини, до кола компетенції
якої ввійшла, зокрема, підготовка пропозицій і рекомендацій з питань захисту
меншин. На своїй першій сесії Комісія з прав людини заснувала Підкомісію з
питань запобігання дискримінації та захисту меншин, визначивши серед основних
її завдань такі: “а) проводити дослідження, особливо на підставі Загальної
декларації прав людини, та робити рекомендації Комісії з прав людини про
запобігання дискримінації за будь-якою ознакою стосовно прав людини та
основних свобод і захисту расових, національних, релігійних і мовних меншин”.
Основна діяльність підкомісії зосереджена на запобіганні дискримінації, проте
значна увага була приділена визначенню концепції прав меншин і поняттю
меншин. Стосовно останнього членами Підкомісії були укладені матеріали щодо
стратегічного розвитку проблеми, наприклад підготовлений проект тексту ст. 31
Загальної декларації прав людини та ст. 27 Міжнародного пакту про громадянські
і політичні права.

1 UN Doc.E/CN.4/Sub.2/SR. 24 of June 1949. – P. 6.

236
 Пропозиція про включення до Загальної декларації прав людини 1948 р. ст. 31
про певні групи як одне із запропонованих визначень меншин не була прийнята.
Щодо тексту ст. 27, то документи третього комітету Генеральної Асамблеї
(соціальні, гуманітарні, культурні питання) свідчать про те, що члени ООН мали
різні погляди з цього питання. Країни Західної Європи пропонували загальні
положення, Радянський Союз і Югославія наполягали на детальному вивченні
проблеми, латиноамериканські країни, США, Австралія послідовно обстоювали
думку про необхідність асиміляції представників груп осіб, які іммігрували до
цих країн1.
Остаточний варіант ст. 27 одноголосно схваленого Генеральною Асамблеєю
ООН у 1966 р. Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, який
набув чинності 1976 р., фіксує: “У тих країнах, де існують етнічні, релігійні і
мовні меншини, особам, що належать до таких меншин, не може бути
відмовлено в праві разом з іншими членами тієї ж групи користуватися
своєю культурою, сповідувати свою релігію і виконувати її обряди, а також
користуватися рідною мовою”. Слід зазначити, що зміст наведеної статті як
результат бурхливих обговорень та довгоочікуваного компромісу воднораз
лаконічний, складний і неоднозначний для тлумачення. У тексті статті відсутні:
термін “національна меншина”; критерії виділення і визначення меншин; не чітко
позначено, чиї права (індивідів чи груп) вона передбачає; захищає вона
індивідуальні чи колективні права або ті й інші водночас. Але вперше в
договірній практиці ООН була застосована спеціальна міжнародно-правова норма
універсального характеру для захисту меншин, що має переломне значення для
становлення й розвитку проблеми на рівні загального міжнародного права. Тож
усі сучасні документи, присвячені проблемам меншин, ураховують чи
посилаються на ст. 27. А те, що сьогодні 164 держави є учасницями МППГП,
свідчить про те, що ця норма є дійсно загальновизнаною, універсальною в
сучасному міжнародному праві.

1 UN Docs. A/C.3/SR.161; UN Docs. A/C.3/SR.162.

237
 Спеціальний доповідач підкомісії Ф.Капоторті, коментуючи ст. 27 в
“Енциклопедії міжнародного публічного права”, зауважує, що початкове
формулювання: “У тих країнах, де існують етнічні, релігійні і мовні меншини...”
– за своїм призначенням і широко розповсюдженою думкою стосується тільки
тих меншин, що існують на території держави тривалий час. Проте сам учений
не підтримує такої постановки питання, тому що різний рівень захисту
історичних і недавно прибулих у країну меншин може бути виправданий лише
політичними міркуваннями, що розв’язують руки урядам, які бажають
асиміляції останніх. Автор зазначає також, що наведена фраза ст. 27 повинна
тлумачитися як заперечення того, що існування меншини має залежати від
визнання її країнами, під чиєю юрисдикцією вона перебуває. Інакше дотримання
міжнародно-правової норми буде залежати від вільного вибору кожної окремої
держави. Майже всі дослідники із тих, хто аналізував ст. 27, погоджуються з
тим, що це найслабша і найбільш невдала частина її положень.
Як вважає Капоторті Ф., термін “етнічні меншини” був використаний у
тексті ст. 27 замість двох раніше часто вживаних у практиці міжнародного
захисту меншин висловів “національні” і “расові меншини”, оскільки він
одночасно вміщує культурні, історичні, національні і расові характеристики.
Виходячи з формулювання “особам, що належать до таких меншин, не може
бути відмовлено в праві...”, автор робить висновок про те, що, очевидно, такі
права надаються індивідам, котрі належать до меншин, однак продовження
фрази “разом з іншими членами групи…” уможливлює висновок про те, що
неформально буде правильно казати про права меншин (маються на увазі
колективні права). Виходячи з міркувань бажаності надання кожному
представникові меншини права на вільний вибір щодо того, чи залишатися
членом такої групи, чи добровільно асимілюватися з більшістю, та на
використання інших прав, передбачених у ст. 27, право на їх використання або
невикористання, на думку Ф. Капоторті, буде більш надійно гарантоване в тому
разі, якщо воно буде надане індивідам, а не групам 1.
1 Capotorti F. Minorities // Encyclopedia of Public International Law. – Amsterdam; New York; Oxford: Elsevier
Science Publishers B.V., 1985. – Vol. 8. – P. 389–390.

238
 Стаття 27 МПГПП містить тільки загальне стандартне положення про
поводження з етнічними, релігійними і мовними меншинами, але не торкається
питання про те, як вона повинна застосовуватись державами - учасницями. Не
визначаються засоби її національно-правової імплементації, не йдеться про
прийняття національних норм на її виконання. Стаття має зміст не позитивного, а
пасивного зобов’язання держав, що не передбачає обов’язкової, активної і
тривалої роботи для забезпечення її виконання в державах-учасницях.
Зауважимо, що політична, економічна, географічна, демографічна
неоднорідність, історичні умови й особливості становлення та існування держав -
членів ООН на сучасному етапі не дозволяють їм прийняти універсальний
правовий юридично обов'язковий документ, що регулював би питання захисту
прав осіб зазначеної категорії.
Враховуючи ситуацію, за якої прийняття спеціального універсального
міжнародно-правового акта з питань захисту прав меншин уявлялося
неможливим, держави погодилися з ідеєю розробки в рамках ООН політичного
документа про права осіб, що належать до національних або етнічних,
релігійних та мовних меншин. Протягом понад десяти років робочі групи Комісії
з прав людини працювали над проектом декларації про права осіб, які належать
до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин.
18 грудня 1992 р. Генеральна Асамблея ООН, як зазначено в преамбулі
документа, керуючись положеннями ст. 27 Міжнародного пакту про
громадянські і політичні права стосовно прав осіб, які належать до
національних, релігійних або мовних меншин, вважаючи, що постійна
підтримка, захист та здійснення прав осіб, які належать до національних або
етнічних, релігійних та мовних меншин, сприяють політичній і соціальній
стабільності держави, де вони проживають, і зміцненню дружби та
співробітництва між народами і державами, та що ООН покликана відігравати

239
важливу роль у захисті меншин, ухвалила Декларацію про права осіб, які
належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин 1.
Передусім необхідно наголосити, що на відміну від формулювання ст. 27
МПГПП у Декларації йдеться про “національні або етнічні” меншини, тобто тут
використовується саме розділовий сполучник “або”, а не єднальний “та”. Таким
формулюванням, на нашу думку, творці документа навмисне чи випадково
задовольнили певною мірою й ті держави, де національність є етнічною
ознакою, й ті з них, де терміни “національність” і “громадянство” мають одне й
те ж значення. Отож у першому випадку може йтися про “національні
меншини”, в другому – про “етнічні меншини”.
Зміст найважливіших положень Декларації, яка складається з преамбули та
9 статей, полягає в тому, що держави уможливлюють на своїх територіях
існування й самобутність національних або етнічних, культурних, релігійних і
мовних меншин; забезпечують створення умов для розвитку цієї самобутності
(п. 1 ст. 1); уживають належні законодавчі й інші заходи для досягнення цих
цілей (п. 2 ст. 1); уживають за необхідності заходи для забезпечення того, щоб
особи, які належать до меншин, могли повною мірою й ефективно здійснювати
всі свої права людини й основні свободи без будь-якої дискримінації і на основі
повної рівності перед законом (п. 1 ст. 4); уживають заходи для створення
сприятливих умов, що дозволяють особам, які належать до меншин, виявляти
свої особливості і розвивати культуру, мову, релігію, традиції та звичаї за
винятком тих випадків, коли конкретна діяльність здійснюється на порушення
національного законодавства і суперечить міжнародним нормам (п. 2 ст. 4);
уживають відповідних заходів, щоб там, де це можливо, особи, які належать до
меншин, мали відповідні можливості для вивчення своєї рідної мови чи
навчання своєю рідною мовою (п. 3 ст. 4); за необхідності вживати заходів у
галузі освіти з метою стимулювання вивчення історії, традицій, мови і культури

1 Декларация о правах лиц, принадлежащих к национальным или этническим, религиозным и языковым

меньшинствам от 18 декабря 1992 г. // Действующее международное право. В 3 т. / Сост. Ю.М. Колосов и Э.С.
Кривчикова. – М.: Изд-во Московского независимого ин-та междунар. права, 1999. – Т. 2. – С. 90–94.

240
меншин, які проживають на їхній території (п. 4 ст. 4); розглядати питання про
вжиття необхідних заходів для того, щоб особи, які належать до меншин, могли
повною мірою брати участь у забезпеченні економічного прогресу і розвитку
своєї країни (п. 5 ст. 4); планувати і здійснювати свою національну політику та
програми співробітництва і допомоги між державами за відповідного врахування
законних інтересів осіб, які належать до меншин (ст. 5); співробітничати в
питаннях, що стосуються осіб, які належать до меншин, у тому числі в обміні
інформацією й досвідом, з метою розвитку взаєморозуміння й довіри, а також
усталення поваги до прав, викладених у декларації (ст. 6, 7).
Особи, які належать до національних або етнічних, релігійних і мовних
меншин, відповідно до положень Декларації мають право: користатися
надбаннями своєї культури, сповідувати свою релігію і відправляти релігійні
обряди, а також використовувати свою мову в приватному житті і публічно
(привселюдно), вільно і без втручання чи дискримінації в будь-якій формі (п. 1 ст.
2); активно брати участь у культурному, релігійному, суспільному, економічному
і державному житті (п. 2 ст. 4); активно брати участь у прийнятті на
національному, а там, де це необхідно, на регіональному рівні рішень, що
стосуються тої меншини, до якої вони належать, чи тих регіонів, у яких вони
проживають, у порядку, що не суперечить національному законодавству (п. 3 ст.
4); створювати свої власні асоціації і забезпечувати їх функціонування (п. 4 ст. 4);
встановлювати і підтримувати без будь-якої дискримінації вільні і мирні контакти
з іншими членами своєї групи та з особами, що належать до інших меншин, а
також транскордонні контакти з громадянами інших держав, з якими вони
пов'язані національними, етнічними, релігійними чи мовними узами (п. 5 ст. 4).
Колективні права меншин у декларації не згадуються, але п. 1 ст. 3 передбачає,
що особи, які належать до меншин, можуть здійснювати свої права, в тому числі
права, викладені в цьому документі, як індивідуально, так і разом з іншими
членами своєї групи без будь-якої дискримінації. Використання чи
невикористання прав, наведених у цій декларації, не призводить до жодних
негативних наслідків для будь-якої особи, яка належить до меншини (п. 2 ст. 3).

241
 У ст. 8 зазначається, що заходи, вжиті державами з метою забезпечення
ефективного здійснення прав, викладених у цій декларації, не вважаються prіma
facіe суперечними принципу рівності, закріпленому в Загальній декларації прав
людини (п. 3), і ніщо в цій декларації не може бути витлумачене як таке, що
допускає будь-яку діяльність, яка суперечить цілям і принципам ООН,
включаючи принципи поваги до суверенної рівності, територіальній цілісності і
політичної незалежності держав (п. 4).
Запровадження контрольного чи моніторингового механізму за виконанням
положень декларації не передбачається. Проте підкреслюється, що спеціальні
установи ООН та інші організації сприяють повному здійсненню прав і
принципів, викладених у Декларації, у межах своїх відповідних сфер компетенції
(ст. 9).
Варто зазначити, що відсутність у декларації положень, що забезпечували б
певні соціально-економічні, політичні, представницькі права осіб, котрі належать
до меншин, та основні колективні права національних меншин на існування і
самобутність, свідчить про значну обережність, з якою ООН підходить до
внутрішньодержавних політичних і правових процесів урегулювання
міжнаціональних відносин.
Проголошені права меншин мають декларативний, а не юридично
обов’язковий характер, але Генеральна Асамблея ООН, ухваливши цю
Декларацію як універсальний політичний документ, об'єднує світове
співтовариство у справі захисту національних меншин і закладає основи
прийняття ними нових звичаєвих і договірних норм міжнародного права. Ця
Декларація найважливіших політичних принципів може стати проектом
універсального міжнародно-правового договору у цій сфері.

§ 2. Колективні права меншин у міжнародному праві

Правники та політичні діячі окремих країн по-різному, а іноді й діаметрально
протилежно ставляться до питання про визнання колективних прав національних
меншин міжнародним правом. Виходячи з такої доктринальної суперечності,

242
національне законодавство одних країн визнає колективні права меншин,
національне законодавство інших країн таких прав не визнає1.
Основними спірними питаннями при розгляді проблеми є такі: чи існують
такі права і якщо так, чи належать вони до прав людини або якоїсь іншої
відокремленої категорії прав, є права меншин індивідуальними чи колективними
правами або одночасно і тими й іншими? Відповідь на ці питання можемо
отримати, проаналізувавши основні доктринальні підходи до проблеми, чинні
норми міжнародного права та відповідні положення міжнародних документів.
Передусім необхідно зазначити, що вчені використовують різну
термінологію для визначення таких прав. Дуже часто термін “колективні права”
(collectіve rіghts) уживається як синонім терміна “групові права/права групи”
(group rіghts). Деякі науковці віддають перевагу термінові “права
громади/громадські права” (communіtarіan rіghts). Термін “права громади”
вживається тими, хто вбачає у слові “група” расистський або принизливий зміст.
Проте найчастіше використовуються словосполучення “колективні права” або
“права групи”, про що свідчить, наприклад, назва ґрунтовного колективного
дослідження цього питання західними вченими „Етнічність та права групи”2.
Дефініція терміна “права групи", у свою чергу, має кілька варіантів. Фахівець
у галузі політичної філософії П. Джонс у своїй праці “Права людини, права групи і
права народів"3 обґрунтовано пропонує розрізняти групові права, що розуміються
як права колективні, і групові права, що розуміються як права корпоративні.
Вчений зазначає, що корпоративна концепція передбачає радше права групи
загалом, ніж права її окремих складників. На противагу цьому колективна
концепція передбачає швидше права індивідів, які володіють ними спільно, ніж
права групи як такої4. Іншими словами, корпоративні права – це права групи,
які захищають усіх осіб, що входять до її складу, а колективні права – це
права осіб, що можуть поширюватися й захищати загалом групу, яку вони
1 Hoffmann R. Minority Rights: Individual or Group Rights? А Comparative View on European Legal Systems // German
Yearbook of International Law. – 1997. – № 40. – P. 356–382.
2 Ethnicity and Group Rights. / Ed. by I. Shapiro, W. Kymlicka – New York: New York University Press, 1997. – 627 p.
3 Jones P. Human Rights, Group Rights, and Peoples’ Rights // Human Rights Quarterly. – 1999. – № 21. – P. 80–107.

4 Ibid. – P. 87.

243
складають. Прикладом перших може бути право народів на самовизначення,
других – право меншин на самобутність.
Думки теоретиків про визнання колективних прав меншин міжнародним
правом головним чином залежать від концептуальних поглядів на природу прав
людини загалом. Засадою традиційної ліберальної теорії, що домінує в галузі прав
людини, є ідея про визнання гідності й цінності людської особистості та
індивідуальної свободи. Колективні права обмежують права індивіда, позбавляють
його свободи вибору, тож є несумісними з індивідуальними правами людини.
Однак сучасні ліберальні теоретики пом'якшують свої позиції щодо колективних
прав, даючи їм своє трактування1.
Деякі фахівці й політики заперечують існування колективних прав меншин,
посилаючись на різні обставини, а передусім на те, що такі права становлять
загрозу територіальній цілісності держав та індивідуальним правам особи.
Бенза М., приміром, звертає увагу на те, що в системі міжнародного захисту
прав людини, яка передбачає і захист прав національних меншин, міжнародна
спільнота неухильно утверджує принцип правового регулювання такого захисту за
допомогою правового регулювання прав індивіда. “Якщо ми послідовно
підтримуємо такий підхід, – пише автор, – ми маємо перестати вживати такі
вирази, як “права меншин”, “захист меншин”, “захист прав меншин” тощо. З
правового і практичного поглядів будуть правильними лише такі вирази, як “права
осіб, що належать до меншин”, або “захист прав осіб, що належать до меншин”.
Послідовно вживаючи такі вирази, ми не тільки будемо правильно висловлюватися
юридично і фактично, а й вилучимо поняття і захист таких прав, як колективні, які
можуть помилково дістати підтримку, виходячи зі словосполучень, які позначають
осіб, що належать до меншин, не як індивідів, а як колективні утворення меншин” 2.
Послідовники цього підходу вважають передусім, що оскільки представникам
національних меншин гарантуються індивідуальні права, то жодного сенсу в

1 Oestreich J.E. Liberal Theory and Minority Group Rights // Human Rights Quarterly. – 1999. – Vol. 21 . – № 1. – P.
108–132.
2Benža M. Status of Persons Belonging to Ethnic Minorities in the States of Europe. – Bratislava: BB Print, 1998. – P.
13–14.

244
колективних правах, які до того ж можуть становити загрозу індивідуальним,
немає.
Деякі вчені вважають, що права меншин є колективними правами, оскільки
лише такі права можуть захистити їхню культурну самобутність. Ставенхаген Р.
розглядає культурні права меншин і корінних народів як права певних груп 1.
Динстейн Й. вважає, що ст. 27 Міжнародного пакту про громадянські й політичні
права засвідчує визнання міжнародним правом колективних прав групи. До них він
відносить: право народів на фізичне існування, право на самовизначення, право на
природні ресурси. Щодо колективних прав меншин, то вчений виокремлює право
меншин на фізичне існування (заборону геноциду) і право на збереження своєї
самобутності2. Як “інструмент захисту групи” розглядає ст. 27 і визнаний
авторитет в галузі захисту прав національних меншин Ф. Ермакора3.
Торнберрі П., приймаючи концепцію колективних прав, уникає крайнощів
згаданих вище поглядів. Він вважає неправильним концентруватися тільки на
правах групи або на індивідуальних правах. Правник звертає увагу на складність
сучасного міжнародного права меншин, яке розвивається в умовах становлення
групових інтересів у наявних індивідуалістичних рамках прав людини 4. Згідно з
визначенням Торнберрі П., права, про які йдеться в ст. 27 МПГПП, становлять
“гібрид" індивідуальних і колективних прав, що є результатом вимог світової
спільноти5.
З’ясовуючи в праці “Дослідження з питання прав осіб, які належать до
етнічних, релігійних і мовних меншин" питання про те, хто є беніфіціарієм прав,
що гарантуються в ст. 27 МПГПП, – індивіди чи групи, Ф. Капоторті пише, що
загальновживане словосполучення “права меншин" стосується осіб, які належать

1Stavenhagen R. Cultural Rights and Universal Human Rights: Economic, Social and Cultural Rights. Textbook. / Eds.
A. Eide, С. Krause, A. Rosas. – Dordrecht: Martinus Nijhoff Publishers, 1995. – P. 66.
2 Dinstein Y. Collective Human Rights of Peoples and Minorities // International and Comparative Law Quarterly. –
1976. – № 25. – P. 102–120.
3 Ermacora F. The Protection of Minorities before the United Nations // Collected Courses of the Hague Academy of
International Law. – 1983. – Vol. IV. – P. 321–324.
4 Thornberry P. International Law and the Rights of Minorities. – Oxford: Clarendon Press, 1991. – Р. 12.
5 Ibid. – P. 173.

245
до меншин разом з іншими членами своєї групи1. Індивідуальний характер цих
прав він пояснює передусім політичними міркуваннями. Гарантія прав меншин
означала б наділення їх правовим статусом, що може призвести до виникнення
небезпечних чвар між ними і державою. Адже групи меншин представляють
інтереси певного співтовариства, тоді як завдання держави полягає в захисті
інтересів усього населення. Крім того, існують побоювання, що такі громади здатні
ігнорувати свободу вибору індивіда щодо того, належати йому чи не належати до
групи, та потребу в збереженні його власних відмітних особливостей заради
збереження єдності і сили групи2. Водночас, зазначає він, “необхідно пам'ятати, що
розглядувані права реалізуються їх суб’єктами, як указується в ст. 27, спільно з
іншими членами тієї ж групи”.
Пізніше в статті “Чи наділені національні меншини колективними правами ?”
Капоторті Ф. уточнив своє бачення проблеми. Він виходив з того, що індивідам,
які складають групу, може бути надане право, що передбачає переваги, які будуть
забезпечені кожному членові групи. Водночас такий підхід має істотні наслідки
для статусу групи як такої. “Стаття 27 не визначає групи меншин як формальних
користувачів описаних прав, а радше підкреслює потребу в колективному
здійсненні таких прав. Тому виправданим видається висновок про те, що
правильне тлумачення цієї норми має спиратися на ідею її подвійної захисної дії –
щодо групи і щодо її індивідуальних членів”3.
Симптоматично, що в наведеній цитаті на перше місце поставлено захист
групи. На особливу увагу заслуговує пояснення юристом-професіоналом того, що
розглядувані права ґрунтуються на колективних інтересах. “Колективне
здійснення” індивідуальних прав, за Ф. Капоторті, означає наявність цих прав у
індивідів, що є членами групи, захист прав яких поширюється і на групу загалом.
Таким чином, концептуальною засадою цього підходу до прав меншин є ідея
про колективні права представників групи, а не корпоративні права групи як такої

1 Capotorti F. Study on the Rights of Persons Belonging to Ethnic, Religious and Linguistic Minorities //
E/CN.4/Sub.2/384/Rev.1. – New York: United Nations Publication, 1979. Par. 206.
2Ibid. Par. 209.
3 Capotorti F. Are Minorities Entitled to Collective International Rights? // Israel Yearbook on Human. – 1990. – № 20. –
Р. 553–554.

246
загалом. Точніше, маються на увазі не права меншини як групи, а права
представників меншини, здійснювані ними спільно.
Послідовним прихильником концепції групових прав етнічних спільнот є
американський фахівець Вернон Ван Дайк. Він вважає зокрема, що якби етнічні
спільноти мали такі самі права й обов’язки, що й індивіди, це сприяло б
установленню справедливості і миру в усьому світі1.
Європейські держави далеко не одностайні в розумінні прав меншин. У
Бельгії, Чехії, Данії, Великій Британії, Польщі, Румунії, Словаччині, Швейцарії та
ін. права меншин послідовно розуміються як права індивідуальні. Натомість в
Австрії, Албанії, Греції, Естонії, Іспанії, Італії, Німеччині, Португалії, Словенії,
Угорщині, Україні, Фінляндії, Хорватії, Швеції права меншин вважаються як
індивідуальними, так і колективними. Необхідно зазначити, що в більшості
згаданих країн здійснення колективних прав розуміються як здійснення
індивідуальних прав разом з іншими особами того самого статусу.
Найчастіше певні колективні права визнаються за автохтонними групами
населення країн, як, наприклад, корінними італійськими та угорськими етнічними
громадами в Словенії, саамі в Норвегії, Швеції й Фінляндії, фризами і сорбами в
Німеччині, мусульманами в Греції, каталонцями і басками в Іспанії.
Положення про наявність колективних прав меншин або про право на їх
колективне здійснення здобуло підтвердження в чинних нормах міжнародного
права.
Стаття ІІ Конвенції про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього
1973 р. визначає геноцид через перелік низки дій, що чиняться з наміром знищити
цілком або частково певну національну, етнічну, расову або релігійну групу як
таку. Основним бенефіціарієм прав цієї конвенції є група. Об'єктами конкретних
злочинних дій є члени групи. Формулювання статті не викликає сумнівів щодо
наявності у груп меншин колективного права на існування – основного
універсального права як груп меншин загалом, так і осіб, що належать до них.

1Dyke V., van. The Individuals, the State and Ethnic Communities in Political Theory // World Politics. – 1977. – Vol.
29. – № 3. – P. 365.

247
 Це право закріплене в п. 2 ст. 2 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх
форм расової дискримінації 1966 р. У документі серед іншого вказується, що
держави - учасниці повинні вживати спеціальні і конкретні заходи в соціальній,
економічній, культурній та інших галузях з метою забезпечення розвитку і захисту
деяких расових груп чи осіб, що до них належать, аби гарантувати їм повне і рівне
здійснення прав людини та основних свобод. Немає сумніву, що в статті
відображено колективний характер прав і свобод людини та меншини. Те ж саме
можна сказати і про права і свободи етнічних, релігійних та мовних груп
(меншин), визнані в Конвенції ЮНЕСКО про боротьбу з дискримінацією в галузі
освіти 1960 р. (п. 1 ст. 1, п. 1 ст. 5), де йдеться, зокрема, про те, що освіта “має
сприяти взаєморозумінню, терпимості й дружбі між усіма народами і всіма
расовими чи релігійними групами"1.
Опосередковано колективний характер прав меншин визнається в таких
основоположних міжнародних документах, як МПГПП і Рамкова конвенція Ради
Європи про захист прав національних меншин 1995 р.
Стаття 27 Пакту містить словосполучення “етнічні, релігійні та мовні
меншини", тобто тут ідеться про групи осіб. Далі говориться, що особі “не може
бути відмовлено в праві разом з іншими членами тієї ж групи", тобто індивід може
здійснювати свої права спільно з іншими членами меншини, до якої він належить.
У статті не просто вказано на можливість колективного здійснення прав, а чітко
окреслено таку можливість для певної етнічної, релігійної, мовної групи. Можна
сказати, що в статті визначено право на самобутність і як індивідуальне право
представників меншин, і як колективне право групи, до якої вони належать. Термін
“право на самобутність" у статті не використовується, однак багато хто з
коментаторів (Спілопулу-Акермарк А., Торнберрі П., Динстейн Й.) вживає його на
позначення всіх трьох прав (на культуру, релігію і мову), які є невід'ємними
складовими права на самобутність2.

1 Конвенція про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього; Міжнародна Конвенція про ліквідацію
всіх форм расової дискримінації; Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти // Права людини.
Міжнародні договори України. Декларації, документи. 2-е вид. / Упор. Ю.К. Кучеренко. – К.: Юрінформ, 1992.
2 Spiliopoulou Åkermark A. Justifications of Minority Protection in International Law. – The Hague: Kluwer Law
International, 1997. – Р. 46.

248
 У п. 2 ст. 3 РК це право викладено в дещо зміненому вигляді. Стаття
наголошує: “Особи, які належать до національних меншин, можуть здійснювати
права і свободи, що випливають із принципів, проголошених у цій Рамковій
конвенції, одноосібно та разом з іншими". Як зазначається в пояснювальній
доповіді до конвенції, ця настанова визнає можливість спільного здійснення прав і
свобод, що відрізняється від здійснення колективних прав. У доповіді
пояснюється, що термін “з іншими" слід розуміти в найширшому сенсі: він
позначає осіб, які належать до тієї ж самої національної меншини, до іншої
національної меншини або до більшості населення. З одного боку, як бачимо,
стаття заперечує існування колективних прав меншин, з другого – визнає
можливість їх спільного здійснення, що може мати в результаті як індивідуальний
(для окремої особи), так і колективний (для групи осіб загалом) характер.
Назва Декларації ООН про права осіб, що належать до національних або
етнічних, релігійних і мовних меншин, 1992 р. свідчить про те, що вона теж
ґрунтується на концепції захисту прав осіб, які належать до меншин. Однак у ст. 1
документа сказано: “Держави охороняють на їхніх відповідних територіях
існування і самобутність національних або етнічних, культурних, релігійних і
мовних меншин і заохочують створення умов для розвитку цієї самобутності”. У
статті прямо вказується на визнання державами колективних прав меншин на
існування і самобутність.
Такі положення чинних міжнародно-правових та інших актів свідчать про
визнання міжнародним правом прав меншин колективного характеру
(культурних, релігійних, мовних та ін.), без яких повноцінне здійснення основних
прав меншин на існування і самобутність, культурне самовизначення неможливе.

2.1. Національні меншини і право народів на самовизначення

Колективні права меншин часто пов'язують із правом народів на

самовизначення. З’ясуванню співвідношення цих прав у міжнародно-правовій

249
літературі приділено значну увагу. Побіжно розглянемо найважливіші з погляду
предмета нашого дослідження питання.
У низці універсальних міжнародно-правових документів держави взяли на
себе зобов'язання поважати права, передбачені принципом рівності, і, зокрема,
право народу розпоряджатися власною долею. У Статуті ООН однією з
найважливіших цілей визначено: “Розвивати дружні відносини між націями на
основі поважання принципу рівноправності й самовизначення народів, а також
вживати інших відповідних заходів для зміцнення загального миру" (п. 2 ст. 1).
Юридично цей принцип закріплено також у Міжнародному пакті про економічні,
соціальні і культурні права (ст. 1), Міжнародному пакті про громадянські і
політичні права (ст. 1) та низці інших міжнародно-правових актів. Дослідники прав
меншин часто замислюються над тим, як співвідносяться права народів,
передбачені цим принципом, і права меншин, щодо яких цей правовий принцип у
правовій практиці не застосовується.
Принцип рівноправності й самовизначення народів закріплено як основний
принцип міжнародного права в загальновідомій Декларації про принципи
міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співпраці між
державами відповідно до Статуту ООН 1970 р. (курсив мій. – В.М.). Відповідно
до принципу рівноправності й самовизначення народів усі народи мають право
вільно, без втручання ззовні визначати свій політичний статус і здійснювати свій
економічний, соціальний та культурний розвиток, і кожна держава повинна
поважати це право згідно зі Статутом ООН. Створення суверенної й незалежної
держави, вільне приєднання до незалежної держави або об'єднання з нею чи
встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом,
є способами здійснення цим народом права на самовизначення 1. В такому значенні
це право стало юридично визнаним у контексті боротьби народів з колоніальною

1 Декларация о принципах международного права, касающихся дружественных отношений и сотрудничества

между государствами в соответствии с Уставом ООН, от 24 октября 1970 г. // Действующее международное
право. В 3 т. / Сост. Ю.М. Колосов и Э.С. Кривчикова. – М.: Изд-во Московского независимого ин-та междунар.
права, 1999. – Т. 1. – С. 71–72.

250
залежністю, згодом охопивши й аспекти “піддавання народів іноземному
підкоренню, домінуванню та експлуатації” (абз. 2, п. b Декларації).
У Декларації зазначається також, що ніщо не повинне тлумачитися як таке,
що санкціонує або заохочує будь-які дії, що призводили б до розчленування або до
часткового чи повного порушення територіальної цілісності або політичної єдності
суверенних і незалежних держав, які функціонують із дотриманням принципу
рівноправності й самовизначення народів і внаслідок цього мають уряди, що
представляють весь народ, котрий належить до цієї території, без розрізнення за
расою, віросповіданням чи кольором шкіри.
Незважаючи на те, що право народів на самовизначення визнається в низці
універсальних правових документів, в жодному з них не подається визначення
поняття “народ”. Отже, міжнародне право це питання дуже делікатно обходить.
Тож формулювання декларації “весь народ, що належить до цієї території”
засвідчує єдність групи людей, визначених як народ, та істотно обмежує
можливість розглядати різні меншини, які входять до цієї групи, як законних
суб’єктів цього права.
Слід зауважити, що, вживаючи слово “народ”, розробники міжнародних
документів часто мають на увазі державу. Преамбула Статуту ООН починається
словами “Ми, Народи Об'єднаних Націй, сповнені рішучості…” Загальновизнано,
що тут ідеться про політичні спільноти – держави. У ст. 21 Африканської хартії
прав людини і народів у поняття “держава” і “народ” вкладається настільки
близький зміст, що вони стають майже синонімами. Те ж саме стосується і п. 1 ст.
23 цього документа, де проголошується, що “всі народи мають право на
національний і міжнародний мир та безпеку", – цим правом у міжнародних
документах зазвичай наділяються держави. Тож хоча міжнародні документи і не
визначають поняття “народ", однак закладений у ньому зміст, як бачимо,
засвідчує, що цим терміном традиційно позначаються всі жителі певної
території (держави) незалежно від їхніх національних, етнічних та культурних
ознак.

251
 Учені висловлюють схожі погляди з цього питання. Броунлі Я. підкреслює,
що принцип самовизначення, або ж право на самовизначення пояснює й доповнює
такі інші основоположні засади міжнародного права, як принципи державного
суверенітету, рівноправності держав та рівноправності народів у державі 1. Кассезе
А. зазначає, що закладена в Статуті ООН ідея самовизначення народів мала на меті
сприяння самовизначенню залежних народів у колоніальних країнах. Ураховуючи
загальний підхід більшості країн до питань територіальної цілісності та
національного суверенітету, ООН мала можливість або була змушена підтримувати
внутрішнє самовизначення в межах суверенної країни лише в тих випадках, коли
це було спрямовано на ліквідацію державної практики політики апартеїду 2. Анайя
Дж. вказує, що самовизначення в міжнародному праві – це спільне право груп
людей, які проживають на певній території, але не окремих національних меншин 3.
Як підкреслює визнаний фахівець з питань теорії та практики захисту прав меншин
Черниченко С. В., право народів на самовизначення на меншини не поширюється.
На його думку, ні в минулому, ні на сучасному етапі питання про поширення права
народів на самовизначення на меншини серйозно не ставилося, а так само не
порушується, як пише дослідник, у жодній площині й питання про можливості
наділення їх міжнародною правосуб’єктністю. З огляду на це він стверджує, що
визнання права меншин на існування і самобутність не рівнозначне праву на
самовизначення і не передбачає, що меншини є чи можуть бути суб’єктами
міжнародного права4. Черниченко С. наголошує, що “суб’єктами міжнародного
права не можуть визнаватись особи й утворення, не здатні об’єктивно бути
учасниками міждержавних відносин”5.

1Brownlie I. The Rights of Peoples in Modern International Law // The Rights of Peoples . / Ed. by J. Crawford. –
Oxford: Clarendon Press, 1988. – P. 553, 555.
2 Cassese A. International Law. – Oxford: University Press, 2001. – Р. 285–286; Cassese A. Self-Determination of
Peoples: a Legal Reappraisal. – Cambridge: Cambridge University Press, 1995. – 375 p.
3Anaya S. J. The Capacity of International Law to Advance Ethnic or Nationality Rights Claims // The Rights of
Minority Cultures. / Ed. by W. Kymlicka. – Oxford: Oxford University Press, 1995. – Р. 325.
4Черниченко С.В. Меньшинства, коренные народы, право на самоопределение и международная
правосубъектность // Черниченко С.В. Теория международного права: В 2 т. – М.: Издательство “НИМП”, 1999.
– Т. 2: Старые и новые теоретические проблемы. – С. 220.
5 Там само. – С. 216.

252
 У доктрині міжнародного права такі погляди є якщо не загальноприйнятими,
то принаймні їх поділяють більшість теоретиків і державних діячів.
Зате з цілковитою певністю можна констатувати, що в сучасному
міжнародному праві відсутні юридичні норми, які б визнавали право національних
меншин на політичне самовизначення, хоча немає й таких, які б забороняли його.
Безсумнівно, визнання такого права за меншинами, що проживають на території
демократичної держави, яка проводить справедливу внутрішню національну
політику, погано сполучається з традиційною міжнародно-правовою доктриною
державного суверенітету та її основними елементами – принципами міжнародного
права: принципом територіальної цілісності держави, принципом непорушності
державних кордонів, принципом невтручання. Держави постійно підкреслюють цю
думку в міжнародних документах.
Політична норма Декларації ООН про права осіб, які належать до
національних або етнічних, релігійних і мовних меншин проголошує, що “ніщо в
цій Декларації не може бути витлумачене як таке, що допускає яку б то не було
діяльність, що суперечить цілям і принципам ООН, включаючи принципи поваги
суверенної рівності, територіальної цілісності й політичної незалежності держав”
(п. 4 ст. 8).
Новітня практика держав доводить, що вони дуже обережно ставляться до
принципу самовизначення народів і вкрай негативно – до політичного визначення
національних меншин. Наприклад, після деколонізації Африки свою політичну
карту нові незалежні держави визнали за краще кроїти за старими кордонами
колоніальних володінь, а не за національними (племінними) ознаками населення,
яке проживає на певних територіях. Стаття Африканської хартії прав людини і
народів, що забезпечує право на існування, наділяє народ “незаперечним та
невідчужуваним правом на самовизначення”. Термін “народ”, як уже згадувалося,
в тексті хартії не визначається. Проте в статті наголошується, що тільки поневолені
та пригнічені народи мають право позбавитися статусу домініону, але меншинам,
невизнаним народам не дозволяється шукати іноземної підтримки для просування
своїх вимог на самовизначення.

253
 Наприкінці ХХ ст. значна кількість народів Центральної й Східної Європи
здійснила своє омріяне право на самовизначення, але жодна з них не визнала у
своїй новій конституції або національному законодавстві право національної
меншини на самовизначення. Нові держави Європи розглядають проблему
самовизначення в контексті взаємин між собою і колишніми державами-
попередницями та відносин між собою, але не як питання, що стосується їхнього
населення чи меншин.
Виходячи з цього, меншини як складові народу, що проживає на певній
території (держави), не є суб'єктами права на політичне самовизначення
(територіальне відділення). Це право сьогодні не визнається ні за національними
меншинами, ні за корінними народами. Як указано в п. 3 ст. 1 Конвенції МОП №
169, “використання в цій Конвенції терміна “народи” не можна розглядати як
підставу для надання корінним та племінним народам прав, які передбачає статус
народу за міжнародним правом”.
Дискутується питання про зовнішню і внутрішню характеристики
самовизначення. Торнберрі П. писав: “Оскільки “зовнішні” вияви самовизначення
меншин можуть заперечуватися (заборона на відділення від держави), слушною є
концепція “внутрішнього” самовизначення, яка може розкрити певні аспекти
внутрішньої організації держави. Проте ця концепція сьогодні ще не сформована”1.
Зовнішнє самовизначення в більшості випадків асоціюється з правом на
політичну самостійність і територіальне відділення. Внутрішнє самовизначення
стосується проблеми відносин між меншинами та їхніми представниками і
державою (урядом), у якій вони проживають. На нашу думку, право на таке
самовизначення меншин усе-таки передбачене принципом рівноправності й
самовизначення народів. Такого висновку можна дійти, проаналізувавши
передостанній абзац формулювання цього принципу в Декларації про принципи
міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співпраці між державами
відповідно до Статуту ООН. Основна його ідея полягає в тому, що держави
повинні мати “уряди, які представляють весь народ, що належить до цієї території,
1 Thornberry Р. International Law and the Rights of Minorities. – Oxford: Clarendon Press, 1991. – Р. 14–15.

254
без відмінності за расою, віросповіданням або кольором шкіри”. За оцінками
фахівців, у 193 незалежних країнах проживає понад 5000 етнічних груп. “Народ”,
що проживає в межах однієї держави, складається, як правило, з різних
національних, релігійних і мовних груп. Відповідно до положення принципу, яке
розглядається, уряд у державі має представляти інтереси всього народу, всіх людей
і груп, зокрема незалежно від раси та віросповідання. Всі повинні мати рівне право
на внутрішнє самовизначення, що сповна стосується національних меншин і осіб,
які до них належать.
Проте варто зазначити, що положення вказаного основного принципу
сучасного міжнародного права, зокрема про те, що “створення суверенної й
незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об'єднання з
нею, або встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного
народом” (абз. 4), передбачають право на самовизначення народу загалом, а не
його складових елементів. Процес суверенізації національних меншин не
визнається міжнародним правом, оскільки цілковито суперечить історичним
реаліям і політичним інтересам держав – основних його суб'єктів і творців.
Сумнівно, наприклад, що негативний історичний досвід наслідків феодальної
роздробленості держав середньовічної Європи надихне сучасні європейські
держави на проведення політики, спрямованої на сприяння державно-
територіальному самовизначенню національних меншин, а отже, на втрату своєї
політичної єдності й територіальної цілісності.

2.2. Право національних меншин на культурну автономію,

самоврядування і самоорганізацію

Практика держав свідчить про те, що найефективнішим засобом вирішення

етнонаціональних проблем вони вважають саме надання національним меншинам
колективних прав на внутрішнє самовизначення (права на місцеве самоврядування
та певні види автономії) за умов, що це не суперечитиме основним принципам
міжнародного права і, зокрема, принципам суверенної рівності, територіальної
цілісності та політичної незалежності держав. У низці як політичних, так і

255
правових актів міжнародних організацій надання такого статусу національним
меншинам теж визнається одним із найоптимальніших засобів розв’язання
соціальних, економічних і культурних проблем меншин, збереження самобутності,
забезпечення їхніх прав і потреб.
Внутрішнє самовизначення може набувати різних політичних, економічних і
культурних форм участі меншин у суспільному житті держави їх проживання. Така
участь передбачена, наприклад, п. 3 ст. 2 Декларації ООН про права осіб, які
належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин. У ній ідеться
про те, що особи, які належать до меншин, мають право активно брати участь в
ухваленні на національному, а там, де це необхідно, й на регіональному рівні
рішень, що стосуються меншини, до якої вони належать, або тих регіонів, у яких
вони проживають, у порядку, що не суперечить національному законодавству.
Основним документом ООН, де розкривається ідея автономії, є резолюція
ООН 47/135, прийнята 18 грудня 1992 р. Пункт 2 ст. 2 забезпечує широкий перелік
прав членів меншин у культурному, релігійному, соціальному, економічному та
політичному житті. Це положення є досить суттєвим, тому що саме ці права
становлять важливий елемент концепції автономії. Пункт 3 ст. 2 гарантує
ефективну участь членів меншин у розв’язанні на національному і регіональному
рівнях питань, які безпосередньо впливають на становище меншин чи стосуються
його. Пункт 4 ст. 2 уповноважує осіб, які належать до меншини, засновувати та
підтримувати свої власні інституції – неодмінний чинник автономного існування
меншини. Таким чином, ст. 2 може бути покладена в основу визнання автономії
меншин, хоча саме це право меншини резолюція не закріплює. Стаття 3 має
подібний зміст. Вона стосується колективного виміру прав меншини та
можливості їх колективного використання без будь-якої дискримінації.
На відміну від документів ООН регіональні міжнародні європейські
організації активніше підтримують право меншин на самоврядування й автономію,
яке в їхньому тлумаченні означає надання національним меншинам права
управляти своїми внутрішніми справами, принаймні у сферах культури, освіти,

256
релігії, інформації та в соціальній сфері, із забезпеченням через систему
оподаткування чи субсидування коштів для виконання цих функцій тощо.
В абз. 2 п. 35 Документа Копенгагенської наради Конференції НБСЄ з
питань людського виміру (1990 р.) указано: “Держави - учасниці відзначають
зусилля, спрямовані на захист і створення умов для підтримки етнічної,
культурної, мовної та релігійної самобутності певних національних меншин,
створення як одного з можливих засобів для досягнення цих цілей, відповідно до
політики зацікавленої держави, належних місцевих або автономних органів
управління, що відповідають історичним і територіальним умовам таких меншин"1.
Більш конкретне формулювання щодо осіб, які належать до національних
меншин, запропоноване в ст. 11 проекту додаткового протоколу до Конвенції про
захист прав людини і основних свобод щодо осіб, які належать до національних
меншин, що міститься в Рекомендації 1201 Парламентської асамблеї Ради Європи
(1993 р.). Ця стаття встановлює: “У районах, де вони становлять більшість, особи,
які належать до національних меншин, матимуть право отримати у своє
розпорядження відповідні місцеві або автономні органи влади або мати особливий
статус, який відповідає історичній специфіці та територіальній ситуації, згідно з
внутрішнім законодавством країни"2.
Нормативне положення ст. 15 Рамкової конвенції про захист прав
національних меншин вимагає від сторін створити необхідні умови для ефективної
участі осіб, які належать до національних меншин, у культурному, соціальному та
економічному житті та в державних справах, зокрема тих, які їх стосуються. Для
створення необхідних умов для цього сторони можуть уживати в рамках своїх
конституційних систем, зокрема, такі заходи, як забезпечення ефективної участі
осіб, що належать до національних меншин, у процесах прийняття рішень та у

1 Документ Копенгагенської наради Конференції з питань людського виміру НБСЄ // Права людини в Україні:
Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-американського бюро захисту прав людини. – 1998. – Вип. 21.
– С. 250.
2 Рекомендація РЄ 1201 (1993) // Права людини в Україні: Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-
американського бюро захисту прав людини. – 1998. – Вип. 21. – С. 179.

257
виборних органах як на національному, так і на місцевому рівні; децентралізацію
або впровадження форм місцевого самоврядування.
Визнання права національних меншин на самоврядування й автономію
є нині найвищою формою демократії щодо меншин і осіб, які до них належать.
Ставлення держав до цього права залежить від доктрини і чинного національного
законодавства про статус національних меншин.
Щодо європейських країн, то колективні права різного ґатунку на місцеве
самоврядування, адміністративно-територіальну чи культурну автономію, в
основу яких покладено етнічний принцип, визнані в Естонії, Італії, Латвії, Молдові,
Словенії, Угорщині, Російській Федерації, Фінляндії і почасти в Іспанії, Україні та
сорбів в Німеччині.
Як показові приклади надання меншинам самостійності в певних сферах
державного життя часто наводять спосіб функціонування шведської меншини на
Аландських островах у Фінляндії, німецької меншини в районі Тренто-Алто Адиг
– Південному Тиролі в Італії, самоврядування меншин на місцевому та
державному рівнях в Угорщині.
Наприклад, на Аландських островах, що належать Фінляндії, шведська
меншина має адміністративну і політичну (включаючи законодавчі повноваження)
автономію. Тільки жителі провінції мають право на землеволодіння на цих
територіях. Тільки місцеві жителі мають право брати участь у муніципальних
виборах та виборах у парламент Аландських островів. Парламент обирає
виконавчий комітет із шести осіб, який представляє острівний уряд. Парламент
видає закони провінції. Відповідно до нового законодавства про автономію
Аландських островів, що набув чинності в 1993 р., провінція, здійснюючи право на
самоврядування, має своє законодавство й органи управління у сфері освіти і
культури, охорони здоров'я, охорони громадського порядку.
Закон Угорської Республіки № LXXVІІ 1993 р. “Про права національних і
етнічних меншин" як спеціальне колективне право надає національним меншинам
можливість створювати органи самоврядування, гарантуючи ефективне й
легітимне, у тому числі й політичне забезпечення інтересів меншин як на

258
місцевому рівні, так і в масштабах країни. У преамбулі закону, зокрема, зазначено:
“З огляду на те, що самоврядування є підвалиною будь-якої демократичної
системи, утворення та діяльність самоврядних меншин, так само як і створену
таким чином культурну автономію, Державні Збори (Парламент) вважають однією
з найголовніших передумов реалізації спеціальних прав меншин". Відповідно до
ст. 21 закону окремі меншини на рівні сіл, міст і районів столиці шляхом прямих
виборів безпосередньо або опосередковано утворюють місцеві органи
самоврядування і шляхом виборів – загальнодержавний орган самоврядування
відповідної меншини.
Не вдаючись у деталі історії вирішення цього питання в Україні, варто
зауважити, що вже в нормах параграфа 69 Конституції Української Народної
Республіки визначалося: “Кожна з націй, що мешкає в Україні має право в межах
Української Народної Республіки на національно-персональну автономію, цебто
право на самостійне облаштування свого національного життя, що здійснюється
через органи Національного Союзу, влада якого шириться на всіх його членів,
незалежно від місця і поселення в УНР. Це є невід'ємне право націй, і ні одна з
них не може бути позбавлена цього права або обмежена в ньому”, а в законі про
національно-персональну автономію (1918 р.) Української Центральної Ради
були проголошені автономні права національних меншин. Проте реалізовані
вони були тільки частково і, зрозуміло, на нетривалий проміжок часу.
Право на автономію передбачене і сучасним законодавством України. Згідно
зі ст. 6 закону “Про національні меншини в Україні" (1992 р.) держава гарантує
всім національним меншинам права на національно-культурну автономію. Ці права
передбачають: користування й навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в
державних навчальних закладах або через національні культурні товариства;
розвиток національних культурних традицій; використання національної
символіки; відзначення національних свят; сповідування своєї релігії; задоволення
потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації; створення
національних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, що не
суперечить чинному законодавству. Національне законодавство України з цього

259
питання перебуває в процесі вдосконалення. У проекті Закону України “Про
національні меншини в Україні” (нова редакція) від 8 липня 2003 р. пропонується,
зокрема, важливе положення про те, що “право на національно-культурну
автономію не є правом на національно-територіальне самовизначення”. Це
положення загалом відповідає доктрині й практиці сучасного міжнародного права.
Деякі фахівці вважають, що на відміну від самовизначення національно-
культурна автономія – це цивілізований засіб вирішення національних проблем,
проте зазначають, що вона здатна розв’язувати національне питання лише в
обмеженій кількості випадків (за відсутності національної території, наприклад), і
тільки тоді, коли нація не висуває вимог щодо національно-територіального чи
автономного державотворення1. Інші дослідники на противагу цьому
стверджують, що міжнародне право може найліпшим чином задовольнити етнічні
вимоги автономії в тому разі, якщо вони ґрунтуються на засадах прав людини й
уникають абсолютистських тверджень про незалежну державність. Наприклад, на
думку Дж. Анайї, самовизначення не має прирівнюватися до права на державну
незалежність. Самовизначення меншин у цьому сенсі може тлумачитися як право
культурних груп на політичні інституції, необхідні для їх існування і розвитку
відповідно до їхніх відмітних характеристик2. Існують й інші погляди на проблему.
Культурна автономія, як визначає це поняття “Юридичний
енциклопедичний словник”, це – “система державних заходів, яка покликана
забезпечити національні меншини, незалежно від того, проживають вони
компактно чи ні, збереження і розвиток їх національних культур, мов, інших
аспектів національної самобутності. Національно-культурна автономія – важлива
складова частина правового статусу національних меншин в його сучасному
міжнародно-правовому розумінні. Цей статус включає не тільки заборону будь-
якої дискримінації на основі приналежності особи до національної меншини, але і
право національних меншин підтримувати і розвивати свою культуру, зберігати

1 Національні меншини та політичний процес в Україні. Етнокультурні проблеми політичного процесу в Україні:
Колективна монографія. – Львів, 2001. – С. 57–62.
2Anaya S. J. The Capacity of International Law to Advance Ethnic or Nationality Rights Claims // The Rights of
Minority Cultures. / Ed. by W. Kymlicka. – Oxford: Oxford University Press, 1995. – Р. 325–326.

260
основні елементи своєї самобутності релігію, мову, традиції, культурну
спадщину”1.
Враховуючи наведене вище, зазначимо, що культурна автономія є визнаною
національним законодавством формою національно-культурного самовизначення
через створення і діяльність громадських об'єднань осіб, що відносять себе до
окремої національної меншини, на основі їхньої добровільної самоорганізації з
метою самостійного вирішення питань збереження самобутності, розвитку мови
національної культури, традицій. Із цього визначення зрозуміло, що автономія
надається національним меншинам і, таким чином, стосується їхніх колективних
прав. А визнання колективних прав за якоюсь певною групою осіб веде до
надання їм певного статусу, спеціальних прав тощо. До загальноприйнятих прав
культурної автономії можна віднести право: одержувати підтримку з боку органів
державної влади й органів місцевого самоврядування, необхідну для збереження
національної самобутності, розвитку національної мови і національної культури;
звертатися до органів влади та органів місцевого самоврядування, представляючи
свої національно-культурні інтереси; створювати засоби масової інформації в
порядку, встановленому законодавством країни, одержувати і поширювати
інформацію національною мовою; здійснювати розвиток та збереження
національної і культурної спадщини, мати вільний доступ до національних
культурних цінностей; відроджувати і розвивати мистецькі народні промисли і
ремесла; створювати освітні і наукові заклади, забезпечуючи їхнє функціонування
відповідно до законодавства країни; брати участь у діяльності національних і
міжнародних неурядових організацій; встановлювати і підтримувати без якої-
небудь дискримінації гуманітарні контакти з громадянами, громадськими
організаціями іноземних держав; користуватися іншими законними правами в
сфері культури.
Треба зазначити, що на відміну від культурної автономії, що може
надаватися національним меншинам та особам, які до них належать, за

1 Юридический энциклопедический словарь / Ред. О.Е. Кутафин. – М.: Большая Российская энциклопедия, 2003.
– С. 228.

261
екстериторіальним принципом, місцеве самоврядування є правом територіальної
громади. Меншини бувають дисперсними, тобто розпорошеними по всій території
держави, де вони проживають, і компактними, тобто такими, які проживають у
певному її регіоні. Питання про застосовність права на місцеве самоврядування чи
самоорганізацію може поставати тільки щодо компактних національних меншин у
місцевостях, де вони традиційно проживають і становлять значну частину
населення.
Як свідчить практика демократичних країн, де самоврядування надається
територіальним громадам (сільським, селищним, міським тощо), така
самоорганізація громадян, об’єднаних за національною чи етнічною ознакою, має
на меті задоволення в межах законодавства країни їхніх колективних потреб та
захист їхніх законних прав і інтересів. Таке самоврядування може здійснюватися як
безпосередньо (Естонія), так і через органи місцевого самоврядування (Фінляндія,
Угорщина).
Проте розглядувані права надаються національним і етнічним меншинам
лише в деяких країнах. Причинами небажання багатьох держав надавати
меншинам колективні права стають передусім: побоювання, що в такому разі
національні меншини прагнутимуть до відокремлення, до штучної ізоляції;
небажання підносити національні меншини на такий рівень правового
забезпечення, за якого вони зможуть претендувати на поширення на них принципу
самовизначення націй і народів; переконаність, що таке зрівнювання в правах з
більшістю призведе до ворожнечі більшості з меншинами; небажання стимулювати
національні меншини як активних суб’єктів міжнародного спілкування тощо.
Та наявний досвід доводить, що надання меншинам права самоврядування,
створення ними культурних автономій за національною ознакою й отримані ними в
межах національного законодавства повноваження не становлять жодної загрози
суверенітету держав, їхній територіальній цілісності та політичній незалежності,
натомість усе це дозволяє меншинам брати участь у найважливіших для існування
та розвитку своєї самобутності державних справах, дає їм змогу задовольнити свої
основні соціально-політичні потреби і запити.

262
 2.3. Політичні і представницькі права національних меншин

Фахівці наголошують, що в реальній політиці меншини зазнають утисків

передусім унаслідок виключення їх із владних процесів. На думку члена Підкомісії
з питань запобігання дискримінації і захисту меншин Клер Пеллі, однією з
найсуттєвіших відмітних ознак меншинних груп є їх усунення від політичного
життя країни1.
Поширеною є така думка, що якщо меншини того бажають, вони мають
безумовне право брати участь у політичних процесах саме як меншини, тобто
групи зі своїми власними інтересами, відмінними від інтересів більшості, шляхом,
наприклад, створення спеціальних партій меншин і голосування за них на виборах.
Серед шести прав національних меншин, визначених у проекті додаткового
протоколу до Конвенції про захист прав людини і основних свобод щодо осіб, які
належать до національних меншин, першим названо право всіх осіб, які належать
до національних меншин, створювати власні організації з політичними партіями
включно (ст. 6)2.
Право національних меншин на участь у виборах різниться від країни до
країни за обсягом. В одних країнах надається право лише голосувати і висувати
свою кандидатуру, в інших виділяють квоти в парламент та інші виборні
структури. ОБСЄ заохочує держави і представників меншин додержуватися
міжнародних стандартів при здійсненні таких прав3.
Діяльність політичних партій, що створюються за етнічним принципом й
обстоюють інтереси національних меншин, є ще одним найвищим виявом участі
меншин у суспільних справах держави. Такі партії є, наприклад, у Болгарії (партія
представників турецької меншини), Хорватії (політичні партії національних
меншин боснійців, сербів, ромів, угорців), Чехії (одна спільна партія для всіх

1 Palley С. Constitutional Law and Minorities. – London: Minority Rights Group, 1979. – Р. 3.
2 Text of the Proposal for an Additional Protocol to the Convention for the Protection of Human Rights and
Fundamental Freedoms, Concerning Persons Belonging to National Minorities // Rights of National Minorities. CE Doc.
8920. – 4 January 2001. – P. 16.
3 Guidelines to Assist National Minority Participation in the Electoral Process. Published by OSCE Office for
Democratic Institutions and Human Rights (ODIHR), 2003. – 71 p.

263
меншин і дві партії ромів), Польщі (партії німецької та білоруської національних
меншин). У Румунії діють 18 політичних партій представників різних національних
меншин, а під час виборів і громадські організації тих національних меншин, які не
мають своїх партій, розглядаються як політичні партії. Якщо вони не отримують
достатньої для представництва в парламенті кількості голосів, то згідно із законом
про вибори вони можуть мати одного депутата, який представляє одну меншину. В
Словаччині угорська, ромська і русино-українська національні меншини мають
політичні партії. За етнічним принципом політичні партії можуть створюватися в
Австрії та деяких інших країнах. В інших європейських державах, наприклад
Албанії, Франції, Швейцарії, цей принцип створення політичних партій не
визнається.
Важливим елементом участі в суспільних справах є представництво осіб, що
належать до національних меншин, у вищому законодавчому органі країни.
Пряме представництво в парламенті Болгарії має турецька національна
меншина; у парламенті Хорватії для представників етнічних і національних громад
зарезервовано 7 місць: 3 – для сербів, 1 – для угорців, 1 – для італійців, 1 – для
чехів і словаків і 1 – для українців, русинів, німців та австрійців; італійська й
угорська етнічні громади представлені в парламенті Словенії. Пряме
представництво національних меншин існує в парламентах Австрії, Чехії, Румунії,
України.
У багатьох інших країнах, наприклад Франції, Норвегії, Швейцарії, Великій
Британії тощо, представництво осіб, які належать до національних меншин, у
парламенті не передбачено взагалі.
Окрім представництва національних меншин у парламенті існують й інші
форми їх участі в розв’язанні колективних питань, які їх стосуються.
Функціонують різні консультативні й ініціативні урядові та міністерські органи,
які відповідають за питання національних меншин, зокрема міністерства культури,
освіти, міністерство внутрішніх справ та інші. Такі органи зазвичай включають до
свого складу представників меншин, що проживають у цих країнах, експертів і
представників міністерств, парламенту або служби президента. Ради

264
національностей беруть участь у таких формах співпраці з урядами Чехії, Румунії,
Словаччини, Вірменії, України тощо.
У більшості європейських країн на законних підставах на
загальнодержавному і регіональних рівнях діють на громадських засадах ради,
асоціації, товариства, спілки, національно-культурні організації та об’єднання
меншин, які обстоюють у державі проживання свої колективні інтереси.
Серед тих фахівців, хто визнає наявність колективних прав, ведуться
суперечки з того приводу, чи є такі права класичними правами людини, чи вони
належать до галузі “права народів”, а чи мають самостійне значення і сферу
застосування. Багато в чому ця проблема видається надуманою, оскільки вона
недвозначно розв’язана в міжнародних документах універсального і регіонального
рівнів. Стаття 27 МПГПП про права меншин є складовою тексту документа, який
за винятком ст. 1 присвячений основним правам людини. У преамбулі Декларації
ООН про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних і
мовних меншин, проголошується необхідність іще ефективнішого втілення в
життя міжнародних документів із прав людини стосовно прав осіб, які належать до
вказаних меншин, а п. 2 ст. 8 свідчить, що здійснення прав, викладених у цій
Декларації, не завдає шкоди здійсненню всіма особами загальновизнаних прав
людини і основних свобод. У ст. 1 Рамкової конвенції держави прямо визнали, що
“захист національних меншин та прав і свобод осіб, які належать до цих меншин,
становить невід'ємну частину міжнародного захисту прав людини і як такий є
одним з напрямів міжнародної співпраці”.
Немає сумнівів, що права меншин і осіб, які до них належать, є невід'ємною
складовою міжнародного права прав людини і що здебільшого вони мають
індивідуальний характер. Водночас такі права, як право на існування, право на
самобутність, на забезпечення ефективної участі осіб, які належать до
національних меншин, у процесах ухвалення рішень та у виборних органах як на
національному, так і місцевому рівнях, на впровадження форм місцевого
самоврядування та певних видів автономії, на діяльність політичних партій
національних меншин, на представництво в законодавчих і виконавчих органах

265
мають колективний характер. Усі вони визначені в міжнародних документах,
більшість визнані в міжнародному праві й у національному законодавстві низки
держав. До того ж певну користь національні меншини можуть здобувати від
здійснення колективних прав народів, “прав третього покоління”: права на мир,
права на розвиток, права на довкілля.
Таким чином, права меншин і осіб, що належать до них, будучи водночас
складовою й основних індивідуальних прав людини, і колективних прав певних
груп, мають як індивідуальний, так і колективний характер і становлять окрему
сукупність прав, специфічним суб'єктом яких є національні, культурні, релігійні й
мовні меншини та особи, які до них належать.
Меншини вимагають визнання колективних прав. Але слід наголосити, що
такі права є не сумою індивідуальних прав, а становлять якісно новий рівень
захисту меншин. Безперечно, всі права людини стосуються прав представників
національних меншин. Але не кожен представник нацменшини самоідентифікує
себе за всіма параметрами її колективних прав. Постає питання, що ж має бути
пріоритетним: бажання індивіда-представника національної меншини жити на
основі загальних прав чи за вимогами, що випливають (відповідно до міжнародних
зобов’язань держави) з колективних прав меншин.
Стосовно того, що меншини потребують спеціальних прав і положень,
пов'язаних радше з груповими, аніж з індивідуальними правами, то належить
завжди пам’ятати, що хоча такі групові права й наголошують на ідентичності
групи, в остаточному підсумку вони працюють на користь прав індивідуальних
членів таких груп і в жодному разі не повинні їх порушувати. Таким чином,
групові права меншин не можуть підпорядковувати собі індивідуальні права,
якими б не були традиції тієї чи іншої спільноти.
Підсумовуючи, слід зазначити, що сучасні міжнародні універсальні й
регіональні зобов’язання спрямовані загалом на захист прав осіб, які належать до
національних меншин, а не прав національних меншин загалом. Міжнародне право
потребує певного вдосконалення і приведення у відповідність із сучасними
вимогами та реальною ситуацією з огляду на потребу в забезпеченні також і

266
колективних прав меншин, необхідних для їх існування, розвитку національної
самосвідомості й самовиявлення.

§ 3. Особливості правового статусу корінних народів

Передусім не викликає сумнівів, що сучасне міжнародне право визнає певні

колективні права за корінними народами. Це випливає з визначення Конвенції
МОП № 169. Існують відмінності у визначенні понять “національні меншини” і
“корінні народи”, однак низка останніх самоідентифікує себе і як меншину, і як
корінний народ ( наприклад саамі у Швеції ). У підп. b п. 1 ст. 1 Конвенції МОП
№ 169 про корінні народи й народи, які ведуть племінний спосіб життя, у
незалежних країнах 1989 р. зазначено, що дія її поширюється на “народи… які
незалежно від їхнього правового статусу зберігають деякі або всі свої власні
економічні, культурні та політичні інститути”. Стаття 31 проекту Декларації ООН
про права корінних народів проголошує: “Корінні народи як спеціальну форму
здійснення своїх прав на самовизначення мають право на автономію або
самоврядування з питань, що стосуються їхніх внутрішніх і місцевих справ,
зокрема культури, релігії, освіти, інформації, охорони здоров'я, житла, зайнятості,
соціального добробуту, економічної діяльності, землі, природокористування...”1.
Слід наголосити, що традиційні засоби життя і виробництва корінних народів
(оленярство, мисливство, рибальство, лісівництво) нездійсненні за відсутності їхніх
спеціальних колективних прав.
Протягом останньої декади ХХ століття, яке було проголошене ООН
Міжнародним десятиліттям корінних народів світу (відлік його розпочався з 1994
року), науковці наполегливо працюють над дослідженням питань міжнародно-
правового захисту корінних народів, визначенням дефініції корінного народу,
природи, обсягу та змісту їхніх прав. Але загальноприйнятих правових наслідків
така діяльність фахівців наразі день іще не дала.

1 UN Draft Declaration on the Rights of Indigenous Peoples // UN Doc. E/CN.4/Sub.2/1993/29, Annex 1.

267
 Проблема захисту прав корінних народів у міжнародному праві є стосовно
новою галуззю дослідження й регулювання на противагу проблемам
національних меншин, що сягають своїми коренями у стосовно далеке минуле – в
Європу XVІІ ст. Термін “корінні народи” почали активно використовувати в
документах Організації Об’єднаних Націй, конвенціях і рекомендаціях її
спеціалізованої установи – Міжнародної організації праці (МОП) та інших
міжнародних інституцій лише починаючи від середини ХХ ст.
За даними дослідників, корінні народи проживають у понад 40 державах світу
й налічують понад 300 млн. осіб1. До них належать, наприклад, аборигени
Австралії, маорі Нової Зеландії, саамі Скандинавії, бербери, бушмени, пігмеї
Африки, айни Японії, індіанці Америки, ескімоси Аляски, чукчі, евенки, коряки,
якути, камчадали, мансі Росії, алеути північних територій та багато інших.
Незважаючи на те, що в деяких державах (Болівії, Гватемалі, Парагваї та
ін.) представники корінного народу становлять навіть більшість населення, ці
специфічні групи залишаються найменш захищеними в правовій і соціальній
площині. Отже, необхідні активні як внутрішньодержавні, так і міжнародні дії
країн, спрямовані на збереження етнокультурної самобутності цих груп, сприяння
їхньому соціально-економічному розвиткові.
Проте практика свідчить, що різні країни, а точніше, країни різних регіонів
світу неоднаково ставляться до проблеми корінних народів. Так, від 1954 р. діє
Рада саамі Скандинавії, створена організаціями саамі, що живуть у Норвегії,
Швеції та Фінляндії (у 1992 р. до організації приєдналася Асоціація саамі Росії).
Уряди цих країн протягом останніх років реалізують спільну програму
збереження самобутності й розвитку культури корінного народу саамі. Фінляндія
надала цьому народові культурну автономію, він має свій парламент. За
Конституцією Норвегії (ст. 110, доповнена 1988 р.) ця держава створена на
території двох народів: норвежців та саамі. Останні мають свій власний орган –
Асамблею з дорадчою компетенцією в Парламенті країни, основною метою якої є
збереження й розвиток мови, культури та способу життя народу саамі.

1 Vukas B. States, Peoples and Minorities. The Hague; Boston; London: Martinus Nijhoff Publishers, 1999. – P. 323.

268
 Іншого погляду на концепцію “корінних народів” дотримуються уряди
багатьох держав Азії. Хоча, за доступними дослідникам даними, наприклад, у
Східній Азії живе близько 67 млн. осіб - представників корінних народів (наги,
кашини, чакми, шани й ін.), в Південній Азії – понад 51 млн., у Південно-Східній
Азії – близько 30 млн., на островах Тихого океану – приблизно 15 млн. осіб, однак
Китай, Індія, Бангладеш, Союз М'янма, Індонезія та інші держави цього регіону
послідовно заперечують існування корінних народів на своїх територіях.
Найчіткіше позиція цих держав відбита в коментарях, наданих Китайською
Народною Республікою робочій групі Комісії ООН із прав людини в 1995 р. У
них зазначено, що уряд Китаю визнає наявність питання про корінні народи
тільки стосовно наслідків здійснення недавньої європейської колоніальної
політики в різних частинах світу. В результаті цієї політики багато корінних
народів були виселені зі своїх споконвічних місць проживання, нещадно
експлуатувалися й у деяких випадках навіть цілеспрямовано винищувалися.
Багато корінних народів і тепер потерпають від дискримінації та принижень.
Щодо цього в коментарях зазначається також, що на території Китаю, як і в
більшості країн Азії, відвіку проживали різні народи. І хоча питання про корінні
народи в Китаї не існує, його уряд і народ співчувають таким народам та
переконані в необхідності підготовки міжнародного документа для захисту їхніх
прав і інтересів. З огляду на особливі історичні поневіряння, що випали на долю
корінних народів, – зазначається далі, – слід відрізняти їх від національних
меншин та етнічних груп у звичайному розумінні. Тому, на думку уряду Китаю,
проект документа має містити визначення поняття “корінний народ”, аби
гарантувати спеціальні права саме корінним народам, а не довільно розширювати
чи звужувати коло цих народів1.
Уряди Франції, Японії, Сполучених Штатів Америки та деяких інших держав
негативно ставляться до міжнародного визнання колективних прав корінних
народів, а саме такі права є одним із найважливіших складників їхнього правового
статусу. Франція, наприклад, посилається на те, що це суперечить ст. 2 її
1 Consideration of a Draft United Nations Declaration on the Rights of Indigenous People // UN Doc. /CN.4/WG.15/2
(1995).

269
Конституції 1958 р., відповідно до якої на території держави проживає одна нація,
а поділ її громадян на будь-які етнічні чи національні групи є
антиконституційним. Бразилія, Малайзія, Еквадор, Австралія, Японія
відмовляються вживати сам термін “корінні народи”1.
Зважаючи на такий широкий спектр поглядів на проблему, фахівці впевнені,
що необхідна точна правова дефініція терміна “корінні народи”, на основі якої
можна було б визначити, хто може дістати такий спеціальний статус і специфічні
права та хто має нести відповідальність за їх реалізацію.
Міжнародні інституції тривалий час працюють над розробкою
загальноприйнятого універсального визначення поняття “корінний народ”.
Заслуговують на увагу три різні підходи до тлумачення цього поняття, втілені в
текстах документів міжнародних інституцій – Організації Об'єднаних Націй,
Міжнародної організації праці та Світового банку.
З 1936 р. термін “корінні народи” активно використовують у конвенціях і
рекомендаціях МОП. Стандарти щодо корінного населення і населення, яке веде
племінний спосіб життя, містяться в таких документах: Конвенція № 50 про
вербування трудівників з корінного населення 1936 р.; Конвенція № 64 про
трудові договори трудящих корінного населення 1939 р.; Конвенція № 86 про
трудові договори трудящих корінного населення 1947 р.; Конвенція № 104 про
скасування кримінальних санкцій для корінного населення 1955 р.; Конвенція
№ 107 про захист та інтеграцію корінного та іншого населення, яке веде
племінний і напівплемінний спосіб життя, у незалежних країнах 1957 р.;
Конвенція № 169 про корінні народи й народи, які ведуть племінний спосіб
життя, в незалежних країнах 1989 р.; Рекомендація № 46 про скасування
вербування 1936 р.; Рекомендація № 58 про максимальний строк письмових
трудових договорів трудівників корінного населення 1939 р.; Рекомендація № 59
про інспекцію праці для трудівників корінного населення 1939 р.; Рекомендація
№ 104 про корінне та інше населення, яке веде племінний спосіб життя, 1957 р.

1 Report of the Second Session of the Working Group Established in Accordance with Commission on Human Rights
Resolution 1995/32 of 3 March 1995 // UN Doc. E/CN.4/1997/102. – P. 107–113; 132–134, 137, 142.

270
 Треба наголосити, по-перше, що зазначені акти, прийняті Міжнародною
організацією праці, виходять далеко за межі трудових відносин й охоплюють
широке коло інших прав корінних народів. По-друге, на відміну від конвенцій
МОП – міжнародно-правових актів, положення яких є обов’язковими для країн-
учасниць таких конвенцій, рекомендації МОП не є юридично обов’язковими
документами, але вони виконують важливу допоміжну роль у тлумаченні
конвенцій для застосування їх національними правотворчими органами та
правозастосовними організаціями.
Одним із перших міжнародних договорів, де згадувалося про “корінне
населення”, була Конвенція МОП № 50 1936 р., у ст. 2 (b) якої йшлося про
“робітників із корінного населення”, тобто осіб, котрі належать або
прирівнюються до корінного населення, яке проживає на території держави -
члена організації або на залежній від таких держав території. Проте
найвідомішими актами з цього питання є Конвенція МОП № 107 про захист та
інтеграцію корінного й іншого населення, яке веде племінний і напівплемінний
спосіб життя в незалежних країнах, 1957 р. та прийнята на її розвиток Конвенція
МОП № 169 про корінні народи й народи, які ведуть племінний спосіб життя, у
незалежних країнах 1989 р. (конвенція набула чинності в 1991 р.; станом на
травень 2008 р. її ратифікували тільки 19 країн з усіх 181 держав - членів МОП).
У параграфі 1 (b) ст. 1 Конвенції МОП № 107 наголошується, що
Конвенція застосовується до “представників племінного або напівплемінного
населення в незалежних країнах, які вважаються корінним населенням, оскільки є
нащадками тих, хто населяв країну чи географічний регіон, до якого належить ця
країна, на час завоювання або колонізації, і спосіб життя яких незалежно від
їхнього правового статусу ближчий до соціальних, економічних і культурних
реалій того часу, ніж до інститутів країни, в котрій вони живуть” 1. Дефініція
супроводжується уточненням, що “терміном “напівплемінні” позначаються групи
й особи, які хоч і перебувають у процесі втрати своїх племінних характеристик,

1 ILO Convention № 107 Concerning the Protection and Integration of Indigenous and Other Tribal and Semi-Tribal
Populations in Independent Countries (1957) // ILO. International Labour Conventions and Recommendations. – Geneva:
International Labour Office, 1996. – Vol. 2: 1952–1976. – P. 99.

271
проте все ще не інтегрувались у національну спільноту” (п. 2 ст. 1). З наведеного
випливає, що засади Конвенції передбачають не збереження самобутності таких
груп, а їх майже примусове інтегрування в спільноти, створені колоніальними
режимами.
Більш зважений і цивілізований підхід до цього питання держави
продемонстрували в Конвенції МОП № 1691. Передусім це відбилося в назві
конвенції, де термін “корінне та інше населення, що веде племінний і
напівплемінний спосіб життя”, замінено на термін “корінні народи і народи, які
ведуть племінний спосіб життя”. У преамбулі конвенції держави проголошують,
що поступ, досягнутий від 1957 р. у міжнародному праві та в становищі корінних
і племінних народів у всіх регіонах світу, уможливив ухвалення нових стандартів
замість попередніх, які мали асиміляційне спрямування.
У конвенції зроблено спробу визначити поняття “корінний народ”. У п. 1 (b)
ст. 1 зазначено, що дія конвенції поширюється на “народи в незалежних країнах,
які вважаються корінними на підставі їхнього походження від населення, котре
населяло країну або географічний район, де розташована така країна, на час
завоювання, колонізації чи встановлення сучасних державних кордонів, і які
незалежно від свого правового статусу зберігають деякі або всі свої власні
економічні, культурні та політичні інститути”. Дія конвенції поширюється також
на “племінні народи в незалежних країнах, які за соціальними, культурними та
економічними умовами свого існування відрізняються від інших секторів
суспільства своєї країни і статус яких цілковито або частково регламентують
власні звичаї й традиції або спеціальні закони та правила”. Згідно з п. 2 цієї статті
самоідентифікація групи як корінного, або племінного, народу має слугувати
основним критерієм для визначення групи як такої, що підпадає під дію цієї
конвенції. У п. 3 ст. 1 зазначено, що використання в цьому документі терміна

1 Convention (No. 169) concerning Indigenous and Tribal Peoples in Independent CountriesAdopted on 27 June 1989
by the General Conference of the International Labour Organisation at its seventy-sixth session.
http://www.unhchr.ch/html/menu3/b/62.htm

272
“народи” не можна розглядати як підставу для надання корінним та племінним
народам прав, що їх передбачає статус народу за міжнародним правом.
Йдеться насамперед про ненадання корінним народам права на політичне
самовизначення, тобто на створення власної держави. Проте міжнародне право не
заперечує права корінних народів на “внутрішнє” самовизначення, тобто право на
різні форми автономії, й у міжнародній доктрині ця ідея набуває дедалі більшого
поширення. Про це свідчить ст. 31 проекту Декларації ООН про права корінних
народів: “Корінні народи як спеціальну форму здійснення своїх прав на
самовизначення мають право на автономію або самоврядування з питань, що
стосуються їхніх внутрішніх і місцевих справ, зокрема культури, релігії, освіти,
інформації, охорони здоров'я, житла, зайнятості, соціального добробуту,
економічної діяльності, землі, природокористування...”1 .
Відповідно до Конвенції МОП № 169 держави повинні сприяти
якнайповнішому здійсненню соціальних, культурних, економічних прав цих
народів, поважати їхню самобутність, традиції, звичаї та інститути. Загалом
конвенція зосереджує увагу на зобов’язаннях держав - учасниць конвенції, а не на
правах корінних народів. Проте з огляду на кількість держав - учасниць
зазначених конвенцій МОП запропоноване в них визначення поняття “корінні
народи” не є загальновизнаним, універсальним.
Дискусії з приводу визначення поняття “корінні народи” в межах ООН теж не
привели до вироблення універсального тлумачення, однак робоче визначення
цього поняття було сформульовано. Виокремлюючи основні критерії, що їм має
відповідати етнічна група, яка претендує на статус корінного народу, спеціальний
доповідач Підкомісії з питань запобігання дискримінації й захисту прав меншин
Кобо Х. М. у своєму “Дослідженні з питань дискримінації корінного населення”
запропонував таку дефініцію: “Корінні спільноти, народи та нації є такими, якщо
вони, маючи історичний зв’язок із суспільствами, які розвинулися на їх
територіях до завоювання чи колонізації, відокремлюють себе від інших частин
суспільства, що нині домінують на цих територіях або їхніх частинах. Тепер вони
1 UN Draft Declaration on the Rights of Indigenous Peoples // UN Doc. E/CN.4/Sub.2/1993/29, Annex 1.

273
не є домінуючою частиною суспільства й сповнені рішучості зберегти, розвивати
й передати нащадкам свої успадковані території та свою етнічну самобутність як
основу їхнього подальшого існування як народу відповідно до своїх власних
культурних традицій, суспільних інститутів та правових систем”.
Експерт переконаний, що такий історичний зв’язок може виявлятись у низці
чинників, які діяли протягом тривалого часу до наших днів, а саме в: a)
проживанні на землях предків чи принаймні на їхній частині; б) спільному з
первісним населенням цих земель походженні; в) культурі взагалі чи специфічних
її виявах (релігії, способі життя, членстві в корінній спільноті, одязі, засобах до
існування тощо); г) мові; д) проживанні в певних частинах країни чи в певних
регіонах світу; е) інших супутніх факторах 1. Експерт заснованої у 1982 р. робочої
групи ООН у питаннях корінних народів Еріка-Ірен Даес запропонувала критерії
для виокремлення корінних народів, багато в чому подібні до вищенаведених2.
Отже, основний критерій ООН для визначення корінного народу – це
історичний зв'язок представників такого народу із суспільствами, які розвинулися
на території цієї країни в минулому, тоді як у документах МОП ідеться лише про
історичне походження представників цих груп.

Слід зазначити, що проект Декларації ООН про права корінних народів,

підготовлений Підкомісією з питань запобігання дискримінації і захисту прав
меншин і переданий Комісії ООН з прав людини ще 1994 р., узагалі не містить
визначення поняття “корінний народ”.
Та обставина, що дефініції поняття “корінний народ” немає навіть у проекті
спеціального документа ООН (декларативного характеру), який розроблявся
протягом понад 20 років, свідчить про те, що специфічність ознак корінного
населення й багатоманітність ситуацій та умов їхнього існування в різних країнах
світу якщо не унеможливлюють формулювання універсального визначення
поняття “корінні народи”, то роблять це завдання на сучасному етапі майже
нездійсненним. У цьому разі ООН пішла тим самим шляхом, що й у випадку з
1 Cobo J.M. Study of Discrimination Against Indigenous Population // UN doc. E/CN.4/Sub.2/1986/7/Add.4. Paras. 379–
380. – P. 29.
2 Daes E.-I. Supplementary Working Paper on the Concept of “Indigenous People” // UN Doc.
E/CN.4/Sub.2/AC.4/1997/2.

274
національними меншинами, коли, як констатував А.Х. Абашидзе, спочатку
встановлюється принцип захисту меншин, а потім іде пошук меншин, що
підходять під цей принцип1.
У цьому зв’язку варто звернути увагу на слушну думку С. Черниченка про те,
що “ймовірно, найправильнішим було б не прагнути до розробки точного
визначення корінних народів, а прийняти на міжнародному і національному
рівнях перелік народів, які потрібно розглядати як корінні”2. Проте, здається, що
виконання такого завдання буде для держав навіть більш складним, аніж
погодження дефініції, яку кожна з них може тлумачити на власний розсуд з
урахуванням національної специфіки у цій сфері.
За браком чіткого загальноприйнятого визначення цього поняття світове
співтовариство користується робочими визначеннями та вже погодженими
конвенційними або об’єктивними критеріями, яким має відповідати етнічна група,
що претендує на статус корінного народу. Відповідно до наведених вище
положень міжнародних договорів, документів та пропозицій фахівців з цього
питання до корінних народів можна віднести ті народи в незалежних країнах,
які відповідають таким критеріям: а) походять від населення, яке населяло
країну або географічний регіон, де розташована така країна, на час завоювання,
колонізації чи встановлення сучасних державних кордонів; б) мають об’єктивні
відмінності за ознаками мови, раси, матеріальної та духовної культури, способу
життя та виробництва; в) самоідентифікують себе як окрему спільноту; г)
демонструють прагнення зберігати власну ідентичність; д) мають тривалі зв’язки
з географічним регіоном; е) посідають недомінуюче становище в місцевостях, де
вони проживають; є) дотримуються власних звичаїв і традицій та ін.
На підставі міжнародної практики серед основних специфічних елементів,
притаманних саме корінним народам, можна виокремити: колективний
характер прав корінних народів; тісний зв’язок між відчуттям групової

1 Абашидзе А.Х. Защита прав меньшинств по международному и внутригосударственному праву. – М.: Права
человека, 1996. – С. 183.
2Черниченко С.В. Теория международного права. В 2 т. – М.: Издательство “НИМП”, 1999. – Т. 2: Старые и
новые теоретические проблемы. – С. 237.

275
належності до території предків і користуванням біологічними та природними
ресурсами цієї території; проживання таких груп чи їхніх предків на території
країни до створення там держави; вимога колективного володіння землею
предків; боротьба за самовизначення і надання автономії, створення власних
суспільних і політичних інститутів; традиційну зайнятість (мисливство,
рибальство, лісівництво, оленярство та інші промисли), зорієнтовану переважно
на збереження існування народу.
Таким чином, незважаючи на укладені міжнародні договори й підготовлені
спеціальні дослідження експертів міжнародних організацій щодо правового
статусу й захисту прав корінних народів, універсального визначення бенефіціаріїв
цих прав так і не було вироблено.
Ураховуючи зміст наведених та інших наявних положень правових
документів, пропозиції експертів щодо визначення поняття “корінні народи” та
погоджуючись з тим, що прийняття універсальної загальновизнаної дефініції
поняття “корінні народи” на сучасному етапі розгляду проблеми майже
неможливе, а може, й недоцільне, є сенс запропонувати таке робоче визначення
цього терміна:
Корінні народи – це чітко відокремлені за ознаками мови, раси,
матеріальної та духовної культури етнічні групи, які впродовж віків
компактно проживають (або проживали до насильної депортації) в певних
регіонах світу на території однієї або кількох сучасних держав (найчастіше –
до їх виникнення), чия колишня чи нинішня дискримінаційна політика
спрямована проти розміщення чи існування таких народів у межах їхніх
історичних територій як рівних у правах з іншими народами, що їх
населяють; які прагнуть зберігати свою природну самобутність і виборюють
право на автономію чи самоврядування для вирішення питань, що їх
стосуються, в політичній, економічній, соціальній та культурній сферах.
Слід зазначити, що міжнародно-правові норми, які регулюють правовий
статус корінних народів, складають, сказати б, трирівневий правовий комплекс: а)
у межах загального режиму захисту прав людини; б) за їх бажанням у межах

276
захисту прав національних меншин, оскільки характеристики цих груп осіб багато
в чому збігаються; в) в межах надання їм спеціальних прав, що охоплюють
додаткові пільги та різноманітні привілеї й соціальні програми захисту та
допомоги.
Насамкінець варто зазначити, що питання про поняття “корінні народи”
актуальне й для України, в ст. 11 Конституції якої проголошено, що держава
сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості,
традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної
самобутності всіх корінних народів, національних меншин України. В Україні
корінними народами себе вважають кримчаки, караїми, кримські татари та ін.
Однак стосовно України ця проблема потребує окремого ґрунтовного
дослідження, яке вже розпочате вітчизняними фахівцями1.

§ 4. Універсальні організаційно-правові механізми захисту прав

меншин та корінних народів

4.1. Діяльність Постійної палати міжнародного правосуддя

Уперше судовий розгляд як засіб міжнародного судочинства і прийняття
обов'язкових рішень при врегулюванні проблем національних меншин був
застосований у практиці Постійної палати міжнародного правосуддя. Практика
палати в цій царині не набула стосовно значного поширення, але її висновки і
рішення з цього приводу стали вельми важливими для подальшого розвитку
міжнародного права у галузі захисту прав національних меншин і сучасного
міжнародного судочинства. Про це свідчить те, що вони й досі залишаються
предметом пильної уваги фахівців з міжнародного права.
Слід зазначити, що фактично історія міжнародних судових органів почалася
саме зі створення в 1920 р. при Лізі Націй Постійної палати міжнародного
правосуддя – першого універсального міжнародного судового органу загальної

1 Кримські татари: “національна меншина” або “корінний народ”. Політичний та юридичний аспекти питання:
Матеріали “круглого столу” 5 лютого 1999 р. – К.: Укр. незалеж. центр політ. дослідж., 1999; Хаваджи Д.Р. Корінні
народи Криму: проблема визначення в нормах міжнародного права і Конституції України // Держава і право: Зб.
наук. пр. Юрид. і політ. науки. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2003. – Вип. 19. – С.
527–530.

277
компетенції. Створення палати, передбачене ст. 14 Статуту Ліги Націй, стало
значним кроком уперед у галузі судового вирішення міжнародних спорів.
Відповідно до свого установчого документа – Статуту – Постійна палата
міжнародного правосуддя справді представляла собою постійно діючий “судовий
орган” у юридичному значенні цього терміна з чітко визначеною компетенцією.
Діяльність ППМП регулювалася її Статутом і розробленим нею регламентом,
що встановлювали порядок судочинства. Юрисдикція палати поширювалася на
спори між державами, добровільно передані на її розгляд сторонами, а також на
спори, відповідна передача яких передбачалася чинними міжнародними
договорами і конвенціями. У зв’язку з цим ППМП мала повноваження виносити
рішення щодо спорів, які стосувалися проблем національних меншин, а також
надавати консультативні висновки з таких питань.
Новий судовий орган функціонував на постійній основі, що давало державам
можливість визнавати юрисдикцію суду не тільки при розгляді якогось
конкретного спору, а й щодо будь-яких спорів, котрі можуть виникнути в
майбутньому. Таким чином, палата мала факультативну юрисдикцію. Разом з тим
передбачалася можливість наділення ППМП обов'язковою компетенцією. До 1939
р. обов'язкову юрисдикцію палати тією або іншою мірою визнавали 65 держав. За
весь час фактичного функціонування палати (тобто з січня 1922 р. до лютого 1940
р.) на її розгляд було передано 79 справ, а точніше, якщо не брати до уваги 12
припинених справ і 2 прохання про тлумачення, – 65 справ1.
Рішення Постійної палати міжнародного правосуддя відповідно до ст. 13 її
Статуту були обов'язкові для сторін, що визнали її юрисдикцію.
Крім здійснення правосуддя, тобто винесення рішень у спірних ситуаціях,
палата мала право надавати консультативні висновки з юридичних питань на
прохання Ради та Асамблеї Ліги Націй, і цю можливість неодноразово
використовувала Рада при з’ясуванні спірних питань щодо національних меншин
відповідно до міжнародних договорів, ухвалених у межах Ліги Націй, та інших
документів.

1 Энтин М.Л. Международные судебные учреждения. – М.: Международные отношения, 1984. – С. 31.

278
 Після Першої світової війни між союзницькими державами і іншими
країнами, в яких проблеми національних меншин постали щонайгостріше, задля
врегулювання їх під егідою Ліги Націй було укладено договори. П’ять спеціальних
договорів щодо меншин було підписано з новоутвореними державами та тими
державами, територія яких розширилися (Польщею, Сербо-Хорватсько-
Словенською Державою, Чехословаччиною, Грецією та Румунією). Спеціальні
розділи щодо меншин увійшли в договори, укладені з чотирма переможеними
державами – Австрією, Болгарією, Угорщиною, Туреччиною. Положення про
врегулювання питань національних меншин були також ухвалені під егідою Ліги
Націй у чотирьох угодах між різними державами: у Конвенції між Польщею і
вільним містом Данцигом, Угоді між Фінляндією і Швецією, Конвенції між
Німеччиною і Польщею щодо Верхньої Сілезії, Конвенції щодо території міста
Мемеля (між союзницькими державами і Литвою).
Побудова системи договірних зобов'язань у сфері захисту національних
меншин була завершена поданням п’ятьма державами (Албанією, Литвою,
Латвією, Естонією та Іраком) при прийомі їх у члени Ліги Націй односторонніх
декларацій, які включали положення про національні меншини. Щодо юридичного
значення декларацій, то Палата у своєму консультативному висновку стосовно
шкіл грецьких меншин в Албанії визначила, що ці односторонні декларації мають
таку само обов’язкову силу, що й укладені конвенції1.
Як спори з приводу національних меншин у ППМП було передано лише три
справи, одну з яких було розглянуто (справу “Про права меншин у Верхній
Сілезії”)2, а дві інші – відкликано (справи “Про адміністрацію принца фон Плесс” 3
та “Щодо аграрної реформи в Польщі і німецької меншини”4).

1 PCIJ Publication. – Series А/В, 1935. – Р. 64–69.

2 The Rights of Minorities in Upper Silesia (Minority Schools), Judgement of 26 April 1928 № 12 // PСIJ Publication. –
Series A. – № 15.
3 Case Concerning the Administration of the Prince von Pless // Advisory Opinion. PCIJ. – Series A/B. – № 52, 54, 59. –
1933.
4 Case Concerning the Polish Agrarian Reform and the German Minority. Advisory Opinion. PCIJ. – Series A/B. – № 58,
60. – 1933.

279
 Палата як найавторитетніший міжнародний судовий орган того часу на запит
Ради надала низку авторитетних консультативних висновків, у яких висловила свої
погляди на деякі найважливіші правові проблеми захисту меншин1.
У консультативному висновку від 31 липня 1930 р. про греко-болгарські
громади ППМП запропонувала своє тлумачення поняття меншини2. Визначення
містить посилання на певні об’єктивні зовнішні характеристики (расу, релігію,
мову та традиції, територію) і на суб’єктивне почуття солідарності та прагнення
зберегти зазначені характеристики. Ці критерії згодом були враховані майже всіма
фахівцями і міжнародними організаціями, які працювали над універсальним
визначенням поняття “національна меншина”.
Палата зробила прийнятий більшістю європейських країн фундаментальний
висновок про те, що існування меншин – це “питання факту, а не питання права” 3.
Мається на увазі, що це природне право людини, а не питання, яке вирішується
законодавством країни. У судовому рішенні від 26 квітня 1929 р. у справі “Про
права меншин у Верхній Сілезії” ППМП підтвердила положення ст. 74 Договору
про Верхню Сілезію щодо добровільності рішення індивіда стосовно того,
належати чи не належати йому до національної меншини. Отже, органи державної
влади не повинні перевіряти підстави, оспорювати, чинити тиск або ставити
перешкоди вимозі індивіда про такий статус, якщо вона підкріплена об'єктивними
критеріями4.

1 Консультативні висновки: On Settlers of German Origin in Poland (щодо німців, які проживають у Польщі).
Advisory Opinion, PСIJ. – Series B. – № 6. – 10 September 1923; On Acquisition of Polish Nationality (про набуття
польського громадянства). PСIJ. – Series B. – № 7. – 15 September 1923; On the Exchange of Greek and Turkish
Populations (про обмін грецьким і турецьким населенням). Advisory Opinion, PСIJ. – Series B. – № 10. – 21 February
1925; On the Interpretation of the Greco-Turkish Agreement of 1 December 1926 (про тлумачення угоди між Грецією і
Туреччиною). Advisory Opinion, PСIJ. – Series B. – № 16. – 28 August 1928; On the Greco-Bulgarian Community (про
греко-болгарську громаду). Advisory Opinion, PСIJ. – Series B. – № 17. – 31 July 1930; Access to German Minority
Schools in Upper Silesia (про доступ до шкіл німецької меншини у Верхній Силезії). Advisory opinion of May 15th
1931 // Judgements, Orders and Advisory Opinions. Publication of the Permanent Court of International Justice – Series
A/B. – № 40; On Minority Schools in Albania (про школи меншин в Албанії). Advisory Opinion, PСIJ. – Series A/B. –
№ 64. – 6 April 1935.
2 PCIJ, Interpretation of the Convention between Greece and Bulgaria Respecting Reciprocal Emigration. Advisory
Opinion of 31 July 1930, Series B, № 17. – Р. 21, 33.
3Interpretation of the Convention between Greece and Bulgaria Respecting Reciprocal Emigration (Greco-Bulgarian
Communities). Advisory Opinion, PCIJ. – Series B. – № 17. – 1930. – P. 22.
4The Rights of Minorities in Upper Silesia (Minority Schools), Judgement of 26 April 1928, № 12. Advisory Opinion,
PСIJ. – Series A. – № 15. – Р. 43–44.

280
 Найбільш типовими і цікавими з погляду розвитку міжнародного права у
галузі захисту національних меншин, на нашу думку, є два консультативних
висновки ППМП, які стосуються загальних питань у цій сфері. Це
консультативний висновок про доступ до шкіл німецьких меншин у Верхній
Сілезії (1931 р.) та консультативний висновок щодо шкіл меншин в Албанії (1935
р.).
24 січня 1931 р. Рада Ліги Націй ухвалила резолюцію з приводу вміщеного в
наданому ППМП консультативному висновку за запитом про виконання Польщею
взятих на себе зобов’язань за деякими положеннями Женевської конвенції,
укладеної між Німеччиною і Польщею стосовно Верхньої Сілезії 15 травня 1922 р.,
та деяких інших документів, що мали стосунок до цієї справи.
Напружені відносини виникли між німецькою меншиною і відповідними
польськими владними структурами в 1926 р., коли останні в результаті перевірки
відхилили багато заяв представників меншини про навчання в німецьких школах
на тих підставах, що вони подавалися нерегулярно або що діти не належали до
німецької меншини.
Заслухавши представників і експертів, ретельно вивчивши документи та
інформацію сторін, палата в консультативному висновку визначила, що дітям не
може бути відмовлено в доступі до шкіл німецької меншини на підставі мовного
тестування. ППМП підтвердила мовні права меншини, необхідні для її існування.
В останньому з консультативних висновків щодо захисту національних
меншин, складеному в 1935 р., ППМП розглядала питання про існування грецьких
шкіл в Албанії. Параграф І ст. 5 односторонньої декларації Албанії про національні
меншини від 2 вересня 1921 р. містив положення про те, що “громадяни Албанії,
які належать до расових, мовних або релігійних меншин, матимуть право на такі ж
юридичне і фактичне ставлення і безпеку, що й інші албанські громадяни. Зокрема
вони матимуть рівне право власним коштом утримувати, керувати і контролювати
або створювати в майбутньому благодійні, релігійні та соціальні установи, школи й
інші заклади освіти з правом використовувати свою рідну мову і сповідувати свою

281
релігію”1. Проте згідно з прийнятою у 1933 р. поправкою до Конституції Албанії
приватні школи як грецьких, так і всіх інших меншин країни були закриті. Палата
повинна була вирішити, чи правомірною є заборона на існування приватних шкіл
певної меншини, передбачених у декларації, у разі наявності такої суцільної
заборони в країні.
Проаналізувавши положення договорів про меншини, ППМП дійшла
висновку про те, що головна ідея, покладена в основу системи захисту
національних меншин Ліги Націй і таких договорів, полягала в тому, щоб
забезпечити меншинам можливість мирно співіснувати з більшістю населення
країни, зберігаючи водночас ті особливості, які відрізняють їх від більшості і
задовольняють їхні специфічні потреби. Палата констатувала, що для досягнення
цієї мети найважливішими в договорах про меншини є дві умови: По-перше,
забезпечити громадянам, що належать до расових, релігійних або мовних меншин,
у всіх сферах життя цілковиту рівність з іншими співгромадянами держави. По-
друге, забезпечити меншинам відповідні засоби для збереження їхніх расових
особливостей, традицій і національних характеристик. Ці дві вимоги тісно
пов'язані між собою, тому що не може бути справжньої рівності між більшістю і
меншістю, якщо остання позбавлена своїх особливостей і, отже, змушена
відмовитися від того, що становить саму сутність її існування як меншини. З
міркувань забезпечення юридичної та фактичної рівності між меншинами і
більшістю населення ППМП висловилася за необхідність впровадження для них
різного режиму і дійшла остаточного висновку про те, що меншини мають
безумовне право використовувати свої власні інституції, тобто школи, церкви,
асоціації2.
Підсумовуючи вищевикладене, можна констатувати, що Постійна палата
міжнародного правосуддя мала обмежену практику здійснення судового розгляду у
сфері захисту національних меншин передусім тому, що держави не були
зацікавлені в її обов’язкових рішеннях з цих питань, а за консультативними

1 Minority Schools in Albania. Advisory Opinion, PСIJ. – Series A/B. – № 64. – 1935. – P. 5.
2 Minority Schools in Albania. Advisory Opinion, PСIJ. – Series A/B. – № 64. – 1935. – Р. 17, 20.

282
висновками до неї могли звертатися тільки Рада та Асамблея Ліги Націй (чого
остання ніколи не робила). Національні меншини і держави, в яких вони
проживали (за винятком Фінляндії, Латвії та Естонії, декларації яких про гарантії
прав національних меншин залишали за ними в певних випадках право звернення
до ППМП), такого права не мали.
Проте ППМП, беззаперечно, зробила важливий внесок у подальший розвиток
процесу дослідження і практику здійснення захисту прав меншин.
У низці консультативних висновків палата виклала свої погляди на основні
питання правового забезпечення меншин і запропонувала власне визначення
поняття “меншина” як юридичної категорії. В повсякденну міжнародну юридичну
практику і національно-правову доктрину багатьох країн був введений звичаєвий
принцип “факту, а не права” стосовно визначення національного походження
людини. Палата наголосила також, що заради збереження міжнаціональної злагоди
і міждержавного миру договори про меншини мають надавати їм спеціальні права,
які, у свою чергу, повинні забезпечити збереження їхніх самобутніх ознак і
культурних та інших традицій. Палатою було чітко вказано, що для забезпечення
реальної рівності меншин з рештою населення самих тільки заходів проти
недискримінації недостатньо, для цього необхідно надавати таким групам осіб
спеціальні права. У подальшому ці доктринальні погляди та інші міркування
Постійної палати міжнародного правосуддя враховували й застосовували у своїй
діяльності інші судові й наглядові органи у сфері захисту прав національних
меншин, на них спиралися науковці у своїх розвідках про минуле і майбутнє
міжнародного права в цій царині.

4.2. Практика Комітету ООН з прав людини

Упродовж останніх сорока років Комітет з прав людини був одним з
найвпливовіших універсальних міжнародних механізмів захисту прав людини в
інституціональній системі ООН. Важливий напрям його діяльності – захист прав
національних меншин та осіб, які до них належать, гарантованих ст. 27

283
Міжнародного пакту про громадянські й політичні права 1966 р. Стаття 27 Пакту
– це єдина норма загального міжнародного права, яка визначає й гарантує
соціальні права етнічних, релігійних та мовних меншин, що живуть у всіх
регіонах світу.
Питання щодо компетенції, характеру та висновків комітету, практики
тлумачення й застосування норми, його повноважень з моніторингу виконання
державами своїх міжнародно-правових зобов’язань, які випливають з цього пакту,
– це далеко не вичерпний перелік питань, аналіз яких має як теоретичне, так і
практичне значення для з’ясування можливостей застосування та визначення рівня
ефективності функціонування цього універсального міжнародного органу в галузі
забезпечення прав меншин.
Комітет з прав людини – допоміжний орган Генеральної Асамблеї ООН,
створений 1966 р. згідно з Міжнародним пактом про громадянські і політичні
права. Функції Комітету визначені в МПГПП, першому Факультативному
протоколі до МПГПП 1966 р. та правилах його процедури. Частина ІV пакту
визначає умови створення Комітету, його компетенцію та напрями діяльності.
За своїм основним призначенням Комітет є наглядовим органом ООН,
покликаним стежити за виконанням державами - учасницями взятих на себе
зобов'язань, що випливають із МПГПП. Названі вище документи передбачають три
основні механізми контролю комітету за виконанням державами своїх зобов’язань.
По-перше, відповідно до ст. 40 Пакту обов’язковою процедурою є подання
державних доповідей (первинних, додаткових та періодичних). По-друге, ст. 41 і 42
Пакту встановлюють процедуру вирішення комітетом міждержавних спорів. Крім
того, з урахуванням вимог Факультативного протоколу до МПГПП 1966 р.
застосовується процедура розгляду індивідуальних заяв окремих осіб, які
вважають, що вони стали жертвами порушень якогось із прав, гарантованих
пактом. Останній вид контролю є найефективнішим щодо захисту визначених
пактом прав осіб, зокрема прав меншин “користуватися своєю культурою,
сповідувати свою релігію й виконувати її обряди, а також користуватися рідною
мовою” (ст. 27).

284
 Розгляд індивідуальних петицій передбачений протоколом, що набув
чинності 1976 р. Станом на 2008 р. його ратифікували 111 держав, визнавши в
такий спосіб компетенцію Комітету брати й розглядати індивідуальні заяви. За цей
час КПЛ розглянув понад 1000 повідомлень (справ), які надійшли більш ніж із 70
країн з усіх континентів.
Комітет – не судовий орган, і його висновки не мають юридичної сили,
тобто не зобов’язують держави - учасниці їх виконувати. Немає й жодного вищого
органу з повноваженнями контролю за виконанням рекомендацій КПЛ. Комітет
самостійно здійснює наглядову процедуру, а надсилаючи свої зауваження,
пропонує державам надати інформацію про заходи, вжиті в цьому зв’язку. Такий
вид діяльності міжнародного наглядового органу ООН визначають як
“квазісудовий” механізм захисту прав людини. Проте мандат спеціального
доповідача дає Комітетові право контактувати з компетентними органами певної
держави з приводу виконання його вимог і за потреби відвідувати регіони та
ознайомлюватися з виконанням своїх рекомендацій на місцях. До своєї щорічної
доповіді КПЛ долучає й звіт про свою діяльність згідно з протоколом.
Процедура розгляду комітетом повідомлень окремих осіб про порушення
їхніх прав здійснюється за квазісудовою схемою, і це дає окремим фахівцям
підстави розглядати результати такої діяльності як прецедентне право Комітету з
прав людини1. Низка офіційних повідомлень (communіcatіon) про діяльність
Комітету щодо індивідуальних заяв стосується безпосередньо обговорення ст. 27
МПГПП, яка передбачає, що “в тих країнах, де є етнічні, релігійні та мовні
меншини, особам, які належать до таких меншин, не можна відмовити в правах
разом з іншими членами тієї ж групи користуватися своєю культурою, сповідувати
свою релігію й виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою”.
Комітет аналізує заходи, вжиті державами на виконання зафіксованих у цій статті
зобов'язань. За зверненнями петиторів КПЛ розглядає справу й ухвалює висновки,
котрі, як зазначалося, доводяться до відома сторін і передбачають нагляд за їх
виконанням. Зауваження, що містяться в рішеннях КПЛ, винесених у справах про
1 Spiliopoulou Åkermark A. Justifications of Minority Protection in International Law. – The Hague: Kluwer Law
International, 1997. – Р. 155.

285
захист прав меншин, є фундаментом для висвітлення питання про його роль і
внесок у розвиток міжнародного права в галузі захисту прав меншин. Розглянемо
деякі з найважливіших і найвідоміших його рішень.
Показовою з цього погляду є справа “Лавлейс проти Канади” 1. Пані
Сандра Лавлейс народилась у Канаді й була зареєстрована як маліситська індіанка
(плем’я канадських індіанців), яка проживає в Канаді. Після одруження з особою
неіндіанського походження вона згідно із законом Канади про індіанців 1970 р.
втратила свій статус індіанки та права, які випливають із цього статусу. Після
розлучення Лавлейс С. захотіла повернутися до попереднього місця проживання –
на резерваційні землі індіанців, але через втрату юридичного статусу індіанки їй це
не вдалося. Вона поінформувала КПЛ, що чоловіки-індіанці, які одружуються з
жінками-неіндіанками, не втрачають такого статусу, і заявила, що це дає підставу
вважати канадський закон дискримінаційним. Лавлейс С. стверджувала, що
положення закону Канади про індіанців не відповідають вимогам п. 1 ст. 2, ст. 3, п.
1 ст. 23, п. 4. ст. 23 та ст. 26 і 27 МПГПП.
Заявниця повідомила також, що вона не зобов’язана виконувати правило,
згідно з яким вона повинна спершу скористатися всіма внутрішніми засобами
правового захисту, що передбачено п. 2 b) ст. 5 першого Факультативного
протоколу, оскільки Верховний Суд Канади у своєму рішенні вже робив заяву про
те, що в разі наявності будь-яких розбіжностей між канадським Біллем про права і
законодавством, яке забороняє дискримінацію, застосовується останнє. А з цього
випливає, що в цьому разі буде застосовуватися закон Канади про індіанців,
ухвалений 1970 р.
Комітет вирішив, що “втрата переваг у культурній сфері через позбавлення
права проживати в індіанській громаді, розрив емоційних зв’язків із домівкою,
родиною, друзями, втрата самобутності” є вагомою проблемою. КПЛ дійшов
висновку, що з-поміж низки статей, на порушення яких посилалася пані Лавлейс,
найбільше відповідає суті справи ст. 27 пакту. Хоч ця стаття й не гарантує права

1Sandra Lovelace v. Canada. Communication № 24/1977 (30 July 1988). UN Doc. CCPR/C/OP/1, 1985. – P. 83–87;
Bayefsky A.F. The Human Rights Committee and the Case of Sandra Lovelace // Canadian Yearbook of International
Law. – 1982. – № 20. – P. 224–265.

286
меншин на проживання в певних місцях, комітет зазначив, що обмеження права на
проживання в таких спеціальних місцях повинне мати “обґрунтоване та об’єктивне
виправдання й бути загалом сумісним з іншими положеннями МПГПП”. У своєму
висновку КПЛ постановив, що відмова С. Лавлейс у її проханні дати дозвіл
повернутися на попереднє місце проживання не є обґрунтованою чи необхідною,
не може бути виправдана посиланням на збереження самобутності племені й за
своєю суттю порушує ст. 27 пакту. Дійшовши такого висновку, комітет визнав за
недоцільне розглядати питання про порушення інших статей, на які посилалася
заявниця, оскільки визнав, що уряд Канади невиправдано обмежує її права.
Можна констатувати, що в цій справі КПЛ віддав певну перевагу
індивідуальним правам особи, а не груповим правам меншини.
У 1983 р. Канада повідомила Комітету з прав людини про реформи в
національному законодавстві, проведені після аналізу нею висновків комітету
щодо цієї справи. Отже, тлумачення КПЛ ст. 27 щодо прав меншин було враховано
Канадою для вдосконалення свого національного законодавства у цій сфері.
Справу “Кіток проти Швеції”1 було порушено за позовом громадянина
Швеції, представника народу саамі Кітока І., який стверджував, що Швеція
порушила його права, а саме права, гарантовані ст. 1 (право на самовизначення) та
ст. 27 МПГПП (права меншин). Кіток І. народився й тривалий час проживав у
селищі саамі. Він звернувся з проханням прийняти його в члени громади, але
громада йому відмовила в цьому (“за” проголосували 24, “проти” – 53).
Адміністративна влада, а потім і адміністративні суди теж не задовольнили
апеляційну заяву Кітока І. Вони підтримали рішення саамської громади.
Основне питання, яке намагався з’ясувати Комітет, полягало в тому, чи
можна вважати позбавлення І. Кітока прав, які споконвіку мала саамська спільнота,
порушенням ст. 27 пакту. Комітет дійшов остаточного висновку, що закон про
оленярство мав на меті “обмежити кількість оленярів з економічних та екологічних
причин та з міркувань збереження меншини саамі й забезпечення її добробуту”. Ця
мета й заходи були визнані обґрунтованими й такими, що відповідають

1 Ivan Kitok v. Sweden. Communication № 197/1985 (27 July 1988). UN Doc. № 40. А/43/40. – 1988. – P. 221.

287
положенням ст. 27 МПГПП. Таким чином, ця справа на відміну від попередньої
була вирішена не на користь індивідуальних прав представника меншини – вона
була спрямована на захист колективних прав меншини саамі.
Аналіз діяльності Комітету з прав людини свідчить про пильну увагу органу
ООН до проблем урегулювання спорів про порушення прав національних меншин
та індивідуальних прав осіб, які до них належать, незважаючи на обмежені ресурси
й повноваження, надані йому державами - учасницями МПГПП та Факультативним
протоколом до нього (1966 р.).
Слід нагадати, що Україна взяла на себе зобов’язання за Міжнародним
пактом про громадянські й політичні права 12 листопада 1973 р. і приєдналася до
першого Факультативного протоколу 25 липня 1991 р. Отже, кожен, хто вважає,
що його громадянські й політичні права були порушені в Україні після цих дат,
зокрема й представники національних меншин, має право у визначеному порядку
звернутися до Комітету ООН з прав людини*.

Джерела інформації та рекомендована література

Абашидзе А.Х. Правовой статус меньшинств и коренных народов: Международно-правовой
анализ / А. Х. Абашидзе, Ф. Р. Ананидзе; Рос. ун-т дружбы народов, Ин-т
междунар. права. – М., 1997.
Товт М. Визначення понять “корінний народ” і “національні меншини” у міжнародних
документах // Кримські татари: “національна меншина” або “корінний народ”.
Політичний та юридичний аспекти питання: Матеріали “круглого столу” 5 лютого
1999 р. – К.: Укр. незалеж. центр політ. дослідж., 1999. – С. 48–53.
Мицик В.В. Права національних меншин у міжнародному праві. – К., 2004.

Глава 10
ЄВРОПЕЙСЬКА СИСТЕМА ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ,
ІНСТИТУЦІЙНІ ОРГАНИ

* Див.: Додаток 4.

288
 Проблема міжнародного захисту прав людини існує як на універсальному,
так і на регіональному рівні, що зумовлює наявність відповідних механізмів
захисту в різних регіонах земної кулі. Регіональне співробітництво держав у сфері
захисту прав людини може суттєво доповнити універсальну систему захисту прав
людини і основних свобод, дати можливість заповнити її прогалини, врахувати
особливості регіону, піти далі від загального рівня забезпечення прав і свобод.
Нині можна говорити про регіональне співробітництво в галузі прав людини
арабських, африканських, американських країн, держав СНД і європейської
спільноти.
Майже загальновизнаною є думка про те, що найбільш вдалою
регіональною системою норм міжнародного права з ефективною формою
політичної і юридичної процедури їх гарантування є європейська система захисту
прав та основних свобод людини. Європейська система складається з трьох
основних компонентів: 1) системи Організації з безпеки і співробітництва в
Європі (НБСЄ/ОБСЄ); 2) системи Європейського Союзу і 3) системи Ради
Європи.
Це головні регіональні міжнародні міжурядові організації, специфіка цілей,
завдань, членства і структури яких визначає якість і силу їхнього впливу на
врегулювання таких проблем. Якщо перші дві структури розв'язують питання за
допомогою політичних, економічних та дипломатичних засобів, то остання
створює умови для переговорів та прийняття юридично обов'язкових для її членів
документів.
§ 1. Діяльність НБСЄ/ОБСЄ у сфері визначення міжнародних
стандартів захисту прав людини

Незважаючи на те, що ОБСЄ функціонує, головним чином, як організація,

що сприяє безпеці та миру в Європі, вона здійснила ряд важливих ініціатив з прав
людини, на яких варто зупинитись. Зазначимо, що в рамках системи ОБСЄ
вироблено механізм створення норм з прав людини і контролю за їх виконанням.
Відправним моментом становлення системи було підписання в 1975 р. в Гельсінкі

289
Заключного акта Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі 1.
Основоположною складовою цього документа є Декларація принципів, якими
держави - учасниці будуть керуватися у взаємних відносинах, де міститься
принцип „поваги прав людини й основних свобод, включаючи свободу думки,
совісті, релігії і переконань”. Держави зобов'язалися додержуватися прав людини
без огляду на расу, стать, мову і релігію, поважати людську гідність, розвивати
контакти між людьми. Особливо вони підкреслили свої зобов'язання поважати
свободу особи сповідувати релігію або віру, права національних меншин, право
на рівність перед законом і права осіб знати свої права і обов’язки, і поводити
себе у відповідності з ними. У зазначеному документі „повага прав людини і
основних свобод” вперше офіційно зведена у ранг основного принципу політики і
права європейських країн2.
На Мадридській зустрічі 1983 р. держави підтвердили свої зобов'язання за
Заключним актом щодо прав людини, висловили рішучість удосконалювати свої
національні закони і адміністративні правила в галузі прав людини, підкреслили
важливість дотримання рівноправ'я чоловіків і жінок, взяли зобов'язання
забезпечувати права і свободи професійних спілок.
На Віденській зустрічі представників держав - учасниць 1989 р., крім
підтвердження взятих раніше зобов'язань у галузі прав людини, було домовлено
розширити підстави заборони дискримінації, публікувати і розповсюджувати
міжнародні документи, національні законодавчі акти і адміністративні правила
про права людини в навчальних закладах, забезпечувати необхідним правовим
захистом усіх, хто виборює свої права. Віденська зустріч зробила черговий крок у
поліпшенні правових можливостей національних меншин. Держави - учасниці
зобов'язалися поважати право кожного вільно пересуватися і вибирати місце
проживання на території країни, покидати будь-яку країну, включаючи власну, і

1 Рішення про перейменування Наради з безпеки і співробітництва в Європі на Організацію з безпеки і

співробітництва в Європі було ухвалено учасниками Будапештської зустрічі на найвищому рівні 5-6 грудня 1994
р. і набуло чинності з 1 січня 1995 р.
2Декларація принципів, якими держави - учасниці будуть керуватися у взаємних відносинах // Права людини.
Міжнародні договори України. Декларації, документи. 2-е вид. / Упор. Ю.К. Кучеренко. – К.: Юрінформ, 1992. –
С. 185; Helsinki Final Act // 14 International Law Materials. – 1975.

290
повертатися в свою країну і підтвердили процесуальні права і стандарти
поводження з ув'язненими. Вони фактично виступили проти смертної кари,
допустивши її лише за тяжкі злочини і у відповідності з чинними на
період злочину законами. Держави домовилися сприяти возз’єднанню сімей, не
чинити перепон укладенням шлюбів між громадянами різних держав тощо1.
Копенгагенська нарада Конференції з людського виміру 1990 р. розробила
принципові складові правової держави, розширила перелік основних прав і
свобод громадян держав - учасниць та іноземців. У цьому плані було
підтверджено необхідність більш вільного пересування і контактів між людьми;
співробітництва для обміну інформацією, ідеями, досвідом роботи демократичних
інститутів, домовлено про поліпшення процедур дотримання прав національних
меншин та ін.
На черговій Паризькій зустрічі глав держав 1990 р. держави - учасниці
підписали Хартію для нової Європи, в якій зобов'язались поважати особистість і
верховенство закону, розширити механізм людського виміру з залученням нових
процедур, експертів у галузі прав людини.
Московська нарада Конференції ОБСЄ 1991 р. проголосила, що питання
людського виміру ОБСЄ не є виключно внутрішньою сферою діяльності держав.
Було домовлено про створення Інституту ОБСЄ, місії експертів і місії доповідачів
при вирішенні питань людського виміру ОБСЄ на території відповідних держав.
Цим же питанням були присвячені рішення Празької 1992 р., Гельсінської 1992 р.
і наступних зустрічей.
Слід зазначити, що у доктрині міжнародного права юридичний характер
документів ОБСЄ оцінюється по-різному. Деякі фахівці відносять основні
документи ОБСЄ до сфери дії "м'якого права" або й навіть юридично
обов'язкових угод. Однак найпоширенішою є така позиція, що документи ОБСЄ
не мають юридично обов'язкової сили, не створюють міжнародно-правових
зобов'язань, але встановлюють загальновизнані стандарти (зокрема у сфері

1Підсумковий документ Віденської зустрічі держав - учасниць НБСЄ // Права людини в Україні: Інформаційно-
аналітичний бюлетень Українсько-американського бюро захисту прав людини. – 1998. – Вип. 21. – С. 215–234.

291
захисту прав людини) і мають політично обов'язковий характер для держав
учасниць. Проте, зазначимо, порушення політичних норм так само небажане, як і
порушення норм міжнародного права.
Документальним підтвердженням того, що держави - учасниці ОБСЄ не
збираються брати на себе міжнародні договірні зобов'язання за своїми рішеннями
є, наприклад, зміст останнього параграфа основоположного документа організації
– Гельсінського заключного акта 1975 р.: "Уряд Республіки Фінляндія
запрошений передати Генеральному Секретареві Об'єднаних Націй текст
Заключного акта, який не підлягає реєстрації відповідно до ст. 102 Статуту
Організації Об'єднаних Націй...". Проте важливо зазначити, що саме згідно зі ст.
102 Статуту кожен договір і кожна міжнародна угода, укладена будь-яким членом
ООН, мають бути зареєстровані в Секретаріаті ООН. Відтак, сторони, що
підписали не зареєстрований в Секретаріаті документ, не можуть посилатися на
нього як на міжнародний договір в жодному з органів ООН, тобто він не
визнається як міжнародно-правовий акт.
Таким чином, положення рішень організації є політичними нормами, тому
невиконання їх окремою державою не спричиняє будь-яких юридичних наслідків
і не може слугувати підставою для звернення країн або осіб у національні або
міжнародні судові установи. Імплементація й ефективність таких документів
залежать від доброї волі держав, що їх ухвалили.
Політичний характер зобов'язань великою мірою спричинився до
відсутності інституціонального міжнародного механізму нагляду за виконанням
рішень НБСЄ/ОБСЄ, а імплементація закріплених державами - учасницями
міжнародних стандартів щодо захисту прав людини залежить передусім від їхньої
політичної волі до співпраці в цій галузі.
Основні програмні документи ОБСЄ, підписані главами держав і урядів
більшості європейських країн, та їхні положення (політичні зобов'язання) є
загальновизнаними європейськими стандартами. Як показує практика, такі
політичні норми можуть розглядатися і застосовуватися як високоавторитетні
узгоджені допоміжні засоби при розробці як багатосторонніх, так і двосторонніх

292
міжнародних договорів у галузі захисту прав людини. Найчастіше це відбувається
шляхом прямого включення тексту таких загальновизнаних політичних норм у
юридичні документи. Про це свідчить, наприклад, сучасна правотворча діяльність
Ради Європи в цій сфері.
Значну увагу дотриманню зобов'язань щодо гарантування прав людини та
основних свобод, прийнятих у рамках ОБСЄ, приділяє сьогодні Європейський
Союз, який вимагає від держав-кандидатів створення ефективних інститутів для
їх виконання.

§ 2. Верховний комісар ОБСЄ у справах національних меншин

Дієвим механізмом забезпечення захисту прав національних меншин стало

створення на зустрічі НБСЄ в Гельсінкі 1992 р. посади Верховного комісара
НБСЄ у справах національних меншин. У прийнятих на зустрічі на найвищому
рівні Гельсінських рішеннях від 10 липня 1992 р. був ухвалений мандат
Верховного комісара у справах національних меншин 1. Відповідно до мандата
Верховний комісар діє під егідою Комітету старших посадових осіб (КСПО) (в
1994 р. перейменованого в Керівну раду), що має слугувати механізмом
запобігання виникненню конфліктів на найбільш ранній стадії (п. 2 ч. ІІ).
Верховний комісар забезпечуватиме, за можливості, “раннє попередження” та в
необхідних випадках “термінові дії” щодо пов'язаних із проблемами національних
меншин напружених ситуацій, які ще не вийшли зі стадії “раннього
попередження”, але потенційно здатні, на думку Верховного комісара, перерости
в конфлікт у регіоні НБСЄ, тобто становлять загрозу миру, стабільності або
нормальним відносинам між державами - учасницями і вимагають уваги та дій
Ради чи Комітету старших посадових осіб (п. 3 ч. ІІ). Слід підкреслити, що
йдеться про напружені ситуації, які можуть перерости в конфлікт між державами

1 Хельсинкские решения 10 июня 1992 г. (Извлечения) // Действующее международное право. В 3 т. / Сост.

Ю.М. Колосов и Э.С. Кривчикова. – М.: Изд-во Московского независимого ин-та междунар. права, 1999. – Т. 1.
– С. 704–707.

293
регіону, а не про спірні питання всередині країни, які найчастіше стають
предметом розгляду відповідних органів ООН та Ради Європи.
У рамках своїх мандатних повноважень Верховний комісар має діяти
конфіденційно і незалежно від усіх сторін, безпосередньо залучених у такі
напружені ситуації (п. 4 ч. ІІ). Вступаючи в особисті контакти з безпосередньо
зацікавленими сторонами, він може обговорювати з ними відповідні питання і за
необхідності сприяти усталенню діалогу, зміцненню довіри й співробітництва між
ними (п. 12 ч. ІІ). У розділі “Безпосередньо зацікавлені сторони” (пп. 26, 26а, 26b
ч. ІІ) до числа суб’єктів, які можуть передавати спеціальні доповіді ВКНМ і від
яких він може одержувати інформацію під час візиту в державу-учасницю,
віднесено уряди держав - учасниць (за необхідності – також регіональні й місцеві
власті в районах, де проживають національні меншини); представників асоціацій,
неурядових організацій, релігійних та інших безпосередньо зацікавлених груп
національних меншин у районах з напруженою ситуацією, які уповноважені
особами, що належать до таких національних меншин, представляти їх. Проте
Верховний комісар не буде розглядати звернення від будь-якої особи або
організації, які на практиці або декларативно є прихильниками тероризму чи
насильства (п. 25).
Важливими для розуміння компетенції й напрямів діяльності ВКНМ є
положення пунктів 5b та 5с ч. ІІ документа, де визначено відповідно, що
Верховний комісар не розглядатиме питання національних меншин у ситуаціях,
пов'язаних з організованими актами тероризму, а також не розглядатиме
порушення зобов'язань за НБСЄ стосовно окремих осіб, які належать до тієї чи
іншої національної меншини.
На думку деяких науковців, експертів і практиків, у певних настановах
мандата ВКНМ держави - учасниці спеціально закріпили положення, які суттєво
обмежили об’єкт та предмет діяльності Верховного комісара. До таких обмежень
відносять положення про найбільш ранній етап напружених ситуацій, які ще не
вийшли зі стадії “раннього попередження”; про ситуації, які можуть перерости в
конфлікт у регіоні НБСЄ і становлять загрозу миру, стабільності чи нормальним

294
відносинам між державами - учасницями; про вилучення з-під розгляду ВКНМ
випадків порушення зобов’язань за НБСЄ стосовно окремих осіб, які належать до
національних меншин, і стосовно національних меншин у ситуаціях, пов’язаних із
тероризмом.
Мається на увазі, що зазначені положення спрямовують діяльність ВКНМ
на запобігання розвитку найнебезпечніших конфліктів, пов’язаних із проблемами
національних меншин, передусім на найбільш ранньому етапі. Йдеться,
наприклад, про конфлікти, що виникли наприкінці 80-х – на початку 90-х років
ХХ ст. на теренах постсоціалістичної Східної Європи і колишнього Радянського
Союзу. Водночас мандат ВНКМ практично унеможливлює втручання в застарілі
конфлікти і терористичні ситуації в західних країнах, такі, наприклад, як в Іспанії
щодо басків, у Великій Британії – щодо Північної Ірландії, в Туреччині – щодо
курдів.
Такий вельми поширений у колах учених і практиків західноєвропейських
країн погляд випливає із загального постулату про умовний поділ Європи на
історично усталені європейські демократії, які володіють достатніми
національними засобами захисту прав людини та меншин, і новоутворені чи
відроджені держави, котрі лише нещодавно відмовилися від комуністичної
ідеології і перебувають у процесі демократичних перетворень. З-поміж двадцяти
восьми країн Центральної та Східної Європи тільки Албанія, Вірменія, Польща,
Чеська Республіка, Словенія й Угорщина мають нечисленні національні меншини,
тоді як у решті держав представниками меншин є до десяти і більше відсотків
населення. Саме імплементація в національні політичні системи і громадянські
суспільства цих держав західноєвропейських принципів у сфері захисту
національних меншин була однією з пріоритетних ідей при створенні офісу
ВКНМ, і це великою мірою визначило відмінність підходів до вирішення
відповідних проблем у різних країнах. А втім, як показує історія, подвійні
стандарти в практиці міжнародних інституцій у справах прав людини можуть
остаточно зникнути лише тоді, коли держави починають існувати в однорідному
суспільно-економічному та правовому просторі.

295
 Відповідно до повноважень, визначених у мандаті, ВКНМ діє незалежно від
сторін, що беруть участь у конфлікті. Для здійснення своїх повноважень він може
відвідувати держави - учасниці; вступати в діалог із сторонами конфлікту;
одержувати інформацію з перших рук про становище національних меншин;
сприяти діалогу, створенню атмосфери довіри і співробітництва між сторонами
конфлікту. Якщо ВКНМ доходить висновку, що існує ризик виникнення
конфлікту в регіоні, він, керуючись необхідністю “раннього попередження”, має
терміново сповістити про це голову Керівної ради, який повинен внести це
питання до порядку денного чергової сесії Ради.
Згідно з мандатом посаду ВКНМ обіймають визначні міжнародні діячі з
належним великим досвідом, від яких можна очікувати неупередженості у
виконанні доручених функцій1. Рада призначає Верховного комісара на основі
консенсусу за рекомендацією КСПО на трирічний строк, що може бути
подовжений не більш ніж на один термін. Першим Верховним комісаром у січні
1993 р. був призначений Макс ван дер Стул, який до цього обіймав посаду
міністра закордонних справ Голландії. За час своєї діяльності він організував
роботу місій або відвідав особисто Албанію, Білорусь, Боснію і Герцеговину,
Естонію, Латвію, Македонію, Молдову, Грузію, Чечню, Таджикистан, Хорватію,
Україну та інші країни. У 1997 р. ВКНМ був призначений особистим
представником голови ОБСЄ в Косові.
Треба зазначити, що в мандаті Верховного комісара ОБСЄ у справах
національних меншин, так само як і в усіх інших документах ОБСЄ, визначення
поняття “національна меншина” відсутнє. Відомим є вислів Макса ван дер Стула
про те, що він упізнає національну меншину, щойно побачить її2. Мається на
увазі, що за відсутності офіційного або правового визначення для розв’язання

1 З 2001 р. до 2007 р. посаду ВКНМ ОБСЄ обіймав Рольф Екеус, який до цього працював послом Швеції
у США. З 2007 р. цю посаду посів Кнут Воллебек, який до цього працював послом Норвегії у США.
2 Stoel М., van der. Keynote Address to the OSCE Human Dimension Seminar on Case Studies on National Minority
Issues: Positive Results. – May 24. – 1993; Stoel M., van der. Building a Solid Foundation: Minority Rights and their
Implementation // OSCE. Address to the international conference “Challenges of Minority Policy in Croatia Today”. –
Zagreb, 5 April 2001. – 9 p.

296
питання про належність певної особи до тієї чи іншої національної меншини
доводиться користуватися об’єктивними загальновизнаними критеріями.
Загалом посаду ВНКМ створено передусім з метою гарантування
європейської безпеки, а не захисту прав певних національних меншин, тим паче
осіб, які до них належать. Проте незаперечним є той факт, що ОБСЄ вчасно
звернула увагу на тісний взаємозв'язок між наявними і потенційно можливими
напруженими ситуаціями, пов’язаними із національними меншинами і безпекою в
Європі, та визначила питання захисту меншин як одне з центральних у своїй
діяльності і чимало зробила в цій сфері. Маємо зазначити з цього приводу, що
ОБСЄ сприяла процесові, в результаті якого захист меншин став найважливішим
об’єктом щоденного багатостороннього діалогу і міждержавного співробітництва
в Європі.
Враховуючи досвід своєї багаторічної практичної діяльності, Верховний
комісар з питань національних меншин виявив деякі найактуальніші питання та
теми, що стали предметом його особливої уваги. З метою забезпечення належної
та послідовної реалізації відповідних прав меншин у зоні відповідальності ОБСЄ
Верховний комісар звернувся до Фонду міжетнічних відносин – неурядової
організації, створеної в 1993 р. для виконання конкретних завдань з підтримки
ВКНМ, – з проханням утворити дві групи визнаних на міжнародному рівні
експертів для опрацювання двох пакетів документів: Гаазьких рекомендацій про
права національних меншин на освіту (1996 р.) та Ословських рекомендацій про
мовні права національних меншин (1998 р.). Третя тема, на якій зосередив свою
увагу ВКНМ, стосувалася ефективних форм участі національних меншин в
управлінні державою. В 1999 р. були оприлюднені Лундські рекомендації про
ефективну участь національних меншин у суспільно-політичному житті. (Назва
рекомендацій збігається з назвою міст, у яких експерти завершували роботу над
ними.)
Наведені рекомендації не мають політичного чи юридичного характеру,
вони є наданим визнаними фахівцями поясненням змісту і тлумаченням
міжнародно-правових норм та міжнародних стандартів, що мають особливе

297
значення для збереження й розвитку самобутності осіб, які належать до
національних меншин.

§ 3. Права людини в Європейському Союзі

Європейський Союз був створений як політичний орган без будь-яких

певних повноважень у галузі захисту прав людини. Однак права людини все
більше стають невід’ємною частиною програм ЄС, що швидко розвивається.
З листопада 1993 р., після ратифікації її державами - членами
Європейського Співтовариства, набула чинності Маастрихтська угода про
поглиблення та розширення європейської інтеграції (Договір про Європейський
Союз). З цього часу співтовариство має назву Європейський Союз (ЄС).
Європейський Союз - це міждержавна організація, створена на базі міжнародного
договору. Діяльність ЄС, як і його попередника, спрямована головним чином на
співробітництво в соціально-економічній сфері. Проте в Договорі про
Європейський Союз були сформульовані "умови вступу до ЄС", де, зокрема,
йдеться про те, що майбутня держава - учасниця має володіти реально діючою
системою охорони основних прав і свобод та бути учасницею Європейської
конвенції про захист прав людини та основних свобод, ухваленої Радою Європи в
1950 р. (ст. 6 розд. І). Відтоді захист прав людини стає одним з основних напрямів
політики ЄС.
Слід також зазначити, що 16 грудня 1991 р. на засіданні Ради
Європейського Співтовариства на рівні міністрів закордонних справ
("дванадцяти") був визначений спільний підхід до питання про офіційне визнання
нових держав на теренах колишнього Радянського Союзу та у Східній Європі й
установлення з ними дипломатичних відносин як Співтовариством, так і
окремими його державами - членами. В ухваленому ними документі "Про критерії
ЄС для визнання нових держав у Східній Європі і на території Радянського
Союзу" висловлювалася готовність визнати за умови дотримання
загальноприйнятих міжнародних стандартів ті нові держави, які розвиваються на

298
демократичній основі і взяли на себе відповідні міжнародні зобов'язання. Одними
з основних узгоджених критеріїв офіційного визнання стали: "...дотримання
положень Статуту ООН та зобов'язань за Гельсінським заключним актом і
Паризькою хартією, особливо в тому, що стосується верховенства закону,
демократії та прав людини; гарантій прав етнічних і національних груп та меншин
відповідно до зобов’язань, взятих у рамках ОБСЄ"1.
Система Європейського Союзу вирізняється досконалим інституційним
механізмом, у тому числі і стосовно дотримання прав людини і основних
свобод. Серед чотирьох основних органів Євросоюзу (Європарламент, Рада,
Комісія ЄС і Суд ЄС) Судові належить провідне місце у захисті прав і свобод
людини. Юрисдикція Суду є обов'язковою для держав - членів. Він складається з
суддів і генеральних адвокатів. Призначення відбуваються за домовленістю між
урядами, місця генеральних адвокатів резервуються за найбільшими
європейськими державами. Обираються судді і генеральні адвокати на шість років
і мають право на переобрання. Місце перебування Суду — Люксембург.
Судочинство ведеться в письмовій і усній формі.
Вадою системи Європейського Союзу вважалася відсутність у її рамках
конвенції про права людини та основні свободи. Адже Європейська конвенція про
захист прав людини та основних свобод такою не є, бо стосується не лише 27
держав - членів Європейського Союзу, а й інших європейських країн та
Туреччини.
7 грудня 2000 р. на засіданні Європейської Ради була прийнята Хартія
основних прав Європейського Союзу, що поклало початок заповненню цієї
правової прогалини. У Хартії сформульовано 54 статті, що стосуються чи не всіх
основних прав і свобод людини, відомих практиці міжнародного співробітництва:
людської гідності (ст. 1), права на життя (ст. 2), права особи на цілісність (ст. З),
заборона катувань або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження
або покарання (ст. 4), заборона рабства і примусової праці (ст. З), права на
1 О критериях ЕС для признания новых государств в Восточной Европе и на территории Советского Союза //
Действующее международное право. В 3 т. / Сост. Ю.М. Колосов и Э.С. Кривчикова. – М.: Изд-во Московского
независимого ин-та междунар. права, 1999. – Т. 1. – С. 160–161.

299
свободу і безпеку (ст. 6), права на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 7),
права на захист особистих даних (ст. 8), права на шлюб і права мати сім'ю (ст. 9),
свобода думки, совісті й віросповідання (ст. 10), свободи вираження поглядів і
інформації (ст. 11), свободи зібрань та об'єднання (ст. 12), свободи мистецької та
наукової діяльності (ст. 13), права на освіту (ст. 14), свободи вибору заняття і
права на працю (ст. 15), свободи контактів у бізнесі (ст. 16), права власності (ст.
17), права притулку (ст. 18), права на захист у випадку переміщення, вигнання або
видачі (ст. 19), рівності перед законом (ст. 20), недискримінації (ст. 21),
культурної, релігійної та мовної різноманітності (ст. 22), рівноправ'я між
чоловіком і жінкою (ст. 23), прав дитини (ст. 24), прав людей похилого віку (ст.
25), інтегрування осіб-інвалідів (ст. 26), права робочих на інформування і
консультації (ст. 27), права колективних угод і дій (ст. 28), права доступу до
вільних робочих місць (ст. 29), захисту на випадок незаконного звільнення (ст.
З0), сприятливих і справедливих умов праці (ст. 31), заборони дитячої праці й
захист молодих людей на роботі (ст. 32), сімейного і професійного життя (ст. ЗЗ),
соціальної безпеки і соціальної допомоги (ст. 34), права на турботу про здоров'я
(ст. 35), доступу до обслуговування загальних економічних інтересів (ст. 36),
захисту навколишнього середовища (ст. 37), захисту споживачів (ст. 38), права
голосувати і бути кандидатом на виборах до Європейського парламенту (ст. 39),
права голосувати і бути кандидатом на муніципальних виборах (ст. 40), права на
добре управління (ст. 41), права доступу до документів (ст. 42), права звертатися
до омбудсмена (ст. 43), права петицій (ст. 44), свободи пересування і вибору місця
проживання (ст. 45), права на дипломатичний і консульський захист (ст. 46),
права на ефективний і справедливий судовий розгляд (ст. 47), презумпції
невинуватості і права на захист (ст. 48), принципів законності й пропорційності
кримінального покарання злочинів (ст. 49)1 та ін.
Хартія була підписана керівниками Європейського парламенту, Ради і
Єврокомісії. Хартія не передбачає її підписання та ратифікації державами, не є
міжнародним договором і не має юридичне обов'язкового характеру, її положення
1 Charter of Fundamental Rights of the European Union // Official Journal of the European Communities. – 2000/C
364/01; http://www.europarl.europa.eu/charter/pdf/text_en.pdf

300
згідно з п. 1 ст. 51 призначені для використання установами та органами Союзу з
урахуванням принципу субсидіарності1, а також країнами - членами в ході
імплементації права ЄС. Хартія приймалась як політичний документ, на підставі
якого країни створюють уніфіковані національні норми та право Євросоюзу.
Разом з тим Хартію основних прав Європейського Союзу було включено до
проекту Конституції для Європи, а за неможливості її прийняття до Лісабонського
договору 2007 р.2 Основний документ ЄС – Лісабонський договір, а також Хартія,
як його невід’ємна складова, набув юридичної чинності 1 грудня 2009 р. Таким
чином Євросоюз отримав правовий документ, який містить наразі найбільш
повний перелік громадянських, політичних, економічних, соціальних та
культурних прав осіб (резидентів Євросоюзу), які напрацьовані світовим
співтовариством.
Підбиваючи підсумок, можна констатувати, що ухвалені ОБСЄ та ЄС
документи уможливили підготовку й прийняття необхідних у цій галузі
спеціальних міжнародно-правових актів у рамках Ради Європи. Виконуючи свої
специфічні функції, вони сприяють імплементації й дотриманню норм
міжнародного права у країнах - членах.

§ 4. Захист прав людини у рамках Ради Європи

1 В політико-правовій системі Європейського Союзу діє важливий юридичний принцип - "принцип

субсидіарності" (ст. 5 Маастрихської угоди 1993 р.). Суть його полягає в тому, що органи Союзу приймають
відповідні рішення тільки в тому випадку, коли на рівні окремої країни такі рішення виявляються меньш
ефективними. Навіть у тих випадках, коли органи Союзу мають виключне право щодо прийняття рішень
(наприклад, митна політика, укладення торговельних угод з третіми країнами, валютна політика), це не означає
відмови держави - члена від власних суверенних прав. Як правило, ці два рівні співвідносятся як
взаємодоповнюючі.
У проекті Договору про ЄС 1991 р. європейська інтеграція визначалася як процес, що веде до створення Союзу,
мета якого - федерація. Принцип субсидіарності дозволив подолати негативне ставлення деяких країн-учасниць,
перш за все Великобританії, Франції ат ін. до федералістської тенденції в розвитку Європейського Союзу.

2 Лісабонський договір замінив Конституцію ЄС, від подальшої ратифікації якої держави-члени Євросоюзу
відмовилися після провалу референдумів підтримки в 2005 році у Франції та Нідерландах. Договір ратифікований
усіма без виключення членами ЄС - парламентським шляхом або через референдуми. Європарламент також
схвалив так званий "Договір про реформи", що визначив принципи функціонування Євросоюзу. На підтримку
Лісабонського договору проголосували 525 депутатів, 115 висловилися проти, ще 29 утрималися.

301
 Рада Європи є найстарішою серед наведених інституцій, яка відіграє
найзначнішу роль у сприянні забезпечення та захисту прав людини на
європейському рівні.
Рада Європи є політичною міжурядовою організацією, яка складається з 47
держав - членів, головною сферою діяльності якої від моменту виникнення є
захист прав людини та основних свобод. РЄ діє на засадах свого Статуту від 3
серпня 1949 р., у преамбулі якого проголошується, що духовні й моральні
цінності, які є загальною спадщиною народів держав - членів, є першоосновою
принципів особистої й політичної свободи та верховенства права, на яких
ґрунтується істинна демократія.
Основними органами Ради Європи є наступні.
Комітет Міністрів є керівним органом РЄ, що складається з міністрів
закордонних справ держав - членів або їх постійних представників, які
перебувають в Страсбурзі, а також інших членів урядів. Комітет, зокрема,
приймає висновки в формі рекомендацій урядам з питань, що розглядаються,
готує до ухвалення тексти конвенцій та угод, здійснює контроль за виконанням
рішень Європейського Суду з прав людини. З певних питань його рішення мають
обов'язковий характер.
Парламентська Асамблея є консультативним органом, складається з
представників кожної держави - члена, що обираються з складу його парламенту.
Національна делегація має включати представників всіх політичних партій, які
входять до складу Парламенту. Передбачене різне чисельне представництво країн
(наприклад, від Німеччини, Великобританії, Франції, Італії, Росії - по 18, від
Іспанії, Туреччини, України - по 12, від Греції, Бельгії – по 7, від Австрії, Болгарії
- по 6, від інших – по 5, 4, 3, 2 представника). Асамблея є дорадчим органом, що
дає рекомендації Комітету міністрів.
Конгрес місцевої і регіональної влади Європи є консультативним органом,
який представляє місцеву і регіональну владу держав - членів і включає делегації
від територіальних утворень (за квотами, встановленими Парламентською
Асамблеєю). Його робота проходить в палаті місцевих органів влади і палаті

302
регіонів. Рада веде діалог з більш ніж 400 неурядовими організаціями (НУО),
яким вона надала консультативний статус.
Секретаріат є адміністративним органом Ради Європи, який очолюється
Генеральним секретарем (обирається Парламентською Асамблеєю на 5 років).
Європейський Суд з прав людини - постійний орган Ради Європи, який
розглядає міждержавні справи та індивідуальні скарги на порушення статей
Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод з боку
держав - учасниць конвенції.
Штаб квартира Ради Європи розташована в м. Страсбурзі (Франція).
Офіційні мови - англійська і французька.
Як зазначалося, основними документами, які ухвалюють органи РЄ, є
рекомендації. Рекомендації РЄ є політичними актами і не мають юридично
обов'язкової сили, але розроблені на основі їхніх вимог проекти юридичних
документів, на які дають згоду держави, створюють і зміцнюють міжнародно-
правову базу в сфері захисту прав людини та основних свобод.
Як засвідчує тривала практика, держави, що вступають до цієї міжнародної
організації, повинні визнавати і дотримуватися трьох основних принципів, а саме:
принципу верховенства права, принципу демократичного плюралізму та
принципу захисту прав і основних свобод людини. Для виконання цих умов
державам необхідно, щонайменше, ратифікувати декілька основоположних
міжнародно-правових документів, ухвалених у рамках Ради Європи (понад 200
договорів)1. Серед яких першочергове значення мають Європейська конвенція про
захист прав людини та основних свобод 1950 р., Європейська соціальна хартія
1961 р. (переглянута у 1996 р.), Європейська хартія місцевого самоврядування
1985 р., Рамкова конвенція про захист національних меншин 1995 р., Європейська
хартія регіональних мов або мов меншин 1992 р. та ін.
§ 5. Комісар Ради Європи з прав людини

1 Див.: http://conventions.coe.int/Treaty/Commun/ListeTraites.asp?CM=8&CL=RUS

303
 Європейська система захисту прав людини включає в себе також інститут
Комісара Ради Європи з прав людини. 7 травня 1999 року Комітет Міністрів Ради
Європи на своїй 104-й сесії в Будапешті прийняв резолюцію (99)50 „Про Комісара
з прав людини Ради Європи”. Таким чином, в рамках найавторитетнішої
організації, якою є Рада Європи, з'явився новий інститут, нова посадова особа, яка
повинна стати органічною частиною вже існуючої системи захисту прав людини в
Європі.
Комісар з прав людини обирається на шість років (без права переобрання)
Парламентською Асамблеєю Ради Європи простою більшістю голосів зі списку
трьох кандидатів, яких Комітетом міністрів представляє Асамблеї. Комітету
міністрів, в свою чергу, кандидатури пропонують держави - члени Ради Європи.
Неодмінна умова - кандидати повинні бути обов'язково громадянами або
підданими держав - членів Ради.
Особи, що претендують на пост Комісара РЄ з прав людини, повинні
відповідати ряду вимог, а саме: бути відомими в широкому колі особистостями,
володіти високими моральними якостями і визнаним досвідом у галузі прав
людини, повинні бути відомі своєю прихильністю цінностям Ради Європи, мати
авторитет, необхідний для ефективного виконання функцій Комісара.
Стаття 3 резолюції Комітету міністрів більш конкретно визначає мандат
Комісара з прав людини. Він має сприяти заохоченню ефективного дотримання і
здійснення прав людини в країнах - членах Ради Європи; співробітничати з
іншими міжнародними інститутами щодо заохочення і захисту прав людини з
метою виключення їх дублювання; надавати консультативні послуги і інформацію
з питань захисту прав людини і запобігання порушенням прав людини.
Водночас Комісар РЄ з прав людини зобов'язаний співробітничати як можна
ближче з національними правозахисними установами (як це нерідко має місце у
відносинах з новими членами Ради з числа країн Центральної і Східної Європи).
Вельми важливе положення міститься в п. (е) ст. 3 резолюції. Відповідно
Комісар повинен визначати можливі недоліки у законодавстві і практиці держав -
членів, дотримання прав людини, як вони визначені у документах Ради Європи,

304
заохочувати ефективну імплементацію цих стандартів державами - членами і
допомагати їм, за їхньої згоди, у виправленні таких недоліків.
Важливо зазначити, що, по-перше, Комісару буде надана ініціатива в аналізі
законодавства і правозастосовній практиці держав - членів Ради Європи -
повноваження, якого позбавлений Європейський Суд з прав людини, оскільки
механізм Суду починає діяти тільки після отримання звернення про порушення
прав людини. По-друге, Європейський Суд з прав людини не проводить оцінки
того або іншого національного нормативного акта. Відповідно до Європейської
конвенції про захист прав людини та основних свобод, Суд лише ухвалює
рішення про те, чи допустила в даному конкретному випадку держава порушення
права або свободи згідно зі своїми зобов'язаннями за Конвенцією. Компетенція,
надана Комісару з прав людини є набагато ширшою. При певних обставинах саме
виконання цієї функції дозволяє зіграти Комісару важливу роль з попередження
майбутніх порушень прав людини. Безумовно, багато що в цьому випадку
залежить від вияву політичної волі з боку окремих держав - членів Ради Європи,
від їхньої готовності (певною мірою) визнати, що вони допустили помилку при
прийнятті того або іншого нормативного акта.
Проте прийнятий Комітетом міністрів Ради Європи документ (резолюція
(99)50) містить в собі немало обмежень і застережень щодо діяльності Комісара.
Зокрема згідно з п. 2 ст. 1 резолюції (99)50 Комітету Міністрів Ради Європи:
„Комісар повинен поважати компетенцію і виконувати функції, відмінні від тих,
що виконуються контрольними органами, створеними відповідно до
Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод або іншого
договору про права людини Ради Європи”. Крім того. Комісар з прав людини
Ради Європи „не повинен розглядати індивідуальні скарги”.
Повноваження Комісара розглядати скарги фізичних осіб могли б посилити
можливості оперативного реагування на порушення прав людини. Однак автори
резолюції не хотіли підривати систему, що склалася, оскільки у разі порушення
права або свободи жертва такого порушення має право скористатися механізмом
Європейського Суду з прав людини. Тим більше, що після набуття чинності

305
Протоколу № 11 до Європейської конвенції фізичні особи отримали прямий
доступ в цю правозахисну судову інстанцію.
До того ж рішення Європейського Суду з прав людини є обов’язковими для
виконання державою, що є відповідачем у конкретній справі, що розглядається, а
виконання рекомендації Комісара з прав людини зумовлене бажанням самої
держави.
Зазначимо, що створення посади Комісара РЄ з прав людини є гарною
можливістю укріпити системний підхід до заохочення і захисту прав людини в
рамках Ради Європи. Ефективність діяльності Комісара значною мірою залежить
від готовності держав співробітничати з ним, а також від політичної волі цих
держав і їх рішучості поліпшувати ситуацію з дотриманням прав людини в
регіоні.
Джерела інформації та рекомендована література
Мармазов В.Є., Піляєв І.С. Рада Європи: політико-правовий механізм інтеграції. – К., 2000.
Заблоцька Л.Г., Федорова А.Л., Шинкаренко Т.І. Політико-правові аспекти діяльності Ради
Європи. – К., 2007.
Муравйов В.І. Право Європейського Союзу // Дмітрієв А.І., Муравйов В.І. Міжнародне
публічне право. Навчальний посібник. – К., 2001. – С. 472-531.
Муравйов В.І. Вступ до права Європейського Союзу: підручник для студентів вищіх навч.
закладів. – К.: Київський університет, 2007.

Глава 11
КОНВЕНЦІЇ РАДИ ЄВРОПИ З ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ЇХНІ
ДОГОВІРНІ ОРГАНИ КОНТРОЛЮ ЗА ДОТРИМАННЯМ

§ 1. Нормативний зміст Європейської конвенції про захист прав

людини та основних свобод 1950 р.

Рада Європи була автором та сприяла ухваленню різних важливих

регіональних угод з прав людини, найбільш відомою серед яких є Європейська

306
конвенція про захист прав людини та основних свобод 1. Конвенція була ухвалена
в 1950 р., набула чинності в 1953 р., і нині забезпечує захист понад 800 мільйонів
людей у 47 державах - членах РЄ. ЄКЗПЛ складається з преамбули та трьох
розділів*. У I розділі дається перелік та визначення прав і свобод, що гарантує
Конвенція. Розділ II передбачає створення Європейського Суду з прав людини,
його повноваження, судочинство. „Іншим положенням” присвячений розділ III,
зокрема можливості робити застереження до положень та денонсувати
Конвенцію, регламентуються питання підписання та ратифікації тощо. Гарантії
прав і свобод, передбачені Конвенцією, були розширені і доповнені у ряді
додаткових протоколів до неї, які мають вигляд мініконвенцій, однак є її
невід’ємною складовою і в сукупності складають єдиний міжнародно-правовий
акт.
Конвенція і протоколи гарантують право на:
- життя (cт. 2 Конвенції);
- свободу та особисту недоторканність (ст. 5 Конвенції);
- справедливий судовий розгляд цивільних і кримінальних справ, на
оскарження у кримінальних справах, право не бути притягненим до
суду або покараним двічі (ст. 6 Конвенції; ст. 2, 4 Протоколу № 7);
- свободу думки, совісті і віросповідання (ст. 9 К.);
- свободу вираження поглядів (ст. 10 К.);
- свободу зібрань та об'єднання (ст. 11 К.);
- шлюб, повагу до приватного та сімейного життя, до житла і до таємниці
кореспонденції, рівноправність кожного з подружжя (ст. 12, 8 К.; ст. 5 П.
№ 7);
- на вільні вибори (ст. 3 П. № 1);
- майно і захист права власності (ст.1 П. № 1);
- на освіту (ст. 2 П. № 1);
- право індивідуальних заявників подавати свої заяви до Суду за умови,

1 Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms (CETS No.: 005).

* Див. Додаток 9.

307
 якщо Протокол № 9 був ратифікований державою-відповідачем (П. № 9).
Конвенцією та її протоколами заборонені:
- зловживання правами (ст. 17 К.);
- катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або
покарання (ст. 3 К.);
- рабство та примусова праця (ст. 4 К.);
- визнання винним та покарання без законних підстав (ст. 7 К.);
- дискримінація в реалізації гарантованих конвенцією прав (ст. 14 К.);
- ув’язнення за борги (ст. 1 П. № 4);
- висилання з країни власних громадян або відмова їм у в'їзді в країну (ст. 3
П. № 4);
- колективне висилання іноземців (ст.4 П. № 4);
- смертна кара (ст. 1,2 П. № 6; за будь-яких обставин П. № 13).
Після набрання Конвенцією чинності на додаток до неї було прийнято 14
протоколів. Протокол № 1 (ухвалений в 1952 р., набув чинності в 1954 р., станом
на 1 січня 2010 р. – 45 ратифікацій) стосується права фізичної або юридичної
особи мирно володіти своїм майном, права на освіту, права на вільні вибори
законодавчої влади. Протокол № 2 (1963/1970, 47) наділив Суд повноваженнями
давати консультативні висновки. Протокол № 4 (1963/1968, 42) стосується
заборони ув’язнення за борги, свободи пересування, заборони позбавлення
громадянства, заборони колективного висилання іноземців. Протокол № 6
(1983/1985, 46 (всі окрім РФ) присвячений питанням скасування смертної кари,
забороні незаконного висилання іноземця, компенсації постраждалим від судових
помилок, неможливості повторного кримінального покарання людини за той
самий злочин, рівності прав і обов’язків подружжя під час та після шлюбу.
Протокол № 9 (1990/1994, 24) передбачив право індивідуальних заявників
подавати свої заяви до Суду за умови, якщо Протокол був ратифікований
державою-відповідачем. Протокол № 11 (1994/1998, 47) реструктурував механізм
забезпечення прав. Протокол № 12 (2000/2005, 17) містить загальну заборону
дискримінації. Протокол № 13 (2002/2003, 41) стосується скасування смертної

308
кари за будь-яких обставин. Протокол №. 14 (2004/не набув чинності, 46)
змінює контрольну систему Конвенції. Не набрав чинності, бо за умов ст. 19
Протоколу всі держави - члени Конвенції повинні його ратифікувати. Російська
Федерація поки що єдина утримується від цього). Протокол № 14 біс (2009/2009,
11) змінює назви і зміст статей 25, 27, 28 щодо участі у судовому процесі
доповідача та судді одноосібно1. Інші протоколи стосуються організації, процедур
Суду та змін редакції певних статей.
Відповідно до ст. 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують
кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в її
розділі I. Тобто юрисдикція держави, а не громадянство чи територія є
визначальною для забезпечення та захисту конвенційних прав і свобод.
Назви статей розділу I Конвенції „Права і свободи” (ст. 2 – ст. 18) чітко
фіксують об’єкт регулювання, проте корисними будуть стислі коментарі до змісту
окремих статей.
Право людини на життя є основоположним та беззаперечним. В рамках
Конвенції право на життя захищене ст. 2 і навіть під час війни або іншої
надзвичайної ситуації, яка погрожує життю нації, держави - учасниці не можуть
відступати від цього зобов’язання (п. 1 – 2 ст. 15). Що стосується права на життя,
то відповідно до ст. 2 держава має два зобов’язання: вжити законних заходів щодо
захисту життя особи та умисно не позбавляти життя інакше як на вирок суду за
злочин, за який законом передбачене таке покарання. Це зобов’язання включає в
себе захист осіб як від державних структур так і недержавних організацій та
інших фізичних осіб.
В контексті ст. 2 дебати спричинило слово „життя”, особливо щодо того,
коли воно починається та закінчується. В Європейській Комісії та Європейському
суді з прав людини виникали питання стосовно того, чи розповсюджується дія ст.
2 тільки на народжених чи й на ненароджених дітей, право на аборт, коли людина

1
1 12 травня 2009 р. договірні сторони ухвалили Мадридську угоду про тимчасове застосування деяких
положень Протоколу № 14 до його набуття чинності. Положення Протоколу будуть застосовуватись до держав,
які погоджуються з умовами Угоди.

309
помирає, та які права осіб, що помирають, виникли труднощі щодо евтаназії
тощо.
Розгляд певних справ надав Комісії можливість визначити, що ст. 2
стосується лише народжених осіб. Проте у справі „H. v. Norway” Комісія
зазначила, що за деяких обставин (не визначаючи таких обставин) ст. 2 захищає
ненароджених дітей1. Проблема евтаназії ще чекає на своє вирішення, як і деякі
інші що стосуються цього питання.
Слід зазначити, що позбавлення життя не розглядається як таке, що його
вчинено на порушення ст. 2, якщо воно є наслідком виключно необхідного
застосування сили: при самообороні; при здійсненні законного арешту або втечі з-
під варти; при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або
повстання (п.2 ст. 2). Тобто ст. 2 не забороняє смертної кари, а обмежує її
застосування вимогами закону.
Протокол № 6 до Конвенції про скасування смертної кари, ратифікований
більшістю її країн - учасниць у ст. 1 – „Скасування смертної кари” проголошує:
„Смертна кара скасовується. Нікого не може бути засуджено до смертної кари або
страчено”. Проте ст. 2 передбачає застосування смертної кари під час війни.
Відповідно держава може передбачити у своєму законодавстві смертну кару за дії,
скоєні під час війни або за неминучої загрози війни; таке покарання
застосовується тільки у визначених законом випадках і у відповідності з його
положеннями. Порушення положень цього Протоколу на підставі ст. 15 Конвенції
не припускається (ст. 3 Протоколу). Застереження до положень Протоколу
заборонені (ст. 4).
Заключним кроком щодо скасування смертної кари за будь-яких обставин
став набувший чинності у 2003 р. Протокол № 13. Наголошуючи, що Протокол №
6 до Конвенції від 28 квітня 1983 р. не забороняє смертну кару стосовно учасників
дій, скоєних під час війни або за умов неминучої загрози війни, держави
погодились про те, що „Смертна кара скасовується. Нікого не може бути
засуджено до такого покарання або страчено” (ст. 1). Стаття 2 забороняє будь-які
1 Paton v. United Kingdom. ECHR, Application № 8416/79; H. v. Norway. ECHR, Application № 17004/90.

310
відступи від положень цього Протоколу за ст. 15 Конвенції. Застереження до
положень Протоколу категорично заборонені (ст. 3).
Заборона катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність,
поводження і покарання міститься у ст. 3 Конвенції. Відступ від зазначеного
зобов’язання заборонений навіть під час війни або іншої надзвичайної ситуації в
державі, яка загрожує життю нації (п. 1 – 2 ст. 15). Заборона катування та
нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження і покарання не допускає
жодних винятків. Терміни „катування” та „нелюдське чи таке, що принижує
гідність, поводження і покарання” потребують певного прояснення. В своїй
практиці Європейський суд з прав людини визначив „катування” як навмисне
застосування поводження, що принижує гідність яке спричиняє тяжкі
страждання. Тоді як „нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження і
покарання” відрізняється від катування відсутністю наміру завдати страждання.
Однак, наприклад, у справі “Ireland v. UK” Суд визнав такі слідчі дії, як довге
стояння біля стіни у стресовому стані, надівання чорних капюшонів на голови
ув’язнених, випробовування шумовими ефектами, позбавлення сну, позбавлення
їжі та пиття, як нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження і
покарання1.
Стаття 5 Конвенції стосується права на свободу та особисту
недоторканність. Згідно з п.1 нікого не може бути позбавлено волі інакше ніж
відповідно до процедури, встановленої законом. У справі “Winterwerp v. the
Netherlands” Суд зауважив, що такі процедури мають, по-перше, відповідати
національному та конвенційному праву, включаючи „загальні принципи, що
містить Конвенція”, по-друге, не повинні бути „трактовані довільно” 2. Це значить,
що повинно бути законне рішення суду на арешт, а процедури – встановлені
законом. Права заарештованого гарантуються п. 2 ст. 5: кожен, кого
заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою
про підстави арешту і про будь-яке обвинувачення проти нього; негайно постати

1 Ireland v. United Kingdom. ECHR, Ser. A, № 25, Judgement of 28 January 1978.

2 Winterwerp v. the Netherlands. ECHR, Ser. A, № 33, Judgement of 24 October 1979.

311
перед суддею; на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення
до початку судового розгляду; захищене позовом право на відшкодування.
Право на справедливий судовий розгляд, що міститься у ст. 6, є
найважливішим для особи, яка є учасницею цивільних чи кримінальних
правовідносин у будь-якій судовій системі. В країнах, які застосовують систему
загального права, розслідування проводиться поліцією. У країнах системи
континентального права, зазвичай, первинне розслідування здійснюється
органами поліції, а після встановлення особи підозрюваного справа передається
до органів прокуратури, які вирішують питання про порушення кримінальної
справи. Тому важливо виділити зазначені у статті основні мінімальні права особи,
що складають право на справедливий судовий розгляд.
У цивільних та кримінальних справах кожен має право на справедливий і
відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом,
встановленим законом (п. 1). Обвинувачуваний у кримінальному правопорушенні
має право на презумпцію невинуватості (п.2), а також наступні права: бути
негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і
причину обвинувачення проти нього (п. 3 підпункт а); мати достатньо часу і
можливостей для підготовки свого захисту (п. 3 пп. b); захищати себе особисто чи
використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, або –
якщо він не має достатніх коштів – одержувати таку допомогу безоплатно, якщо
цього вимагають інтереси правосуддя (п. 3 пп. с); допитувати свідків
обвинувачення та захисту або вимагати їхнього допиту (п. 3 пп. d); якщо не
розуміє мови, яка використовується у суді, або не розмовляє нею, - отримувати
безоплатну допомогу перекладача.
Стаття 8 захищає право на повагу до приватного і сімейного життя. До
приватного та сімейного життя належать питання збору та використання
приватної інформації, особисті дані, дані перепису, медичні дані, фото- та
відеоматеріали, статеві відносини, права дитини, право членів родини, що
припинила існування на стосунки з дитиною та ін. Право на житло включає
недоторканність житла, заборона примусового виселення, право на інформацію

312
щодо ризику, пов’язаного з проживанням у небезпечному для життя і здоров’я
місці тощо. Таємниця кореспонденції гарантує заборону від перехоплення та
перечитування листування, прослуховування та запису телефонних розмов та
інших приватних засобів зв’язку. Органи державної влади не можуть втручатися у
здійснення цього права інакше як згідно із законом і коли це необхідно в
демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки та
деяких інших обставин (п. 2 ст. 8).
Стаття 9 гарантує право на свободу думки, совісті і релігії. Це право
включає свободу змінювати свою релігію або свої переконання, а також
сповідувати їх як одноособово, так і спільно з іншими, прилюдно чи приватно.
Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає певним обмеженням, які
встановлені законом і які є необхідними, зокрема, для захисту здоров’я чи моралі
або для захисту прав і свобод інших осіб (п. 2 ст. 9).
Право на свободу вираження поглядів передбачає ст. 10. Це право
включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати
інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від
кордонів. Однак певні обмеження цього права містяться у п. 2 ст. 10.
Як наголошує ст. 11, кожен має право на свободу мирних зібрань та
свободу об’єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки
і вступати до них для захисту своїх інтересів. Мирними зібраннями є відкриті
засідання, демонстрації, мітинги, марші, пікети, святкові та траурні процесії тощо.
Свобода об’єднання означає, що особи не мають бути примушені ставати членами
будь-якого об’єднання і не має бути переслідування або дискримінації особи за
ознакою належності до певної організації.
Заборона дискримінації проголошена у ст. 14. Відповідно до змісту статті
така заборона поширюється тільки стосовно прав, які містяться у Конвенції. Як
реакція на критичні зауваження щодо обмеженої сфери дії Протокол № 12, який
набув чинності у 2005 р., містить загальну заборону дискримінації. Стаття 1
наголошує, що здійснення будь-якого права, сформульованого відповідно до
закону має бути захищено без дискримінації за будь-якою ознакою статі, раси,

313
кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або
соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану,
народження або за іншою ознакою. Ніхто не буде піддаватися дискримінації з
боку будь-яких органів державної влади за ознаками, згаданими у п. 1.
На додаток до визначення громадянських та політичних прав і свобод
Конвенція встановила механізм їх забезпечення сторонами - учасницями.
Відповідальність за це було покладено на три органи: Європейську Комісію з прав
людини (засновану у 1954 р., яка припинила своє існування у 1998 р.),
Європейський суд з прав людини (заснований у 1959 р.) та Комітет Міністрів
Ради Європи, який складається з міністрів закордонних справ держав - членів або
їх представників. Новий Європейський Суд з прав людини розпочав свою
діяльність 1 листопада 1998 р., коли набрав чинності Протокол № 11.

1.1. Європейський Суд з прав людини

Європейський Суд з прав людини заснований в 1959 році. Згідно з

Конвенцією про захист прав людини та основних свобод 1950 р. з поправками,
внесеними відповідно до положень Протоколу № 11, держави - учасниці та
індивідуальні заявники – фізичні особи, групи осіб або неурядові організації —
можуть подавати скарги проти держав - учасниць про порушення прав,
гарантованих Конвенцією. Скарги спочатку підлягали попередньому розгляду
Комісією на предмет їхньої прийнятності. Якщо заяви визнавалися прийнятними і
дружнього врегулювання досягнуто не було, Комісія складала доповідь, в якій
викладалися факти та містився висновок по суті справи. Доповідь передавалася до
Комітету Міністрів. Там, де держава-відповідач визнала обов'язкову юрисдикцію
Суду, Комісія та/або будь-яка держава - учасниця мали у своєму розпорядженні
три місяці з моменту передачі доповіді до Комітету Міністрів, протягом яких вони
могли передати справу до Суду для винесення остаточного, обов'язкового
рішення. Окремі особи не мали права подавати свої заяви до Суду. Якщо справа
не передавалася до Суду, Комітет Міністрів вирішував, чи було порушення

314
Конвенції, і, якщо так, присуджував жертві справедливу сатисфакцію. На Комітет
Міністрів також було покладено відповідальність за нагляд за виконанням рішень
Суду.
Зростаюче навантаження справами призвело до затяжних дебатів щодо
необхідності реформи інституційного механізму Конвенції.
Новий Європейський суд з прав людини розпочав свою діяльність 1
листопада 1998 р., коли набрав чинності Протокол № 11, який "реструктурував
механізм контролю" за дотриманням Конвенції.
Європейський суд з прав людини, створений у відповідності з Конвенцією,
складається з кількості суддів, що дорівнює кількості держав - учасниць (наразі
47). Обмежень щодо кількості суддів одного громадянства немає. Судді
обираються Парламентською Асамблеєю Ради Європи строком на 6 років.
Повноваження половини суддів, обраних вперше, будуть складені після 3 років з
тим, щоб забезпечити поновлення повноважень половини суддів кожні три роки.
Судді беруть участь у роботі Суду у своїй особистій якості 1 і не
представляють будь-яку державу. Вони не можуть здійснювати будь-яку
діяльність, що є несумісною з їхньою незалежністю, безсторонністю або
вимогами посадових обов’язків на постійній основі. Судді складають свої
повноваження із досягненням семидесятирічного віку.
На пленарному засіданні Суд обирає свого Президента, двох Віце-
президентів і двох Президентів Секцій строком на 3 роки.
Згідно з Регламентом Суд поділено на 4 Секції, склад яких, визначений на
три роки, виважено за принципами географії та статі, також беручи до уваги різні
правничі системи держав - учасниць. У двох Секціях головують Віце-президенти
Суду, дві інші очолюють Президенти Секцій, обрані Судом. Президентам Секцій
допомагають і, де необхідно, замінюють Віце-президенти Секцій.
Комітети з трьох суддів визначаються у кожній Секції строком на 12
місяців. Комітети відіграють важливу роль у новій структурі, оскільки на них
покладено відповідальність за відсіювання справ, чим раніше займалася Комісія.

1 Судді засідають у Суді тільки особисто і виконують свої обов’язки цілком незалежно.

315
 Палати із 7 членів визначаються у кожній Секції за принципом ротації. У
кожній справі засідають Президент Секції та суддя, обраний від держави -
відповідача. Там, де останній не є членом Секції, він чи вона засідає як член
Палати ех ofiсіо. Члени Секції, які не є повноправними членами Палати, засідають
як члени - заступники.
Велика Палата із 17 членів визначається на три роки. Окрім членів ex officio
– Президента, Віце-президента та Президентів Секцій — Велика Палата
формується за принципом ротації з двох груп, які чергуються між собою кожні 6
місяців. Ці групи складаються з урахуванням географічного балансу і призначені
віддзеркалювати різні правничі традиції.
Будь-яка держава - учасниця (заява від держави) або особа (група осіб,
неурядова організація), яка заявляє, що є жертвою порушення Конвенції
(індивідуальна заява), може безпосередньо подати заяву до Суду у Страсбурзі,
стверджуючи про порушення державою-учасницею одного з прав, гарантованих
Конвенцією. Пояснювальні нотатки для заявників та формуляри заяв можна
отримати у Секретаріаті.
Провадження у новому Європейському Суді з прав людини є змагальним і
відкритим. Слухання є, у принципі, відкритим, якщо Палата / Велика Палата не
вирішить інакше за наявності виняткових обставин. Викладення фактів та інші
документи, подані сторонами до Секретаріату Суду, є доступними для
громадськості. Індивідуальні заявники можуть подавати заяви самі, але мати
правничого представника рекомендується і навіть вимагається для слухань або
після ухвалення рішення про прийнятність заяви. Рада Європи розробила
процедуру надання юридичної допомоги заявникам, які не мають на це достатніх
коштів.
Офіційними мовами Суду є англійська та французька, але заяви можуть
подаватися однією з офіційних мов держав - учасниць. Після визнання заяви
прийнятною має використовуватись одна з офіційних мов Суду, якщо Президент
Палати/Великої Палати не дозволить продовжувати використання мови заяви.

316
 Кожна індивідуальна заява закріплюється за Секцією, Президент якої
призначає доповідача. Після попереднього вивчення справи доповідач вирішує,
хто розглядатиме справу: Комітет з трьох членів чи Палата. Комітет може
одностайно проголосувати за визнання заяви неприйнятною або, де це можливо,
викреслити заяву із свого переліку справ без подальшого розгляду.
Індивідуальні заяви, які не визнані Комітетами неприйнятними, або ті, що
безпосередньо передаються до Палати доповідачем, розглядаються Палатою.
Палати виносять рішення про прийнятність та по суті, зазвичай, окремими
рішеннями, але, де можливо, разом. Палати у будь-який час можуть передати
юрисдикцію на користь Великої Палати, якщо справа піднімає серйозне питання
тлумачення Конвенції або якщо виникає ризик відійти від існуючого
прецедентного права/юриспруденції, якщо сторони не подадуть заперечення
проти такої передачі протягом одного місяця з моменту повідомлення про намір
так вчинити.
Перший етап провадження проходить у письмовій формі, хоча Палата може
вирішити провести слухання, під час якого, як правило, розглядаються питання,
які виникають по суті справи. Рішення Палат про прийнятність, які приймаються
більшістю голосів, повинні містити обґрунтування і бути доведені до відома
громадськості.
Після того як Палата вирішила прийняти справу до розгляду, вона може
запросити сторони подати додаткові докази та письмові зауваження, включаючи
вимоги заявника стосовно "справедливої сатисфакції", та взяти участь у
відкритому слуханні по суті справи. В інтересах належного здійснення
справедливості Президент Палати може запросити або дозволити будь-якій
державі - учасниці, яка не є стороною у справі, або будь-якій іншій особі, яка не є
заявником, подати письмовий коментар та, за виняткових обставин, бути
представленою на слуханні. Держава - учасниця, громадянином якої є заявник,
має право втручатися у розгляд. Під час розгляду справи по суті можуть
проводитися переговори з метою досягнення дружнього врегулювання за

317
посередництва Секретаря. Переговори з метою дружнього врегулювання є
конфіденційними.
Палати приймають рішення більшістю голосів. Будь-який суддя, який брав
участь у розгляді справи, має право додати до рішення окрему думку, яка
збігається з ним або ні, або просто заяву про незгоду.
Протягом 3 місяців після винесення рішення Палатою будь-яка сторона
може висловити прохання передати справу до Великої Палати, якщо вона
піднімає серйозне питання тлумачення або застосування Конвенції, або інше
серйозне питання надзвичайної важливості. Такі прохання вивчаються комісією
Великої Палати із 5 суддів, яка складається з Президента Суду, Президентів
Секцій, за винятком Президента Секції, який головує у Секції, до якої входить
Палата, що винесла рішення, та інший суддя, обраний за принципом ротації із
суддів, які не були членами вищезазначеної Палати. Рішення Палати стає
остаточним після спливу трьохмісячного терміну або раніше, якщо сторони
проголосять, що вони не мають наміру просити про передачу справи, або після
рішення комісії про відхилення прохання про передачу. Якщо комісія
задовольнить прохання, Велика Палата виносить своє рішення у справі у формі
судового рішення. Велика Палата приймає рішення більшістю голосів, і воно є
остаточним.
Всі остаточні рішення Суду є обов'язковими для держав-відповідачів у
справі. Відповідальність за нагляд за виконанням рішень покладається на Комітет
Міністрів Ради Європи. Тому саме Комітет Міністрів має перевіряти, чи вживає
держава, стосовно якої було виявлене порушення Конвенції, адекватних
виправних заходів з метою виконання особливих або загальних обов'язків,
які випливають із рішень Суду.
На запит Комітету Міністрів Суд може надавати консультативні висновки з
приводу юридичних питань стосовно тлумачення Конвенції та Протоколів до неї.
Рішення Комітету Міністрів щодо запиту про надання консультативного висновку
приймаються більшістю голосів. Консультативні висновки виносяться Великою

318
Палатою і ухвалюються більшістю голосів. Будь-який суддя може додати до
консультативного висновку окрему думку або просто заяву про незгоду1.
Підсумовуючи вищенаведене і аналізуючи ст. 32 Конвенції, можна
констатувати, що юрисдикція Суду поширюється на всі питання, які стосуються
тлумачення та застосування Конвенції і протоколів до неї і які передаються йому
на розгляд відповідно до ст.ст. 33, 34 і 47. У випадку виникнення спору щодо
юрисдикції Суду спір вирішується Судом.
Відповідно до змісту ст.ст. 33, 34 і 47 механізм контролю за здійсненням
Конвенції здійснюється за допомогою таких процедур: розгляду
міждержавних справ, розгляду індивідуальних заяв та надання
консультативних висновків. Статті 38-39 передбачають процедуру дружнього
врегулювання.
Згідно зі ст. 33 будь-яка Висока Договірна Сторона може передати на
розгляд Суду питання про будь-яке порушення положень Конвенції та протоколів
до неї, яке, як вона вважає, було допущене іншою Високою Договірною
Стороною.
Відповідно до ст. 34 Суд може приймати заяви від будь-якої особи,
неурядової організації або групи осіб, що вважають себе потерпілими від
порушення однією з Високих Договірних Сторін прав, викладених у Конвенції
або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов'язуються не
перешкоджати ніяким чином ефективному здійсненню цього права.
Стаття 47, як зазначалося, передбачає, що Суд може, на запит Комітету
міністрів, надавати консультативні висновки з правових питань, які стосуються
тлумачення Конвенції та протоколів до неї.
Важливою для здійснення юрисдикції Суду є ст. 35, яка стосується критеріїв
прийнятності. Її зміст полягає в тому, що Суд може прийняти питання до
розгляду тільки після того, як було вичерпано всі національні засоби
правового захисту — відповідно до загальновизнаних норм міжнародного
права, і впродовж шести місяців від дати прийняття остаточного рішення.
1Буткевич В.Г. Регіональні системи міжнародного захисту прав людини та основних свобод // Буткевич В.Г.,
Мицик В.В., Задорожній О.В. та ін. Міжнародне право. Основні галузі. – К.: Либідь, 2004. – С. 225-229.

319
 Суд не розглядає жодної заяви, поданої згідно зі статтею 34, якщо вона: а) є
анонімною; або b) за своєю суттю порушує питання, що вже було розглянуте
Судом або вже подане на розгляд за іншою процедурою міжнародного
розслідування чи врегулювання, і якщо вона не містить відповідної нової
інформації.
Суд визнає неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, подану згідно зі ст.
34, якщо він вважає, що ця заява є несумісною з положеннями Конвенції або
протоколів до неї, явно необґрунтованою або є зловживанням правом на подання
заяви.
Якщо Суд визнає заяву прийнятною, він розглядає справу разом з
представниками сторін і, в разі необхідності, проводить розслідування, для
ефективного здійснення якого зацікавлені держави створюють усі необхідні
умови (ст. 38). У разі досягнення дружнього врегулювання Суд вилучає справу з
реєстру, прийнявши відповідне рішення, яке містить лише стислий виклад фактів
і досягнутого вирішення (ст. 39).
Стаття 46 зобов’язує Високі Договірні Сторони виконувати остаточне
рішення Суду в будь-якій справі, в якій вони є сторонами. Остаточне рішення
Суду надсилається Комітету Міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням.
Право людини і громадянина на індивідуальну заяву до Європейського
Сулу з прав людини закріплено у ст. 55 Конституції України:
„Кожен має право після використання всіх національних засобів правового
захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних
судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або
учасником яких є Україна”.
Для цього необхідно ознайомитися з критеріями прийнятності
індивідуальних заяв до розгляду та вимоги до заповнення формуляру заяви до
Суду*.

§ 2. Європейська соціальна хартія 1961 р. (переглянута у 1996 р.)

*
* Див. Додаток 10.

320
 Значні соціально-економічні розбіжності між Європейськими державами,
пов'язані з фактом, що реалізація економічних і соціальних прав зазвичай
залежить від економічних ресурсів, позначились на тому, що їх врегулювання
далеко відстало від визнаних громадянських і політичних прав.
Європейська соціальна хартія була прийнята в Турині у 1961 р.
одинадцятьма державами - членами Ради Європи і набрала чинності 26 лютого
1965 р. Хартія гарантує різноманітні права, об'єднані в 19 статей. Перший
додатковий протокол від 5 травня 1988 р., який набрав чинності 4 вересня 1992 р.,
додає до Хартії ще 4 статті. Наступні додатки і поправки стосувалися механізму
імплементації через Протокол про внесення поправок до ЄСХ 1991 р. та
Додатковий протокол до ЄСХ, який передбачає систему колективного оскарження
1995 р.
Після детального аналізу вад, притаманних Хартії 1961 р. була ухвалена
Європейська соціальна хартія (переглянутою), яка була відкрита для підписання 3
травня 1996 р. і набула чинності 1 липня 1999 р., доповнюючи і розширюючи
список гарантованих прав1.
Хартія (переглянута) складається з преамбули та шести частин 2. Частина I
містить перелік прав і принципів, часина II – зміст зобов’язань таких прав,
обов’язкові для ратифікації статті і пункти визначені у частині III, механізм
нагляду за виконанням зобов’язань визначає частина IV, загальні положення
висвітлені у частині V, частина VI містить прикінцеві положення.
Частина III передбачає право вибору державами зобов’язань,
прийнятних для виконання, з урахуванням їхнього соціально-економічного
становища.

1 Європейську соціальну хартію (переглянуту) ратифікували 29 держави (на 01.01.2010 р). 2 травня 1996
р. Україна підписала Європейську соціальну хартію, ухвалену Радою Європи у 1961 р., а 7 травня 1999 р. було
підписано Переглянуту європейську соціальну хартію, прийняту у 1996 р. 14 вересня 2006 р. ЄСХ (переглянуту)
було ратифіковано Законом України "Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої), яка набула
чинності для України 1 лютого 2007 р.

2Європейська соціальна хартія (переглянута) (ETS № 163) // Збірка договорів Ради Європи. – К., 2000. – С. 109-
142.

321
 Стаття A. частини III передбачає:
1. Кожна Сторона зобов'язується:
a) вважати частину I цієї Хартії декларацією цілей, до здійснення яких вона
прагнутиме всіма відповідними засобами, як зазначено у вступному пункті
частини I;
b) вважати для себе обов'язковими принаймні шість із таких дев'яти статей
частини II цієї Хартії: статей 1, 5, 6, 7, 12, 13, 16, 19 і 20;
c) вважати обов'язковими для себе додаткову кількість статей або позначених
цифрами пунктів частини II Хартії, які вона може визначити, за умови, що
загальна кількість статей або позначених цифрами пунктів, які вона вважає
обов'язковими для себе, становить не менше 16 статей або 63 позначених
цифрами пунктів.
Зазначені статті частини II без пояснення зобов’язань перелічені у частині
I, у вступному пункті якої Сторони визнають метою своєї політики, яку вони
запроваджуватимуть усіма відповідними засобами як національного, так і
міжнародного характеру, досягнення умов, за яких можуть ефективно
здійснюватися такі права та принципи:
1. Кожна людина повинна мати можливість заробляти собі на життя
професією, яку вона вільно обирає (право на працю).
2. Усі працівники мають право на справедливі умови праці.
3. Усі працівники мають право на безпечні та здорові умови праці.
4. Усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить
достатній життєвий рівень для них самих та їхніх сімей.
5. Усі працівники та роботодавці мають право на свободу об'єднання у
національні або міжнародні організації для захисту своїх економічних і
соціальних інтересів.
6. Усі працівники та роботодавці мають право на укладання колективних
договорів.
7. Діти та підлітки мають право на особливий захист від фізичних та
моральних ризиків, на які вони наражаються.

322
 8. Працюючі жінки у разі материнства мають право на особливий захист.
9. Кожна людина має право на належні умови для професійної орієнтації,
метою якої є допомогти їй вибрати професію згідно зі своїми особистими
здібностями та інтересами.
10. Кожна людина має право на належні умови для професійної підготовки.
11. Кожна людина має право користуватися будь-якими заходами, що
дозволяють їй досягти найкращого стану здоров'я, який є можливим.
12. Усі працівники та особи, які перебувають на їхньому утриманні, мають
право на соціальне забезпечення.
13. Кожна малозабезпечена людина має право на соціальну та медичну
допомогу.
14. Кожна людина має право користуватися послугами соціальних служб.
15. Інваліди мають право на самостійність, соціальну інтеграцію та участь у
житті суспільства.
16. Сім'я як головний осередок суспільства має право на належний
соціальний, правовий та економічний захист для забезпечення її всебічного
розвитку.
17. Діти та підлітки мають право на належний соціальний, правовий та
економічний захист.
18. Громадяни будь-якої зі Сторін мають право займатися будь-якою
прибутковою діяльністю на території держави будь-якої іншої Сторони на
засадах рівності з громадянами останньої з урахуванням обмежень, які
ґрунтуються на безперечних економічних або соціальних причинах.
19. Трудящі-мігранти, які є громадянами будь-якої Сторони, і члени їхніх
сімей мають право на захист і допомогу на території держави будь-якої іншої
Сторони.
20. Усі працівники мають право на рівні можливості та рівне ставлення до
них у вирішенні питань щодо працевлаштування та професії без дискримінації за
ознакою статі.

323
 21. Працівники мають право отримувати інформацію і консультації на
підприємстві.
22. Працівники мають право брати участь у визначенні та поліпшенні умов
праці та виробничого середовища на підприємстві.
23. Кожна особа похилого віку має право на соціальний захист.
24. Усі працівники мають право на захист у випадках звільнення.
25. Усі працівники мають право на захист своїх вимог у разі банкрутства
їхнього роботодавця.
26. Усі працівники мають право на гідне ставлення до них на роботі.
27. Усі особи із сімейними обов'язками, які працюють або бажають
працювати, мають право робити це без дискримінації та, наскільки це можливо,
таким чином, щоб їхні службові обов'язки не суперечили сімейним.
28. Представники працівників на підприємствах мають право на захист від дій,
що завдають їм шкоди, і для них мають створюватися належні умови для
виконання ними своїх обов'язків.
29. Усі працівники мають право отримувати інформацію та консультації під
час колективного звільнення.
30. Кожна людина має право на захист від бідності та соціального
відчуження.
31. Кожна людина має право на житло.
Виконання державами взятих на себе зобов'язань відповідно до ЄСХ і
ЄСХ (переглянутої) підлягає міжнародному контролю. Стаття С частини IV
Хартії переглянутої фіксує, що виконання правових зобов’язань, які містяться в
ній, підлягає такому самому наглядові, який передбачається у Європейській
соціальній хартії. Наглядовий механізм ЄСХ встановлено її ст.ст. 21 – 29, які
стисло маємо прокоментувати наступним чином.
Договірні Сторони кожні два роки у формі, яка визначається
Комітетом міністрів, надсилають Генеральному секретарю Ради Європи доповідь
про застосування прийнятих ними положень частини II Хартії (ст. 21).

324
 2.1. Європейський комітет з соціальних прав

Доповіді, надіслані Генеральному секретарю згідно із статтями 21 і 22,

розглядаються Комітетом експертів1, якому також подаються будь-які коментарі,
що були надіслані Генеральному секретарю (ст. 24). До складу Комітету
експертів входить не більше семи членів, що призначаються Комітетом
міністрів із списку висунутих Договірними Сторонами незалежних експертів,
які відзначаються найвищою сумлінністю і мають визнаний авторитет у
галузі міжнародних соціальних питань. Члени Комітету призначаються на шість
років і можуть бути призначені на новий строк (ст. 25).
Міжнародній організації праці пропонується призначити представника
для участі в роботі Комітету експертів з правом дорадчого голосу (ст. 26).
Доповіді Договірних Сторін і висновки Комітету експертів подаються на
розгляд Підкомітету Урядового соціального комітету Ради Європи. До складу
Підкомітету входить по одному представнику від кожної Договірної Сторони.
Він пропонує не більше ніж двом міжнародним організаціям роботодавців і
не більше ніж двом міжнародним організаціям профспілок, які він може
визначити, бути представленими на його засіданнях наглядачами із правом
дорадчого голосу. Підкомітет надсилає Комітету міністрів доповідь, яка
містить його висновки, і додає до неї доповідь Комітету експертів (ст. 27).
Генеральний секретар Ради Європи надсилає висновки Комітету
експертів Консультативній асамблеї, яка повідомляє Комітет Міністрів про
свої міркування щодо цих висновків (ст. 28).
Комітет Міністрів більшістю у дві третини голосів членів, які мають
право засідати в Комітеті, може з урахуванням доповіді Підкомітету і після
консультацій з Консультативною асамблеєю виносити кожній Договірній
Стороні будь-які необхідні рекомендації (ст. 29).

1 У 1999 р. Комітет незалежних експертів змінив назву на Європейський комітет з соціальних прав, який
складається з 12 членів.

325
 Стаття D частини IV Хартії переглянутої наголошує, що положення
Додаткового протоколу до ЄСХ, який передбачає систему колективного
оскарження, застосовуються до зобов’язань за цією Хартією держав, що
ратифікували зазначений Протокол1.
Додатковий протокол встановлює процедуру надання Європейському комітету
з соціальних прав розгляду колективних скарг про можливі порушення ЄСХ або
ЄСХ (переглянутої). Ця процедура не залежить від вичерпання внутрішніх засобів
правового захисту.
Колективну скаргу можуть подавати:
a) міжнародні організації роботодавців і профспілок, які беруть участь у роботі
Урядового комітету; b) інші міжнародні неурядові організації, які мають
консультативний статус при Раді Європи і які включені у список, складений з
цією метою Урядовим комітетом (таких організацій близько 400, які включені в
список, виданий Урядовим комітетом, а також мають консультативний статус.
Приблизно 40 з них мають право подачі колективних скарг проти конкретної
держави); c) представницькі національні організації роботодавців і профспілок,
що перебувають під юрисдикцією Договірної Сторони, на яку вони подали скаргу.
Скарга має подаватися у письмовій формі, стосуватися положення
Хартії, прийнятого відповідною Договірною Стороною, і в ній має зазначатися,
у якій частині остання не забезпечила задовільного застосування цього
положення.
Будь-яка скарга надсилається на ім'я Генерального секретаря, який
підтверджує її отримання, повідомляє про неї відповідну Договірну Сторону
і негайно передає її Європейському комітету з соціальних прав. Якщо Комітет
вирішує, що скарга є прийнятною, він повідомляє про це Договірні Сторони
Хартії через Генерального секретаря. Комітет звертається до відповідної
Договірної Сторони та організації, яка подала скаргу, з проханням надати у
встановлений ним термін усі відповідні письмові пояснення чи інформацію і
просить інші Договірні Сторони цього Протоколу у той самий термін викласти

1 Протокол набув чинності у 1998 р., кількість ратифікацій – 12. Наразі Україна не підписала і не ратифікувала Протокол.

326
свої міркування. Комітет незалежних експертів складає доповідь, у якій він
зазначає, яких заходів він вжив для розгляду скарги, і викладає свої висновки
щодо забезпечення чи незабезпечення Договірною Стороною задовільного
застосування положення Хартії, згаданого у скарзі.
Ця доповідь надсилається Комітету міністрів. Вона також надсилається
організації, що подала скаргу, і Договірним Сторонам Хартії, які опубліковувати
її не мають права. Вона надсилається Парламентській Асамблеї та
оприлюднюється одночасно із резолюцією, згаданою у статті 9, або не пізніше
чотирьох місяців після її подання Комітету міністрів.
Досьє скарги повинно містити наступну інформацію:
- назва і контактні дані організації, яка подає скаргу;
- у разі неурядових організацій підтвердження про те, що організація
має консультативний статус в Раді Європи і що включена в список Урядового
комітету, а також інформацію про сферу її компетенції;
- держава, проти якої спрямована скарга, і якою мас бути прийнята процедура
колективних скарг;
- положення Хартії, які були порушені і які повинні бути прийняті згаданою
державою;
- предмет скарги - тобто, до якої міри згадана держава порушила Хартію, і
релевантні аргументи в підтримку скарги. Необхідно також представити копії
відповідних документів.
Ця процедура не дозволяє скаржитися фізичним особам. Однак
визначені організації можуть надавати скарги як стосовно загальних ситуацій так
і конкретних чи індивідуальних справ.
У Європейській соціальній хартії закріплені права людини так званого 2-го
покоління, тобто економічні і соціальні права. Реалізація їх багато в чому
залежить від рівня економічного розвитку окремої країни. Тому, як зазначалося
вище, в цьому документі державі надається можливість вибрати ті права, які вона
буде гарантувати.

327
 Треба визнати, що побудова ЄХС і ЄХС (переглянутої) та протоколів до них
має складний та громіздкий характер. Механізм імплементації передбачає
систему звітності, розгляд доповідей держав та процедуру розгляду
колективних скарг, має недоліки, подібні до розглянутих раніше процедур
нагляду за виконанням МПЕСКП. Проте процедура подання скарг додає нового
значення і важливості СЄХ (переглянутій) за умови більш широкого її визнання
державами - учасницями Хартії.

§ 3. Рамкова конвенція про захист національних меншин 1995 р.

Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин (РКЗНМ)

затверджена Комітетом міністрів Ради Європи 10 листопада 1994 р., відкрита для
підписання 1 лютого 1995 р. і чинна з 1 лютого 1998 р. Ця конвенція є першим
спеціальним багатостороннім вельми дієвим міжнародно-правовим документом,
присвяченим захистові прав національних меншин загалом, у якому
наголошується, що такий захист становить невід’ємну складову міжнародного
захисту прав людини1.
Метою конвенції є визначення європейських стандартів, правових
принципів, що їх зобов’язувалися би поважати держави для забезпечення захисту
національних меншин. Рамковою конвенція названа саме тому, що містить
переважно не конкретні норми, а програмні положення поряд із визначенням
цілей, що їх зобов’язуються досягати сторони. Держави - учасниці юридично
зобов’язані привести у відповідність до цих настанов своє національне
законодавство та практику його застосування. Але самі ці настанови не
застосовуються в державах безпосередньо, вони лише надають їм певну
можливість діяти на власний розсуд щодо виконання взятих на себе зобов’язань,
тобто в такий спосіб дозволяють їм зважати на різні національні обставини.

1 Станом на 01.01.2010 р. РК ратифікували 39 країн. Україна ратифікувала Конвннцію 26.01.1998 р.

328
 Рамкова конвенція складається з преамбули, 5 розділів та 32 статей 1. Зі
змісту преамбули випливає, що учасницями її можуть бути як держави - члени
Ради Європи, так і інші держави, котрі її ратифікують.
Розділ І (ст.ст. 1–3) регламентує загальні питання правового статусу
національних меншин та осіб, які до них належать. Захист національних меншин
та прав і свобод осіб, які належать до цих меншин, є невід’ємною складовою
міжнародного захисту прав людини і, власне, одним із напрямів міжнародного
співробітництва (ст. 1). Настанови Рамкової конвенції мають застосовуватися
сумлінно, в атмосфері взаєморозуміння, терпимості та згідно з принципами
добросусідства, дружніх відносин і співробітництва між державами (ст. 2). Стаття
3 встановлює: “1. Кожна особа, яка належить до національної меншини, має право
вільно вирішувати, вважатися їй чи не вважатися такою, і таке рішення або
здійснення прав у зв’язку з ним не повинно зашкоджувати такій особі. 2. Особи,
які належать до національних меншин, можуть здійснювати права і свободи, що
випливають із принципів, проголошених в цій Рамковій конвенції, одноосібно та
разом з іншими”.
У п. 1 ст. 3 насамперед гарантується кожній особі, яка належить до
національної меншини, право вільно вибирати, чи бажає вона належати до
національної меншини та отримувати захист, котрий випливає з принципів
Рамкової конвенції. Пункт 2 передбачає захист прав і свобод тільки тих осіб, які
належать до національних меншин, а також можливість здійснення таких прав і
свобод як одної людини, так і певної групи людей. Останнє положення потребує
роз’яснення. Пояснювальна доповідь до Рамкової конвенції тлумачить цей вислів
таким чином: “...він визнає можливість спільного здійснення таких прав і свобод,
що відрізняється від поняття колективних прав. Вираз “разом з іншими” слід
розуміти в найширшому значенні, він включає осіб, які належать до тієї ж
національної меншини, до іншої національної меншини або до більшості

1 Рамкова конвенція про захист національних меншин (ETS № 157) // Збірка договорів Ради Європи. – К.:
Парламентське видавництво, 2000. – С. 163–173. Оригінальний текст див.: Framework Convention for the Protection
of National Minorities. Collected Texts. 2nd ed. Treaties and Reports. – Strasbourg: Council of Europe Publishing, 2001. –
88 p.

329
населення”2. Така інтерпретація доводить, що про колективні права національних
меншин тут не йдеться. Сторони, однак, визнають, що захист усієї національної
меншини загалом може бути забезпечений тільки шляхом захисту прав окремих
осіб, які належать до такої меншини.
Розділ ІІ (ст.ст. 4–19) містить перелік зобов’язань сторін конвенції щодо
осіб, які належать до національних меншин. Настанови зазначених статей
Конвенції передбачають, що її учасники зобов’язуються гарантувати рівність
перед законом та право на рівний правовий захист особам, які належать до
національних меншин, а також зобов’язуються вживати в разі необхідності
належних заходів для досягнення в усіх сферах економічного, соціального,
політичного та культурного життя цілковитої фактичної рівності між особами, які
належать до національної меншини, і особами, які належать до більшості
населення (ст. 4). У конвенції викладено також зобов’язання держав - учасниць
створювати такі умови, щоб особи, які належать до національних меншин, мали
можливість підтримувати та примножувати свою культуру, зберігати основні
елементи своєї самобутності, зокрема релігію, мову, традиції та культурну
спадщину. Без шкоди для заходів, що вживаються згідно із загальною політикою
інтеграції, сторони мають утримуватися від політики та практики асиміляції
осіб, які належать до національних меншин, проти їхньої волі і захищати цих осіб
від будь-яких дій, спрямованих на таку асиміляцію (ст. 5). Стаття 6 Конвенції
передбачає, що сторони мають створювати атмосферу толерантності та
міжкультурного діалогу і здійснювати дієві кроки для поглиблення взаємної
поваги, взаєморозуміння та співробітництва між усіма особами, які проживають у
межах їхньої території, незалежно від їхньої етнічної, культурної, мовної або
релігійної самобутності, зокрема в галузях освіти, культури та засобів масової
інформації, а також зобов’язуються вживати належних заходів для захисту осіб,
які можуть стати об’єктами погроз або актів дискримінації, ворожого ставлення
чи насильства на підставі їхньої етнічної, культурної, мовної або релігійної

2 Framework Convention for the Protection of National Minorities. Collected Texts. 2nd ed. Treaties and Reports. –
Strasbourg: Council of Europe Publishing, 2001. – Р. 24.

330
самобутності. У Конвенції визнається право кожної особи, яка належить до
національної меншини, на свободу асоціацій, свободу виявлення поглядів і
свободу думки, совісті та релігії (ст. 7), право на сповідування своєї релігії або
дотримання переконань та право на створення релігійних установ,
організацій та асоціацій (ст. 8).
Відповідно до положень Рамкової конвенції держави - учасниці мають
визнавати право на свободу виявлення поглядів кожної особи, яка належить до
національної меншини, включно зі свободою дотримуватися своїх поглядів та
одержувати й поширювати інформацію та ідеї мовою своєї національної меншини
без втручання держави і незалежно від кордонів. Сторони повинні забезпечити в
рамках своїх правових систем такі механізми, аби особи, котрі належать до
національної меншини, не зазнавали дискримінації в доступі до засобів масової
інформації. Ця вимога обґрунтовується в ст. 9, де також ідеться про те, що
сторони не перешкоджають особам, які належать до національної меншини,
створювати та використовувати друковані засоби масової інформації. У межах
законодавства, яким регулюється сфера функціонування радіомовлення та
телебачення, вони забезпечують особам, які належать до національної меншини,
щонайповнішу можливість створення та використання своїх власних засобів
масової інформації. Так само в рамках своїх правових систем сторони вживають
належних заходів для полегшення особам, які належать до національної меншини,
доступу до засобів масової інформації з метою сприяння поглибленню терпимості
та розвитку культурного плюралізму.
Положення Конвенції, які стосуються права особи, яка належить до
національної меншини, на вільне й безперешкодне використання рідної
мови, наголошують також на праві спілкування цією мовою між собою, а й так
само з адміністративною владою в місцевостях традиційного розселення
меншини. Стаття 10 окреслює це право так: “1. Сторони зобов’язуються
визнавати за кожною особою, яка належить до національної меншини, право на
вільне і безперешкодне використання мови своєї меншини, приватно та публічно,
в усній і письмовій формі. 2. У місцевостях, де традиційно проживають особи, які

331
належать до національних меншин, або де вони складають значну частину
населення, на прохання таких осіб, якщо таке прохання відповідає реальним
потребам, Сторони прагнуть забезпечити, по можливості, умови, які дозволяють
використовувати мову відповідної меншини у спілкуванні цих осіб між собою та
з адміністративною владою. 3. Сторони зобов’язуються гарантувати кожній особі,
яка належить до національної меншини, право бути негайно поінформованою
зрозумілою для неї мовою про підстави її арешту, про характер та причини будь-
якого звинувачення проти неї, та право захищати себе цією мовою, у разі
необхідності, з використанням безкоштовних послуг перекладача”.
Важливими є положення ст. 11 про обов’язок сторін визнавати за кожною
особою, яка належить до національної меншини, права на вживання свого
прізвища (яке з урахуванням законодавства більшості країн дається дитині з
моменту народження за прізвищем батька) та імені мовою національної
меншини й оприлюднення інформації приватного характеру цією мовою. У
місцевостях, де традиційно проживають національні меншини або де вони
складають значну частину населення, сторони погодилися вживати традиційні
назви населених пунктів і вулиць та інші топоніми, призначені для загального
користування, також і мовою відповідної меншини, якщо в цьому є достатня
необхідність.
Значне місце в Рамковій конвенції відведено вивченню культури, історії,
мови, релігії національних меншин та більшості населення, розвитку освітніх
систем, навчанню в освітніх закладах мовою відповідної меншини – із
застереженням: без шкоди для вивчення офіційної мови. Низка статей Рамкової
конвенції фіксує ці настанови: ст. 12 установлює вимогу до сторін за необхідності
вживати належних заходів в освітній та науково-дослідницькій галузях заради
сприяння вивченню культури, історії, мови та релігії своїх національних меншин і
більшості населення, а воднораз містить зобов’язання створити особам, які
належать до національних меншин, рівні можливості для доступу до освіти всіх
рівнів. Відповідно до вимог ст. 13 у межах своїх освітніх систем сторони, не
беручи на себе будь-яких фінансових зобов’язань, визнають за особами, які

332
належать до національних меншин, право створювати свої власні приватні
освітні та навчальні заклади і керувати ними. Інша стаття передбачає право
кожної особи, яка належить до національної меншини, вивчати мову своєї
меншини. А в місцевостях, де традиційно проживають особи, які належать до
національних меншин, або де вони складають значну частину населення, в разі
достатньої необхідності, сторони без шкоди для вивчення офіційної мови або
викладання цією мовою намагаються забезпечити, по можливості та в межах
своїх освітніх систем, належні умови для викладання мови відповідної меншини
або для навчання цією мовою (ст. 14).
Відповідно до вимог конвенції сторони створюють необхідні умови для
ефективної участі осіб, які належать до національних меншин, у культурному,
соціальному та економічному житті та в державних справах, зокрема тих, які їх
безпосередньо стосуються (ст. 15). Держава має утримуватися від проведення або
заохочення політики, що зумовлює зміну пропорцій або асиміляцію населення
регіону, населеного меншинами. Стаття 16 застерігає, що сторони мають
утримуватися від ужиття заходів, які змінюють пропорційний склад населення в
місцевостях, де проживають особи, що належать до національних меншин, і
спрямовані на обмеження прав та свобод, що випливають із принципів,
проголошених у цьому документі.
Рамкова конвенція передбачає також право осіб, які належать до
національних меншин, на вільне спілкування із земляками за кордоном –
походженням як з історичної батьківщини, так й з інших країн. Підтверджене
також право на участь у діяльності неурядових організацій як на національному,
так і на міжнародному рівні (ст. 17). Настанови конвенції заохочують сторони до
міжнародного співробітництва, укладання за потреби дво- та багатосторонніх
угод з іншими країнами, зокрема із сусідніми, з метою захисту осіб, які належать
до відповідних національних меншин (ст. 18). Сторони також зобов’язуються
поважати та дотримувати принципів, проголошених в Рамковій конвенції,
вдаючись, за необхідності, до обмежень чи відступу від зобов’язань тільки в тому
разі, якщо такі обмеження чи відступи передбачені міжнародними правовими

333
документами, зокрема Конвенцією про захист прав людини та основних свобод, і
якщо вони можуть застосовуватися до прав і свобод, що випливають із
вищезазначених принципів (ст. 19).
Розділ ІІІ (ст.ст. 20–23) регулює питання співвідношення самої Конвенції з
національним законодавством сторін, основними принципами міжнародного
права та положеннями Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950
р. і протоколів до неї. Так, у ст. 20 РК підкреслено, що особи, які належать до
національної меншини, повинні діяти в межах національного законодавства
держави перебування з урахуванням прав як більшості населення, так і
представників інших національних меншин.
Рамкова конвенція як невід’ємна складова чинного позитивного
міжнародного публічного права має бути узгоджена з основними принципами
міжнародного права та доконечно відповідати їм. Вона заперечує будь-які дії, що
суперечать основним принципам міжнародного права і, зокрема. принципам
суверенної рівності, територіальної цілісності та політичної незалежності держав
(ст. 21).
Стаття 22 фіксує відомий принцип, мета якого полягає в забезпеченні
особам, які належать до національних меншин, можливості застосовувати ті
національні чи міжнародні акти з прав людини, які є найбільш сприятливими для
них. Вона наголошує: “Ніщо у цій Рамковій конвенції не може тлумачитись як
таке, що обмежує або порушує будь-які права й основні свободи людини, які
можуть гарантуватися законами будь-якої Договірної Сторони або будь-якою
іншою угодою, в якій вона бере участь”.
Розділ ІV (ст.ст. 24–26) висвітлює питання створеного механізму контролю
за дотриманням країнами-учасницями настанов цієї конвенції, зокрема засади
діяльності створеного Комітетом Міністрів Ради Європи Консультативного
комітету (КК) як спеціального наглядового та дорадчого механізму за виконанням
положень конвенції. Загальний нагляд за виконанням договірними сторонами
Рамкової конвенції здійснює Комітет Міністрів Ради Європи (п. 1 ст. 24).
Упродовж одного року після набуття Рамковою конвенцією чинності для

334
договірної сторони остання надсилає Генеральному секретареві Ради Європи
повну інформацію про законодавчі та інші заходи, вжиті для здійснення
принципів, проголошених у Рамковій конвенції, яку той пересилає Комітету
міністрів (пп. 1, 3 ст. 25). В оцінці адекватності заходів, вжитих сторонами на
виконання принципів, проголошених у Рамковій конвенції, Комітету міністрів
подає допомогу Консультативний комітет, члени якого є знаними фахівцями в
галузі захисту національних меншин (п. 1 ст. 26).
Розділ V (ст.ст. 27–32) стосується питань, пов’язаних із механізмом
підписання конвенції та набуття нею чинності, визначення сторонами території,
на якій вона буде застосовуватися, процедурою денонсування документа,
обов’язками депозитарія. Тут вміщено також і заключні положення.
Слід зазначити, що конвенція як юридично обов’язковий для виконання
договір, поширюється на широке коло питань, але певні недоліки у формулюванні
його настанов ускладнюють тлумачення їх змісту та їх практичне застосування.
Так, єдиними адресатами конвенції визначені “особи, які належать до
національних меншин”. За цього ані в тексті Конвенції, ні в Пояснювальній
доповіді до неї навіть словом не згадується про такі загальновизнані види
меншин, як етнічні, культурні, релігійні, мовні. Відсутність у документі
роз’яснення щодо того, що термін “національні меншини” є так званим
“парасольковим” визначенням також і для вищезазначених меншинних груп,
залишає вирішення питання про існування таких адресатів прав на власний
розсуд владних органів держав, організацій, їхніх органів, а також певних осіб,
що дисонує з універсальними міжнародно-правовими принципами та нормами
звичаєвого і договірного права у цій царині.
Рамковий характер конвенції та прагматичний підхід при формулюванні її
настанов позначився на тому, що з усіх її статей лише одна-єдина проголошує у
звичайній юридичній формі право на самоідентифікацію особи, яка належить до
національної меншини (ст. 3). Всі інші статті, де застосовується термін “право”,
передбачають, насамперед, певні дії чи заходи держав, а не права осіб, які
належать до національних меншин. Так, наприклад, у п. 1 ст. 4 сторони

335
зобов’язуються гарантувати особам право рівності перед законом та право на
рівний правовий захист, у ст. 7 – поважання права кожної особи не свободу
мирних зборів, у ст. 8 – визнання права кожної особи, в п. 1 ст. 9, п. 1 ст. 10 та ін.
– також визнання певного права за особами, в п. 1 ст. 17 – зобов’язуються не
перешкоджати здійсненню прав осіб… і т. д. Занадто загальним як для правового
документа є формулювання ст. 20: “Здійснюючи права і свободи, які випливають
із принципів, проголошених у цій Рамковій конвенції…”, адже конкретний
перелік цих принципів, власне, відсутній, а їх зміст зацікавлена сторона повинна
з’ясовувати, аналізуючи складний текст акта загалом.
Отже, порушення таких конвенційних прав не може розглядатися судовими
установами, оскільки формальне їх визначення в нормах РК відсутнє, що й
обумовило застосування не судового, а лише наглядового (політичного)
механізму контролю за їх виконанням державами. Парламентська асамблея РЄ
неодноразово висловлювалася за прийняття Додаткового протоколу до
Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод стосовно осіб,
які належать до національних меншин, саме заради посилення рівня захищеності
прав національних меншин судовим механізмом. Тож при розробці проекту
такого роду юридичних документів потрібно неодмінно враховувати критичні
зауваження подібного ґатунку щодо формулювання змісту їх положень.
Іншим каменем спотикання для РК стало питання про колективні права
національних меншин. У Пояснювальній доповіді до конвенції категорично
заявлено, що тут “про колективні права національних меншин не йдеться” (п. 31)
і що спільне здійснення прав і свобод “відрізняється від поняття колективних
прав” (п. 37). Проте сама назва РК та юридичний аналіз її положень беззаперечно
вказують на те, що значна частина її норм має колективне спрямування (ст.ст. 1,
5, 6, 9, 10, 15 та ін.). Така ситуація дедалі більше не влаштовує ні тих, хто працює
з документом, ані тих, для кого він був створений. До того ж у сучасній доктрині
та практиці, зокрема європейського міжнародного права, ідея щодо необхідності
визнання як індивідуальних, так і колективних прав меншин та осіб, які до них
належать, отримує все більше прихильників. Та й зрозуміло, що якщо держава,

336
наприклад, юридично визнає національну меншину, то суб’єктом визнання є саме
група, а не особа, і це є одне з найважливіших колективних прав таких осіб. Така
двоїстість і невизначеність у питанні щодо колективних прав має бути юридично
виправлена, що справить позитивний вплив на подальший розвиток
міжнародного права в галузі захисту прав меншин та осіб, які до них належать.
Протягом усього періоду існування РК дискутується теоретичне питання
про те, позитивно чи негативно належить сприймати неоднозначну ситуацію –
наявність документа за відсутності визначення в ньому його бенефіціаріїв.
Прихильники позитивного сприйняття аргументують це можливістю
застосування гнучкого підходу і поширення дії норм на якомога більше коло
адресатів. Проти виступають ті, хто вбачає в цьому цілковиту відсутність будь-
якого контролю чи впливу на країни щодо визнання ними своїх меншин.
На практиці така ситуація призвела до того, що п’ять країн - членів РК у
своїх деклараціях до конвенції навели власні критерії для визначення своїх
національних меншин, а інші п’ять країн подали перелік національних меншин на
своїх територіях, узаконивши, як і перші, відмову у визнанні інших меншинних
груп, що виборюють такий статус. Приміром Данія, задекларувавши, що РК
поширюється лише на німецьку меншину в Південній Ютландії, таким чином
вилучила зі списку таких груп усі інші спільноти, включаючи ромів та
гренландців, котрі проживають на її території сотні років. Три країни повідомили,
що вони не мають жодних меншин. Більшість країн не робили застережень чи
декларацій, проте значна їх частина має власне законодавство, урядові акти чи
політичні програми стосовно цього питання, які, зрозуміло, враховують
специфічні національні історичні, економічні, демографічні та інші обставини.
Всі вони об’єднуються у справі захисту прав меншин єдиним правовим полем РК,
але кожна з них має свої власні уявлення про те, на кого поширюється її дія. З
огляду на такі обставини Консультативний комітет, досліджуючи ситуацію з
меншинами в кожній окремій країні, в більшості своїх висновків запропонував їм
розглянути питання про включення до числа меншин тих груп, які залишилися

337
поза межами дії конвенції і права яких, таким чином, у них порушуються1.
Такий стан справ можна було б якось виправдати на початковому етапі
існування правового документа, але 1 лютого 2008 р. святкувалася десята річниця
його існування, і тому це питання чекає на першочергове розв’язання.

3.1. Консультативний комітет РКЗНМ

Механізм нагляду за імплементацією та виконанням РК реалізується

відповідно до настанов її розділу ІV.
Оцінка стану виконання Рамкової конвенції договірними сторонами
здійснюється Комітетом міністрів, якому надає допомогу Консультативний
комітет (п. 1 ст. 24, п. 1 ст. 26). Упродовж одного року від дати набуття РК
чинності для сторони, вона має подати Генеральному секретареві Ради Європи
доповідь, що містить повну інформацію про законодавчі та інші заходи, вжиті на
виконання принципів, проголошених у Рамковій конвенції. Отриману доповідь
Генеральний секретар передає КМ (ст. 25). Далі такі доповіді мають подаватися
на періодичній основі – кожні п’ять років, які обчислюються від дати,
встановленої для подання попередньої доповіді, а також на прохання Комітету
міністрів.
За рідкісними винятками державні доповіді подаються вчасно чи з
незначним запізненням. Проте є випадки, коли через різні обставини країни -
члени суттєво затримувалися з поданням доповіді. З огляду на такі факти 19
березня 2003 р. Комітет Міністрів на 832-му засіданні заступників міністрів
уповноважив Консультативний комітет, якщо державна доповідь не надходить до
Ради Європи протягом 24 місяців, приступати до моніторингу виконання
країнами - членами зобов’язань за Рамковою конвенцією, не очікуючи такої
доповіді.
Процедура моніторингу здійснюється в установленому порядку. Для
забезпечення ефективного нагляду за виконанням її положень Рамкова конвенція
1 Collection of Opinions of the Advisory Committee on Framework Convention for the Protection of National
Minorities Article by Article // AFCF/1/Secr(03)001 rev.1. – May 2003. – 255 p.

338
передбачає створення Консультативного комітету як допоміжного органу
Комітету міністрів (п. 1 ст. 26). Згідно з РК Комітету міністрів доручається
розробити правила, які стосуються складу КК та порядку його роботи (п. 2 ст. 26).
На виконання цього положення Комітет Міністрів 17 вересня 1997 р. ухвалив
“Правила здійснення нагляду відповідно до статей 24–26 Рамкової конвенції про
захист національних меншин” (Резолюція (97)10), 16 грудня 1998 р. затвердив
прийняті КК 29 жовтня 1998 р. “Правила процедури Консультативного комітету
Рамкової конвенції про захист національних меншин”. Перш за все цими
документами регламентуються компетенція, повноваження, склад, термін обрання
незалежних експертів, порядок розгляду державних доповідей та формулювання
висновків щодо них Консультативним комітетом. Діяльність КК регламентується
також рядом інших резолюцій і рекомендацій КМ.
Згідно з правилами Резолюції № (97)10 до складу Консультативного
комітету входять як звичайні, так і додаткові члени. Кількість звичайних членів
КК становить щонайменше 12 і щонайбільше 18 осіб. У складі КК не може бути
більше одного члена від будь-якої сторони. До рівня кваліфікації та особистих
якостей кандидатів висуваються такі вимоги: вони повинні мати визнаний
авторитет у галузі захисту національних меншин; діяти від себе особисто, бути
незалежними та неупередженими, а також готовими сумлінно виконувати свої
обов’язки (правила 2, 4–6). Під час розгляду доповіді сторони, не представленої в
Консультативному комітеті звичайним членом, пропонується засідати
додатковому члену, експертові, включеному до списку від цієї сторони. Додаткові
члени мають право дорадчого голосу і не можуть брати участь у голосуванні. Це
також стосується звичайних членів у тому разі, якщо розглядаються доповіді тієї
сторони, від якої вони були обрані для включення до списку (правила 19, 34).
Відповідно до положень розділу ІІ Резолюції (97)10 (“Порядок здійснення
наглядових функцій”) головним завданням Консультативного комітету, який
розпочав свою роботу 29 червня 1998 р., є розгляд державних доповідей та
підготовка висновків щодо заходів, ужитих відповідною стороною для
імплементації положень РК (правило 23). Для цього КК має у своєму

339
розпорядженні низку робочих методів (процедур): він може запитувати у
сторони, доповідь якої розглядається, додаткову інформацію; може отримувати
інформацію з інших джерел; може запитувати інформацію з інших джерел,
повідомивши Комітет Міністрів про такий свій намір; може проводити засідання
за участі представників уряду, доповідь якого розглядається, і має це робити,
якщо відповідний уряд звертається з таким проханням; за спеціальним дозволом
КМ може проводити засідання з метою отримання інформації з інших джерел
(правила 29 – 32). Засідання КК є закритими, проте РЄ надає постійну офіційну
інформацію про його діяльність.
5 квітня 2003 р. Комітет Міністрів на 832-му засіданні заступників міністрів
уповноважив КК протягом другого та наступних кіл надання державних
доповідей отримувати інформацію від міжнародних організацій, омбудсмена та
національних інституцій, які діють у сфері заохочення і захисту прав людини,
представників громадськості та недержавних організацій. На той же термін КК
при здійсненні моніторингових відвідувань країн - членів уповноважений
проводити зустрічі з недержавними організаціями та незалежними інституціями.
Для прийняття збалансованих висновків Комітет протягом другого наглядового
циклу має також повноваження проводити зустрічі з недержавними організаціями
і незалежними інституціями поза межами відвідування країн - членів з попереднім
повідомленням останніх про таке.
Нині Консультативний комітет на своїх пленарних засіданнях працює в
повному складі (18 незалежних експертів – представники держав - учасниць РК).
З огляду на значний обсяг інформації, яку потрібно ретельно проаналізувати,
стислий термін підготовки та жорсткі вимоги до якості висновків з питань
виконання положень РК для вивчення державних доповідей усі члени КК
розділяються на робочі групи по 3–4 експерти. При формуванні робочих груп для
моніторингу конкретних держав Бюро Консультативного комітету бере до уваги,
з одного боку, побажання та можливості членів КК (професійні інтереси, наукову
спеціалізацію, знання мови чи мов, які використовуються в державі, та ін.), з
другого – зважає на забезпечення їх неупередженості й об’єктивності (член

340
робочої групи не може бути, по-перше, представником держави, доповідь якої
розглядається, по-друге, представником держави, що має численні національні
меншини на території такої держави, чи навпаки, та ін.).
Робота розпочинається з аналізу такою групою доповіді держави, за
результатами аналізу доповіді в разі необхідності група експертів готує та за
підписом президента КК надсилає державі письмовий запит про надання
додаткової інформації зі спірних або невисвітлених питань.
Після дослідження додаткових матеріалів, найчастіше на запрошення
держави, що звітує, делегація Консультативного комітету в складі робочої групи
та представника секретаріату прибуває з ознайомлювальною місією в країну, де
має робочі зустрічі з представниками законодавчої, виконавчої, судової влади,
омбудсменом, представниками наявних у країні міжнародних правоохоронних
структур, недержавних організацій, керівниками організацій національних
меншин країни та окремими особами, які належать до національних меншин,
іншими незалежними представниками громадськості з метою отримання
якнайповнішої та об’єктивної інформації про виконання країною положень
Рамкової конвенції.
За підсумками проведеної роботи готується проект документа – висновок
КК про виконання державою положень РК. Текст його обговорюється і
приймається постатейно на пленарному засіданні Консультативного комітету.
Остаточне рішення про зміст документа ухвалюється таємним голосуванням
присутніх на пленарному засіданні членів КК за винятком експерта -
представника держави, якої воно стосується. Рішення приймається більшістю
голосів звичайних членів КК. Кворум КК складається з більшості звичайних
членів (10 членів, не враховуючи представника зацікавленої держави).
Висновок Консультативного комітету про виконання державою
положень РК передається в Комітет Міністрів РЄ та надсилається державі
для ознайомлення. Протягом чотирьох місяців з дати підпису генеральним
директором Загального директорату з питань прав людини РЄ листа, разом із
яким надсилається висновок, держава має можливість подати письмовий

341
коментар щодо цього висновку. Після виконання вказаних процедур КМ РЄ на
своєму засіданні розглядає питання й ухвалює у вигляді резолюції остаточні
офіційні висновки і рекомендації щодо імплементації Рамкової конвенції про
захист національних меншин у державі.
Резолюція КМ РЄ про імплементацію РК певною державою складається з
чотирьох частин: преамбули, найважливіших висновків про імплементацію РК,
рекомендацій стосовно реагування держави на висновки резолюції і висновки КК,
запрошення держави до подальшого діалогу з КК та інформування його про вжиті
згідно з частинами 1 та 2 резолюції заходи. Текстуально висновки КМ є стислим
узагальненим викладом основних положень висновків КК, на які КМ звертає
увагу держави - учасниці конвенції.
Таким чином, і надалі Консультативний комітет залучається до нагляду за
врахуванням висновків та виконанням рекомендацій резолюцій на спеціальній
основі, згідно з дорученням Комітету міністрів, а державам - учасницям може
бути запропоновано надати КК відповідну інформацію. У термінових випадках
або у специфічних ситуаціях “КК може запропонувати КМ запитати в тієї чи
іншої Сторони спеціальну доповідь”.
Один із ключових принципів здійснення механізму нагляду – прозорість
моніторингового процесу – був чітко сформульований у розділі “Гласність”
Резолюції (97)10 (правила 20, 25–27). Згідно з правилами державні доповіді
оприлюднюються Радою Європи з моменту їх отримання Генеральним
секретарем, а держава має право оприлюднити таку доповідь раніше. Висновок
Консультативного комітету щодо доповіді сторони публікується одночасно з
висновками та рекомендаціями Комітету міністрів, якщо КМ не ухвалить у
конкретному випадку іншого рішення. Висновки та рекомендації КМ
оприлюднюються з моменту їх ухвалення, а коментарі сторін з приводу висновку
КК – разом із висновками і рекомендаціями КМ та висновком КК.
Принцип прозорості наглядового механізму РК дістав подальший розвиток
у рішеннях, ухвалених КМ на 756-му засіданні 12–14 червня 2001 р. У них
зокрема зазначається, що згідно з правилами 25–27 Резолюції (97)10 висновки КК

342
та письмові коментарі сторін до таких висновків мають зазвичай
оприлюднюватися разом із висновками та рекомендаціями КМ після їх ухвалення.
Передбачається також, що за бажанням держави - учасниці можуть публікувати
висновок КК разом зі своїми письмовими коментарями до ухвалення відповідних
висновків та можливих рекомендацій КМ. Сторонам пропонується інформувати
секретаріат РК про такі публікації.
Ефективність дії моніторингового механізму багато в чому залежить від
статусу органів та осіб, що його складають. Міжнародний моніторинговий
механізм РК має свої характерні особливості. Головним наглядовим органом, що
ухвалює рішення, є Комітет Міністрів Ради Європи (п. 1 ст. 24 РК). У визначенні
адекватності заходів, ужитих сторонами задля запровадження принципів РК,
Комітетові міністрів надає допомогу Консультативний комітет (п. 1 ст. 26).
Консультативний комітет є, так би мовити, провідним виконавчим органом
моніторингового процесу, і статус його членів становить найважливіший чинник
для здійснення цих функцій. Склад та порядок роботи Консультативного комітету
визначає КМ (п. 2 ст. 26), але при формулюванні висновків члени КК мають бути
незалежними й неупередженими (правило 6 Резолюції (97)10), тобто вільними від
політичного чи будь-якого іншого тиску як держав - учасниць, так і органів Ради
Європи.
Слід указати й на ще одну важливу характерну особливість діяльності
наглядових органів РК: вони не розглядають індивідуальних повідомлень осіб
або спірних міждержавних питань (як це, наприклад, робить Комітет з прав
людини – див. ст. 41 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та
ст. 1 Факультативного протоколу до нього), індивідуальних скарг і
міждержавних справ (що входить, приміром, до компетенції Європейського
Суду з прав людини – див. ст.ст. 33, 34 Європейської конвенції про захист прав і
основних свобод людини 1950 р.). Органи РК мають не судовий (на відміну,
скажімо, від ЄСПЛ), а наглядовий характер: вони готують і ухвалюють не
обов’язкові юридичні рішення, а висновки та резолюції (політичні документи) про
дотримання договірними сторонами їхніх зобов’язань за РК. Конвенція не

343
запроваджує санкцій у разі констатації неадекватності заходів, ужитих певною
стороною, а передбачає прийняття КМ рекомендацій для такої сторони та
визначення терміну подання інформації про їх виконання, аналіз якої надалі
покладається на КК. Висновки КК не є юридичними (на відміну, наприклад, від
висновків Європейського комітету з соціальних прав Європейської соціальної
хартії), проте відповідність національного законодавства та практики договірних
сторін їхнім міжнародно-правовим зобов’язанням КК оцінює передусім з
правового погляду.
Маємо зазначити, що автори проекту РК свідомо передбачили створення не
судової, а наглядової організаційної структури для контролю за здійсненням
державами своїх міжнародно-правових зобов’язань. Пропозиція щодо
запровадження системи примусу, заснованої на винесенні судових рішень у
найбільш складній та політизованій сфері захисту прав людини, якою є захист
прав національних меншин (не випадково ст. 21 РК проголошує непорушність
основних принципів міжнародного права, зокрема принципу суверенної рівності,
територіальної цілісності та політичної незалежності держав), без сумніву,
відклала б прийняття державами такого документа на далеке майбутнє.
У лютому 2001 р. Парламентська асамблея РЄ рекомендувала Комітетові
міністрів “розпочати роботу над проектом додаткового протоколу до Рамкової
конвенції про захист національних меншин, який би надав Європейському суду з
прав людини або загальній судовій владі РЄ компетенцію надавати
консультативні висновки щодо тлумачення Рамкової конвенції”1.
Такі пропозиції, на наш погляд, можуть бути втіленими в життя в
майбутньому, але сьогодні, на сучасній стадії здійснення контрольних функцій
щодо виконання договірними сторонами зобов’язань за специфічним міжнародно-
правовим документом, який складається головним чином із норм-принципів
непрямої дії з нечітко визначеною широкою сферою застосування, більш
ефективним є не судовий, а конвенційно встановлений наглядовий механізм. До
того ж міжнародним судовим установам не властиво застосовувати такі норми-

1 Council of Europe Doc. Rights of National Minorities. Recommendation 1492 (2001).

344
принципи у своїй діяльності, а тим паче їх тлумачити. Виходячи з цього, з метою
зміцнення наглядового механізму доцільно було б офіційно надати КК як органу,
що безпосередньо, неупереджено та однаково до всіх держав застосовує в своїй
діяльності положення РК, компетенцію тлумачити її положення в спірних
ситуаціях.

§ 4. Європейська хартія регіональних мов або мов меншин 1992 р.

Іншим важливим європейським міжнародно-правовим актом у сфері захисту

прав людини, який містить стандарти та принципи спеціального характеру, є
ухвалена в рамках Ради Європи 5 листопада 1992 р. Європейська хартія
регіональних мов або мов меншин, яка набула чинності 1 березня 1998 р. 1.
Виходячи з положень Хартії, її учасницею може бути й держава, яка не є членом
Ради Європи.
Потрібно зазначити, що Європейська хартія регіональних мов або мов меншин
(ЄХРМ) є першою міжнародною конвенцією спеціального характеру,
спрямованою на захист одного з найсуттєвіших елементів самобутності
національних меншин – їхньої мови.
Проте у Хартії не йдеться про національні меншини, там навіть не
застосовується такий термін, захисту підлягають мови меншин, що безпосередньо
стосується існування мовних меншин. “Мовні меншини” належать до груп
населення, які з давніх часів виборювали свої мовні права і здобули міжнародно-
правовий захист, зокрема в європейських державах. Багато країн світу мають на
своїй території автохтонні або інші групи людей, які використовують іншу мову,
ніж більшість населення (класичні приклади: французька, італійська, романська
мовні меншини в Швейцарії; “історичні мовні меншини” в Італії, які розмовляють
албанською, німецькою, каталонською, хорватською, грецькою, французькою,
франко-провансальською, словенською та деякими іншими мовами; статус
мовних меншин визнається також у Бельгії, Португалії та інших країнах).
1Станом на 01.01.2010 р. Хартію ратифікували 24 країни. Україна ратифікувала Хартію 19.09.2005 р., набула для
неї чинності 01.01.2006 р.

345
 Таким є історичний результат утворення держав, кордони яких ніколи не
встановлювалися відповідно до меж розселення мовних спільнот. Найчастіше
менші громади поглиналися більшими спільнотами. Демографічна і мовна
ситуації в різних країнах різні, і “мовні меншини” в них становлять від кількох
сотень до декількох мільйонів осіб1.
Головною метою Хартії є культурний розвиток. Вона має захищати й
сприяти розвиткові регіональних мов або мов меншин, що перебувають під
загрозою, як європейської культурної спадщини. З огляду на ці завдання вона
не лише містить у собі антидискримінаційні застереження, але й передбачає
заходи, спрямовані на активну підтримку таких мов.
Метою Хартії є також, наскільки це дозволяють умови, забезпечення
вживання регіональних мов або мов меншин у сфері освіти й у засобах масової
інформації, в судах та адміністративних установах, в економічному та
соціальному житті, в культурній діяльності. Лише в такий спосіб мови можуть
там, де це необхідно, отримати відшкодування за несприятливі умови в
минулому, зберегтися й розвиватися як жива риса європейського культурного
обличчя”, – підкреслюється в пункті 10 Пояснювальної доповіді до Європейської
хартії регіональних мов або мов меншин.
Хартія складається з п’яти частин та 23 статей 2. Частина І містить загальні
положення та визначає термін “регіональні мови або мови меншин” як такі
мови, що традиційно використовуються в межах певної території держави її
громадянами, які складають групу, меншу за чисельністю від решти населення
цієї держави, і відрізняються від офіційної мови (мов) цієї держави. Діалекти
офіційної мови держави або мови мігрантів до зазначених мов не належать (пп. і–
іі п. а cт. 1).

1 Цікавим є той факт, що в деяких країнах мовними меншинами є представники титульної нації. Така ситуація
існує, наприклад, в Ірландії, де ірландську мову використовують 15% ірландців, чи Білорусь, де цей показник
наближається до 20%. Проте це не означає, що в майбутньому ситуація не зміниться. Так, наприклад, після
проголошення Фінляндією незалежності фінською мовою розмовляли лише 2% населення, а шведською – 98%,
сьогодні ситуація кординально змінилася.
2 Європейська хартія регіональних мов або мов меншин (ETS 148) // Збірка договорів Ради Європи. – К.:
Парламентське видавництво, 2000. – С. 175–196.

346
 Посилання на традиційне використання мови в межах певної території
держави передбачає, що Хартія не розв’язує проблем сучасної імміграційної
ситуації, які виникають у зв’язку з існуванням груп, які розмовляють іноземною
мовою в країні імміграції або, подеколи, в країні походження в разі їх повернення.
Хартія також не має стосунку до ситуації з неєвропейськими групами, які
нещодавно іммігрували до Європи і здобули громадянство європейських країн.
Хартія охоплює лише “історичні” мови, спілкування якими здійснювалося
протягом тривалого часу1.
У п. b ст. 1 ідеться, зокрема, про те, що “мова є засобом спілкування певної
кількості осіб, який виправдовує здійснення різних охоронних і заохочувальних
заходів, передбачених у цій Хартії”. У Пояснювальній доповіді до Хартії
зазначається, що термін “мова меншини” належить до мови, якою розмовляють
особи, розпорошені по території країни, або група осіб, котра концентровано
проживає на певній частині території країни, але є чисельно меншою, ніж
населення цього регіону, що розмовляє мовою більшості країни 2. У Доповіді
також зауважується, що її автори навмисне залишили питання про чисельність
осіб таких груп невизначеним, залишивши його вирішення на розсуд держав
відповідно до духу Хартії (п. 19).
Пункт с ст. 1 визначає термін “нетериторіальні мови” як мови, які
використовують громадяни держави і які є відмінними від мови (мов), що
використовується рештою населення держави, але які попри їх традиційне
використання в межах території держави не можуть вважатися найбільш
поширеними в межах конкретної місцевості цієї держави.
Умови прийняття сторонами зобов’язань за документом визначаються у ст.
2. Відповідно до п. 2 статті кожна сторона зобов’язується застосувати
щонайменше тридцять п’ять пунктів або підпунктів з тих положень, що наведені в
її третій частині, включаючи щонайменше три з кожної зі статей 8 і 12 та один – із

1 European Charter for Regional or Minority Language and Explanatory Report. – Council of Europe Publication, 1996. –
P. 10–12.
2 European Charter for Regional or Minority Language and Explanatory Report. – Strasbourg: Council of Europe
Publishing, 1996. Par. 18.

347
кожної зі статей 9, 10, 11 та 13. Тобто в Хартії використано так звану “систему
меню”, за якою держави - учасниці мають право обирати рівень та якість захисту
регіональних мов або мов меншин, у відповідності з їхніми культурними
традиціями та економічними можливостями.
У частині ІІ цього документа окреслено цілі та принципи, яких необхідно
дотримуватися при формуванні політики, законодавства та практики держав -
учасниць щодо регіональних мов або мов меншин на територіях, де такі мови
застосовуються. Найважливішими з них, зокрема, є: визнання регіональних мов
або мов меншин носіями культурного багатства; поважання географічного ареалу
розповсюдження кожної регіональної мови або мови меншин для того, щоб
адміністративно-територіальний поділ не створював перешкод для розвитку таких
мов; сприяння використанню регіональних мов або мов меншин в усній та
письмовій формі у суспільному та приватному житті; забезпечення належних
форм і засобів для викладання й вивчення таких мов на всіх відповідних рівнях;
забезпечення особам, які не володіють регіональною мовою або мовою
меншини і які проживають у місцевості, де вона використовується,
можливостей вивчати її за своїм бажанням; сприяння здійсненню наукових
досліджень в галузі регіональних мов або мов меншин в університетах чи
аналогічних установах. А також: усунення будь-яких необґрунтованих
розбіжностей, винятків, обмежень або привілеїв щодо використання регіональної
мови або мови меншин, які мають на меті стримати або поставити під загрозу їх
збереження або розвиток; вжиття спеціальних заходів у галузі регіональних мов
або мов меншин, які спрямовані на досягнення рівності між особами, що
вживають ці мови, і рештою населення; поглиблювати взаєморозуміння між
всіма мовними групами населення країни, і, зокрема, сприяти вихованню
поваги, розуміння і терпимості щодо регіональних мов або мов меншин як
одній з цілей освіти і професійної підготовки та заохочувати засоби масової
інформації до досягнення такої цілі; сторони зобов’язуються враховувати потреби
та побажання тих груп населення, які користуються цими мовами. Сторони

348
заохочуються до створення у разі необхідності органів, які консультували б владу
з усіх питань, що стосуються регіональних мов або мов меншин (ст. 7).
Частина ІІІ Хартії визначає низку спеціальних заходів, спрямованих на
заохочення використання регіональних мов або мов меншин у суспільному житті
відповідно до зобов’язань, взятих за п. 2 ст. 2. Ці заходи охоплюють такі галузі:
освіту (ст. 8), судову владу (ст. 9), адміністративні органи та публічні послуги (ст.
10), засоби масової інформації (ст. 11), культурну діяльність та засоби її
здійснення (ст. 12), економічне і соціальне життя (ст. 13), транскордонні обміни
(ст. 14). Кожна стаття містить певну кількість пунктів і підпунктів, що визначають
рівень (від найнижчого до найвищого) забезпечення прав, визначених в них.
Так, наприклад, ст. 8 „Освіта” складається з двох статей, ст. 1 – з 9 пунктів
(п. а – п. і), а кожен з пунктів від п.a до п. і – з чотирьох підпунктів. Наприклад,
тоді як пп. i п. с передбачає надання середньої освіти відповідними
регіональними мовами або мовами меншин, пп. ii передбачає надання суттєвої
частини середньої освіти відповідними регіональними мовами або мовами
меншин, в той же час, пп. iii передбачає в рамках системи середньої освіти
викладання відповідних регіональних мов або мов меншин як складову частину
учбової програми, а пп. iv передбачає застосовувати один із заходів,
передбачених у підпунктах i - iii вище, принаймні до тих учнів, які самі, або у
відповідних випадках сім'ї яких, цього бажають і кількість яких вважається для
цього достатньою.
Далі спрацьовує зазначена “система меню”, відповідно до якої, як
зазначалося, кожна сторона зобов’язується застосувати щонайменше тридцять
п’ять пунктів або підпунктів з тих положень, що наведені в її третій частині.
Частина ІV “Застосування хартії” передбачає механізм контролю за
виконанням її положень. Частина V містить „Заключні положення”.
Слід ще раз підкреслити, що Хартія не встановлює будь-яких
індивідуальних чи колективних прав представників національних меншин,
які розмовляють такими мовами, і не має за мету захист останніх. Головна
мета реалізації цього багатостороннього міжнародно-правового документа

349
Ради Європи, як зазначалося, полягає в збереженні і захисті регіональних
мов і мов меншин Європи як невід’ємної складової європейської культурної
спадщини.

4.1. Комітет експертів ЄХРМ

Частина ІV (ст.ст. 15 – 17) “Застосування хартії” передбачає механізм

контролю за виконанням її положень. Сторони подають Генеральному секретареві
Ради Європи на періодичній основі доповідь про політику, яку вони здійснюють
відповідно до частини ІІ документа, та про заходи, вжиті ними на виконання тих
положень частини ІІІ, які вони прийняли. Перша доповідь подається через один
рік після набрання Хартією чинності стосовно відповідної сторони, наступні
доповіді подаються кожні три роки після першої доповіді. Свої доповіді сторони
мають оприлюднювати.
Доповіді, подані Генеральному секретареві Ради Європи, розглядаються
Комітетом експертів, до складу якого входить по одному члену від кожної
сторони (як це обумовлено в ст. 17). Члени Комітету експертів призначаються
Комітетом міністрів із списку кандидатів, які висуваються відповідною cтороною
і які повинні відзначатися високою сумлінністю та мати визнаний авторитет
в питаннях, які розглядаються у цій Хартії. Члени Комітету призначаються
строком на 6 років і можуть перепризначатися.
Комітет експертів встановлює свої правила процедури. У переглянутих
24. 03. 2004 р. Комітетом правилах процедури, зокрема передбачається, що
Комітет простою більшістю голосів призначає одного чи більше доповідачів для
дослідження кожної державної доповіді. У необхідному випадку він може
звернутися про додаткову інформацію щодо національної доповіді. Простою
більшістю голосів Комітет може прийняти рішення про направлення одного чи
більше членів в країну, для того щоб на місці отримати будь-яку оцінку ситуації,
що має безпосереднє значення для виконання державою зобов’язань за Хартією.

350
 Комітет здійснює аналіз державної доповіді на підставі ст. 16 активно
застосовуючи її п.2, який передбачає , що законно створені органи або асоціації
Сторони можуть звертати увагу Комітету експертів на питання, які
стосуються її зобов'язань за частиною III Хартії. Ці органи або асоціації
можуть також робити заяви стосовно політики, яку Сторона проводить
відповідно до частини II. Крім того, він уповноважений отримувати інформацію з
інших джерел, таких, як офіційні документи зацікавленої країни, загальновідомі
факти з громадянських джерел.
На основі зазначених доповідей та згаданої інформації Комітет експертів
складає доповідь Комітету міністрів. Ця доповідь супроводжується коментарями,
які Сторони надсилають на відповідне прохання, і може оприлюднюватися
Комітетом міністрів.
Доповідь Комітету експертів містить, зокрема, його пропозиції стосовно
підготовки Комітетом міністрів необхідних рекомендацій одній або декільком
Сторонам. Генеральний секретар Ради Європи подає Парламентській Асамблеї
докладну дворічну доповідь про застосування Хартії.

§ 5. Європейська конвенція про запобігання катуванням та нелюдському або

такому, що принижує гідність, поводженню та покаранню 1987 р.

Видання Ради Європи зазначає, що ми майже нічого не знаємо про те, що

відбувається за зачиненими дверима таких місць позбавлення волі, як в’язниці,
поліцейські дільниці або заклади для лікування психічно хворих осіб 1. Ось чому
28 вересня 1983 р. Парламентська Асамблея Ради Європи прийняла Рекомендацію
(971 91983) про захист затриманих осіб від катування і жорстокого, нелюдського
або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. У цьому документі
Асамблея рекомендувала, зокрема, Комітету міністрів ухвалити проект
Європейської Конвенції про запобігання катуванням та нелюдському або такому,
що принижує гідність, поводженню чи покаранню, який додається до
Рекомендації.
1Конвенція про запобігання катуванням // Рада Європи: 800 мільйонів європейців, 2001. – К.: „Кальвія”. – С. 31-
32.

351
 Така Конвенція була ухвалена 26.11.1987 р. і набула чинності 1.02.1989 р.
Україна ратифікувала документ 5. 05. 1997 р.1
Конвенція складається з: преамбули, яка вказує причини, що спонукали
держави Ради Європи прийняти цю Конвенцію, і формулює її цілі. Зокрема
зазначається, що згідно зі ст. 3 Конвенції про захист прав і основних свобод
людини "жодна людина не може зазнавати катувань чи нелюдського або
такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання", держави
переконані в тому, що захист позбавлених волі осіб від катувань чи
нелюдського або такого, що принижує їхню гідність, поводження чи покарання
міг би бути посилений позасудовими засобами превентивного характеру, які
ґрунтуються на інспекціях.
Центральна частина (ст.ст. 1 – 17) визначає орган (Європейський комітет з
питань запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує
гідність, поводженню чи покаранню – далі "Комітет"), в обов'язок якого входить
здійснювати відвідини, цілі цих відвідин, визначає склад, компетенцію, основні
функції, взаємозв’язок з державами – членами; прикінцевих положень (ст.ст. 18 –
23) у відповідності з вимогами Ради Європи до таких угод2.
До Конвенції ухвалені додаткові протоколи: Протокол № 1 про певні
можливості держав, які не є членами Ради Європи та Протокол № 2 про
упорядкування поновлення членського складу Комітету3.

5.1. Європейський комітет з питань запобігання катуванням

Стаття 1 Конвенції регламентує створення Європейського комітету з

питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує
гідність, поводженню чи покаранню. Комітет, шляхом здійснення інспекцій,

1 Станом на 01.01.20010 р. Конвенцію ратифікували 47 держав - членів Ради Європи.

2 Європейська конвенції про запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність,
поводженню чи покаранню (ETE № 126) // Збірка договорів Ради Європи. – К.: Парламентське видавництво, 2000.
– С. 143–162.
3 Першийі другий Протоколи були відкриті до підписання у 1993 р., набули чинності у 2002 р., ратафіковані 47
державами-учасницями Конвенції.

352
перевіряє поводження з позбавленими волі особами з метою посилення, у разі
необхідності, захисту таких осіб від катувань чи нелюдського або такого, що
принижує їхню гідність, поводження чи покарання.
Комітет складається із такого числа членів, яке відповідає
кількості Сторін. Члени Комітету обираються строком на чотири роки і можуть
бути переобрані двічі. Члени Комітету відбираються із числа осіб, які мають
високі моральні якості, визнаний авторитет у галузі прав людини або
професійний досвід у питаннях, які охоплюються цією Конвенцією. Члени
Комітету здійснюють свої повноваження у їхній особистій якості, вони є
незалежними і неупередженими. Комітет проводить свої засідання за
закритими дверима.
Згідно з положенням ст. 2 кожна Сторона дозволяє інспектувати,
відповідно до цієї Конвенції, будь-яке місце, яке перебуває під її юрисдикцією і в
якому утримуються особи, позбавлені волі органом державної влади. У
Пояснювальній доповіді до Конвенції зазначається, що це положення виражає
згоду Сторін Конвенції інспектувати будь-яке місце в межах їхньої юрисдикції, де
містяться одна або більше осіб, позбавлених волі державною владою. Не має
значення, засновано позбавлення волі на формальному рішенні чи ні. Відвідини
можуть відбуватися за будь-яких обставин. Конвенція застосовується не тільки в
мирний час, але й під час війни або за ситуації іншого надзвичайного характеру.
Проте компетенція Комітету щодо місць, які він може відвідувати, обмежена
положеннями п. 3 ст. 17.
Відвідини можуть стосуватися будь-яких місць, де містяться особи,
позбавлені волі, незалежно від підстав. Це означає, що Конвенція може
застосовуватися, наприклад, стосовно місць, де перебувають затримані особи,
ув’язнені в результаті засудження за здійснення злочину, затримані в
адміністративному порядку або ізольовані з причин медичного характеру, а також
неповнолітні, взяті під варту державною владою. Затримані військовою владою
також потрапляють під дію Конвенції.

353
 Об'єктами інспекції можуть бути як державні, так і приватні установи.
Комітет може здійснювати відвідини стосовно тих осіб, які були позбавлені волі
державною владою, а не добровільних пацієнтів. Проте в останньому випадку
Комітет має право переконатися в тому, що на це насправді була згода пацієнта.
Окрім періодичних інспекцій, Комітет може організовувати інші
інспекції, які, на його думку, необхідні у кожному конкретному випадку (ст. 7).
Відповідно до п. 2 ст. 8 з метою сприяння Комітету у виконанні його
завдання відповідна Сторона забезпечує Комітету:
a) доступ на свою територію і право подорожування по ній без будь-якого
обмеження;
b) повну інформацію про місця, де тримають осіб, позбавлених волі;
c) необмежений доступ до будь-якого місця, де перебувають особи,
позбавлені волі, включаючи право відвідування таких місць без будь-якого
обмеження;
d) іншу наявну у Сторони інформацію, яка необхідна Комітету для виконання
ним свого завдання.
Згідно з п. 3 Комітет може проводити з позбавленими волі особами бесіди віч-
на-віч та вільно спілкуватися з будь-якою особою, яка, на його думку, може
надати йому необхідну інформацію (п. 4).
Під особами, з якими Комітет може вступати у контакт, автори проекту
Конвенції мали на увазі, зокрема, членів сімей, юристів, лікарів і персонал, що
здійснює догляд за особами, позбавленими волі. Але ні на кого з таких приватних
осіб не може бути покладений обов'язок вступати в контакт з Комітетом. Це
право, надане Комітету, не уповноважує його проводити формальні слухання в
юридичному сенсі з дотриманням процесуальних правил. Наприклад, не можна
зобов'язати кого б то не було надавати свідчення під присягою.
Стаття 9 визнає, що незважаючи на обов'язок Сторони дозволити
відвідини, певні виняткові обставини можуть виправдати деякі обмеження в
допуску Комітету щодо конкретного місця інспекції. Пункт 1 визначає ці

354
виняткові обставини, які обмежують застосування цієї статті у кожному
конкретному випадку, це:
– забезпечення інтересів національної оборони;
– забезпечення державної безпеки, що, як передбачено, включає
невідкладну необхідність запобігання тяжкому злочину;
– серйозні заворушення у в'язницях або інших місцях, де розміщені
особи, позбавлені волі;
– випадки, коли відвідини відповідної особи за станом здоров’я
(включаючи психічне) можуть виявитися шкідливими для неї;
– виключення перешкоди терміновому допиту і подальшому
розслідуванню у зв'язку з тяжким правопорушенням.
Сторона, яка має намір застосувати положення ст. 9, повинна надати
пояснення Комітету про відповідні обставини.
Після кожної інспекції Комітет складає доповідь про факти,
які були встановлені під час інспекції, з урахуванням будь-яких міркувань, які
можуть бути висловлені відповідною Стороною. Він надає державі свою
доповідь, яка містить будь-які необхідні, на його думку, рекомендації. Якщо
Сторона відмовляється від співпраці або відмовляється поліпшити ситуацію у
світлі рекомендацій Комітету, Комітет, після надання цій Стороні можливості
повідомити свою думку, може більшістю у дві третини голосів своїх членів
прийняти рішення про оприлюднення заяви з цього приводу (ст. 10).
Комітет наділений широкими повноваженнями в рішенні питання про те,
яку інформацію оприлюднити, але при цьому він повинен брати до уваги, що
необхідно забезпечити нерозголошення конфіденційної інформації. Слід також
враховувати небажаність розголошування інформації, що стосується
незавершеного слідства.
Пункт 3 ст. 11 встановлює, що ніякі відомості особистого характеру не
можуть бути опубліковані без безумовно вираженої згоди зацікавленої особи. Але
це не виключає публікації таких відомостей, якщо особа людини не розкривається
і не може бути встановлена з контексту.

355
 Щороку Комітет представляє загальний звіт про свою діяльність Комітету
міністрів. Звіт, який буде переданий Асамблеї і наданий гласності, повинен
містити інформацію про організацію і внутрішню роботу Комітету і про власне
його діяльність з вказівкою відвіданих держав. При підготовці звіту Комітет
повинен дотримувати положення ст. 11, що стосується закритого характеру
інформації і відомостей певного типу (ст. 12).
Стаття 13 зобов’язує членів Комітету, експертів і інших осіб, що надають
допомогу Комітету, дотримувати секретності навіть після закінчення терміну
повноважень. Це стосується до всіх фактів і будь-якої інформації, які стали відомі
членам Комітету або іншим перерахованим особам у зв'язку з виконанням ними
обов'язків, як під час відвідин, так і в інший час.
Аналіз конвенційних положень дає підстави наголосити на наступних її
особливостях:
- Конвенція не містить визначень злочинів, що містяться в її назві, чи
будь-яких зобов’язань держав щодо захисту жертв катування чи нелюдського або
такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
- Метою Конвенції є, враховуючи положення Конвенції про захист прав
і основних свобод людини 1950 р., зокрема ст. 3, створення спеціального
позасудового механізму превентивного характеру - Європейського комітету з
питань запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує
гідність, поводженню чи покаранню, для захисту осіб від таких злочинів.
- Комітет наділений функціями здійснювати періодичні й інші інспекції,
коли це необхідно, складати доповідь про факти, встановлені під час їх
здійснення, подавати державі доповідь з необхідними рекомендаціями щодо
поліпшення захисту осіб, позбавлених волі, подавати кожного року Комітету
міністрів загальну доповідь по свою діяльність, яка надсилається Парламентській
асамблеї і оприлюднюється.
- Комітет не здійснює судових функцій, його члени не зобов'язані бути
юристами, його рішення не мають обов'язкової сили для зацікавленої держави.
Комітет утримується від тлумачення як правових термінів, так і відповідних

356
міжнародних документів. Перед ним поставлені виключно превентивні завдання.
Він проводить інспекції з метою встановлення фактів і, якщо необхідно, на основі
отриманої таким чином інформації виробляє рекомендації для поліпшення
захисту осіб, позбавлених волі і від тортур, і від нелюдського або такого, що
принижує гідність, поводження чи покарання.
- Прецеденти Європейського Суду з прав людини щодо застосування
статті 3 ЄКЗПЛ служать Комітету джерелом для керівництва. Проте діяльність
Комітету спрямована не на застосування положень ЄКЗПЛ чи інших правових
норм до певних ситуацій щодо катувань тощо, а на профілактичні заходи щодо
таких дій, попередження порушення прав осіб, позбавлених волі державною
владою.
Таким чином, Конвенція створює позасудову систему превентивного
характеру. Завданням Комітету є не засудження держав за порушення, а
прагнення у дусі співпраці і консультацій до поліпшення, якщо це необхідно,
захисту осіб, позбавлених волі. Щоб визначити дух взаємин між Комітетом і
державами - учасницями, в ст. 3 Конвенції міститься загальне положення про
співпрацю: „Виконуючи цю Конвенцію, Комітет та компетентні національні
органи відповідної Сторони співпрацюють між собою”.

Джерела інформації та рекомендована література

Буткевич В.Г. Регіональні системи захисту прав людини та основних свобод // Буткевич В.Г.,
Мицик В.В., Задорожній О.В. та ін. Міжнародне право. Основні галузі. – К., 2004.
– С. 223-229.
Піляєв І.С. Європейська хартія регіональних мов або міноритарних мов та проблеми її
застосування в Україні // Мармазов В.Є., Піляєв І.С. Україна в політико-правовому
просторі Ради Європи: Досвід і проблеми. – К.: Вентурі, 1999. – С. 158–170.
Товт М. Міжнародно-правовий захист національних меншин (тенденції сучасного розвитку) /
Відпов. ред. В.І. Євінтов. – Ужгород: Інформаційно-видавниче агентство “ІВА”,
2002.
Рабінович П. Рішення Європейського суду з прав людини: до характеристики концептуально-
методичних засад їх обгрунтування // Практика Європейського суду з прав людини:
Рішення. Коментарі. – К., 1999. – № 1. – С. 357-366.
Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е. Європейське право в галузі прав людини: джерела і практика
застосування / Пер. з англ. – К., 1977.
Сидоренко Н.С. Механізм контролю за виконанням положень Європейської соціальної хартії //
Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка: Міжнародні
357
 відносини. – К.,2002. – Випуск 21-24. – С. 80-86.
Гнатовський М. Заборона катування в міжнародному праві: взаємодія міжнародного права прав
людини, міжнародного гуманітарного права та міжнародного кримінального права
// Український часопис міжнародного права, 2005. - № 1. – С. 21-26.

Глава 12
МІЖАМЕРИКАНСЬКА СИСТЕМА ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ,
ІНСТИТУЦІЙНІ ТА КОНВЕНЦІЙНІ ОРГАНИ І МЕХАНІЗМИ
ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ

§ 1. Статут Організації американських держав та Американська

декларація прав і обов‘язків людини

Питання про сприяння та захист прав людини на міжамериканському рівні

знаходить своє відображення ще у ХІХ ст. Однак важливі кроки у цьому питанні,
що мали реальне значення, були здійсненні лише після Другої Світової війни з
утворенням сучасної міжамериканської міжнародної регіональної організації.
Організація американських держав (ОАД) створена 30 квітня 1948 р. на IX
Міжамериканській конференції у Боготі (Колумбія), де було підписано статут
організації. ОАД створено на основі Панамериканського союзу, який існував з
1890 р. Згідно із задумами її творців, ОАД мала стати законодавчим і виконавчим
механізмом міжамериканської системи, яка формувалась протягом багатьох
десятиліть. ОАД об’єднує 34 держави Західної півкулі1. Серед керівних принципів
діяльності Організації проголошено визнання міжнародного права як норми

1 У підручнику інституційні органи розглядаються як такі, що ухвалені міжнародними організаціями,

конвенційні, які створені відповідно з положеннями міжнародних договорів.
?
Антигуа і Барбуда, Аргентина, Багамські острови, Барбадос, Беліз, Болівія, Бразилія, Венесуела, Гаїті, Гайана,
Гватемала, Гондурас, Гренада, Домініка, Домініканська Республіка, Еквадор, Канада, Колумбія, Коста-Рика,
Мексика, Нікарагуа, Панама, Парагвай, Перу, Сальвадор, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сент-Кітс і Невіс, Сент-
Люсія, США, Суринам, Тринідад і Тобаго, Уругвай, Чилі і Ямайка. До 1962 р. членом організації була Куба. У
1971 р. створено інститут постійних спостерігачів при ОАД. Своїх представників акредитують 24 держави
Європи, Америки та Азії, зокрема з травня 1994 р. - Україна.

358
поведінки держав, повага до прав особистості, сприяння економічному,
соціальному та культурному співробітництву, які є підставами, на яких
ґрунтується ідея проголошення „основних прав людини незалежно від раси,
національності, релігії та статі” (ст. 3).
Правова основа ОАД закріплена в декількох міжнародно-правових актах.
Одним з найважливіших документів вважається Статут ОАД 1948 р. (набув
чинності 13 грудня 1951 р.) зі змінами та доповненнями згідно з „Протоколом
Буенос-Айреса” 1967 р., „Протоколом Картахени” 1985 р., Протоколом
Вашингтона” 1992 р. та „Протоколом Манагуа” 1993 р.1
Під керівництвом Генеральної Асамблеї ОАД, яка є її вищим органом,
працюють, зокрема, такі основні правозахисні органи, як Міжамериканський
правовий комітет, який діє як консультативний орган з юридичних питань, сприяє
розвитку і кодифікації міжнародного права та вивчає правові проблеми ОАД
(складається з 11 правознавців; розташований у Ріо-де-Жанейро, Бразилія). Та
Міжнародна комісія з прав людини, що також виконує функції консультативного
органу ОАД та сприяє дотриманню і захисту прав людини у державах - членах
(складається з семи юристів; розташована у Вашингтоні, США).
Вагому роль у сфері сприяння та захисту прав людини відіграє
Американська декларація прав та обов‘язків людини, ухвалена також на дев’ятій
Міжнародній конференції американських держав у Боготі 30 квітня – 2 травня
1948 року.
Іншими провідними документами міжамериканської системи захисту прав
людини є Американська конвенція про права людини 1969 р., Додатковий
протокол до Американської конвенції з прав людини щодо економічних,
соціальних та культурних прав (Договір Сан-Сальвадора) 1988 р., Протокол про
відміну смертної кари 1990 р. Важливими актами у цій царині є також
Міжамериканська конвенція про запобігання та покарання за катування 1985 р.,
Міжамериканська конвенція про примусове зникнення людей 1994 р.,
1 Charter of the Organization of American States, 119 U.N.T.S. 3, entered into force December 13, 1951; amended by
Protocol of Buenos Aires, 721 U.N.T.S. 324, O.A.S. Treaty Series, No. 1-A, entered into force Feb. 27, 1970; amended
by Protocol of Cartagena, O.A.S. Treaty Series, No. 66, 25 I.L.M. 527, entered into force Nov. 16, 1988; amended by
Protocol of Washington, 1-E Rev. OEA Documentos Oficiales OEA/Ser.A/2 Add. 3 (SEPF), 33 I.L.M.

359
Міжамериканська конвенція про запобігання, покарання і викорінювання
насильства проти жінок 1994 р., Проект Декларації про права корінних народів
1995 р. та деякі інші.
Міжамериканська система дещо відмінна від інших регіональних систем. Її
специфіка полягає у взаємодії двох різних механізмів у цій сфері. По-перше, це
механізм Статуту ОАД, що складається з власне Статуту ОАД, а також
Американської декларації з прав та обов‘язків людини. По-друге, захист прав
людини забезпечується Американською конвенцією з прав людини, і стосується
тих країн - членів ОАД, що добровільно приєдналися до неї. Дві вищевказані
системи працюють через спільний орган – Міжамериканську комісію з прав
людини. В обох випадках Міжамериканська комісія з прав людини наділена
повноваженнями розглядати заяви індивідів, груп індивідів і представників
неурядових організацій про порушення прав людини, що регулюються
нормами Американської декларації, чи Американської конвенції з прав
людини. Щодо міждержавних звернень стосовно порушень прав людини
повноваження Комісії є факультативним.
Відповідно до статті 3 (l) Статуту ОАД “Американські країни
проголошують фундаментальні права індивіда незалежно від раси,
національності, віри та статі”. Стаття 17 Статуту проголошує: „Кожна країна має
право на вільний та природний розвиток свого політичного, культурного та
економічного життя, країна повинна поважати права індивіда та принципи
моралі”.
Статутні положення передбачають принципи і механізми, що гарантують
реалізацію необхідних умов існування людини і, зокрема: право кожної людини
незалежно від раси, статі, національності, переконань або соціального
походження на достатній життєвий рівень, духовний розвиток за умов свободи,
гідності, рівних можливостей і економічної безпеки (п. а ст. 44); працю як право і
соціальний обов'язок за умови справедливої системи заробітної плати як гарантії
існування, здоров'я і пристойного життєвого рівня для працівника і його родини
як протягом років, що він працював, так і у старості, чи за обставин, що

360
позбавляють його можливості працювати (п. b ст. 44); право працівників на
колективні договори і асоціації (п. с ст. 44); право кожного на належну правову
допомогу (п. i ст. 44). Значні зусилля передбачається прикласти для гарантії
здійснення права на початкову, середню і вищу освіту (ст. 48). Будь-яких інших
основних прав людини Статут не визначає.
Мета визначення переліку основних прав людини була покладена в основу
Американської декларації прав та обов‘язків людини, що була прийнята в той
самий час, що й Статут ОАД, у травні 1948 р., передуючи, таким чином, Загальній
декларації прав людини більш ніж на півроку1.
Декларація складається з двох частин – прав та обов’язків людини. У
Декларації визначені 38 прав та обов’язків людини: право на життя, свободу та
персональну недоторканність (ст. I); право на рівність перед законом (ІІ); право на
свободу релігії та віросповідання (ІІІ); право на свободу дослідження, думки,
слова, переконання (ІV); право на захист честі, гідності, приватного та сімейного
життя (V); право на сім‘ю та її захист (VІ); право на захист матерів та дітей (VІІ);
право на місце проживання та свободу пересування (VІІІ); право на
недоторканність житла (ІХ); право на недоторканність та передачу кореспонденції
(Х); право на збереження здоров‘я та благоустрою (ХІ); право на освіту (ХІІ);
право на здобутки культури (ХІІІ); право на працю та справедливу винагороду
(ХІV); право на відпочинок та вільне його використання (ХV); право на соціальне
забезпечення (ХVІ); право на визнання правосуб’єктності та громадянських прав
(ХVІІ); право на справедливий суд (ХVІІІ); право на громадянство (ХІХ); право
голосувати та працювати в уряді (ХХ); право на збори (ХХІ); право на асоціації
(ХХІІ); право на власність (ХХІІІ); право на петицію (ХХІV); право на захист від
самовільного арешту (ХХV); право на справедливий судовий процес (ХХVІ);
право на притулок (ХХVІІ); сфера прав людини [Права людини обмежені правами
інших, безпекою всіх і справедливими вимогами загального благоденства і

1 American Declaration of the Rights and Duties of Man, O.A.S. Res. XXX, adopted by the Ninth International
Conference of American States (1948), reprinted in Basic Documents Pertaining to Human Rights in the Inter-American
System, OEA/Ser.L.V/II.82 doc.6 rev.1 at 17 (1992).

361
просуванням демократії. – В.М.] (ХХVІІІ); обов‘язки щодо суспільства (ХХІХ);
обов‘язки щодо дітей та батьків (ХХХ); обов‘язок отримати освіту [обов'язок
кожної людини отримати, як мінімум, початкову освіту] (ХХХІ); обов‘язок
голосувати (ХХХІІ); обов‘язок дотримуватися закону (ХХХІІІ); обов‘язок
слугувати суспільству і нації (ХХХІV); обов‘язки щодо соціального забезпечення
та благополуччя (ХХХV); обов‘язок сплачувати податки (ХХХVІ); обов‘язок
працювати (ХХХVІІ); обов‘язок утримання від політичної діяльності в іноземній
країні (ХХХVІІІ).
Зазначимо, що положення Декларації є не юридичними, а морально-
політичними міжнародними нормами, які не мають обов’язкової юридичної сили
для держав, що її ухвалили.
Цю правову прогалину було ліквідовано з ухваленням Американської
конвенції з прав людини відповідно до вимог ст. 106 Статуту ОАД, яка
передбачала ухвалення Міжамериканської конвенції про права людини, яка б
визначила структуру, компетенцію і процедури Міжамериканської комісії з прав
людини та інші органи, відповідальні за ці питання.

§ 2. Американська конвенція про права людини

Американська конвенція про права людини, відома також як Договір (Пакт)

Сан-Хосе, разом з її протоколами складає другу частину міжамериканської
системи прав людини. Вона була ухвалена 22 листопада 1969 р. на
Міжамериканській дипломатичній конференції у Коста-Ріці, де її підписали 19 з
26 американських держав, що брали участь у конференції. Тільки майже через 10
років, у 1978 р., Конвенція набрала чинності, після її ратифікації 11 державою 1.
США - визнаний лідер у галузі захисту прав людини – підписали Конвенцію лише
у 1977 р., але, як і Канада, не ратифікували документ.
В 1988 р. було укладено додатковий протокол до Конвенції, що розширив
межі закріплених прав. В 1990 р. був прийнятий інший протокол, що був
1 Станом на 2009 р. Конвенцію ратифікували 24 з 35 держав-членів ОАД.
http://en.wikipedia.org/wiki/American_Convention_on_Human_Rights#Ratifications

362
націлений на відміну смертної кари. Права, що закріплені в Американській
конвенції, копіюють чи тісно пов‘язані з правами, що містяться у Міжнародному
Біллі прав людини та Європейській конвенції про захист прав людини та
основних свобод. АКПЛ містить традиційні громадянські та політичні права, а
також економічні, соціальні і культурні права. Проте АКПЛ має свої відмінності і
певні права, що не закріплені ні в універсальних міжнародних угодах, ні в
ЄКЗПЛ.
Згідно з ст. 1 Американської конвенції держави - учасниці „зобов'язуються
поважати права і свободи, визнані в ній, і забезпечувати для всіх осіб, що
перебувають під їхньою юрисдикцією, вільне і повне здійснення цих прав і свобод
без будь-якої дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії,
політичних або інших переконань, національного або соціального походження,
економічного, станового або якого-небудь іншого соціального положення”.
Стаття містить пояснення, що для цілей Конвенції термін „особа” означає „кожна
людина”, тобто в такому випадку визнаються права кожної людини, а не
громадянина певної країни.
Конвенція гарантує двадцять чотири позиції прав і свобод *. Громадянські і
політичні права (Глава II): право на визнання правосуб'єктності (ст. 3); право на
життя (ст. 4); свобода від тортур (ст. 5); свобода від рабства (ст. 6); право на
особисту свободу (ст. 7); право на справедливий суд (ст. 8); свобода від законів Ex
Post Pacto (ст. 9); право на компенсацію (ст. 10); право на особисте життя (ст. 11);
свобода совісті і релігії (ст. 12); свобода думки і вираження погляду (ст. 13); право
на відповідь (ст. 14); право на збори (ст. 15); свобода асоціації (ст. 16); права сім'ї
(ст. 17); право на ім'я (ст. 18); права дитини (ст. 19); право на громадянство (ст.
20); право на майно (ст. 21); свобода пересування і місця проживання (ст. 22);
право участі в державному управлінні (ст. 23); право на рівний захист (ст. 24);
право на судовий захист (ст. 25).
Глава III, яка передбачає економічні, соціальні і культурні права, містить
єдину ст. 26 під назвою „Прогресивний розвиток”, яка наголошує на тому, що

* Див.: Додаток 11.

363
держави - учасниці зобов'язуються вживати заходів як внутрішньодержавних, так
і в порядку міжнародної співпраці, зокрема з економічних і технічних питань, в
цілях поступового забезпечення шляхом законодавства і інших відповідних
засобів повного здійснення прав, що випливають з економічних, соціальних,
освітніх, наукових і культурних норм, закріплених в Статуті Організації
американських держав з поправками до нього, внесеними Протоколом Буенос-
Айреса 1967 р.
Згодом Додатковий протокол до Американської конвенції про права
людини щодо економічних, соціальних та культурних прав (Договір Сан-
Сальвадора) 1988 р. доповнив цю статтю правами на: працю та справедливі її
умови (ст.ст. 6-7); на страйк (п. b ст. 8); на соціальне забезпечення (ст. 9); на
охорону здоров’я (ст. 10); на здорове навколишнє середовище (ст. 11); достатню
їжу (ст. 12); на освіту (ст. 13); на досягнення культури, мистецтва, науково-
технічні досягнення (ст. 14); на створення та захист родини (ст. 15); правами
дітей (ст. 16); правами людей похилого віку (ст. 17); правом інвалідів на захист
(ст. 18)1.
Як зазначалося, більшість з перелічених в Конвенції та Протоколі прав і свобод
відповідають тим, що містяться у Міжнародному Біллі прав людини,
Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод, інших
спеціальних універсальних актах з прав людини і були проаналізовані при їх
розгляді. Проте певні з конвенційних положень мають свою специфіку і
відмінності варті пояснень.
Так, наприклад, п. 1 ст. 4 про право на життя: „Кожна людина має право на
повагу до її життя. Це право охороняється законом з моменту зачаття. Ніхто не
може бути довільно позбавлений життя,” визначає термін початку життя людини і

1 Additional Protocol to the American Convention on Human Rights in the Area of Economic, Social and Cultural
Rights “Protocol of San Salvador” Done at San Salvador 17 November 1988 // OAS Treaty Series 69.
Відповідно до п. 3 ст. 21 Протокол набуває чинності з моменту здачі одинадцятої ратифікаційної грамоти чи
документа про приєднання.

364
дає чітку відповідь на проблему можливості переривання вагітності (аборту), яка
є актуальною для багатьох країн різних регіонів світу.
Стаття 9 „Свобода від законів Ex Post Pacto” запроваджує до кримінальних
злочинів загальний принцип права „закон не має зворотної сили”. У статті
зазначається, що нікого не має бути засуджено за будь-яку дію або проступок, які
не були кримінальним злочином відповідно до застосовного права у момент
скоєння злочину. Не може призначатися тяжче покарання, ніж те, яке підлягало
застосуванню у момент скоєння кримінального злочину. Якщо після скоєння
злочину законом встановлюється легше покарання, дія цього закону
розповсюджується на цього злочинця.
Право на компенсацію (ст. 10) гарантовано кожній людині відповідно до закону
у разі, коли вона засуджена на підставі остаточного вироку, винесеного в
результаті судової помилки.
Стаття 14 „Право на відповідь” передбачає право кожної людини, що
постраждала в результаті помилкових або образливих заяв або ідей, поширених
серед широкої громадськості регульованим законом засобом інформації, на
відповідь або на внесення виправлення, використовуючи ті ж інформаційні
канали на умовах, які можуть бути визначені законом.
Стаття 15 визнає право на мирні збори, без зброї (виділено. – В.М.). Право на
використання і володіння майном обумовлене тим, що закон може
регламентувати таке використання і володіння з урахуванням інтересів
суспільства (п.1 ст. 21).
Свобода пересування і місця проживання (ст. 22) передбачає, зокрема, право
кожної людини шукати притулок і отримувати його на іноземній території
відповідно до законодавства держави і міжнародних конвенцій, якщо вона
переслідується за політичні або пов'язані з ними звичайні злочини (п. 7). У
жодному випадку іноземець не може бути депортований або повернений в країну
незалежно від того, чи є ця країна країною його походження, якщо в цій країні
його право на життя або особисту свободу перебуває під загрозою порушення

365
через його расу, національність, релігію, соціальне становище або політичні
переконання (п. 8).
Конвенція визначає зв’язок між правами і обов’язками людини. Останній
полягає в тому, що кожна особа несе відповідальність перед своєю родиною,
суспільством і людством. Проте права кожної особи обмежені правами інших
осіб, благополуччям всіх і справедливими вимогами загального добробуту в
демократичному суспільстві (ст. 32).
Специфікою Американської конвенції є також те, що універсальні права
меншин, визнані у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, в ній
не передбачені, як, до речі, і права корінних народів.
Співвідношення міжнародних та національних норм в цій галузі визначається у
ст. 2 Конвенції, яка наголошує, що у тих випадках, коли здійснення яких-небудь
прав або свобод, згаданих у ст. 1, ще не забезпечене законодавчими або іншими
положеннями, держави - учасниці зобов'язуються вживати відповідно до своїх
конституційних процедур і положень цієї Конвенції таких законодавчих або
інших заходів, які можуть виявитися необхідними для здійснення цих прав і
свобод. Таким чином, держави - учасниці не визнають примату міжнародного
права над національним у цій царині.
Значна частина Конвенції присвячена засобам захисту встановлених прав.
Стаття 33 Конвенції визначає наступні органи, які мають компетенцію
заслуховувати питання, що стосуються виконання зобов'язань, узятих на себе
державами - учасницями цієї Конвенції: a) Міжамериканська комісія з прав
людини, іменована «Комісія»; і b) Міжамериканський суд з прав людини,
іменований «Суд».

§ 3. Міжамериканська комісія з прав людини

Повноваження Міжамериканської комісії з прав людини поширюється на всі

держави - члени ОАД. Комісія почала свою роботу в травні 1960 р. відповідно до
її Статуту, який було затверджено протягом того самого року.

366
 Відповідно до Протоколу Буенос-Айреса 1967 р. (набув чинності у 1970 р.),
який вніс зміни до Статуту ОАД, Комісію було визначено як один з основних
органів організації, за допомогою якого вона прагне досягати своїх цілей.
Новий Статут Міжамериканської комісії з прав людини (що набув чинності у
1979 р., після набрання чинності Американською конвенцією про права людини),
підтвердив існування єдиної Комісії, що буде керуватися як Статутом ОАД, так і
Американською конвенцією.
Стаття 1 (2) Статуту Комісії зазначає, що для досягнення цілей існуючого
Статуту права людини розуміються як: а) права, що сформульовані в
Американській конвенції про права людини у відносинах між державами -
членами; б) права, що сформульовані в Американській декларації прав та
обов‘язків людини стосовно інших держав - членів.
Це означає, в свою чергу, що, по-перше, країни - члени ОАД, що не є
учасницями Американської конвенції про права людини продовжують
підпорядковуватися вимогам Статуту. По-друге, механізми, встановлені
Комісією, як інституції Статуту були збережені. Це також забезпечило
Американській декларації досить подібний до угоди статус. Комісія також має
спеціальний мандат на нагляд за виконанням країнами - членами ОАД,
зобов‘язань з прав людини.
Міжамериканська комісія з прав людини складається з семи членів, що мають
високі моральні якості і визнані компетентними в галузі прав людини. Члени
Комісії обираються в особистій якості Генеральною асамблеєю Організації зі
списку кандидатів держав - членів, що висуваються урядами. Члени Комісії
обираються терміном на чотири роки і можуть переобиратися лише один раз.
Функції і діяльність Комісії регламентовані ст. 41 Американської конвенції про
права людини, а саме:
a) розвивати загальне розуміння прав людини у народів Америки;
b) представляти рекомендації урядам держав - членів в тих випадках, коли вона
вважає це за доцільне, для вживання прогресивних заходів на користь прав

367
людини в рамках їхнього внутрішнього права і конституційних положень, а також
належних заходів для сприяння здійсненню цих прав;
c) готувати такі дослідження або доповіді, які вона вважає за доцільне для
виконання своїх обов'язків;
d) запрошувати в урядів держав - членів інформацію про заходи, яких вони
вживають у сфері прав людини;
e) відповідати, через Генеральний секретаріат Організації американських
держав, на питання, що виникають у країн - членів ОАД, у сфері прав людини, а
також в межах своїх можливостей надавати цим державам на їх прохання
консультативні послуги;
f) вживати заходів щодо петицій і інших повідомлень відповідно до своїх
повноважень згідно з положеннями ст.ст. 44-51 цієї Конвенції; і
g) представляти щорічну доповідь Генеральній асамблеї Організації
американських держав (ст. 41).
Статті 44 – 45 визначають компетенцію Комісії.
Передбачена обов’язкова та факультативна компетенція Комісії.
Обов’язкова компетенція – стосується розгляду індивідуальних скарг, за якою
будь-яка особа або група осіб або будь-яка неурядова організація, законно
визнана в одній або декількох державах - членах Організації, можуть направляти в
Комісію петиції, що містять звинувачення або скарги про порушення цієї
Конвенції якою-небудь державою-учасницею.
Для того щоб Комісія могла стежити за дотриманням прав, що випливають з
економічних і соціальних норм і норм в галузі освіти, науки і культури,
закріплених в Статуті Організації американських держав, її держави - учасниці
надають Комісії екземпляр кожної доповіді і дослідження, які вони щорічно
представляють виконавчим комітетам Міжамериканської соціально-економічної
ради і Міжамериканської ради з питань освіти, науки і культури.
Факультативна компетенція здійснюється у випадках міждержавних заяв,
коли будь-яка держава - учасниця при здачі на зберігання свого документа про
ратифікацію або приєднання до Конвенції або в будь-який інший час може

368
заявити, що вона визнає компетенцію Комісії отримувати і розглядати
повідомлення, в яких держава - учасниця стверджує, що інша держава - учасниця
нібито порушила права людини, викладені в цій Конвенції.
Прийняття Комісією для розгляду індивідуальних заяв та державних
повідомлень обумовлюється виконанням попередніх основних вимог ст. 46:
a) засоби правового захисту, передбачені внутрішнім правом, повинні бути
використані і вичерпані відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного
права;
b) петиція повинна бути подана протягом шести місяців з дня сповіщення
сторони, що заявила про порушення своїх прав, про остаточне рішення;
c) предмет петиції або повідомлення не повинен перебувати на розгляді якого-
небудь іншого міжнародного форуму врегулювання; і
d) у разі використання ст. 44 в петиції повинні бути вказані ім'я, громадянство,
професія, адреса і стояти підпис особи або осіб або законного представника
організації, що подали петицію або повідомлення.
Діяльність Комісії регламентується правилами процедури, визначеними ст.ст.
48-51 Конвенції. Після отримання Комісією петиції або повідомлення про
порушення будь-якого з прав, що охороняються Конвенцією, Комісія запитує
інформацію в уряду держави, вказаної як суб’єкта права, що несе відповідальність
за передбачувані порушення, і представляє уряду виписку з відповідних розділів
петиції або повідомлення. Якщо розгляд не припинений, Комісія з відома сторін
розглядає питання, викладене в петиції або повідомленні, з метою перевірки
фактів. Якщо Комісія вважає необхідним і доцільним, вона починає
розслідування, для ефективного проведення якого вона запитує у зацікавлених
держав, а вони їй надають всю необхідну інформацію. Комісія надає себе в
розпорядження відповідних сторін з метою досягнення дружнього врегулювання
питання на основі поваги прав людини, визнаних в цій Конвенції. У разі
досягнення дружнього врегулювання відповідно до ст. 48.1 «f» Комісія складає
доповідь, яка прямує петиціонеру і державам - учасницям цієї Конвенції, а потім
надсилається Генеральному секретареві Організації американських держав для

369
публікації (ст. 49). Якщо врегулювання не досягнуто протягом терміну,
встановленого Статутом Комісії, вона готує доповідь з викладом фактів і своїх
висновків. Направляючи доповідь, Комісія може вносити пропозиції і
рекомендації, які вважає за доцільне (ст. 50). Після закінчення встановленого
періоду Комісія вирішує абсолютною більшістю голосів своїх членів питання про
те, чи було вжито державою належних заходів і чи слід опублікувати її доповідь
(ст. 51). У зазначених правилах процедури відсутня вказівка на те, чи зобов’язана
Комісія передавати невирішену справу до Суду. Проте з практики Суду можна
зробити висновок, що складні юридичні питання передаються на розгляд Суду.
Розділ VII АКПЛ (ст.ст. 52-69) регламентує питання організації, компетенції,
функцій та процедур Міжамериканського Суду з прав людини.

§ 4. Міжамериканський Суд з прав людини

Створений після тривалих дискусій Міжамериканський Суд з прав людини
отримав лише факультативну юрисдикцію. Факультативна обмовка передбачена
ст. 62. Згідно з нею „при здачі на зберігання ратифікаційної грамоти або
документа про приєднання до Конвенції або в будь-який подальший період
держава - учасниця може заявити, що вона визнає як обов'язкову ipso facto і, що
не вимагає особливої угоди, компетенцію Суду з усіх питань, пов'язаних з
тлумаченням або застосуванням цієї Конвенції. Така заява може бути зроблена
безумовно або за умови взаємності, стосовно певного строку дії або певних
справ”.
Суд складається з семи суддів, які виступають в особистій якості. Вимоги до
суддів загальноприйняті в міжнародній судовій практиці. Кандидатури можуть
пропонувати лише держави - учасниці Американської конвенції з прав людини,
але з будь-якої держави - члена ОАД. Брати участь у виборах можуть ті держави,
які визнали для себе юрисдикцію Суду. Судді обираються на 6 років і можуть
бути переобрані лише один раз.

370
 Суд має дві форми юрисдикції: щодо спорів та консультативну.
Юрисдикція у спорах в свою чергу поділяється на два типи: міждержавну та
стосовно індивідуальних скарг.
Слід зазначити, що право передачі справи до Суду мають тільки держави -
члени і Комісія (ст.61). Фізичні особи не мають права стати перед Судом. Комісія
повідомляє особу, якщо справа передається до Суду, і петиціонер і її адвокат
набувають права спостерігати за ходом справи.
Якщо Суд дійде висновку, що має місце порушення права або свободи, що
захищаються Конвенцією, то він може розпорядитися про їх відновлення щодо
потерпілої сторони. Відповідно він також віддає розпорядження про усунення тих
наслідків, які пов'язані з ситуацією, що являє собою порушення такого права або
свободи, і про виплату стороні, що потерпіла, справедливої компенсації (ст. 63).
Особливістю діяльності Суду є те, що держави - члени Організації можуть
консультуватися з Судом з питання про тлумачення не тільки цієї Конвенції, але й
інших договорів, пов'язаних із захистом прав людини в американських державах.
На прохання будь-якої держави - члена Організації Суд може надати такій
державі висновок щодо відповідності будь-якого з її внутрішніх законів
вищезгаданим міжнародним документами (ст. 64).
Слід зазначити, що консультативні повноваження Суду використовуються
значно частіше ніж його повноваження на розгляд спорів.
Рішення Суду є остаточним і не підлягає оскарженню. Держави - учасниці
Конвенції зобов'язуються підкорятися рішенню Суду у будь-якій справі,
сторонами якої вони є. Однак в міжамериканській системі в цілому і
безпосередньо в системі АКПЛ не існує ні обов’язкових норм, ні єдиного органу,
відповідального за виконання та нагляд за виконанням судових рішень. Суд
обмежується подачею щорічних доповідей Генеральній асамблеї ОАД, в яких
зазначає держави, що не підкорились його рішенню, і вносить відповідні
рекомендації щодо них. Таким чином, політичні санкції, покликані забезпечувати
виконання судових рішень, послаблюють юридичну систему захисту прав людини
у країнах - учасницях АКПЛ, не кажучи про країни, які її не ратифікували.

371
 Джерела інформації та рекомендована література
Гусейнов Л.Г. Статья 63(1) Межамериканской конвенции о правах человека // Гусейнов Л. Г.
Международная ответственность государств за нарушения прав человека. – К.,
2000. – С. 169-172.
Malcolm N. Shaw. The Americаn Convention on Human Rights // Malcolm N. Shaw. International
Law. Sixth printing. – Cambridge, 2007. – P. 354-362.
Rehman J. The Inter-American System for the Protaction of Human Rights // International
Human Rights Law. A Practical Approach. – Harlow, 2003. – P. 203-234.
http://www.oas.org/en/topics/human_rights.asp

Глава 13
АФРИКАНСЬКА СИСТЕМА ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ, КОНВЕНЦІЙНІ
ОРГАНИ І МЕХАНІЗМИ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ

§ 1. Африканська концепція прав людини і народів

Африканська система захисту прав людини різниться від європейської та

американської, заснованих на природно-правовій доктрині, наріжним каменем
якої є постулат про природні невід’ємні, належні кожній людині від народження
права, які держава повинна охороняти і які вона не може ні обмежувати, ні
скасовувати. Становлення африканської системи певним чином обумовлено
специфікою історичного розвитку державності і права в регіоні.
Із стародавніх часів населення континенту складалося передусім з народів,
племен та інших об’єднань, які не мали загальновизнаних елементів, притаманних
незалежним державам (територія, населення, влада). Панували традиційні
цінності, звичаєві та родові правила поведінки, зокрема поширеними були й
людські жертвоприношення, стерилізація жінок, дітовбивство1.
Упродовж періоду колонізації Африка економічно і політично експлуатувалася
та використовувалася як джерело постачання рабів на європейський та
американський ринки. Про права людини щодо туземців не йшлося.

1Rehman J. International Human Rights Law. A Practical Approach. – Harlow: Pearson Education Limited, 2003. – P.
235

372
 Процес переходу від колоніалізму до незалежних держав у Африці проходив
досить складно і важко. По-перше, здійснення найголовнішого для африканців
права народів на самовизначення, за добровільною згодою більшості керівників
африканських країн, здійснювалося за принципом uti possidetis juris (право
зберігати за собою те, чим володієш), що в цьому випадку значило, що
встановлені за колоніального режиму кордони належать новоутвореним
державам. Кордони за колоніального режиму встановлювалися не за
етнографічним принципом населення регіону, а довільно у відповідності з
інтересами країн метрополій. В свою чергу, це позначилося на тому, що у
більшості випадків державні кордони не збігаються з межами територіального
розселення певних народів, племен, родів. Це породило існування значної
кількості національних меншин, чиї традиційні правила поведінки не збігаються
з такими правилами більшості мешканців та правом держави взагалі. Основною
метою правових систем африканських держав стало об’єднання індивідів в
однорідну спільноту за максимального зміцнення державної влади,
колективних прав, а не незалежності особи від держави та її індивідуальних
прав.
Іншим ускладненням стало те, що в багатьох новоутворених незалежних
державах вже після набуття незалежності були започатковані диктаторські і
авторитарні режими, які категорично ігнорували питання людської гідності та
прав людини. Свідченням цього є акти геноциду у Бурунді, Руанді, Судані,
етнічна різанина в Анголі, Ефіопії, Еритреї, Ліберії, Кенії, Чаді, диктаторські
антилюдяні режими Іді Аміна в Уганді, Франсиско Нгема у Екваторіальній Гвінеї,
Джина Бокасса у колишній Центрально-Африканській Республіці тощо.
Для вирішення спільних нагальних проблем континенту у травні 1963 р. після
тривалих переговорів на конференції в столиці Ефіопії Аддис-Абебі представники
урядів 32 держав Африки ухвалили рішення про створення Організації
Африканської Єдності (ОАЄ). 25 травня 1963 р. там же був підписаний Статут
ОАЄ, який проголосив як її цілі сприяння зміцненню єдності і солідарності,

373
захист незалежності, суверенітету і територіальної цілісності, ліквідацію всіх
видів колоніалізму.
Слід зазначити відсутність у Статуті ОАЄ спеціальних норм, які зобов'язували
б ОАЄ як регіональну організацію сприяти захисту прав людини на континенті,
проте держави - учасниці взяли на себе зобов’язання „заохочувати міжнародне
співробітництво у відповідності з Статутом Організації Об’єднаних Націй і
Загальною декларацією прав людини” (пп. д п. 1 ст. 2).
9 липня 2002 р. як наступник Організації африканської єдності (ОАЕ), був
створений Африканський Союз (АС), який також є міжурядовою організацією, що
складається з 50 африканських держав. АС є регіональною організацією, яка
об'єднує в своєму складі широку гаму держав з унікальною різноманітністю
політичних, економічних, лінгвістичних, релігійних, етнічних, культурних і інших
характеристик.
Ідея захисту прав людини на континенті була втілена з ухваленням ОАЄ
Африканської хартії прав людини та народів 1981 р.
Незважаючи на те, що Хартія має багато спільного з її попередницями –
ЄКЗПЛ та АКПЛ, вона має також і свої специфічні риси. Перш за все це полягає в
тому, що вона захищає не тільки індивідуальні, а й колективні права - права
народів та містить перелік певних обов’язків осіб. Такий підхід є традиційним у
правовій доктрині щодо захисту прав людини в країнах африканського
континенту. Зважаючи на те, що африканська концепція прав людини різниться
від європейської та американської, необхідно розглянути її основні теоретичні
аспекти.
Відомий африканський юрист-міжнародник, що обіймав посаду був віце-
президента та судді Міжнародного Суду ООН Кеба Мбає (Сенегал) в своїй праці
„Права людини в Африці” зазначає, що в Африці існує особлива концепція права
взагалі і прав людини зокрема. В Африці право не є мечем в руках індивіда для
його захисту від суспільства. Воно більше розглядається як комплекс захисних
правил суспільства, де особистість є його частиною1.

1 Keba M’baye. Les droits de l’homme en Afrique. – Paris, 1992. - 312 p.

374
 Професор права Дар-ес-Саламского університету Ісса Шайвджі (Танзанія) в
своїй праці „Поняття прав людини в Африці” пише, що західна ліберальна теорія
прав людини стверджує, що права належать індивідам. Індивіди є і осередком
організованого суспільства, і головними володарями прав. Він зазначає, що
значна кількість африканських юристів і філософів дотримуються соціалістичної
концепції. Головна теза її полягає в тому, що африканське суспільство базується
більшою мірою на колективізмі, ніж на індивідуалізмі. Таким чином, розуміння
індивідуальних прав є чужим африканській етнофілософії1.
Юридична наука, законодавство і судова практика країн Африки
свідчить, що африканське право загалом - це право групове, право
суспільства (держава, рід, родина, етнічна група, плем'я, клан), роль індивіда
в цьому суспільстві неістотна, а індивідуальні права розглядаються лише в
контексті таких співтовариств.
На підставі викладеного можна зробити висновки, що саме постулат про
колективну природу традиційного африканського суспільства заклав наріжний
камінь найважливішого міжнародно-правового акта континенту - Африканської
хартії прав людини і народів (АХПЛН).

§ 2. Африканська Хартія прав людини і народів

Африканська Хартія відома ще як Банжульська хартія, за назвою міста –
столиці Гамбії (Банжул), де вона була ухвалена на вісімнадцятій конференції
голів держав та урядів країн - членів ОАЄ в червні 1981 р. Набрала чинності в
жовтні 1986 р. Усі 53 держави - учасниці ОАЄ ратифікували документ.
Зазначають, що Африканська Хартія прав людини і народів - перший
загальноафриканський міжнародний договір з прав людини та єдиний
міжнародно-правовий акт серед існуючих, що в одному документі містить перелік
трьох поколінь прав людини – громадянських і політичних, економічних,

1 Про це детальніше див.: Чиков П.В., Мезяев А.Б., Насырова А.М., Хадиева Г.Н. Универсальные и региональные
системы защиты прав человека и интересов государства / Под ред. Проф. Г.И. Курдюкова. – Казань: «ООО
Легранд», 2002. – С. 106-110; Eva Brems. African Human Rights View // Human Rights: Universality and Diversity. –
Dordrecht: Martinus Nijhoft Publishers, 2001. – P. 91-182.

375
соціальних і культурних та колективних прав (так званих „прав третього
покоління”)*.
Преамбула Хартії заохочує держави – члени, зокрема, сприяти міжнародній
співпраці, виявляючи при цьому належну повагу до Статуту ООН і Загальної
декларації прав людини; зважати на значення їхніх історичних традицій і цінність
африканської цивілізації, які надихають і характеризують їхнє становлення до
концепції прав людини і народів; визнати, що, з одного боку, основні права
походять з самої властивості людської особи, що зміцнює їх міжнародний захист,
і, з другого боку, що реальність і повага прав народів були б необхідною
гарантією прав людини, а також враховувати, що володіння правами і свободами
передбачає також виконання обов'язків з боку кожного.
В преамбулі держави зазначають також, що вони рішуче переконані в своєму
обов'язку сприяти і захищати права і свободи людини і народів, зважаючи на
значення, яке традиційно приділяється цим правам і свободам в Африці, і
погодилися про те, що міститься в наступних трьох частинах Хартії: перша -
права і обов'язки; друга - заходи щодо забезпечення гарантій; третя - загальні
положення.
Глава I частини I присвячена правам людини і народів. Статті глави
містять наступний перелік прав людини: заборона дискримінації (ст. 2); право на
рівний захист законом (ст. 3); право на повагу до життя і особисту
недоторканність (ст. 4); право на повагу гідності і на визнання правосуб'єктності
людини (ст. 5); право на свободу і особисту недоторканність (ст. 6); право на
розгляд справи компетентними національними органами (ст. 6); свобода совісті,
вибору професії і вільного виконання релігійних обрядів (ст. 8); право отримувати
інформацію (п. 1 ст. 9), право виражати і поширювати свою думку (п. 2 ст. 9);
право на свободу асоціацій (ст. 10); право вільно збиратися з іншими людьми (ст.
11); право на свободу пересування і вибору місця проживання на території
держави (п. 1 ст. 12), право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, і
повертатися в свою країну (п. 2 ст. 12), право у разі переслідування шукати

* Див. Додаток 12.

376
притулку і отримувати його в інших країнах (п. 3 ст. 12), заборона масової
висилки осіб, що не є громадянами (п. 5 ст. 12); право громадянина вільно брати
участь в управлінні своєю країною (п. 1 ст. 13), право рівного доступу до
державної служби в своїй країні (п. 2 ст. 13), право доступу до суспільних фондів
і послуг (п. 3 ст. 13); право на власність (ст. 14); право на працю на справедливих і
задовільних умовах і рівну плату за рівну працю (ст. 15); право на максимально
можливий рівень фізичного і психічного здоров'я (ст. 16); право на освіту (п. 1 ст.
17), право вільно брати участь в культурному житті свого суспільства (п. 2 ст. 17),
обов’язок держави про розвиток і охорону моральних і традиційних цінностей,
визнаних суспільством (п. 3 ст. 17); визнання родини природним осередком і
основою суспільства (п. 1 ст. 18), ліквідацію будь-якої дискримінації щодо жінок
та захист прав матері і дитини (п. 3 ст. 17), право осіб похилого віку та немічних
на особливі заходи захисту (п. 4 ст. 17).
Зупинимося більш детально на деяких особливостях наведених прав.
Хартія встановила рівність всіх перед законом і рівний їх захист законом
(ст. 3). Стаття 4 Хартії проголошує недоторканність людського життя: „Кожна
людина має право на повагу її життя і особисту недоторканність. Ніхто не може
бути довільно позбавлений цього права”. Звідси випливає, що такого права може
бути позбавлено за національним законом. Страта — дозволене законом
позбавлення людини життя як покарання зазвичай за особливо тяжкі кримінальні
злочини. Принаймні 15 африканських країн передбачають у своєму
національному законодавстві смертну кару і виконують такі вироки за особливо
небезпечні злочини. Серед таких: Ботсвана, Заїр, Зімбабве, Ефіопія, Єгипет, Лівія,
Ліберія, Сомалі, Судан, Сьєрра-Леоне, Нігерія, Чад, Уганда та ін.1
В ст. 5 закріплене право на повагу гідності, властивій людині, і на визнання її
правосуб’єктності. Забороняються, що є актуальним для країн континенту, всі
форми експлуатації і приниження людини, особливо рабство, работоргівля,
тортури, жорстоке, нелюдяне або таке, що принижує людську гідність,
поводження і покарання.

1 Death Penalty World - http://ru.wikipedia.org/

377
 Стаття 6 закріплює право на свободу і недоторканність особи: „Ніхто не може
бути позбавлений волі інакше як на засадах і умовах, заздалегідь визначених
законом, зокрема, не може бути довільно арештований або затриманий”.
Положення ґрунтується на тому, що закон не має зворотної сили. Дія цього
положення не поширюється на події і факти, які мали місце до набуття законом
чинності.
Стаття 7 передбачає право кожного на розгляд його справи, що включає в
себе: право звертатися в компетентні національні органи з приводу дій, що
порушують його основні права, які визнаються і гарантуються чинними
конвенціями, законами, правилами і звичаями; право вважатися невинним доти,
доки його винність не буде встановлена компетентним судом; право на захист,
включаючи право вибору захисника; право на розгляд справи в розумні терміни
неупередженим судом. Стаття також передбачає, що не може бути призначене
покарання, яке не було встановлене за цей злочин на момент його здійснення.
Покарання є особистим і може бути накладене тільки на злочинця.
Статті 8 і 9 встановлюють, що кожний має право на доступ до інформації і
вираження та поширення своїх поглядів згідно із законом. Гарантується також
свобода совісті і вільне відправлення релігійних обрядів. Ні до кого, згідно із
законом, не може бути вжито заходів, що обмежують користування цими
свободами.
Свобода асоціацій гарантується, якщо при цьому дотримуються обмеження,
встановлені законом (ст. 10).
Певні обмеження містяться у ст.11, яка регламентує право на вільні збори,
передбачені законом, зокрема ті, що встановлені в інтересах державної і
суспільної безпеки, охорони здоров'я і моральності населення і захисту прав і
свобод інших осіб.
Свобода пересування і вибору місця проживання сформульована таким
чином: „Кожний має право вільно переміщатися або вибирати місце проживання
в межах кордонів держави при умові дотримання закону. Кожний має право
покидати будь-яку країну, включаючи свою власну, а також повертатися в свою

378
країну. Це право може бути обмежене тільки на умовах, передбачених в законі
для захисту національної безпеки, правопорядку, суспільного здоров'я і моралі”
(ст. 12). Крім цього стаття визначає, що кожний має право у разі переслідування
шукати і отримувати притулок в інших країнах відповідно до законодавства цих
країн і міжнародних угод. Іноземець, що правомірно перебуває на території
держави - учасниці Хартії, може бути висланий тільки внаслідок рішення,
прийнятого згідно із законом. При цьому забороняються масові висилки
іноземців, які «проводяться на національній, расовій, етнічній або релігійній
основі».
Хартія (ст. 13) встановила право кожного громадянина вільно брати участь в
управлінні своєю державою як безпосередньо, так і через вільно обраних
представників згідно з законом. При цьому кожний громадянин повинен мати
рівний доступ до публічної служби своєї держави, до суспільної власності і
установ, на умовах строгої рівності всіх перед законом.
Право на власність гарантується ст. 14. Обмеження цього права можливі,
але тільки тоді, коли цього вимагають спільні інтереси суспільства або суспільні
потреби.
Зазначимо, що згідно з положеннями ст.ст. 4 – 14 права, зазначені в них, мають
так званий обумовлений клаузулою „відступності” характер. Вони виконуються у
відповідності з вимогами чинних національних законів з цих питань, а отже,
мають різне тлумачення та обсяг щодо адресатів. Це послаблює межі їх дії, надає
державі право та виправдовує обмеження прав людини.
Кожний має право на працю на справедливих і задовільних умовах і
отримувати рівну платню за рівну працю (ст. 15).
Стаття 16 забезпечує право на здоров'я: кожна людина має право на
максимально можливий рівень фізичного та психічного здоров'я; держави -
учасниці Хартії вживають необхідних заходів для захисту здоров'я своїх народів
та забезпечують надання їм медичної допомоги на випадок хвороби.
Кожний має право на освіту і право вільно брати участь в культурному житті
свого суспільства (ст. 17).

379
 Широке коло прав особи визначено в ст. 18. Родина у ній визнається як
природний осередок і основа суспільства, зобов'язує державу піклуватись про
фізичне та моральне здоров'я родини, надавати допомогу сім'ї, яка є хоронителем
моралі і традиційних цінностей, визнаних суспільством, забезпечувати ліквідацію
будь-якої дискримінації жінок, а також захист прав матері і дитини. Особи
похилого віку і немічні особи мають право на особливі заходи захисту у
відповідності з їхніми фізичними або моральними потребами.
Поряд з індивідуальними правами людини Хартія містить так звані
колективні права народів (ст.ст. 19-26): право народів на рівність та рівні права
(ст. 19); право народів на існування і самовизначення ( п. 1 ст. 20), право народів
на допомогу з боку держав — учасниць цієї Хартії в своїй визвольній боротьбі
проти іноземного панування ( п. 3 ст. 20); право народів вільно розпоряджатися
своїм національним багатством і природними ресурсами ( пп. 1-5 ст. 21); право
народів на власний економічний, соціальний і культурний розвиток (п. 1 ст. 22),
право народів на розвиток (п. 2 ст. 22); право народів на національну і
міжнародну безпеку і мир (п. 1 ст. 23; право народів на загальний задовільний
рівень навколишнього середовища (ст. 24).
Стаття 20 наголошує, що всі народи мають право на існування та
„незаперечне і невід'ємне” право на самовизначення. Вони вільно визначають свій
політичний статус і здійснюють свій економічний і соціальний розвиток
відповідно до політики, яку вони вільно обрали. Важливими положеннями Хартії
є норми пунктів 2 і 3 ст. 20: „Колоніальні або пригноблювані народи мають право
на звільнення від уз панування будь-якими засобами, визнаними міжнародним
співтовариством. Всі народи мають право на допомогу з боку держав — учасниць
цієї Хартії у своїй визвольній боротьбі проти іноземного панування, будь воно
політичним, економічним або культурним”.
Стаття 21 проголошує, що всі народи мають право вільно розпоряджатися
своїм національним багатством і природними ресурсами виключно на користь
народу для зміцнення африканської єдності і солідарності. Особливо
підкреслюється, що вільне розпорядження національним багатством і

380
природними ресурсами здійснюється без шкоди для зобов'язання розвитку
міжнародного економічного співробітництва, заснованого на взаємній повазі,
справедливому обміні і принципах міжнародного права.
Стаття 22 визнає права всіх народів на їхній економічний, соціальний і
культурний розвиток з належною повагою до їхніх свободи і самобутності і в
рівному доступі до загальної спадщини людства.
Стаття 23 (1) передбачає: “...Всі народи мають право на національний та
міжнародний мир та безпеку". Стаття 24 проголошує право всіх народів на
загальне задовільне навколишнє середовище, сприятливе для їхнього розвитку.
Варто звернути увагу на те, що незважаючи на ретельне висвітлення прав
народів, творці Хартії ухилилися від найважливішого і найскладнішого питання
щодо визначення терміна „народ”, тобто хто є дестинатор (адресат) гарантованих
актом прав. Аналіз положень Хартії свідчить про те, що в ній не існує єдиного
поняття терміна “народ”. Останній може тлумачитись і як народ певної країни
(наприклад народ нуєр в Судані), і як народ, який мешкає на території декількох
країн (наприклад народ волоф на території Західної Африки), і як держава, що
уособлює народ, який складається з багатьох національностей (що є характерним
для африканських країн).
Проте, як свідчить практика африканських держав і погляд на проблему
провідних африканських фахівців правознавців, право народів на самовизначення
– основний принцип розбудови незалежних країн на континенті, інтерпретується
у сенсі права незалежних держав, а не народів чи націй. Саме таке тлумачення
міститься у рішенні Африканської комісії з прав людини і народів у справі
“Katangese Peoples’ Congress v. Zaire”. Комісія пояснила, що взагалі поняття
„народ” та зміст права народу на самовизначення є дискусійним, і підкреслила,
що заявник вимагає не права на самовизначення всього народу Заїру, а лише
катангійців. Комісія постановила про необхідність підтримки уряду Заїру як члена
ОАЄ та учасниці Хартії, підкресливши, що народ Катанга має обрати такий

381
варіант самовизначення, який не суперечить суверенітету і територіальній
цілісності Заїру1.
У розділі II частини I Хартії окремо закріплені деталізовані обов'язки осіб
перед своєю родиною і суспільством, державою, іншими законно визнаними
суспільствами і міжнародним співтовариством.
Як зазначалося, африканська концепція прав людини має свої особливості
щодо прав і обов'язків фізичних осіб. Професор міжнародного права А. Белло
(Нігерія) в статті “Африканська Хартія прав людини і народів" писав, що Хартія
виходить із загального колективного підходу до прав людини. Це реалізовано в
Хартії через форму прав і обов'язків. У традиційній Африці права не віддільні від
обов'язків. Для африканця не існує індивідуальних прав без відповідних їм
обов'язків2.
Виходячи з цього, фахівці зазначають, що первісною причиною їхнього
спеціального виокремлення було те, що африканські держави бажали висунути
окрему концепцію прав людини, в якій громадянські та політичні права були б
збалансовані відповідними обов’язками соціальної солідарності.
Визначено три основних принципи, покладених в основу таких прав.
Перший – кожна особа має обов’язки щодо своєї родини, суспільства, держави та
інших визнаних національних та міжнародних спільнот. Другий – права кожного
індивідуума мають бути здійсненні з урахуванням інтересів інших осіб,
колективної безпеки, моралі та загальних інтересів. Третій – кожен зобов’язаний
поважати та сприймати інших без дискримінації, виявляти взаємну повагу та
терпимість.
Перелік таких обов’язків кожної людини містять наступні статті: обов'язки
перед своєю родиною і суспільством, державою, іншими законно визнаними
суспільствами і міжнародним співтовариством (п. 1 ст. 27); обов’язок кожного
відноситися до своїх співгромадян з повагою, без дискримінації (ст. 28). Стаття 29

1 Katangese Peoples’ Congress v. Zaire. African Commission on Human and Peoples' Rights. - Comm. No. 75/92 (1995).
2Bеllo A. The African Charter on Human and Peoples’ Right //149 Hague Academe of International Law, Recueil des
Cours, 1985. - P. 5.

382
наголошує, зокрема, що людина також зобов'язана: 1. Підтримувати гармонійний
розвиток, незмінно поважати своїх батьків, матеріально підтримувати їх у
випадку потреби; 2. Служити своїй нації; 3. Не підривати безпеку держави, чиїм
громадянином або постійним жителем він є; 4. Зберігати і укріплювати соціальну
і національну солідарність; 5. Зберігати і укріплювати національну незалежність і
територіальну цілісність своєї країни; 6. Працювати з повною віддачею своїх
здібностей і знань і сплачувати податки, передбачені законом, на користь
суспільства; 7. Зберігати і укріплювати позитивні африканські культурні цінності
у своїх відносинах з іншими членами суспільства; 8. Максимально, постійно і на
всіх рівнях сприяти досягненню і зміцненню африканської єдності.
У відповідності зі ст. 2 кожна людина має право користуватися правами і
свободами, що визнаються і гарантуються цією Хартією, без будь-якої різниці
щодо раси, етнічної приналежності, кольору шкіри, статі, мови, релігії політичних
або інших переконань, національного або соціального походження майнового
положення, народження чи іншої обставини.
Визнаючи, що головне завдання полягає не стільки в проголошенні окремих
прав і обов’язків, скільки в практичній їх реалізації, ст. 1 Хартії зобов'язує
держави визнавати права, обов'язки і свободи, проголошені в ній, і вживати
законодавчих або інших заходів для їх здійснення.

§ 3. Африканська Комісія з прав людини і народів

Для розвитку і захисту прав, що містяться у АХПЛН відповідно до її
положень частини II в рамках Організації африканської єдності була створена
Африканська комісія з прав людини і народів.
Комісія складається з одинадцяти членів, що обираються з числа
африканців які мають найвищу репутацію моральних, чесних і неупереджених
людей, компетентних в питаннях прав людини і народів, перевага надається
особам, що мають досвід юридичної роботи. Члени Комісії працюють в особистій
якості, обираються на шість років і можуть бути переобрані.
Комісія встановлює свої правила процедури. Сім членів складають кворум.
У разі рівності голосів Голова має право вирішального голосу.
383
 Основні функції Комісії передбачені положеннями ст. 45 Хартії: 1.
Сприяти розвитку прав людини і народів і, зокрема: а) збирати документи,
здійснювати вивчення і дослідження африканських проблем в галузі прав людини
і народів, організовувати семінари, симпозіуми, конференції, поширювати
інформацію, підтримувати національні і місцеві організації, що займаються
правами людини і народів, і у разі потреби висловлювати свою точку зору і
робити рекомендації урядам; b) формулювати і встановлювати принципи і норми,
що мають на меті вирішення правових проблем, що належать до прав людини і
народів і основних свобод, на основі яких африканські уряди можуть розвивати
своє законодавство; c) співробітничати з іншими африканськими і міжнародними
організаціями, що займаються розвитком і захистом прав людини і народів. 2.
Забезпечувати захист прав людини і народів за умов, встановлених цією Хартією.
3. Давати тлумачення всіх положень цієї Хартії на прохання держави - учасниці
Хартії, будь-якої інституції ОАЄ або африканської організації, яка визнається
ОАЄ. 4. Виконувати будь-які інші завдання, які їй може доручити Асамблея голів
держав і урядів.
Процедура роботи Комісії регулюється двома основними документами:
самою Хартією (ст.ст. 46 - 59) і Правилами процедури Африканської Комісії з
прав людини і народів, ухвалених нею у 1988 р., переглянутих у 1995 р. Що
стосується ст.ст. 46 - 59 Хартії, то вони встановлюють найбільш важливі,
основоположні правила процедури.
Комісія може вибрати будь-який відповідний метод дослідження, вона може
отримувати інформацію від Генерального секретаря Організації африканської
єдності або будь-якої іншої особи, здатної дати роз'яснення.
За Хартією Комісія компетентна розглядати: міждержавні повідомлення
про порушення положень Хартії (ст.ст. 47 – 54); інші повідомлення
(повідомлення осіб та недержавних організацій. – М.В.) (ст.ст. 55 – 59); державні
доповіді (ст. 62).
Відповідно до ст. 48 спірні питання мають вирішуватися шляхом
двосторонніх переговорів або за допомогою будь-якої іншої процедури мирного

384
врегулювання. Мирне врегулювання є першим і найважливішим засобом
врегулювання конфліктних ситуацій. Проте, будь-яка з держав має право
передати таке питання в Комісію, повідомивши про це іншу зацікавлену державу
(ст. 49).
Важливо зазначити, що відповідно до міжнародної практики Комісія може
займатися питанням, представленим на її розгляд, тільки після того, як вона
переконається, що всі внутрішні засоби правового захисту, якщо такі є, вичерпані,
за винятком випадку, коли Комісії цілком ясно, що процедура використання таких
засобів правового захисту невиправдано затягується (ст. 50). До того ж жодне
повідомлення не розглядається по суті доти, доки відповідна держава не буде
сповіщена про отримання Комісією скарги проти неї (ст. 57).
Комісія може попросити зацікавлені держави надати їй всю інформацію, що
стосується справи. Після отримання від держав або з інших джерел всієї
інформації, яку вона вважає необхідною, і після використання всіх відповідних
засобів для дружнього врегулювання питання Комісія готує протягом розумного
терміну доповідь з викладом фактів і своїх висновків. Ця доповідь прямує
зацікавленим державам і Асамблеї голів держав і урядів.
Направляючи свою доповідь, Комісія може дати Асамблеї глав держав і
урядів такі рекомендації, які вона вважає за доцільне. Комісія представляє на
чергові сесії Асамблеї голів держав і урядів доповідь про свою діяльність.
До початку кожної сесії Секретар Комісії складає перелік інших
повідомлень, крім повідомлень держав - учасниць цієї Хартії. На практиці це
стосується повідомлень фізичних осіб та неурядових національних і міжнародних
правозахисних організацій. Такі повідомлення повинні відповідати умовам,
переліченим у ст. 56.
Якщо в процесі розгляду повідомлень Комісія виявить, що одне або
декілька з них стосуються ряду явних серйозних або масових порушень прав
людини і народів, Комісія привертає до них увагу Асамблеї голів держав і урядів.
У такому разі Асамблея голів держав і урядів може просити Комісію провести
глибоке вивчення цих випадків і підготувати фактологічну доповідь,

385
супроводжуючи її своїми висновками і рекомендаціями. Надзвичайний випадок,
своєчасно виявлений Комісією, передається нею Голові Асамблеї голів держав і
урядів, яка може доручити провести глибоке вивчення цього випадку.
Всі заходи, що вживаються в рамках положень цієї Хартії, є
конфіденційними доти, доки Асамблея голів держав і урядів не ухвалить інше
рішення.
Більш детальні питання процедури роботи Комісії регулюються Правилами
процедури Африканської Комісії прав людини і народів, нова редакція якої була
прийнята в жовтні 1995 р. Саме Правила встановлюють докладний перелік питань
для з'ясування ситуації. Згідно з правилом 104, Комісія може зв'язатися зі
скаржником і встановити (прояснити): ім'я, адресу, вік, професію, мету скарги,
статті Хартії, які, на думку заявника, порушені, факти справи, дії з вичерпання
всіх місцевих засобів захисту, звернення в інші міжнародні органи.
Африканська Комісія визнає скаргу неприйнятною в наступних випадках:
якщо скарга адресована не Комісії, а уряду держави; якщо надійшла скарга про
порушення прав людини, не передбачених Африканською Хартією, і якщо не
вказуються передбачувані порушення конкретних положень Хартії; якщо скарга
не підписана; якщо скарга направлена проти держави, що не є учасницею Хартії;
якщо скарга засновується виключно на повідомленнях засобів масової
інформації; якщо припинений зв'язок скаржника з Комісією; якщо не вичерпані
всі внутрішні засоби захисту.
Стосовно державних доповідей Хартія вимагає від кожної держави -
учасниці кожні два роки з дня набуття чинності цією Хартією представляти таку
доповідь про законодавчі або інші заходи, вжиті з метою здійснення прав і
свобод, що визнані і гарантуються цією Хартією. Хартія не передбачає певного
органу, куди надходять доповіді, і не містить санкцій щодо держав, які не
приєднуються до процедури звітності. Проте Комітет визнав цю процедуру одною
з основних у своїй діяльності і запровадив спеціальні правила щодо процедури
звітності.

386
 Джерела права, що застосовуються Комісією, визначені у ст. 60 Хартії.
Такими є: африканські документи з прав людини і народів, Статут Організації
Об'єднаних Націй, Статут Організації африканської єдності (Африканського
Союзу), Загальна декларація прав людини, інші документи, прийняті
Організацією Об'єднаних Націй і африканськими країнами в галузі прав людини і
народів, а також положення різних документів, прийнятих спеціалізованими
організаціями ООН, членами яких є держави — учасниці цієї Хартії.
Крім основних джерел міжнародного права, якими Комісія „керується” у
своїй діяльності, є допоміжні джерела, які Комісія „бере до уваги”: інші загальні і
спеціальні міжнародні конвенції, які містять норми, явно визнані державами -
учасницями ОАЄ; африканська практика, відповідна міжнародним нормам з прав
людини і народів; звичай, загальновизнаний як право; загальні принципи права,
що визнаються африканськими державами; правовий прецедент; доктрина.
За час своєї діяльності з 1986 р. Африканська Комісія не тільки розглядала
конкретні справи, але зробила внесок в розвиток певних основних принципів
міжнародного права, африканського їх розуміння. Так, наприклад, у справі
Katangese Peoples' Congress v. Zaire (1995) Африканська Комісія з прав людини
дала своє тлумачення принципу самовизначення народів в світлі проблеми
провінції Катанга в Заїрі. Заявник скарги Жеральд Моке, президент Конгресу
народу Катанги, просив Африканську Комісію: визнати його організацію як
національно-визвольний рух, що має на меті досягнення незалежності Катанги;
визнати незалежність Катанги; допомогти щодо виходу Заїру з Катанги.
З цього приводу Комісія заявила: „3. Всі народи мають право на
самовизначення. Однак питання про те, хто є народом і зміст відповідного права,
є дискусійним. Проблема в цьому випадку полягає в тому, що йдеться про
самовизначення не всіх заїрців як народу, а саме катангійців. Свідоцтв про те, чи
складають катангійці одну або більше етнічних груп, не було надано. 4. Комісія
вважає, що самовизначення може бути реалізоване в таких формах: незалежність;
самоврядування; місцеве управління; федералізм; конфедерація; унітаризм або
будь-яка інша форма відносин, яка не суперечить прагненням народу, але, в будь-

387
якому випадку, відповідає принципам міжнародного права, особливо принципам
суверенітету і територіальної цілісності. 5. Комісія зобов'язана враховувати
суверенітет і територіальну цілісність держави Заїр, члена ОАЄ і учасниці
Африканської Хартії прав людині народів. За відсутністю конкретних доказів
порушень прав людини і того, що народу Катанга відмовлено у праві брати участь
в Уряді, яке гарантовано ст. 13(1) Африканської Хартії, Комісія вважає, що
Катанга зобов'язана обрати такий варіант самовизначення, який не суперечить
суверенітету і територіальній цілісності Заїру”1. Комісія вирішила, що будь-яких
порушень прав, зазначених у Хартії, в цьому випадку не існує.
Африканська Комісія з прав людини розглядає окремі питання дотримання
прав людини і приймає щодо них резолюції і рекомендації. Так, в 1995 р. була
прийнята спеціальна резолюція щодо ситуацій в африканських в'язницях. У 1994
р. Комісія винесла своє рішення з питання про роль військових в суспільстві.
Комісія зазначає, що протягом останніх десятиріч вторгнення армії в політичне
життя країн Африки було дуже активним, і небагато які країни уникли цього
феномена. Комісія наголошує, що краще правління вибране народом, а військові
заколоти суперечать статтям 13(1) і 20(1) Африканських Хартії.
Положення Хартії свідчать, що діяльність Комісії має квазісудовий
характер і не має юридично обов’язкового характеру. Хартія взагалі не
передбачає юридичних процедур чи засобів захисту прав людини. Бажання
покращити систему захисту прав людини призвело до необхідності створення
Африканського Суду з прав людини.
§ 4. Африканський Суд з прав людини

У грудні 1997 р. Конференція міністрів юстиції і генеральних прокурорів ОАЄ

прийняла проект Протоколу до Африканської Хартії прав людини і народів про
створення Африканського Суду з прав людини і народів (Протокол Аддис-
Абеби). У 1998 р. Протокол був прийнятий Асамблеєю глав держав і урядів ОАЄ.

1 Comm. No. 75/92 (1995). http://www1.umn.edu/humanrts/africa/comcases/75-92.html

388
Документ складається з 35 статей і набув чинності у 2004 р. після ратифікації
його 15 державами - учасницями Хартії (ст. 34).
Місце Суду в африканській системі визначається ст.ст. 1 і 2. Суд
засновується в рамках ОАЄ і має особливий захисний мандат. Юрисдикція
Африканського Суду з прав людини розповсюджується на всі справи і спори,
передані йому в зв'язку з тлумаченням і застосуванням Африканської Хартії,
Протоколу до неї і інших документів прав людини, ратифікованих відповідними
зацікавленими державами. Суд самостійно вирішує питання про підсудність йому
певної справи. Крім того, на прохання держави - члена ОАЄ або будь-якого її
органу чи африканської організації, визнаної ОАЄ, Суд може давати свої
консультативні висновки з будь-якого правового питання, що стосується Хартії
або всякого іншого міжнародного документа з прав людини, ратифікованого
зацікавленими державами. Отже, Суду надана компетенція вирішення спірних
питань, погоджувальна та консультативна функції.
Згідно з п. 1 ст. 5 та ст. 34, після ратифікації Протоколу прямий доступ до
Суду мають: Африканська Комісія з прав людини і народів, держава - учасниця,
яка направляє скаргу в Комісію, держава – учасниця, проти якої надійшла скарга
в Комісію, держава - учасниця, чий громадянин є жертвою порушення прав
людини, африканські міжурядові організації.
Доступ до Суду окремих індивідів та неурядових організацій підлягає
певним обмеженням і має відповідати певним вимогам, передбаченим у ст. 56
Хартії. Суд може дозволити міжнародній неурядовій організації зі статусом
спостерігача в Комісії або індивідам порушувати справи напряму в Суді, у
відповідності зі статтями 5 (3), 34 (6) Протоколу.
Рішення про надання фізичним особам права порушувати справи в Суді
напряму було найбільш складним питанням під час підготовки Протоколу. У
сучасній редакції ст. 34 (6) передбачає, що прямі скарги в Суд з боку індивідів
можуть бути прийняті тільки в тому випадку, якщо держава - учасниця зробить
спеціальну заяву про згоду з обов'язковою юрисдикцією Суду брати такі скарги
від фізичних осіб.

389
 Що стосується джерел права, які Суд може застосовувати, то вони
визначені наступним чином: „Суд застосовує положення Хартії і будь-які інші
відповідні документи з прав людини, ратифіковані відповідними зацікавленими
державами”.
Суд складається з 11 суддів, які є громадянами держав - членів АС, що
обираються серед юристів вищих моральних якостей і визнаних в юридичній
практичній або академічній діяльності і що володіють досвідом в галузі прав
людини. Судді діють в особистій якості, вони не представляють своїх держав.
Статут передбачає „адекватне” статеве представництво, як в представленні
кандидатур, так і при обранні. Судді обираються таємним голосуванням
Асамблеєю глав держав і урядів АС. Суд може розглядати справи кворумом з 7
суддів.
Асамблея повинна забезпечити, щоб в Суді було додержане
представництво основних регіонів континенту і його основних правових систем.
Судді обираються на 6 років і можуть бути переобрані лише один раз.
З моменту обрання судді мають імунітет, яким наділені дипломатичні
агенти відповідно до міжнародного права. Судді не можуть бути зняті або їх
повноваження припинені, крім випадків одноголосного рішення інших членів
Суду, якщо вони вирішать, що цей суддя більше не відповідає необхідним
вимогам, що пред'являються до суддів.
Якщо Суд знаходить, що було порушення прав людини або народів, він
робить відповідне розпорядження, включаючи сплату достатньої компенсації або
репарації.
Суд виносить своє остаточне рішення у справі протягом 90 днів після
завершення слухань. Рішення виноситься більшістю, є остаточним і оскарженню
не підлягає. У той же час Суд може переглянути своє рішення, якщо виявляться
нові свідоцтва. Якщо рішення Суду не було одноголосним (загалом або в
частині), суддя може прикласти до нього окрему (особливу) або незгідну думку.
Всі держави - учасниці зобов'язуються погодитися з рішенням Суду в будь-
якій справі, де вони є стороною і гарантують його виконання.

390
 Суд повинен представляти свої звіти на чергову сесію Асамблеї глав
держави і урядів АС. У звіті, зокрема, повинні бути вказані країни, що не
виконали рішень Суду. Асамблея АС уповноважена контролювати виконання
винесених Судом рішень.
Наразі більшість держав АС підписали Протокол, а у січні 2004 р. після
ратифікації його необхідною кількістю держав Суд розпочав свою діяльність.
Майбутня діяльність Африканського Суду з прав людини безумовно зробить
значний внесок у процес еволюції африканської регіональної системи захисту
прав людини і народів.

Джерела інформації та рекомендована література

Мезяев А.Б. Африканская система защиты прав человека // Чиков П.В., Мезяев А.Б.,
Насырова А.М., Хадиева Г.Н. Универсальные и региональные ситсемы
защиты прав человека и интересов государства / Под ред. Проф. Г.И. Курдюкова.
– Казань: «ООО Легранд», 2002. – С. 102-149.
Rehman J. African Charter on Human and Peoples’ Rights // International Human Rights Law. A
Practical Approach. – Harlow, 2003. – P. 235-265.
Eva Brems. African Human Rights View // Human Rights: Universality and Diversity. – Dordrecht:
Martinus Nijhoft Publishers, 2001. – P. 91-182.
http://www.africa-union.org/organs/orgCourt_of_Justice.htm

Глава 14
СУБРЕГІОНАЛЬНІ СИСТЕМИ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ АРАБСЬКОГО
РЕГІОНУ ТА СПІВДРУЖНОСТІ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ

Практика міжнародних регіональних європейських, американських,

африканських організацій показала, що вони роблять важливий внесок в галузь
захисту прав людини. Проте фахівці звертають увагу на те, що стосується
азійського континенту, то тут не прийнято жодного загального юридично
обов’язкового документа з прав людини1. Вони не без підстав уважають, що
міжнародної азійської системи захисту прав людини не створено 2. Однак, у цьому
випадку мова може йти не про азійський регіон в цілому, а про субрегіональний
рівень міжнародної співпраці держав Близького Сходу і Північної Африки в

1 Eva Brems. Asian Human Rights Clame // Human Rights: Universality and Diversity. – Dordrecht, 2001. - P. 33-90.

2Чиков П.В., Мезяев А.Б., Насырова А.М., Хадиева Г.Н. Универсальные и региональные системы защиты прав
человека и интересов государства / Под ред. Проф. Г.И. Курдюкова. – Казань: «ООО Легранд», 2002. – С. 150.

391
межах Ліги арабських держав. Така ж ситуація з захистом прав людини склалася
на субрегіональному рівні між країнами, що створили Співдружність Незалежних
Держав на теренах колишнього Радянського Союзу. У Азійсько-Тихоокенському
регіоні будь-які міжнародно-правові інститути захисту прав людини дійсно
відсутні.
§ 1. Становлення міжарабської системи захисту прав людини

Дослідження проблем захисту прав людини в арабському світі не знайшли

широкого висвітлення. Така ситуація, на думку фахівця з Йорданії Ібрагіма
Ахмеда Хаджи Абдалла, сталася через те, що взагалі в міжнародно-правовій
літературі це пояснюється відсутністю необхідних матеріалів і документів, а в
арабських країнах вона є неминучим результатом введеної в цих країнах цензури
щодо цих питань1.
Слід підкреслити, що у всіх арабських країнах іслам визнаний як державна
релігія зі всіма наслідками, що випливають з цього для вказаної проблеми. Проте
позиції арабських держав у цій сфері розходяться у двох напрямах. Більшість
згаданих держав приєдналися до найважливіших міжнародних угод з прав
людини з певними застереженнями, визначеними нормами ісламського шаріату.
Ряд найбільш радикальних ісламських держав продовжує ігнорувати згадані
угоди, заперечуючи при цьому загальний універсальний характер прав людини2.
Хаджи І. зазначає також, що іслам не перешкоджає мусульманським
державам здійснювати міжнародну співпрацю в цій галузі на основі існуючих
міжнародних договорів з прав людини, разом з тим не заперечується негативний
вплив деяких норм ісламу, що є в суперечності із загальновизнаними нормами і
стандартами в цій царині. Підкреслюється також, що позиція ряду арабських
держав багато в чому визначається не нормами ісламу, а правовою природою
існуючих в цих країнах політичних режимів3.

1Ибрагим Ахмед Хадж Юсеф Абдалла. Международные и национальные механизмы защиты прав человека на
ближнем востоке. Автореферат диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук. – М.,
1999. – С. 6.
2 Eva Brems. Islam and Human Rights Views // Human Rights: Universality and Diversity. – Dordrecht, 2001. – P. 183-
294.
3 Ибрагим Ахмед Хадж Юсеф Абдалла. Международные и национальные механизмы защиты прав человека на

392
 До міжарабської системи співробітництва, зокрема у сфері захисту прав
людини входять двадцять дві держави - учасниці Ліги арабських держав (ЛАД),
створеної у 1945 р.1
За перші майже п’ятдесят років існування ЛАД не виявляла активності в цій
сфері. Майже чи не єдиним досягненням було ухвалення в її рамках Арабської
хартії прав людини 1994 р., яка надалі мала стати правовою основою
міжарабської співпраці в цій сфері. Проте, аналізуючи положення Арабської
хартії прав людини 1994 р. з погляду їх відповідності загальновизнаним
принципам і нормам в галузі прав людини, фахівці приходять до висновку, що ця
Хартія носить декоративний характер і не накладає на держави - учасниці будь-
яких істотних правозахисних зобов'язань. Вона містить цілий ряд серйозних
недоліків. Передбачений в ній механізм імплементації малоефективний і не може
створити дієвого механізму захисту прав людини в країнах цього регіону.
Єдиним в арабському регіоні міжурядовим органом з прав людини до
2008 р. був створений в рамках ЛАГ Постійний арабський Комітет з прав людини.
Кожна країна - член ЛАД представлена в ньому на рівні урядів, а не незалежних,
безсторонніх осіб у своїй особистій якості. Представники інших держав можуть
бути запрошені до його роботи. Рада ЛАД призначає голову Комітету на два роки,
а Генеральний секретар Ліги — секретаря Комітету. До повноважень Комітету
належить підготовка проектів конвенцій та інших пропозицій в галузі прав
людини, підготовка власних рекомендацій Раді ЛАД, розробка планів дій тощо.
Особливих результатів в діяльності Комітет не досяг, тому що він не мав будь-
яких повноважень щодо здійснення контролю за діяльністю арабських держав у
сфері прав людини.
Відсутність в арабському регіоні ефективного правового механізму захисту
прав людини диктувала необхідність створення і активізації діяльності арабських
неурядових правозахисних організацій. Головними серед них є створений в 1944
році Союз арабських адвокатів і Арабська організація прав людини, Статут якої
ближнем востоке. – С. 15.
1 Йорданія, Об'єднані Арабські Емірати, Бахрейн, Туніс, Алжир, Джибуті, Саудівска Аравія, Судан, Сирійська
Арабська Республіка, Сомалі, Ірак, Оман, Палестина, Катар, Коморські Острови, Кувейт, Ліван, Лівійська
Арабська Джамахірія, Єгипет, Марокко, Мавританії, Ємен.

393
був прийнятий в 1987 р., Арабська комісія з прав людини, створена у 1998 р. 2 та
ін.
Саме провідними арабськими ученими і фахівцями в італійському місті
Сіракузи у 1986 р. був підготовлений проект Хартії прав людини і прав народів в
арабському світі. Вона була розроблена на основі універсальних і регіональних
угод у цій сфері. Крім того, в ній передбачається створення ефективного
контрольного механізму, що складається з Комісії і Суду з прав людини, причому
рішення останнього є обов'язковими для виконання державами - членами. Проте
ЛАД не ухвалила цей акт.
Прийнята з метою уніфікації позицій ісламських держав у галузі прав
людини Каїрська декларація прав людини в ісламі 1990 р. носить
вузькорелігійний характер і відображає позицію найбільш радикальних
ісламських держав. У ній відсутній ряд загальновизнаних основних прав і свобод
людини, зокрема політичних і соціально-економічних, і не міститься заборона на
наявну в ісламі дискримінацію за ознакою статі. Тому ця Декларація теж не була
визнана як правова основа для захисту прав і свобод людини в ісламському
суспільстві.
Подальші спроби по створенню міжарабського механізму захисту прав
людини втілилися у доопрацюванні Хартії 1994 р. з урахуванням
загальновизнаних норм і стандартів в цій царині.
Як зазначалося, Ліга арабських держав ухвалила Арабську хартію прав
людини у 1994 р., але документ не набув чинності, оскільки не набрав необхідних
для цього семи ратифікацій держав - членів ОАГ. У 2002 р. і 2003 р. Рада Ліги
арабських держав ухвалила рішення доручити Постійному арабському комітету з
прав людини "модернізувати" Хартію 1994 р. з урахуванням консультацій з
державами - членами, незалежними експертами і неурядовими організаціями. У
січні 2004 р. Постійний комітет закінчив роботу над новим проектом Арабської

2 Арабська комісія з прав людини: ACHR - незалежна неурядова організація, діяльність якої присвячена захисту
прав людини і основних свобод у всьому арабському світі. Комісія була заснована 17 січня 1998 р. групою з 15
правозахисників з арабських країн незалежно від їхніх політичних поглядів, релігійної та етнічної приналежності.
Досліджує ситуацію з дотриманням прав людини та специфічних груп людей (біженці, вислані, трудящі-мігранти
тощо) і аналізує та робитьгласними факти грубих порушень державами таких прав.

394
хартії з прав людини, яка була ухвалена на 16 сесії ЛАГ 29 - 30 травня 2004 р. в
Тунісі.
§ 2. Арабська хартія прав людини (переглянута) 2004 р.

Переглянута Арабська хартія прав людини 2004 р. набула чинності 18

травня 2008 р. у 60–у роковину Загальної декларації прав людини. Це стало
можливим після того, як відповідно до п. 2 ст. 49 її ратифікувала сьома держава -
Об'єднані Арабські Емірати. Раніше Арабську хартію ратифікували Йорданія,
Бахрейн, Алжир, Сирія, Лівія і Палестинська автономія. Верховний комісар ООН
з прав людини Луїза Арбур вітала набуття чинності Арабською хартією прав
людини, проте звернула увагу на те, що окремі положення Арабської хартії прав
людини несумісні з міжнародними нормами в цій галузі. Це, зокрема, стосується
застосування страти до дітей, прав жінок і прирівнювання сіонізму до расизму.
Хартія складається з 53 статей. Хартія захищає громадянські, політичні,
економічні, соціальні і культурні права*. Після набуття Хартією чинності держави
- учасниці зобов'язуються здійснювати і захищати такі загальновизнані права і
свободи, як: право всіх осіб, що перебувають під їхньою юрисдикцією володіти
правами і свободами, які визначені в Хартії, без будь-якої різниці щодо раси,
кольору шкіри, статі, мови, релігії, думки, совісті, національного або соціального
походження, добробуту, народження або фізичної чи розумової нездатності
(право на недискримінацію) (ст. 3); право на життя (ст. 5); свобода від катувань
(ст. 8); право на рівність перед законом і рівний захист закону (ст. 11); право на
приватне життя (ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного
втручання в його сімейне життя, житло чи кореспонденцію) (ст. 21); право на
визнання правосуб'єктності особи (ст. 22), право на участь у політичному житті
(ст. 24); права осіб, які належать до меншин (ст. 25); свобода пересування і місця
проживання (п. 1 ст. 26); заборона колективних вигнань іноземців (п. 2 ст. 26);
право шукати політичний притулок (ст. 28); право на національність (ст. 29);
свобода думки, совісті і релігії (ст. 30); право мати власність (ст. 31); право на

* Див. Додаток 13.

395
інформацію, свободу думки і висловлювання (ст. 32); право шукати, отримувати і
передавати інформацію та ідеї (ст. 32); право на одруження і право заснувати
сім'ю (п. 1 ст. 33), захист, виживання, розвиток і добробут дитини (п. 3 ст. 33);
право працівників на сприятливі умови праці (ст. 34); право створювати
профспілки або приєднуватися до них (ст. 35); право на адекватний рівень життя,
який включає доступ до їжі, одягу, житла, послуг і права на здорове навколишнє
середовище (ст. 38); право на здоров'я (ст. 39); право на освіту (ст. 41); право на
участь в культурному житті (ст. 42).
Хартія гарантує, крім того, що кожний, чиї права або свободи, визнані в
Хартії, порушені, матиме ефективні засоби захисту, незважаючи на те, що
порушення було здійснене офіційними особами (ст. 23).
Хартія дозволяє державам відступати від зобов'язань за нею у виняткових
ситуаціях критичного стану, які загрожують життю нації. Держави - учасниці
можуть вживати таких заходів тільки в тих випадках, коли вони офіційно
оголошують про таке критичне положення, коли такі заходи відповідають іншим
зобов'язанням за міжнародним правом і не призводять до дискримінації
виключно на підставах раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії або соціального
походження. Хартія містить права і свободи людини, відступ від яких є
недопустимим, як наприклад, право на життя, свобода від тортур, свобода від
рабства, право на справедливий суд, право на звільнення від тюремного
ув’язнення за нездатність заплатити борг, що є результатом договірного
зобов'язання (ст. 4).
Арабська Хартія нині є новітнім регіональним (субрегіональним)
міжнародно-правовим багатостороннім актом у галузі захисту прав людини та
основних свобод і тому цікаво проаналізувати її переваги та недоліки у порівнянні
щодо таких прав, визначених у попередніх документах універсального та
регіонального характеру, загальновизнаних принципів і норм міжнародного
права.
Перш за все варте уваги те, що, незважаючи на домінуючу у регіоні
концепцію про культурний релятивізм стосовно прав людини, держави - учасниці

396
Хартії погоджуються „укріплювати принцип про те, що всі права людини є
універсальними, неподільними, взаємозалежними і взаємопов'язаними” (п. 4 ст.
1). Сприйняття універсальності і неподільності прав людини свідчить про
вирішальний вплив Міжнародного Біллю прав людини на правосвідомість і
правотворчий процес все більшого кола держав різних регіонів, що робить такі
принципи дійсно загальновизнаними нормами ergo omnes.
Зупинимося більш детально на деяких особливостях АХПЛ. Значна увага у
Хартії приділяється визначенню певних прав або прав певних груп осіб.
Стаття 24 передбачає права громадян держав - учасниць. Зокрема кожний
громадянин має право: займатися політичною діяльністю; брати участь у веденні
державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних
представників; голосувати і бути обраним на законних періодичних виборах, які
проводяться на основі загального і рівного виборчого права при таємному
голосуванні і забезпечують свободу волевиявлення виборців; допускатися в своїй
країні на загальних умовах рівності до державної служби; право на свободу
створювати і приєднуватися до асоціацій з іншими; право на свободу об’єднань та
мирних зборів. Разом з тим зазначається, що користування цим правом не
підлягає ніяким обмеженням, крім тих, які передбачаються законом і які є
необхідними в демократичному суспільстві в інтересах державної чи
громадської безпеки, охорони здоров'я і моральності населення або захисту
прав та свобод інших осіб.
Згідно з положеннями ст. 39 громадянин, зокрема, має право на безплатні
основні послуги охорони здоров'я і мати доступ до медичного обслуговування без
будь-якої дискримінації. Для здійснення цього права держави передбачають
застосовувати заходи, спрямовані на: розвиток основних послуг охорони здоров'я
і гарантії безкоштовного і вільного доступу до центрів, які забезпечують ці
послуги; забезпечення всіх основною їжею і безпечною питною водою; боротьбу з
екологічним забрудненням і забезпечення належних систем очищення; боротьбу з
наркотиками, психотропними речовинами, курінням і речовинами, які є

397
руйнівними для здоров'я. Слід зазначити, що в цих статтях йдеться про права
громадян і постає питання щодо недискримінації інших верств населення країн.
Значна увага приділяється правам осіб з розумовими та фізичними вадами
(певною недієздатністю) та інвалідів. Держави - учасниці зобов'язуються
забезпечити людям з розумовими або фізичними вадами пристойне життя, що
гарантує гідність, зміцнює їхню впевненість у своїх силах, що полегшує їм
активну участь в житті суспільства. Держави забезпечують безкоштовне
соціальне забезпечення для всіх інвалідів, матеріальну підтримку їм і їхнім сім'ям
або сім'ям, що турбуються про них, і повинні також робити те, що необхідно, щоб
уникнути розміщення цих людей в окремих установах. Вживають всіх необхідних
заходів, щоб скоротити поширення інвалідності всіма можливими засобами,
включаючи профілактичні програми здоров'я, забезпечити повні освітні послуги,
професійне навчання і учнівство, створення відповідних можливостей для праці у
публічному або приватному секторах. Зазначається також, що договірні сторони
будуть найкращим чином враховувати інтереси інвалідів з метою їх реабілітації та
інтеграції у суспільство.
Важливою з точки зору імплементації зазначених прав у національне
законодавство і практику є ст. 44, яка зобов'язує держави - учасниці вживати,
відповідно до їхніх конституційних процедур і положень цієї Хартії,
законодавчих або інших заходів, які можуть бути необхідними для ефективного
застосування прав, що містяться в ній.
Проте деякі положення Хартії викликають критичні зауваження щодо
їх відповідності загальновизнаним принципам і нормам в галузі захисту прав
людини.
По-перше, низка статей присвячена тільки правам громадян, які, у
відповідності з універсальними міжнародно-правовими актами, мали б
поширюватися на всіх інших осіб, які перебувають на території і під юрисдикцією
держави. А саме право: на свободу створювати і приєднуватися до асоціацій з
іншими (п. 5 ст. 24), на свободу об’єднань та мирних зборів (п. 6 ст. 24); право
працювати (п. 1 ст. 34); на соціальне забезпечення (ст. 36); на розвиток (ст. 37);

398
право мати доступ до медичного обслуговування без будь-якої дискримінації (п. 1
ст. 39); безплатну освіту, принаймні на початковому рівні (п. 2 ст. 41).
По-друге, як зазначалося, піддається критиці врегулювання питання про
застосування смертної кари щодо дітей та жінок. Стаття 6 передбачає, що
смертний вирок може виноситись тільки за найсерйозніші злочини відповідно до
діючих законів під час скоєння злочину і відповідно до остаточного рішення,
винесеного компетентним судом. Водночас згідно з ст. 7 смертний вирок не
виноситься особам молодше 18 років, якщо інше не передбачено в законах,
чинних під час скоєння злочину.
Щодо першої частини статті 7 виникають труднощі з документальним
підтвердженням віку молодої людини (проблеми реєстрації офіційного факту
народження, неписьменності та традицій певних народів в багатьох частинах
регіону). До заключної частини постає питання про відсутність мінімального віку
дитини щодо застосування страти. Такий підхід до прав дитини не відповідає
жодним вимогам сучасного загального міжнародного права. Не заслуговує
підтримки також положення про те, що страта не виконується стосовно вагітної
жінки до її пологів або матері - годувальниці протягом двох років з моменту її
пологів (п. 2 ст. 7). У XXI ст. право на життя, особливо дітей та жінок, заслуговує
на більш цивілізовану регламентацію.
Інше проблемне питання міститься у преамбулі та п. 3 ст. 2 Хартії, де
засуджується сіонізм як перешкода відчуттю людської гідності, головний бар'єр
до здійснення основних прав народів, загрозу всьому світу і міжнародній безпеці.
Аналізуючи ці положення, слід зазначити, що зазвичай основна увага в таких
документах приділяється застосуванню загальновизнаних принципів і норм
міжнародного права, а не ідеологічним питанням, які не об’єднують, а
підбурюють людей у різних країнах на протистояння.
Маємо звернути увагу також на те, що низка статей Хартії підпорядковує
певні міжнародні зобов’язання національному законодавству з цих питань.
Наприклад, як зазначалося, п. 1 ст. 7 стосується винесення смертного вироку
особам до 18 років, якщо це передбачено в законах, чинних під час скоєння

399
злочину; здійснення прав меншин регулюється законом (ст. 25); вільне
пересування особи і свобода вибору місця проживання здійснюється у
відповідності з чинними законами (ст. 36); право кожного на свободу думки,
совісті і релігії, свобода сповідувати свою релігію чи релігійні вірування або
відправляти релігійні обряди підлягає лише таким обмеженням, які встановлено
законом (пп. 1–2 ст. 30); право кожної людини вільно створювати профспілки і
вступати до них для захисту своїх інтересів не підлягає ніяким обмеженням, крім
тих, які передбачаються чинними законами (пп. 1–2 ст. 35), право на страйк у
межах обмежень, встановлених чинними законами (п.3 ст. 35).
В даному випадку виникає важлива проблема одноманітного тлумачення і
застосування положень Хартії її державами - учасницями. Права, які
визначаються національними законами відповідно до цього акту в різних країнах
різні за об'ємом. Іноді держави прагнуть розглядати свої зобов'язання за
допомогою національного законодавства таким чином, що, по суті, знижує
стандарти в галузі прав людини, а іноді змінює їх головний зміст. Обмеження
основних, загальновизнаних прав і свобод людини у внутрішніх законах не
відповідає вимогам міжнародного права.
Однак найважливішим є питання ефективності механізму і процедур, які
мають забезпечити дотримання державами - учасницями міжнародних
зобов’язань за Хартією. З цією метою ст. 45 Хартії передбачає створення
Арабського комітету з прав людини.

§ 3. Арабський комітет з прав людини

Комітет складається з семи членів, які обираються державами - учасницями

таємним голосуванням. Члени Комітету обираються на чотирирічний термін з
осіб, які є громадянами держав - учасниць цієї Хартії і мають значний досвід та
визнану компетентність у сфері діяльності Комітету. Члени Комітету працюють
у своїй особистій якості та мають бути неупередженими.

400
 Відповідно до ст. 47 Хартії держави - учасниці зобов'язуються гарантувати
членам Комітету імунітет, необхідний для їх захисту проти будь-якої форми
неспокою, морального або матеріального тиску або судового переслідування
через позиції, які вони приймають, або заяв, які вони роблять, виконуючи свої
функції як члени Комітету.
Процедура нагляду за здійсненням зобов’язань передбачена ст. 49.
Держави - учасниці зобов'язуються подавати доповіді про вжиті ними заходи для
втілення у життя прав і свобод, визнаних у Хартії, і про прогрес, досягнутий у
використанні цих прав і свобод. Генеральний секретар надсилає їх у Комітет
для розгляду. Кожний учасник подає першу доповідь Комітету протягом одного
року з дати набуття чинності Хартією і періодичні доповіді кожні три роки після
цього. Комітет може просити держави - учасниці забезпечити його додатковою
інформацією, що стосується виконання Хартії.
Комітет вивчає доповіді, передані державами - учасницями згідно з п. 2 цієї
статті, у присутності представника держави - учасниці, доповідь якої
розглядається.
Комітет обговорює доповідь, коментує її і робить необхідні рекомендації
відповідно до цілей Хартії. Комітет подає річну доповідь, що містить його
коментарі і рекомендації, Раді Ліги через посередника - Генерального секретаря.
Доповіді Комітету, включаючи спостереження і рекомендації повинні бути
публічними документами, які Комітет робить доступними широкій громадськості.
Підводячи підсумки вищенаведеного, можемо стверджувати, що діючий
механізм захисту прав людини, який створює Хартія, не є ефективним, бо
обмежується лише розглядом державних доповідей, коментує їх і робить
необхідні рекомендації відповідно до цілей Хартії (ст. 48). В документі навіть не
визначається, кому Комітет робить такі рекомендації. Він не має жодних
квазісудових чи судових повноважень і будь-якого реального впливу на
діяльність держав - учасниць у цій галузі. Остаточний результат діяльності
Комітету полягає у річній доповіді, яка містить його коментарі і рекомендації Раді
Ліги.

401
 Важливо зазначити, що ст. 52 наголошує „Кожна держава - учасниця може
запропонувати додаткові факультативні протоколи до цієї Хартії”. На етапі
підготовки і ухвалення Хартії домовитися про факультативні протоколи до неї на
кшталт прийнятих до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права,
інших універсальних та регіональних актів про реальні важелі контролю за
виконанням зобов’язань держави - учасниці не спромоглися. Проте є надія, що
кількість держав - учасниць Хартії буде збільшуватися, вказані процедури
контролю будуть вдосконалюватися і з прийняттям відповідних додаткових
протоколів та ратифікацією арабськими державами основних міжнародних угод з
прав людини буде створено ефективний міжарабський механізм захисту прав
людини.

§ 4. Захист прав і свобод людини в Співдружності Незалежних Держав

У рамках Співдружності Незалежних Держав як регіональної

(субрегіональної) організації взаємодії пострадянських країн є свої документи, що
закріплюють права і свободи людини: Декларація глав держав - учасниць СНД
про міжнародні зобов'язання в галузі прав людини і основних свобод 1993 р.;
Конвенція про права і основні свободи людини 1995 р., Конвенція про
забезпечення прав осіб, що належать до національних меншин, 1994 р.
Конвенція СНД про права і основні свободи людини, ухвалена 26 травня 1995
р. у Мінську, складається з 39 статей і містить перелік всіх основних прав і свобод
людини: право на життя, свободу і особисту недоторканність, рівність всіх перед
судом, право на повагу особистого і сімейного життя, право на недоторканність
житла і таємницю листування, право на свободу думки, совісті і віросповідання,
вільне висловлення своєї думки. Крім того, тут закріплені також і деякі
громадянські права - право на свободу мирних зборів і свободу асоціацій,
включаючи право створювати профспілки і вступати в такі для захисту своїх
інтересів; право брати участь в управлінні і веденні державних справ як

402
безпосередньо, так і через вільно обраних представників, право голосувати і бути
обраним на виборах, право допускатися в своїй країні на загальних умовах
рівності до державної служби.
Конвенцією гарантовані трудові права: кожна людина має право на працю і
захист від безробіття. Окремою статтею передбачені права працюючих жінок,
наведений їх детальний перелік.
У відповідності зі ст. 34 спостереження за виконанням цієї Конвенції
здійснюється Комісією з прав людини Співдружності Незалежних Держав (КПЧ
СНД), Положення про яку є невід’ємною частиною цієї Конвенції.
Конвенція, включаючи Положення про Комісію з прав людини Співдружності
Незалежних Держав, набирає чинності з дня здачі депозитарію третього
повідомлення, яке підтверджує виконання Договірними Сторонами
внутрішньодержавних процедур, необхідних для її чинності.
Однак досвід існування Комісії показав неефективність її діяльності. Зміст
Конвенції багато в чому повторює положення Європейської конвенції про захист
прав людини та основних свобод, Міжнародного пакту про громадянські і
політичні права і деякі інші акти в сфері прав людини. Тому нові держави, що
беруть участь у міжнародних організаціях, під егідою яких діють ці правові акти,
утримуються від участі в Конвенції СНД. Конвенцію не підписали п'ять держав:
Азербайджан, Казахстан, Туркменистан, Узбекистан, Україна.
Конвенція СНД про забезпечення прав осіб, що належать до національних
меншин, була підписана в Мінську 21 жовтня 1994 р. керівниками десяти держав і
набрала чинності для трьох держав, що її ратифікували, - Білорусі (1994 р),
Азербайджану (1995 р), Вірменії (1997 р). При цьому Азербайджан приєднався до
Конвенції з застереженням про верховенство свого внутрішнього права над
положеннями цього міжнародного договору.
Під національними меншинами в Конвенції розуміються особи, що постійно
проживають на території Договірної Сторони і мають її громадянство, які за своїм
етнічним походженням, мовою, культурою, релігією або традиціями
відрізняються від основного населення цієї Сторони. Таке розкриття поняття

403
"національні меншини" викликає сумнів у його відповідності загальноприйнятим
принципам міжнародного права. Рамкова конвенція Ради Європи про захист
національних меншин 1995 р. не містить визначення цього поняття, сповідаючи
"прагматичний підхід" і визнаючи вироблення поняття, прийнятного для всіх
держав - учасниць, неможливим. Хоча прямої суперечності між Конвенцією СНД
Європейською Рамковою конвенцією в цьому випадку начебто немає, з Рамкової
конвенції випливає визнання пріоритету національного законодавства у
трактуванні цього визначення.
Крім того, дискримінаційним є нерозповсюдження дії захисних механізмів
Конвенції СНД на осіб без громадянства, які не мають можливості відповідно до
законів тієї країни, де вони перебувають, довести факт постійного мешкання на її
території. Ці люди, по суті, не визнаються цією Конвенцією національними
меншинами.
Іншою проблемою, що породжується базовими визначеннями Конвенції СНД,
є розділення населення держав-учасниць на "основне" і таке, що "відрізняється".
По суті, відтворюється спірний підхід, заснований на неправовому розшаруванні
людей на корінну (титульну) національність і на так звані "інші". Такий підхід
суперечить Міжнародній конвенції ООН про ліквідацію всіх форм расової
дискримінації від 21 грудня 1965 р.
Кожна зі сторін, що ратифікували Конвенцію, гарантує особам, що належать
до національних меншин, громадянські, політичні, соціальні, економічні,
культурні права і свободи, а також зобов'язана вживати заходів для недопущення
на своїй території будь-якої дискримінації громадян за ознаками їх приналежності
до національної меншини.

Джерела інформації та рекомендована література

Мезяев А.Б. Азиатская система защиты прав человека // Чиков П.В., Мезяев А.Б., Насырова
А.М., Хадиева Г.Н. Универсальные и региональные системы защиты прав человека
и интересов государства / Под ред. проф. Г.И. Курдюкова. – Казань, 2002. – С. 150-
151.
Mashood A. Baderin. International Human Rights and Islamic Law. – Oxford: University Press, 2005.
Eva Brems. Human Rights: Universality and Diversity. – Dordrecht: Martinus Nijhoft Publishers,
2001. – 574 p.

404
 ДОДАТКИ
Додаток 1

ДЕКЛАРАЦИЯ ПРАВ ЧЕЛОВЕКА И ГРАЖДАНИНА 1789 г.

Принята Учредительным собранием 26 августа 1789 г.

Представители французского народа, образовав Национальное собрание и полагая, что

невежество, забвение прав человека или пренебрежение ими являются единственной причиной
общественных бедствий и испорченности правительств, приняли решение изложить в
торжественной Декларации естественные, неотчуждаемые и священные права человека, чтобы
эта Декларация, неизменно пребывая перед взором всех членов общественного союза,
постоянно напоминала им их права и обязанности, чтобы действия законодательной и
исполнительной власти, которые в любое время можно было бы сравнить с целью каждого
политического института, встречали большее уважение; чтобы требования граждан,
основанные отныне на простых и неоспоримых принципах, устремлялись к соблюдению
Конституции и всеобщему благу. Соответственно Национальное собрание признает и
провозглашает перед лицом и под покровительством Верховного существа следующие права
человека и гражданина.
Статья 1
Люди рождаются и остаются свободными и равными в правах. Общественные различия
могут основываться лишь на общей пользе.
Статья 2
Цель всякого политического союза - обеспечение естественных и неотъемлемых прав
человека. Таковые - свобода, собственность, безопасность и сопротивление угнетению.
Статья 3
Источником суверенной власти является нация. Никакие учреждения, ни один индивид не
могут обладать властью, которая не исходит явно от нации.

405
 Статья 4
Свобода состоит в возможности делать все, что не наносит вреда другому: таким образом,
осуществление естественных прав каждого человека ограничено лишь теми пределами,
которые обеспечивают другим членам общества пользование теми же правами. Пределы эти
могут быть определены только законом.
Статья 5
Закон имеет право запрещать лишь действия, вредные для общества. Все, что не запрещено
законом, то дозволено и никто не может быть принужден делать то, что не предписано законом.
Статья 6
Закон есть выражение общей воли. Все граждане имеют право участвовать лично или через
своих представителей в его создании. Он должен быть единым для всех, охраняет он или
карает. Все граждане равны перед ним и поэтому имеют равный доступ ко всем постам,
публичным должностям и занятиям сообразно их способностям и без каких-либо иных
различий, кроме тех, что обусловлены их добродетелями и способностями.
Статья 7
Никто не может подвергаться обвинению, задержанию или заключению иначе как в
случаях, предусмотренных законом и в предписанных им формах. Тот, кто испрашивает,
отдает, исполняет или заставляет исполнять основанные на произволе приказы, подлежит
наказанию; но каждый гражданин, вызванный или задержанный в силу закона, должен
беспрекословно повиноваться: в случае сопротивления он несет ответственность.
Статья 8
Закон должен устанавливать наказания лишь строго и бесспорно необходимые; никто не
может быть наказан иначе как в силу закона, принятого и обнародованного до совершения
правонарушения и надлежаще примененного.
Статья 9
Поскольку каждый считается невиновным, пока его вина не установлена, то в случаях, когда
признается нужным арест лица, любые излишне суровые меры, не являющиеся необходимыми,
должны строжайше пресекаться законом.
Статья 10
Никто не должен быть притесняем за свои взгляды, даже религиозные, при условии, что их
выражение не нарушает общественный порядок, установленный законом.
Статья 11
Свободное выражение мыслей и мнений есть одно из драгоценнейших прав человека;
каждый гражданин поэтому может свободно высказываться, писать, печатать, отвечая лишь за
злоупотребление этой свободой в случаях, предусмотренных законом.
Статья 12
Для гарантии прав человека и гражданина необходима государственная сила; она создается
в интересах всех, а не для личной пользы тех, кому она вверена.
Статья 13
На содержание вооруженной силы и на расходы по управлению необходимы общие взносы;
они должны быть равномерно распределены между всеми гражданами сообразно их
возможностям.
Статья 14
Все граждане имеют право устанавливать сами или через своих представителей
необходимость государственного обложения, добровольно соглашаться на его взимание,
следить за его расходованием и определять его долевой размер, основание, порядок и
продолжительность взимания.
Статья 15
Общество имеет право требовать у любого должностного лица отчета о его деятельности.
Статья 16
Общество, где не обеспечена гарантия прав и нет разделения властей, не имеет
Конституции.

406
 Статья 17
Так как собственность есть право неприкосновенное и священное, никто не может быть
лишен ее иначе как в случае установленной законом явной общественной необходимости и при
условии справедливого и предварительного возмещения.

Текст публикуется по изданию: Французская Республика: Конституция и законодательные

акты. - М., 1989. - С. 26-29.

Додаток 2

ЗАГАЛЬНА ДЕКЛАРАЦІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ

Преамбула
Беручи до уваги, що визнання гідності, яка властива всім членам людської сім'ї, і рівних
та невід'ємних їх прав є основою свободи, справедливості та загального миру: і
беручи до уваги, що зневажання і нехтування правами людини призвели до варварських
актів, які обурюють совість людства, і що створення такого світу, в якому люди будуть мати
свободу слова і переконань і будуть вільні від страху і нужди, проголошено як
високе прагнення людей; і
беручи до уваги, що необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою
забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до
повстання проти тиранії і гноблення; і
беручи до уваги, що необхідно сприяти розвиткові дружніх відносин між народами; і
беручи до уваги, що народи Об'єднаних Націй підтвердили в Статуті свою віру в основні
права людини, в гідність і цінність людської особи і в рівноправність чоловіків і жінок та
вирішили сприяти соціальному прогресові і поліпшенню умов життя при більшій свободі; і
беручи до уваги, що держави - члени зобов'язались сприяти у співробітництві з Організацією
Об'єднаних Націй загальній повазі і додержанню прав людини і основних свобод; і
беручи до уваги, що загальне розуміння характеру цих прав і свобод має величезне
значення для повного виконання цього зобов'язання;
Генеральна Асамблея
проголошує цю
Загальну декларацію прав людини як завдання, до виконання якого повинні прагнути
всі народи і всі держави з тим, щоб кожна людина і кожний орган суспільства, завжди маючи
на увазі цю Декларацію, прагнули шляхом освіти сприяти поважанню цих прав і свобод і
забезпеченню, шляхом національних і міжнародних прогресивних заходів, загального і
ефективного визнання і здійснення їх як серед народів держав - членів Організації, так і
серед народів територій, що перебувають під їх юрисдикцією.
Стаття 1
Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені
розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один до одного в дусі братерства.
Стаття 2
Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією,
незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань,
національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища.
Крім того, не повинно проводитися ніякого розрізнення на основі політичного, правового
або міжнародного статусу країни або території, до якої людина належить, незалежно від того,
чи є ця територія незалежною, підопічною, несамоврядованою або як-небудь інакше
обмеженою у своєму суверенітеті.
Стаття 3
Кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність.

407
 Стаття 4
Ніхто не повинен бути в рабстві або у підневільному стані; рабство і работоргівля
забороняються в усіх їх видах.
Стаття 5
Ніхто не повинен зазнавати тортур, або жорстокого, нелюдського, або такого, що
принижує його гідність, поводження і покарання.
Стаття 6
Кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб'єктності.
Стаття 7
Всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист
законом. Усі люди мають право на рівний захист від якої б то не було дискримінації, що
порушує цю Декларацію, і від якого б то не було підбурювання до такої дискримінації.

Стаття 8
Кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними
національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або
законом.
Стаття 9
Ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання.
Стаття 10
Кожна людина, для визначення її прав і обов'язків і для встановлення обґрунтованості
пред'явленого їй кримінального обвинувачення, має право, на основі повної рівності, на те,
щоб її справа була розглянута прилюдно і з додержанням усіх вимог справедливості
незалежним і безстороннім судом.
Стаття 11
1. Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти,
доки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового
розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту.
2. Ніхто не може бути засуджений за злочин на підставі вчинення будь-якого діяння або
за бездіяльність, які під час їх вчинення не становили злочину за національними законами
або за міжнародним правом. Не може також накладатись покарання тяжче від того, яке могло
бути застосоване на час вчинення злочину.
Стаття 12
Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя,
безпідставного посягання на недоторканність його житла, тайну його кореспонденції або на
його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або
таких посягань.
Стаття 13
1. Кожна людина має право вільно пересуватися і обирати собі місце проживання у межах
кожної держави.
2. Кожна людина має право покинути будь-яку країну, включаючи й свою власну, і
повертатися у свою країну.
Стаття 14
Кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і
користуватися цим притулком.
Це право не може бути використане в разі переслідування, яке в дійсності ґрунтується на
вчиненні неполітичного злочину, або діяння, що суперечить цілям і принципам Організації
Об'єднаних Націй.
Стаття 15
1. Кожна людина має право на громадянство.

408
 2. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства або права змінити своє
громадянство.
Стаття 16
1. Чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за
ознакою раси, національності або релігії одружуватися і засновувати сім'ю. Вони користуються
однаковими правами щодо одруження під час шлюбу та під час його розірвання.
2. Шлюб може укладатися тільки при вільній і повній згоді сторін, що одружуються.
3. Сім'я є природним і основним осередком суспільства і має право на захист з боку
суспільства та держави.
Стаття 17
1. Кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і разом з іншими.
2. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.
Стаття 18
Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу
змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання
як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні,
богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів.
Стаття 19
Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає
свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і
поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів.
Стаття 20
1. Кожна людина має право на свободу мирних зборів і асоціацій.
2. Ніхто не може бути примушений вступати до будь-якої асоціації.
Стаття 21
1. Кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або
через вільно обраних представників.
2. Кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні.
3. Воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля повинна виявлятися у
періодичних і нефальсифікованих виборах, які повинні провадитись при загальному і
рівному виборчому праві шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми,
що забезпечують свободу голосування.
Стаття 22
Кожна людина як член суспільства має право на соціальне забезпечення і на здійснення
необхідних для підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи прав у економічній,

соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного

співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави.
Стаття 23
1. Кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі
умови праці та на захист від безробіття.
2. Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю.
3. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує
гідне людини існування, її самої та її сім'ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими
засобами соціального забезпечення.
4. Кожна людина має право створювати професійні спілки і входити до професійних
спілок для захисту своїх інтересів.
Стаття 24
Кожна людина має право на відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне
обмеження робочого дня та на оплачувану періодичну відпустку.
Стаття 25

409
 1. Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло,
медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для
підтримання здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї, і право на забезпечення в разі безробіття,
хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування
через незалежні від неї обставини.
2. Материнство і дитинство дають право на особливе піклування і допомогу. Всі діти,
народжені у шлюбі або поза шлюбом, повинні користуватися однаковим соціальним захистом.
Стаття 26
1. Кожна людина має право на освіту. Освіта повинна бути безплатною, хоча б початкова
і загальна. Початкова освіта повинна бути обов'язковою. Технічна і професійна освіта повинна
бути загальнодоступною, а вища освіта повинна бути однаково доступною для всіх на основі
здібностей кожного.
2. Освіта повинна бути спрямована на повний розвиток людської особи і збільшення поваги
до прав людини і основних свобод. Освіта повинна сприяти взаєморозумінню, терпимості і
дружбі між усіма народами, расовими або релігійними групами і повинна сприяти діяльності
Організації Об'єднаних Націй по підтриманню миру.
3. Батьки мають право пріоритету у виборі виду освіти для своїх малолітніх дітей.
Стаття 27
1. Кожна людина має право вільно брати участь у культурному житті суспільства,
втішатися мистецтвом, брати участь у науковому прогресі і користуватися його благами.
2. Кожна людина має право на захист її моральних і матеріальних інтересів, що є
результатом наукових, літературних або художніх праць, автором яких вона є.

Стаття 28
Кожна людина має право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи,
викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені.
Стаття 29
1. Кожна людина має обов'язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і
повний розвиток її особи.
2. При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких
обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і
поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського
порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві.
3. Здійснення цих прав і свобод ні в якому разі не повинно суперечити цілям і принципам
Організації Об'єднаних Націй.
Стаття 30
Ніщо у цій Декларації не може бути витлумачено як надання будь-якій державі, групі
осіб або окремим особам права займатися будь-якою діяльністю або вчиняти дії, спрямовані на
знищення прав і свобод, викладених у цій Декларації.

Генеральна Асамблея ООН 10грудня 1948 року прийняла і проголосила Загальну

декларацію прав людини. (Док.ООН/PES/217 А)

Додаток 3

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права

(Міжнародний пакт ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР
N 148- VIII ( 2148-08 ) від 19.10.73 р.)

Держави, які беруть участь у цьому Пакті,

410
 беручи до уваги, що відповідно до принципів, проголошених Статутом Організації
Об'єднаних Націй, визнання єдності, властивої всім членам людської сім'ї, та рівних і
невід'ємних прав їх є основою свободи, справедливості і загального миру,
визнаючи, що ці права випливають з властивої людській особі гідності,
визнаючи, що згідно з Загальною декларацією прав людини ідеал вільної людської
особи, яка користується громадянською і політичною свободою і свободою від страху та
нужди, можна здійснити, тільки якщо будуть створені такі умови, за яких кожен може
користуватися своїми економічними, соціальними і культурними правами, так само, як і
своїми громадянськими та політичними правами,
беручи до уваги, що за Статутом Організації Об'єднаних Націй держави зобов'язані
заохочувати загальне поважання і додержання прав і свобод людини,
беручи до уваги, що кожна окрема людина, маючи обов'язки щодо інших людей і того
колективу, до якого вона належить, повинна добиватися заохочення і додержання прав,
визнаних у цьому Пакті,
погоджуються про такі статті:
Частина I
Стаття 1
1. Всі народи мають право на самовизначення. На підставі цього права вони вільно
встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і
культурний розвиток.
2. Всі народи для досягнення своїх цілей можуть вільно розпоряджатися своїми
природними багатствами і ресурсами без шкоди для будь-яких зобов'язань, що випливають
з міжнародного економічного співробітництва, основаного на принципі взаємної вигоди, та
з міжнародного права. Жоден народ ні в якому разі не може бути позбавлений належних йому
засобів існування.
3. Всі держави, які беруть участь у цьому Пакті, в тому числі ті, що несуть відповідальність
за управління несамоврядними і підопічними територіями, повинні, відповідно до положень
Статуту Організації Об'єднаних Націй, заохочувати здійснення права на самовизначення і
поважати це право.
Частина II
Стаття 2
1. Кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов'язується поважати і
забезпечувати всім перебуваючим у межах її території та під її юрисдикцією особам права,
визнані в цьому Пакті, без будь-якої різниці щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії,
політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового
стану, народження чи іншої обставини.
2. Якщо це вже не передбачено існуючими законодавчими чи іншими заходами, кожна
держава - учасниця цього Пакту зобов'язується вжити необхідних заходів відповідно до
своїх конституційних процедур і положень цього Пакту для вжиття таких законодавчих або
інших заходів, які можуть виявитися необхідними для здійснення прав, визнаних у цьому
Пакті.
3. Кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов'язується:
а) забезпечити всякій особі, права і свободи якої, визнані в цьому Пакті, порушено,
ефективний засіб правового захисту, навіть коли це порушення було вчинене особами, що
діяли як особи офіційні;
b) забезпечити, щоб право на правовий захист для будь-якої особи, яка потребує такого
захисту, встановлювалось компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими
владою або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою
системою держави, і розвивати можливості судового захисту;
с) забезпечити застосування компетентною владою засобів правового захисту, коли вони
надаються.
Стаття 3

411
 Держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов'язуються забезпечити рівне для чоловіків
і жінок право користування всіма громадянськими і політичними правами, передбаченими в
цьому Пакті.
Стаття 4
1. Під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під
загрозою і про наявність якого офіційно оголошується, держави - учасниці цього Пакту
можуть вживати заходів на відступ від своїх зобов'язань за цим Пактом тільки в такій
мірі, в якій це диктується гостротою становища, при умові, що такі заходи не є несумісними з
їхніми іншими зобов'язаннями за міжнародним правом і не тягнуть за собою дискримінації
виключно на основі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи соціального походження.
2. Це положення не може бути підставою для якихось відступів від статей 6, 7, 8 (пункти 1 і
2), 11, 15, 16 і 18.
3. Будь-яка держава, що бере участь у цьому Пакті і використовує право відступу,
повинна негайно інформувати інші держави, що беруть участь у цьому Пакті, за
посередництвом Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй про положення,
від яких вона відступила, і про причини, що спонукали до такого рішення. Має бути також
зроблено повідомлення через того ж посередника про дату, коли вона припиняє такий
відступ.
Стаття 5
1. Ніщо в цьому Пакті не може тлумачитись як таке, що означає, що якась держава,
якась група чи якась особа має право займатися будь-якою діяльністю або чинити будь-які дії,
спрямовані на знищення яких-небудь прав чи свобод, визнаних у цьому Пакті, або на
обмеження їх у більшій мірі, ніж передбачається в цьому Пакті.
2. Ніяке обмеження чи приниження будь-яких основних прав людини, визнаних або
існуючих в якій-небудь державі - учасниці цього Пакту на підставі закону, конвенцій, правил
чи звичаїв, не допускається під тим приводом, що в цьому Пакті не визнаються такі права або
що в ньому вони визнаються в меншому обсязі.
Частина III
Стаття 6
1. Право на життя є невід'ємне право кожної людини. Це право охороняється законом.
Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя.
2. В країнах, які не скасували смертної кари, смертні вироки можуть виноситися тільки за
найтяжчі злочини відповідно до закону, який діяв під час вчинення злочину і який не
суперечить постановам цього Пакту і Конвенції про запобігання злочинові геноциду і
покарання за нього. Це покарання може бути здійснене тільки на виконання остаточного
вироку, винесеного компетентним судом.
3. Коли позбавлення життя становить злочин геноциду, слід мати на увазі, що ніщо в цій
статті не дає державам - учасницям цього Пакту права яким би то не було шляхом
відступати від будь-яких зобов'язань, прийнятих згідно з постановами Конвенції про
запобігання злочинові геноциду і покарання за нього.
4. Кожен, кого засуджено до смертної кари, має право просити про помилування чи про
пом'якшення вироку. Амністія, помилування або заміна смертного вироку можуть бути
даровані в усіх випадках.
5. Смертний вирок не виноситься за злочини, вчинені особами, молодшими за вісімнадцять
років, і не виконується щодо вагітних жінок.
6. Ніщо в цій статті не може бути підставою для відстрочення або недопущення скасування
смертної кари будь-якою державою-учасницею цього Пакту.
Стаття 7
Нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або такому, що
принижує гідність, поводженню чи покаранню. Зокрема, жодну особу не може бути без її
вільної згоди піддано медичним чи науковим дослідам.
Стаття 8

412
 1. Нікого не можуть держати в рабстві: рабство і работоргівля забороняються в усіх їх
видах.
2. Нікого не можуть держати в підневільному стані.
3. а) Нікого не можуть приневолювати до примусової чи обов'язкової праці;
b) в тих країнах, де у вигляді покарання за злочин може призначатися позбавлення волі,
зв'язане з каторжними роботами, пункт 3 (а) не вважається перешкодою для виконання
каторжних робіт за вироком компетентного суду, що призначив таке покарання;
с) терміном "примусова чи обов'язкова праця" в цьому пункті не охоплюється:
і) будь-яка не згадана в підпункті (b) робота чи служба, котру, як правило, повинна
виконувати особа, що перебуває в ув'язненні на підставі законного розпорядження суду, або
особа, умовно звільнена від такого ув'язнення;
іі) будь-яка служба військового характеру, а в тих країнах, де визнається відмовлення від
військової служби з політичних чи релігійно-етичних мотивів, будь-яка служба, передбачена
законом для осіб, що відмовляються від військової служби з таких мотивів;
ііі) будь-яка служба, обов'язкова у випадках надзвичайного становища або лиха, що
загрожують життю чи благополуччю населення;
iv) будь-яка робота чи служба, що входять до звичайних громадських обов'язків.
Стаття 9
1. Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може
бути піддано свавільному арешту чи триманню під вартою. Нікого не може бути позбавлено
волі інакше, як на підставах і відповідно до такої процедури, які встановлено законом.
2. Кожному заарештованому повідомляються при арешті причини його арешту і в
терміновому порядку повідомляється будь-яке пред'явлене йому обвинувачення.
3. Кожна заарештована або затримана за кримінальним обвинуваченням особа в
терміновому порядку доставляється до судді чи до іншої службової особи, якій
належить за законом право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд
протягом розумного строку або на звільнення. Тримання під вартою осіб, які чекають
судового розгляду, не має бути загальним правилом, але звільнення може ставитись у
залежність від подання гарантій явки на суд, явки на судовий розгляд у будь-якій іншій
його стадії і, в разі необхідності, явки для виконання вироку.
4. Кожному, хто позбавлений волі внаслідок арешту чи тримання під вартою, належить
право на розгляд його справи у суді, щоб цей суд міг невідкладно винести постанову
щодо законності його затримання і розпорядитися про його звільнення, якщо затримання
є незаконним.
5. Кожен, хто був жертвою незаконного арешту чи тримання лід вартою, має право на
компенсацію, якій надано позовної сили.
Стаття 10
1. Всі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне поводження і поважання гідності,
властивої людській особі.
2. а) Обвинувачені у випадках, коли немає виняткових обставин, поміщаються окремо
від засуджених, і їм надається окремий режим, що відповідає їх статусу незасуджених осіб.
b) обвинувачені неповнолітні відокремлюються від повнолітніх і в найкоротший строк
доставляються до суду для винесення рішення.
3. Пенітенціарною системою передбачається режим для ув'язнених, істотною метою
якого є їх виправлення і соціальне перевиховання. Неповнолітні правопорушники
відокремлюються від повнолітніх, і їм надається режим, що відповідає їх віку і правовому
статусу.
Стаття 11
Ніхто не може бути позбавлений волі на тій лише підставі, що він не в змозі виконати якесь
договірне зобов'язання.
Стаття 12

413
 1. Кожному, хто законно перебуває на території будь-якої держави, належить, у межах
цієї території, право на вільне пересування і свобода вибору місця проживання.
2. Кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну.
3. Згадані вище права не можуть бути об'єктом ніяких обмежень, крім тих, які передбачено
законом, які є необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи
моральності населення або прав та свобод інших і є сумісними з іншими правами, визначеними
в цьому Пакті.
4. Ніхто не може бути свавільно позбавлений права на в'їзд у свою власну країну.
Стаття 13
Іноземець, що законно перебуває на території будь-якої держави - учасниці цього Пакту,
може бути висланий тільки на виконання рішення, винесеного відповідно до закону, і,
якщо імперативні міркування державної безпеки не вимагають іншого, має право на подання
доводів проти свого вислання, на перегляд своєї справи компетентною владою чи особою або
особами, спеціально призначеними компетентною владою, і на те, щоб бути представленим для
цієї мети перед цією владою, особою чи особами.
Стаття 14
1. Всі особи є рівними перед судами і трибуналами. Кожен має право при розгляді будь-
якого кримінального обвинувачення, пред'явленого йому, або при визначенні його права та
обов'язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд
справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону. Преса
і публіка можуть не допускатися на весь судовий розгляд або частину його з міркувань моралі,
громадського порядку чи державної безпеки в демократичному суспільстві, або коли того
вимагають інтереси приватного життя сторін, або - в тій мірі, в якій це, на думку суду, є
строго необхідним, - при особливих обставинах, коли публічність порушувала б інтереси
правосуддя; однак будь-яка судова постанова в кримінальній або цивільній справі повинна
бути публічною, за винятком тих випадків, коли інтереси неповнолітніх вимагають іншого
чи коли справа стосується матримоніальних спорів або опіки над дітьми.
2. Кожен обвинувачений в кримінальному злочині має право вважатися невинним, поки
винність його не буде доведена згідно з законом.
3. Кожен має право при розгляді будь-якого пред'явленого йому кримінального
обвинувачення як мінімум на такі гарантії на основі цілковитої рівності:
а) бути терміново і докладно повідомленим мовою, яку він розуміє, про характер і
підставу пред'явленого йому обвинувачення;
b) мати достатній час і можливості для підготовки свого захисту і спілкуватися з обраним
ним самим захисником;
с) бути судженим без невиправданої затримки;
d) бути судженим в його присутності і захищати себе особисто або за посередництвом
обраного ним захисника; якщо він не має захисника, бути повідомленим про це право і мати
призначеного йому захисника в будь-якому разі, коли інтереси правосуддя того
вимагають, безплатно для нього в усякому такому випадку, коли у нього немає достатньо
коштів для оплати цього захисника;
е) допитувати свідків, які дають проти нього показання, або мати право на те, щоб цих
свідків було допитано, і мати право на виклик і допит його свідків на тих самих умовах, які
існують для свідків, що дають показання проти нього;
f) користуватися безплатною допомогою перекладача, якщо він не розуміє мови,
використовуваної в суді, або не говорить цією мовою;
g) не бути приневоленим до давання свідчень проти самого себе чи до визнання себе винним.
4. Щодо неповнолітніх процес повинен бути таким, щоб враховувались їх вік і
бажаність сприяння їх перевихованню.
5. Кожен, кого засуджено за будь-який злочин, має право на те, щоб його засудження і
вирок були переглянуті вищою судовою інстанцією згідно з законом.

414
 6. Коли будь-яку особу остаточним рішенням було засуджено за кримінальний злочин і коли
винесений їй вирок був потім скасований або їй було даровано помилування на тій підставі, що
якась нова чи нововиявлена обставина незаперечно доводить наявність судової помилки, то ця
особа, котра зазнала покарання в результаті такого засудження, одержує компенсацію згідно
з законом, коли не буде доведено, що зазначена невідома обставина не була свого часу
виявлена виключно або частково з її вини.
7. Ніхто не повинен бути вдруге засуджений чи покараний за злочин, за який він уже був
остаточно засуджений або виправданий відповідно до закону і кримінально-процесуального
права кожної країни.
Стаття 15
1. Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні будь-якого кримінального злочину
внаслідок якоїсь дії чи упущення, що, згідно з чинним на момент його вчинення
внутрішньодержавним законодавством або міжнародним правом, не були кримінальним
злочином. Так само не може призначатися більш тяжке покарання, ніж те, яке підлягало
застосуванню на момент вчинення кримінального злочину. Якщо після вчинення злочину
законом встановлюється більш легке покарання, дія цього закону поширюється на цього
злочинця.
2. Ніщо в цій статті не перешкоджає відданню під суд і покаранню будь-якої особи за
будь-яке діяння чи упущення, що на момент вчинення були кримінальним злочином згідно з
загальними принципами права, визнаними міжнародним товариством.
Стаття 16
Кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб'єктності.
Стаття 17
1. Ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його особисте і
сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність його життя або
таємницю його кореспонденції чи незаконних посягань на його честь і репутацію.
2. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання чи таких посягань.
Стаття 18
1. Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає
свободу мати чи брати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою
релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у
відправленні культу, виконанні релігійних і ритуальних обрядів та вчень.
2. Ніхто не повинен зазнавати примусу, що принижує його свободу мати чи брати релігію
або переконання на свій вибір.
3. Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише обмеженням, які
встановлено законом і які є необхідними для охорони суспільної безпеки, порядку, здоров'я
і моралі, так само як і основних прав та свобод інших осіб.
4. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов'язуються поважати свободу батьків і у
відповідних випадках законних опікунів забезпечувати релігійне і моральне виховання своїх
дітей відповідно до своїх власних переконань.
Стаття 19
1. Кожна людина має право безперешкодно дотримуватися своїх поглядів.
2. Кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу
шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних
кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи
іншими способами на свій вибір.
3. Користування передбаченими в пункті 2 цієї статті правами накладає особливі обов'язки і
особливу відповідальність. Отже, воно може бути пов'язане з певними обмеженнями, які,
однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними:
а) для поважання прав і репутації інших осіб;
b) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності
населення.

415
 Стаття 20
1. Будь-яка пропаганда війни повинна бути заборонена законом.
2. Будь-який виступ на користь національної, расової чи релігійної ненависті, що являє
собою підбурювання до дискримінації, ворожнечі або насильства, повинен бути заборонений
законом.
Стаття 21
Визнається право на мирні збори. Користування цим правом не підлягає ніяким
обмеженням, крім тих, які накладаються відповідно до закону і які є необхідними в
демократичному суспільстві в інтересах державної чи суспільної безпеки, громадського
порядку, охорони здоров'я і моральності населення або захисту прав та свобод інших осіб.
Стаття 22
1. Кожна людина має право на свободу асоціації з іншими, включаючи право створювати
профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів.
2. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, які
передбачаються законом і які є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах
державної чи громадської безпеки, громадського порядку, охорони здоров'я і моральності
населення або захисту прав та свобод інших осіб. Ця стаття не перешкоджає запровадженню
законних обмежень користування цим правом для осіб, що входять до складу збройних сил і
поліції.
3. Ніщо в цій статті не дає права державам, які беруть участь у Конвенції Міжнародної
організації праці 1948 року щодо свободи асоціацій і захисту прав на організацію, брати
законодавчі акти на шкоду гарантіям, передбаченим у зазначеній Конвенції, або застосувати
закон так, щоб завдавалося шкоди цим гарантіям.
Стаття 23
1. Сім'я є природним і основним осередком суспільства і має право на захист з боку
суспільства і держави.
2. За чоловіками і жінками, які досягли шлюбного віку, визнається право на одруження і
право заснувати сім'ю.
3. Жоден шлюб не може бути укладений без вільної і цілковитої згоди тих, що одружуються.
4. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, повинні вжити належних заходів для
забезпечення рівності прав і обов'язків обох з подружжя щодо одруження, під час перебування
в шлюбі і при його розірванні. В разі розірвання шлюбу має передбачатися необхідний
захист усіх дітей.
Стаття 24
1. Кожна дитина без будь-якої дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови,
релігії, національного чи соціального походження, майнового стану або народження має
право на такі заходи захисту, які є необхідними в її становищі, як малолітньої, з боку її сім'ї,
суспільства і держави.
2. Кожна дитина повинна бути зареєстрована негайно після її народження і повинна мати
ім'я.
3. Кожна дитина має право на набуття громадянства.
Стаття 25
Кожний громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації, згаданої в статті 2, і без
необґрунтованих обмежень право і можливість:
а) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом
вільно обраних представників;
b) голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на
основі загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпечують
свободу волевиявлення виборців;
с) допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби.
Стаття 26

416
 Всі люди є рівними перед законом і мають право без будь-якої дискримінації на рівний
захист закону.
В цьому відношенні всякого роду дискримінація повинна бути заборонена законом, і закон
повинен гарантувати всім особам рівний і ефективний захист проти дискримінації за будь-
якою ознакою, як-от: раса, колір шкіри, стать, мова, релігія, політичні чи інші
переконання, національне чи соціальне походження, майновий стан, народження чи інші
обставини.
Стаття 27
У тих країнах, де існують етнічні, релігійні та мовні меншості, особам, які належать до
таких меншостей, не може бути відмовлено в праві разом з іншими членами тієї ж групи

користуватися своєю культурою, сповідувати свою релігію і виконувати її обряди, а також

користуватися рідною мовою.
Частина IV
Стаття 28
1. Створюється Комітет з прав людини (іменований нижче в цьому Пакті "Комітет"). Він
складається з вісімнадцяти членів і виконує функції, передбачені нижче.
2. До складу Комітету входять особи, які є громадянами держав - учасниць цього Пакту і
мають високі моральні якості та визнану компетентність у галузі прав людини, причому
береться до уваги корисність участі кількох осіб, що мають юридичний досвід.
3. Члени Комітету обираються і працюють як такі.
Стаття 29
1. Члени Комітету обираються таємним голосуванням із списку осіб, що відповідають
вимогам, передбаченим у статті 28, і були висунуті для цієї мети державами - учасницями
цього Пакту.
2. Кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, може висунути не більше двох осіб.
Ці особи повинні бути громадянами держави, що їх висуває.
3. Будь-яка особа має право на повторне висунення.
Стаття 30
1. Перші вибори проводяться не пізніше як через шість місяців з дня набрання чинності цим
Пактом.
2. Принаймні за чотири місяці до дня кожних виборів до Комітету, крім виборів для
заповнення тих вакансій, про відкриття яких оголошується відповідно до статті 34,
Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй звертається з письмовим запрошенням
до держав - учасниць цього Пакту подати протягом трьох місяців кандидатури в члени
Комітету.
3. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй складає в алфавітному порядку
список усіх висунутих таким чином осіб із зазначенням держав - учасниць цього Пакту, які
висунули цих осіб, і подає цей список державам, що беруть участь у цьому Пакті, не
пізніш як за місяць до дати проведення кожних виборів.
4. Обрання членів Комітету проводиться на засіданні держав - учасниць цього Пакту,
яке скликає Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй в центральних установах
Організації Об'єднаних Націй. На цьому засіданні, для якого кворумом є присутність двох
третин держав - учасниць цього Пакту, обраними до Комітету є ті особи, кандидатури яких
дістають найбільше число голосів присутніх і голосуючих представників держав - учасниць.
Стаття 31
1. До Комітету не може входити більш як по одному громадянину однієї і тієї ж держави.
2. Під час виборів до Комітету береться до уваги справедливий географічний розподіл
членів і представництво різних форм цивілізації та основних правових систем.
Стаття 32
1. Члени Комітету обираються на чотирирічний строк. Вони мають право бути
переобраними при повторному висуненні їх кандидатур. Однак строк повноважень дев'яти

417
з тих членів, яких обрано на перших виборах, минає в кінці дворічного періоду;
негайно після перших виборів імена цих дев'яти членів визначає за жеребом голова засідання,
про яке згадується в пункті 4 статті 30.
2. Після закінчення повноважень вибори проводяться відповідно до попередніх статей цієї
частини Пакту.
Стаття 33
1. Якщо, на одностайну думку інших членів, якийсь член Комітету припинив виконання
своїх функцій з будь-якої причини, крім тимчасової відсутності, Голова Комітету
повідомляє Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй, який оголошує потім місце
цього члена вакантним.
2. У разі смерті або виходу у відставку якогось члена Комітету Голова негайно
повідомляє Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй, який оголошує це місце
вакантним з дня смерті або з того дня, коли вихід у відставку стає дійсним.
Стаття 34
1. Коли оголошується відкриття вакансії відповідно до статті 33 і коли строк повноважень
члена, що його має бути замінено, не закінчується протягом шести місяців після оголошення
цієї вакансії, Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй повідомляє про це кожну
державу-учасницю цього Пакту, яка може протягом двох місяців подати відповідно до статті
29 кандидатуру для заповнення цієї вакансії.
2. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй складає в алфавітному порядку
список висунутих таким чином осіб і подає цей список державам, які беруть участь у цьому
Пакті. Вибори для заповнення вакансії проводяться потім згідно з відповідними положеннями
цієї частини Пакту.
3. Член Комітету, обраний для зайняття вакансії, оголошеної відповідно до статті 33,
займає посаду протягом решти частини строку повноважень члена, який звільнив місце в
Комітеті, згідно з положеннями зазначеної статті.
Стаття 35
Члени Комітету одержують затверджену Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних
Націй винагороду з коштів Організації Об'єднаних Націй в порядку і на умовах,
встановлюваних Генеральною Асамблеєю з урахуванням важливості обов'язків Комітету.
Стаття 36
Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй надає необхідний персонал і
матеріальні засоби для ефективного здійснення функцій Комітету відповідно до цього Пакту.
Стаття 37
1. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй скликає перше засідання Комітету
в центральних установах Організації Об'єднаних Націй.
2. Після свого першого засідання Комітет збирається в такий час, який передбачено в його
правилах процедури.
3. Комітет звичайно збирається в центральних установах Організації Об'єднаних Націй
або у Відділенні Організації Об'єднаних Націй у Женеві.
Стаття 38
Кожний член Комітету до того, як почати виконання своїх обов'язків, робить урочисту
заяву на відкритому засіданні Комітету про те, що здійснюватиме свої функції безсторонньо і
сумлінно.
Стаття 39
1. Комітет обирає своїх службових осіб на дворічний строк. Вони можуть бути переобрані.
2. Комітет встановлює свої власні правила процедури, але ці правила повинні, зокрема,
передбачити, що:
а) дванадцять членів Комітету утворюють кворум;
b) постанови Комітету приймаються більшістю голосів присутніх членів.
Стаття 40

418
 1. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов'язуються подавати доповіді про
здійснені ними заходи для втілення у життя прав, визнаних у цьому Пакті, і про прогрес,
досягнутий у використанні цих прав:
а) протягом одного року після набрання чинності цим Пактом щодо відповідних держав -
учасниць;
b) після цього в усіх випадках, коли того зажадає Комітет.
2. Всі доповіді подаються Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй,
який надсилає їх у Комітет для розгляду. В доповідях зазначаються фактори та утруднення,
коли такі є, що впливають на втілення у життя цього Пакту.
3. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй після консультацій з Комітетом
може послати заінтересованим спеціалізованим установам примірники тих частин доповідей,
які можуть стосуватися сфери їх компетенції.
4. Комітет вивчає доповіді, подані державами, які беруть участь у цьому Пакті. Він
надсилає державам - учасницям свої доповіді і такі зауваження загального порядку, які
вважатиме доцільними. Комітет може також послати Економічній і соціальній раді ці
зауваження разом з примірниками доповідей, одержаними ним від держав, які беруть участь у
цьому Пакті.
5. Держави - учасниці цього Пакту можуть подавати до Комітету свої міркування щодо
будь-яких зауважень, що їх може бути зроблено відповідно до пункту 4 цієї статті.
Стаття 41
1. Відповідно до цієї статті держава, яка бере участь у цьому Пакті, може в будь-який час
заявити, що вона визнає компетенцію Комітету одержувати і розглядати повідомлення про те,
що якась держава - учасниця твердить, що інша держава - учасниця не виконує
своїх зобов'язань за цим Пактом. Повідомлення, передбачені цією статтею, можуть братися і
розглядатися тільки в тому разі, коли їх подала держава - учасниця, яка зробила заяву про
визнання для себе компетенції цього Комітету. Комітет не приймає ніяких
повідомлень, коли вони стосуються держави - учасниці, яка не зробила такої заяви.
повідомлення, одержані згідно з цією статтею, розглядаються відповідно до такої процедури:
а) коли якась держава - учасниця цього Пакту вважає, що інша держава - учасниця не
втілює в життя постанов цього Пакту, то вона може письмовим повідомленням довести це
питання до відома зазначеної держави - учасниці. Протягом трьох місяців після
одержання цього повідомлення держава, яка одержала його, подає в письмовій формі тій
державі, яка надіслала таке повідомлення, пояснення чи будь-яку іншу заяву з роз'ясненням
у цьому питанні, де має бути, наскільки це є можливим і доцільним, зазначено
внутрішні процедури і заходи, яких було вжито, буде вжито або може бути вжито в цьому
питанні;
b) коли питання не вирішено на задоволення обох заінтересованих держав -
учасниць протягом шести місяців після отримання одержуючою державою першого
повідомлення, будь-яка з цих держав має право передати це питання в Комітет, повідомивши
про це Комітет і другу державу;
с) Комітет розглядає передане йому питання тільки після того, як переконається, що
відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права всі доступні внутрішні засоби
було випробувано і вичерпано в даному разі. Це правило не діє в тих випадках, коли
застосування цих засобів невиправдано затягується;
d) при розгляді повідомлень, передбачених цією статтею, Комітет проводить закриті
засідання;
е) з додержанням постанов підпункту (с) Комітет надає свої добрі послуги заінтересованим
державам - учасницям з метою дружнього вирішення питання на основі поважання прав
людини та основних свобод, визнаних в цьому Пакті;
f) в будь-якому переданому на його розгляд питанні Комітет може звернутися до
заінтересованих держав - учасниць, згаданих у підпункті (b), з проханням подати будь-яку
інформацію, що стосується справи;

419
 g) заінтересовані держави - учасниці, згадані в підпункті (b), мають право бути
представленими при розгляді в Комітеті питання і робити заяви усно і (або) письмово;
h) Комітет подає протягом дванадцяти місяців з дня одержання повідомлення відповідно до
підпункту (b) доповідь:
і) коли досягається вирішення в рамках постанов підпункту (е), то Комітет обмежується
в своїй доповіді коротким викладом фактів і досягнутого рішення;
іі) коли вирішення в рамках постанов підпункту (е) не досягнуто, то Комітет
обмежується в своїй доповіді коротким викладом фактів; письмові заяви і запис усних заяв,
що їх виклали заінтересовані держави - учасниці, додаються до доповіді.
У кожному питанні доповідь надсилається заінтересованим державам - учасницям.
2. Постанови цієї статті набирають чинності, коли десять держав, які беруть участь у
цьому Пакті, зроблять заяву відповідно до пункту 1 цієї статті. Такі заяви депонуються
державами - учасницями у Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй, який
надсилає їх копії решті держав - учасниць. Заява може бути в будь-який час взята назад
повідомленням Генерального секретаря. Така дія не перешкоджає розглядові будь-якого
питання, що є предметом повідомлення, вже переданого відповідно до цієї статті, ніякі
подальші повідомлення будь-якої держави - учасниці не приймаються після одержання
Генеральним секретарем повідомлення про взяття заяви назад, якщо заінтересована
держава - учасниця не зробила нової заяви.
Стаття 42
1. а) Коли будь-яке питання, передане Комітету відповідно до статті 41, не вирішено на
задоволення заінтересованих держав - учасниць, Комітет може за попередньою згодою
заінтересованих держав - учасниць призначити спеціальну Погоджувальну комісію (далі
іменовану Комісія). Добрі послуги Комісії надаються заінтересованим державам - учасницям
з метою полюбовного вирішення цього питання на основі додержання положень цього Пакту;
b) Комісія складається з п'яти осіб, прийнятних для заінтересованих держав -
учасниць. Якщо заінтересовані держави - учасниці не досягнуть протягом трьох місяців
згоди щодо всього складу або частини складу Комісії, то ті члени Комісії, про призначення
яких не було досягнуто згоди, обираються шляхом таємного голосування більшістю в дві
третини голосів Комітету із складу його членів.
2. Члени Комісії як такі виконують свої обов'язки. Вони не повинні бути громадянами
заінтересованих держав - учасниць або держави, що не бере участі в цьому Пакті, чи держави -
учасниці, яка не зробила заяви відповідно до статті 41.
3. Комісія обирає свого Голову і встановлює свої власні правила процедури.
4. Засідання Комісії звичайно проводяться в центральних установах Організації Об'єднаних
Націй або у Відділенні Організації Об'єднаних Націй у Женеві. Однак вони можуть
проводитися в інших місцях, які може визначити Комісія в консультації з Генеральним
секретарем Організації Об'єднаних Націй і відповідними державами - учасницями.
5. Секретаріат, наданий відповідно до статті 36, також обслуговує комісії, що
призначаються на підставі цієї статті.
6. Одержана і вивчена Комітетом інформація надається в розпорядження Комісії, і
Комісія може звернутися до заінтересованих держав - учасниць з проханням подати
будь-яку інформацію, що стосується справи.
7. Коли Комісія повністю розгляне питання, але в усякому разі не пізніше ніж через
дванадцять місяців після того, як їй було передано це питання, вона подає Голові Комітету
доповідь для надіслання її заінтересованим державам - учасницям:
а) якщо Комісія не може завершити розгляд цього питання в межах дванадцяти місяців,
вона обмежує свою доповідь коротким викладом про стан розгляду нею цього питання;
b) якщо досягається полюбовне вирішення цього питання на основі додержання прав
людини, визнаних у цьому Пакті, Комісія обмежує свою доповідь коротким викладом
фактів і досягнутого вирішення;

420
 с) якщо вирішення, зазначене в підпункті (b), не досягається, доповідь Комісії
містить її висновки в усіх питаннях фактичного характеру, що стосується спору між
заінтересованими державами - учасницями, та її міркування про можливості полюбовного
врегулювання цього питання. Ця доповідь також містить письмові заяви і запис усних
заяв, зроблених заінтересованими державами - учасницями;
d) якщо доповідь Комісії подається згідно з підпунктом (с), заінтересовані держави -
учасниці протягом трьох місяців після одержання цієї доповіді повідомляють Голову
Комітету про те, чи згодні вони із змістом доповіді Комісії.
8. Постанови цієї статті не принижують обов'язків Комітету, передбачених у статті 41.
9. Заінтересовані держави - учасниці рівною мірою несуть усі витрати членів Комісії
відповідно до кошторису, що подається Генеральним секретарем Організації Об'єднаних
Націй.
10. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй має право оплачувати витрати
членів Комісії, коли необхідно, до їх відшкодування заінтересованими державами -
учасницями відповідно до пункту 9 цієї статті.
Стаття 43
Члени Комітету і спеціальних погоджувальних комісій, яких може бути призначено згідно
з статтею 42, мають право на пільги, привілеї та імунітети експертів, що посилаються
Організацією Об'єднаних Націй у відрядження, як це передбачено у відповідних
розділах Конвенції про привілеї та імунітети Організації Об'єднаних Націй.
Стаття 44
Положення про здійснення цього Пакту застосовуються без шкоди для процедур у галузі
прав людини, визначених установчими актами і конвенціями Організації Об'єднаних Націй
та спеціалізованих установ або відповідно до них, і не перешкоджають державам, які беруть
участь у цьому Пакті, вдаватися до інших процедур вирішення спору на підставі діючих між
ними загальних і спеціальних міжнародних угод.
Стаття 45
Комітет подає Генеральній Асамблеї Організації Об'єднаних Націй через Економічну і
соціальну раду щорічну доповідь про свою роботу.
Частина V
Стаття 46
Ніщо в цьому Пакті не може тлумачитись як приниження значення постанов Статуту
Організації Об'єднаних Націй і статутів спеціалізованих установ, що визначають відповідні
обов'язки різних органів Організації Об'єднаних Націй і спеціалізованих установ щодо тих
предметів, яких стосується цей Пакт.
Стаття 47
Ніщо в цьому Пакті не може тлумачитись як ущемлення невід'ємного права всіх
народів володіти і користуватися повною мірою і вільно своїми природними багатствами та
ресурсами.
Частина VI
Стаття 48
1. Цей Пакт відкрито для підписання будь-якою державою-членом Організації Об'єднаних
Націй або членом будь-якої з її спеціалізованих установ, будь-якою державою-
учасницею Статуту Міжнародного Суду та будь-якою іншою державою, запрошеною
Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй до участі в цьому Пакті.
2. Цей Пакт підлягає ратифікації. Ратифікаційні грамоти депонуються у Генерального
секретаря Організації Об'єднаних Націй.
3. Цей Пакт відкрито для приєднання будь-якої держави, зазначеної в пункті 1 цієї статті.
4. Приєднання здійснюється депонуванням документа про приєднання у Генерального
секретаря Організації Об'єднаних Націй.

421
 5. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй повідомляє всі держави, які
підписали цей Пакт або приєдналися до нього, про депонування кожної ратифікаційної грамоти
або документа про приєднання.
Стаття 49
1. Цей Пакт набирає чинності через три місяці з дня депонування у Генерального
секретаря Організації Об'єднаних Націй тридцять п'ятої ратифікаційної грамоти або
документа про приєднання.
2. Для кожної держави, яка ратифікує цей Пакт або приєднається до нього після
депонування тридцять п'ятої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання, цей
Пакт набирає чинності через три місяці з дня депонування її власної ратифікаційної грамоти
або документа про приєднання.
Стаття 50
Постанови цього Пакту поширюються на всі частини федеративних держав без будь-яких
обмежень чи винятків.
Стаття 51
1. Будь-яка держава, що бере участь у цьому Пакті, може пропонувати поправки і
подавати їх Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй. Генеральний секретар
Організації Об'єднаних Націй пересилає потім будь-які запропоновані поправки державам -
учасницям цього Пакту з проханням повідомити його, чи висловлюються вони за скликання
конференції держав - учасниць з метою розгляду цих пропозицій і проведення щодо них
голосування. Якщо принаймні третина держав - учасниць висловиться за таку
конференцію, Генеральний секретар скликає цю конференцію під егідою Організації
Об'єднаних Націй. Будь-яка поправка, прийнята більшістю держав - учасниць, що були
присутні і брали участь у голосуванні на цій конференції, подається Генеральній Асамблеї
Організації Об'єднаних Націй на затвердження.
2. Поправки набирають чинності після затвердження їх Генеральною Асамблеєю Організації
Об'єднаних Націй і прийняття їх більшістю в дві третини держав - учасниць цього Пакту
відповідно до їх конституційних процедур.
3. Коли поправки набирають чинності, вони стають обов'язковими для тих держав -
учасниць, які їх прийняли, а для інших держав - учасниць залишаються обов'язковими
постанови цього Пакту та будь-які попередні поправки, ними прийняті.
Стаття 52
Незалежно від повідомлень, зроблених згідно з пунктом 5 статті 48, Генеральний
секретар Організації Об'єднаних Націй повідомляє всі держави, про які йдеться в пункті 1 тієї
ж статті, про таке:
а) підписання, ратифікації і приєднання згідно з статтею 48;
b) дату набрання чинності цим Пактом згідно з статтею 49 і дату набрання чинності будь-
якими поправками згідно з статтею 51.
Стаття 53
1. Цей Пакт, англійський, іспанський, китайський, російський і французький тексти якого є
цілком автентичними, підлягає здачі на зберігання в архів Організації Об'єднаних Націй.
2. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй пересилає засвідчені копії цього
Пакту всім державам, зазначеним у статті 48.

Прийнято 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН.

Док. ООН А/RES/2200 А (XXI)

Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та

політичні права
( Про приєднання до Факультативного протоколу див. Постанову ВР
N 582-XII ( 582-12 ) від 25.12.90). Набуття чинності для України: 25 жовтня 1991 р.

422
 Держави - учасниці цього Протоколу,
беручи до уваги, що для подальшого досягнення мети Пакту про громадянські та
політичні права (далі іменується Пакт) і здійснення його постанов було б доцільно надати
Комітетові з прав людини, створюваному на підставі частини IV Пакту (далі іменується
Комітет), можливість брати і розглядати, як передбачено в цьому Протоколі, повідомлення від
окремих осіб, які твердять, що вони є жертвами порушень якогось із прав, викладених у Пакті,
погодилися про нижченаведене:
Стаття 1
Держава - учасниця Пакту, яка стає учасницею цього Протоколу, визнає компетенцію
Комітету брати і розглядати повідомлення від осіб, які підпадають під його юрисдикцію і які
твердять, що вони є жертвами порушень певною державою-учасницею якогось із прав,
викладених у Пакті. Жодне повідомлення не приймається Комітетом, якщо воно стосується
держави - учасниці Пакту, яка не є учасницею цього Протоколу.
Стаття 2
За умови додержання положень статті 1 особи, які твердять, що якесь із їхніх прав,
перелічених у Пакті, було порушене, і які вичерпали всі наявні внутрішні засоби правового
захисту, можуть подати на розгляд Комітету письмові повідомлення.
Стаття 3
Комітет може визнати неприйнятним кожне подане згідно з цим Протоколом повідомлення,
що є анонімним або яке, на його думку, становить собою зловживання правом на подання таких
повідомлень чи несумісне з положеннями Пакту.
Стаття 4
1. За умови додержання положень статті 3 Комітет доводить кожне подане йому згідно з
цим Протоколом повідомлення до відома держави - учасниці Протоколу, що, як твердиться,
порушує якесь із положень Пакту.
2. Держава, яка одержала оповіщення, протягом шести місяців подає Комітетові письмові
пояснення чи заяви, що роз'яснюють це питання і будь-які заходи, якщо такі мали місце, яких
могла вжити ця держава.
Стаття 5
1. Комітет розглядає одержані згідно з цим Протоколом повідомлення з урахуванням
усіх письмових даних, поданих йому окремою особою та зацікавленою державою-учасницею.
2. Комітет не розглядає ніяких повідомлень від осіб, поки не переконається в тому, що:
a) це саме питання не розглядається згідно з іншою процедурою міжнародного розгляду чи
врегулювання;
b) ця особа вичерпала всі доступні внутрішні засоби правового захисту.
Це правило не діє у тих випадках, коли застосування таких засобів невиправдано
затягується.
3. При розгляді повідомлень, передбачуваних цим Протоколом, Комітет проводить закриті
засідання.
4. Комітет повідомляє свої міркування відповідній державі - учасниці й особі.
Стаття 6
Комітет включає до своєї щорічної доповіді, передбаченої статтею 45 Пакту, короткий
звіт про свою діяльність згідно з цим Протоколом.
Стаття 7
Надалі до досягнення мети резолюції 1514 (XV), прийнятої Генеральною Асамблеєю
Організації Об'єднаних Націй 14 грудня 1960 року щодо Декларації про надання незалежності
колоніальним країнам і народам, положення цього Протоколу ніяким чином не обмежують
права подавати петиції, наданого цим народам Статутом Організації Об'єднаних Націй та
іншими міжнародними конвенціями і документами Організації Об'єднаних Націй та її
спеціалізованих установ.
Стаття 8

423
 1. Цей Протокол відкритий для підписання будь-якою державою, що підписала Пакт.
2. Цей Протокол підлягає ратифікації будь-якою державою, що ратифікувала Пакт або
приєдналася до нього. Ратифікаційні грамоти передаються на зберігання Генеральному
секретарю Організації Об'єднаних Націй.
3. Цей Протокол відкритий для приєднання будь-якої держави, що ратифікувала Пакт або
приєдналася до нього.
4. Приєднання здійснюється депонуванням документа про приєднання у Генерального
секретаря Організації Об'єднаних Націй.
5. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй повідомляє всі держави, що
підписали цей Протокол або приєдналися до нього, про депонування кожної ратифікаційної
грамоти або документа про приєднання.
Стаття 9
1. За умови набуття Пактом чинності цей Протокол набуває чинності через три місяці з
дня депонування у Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй десятої
ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.
2. Для кожної держави, яка ратифікує цей Протокол або приєднається до нього після
депонування десятої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання, цей Протокол
набуває чинності через три місяці з дня депонування її власної ратифікаційної грамоти
або документа про приєднання.
Стаття 10
Постанови цього Протоколу поширюються на всі частини федеративних держав без будь-
яких обмежень чи винятків.
Стаття 11
1. Будь-яка держава, що бере участь у цьому Протоколі, може пропонувати поправки і
подавати їх Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй. Генеральний секретар
повідомляє про будь-які запропоновані поправки державам - учасницям цього Протоколу з
проханням сповістити його, чи висловлюються вони за скликання конференції держав -
учасниць з метою розглянути цю пропозицію та провести щодо неї голосування. Якщо за
скликання такої конференції висловиться не менш як третина держав - учасниць, Генеральний
секретар скликає цю конференцію під егідою Організації Об'єднаних Націй. Будь-яка
поправка, прийнята більшістю держав - учасниць, що присутні на цій конференції та беруть
участь у голосуванні, подається Генеральній Асамблеї Організації Об'єднаних Націй на
затвердження.
2. Поправки набувають чинності після затвердження їх Генеральною Асамблеєю
Організації Об'єднаних Націй та прийняття більшістю у дві третини держав - учасниць
Протоколу відповідно до їх конституційних процедур.
3. Коли поправки набувають чинності, вони стають обов'язковими для тих Держав -
учасниць, які їх прийняли, а для інших держав - учасниць залишаються обов'язковими
постанови цього Протоколу та будь-які попередні поправки, прийняті ними.
Стаття 12
1. Кожна держава - учасниця може в будь-який час денонсувати цей Протокол шляхом
письмового повідомлення на ім'я Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй.
Денонсація набуває чинності через три місяці з дня одержання цього повідомлення
Генеральним секретарем.
2. Денонсація не перешкоджає продовженню застосування положень цього Протоколу
до будь-якого повідомлення, поданого згідно зі статтею 2 до дати набуття денонсацією
чинності.
Стаття 13
Незалежно від повідомлень, зроблених згідно з пунктом 5 статті 8 цього Протоколу,
Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй сповіщає всі Держави, про які йдеться в
пункті 1 статті 48 Пакту, про:
а) підписання, ратифікації та приєднання згідно зі статтею 8;

424
 b) дату набуття чинності цим Протоколом згідно зі статтею 9 і дату набуття чинності будь-
якими поправками згідно зі статтею 11;
с) денонсації згідно зі статтею 12.
Стаття 14
1. Цей Протокол, англійський, іспанський, китайський, російський та французький
тексти якого є однаково автентичними, підлягає здачі на зберігання в архів Організації
Об'єднаних Націй.
2. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй надсилає засвідчені копії
цього Протоколу всім Державам, зазначеним у статті 48 Пакту.

Офіційний переклад

Другий Факультативний протокол до Міжнародного пакту про

громадянські і політичні права, що стосується скасування смертної кари

Прийнятий Резолюцією 44/128 Генеральної Асамблеї від 15 грудня 1989 року.

( Про приєднання до Протоколу див. Закон N 756-V від 16.03.2007, ВВР, 2007, N 22, т.297)

Держави - учасниці цього Протоколу,

уважаючи, що скасування смертної кари сприяє зміцненню людської гідності й
прогресивному розвиткові прав людини;
посилаючись на статтю 3 Загальної декларації прав людини, прийнятої 10 грудня 1948 року
і статтю 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, прийнятого 16 грудня
1966 року;
відзначаючи, що формулювання статті 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні
права, що стосується скасування смертної кари, є вагомим свідченням бажаності скасування;
будучи переконаними в тому, що всі заходи стосовно скасування смертної кари мають
розглядатись як прогрес у забезпеченні права на життя;
бажаючи при цьому взяти міжнародне зобов'язання стосовно скасування смертної кари;
домовилися про таке:
Стаття 1
1. Жодну особу, яка перебуває під юрисдикцією держави - учасниці цього Протоколу, не
буде страчено.
2. Кожна держава - учасниця вживає всіх необхідних заходів для скасування смертної кари в
межах своєї юрисдикції.
Стаття 2
1. Жодні застереження до цього Протоколу не дозволяються, за винятком застереження,
яке зроблено під час ратифікації або приєднання і яке передбачає застосування смертної
кари у воєнний час після визнання вини в скоєні у цей час найбільш тяжкого
злочину воєнного характеру.
2. Держава - учасниця, яка робить таке застереження, під час ратифікації або приєднання
повідомляє Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй відповідні положення
свого національного законодавства, що застосовується у воєнний час.
3. Держава - учасниця, яка зробила таке застереження, повідомляє Генеральному
секретарю Організації Об'єднаних Націй про будь-який початок або припинення стану війни
стосовно своєї території.
Стаття 3
Держави - учасниці цього Протоколу включають до доповідей, які вони подають
Комітетові з прав людини відповідно до статті 40 Пакту, інформацію про заходи, ужиті
ними для реалізації цього Протоколу.
Стаття 4

425
 Що стосується держав - учасниць Пакту , які зробили застереження відповідно до статті
41, то компетенція Комітету з прав людини отримувати й розглядати повідомлення, коли
будь-яка держава - учасниця стверджує, що інша держава - учасниця не виконує своїх
зобов'язань, поширюється на положення цього Протоколу, якщо заінтересована держава -
учасниця не заявила про протилежне в момент ратифікації або приєднання.
Стаття 5
Що стосується держав - учасниць першого Факультативного протоколу до Міжнародного
пакту про громадянські і політичні права, прийнятого 16 грудня 1966 року, то компетенція
Комітету з прав людини отримувати й розглядати повідомлення окремих осіб, які перебувають
під їх юрисдикцією, поширюється на положення цього Протоколу, якщо заінтересована
держава - учасниця не зробила заяви про протилежне в момент ратифікації або приєднання.
Стаття 6
1. Положення цього Протоколу застосовуються як додаткові положення до Пакту.
2. Без шкоди можливості внесення застереження відповідно до статті 2 цього Протоколу
право, гарантоване пунктом 1 статті 1 цього Протоколу, не підлягає будь-якому звуженню
відповідно до статті 4 Пакту.
Стаття 7
1. Цей Протокол відкритий для підписання будь-якою державою, яка підписала Пакт.
2. Цей Протокол підлягає ратифікації будь-якою державою, яка ратифікувала Пакт або
приєдналася до нього. Ратифікаційні грамоти передаються на зберігання Генеральному
секретарю Організації Об'єднаних Націй.
3. Цей Протокол відкритий для приєднання до нього будь-якої держави, яка ратифікувала
Пакт або приєдналася до нього.
4. Приєднання здійснюється шляхом здачі на зберігання документа про приєднання
Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй.
5. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй повідомляє всім державам, які
підписали цей Протокол або приєдналися до нього, про здачу на зберігання кожної
ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.
Стаття 8
1. Цей Протокол набирає чинності через три місяці з дня здачі на зберігання Генеральному
секретарю Організації Об'єднаних Націй десятої ратифікаційної грамоти або документа про
приєднання.

2. Для кожної держави, яка ратифікує цей Протокол або приєднується до нього після
здачі на зберігання десятої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання, цей
Протокол набирає чинності через три місяці з дня здачі на зберігання її ратифікаційної
грамоти або документа про приєднання.
Стаття 9
Положення цього Протоколу поширюються на всі частини федеративних держав без
жодних обмежень чи винятків.
Стаття 10
Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй повідомляє всім державам, про які
йдеться в пункті 1 статті 48 Пакту, про таке:
a) застереження, інформацію, повідомлення відповідно до статті 2 цього Протоколу;
b) заяви, зроблені відповідно до статті 4 або 5 цього Протоколу;
c) підписання, ратифікації та приєднання відповідно до статті 7 цього Протоколу;
d) дату набрання чинності цим Протоколом відповідно до його статті 8.
Стаття 11
1. Цей Протокол, англійський, арабський, іспанський, китайський, російський та
французький тексти якого є рівно автентичними, підлягають здачі на зберігання до архіву
Організації Об'єднаних Націй.

426
 2. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй надсилає засвідчені копії цього
Протоколу всім державам, зазначеним у статті 48 Пакту .

Офіційний переклад

Додаток 4

Подання скарг в Комітет ООН з прав людини в Женеві

Основні формальні вимоги

Зміст і форма скарги
Контрольна процедура
Рішення Комітету про порушення прав людини
Виконання державою рішення Комітету

Це право людини і громадянина закріплено у ст. 55 Конституції України:

„Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту
звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи
до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна”.

Неодмінною умовою звернення особи в Комітет з прав людини, створений відповідно до

Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, є участь країни, під юрисдикцією якої
перебуває ця особа, в цьому Пакті і Факультативному протоколі до нього. Україна ратифікувала
і сам Пакт і Факультативний протокол. Пакт набув чинності для України 23 березня 1976 р.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права був проголошений Генеральною

Асамблеєю ООН 16.12.66 р. Держава, яка ратифікувала Пакт, зобов'язалася гарантувати права і
свободи, встановлені у Пакті, кожній людині. Закони країни і інші правові акти в цій сфері
повинні відповідати положенням Пакту. Також органи, що виносять індивідуальні ухвали
(наприклад: прокурор, суд, орган адміністрації), зобов'язані поважати права людини,
встановлені в Пакті. Саме дотримання прав людини і обстоює Комітет ООН з прав людини.

Процедура подачі і розгляду індивідуальних скарг врегульована у Факультативному

протоколі до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

Зі скаргою у Комітет з прав людини можуть звертатися тільки індивідуальні особи. Таким
правом не володіють ні групи осіб, ні організації. Право подавати скаргу має тільки особа, яка
відчуває себе жертвою порушення державним органом одного з прав, проголошених у Пакті.
Це означає, що зі скаргою може звертатися особа, що безпосередньо потерпіла, якій в
результаті порушення прав людини було завдано шкоди. У особливих випадках, наприклад,
якщо жертва порушення прав людини відбуває покарання у вигляді позбавлення волі або
перебуває в психіатричній лікарні, Комітет приймає скарги, подані членами сім'ї. Зі скаргою
можна також звернутися через уповноваженого (наприклад адвоката), який має представити
Комітету з прав людини відповідну довіреність.

Скарга, як вже указувалося вище, може стосуватися тільки індивідуального рішення,

винесеного державним органом, яке, на думку цієї особи, порушує її права людини, гарантовані
у Пакті. Це може бути, наприклад, судове рішення, рішення адміністративного органу або
прокурора і т.п.

427
Скарга не може стосуватися змісту закону або іншого правового акта, навіть якщо цей правовий
акт явно суперечить Пакту. Комітет з прав людини не має права перевіряти відповідність
внутрішнього законодавства положенням Пакту.

Скарга не може вноситися на користь громадськості, тобто не можна, наприклад, формулювати

узагальнені звинувачення в поганому поводженні з ув’язненими, про погрішності у
судочинстві, про порушення таємниці листування. Скарга може стосуватися виключно
порушення певних прав людини щодо конкретної особи.

Предметом скарги, як зазначалося вище, можуть бути тільки права людини, проголошені в
Пакті, а саме:

- Право на життя (ст. 6). Включає також принципи винесення ухвал і приведення у
виконання страти, помилування і зміни покарання.

- Заборона катувань або жорстоких, нелюдських або таких, що принижують

гідність, видів поводження та покарання (ст. 7). На практиці на цю статтю
найчастіше посилаються особи, позбавлені волі.

- Заборона рабства і работоргівлі (ст. 8).

- Право на свободу та особисту недоторканність (ст. 9). Стосується прав особи, яку
було піддано затриманню або арешту.

- Право осіб, позбавлених волі, на гуманне поводження і поважання гідності (ст. 10).
Стосується, зокрема, поводження із звинуваченими і засудженими - повнолітніми і
неповнолітніми.

- Заборона позбавлення волі на тій підставі, що ця особа не в змозі виконати

договірне зобов'язання (ст. 11).

- Право на вільне пересування по території держави і вибору місця проживання, а

також право залишати будь-яку країну (ст. 12).

- Право іноземця у зв'язку з рішенням про висилку (ст. 13).

- Право на розгляд справи незалежним, компетентним і безстороннім судом (ст.

14). Це найбільш обширна стаття, в якій встановлений ряд прав обвинуваченого і
принципи кримінальної процедури.

- Принцип презумпції невинності і заборона зворотної сили дії кримінального

законодавства (ст. 15).

- Захист особистого і сімейного життя, недоторканності житла, а також

таємниці кореспонденції (ст. 17). Не може стосуватися арештованих і засуджених,
листування яких може піддаватися цензурі.

- Свобода думки, совісті і релігії (ст. 18).

- Свобода слова (ст. 19).

- Заборона пропаганди війни, расової, національної або релігійної ненависті (ст. 20).

428
 - Право на мирні збори (ст. 21). Не може стосуватися арештованих і засуджених, збори
яких можуть здійснюватися тільки під контролем адміністрації.

- Право на свободу асоціації з іншими людьми (ст. 22).

- Права сім'ї і подружжя (ст. 23).

- Права дитини (ст. 24).

- Право громадянина брати участь у веденні державних справ, голосувати і бути

обраним, допускатися до державної служби (ст. 25).

- Права осіб, що належать до етнічних, релігійних та мовних меншин (ст. 27).

- Рівність перед законом і заборона дискримінації (ст. 2 п. 1; ст. 26).

Перш ніж писати скаргу до Комітету з прав людини, слід уважно ознайомитися з відповідною
статтею Пакту, звертаючи особливу увагу на її детальний аналіз її положень і обмеження, що
нею допускаються, якщо такі є. Комітет не приймає скарги, що стосуються порушень прав
людини, не проголошених в Пакті. Не можна, наприклад, посилатися на порушення таких
прав людини, як право на працю або право на освіту.

Основні формальні вимоги

1. Той хто подає скаргу зобов'язаний використовувати всі внутрішні засоби правового
захисту, передбачені національним законодавством. Так, в судових справах заздалегідь слід
оскаржити рішення в суді вищої (касаційної) інстанції. У адміністративних справах слід
звернутися у вищий орган; якщо внутрішнім законодавством передбачений судовий розгляд у
адміністративних справах, рішення слід оскаржити до суду. Проте немає необхідності
використання надзвичайних або виняткових заходів (таких, як, наприклад, звернення до
Уповноваженого з прав людини, заява про відновлення судочинства). Принцип вичерпання
засобів оскарження означає, що предметом скарги може бути тільки остаточне рішення (судове
рішення, що набуло чинності). Причиною відхилення більшості скарг було те, що заявники не
вичерпали всіх внутрішніх засобів правового захисту. У абсолютно виняткових випадках
Комітет може розглянути скаргу до вичерпання таких засобів (наприклад, коли провадження у
справі необґрунтовано затягується). Ніяких термінів для подачі скарги з дня ухвалення
державним органом остаточного рішення не встановлено.

2. Не можна зловживати правом оскарження. Це означає, що, наприклад, зміст скарги не може
бути образливим для держави, не може містити помилкової інформації, заявник не повинен
виступати з маловажними звинуваченнями і використовувати контрольний механізм без
достатніх підстав.

3. Комітет з прав людини відхиляє скаргу, якщо це ж питання вже розглядається іншим
міжнародним органом, наприклад Європейським судом з прав людини. Отже, не можна
звертатися зі скаргами одного і того ж змісту в різні міжнародні органи одночасно.

Зміст і форма скарги

Скарга повинна містити такі дані:

429
1) особисті дані: прізвище, ім'я, громадянство, професію, дату і місце народження, адресу;

2) вказівка на державу, проти якої подається скарга;

3) зміст звинувачень;

4) статті Пакту, які, на думку заявника, були порушені;

5) здійснені внутрішні засоби правового захисту і їх результати.

До скарги слід прикласти копії всіх документів, що мають істотне значення для цієї справи.
Скарга може бути складена рідною мовою і написана від руки. У зв'язку з тим, що офіційними
мовами Комітету є англійська і французька, скаргу і супровідні документи краще скласти
однією з цих мов, що, поза сумнівом, прискорить контрольну процедуру.

Контрольна процедура

Контрольна процедура складається з двох основних етапів:

- перший завершується рішенням про прийнятність скарги;

- у другому виноситься ухвала по суті - чи були порушені (чи ні) права конкретної людини.

Комітет з прав людини відхиляє скаргу - навіть без повідомлення про неї відповідної держави, -
якщо скарга найочевиднішим чином не відповідає формальним вимогам: наприклад, вона
анонімна або стосується питань, не врегульованих в Пакті. Якщо скарга є прийнятною, Комітет
передає скаргу заінтересованій державі.

У призначений Комітетом термін держава представляє Комітету пояснення, а також

інформацію і документи, пов'язані з питанням про допустимість скарги. Пояснення держави
передаються особі, що подала скаргу, яка може представити свої зауваження і коментарі. На
будь-якому етапі розгляду Комітет може звернутися до того, хто подав скаргу за наданням
додаткової інформації або роз'яснень. Комітет приймає рішення про неприйнятність скарги,
якщо вона не відповідає формальним вимогам (див. вище), і повідомляє про це заявника і
відповідну державу.

Рішення про визнання скарги прийнятною доводиться до відома відповідної держави і

заявника. Це рішення є остаточним. Протягом 6 місяців держава зобов'язана представити
роз'яснення, інформацію, а також вказати, яких заходів вона вжила або збирається вжити на
користь того, хто подав скаргу. Копії цих документів отримує той, хто подав скаргу і має право
представити свої зауваження і коментарі. Якщо держава не дотримує призначених термінів і
наполегливо не реагує на нагадування, Комітет приймає рішення на підставі документації,
отриманої від того, хто подав скаргу.

Протягом терміну, наданого цій державі на роз'яснення, вона може відновити порушені права
людини або усунути наслідки таких порушень. У такому разі Комітет приймає рішення про
припинення справи.

Рішення Комітету про порушення прав людини

Якщо Комітет дійде висновку, що права людини порушені не були, він повідомляє про своє
рішення відповідну державу і того, хто подав скаргу. Рішення Комітету є остаточним.
430
Комітет, констатуючи порушення прав людини, звертається до держави із закликом вжити
відповідних заходів. Їх характер залежить від того, які права людини було порушено.

Відшкодування або компенсація присуджується тільки в тих випадках, коли не можна іншим
чином відновити порушені права людини. Надія на отримання крупної грошової суми часто
залишається нездійсненою.

Виконання державою рішень Комітету

Факультативний протокол не накладає на держави правового обов'язку виконувати

рекомендації Комітету. Проте держава, яка схвалила і визнає міжнародний контроль, має
політичний і моральний обов'язок підкорятися рішенню Комітету. Практично так і діють
більшість держав.

(За матеріалами брошури, виданої ООН, «Міжнародний пакт про громадянські і політичні
права. Скарга в Комітет з прав людини в Женеві. Братислава, 1999 р.)

Направляти кореспонденцію і запити щодо скарг в Комітет з прав людини, Комітет проти
тортур і Комітет з ліквідації расової дискримінації за поштовою адресою:

Petitions Team Office of the High Commissioner for Human Rights United Nations Office at
Geneva 1211 Geneva 10, Switzerland
Факс: + 41 22 917 9022 (особливо у термінових питаннях)

Електронна пошта: tb-petitions.hchr@unog.ch

Додаток 5

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права

Міжнародний пакт ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР

N 2148-VIII ( 2148-08 ) від 19.10.73 )

Держави, які беруть участь у цьому Пакті,

беручи до уваги, що відповідно до принципів, проголошених Статутом Організації
Об'єднаних Націй, визнання гідності, властивої всім членам людської сім'ї, та рівних і
невід'ємних прав їх є основою свободи, справедливості і загального миру,
визнаючи, що ці права випливають з властивої людській особі гідності,
визнаючи, що згідно з Загальною декларацією прав людини ідеал вільної людської особи,
вільної від страху та нужди, можна здійснити, тільки якщо будуть створені такі умови, за
яких кожен може користуватися своїми економічними, соціальними і культурними та
політичними правами,
беручи до уваги, що за Статутом Організації Об'єднаних Націй держави зобов'язані
заохочувати загальне поважання і додержання прав і свобод людини,
беручи до уваги, що кожна окрема людина, маючи обов'язки щодо інших людей і того
колективу, до якого вона належить, повинна добиватися заохочення і додержання прав,
визнаних у цьому Пакті,
погоджуються про такі статті:
Частина I
Стаття 1

431
 1. Всі народи мають право на самовизначення. На підставі цього права вони вільно
встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і
культурний розвиток.
2. Всі народи для досягнення своїх цілей можуть вільно розпоряджатися своїми
природними багатствами і ресурсами без шкоди для будь-яких зобов'язань, що випливають
з міжнародного економічного співробітництва, основаного на принципі взаємної
вигоди, та з міжнародного права. Жоден народ ні в якому разі не може бути позбавлений
належних йому засобів існування.
3. Всі держави, які беруть участь у цьому Пакті, в тому числі ті, що несуть відповідальність
за управління несамоврядними і підопічними територіями, повинні, відповідно до положень
Статуту Організації Об'єднаних Націй, заохочувати здійснення права на самовизначення і
поважати це право.
Частина II
Стаття 2
1. Кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов'язується в індивідуальному
порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема в економічній і
технічній галузях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходів для того, щоб
забезпечити поступово повне здійснення визнаних у цьому Пакті прав усіма належними
способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих заходів.
2. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов'язуються гарантувати, що права,
проголошені в цьому Пакті, здійснюватимуться без будь-якої дискримінації щодо раси,
кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи
соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини.
3. Країни, що розвиваються, можуть з належним урахуванням прав людини і свого
народного господарства визначати, якою мірою вони гарантуватимуть визнані в цьому
Пакті економічні права особам, котрі не є їх громадянами.
Стаття 3
Держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов'язуються забезпечити рівне для
чоловіків і жінок право користування всіма економічними, соціальними і культурними
правами, передбаченими в цьому Пакті.
Стаття 4
Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають, що стосовно користування тими
правами, що їх та чи інша держава забезпечує відповідно до цього Пакту, ця держава
може встановлювати тільки такі обмеження цих прав, які визначаються законом, і лише
остільки, оскільки це є сумісним з природою зазначених прав, і виключно з метою сприяти
загальному добробуту в демократичному суспільстві.
Стаття 5
1. Ніщо в цьому Пакті не може тлумачитись як таке, що означає, що якась держава,
якась група чи якась особа має право займатися будь-якою діяльністю або чинити будь-які дії,
спрямовані на знищення будь-яких прав чи свобод, визнаних у цьому Пакті, або на обмеження
їх у більшій мірі, ніж передбачається у цьому Пакті.
2. Ніяке обмеження чи приниження будь-яких основних прав людини, визнаних або
існуючих в якій-небудь країні на підставі закону, конвенцій, правил чи звичаїв, не
допускається під тим приводом, що в цьому Пакті не визнаються такі права або що в ньому
вони визнаються у меншому обсязі.
Частина III
Стаття 6
1. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає
право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно
обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення
цього права.

432
 2. Заходи, яких повинні вжити держави - учасниці цього Пакту з метою повного здійснення
цього права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і
методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і
економічні свободи людини.
Стаття 7
Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожного на справедливі і
сприятливі умови праці, включаючи, зокрема:
а) винагороду, що забезпечувала б, як мінімум, усім трудящим:
і) справедливу зарплату і рівну винагороду за працю рівної цінності без будь-якої різниці,
причому, зокрема, жінкам повинні гарантуватись умови праці, не гірші від тих, якими
користуються чоловіки, з рівною платою за рівну працю;
іі) задовільне існування для них самих та їхніх сімей відповідно до постанов цього
Пакту;
b) умови роботи, що відповідають вимогам безпеки та гігієни;
с) однакову для всіх можливість просування по роботі на відповідні більш високі
ступені виключно на підставі трудового стажу і кваліфікації;
d) відпочинок, дозвілля і розумне обмеження робочого часу та оплачувану періодичну
відпустку так само, як і винагороду за святкові дні.
Стаття 8
1. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов'язуються забезпечити:
а) право кожної людини створювати для здійснення і захисту своїх економічних та
соціальних інтересів професійні спілки і вступати до них на свій вибір за єдиної умови
додержання правил відповідної організації. Користування зазначеним правом не підлягає
жодним обмеженням, крім тих, які передбачаються законом і які є необхідними в
демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки чи громадського порядку або
для захисту прав і свобод інших;
b) право професійних спілок утворювати національні федерації чи конфедерації і право
цих останніх засновувати міжнародні професійні організації або приєднуватися до них;
с) право професійних спілок функціонувати безперешкодно без будь-яких обмежень, крім
тих, які передбачаються законом і які є необхідними в демократичному суспільстві в
інтересах державної безпеки чи громадського порядку або для захисту прав і свобод
інших;
d) право на страйки при умові його здійснення відповідно до законів кожної країни.
2. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень користування цими
правами для осіб, що входять до складу збройних сил, поліції або адміністрації держави.
3. Ніщо в цій статті не дає права державам, які беруть участь у Конвенції Міжнародної
організації праці 1948 року щодо свободи асоціацій і захисту права на організацію, брати
законодавчі акти на шкоду гарантіям, передбаченим у зазначеній Конвенції, або
застосовувати закон так, щоб завдавалося шкоди цим гарантіям.
Стаття 9
Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожної людини на соціальне
забезпечення, включаючи соціальне страхування.
Стаття 10
Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають, що:
1. Сім'ї, яка є природним і основним осередком суспільства, повинні надаватися по
можливості якнайширша охорона і допомога, особливо при її утворенні і поки на її
відповідальності лежить турбота про несамостійних дітей та їх виховання. Шлюб повинен
укладатися за вільною згодою тих, хто одружується.
2. Особлива охорона повинна надаватися матерям протягом розумного періоду до і
після пологів. Протягом цього періоду працюючим матерям повинна надаватись оплачувана
відпустка або відпустка з достатньою допомогою по соціальному забезпеченню.

433
 3. Особливих заходів охорони і допомоги має вживатися щодо всіх дітей і підлітків без
будь-якої дискримінації за ознакою сімейного походження чи за іншою ознакою. Дітей і
підлітків має бути захищено від економічної і соціальної експлуатації. Застосування їх
праці в галузі, шкідливій для їх моральності і здоров'я чи небезпечній для життя або такій, що
може завдати шкоди їх нормальному розвитку, повинно бути каране за законом. Крім того,
держави повинні встановити межі віку, нижче яких користування платною дитячою
працею забороняється і карається законом.
Стаття 11
1. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожного на достатній
життєвий рівень для нього і його сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг і житло, і
на неухильне поліпшення умов життя. Держави - учасниці вживуть належних заходів щодо
забезпечення здійснення цього права, визнаючи важливе значення в цьому відношенні
міжнародного співробітництва, основаного на вільній згоді.
2. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнаючи основне право кожної людини на
свободу від голоду, повинні вживати необхідних заходів індивідуально і в порядку
міжнародного співробітництва, які б включали проведення конкретних програм для того, щоб:
а) поліпшити методи виробництва, зберігання і розподілу продуктів харчування шляхом
широкого використання технічних і наукових знань, поширення знань про принципи
харчування і вдосконалення або реформи аграрних систем так, щоб досягти найбільш
ефективного освоєння і використання природних ресурсів, і
b) забезпечити справедливий розподіл світових запасів продовольства відповідно до
потреб і з урахуванням проблем країн, що імпортують та експортують продукти.
Стаття 12
1. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожної людини на найвищий
досяжний рівень фізичного і психічного здоров'я.
2. Заходи, яких повинні вжити держави - учасниці цього Пакту для повного здійснення
цього права, включають ті, які є необхідними для:
а) забезпечення скорочення мертвонароджуваності та дитячої смертності і здорового
розвитку дитини;
b) поліпшення всіх аспектів гігієни зовнішнього середовища і гігієни праці в промисловості;
с) запобігання і лікування епідемічних, ендемічних, професійних та інших хвороб і
боротьби з ними;
d) створення умов, які б забезпечували всім медичну допомогу і медичний догляд у разі
хвороби.
Стаття 13
1. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожної людини на освіту.
Вони погоджуються, що освіта повинна спрямовуватись на повний розвиток людської особи
та усвідомлення її гідності і повинна зміцнювати повагу до прав людини і основних
свобод. Вони, далі, погоджуються в тому, що освіта повинна дати можливість усім бути
корисними учасниками вільного суспільства, сприяти взаєморозумінню, терпимості і дружбі
між усіма націями і всіма расовими, етнічними та релігійними групами і сприяти роботі
Організації Об'єднаних Націй по підтриманню миру.
2. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають, що для повного здійснення цього
права:
а) початкова освіта повинна бути обов'язкова і безплатна для всіх;
b) середня освіта в її різних формах, включаючи професійно-технічну середню
освіту, повинна бути відкрита і зроблена доступною для всіх шляхом вжиття всіх необхідних
заходів і, зокрема, поступового запровадження безплатної освіти;
с) вища освіта повинна бути зроблена однаково доступною для всіх на основі здібностей
кожного шляхом вжиття всіх необхідних заходів і, зокрема, поступового запровадження
безплатної освіти;

434
 d) елементарна освіта повинна заохочуватися або інтенсифікуватися по можливості
для тих, хто не проходив чи не закінчив повного курсу початкової освіти;
е) має активно проводитися розвиток мережі шкіл усіх ступенів, повинна бути
встановлена задовільна система стипендій і повинні постійно поліпшуватися матеріальні
умови викладацького персоналу.
3. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов'язуються поважати свободу батьків і
у відповідних випадках законних опікунів обирати для своїх дітей не тільки запроваджені
державними владою школи, а й інші школи, що відповідають тому мінімуму
вимог щодо освіти, який може бути встановлено чи затверджено державою, і забезпечувати
релігійне та моральне виховання своїх дітей відповідно до власних переконань.
4. Ніяка частина цієї статті не повинна тлумачитись у розумінні приниження свободи
окремих осіб та установ створювати навчальні заклади і керувати ними при незмінній умові
додержання принципів, викладених у пункті 1 цієї статті, і вимоги, щоб освіта, яку дають
у таких закладах, відповідала тому мінімуму вимог, що його може бути встановлено
державою.
Стаття 14
Кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті і яка на час свого вступу до числа
учасників не змогла встановити на території своєї метрополії або на інших територіях, що
перебувають під її юрисдикцією, обов'язкової безплатної початкової освіти,
зобов'язується протягом двох років виробити і прийняти докладний план заходів для
поступового втілення у життя - протягом розумної кількості років, яка повинна бути зазначена
в цьому плані, - принципу обов'язкової безплатної загальної освіти.
Стаття 15
1. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожної людини на:
а) участь у культурному житті;
b) користування результатами наукового прогресу та їх практичне застосування;
с) користування захистом моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з
будь-якими науковими, літературними чи художніми працями, автором яких вона є.
2. Заходи, яких повинні вживати держави - учасниці цього Пакту для повного здійснення
цього права, включають ті, які є необхідними для охорони, розвитку і поширення досягнень
науки та культури.
3. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов'язуються поважати свободу, безумовно
необхідну для наукових досліджень і творчої діяльності.
4. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають користь, що її дають заохочення
і розвиток міжнародних контактів та співробітництва в науковій і культурній галузях.
Частина IV
Стаття 16
1. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов'язуються подавати відповідно до цієї
частини цього Пакту доповіді про вживані ними заходи і про прогрес на шляху до додержання
прав, визнаних у цьому Пакті.
2. а) Всі доповіді подаються Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй,
який надсилає їх примірники на розгляд в Економічну і соціальну раду відповідно до
положень цього Пакту.
b) Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй також пересилає спеціалізованим
установам примірники доповідей або будь-які відповідні частини доповідей держав - учасниць
цього Пакту, які також є членами цих спеціалізованих установ, оскільки такі доповіді або
частини цих доповідей стосуються якихось питань, що входять до рамок обов'язків
вищезазначених установ відповідно до їх конституційних актів.
Стаття 17
1. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, подають свої доповіді по етапах відповідно
до програми, що повинна бути встановлена Економічною і соціальною радою протягом

435
року після набрання чинності цим Пактом по консультації з державами -
учасницями і заінтересованими спеціалізованими установами.
2. У доповідях можуть зазначатися фактори та труднощі, що впливають на ступінь
виконання обов'язків за цим Пактом.
3. Коли відповідні відомості були раніше передані Організації Об'єднаних Націй або якійсь
спеціалізованій установі якою-небудь державою-учасницею цього Пакту, то немає потреби
відтворювати ці відомості, і буде достатнім точне посилання на відомості, передані таким
чином.
Стаття 18
На виконання своїх обов'язків за Статутом ООН у галузі прав людини та основних свобод
Економічна і соціальна рада може вступати в угоди з спеціалізованими установами про
надання ними їх доповідей про прогрес на шляху до досягнення додержання постанов
цього Пакту, що належать до сфери їх діяльності. Ці доповіді можуть включати подробиці
прийнятих їх компетентними органами рішень і рекомендацій про таке здійснення.
Стаття 19
Економічна і соціальна рада може передавати в Комісію з прав людини для розгляду і
дачі загальних рекомендацій або у відповідних випадках до відома доповіді, що стосуються
прав людини і подаються державами відповідно до статей 16 та 17, і доповіді, що стосуються
прав людини і подаються спеціалізованими установами відповідно до статті 18.
Стаття 20
Заінтересовані держави - учасниці цього Пакту і спеціалізовані установи можуть подавати
Економічній і соціальній раді зауваження щодо будь-якої загальної рекомендації згідно з
статтею 19 чи щодо посилання на таку загальну рекомендацію в будь-якій доповіді Комісії
з прав людини або в будь-якому документі, що на нього там дається посилання.
Стаття 21
Економічна і соціальна рада може подавати час від часу Генеральній Асамблеї
доповіді з рекомендаціями загального характеру і з коротким викладом відомостей,
одержуваних від держав - учасниць цього Пакту і від спеціалізованих установ, про вжиті
заходи і досягнуті результати в галузі забезпечення загального додержання прав, визнаних
у цьому Пакті.
Стаття 22
Економічна соціальна рада може звертати увагу інших органів Організації Об'єднаних
Націй, її допоміжних органів і спеціалізованих установ, які займаються наданням
технічної допомоги, на будь-які питання, що виникають у зв'язку з доповідями, згаданими
в цій частині цього Пакту, які можуть бути корисні цим органам при винесенні кожним з них
у межах своєї компетенції рішень щодо доцільності міжнародних заходів, що могли б сприяти
ефективному поступовому втіленню у життя цього Пакту.
Стаття 23
Держави, які беруть участь у цьому Пакті, погоджуються, що до числа міжнародних заходів,
які сприяють здійсненню прав, визнаних у цьому Пакті, належить застосування таких засобів,
як укладання конвенцій, прийняття рекомендацій, подання технічної допомоги та проведення
регіональних нарад і технічних нарад з метою консультацій, а також дослідження, організовані
спільно з заінтересованими урядами.
Стаття 24
Ніщо в цьому Пакті не може тлумачитись як приниження значення постанов Статуту
Організації Об'єднаних Націй і статутів спеціалізованих установ, що визначають відповідні
обов'язки різних органів Організації Об'єднаних Націй і спеціалізованих установ щодо
питань, яких стосується цей Пакт.
Стаття 25
Ніщо в цьому Пакті не може тлумачитись як приниження невід'ємного права всіх народів
повністю і вільно володіти і користуватися своїми природними багатствами та ресурсами.
Частина V

436
 Стаття 26
1. Цей Пакт відкрито для підписання будь-якою державою-членом Організації Об'єднаних
Націй або членом будь-якої з її спеціалізованих установ, будь-якою державою-учасницею
Статуту Міжнародного Суду та будь-якою іншою державою, запрошеною Генеральною
Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй до участі в цьому Пакті.
2. Цей Пакт підлягає ратифікації. Ратифікаційні грамоти депонуються у Генерального
секретаря Організації Об'єднаних Націй.
3. Цей Пакт відкрито для приєднання будь-якої держави, зазначеної в пункті 1 цієї статті.
4. Приєднання здійснюється депонуванням документа про приєднання у Генерального
секретаря Організації Об'єднаних Націй.
5. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй повідомляє всі держави, які
підписали цей Пакт або приєдналися до нього, про депонування кожної ратифікаційної грамоти
або документа про приєднання.
Стаття 27
1. Цей Пакт набирає чинності через три місяці з дня депонування у Генерального
секретаря Організації Об'єднаних Націй тридцять п'ятої ратифікаційної грамоти або документа
про приєднання.
2. Для кожної держави, яка ратифікує цей Пакт або приєднається до нього після
депонування тридцять п'ятої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання, цей Пакт
набирає чинності через три місяці з дня депонування її власної ратифікаційної грамоти або
документа про приєднання.
Стаття 28
Постанови цього Пакту поширюються на всі частини федеративних держав без будь-яких
обмежень чи винятків.
Стаття 29
1. Будь-яка держава, що бере участь у цьому Пакті, може пропонувати поправки і
подавати їх Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй. Генеральний секретар
пересилає потім будь-які запропоновані поправки державам - учасницям цього Пакту з
проханням повідомити його, чи висловлюються вони за скликання конференції держав -
учасниць з метою розгляду цих пропозицій і проведення по них голосування. Якщо
принаймні третина держав - учасниць висловиться за таку конференцію, Генеральний
секретар Організації Об'єднаних Націй скликає цю конференцію під егідою Організації
Об'єднаних Націй. Будь-яка поправка, прийнята більшістю держав - учасниць, що були
присутні і брали участь у голосуванні на цій конференції, подається Генеральній Асамблеї
Організації Об'єднаних Націй на затвердження.
2. Поправки набирають чинності після затвердження їх Генеральною Асамблеєю
Організації Об'єднаних Націй і прийняття їх більшістю в дві третини держав - учасниць цього
Пакту, відповідно до їх конституційних процедур.
3. Коли поправки набирають чинності, вони стають обов'язковими для тих держав -
учасниць, які їх прийняли, а для інших держав - учасниць залишаються обов'язковими
постанови цього Пакту і всі попередні поправки, ними прийняті.
Стаття 30
Незалежно від повідомлень, зроблених згідно з пунктом 5 статті 26, Генеральний
секретар Організації Об'єднаних Націй повідомляє всі держави, про які йдеться в пункті 1 тієї
ж статті, про таке:
а) підписання, ратифікації і приєднання згідно з статтею 26;
b) дату набрання чинності цим Пактом згідно з статтею 27 і дату набрання чинності будь-
якими поправками згідно з статтею 29.
Стаття 31
1. Цей Пакт, англійський, іспанський, китайський, російський і французький тексти якого є
цілком автентичними, підлягає здачі на зберігання в архів Організації Об'єднаних Націй.

437
 2. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй пересилає засвідчені копії цього
Пакту всім державам, зазначеним у статті 26.

Прийнято 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН.

Док. ООН А/RES/2200 А (XXI)

Додаток 6

Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації

{ Про зняття застережень див. Указ Президії ВР УРСР N 7248-XI ( 7248-11 ) від 4.03.89 }
{ Поправки до Конвенції див. в Постанові ВР N 3936-12 від 04.02.94, ВВР 1994, N 23, ст.169 }

Держави - учасниці цієї Конвенції,

вважаючи, що Статут Організації Об'єднаних Націй ґрунтується на принципах гідності і
рівності, властивих кожній людині, і що всі держави - члени Організації зобов'язалися
вживати
спільних і самостійних заходів у співробітництві з Організацією Об'єднаних Націй для
досягнення однієї з цілей Організації Об'єднаних Націй, яка полягає в заохоченні і розвитку
загального поважання і додержання прав людини та основних свобод для всіх,
без розрізнення раси, статі, мови чи релігії,
вважаючи, що Загальна декларація прав людини проголошує, що всі люди
народжуються вільними і рівними в своїй гідності та правах і що кожна людина повинна мати
всі права і свободи, проголошені в ній, без будь-якого розрізнення, зокрема без розрізнення
за ознакою раси, кольору шкіри чи національного походження,
вважаючи, що всі люди рівні перед законом і мають право на рівний захист закону від
усякої дискримінації і від усякого підбурювання до дискримінації,
вважаючи, що Організація Об'єднаних Націй осудила колоніалізм і всяку пов'язану з ним
практику сегрегації та дискримінації, де б і в якій би формі вони не проявлялись, і що
Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам від 14 грудня 1960 р.
(резолюція 1514 (XV) Генеральної Асамблеї) підтвердила і урочисто проголосила необхідність
негайно і беззастережно покласти всьому цьому кінець,
вважаючи, що Декларація Організації Об'єднаних Націй про ліквідацію всіх форм
расової дискримінації від 20 листопада 1963 р. (резолюція 1904 (XVIII) Генеральної Асамблеї)
урочисто підтверджує необхідність якнайшвидшої ліквідації расової дискримінації в усьому
світі, в усіх її формах і проявах, і забезпечення розуміння та поважання гідності людини,
переконані в тому, що всяка теорія переваги, основаної на расовій відмінності, в
науковому відношенні хибна, в моральному - недозволена і в соціальному - несправедлива та
небезпечна і що не може бути виправдання для расової дискримінації, де б то не було,
ні в теорії, ні на практиці,
підтверджуючи, що дискримінація людей за ознакою раси, кольору шкіри чи етнічного
походження є перешкодою до дружніх і мирних відносин між націями і може привести до
порушення миру та безпеки серед народів, а також гармонійного співіснування осіб
навіть всередині однієї й тієї самої держави,
переконані в тому, що існування расових бар'єрів суперечить ідеалам будь-якого людського
суспільства, занепокоєні проявами расової дискримінації, що все ще спостерігаються в
деяких районах світу, а також державною політикою, основаною на принципі расової
переваги або расової ненависті, як, наприклад, політикою апартеїду, сегрегації чи
відокремлення, сповнені рішимості вжити всіх необхідних заходів для якнайшвидшої
ліквідації расової дискримінації в усіх її формах і проявах та відвертати й викорінювати
расистські теорії і практику їх здійснення з метою сприяння взаєморозумінню між расами і
438
створенню міжнародного товариства, вільного від усіх форм расової сегрегації і расової
дискримінації,
беручи до уваги Конвенцію про дискримінацію в галузі найму і праці, затверджену
Міжнародною організацією праці в 1958 році, і Конвенцію про запобігання дискримінації
в галузі освіти, затверджену Організацією Об'єднаних Націй у питаннях освіти, науки й
культури в 1960 році,
бажаючи здійснити принципи, викладені в Декларації Організації Об'єднаних Націй
про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, і забезпечити для досягнення цієї мети
якнайшвидше проведення практичних заходів,
погодилися про нижченаведене:
Частина I
Стаття 1
(1) У цій Конвенції вислів "расова дискримінація" означає будь-яке розрізнення, виняток,
обмеження чи перевагу, основані на ознаках раси, кольору шкіри, родового, національного чи
етнічного походження, метою або наслідком яких є знищення або применшення визнання,
використання чи здійснення на рівних засадах прав людини та основних свобод у політичній,
економічній, соціальній, культурній чи будь-яких інших галузях суспільного життя.
(2) Ця Конвенція не застосовується до відмінностей, винятків, обмежень чи переваг, що їх
Держави - учасниці цієї Конвенції проводять чи роблять між громадянами і негромадянами.
(3) Ніщо в цій Конвенції не може бути витлумачено як таке, що якоюсь мірою впливає на
положення законодавства Держав - учасниць стосовно національної належності, громадянства
або натуралізації, за умови, що в таких постановах не проводиться дискримінація щодо
якоїсь певної національності.
(4) Вжиття спеціальних заходів з виключною метою забезпечення належного прогресу
деяких расових або етнічних груп чи окремих осіб, що потребують захисту, який може
виявитися необхідним для того, щоб забезпечити таким групам чи особам рівне використання і

здійснення прав людини та основних свобод, не розглядається як расова дискримінація за

умови, однак, що такі заходи не ведуть до збереження особливих прав для різних расових груп
і що їх не буде залишено в силі після досягнення тих цілей, заради яких вони були
запроваджені.
Стаття 2
(1) Держави - учасниці осуджують расову дискримінацію і зобов'язуються невідкладно
всіма можливими способами проводити політику ліквідації всіх форм расової дискримінації
і сприяти взаєморозумінню між усіма расами, і з цією метою:
а) кожна Держава - учасниця зобов'язується не чинити щодо осіб, груп або установ будь-
яких актів чи дій, пов'язаних з расовою дискримінацією, і гарантувати, що всі державні
органи і державні установи, як національні, так і місцеві, діятимуть відповідно до цього
зобов'язання;
b) кожна Держава - учасниця зобов'язується не заохочувати, не захищати і не
підтримувати расову дискримінацію, здійснювану будь-якими особами чи організаціями;
с) кожна Держава - учасниця повинна вжити ефективних заходів для перегляду політики
уряду в національному і місцевому масштабі, а також для виправлення, скасування або
анулювання будь-яких законів і постанов, що ведуть до виникнення або увічнення расової
дискримінації всюди, де вона існує;
d) кожна Держава - учасниця повинна, використовуючи всі належні засоби, в тому числі й
законодавчі заходи, залежно від обставин, заборонити расову дискримінацію, що її проводять
будь-які особи, групи чи організації, і покласти їй кінець;
e) кожна Держава - учасниця зобов'язується заохочувати в належних випадках об'єднані
багаторасові організації та об'єднавчий рух, так само як і інші заходи, спрямовані на знищення
расових бар'єрів, і не підтримувати ті з них, які сприяють поглибленню расового роз'єднання.

439
 (2) Держави - учасниці повинні вживати, коли обставини цього вимагають, спеціальних і
конкретних заходів у соціальній, економічній, культурній та інших галузях з метою
забезпечення потрібного розвитку і захисту деяких расових груп чи осіб, що до них належать,
з тим, щоб гарантувати їм повне і рівне використання прав людини та основних свобод. Такі
заходи ні в якому разі не повинні в результаті привести до збереження нерівних чи особливих

прав для різних расових груп після досягнення тих цілей, заради яких вони були запроваджені.
Стаття 3
Держави - учасниці особливо осуджують расову сегрегацію та апартеїд і зобов'язуються
відвертати, забороняти і викорінювати всяку практику такого характеру на територіях, які
є під їх юрисдикцією.
Стаття 4
Держави - учасниці осуджують всяку пропаганду і всі організації, які ґрунтуються на
ідеях або теоріях переваги однієї раси чи групи осіб певного кольору шкіри або етнічного
походження або намагаються виправдати, або заохочують расову ненависть і дискримінацію
в будь-якій формі, і зобов'язуються вжити негайних і позитивних заходів, спрямованих на
викоренення всякого підбурювання до такої дискримінації чи актів дискримінації, і з цією
метою вони відповідно до принципів, поданих у Загальній декларації прав людини, і прав,
ясно викладених у Статті 5 цієї Конвенції, серед іншого:
а) оголошують злочином, що карається за законом, всяке поширення ідей, основаних на
расовій перевазі або ненависті, всяке підбурювання до расової дискримінації, а також усі акти
насильства або підбурювання до таких актів, спрямованих проти будь-якої раси чи групи осіб
іншого кольору шкіри або етнічного походження, а також подання будь-якої допомоги для
проведення расистської діяльності, включаючи її фінансування;
b) оголошують протизаконними і забороняють організації, а також організовану і всяку
іншу пропагандистську діяльність, які заохочують расову дискримінацію та підбурюють до
неї, і визнають участь у таких організаціях чи в такій діяльності злочином, що
карається законом;
с) не дозволяють національним чи місцевим органам державної влади або державним
установам заохочувати расову дискримінацію чи підбурювати до неї.
Стаття 5
Відповідно до основних зобов'язань, викладених у Статті 2 цієї Конвенції, Держави -
учасниці зобов'язуються заборонити і ліквідувати расову дискримінацію в усіх її формах і
забезпечити рівноправність кожної людини перед законом, без розрізнення раси, кольору
шкіри, національного або етнічного походження, особливо щодо здійснення таких прав:
а) права на рівність перед судом і всіма іншими органами, що здійснюють правосуддя;
b) права на особисту безпеку і захист з боку держави від насильства або тілесних
ушкоджень, заподіюваних як урядовими службовими особами, так і будь-якими окремими
особами, групами чи установами;
с) політичних прав, зокрема права брати участь у виборах - голосувати і виставляти свою
кандидатуру - на основі загального і рівного виборчого права, права брати участь в управлінні
країною, так само як і в керівництві державними справами на будь-якому рівні, а також права
рівного доступу до державної служби;
d) інших громадянських прав, зокрема:
(і) права на свободу пересування і проживання в межах держави;
(іі) права залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, і повертатися в свою країну;
(ііі) права на громадянство;
(iv) права на одруження і на обрання подружжя;
(v) права на володіння майном як одноосібно, так і спільно з іншими;
(vi) права спадкоємства;
(vii) права на свободу думки, совісті і релігії;
(viii) права на свободу переконань і на вільне вираження їх;

440
 (ix) права на свободу мирних зборів та асоціацій;
e) прав в економічній, соціальній і культурній галузях, зокрема:
(і) права на працю, вільний вибір роботи, справедливі і сприятливі умови праці, захист
від безробіття, рівну плату за рівну працю, справедливу і задовільну винагороду;
(іі) права створювати професійні спілки і вступати до них;
(ііі) права на житло;
(iv) права на охорону здоров'я, медичну допомогу, соціальне забезпечення і соціальне
обслуговування;
(v) права на освіту і професійну підготовку;
(vi) права на рівну участь у культурному житті;
f) права на доступ до всякого місця або всякого виду обслуговування, призначеного
для громадського користування, як, наприклад, транспорт, готелі, ресторани, кафе, театри і
парки.
Стаття 6
Держави - учасниці забезпечують кожній людині, на яку поширюється їх юрисдикція,
ефективний захист і засоби захисту через компетентні національні суди та інші державні
інститути у разі будь-яких актів расової дискримінації, що посягають, порушуючи цю
Конвенцію, на її права людини та основні свободи, а також права подавати в ці суди позов про
справедливе й адекватне відшкодування чи оплату за всяку шкоду, якої завдано в результаті
такої дискримінації.
Стаття 7
Держави - учасниці зобов'язуються вжити негайних і ефективних заходів, зокрема в
галузях викладання, виховання, культури та інформації, в цілях боротьби із забобонами, які
ведуть до расової дискримінації, з метою заохочення взаєморозуміння, толерантності і
дружби між націями та расовими або етнічними групами, а також популяризації цілей і
принципів Статуту Організації Об'єднаних Націй, Загальної декларації прав людини,
Декларації Організації Об'єднаних Націй про ліквідацію всіх форм расової дискримінації та
цієї Конвенції.
Частина II
Стаття 8
(1) Має бути засновано Комітет по ліквідації расової дискримінації (далі іменований
"Комітет"); він складатиметься з вісімнадцяти експертів, що відзначаються високими
моральними якостями і визнаною безсторонністю, обираються Державами - учасницями з числа
їх громадян і повинні виконувати свої обов'язки від себе особисто, причому приділяється
увага справедливому географічному розподілу і представництву різних форм цивілізації, а
також головних правових систем.
(2) Члени Комітету обираються таємним голосуванням з числа внесених до списку осіб,
висунутих Державами - учасницями. Кожна Держава - учасниця може висунути одну особу з
числа своїх громадян.
(3) Перші вибори проводяться через шість місяців після набуття чинності цією
Конвенцією. Кожного разу принаймні за три місяці до дати виборів Генеральний секретар
Організації Об'єднаних Націй звертається з листом до Держав - учасниць, запрошуючи їх
подати імена осіб, яких вони висувають, протягом двох місяців. Генеральний секретар готує
список, де в алфавітному порядку внесені всі висунуті таким чином особи, із
зазначенням Держав - учасниць, що висунули їх, і подає цей список Державам - учасницям
Конвенції.
(4) Вибори членів Комітету проводяться на засіданні Держав - учасниць Конвенції, яке
скликається Генеральним секретарем у центральних установах Організації Об'єднаних Націй.
На цьому засіданні, на якому дві третини Держав - учасниць становлять кворум, обраними до
Комітету членами є ті кандидати, що дістали найбільше число голосів та абсолютну
більшість голосів присутніх і голосуючих представників Держав - учасниць Конвенції.

441
 (5) а) Члени Комітету обираються на чотири роки. Проте строк повноважень дев'яти членів,
обраних на перших виборах, минає наприкінці дворічного періоду; негайно після перших
виборів імена цих дев'яти членів визначаються за жеребом Головою Комітету.
b) Для заповнення непередбачених вакансій Держава - учасниця Конвенції, експерт якої
вже не є членом Комітету, призначає іншого експерта з числа своїх громадян за умови
схвалення Комітетом.
(6) Держави - учасниці несуть відповідальність за покриття витрат членів Комітету в
період виконання ними обов'язків у Комітеті.
Стаття 9
(1) Держави - учасниці зобов'язуються подавати Генеральному секретарю Організації
Об'єднаних Націй для розгляду Комітетом доповідь про вжиті законодавчі, судові,
адміністративні чи інші заходи, за допомогою яких проводяться в життя положення цієї
Конвенції:
а) протягом року після набуття чинності цією Конвенцією для цієї держави; та
b) надалі через кожні два роки і щоразу, коли цього вимагає Комітет. Комітет може
запитувати у Держав - учасниць Конвенції додаткову інформацію.
(2) Комітет щороку через Генерального секретаря подає доповідь Генеральній Асамблеї
Організації Об'єднаних Націй про свою діяльність і може робити пропозиції та загальні
рекомендації, що ґрунтуються на вивченні доповідей та інформації, одержаних від Держав -
учасниць Конвенції. Такі пропозиції та загальні рекомендації передаються Генеральній
Асамблеї разом із зауваженнями Держав - учасниць Конвенції, якщо зауваження є.
Стаття 10
(1) Комітет встановлює свої власні правила процедури.
(2) Комітет обирає своїх службових осіб строком на два роки.
(3) Секретаріат Комітету забезпечується Генеральним секретарем Організації Об'єднаних
Націй.
(4) Засідання Комітету звичайно проводяться в центральних установах Організації
Об'єднаних Націй.
Стаття 11
(1) Якщо якась Держава - учасниця вважає, що інша Держава - учасниця не виконує
положень Конвенції, то вона може довести це до відома Комітету. Комітет потім
передає це повідомлення заінтересованій Державі - учасниці. Протягом трьох місяців держава,
яка одержала повідомлення, подає Комітетові письмові пояснення чи заяви для висвітлення
цього питання і заходів, що могли бути вжиті цією державою.
(2) Якщо питання не врегульовано на задоволення обох сторін шляхом двосторонніх
переговорів або якимсь іншим доступним їм шляхом протягом шести місяців після
одержання такою державою першого повідомлення, то кожна з цих двох держав має право
знову передати це питання на розгляд Комітету шляхом відповідного повідомлення
Комітету, а також другій державі.
(3) Комітет розглядає передане йому питання відповідно до пункту (2) цієї Статті після
того, як він встановить, відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права, що
всі доступні внутрішні засоби правового захисту було випробувано і вичерпано в цьому разі.
Це правило не діє в тих випадках, коли застосування цих засобів надмірно затягується.
(4) За всяким переданим на його розгляд питанням Комітет може запропонувати
зацікавленим Державам - учасницям надати будь-яку інформацію, що стосується справи.
(5) Якщо якесь питання, що випливає з положень цієї Статті, перебуває на розгляді
Комітету, то заінтересовані Держави - учасниці мають право послати своїх представників для
участі в засіданнях Комітету без права голосу на період розгляду цього питання.
Стаття 12
(1) а) Після того як Комітет одержав і ретельно перевірив всю інформацію, яку він вважає
необхідною, Голова призначає спеціальну Погоджувальну комісію (далі іменовану "Комісія")
у складі п'яти чоловік, що можуть бути або не бути членами Комітету. Члени Комісії

442
призначаються за одностайною згодою сторін у спорі, і Комісія надає свої добрі послуги
зацікавленим державам з метою миролюбного врегулювання цього питання на основі
додержання положень Конвенції.
b) Коли між державами, які є сторонами в спорі, не буде протягом трьох місяців
досягнуто згоди стосовно всього складу або частини складу Комісії, то ті члени Комісії, про
призначення яких не було досягнуто згоди між Державами - учасницями в спорі,
обираються із складу членів Комітету більшістю в дві третини голосів шляхом таємного
голосування.
(2) Члени Комісії виконують свої обов'язки від себе особисто. Вони не повинні бути
громадянами держав - сторін у спорі або держави, яка не бере участі в Конвенції.
(3) Комісія обирає свого Голову і встановлює свої власні правила процедури.
(4) Засідання Комісії звичайно проводяться в центральних установах Організації
Об'єднаних Націй або в будь-якому іншому зручному місці за рішенням Комісії.
(5) Секретаріат, який забезпечується відповідно до пункту (3) Статті 10 Конвенції, також
обслуговує Комісію, якщо спір між Державами - учасницями Конвенції приведе до створення
Комісії.
(6) Держави, які є сторонами в спорі, рівною мірою несуть всі витрати членів Комісії
відповідно до кошторису, що його подає Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй.
(7) Генеральний секретар має право оплачувати витрати членів Комісії, коли це
виявляється необхідним, до їх повернення Державами - учасницями в спорі відповідно до
пункту (6) цієї Статті.
(8) Одержана і вивчена Комітетом інформація надається в розпорядження Комісії, і
Комісія може запропонувати зацікавленим державам надати будь-яку інформацію, що
стосується справи.
Стаття 13
(1) Якщо Комісія повністю розгляне питання, вона повинна підготувати і подати Голові
Комітету доповідь, де міститимуться її висновки з усіх питань, що стосуються фактичного боку
спору між сторонами, і такі рекомендації, які вона визнає необхідними для
миролюбного розв'язання спору.
(2) Голова Комітету повинен надіслати доповідь Комісії кожній з держав, що бере участь у
спорі. Протягом трьох місяців ці держави повинні повідомити Голову Комітету про те, чи
згодні вони з рекомендаціями, що їх містить доповідь Комісії.
(3) Після закінчення періоду, передбаченого в пункті (2) цієї Статті, Голова Комітету
повинен надіслати доповідь Комісії і заяви зацікавлених Держав - учасниць іншим Державам -
учасницям Конвенції.
Стаття 14
(1) Держава - учасниця може в будь-який час заявити, що вона визнає компетенцію
Комітету в межах його юрисдикції брати і розглядати повідомлення від окремих осіб чи
груп осіб, які твердять, що вони є жертвами порушення цією Державою - учасницею
якихось прав, викладених у цій Конвенції. Комітет не повинен брати ніяких
повідомлень, якщо вони стосуються Держави - учасниці Конвенції, яка не зробила такої
заяви.
(2) Кожна Держава - учасниця, яка робить заяву, передбачену в пункті (1) цієї Статті, може
заснувати або вказати орган у межах своєї національної правової системи, що буде
компетентний брати і розглядати петиції окремих осіб і груп осіб у межах своєї
юрисдикції, які заявляють, що вони є жертвами порушення якогось із прав, викладених у цій
Конвенції, і які вичерпали інші доступні місцеві засоби правового захисту.
(3) Заяву, зроблену відповідно до пункту (1) цієї Статті, а також найменування будь-якого
органу, заснованого або вказаного відповідно до пункту (2) цієї Статті, має бути
депоновано відповідною Державою-учасницею у Генерального секретаря Організації
Об'єднаних Націй, який надсилає їх копії іншим Державам - учасницям. Заяву може бути в

443
будь-який час взято назад шляхом повідомлення про це Генерального секретаря, але це не
повинно жодною мірою відбиватися на повідомленнях, які знаходяться на розгляді Комітету.
(4) Список петицій складається органом, заснованим або вказаним відповідно до
пункту (2) цієї Статті, а завірені копії цього списку щороку здаються через відповідні канали
Генеральному секретареві, причому їх зміст не підлягає розголошенню.
(5) В разі, коли петиціонер не вдоволений діями органу, заснованого або вказаного
відповідно до пункту (2) цієї Статті, він має право протягом шести місяців передати це
питання в Комітет.
(6) а) Комітет у конфіденційному порядку доводить кожне одержане ним повідомлення
до відома Держави - учасниці, що обвинувачується в порушенні якогось із положень
Конвенції, але відповідну особу або групу осіб не називає без її чи їх ясно
вираженої згоди. Комітет не повинен брати анонімних повідомлень.
b) Протягом трьох місяців держава, що одержала повідомлення, подає Комітетові письмові
пояснення чи заяви для висвітлення цього питання і заходів, які могли бути вжиті цією
державою.
(7) а) Комітет розглядає повідомлення з урахуванням усіх даних, що надійшли в його
розпорядження від зацікавленої Держави - учасниці і петиціонера. Комітет не повинен
розглядати ніяких повідомлень будь-якого петиціонера, коли він не встановить,
що петиціонер вичерпав усі доступні внутрішні засоби правового захисту. Проте це правило
не діє в тих випадках, коли застосування цих засобів надмірно затягується.
b) Комітет надсилає свої пропозиції та рекомендації, якщо такі є, заінтересованій Державі
- учасниці і петиціонерові.
(8) Комітет включає до своєї щорічної доповіді резюме таких
повідомлень і в разі потреби короткий виклад пояснень і заяв зацікавлених Держав -
учасниць, а також свої власні пропозиції та рекомендації.
(9) Комітет компетентний виконувати функції, передбачені в цій Статті, лише в тих
випадках, коли принаймні десять Держав - учасниць Конвенції зробили заяви відповідно до
пункту (1) цієї Статті.
Стаття 15
(1) До досягнення цілей Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і
народам, яку містить резолюція 1514 (XV) Генеральної Асамблеї від 14 грудня 1960 р.,
положення цієї Конвенції аж ніяк не обмежують права подавати петиції, наданого
цим народам в силу інших міжнародних документів або Організацією Об'єднаних Націй та її
спеціалізованими установами.
(2) а) Комітет, заснований відповідно до пункту (1) Статті 8 цієї Конвенції, одержує копії
петицій від органів Організації Об'єднаних Націй, які займаються питаннями, що
безпосередньо стосуються принципів і цілей цієї Конвенції, і доповідає їм думку
та рекомендації по цих петиціях від жителів підопічних та несамоврядних територій і
всіх інших територій, щодо яких застосовується резолюція 1514 (XV), стосовно питань,
передбачених цією Конвенцією, що перебувають на розгляді цих органів.
b) Комітет одержує від компетентних органів Організації Об'єднаних Націй примірники
доповідей, в яких ідеться про законодавчі, судові, адміністративні та інші заходи, що
безпосередньо стосуються принципів і цілей цієї Конвенції і проводяться управляючими
державами в територіях, згаданих у підпункті цього пункту, а також висловлює з цього
приводу свою думку і робить рекомендації цим органам.
(3) Комітет включає до своєї доповіді Генеральній Асамблеї резюме петицій і доповідей,
одержаних ним від органів Організації Об'єднаних Націй, а також думку та рекомендації
Комітету, що стосуються даних петицій і доповідей.
(4) Комітет запитує у Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй всю
інформацію, яка стосується цілей цієї Конвенції і є в його розпорядженні, стосовно
територій, згаданих у підпункті a) пункту (2) цієї Статті.
Стаття 16

444
 Положення цієї Конвенції стосовно врегулювання спорів або розгляду скарг
застосовуються без шкоди для інших методів розв'язання спорів чи скарг у питанні
дискримінації, викладених в основоположних документах Організації Об'єднаних Націй та
її спеціалізованих установ або в конвенціях, схвалених останніми, і не перешкоджають
Державам - учасницям використати інші методи розв'язання спорів відповідно до
загальних чи спеціальних міжнародних угод, чинних у відносинах між ними.
Частина III
Стаття 17
(1) Ця Конвенція відкрита для підписання будь-якою державою - членом Організації
Об'єднаних Націй або членом будь-якої з її спеціалізованих установ, будь-якою Державою-
учасницею Статуту Міжнародного Суду і всякою іншою державою, яку Генеральна
Асамблея Організації Об'єднаних Націй запросить до участі в цій Конвенції.
(2) Ця Конвенція підлягає ратифікації. Ратифікаційні грамоти депонуються у Генерального
секретаря Організації Об'єднаних Націй.
Стаття 18
(1) Ця Конвенція буде відкрита для приєднання будь-якої держави, зазначеної в пункті
(1) Статті 17 цієї Конвенції.
(2) Приєднання здійснюється шляхом здачі на зберігання документа про приєднання
Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй.
Стаття 19
(1) Ця Конвенція набуває чинності на тридцятий день після здачі на зберігання
Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй двадцять сьомої ратифікаційної
грамоти або документа про приєднання.
(2) Для кожної держави, яка ратифікує цю Конвенцію або приєднається до неї після
здачі на зберігання двадцять сьомої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання,
ця Конвенція набуває чинності на тридцятий день після здачі на зберігання її власної
ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.
Стаття 20
(1) Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй одержує і розсилає всім Державам,
які є або можуть стати учасницями цієї Конвенції, текст застережень, зроблених державами
в момент ратифікації або приєднання. Кожна держава, яка заперечує проти застереження,
повинна протягом дев'яноста днів від дня вищезгаданого сповіщення повідомити Генерального
секретаря про те, що вона не приймає це застереження.
(2) Застереження, не сумісні з цілями і завданнями цієї Конвенції, не допускаються, так
само як і застереження, що можуть перешкоджати роботі якихось органів, створених на
підставі цієї Конвенції. Застереження вважається несумісним або таким, що
перешкоджає роботі, коли принаймні дві третини Держав - учасниць Конвенції заперечують
проти нього.
(3) Застереження можуть бути зняті в будь-який час шляхом відповідного повідомлення,
надісланого на ім'я Генерального секретаря. Таке повідомлення набуває чинності в день його
одержання.
Стаття 21
Кожна Держава - учасниця може денонсувати цю Конвенцію шляхом письмового
повідомлення про те Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй. Денонсація
набуває чинності через один рік від дня одержання повідомлення про це Генеральним
секретарем.
Стаття 22
Всякий спір між двома або кількома Державами - учасницями стосовно тлумачення чи
застосування цієї Конвенції, який не розв'язано шляхом переговорів або процедур,
спеціально передбачених у цій Конвенції, передається на вимогу будь-якої із сторін у цьому
спорі на розгляд Міжнародного Суду, якщо сторони в спорі не домовилися про інший спосіб
урегулювання.

445
 Стаття 23
(1) Вимогу про перегляд цієї Конвенції може бути висунуто в будь-який час будь-якою
Державою-учасницею шляхом письмового повідомлення, надісланого на ім'я
Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй.
(2) Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй приймає рішення про те, які заходи в
разі їх необхідності треба провести у зв'язку з такою вимогою.
Стаття 24
Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй передає всім Державам, згаданим у
пункті (1) Статті 17 цієї Конвенції, такі відомості:
а) про підписання, ратифікацію і приєднання відповідно до Статей 17 і 18;
b) про дату набуття чинності цією Конвенцією відповідно до Статті 19;
с) про повідомлення і декларації, одержані відповідно до Статей 14, 20 і 23;
d) про денонсації відповідно до Статті 21.
Стаття 25
(1) Ця Конвенція, англійський, іспанський, китайський, російський і французький тексти
якої є однаково автентичними, зберігається в архіві Організації Об'єднаних Націй.
(2) Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй надсилає завірені копії цієї
Конвенції всім державам, що належать до будь-якої з категорій, згаданих у пункті (1)
Статті 17 Конвенції.

На посвідчення чого нижчепідписані, належним чином уповноважені на те своїми

відповідними урядами, підписали цю Конвенцію, відкриту для підписання в Нью-Йорку
сьомого березня тисяча дев'ятсот шістдесят шостого року.
Набула чинності 4 січня 1969 р., для України - 7 квітня 1969 р.
Верховна Рада України, Інститут законодавства, "Закони України" том 14.
* * *

Конвенція підписана Українською РСР 7 березня 1966 року.

Ратифікована Президією Верховної Ради Української РСР 21 січня 1969 року з таким
застереженням до статті 22:
"Українська Радянська Соціалістична Республіка не вважає для себе обов'язковими
положення статті 22 Конвенції, згідно з якою всякий спір між двома або кількома державами
стосовно тлумачення або застосування Конвенції передається на вимогу будь-якої з сторін в
цьому спорі на вирішення Міжнародного Суду, і заявляє, що для передачі такого спору
Міжнародному Суду необхідна в кожному окремому випадку згода всіх сторін, що беруть
участь у спорі",
та з такою заявою щодо пункту 1 статті 17:
"Українська Радянська Соціалістична Республіка заявляє, що положення пункту 1 статті
17 Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, згідно з яким ряд держав
позбавляється можливості стати учасником цієї Конвенції, носить дискримінаційний
характер, і вважає, що Конвенція у відповідності з принципом суверенної рівності держав
повинна бути відкритою для участі всіх заінтересованих держав без будь-якої дискримінації і
обмеження".
Відомості Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної
Республіки. - 1969. - N 5. - Ст.27.

Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 14 березня 1989 року застереження до
статті 22 Конвенції зняте.
При повідомленні про зняття застереження зроблена заявка, за якою відповідне положення
статті 22 Конвенції буде поширюватися на спори щодо тлумачення і застосування на
випадки, які можуть виникнути після дати повідомлення Генеральному секретареві ООН про
зняття застережень Української РСР.

446
 Відомості Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної
Республіки. - 1989. - N 13. - Ст.108.

Додаток 7

Конвенція Організації Об'єднаних Націй про ліквідацію всіх форм

дискримінації щодо жінок

Держави - сторони цієї Конвенції,

враховуючи, що Статут Організації Об'єднаних Націй знову утвердив віру в основні права
людини, в гідність і цінність людської особи, в рівноправність чоловіків і жінок,
враховуючи, що Загальна декларація прав людини підтверджує принцип недопущення
дискримінації і проголошує, що всі люди народжуються вільними та рівними у своїй гідності та
правах і що кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені
в ній, без будь-якої різниці, в тому числі щодо статі,
враховуючи, що на держави - сторони Міжнародних пактів про права людини
покладається зобов'язання забезпечити рівне для чоловіків і жінок право користуватися всіма
економічними, соціальними, культурними, громадянськими та політичними правами,
беручи до уваги міжнародні конвенції, укладені під егідою Організації Об'єднаних Націй
та її спеціалізованих установ з метою сприяння рівноправності чоловіків і жінок,
враховуючи також резолюції, декларації та рекомендації, прийняті Організацією
Об'єднаних Націй та її спеціалізованими установами з метою сприяння рівноправності
чоловіків і жінок,
будучи, проте, занепокоєні тим, що, незважаючи на ці документи, як і раніше, має
місце значна дискримінація жінок,
нагадуючи, що дискримінація жінок порушує принцип рівноправності та поваги
людської гідності, перешкоджає участі жінок нарівні з чоловіками в політичному,
соціальному, економічному та культурному житті своєї країни, заважає зростанню
добробуту суспільства і сім'ї та ще більше перешкоджає повному розкриттю можливостей
жінок на благо своїх країн та людства,
будучи занепокоєні тим, що в злиденних умовах жінки мають найменший доступ до
продовольства, засобів охорони здоров'я, не мають можливості одержати освіту,
професійну підготовку, працевлаштуватися, а також інших можливостей,
будучи впевненими, що встановлення нового міжнародного економічного порядку,
заснованого на рівності та справедливості, значно сприятиме забезпеченню рівності між
чоловіками і жінками,
підкреслюючи, що ліквідація апартеїду, всіх форм расизму, расової дискримінації,
колоніалізму, неоколоніалізму, агресії, іноземної окупації і панування та втручання у
внутрішні справи держав є необхідною для повного здійснення прав чоловіків і жінок,
підтверджуючи, що зміцнення міжнародного миру та безпеки, ослаблення міжнародної
напруженості, взаємне співробітництво між усіма державами незалежно від їх соціальних і
економічних систем, загальне та повне роззброєння, особливо ядерне роззброєння, під
суворим і ефективним міжнародним контролем, утвердження принципів
справедливості, рівності та взаємної вигоди у відносинах між країнами та здійснення права
народів, що перебувають під іноземним і колоніальним пануванням та іноземною
окупацією, на самовизначення та незалежність, а також повага національного
суверенітету і територіальної цілісності держав будуть сприяти соціальному прогресу та
розвитку і, як наслідок, сприятимуть досягненню повної рівності між чоловіками та жінками,
будучи впевнені, що повний розвиток країни, добробут всього світу та справа миру
вимагають максимальної участі жінок нарівні з чоловіками в усіх сферах,

447
 враховуючи значення внеску жінок у добробут сім'ї та у розвиток суспільства, що до
цього часу не одержав повного визнання, соціальне значення материнства та ролі обох батьків у
сім'ї та у вихованні дітей і усвідомлюючи, що роль жінки у продовженні роду
не повинна бути причиною дискримінації, оскільки виховання дітей вимагає спільної
відповідальності чоловіків і жінок та всього суспільства в цілому,
визнаючи, що для досягнення повної рівності між чоловіками та жінками необхідно
змінити традиційну роль як чоловіків, так і жінок у суспільстві та в сім'ї,
сповнені рішучості здійснити принципи, проголошені в Декларації про ліквідацію
дискримінації жінок, і з цією метою вжити заходів, необхідних для ліквідації такої
дискримінації в усіх її формах і проявах,
погодилися про наступне:
Частина I
Стаття 1
Для цілей цієї Конвенції поняття "дискримінація щодо жінок" означає будь-яке
розрізнення, виняток або обмеження за ознакою статі, спрямовані на ослаблення чи
зведення нанівець визнання, користування або здійснення жінками, незалежно від їхнього
сімейного стану, на основі рівноправності чоловіків і жінок, прав людини та основних свобод у
політичній, економічній, соціальній, культурній, громадській або будь-якій іншій галузі.
Стаття 2
Держави-сторони засуджують дискримінацію щодо жінок в усіх її формах, погоджуються
негайно всіма відповідними заходами здійснювати політику ліквідації дискримінації щодо
жінок і з цією метою зобов'язуються:
a) включити принцип рівноправності чоловіків і жінок у свої національні конституції або
інше відповідне законодавство, якщо цього ще не було зроблено, та забезпечити за допомогою
закону й інших відповідних заходів практичне здійснення цього принципу;
b) вживати відповідних законодавчих та інших заходів, включаючи санкції там, де це
необхідно, що забороняють будь-яку дискримінацію щодо жінок;
c) встановити юридичний захист прав жінок на рівній основі з чоловіками та забезпечити за
допомогою компетентних національних судів та інших державних установ ефективний
захист жінок проти будь-якого акту дискримінації;
d) утримуватися від вчинення будь-яких дискримінаційних актів або дій щодо жінок та
гарантувати, що державні органи та установи діятимуть відповідно до цього зобов'язання;
e) вживати всіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації щодо жінок з боку
будь-якої особи, організації або підприємства;
f) вживати всіх відповідних заходів, включаючи законодавчі, щодо зміни або скасування
чинних законів, постанов, звичаїв і практики, що являють собою дискримінацію щодо жінок;
g) скасувати всі положення свого кримінального законодавства, що являють собою
дискримінацію щодо жінок.
Стаття 3
Держави-сторони вживають в усіх галузях, і зокрема в політичній, соціальній,
економічній і культурній, всіх відповідних заходів, включаючи законодавчі, щодо
забезпечення всебічного розвитку та прогресу жінок, з тим щоб гарантувати їм здійснення і
користування правами людини та основними свободами на основі рівності з чоловіками.
Стаття 4
1. Вжиття державами-сторонами тимчасових спеціальних заходів, спрямованих на
прискорення встановлення фактичної рівності між чоловіками та жінками, не вважається,
як це визначено цією Конвенцією, дискримінаційним, проте воно ні в якому разі не
повинно тягнути за собою збереження нерівноправних або диференційованих
стандартів; ці заходи повинні бути скасовані, коли будуть досягнуті цілі рівних
можливостей і рівноправних відносин.

448
 2. Вжиття державами - сторонами спеціальних заходів, спрямованих на охорону
материнства, включаючи заходи, що містяться в цій Конвенції, не вважається
дискримінаційним.
Стаття 5
Держави-сторони вживають усіх відповідних заходів з метою:
a) змінити соціальні та культурні моделі поведінки чоловіків і жінок для досягнення
викоренення забобонів, звичаїв та всіх інших проявів, що ґрунтуються на ідеї
неповноцінності чи зверхності однієї із статей або стереотипності ролі чоловіків і жінок;
b) забезпечити, щоб сімейне виховання включало правильне розуміння материнства як
соціальної функції і визначення загальної відповідальності чоловіків і жінок за виховання та
розвиток своїх дітей за умови, що в усіх випадках інтереси дітей мають перевагу.
Стаття 6
Держави-сторони вживають усіх відповідних заходів, включаючи законодавчі, щодо
припинення всіх видів торгівлі жінками та використання проституції жінок.
Частина II
Стаття 7
Держави-сторони вживають усіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації щодо
жінок у політичному та суспільному житті країни і, зокрема, забезпечують жінкам на рівних
умовах з чоловіками право:
a) голосувати на всіх виборах і публічних референдумах та бути обраними до всіх
публічно виборних органів;
b) брати участь у формуванні та здійсненні політики уряду та займати державні посади, а
також здійснювати всі державні функції на всіх рівнях державного управління;
c) брати участь у діяльності неурядових організацій і асоціацій, що займаються
проблемами громадського та політичного життя країни.
Стаття 8
Держави-сторони вживають усіх відповідних заходів, щоб забезпечити жінкам
можливість на рівних умовах з чоловіками і без будь-якої дискримінації представляти свої
уряди на міжнародному рівні і брати участь у роботі міжнародних організацій.
Стаття 9
1. Держави-сторони надають жінкам рівні з чоловіками права щодо набуття, зміни або
збереження громадянства. Вони, зокрема, забезпечують, що ні одруження з іноземцем, ні
зміна громадянства чоловіка під час шлюбу не тягнуть за собою автоматичної зміни
громадянства дружини, не перетворюють її на особу без громадянства і не можуть змусити її
прийняти громадянство чоловіка.
2. Держави-сторони надають жінкам рівні з чоловіками права щодо громадянства їхніх
дітей.
Частина III
Стаття 10
Держави-сторони вживають усіх відповідних заходів для того, щоб ліквідувати
дискримінацію жінок, з тим щоб забезпечити їм рівні права з чоловіками в галузі освіти, і,
зокрема, забезпечити на основі рівності чоловіків і жінок:
a) однакові умови для орієнтації у виборі професії або спеціальності, для доступу до
освіти і одержання дипломів у навчальних закладах усіх категорій як у сільських, так і у
міських районах; ця рівність забезпечується в дошкільній, загальній, спеціальній і вищій
технічній освіті, а також в усіх видах професійної підготовки;
b) доступ до однакових програм навчання, однакових іспитів, викладацького складу
однакової кваліфікації, шкільних приміщень і обладнання рівної якості;
c) усунення будь-якої стереотипної концепції ролі чоловіків і жінок на всіх рівнях і у всіх
формах навчання шляхом заохочення спільного навчання та інших видів навчання, що
сприятимуть досягненню цієї мети, і, зокрема, шляхом перегляду навчальних посібників та
шкільних програм і адаптації методів навчання;

449
 d) однакові можливості одержання стипендій та іншої допомоги на освіту;
e) однакові можливості доступу до програм продовження освіти, включаючи програми
поширення грамотності серед дорослих і програми функціональної грамотності, спрямовані,
зокрема, на скорочення якомога швидше будь-якого розриву в знаннях чоловіків і жінок;
f) скорочення чисельності дівчат, які не закінчують школи, та розроблення програм для
дівчат і жінок, які передчасно залишили школу;
g) однакові можливості активно брати участь у заняттях спортом і фізичною підготовкою;
h) доступ до спеціальної інформації освітнього характеру для сприяння забезпеченню
здоров'я і добробуту сімей, включаючи інформацію та консультації про планування розміру
сім'ї.
Стаття 11
1. Держави-сторони вживають усіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації щодо
жінок у галузі зайнятості, з тим щоб забезпечити на основі рівності чоловіків і жінок рівні
права, зокрема:
a) право на працю як невід'ємне право всіх людей;
b) право на однакові можливості при найманні на роботу, в тому числі застосування
однакових критеріїв вибору при найманні;
c) право на вільний вибір професії чи роду роботи, на просування по службі та
гарантію зайнятості, а також на користування всіма пільгами і умовами роботи, на
одержання професійної підготовки та перепідготовки, включаючи учнівство, професійну
підготовку підвищеного рівня та регулярну підготовку;
d) право на рівну винагороду, включаючи одержання пільг, на рівні умови щодо рівноцінної
праці, а також на рівний підхід до оцінки якості роботи;
e) право на соціальне забезпечення, зокрема при виході на пенсію, безробітті, хворобі,
інвалідності, по старості та в інших випадках втрати працездатності, а також право на
оплачувану відпустку;
f) право на охорону здоров'я та безпечні умови праці, включаючи захист репродуктивної
функції.
2. Для запобігання дискримінації жінок після одруження або народження дитини та
гарантування їм ефективного права на працю держави-сторони вживають відповідних заходів
для того, щоб:
a) заборонити, під загрозою застосування санкцій, звільнення з роботи на підставі
вагітності або відпустки по вагітності та пологах чи дискримінації з огляду на сімейний стан
при звільненні;
b) ввести оплачувані відпустки або відпустки з порівняльною соціальною допомогою по
вагітності та пологах без втрати попереднього місця роботи, старшинства або соціальної
допомоги;
c) заохочувати надання необхідних додаткових соціальних послуг, з тим щоб дозволити
батькам поєднувати виконання сімейних обов'язків з трудовою діяльністю та участю в
громадському житті, зокрема шляхом створення і розширення мережі закладів по догляду
за дітьми;
d) забезпечувати жінкам особливий захист у період вагітності на тих видах робіт,
шкідливість яких для здоров'я доведена.
3. Законодавство, що стосується захисту прав, про які йдеться в цій статті, періодично має
бути розглянуте в світлі науково-технічних знань, а також переглянуте, скасоване або
розширене, наскільки це необхідно.
Стаття 12
1. Держави-сторони вживають усіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації щодо
жінок у галузі охорони здоров'я, з тим щоб забезпечити на основі рівності чоловіків і жінок
доступ до медичного обслуговування, зокрема в тому, що стосується планування
розміру сім'ї.

450
 2. Поряд з положенням пункту 1 цієї статті держави-сторони забезпечують жінкам
відповідне обслуговування в період вагітності, пологів і післяпологовий період, надаючи,
коли це необхідно, безплатні послуги, а також відповідне харчування в період вагітності
та годування.
Стаття 13
Держави-сторони вживають усіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації щодо
жінок в інших сферах економічного та соціального життя, з тим щоб забезпечити на основі
рівності чоловіків і жінок рівні права, зокрема:
a) право на сімейну допомогу;
b) право на одержання позик, застав під нерухоме майно та інших форм фінансового
кредиту;
c) право брати участь у заходах, пов'язаних з відпочинком, заняттям спортом та в усіх
галузях культурного життя.
Стаття 14
1. Держави-сторони беруть до уваги особливі проблеми, з якими зустрічаються жінки, які
проживають у сільській місцевості, та значну роль, яку вони відіграють у забезпеченні
економічного добробуту своїх сімей, в тому числі їх діяльність у нетоварних галузях
господарства, та вживають усіх відповідних заходів щодо забезпечення застосування
положень цієї Конвенції до жінок, які проживають у сільській місцевості.
2. Держави - учасниці вживають усіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації
щодо жінок у сільських районах з тим, щоб забезпечити на основі рівності чоловіків і жінок
їх участь у розвитку сільських районів та в одержанні переваг від такого розвитку і, зокрема,
забезпечують таким жінкам право:
a) брати участь в опрацюванні та здійсненні планів розвитку на всіх рівнях;
b) на доступ до відповідного медичного обслуговування, включаючи інформацію,
консультації та обслуговування з питань планування розміру сім'ї;
c) безпосередньо користуватися благами програм соціального страхування;
d) одержувати всі види підготовки та формальної і неформальної освіти, включаючи
функціональну грамотність, а також користуватися послугами всіх засобів суспільного
обслуговування, консультативних служб з сільськогосподарських питань, зокрема для
підвищення їх технологічного рівня;
e) організовувати групи самодопомоги та кооперативи, з тим щоб забезпечити рівний
доступ до економічних можливостей шляхом роботи за наймом або незалежної трудової
діяльності;
f) брати участь в усіх видах колективної діяльності;
g) на доступ до сільськогосподарських кредитів і позик, системи збуту, відповідної
технології та на рівний статус у земельних і аграрних реформах;
h) користуватися належними умовами життя, особливо житловими умовами, санітарними
послугами, електро- і водозабезпеченням, а також транспортом і засобами зв'язку.
Частина IV
Стаття 15
1. Держави-сторони визнають за жінками рівність з чоловіками перед законом.
2. Держави-сторони надають жінкам однакову з чоловіками громадську правоздатність і
однакові можливості її реалізації. Вони, зокрема, забезпечують їм рівні права при укладанні
договорів і управлінні майном, а також рівне відношення до них на всіх етапах розгляду в
судах і трибуналах.
3. Держави - учасниці погоджуються, що всі договори та всі інші приватні документи будь-
якого роду, правовим наслідком яких є обмеження правоздатності жінок, вважаються
недійсними.
4. Держави-сторони надають чоловікам і жінкам однакові права щодо законодавства, яке
стосується пересування осіб і свободи вибору місця проживання та фактичного
місцеперебування.

451
 Стаття 16
1. Держави-сторони вживають усіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації щодо
жінок в усіх питаннях, що стосуються шлюбу та сімейних стосунків, і, зокрема, забезпечують
на основі рівності чоловіків і жінок:
a) однакові права щодо одруження;
b) однакові права на вільний вибір дружини і на одруження лише з своєї вільної і повної
згоди;
c) однакові права та обов'язки під час шлюбу і після його розірвання;
d) однакові права і обов'язки чоловіків і жінок як батьків незалежно від їхнього сімейного
стану в питаннях, що стосуються їхніх дітей; в усіх випадках інтереси дітей мають перевагу;
e) однакові права вільно вирішувати питання про кількість дітей і проміжки між їх
народженням та доступу до інформації, освіти, а також засобів, які дозволяють їм здійснити
це право;
f) однакові права та обов'язки бути опікунами, піклувальниками, довіреними особами та
усиновителями дітей або здійснювати аналогічні функції, коли вони передбачені
національним законодавством; в усіх випадках інтереси дітей мають перевагу;
g) рівні особисті права чоловіка та дружини, в тому числі вибору прізвища, професії,
заняття;
h) рівні права подружжя щодо володіння, придбання, управління, користування та
розпорядження майном як безплатно, так і за плату.
2. Заручини та шлюб дитини не мають юридичної сили, і вживаються всі необхідні
заходи, включаючи законодавчі, з метою визначення максимального шлюбного віку та
обов'язкової реєстрації шлюбів в актах громадянського стану.
Частина V
Стаття 17
1. Для розгляду ходу здійснення цієї Конвенції засновується Комітет з ліквідації
дискримінації жінок (далі іменується "Комітет"), що складається в момент набуття чинності
Конвенцією з вісімнадцяти, а після її ратифікації або приєднання до неї
тридцять п'ятої держави-сторони, з двадцяти трьох експертів, що додержуються високих
моральних принципів і компетентні в галузі, яку охоплює ця Конвенція. Цих експертів
обирають держави-сторони з числа громадян, експерти виступають як особистості, при
цьому враховується справедливий географічний розподіл і представництво різних форм
цивілізації, а також основних правових систем.
2. Члени Комітету обираються таємним голосуванням з числа внесених у список осіб,
висунутих державами-сторонами. Кожна держава-сторона може висунути одну особу з числа
своїх громадян.
3. Первісні вибори проводяться через шість місяців з дня набуття чинності цією
Конвенцією. Принаймні за три місяці до строку проведення кожних виборів Генеральний
секретар Організації Об'єднаних Націй направляє державам-сторонам лист з пропозицією
подати свої кандидатури протягом двох місяців. Генеральний секретар готує список, в
якому в алфавітному порядку внесені всі висунуті таким чином особи із зазначенням держав-
сторін, які їх висунули, і представляє цей список державам-сторонам.
4. Обрання членів Комітету проводиться на засіданні держав-сторін, яке скликає
Генеральний секретар в центральних установах Організації Об'єднаних Націй. На цьому
засіданні, де дві третини держав-сторін складають кворум, особами, обраними в
Комітет, вважаються ті кандидати, які дістають найбільшу кількість голосів і абсолютну
більшість голосів представників держав-сторін, що присутні та беруть участь у голосуванні.
5. Члени Комітету обираються на чотирирічний строк. Проте строк повноважень дев'яти
членів, обраних на перших виборах, закінчується через два роки, одразу ж після проведення
перших виборів прізвища цих дев'яти членів визначає голова Комітету
шляхом жеребкування.

452
 6. Обрання п'яти додаткових членів Комітету проводиться відповідно до положень
пунктів 2, 3 і 4 цієї статті після ратифікації або приєднання до Конвенції тридцять п'ятої
держави. Строк повноважень двох додаткових членів, обраних таким чином,
закінчується через два роки, прізвища цих двох членів визначає голова Комітету шляхом
жеребкування.
7. Для заповнення непередбачених вакансій держава-сторона, експерт якої перестав
функціонувати як член Комітету, призначає іншого експерта з числа своїх громадян за
умови схвалення Комітетом.
8. Члени Комітету одержують затверджувану Генеральною Асамблеєю винагороду з
коштів Організації Об'єднаних Націй в порядку і на умовах, встановлюваних Асамблеєю з
урахуванням важливості обов'язків Комітету.
9. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй надає необхідний персонал і
матеріальні засоби для ефективного здійснення функцій Комітету відповідно до цієї
Конвенції.
Стаття 18
1. Держави-сторони зобов'язані подавати Генеральному секретареві Організації
Об'єднаних Націй для розгляду Комітетом доповідь про законодавчі, судові, адміністративні
або інші заходи, вжиті ними для виконання положень цієї Конвенції, та про прогрес,
досягнутий у цьому напрямі:
a) протягом одного року після набрання чинності цією Конвенцією щодо цієї держави;
та
b) після цього принаймні кожних чотири роки і далі, коли цього вимагає Комітет.
2. У доповідях можуть зазначатися фактори та ускладнення, що впливають на виконання
зобов'язань за Конвенцією.
Стаття 19
1. Комітет встановлює свої власні правила процедури.
2. Комітет обирає своїх службових осіб на дворічний строк.
Стаття 20
1. Комітет щорічно проводить засідання, як правило, протягом періоду, що не перевищує
двох тижнів, з метою розгляду доповідей, поданих відповідно до статті 18 цієї Конвенції.
2. Засідання Комітету, як правило, проводяться в центральних
установах Організації Об'єднаних Націй або в будь-якому іншому місці, визначеному
Комітетом.
Стаття 21
1. Комітет щорічно через Економічну та Соціальну раду подає доповідь Генеральній
Асамблеї Організації Об'єднаних Націй про свою діяльність та може вносити пропозиції і
рекомендації загального характеру, що ґрунтуються на вивченні доповідей та
інформації, одержаних від держав - сторін. Такі пропозиції та рекомендації загального
характеру включаються у доповідь Комітету поряд із зауваженнями держав - сторін, якщо такі
є.
2. Генеральний секретар надсилає Комісії доповіді Комітету щодо становища жінок.
Стаття 22
Спеціалізовані установи мають право бути представленими при розгляді питань про
здійснення таких положень цієї Конвенції, що входять до сфери їхньої діяльності. Комітет
може запропонувати спеціалізованим установам подавати доповіді про здійснення
Конвенції в галузях, що входять до сфери їхньої діяльності.
Частина VI
Стаття 23
Жодне в цій Конвенції не зачіпає будь-яких положень, що більше сприяють
рівноправності між чоловіками і жінками і можуть бути:
a) в законодавстві держави - сторони; або

453
 b) в будь-якій іншій міжнародній конвенції, договорі чи угоді, що мають силу для такої
держави.
Стаття 24
Держави - сторони зобов'язані вживати всіх необхідних заходів на національному рівні
щодо досягнення повної реалізації прав, визнаних у цій Конвенції.
Стаття 25
1. Ця Конвенція відкрита для підписання всіма державами.
2. Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй призначають депозитарієм цієї
Конвенції.
3. Ця Конвенція підлягає ратифікації. Ратифікаційні грамоти здаються на зберігання
Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй.
4. Ця Конвенція відкрита для приєднання до неї всіх держав. Приєднання здійснюється
шляхом здачі документа про приєднання на зберігання Генеральному секретареві Організації
Об'єднаних Націй.
Стаття 26
1. Прохання про перегляд цієї Конвенції може бути подане в будь-який час будь-якою з
держав - сторін шляхом письмового повідомлення на ім'я Генерального секретаря Організації
Об'єднаних Націй.
2. Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй, якщо вона визнає за необхідне
вжиття будь-яких заходів, приймає рішення про те, яких саме заходів потрібно вжити щодо
такого прохання.
Стаття 27
1. Ця Конвенція набуває чинності на тридцятий день після здачі на зберігання
Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй двадцятої ратифікаційної грамоти
або документа про приєднання.
2. Для кожної держави, яка ратифікує цю Конвенцію або приєднається до неї після
здачі на зберігання двадцятої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання, ця
Конвенція набуває чинності на тридцятий день після здачі на зберігання її ратифікаційної
грамоти або документа про приєднання.
Стаття 28
1. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй одержує і розсилає всім державам
текст застережень, зроблених державами в момент ратифікації або приєднання.
2. Застереження, не сумісне з цілями і завданнями цієї Конвенції, не допускається.
3. Застереження можуть бути зняті в будь-який час шляхом відповідного повідомлення,
направленого на ім'я Генерального секретаря, який потім повідомляє про це всі держави-
сторони. Таке повідомлення набуває чинності з дня його отримання.
Стаття 29
1. Будь-який спір між двома або кількома державами-сторонами щодо тлумачення або
застосування цієї Конвенції, не вирішений шляхом переговорів, передається на прохання
однієї із сторін на арбітражний розгляд. Якщо протягом шести місяців з моменту подачі
заяви про арбітражний розгляд сторонам не вдалося досягти згоди щодо організації
арбітражного розгляду, будь-яка з цих сторін може передати цей спір до Міжнародного Суду
шляхом подачі заяви відповідно до Статуту Суду.
2. Кожна держава-сторона може під час підписання чи ратифікації цієї Конвенції або
приєднання до неї заявити про те, що вона не вважає себе пов'язаною зобов'язаннями, що
містяться в пункті 1 цієї статті. Інші держави-сторони не несуть зобов'язань,
що випливають із зазначеного пункту цієї статті, щодо будь-якої держави-сторони, яка зробила
подібне застереження.
3. Будь-яка держава-сторона, що зробила застереження відповідно до пункту 1 цієї статті,
може в будь-який час зняти своє застереження шляхом повідомлення Генерального
секретаря Організації Об'єднаних Націй.
Стаття 30

454
 Ця Конвенція, тексти якої англійською, арабською, іспанською, китайською,
російською та французькою мовами є цілком автентичними, здається на зберігання
Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй.

Факультативний протокол до Конвенції про ліквідацію усіх форм

дискримінації щодо жінок

( Протокол ратифіковано Законом N 946-IV ( 946-15 ) від 05.06.2003, ВВР, 2003, N 39, ст.345 )

Держави - учасниці цього Протоколу,

враховуючи, що Статут Організації Об'єднаних Націй знову затвердив віру в
основні права людини, у гідність і цінність людської особистості й у рівноправність
чоловіків і жінок,
враховуючи також, що Загальна декларація прав людини проголосила, що всі люди
народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах і що кожна людина повинна мати
всі права та всі свободи, проголошені Декларацією, без будь-якої різниці, у тому числі різниці
щодо статі,
посилаючись на міжнародні пакти про права людини, та інші міжнародно-правові документи
з прав людини, які забороняють дискримінацію за ознакою статі,
посилаючись також на Конвенцію про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок
("Конвенцію"), в якій її Держави - учасниці засуджують дискримінацію жінок у всіх її
формах і погоджуються невідкладно всіма відповідними способами проводити політику
ліквідації дискримінації жінок,
підтверджуючи свою рішучість забезпечити повне і рівне надання жінкам усіх прав
людини й основних свобод і вживати ефективних заходів щодо запобігання порушень цих
прав і свобод,
домовились про таке:
Стаття 1
Держава - учасниця цього Протоколу ("Держава - учасниця") визнає компетенцію Комітету
з ліквідації дискримінації жінок ("Комітету") брати і розглядати повідомлення, що подаються
відповідно до статті 2.
Стаття 2
Повідомлення можуть направлятися особами або групами осіб, що підпадають під
юрисдикцію Держави - учасниці, або від їхнього імені, які стверджують, що вони є
жертвами порушення цією Державою-учасницею будь-якого з прав, викладених у
Конвенції. Якщо повідомлення направляється від імені окремих осіб або груп осіб, це
робиться з їхньої згоди, за винятком тих випадків, коли автор може обґрунтувати свої дії від
їхнього імені без такої згоди.
Стаття 3
Повідомлення подаються у письмовому вигляді та не повинні бути анонімними. Комітет
не приймає повідомлення, якщо воно стосується Держави - учасниці Конвенції, що не є
учасницею цього Протоколу.
Стаття 4
1. Комітет не розглядає повідомлення, поки він не пересвідчиться в тому, що всі
доступні внутрішні засоби правового захисту були вичерпані, за винятком випадків, коли
застосування таких засобів захисту невиправдано затягується або навряд чи принесе
позитивний результат.
2. Комітет оголошує повідомлення неприйнятним, якщо:

455
 a) те саме питання вже було розглянуто Комітетом або розглядалося, або
розглядається відповідно до іншої процедури міжнародного розгляду або врегулювання;
b) воно несумісне з положеннями Конвенції;
c) воно явно безпідставне або недостатньо обґрунтоване;
d) воно являє собою зловживання правом на направлення такого повідомлення;
e) факти, що є предметом повідомлення, мали місце до того, як цей Протокол набув чинності
для відповідної Держави - учасниці, якщо тільки ці факти не мали місце і після згаданої дати.
Стаття 5
1. У будь-який момент після отримання повідомлення і до прийняття рішення щодо
його суті Комітет може направити відповідній Державі - учасниці для невідкладного
розгляду прохання про те, щоб ця Держава - учасниця вжила таких тимчасових заходів,
які можуть виявитися необхідними для уникнення заподіяння можливої непоправної шкоди
жертві або жертвам передбачуваного порушення.
2. Якщо Комітет здійснює своє дискреційне право відповідно до пункту 1 цієї статті, це не
означає, що він прийняв рішення щодо прийнятності або по суті повідомлення.
Стаття 6
1. За винятком тих випадків, коли Комітет вважає повідомлення неприйнятним без
згадування відповідної Держави - учасниці, та за умови, що особа або особи згодні розкрити
своє ім'я або імена цій Державі - учасниці, Комітет у конфіденційному порядку доводить
будь-яке повідомлення, надіслане йому відповідно до цього Протоколу, до відома
відповідної Держави - учасниці.
2. Держава - учасниця, що одержала повідомлення, подає протягом шести місяців
Комітету письмові пояснення або заяви, що роз'яснюють це питання, і будь-які заходи,
якщо такі мали місце, що могли бути вжиті цією Державою-учасницею.
Стаття 7
1. Комітет розглядає отримані відповідно до цього Протоколу повідомлення, з
урахуванням всієї інформації, наданої йому окремими особами або групами осіб або від
їхнього імені і відповідною Державою-учасницею, якщо така інформація надана
відповідним сторонам.
2. При розгляді повідомлень, передбачених цим Протоколом, Комітет проводить закриті
засідання.
3. Після вивчення повідомлення Комітет повідомляє свої висновки щодо повідомлення
разом зі своїми рекомендаціями, якщо такі є, відповідним сторонам.
4. Держава - учасниця належним чином розглядає висновки Комітету разом із його
рекомендаціями, якщо такі є, і подає Комітету протягом шести місяців письмову відповідь,
у тому числі інформацію щодо будь-яких заходів, вжитих з урахуванням висновків
і рекомендацій Комітету.
5. Комітет може запропонувати Державі - учасниці надати додаткову інформацію
щодо будь-яких заходів, вжитих Державою-учасницею у відповідь на його висновки або
рекомендації, якщо такі є, у тому числі, якщо Комітет вважає це за доцільне, у
наступних доповідях Держави - учасниці, що подаються відповідно до статті 18 Конвенції.
Стаття 8
1. Якщо Комітет отримує достовірну інформацію, що свідчить про серйозні або
систематичні порушення Державою-учасницею прав, викладених у Конвенції, Комітет
пропонує цій Державі - учасниці співробітничати у вивченні інформації і у цьому
зв'язку подати зауваження щодо відповідної інформації.
2. Враховуючи будь-які зауваження, що можуть бути подані заінтересованою Державою-
учасницею, а також будь-яку іншу достовірну інформацію, наявну в неї, Комітет може
призначати одного або декількох своїх членів для проведення розслідування і
термінового подання доповіді Комітету. У тих випадках, коли це виправдано, і за згодою
Держави - учасниці розслідування може включати відвідання її території.

456
 3. Після вивчення результатів такого розслідування Комітет повідомляє про ці результати
відповідній Державі - учасниці разом із будь-якими зауваженнями і рекомендаціями.
4. Протягом шести місяців з моменту одержання результатів, зауважень і рекомендацій,
направлених Комітетом, відповідна Держава - учасниця подає йому свої зауваження.
5. Таке розслідування проводиться конфіденційно, і на всіх етапах цієї роботи
вживаються заходи щодо забезпечення співробітництва зі сторони цієї Держави - учасниці.
Стаття 9
1. Комітет може запропонувати відповідній Державі - учасниці включити у свою доповідь,
що подається відповідно до статті 18 Конвенції, докладну інформацію про будь-які заходи,
вжиті у зв'язку з розслідуванням, проведеним відповідно до статті 8 цього Протоколу.
2. У разі необхідності, після завершення шестимісячного періоду, про який йдеться у
статті 8.4, Комітет може запропонувати відповідній Державі - учасниці інформувати його про
заходи, вжиті у зв'язку з таким розслідуванням.
Стаття 10
1. Будь-яка Держава - учасниця може під час підписання або ратифікації цього Протоколу
і приєднання до нього заявити про те, що вона не визнає компетенцію Комітету, передбачену в
статтях 8 і 9.
2. Будь-яка Держава - учасниця, що зробила заяву відповідно до пункту 1 цієї статті, може в
будь-який момент відмовитися від цієї заяви шляхом повідомлення Генерального секретаря.
Стаття 11
Держава - учасниця вживає всіх належних заходів для забезпечення того, щоб особи,
які перебувають під її юрисдикцією, не піддавалися жорстокому поводженню або
залякуванню внаслідок направлення до Комітету повідомлення відповідно до цього
Протоколу.
Стаття 12
Комітет включає до своєї щорічної доповіді, що передбачається статтею 21 Конвенції,
короткий звіт про свою діяльність відповідно до цього Протоколу.
Стаття 13
Кожна Держава - учасниця зобов'язується широко розповсюджувати і оприлюднювати
Конвенцію і цей Протокол і сприяти одержанню доступу до інформації про висновки і
рекомендації Комітету, зокрема з питань, що стосуються цієї Держави - учасниці.
Стаття 14
Комітет розробляє свої власні правила процедури, що повинні бути дотримані при
виконанні функцій, покладених на нього цим Протоколом.
Стаття 15
1. Цей Протокол відкритий для підписання будь-якою державою, що підписала Конвенцію,
ратифікувала її або приєдналася до неї.
2. Цей Протокол підлягає ратифікації будь-якою державою, що ратифікувала Конвенцію
або приєдналася до неї. Ратифікаційні грамоти здаються на зберігання Генеральному
секретарю Організації Об'єднаних Націй.
3. Цей Протокол відкритий для приєднання будь-якої держави, що ратифікувала Конвенцію
або приєдналася до неї.
4. Приєднання здійснюється шляхом депонування документа про приєднання у
Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй.
Стаття 16
1. Цей Протокол набуває чинності через три місяці з дня депонування у Генерального
секретаря Організації Об'єднаних Націй десятої ратифікаційної грамоти або десятого
документа про приєднання.
2. Для кожної держави, що ратифікує цей Протокол або приєднається до нього після
набуття ним чинності, цей Протокол набуває чинності через три місяці з дня депонування
її власної ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.
Стаття 17

457
 Застереження до цього Протоколу не допускаються.
Стаття 18
1. Будь-яка Держава - учасниця може пропонувати зміни та доповнення до цього
Протоколу і подавати їх Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй. Потім
Генеральний секретар направляє будь-які запропоновані зміни та доповнення Державам -
учасницям із проханням повідомити їй або йому, чи висловлюються вони за скликання
конференції Держав - учасниць з метою розгляду цієї пропозиції і проведення по ній
голосування. Якщо за скликання такої конференції висловиться не менше однієї
третини Держав - учасниць, Генеральний секретар скликає цю конференцію під
егідою Організації Об'єднаних Націй. Будь-яка зміна та доповнення, прийняте більшістю
Держав - учасниць, що присутні і беруть участь у голосуванні на цій конференції, подається
Генеральній Асамблеї Організації Об'єднаних Націй на затвердження.
2. Зміни та доповнення набувають чинності після їхнього затвердження Генеральною
Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй і прийняття більшістю в дві третини голосів
Держав - учасниць цього Протоколу відповідно до їхніх конституційних процедур.
3. Коли зміни та доповнення набувають чинності, вони стають обов'язковими для тих
Держав - учасниць, що їх прийняли, а для інших Держав - учасниць залишаються
обов'язковими положення цього Протоколу і будь-які попередні зміни та доповнення,
прийняті ними.
Стаття 19
1. Будь-яка Держава - учасниця може в будь-який час денонсувати цей Протокол шляхом
письмового повідомлення на ім'я Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй.
Денонсація набуває чинності через шість місяців з дня одержання цього повідомлення
Генеральним секретарем.
2. Денонсація не завдає шкоди подальшому застосуванню положень цього Протоколу
щодо будь-якого повідомлення, поданого відповідно до статті 2, або розслідування,
розпочатого відповідно до статті 8, до дати набуття чинності денонсацією.
Стаття 20
Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй повідомляє всім державам:
a) про підписання, ратифікації і приєднання відповідно до цього Протоколу;
b) про дату набуття чинності цим Протоколом і будь-яких змін та доповнень відповідно до
статті 18;
c) про будь-яку денонсацію відповідно до статті 19.
Стаття 21
1. Цей Протокол, тексти якого англійською, арабською, іспанською, китайською,
російською і французькою мовами є рівно автентичними, здається на зберігання до архіву
Організації Об'єднаних Націй.
2. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй направляє завірені копії цього
Протоколу всім державам, згаданим у статті 25 Конвенції.

Офіційний переклад

Кореспонденцію і запити у зв'язку зі скаргами в Комітет з ліквідації дискримінації жінок

направляйте за поштовою адресою:

Committee on the Elimination of Discrimination against Women

c/o Division for the Advancement of Women, Department of Economic and Social Affairs
United Nations Secretariat
2 United Nations Plaza
DC-2/12th Floor
New York, NY 10017
United States of America

458
Факс: +1 212 963 3463

Додаток 8

Конвенція про права дитини 1989 р.

( Конвенцію ратифіковано Постановою ВР N 789-XII ( 789-12 ) від 27.02.91 )

(Додатково див. Факультативний протокол ( 995_b09 ) від 01.01.2000 )
Дата підписання Україною: 21 лютого 1990 р.
Набуття чинності для України: 27 вересня 1991 р.

Преамбула

Держави - учасниці цієї Конвенції,

вважаючи, що згідно з принципами, проголошеними в Статуті Організації Об'єднаних
Націй, визнання властивої гідності, рівних і невід'ємних прав усіх членів суспільства є основою
забезпечення свободи, справедливості і миру на землі,
беручи до уваги, що народи Об'єднаних Націй підтвердили в Статуті свою віру в основні
права людини, в гідність і цінність людської особи та сповнені рішучості сприяти
соціальному прогресові і поліпшенню умов життя при більшій свободі,
визнаючи, що Організація Об'єднаних Націй у Загальній декларації прав людини та в
Міжнародних пактах про права людини проголосила і погодилась з тим, що кожна людина має
володіти всіма зазначеними у них правами і свободами без якої б то не було різниці за
такими ознаками, як раса, колір шкіри, стать, релігія, політичні або інші переконання,
національне або соціальне походження, майновий стан, народження або інші обставини,
нагадуючи, що Організація Об'єднаних Націй в Загальній декларації прав людини
проголосила, що діти мають право на особливе піклування і допомогу,
впевнені в тому, що сім'ї як основному осередку суспільства і природному середовищу для
зростання і благополуччя всіх її членів і особливо дітей мають бути надані необхідні захист і
сприяння, з
тим щоб вона могла повністю покласти на себе зобов'язання в рамках суспільства,
визнаючи, що дитині для повного і гармонійного розвитку її особи необхідно зростати в
сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові і розуміння,
вважаючи, що дитина має бути повністю підготовлена до самостійного життя в суспільстві
та вихована в дусі ідеалів, проголошених у Статуті Організації Об'єднаних Націй, і особливо в
дусі миру, гідності, терпимості, свободи, рівності і солідарності,
беручи до уваги, що необхідність у такому особливому захисті дитини була передбачена в
Женевській декларації прав дитини 1924 року і Декларації прав дитини, прийнятій
Генеральною Асамблеєю 20 листопада 1959 року, та визнана в Загальній декларації прав
людини, в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (зокрема в статтях 23 і 24),
в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (зокрема в статті 10), а
також у статутах і відповідних документах спеціалізованих установ і міжнародних організацій,
що займаються питаннями благополуччя дітей,
беручи до уваги, що, як зазначено в Декларації прав дитини, "дитина, внаслідок її фізичної
і розумової незрілості, потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний
правовий захист як до, так і після народження",
посилаючись на положення Декларації про соціальні і правові принципи, що стосуються
захисту і благополуччя дітей, особливо при передачі дітей на виховання та їх всиновленні, на
національному і міжнародних рівнях, Мінімальних стандартних правил Організації
Об'єднаних Націй, що стосуються здійснення правосуддя щодо неповнолітніх ("Пекінські

459
правила") та Декларації про захист жінок і дітей в надзвичайних обставинах і в період збройних
конфліктів,
визнаючи, що в усіх країнах світу є діти, які живуть у виключно тяжких умовах, і що такі
діти потребують особливої уваги,
враховуючи належним чином важливість традицій і культурних цінностей кожного
народу для захисту і гармонійного розвитку дитини,
визнаючи важливість міжнародного співробітництва для поліпшення умов життя дітей
в кожній країні, зокрема в країнах, що розвиваються,
погодились про нижченаведене:
Частина I
Стаття 1
Для цілей цієї Конвенції дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку,
якщо за законом, застосовуваним до цієї особи, вона не досягає повноліття раніше.
Стаття 2
1. Держави - учасниці поважають і забезпечують всі права, передбачені цією
Конвенцією, за кожною дитиною, яка перебуває в межах їх юрисдикції, без будь-якої
дискримінації незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших
переконань, національного, етнічного або соціального походження, майнового стану, стану
здоров'я і народження дитини, її батьків чи законних опікунів або яких-небудь інших обставин.
2. Держави - учасниці вживають всіх необхідних заходів для забезпечення захисту
дитини від усіх форм дискримінації або покарання на підставі статусу, діяльності,
висловлюваних поглядів чи переконань дитини, батьків дитини, законних опікунів чи інших
членів сім'ї.
Стаття 3
1. В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи
приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами,
адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється
якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
2. Держави - учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які
необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших
осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних
законодавчих і адміністративних заходів.
3. Держави - учасниці забезпечують, щоб установи, служби і органи, відповідальні за
піклування про дітей або їх захист, відповідали нормам, встановленим компетентними
органами, зокрема, в галузі безпеки й охорони здоров'я та з точки зору чисельності і
придатності їх персоналу, а також компетентного нагляду.
Стаття 4
Держави - учасниці вживають всіх необхідних законодавчих, адміністративних та інших
заходів для здійснення прав, визнаних у цій Конвенції. Щодо економічних, соціальних і
культурних прав Держави - учасниці вживають таких заходів у максимальних рамках
наявних у них ресурсів і при необхідності в рамках міжнародного співробітництва.
Стаття 5
Держави - учасниці поважають відповідальність, права і обов'язки батьків і у
відповідних випадках членів розширеної сім'ї чи общини, як це передбачено місцевим звичаєм,
опікунів чи інших осіб, що за законом відповідають за дитину, належним чином управляти
і керувати дитиною щодо здійснення визнаних цією Конвенцією прав і робити це згідно
зі здібностями дитини, що розвиваються.
Стаття 6
1. Держави - учасниці визнають, що кожна дитина має невід'ємне право на життя.
2. Держави - учасниці забезпечують у максимально можливій мірі виживання і здоровий
розвиток дитини.
Стаття 7

460
 1. Дитина має бути зареєстрована зразу ж після народження і з моменту народження має
право на ім'я і набуття громадянства, а також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків
і право на їх піклування.
2. Держави - учасниці забезпечують здійснення цих прав згідно з їх національним
законодавством та виконання їх зобов'язань за відповідними міжнародними документами
у цій галузі, зокрема, у випадку, коли б інакше дитина не мала громадянства.
Стаття 8
1. Держави - учасниці зобов'язуються поважати право дитини на збереження
індивідуальності, включаючи громадянство, ім'я та сімейні зв'язки, як передбачається
законом, не допускаючи протизаконного втручання.
2. Якщо дитина протизаконно позбавляється частини або всіх елементів своєї
індивідуальності, Держави - учасниці забезпечують їй необхідну допомогу і захист для
найшвидшого відновлення її індивідуальності.
Стаття 9
1. Держави - учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками
всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим
рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке
розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути
необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з
дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і
необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
2. Під час будь-якого розгляду згідно з пунктом 1 цієї статті всім заінтересованим сторонам
надається можливість брати участь у розгляді та викладати свою точку зору.
3. Держави - учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома
батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома
батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
4. У тих випадках, коли таке розлучення випливає з якого-небудь рішення,
прийнятого Державою-учасницею, наприклад, при арешті, тюремному ув'язненні, висилці,
депортації чи смерті (включаючи смерть, що настала через будь-яку причину під час
перебування цієї особи у віданні держави) одного чи обох батьків або дитини, така Держава -
учасниця надає батькам, дитині чи, якщо це необхідно, іншому члену сім'ї на їх прохання
необхідну інформацію щодо місцеперебування відсутнього члена (членів) сім'ї, якщо надання
цієї інформації не завдає шкоди добробуту дитини. Держави - учасниці надалі забезпечують,
щоб подання такого прохання само по собі не призводило до несприятливих наслідків для
відповідної особи (осіб).
Стаття 10
1. Відповідно до зобов'язання Держав - учасниць за пунктом 1 статті 9 заява дитини чи її
батьків на в'їзд у Державу-учасницю або виїзд із неї з метою возз'єднання сім'ї повинна
розглядатися Державами - учасницями позитивним, гуманним і оперативним чином.
Держави - учасниці надалі забезпечують, щоб подання такого прохання не призводило до
несприятливих наслідків для заявників та членів їх сім'ї.
2. Дитина, батьки якої проживають у різних державах, має право підтримувати на
регулярній основі, за винятком особливих обставин, особисті відносини і прямі контакти з
обома батьками. 3 цією метою і відповідно до зобов'язання Держав - учасниць за пунктом
2 статті 9 Держави - учасниці поважають право дитини та її батьків залишати будь-яку країну,
включаючи власну, і повертатися в свою країну. Щодо права залишати будь-яку країну
діють лише такі обмеження, які встановлені законом і необхідні для охорони державної
безпеки, громадського порядку (order public), здоров'я чи моралі населення або прав і свобод
інших осіб і сумісні з визнаними в цій Конвенції іншими правами.
Стаття 11
1. Держави - учасниці вживають заходів для боротьби з незаконним переміщенням і
неповерненням дітей з-за кордону.

461
 2. 3 цією метою Держави - учасниці сприяють укладанню двосторонніх або багатосторонніх
угод чи приєднуються до чинних угод.
Стаття 12
1. Держави - учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право
вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що стосуються дитини, причому поглядам
дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.
2. 3 цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-
якого судового чи адміністративного розгляду, що стосуються дитини, безпосередньо
або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними
нормами національного законодавства.
Стаття 13
1. Дитина має право вільно висловлювати свої думки; це право включає свободу шукати,
одержувати і передавати інформацію та ідеї будь-якого роду незалежно від кордонів в усній,
письмовій чи друкованій формі, у формі творів мистецтва чи за допомогою інших засобів на
вибір дитини.
2. Здійснення цього права може зазнавати деяких обмежень, проте ними можуть бути
лише ті обмеження, які передбачені законом і необхідні:
а) для поваги прав і репутації інших осіб; або
b) для охорони державної безпеки, громадського порядку (order public) або здоров'я, або
моралі населення.
Стаття 14
1. Держави - учасниці поважають право дитини на свободу думки, совісті та релігії.
2. Держави - учасниці поважають права та обов'язки батьків і у відповідних випадках
законних опікунів керувати дитиною в здійсненні її права методом, що відповідає
здібностям дитини, які розвиваються.
3. Свобода дотримуватися своєї релігії або віри може зазнавати лише таких обмежень,
які встановлені законом і необхідні для охорони державної безпеки, громадського порядку,
моралі та здоров'я населення або захисту основних прав і свобод інших осіб.
Стаття 15
1. Держави - учасниці визнають право дитини на свободу асоціацій і свободу мирних
зборів.
2. Щодо здійснення цього права не можуть застосовуватися будь-які обмеження, крім тих,
які застосовуються відповідно до закону та необхідні в демократичному суспільстві в
інтересах державної безпеки, громадського порядку (order public), охорони здоров'я і моралі
населення або захисту прав і свобод інших осіб.
Стаття 16
1. Жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в
здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю
кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність.
2. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання.
Стаття 17
Держави - учасниці визнають важливу роль засобів масової інформації і забезпечують,
щоб дитина мала доступ до інформації і матеріалів із різних національних і міжнародних
джерел, особливо до таких інформації і матеріалів, які спрямовані на сприяння
соціальному, духовному і моральному благополуччю, а також здоровому фізичному і
психічному розвитку дитини. 3 цією метою Держави - учасниці:
а) сприяють засобам масової інформації у поширенні інформації і матеріалів, корисних для
дитини в соціальному і культурному сенсі та в дусі статті 29;
b) сприяють міжнародному співробітництву в галузі підготовки, обміну та поширення такої
інформації і матеріалів, що надходять із різних культурних, національних і міжнародних
джерел;
с) сприяють виданню і розповсюдженню дитячої літератури;

462
 d) сприяють засобам масової інформації у приділенні особливої уваги мовним потребам
дитини, яка належить до якої-небудь групи меншостей або до корінного населення;
е) сприяють розробці належних принципів захисту дитини від інформації і матеріалів, що
завдають шкоди її благополуччю, враховуючи положення статей 13 і 18.
Стаття 18
1. Держави - учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити
визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і
розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну
відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх
основного піклування.
2. 3 метою гарантування і сприяння здійсненню прав, викладених у цій Конвенції,
Держави - учасниці надають батькам і законним опікунам належну допомогу у виконанні
ними своїх обов'язків щодо виховання дітей та забезпечують розвиток мережі
дитячих установ.
3. Держави - учасниці вживають всіх необхідних заходів для забезпечення того, щоб діти,
батьки яких працюють, мали право користуватися призначеними для них службами й
установами щодо догляду за дітьми.
Стаття 19
1. Держави - учасниці вживають всіх необхідних законодавчих, адміністративних,
соціальних і просвітніх заходів з метою захисту дитини від усіх форм фізичного та
психологічного насильства, образи чи зловживань, відсутності піклування чи недбалого і
брутального поводження та експлуатації, включаючи сексуальні зловживання, з боку
батьків, законних опікунів чи будь-якої іншої особи, яка турбується про дитину.
2. Такі заходи захисту, у випадку необхідності, включають ефективні процедури для
розроблення соціальних програм з метою надання необхідної підтримки дитині й особам, які
турбуються про неї, а також здійснення інших форм запобігання, виявлення, повідомлення,
передачі на розгляд, розслідування, лікування та інших заходів у зв'язку з випадками
жорстокого поводження з дитиною, зазначеними вище, а також, у випадку необхідності, для
порушення початку судової процедури.
Стаття 20
1. Дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення або яка в її
власних якнайкращих інтересах не може залишатися в такому оточенні, має право на
особливий захист і допомогу, що надаються державою.
2. Держави - учасниці відповідно до своїх національних законів забезпечують догляд за
дитиною.
3. Такий догляд може включати, зокрема, передачу на виховання "кафала", за ісламським
правом, усиновлення або, за необхідності, направлення до відповідних установ по догляду за
дітьми. Під час розгляду варіантів зміни необхідно належним чином враховувати бажаність
наступництва виховання дитини, її етнічне походження, релігійну і культурну належність і
рідну мову.
Стаття 21
Держави - учасниці, які визнають і/чи дозволяють існування системи усиновлення,
забезпечують, щоб найкращі інтереси дитини враховувалися в першочерговому порядку, і
вони:
а) забезпечують, щоб всиновлення дитини дозволялось лише компетентними властями,
які визначають згідно з застосовуваними законом і процедурами та на підставі всієї інформації,
що має відношення до справи і достовірна, що усиновлення допустимо з огляду на статус
дитини щодо батьків, родичів і законних опікунів і що, якщо потрібно, заінтересовані особи
дали свою усвідомлену згоду на усиновлення на підставі такої консультації, яка може бути
необхідною;
b) визначають, що усиновлення в іншій країні може розглядатися як альтернативний
спосіб догляду за дитиною, якщо дитина не може бути передана на виховання або в сім'ю, яка

463
могла б забезпечити її виховання або усиновлення, і якщо забезпечення якогось придатного
догляду в країні походження дитини є неможливим;
с) забезпечують, щоб у випадку усиновлення дитини в іншій країні застосовувалися такі
самі гарантії і норми, які застосовуються щодо усиновлення всередині країни;
d) вживають всіх необхідних заходів з метою забезпечення того, щоб у випадку
усиновлення в іншій країні влаштування дитини не призводило до одержання невиправданих
фінансових вигод, пов'язаних з цією особою;
е) сприяють у необхідних випадках досягненню цілей цієї статті шляхом укладення
двосторонніх і багатосторонніх домовленостей або угод та намагаються на цій підставі
забезпечити, щоб влаштування дитини в іншій країні здійснювали компетентні влада чи
органи.
Стаття 22
1. Держави - учасниці вживають необхідних заходів, щоб забезпечити дитині, яка
бажає одержати статус біженця або яка вважається біженцем, відповідно до застосовуваних
міжнародним або внутрішнім правом і процедурами, як тій, що супроводжується, так і
тій, що не супроводжується її батьками або будь-якою іншою особою, належний захист і
гуманітарну допомогу в користуванні застосовуваними правами, викладеними в цій
Конвенції та інших міжнародних документах з прав людини або гуманітарних документах,
учасницями яких є зазначені держави.
2. 3 цією метою Держави - учасниці сприяють у випадках, коли вони вважають це за
необхідне, будь-яким зусиллям Організації Об'єднаних Націй та інших компетентних
міжурядових або неурядових організацій, що співпрацюють з Організацією Об'єднаних Націй,
щодо захисту такої дитини та надання їй допомоги у пошуку батьків чи
інших членів сім'ї будь-якої дитини-біженця, з тим щоб одержати інформацію, необхідну для
її возз'єднання зі своєю сім'єю. В тих випадках, коли батьки або інші члени сім'ї не можуть
бути знайдені, цій дитині надається такий самий захист, як і будь-якій іншій дитині, через
якісь причини тимчасово або постійно позбавленій сімейного оточення, як це передбачено в
цій Конвенції.
Стаття 23
1. Держави - учасниці визнають, що неповноцінна в розумово або фізично дитина має
вести повноцінне і достойне життя в умовах, які забезпечують її гідність, сприяють
почуттю впевненості в собі і полегшують її активну участь у житті
суспільства.
2. Держави - учасниці визнають право неповноцінної дитини на особливе піклування,
заохочують і забезпечують надання, за умови наявності ресурсів, дитині, яка має на це право, та
відповідальним за турботу про неї допомогу, щодо якої подано прохання і яка відповідає
стану дитини та становищу її батьків або інших осіб, що забезпечують турботу про дитину.
3. На забезпечення особливих потреб неповноцінної дитини допомога згідно з пунктом 2
цієї статті надається при можливості безкоштовно з урахуванням фінансових ресурсів батьків
або інших осіб, що забезпечують турботу про дитину, та має на меті забезпечення
неповноцінній дитині ефективного доступу до послуг у галузі освіти, професійної підготовки,
медичного обслуговування, відновлення здоров'я, підготовки до трудової діяльності та доступу
до засобів відпочинку у такий спосіб, який призводить до найбільш повного по можливості
втягнення дитини в соціальне життя і досягнення розвитку її особи, включаючи
культурний і духовний розвиток дитини.
4. Держави - учасниці сприяють у дусі міжнародного співробітництва обміну відповідною
інформацією в галузі профілактичної охорони здоров'я, медичного, психологічного і
функціонального лікування неповноцінних дітей, включаючи розповсюдження інформації
про методи реабілітації, загальноосвітньої і професійної підготовки, а також доступу до цієї
інформації, з тим щоб дозволити Державам - учасницям покращити свої можливості і знання, і
розширити свій досвід в цій галузі. В зв'язку з цим особлива увага має приділятися потребам
країн, що розвиваються.

464
 Стаття 24
1. Держави - учасниці визнають право дитини на користування найбільш досконалими
послугами системи охорони здоров'я та засобами лікування хвороб і відновлення здоров'я.
Держави - учасниці намагаються забезпечити, щоб жодна дитина не була позбавлена свого
права на доступ до подібних послуг системи охорони здоров'я.
2. Держави - учасниці домагаються повного здійснення цього права, зокрема, вживають
заходів щодо:
а) зниження рівня смертності немовлят і дитячої смертності;
b) забезпечення надання необхідної медичної допомоги та охорони здоров'я всіх дітей з
приділенням першочергової уваги розвитку первинної медико-санітарної допомоги;
с) боротьби з хворобами і недоїданням, у тому числі в межах первинної медико-санітарної
допомоги, шляхом, поряд з іншим, застосування легкодоступної технології та надання
достатньої кількості поживного продовольства та чистої питної води, беручи до
уваги небезпеку і ризик забруднення навколишнього середовища;
d) надання матерям належних послуг щодо охорони здоров'я у допологовий і
післяпологовий періоди;
е) забезпечення інформацією всіх прошарків суспільства, зокрема батьків і дітей, щодо
здоров'я і харчування дітей, переваги грудного годування, гігієни, санітарії середовища
перебування дитини і запобігання нещасним випадкам, а також доступу до освіти та
підтримки у використанні цих знань;
і) розвитку просвітницької роботи та послуг у галузі профілактичної медичної
допомоги та планування розміру сім'ї.
3. Держави - учасниці вживають будь-яких ефективних і необхідних заходів з метою
скасування традиційної практики, що негативно впливає на здоров'я дітей.
4. Держави - учасниці зобов'язані сприяти міжнародному співробітництву і розвивати
його з метою поступового досягнення повного здійснення права, яке визнається в цій статті. В
зв'язку з цим особлива увага має приділятися потребам країн, що розвиваються.
Стаття 25
Держави - учасниці визнають права дитини, яка віддана компетентними органами на
піклування з метою догляду за нею, її захисту або фізичного чи психічного лікування, на
періодичну оцінку лікування, наданого дитині, і всіх інших умов, пов'язаних з таким
піклуванням про дитину.
Стаття 26
1. Держави - учасниці визнають за кожною дитиною право користуватися благами
соціального забезпечення, включаючи соціальне страхування, і вживають необхідних
заходів щодо досягнення повного здійснення цього права згідно з їх національним
законодавством.
2. Ці блага в міру необхідності надаються з урахуванням наявних ресурсів і
можливостей дитини та осіб, які несуть відповідальність за утримання дитини, а також будь-
яких міркувань, пов'язаних з одержанням благ дитиною чи від її імені.
Стаття 27
1. Держави - учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для
фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
2. Батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за
забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних
для розвитку дитини.
3. Держави - учасниці відповідно до національних умов і в межах своїх можливостей
вживають необхідних заходів щодо надання допомоги батькам та іншим особам, які
виховують дітей, у здійсненні цього права і у випадку необхідності надають
матеріальну допомогу і підтримують програми, особливо щодо забезпечення дитини
харчуванням, одягом і житлом.

465
 4. Держави - учасниці вживають всіх необхідних заходів щодо забезпечення відновлення
утримання дитини батьками або іншими особами, які відповідають за дитину як всередині
Держави - учасниці, так і за кордоном. Зокрема, якщо особа, яка несе фінансову
відповідальність за дитину, і дитина проживають в різних державах, Держави - учасниці
сприяють приєднанню до міжнародних угод або укладенню таких угод, а також
досягненню інших відповідних домовленостей.
Стаття 28
1. Держави - учасниці визнають право дитини на освіту, і з метою поступового
досягнення здійснення цього права на підставі рівних можливостей вони, зокрема:
а) вводять безплатну й обов'язкову початкову освіту;
b) сприяють розвиткові різних форм середньої освіти, як загальної, так і професійної,
забезпечують її доступність для всіх дітей та вживають таких заходів, як введення безплатної
освіти та надання у випадку необхідності фінансової допомоги;
с) забезпечують доступність вищої освіти для всіх на підставі здібностей кожного за
допомогою всіх необхідних засобів;
d) забезпечують доступність інформації і матеріалів у галузі освіти й професійної
підготовки для всіх дітей;
е) вживають заходів для сприяння регулярному відвіданню шкіл і зниженню кількості учнів,
які залишили школу.
2. Держави - учасниці вживають всіх необхідних заходів, щоб шкільна дисципліна була
забезпечена методами, що ґрунтуються на повазі до людської гідності дитини та
відповідно до цієї Конвенції.
3. Держави - учасниці заохочують і розвивають міжнародне співробітництво з питань,
що стосуються освіти, зокрема, з метою сприяння ліквідації невігластва і неписьменності в
усьому світі та полегшення доступу до науково-технічних знань і сучасних методів
навчання. В цьому зв'язку особлива увага має приділятися потребам країн, що розвиваються.
Стаття 29
1. Держави - учасниці погоджуються щодо того, що освіта дитини має бути спрямована на:
а) розвиток особи, талантів, розумових і фізичних здібностей дитини в найповнішому
обсязі;
b) виховання поваги до прав людини та основних свобод, а також принципів,
проголошених у Статуті Організації Об'єднаних Націй;
с) виховання поваги до батьків дитини, її культурної самобутності, мови і національних
цінностей країни, в якій дитина проживає, країни її походження та до цивілізацій, відмінних
від її власної;
d) підготовку дитини до свідомого життя у вільному суспільстві в дусі розуміння,
миру, терпимості, рівноправності чоловіків і жінок та дружби між усіма народами,
етнічними, національними і релігійними групами, а також особами з корінного населення;
е) виховання поваги до навколишньої природи.
2. Жодна частина цієї статті або статті 28 не тлумачиться як така, що обмежує свободу
окремих осіб і органів створювати учбові заклади та керувати ними за умови постійного
додержання принципів, викладених у пункті 1 цієї статті, та виконання вимоги того, щоб
освіта, яку одержують в таких учбових закладах, відповідала мінімальним нормам, що
можуть бути встановлені державою.
Стаття 30
У таких державах, де існують етнічні, релігійні або мовні меншості чи особи з числа
корінного населення, дитині, яка належить до таких меншостей чи корінного населення, не
може бути відмовлено в праві спільно з іншими членами її групи користуватися
своєю культурою, сповідати свою релігію і виконувати її обряди, а також користуватися
рідною мовою.
Стаття 31

466
 1. Держави - учасниці визнають право дитини на відпочинок і дозвілля, право брати
участь в іграх і розважальних заходах, що відповідають її віку, та вільно брати участь у
культурному житті та займатися мистецтвом.
2. Держави - учасниці поважають і заохочують право дитини на всебічну участь у
культурному і творчому житті та сприяють наданню їй відповідних і рівних можливостей для
культурної і творчої діяльності, дозвілля і відпочинку.
Стаття 32
1. Держави - учасниці визнають право дитини на захист від економічної експлуатації та
від виконання будь-якої роботи, яка може являти небезпеку для здоров'я, бути перешкодою
в одержанні нею освіти чи завдавати шкоди її здоров'ю, фізичному, розумовому, духовному,
моральному та соціальному розвитку.
2. Держави - учасниці вживають законодавчих, адміністративних і соціальних заходів, а
також заходів в галузі освіти, з тим щоб забезпечити здійснення цієї статті. 3 цією метою,
керуючись відповідними положеннями інших міжнародних документів, Держави - учасниці,
зокрема:
а) встановлюють мінімальний вік для прийому на роботу;
b) визначають необхідні вимоги щодо тривалості робочого дня й умови праці;
с) передбачають відповідні види покарань або інші санкції для забезпечення ефективного
здійснення цієї статті.
Стаття 33
Держави - учасниці вживають всіх необхідних заходів, включаючи законодавчі,
адміністративні та соціальні, а також заходи в галузі освіти, з тим щоб захистити дітей від
незаконного зловживання наркотичними засобами та психотропними речовинами, як вони
визначені у відповідних міжнародних договорах, та не допускати залучення дітей до
протизаконного виробництва таких речовин і торгівлі ними.
Стаття 34
Держави - учасниці зобов'язані захищати дитину від усіх форм сексуальної експлуатації
та сексуальних розбещень. 3 цією метою Держави - учасниці, зокрема, вживають на
національному, двосторонньому та багатосторонньому рівнях всіх необхідних заходів щодо
запобігання:
а) схилянню або примушуванню дитини до будь-якої незаконної сексуальної діяльності;
b) використанню дітей з метою експлуатації у проституції або в іншій незаконній
сексуальній практиці;
с) використанню дітей з метою експлуатації у порнографії та порнографічних матеріалах.
Стаття 35
Держави - учасниці вживають на національному, двосторонньому та багатосторонньому
рівнях всіх необхідних заходів щодо відвернення викрадень дітей, торгівлі дітьми чи їх
контрабанди в будь-яких цілях і в будь-якій формі.
Стаття 36
Держави - учасниці захищають дитину від усіх форм експлуатації, що завдають шкоди будь-
якому аспекту добробуту дитини.
Стаття 37
Держави - учасниці забезпечують, щоб:
а) жодна дитина не піддавалась катуванням та іншим жорстоким, нелюдським або
принижуючим гідність видам поводження чи покарання. Ні смертна кара, ні довічне
тюремне ув'язнення, які не передбачають можливості звільнення, не призначаються за
злочини, вчинені особами, молодшими 18 років;
b) жодна дитина не була позбавлена волі незаконним або свавільним чином. Арешт,
затримання чи тюремне ув'язнення дитини здійснюються згідно з законом та
використовуються лише як крайній захід і протягом якомога більш короткого відповідного
періоду часу;

467
 с) гуманне ставлення до кожної позбавленої волі дитини і повагу до гідності її особи з
урахуванням потреб осіб її віку. Зокрема, кожна позбавлена волі дитина має бути відокремлена
від дорослих, якщо тільки не вважається, що в найкращих інтересах дитини цього не слід
робити, та мати право підтримувати зв'язок із своєю сім'єю шляхом листування та побачень, за
винятком особливих обставин;
d) кожна позбавлена волі дитина мала право на негайний доступ до правової та іншої
відповідної допомоги, а також право оспорювати законність позбавлення її волі перед
судом чи іншим компетентним, незалежним і безстороннім органом та право на
невідкладне прийняття ними рішень щодо будь-якої такої процесуальної дії.
Стаття 38
1. Держави - учасниці зобов'язані поважати норми міжнародного гуманітарного права, що
застосовуються до них у випадку збройних конфліктів і мають відношення до дітей, та
забезпечувати їх додержання.
2. Держави - учасниці вживають всіх можливих заходів для забезпечення того, щоб
особи, які не досягли 15-річного віку, не брали безпосередньої участі у воєнних діях.
3. Держави - учасниці утримуються від призову будь-якої особи, яка не досягла 15-річного
віку, на службу до збройних сил. При вербуванні з числа осіб, які досягли 15-річного віку, але
яким ще не виповнилося 18 років, Держави - учасниці прагнуть віддавати перевагу особам
більш старшого віку.
4. Згідно з своїми зобов'язаннями за міжнародним гуманітарним правом, пов'язаним із
захистом цивільного населення під час збройних конфліктів, Держави - учасниці зобов'язані
вживати всіх можливих заходів з метою забезпечення захисту дітей, яких торкається
збройний конфлікт, та догляду за ними.
Стаття 39
Держави - учасниці вживають всіх необхідних заходів для сприяння фізичному та
психологічному відновленню та соціальній інтеграції дитини, яка є жертвою будь-яких
видів нехтування, експлуатації чи зловживань, катувань чи будь-яких жорстоких,
нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження, покарання чи збройних
конфліктів. Таке відновлення і реінтеграція мають здійснюватися в умовах, що забезпечують
здоров'я, самоповагу і гідність дитини.
Стаття 40
1. Держави - учасниці визнають право кожної дитини, яка, як вважається, порушила
кримінальне законодавство, звинувачується або визнається винною в його порушенні, на таке
поводження, що сприяє розвиткові у дитини почуття гідності і значущості, зміцнює в ній
повагу до прав людини й основних свобод інших та при якому враховуються вік дитини і
бажаність сприяння її реінтеграції та виконання нею корисної ролі в суспільстві.
2. 3 цією метою і беручи до уваги відповідні положення міжнародних документів,
Держави - учасниці, зокрема, забезпечують, щоб:
а) жодна дитина не вважалася порушником кримінального законодавства, не була
звинувачена та визнана винною в його порушенні через дію чи бездіяльність, які не були
заборонені національним і міжнародним правом на час їх здійснення;
b) кожна дитина, яка, як вважається, порушила кримінальне законодавство чи
звинувачується в його порушенні, мала принаймні такі гарантії:
i) презумпцію невинності, поки її вина не буде доведена згідно із законом;
ii) негайне і безпосереднє інформування її про звинувачення проти неї, а у випадку
необхідності, через її батьків чи законних опікунів, та одержання правової й іншої необхідної
допомоги при підготовці та здійсненні свого захисту;
iii) невідкладне прийняття рішення з розглядуваного питання компетентним, незалежним
і безстороннім органом чи судовим органом у ході справедливого слухання згідно із
законом у присутності адвоката чи іншої відповідної особи і, якщо це не вважається таким,
що суперечить найкращим інтересам дитини, зокрема, з урахуванням її віку чи
становища її батьків або законних опікунів;

468
 iv) свобода від примусу щодо надання свідчень чи визнання вини; вивчення показань
свідків звинувачення або самостійно, або за допомогою інших осіб та забезпечення
рівноправної участі свідків захисту та вивчення їх свідчень;
v) якщо вважається, що дитина порушила кримінальне законодавство, повторний розгляд
вищим компетентним, незалежним і безстороннім органом чи судовим органом згідно із
законом відповідного рішення та будь-яких вжитих у цьому зв'язку заходів;
vi) безплатна допомога перекладача, якщо дитина не розуміє використовуваної мови чи не
розмовляє нею;
vii) повна повага її особистого життя на всіх стадіях розгляду.
3. Держави - учасниці прагнуть сприяти створенню законів, процедур, органів і установ,
що мають безпосереднє відношення до дітей, які, як вважається, порушили кримінальне
законодавство, звинувачуються чи визнаються винними в його порушенні, і зокрема:
а) встановленню мінімального віку, нижче якого діти вважаються нездатними порушити
кримінальне законодавство;
b) у випадку необхідності і бажаності вжиттю заходів щодо поводження з такими дітьми без
використання судового розгляду за умов повного додержання прав людини і правових
гарантій.
4. Необхідна наявність таких різних заходів, як догляд, положення про опіку і нагляд,
консультативні послуги, призначення випробного строку виховання, програми навчання і
професійної підготовки, та інших форм догляду, що замінюють догляд в
установах, з метою забезпечення такого поводження з дитиною, яке забезпечувало б її
добробут і відповідало її становищу та характеру злочину.
Стаття 41
Жодне в цій Конвенції не торкається будь-яких положень, які більшою мірою сприяють
здійсненню прав дитини і можуть міститися:
а) в законі Держави - учасниці, або
b) в нормах міжнародного права, що діють щодо цієї держави.
Частина II
Стаття 42
Держави - учасниці зобов'язані, використовуючи належні та дійові засоби, широко
інформувати про принципи і положення Конвенції як дорослих, так і дітей.
Стаття 43
1. 3 метою розгляду прогресу, досягнутого Державами - учасницями щодо виконання
зобов'язань, взятих згідно з цією Конвенцією, засновується Комітет з прав дитини, який
здійснює функції, передбачені нижче.
2. Комітет складається з десяти експертів, що відзначаються високими моральними
якостями та визнаною компетентністю в галузі, охоплюваній цією Конвенцією. Членів
Комітету обирають Держави - учасниці з числа своїх громадян, вони виступають в особистій
якості, при цьому приділяється увага справедливому географічному розподілу, а також
головним правовим системам.
3. Членів Комітету обирають таємним голосуванням із числа внесених до списку осіб,
висунутих Державами - учасницями. Кожна Держава - учасниця може висувати одну особу з
числа своїх громадян.
4. Первісні вибори в Комітет проводяться не пізніше ніж через шість місяців з дня набуття
чинності цією Конвенцією, а надалі - раз на два роки. Принаймні за чотири місяці до дня
кожних виборів Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй звертається до
Держав - учасниць з листом, пропонуючи їм подати свої кандидатури протягом двох місяців.
Потім Генеральний секретар складає в алфавітному порядку список всіх висунутих таким
чином осіб із зазначенням Держав - учасниць, які висунули цих осіб, та представляє
цей список Державам - учасницям цієї Конвенції.
5. Вибори проводяться на нарадах Держав - учасниць, які скликає Генеральний секретар у
центральних установах Організації Об'єднаних Націй. На нарадах, де дві третини Держав

469
- учасниць складають кворум, обраними до складу Комітету є ті кандидати, які
дістали найбільшу кількість голосів і абсолютну більшість голосів представників Держав -
учасниць, що присутні та беруть участь у голосуванні.
6. Члени Комітету обираються на чотирирічний строк. Вони мають право бути
переобраними у випадку повторного висунення їх кандидатур. Строк повноважень п'яти
членів, обраних на перших виборах, минає в кінці дворічного періоду; негайно після перших
виборів імена цих п'яти членів визначаються жеребом голови наради.
7. У випадку смерті або відставки якого-небудь члена Комітету або якщо він чи вона з
якоїсь іншої причини не може більше виконувати обов'язки члена Комітету, Держава -
учасниця, що висунула цього члена Комітету, призначає іншого експерта з числа своїх
громадян на строк, що залишився, за умови схвалення Комітетом.
8. Комітет встановлює власні правила процедури.
9. Комітет обирає своїх службових осіб на дворічний строк.
10. Сесії Комітету, як правило, проводяться в центральних установах Організації
Об'єднаних Націй або в будь-якому іншому відповідному місці, визначеному Комітетом.
Комітет, як правило, проводить сесії щорічно. Тривалість сесії Комітету визначається і
при необхідності переглядається на нарадах Держав - учасниць цієї Конвенції за умови
схвалення Генеральною Асамблеєю.
11. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй надає необхідні персонал і
матеріальні засоби для ефективного здійснення Комітетом своїх функцій відповідно до цією
Конвенції.
12. Члени Комітету, заснованого відповідно до цієї Конвенції, одержують схвалювану
Генеральною Асамблеєю винагороду з коштів Організації Об'єднаних Націй в порядку та на
умовах, встановлених Генеральною Асамблеєю.
Стаття 44
1. Держави - учасниці зобов'язані подавати Комітету через Генерального секретаря
Організації Об'єднаних Націй доповіді про вжиті ними заходи щодо закріплення визнаних у
Конвенції прав та прогрес, досягнутий у здійсненні цих прав:
а) протягом двох років після набуття чинності цією Конвенцією для відповідної Держави -
учасниці;
b) надалі - кожні п'ять років.
2. У доповідях, які подаються відповідно до цієї статті, зазначаються фактори і
труднощі, якщо такі є, що впливають на ступінь виконання зобов'язань за цією Конвенцією.
Доповіді містять також достатню інформацію, з тим щоб забезпечити Комітету повне
розуміння дії Конвенції у цій країні.
3. Державі - учасниці, яка подала Комітету всебічну первинну інформацію, немає
необхідності повторювати у наступних доповідях, що подаються відповідно до пункту 1
підпункту b цієї статті, раніше викладену основну інформацію.
4. Комітет може запитувати у Держав - учасниць додаткову інформацію, що стосується
здійснення цієї Конвенції.
5. Доповіді про діяльність Комітету раз на два роки представляються Генеральній
Асамблеї через Економічну та Соціальну Раду.
6. Держави - учасниці забезпечують широку гласність своїм доповідям у власних країнах.
Стаття 45
3 метою сприяння ефективному здійсненню Конвенції та заохочення міжнародного
співробітництва в галузі, охоплюваній цією Конвенцією:
а) спеціалізовані установи, Дитячий фонд Організації Об'єднаних Націй та інші органи
Організації Об'єднаних Націй мають право бути представленими при розгляді питань про
здійснення таких положень цієї Конвенції, які входять до сфери їх повноважень.
Комітет може запропонувати спеціалізованим установам, Дитячому фонду Організації
Об'єднаних Націй та іншим компетентним органам, якщо він вважає це за доцільне, подавати
висновки експертів щодо здійснення Конвенції у тих галузях, які входять до сфери їх

470
відповідних повноважень. Комітет може запропонувати спеціалізованим установам,
Дитячому фонду Організації Об'єднаних Націй та іншим органам Організації Об'єднаних
Націй подавати доповіді про здійснення Конвенції у галузях, що входять до сфери
їх діяльності;
b) Комітет направляє, якщо він вважає за доцільне, до спеціалізованих установ,
Дитячого фонду Організації Об'єднаних Націй та інших компетентних органів будь-які
доповіді Держав - учасниць, в яких вміщені прохання про технічну консультацію
чи допомогу або йдеться про потреби в цьому, зазначені зауваження та пропозиції Комітету,
якщо такі є, щодо таких прохань чи зауважень;
с) Комітет може рекомендувати Генеральній Асамблеї запропонувати Генеральному
секретарю провести від її імені дослідження з питань, що стосуються прав дитини;
d) Комітет може вносити пропозиції і рекомендації загального характеру, засновані на
інформації, одержаній відповідно до статей 44 і 45 цієї Конвенції. Такі пропозиції і
рекомендації загального характеру направляються будь-якій заінтересованій Державі -
учасниці і повідомляються Генеральній Асамблеї поряд із зауваженнями Держав - учасниць,
якщо такі є.
Частина III
Стаття 46
Ця Конвенція відкрита для підписання її всіма державами.
Стаття 47
Ця Конвенція підлягає ратифікації. Ратифікаційні грамоти здаються на зберігання
Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй.
Стаття 48
Ця Конвенція відкрита для приєднання до неї будь-якої держави. Документи про
приєднання здаються на зберігання Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй.
Стаття 49
1. Ця Конвенція набуває чинності на тридцятий день після дати здачі на зберігання
Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй двадцятої ратифікаційної грамоти
або документа про приєднання.
2. Для кожної держави, яка ратифікує цю Конвенцію або приєднується до неї після
здачі на зберігання двадцятої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання, ця
Конвенція набирає чинності на тридцятий день після здачі такою державою на зберігання її
ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.
Стаття 50
1. Будь-яка Держава-учасниця може запропонувати поправку і подати її Генеральному
секретарю Організації Об'єднаних Націй. Генеральний секретар потім направляє
запропоновану поправку Державам - учасницям з проханням повідомити його, чи
висловлюються вони за скликання конференції Держав-учасниць з метою розгляду цих
пропозицій і проведення по них голосування. Якщо протягом чотирьох місяців,
починаючи з дати такого повідомлення, принаймні третина Держав - учасниць висловиться
за таку конференцію, Генеральний секретар скликає цю конференцію під егідою Організації
Об'єднаних Націй. Будь-яка поправка, прийнята більшістю Держав - учасниць, які
присутні та голосують на цій конференції, подається Генеральній Асамблеї на її затвердження.
2. Поправка, прийнята згідно з пунктом 1 цієї статті, набуває чинності після затвердження її
Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй та прийняття її більшістю у дві
третини Держав - учасниць.
3. Коли поправка набуває чинності, вона стає обов'язковою для тих Держав - учасниць, які її
прийняли, а для інших Держав - учасниць залишаються обов'язковими положення цієї
Конвенції і будь-які попередні поправки.
Стаття 51
1. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй отримує та розсилає всім державам
текст застережень, зроблених державами у момент ратифікації або приєднання.

471
 2. Застереження, не сумісні з цілями і завданнями цієї Конвенції, не допускаються.
3. Застереження можуть бути зняті у будь-який час шляхом відповідного повідомлення,
направленого Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй, який потім повідомляє
про це всі держави. Таке повідомлення набуває чинності з дня отримання його Генеральним
секретарем.
Стаття 52
Будь-яка Держава - учасниця може денонсувати цю Конвенцію шляхом письмового
повідомлення Генерального секретаря Організації Об'єднаних Надій. Денонсація набуває
чинності через рік після отримання повідомлення Генеральним секретарем.
Стаття 53
Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй призначається депозитарієм цієї
конвенції.
Стаття 54
Оригінал цієї Конвенції, англійський, арабський, іспанський, китайський, російський і
французький тексти якої є однаково автентичними, здається на зберігання Генеральному
секретарю Організації Об'єднаних Націй.
НА ПОСВІДЧЕННЯ ЧОГО нижчепідписані повноважні представники, належним чином на
те уповноважені своїми відповідними урядами, підписали цю Конвенцію.

Офіційний переклад

Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо торгівлі

дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії

( Факультативний протокол ратифіковано Законом N 716-IV ( 716-15 )

від 03.04.2003, ВВР, 2003, N 29, ст.226 )
Офіційний переклад

Держави - учасниці цього Протоколу,

вважаючи, що для досягнення цілей Конвенції про права дитини та виконання її положень,
особливо статей 1, 11, 21, 32, 33, 34, 35 і 36, було б доцільно надати більш широкий характер
тим заходам, яких повинні вживати держави - учасниці з метою гарантованого захисту
дитини від практики торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії,
вважаючи також, що в Конвенції про права дитини визнається право дитини на захист від
економічної експлуатації і від виконання будь-якої роботи, яка може бути небезпечною для її
здоров'я або є перешкодою для одержання нею освіти, або завдавати шкоди її здоров'ю і
фізичному, розумовому і духовному, моральному і соціальному розвитку,
будучи вкрай стурбовані значними і зростаючими масштабами міжнародного
контрабандного перевезення дітей з метою торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої
порнографії,
будучи глибоко стурбовані широко розповсюдженою практикою секс-туризму, особливо
небезпечною для дітей, оскільки вона стимулює торгівлю дітьми, дитячу проституцію і
дитячу порнографію,
визнаючи, що особливо вразливі групи дітей, включаючи малолітніх дівчаток,
більшою мірою піддаються ризику сексуальної експлуатації і що частка малолітніх дівчаток є
надмірно високою серед дітей, які сексуально експлуатуються,
будучи стурбовані зростаючою доступністю дитячої порнографії в Інтернеті і в рамках
інших технологій, які розвиваються, і посилаючись на Міжнародну конференцію щодо
472
боротьби з дитячою порнографією в Інтернеті (Відень, 1999 рік), і зокрема на її рішення,
яке закликає до визнання кримінальними у всьому світі виробництво, розповсюдження,
експорт, передачу, імпорт, навмисне зберігання дитячої порнографії та її реклами та, що
закликає до більш тісного співробітництва і партнерства між урядами та індустрією Інтернету,
вважаючи, що ліквідації торгівлі дітьми, дитячої проституції та дитячої порнографії
сприятиме прийняття всеосяжного підходу, який враховує всі фактори, що сприяють цим
явищам, включаючи недостатній розвиток, злидні, економічні диспропорції, нерівноправну
соціально-економічну структуру, наявність неблагополучних сімей, низький рівень освіти,
міграцію між містами та сільською місцевістю, дискримінацію за ознакою статі,
безвідповідальну сексуальну поведінку дорослих, шкідливі види традиційної практики,
збройні конфлікти та контрабандне перевезення дітей,
вважаючи, що для скорочення споживчого попиту на торгівлю дітьми, дитячу
проституцію і дитячу порнографію необхідно докласти зусиль щодо підвищення рівня
інформованості суспільства, і будучи також впевненими у великому значенні зміцнення
глобальних партнерських відносин між усіма учасниками, і посилення правозастосовних
заходів на національному рівні,
беручи до уваги положення міжнародно-правових актів у галузі захисту дітей, включаючи
Гаазьку конвенцію про захист дітей та співробітництво в галузі міждержавного
усиновлення, Гаазьку конвенцію про громадсько-правові аспекти міжнародного викрадення
дітей, Гаазьку конвенцію про юрисдикцію, застосовне право, визнання, правозастосування і
співробітництво з питань батьківської відповідальності та заходах щодо захисту дітей і
Конвенцію Міжнародної організації праці N 182 про заборону та негайні заходи щодо
викоренення найгірших форм дитячої праці,
будучи натхненні повсюдною підтримкою Конвенції про права дитини, що свідчить про
широку відданість справі заохочення та захисту прав дитини,
визнаючи важливість виконання положень Програми дій щодо попередження торгівлі
дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії та Декларації і Плану дій, прийнятих на
Всесвітньому конгресі проти сексуальної експлуатації дітей у комерційних цілях, який відбувся
в 27-31 серпня 1996 року, а також інших рішень і рекомендацій з цього питання відповідних
міжнародних органів,
належним чином враховуючи велике значення традицій та культурних цінностей
кожного народу для захисту і гармонійного розвитку дитини,
домовились про таке:
Стаття 1
Держави - учасниці забороняють торгівлю дітьми, дитячу проституцію і дитячу
порнографію, як це передбачено цим Протоколом.
Стаття 2
Для цілей цього Протоколу:
a) торгівля дітьми означає будь-який акт або угоду, внаслідок яких дитина передається будь-
якою особою або будь-якою групою осіб іншій особі або групі осіб за винагороду або інше
відшкодування;
b) дитяча проституція означає використання дитини у діяльності сексуального
характеру за винагороду або будь-яку іншу форму відшкодування;
c) дитяча порнографія означає будь-яке зображення будь-якими засобами дитини, яка
здійснює реальні або змодельовані відверто сексуальні дії, або будь-яке зображення статевих
органів дитини, головним чином в сексуальних цілях.
Стаття 3
1. Кожна держава - учасниця забезпечує, щоб, як мінімум, наступні діяння і види
діяльності були повною мірою охоплені її кримінальним або карним правом, незалежно від
того, чи були ці злочини вчинені на національному або транснаціональному рівні, або
в індивідуальному чи організованому порядку:
a) у контексті торгівлі дітьми, визначеній у статті 2:

473
 i) пропозиція, передача чи отримання будь-якими засобами дитини з метою:
a. сексуальної експлуатації дитини;
b. передачі органів дитини за винагороду;
c. використання дитини на примусових роботах;
ii) неправомірне схиляння посередниками до згоди на усиновлення дитини з порушенням
застосовних міжнародно-правових актів щодо усиновлення;
b) пропозиція, отримання, передача чи надання дитини для цілей дитячої проституції,
визначеної у статті 2;
c) виробництво, розподіл, розповсюдження, імпорт, експорт, пропозиція, продаж або
зберігання у вищезазначених цілях дитячої порнографії, визначеної у статті 2.
2. Враховуючи положення національного законодавства держави - учасниці,
аналогічні положення застосовуються до спроби вчинення будь-якого з цих діянь, а також
до пособництва та співучасті у вчиненні будь-якого з цих діянь.
3. Кожна держава - учасниця передбачає належні міри покарання за ці злочини, виходячи зі
ступеня їхньої тяжкості.
4. З урахуванням положень свого національного законодавства кожна держава - учасниця у
відповідних випадках вживає заходів щодо визначення відповідальності юридичних осіб за
злочини, передбачені у пункті 1 цієї статті. З урахуванням правових принципів
держави - учасниці ця відповідальність юридичних осіб може бути кримінальною,
цивільною або адміністративною.
5. Держави - учасниці вживають всіх відповідних правових та адміністративних заходів з
метою забезпечення того, щоб всі особи, які мають відношення до всиновлення дитини, діяли
відповідно до положень застосовних міжнародно-правових актів.
Стаття 4
1. Кожна держава - учасниця вживає таких заходів, які можуть виявитися необхідними,
для встановлення своєї юрисдикції щодо злочинів, зазначених у пункті 1 статті 3, у тих
випадках, коли такі злочини вчиняються на її території або на борту морського чи
повітряного судна, зареєстрованого у цій державі.
2. Кожна держава - учасниця може вживати таких заходів, які можуть виявитися
необхідними, для встановлення своєї юрисдикції щодо злочинів, зазначених у пункті 1 статті
3, у таких випадках:
a) коли передбачуваний злочинець є громадянином цієї держави або особою, місце
звичайного проживання якої знаходиться на її території;
b) коли жертва є громадянином цієї держави.
3. Кожна держава - учасниця також вживає таких заходів, які можуть виявитися
необхідними, для встановлення своєї юрисдикції щодо вищезгаданих злочинів, коли
передбачуваний злочинець перебуває на її території, і вона не видає його або її іншій
державі - учасниці на підставі того, що злочин було вчинено одним із її громадян.
4. Цей Протокол не виключає будь-яку кримінальну юрисдикцію, яка здійснюється
відповідно до внутрішньодержавного права.
Стаття 5
1. Злочини, зазначені в пункті 1 статті 3, вважаються такими, що спричиняють видачу і
підлягають включенню до будь-якого договору про видачу, що існує між державами -
учасницями, а також до будь-якого договору про видачу, який укладається між ними
згодом, відповідно до умов, визначених у цих договорах.
2. Якщо держава - учасниця, яка обумовлює видачу наявністю договору, одержує
прохання про видачу від іншої держави - учасниці, з якою вона не має договору про видачу,
вона може розглядати цей Протокол щодо таких злочинів як правову підставу для видачі.
Видача здійснюється згідно з умовами, передбаченими законодавством держави, до якої
звернуте прохання про видачу.

474
 3. Держави - учасниці, які не обумовлюють видачу наявністю договору, розглядають у
відносинах між собою такі злочини як злочини, що спричиняють видачу, відповідно до умов,
передбачених законодавством держави, до якої звернуте прохання про видачу.
4. Такі злочини для цілей видачі між державами - учасницями розглядаються так, як би
вони були вчинені не тільки на місці їхнього вчинення, але також і на території держав, які
зобов'язані встановити свою юрисдикцію відповідно до статті 4.
5. Якщо прохання про видачу надходить стосовно одного із злочинів, зазначених у пункті
1 статті 3, і якщо держава - учасниця, до якої звернено таке прохання, не видає і не видаватиме
злочинця на підставі його громадянства, ця держава вживає відповідних заходів для
передачі справи своїм компетентним органам з метою порушення кримінального
переслідування.
Стаття 6
1. Держави - учасниці надають одна одній максимальну допомогу у зв'язку з
розслідуваннями чи кримінальним переслідуванням або процедурами видачі, які розпочаті
стосовно злочинів, зазначених у пункті 1 статті 3, включаючи сприяння щодо отримання
наявних у них
доказів, необхідних для здійснення зазначених процесуальних дій.
2. Держави - учасниці виконують свої зобов'язання щодо пункту 1 цієї статті, керуючись
будь-якими договорами чи іншими домовленостями про взаємну правову допомогу, які
можуть між ними існувати. За відсутності таких договорів чи домовленостей держави -
учасниці надають одна одній допомогу згідно з їхнім внутрішньодержавним правом.
Стаття 7
Держави - учасниці згідно з положеннями їхнього національного законодавства:
a) у відповідних випадках вживають заходів, які забезпечують вилучення та конфіскацію:
i) майна, такого як матеріали, засоби та інше обладнання, яке використовується для
вчинення або сприяння вчиненню злочинів, передбачених цим Протоколом;
ii) доходів, отриманих в результаті вчинення таких злочинів;
b) виконують прохання іншої держави - учасниці про вилучення або конфіскацію майна чи
доходів, зазначених у підпункті (a)(i);
c) вживають заходів, спрямованих на закриття на тимчасовій або постійній основі
приміщень, які використовуються для вчинення таких злочинів.
Стаття 8
1. Держави - учасниці вживають відповідних заходів для захисту прав та інтересів дітей-
жертв практики, забороненої цим Протоколом, на всіх етапах кримінального судочинства,
зокрема шляхом:
a) визнання уразливості дітей-жертв і адаптації процедур для визнання їхніх особливих
потреб, у тому числі їхніх особливих потреб як свідків;
b) інформування дітей-жертв про їхні права, роль та утримання, терміни і хід
судочинства та про рішення щодо їхніх справ;
c) забезпечення того, щоб думки, потреби і проблеми дітей-жертв подавались і
розглядались у ході судочинства відповідно до процесуальних норм національного
законодавства у тих випадках, коли зачіпаються їхні особисті інтереси;
d) надання дітям-жертвам послуг щодо надання відповідної підтримки на всіх етапах
судочинства;
e) захисту у відповідних випадках особистого життя і особи дітей-жертв та вжиття
заходів, згідно з національним законодавством, з метою уникнення небажаного
розповсюдження інформації, яка могла б призвести до встановлення особи дітей-жертв;
f) забезпечення у відповідних випадках захисту дітей-жертв, а також їхніх сімей та свідків,
які виступають від їхнього імені, від залякування та застосування заходів помсти;
g) недопущення надмірних затримок із винесенням рішень щодо справ та виконанням
розпоряджень і постанов щодо надання компенсації дітям-жертвам.

475
 2. Держави - учасниці забезпечують, щоб сумніви щодо справжнього віку жертви не
перешкоджали початку кримінального розслідування, в тому числі розслідування з метою
встановлення віку жертви.
3. Держави - учасниці забезпечують, щоб у системі кримінального судочинства при
поводженні з дітьми, які є жертвами злочинів, передбачених цим Протоколом,
першочергова увага приділялась дотриманню найкращих інтересів дитини.
4. Держави - учасниці вживають заходів для забезпечення належної підготовки, зокрема
юридичної і психологічної, осіб, які працюють з дітьми-жертвами злочинних діянь,
заборонених відповідно до цього Протоколу.
5. Держави - учасниці у відповідних випадках вживають заходів щодо забезпечення
безпеки і недоторканності тих осіб та/або організацій, які займаються превентивною
діяльністю та/або захистом і реабілітацією жертв таких злочинів.
6. Ніщо в цій статті не тлумачиться як таке, що завдає шкоди або суперечить правам
звинувачуваного на справедливе і неупереджене судочинство.
Стаття 9
1. Держави - учасниці приймають або зміцнюють, застосовують і пропагують закони,
адміністративні заходи, соціальні стратегії та програми з метою попередження злочинів,
зазначених у цьому Протоколі. Особлива увага приділяється захисту дітей, особливо
уразливих стосовно такої практики.
2. Держави - учасниці сприяють підвищенню поінформованості широких кіл
громадськості, включаючи дітей, шляхом забезпечення інформування з використанням усіх
відповідних засобів, просвіти і навчання щодо превентивних заходів і шкідливих наслідків
злочинів, зазначених в цьому Протоколі. Під час виконання своїх обов'язків
згідно з цією статтею держави - учасниці заохочують участь суспільства, і зокрема
дітей і дітей-жертв, у таких інформаційно-просвітницьких і навчальних програмах, у
тому числі на міжнародному рівні.
3. Держави - учасниці вживають всіх можливих заходів з метою надання будь-якої
належної допомоги жертвам таких злочинів, включаючи їхню повну соціальну реінтеграцію
та їхнє повне фізичне і психологічне відновлення.
4. Держави - учасниці забезпечують, щоб усі діти-жертви злочинів, зазначені у цьому
Протоколі, мали доступ до належних процедур одержання від осіб, які несуть юридичну
відповідальність, компенсацію за завдану шкоду без будь-якої дискримінації.
5. Держави - учасниці вживають відповідних заходів, для забезпечення дійової
заборони виробництва і розповсюдження матеріалів, які пропагують злочини, зазначені у
цьому Протоколі.
Стаття 10
1. Держави - учасниці вживають всіх необхідних заходів для зміцнення міжнародного
співробітництва шляхом укладання багатосторонніх, регіональних і двосторонніх
домовленостей з метою попередження, виявлення, розслідування, кримінального
переслідування і покарання осіб, які винні у вчиненні діянь, пов'язаних з торгівлею дітьми,
дитячою проституцією, дитячою порнографією та дитячим секс-туризмом. Держави -
учасниці сприяють також міжнародному співробітництву і координації між своїми
органами, національними і міжнародними неурядовими організаціями і міжнародними
організаціями.
2. Держави - учасниці сприяють розвитку міжнародного співробітництва,
спрямованого на надання дітям-жертвам допомоги в їх фізичній і психологічній реабілітації,
соціальній реінтеграції та репатріації.
3. Держави - учасниці сприяють зміцненню міжнародного співробітництва з метою
ліквідації основних причин, таких, як злидні і недостатній розвиток, які збільшують
уразливість дітей як об'єктів торгівлі дітьми, дитячої проституції, дитячої порнографії
і дитячого секс-туризму.

476
 4. Держави - учасниці, які мають для цього відповідні можливості, надають фінансову,
технічну або іншу допомогу в межах існуючих багатосторонніх, регіональних, двосторонніх
або інших програм.
Стаття 11
Ніщо в цьому Протоколі не зачіпає жодних положень, які більшою мірою сприяють
здійсненню прав дитини і які можуть міститися:
a) у законодавстві держави - учасниці;
b) у нормах міжнародного права, які діють для цієї держави.
Стаття 12
1. Кожна держава - учасниця, протягом двох років після набуття чинності цим Протоколом
для цієї держави - учасниці, подає Комітету з прав дитини доповідь, яка містить повну
інформацію про заходи, вжиті нею з метою виконання положень цього Протоколу.
2. Після подання повної доповіді кожна держава - учасниця вносить у доповіді, які
подаються нею Комітету з прав дитини відповідно до статті 44 Конвенції, будь-яку
додаткову інформацію, що стосується виконання Протоколу. Інші держави - учасниці
Протоколу подають доповідь кожні п'ять років.
3. Комітет з прав дитини може запитати у держав - учасниць додаткову інформацію, що
стосується виконання цього Протоколу.
Стаття 13
1. Цей Протокол відкритий для підписання будь-якою державою, яка є учасницею Конвенції
або її підписала.
2. Цей Протокол підлягає ратифікації і відкритий для приєднання будь-якої держави,
яка є учасницею Конвенції або її підписала. Ратифікаційні грамоти або документи
про приєднання здаються на зберігання Генеральному секретареві Організації Об'єднаних
Націй.
Стаття 14
1. Цей Протокол набуває чинності через три місяці після здачі на зберігання десятої
ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.
2. Для кожної держави, яка ратифікує цей Протокол або приєднається до нього після
набуття ним чинності, цей Протокол набуває чинності через один місяць після здачі на
зберігання його ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.
Стаття 15
1. Будь-яка держава - учасниця може денонсувати цей Протокол у будь-який час шляхом
письмового повідомлення Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй, який потім
інформує про це інші держави - учасниці Конвенції і всі держави, які підписали Конвенцію.
Денонсація набуває чинності після закінчення одного року з дати отримання повідомлення
Генеральним секретарем Організації Об'єднаних Націй.
2. Така денонсація не звільняє державу-учасницю від її обов'язків за цим Протоколом,
щодо будь-якого злочину, вчиненого до дати набуття денонсацією чинності. Отже, така
денонсація ніяк не перешкоджає подальшому розгляду будь-якого питання, яке вже
перебуває на розгляді Комітету до дати набуття денонсацією чинності.
Стаття 16
1. Будь-яка держава - учасниця може запропонувати зміну та доповнення і подати його
Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй. Після цього Генеральний секретар
перепроваджує запропоновану зміну та доповнення державам - учасницям з проханням
зазначити, чи висловлюються вони за скликання конференції держав - учасниць з метою
розгляду цих пропозицій і проведення голосування щодо них. Якщо протягом чотирьох
місяців, починаючи з дати такого повідомлення, хоча б одна третина держав - учасниць
висловиться за таку конференцію, Генеральний секретар скликає цю конференцію під егідою
Організації Об'єднаних Націй. Будь-яка зміна та доповнення, прийняте більшістю держав -
учасниць, що присутні та беруть участь у голосуванні на цій конференції, подається
Генеральній Асамблеї на затвердження.

477
 2. Зміна та доповнення, прийняте відповідно до пункту 1 цієї статті, набуває чинності
після затвердження його Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй і прийняття
більшістю в дві третини голосів держав - учасниць.
3. Коли зміна та доповнення набуває чинності, воно стає обов'язковим для тих держав -
учасниць, які його прийняли, а для інших держав - учасниць залишаються обов'язковими
положення цього Протоколу та будь-які попередні зміни та доповнення, які ними прийняті.
Стаття 17
1. Цей Протокол, англійський, арабський, іспанський, китайський, російський і
французький тексти якого є рівно автентичними, підлягає здачі на зберігання до архіву
Організації Об'єднаних Націй.
2. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй направляє завірені копії цього
Протоколу всім державам - учасницям Конвенції і всім державам, які підписали Конвенцію.

Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо участі

дітей у збройних конфліктах

( Протокол ратифіковано із заявою Законом N 1845-IV ( 1845-15 ) від 23.06.2004, ВВР, 2004,
N 38, ст.476 )
Офіційний переклад

Держави - учасниці цього Протоколу,

будучи натхненні повсюдною підтримкою Конвенції про права дитини, яка свідчить про
широке поширення готовності служити справі заохочення та захисту прав дитини,
знову підтверджуючи, що права дітей потребують особливого захисту, і закликаючи до
забезпечення постійного покращення становища дітей без жодного розрізнення, а також
їхнього розвитку та освіти в умовах миру та безпеки,
будучи стурбовані пагубним і широкомасштабним впливом збройних конфліктів на
дітей, а також їх довгостроковими наслідками для міцного миру, безпеки та розвитку,
засуджуючи зазіхання на дітей в умовах збройного конфлікту, а також безпосередні напади
на об'єкти, які охороняються відповідно до міжнародного права, в тому числі місця, у яких
звичайно присутня велика кількість дітей, такі, як школи та лікарні,
відмічаючи прийняття Статуту Міжнародного кримінального суду і, зокрема,
кваліфікацію в ньому як військового злочину дій, пов'язаних з призовом на військову службу
чи мобілізацією дітей, які не досягли 15-річного віку, або з їх активним використанням у
військових діях у межах як міжнародних, так і неміжнародних збройних конфліктів,
вважаючи, таким чином, що в цілях сприяння більш ефективному здійсненню прав,
визнаних у Конвенції про права дитини, необхідно посилити захист дітей від участі у
збройних конфліктах,
відзначаючи, що стаття 1 Конвенції про права дитини передбачає, що для цілей цієї
Конвенції дитиною є кожна людська істота до досягнення нею 18-річного віку, якщо за
законом, застосовним до цієї дитини, вона не досягає повноліття раніше,
будучи впевнені, що факультативний протокол до Конвенції, який підвищує вік
можливого призову осіб до збройних сил і їхньої участі у військових діях, ефективно
сприятиме здійсненню принципу, згідно з яким у всіх діях щодо дітей першочергова увага
повинна приділятися найкращому забезпеченню інтересів дитини,
відмічаючи, що двадцять шоста Міжнародна конференція Червоного Хреста і
Червоного Півмісяця, яка відбулася в грудні 1995 року, рекомендувала, зокрема, сторонам
конфліктів вживати будь-яких можливих кроків у цілях забезпечення того, щоб діти, які
не досягли 18-річного віку, не брали участі у військових діях,

478
 вітаючи одностайне прийняття у червні 1999 року Конвенції Міжнародної організації
праці N 182 про заборону та негайні заходи щодо викорінювання найгірших форм дитячої
праці, яка забороняє, зокрема, примусове або обов'язкове вербування дітей для
використання їх у збройних конфліктах,
засуджуючи з найглибшою занепокоєністю вербування, навчання та використання в
середині держави і за її межами дітей у військових діях озброєними групами, які
відрізняються від збройних сил держави, і визнаючи відповідальність тих, хто вербує, навчає і
використовує дітей з цією метою,
нагадуючи про зобов'язання кожної сторони збройного конфлікту дотримуватися положення
міжнародного гуманітарного права,
підкреслюючи, що цей Протокол не завдає шкоди цілям і принципам, які містяться у
Статуті Організації Об'єднаних Націй, включаючи статтю 51, і відповідним нормам
гуманітарного права,
беручи до уваги, що становище миру та безпеки, засноване на повній повазі цілей і
принципів, викладених у Статуті, та на дотриманні застосовних угод у галузі прав людини,
є обов'язковою умовою для повного захисту дітей, зокрема, під час збройних конфліктів та
іноземної окупації,
визнаючи особливі потреби дітей, які є особливо вразливими щодо їхнього вербування та
використання у військових діях всупереч цьому Протоколу, у зв'язку з їх економічним та
соціальним станом або статтю,
пам'ятаючи про необхідність ураховувати економічні, соціальні та політичні причини участі
дітей у збройних конфліктах,
будучи впевнені у необхідності зміцнення міжнародного співробітництва щодо
виконання цього Протоколу, а також у справі фізичної та психосоціальної реабілітації і
соціальної реінтеграції дітей, які є жертвами збройних конфліктів,
заохочуючи участь суспільства, і зокрема дітей і дітей, які є жертвами, в розповсюдженні
інформації та освітніх програм, що стосуються виконання Протоколу,
домовились про таке:
Стаття 1
Держави - учасниці вживають всіх можливих заходів для забезпечення того, щоб
військовослужбовці їхніх збройних сил, які не досягли 18-річного віку, не брали прямої участі
у військових діях.
Стаття 2
Держави - учасниці забезпечують, щоб особи, які не досягли 18-річного віку, не
підлягали обов'язковому призову до їхніх збройних сил.
Стаття 3
1. Держави - учасниці підвищують мінімальний вік добровільного призову осіб до їхніх
національних збройних сил порівняно з віком, визначеним у пункті 3 статті 38 Конвенції
про права дитини, враховуючи принципи, які містяться в цій статті, і визнаючи, що
відповідно до Конвенції особи, які не досягли 18 років, мають право на особливий захист.
2. Кожна держава - учасниця під час ратифікації цього Протоколу або приєднанні до нього
здає на зберігання заяву, що має обов'язковий характер, у якій вказується мінімальний вік,
при якому вона допускає добровільний призов до її національних збройних сил, і
викладаються гарантії, прийняті державою для забезпечення того, щоб такий призов не
мав насильницького чи примусового характеру.
3. Держави - учасниці, які допускають добровільний призов до їхніх національних
збройних сил осіб, які не досягли 18-річного віку, надають гарантії, які, як мінімум,
забезпечують, щоб:
a) такий призов мав в дійсності добровільний характер;
b) такий призов проводився з усвідомленої згоди батьків або законних опікунів цієї особи;
c) такі особи були повною мірою поінформовані про обов'язки, пов'язані з несенням такої
військової служби;

479
 d) такі особи подавали достовірні свідоцтва свого віку до їх прийняття на національну
військову службу.
4. Кожна держава - учасниця в будь-який момент може підсилити положення своєї заяви
шляхом направлення відповідного повідомлення на адресу Генерального секретаря
Організації Об'єднаних Націй, який інформує всі держави - учасниці. Таке повідомлення
набуває чинності з дати його отримання Генеральним секретарем.
5. Вимога про підвищення віку, яка міститься в пункті 1 цієї статті, не поширюється на
навчальні заклади, які перебувають у віданні або під контролем збройних сил держав -
учасниць, відповідно до статей 28 та 29 Конвенції про права дитини.
Стаття 4
1. Збройні групи, відмінні від збройних сил держави, за жодних обставин не повинні
вербувати або використовувати у військових діях осіб, які не досягли 18-річного віку.
2. Держави - учасниці вживають всіх можливих заходів у цілях попередження такого
вербування і використання, включаючи вжиття правових заходів, необхідних для заборони і
криміналізації такої практики.
3. Застосування цієї статті згідно з цим Протоколом не зачіпає юридичного статусу
жодної із сторін збройного конфлікту.
Стаття 5
Ніщо в цьому Протоколі не може тлумачитись як таке, що виключає положення, що
містяться в законодавстві держави - учасниці або в міжнародних угодах і міжнародному
гуманітарному праві, які більшою мірою сприяють здійсненню прав дитини.
Стаття 6
1. Кожна держава - учасниця в межах своєї юрисдикції вживає всіх необхідних правових,
адміністративних та інших заходів для забезпечення ефективного виконання і застосування
положень цього Протоколу.
2. Держави - учасниці зобов'язуються забезпечити широке розповсюдження та
пропаганду відповідними засобами принципів та положень цього Протоколу серед дорослих та
дітей.
3. Держави - учасниці вживають всіх можливих заходів для забезпечення того, щоб
особи, які перебувають під їхньою юрисдикцією, які були завербовані або
використовувались у військових діях всупереч цьому Протоколу, були демобілізовані або
іншим чином звільнені від військової служби. За необхідності держави - учасниці надають
цим особам всю належну допомогу в цілях відновлення їхнього фізичного і психологічного
стану, а також їхньої соціальної реінтеграції.
Стаття 7
1. Держави - учасниці співпрацюють у справі виконання цього Протоколу, в тому числі
у справі попередження будь-якої діяльності, яка суперечить Протоколу, та у справі
реабілітації та соціальної реінтеграції осіб, які стали жертвами дій, що суперечать цьому
Протоколу, в тому числі через технічне співробітництво та фінансову допомогу. Такі
допомога і співробітництво здійснюватимуться у консультації з заінтересованими
державами - учасницями і відповідними міжнародними організаціями.
2. Держави - учасниці, які в змозі зробити це, надають таку допомогу в рамках існуючих
багатосторонніх, двосторонніх або інших програм, або, зокрема, через фонд добровільних
внесків, який засновується відповідно до правил Генеральної асамблеї.
Стаття 8
1. Кожна держава - учасниця протягом двох років після набуття чинності цим Протоколом
для цієї держави - учасниці подає Комітету з прав дитини доповідь, яка містить повну
інформацію про заходи, вжиті нею з метою виконання положень Протоколу, включаючи
заходи, вжиті з метою виконання положень щодо участі та призову.
2. Після подання повної доповіді кожна держава - учасниця вносить у доповіді, які
подаються нею Комітету з прав дитини відповідно до статті 44 Конвенції, будь-яку

480
додаткову інформацію щодо виконання Протоколу. Інші держави - учасниці Протоколу
подають доповіді кожні п'ять років.
3. Комітет з прав дитини може запитати у держав - учасниць додаткову інформацію щодо
виконання цього Протоколу.
Стаття 9
1. Цей Протокол відкритий для підписання будь-якою державою, яка є учасницею Конвенції
або яка її підписала.
2. Цей Протокол підлягає ратифікації та відкритий для приєднання до нього будь-якої
держави. Ратифікаційні грамоти або документи про приєднання здаються на зберігання
Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй.
3. Генеральний секретар, діючи як депозитарій Конвенції та Протоколу, повідомляє
всі держави - учасниці Конвенції і всі держави, які підписали Конвенцію, про здачу на
зберігання кожної заяви відповідно до статті 13.
Стаття 10
1. Цей Протокол набуває чинності через три місяці після здачі на зберігання десятої
ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.
2. Для кожної держави, яка ратифікує цей Протокол або приєднується до нього після
набуття ним чинності, цей Протокол набуває чинності через один місяць після здачі на
зберігання її ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.
Стаття 11
1. Будь-яка держава - учасниця може денонсувати цей Протокол у будь-який час шляхом
письмового повідомлення Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй, який потім
інформує про це інші держави - учасниці Конвенції та всі держави, які
підписали Конвенцію. Денонсація набуває чинності після закінчення одного року з дати
отримання повідомлення Генеральним секретарем. Проте, якщо на день закінчення цього року
в державі - учасниці, яка денонсує, має місце збройний конфлікт, денонсація не набуває
чинності до закінчення цього збройного конфлікту.
2. Така денонсація не звільняє державу-учасницю від її обов'язків, передбачених в
цьому Протоколі, щодо будь-якої дії, яка сталася до дати набуття денонсацією чинності.
Отже, така денонсація ніяк не перешкоджає подальшому розгляду будь-якого
питання, яке вже надійшло на розгляд Комітету до дати набуття денонсацією чинності.
Стаття 12
1. Будь-яка держава - учасниця може запропонувати зміни та доповнення і подати їх
Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй. Після цього Генеральний секретар
перепроваджує запропоновані зміни та доповнення державам - учасницям з проханням
зазначити, чи висловлюються вони за скликання конференції держав - учасниць з метою
розгляду цих пропозицій і проведення голосування щодо них. Якщо протягом чотирьох
місяців, починаючи з дати такого повідомлення, хоча б одна третина держав - учасниць
висловиться за таку конференцію, Генеральний секретар скликає цю конференцію під егідою
Організації Об'єднаних Націй. Будь-які зміни та доповнення, прийняті більшістю держав -
учасниць, які присутні та беруть участь у голосуванні на цій конференції,
подаються Генеральній Асамблеї на затвердження.
2. Зміни та доповнення, прийняті відповідно до пункту 1 цієї статті, набувають чинності
після затвердження їх Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй і прийняття
більшістю в дві третини держав - учасниць.
3. Коли зміни та доповнення набувають чинності, вони стають обов'язковими для тих
держав - учасниць, які їх прийняли, а для інших держав - учасниць залишаються
обов'язковими положення цього Протоколу та будь-які попередні зміни та доповнення, які
ними прийняті.
Стаття 13
1. Цей Протокол, англійський, арабський, іспанський, китайський, російський і французький
тексти якого є рівно автентичними, зберігається в архівах Організації Об'єднаних Націй.

481
 2. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй направляє завірені копії цього
Протоколу всім державам - учасницям Конвенції і всім державам, які підписали Конвенцію.

Додаток 9

Конвенція
про захист прав людини і основних свобод зі змінами, внесеними
Протоколом N 11

{Додатково див. Інформацію до Конвенції та протоколів у Документі ( n0001697-06 ) від

23.08.2006}
{ Додатково див. Протоколи до Конвенції:
Перший протокол ( 994_535 ) від 20.03.52
Протокол N 2 ( 994_854 ) від 06.05.63
Протокол N 4 ( 994_059 ) від 16.09.63
Протокол N 6 ( 994_802 ) від 28.04.83
Протокол N 7 ( 994_804 ) від 22.11.84
Протокол N 9 ( 994_170 ) від 06.11.90
Протокол N 10 ( 994_171 ) від 25.03.92
Протокол N 11 ( 994_536 ) від 11.05.94
Протокол N 13 ( 994_180 ) від 03.05.2002
Протокол N 14 ( 994_527 ) від 13.05.2004 }
{Конвенцію ратифіковано Законом N 475/97-ВР ( 475/97-ВР ) від 17.07.97}

Офіційний переклад затверджено Міністерством закордонних справ України 27 січня

2006 року.

Уряди держав - членів Ради Європи, які підписали цю Конвенцію,

беручи до уваги Загальну декларацію прав людини, проголошену Генеральною Асамблеєю
Організації Об'єднаних Націй 10 грудня 1948 року, беручи до уваги те, що ця Декларація має на
меті забезпечити загальне та ефективне визнання і додержання проголошених у ній прав,
беручи до уваги те, що метою Ради Європи є досягнення тіснішого єднання між її
членами і що одним із засобів досягнення цієї мети є забезпечення і розвиток прав людини та
основоположних свобод,
знову підтверджуючи свою глибоку віру в ті основоположні свободи, які становлять
підвалини справедливості та миру в усьому світі і які найкращим чином забезпечуються, з
одного боку, завдяки дієвій політичній демократії, а з іншого боку, завдяки спільному
розумінню і додержанню прав людини, від яких вони залежать,
сповнені рішучості, як уряди європейських держав, що є однодумцями і мають спільну
спадщину політичних традицій, ідеалів, свободи і верховенства права, зробити перші кроки для
забезпечення колективного гарантування певних прав, проголошених у Загальній декларації,
домовилися про таке:
Стаття 1
Зобов'язання додержувати поваги до прав людини
Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією,
права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Розділ I
ПРАВА І СВОБОДИ
Стаття 2
Право на життя

482
 1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно
позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після
визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання.
2. Позбавлення життя не розглядається як таке, що вчинене на порушення цієї статті, якщо
воно є наслідком виключно необхідного застосування сили:
a) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства;
b) для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають
під вартою;
c) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання.
Стаття 3
Заборона катування
Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує
гідність, поводженню або покаранню.
Стаття 4
Заборона рабства і примусової праці
1. Нікого не можна тримати в рабстві або в підневільному стані.
2. Ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов'язкову працю.
3. Для цілей цієї статті значення терміна "примусова чи обов'язкова праця" не поширюється:
a) на будь-яку роботу, виконання якої зазвичай вимагається під час призначеного згідно з
положеннями статті 5 цієї Конвенції тримання в умовах позбавлення волі або під час
умовного звільнення;
b) на будь-яку службу військового характеру або - у випадку, коли особа відмовляється від
неї з мотивів особистих переконань у країнах, де така відмова визнається, - службу, яка
вимагається замість обов'язкової військової служби;
c) на будь-яку службу, що вимагається у випадку надзвичайної ситуації або стихійного
лиха, яке загрожує життю чи благополуччю суспільства;
d) на будь-яку роботу чи службу, яка є частиною звичайних громадянських обов'язків.
Стаття 5
Право на свободу та особисту недоторканність
1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути
позбавлено волі, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
a) законне ув'язнення особи після засудження її компетентним судом;
b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або
для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, встановленого законом;
c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до
компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею
правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею

правопорушення чи її втечі після його вчинення;

d) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування
наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою
допровадження його до компетентного органу;
e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань,
законне затримання психічно хворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;
f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в'їзду в
країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.
2. Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього
мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.
3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c"
пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій
закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи

483
судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може
бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання.
4. Кожен, кого позбавлено волі внаслідок арешту або тримання під вартою, має право
ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність
затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.
5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч
положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.
Стаття 6
Право на справедливий суд
1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного
строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо
його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість
будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення
проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом
усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи
національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси
неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом
суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити
інтересам правосуддя.
2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається
невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.
3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має
щонайменше такі права:
a) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і
причини обвинувачення, висунутого проти нього;
b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;
c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника,
вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної
допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси
правосуддя;
d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати
виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;
e) якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє нею, -
одержувати безоплатну допомогу перекладача.
Стаття 7
Ніякого покарання без закону
1. Нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого кримінального
правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не
становила кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним
правом. Також не може бути призначене суворіше покарання ніж те, що підлягало
застосуванню на час вчинення кримінального правопорушення.
2. Ця стаття не є перешкодою для судового розгляду, а також для покарання будь-якої
особи за будь-яку дію чи бездіяльність, яка на час її вчинення становила кримінальне
правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями.
Стаття 8
Право на повагу до приватного і сімейного життя
1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і
кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком
випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному
суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту

484
країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для
захисту прав і свобод інших осіб.
Стаття 9
Свобода думки, совісті і релігії
1. Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу
змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або
переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної
практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і
приватно.
2. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням,
що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах
громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту
прав і свобод інших осіб.
Стаття 10
Свобода вираження поглядів
1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу
дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання
органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам
вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних
підприємств.
2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю,
може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені
законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки,
територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи
злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для
запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і
безсторонності суду.
Стаття 11
Свобода зібрань та об'єднання
1. Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об'єднання з іншими особами,
включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів.
2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що
встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах
національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для
охорони здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття не
перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять
до складу збройних сил, поліції чи адміністративних органів держави.
Стаття 12
Право на шлюб
Чоловік і жінка, що досягли шлюбного віку, мають право на шлюб і створення сім'ї
згідно з національними законами, які регулюють здійснення цього права.
Стаття 13
Право на ефективний засіб юридичного захисту
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на
ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке
порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Стаття 14
Заборона дискримінації
Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без
дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних
чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних
меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

485
 Стаття 15
Відступ від зобов'язань під час надзвичайної ситуації
1. Під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока
Договірна Сторона може вживати заходів, що відступають від її зобов'язань за цією
Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі
заходи не суперечать іншим її зобов'язанням згідно з міжнародним правом.
2. Наведене вище положення не може бути підставою для відступу від статті 2, крім
випадків смерті внаслідок правомірних воєнних дій, і від статей 3, 4 (пункт 1) і 7.

3. Будь-яка Висока Договірна Сторона, використовуючи це право на відступ від своїх

зобов'язань, у повному обсязі інформує Генерального секретаря Ради Європи про вжиті нею
заходи і причини їх вжиття. Вона також повинна повідомити Генерального секретаря
Ради Європи про час, коли такі заходи перестали застосовуватися, а положення Конвенції знову
застосовуються повною мірою.
Стаття 16
Обмеження політичної діяльності іноземців
Жодне з положень статей 10, 11 і 14 не може розглядатись як таке, що забороняє Високим
Договірним Сторонам встановлювати обмеження на політичну діяльність іноземців.
Стаття 17
Заборона зловживання правами
Жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі,
групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану
на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в
більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції.
Стаття 18
Межі застосування обмежень прав
Обмеження, дозволені згідно з цією Конвенцією щодо зазначених прав і свобод, не
застосовуються для інших цілей ніж ті, для яких вони встановлені.

Розділ II
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
Стаття 19
Створення Суду
Для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов'язань за
Конвенцією та протоколами до неї створюється Європейський Суд з прав людини, який далі
називається "Суд". Він функціонує на постійній основі.
Стаття 20
Кількість суддів
Суд складається з такої кількості суддів, яка відповідає кількості Високих Договірних
Сторін.
Стаття 21
Посадові критерії
1. Судді повинні мати високі моральні якості, а також мати кваліфікацію, необхідну для
призначення на високу суддівську посаду, чи бути юристами з визнаним рівнем
компетентності.
2. Судді беруть участь у роботі Суду в особистій якості.
3. Упродовж строку своїх повноважень судді не можуть займатися жодною діяльністю,
що є несумісною з їхньою незалежністю, безсторонністю або з вимогами щодо виконання
посадових обов'язків на постійній основі; усі питання, що виникають внаслідок застосування
цього пункту, вирішуються Судом.
Стаття 22
Вибори суддів

486
 1. Судді обираються Парламентською Асамблеєю від кожної Високої Договірної
Сторони більшістю поданих голосів за списком з трьох кандидатів, запропонованих
відповідною Високою Договірною Стороною.
2. Така сама процедура застосовується під час довиборів до Суду у випадку приєднання
нових Високих Договірних Сторін, а також у разі заповнення вакансій, що виникають.
Стаття 23
Строк повноважень
1. Судді обираються строком на шість років. Вони можуть бути переобрані. Проте строк
повноважень половини суддів, обраних на перших виборах, спливає через три роки.
2. Судді, строк повноважень яких спливає через перші три роки, визначаються
Генеральним секретарем Ради Європи за жеребом одразу після їхнього обрання.
3. З метою забезпечення, наскільки це можливо, оновлення повноважень половини
складу суддів кожні три роки Парламентська Асамблея може до початку будь-яких наступних
виборів вирішити, що тривалість строку або строків повноважень одного чи більше суддів,
які мають бути обрані, буде іншою ніж шість років, але не більшою за дев'ять і не меншою за
три роки.
4. У випадках, коли йдеться про більш ніж один строк повноважень і коли
Парламентська Асамблея застосовує попередній пункт, розподіл строків повноважень
здійснюється Генеральним секретарем Ради Європи за жеребом одразу після виборів.
5. Суддя, обраний на заміну судді, строк повноважень якого не закінчився, обіймає посаду
протягом решти строку повноважень свого попередника.
6. Строк повноважень суддів спливає, коли вони досягають 70-річного віку.
7. Судді обіймають посаду доти, доки їх не замінять. Проте вони продовжують розгляд
тих справ, які вже є в їхньому провадженні.
Стаття 24
Звільнення з посади
Жодний суддя не може бути звільнений з посади, якщо тільки інші судді більшістю у дві
третини голосів не ухвалять рішення про його невідповідність установленим вимогам.
Стаття 25
Канцелярія та юридичні секретарі
Суд має канцелярію, функції та організація якої визначені Регламентом Суду. Суду
надають допомогу юридичні секретарі.
Стаття 26
Пленарні засідання Суду
Суд на пленарних засіданнях:
a) обирає Голову Суду та одного чи двох заступників Голови Суду строком на три роки;
вони можуть бути переобрані;
b) створює палати на встановлений строк;
c) обирає голів палат; вони можуть бути переобрані;
d) приймає Регламент Суду, та
e) обирає Секретаря Суду та одного чи більше заступників Секретаря.
Стаття 27
Комітети, палати і Велика палата
1. Для розгляду переданих йому справ Суд засідає комітетами у складі трьох суддів,
палатами у складі семи суддів і Великою палатою у складі сімнадцяти суддів. Палати Суду
створюють комітети на встановлений строк.
2. Суддя, обраний від держави - сторони у справі, є ex officio членом палати або
Великої палати; у разі відсутності такого судді або якщо він не може брати участь у
засіданнях, ця держава на свій вибір визначає особу, яка засідає як суддя.
3. До складу Великої палати входять також Голова Суду, заступники Голови, голови
палат та інші судді, яких визначено відповідно до Регламенту Суду. Якщо справа передається
до Великої палати згідно зі статтею 43, у Великій палаті не може засідати жодний суддя з

487
палати, яка постановила рішення у справі, за винятком голови палати і судді, який засідав від
держави - сторони у справі.
Стаття 28
Декларації комітетів про неприйнятність
Комітет може одностайним голосуванням оголосити неприйнятною або вилучити з реєстру
справ індивідуальну заяву, подану згідно зі статтею 34, якщо таке рішення може бути прийняте
без додаткового вивчення. Таке рішення є остаточним.
Стаття 29
Рішення палат щодо прийнятності та суті заяв
1. Якщо згідно зі статтею 28 жодного рішення не прийнято, палата приймає рішення щодо
прийнятності та суті індивідуальних заяв, поданих згідно зі статтею 34.
2. Палата приймає рішення щодо прийнятності та суті міждержавних заяв, поданих
згідно зі статтею 33.
3. Ухвала щодо прийнятності виноситься окремо, якщо Суд у виняткових випадках не
вирішить інакше.
Стаття 30
Відмова від розгляду справи на користь Великої палати
Якщо справа, яку розглядає палата, порушує істотні питання щодо тлумачення Конвенції
чи протоколів до неї або якщо вирішення питання, яке вона розглядає, може мати наслідком
несумісність із рішенням, постановленим Судом раніше, палата може в будь-який час
до ухвалення свого рішення відмовитися від розгляду справи на користь Великої палати, якщо
жодна зі сторін у справі не заперечує проти цього.
Стаття 31
Повноваження Великої палати
Велика палата:
a) приймає рішення щодо заяв, поданих згідно зі статтею 33 чи статтею 34, якщо палата
відмовляється від розгляду справи згідно зі статтею 30 або якщо справу було передано їй на
розгляд згідно зі статтею 43; та
b) розглядає запити про надання консультативних висновків, подані згідно зі статтею 47.
Стаття 32
Юрисдикція Суду
1. Юрисдикція Суду поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та
протоколів до неї, подані йому на розгляд відповідно до статей 33, 34 і 47.
2. У випадку виникнення спору щодо юрисдикції Суду спір вирішує сам Суд.
Стаття 33
Міждержавні справи
Будь-яка Висока Договірна Сторона може передати на розгляд Суду питання про будь-
яке порушення положень Конвенції та протоколів до неї, яке допущене, на її думку,
іншою Високою Договірною Стороною.
Стаття 34
Індивідуальні заяви
Суд може брати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які
вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення
прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні
Сторони зобов'язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього
права.
Стаття 35
Умови прийнятності
1. Суд може брати справу до розгляду лише після того, як було вичерпано всі національні
засоби юридичного захисту, згідно із загальновизнаними принципами міжнародного права, і
впродовж шести місяців від дати ухвалення остаточного рішення на
національному рівні.

488
 2. Суд не розглядає жодної індивідуальної заяви, поданої згідно зі статтею 34, якщо вона:
a) є анонімною; або
b) за своєю суттю є ідентичною до заяви, що вже була розглянута Судом чи була
подана на розгляд до іншого міжнародного органу розслідування чи врегулювання, і якщо вона
не містить нових фактів у справі.
3. Суд оголошує неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, подану згідно зі статтею
34, якщо він вважає, що ця заява несумісна з положеннями Конвенції або протоколів до
неї, явно необґрунтована або є зловживанням правом на подання заяви.
4. Суд відхиляє будь-яку заяву, яку він вважає неприйнятною згідно з цією статтею. Він
може зробити це на будь-якій стадії провадження у справі.
Стаття 36
Участь третьої сторони
1. У всіх справах, які розглядає палата або Велика палата, Висока Договірна Сторона,
громадянин якої є заявником, має право подавати свої письмові зауваження і брати участь у
слуханнях.
2. В інтересах належного здійснення правосуддя Голова Суду може запропонувати будь-
якій Високій Договірній Стороні, яка не є стороною в судовому розгляді, чи будь-якій
заінтересованій особі, яка не є заявником, подати свої письмові зауваження або взяти
участь у слуханнях.

Стаття 37
Вилучення заяв з реєстру справ
1. Суд може на будь-якій стадії провадження у справі прийняти рішення про вилучення
заяви з реєстру, якщо обставини дають підстави дійти висновку:
a) що заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву; або
b) що спір уже вирішено; або
c) що на будь-якій іншій підставі, встановленій Судом, подальший розгляд заяви не є
виправданим.
Проте Суд продовжує розгляд заяви, якщо цього вимагає повага до прав людини,
гарантованих Конвенцією та протоколами до неї.
2. Суд може прийняти рішення про поновлення заяви в реєстрі справ, якщо він вважає, що
це виправдано обставинами.
Стаття 38
Розгляд справи і процедура дружнього врегулювання
1. Якщо Суд визнає заяву прийнятною, він:
a) розглядає справу разом з представниками сторін і, в разі необхідності, проводить
розслідування, для ефективного здійснення якого заінтересовані держави створюють усі
необхідні умови;
b) надає себе в розпорядження заінтересованих сторін для забезпечення дружнього
врегулювання спору на основі поваги до прав людини, як їх визначає Конвенція та протоколи
до неї.
2. Процедура, що здійснюється відповідно до підпункту "b" пункту 1, є конфіденційною.
Стаття 39
Досягнення дружнього врегулювання
У разі досягнення дружнього врегулювання Суд вилучає справу з реєстру, ухваливши
рішення, яке містить лише стислий виклад фактів і досягнутого вирішення.
Стаття 40
Слухання у відкритому засіданні та доступ до документів
1. Слухання проводяться у відкритому засіданні, якщо Суд за виняткових обставин не
вирішить інакше.
2. Доступ до документів, переданих до канцелярії, є відкритим, якщо Голова Суду не
вирішить інакше.

489
 Стаття 41
Справедлива сатисфакція
Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право
відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі
необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.
Стаття 42
Рішення палат
Рішення палат стають остаточними відповідно до пункту 2 статті 44.
Стаття 43
Передання справи на розгляд Великої палати
1. Упродовж трьох місяців від дати ухвалення рішення палатою будь-яка сторона у справі
може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд
Великої палати.
2. Колегія у складі п'яти суддів Великої палати приймає таке клопотання, якщо справа
порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до
неї або важливе питання загального значення.
3. Якщо колегія приймає клопотання, Велика палата вирішує справу шляхом ухвалення
рішення.

Стаття 44
Остаточні рішення у справі
1. Рішення Великої палати є остаточним.
2. Рішення палати стає остаточним:
a) якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться з клопотанням про передання
справи на розгляд Великої палати; або
b) через три місяці від дати ухвалення рішення, якщо клопотання про передання справи
на розгляд Великої палати не було заявлено; або
c) якщо колегія Великої палати відхиляє клопотання про передання справи на розгляд
Великої палати згідно зі статтею 43.
3. Остаточне рішення опубліковується.
Стаття 45
Умотивованість рішень у справі та ухвал
1. Рішення у справі, а також ухвали про прийнятність або неприйнятність заяв мають бути
вмотивовані.
2. Якщо рішення у справі повністю або частково не виражає одностайної думки суддів,
кожний суддя має право викласти окрему думку.
Стаття 46
Обов'язкова сила рішень і їх виконання
1. Високі Договірні Сторони зобов'язуються виконувати остаточні рішення Суду в
будь-яких справах, у яких вони є сторонами.
2. Остаточне рішення Суду передається Комітетові Міністрів, який здійснює нагляд за його
виконанням.
Стаття 47
Консультативні висновки
1. Суд може, на запит Комітету Міністрів, надавати консультативні висновки з
правових питань, які стосуються тлумачення Конвенції та протоколів до неї.
2. Такі висновки не поширюються на питання, що стосуються змісту чи обсягу прав і
свобод, визначених у розділі I Конвенції та протоколах до неї, чи на будь-які інші питання,
які Суд або Комітет Міністрів може розглядати внаслідок будь-якого
провадження, що може бути порушене відповідно до Конвенції.

490
 3. Рішення Комітету Міністрів про подання запиту щодо консультативного висновку
Суду ухвалюються більшістю голосів представників, які мають право засідати в Комітеті.
Стаття 48
Консультативна компетенція Суду
Суд вирішує, чи належить запит Комітету Міністрів щодо надання консультативного
висновку до його компетенції, визначеної в статті 47.
Стаття 49
Умотивованість консультативних висновків
1. Консультативні висновки Суду мають бути вмотивовані.
2. Якщо консультативний висновок повністю або частково не виражає одностайної думки
суддів, кожний суддя має право викласти окрему думку.
3. Консультативні висновки Суду передаються Комітетові Міністрів.
Стаття 50
Витрати на забезпечення діяльності Суду
Витрати на забезпечення діяльності Суду покладено на Раду Європи.
Стаття 51
Привілеї та імунітети суддів
Судді під час виконання своїх обов'язків користуються привілеями та імунітетами,
передбаченими у статті 40 Статуту Ради Європи та угодах, укладених згідно з цією статтею
Статуту.

Розділ III
ІНШІ ПОЛОЖЕННЯ
Стаття 52
Запити Генерального секретаря
На запит Генерального секретаря Ради Європи будь-яка Висока Договірна Сторона надає
роз'яснення стосовно того, яким чином її національне право забезпечує ефективне
виконання будь-якого з положень цієї Конвенції.
Стаття 53
Гарантія визнаних прав людини
Ніщо в цій Конвенції не може тлумачитись як таке, що обмежує чи уневажнює будь-які
права людини та основоположні свободи, які можуть бути визнані на підставі законів будь-
якої Високої Договірної Сторони чи будь-якою іншою угодою, стороною якої вона є.
Стаття 54
Повноваження Комітету Міністрів
Ніщо в цій Конвенції не стоїть на перешкоді повноваженням Комітету Міністрів, наданим
йому Статутом Ради Європи.
Стаття 55
Відмова від інших засобів урегулювання спорів
Високі Договірні Сторони погоджуються, що без спеціальної домовленості вони не
користуватимуться існуючими між ними чинними договорами, конвенціями або
деклараціями для вирішення - шляхом звернення - спору, який виникає внаслідок
тлумачення або застосування цієї Конвенції, засобами врегулювання спорів, не
передбаченими цією Конвенцією.
Стаття 56
Територіальне застосування
1. Будь-яка держава може при ратифікації чи будь-коли після цього заявити шляхом
повідомлення Генеральному секретареві Ради Європи про те, що дія цієї Конвенції
поширюється, з урахуванням пункту 4 цієї статті, на всі чи деякі з територій, за міжнародні
відносини яких вона є відповідальною.
2. Дія Конвенції поширюється на територію або території, визначені в повідомленні, з
тридцятого дня після отримання цього повідомлення Генеральним секретарем Ради Європи.

491
 3. Однак положення цієї Конвенції застосовуються до таких територій з належним
урахуванням місцевих вимог.
4. Будь-яка держава, яка зробила заяву відповідно до пункту 1 цієї статті, може будь-коли
після цього оголосити від імені однієї або кількох територій, яких стосується заява, що вона
визнає компетенцію Суду брати заяви від окремих осіб, неурядових організацій або груп
осіб згідно зі статтею 34 Конвенції.
Стаття 57
Застереження
1. Будь-яка держава може при підписанні цієї Конвенції або депонуванні своєї
ратифікаційної грамоти зробити застереження стосовно будь-якого окремого положення
Конвенції з огляду на те, що будь-який чинний на той час на її території закон не відповідає
цьому положенню. Застереження загального характеру згідно із цією статтею не дозволяються.
2. Будь-яке застереження, зроблене згідно із цією статтею, має містити стислий виклад
відповідного закону.
Стаття 58
Денонсація
1. Висока Договірна Сторона може денонсувати цю Конвенцію тільки зі спливом
п'ятирічного строку від дати, коли вона стала її стороною, і через шість місяців після
подання відповідного повідомлення Генеральному секретареві Ради Європи, який інформує
про це інші Високі Договірні Сторони.
2. Така денонсація не звільняє заінтересовану Високу Договірну Сторону від її
зобов'язань за цією Конвенцією стосовно будь-якого діяння, яке могло бути порушенням
таких зобов'язань і могло бути здійснене нею до дати, від якої денонсація набирає
чинності.
3. Будь-яка Висока Договірна Сторона, яка перестає бути членом Ради Європи, перестає
бути і стороною цієї Конвенції на тих самих умовах.
4. Відповідно до положень попередніх пунктів, Конвенція може бути денонсована стосовно
будь-якої території, на яку поширювалася її дія згідно із заявою, зробленою на підставі статті
56.
Стаття 59
Підписання і ратифікація
1. Ця Конвенція відкрита для підписання членами Ради Європи. Вона підлягає ратифікації.
Ратифікаційні грамоти передаються на зберігання Генеральному секретареві Ради Європи.
2. Ця Конвенція набирає чинності після депонування десяти ратифікаційних грамот.
3. Стосовно будь-якого підписанта цієї Конвенції, що ратифікуватиме її після набрання
нею чинності, Конвенція набирає чинності з дня депонування його ратифікаційної грамоти.
4. Генеральний секретар Ради Європи повідомляє всіх членів Ради Європи про набрання
Конвенцією чинності, про Високі Договірні Сторони, які ратифікували її, та про подальше
депонування ратифікаційних грамот.
Учинено в Римі 4 листопада 1950 року англійською і французькою мовами, обидва тексти
є однаково автентичними, в одному примірнику, який зберігається в архіві Ради Європи.
Генеральний секретар надсилає засвідчені копії цієї Конвенції кожному підписантові.

Протокол (№ 1)
до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
зі змінами, внесеними Протоколом N 11

( Протокол ратифіковано Законом N 475/97-ВР) від 17.07.97 )

Офіційний переклад

Уряди держав - членів Ради Європи, які підписали цей Протокол,

492
 сповнені рішучості вжити заходів для забезпечення колективного гарантування
певних прав і свобод, інших ніж ті, які вже включено до розділу I Конвенції про захист прав
людини і основоположних свобод, підписаної в Римі 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція),
домовилися про таке:
Стаття 1
Захист власності
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не
може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах,
передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію
такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням
майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших
зборів або штрафів.
Стаття 2
Право на освіту
Нікому не може бути відмовлено у праві на освіту. Держава при виконанні будь-яких
функцій, узятих нею на себе в галузі освіти і навчання, поважає право батьків забезпечувати
таку освіту і навчання відповідно до їхніх релігійних і світоглядних переконань.
Стаття 3
Право на вільні вибори
Високі Договірні Сторони зобов'язуються проводити вільні вибори з розумною
періодичністю шляхом таємного голосування в умовах, які забезпечують вільне вираження
думки народу у виборі законодавчого органу.
Стаття 4
Територіальне застосування
Будь-яка Висока Договірна Сторона може при підписанні або ратифікації чи будь-коли
після цього надіслати Генеральному секретареві Ради Європи заяву, де зазначаються межі
застосування нею положень цього Протоколу до територій, які зазначено в цій заяві і за
міжнародні відносини яких вона є відповідальною.
Будь-яка Висока Договірна Сторона, яка надіслала заяву на підставі попередньої частини,
може будь-коли після цього надіслати нову заяву про зміну умов будь-якої попередньої
заяви чи припинення застосування положень цього Протоколу щодо будь-якої території.
Заява, зроблена згідно з цією статтею, вважається такою, що зроблена відповідно до пункту
1 статті 56 Конвенції.
Стаття 5
Зв'язок із Конвенцією
Високі Договірні Сторони розглядають положення статей 1, 2, 3 і 4 цього Протоколу як
додаткові статті Конвенції і всі положення Конвенції застосовуються відповідно.
Стаття 6
Підписання і ратифікація
Цей Протокол відкритий для підписання членами Ради Європи, які підписали Конвенцію;
він має бути ратифікований одночасно з ратифікацією Конвенції або після її ратифікації.
Протокол набирає чинності після депонування десяти ратифікаційних грамот. Стосовно будь-
якого підписанта цього Протоколу, що ратифікуватиме його після набрання ним чинності,
Протокол набирає чинності з дня депонування його ратифікаційної грамоти.
Ратифікаційні грамоти передаються на зберігання Генеральному секретареві Ради Європи,
який повідомляє всіх членів Ради про тих, хто здійснив ратифікацію.
Учинено в Парижі 20 березня 1952 року англійською і французькою мовами, обидва
тексти є однаково автентичними, в одному примірнику, який зберігається в архіві Ради Європи.

Генеральний секретар надсилає засвідчені копії кожному підписантові.

493
 Протокол N 4
до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод,
який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в
Конвенції та у Першому протоколі до неї

зі змінами, внесеними Протоколом N 11

( Протокол ратифіковано Законом N 475/97-ВР від 17.07.97 )
Офіційний переклад

Уряди держав - членів Ради Європи, які підписали цей Протокол,

сповнені рішучості вжити заходів для забезпечення колективного гарантування
певних прав і свобод, інших ніж ті, які вже включено до розділу I Конвенції про захист прав
людини і основоположних свобод, підписаної в Римі 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція),
і в статтях 1 - 3 Першого протоколу до Конвенції, підписаного в Парижі 20 березня
1952 року,
домовилися про таке:
Стаття 1
Заборона ув'язнення за борг
Нікого не може бути позбавлено волі лише на підставі неспроможності виконати своє
договірне зобов'язання.
Стаття 2
Свобода пересування
1. Кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно
пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території.
2. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною.
3. На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що
передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної
чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для
захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.
4. Права, викладені в пункті 1, також можуть у певних місцевостях підлягати
обмеженням, що встановлені згідно із законом і виправдані суспільними інтересами в
демократичному суспільстві.
Стаття 3
Заборона вислання громадянина
1. Нікого не може бути вислано, шляхом застосування індивідуальних або
колективних заходів, з території держави, громадянином якої він є.
2. Нікого не може бути позбавлено права в'їзду на територію держави, громадянином якої
він є.
Стаття 4
Заборона колективного вислання іноземців
Колективне вислання іноземців заборонено.
Стаття 5
Територіальне застосування
1. Будь-яка Висока Договірна Сторона може при підписанні або ратифікації чи будь-коли
після цього надіслати Генеральному секретареві Ради Європи заяву, де зазначаються межі
застосування нею положень цього Протоколу до територій, які зазначено в цій заяві і за
міжнародні відносини яких вона є відповідальною.
2. Будь-яка Висока Договірна Сторона, яка надіслала заяву на підставі попередньої частини,
може будь-коли після цього надіслати нову заяву про зміну умов будь-якої попередньої
заяви чи припинення застосування положень цього Протоколу щодо будь-якої території.

494
 3. Заява, зроблена згідно з цією статтею, вважається такою, що зроблена відповідно до
пункту 1 статті 56 Конвенції .
4. Територія будь-якої держави, до якої цей Протокол застосовується на підставі його
ратифікації чи прийняття цією державою, і кожна територія, до якої цей Протокол
застосовується на підставі заяви, зробленої такою державою згідно з цією статтею,
розглядаються як окремі території для цілей посилань у статтях 2 і
3 на територію держави.
5. Будь-яка держава, яка зробила заяву відповідно до пункту 1 чи 2 цієї статті, може в будь-
який інший час після цього заявити від імені однієї або кількох територій, яких стосується
заява, що вона визнає компетенцію Суду брати заяви від окремих осіб,
неурядових організацій або груп осіб згідно зі статтею 34 Конвенції стосовно всіх або
деяких зі статей 1 - 4 цього Протоколу.
Стаття 6
Зв'язок із Конвенцією
Високі Договірні Сторони розглядають положення статей 1 - 5 цього Протоколу як
додаткові статті Конвенції, і всі положення Конвенції застосовуються відповідно.
Стаття 7
Підписання та ратифікація
1. Цей Протокол відкритий для підписання членами Ради Європи, які підписали Конвенцію;
він має бути ратифікований одночасно з ратифікацією Конвенції або після її ратифікації.
Протокол набирає чинності після депонування п'яти ратифікаційних грамот. Стосовно будь-
якого підписанта цього Протоколу, який ратифікуватиме його після набрання ним чинності,
Протокол набирає чинності з дня депонування його ратифікаційної грамоти.
2. Ратифікаційні грамоти передаються на зберігання Генеральному секретареві Ради
Європи, який повідомляє всіх членів Ради про тих, хто здійснив ратифікацію.
На посвідчення чого ті, що підписалися нижче, належним чином на те уповноважені
представники, підписали цей Протокол.
Учинено у Страсбурзі 16 вересня 1963 року англійською і французькою мовами, обидва
тексти є однаково автентичними, в одному примірнику, який зберігається в архіві Ради
Європи. Генеральний секретар надсилає засвідчені копії кожному підписантові.

Протокол N 6
до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який
стосується скасування смертної кари
зі змінами, внесеними Протоколом N 11

(Протокол ратифіковано Законом N 1484-III від 22.02.2000)

Офіційний переклад

Держави - члени Ради Європи, які підписали цей Протокол до Конвенції про захист
прав людини і основоположних свобод, підписаної в Римі 4 листопада 1950 року (далі -
Конвенція),
вважаючи, що еволюційні зміни, що мали місце в кількох державах - членах Ради
Європи, відображають загальну тенденцію до скасування смертної кари,
домовилися про таке:
Стаття 1
Скасування смертної кари
Смертна кара скасовується. Нікого не може бути засуджено до такого покарання або
страчено.
Стаття 2
Смертна кара під час війни

495
 Держава може передбачити у своєму законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під час
війни або невідворотної загрози війни; таке покарання застосовується лише у випадках,
передбачених цим законодавством і згідно з його положеннями. Держава повідомляє
Генерального секретаря Ради Європи про відповідні положення цього законодавства.
Стаття 3
Заборона відступу від зобов'язань
Жодних відступів від положень цього Протоколу не допускається на підставі статті 15
Конвенції.
Стаття 4
Заборона застережень
Жодних застережень стосовно положень цього Протоколу не допускається на підставі
статті 57 Конвенції.
Стаття 5
Територіальне застосування
1. Будь-яка держава при підписанні або депонуванні своєї ратифікаційної грамоти або
свого документа про прийняття чи схвалення може зазначити територію чи території, до
яких застосовуватиметься цей Протокол.
2. Будь-яка держава може будь-коли після цього надіслати на ім'я Генерального секретаря
Ради Європи заяву про поширення дії цього Протоколу на будь-яку іншу територію,
зазначену в цій заяві. Стосовно такої території Протокол набирає чинності в перший день
місяця, що настає після дати отримання такої заяви Генеральним секретарем.
3. Будь-яка заява, зроблена на підставі двох попередніх пунктів, може бути відкликана
щодо будь-якої території, зазначеної в цій заяві, у повідомленні на ім'я Генерального
секретаря. Відкликання набирає чинності в перший день місяця, що настає після дати
отримання такого повідомлення Генеральним секретарем.
Стаття 6
Зв'язок із Конвенцією
Держави - учасниці розглядають положення статей 1 - 5 цього Протоколу як додаткові
статті Конвенції , і всі положення Конвенції застосовуються відповідно.
Стаття 7
Підписання і ратифікація
Цей Протокол відкритий для підписання державами - членами Ради Європи, які
підписали Конвенцію. Він ратифікується, приймається чи схвалюється. Держава - член
Ради Європи не може ратифікувати, прийняти чи схвалити цей Протокол, якщо вона
одночасно або раніше не ратифікувала Конвенцію. Ратифікаційні грамоти або документи
про прийняття чи схвалення депонуються у Генерального секретаря Ради Європи.
Стаття 8
Набрання чинності
1. Цей Протокол набирає чинності в перший день місяця, що настає після дати, коли
п'ять держав - членів Ради Європи висловили свою згоду на обов'язковість для них цього
Протоколу згідно з положеннями статті 7.
2. Стосовно будь-якої держави - члена, яка висловить свою згоду на обов'язковість для неї
цього Протоколу після набрання ним чинності, Протокол набирає чинності в перший день
місяця, що настає після дати депонування ратифікаційної грамоти або документа
про прийняття чи схвалення.
Стаття 9
Функції депозитарію
Генеральний секретар Ради Європи повідомляє держави - члени Ради:
a) про будь-яке підписання;
b) про депонування будь-якої ратифікаційної грамоти чи будь-якого документа про
прийняття або схвалення;
c) про будь-яку дату набрання чинності цим Протоколом згідно зі статтями 5 і 8;

496
 d) про будь-яку іншу дію, повідомлення чи сповіщення, яке стосується цього Протоколу.
На посвідчення чого ті, що підписалися нижче, належним чином на те уповноважені
представники, підписали цей Протокол.
Учинено у Страсбурзі 28 квітня 1983 року англійською і французькою мовами, обидва
тексти є однаково автентичними, в одному примірнику, який зберігається в архіві Ради
Європи. Генеральний секретар Ради Європи надсилає засвідчені копії кожному підписантові.

Протокол N 7
до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
зі змінами, внесеними Протоколом N 11

( Протокол ратифіковано Законом N 475/97-ВР від 17.07.97 )

Офіційний переклад

Держави - члени Ради Європи, які підписали цей Протокол,

сповнені рішучості вжити нових заходів для забезпечення колективного гарантування
певних прав і свобод за допомогою Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод, підписаної в Римі 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція),
домовилися про таке:
Стаття 1
Процедурні гарантії, що стосуються вислання іноземців
1. Іноземець, який законно проживає на території держави, не може бути висланий за її межі
інакше ніж на виконання рішення, прийнятого відповідно до закону, і повинен мати
можливість:

a) наведення доводів проти свого вислання;

b) перегляду своєї справи; і
c) представлення з цією метою перед компетентним органом або перед особою чи особами,
призначеними цим органом.
2. Іноземець може бути висланий ще до того, як він здійснив свої права, передбачені в
підпунктах "a", "b" та "c" пункту 1 цієї статті, коли таке вислання є необхідним в інтересах
публічного порядку або ґрунтується на міркуваннях національної безпеки.
Стаття 2
Право на оскарження в кримінальних справах
1. Кожен, кого суд визнав винним у вчиненні кримінального правопорушення, має право
на перегляд судом вищої інстанції факту визнання його винним або винесеного йому вироку.
Здійснення цього права, включаючи підстави, на яких воно може бути здійснене,
регулюється законом.
2. Із цього права можуть поширюватися винятки для передбачених законом
незначних правопорушень або коли відповідну особу судив у першій інстанції найвищий
суд, або коли її було визнано винною і засуджено після оскарження виправдувального
вироку.
Стаття 3
Відшкодування в разі судової помилки
Якщо остаточним рішенням особу було засуджено за вчинення кримінального
правопорушення і якщо на підставі нового чи нововиявленого факту, який беззаперечно
доводить наявність судової помилки, винесений їй вирок було потім скасовано або її було
помилувано, то ця особа, яка зазнала покарання в результаті такого засудження, одержує
відшкодування згідно із законом або практикою відповідної держави, якщо тільки не буде
доведено, що зазначений невідомий факт не було свого часу виявлено повністю або частково з
вини цієї особи.
Стаття 4

497
 Право не бути притягненим до суду або покараним двічі
1. Нікого не може бути вдруге притягнено до суду або покарано в порядку кримінального
провадження під юрисдикцією однієї і тієї самої держави за правопорушення, за яке його вже
було остаточно виправдано або засуджено відповідно до закону та кримінальної
процедури цієї держави.
2. Положення попереднього пункту не перешкоджають відновленню провадження у справі
згідно із законом та кримінальною процедурою відповідної держави за наявності нових або
нововиявлених фактів чи в разі виявлення суттєвих недоліків у попередньому судовому
розгляді, які могли вплинути на результати розгляду справи.
3. Жодних відступів від положень цієї статті не допускається на підставі статті 15 Конвенції.
Стаття 5
Рівноправність кожного з подружжя
Кожен з подружжя у відносинах між собою і в їхніх відносинах зі своїми дітьми
користується рівними правами та обов'язками цивільного характеру, що виникають зі вступу
у шлюб, перебування в шлюбі та у випадку його розірвання. Ця стаття не перешкоджає
державам вживати таких заходів, що є необхідними в інтересах дітей.
Стаття 6
Територіальне застосування
1. Будь-яка держава при підписанні або депонуванні своєї ратифікаційної грамоти або
свого документа про прийняття чи схвалення може зазначити територію чи території,
на які поширюватиметься дія цього Протоколу, і встановити межі застосування нею його
положень до такої території чи територій.
2. Будь-яка держава може будь-коли після цього надіслати на ім'я Генерального секретаря
Ради Європи заяву про поширення дії цього Протоколу на будь-яку іншу територію,
зазначену в цій заяві. Стосовно такої території Протокол набирає чинності в перший день
місяця, що настає зі спливом двомісячного строку від дати отримання такої заяви
Генеральним секретарем.
3. Будь-яка заява, зроблена на підставі двох попередніх пунктів, може бути
відкликана або змінена щодо будь-якої території, зазначеної в цій заяві, у повідомленні
на ім'я Генерального секретаря. Відкликання або зміна набирає чинності в перший день
місяця, що настає зі спливом двомісячного строку від дати отримання такого повідомлення
Генеральним секретарем.
4. Заява, зроблена згідно з цією статтею, розглядається як така, що зроблена відповідно до
пункту 1 статті 56 Конвенції .
5. Територія будь-якої держави, до якої цей Протокол застосовується на підставі його
ратифікації, прийняття або схвалення цією державою, і кожна територія, до якої цей
Протокол застосовується на підставі заяви, зробленої такою державою згідно з цією статтею,
можуть розглядатися як окремі території для цілей посилання в статті 1 на територію держави.
6. Будь-яка держава, яка зробила заяву відповідно до пункту 1 чи 2 цієї статті, може будь-
коли після цього заявити від імені однієї або кількох територій, яких стосується заява, що
вона визнає компетенцію Суду брати заяви від окремих осіб, неурядових організацій
або груп осіб згідно зі статтею 34 Конвенції стосовно статей 1 - 5 цього Протоколу.
Стаття 7
Зв'язок із Конвенцією
Держави - учасниці розглядають положення статей 1 - 6 цього Протоколу як додаткові
статті Конвенції, і всі положення Конвенції застосовуються відповідно.
Стаття 8
Підписання і ратифікація
Цей Протокол відкритий для підписання державами - членами Ради Європи, які
підписали Конвенцію. Він ратифікується, приймається чи схвалюється. Держава - член
Ради Європи не може ратифікувати, прийняти чи схвалити цей Протокол, якщо вона раніше

498
або одночасно не ратифікувала Конвенцію. Ратифікаційні грамоти або документи про
прийняття чи схвалення депонуються у Генерального секретаря Ради Європи.
Стаття 9
Набрання чинності
1. Цей Протокол набирає чинності в перший день місяця, що настає після дати, коли
п'ять держав - членів Ради Європи висловили свою згоду на обов'язковість для них цього
Протоколу згідно з положеннями статті 8.
2. Для будь-якої держави-члена, яка висловить свою згоду на обов'язковість для неї
цього Протоколу після набрання ним чинності, Протокол набирає чинності в перший день
місяця, що настає після дати депонування ратифікаційної грамоти або документа про
прийняття чи схвалення.
Стаття 10
Функції депозитарію
Генеральний секретар Ради Європи повідомляє держави - члени Ради:
a) про будь-яке підписання;
b) про депонування будь-якої ратифікаційної грамоти чи будь-якого документа про
прийняття або схвалення;
c) про будь-яку дату набрання чинності цим Протоколом згідно зі статтями 6 і 9;
d) про будь-яку іншу дію, повідомлення чи сповіщення, яке стосується цього Протоколу.
На посвідчення чого ті, що підписалися нижче, належним чином на те уповноважені
представники, підписали цей Протокол.
Учинено у Страсбурзі 22 листопада 1984 року англійською і французькою мовами, обидва
тексти є однаково автентичними, в одному примірнику, який зберігається в архіві Ради
Європи. Генеральний секретар Ради Європи надсилає засвідчені копії кожній державі - членові
Ради Європи.

Додаток 10

ПОПЕРЕДНІ УМОВИ І ПІДСТАВИ ЗВЕРНЕННЯ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ

З ПРАВ ЛЮДИНИ (М.СТРАСБУРГ)
(ПОЯСНЮВАЛЬНА НОТАТАКА)
1. Європейський Cуд з прав людини розглядає тільки ті скарги, що пов'язані з
порушенням прав, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основних свобод
1950 р. і чинними Протоколами до неї.
2. Звернення можливо:
а) якщо факт порушення прав відбувся після дати ратифікації Україною Конвенції (11 вересня
1997 р.);
б) тільки після того, як було вичерпано всі національні засоби правового захисту (рішення суду
першої інстанції і касаційне рішення на нього);

 Усі міжнародні судові чи квазісудові органи, які займаються захистом прав людини і мають повноваження
розглядати індивідуальні скарги проти держави, застосовують правило, згідно з яким особа повинна використати
усі доступні національні засоби захисту своїх прав перед тим, як подати офіційну скаргу до міжнародного органу,
що здійснює контроль. Це відображає загальний принцип міжнародного права, який базується на визнанні того, що
державі має бути надано усі можливі шляхи виправлення порушення її міжнародних зобов’язань через
використання власних національних правових засобів до того, як це порушення буде розглянуте та/або
контролюватиметься на міжнародному рівні (Антріш проти Франції (1994)). І тільки якщо органи державної влади
не можуть поновити порушене право чи забезпечити справедливе відшкодування за його порушення, Суд
розглядає це питання.
Термін «вичерпання національних засобів правового захисту» передбачає обов’язкове використання
заявником всіх засобів, як адміністративних, так і судових, які передбачені в національному законодавстві.
Однак від індивідуального заявника вимагається вичерпати всі ті засоби, якими він може скористатись як правом, а

499
в) лише протягом шести місяців з моменту прийняття негативного остаточного рішення на
внутрішньонаціональному рівні (підтвердження негативного рішення суду першої інстанції у
касаційному порядку).
3. Офіційними мовами Суду є англійська і французька, але заява може бути подана однією з
офіційних мов держав - учасниць Конвенції.
4. Індивідуальні заявники (фізичні особи) можуть подавати свої заяви самостійно, проте
рекомендується користуватися послугами адвоката. Заявник може бути представлений
адвокатом.
5. Європейський Суд не розглядає скарги:
а) не приймаються скарги, спрямовані проти приватних осіб або недержавних установ;
б) анонімні;
в) розглянуті раніше;
Г) які не є обґрунтованими.
6. Рішення Суду є остаточним (ст. 52 Конвенції). Воно не підлягає оскарженню й обов'язково
до виконання державою, що припустила порушення положень Конвенції.
7. Назви найбільш значущих статей Європейської Конвенції у відповідності з положеннями
Проколу № 11:

Конвенція 1950 р.
стаття 2 право на життя
стаття З заборона катувань
стаття 4 заборона рабства і примусової праці
стаття 5 право на свободу й особисту недоторканність
стаття 6 право на справедливий судовий розгляд
стаття 7 покарання винятково на підставі закону
стаття 8 право на повагу приватного і сімейного життя
стаття 9 свобода думки, совісті і віросповідання
стаття 10 свобода вираження поглядів
стаття I I свобода зібрань та об’єднання
стаття 12 право на шлюб
стаття 13 право на ефективний засіб правового захисту
стаття 14 заборона дискримінації
Протокол № 1
стаття 1 захист права власності
стаття 2 право на освіту
стаття З право на вільні вибори
Протокол № 4
стаття 1 заборона позбавлення волі за борги
не як привілеєм. Тому хоч заявник і повинен звертатись з оскарженням до всіх судових органів, до яких він має
можливість дістатись, він не зобов’язаний звертатись до яких би то не було соціальних служб (Заява № 214/56) чи
звертатись за помилуванням до виконавчої влади, що розцінюється вже як «екстраординарний» а тому і
неефективний засіб (Заява № 8395/78).
Уряд-відповідач може заперечити, що заявник не використав усі внутрішні засоби правового захисту (Заява №
9120/80), але саме уряд має довести існування цих доступних і достатніх національних засобів правового захисту
(Заява № 9013/80). Уряд-відповідач має також довести, що існуючі внутрішні засоби захисту є ефективними.
Важливо зазначити, що коли заява визнається неприйнятною з посиланням на невиконання вимоги про
вичерпання національних засобів правового захисту, то це є тимчасовою перешкодою. Суд може повернутись до
розгляду заяви в разі виконання заявником положення про вичерпання національних засобів правового
захисту.
   Відлік шестимісячного строку починається не тільки від дати прийняття національного рішення, але також і
від дати, коли заявникові стало відоме це рішення і, таким чином, він отримав можливість звернутися із заявою до
Суду.

500
стаття 2 свобода пересування
стаття З заборона висилки громадян
стаття 4 заборона масової висилки іноземців
Протокол № 6
стаття 1 скасування смертної кари
Протокол № 7
стаття 1 процедурні гарантії у випадку висилки іноземців
стаття 2 право на оскарження у кримінальних справах
стаття З відшкодування в разі незаконного засудження
стаття 4 право не бути притягненим до суду або покараним двічі
стаття 5 рівноправність кожного з подружжя
Протокол № 13
Стаття 1 скасування смертної кари

ПОЯСНЮВАЛЬНА НОТАТКА
ДЛЯ ОСІБ, ЯКІ ЗАПОВНЮЮТЬ ФОРМУЛЯР ЗАЯВИ У ВІДПОВІДНОСТІ ДО
СТАТТІ 34 КОНВЕНЦІЇ
ВСТУП
Ця нотатка призначена допомогти Вам заповнити формуляр заяви до Суду. Будь-ласка,
уважно прочитайте її перед тим, як заповнювати формуляр, а потім спирайтеся на неї,
заповнюючи кожний розділ формуляра.
Заповнений формуляр буде Вашою заявою до Суду, згідно зі Статтею 34 Конвенції.
Він буде основним документом при розгляді Вашої справи Судом. Тому важливо заповнити
його якомога повніше та акуратніше, навіть якщо це означає повторне викладення інформації,
що вже була подана Вами до Суду раніше.
Формуляр складається з восьми розділів. Ви повинні заповнити формуляр таким чином,
щоб Ваша заява містила усю необхідну інформацію, яка вимагається у відповідності до Правил
Процедури Суду. Нижче Ви знайдете правила заповнення кожного розділу формуляра окремо, а
також текст Статей 45 та 47 Правил Процедури Суду.
ПРАВИЛА ЗАПОВНЕННЯ ФОРМУЛЯРА
I. СТОРОНИ - Стаття 47 § 1 (а), (б) та (в)
(1 - 13)
Якщо заява подається більш ніж одним заявником, Ви повинні надати усю необхідну
інформацію про кожного з них (на окремому аркуші, якщо це потрібно). ,
Заявник може уповноважити іншу особу представляти свої інтереси. Такий представник
повинен бути адвокатом, що має право практикувати в одній із Договірних Сторін і
проживати на території однієї з них, або ж іншою особою, ухваленою Судом. У випадку, коли
заявник уповноважений іншою особою, відповідні дані повинні бути вказані у цьому розділі
формуляра. Суд буде вести листування лише з цим представником.
II. ВИКЛАДЕННЯ ФАКТІВ - Стаття 47 § 1 (г)
(14)
Ви повинні зрозуміло та стисло викласти подробиці фактів, що стосуються предмета
скарги. Намагайтеся описати події у тій послідовності, у якій вони мали місце. Вказуйте точні
дати. Якщо Ваші скарги стосуються кількох питань (наприклад, різних судових розглядів), Ви
повинні описати кожен із них окремо.
III. ЗАЗНАЧЕННЯ ПОРУШЕНЬ КОНВЕНЦІЇ ТА ВІДПОВІДНА АРГУМЕНТАЦІЯ –
(15) Стаття 47 § 1 (д)
У цьому розділі формуляра Ви повинні якомога точніше пояснити, у чому полягає Ваша
скарга, згідно з Конвенцією. Зазначте, до яких положень Конвенції Ви апелюєте і поясніть,
чому Ви вважаєте, що факти, викладені Вами у Розділі II, спричинили порушення цих
положень.

501
 Ви побачите, що певні статті Конвенції припускають, за певних умов, деякі обмеження
прав, що гарантуються цими статтями (див., наприклад, підпункти від (а) до (е) Статті 5 § 1 та 2
Статей з 8 по 11). Якщо Ви апелюєте до такої статті, спробуйте пояснити, чому Ви вважаєте
невиправданими обмеження, проти яких Ви виступаєте.
IV. ЗАЯВА ЗГІДНО ЗІ СТАТТЕЮ 35 § 1 КОНВЕНЦІЇ - СТАТТЯ 47 § 2 (а)
(16-18)
У цьому розділі Ви повинні викласти подробиці процедур стосовно використаних Вами
внутрішніх засобів захисту. Ви повинні заповнити кожну з трьох частин цього розділу і окремо
надати інформацію щодо кожної окремої скарги. У пункті 18 Ви повинні вказати, чи існують
будь-які інші засоби захисту, до яких Ви не вдалися, і які б надали Вам можливість переглянути
справу. Якщо такий засіб існує, Ви повинні його вказати (наприклад назвати судову чи іншу
інстанцію, куди б міг бути направлений позов) і пояснити, чому Ви його не використали.
V. ВИКЛАДЕННЯ ПРЕДМЕТА ЗАЯВИ - Стаття 47 § 1 (є)
(19)
Тут Ви повинні стисло вказати, якої мети Ви бажаєте досягти, звертаючись до Суду. Ви
маєте зазначити загальний розмір справедливої сатисфакції, яку Ви, можливо, забажаєте
отримати, згідно зі Статтею 41 Конвенції.
VI. ЗАЯВА СТОСОВНО ПРОЦЕДУР У ІНШИХ МІЖНАРОДНИХ ІНСТАНЦІЯХ -
(20) Стаття 47 § 2 (б)
Тут Ви повинні вказати, чи подавали Ви будь-коли скарги, які є предметом Вашої заяви,
до будь-яких інших міжнародних інстанцій, що займаються розслідуваннями або
урегулюванням подібних питань. Якщо так, то Ви повинні вказати усі подробиці, включаючи
назву органу, до якого подавалися скарги, дати і деталі усіх процедур, які мали місце, а також
подробиці ухвалених рішень. Ви також повинні надати копії відповідних рішень та інших
документів.
VIІ. ПЕРЕЛІК ДОКУМЕНТІВ - Стаття 47 § 1 (ж)
(21) (ДОДАВАЙТЕ НЕ ОРИГІНАЛИ ДОКУМЕНТІВ, А ВИКЛЮЧНО КОПІЇ)
Не забудьте скласти перелік та додати до Вашої заяви копії усіх судових вироків та
інших рішень, згаданих у Розділах IV та VI, а також будь-які інші документи, які, на Вашу
думку, суд міг би взяти до уваги як докази (протоколи слухань, заяви свідків і т. ін.). Додайте
будь-які документи, на підставі яких виносився вирок чи інше рішення, а також текст самого
рішення. Надсилайте виключно ті документи, які стосуються скарг, представлених Вами до
Суду.
VIII. ДЕКЛАРАЦІЯ ТА ПІДПИС - Стаття 45 § З
(22)
Якщо заява підписана представником заявника, до неї повинна додаватися належним
чином оформлена довіреність, підписана заявником (якщо вона не була подана раніше).

СТАТТІ 45 ТА 47 ПРОЦЕДУРИ СУДУ

Стаття 45 (Підписи)
1. Будь-яка заява, згідно зі Статтями 33 та 34 Конвенції, подається письмово і має бути
підписана заявником або його представником.
2. Якщо заява подається недержавною організацією або групою осіб, вона повинна бути
підписана особами, уповноваженими представляти таку організацію чи групу. Палата або
Комітет визначать, чи дійсно особи, що підписали заяву, уповноважені це робити.
3. Якщо заявники представляються іншими особами, згідно зі Статтею 36, їхній представник
або представники повинні додати письмову довіреність.
Стаття 47 (Зміст особистої заяви)
1. Будь-яка заява, згідно зі Статтею 34 Конвенції, має бути викладена на бланку формуляра
заяви, якщо Президент Секції не вирішить інакше. Вона має містити
а. прізвище, ім’я, по-батькові, дату народження, громадянство, стать, рід занять та адресу
заявника;

502
б. прізвище, ім’я, по-батькові, рід занять та адресу представника (якщо такий є);
в. назву Договірної Сторони чи Сторін, проти яких подається заява;
г. викладення фактів;
д. зазначення порушень Конвенції та відповідна аргументація;
е. докази того, що заявник відповідає вимогам прийнятності (використання усіх можливих
національних засобів правового захисту та дотримання шестимісячного терміну подачі заяви),
згідно зі Статтею 35 § 1 Конвенції; та
є. предмет заяви та загальний розмір справедливої сатисфакції, яку заявник, можливо, забажає
отримати, згідно зі Статтею 41 Конвенції;
а також супроводжуватися
ж. копіями усіх відповідних документів, що стосуються справи, зокрема, судових чи інших
рішень, що стосуються предмета заяви.
2. Крім того, заявник повинен:
а. надати інформацію, а саме документи та рішення, згадані вище у пункті 1. ж., які можуть
довести відповідність критеріям прийнятності (використання усіх можливих національних
засобів правового захисту та дотримання шестимісячного терміну подання заяви), згідно зі
Статтею 35 § 1 Конвенції; та
б. вказати, чи представляли вони скарги до будь-яких інших міжнародних інстанцій для
розслідування чи урегулювання.
3. Заявники, які не бажають розголошувати своє ім’я громадськості, повинні це вказати, а
також навести причини, що могли б виправдати таке відхилення від звичайної процедури, яка
передбачає доступність інформації під час засідань Суду для громадськості. Президент Палати
може дозволити анонімність лише у виняткових та цілком виправданих випадках.
4. Невідповідність вимогам, викладеним у пунктах 1 та 2, може призвести до відмови у
реєстрації заяви і неможливості розгляду її Судом.
5. Датою подання заяви, як правило, буде вважатися той день, коли заявник вперше виклав
предмет своєї скарги, хоча б у скороченому вигляді. Однак Суд може визнати такою і іншу
дату, якщо вважатиме це виправданим.
6. Заявники повинні інформувати Суд про будь-які зміни усіх обставин стосовно заяви, а
також про зміни місця проживання.

Поштова адреса:
COUNCIL OF EUROPE
EUROPEAN COURT OF HUMAN RIGHTS
F – 67075 STRASBOURG Cedex

Додаток 11

АМЕРИКАНСЬКА КОНВЕНЦІЯ ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

Ухвалена Міжамериканською конференцією з прав людини 22 листопада 1969 р. у Сан-Хосе.

Набула чинності 18 липня 1978 р. Станом на 1 січня 2009 р. 25 учасників.

ПРЕАМБУЛА

Американські держави - учасниці цієї Конвенції, підтверджуючи свій намір укріпити в цій
півкулі в рамках демократичних інститутів систему особистої свободи і соціальної
справедливості, заснованих на повазі основних прав людини;
визнаючи, що основні права людини виникають не внаслідок того, що та або інша людина є
громадянином певної держави, а внаслідок того, що ґрунтуються на властивостях людської

503
особи і що тому вони потребують міжнародного захисту у вигляді конвенції, що підкріплює або
доповнює захист, передбачений внутрішнім правом американських держав;
вважаючи, що ці принципи викладені в Статуті Організації американських держав, в
Американській декларації прав і обов'язків людини і в Загальній декларації прав людини, і що
вони підтверджені і розвинені в інших міжнародних документах, як усесвітніх, так і
регіональних;
знову підтверджуючи, що відповідно до Загальної декларації прав людини ідеал вільної
людини, що є вільною від страху і злиднів, може бути досягнутий тільки тоді, коли створені
умови, за яких кожна людина може користуватися своїми економічними, соціальними і
культурними правами, а також своїми громадянськими і політичними правами; і
вважаючи, що третя Спеціальна міжамериканська конференція (Буенос-Айрес, 1967 р.)
схвалила включення в Статут своєї Організації ширших норм в галузі економічних і соціальних
прав та права на освіту і ухвалила, що міжамериканська конвенція про права людини повинна
визначити структуру, компетенцію і процедуру органів, відповідальних за ці питання,
погодилися про таке:

ЧАСТИНА I. ОБОВ'ЯЗКИ ДЕРЖАВИ І ПРАВА, ЩО ЗАХИЩАЮТЬСЯ

ГЛАВА 1. ЗАГАЛЬНІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

Стаття 1. Зобов'язання поважати права

1. Держави - учасниці цієї Конвенції зобов'язуються поважати права і свободи, визнані в ній, і
забезпечувати для всіх осіб, що перебувають під їх юрисдикцією, вільне і повне здійснення цих
прав і свобод без будь-якої дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії,
політичних або інших переконань, національного або соціального походження, економічного,
станового або будь-якого іншого соціального стану.

2. Для цілей цієї Конвенції „особу” означає „кожна людина”.

Стаття 2. Значення внутрішнього законодавства

У тих випадках, коли здійснення яких-небудь прав або свобод, згаданих у статті 1, ще не
забезпечене законодавчими або іншими положеннями, держави - учасниці зобов'язуються
вживати відповідно до своїх конституційних процедур і положень цієї Конвенції таких
законодавчих або інших заходів, які можуть виявитися необхідними для введення в дію цих
прав і свобод.

ГЛАВА II. ГРОМАДЯНСЬКІ І ПОЛІТИЧНІ ПРАВА

Стаття 3. Право на визнання правосуб'єктності

Кожна людина має право на визнання її правосуб'єктності.

Стаття 4. Право на життя

1. Кожна людина має право на повагу її життя. Це право охороняється законом, в цілому з
моменту зачаття. Ніхто не може бути довільно позбавлений життя.

2. У країнах, які не відмінили смертної кари, смертні вироки можуть ухвалюватися тільки за
найтяжчі злочини на виконання остаточного вироку, винесеного компетентним судом і
відповідно до закону, що встановлює таке покарання і що набув чинності до скоєння злочину.

504
Виголошення смертного вироку не повинне розповсюджуватися на злочини, за які в цей час
такий вирок не ухвалюється.

3. Смертна кара не вводиться знов в тих державах, які її відмінили.

4. У жодному випадку не ухвалюється смертний вирок за політичні злочини або пов'язані з

ними звичайні злочини.

5. Смертний вирок не ухвалюється щодо осіб, які у момент скоєння злочину не досягли 18 років
або яким понад 70 років; такий вирок не виконується стосовно вагітних жінок.

6. Кожен, хто засуджений до смертної кари, має право просити про амністію, помилування або
заміну смертного вироку, які можуть дарувати у всіх випадках. Смертний вирок не
виконується, поки таке прохання перебуває на розгляді компетентного органу і щодо нього не
винесена ухвала.

Стаття 5. Свобода від тортур

1. Кожна людина має право на повагу її фізичної, духовної і моральної недоторканності.

2. Ніхто не повинен піддаватися тортурам або жорстоким, нелюдяним або таким, що принижує
її гідність, покаранням або поводженню. Всі особи, позбавлені волі, мають право на повагу
гідності, властивої людській особі.

3. Покарання не розповсюджується ні на яких інших осіб, окрім злочинця.

4. Обвинувачені у випадках, коли відсутні виняткові обставини, поміщаються окремо від

засуджених, і їм надається окремий режим, що відповідає їхньому статусу незасуджених осіб.

5. Неповнолітні, проти яких порушено кримінальне переслідування, відділяються від

повнолітніх і в найкоротший строк доставляються до суду, з тим щоб їм міг надаватися режим,
що відповідає їхньому статусу неповнолітніх.

6. Покарання, що передбачають позбавлення волі, мають як істотну мету виправлення і

соціальне перевиховання ув’язнених.

Стаття 6. Свобода від рабства

1. Ніхто не повинен триматися у рабстві або у підневільному стані, які заборонені у всіх їхніх
формах, так само як і работоргівля і торгівля жінками.

2. Ніхто не повинен примушуватися до примусової або обов'язкової праці. Це положення не

повинне тлумачитися як таке, що означає, що в тих країнах, де покаранням, встановленим за
певні злочини, є позбавлення волі, зв'язане з примусовою працею, виконання такого вироку,
винесеного компетентним судом, забороняється. Примусова праця не повинна негативно
позначатися на гідності або інтелектуальній здатності ув'язненого.

3. Для цілей цієї статті терміном «примусова або обов'язкова праця» не охоплюється:

a) яка б то не була робота або служба, яку, як правило, повинна виконувати особа, що перебуває
в ув'язненні на підставі вироку або офіційного рішення компетентного судового органу. Така
робота або служба виконується під спостереженням і контролем з боку державних органів, і

505
будь-які особи, що виконують таку роботу або службу, не повинні передаватися в
розпорядження якої-небудь приватної організації, компанії або юридичної особи;

b) яка б то не була військова служба, а в тих країнах, в яких визнається відмова від військової
служби з політичних або релігійно-етнічних мотивів, яка б то не була служба, що
передбачається законом замість військової служби;

c) яка б то не була служба, обов'язкова у випадках небезпеки або лиха, що загрожує життю або
благополуччю населення; або

d) яка б то не була робота або служба, яка входить у звичайні громадянські обов'язки.

Стаття 7. Право на особисту свободу

1. Кожна людина має право на особисту свободу і недоторканність.

2. Ніхто не повинен бути позбавлений волі інакше, як на таких підставах і умовах, які наперед
встановлені конституцією відповідної держави - учасниці або законом, прийнятим на її
виконання.

3. Ніхто не може бути підданий довільному арешту або тюремному ув’язненню.

4. Кожному затриманому повідомляються причини його затримання і в терміновому порядку

повідомляється звинувачення, що пред'являється йому.

5. Кожна затримана особа в терміновому порядку доставляється до судді або до іншого

посадовця, якому належить згідно із законом право здійснювати судову владу, і має право на
судовий розгляд протягом розумного терміну або на звільнення без шкоди для продовження
розгляду. Її звільнення може ставитися в залежність від надання гарантій явки до суду.

6. Кожному, хто позбавлений волі, належить право звернутися до компетентного суду, з тим
щоб цей суд міг невідкладно винести ухвалу щодо законності його арешту або затримання і
розпорядитися про його звільнення, якщо арешт або затримання незаконні. У державах-
учасницях, законодавство яких передбачає, що кожен, хто вважає, що йому загрожує
позбавлення волі, має право звернутися до компетентного суду, з тим щоб суд міг винести
ухвалу щодо законності такої загрози, цей засіб правового захисту не може бути обмежений або
скасований. Зацікавлена сторона або інша особа від її імені має право використовувати такі
засоби правового захисту.

7. Ніхто не повинен піддаватися затриманню за борги. Цей принцип не обмежує ухвали

компетентного судового органу, що видаються у разі невиконання обов'язків за змістом.

Стаття 8. Право на справедливий суд

1. Кожна людина має право на слухання її справи з належними гарантіями і протягом

розумного періоду часу у компетентному, незалежному і неупередженому суді, наперед
скликаному згідно із законом на обґрунтування будь-якого звинувачення кримінального
характеру, висунутого проти неї або для визначення її прав чи зобов'язань цивільного,
трудового, фінансового або будь-якого іншого характеру. Кожен обвинувачений в тяжкому
злочині має право вважатися невинним доти, доки винність його не буде доведена згідно з
законом. В ході розгляду кожен має право, як мінімум, на такі гарантії на основі повної
рівності:

506
a) право звинуваченого на безкоштовну допомогу перекладача, якщо він не розуміє мови,
використовуваної в суді, або не говорить цією мовою;

b) попереднє докладне повідомлення обвинуваченого про висунуті проти нього звинувачення;

c) достатній час і можливості для підготовки свого захисту;

d) право обвинуваченого захищати себе особисто або через вибраного їм самим захисника, а
також вільно і конфіденційно спілкуватися зі своїм захисником;

e) невід'ємне право на допомогу з боку захисника, що надається державою з оплатою або

безкоштовно, залежно від внутрішнього законодавства, якщо обвинувачений не захищає себе
сам або не наймає свого власного захисника протягом терміну, встановленого законом;

f) право захисту допитувати свідків в суді і добиватися виклику до суду як свідків експертів або
інших осіб, які можуть пролити світло на наявні факти;

g) право не бути примушеним до дачі свідчень проти самого себе або до визнання себе винним;
і

h) право звертатися у вищу судову інстанцію.

3. Визнання провини обвинуваченим вважається дійсним тільки у випадку, якщо воно зроблене
без будь-якого примушення.

4. Обвинувачений, виправданий на основі рішення, що не підлягає оскарженню, не

притягується до нового суду у тій же справі.

5. Судовий розгляд є публічним, за винятком тих випадків, коли інше потрібне на користь
правосуддя.

Стаття 9. Свобода від законів Ex Post Pacto

Ніхто не повинен засуджуватися за яку-небудь дію або упущення, які не були кримінальним
злочином відповідно до застосовного права у момент скоєння злочину. Не може призначатися
тяжче покарання, ніж те, яке підлягало застосуванню у момент скоєння кримінального злочину.
Якщо після скоєння злочину законом встановлюється легше покарання, дія цього закону
розповсюджується на цього злочинця.

Стаття 10. Право на компенсацію

Кожна людина має право на компенсацію відповідно до закону у разі, коли вона засуджена на
підставі остаточного вироку, винесеного в результаті судової помилки.

Стаття 11. Право на особисте життя

1. Кожна людина має право на повагу її честі і гідності.

2. Ніхто не може піддаватися довільному або образливому втручанню в його особисте і сімейне
життя, довільним або образливим посяганням на недоторканність його житла, таємницю його
кореспонденції або на його честь і репутацію.

507
3. Кожна людина має право на захист від такого втручання або таких посягань.

Стаття 12. Свобода совісті і релігії

1. Кожна людина має право на свободу совісті і релігії. Це право включає свободу
дотримуватися своєї релігії і переконань і міняти їх, а також свободу сповідати або поширювати
свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдно або приватно.

2. Ніхто не підлягає застосуванню обмежень, які можуть зменшувати його свободу

дотримуватися своєї релігії або переконань або змінювати їх.

3. Свобода відкрито сповідати релігію або переконання може підлягати лише обмеженням,
встановленим законом і необхідним для охорони суспільної безпеки, порядку, здоров'я або
моралі, так само як і прав і свобод інших осіб.

4. Батьки і у відповідних випадках опікуни мають право забезпечувати релігійне і етичне

виховання своїх дітей або підопічних згідно з своїми власними переконаннями.

Стаття 13. Свобода думки і поглядів

1. Кожна людина має право на свободу думки і висловлювання. Це право включає свободу
шукати, отримувати і поширювати всякого роду інформацію і ідеї незалежно від державних
кордонів, усно, письмово або за допомогою друку, або художніх форм вираження, або іншими
способами за своїм вибором.

2. Користування передбаченим в попередньому пункті правом не підлягає попередній цензурі,

проте припускає подальшу відповідальність, яка чітко встановлюється законом і є необхідною
для забезпечення:

a) поваги прав або репутації інших осіб; або

b) охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я або моральності населення.

3. Право на висловлювання своєї думки не може обмежуватися непрямими методами або

засобами, такими, наприклад, як зловживання державними або приватними коштами контролю
щодо газет, частот радіопередач чи інвентарю або устаткування, використовуваних при
розповсюдженні інформації, або ж будь-якими іншими засобами, що створюють перешкоди для
комунікації і розповсюдження ідей і думок.

4. Без шкоди для положень пункту 2 законом може передбачатися попередня цензура стосовно
суспільних розважальних заходів з єдиною метою регулювання доступу до них з міркувань
необхідності забезпечення етичного захисту дітей і підлітків.

5. Будь-яка пропаганда війни і будь-який виступ з національною, расовою або релігійною

ненавистю, що є підбурюванням до незаконного насильства або будь-яким іншим подібним
незаконним діям проти будь-якої особи або групи осіб на будь-яких підставах, включаючи
пов'язані з расою, кольором шкіри, релігією, мовою або національним походженням,
розглядаються як злочини, карані згідно із законом.

Стаття 14. Право на відповідь

508
1. Кожна людина, що постраждала в результаті помилкових або образливих заяв або ідей,
поширених серед широкої громадськості регульованим законом засобом інформації, має право
на відповідь або на внесення виправлення, використовуючи ті ж інформаційні канали на
умовах, які можуть бути визначені законом.

2. Виправлення або відповідь ні за яких обставин не знімають іншої правової відповідальності,

якщо така виникла.

3. В цілях ефективного захисту честі і репутації будь-яка публікація, а також будь-яка газетна,
кінематографічна, телевізійна і радіо компанії повинні мати відповідальну особу, яка не має
імунітету або особливих привілеїв.

Стаття 15. Право на збори

Визнається право на мирні збори, без зброї. Користування цим правом не може підлягати
ніяким обмеженням, окрім тих, які накладаються відповідно до закону і які необхідні в
демократичному суспільстві на користь державної або суспільної безпеки, громадського
порядку або охорони здоров'я і моральності населення або прав і свобод інших осіб.

Стаття 16. Свобода асоціації

1. Кожна людина має право на свободу асоціації в ідеологічних, релігійних, політичних,

економічних, трудових, соціальних, культурних, спортивних або інших цілях.

2. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, окрім тих, які передбачаються
законом і які необхідні в демократичному суспільстві на користь державної або суспільної
безпеки, громадського порядку або охорони здоров'я і моральності населення або захисту прав і
свобод інших осіб.

3. Положення цієї статті не перешкоджають введенню законних обмежень, аж до позбавлення

користування правом на асоціацію, для осіб, що входять до складу озброєних сил і поліції.

Стаття 17. Права родини

1. Родина є природним і основним осередком суспільства і має право на захист з боку

суспільства і держави.

2. За чоловіками і жінками, що досягли шлюбного віку, визнається право на вступ до шлюбу і

права засновувати сім'ю при задоволенні умов, передбачених внутрішнім законодавством, з
урахуванням того, що такі умови не зачіпають принципу недискримінації, встановленого в цій
конвенції.

3. Жоден шлюб не може бути укладений без вільної і повної згоди тих, хто його укладає.

4. Держави - учасниці вживають належних заходів для забезпечення рівності прав і

відповідного балансу обов'язків подружжя щодо вступу до шлюбу, під час саме шлюбу і при
його розірванні. У разі розірвання шлюбу повинен передбачатися необхідний захист всіх дітей,
причому виключно на основі задоволення їх інтересів найкращим чином.

5. Закон визнає рівні права дітей, народжених поза шлюбом і у шлюбі.

Стаття 18. Право на ім'я

509
Кожна людина має право на це йому ім'я і прізвище своїх батьків або одного з них. Законом
визначається те, як це право забезпечується для кожного, при необхідності шляхом
використання привласнених імен.

Стаття 19. Права дитини

Кожна неповнолітня дитина має право на заходи захисту, необхідні з урахуванням її статусу
неповнолітнього, з боку її родини, суспільства і держави.

Стаття 20. Право на громадянство

1. Кожна людина має право на громадянство.

2. Кожна людина має право на громадянство держави, на території якої вона народилася, якщо
тільки вона не має права на яке-небудь інше громадянство.

3. Ніхто не може бути довільно позбавлений свого громадянства або права змінити своє
громадянство.

Стаття 21. Право на майно

1. Кожна людина має право на використання майна, і володіння ним. Закон може
регламентувати таке використання і володіння з урахуванням інтересів суспільства.

2. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, окрім як за умови виплати справедливої
компенсації, на підставах, пов'язаних з суспільною корисністю або соціальними інтересами, а
також у випадках, які встановлені законом, і при дотриманні форм, визначених ним.

3. Лихварство і будь-яка інша форма експлуатації людини людиною забороняється законом.

Стаття 22. Свобода пересування і місця проживання

1. Кожна людина, що законно перебуває на території держави - учасниці, має право на

пересування по цій території і на місце проживання на ній відповідно до положень
законодавства.

2. Кожна людина має право вільно залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

3. Користування згаданими вище правами може підлягати обмеженням тільки відповідно до

закону, в необхідних в демократичному суспільстві масштабах, з метою попередження
злочинності або з метою захисту державної або суспільної безпеки, громадського порядку,
охорони здоров'я і моральності населення або прав і свобод інших осіб.

4. Користування правами, передбаченими в пункті 1, також може обмежуватися законом в

певних районах з урахуванням державних інтересів.

5. Ніхто не може бути висланий з території держави, громадянином якої він є, або позбавлений
права на в'їзд до неї.

6. Іноземець, що законно перебуває на території держави - учасниці цієї Конвенції, може бути
висланий з цієї території тільки на виконання рішення, винесеного відповідно до закону.

510
7. Кожна людина має право шукати притулок і отримувати його на іноземній території
відповідно до законодавства держави і міжнародних конвенцій, якщо вона переслідується за
політичні або пов'язані з ними звичайні злочини.

8. У жодному випадку іноземець не може бути депортований або повернений у країну,

незалежно від того, чи є ця країна країною його походження, якщо в цій країні його право на
життя або особисту свободу знаходиться під загрозою порушення за ознакою його раси,
національності, релігії, соціального становища або політичних переконань.

9. Колективна висилка іноземців забороняється.

Стаття 23. Право участі в державному управлінні

1. Кожен громадянин має такі права і можливості:

a) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно

обраних представників;

b) голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі

загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні, що забезпечує вільне
волевиявлення виборців; і

c) допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби.

2. Закон може регламентувати користування правами і можливостями, про які йдеться в

попередньому пункті, виключно на основі віку, національності, місця проживання, мови,
освіти, цивільної і психічної здатності, а також переконань за допомогою компетентного судді
при кримінальному переслідуванні.

Стаття 24. Право на рівний захист

Всі люди рівні перед законом. Відповідно вони мають право без всякої дискримінації на рівний
захист закону.

Стаття 25. Право на судовий захист

1. Кожна людина має право на просте і швидке звернення або будь-яке інше ефективне
звернення до компетентного суду для захисту від дій, які порушують її основні права, визнані
конституцією або законодавством держави або цією Конвенцією, навіть якщо таке порушення
могло бути здійснене особами, що діяли в порядку виконання своїх офіційних обов'язків.

2. Держави - учасниці зобов'язуються:

a) забезпечити, щоб право на правовий захист для будь-якої особи, що вимагає такого захисту,
встановлювалося компетентною владою, передбаченою правовою системою держави;

b) розширювати можливості застосування засобів судового захисту; і

c) забезпечити застосування компетентними владою засобів правового захисту, коли вони

надаються.

ГЛАВА III. ЕКОНОМІЧНІ, СОЦІАЛЬНІ І КУЛЬТУРНІ ПРАВА

511
 Стаття 26. Прогресивний розвиток

Держави - учасниці зобов'язуються вживати заходів, як внутрішньодержавних, так і в порядку

міжнародної співпраці, зокрема з економічних і технічних питань, в цілях поступового
забезпечення шляхом законодавства і інших відповідних засобів повного здійснення прав, що
випливають з економічних, соціальних, освітніх, наукових і культурних норм, закріплених в
Статуті Організації американських держав з поправками до нього, внесеними Протоколом
Буенос-Айреса.

ГЛАВА IV. ПРИПИНЕННЯ ДІЇ ГАРАНТІЙ, ТЛУМАЧЕННЯ І ЗАСТОСУВАННЯ

Стаття 27. Припинення дії гарантій

1. Під час війни, виникнення небезпеки для держави або при інших надзвичайних обставинах,
які ставлять під загрозу незалежність або безпеку держави - учасниці, ця держава може вживати
заходів на ухилення від її зобов'язань за цією Конвенцією такою мірою і на такий період часу,
як цього вимагає гострота становища, за умови що такі заходи не є несумісними з її іншими
зобов'язаннями за міжнародним правом і не спричиняють дискримінації за ознакою раси,
кольору шкіри, статі, мови, релігії або соціального походження.

2. Вищезазначене положення не санкціонує якого-небудь припинення дії таких статей: статті 3

(Право на визнання правосуб'єктності); статті 4 (Право на життя); статті 5 (Свобода від тортур);
статті 6 (Свобода від рабства); статті 9 (Свобода від законів ex post facto); статті 12 (Свобода
совісті і релігії); статті 17 (Права родини); статті 18 (Право на ім'я); статті 19 (Права дитини);
статті 20 (Право на громадянство); і статті 23 (Право участі у державному управлінні) або ж
правових гарантій, необхідних для забезпечення захисту цих прав.

3. Будь-яка держава - учасниця, що використовує право припинення, негайно інформує інші

держави - учасниці через Генерального секретаря Організації американських держав про
положення, застосування яких нею було припинено, причини, що викликали таке припинення, і
про дату її припинення.

Стаття 28. Федеральне застереження

У тих випадках, коли державою - учасницею є федеральна держава, національний уряд такої
держави - учасниці виконує всі положення цієї Конвенції, стосовно суті яких воно володіє
законодавчою і судовою юрисдикцією.

У разі положення, стосовно суті якого юрисдикцією володіють адміністративні одиниці, що

входять до складу федеральної держави, національний уряд негайно вживає належних заходів
відповідно до своєї конституції і зі своїм законодавством, з тим щоб компетентна влада
адміністративних одиниць могла прийняти необхідні положення у виконання цієї Конвенції.

У разі коли дві або більше держав - учасниць домовляються про те, щоб утворити федерацію
або інший тип асоціації, ці держави повинні мати на увазі, що у федеральному чи іншому
договорі, що приймаються в результаті цього, повинні міститися положення, необхідні для
збереження і забезпечення дії норм, закріплених в цій Конвенції, в новій державі, яка ними
утворюється.

Стаття 29. Обмеження щодо тлумачення

Жодне з положень цієї Конвенції не повинне тлумачитися:

512
a) як таке, що дозволяє будь-якій державі - учасниці, будь-якій групі або будь-якій особі
перешкоджати використанню або здійсненню прав і свобод, визнаних у цій Конвенції, або
обмежувати їх більшою мірою, ніж це передбачається в цій Конвенції;

b) як таке, що обмежує використання або здійснення будь-якого права або будь-якої свободи,
визнаних на підставі закону якої-небудь держави - учасниці або на підставі іншої конвенції,
учасником якої одна з вказаних держав є;

c) як таке, що виключає інші права або гарантії, властиві людській особі або таких, що
випливають з представницького характеру демократії як форми правління; або

d) як таких, що виключає або обмежує дію, яку можуть мати Американська декларація прав і
обов'язків людини і інші міжнародні акти аналогічного характеру.

Стаття 30. Обсяг обмежень

Обмеження, які відповідно до цієї Конвенції можуть бути введені на використання або
здійснення визнаних в ній прав і свобод, не можуть застосовуватися інакше, як відповідно до
законів, які були прийняті з урахуванням необхідності забезпечення загальних інтересів, і для
мети, для якої ці обмеження встановлені.

Стаття 31. Визнання інших прав

У систему захисту, що передбачена цією Конвенцією, можуть бути включені інші права і
свободи, визнані через процедури, встановлені в статтях 76 і 77.

ГЛАВА V. ОСОБИСТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Стаття 32. Зв'язок між правами і обов'язками

1. Кожна особа несе відповідальність перед своєю родиною, суспільством і людством.

2. Права кожної особи обмежені правами інших осіб, благополуччям всіх і справедливими
вимогами загального добробуту в демократичному суспільстві.

ЧАСТИНА II. ЗАСОБИ ЗАХИСТУ

ГЛАВА VI. КОМПЕТЕНТНІ ОРГАНИ

Стаття 33

Органи. що мають компетенцію заслуховувати питання, що стосуються виконання зобов'язань,

узятих на себе державами учасницями цієї Конвенції:

a) Міжамериканська комісія з прав людини, іменована «Комісія»; і

b) Міжамериканський суд з прав людини, іменований «Суд».

ГЛАВА VII. МІЖАМЕРИКАНСЬКА КОМІСІЯ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Розділ I. Організація

513
 Стаття 34

Міжамериканська комісія з прав людини складається з семи членів, що мають високі моральні
якості і визнані компетентними в галузі прав людини.

Стаття 35

Комісія представляє всі країни - члени Організації американських держав.

Стаття 36

1. Члени Комісії обираються в особистій якості Генеральною асамблеєю Організації із списку

кандидатів держав - членів, що висуваються урядами.

2. Кожний з цих урядів може висувати до трьох кандидатів, які можуть бути громадянами тих
що їх висувають держав, або будь-якої іншої держави - члена Організації американських
держав. При висуненні групи з трьох членів принаймні один з кандидатів повинен бути
громадянином іншої держави, ніж держава, що пропонує список кандидатів.

Стаття 37

1. Члени Комісії обираються терміном на чотири роки і можуть переобиратися лише один раз,
при цьому термін повноважень трьох членів, обраних в ході перших виборів, закінчується через
два роки. Відразу ж після цих виборів Генеральна асамблея визначає імена трьох членів шляхом
жеребкування.

2. Членами Комісії не можуть бути два громадянина однієї і тієї ж держави.

Стаття 38

Вакансії, що відкриваються в Комісії з причин інших ніж звичайне закінчення терміну

повноважень, заповнюються Постійною радою Організації відповідно до положень Статуту
Комісії.

Стаття 39

Комісія розробляє Статут, який представляється Генеральній асамблеї для затвердження, і

також встановлює свої власні правила процедури.

Стаття 40

Обслуговування Комісії здійснюється відповідним спеціалізованим підрозділом Генерального

секретаріату Організації. Цей підрозділ забезпечується ресурсами, необхідними для виконання
функцій, що покладаються на нього Комісією.

Розділ II. ФУНКЦІЇ

Стаття 41

Основні функції Комісії полягають у забезпеченні поваги і захисту прав людини. При
виконанні мандата функції і повноваження Комісії полягають у наступному:

514
a) розвивати загальне розуміння прав людини у народів Америки;

b) представляти рекомендації урядам держав - членів у тих випадках, коли вона вважає це за
доцільне, для вжиття прогресивних заходів на користь прав людини в рамках їхнього
внутрішнього права і конституційних положень, а також належних заходів для сприяння
здійсненню цих прав;

c) готувати такі дослідження або доповіді, які вона вважає за доцільне для виконання своїх
обов'язків;

d) запитувати урядів держав - членів інформацію про заходи, що вживаються ними у галузі прав
людини;

e) представляти через Генеральний секретаріат Організації американських держав відгуки на

консультації, що проводяться державами - членами, з питань прав людини, і в межах своїх
можливостей надавати цим державам на їх прохання консультативні послуги;

f) вживати заходів щодо петицій і інших повідомлень відповідно до своїх повноважень згідно з
положенням статей 44-51 цієї Конвенції; і

g) представляти щорічну доповідь Генеральній асамблеї Організації американських держав.

Стаття 42

Держави - учасниці супроводять Комісії екземпляр кожної доповіді і дослідження, що щорічно

представляються ними виконавчим комітетам Міжамериканської соціально-економічної ради і
Міжамериканської ради з питань освіти, науки і культури в їх відповідних галузях, з тим щоб
Комісія могла стежити за дотриманням прав, що випливають з економічних і соціальних норм і
норм у галузі освіти, науки і культури, закріплених в Статуті Організації американських держав
з поправками, внесеними Протоколом Буенос-Айреса.

Стаття 43

Держави - учасниці зобов'язуються представляти Комісії таку інформацію, яку вона може у них
зажадати щодо того, яким чином їхнє внутрішнє право забезпечує ефективне здійснення
положень цієї Конвенції.

Розділ III. Компетенція

Стаття 44

Будь-яка особа або група осіб або будь-яка неурядова організація, законно визнана в одній або
декількох державах - членах Організації, можуть направляти в Комісію петиції, що містять
звинувачення або скарги про порушення цієї Конвенції будь-якою державою-учасницею.

Стаття 45

1. Будь-яка держава-учасниця при здачі на зберігання свого документа про ратифікацію або
приєднання до цієї Конвенції або в будь-який інший час може заявити, що вона визнає
компетенцію Комісії отримувати і розглядати повідомлення, в яких держава - учасниця
стверджує, що інша держава-учасниця нібито порушила права людини, викладені в цій
Конвенції.

515
2. Повідомлення, що надаються на підставі цієї статті, можуть братися і розглядатися лише в
тому випадку, якщо вони надаються державою-учасницею, що зробила заяву про визнання
вищезазначеної компетенції Комісії. Комісія не приймає ніяких повідомлень, направлених
проти держави - учасниці, що не зробила такої заяви.

3. Визнання компетенції, що міститься в заяві, може бути безстроковим, обмежуватися певним

терміном або стосуватися якоїсь конкретної справи.

4. Заяви здаються на зберігання у Генеральний секретаріат Організації американських держав,

який супроводить копії цих заяв державам - членам цієї Організації.

Стаття 46

1. Ухвалення Комісією петиції або повідомлення, що направляються відповідно до статей 44

або 45, обумовлюється виконанням таких вимог:

a) засоби правового захисту, передбачені внутрішнім правом, повинні бути використані і

вичерпані відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права;

b) петиція повинна бути подана протягом шести місяців з дня сповіщення сторони, що заявила
про порушення своїх прав, про остаточне рішення;

c) предмет петиції або повідомлення не повинен пере6бувати на розгляді якого-небудь іншого

міжнародного форуму врегулювання; і

d) у разі використання статті 44 в петиції повинні бути вказані ім'я, громадянство, професія,
адреса і стояти підпис особи або осіб або законного представника організації, що подали
петицію або повідомлення.

2. Положення пунктів 1 «a» і 1 «b» цієї статті не застосовуються в тих випадках, коли:

a) внутрішнє законодавство відповідної держави не передбачає належний розгляд в цілях

захисту прав або прав, які нібито порушені;

b) стороні, що заявила про порушення свого права, було відмовлено в доступі до засобів
правового захисту в рамках внутрішньої юрисдикції або їй не була надана можливість повністю
вичерпати ці засоби; або

c) мала місце невиправдана затримка в досягненні рішення за вищезазначеними засобами

правового захисту.

Стаття 47

Комісія вважає неприйнятною для ухвалення до розгляду будь-яку петицію або повідомлення,
що надаються відповідно до статті 44 або 45, в тих випадках, коли:

a) не виконані вимоги, вказані в статті 46;

b) у петиції або повідомленні не вказуються факти, які могли б встановити порушення прав, що
гарантуються цією Конвенцією;

516
c) у заявах петиціонера або держави указується, що петиція або повідомлення явно позбавлені
підстав або складені з очевидним порушенням встановлених вимог; або

d) петиція або повідомлення значною мірою аналогічні петиції або заяві, що раніше
розглядалися Комісією або іншою міжнародною організацією.

Розділ IV. Процедура

Стаття 48

1. Після отримання Комісією петиції або повідомлення про порушення будь-якого з прав, що
охороняються цією Конвенцією, Комісія діє таким чином:

a) якщо вона вважає петицію або повідомлення прийнятною для розгляду, вона запитує
інформацію в уряду держави, вказаної як суб’єкта права, що несе відповідальність за
передбачувані порушення, і представляє уряду виписку з відповідних розділів петиції або
повідомлення. Ця інформація надається протягом розумного періоду, що встановлюється
Комісією залежно від обставин кожної справи;

b) після отримання інформації або після того, як встановлений термін закінчився, а інформація
не була отримана, Комісія з'ясовує, чи залишаються підстави для подачі петиції або
повідомлення. Якщо таких не існує, Комісія виносить ухвалу про припинення розгляду;

c) Комісія також може оголосити петицію або повідомлення неприйнятними для розгляду або
визнати їх складеними з порушенням встановлених вимог на підставі інформації або свідчень,
отриманих пізніше;

d) якщо розгляд не припинений, Комісія з відома сторін розглядає питання, викладене в петиції
або повідомленні з метою перевірки фактів. Якщо Комісія вважає необхідним і доцільним, вона
починає розслідування, для ефективного проведення якого вона запрошує у зацікавлених
держав, а вони їй надають всі необхідні засоби;

e) Комісія може просити відповідні держави надати будь-яку необхідну інформацію, і, у разі
звернення з проханням, вона заслуховує усні заяви або отримує письмові заяви від відповідних
сторін;

f) Комісія надає себе в розпорядження відповідних сторін з метою досягнення дружнього

врегулювання питання на основі поваги прав людини, визнаних в цій Конвенції.

2. Проте в серйозних і невідкладних випадках потрібне лише надання петиції або повідомлення,
що відповідають всім формальним вимогам щодо прийнятності, для того, щоб Комісія почала
проводити розслідування з попередньої згоди держави, на території якої було здійснено
передбачуване порушення.

Стаття 49

У разі досягнення дружнього врегулювання відповідно до статті 48.1 «f» Комісія складає
доповідь, яка направляється петиціонеру і державам - учасницям цієї Конвенції, а потім
посилається Генеральному секретареві Організації американських держав для публікації. У
такій доповіді міститься стислий виклад фактів і досягнуте рішення. На прохання будь-якої із
сторін у справі їй надається якнайповніша інформація.

517
 Стаття 50

1. Якщо врегулювання не досягнуто протягом терміну, встановленого Статутом Комісії,

Комісія готує доповідь з викладом фактів і своїх висновків. Якщо доповідь в цілому або в своїй
частині не відображає одноголосної думки членів Комісії, будь-який член може
супроводжувати її своєю приватною думкою. Письмові і усні заяви, зроблені сторонами
відповідно до статті 48.1 «е», також додаються до доповіді.

2. Доповідь прямує відповідним державам, які не можуть публікувати її на свій розсуд.

3. Направляючи доповідь, Комісія може вносити пропозиції і рекомендації, які вважає за

доцільне.

Стаття 51

1. Якщо протягом трьох місяців з дати направлення доповіді Комісії відповідним державам
питання не було врегульоване або представлене суду Комісією або відповідною державою, а її
компетенція у цій справі визнана, Комісія може абсолютною більшістю голосів своїх членів
викласти свою думку і висновки з питання, представленого на її розгляд.

2. У разі потреби Комісія представляє відповідні рекомендації і встановлює термін, протягом

якого державі належить вжити заходів, необхідних для врегулювання цієї ситуації.

3. Після закінчення встановленого терміну Комісія вирішує абсолютною більшістю голосів

своїх членів питання про те, чи вжила держава належних заходів і чи слід опублікувати її
доповідь.

ГЛАВА VII. МІЖАМЕРИКАНСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

Розділ I. Організація

Стаття 52

1. Суд складається з семи суддів, що є громадянами держав - членів Організації, обраних в

особистій якості з числа юристів, які відрізняються найбільш високим моральним авторитетом і
визнаною компетентністю у галузі прав людини і мають якості, необхідні для виконання вищих
судових функцій відповідно до законодавства держави, громадянами якої вони є, або держави,
яка висуває їх як кандидатів.

2. У складі Суду не може бути двох громадян однієї і тієї ж держави.

Стаття 53

1. Члени Суду обираються таємним голосуванням абсолютною більшістю голосів держав -

учасниць Конвенції в Генеральної Асамблеї Організації зі списку кандидатів, запропонованих
цими державами.

2. Кожна з держав-учасниць може висунути не більше трьох кандидатів, що є громадянами

держави, що їх висуває, або будь-якої іншої держави - члена Організації американських держав.
Якщо пропонується список з трьох кандидатів, то принаймні один з кандидатів повинен бути
громадянином іншої держави, ніж держава, що висуває пропозицію.

518
 Стаття 54

1. Члени Суду обираються строком на шість років і можуть бути переобрані тільки один раз.
Термін повноважень трьох суддів, обраних в ході перших виборів, завершується після
закінчення трьох років. Відразу ж після виборів прізвища цих трьох суддів визначаються за
жеребкуванням Генеральною Асамблеєю.

2. Суддя, обраний замість судді, термін повноважень якого ще не закінчився, посідає посаду до
закінчення терміну повноважень останнього.

3. Судді залишаються на посаді до закінчення терміну своїх повноважень. Проте вони

продовжують виконувати свої функції у зв'язку зі справами, які вони почали розглядати і які
залишилися невирішеними, і з цією метою вони не замінюються новообраними суддями.

Стаття 55

1. Якщо суддя є громадянином будь-якої з держав - сторін у справі то він зберігає за собою
право розглядати цю справу.

2. Якщо один з суддів, призначених для розгляду справи, є громадянином однієї з держав -
сторін у справі, то будь-яка інша держава - сторона у справі може призначити за власним
вибором яку-небудь особу, яка виступатиме в Суді як спеціальний суддя.

3. Якщо ніхто з суддів, призначених для розгляду справи, не є громадянином якої-небудь з

держав - сторін у справі, то кожна з таких держав може призначити спеціального суддю.

4. Спеціальний суддя повинен мати якості, вказані в статті 52.

5. Якщо декілька держав - учасниць Конвенції мають однаковий інтерес у справі, то вони
розглядаються як єдина сторона для цілей вищевикладених положень. У разі сумнівів рішення
ухвалюється Судом.

Стаття 56

Кворум для ведення розгляду в Суді складається з п'яти суддів.

Стаття 57

У всіх справах, що розглядаються Судом, виступає Комісія.

Стаття 58

1. Місцеперебуванням Суду є будь-яке місце, яке визначається державами - учасницями

Конвенції Генеральною Асамблеєю Організації, проте він може збиратися на території будь-
якої держави - члена Організації американських держав за рішенням Суду, що приймається
більшістю голосів її членів, із попередньої згоди відповідної держави.

У Генеральній Асамблеї більшістю в дві третини голосів держави - учасниці Конвенції можуть
змінити місцеперебування Суду.

2. Суд призначає свого Секретаря.

519
3. Секретар виконує свої обов'язки в тому місці, яке є місцеперебуванням Суду, і присутній на
засіданнях, які Суд може проводити поза своїм місцеперебуванням.

Стаття 59

Суд створює свій секретаріат, який діє під керівництвом Секретаря Суду, відповідно до
адміністративних правил Генерального секретаріату Організації з усіх питань, які не є
несумісними з незалежністю суду. Призначення співробітників проводиться Генеральним
секретарем Організації в консультації з Секретарем Суду.

Стаття 60

Суд розробляє свій статут і вносить його на схвалення Генеральної Асамблеї, а також приймає
свої правила процедури.

Розділ II. Компетенція і функції

Стаття 61

1. Право передачі справи до Суду мають тільки держави - члени і Комісія.

2. Для розгляду справи Судом необхідно вичерпати процедури, викладені в статтях 48-51.

Стаття 62

1. При здачі на зберігання ратифікаційної грамоти або документа про приєднання до цієї
Конвенції або в будь-який подальший період держава-учасниця може заявити, що вона визнає
як обов'язкову ipso facto і таку, що не вимагає особливої угоди, компетенцію Суду з усіх
питань, пов'язаних з тлумаченням або застосуванням цієї Конвенції.

2. Така заява може бути зроблена безумовно або за умови взаємності щодо певного терміну або
стосовно певних справ. Вона надається Генеральному секретареві Організації, який направляє її
текст іншим державам - членам Організації і Секретареві Суду.

3. У компетенцію Суду входять всі передані йому справи, пов'язані з тлумаченням і

застосуванням положень цієї Конвенції, за умови, що держави - учасниці Конвенції визнають
або визнали таку компетенцію, у вигляді спеціальної заяви, зробленою відповідно до
попередніх пунктів, або особливої угоди.

Стаття 63

1. У серйозних і екстрених випадках, а також всякий раз, коли виявляється необхідним

запобігти спричиненню відповідним особам непоправної шкоди, Суд вживає тимчасових
заходів, які він може визнати необхідними у зв'язку зі справами. Що розглядаються. Якщо
йдеться про ті справи, які йому поки не представлені, він може діяти на прохання Комісії.

2. Якщо Суд дійде висновку, що має місце порушення права або свободи, що захищаються цією
Конвенцією, то він може розпорядитися про забезпечення стороні, що потерпіла, можливості
користуватися порушеним правом або свободою. Відповідно він також віддає розпорядження
про усунення тих наслідків, які пов'язані з дією або ситуацією, що являє собою порушення
такого права або свободи, і про виплату стороні, що потерпіла, справедливої компенсації.

520
 Стаття 64

Держави - члени Організації можуть консультуватися з Судом з питання про тлумачення цієї
Конвенції або інших договорів, пов'язаних із захистом прав людини в американських державах.
В межах своєї компетенції з Судом можуть також консультуватися органи, перераховані в
розділі Х Статуту Організації американських держав з поправками, внесеними Буенос-
Айреським протоколом.

На прохання якої-небудь держави - члена Організації Суд може дати такій державі висновок
щодо відповідності будь-якого з її внутрішніх законів з вищезгаданими міжнародними
документами.

Стаття 65

Кожній черговій сесії Генеральної Асамблеї Організації американських держав Суд

представляє доповідь про свою роботу за попередній рік. Зокрема він вказує ті справи, у зв'язку
з якими яка-небудь держава не підкорялася її рішенням, і вносить відповідні рекомендації.

Розділ III. Процедура

Стаття 66

1. Рішення Суду повинно бути мотивованим.

2. Якщо це рішення в цілому або частково не висловлює одноголосної думки суддів, то будь-
який суддя має право зазначити в додатку до цього рішення окрему думку.

Стаття 67

Рішення Суду є остаточним і оскарженню не підлягає. У разі розбіжностей з питання про зміст
чи об’єм рішення Суд на прохання будь-якої із сторін дає його тлумачення за умови, що таке
прохання подається протягом дев'яноста днів з дати повідомлення про таке рішення.

Стаття 68

1. Держави - учасниці Конвенції зобов'язуються підкорятися рішенню Суду у будь-якій справі,

сторонами якої вони є.

2. Та частина рішення, яка стосується компенсаторних збитків, може виконуватися у

відповідній країні згідно з внутрішньою процедурою, яка регулює виконання рішень, що
виносяться проти держави.

Стаття 69

Сторони у справі повідомляються про рішення Суду, і рішення направляється державам -

учасницям Конвенції.

ГЛАВА IX. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 70

521
З моменту свого обрання і впродовж всього терміну своїх повноважень члени Суду і Комісії
користуються імунітетом, що надається дипломатичним агентам відповідно до міжнародного
права. При виконанні своїх офіційних функцій вони також користуються дипломатичними
привілеями, необхідними їм для виконання своїх обов'язків.

Члени Суду або Комісії ніколи не можуть притягати до відповідальності у зв'язку з будь-яким
рішенням або висновком, винесеним ними у виконання своїх функцій.

Стаття 71

Становище члена Суду або Комісії несумісне з будь-якою іншою діяльністю, яка може
позначитися на незалежності або безсторонності такого судді або члена, як це передбачено
відповідними статутами.

Стаття 72

Члени Суду і Комісії отримують винагороду і їм відшкодовуються проїзні витрати у порядку і

на умовах, визначених у відповідних статутах, з урахуванням важливості і незалежності їх
посади. Така винагорода і відшкодування проїзних витрат передбачаються в бюджеті
Організації американських держав, який включає також витрати Суду і його Секретаріату. З
цією метою Суд розробляє свій бюджет і представляє його Генеральній Асамблеї через
Генеральний секретаріат. Останній не має права вносити до нього які б то не було зміни.

Стаття 73

Генеральна Асамблея має право встановлювати санкції, які можуть бути застосовані до членів
Комісії і Суду, тільки на прохання відповідно Комісії або Суду за наявності для цього вагомих
підстав, передбачених у відповідних статутах. У тому випадку, коли йдеться про членів Комісії,
і у тому випадку, коли йдеться про членів Суду, для ухвалення рішення потрібна більшість в дві
третини голосів держав - членів Організації; крім вищевикладеного, потрібна також більшість в
дві третини голосів держав - учасниць Конвенції.

ЧАСТИНА III. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

ГЛАВА X. ПІДПИСАННЯ, РАТИФІКАЦІЯ, ЗАСТЕРЕЖЕННЯ, ПОПРАВКИ,

ПРОТОКОЛИ І ДЕНОНСАЦІЯ

Стаття 74

1. Ця Конвенція відкрита для підписання і ратифікації або приєднання будь-якої держави -

члена Організації американських держав.

2. Ратифікація цієї Конвенції або приєднання до неї проводиться шляхом здачі на зберігання
ратифікаційної грамоти або документа про приєднання в Генеральний секретаріат Організації
американських держав. Конвенція набуває чинності із здачею на зберігання ратифікаційних
грамот або документів про приєднання одинадцяти держав.

Стосовно будь-якої держави, яка проведе таку ратифікацію або приєднання згодом, Конвенція
набуває чинності з дати здачі на зберігання її ратифікаційної грамоти або документа про
приєднання.

522
Генеральний секретар інформує всі держави - члени Організації про набуття Конвенцією
чинності.

Стаття 75

Застереження до цієї Конвенції можуть бути зроблені тільки відповідно до положень Віденської
конвенції про право міжнародних договорів, підписаної 23 травня 1969 року.

Стаття 76

1. Пропозиції про внесення поправок до цієї Конвенції можуть бути внесені на розгляд
Генеральній Асамблеї будь-якою державою-учасником безпосередньо, а Комісією або Судом —
через Генерального секретаря.

2. Поправки набувають чинності для держав, які ратифікували їх, з дати здачі на зберігання
двома третинами держав - учасниць цієї Конвенції своїх відповідних ратифікаційних грамот.
Щодо інших держав-учасників поправки набувають чинності з дати здачі ними на зберігання
своїх відповідних ратифікаційних грамот.

Стаття 77

1. Відповідно до статті 31 будь-яка держава-учасниця і Комісія можуть вносити на розгляд

держав-учасниць в Генеральній Асамблеї пропозиції про висновок додаткових протоколів до
цієї Конвенції, з тим щоб поступово охопити системою її захисту інші права і свободи.

2. У кожному протоколі визначається порядок набрання ним чинності, а сам протокол

застосовується тільки у відносинах між його державами - учасницями.

Стаття 78

1. Держави - учасниці можуть денонсувати цю Конвенцію після закінчення п'ятирічного

терміну, що починається з дати набуття нею чинності, шляхом подачі за рік вперед
відповідного повідомлення. Повідомлення про денонсацію прямує Генеральному секретареві
Організації американських держав, який інформує про нього інші держави - учасниці.

2. Така денонсація не звільняє відповідну державу - учасницю від передбачених цією

Конвенцією зобов'язань у зв'язку з будь-яким актом, який може бути порушенням таких
зобов'язань і який був здійснений цією державою до дати набуття чинності такою денонсацією.

ГЛАВА XI. ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ

Розділ I. Міжамериканська комісія з прав людини

Стаття 79

З набуттям чинності цією Конвенцією Генеральний секретар письмово пропонує кожній

державі-членові протягом дев'яноста днів висунути своїх кандидатів у члени Міжамериканської
комісії з прав людини. Генеральний секретар складає в алфавітному порядку список висунутих
кандидатів і представляє його державам - членам Організації принаймні за тридцять днів до
чергової сесії Генеральної Асамблеї.

Стаття 80

523
Члени Комісії обираються таємним голосуванням Генеральної Асамблеї зі списку кандидатів,
передбаченого в статті 79. Вибраними вважаються кандидати, що набрали найбільше число
голосів і абсолютну більшість голосів представників держав - членів. Якщо для обрання всіх
членів Комісії виявиться необхідним провести декілька турів голосування, то кандидати, що
набрали найменше число голосів, вибувають по черзі в порядку, що встановлюється
Генеральною Асамблеєю.

Розділ II. Міжамериканський суд з прав людини

Стаття 81

З набуттям чинності цією Конвенцією Генеральний секретар письмово пропонує кожній

державі - учасниці протягом дев'яноста днів висунути своїх кандидатів в члени
Міжамериканського суду з прав людини. Генеральний секретар складає в алфавітному порядку
список висунутих кандидатів і представляє його державам - учасницям принаймні за тридцять
днів до чергової сесії Генеральної Асамблеї.

Стаття 82

Вибори членів Суду проводяться з числа кандидатів, перелічених у списку, передбаченому в

статті 81, таємним голосуванням держав - учасниць Конвенції Генеральною Асамблеєю.
Вибраними вважаються кандидати, що набрали найбільше число голосів і абсолютну більшість
голосів представників держав - учасниць. Якщо для обрання всіх суддів виявиться необхідним
провести декілька турів голосування, то кандидати, що набрали найменше число голосів,
вибувають по черзі в порядку, що встановлюється державами - учасницями.

Неофіційний переклад з англійської д.ю.н. Мицика В.В.

Додаток 12

АФРИКАНСЬКА ХАРТІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ І НАРОДІВ 1981 р.

Ухвалена на зустрічі голів держав - членів Організації африканської єдності 26 червня

1981 р. в Найробі. Набула чинності 21 жовтня 1986 р. Станом на 1 лютого 2009 р.
Хартію ратифікували 53 держави.

ПРЕАМБУЛА

Африканські держави - члени Організації африканської єдності, що підписали цю

конвенцію, названу „Африканська Хартія прав людини і народів”,
пам'ятаючи Рішення 115 (ХVI) Наради держав і урядів на їх шістнадцятій сесії, що відбулася в
Монровії (Ліберія) з 17 по 20 липня 1979 року „про розробку попереднього проекту
Африканської хартії прав людини і народів, яка передбачала inter alia встановлення інститутів з
метою сприяння і захисту прав людини і народів”;
зважаючи на Хартію Організації африканської єдності, яка встановлює, що "свобода, рівність,
справедливість і гідність є істотними умовами для досягнення законних прагнень африканських
народів»;
знов підтверджуючи урочисту обіцянку, яку вони одностайно дали в статті 2 вказаної Хартії, -
викоренити всі форми колоніалізму в Африці, координувати і інтенсифікувати свою співпрацю

524
і зусилля для досягнення кращого життя для народів Африки і сприяти міжнародній співпраці,
керуючись Статутом Організації Об'єднаних Націй і Загальною декларацією прав людини;
зважаючи на значення їхніх історичних традицій і цінність африканської цивілізації, які
надихають і характеризують їхнє становлення до концепції прав людини і народів;
визнаючи, з одного боку, що основні права походять з самої властивості людської особи, що
підкріплює їх міжнародний захист, і, з іншого боку, що реальність і повага прав народів були б
необхідною гарантією прав людини;
враховуючи, що володіння правами і свободами також припускає і виконання обов’язків з боку
кожного;
будучи переконані в тому і визнаючи, що надалі надзвичайно важливо приділяти особливу
увагу праву на розвиток, і що громадянські і політичні права не можуть бути відокремлені від
економічних, соціальних і культурних прав як в їх концепції, так і взагалі, і що задоволення
економічних, соціальних і культурних прав є гарантією для користування громадянськими і
політичними правами;
усвідомлюючи свій обов'язок в досягненні загальної свободи Африки, народи якої ще борються
за свою гідність і справжню незалежність і беруть на себе зобов'язання знищити колоніалізм,
неоколоніалізм, апартеїд, сіонізм і усунути агресивні іноземні військові бази і всі форми
дискримінації, особливо на основі раси, етнічної приналежності, кольору шкіри, статі, мови,
релігії або політичних переконань;
знов підтверджуючи свою прихильність принципам прав і свобод людини і народів, що
містяться в деклараціях, конвенціях і інших документах, схвалених Організацією африканської
єдності, Рухом неприєднання і Організацією Об'єднаних Націй;
рішуче переконані в своєму обов'язку сприяти і захищати права і свободи людини і народів,
зважаючи на значення, що традиційно приділялося цим правам і свободам в Африці;
погодилися про нижченаведене:

ЧАСТИНА I
ПРАВА І ОБОВ'ЯЗКИ

Розділ I. Права людини і народів

Стаття 1
Держави — члени Організації африканської єдності, що підписали цю Хартію, визнають права,
обов'язки і свободи, проголошені в ній, і вживають законодавчих або інших заходів для їх
здійснення.
Стаття 2
Кожна людина має право користуватися правами і свободами, що визнаються і що
гарантуються цією Хартією, без будь-якої різниці щодо раси, етнічної приналежності, кольору
шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального
походження майнового стану, народження чи іншої обставини.
Стаття 3
1. Всі люди рівні перед законом.
2. Всі люди мають право на рівний захист законом.
Стаття 4
Людська особа недоторканна. Кожна людина має право на повагу її життя і особисту
недоторканність. Ніхто не може бути довільно позбавлений цього права.
Стаття 5
Кожна людина має право на повагу її гідності, властивої людській особі, і на визнання її
правосуб'єктності. Забороняються всі форми експлуатації і приниження людини, особливо
рабство, работоргівля, тортури, жорстоке, нелюдяне або таке, що принижує людську гідність,
поводження і покарання.
Стаття 6

525
Кожна людина має право на свободу і на особисту недоторканність. Ніхто не може бути
позбавлений волі інакше як з причин і на умовах, наперед визначених законом. Зокрема ніхто
не може бути підданий довільному арешту або затриманню.
Стаття 7
1. Кожна людина має право на розгляд її справи, а саме:
a) право звертатися в компетентні національні органи з приводу дій, що порушують її основні
права, які визнаються і гарантуються чинними конвенціями, законами, правилами і звичаями;
b) право вважатися невинним доти, доки її винність не буде встановлена компетентним судом;
c) право на захист, включаючи право вибору захисника;
d) право на розгляд справи в розумні терміни неупередженим судом.
2. Ніхто не може бути засуджений за яке-небудь діяння або бездіяльність, що на час здійснення
не складали злочину, караного згідно із законом. Не може призначатися покарання за
правопорушення, не передбачене в законодавстві на час його здійснення. Покарання
персональне і може бути накладено тільки на правопорушника.
Стаття 8
Гарантується свобода совісті, вибору професії і вільного виконання релігійних обрядів. За
умови дотримання правопорядку ні до кого не можна вживати заходів, що обмежують
здійснення цих свобод.
Стаття 9
1. Кожна людина має право отримувати інформацію.
2. Кожна людина має в рамках закону право виражати і поширювати свої думки.
Стаття 10
1. Кожна людина має право на свободу асоціацій, за умови дотримання нею закону.
2. За умови дотримання зобов'язання про солідарність, передбаченого в статті 29, ніхто не може
бути примушений до вступу до асоціації.
Стаття 11
Кожна людина має право вільно збиратися з іншими людьми. Користування цим правом
підлягає тільки тим необхідним обмеженням, які передбачаються законом, зокрема тим, які
встановлені в інтересах державної і суспільної безпеки, охорони здоров'я і моральності
населення і захисту прав і свобод інших осіб.
Стаття 12
1. Кожна людина має право на свободу пересування і вибору місця проживання на території
держави за умови дотримання закону.
2. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, і повертатися в
свою країну. Це право може бути об'єктом тільки тих обмежень, які встановлені з метою
охорони державної безпеки правопорядку, здоров'я або моральності населення.
3. Кожна людина має право у разі переслідування шукати притулку і отримувати його в інших
країнах відповідно до законів цих країн і міжнародних конвенцій.
4. Особу, що не є громадянином держави - учасниці цієї Хартії, законно допущену на територію
цієї держави, може бути вислано з неї тільки на підставі рішення, прийнятого відповідно до
закону.
5. Забороняється масова висилка осіб, що не є громадянами. Під масовою висилкою розуміється
висилка, направлена проти національних, расових етнічних або релігійних груп.
Стаття 13
1. Кожен громадянин має право вільно брати участь в управлінні своєю країною або
безпосередньо, або через вільно обраних представників відповідно до положень закону.
2. Кожен громадянин має право рівного доступу до державної служби в своїй країні.
3. Кожна людина має право доступу до суспільних фондів і послуг за умов рівності всіх осіб
перед законом.
Стаття 14
Гарантується право на власність, яке може бути відмінене тільки у випадку суспільної
необхідності або на користь всього суспільства і згідно з положеннями відповідних законів.

526
 Стаття 15
Кожна людина має право на працю на справедливих і задовільних умовах і отримує рівну плату
за рівну працю.
Стаття 16
1. Кожна людина має право на максимально можливий рівень фізичного і психічного здоров'я.
2. Держави - учасниці цієї Хартії вживають необхідних заходів для захисту здоров'я своїх
народів і забезпечують надання їм медичної допомоги у разі хвороби.
Стаття 17
1. Кожна людина має право на освіту.
2. Кожна людина може вільно брати участь в культурному житті свого суспільства.
3. Розвиток і охорона моральних і традиційних цінностей, визнаних суспільством, є обов'язком
держави.
Стаття 18
1. Родина є природним осередком і основою суспільства. Вона охороняється державою.
2. Обов'язком держави є надання допомоги сім'ї, яка є хоронителем моралі і традиційних
цінностей, визнаних суспільством.
3. Держава не допускає ніякої дискримінації жінок, а також захист прав матері і дитини, як це
передбачено в міжнародних деклараціях і конвенціях.
4. Особи похилого віку і немічні особи мають право на особливі заходи захисту у відповідності
з їхніми фізичними або моральними потребами.
Стаття 19
Всі народи рівні; вони користуються рівною повагою і мають рівні права. Ніщо не може
виправдати панування одного народу над іншим.
Стаття 20
1. Всі народи мають право на існування. Вони мають незаперечне і невід'ємне право на
самовизначення. Вони вільно визначають свій політичний статус і здійснюють свій
економічний і соціальний розвиток відповідно до політики, яку вони вільно обрали.
2. Колоніальні або пригноблювані народи мають право на звільнення від панування будь-якими
засобами, визнаними міжнародним співтовариством.
3. Всі народи мають право на допомогу з боку держав - учасниць цієї Хартії у своїй визвольній
боротьбі проти іноземного панування, будь воно політичним, економічним або культурним.
Стаття 21
1. Всі народи вільно розпоряджаються своїм національним багатством і природними ресурсами.
Це право використовується виключно на користь народу. Ні в якому разі народ не може бути
позбавлений цього права.
2. У разі пограбування свого надбання знедолені народи мають право на законне повернення
його, а також на відповідну компенсацію.
3. Вільне розпорядження національним багатством і природними ресурсами здійснюється без
шкоди для зобов'язання розвитку міжнародного економічного співробітництва, заснованого на
взаємній повазі, справедливому обміні і принципах міжнародного права.
4. Держави - учасниці цієї Хартії індивідуально або колективно користуються правом вільно
розпоряджатися своїм національним багатством і природними ресурсами для зміцнення
африканської єдності і солідарності.
5. Держави - учасниці цієї Хартії зобов'язуються ліквідовувати всі форми іноземної економічної
експлуатації, особливо ті, які практикуються міжнародними монополіями, з тим щоб
використовувати свої природні ресурси повністю на благо своїх народів.
Стаття 22
1. Всі народи мають право на власний економічний, соціальний і культурний розвиток з
належною повагою до їхніх свободи і самобутності і при рівноправному доступі до загальної
спадщини людства.
2. Держави зобов'язані індивідуально або колективно забезпечувати право на розвиток.
Стаття 23

527
1. Всі народи мають право на національну і міжнародну безпеку і мир. Принципи солідарності і
дружніх відносин, ясно встановлені Статутом Організації Об'єднаних Націй і підтверджені
Організацією африканської єдності, повинні регулювати відносини між державами.
2. В цілях зміцнення миру, солідарності і дружніх відносин держави — учасниці цієї Хартії
забезпечують, щоб: а) кожна людина, що користується правом притулку згідно з статтею 12 цієї
Хартії, не займалась підривною діяльністю, направленою проти своєї країни походження, або
проти будь-якої іншої держави - учасниці цієї Хартії; b) їхні території не використовувалися як
бази для підривної або терористичної діяльності проти народу будь-якої іншої держави -
учасниці цієї Хартії.
Стаття 24
Всі народи мають право на загальний задовільний рівень навколишнього середовища, що
сприяє їхньому розвитку.
Стаття 25
Держави - учасниці цієї Хартії зобов'язані через систему освіти і публікації заохочувати і
забезпечувати повагу прав і свобод, що містяться в цій Хартії, а також займатися роз'ясненням
цих свобод і прав, так само як і відповідних зобов'язань і обов'язків.
Стаття 26
Держави - учасниці цієї Хартії зобов'язані гарантувати незалежність суду і дозволяють
створення і поліпшення відповідних національних інститутів, покликаних розвивати і захищати
права і свободи, гарантовані цією Хартією.

Розділ II. Обов'язки

Стаття 27
1. Кожна людина має обов'язки перед своєю родиною і суспільством, державою, іншими
законно визнаними об’єднаннями і міжнародним співтовариством.
2. Кожен користується наданими йому правами і свободами, належним чином поважаючи права
і свободи інших, суспільну безпеку, мораль та загальні інтереси.
Стаття 28
Кожна людина зобов'язана відноситися до своїх співгромадян з повагою, без дискримінація і
підтримувати відносини, направлені на розвиток, захист і зміцнення взаємної пошани і
терпимості.
Стаття 29
Кожен також зобов'язаний:
1) підтримувати гармонійний розвиток сім'ї і сприяти її зміцненню і повазі, незмінно поважати
своїх батьків, матеріально підтримувати їх у разі потреби;
2) служити своїй нації, надаючи в її розпорядження свої фізичні і інтелектуальні здібності;
3) не підривати безпеку держави, чиїм громадянином або постійним жителем він є;
4) зберігати і укріплювати соціальну і національну солідарність, особливо коли вона перебуває
під загрозою;
5) зберігати і укріплювати національну незалежність і територіальну цілісність своєї країни, а
також сприяти її обороні відповідно до закону;
6) працювати з повною віддачею своїх здібностей і знань і сплачувати податки, передбачені
законом, на користь суспільства;
7) зберігати і укріплювати позитивні африканські культурні цінності в своїх відносинах з
іншими членами суспільства у дусі терпимості, діалогу і консультацій і в цілому сприяти
зміцненню моральних засад суспільства;
8) максимально, постійно і на всіх рівнях сприяти досягненню і зміцненню африканської
єдності.

ЧАСТИНА II
ГАРАНТІЇ

528
 Розділ I. Створення і структура Африканської комісії з прав людини і народів

Стаття 30
В рамках Організації африканської єдності створюється Африканська комісія з прав людини і
народів (іменована надалі «Комісією») для розвитку і захисту цих прав в Африці.
Стаття 31
1. Комісія складається з одинадцяти членів, що обираються з числа африканців, що мають
найвищу репутацію моральних, чесних і неупереджених людей, компетентних в питаннях прав
людини і народів; перевага віддається особам, що мають досвід юридичної роботи.
2. Члени Комісії працюють в особистій якості.
Стаття 32
У Комісію не повинні входити більше одного представника від кожної держави.
Стаття 33
Члени Комісії обираються таємним голосуванням Асамблеєю голів держав і урядів з числа осіб,
запропонованих державами - учасницями цієї Хартії.
Стаття 34
Кожна держава - учасниця цієї Хартії може висунути не більше двох кандидатів. Кандидати
повинні бути громадянами однієї з держав — учасниць цієї Хартії. Коли держава висуває двох
кандидатів, один з них може не бути громадянином цієї держави.
Стаття 35
1. Генеральний секретар Організації африканської єдності принаймні за чотири місяці до
виборів пропонує країнам - учасницям цієї Хартії висунути кандидатів.
2. Генеральний секретар Організації африканської єдності складає в алфавітному порядку
список осіб, чиї кандидатури були висунуті, і направляє її головам держав і урядів щонайменше
за один місяць до виборів.
Стаття 36
Члени Комісії обираються на шість років і можуть бути переобрані. Проте термін повноважень
чотирьох членів з числа членів першого складу закінчується через два роки, а термін
повноважень ще трьох членів закінчується через чотири роки.
Стаття 37
Голова Асамблеї голів держав і урядів Організації африканської єдності негайно після перших
виборів визначає за жеребом імена тих членів, про яких йдеться у статті 36.
Стаття 38
Після обрання члени Комісії роблять урочисту заяву про сумлінне та неупереджене виконання
своїх обов’язків.
Стаття 39
1. У разі смерті або відставки члена Комісії Голова Комісії негайно повідомляє про це
Генерального секретаря Організації африканської єдності, який оголошує місце вакантним з
дня смерті або виходу у відставку члена Комісії.
2. Якщо на одностайну думку інших членів Комісії будь-який член Комісії перестав виконувати
свої обов'язки з іншої причини, ніж тимчасова відсутність, Голова Комісії повідомляє про це
Генерального секретаря Організації африканської єдності, який оголошує місце вакантним.
3. У будь-якому з передбачених вище випадків Асамблея глав держав і урядів повинна замінити
члена, місце якого стало вакантним, на термін його повноважень, що залишився, якщо цей
термін не менше шести місяців.
Стаття 40
Кожен член Комісії виконує свої обов'язки доти, доки його наступник не вступить на посаду.
Стаття 41
Генеральний секретар Організації африканської єдності призначає Секретаря Комісії. Він також
надає персонал і обслуговування, необхідні для ефективної діяльності Комісії. Організація
африканської єдності несе витрати на оплату персоналу і обслуговування.

529
 Стаття 42
1. Комісія обирає Голову і Заступника Голови на два роки. Вони можуть бути переобрані.
2. Комісія встановлює свої правила процедури.
3. Сім членів складають кворум.
4. У разі рівності голосів Голова має право вирішального голосу.
5. Генеральний секретар може бути присутнім на засіданнях Комісії, але не може брати участі
ні в обговореннях, ні в голосуванні. Голова Комісії може, проте, надати йому слово.
Стаття 43
Члени Комісії при виконання своїх обов'язків користуються дипломатичними привілеями і
імунітетом, передбаченими в Загальній конвенції про привілеї і імунітети Організації
африканської єдності.
Стаття 44
Витрати на зарплати і винагороди членів Комісії передбачаються в регулярному бюджеті
Організації африканської єдності.

Розділ II. Повноваження Комісії

Стаття 45
Функціями Комісії є:
1. Сприяти розвитку прав людини і народів, і зокрема:
а) збирати документи, здійснювати вивчення і дослідження африканських проблем в галузі прав
людини і народів, організовувати семінари, симпозіуми, конференції, поширювати інформацію,
підтримувати національні і місцеві організації, що займаються правами людини і народів, і у
разі потреби висловлювати свою точку зору і робити рекомендації урядам;
b) формулювати і встановлювати принципи і норми, що мають на меті вирішення правових
проблем, що належать до прав людини і народів і основних свобод, на основі яких африканські
уряди можуть розвивати своє законодавство;
c) співробітничати з іншими африканськими і міжнародними організаціями, що займаються
розвитком і захистом прав людини і народів.
2. Забезпечувати захист прав людини і народів за умов, встановлених цією Хартією.
3. Давати тлумачення всіх положень цієї Хартії на прохання держави - учасниці Хартії, будь-
якої інституції ОАЄ або африканської організації, що визнається ОАЄ.
4. Виконувати будь-які інші завдання, які їй може доручити Асамблея голів держав і урядів.

Розділ III. Процедура роботи Комісії

Стаття 46

Комісія може обрати будь-який відповідний метод дослідження, вона може отримувати
інформацію від Генерального секретаря Організації африканської єдності або будь-якої іншої
особи, здатної дати роз'яснення.

ПОВІДОМЛЕННЯ ВІД ДЕРЖАВ

Стаття 47

Якщо держава - учасниця цієї Хартії має достатні підстави вважати, що інша держава -
учасниця цієї Хартії порушила положення Хартії, вона може письмово звернути увагу такої
держави на порушення. Таке ж повідомлення направляється Генеральному секретареві
Організації африканської єдності і Голові Комісії, і протягом трьох місяців з дня отримання
повідомлення держава, якій адресовано повідомлення, дає письмове пояснення державі, що
запитала, або заяву з роз'ясненням у справі. Вони включають по можливості вичерпну

530
інформацію щодо законодавства і процедури, які були застосовані або можуть бути
застосовані, а також про те, що вже зроблене з поліпшення становища або можливого напряму
дій.
Стаття 48
Якщо протягом трьох місяців після отримання первинного повідомлення державою, якій воно
було адресовано, питання не вирішено на задоволення обох зацікавлених держав шляхом
двосторонніх переговорів або з допомогою будь-якої іншої процедури мирного врегулювання,
будь-яка з цих держав має право передати це питання в Комісію через Голову, повідомивши
про це іншу зацікавлену державу.
Стаття 49
Незважаючи на положення статті 47, якщо держава - учасниця цієї Хартії вважає, що інша
держава - учасниця порушила положення Хартії, вона може передати питання відразу в
Комісію, направивши повідомлення Голові, Генеральному секретареві Організації африканської
єдності і державі, якої це повідомлення стосується.
Стаття 50
Комісія може займатися питанням, представленим на її розгляд, тільки після того, як вона
переконається, що всі внутрішні засоби правового захисту, якщо такі є, вичерпані, за винятком
випадку, коли Комісії цілком ясно, що процедура використання таких засобів правового
захисту невиправдано затягується.
Стаття 51
1. Комісія може попросити заінтересовані держави надати їй всю інформацію, що стосується
справи.
2. При розгляді в Комісії питання заінтересовані держави можуть бути представлені в ній і
можуть робити заяви письмово або усно.
Стаття 52
Після отримання від зацікавлених держав або з інших джерел всієї інформації, яку вона вважає
необхідною, і після використання всіх відповідних засобів для дружнього вирішення питання
на основі поваги прав людини і народів Комісія готує протягом розумного терміну після
повідомлення, згаданого у статті 48, доповідь з викладом фактів і своїх висновків. Ця доповідь
направляється зацікавленим державам і Асамблеї глав держав і урядів.
Стаття 53
Направляючи свою доповідь, Комісія може дати Асамблеї глав держав і урядів такі
рекомендації, які вона вважає за доцільне.
Стаття 54
Комісія представляє на чергові сесії Асамблеї глав держав і урядів доповідь про свою
діяльність.

ІНШІ ПОВІДОМЛЕННЯ
Стаття 55
1. До початку кожної сесії Секретар Комісії складає перелік інших повідомлень, крім
повідомлень держав - учасниць цієї Хартії, і направляє їх членам Комісії, які визначають, які
повідомлення слід розглянути в Комісії.
2. Повідомлення розглядається Комісією за рішенням простої більшості її членів.
Стаття 56
Повідомлення, що стосуються прав людини і народів, про які йдеться у статті 55 і які отримані
Комісією, розглядаються, якщо вони:
1) указують автора, навіть якщо він бажає залишитися анонімним;
2) сумісні зі Статутом Організації африканської єдності і з цією Хартією;
3) не написані в зневажливій або образливій формі стосовно відповідної держави, її організацій
або Організації африканської єдності;
4) не засновані виключно на повідомленнях, поширюваних засобами масової інформації;

531
5) направлені після того, як вичерпані місцеві засоби правового захисту, якщо такі є, за
винятком випадків, коли цілком очевидно, що процедура їх використання невиправдано
затягується;
6) представлені в розумний термін після того, як вичерпані місцеві засоби правового захисту,
або після того, як Комісія почала займатися цим питанням;
7) не пов'язані із справами, які вже врегульовані цими державами у відповідності з принципами
Статуту Організації Об'єднаних Націй, Статуту Організації африканської єдності або з
положеннями цієї Хартії.
Стаття 57
Всі повідомлення до початку розгляду їх по суті доводяться до відома зацікавленої держави
Головою Комісії.
Стаття 58
1. Коли після обговорення в Комісії з'ясовується, що одне або декілька повідомлень наявно
розкривають існування ряду серйозних або масових порушень прав людини і народів, Комісія
привертає до них увагу Асамблеї глав держав і урядів.
2. Асамблея глав держав і урядів може у такому разі просити Комісію провести глибоке
вивчення цих випадків і підготувати фактологічну доповідь, що супроводжується її власними
висновками і рекомендаціями.
3. Надзвичайний випадок, своєчасно виявлений Комісією, передається нею Голові Асамблеї
глав держав і урядів, який може доручити провести глибоке вивчення цього випадку.
Стаття 59
1. Всі заходи, що вживаються в рамках положень цієї Хартії, є конфіденційними доти, доки
Асамблея голів держав і урядів не прийме іншого рішення.
2. Проте за рішенням Асамблеї глав держав і урядів Голова Комісії публікує доповідь.
3. Доповідь про діяльність Комісії публікується її Головою після розгляду її на Асамблеї глав
держав і урядів.

Розділ IV. Принципи, що застосовуються

Стаття 60
Комісія спирається у своїй діяльності на міжнародне право з питань прав людини і народів,
особливо на положення різних африканських документів з прав людини і народів, на Статут
Організації Об'єднаних Націй, Статут Організації африканської єдності, Загальну декларацію
прав людини і на інші документи, прийняті Організацією Об'єднаних Націй і африканськими
країнами в галузі прав людини і народів, а також на положення різних документів, прийнятих
спеціалізованими організаціями ООН, членами яких є держави - учасниці цієї Хартії.
Стаття 61
Комісія також бере до уваги як додаткові засоби визначення правових принципів інші загальні
або спеціальні міжнародні конвенції, що встановлюють норми, явно визнані державами -
членами Організації африканської єдності, африканську практику, сумісну з міжнародними
нормами прав людини і народів, звичаї, загальноприйняті як частина внутрішнього права,
загальні принципи прав, визнані африканськими державами, а також юридичні прецеденти і
доктрину.
Стаття 62
Кожна держава - учасниця кожні два роки з дня набуття чинності цією Хартією представляє
доповідь про законодавчі або інші заходи, прийняті з метою надання чинності правам і
свободам, що визнані і гарантуються цією Хартією.
Стаття 63
1. Ця Хартія відкрита для підписання і ратифікації державами - членами Організації
африканської єдності або приєднання до неї.
2. Документи про ратифікацію цієї Хартії або приєднання до неї здаються на зберігання
Генеральному секретареві Організації африканської єдності.

532
3. Ця Хартія набирає чинності через три місяці після отримання Генеральним секретарем
документів про ратифікацію або приєднання від простої більшості держав - членів Організації
африканської єдності.

ЧАСТИНА III
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 64
1. Після набуття чинності цією Хартією члени Комісії обираються на підставі відповідних
статей цієї Хартії.
2. Перше засідання Комісії скликається Генеральним секретарем Організації африканської
єдності у штаб-квартирі Організації протягом трьох місяців з часу створення Комісії. Надалі
Комісія скликається її Головою у міру необхідності, але не рідше одного разу на рік.
Стаття 65
Для кожної держави, яка ратифікувала цю Хартію або приєдналася до неї після набуття нею
чинності, Хартія стає чинною через три місяці з дати здачі державою на зберігання документа
про ратифікацію або приєднання.
Стаття 66
Спеціальні протоколи або угоди можуть, за необхідності, доповнювати положення цієї Хартії.
Стаття 67
Генеральний секретар Організації африканської єдності повідомляє держави - члени Організації
про здачу на зберігання кожного документа про ратифікацію або приєднання.
Стаття 68
Ця Хартія може бути змінена, якщо держава - учасниця направить прохання про це
Генеральному секретареві організації африканської єдності. Асамблея глав держав і урядів
може розглядати проект поправки тільки після того, як всі держави - учасниці будуть належним
чином проінформовані про це і Комісія на прохання держави-ініціатора дасть свій висновок.
Поправка затверджується простою більшістю держав-учасниць. Вона набуває чинності для
будь-якої держави, яка схвалить її відповідно до своєї конституційної процедури через три
місяці після отримання Генеральним секретарем повідомлення про схвалення.

Неофіційний переклад з англійської д.ю.н. Мицика В.В.

Додаток 13
АРАБСЬКА ХАРТІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ (переглянута)
Ухвалена на 16 – ій сесії Ліги арабських держав на вищому рівні 23 травня 2004 р. у Тунісі.
Набула чинності 15 травня 2008 р. Станом на 16 травня 2008 р. Хартію ратифікували 7
держав - учасниць ЛАД.

Ґрунтуючись на вірі арабської нації в гідність людини, яку Бог звеличив з початку створення, і
на факті, що батьківщина арабів є колискою релігій і цивілізацій, високі людські цінності яких
підтверджують право людини на гідне життя, засноване на свободи, правосудді і рівності,
у виконання вічних принципів братерства, рівності і терпимості серед людей, переданих
благородною ісламською релігією і іншими божественними релігіями,
відчуваючи гордість за гуманні цінності і принципи, які арабська нація встановила впродовж
своєї довгої історії які відігравали головну роль в розповсюдженні знань між Сходом і Заходом,
роблячи цей регіон місцем, на яке посилається весь світ і яке призначене для того, хто шукає
знання і мудрість,
будучи впевненими в єдності арабської нації, яка виборює свою свободу і захищає право націй
на самовизначення для збереження їхнього добробуту і розвитку;

533
вірячи у верховенство закону і його внесок у захист універсальних і взаємопов’язаних прав
людини і будучи переконані, що здійснення людиною свободи, правосуддя і рівних
можливостей є основною мірою цінності будь-якого суспільства,
відкидаючи всі форми расизму і сіонізму, які складають порушення прав людини і загрозу
всьому світу і міжнародній безпеці, визнаючи близький зв'язок, який існує між правами людини
і миром та безпекою у всьому світі, знов підтверджуючи принципи Статуту Організації
Об'єднаних Націй, Універсальної декларації прав людини і положення Міжнародного пакту
про громадянські і політичні права і Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні
права і зважаючи на Каїрську декларацію про права людини в ісламі
держави - учасниці Хартії погодилися про таке:
Стаття 1
Ця Хартія прагне, в контексті національної ідентичності арабських держав і їх розуміння
приналежності до загальної цивілізації, до досягнення таких цілей:
1. Ставити права людини в центр ключових національних проблем арабських держав, роблячи
їх високими і фундаментальними ідеалами, які формують волю індивіда в арабських державах і
дозволяють йому покращувати своє життя відповідно до благородних людських цінностей.
2. Вселяти людині в арабських державах відчуття власної гідності, вірності своїй країні,
прихильності до своєї землі, учити історії і загальним інтересам і прищепити їй культуру
людського братерства, терпимості і відвертості до інших, відповідно до універсальних
принципів і цінностей, які проголошені в міжнародних документах про права людини.
3. Підготувати нові покоління в арабських державах для вільного і відповідального життя в
громадянському суспільстві, яке характеризується солідарністю, заснованою на балансі між
розумінням права і повагою обов'язків, і керується цінностями рівності, терпимості і
поміркованості.
4. Укріплювати принцип про те, що всі права людини є універсальними, неподільними,
взаємозалежними і взаємопов'язаними.
Стаття 2
1. Всі народи мають право на самовизначення і управління їхніми природними багатствами і
ресурсами, вільно обрати їхню політичну систему і вільно здійснювати їхній економічний,
соціальний і культурний розвиток.
2. Всі народи мають право на національний суверенітет і територіальну цілісність.
3. Всі форми расизму, сіонізму, іноземної окупації або панування перешкоджають відчуттю
людської гідності і є головним бар'єром до здійснення основних прав народів; всі такі методи
повинні бути засуджені, і повинні бути докладені зусилля для їх усунення.
4. Всі народи мають право чинити опір іноземному пануванню.
Стаття 3
1. Кожна держава - учасниця цієї Хартії зобов'язується забезпечити всім особам, які
перебувають під її юрисдикцією, право володіти правами і свободами, сформульованими в цій
Хартії, без будь-якої різниці щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, поглядів, думки,
національного або соціального походження, добробуту, народження, фізичних або розумових
вад.
2. Держави - учасниці цієї Хартії вживають необхідних заходів, щоб гарантувати дійсну
рівність у здійсненні всіх прав і свобод, що містяться в цій Хартії, для того, щоб гарантувати
захист проти всіх форм дискримінації, заснованої на будь-якій з підстав, згаданих в
попередньому пункті.
3. Чоловіки і жінки мають рівну людську гідність, права і обов'язки в межах рамок позитивної
дискримінації, встановленої на користь жінок Ісламським Шаріатом, іншими божественними
законами і згідно застосовним законам і юридичним документам. Відповідно кожна держава -
учасниця зобов'язується вживати всіх необхідних заходів, щоб гарантувати рівні можливості
при прийомі на роботу і дійсну рівність між чоловіками і жінками в здійсненні всіх прав,
викладених в цій Хартії.
Стаття 4

534
 1. У надзвичайних ситуаціях, які загрожують життю нації, про існування яких офіційно
оголошено, держави - учасниці можуть вжити заходів, що відступають від їхніх зобов’язань за
цією Хартією, у тих межах, яких вимагає гострота становища, за умови, що такі заходи не
суперечать іншим зобов’язанням за міжнародним правом і не спричинять дискримінацію на
засадах раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії або соціального походження.
2. У виняткових ситуаціях надзвичайного стану не може бути зроблено ніякого відступу від
таких статей: стаття 5, стаття 8, стаття 9, стаття 10, стаття 13, стаття 14, пункту 6 статті 15,
стаття 18, стаття 19, стаття 20, стаття 22, стаття 27, стаття 28, стаття 29 і стаття 30. Крім того,
судові гарантії, потрібні для захисту вищезазначених прав, не можуть бути припинені.
3. Кожна держава - учасниця цієї Хартії, яка використовує це право відступу від своїх
зобов'язань, має негайно проінформувати про це інші договірні держави через посередника -
Генерального секретаря Ліги арабських держав, про положення, від яких вона відступила і
причинах здійснення відступу. Надалі, через того ж посередника, вона інформує про дату, з якої
такий відступ припиняє діяти.
Стаття 5
1. Кожна людина має невід'ємне право на життя.
2. Це право охороняється законом. Ніхто не може бути довільно позбавлений життя.
Стаття 6
Смертний вирок може виноситись тільки за найсерйозніші злочини відповідно до діючих
законів під час скоєння злочину і відповідно до остаточного рішення, винесеного компетентним
судом. Будь-який засуджений до смерті має право просити про помилування або пом'якшення
вироку.
Стаття 7
1. Смертний вирок не виноситься особам молодше 18 років, якщо інше не передбачено в
законах, чинних під час скоєння злочину.
2. Страта не виконується стосовно вагітної жінки до її пологів або матері - годувальниці
протягом двох років з моменту її пологів; у всіх випадках в першу чергу розглядаються
інтереси немовляти.
Стаття 8
1. Ніхто не може бути підданий фізичним або психологічним тортурам або жорстокому, такому,
що принижує гідність або нелюдському поводженню.
2. Кожна держава, яка бере участь в цій Хартії захищає кожного індивіда, що перебуває під її
юрисдикцією, від такої практики і вживає ефективних заходів для їх запобігання. Здійснення
або участь в таких діях повинні розцінюватися як злочини, які є караними згідно з законом і не
є предметом будь-яких законодавчих обмежень. Кожна держава - учасниця гарантує в своїй
правовій системі відшкодування кожній жертві тортур і право на відновлення в правах і
компенсацію.
Стаття 9
Ніхто не може піддаватися медичним або науковим дослідам або використанню його органів
без його самостійного, добровільного і повного усвідомлення наслідків за умови, що будуть
дотримані етичні, гуманітарні і професійні правила, а медичні процедури гарантують його
особисту безпеку згідно чинним відповідним національним законом в кожній державі -
учасниці. Торгівля людськими органами заборонена у всіх випадках.
Стаття 10
1. Всі форми рабства і торгівля людьми заборонені і карані згідно з законом. Нікого не можуть
тримати в рабстві і поневоленні за будь-яких обставин.
2. Примусова праця, торгівля людьми для цілей проституції або сексуальної експлуатації,
експлуатація проституції інших осіб або будь-яка інша форма експлуатації або використання
дітей в озброєному конфлікті заборонені.
Стаття 11
Всі люди є рівними перед законом і мають право без будь-якої дискримінації на рівний захист
законом.

535
 Стаття 12
Всі люди рівні перед судами і трибуналами. Держави - учасниці гарантують незалежність
судової влади і захист суддів від будь-якого втручання, тиску або погроз. Вони також
гарантують кожній людині, що перебуває під їх юрисдикцією право шукати захисту перед
судами всіх рівнів.
Стаття 13
1. Кожен має право на справедливий розгляд справи компетентним, незалежним і
неупередженим судом, створеним на основі закону, щоб заслуховувати будь-яке кримінальне
звинувачення проти себе або визначити свої права і обов'язки. Кожна держава - учасниця
гарантує тим, хто не має необхідних коштів, правову допомогу для захисту їхніх прав.
2. Судовий процес є публічним, за винятком тих випадків, коли це необхідно на користь
правосуддя в суспільстві, яке поважає права і свободи людини.
Стаття 14
1. Кожен має право на особисту свободу і безпеку. Ніхто не може бути підданий довільному
арешту, розшуку або затриманню без юридичних підстав.
2. Ніхто не може бути позбавлений свободи за винятком таких підстав і при таких обставинах,
які визначені згідно з законом, і відповідно до такої процедури, яка для цього встановлена.
3. Кожен затриманий під час арешту має бути повідомлений мовою, яку він розуміє, про
підстави його арешту, повинно бути повідомлено також все, що стосується будь-яких
звинувачень проти нього. Він має право спілкуватися з членами своєї сім'ї.
4. Кожний, позбавлений волі в результаті арешту або затримання, має право просити
проведення медичної експертизи і повинен бути проінформований про це право.
5. Кожен заарештований або затриманий за кримінальним звинуваченням в терміновому
порядку доставляється до судді чи до іншої службової особи, якій згідно з законом належить
право здійснювати судову владу і має право на судовий розгляд протягом розумного строку або
на звільнення. Його звільнення може ставитися в залежність від надання гарантій явки до суду.
Утримання під арештом до суду у жодному випадку не повинно бути загальним правилом.
6. Кожному, хто позбавлений волі внаслідок арешту чи тримання під вартою, належить право
на розгляд його справи у суді, щоб цей суд міг невідкладно винести постанову щодо законності
його затримання і розпорядитися про його звільнення, якщо затримання є незаконним.
7. Кожен, хто був жертвою незаконного арешту чи утримання під вартою, має право на
компенсацію.
Стаття 15
Злочин і покарання можуть бути встановлені тільки на підставі закону. У будь-якому випадку
повинен бути застосований закон, найсприятливіший для підсудного.
Стаття 16
Кожен обвинувачений в кримінальному злочині має право вважатися невинним, поки
винність його не буде доведена згідно з законом, при розслідуванні або розгляді в суді він має,
як мінімум, такі гарантії:
1. Право бути терміново і докладно повідомленим мовою, яку він розуміє, про пред'явлене
йому обвинувачення.
2. Право мати достатній час і можливості для підготовки свого захисту і спілкуватися зі своєю
родиною.
3. Право бути судженим в його присутності і захищати себе особисто або за посередництвом
обраного ним адвоката, з яким він може спілкуватися вільно і конфіденційно.
4. Право на безкоштовного адвоката, який буде його захищати, якщо він не може захищатися
самостійно або коли інтереси правосуддя того вимагають, і право на безплатну допомогу
перекладача, якщо він не розуміє мови, використовуваної в суді, або не говорить цією мовою.
5. Право знайомитися самостійно або через адвоката з показаннями свідків проти нього та
захищатися відповідно до показань, які свідчать проти нього.
6. Право не бути приневоленим до давання свідчень проти самого себе чи до визнання себе
винним.

536
7. Право засудженого за злочин на перегляд справи вищою судовою інстанцією згідно з
законом.
8. Право поважати безпеку особи і його особисте життя за будь-яких обставин.
Стаття 17
Кожна держава - учасниця гарантує будь-якій дитині правопорушниці або звинуваченій у
злочині право на спеціальну юридичну систему для малолітніх на всіх стадіях розслідування,
судового розгляду і виконання покарання, так само як і спеціальне ставлення з урахуванням її
віку, захист її гідності, полегшує її відновлення і реінтеграцію і дозволяє їй грати
конструктивну роль в суспільстві.
Стаття 18
Ніхто не може бути позбавлений волі на тій лише підставі, що він не в змозі виконати якесь
договірне зобов'язання.
Стаття 19
1. Нікого не можна судити двічі за один і той же злочин. Кожен, проти кого розпочинається
така процедура, має право оспорити її законність і вимагати свого звільнення.
2. Кожен, чия невинність доведена остаточним рішенням суду, має право на компенсацію за
заподіяну шкоду.
Стаття 20
1. До всіх осіб, позбавлених волі, необхідно ставитися гуманно, з повагою до природженої
людської гідності.
2. Особи в очікуванні суду повинні бути відокремлені від звинувачених людей і розглядатися
відповідно з їх статусом як невинні.
3. Мета пенітенціарної системи полягає у виправленні і соціальному перевихованні ув’язнених.
Стаття 21
1. Ніхто не має зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його особисте і сімейне
життя, житло, кореспонденцію чи незаконних посягань на його честь і репутацію.
2. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання чи таких посягань.
Стаття 22
Кожна людина має право на визнання її правосуб'єктності.
Стаття 23
Кожна держава - учасниця цієї Хартії зобов'язується забезпечити всім, чиї визнані в ній права і
волі порушені, ефективні засоби захисту, незважаючи на те, що порушення було здійснене
людьми, що діють в офіційно.
Стаття 24
Кожний громадянин має право:
1. Займатися політичною діяльністю.
2. Брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно
обраних представників.
3. Голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі
загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпечують свободу
волевиявлення виборців.
4. Допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби.
5. На свободу створювати і приєднуватися до асоціацій з іншими.
6. На свободу об’єднань та мирних зборів.
7. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, які передбачаються
законом і які є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах державної чи
громадської безпеки, охорони здоров'я і моральності населення або захисту прав та свобод
інших осіб.
Стаття 25
Особам, які належать до меншин, не може бути відмовлено в праві користуватися своєю
культурою, рідною мовою і сповідувати свою релігію. Здійснення цих прав регулюється
законом.

537
 Стаття 26
1. Кожному, хто законно перебуває на території держави - учасниці, належить, у межах
цієї території, право на вільне пересування і свобода вибору місця проживання у
відповідності з чинними законами.
2. Жодна держава - учасниця не може вислати іноземця, який законно перебуває на її
території, окрім як на виконання рішення, винесеного відповідно до закону, і після того, як
такій особі буде дозволено подати прохання проти свого вислання компетентній владі, якщо це
не суперечить суттєвим вимогам національної безпеки. Колективна висилка забороняється за
будь-яких умов.
Стаття 27
1. Нікому не можна довільно чи незаконно перешкоджати покидати будь-яку країну,
включаючи свою власну, заважати проживати або примушувати проживати у будь-якій частині
цієї країни.
2. Ніхто не може бути висланий із власної країни і нікому не може бути заборонено повертатися
до неї.
Стаття 28
Кожна людина має право шукати політичний притулок в іншій країні з метою уникнення
переслідування. Це право не визнається за особами, які переслідуються у судновому порядку за
злочин за законом. Політичні біженці видачі не підлягають.
Стаття 29
1. Кожен має право на громадянство. Ніхто не має бути довільно або незаконно позбавлений
його громадянства.
2. Держави - учасниці вживають відповідно до національних законів про громадянство таких
заходів, які дозволять дитині набувати громадянства матері, у всіх випадках керуючись
якнайкращими інтересами дитини.
3. Ніхто не може бути позбавлений права на отримання іншого громадянства, з урахуванням
внутрішніх юридичних процедур у власній країні.
Стаття 30
1. Кожен має право на свободу думки, совісті і релігії, і ніякі обмеження не можуть бути
накладені на здійснення таких свобод, окрім тих, що передбачені законом.
2. Свобода сповідувати свою релігію чи релігійні вірування або відправляти релігійні обряди
як одноосібно, так і спільно з іншими, підлягає лише таким обмеженням, які встановлено
законом і які є необхідними у толерантному суспільстві, яке поважає права і свободи
людини для охорони державної безпеки, суспільного порядку, здоров'я і моралі, так само
як і основних прав та свобод інших осіб.
3. Батьки і опікуни мають свободу забезпечувати релігійне і моральне виховання своїх дітей.
Стаття 31
Кожен має гарантоване право на свою приватну власність, і не може ні за яких обставин бути
довільно або незаконно позбавлений всієї або будь-якої частини його власності.
Стаття 32
1. Ця Хартія гарантує право на інформацію та свободу поглядів і їх вираження, а також право
шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї за допомогою засобів масової
інформації незалежно від державних кордонів.
2. Ці права та свободи мають здійснюватися у відповідності з основними цінностями
суспільства і підлягають лише таким обмеженням, які необхідні для поважання прав і репутації
інших осіб, для охорони державної безпеки, громадського порядку та здоров'я чи моральності
населення.
Стаття 33
1. Сім'я є природним і основним осередком суспільства; вона ґрунтується на шлюбі між
чоловіком і жінкою. Чоловік і жінка, які досягли шлюбного віку, мають право на одруження і
право заснувати сім'ю у відповідності з правилами та умовами шлюбу. Жоден шлюб не може

538
бути укладений без вільної і цілковитої згоди обох сторін. Чинні закони регулюють права і
обов’язки чоловіка і жінки до одруження, під час перебування в шлюбі і при його розірванні.
2. Держава і суспільство гарантують захист сім'ї, зміцнення сімейних зв'язків, захист її членів і
заборону всіх форм насильства або зловживання у відносинах між її членами, і особливо проти
жінок і дітей. Вони гарантують також необхідний захист і турботу про матерів, дітей, літніх
людей і людей із спеціальними потребами і надають підліткам і молодим людям якнайкращі
можливості фізичного і розумового розвитку.
3. Держави - учасниці мають прийняти всі необхідні законодавчі, адміністративні і судові
заходи, щоб гарантувати захист, виживання, розвиток і добробут дитини в атмосфері свободи і
гідності і мають гарантувати, у всіх випадках, що кращі інтереси дитини - основний критерій
для всіх заходів, прийнятих у відношенні до неї, незалежно від того, чи підозрюється дитина в
провині або є юним правопорушником.
4. Держави - учасниці вживають всіх необхідних заходів, щоб гарантувати, особливо молодим
людям, право займатися спортом.
Стаття 34
1. Право працювати - природне право кожного громадянина. Держава повинна намагатися
забезпечувати, по можливості, роботу для найбільшого числа тих, хто бажає працювати,
забезпечувати виробничі можливості, свободу вибору роботи і рівних можливостей без будь-
якої дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, мови, політичних поглядів,
членства в союзі, національного походження, соціального походження, інвалідності або з будь-
якої іншої причини.
2. Кожен робітник має право на справедливі і сприятливі умови праці, які гарантують
відповідну винагороду, щоб задовольняти його природні потреби, а також його сім'ї,
регулюють робочий час, відпочинок і оплачувані відпустки, так само як правила для
збереження професійного здоров'я та безпеки і захисту жінок, дітей і інвалідів на робочому
місці.
3. Держави - учасниці визнають право дитини на захист від економічної експлуатації і від
примусового виконання будь-якої роботи, яка може бути небезпечна або заважати її освіті або
бути шкідливою для здоров'я дитини або її фізичного, розумового, духовного, морального або
соціального розвитку. З цією метою, з урахуванням доречних положень інших міжнародних
актів, держави - учасниці будуть особливо:
(а) визначати мінімальний вік для прийому на роботу;
(b) встановлювати відповідне регулювання робочого часу і умов праці;
(з) встановлювати відповідні штрафи або інші санкції, щоб гарантувати ефективне виконання
цих умов.
4. Не може бути дискримінації між чоловіком і жінкою в здійсненні ними права ефективно
отримувати користь від навчання, зайнятості, безпеки праці і права отримувати рівну
винагороду за рівну працю.
5. Кожна держава - учасниця гарантує працівникам, які мігрують на її територію, необхідний
захист відповідно до чинних законів.
Стаття 35
1. Кожна людина має право вільно створювати профспілки і вступати до них для захисту
своїх інтересів.
2. Користування цими правами не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, які
передбачаються чинними законами і які є необхідними в інтересах державної чи
громадської безпеки або охорони здоров'я і моральності населення або захисту прав та
свобод інших осіб.
3. Держави - учасниці цієї Хартії гарантують право на страйк у межах обмежень, встановлених
чинними законами.
Стаття 36
Держави - учасниці гарантують право кожного громадянина на соціальне забезпечення,
включаючи соціальне страхування.

539
 Стаття 37
Право на розвиток є основним правом людини і всі держави зобов’язуються проводити
політику розвитку і вживати заходів, необхідних для гарантії цього права. Вони зобов'язуються
керуватися принципами солідарності і співпраці між собою і на міжнародному рівні в цілях
викорінювання бідності і досягнення економічного, соціального, культурного і політичного
розвитку. На підставі цього права кожний громадянин має право брати участь в реалізації
розвитку і користуватися його вигодами і результатами.
Стаття 38
Кожна людина має право на адекватний рівень життя для себе і своєї сім'ї, який гарантує їм
добробут і пристойне життя, включаючи їжу, одяг, житло, послуги і право на здорове
навколишнє середовище. Держави - учасниці повинні вживати необхідних заходів, відповідних
їхнім ресурсам, щоб гарантувати ці права.
Стаття 39
1. Держави - учасниці визнають право кожного члена суспільства користуватися найвищими
досяжними стандартами фізичного і розумового здоров'я і права громадянина на безплатні
основні послуги охорони здоров'я і мати доступ до медичного обслуговування без будь-якої
дискримінації.
2. Заходи, що вживаються державами – учасницями, повинні включати:
(а) розвиток основних послуг охорони здоров'я і гарантії безкоштовного і вільного доступу до
центрів, які забезпечують ці послуги, незалежно від географічного місцезнаходження або
економічного статусу;
(b) зусилля, спрямовані на керування засобами попередження і лікування хвороби;
(з) заохочення розуміння цінності здоров'я і медичної освіти в цій галузі;
(d) викорінювання традиційних методів, які є шкідливими для здоров'я людини;
(e) забезпечення всіх основною їжею і безпечною питною водою;
(f) боротьба з екологічним забрудненням і забезпечення належних систем очищення;
(g) боротьба з наркотиками, психотропними речовинами, курінням і речовинами, які є
руйнівними для здоров'я.
Стаття 40
1. Держави - учасниці зобов'язуються забезпечити людям з розумовими або фізичними вадами
пристойне життя, що гарантує їхню гідність, зміцнює їхню впевненість у своїх силах і що
полегшує їхню активну участь в житті суспільства.
2. Держави - учасниці гарантують безкоштовне соціальне забезпечення для всіх інвалідів,
забезпечують матеріальну підтримку їм і їхнім сім'ям або сім'ям, що турбуються про них, і
повинні також робити те, що необхідно, щоб уникнути розміщення цих людей в установах. У
будь-якому випадку вони братимуть до уваги вищі інтереси інваліда.
3. Держави - учасниці вживатимуть всіх необхідних заходів, щоб скоротити поширення
інвалідності всіма можливими засобами, включаючи профілактичні програми здоров'я,
посилення розуміння і освіти в цій сфері.
4. Держави - учасниці забезпечують повні освітні послуги для людей з вадами, зважаючи на
важливість об'єднання цих людей в освітній системі і важливості професійного навчання і
учнівства, і створення відповідних можливостей роботи в публічному або приватному секторах.
5. Держави - учасниці забезпечують все медичне обслуговування для людей з вадами,
включаючи їх реабілітацію з метою інтеграції у суспільство.
6. Держави - учасниці дозволяють людям з вадами використовувати всі суспільні і приватні
послуги.
Стаття 41
1. Держави зобов’язуються ліквідувати неписьменність, кожен має право на освіту.
2. Держави - учасниці гарантують їхнім громадянам безплатну освіту, принаймні на
початковому і основному рівнях. Всі форми і рівні початкової освіти повинні бути обов'язкові і
доступні для всіх без дискримінації за будь-якою ознакою.

540
3. Держави - учасниці вживають відповідних заходів у всіх галузях, щоб забезпечувати
співпрацю між чоловіками і жінками для досягнення національної мети розвитку.
4. Держави - учасниці гарантують забезпечення освіти, спрямованої на повний розвиток
людини і посилення поваги до прав людини і основних свобод.
5. Держави - учасниці повинні намагатися включати принцип поваги прав людини та основних
свобод в офіційні і неофіційні учбові плани освіти і освітні програми навчання.
6. Держави - учасниці гарантують створення механізмів, необхідних для забезпечення
довгострокової освіти кожного громадянина і розвиток державних планів для навчання
дорослих.
Стаття 42
1. Кожна людина має право на участь у культурному житті та користування результатами
наукового прогресу і їх практичне застосування.
2. Держави - учасниці зобов’язуються поважати свободу наукового дослідження і творчої
діяльності, забезпечити захист моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з
будь-якими науковими, літературними чи художніми працями.
3. Держави - учасниці мають працювати разом та зміцнювати між собою співробітництво на
всіх рівнях, повною мірою за участі інтелігенції, винахідників та їх організацій, з метою
розвитку регіональних, культурних, художніх та наукових програм.
Стаття 43
Ніщо в цій Хартії не може розглядатися або тлумачитися як завдання шкоди правам і свободам,
захищеним згідно з внутрішніми законами держав - учасниць або чинними міжнародними і
регіональними договорами про права людини, які вони ухвалили або ратифікували, включаючи
права жінок, права дитини і права осіб, що належать до меншин.
Стаття 44
Держави - учасниці зобов'язуються вживати, відповідно до їхніх конституційних процедур і
положень цієї Хартії, законодавчих або інших заходів, які можуть бути необхідними для
ефективного застосування прав, що містяться в ній.
Стаття 45
1. Відповідно до цієї Хартії створюється „Арабський комітет з прав людини”, званий надалі
«Комітет». Цей Комітет складається з семи членів, які обираються державами - учасницями
таємним голосуванням.
2. До складу Комітету входять особи, які є громадянами держав - учасниць цієї Хартії і мають
значний досвід та визнану компетентність у сфері діяльності Комітету. Члени Комітету
працюють у своїй особистій якості та мають бути неупередженими.
3. До Комітету не може входити більш як по одному громадянину однієї і тієї ж держави; такий
член може бути переобраним лише один раз. Належна увага повинна приділятися принципу
ротації.
4. Члени Комітету обираються на чотирирічний термін, однак строк повноважень трьох з тих
членів, яких обрано на перших виборах, минає в кінці дворічного періоду і вони мають бути
переобрані за жеребом.
5. За шість місяців до дати виборів Генеральний секретар Ліги арабських держав звертається із
запрошенням до держав - учасниць представити протягом трьох місяців кандидатури в члени
Комісії. За два місяці до виборів він передає список кандидатів державам - учасницям.
Обраними до Комітету є ті особи, кандидатури яких дістають найбільше число голосів. В
тому випадку, якщо два або більше кандидатів наберуть рівне число голосів або кількість
кандидатів з найбільшим числом голосів перевищить необхідну кількість, будуть проведені
повторні вибори серед осіб з рівним числом голосів. Якщо голоси будуть знову рівні, то член
або члени повинні бути відібрані за жеребом. Перші вибори проводяться через шість місяців з
дня набрання чинності цією Хартією.
6. Для обрання членів Комітету Генеральний секретар запрошує держави - учасниці на зустріч
в штаб-квартирі Ліги арабських держав. Кворум складають більшість присутніх держав –
учасниць. Якщо кворуму немає, Генеральний секретар призначає іншу зустріч, на якій повинні

541
бути присутніми принаймні дві третини держав – учасниць. Якщо і в цьому випадку кворуму не
буде, Генеральний секретар призначає третю зустріч, яка буде проведена незалежно від числа
присутніх держав – учасниць.
7. Генеральний секретар скликає першу зустріч Комітету, протягом якої Комітет повинен
обрати на два роки з числа його членів свого Голову, який може бути переобраний тільки
одного разу і на такий же термін. Комітет має встановити свої власні правила процедури і
методи роботи і визначити, як часто він проводитиме свої засідання. Комітет проводить свої
засідання в штаб-квартирі Ліги арабських держав. Він може також проводити зустрічі в будь-
якій державі - учасниці на її запрошення.
Стаття 46
1. Генеральний секретар оголошує місце вакантним при повідомленні Головою про те, що член
Комітету:
(а) помер;
(b) вийшов у відставку; або
(з) у тому випадку, коли є одностайна думка інших членів про те, що член Комітету припинив
виконувати свої функції без достатніх пояснень або будь-якої іншої причини, окрім тимчасової
відсутності.
2. Коли оголошується відкриття вакансії відповідно пункту 1 і коли строк повноважень члена,
що його має бути замінено, не закінчується протягом шести місяців після оголошення цієї
вакансії, Генеральний секретар Ліги арабських держав повідомляє про це кожну державу-
учасницю цієї Хартії, яка може протягом двох місяців подати відповідно до статті 45
кандидатуру для заповнення цієї вакансії.
3. Генеральний секретар Ліги арабських держав складає в алфавітному порядку список усіх
висунутих таким чином кандидатів, який подає державам, що беруть участь у цій Хартії.
Вибори для заповнення вакансії проводяться відповідно до викладених положень.
4. Кожен член Комітету, обраний відповідно пункту 1, залишається членом Комітету до
закінчення залишку терміну члена, місце якого було оголошене вакантним відповідно до умов
цього пункту.
5. Генеральний секретар Ліги арабських держав створює необхідні умови в бюджеті Ліги
арабських держав для всіх необхідних фінансових і людських ресурсів і засобів
обслуговування, для того щоб Комітет ефективно здійснював свої функції. Експертам Комітету
надаються такі ж винагорода і компенсації витрат, як і експертам секретаріату Ліги арабських
держав.
Стаття 47
Держави - учасниці зобов'язуються гарантувати членам Комітету імунітет, необхідний для їх
захисту проти будь-якої форми неспокою, морального або матеріального тиску або судового
переслідування із-за позицій, які вони приймають або заяв, які вони роблять, виконуючи свої
функції як члени Комітету.
Стаття 48
1. Держави - учасниці зобов'язуються подавати доповіді про вжиті ними заходи для втілення у
життя прав і свобод, визнаних у цій Хартії, і про прогрес, досягнутий у використанні цих прав
і свобод. Генеральний секретар надсилає їх у Комітет для розгляду.
2. Кожна держава - учасник подає першу доповідь Комітету протягом одного року з дати
набуття чинності Хартією і періодичні доповіді кожні три роки після цього. Комітет може
просити держави - учасниці забезпечити його додатковою інформацією, що стосується
виконання Хартії.
3. Комітет вивчає доповіді, передані державами - учасницями згідно з пунктом 2 цієї статті у
присутності представника держави - учасниці, доповідь якої розглядається.
4. Комітет обговорює доповідь, коментує її і робить необхідні рекомендації відповідно до цілей
Хартії.
5. Комітет подає річну доповідь, що містить його коментарі і рекомендації Раді Ліги, через
посередника - Генерального секретаря.

542
 6. Доповіді Комітету, включаючи спостереження і рекомендації, повинні бути публічними
документами, які Комітет широко оприлюднює.
Стаття 49
1. Генеральний секретар Ліги арабських держав повинен представити цю Хартію, як тільки вона
буде схвалена Радою Ліги, державам - членам для підписання, ратифікації або надання
документа про приєднання.
2. Ця Хартія набирає чинності через два місяці з дня депонування в Секретаріаті Ліги арабських
держав сьомої ратифікаційної грамоти.
3. Після набрання цією Хартією чинності вона набуває чинності для кожної держави через три
місяці з дня депонування її власної ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.
4. Генеральний секретар повідомляє всі держави, які підписали цю Хартію або приєдналися
до неї, про депонування кожної ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.
Стаття 50
Будь-яка держава, що бере участь у цій Хартії, через Генерального секретаря може пропонувати
письмові пропозиції щодо поправок до неї. Після того як такі поправки будуть розповсюджені
між державами - учасницями, Генеральний секретар запрошує учасниць їх розглянути перед
тим, як подати Раді Ліги для ухвалення.
Стаття 51
Поправки набирають чинності для держав - учасниць, які їх прийняли, відразу після прийняття
їх двома третинами держав - учасниць.
Стаття 52
Кожна держава - учасниця може запропонувати додаткові факультативні протоколи до цієї
Хартії і вони повинні бути прийняті відповідно до процедур, що використовуються для
прийняття поправок до Хартії.
Стаття 53
1. Кожна держава - учасниця, підписуючи цю Хартію, передаючи ратифікаційні грамоти або
документ про приєднання, може зробити застереження до будь-якої статті Хартії за умови, що
таке застереження не суперечить принципам і основним цілям Хартії.
2. Кожна держава - учасниця, яка зробила застереження згідно з пунктом 1 цієї статті, може
відкликати його у будь-який час, повідомивши про це Генерального секретаря Ліги арабських
держав.
3. Генеральний секретар повідомляє держави - учасниці про застереження і документи про їх
вилучення.

Неофіційний переклад з англійської д.ю.н. Мицика В.В.

543
 ПРЕДМЕТНИЙ ПОКАЗЧИК
А
Адресат, 63, 75, 81, 97, 217, 338, 381, 383
Американська декларація прав і обов‘язків людини, 7, 361, 551
Американська конвенція про права людини, 7, 8, 23, 84, 361, 364, 506
Арабська хартія прав людини (переглянута) 2004 р., 8, 23, 84, 397, 399, 536
Арабський комітет з прав людини, 403, 544
Африканська Комісія з прав людини і народів, 385, 388, 390, 531
Африканська система захисту прав людини, 374
Африканська Хартія прав людини і народів, 8, 23, 84, 377, 383, 527
Африканський Суд з прав людини, 387

Б
Бенефіціарій, 81

В
Верховний комісар ОБСЄ у справах національних меншин, 294
Визначення катування, 186, 189
Висновки і рекомендації, 190, 343
Військові злочини, 230, 231, 233

Г
Гендерна рівність 115
Генеральна Асамблея ООН, 9, 93, 101, 156, 185, 237, 240, 410
Генеральний адвокат, 300
Геноцид, 11, 43, 49, 79, 148, 225, 228, 246, 375, 415
Географічний принцип, 99
Гідність, 28, 30, 44, 46, 203, 312, 410, 430, 449, 457, 461, 471, 527, 536, 543
Громадянські права, 21, 38, 42, 122, 127, 144, 147, 405
Громадянські права та свободи людини, 122

544
 Д
Декларація про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних та мовних
меншин, 240, 257
Дестинатор, 30, 81, 82, 146, 383
Дифамація, 227
Добрі послуги, 159, 168, 422, 445
Договірні органи, 55, 76, 103, 115, 170, 189, 220, 308
Доктрина міжнародного права, 53, 69, 82

Е
Екологічні права, 33
Економічні права, 32, 135, 141, 164
Експертні висновки, 62, 67, 103, 220

Є
Європарламент, 300
Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує
гідність, поводженню чи покаранню 1987 р., 65, 353
Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р., 23, 64, 84, 126,
300, 304, 484
Європейська система захисту прав та основних свобод людини, 290, 305
Європейська соціальна хартія 1961 р. (переглянута у 1996 р.), 304, 322
Європейська хартія регіональних мов або мов меншин 1992 р., 304, 346, 359
Європейський комітет з питань запобігання катуванням, 354
Європейський комітет з соціальних прав, 326
Європейський Союз, 294, 299
Європейський Суд з прав людини, 66, 75, 304, 306, 312, 315, 489, 502

Ж
Женевські конвенції 1949 р., 49
Життєвий рівень, 35, 124, 136, 137, 161, 163, 362, 412, 436

З
Забезпечення прав і свобод, 54, 55
Захист прав і свобод, 54, 55
Заборона дискримінації, 46, 196, 237, 315, 378, 431, 488, 503
Заборона катування, 42, 191, 312, 359, 485
Загальні (основні) та спеціальні (особливі)права людини, 89
Загальні принципи права, визнані цивілізованими націями, 85, 86
Загальні рекомендації, 174, 176,184, 218, 444
Заключний акт Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі, 88, 291
Закон, 22, 29, 40, 42, 57, 86, 91
Захист прав дитини, 42, 58, 83, 98, 131, 144, 194, 461
Захист прав людини, 49, 54, 92, 116, 156, 258, 264, 299, 303, 360, 386, 484, 495
Захист особи від катувань, 149
Звичай в галузі міжнародного права прав людини, 84, 85
Злочини міжнародні, 72, 80
Злочини проти людяності, 230, 233

І
Імперативні норми, 89
Імплементація, 53, 169, 293, 296

545
Індивідуальна заява (скарга), 184, 317, 327, 328, 388, 430, 432, 504
Індивідуальні права, 43, 245, 267, 377
Інститут Верховного комісара із заохочення та захисту прав всіх людей, 115
Інституційний (процесуально-правовий) механізм контролю, 57
Інституційні органи, 290, 360

К
Карна відповідальність індивіда за міжнародним правом, 80
Квазісудова процедура, 161
Класифікація прав людини, 32, 36, 47
Колективні права, 27, 154, 236, 241, 243, 244, 259, 268, 331, 376, 381
Комісар Ради Європи з прав людини, 305
Комісія ЄС, 300
Комісія ООН з прав людини, 96, 98, 99
Комісія ООН щодо статусу жінок, 93, 113
Комітет експертів ЄХРМ, 351
Комітет з економічних, соціальних і культурних прав, 164
Комітет з ліквідації дискримінації жінок, 170, 177,181, 461
Комітет з ліквідації расової дискримінації, 76, 171, 173, 433
Комітет з прав дитини, 193, 204, 468
Комітет з прав інвалідів, 168, 215
Комітет з прав людини, 148, 155, 157, 170, 285, 419, 430
Комітет із захисту прав всіх трудящих-мігрантів та членів їхніх сімей, 76, 212
Комітет проти катувань, 66, 189
Компетенція Міжнародного Суду ООН, 224
Комплекс загальних, природних, невід’ємних прав, 142
Конвенційний (матеріально-правовий) механізм контролю, 57
Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., 83, 88, 177, 184,
449,
Конвенція про запобігання злочину апартеїду і покарання за нього 1973 р., 49
Конвенція про права дитини 1989 р., 83, 88, 194, 461
Конвенція про права інвалідів 2006 р., 215
Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують
гідність, видів поводження і покарання 1984 р., 49, 83, 185
Консультативний комітет РКЗНМ, 339
Консультативні висновки, 225, 27, 279, 309, 320, 346, 390, 493
Концепція “внутрішнього” самовизначення меншин, 253, 255
Концепція “зовнішнього” самовизначення меншин, 255
Корінні народи, 98, 268, 271, 277
Корпоративні права, 244, 247
Культурна автономія, 261
Культурний релятивізм, 41, 44, 47, 184, 399
Культурні права, 10, 32, 137

М
Механізм забезпечення і захисту прав людини, 54, 55
Механізм контролю за здійсненням конвенції, 66, 164, 189
Механізм нагляду за здійсненням, 164, 195, 208, 323
Міжамериканська комісія з прав людини, 362, 368, 516, 526
Міжамериканська система захисту прав людини, 360
Міжамериканський Суд з прав людини, 368, 372, 516, 521, 526
Міжнародна діяльність уряду, 85

546
Міжнародна конвенція про захист прав всіх трудящих-мігрантів та членів їхніх сімей 1990 р.,
84, 209
Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р., 83, 440
Міжнародне гуманітарне право, 50-52
Міжнародне право прав людини, 49-52
Міжнародне право прав народів, 52
Міжнародне публічне право, 51
Міжнародний білль прав жінок, 184
Міжнародний Білль прав людини, 46, 49
Міжнародний контроль, 58, 59, 62, 66, 93, 119, 433
Міжнародний кримінальний суд, 228, 230, 234
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., 23, 43, 49, 83, 141, 144, 413
Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., 49, 72, 83, 126. 141, 434
Міжнародний Суд ООН, 76, 223
Міжнародні процедури, 60
Моніторинговий механізм, 192, 214, 243, 344
МОП, 9, 117, 118, 255, 268, 272
М’яке право, 88

Н
Наявні внутрішні засоби правового захисту, 114, 156, 159, 168, 174, 321, 371, 386, 425, 431, 445
Негативні права людини, 30, 31, 142

О
Об’єкт міжнародного права, 52
Обмежений статус, 113
Обмеження, що стосуються реалізації прав і свобод людини, 55
Обов’язкова компетенція, 370
Обов’язкова процедура, 62
Органи з контролю за дотриманням договорів, 55
Основні (фундаментальні) права людини, 89
Основні повноваження Верховного комісара ООН з прав людини, 116

П
Петиціонер, 175, 371, 446, 519
Підкомісія з питань заохочення і захисту прав людини (з 1999 р.), 93, 99
Підкомісія з питань запобігання дискримінації та захисту меншин, 99, 109
Повідомлення, 63, 76, 97, 108, 112, 155, 168, 174, 191, 208, 213, 218, 318, 370, 386, 405, 414, 422
Позасудова система превентивного характеру, 358
Позитивна дискримінація, 172
Позитивне право, 21, 34, 36
Позитивні права, 28, 31, 36, 40, 143
Покоління прав людини, 27, 34
Політична, дипломатична і законодавча практика держав, 85
Політичні права, 32, 35, 123, 125, 133, 141, 144, 153, 246, 289, 365
Поняття терміну “народ”, 252, 254
Постійна палата міжнародного правосуддя, 279, 284
Права дитини, 42, 62, 144, 194, 200, 203, 365, 431, 461, 474, 480, 512
Права людини і громадянина, 26, 48, 140
Право кожної особи, яка належить до національної меншини, вивчати мову своєї меншини, 334
Право людини і громадянина на індивідуальну заяву до Європейського Сулу з прав людини,
321

547
Право людини на життя, 310
Право на повагу до приватного і сімейного життя, 301, 309, 314, 363, 405, 431, 487, 503, 550
Право на свободу вираження поглядів, 152, 301, 308, 314, 487, 503
Право на свободу думки, совісті і релігії, 32, 33, 123, 144, 152, 314
Право на соціальний і міжнародний порядок, 124
Право на справедливий судовий розгляд, 123, 144, 150, 313, 363, 399, 486, 503, 509, 538, 550
Право народів на самовизначення, 144, 145, 244, 250, 288, 374, 382, 413, 434, 450, 530
Право на петицію, 122, 232, 363
Предмет міжнародного права, 52
Презумпція невинуватості, 123, 151, 204, 301, 313, 431, 471
Претензія, 28, 51, 226, 230
Принцип комплементарності, 81, 228
Принцип поваги прав людини й основних свобод, 91
Природа рішень міжнародних організацій, 88
Природне право, 36-38, 281, 541
Природні, невід’ємні та універсальні права людини, 46
Природно-правовий характер прав людини, 38
"Про критерії ЄС для визнання нових держав у Східній Європі і на території Радянського
Союзу", 299
Процедура індивідуальних повідомлень, 65, 160
Процесуальні права, 33, 150, 292

Р
Рада Європи, 9, 303, 305, 307, 308, 318, 353
Рада з питань Намібії, 95
Рада з прав людини ООН, 55, 100, 107
Радянська доктрина міжнародного права, 69
Рамкова конвенція про захист національних меншин 1995 р., 329
Регіональне співробітництво держав у сфері захисту прав людини, 14, 290
Резолюція 1235 (XLII), 108, 110
Резолюція 1503, 108
Рекомендації Генеральної Асамблеї, 94
Референдум, 135
Рішення національних судів, 85 - 87
Робоча група з довільного затримання, 109
Робоча група щодо насильницьких чи недобровільних зникнень, 98
Розгляд періодичних доповідей держав, 61, 62, 65, 67, 158, 167, 187, 206, 212, 218, 400
Розгляд повідомлень від осіб про порушення їх прав державою, 61, 64, 67, 214, 220
Розгляд повідомлень однієї держави про порушення зобов’язань іншою, 63, 174, 189, 214, 220
Розслідування міжнародним органом за власною ініціативою випадків систематичного
порушення державами - учасницями конвенційних прав, 62, 66, 169, 189, 190, 220

С
Скарга фізичної особи, 76, 110, 327, 388, 430
Соціальні права, 32, 38, 136, 285, 329
Спеціальний комітет з розслідування дій Ізраїлю, 95
Спеціальні доповідачі та незалежні експерти, 110
Спеціальні допоміжні органи – функціональні комісії, 95
Співдружність Незалежних Держав, 394
Співробітництво держав у сфері захисту прав і основних свобод людини, 60, 72, 221, 290
Статут ООН, своєрідна конституція – основний закон міжнародного права, 91
Статут Організації американських держав, 360

548
Статут ОАЄ, 375
Суд ЄС, 300

Т
Таємне голосування, 103, 106, 157, 165, 189, 207, 233, 343, 391, 399, 403, 412
Тематичні механізми контролю за додержанням прав людини, 109
Термін “регіональні мови або мови меншин”, 348
Термінова процедура, 176
Типологія прав людини, 30
Традиційні цінності, звичаєві та родові правила поведінки, 374
Третій комітет ООН(соціальні і гуманітарні питання та питання культури), 93
Три види державних доповідей: початкові, додаткові, періодичні, 158

У
Універсальність прав людини, 41, 45

Ф
Факультативна компетенція, 370
Факультативна процедура, 63
Факультативний протокол 1966 р. до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права
1966 р., 148, 425
Факультативний протокол 1989 р. до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права
1966 р., 156, 427
Факультативний протокол до Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок,
180, 457
Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої
проституції і дитячої порнографії, 474
Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо участі дітей у збройних
конфліктах, 480
Фізичні особи у міжнародному праві, 81
Фундаментальні принципи, 226

Ш
Шостий комітет ООН з правових питань, 93
Ю
ЮНЕСКО, 117, 118, 249
ЮНІСЕФ, 117, 215
Юридична природа та внутрішня побудова ЗДПЛ, 122-126

549
 ПОКАЗЧИК ІМЕН

А Кривчикова Е.С., 147, 240, 251, 294, 300

Абашидзе А.Х., 276, 289 Кузнецов В.І., 29
Абдалла І.А.. 394, 395 Курдюков Г.І., 14, 393, 407
Алексеєв С.С., 48 Л
Алстон П., 14 Лассвел Г., 13
Анайя Дж., 253, 261 Лаутерпахт Г., 22, 68, 69, 87
Андріанов К.В.. 13 Локк Дж., 18, 19, 37
Андрусяк Т., 24, 22 Лосон Є., 14
Антонович М., 12, 24, 26, 28, 44, 48, 167 Лукашева Є.А., 26, 89
Аречага Е.Х., 68 Лукашук І.І., 50, 59, 67, 71, 74, 80, 90,119, 124
Арістотель, 17, 29 М
Б Маєвська А., 234
Бадерін М.А., 14, 45, 407 Мак-Дугал М.С., 13
Баймуратов М.О., 13, 169, 222 Мак-Кормік Н., 28
Бацанов С.Б., 29 Малінін С.О., 58
Белло А., 383, 384 Мармазов В.Є., 12, 307, 359
Бенза М., 245 Мартенс Ф., 88
Бентам Д., 21 Мацко А.С., 13, 235
Березовські С., 68 Мбає К., 376
Боббіо Н., 38, 39 Мезяєв А.Б., 376, 393, 407
Браун Е.Д., 68 Мережко О.О., 13, 48
Бредлі Е., 13, 68, 359 Меркушев В.Н., 48
Бремз Є.? 393? 407 Мерон Т., 88
Броунлі Я., 14, 27, 68, 69, 88, 252, 253 Мовчан А.П., 13, 88
Бургенталь Е., 13 Монтеск’є Ш.Л., 10, 20
Буроменський М.В., 12, 13, 46 Мугерва Н., 68
Буткевич В.Г., 3, 13, 34, 47, 50, 68, 87, 88,90,119,359 Муравйов В.І., 307

550
Бут Кен, 39 Мюллерсон Р.А., 13, 68, 70, 88, 140
Бутрос-Гали Б., 119 Н
В Нино К., 37
Вагизов Р.Г., 14 Нкамбо М., 68
Валеєв Р.М., 14, 90 Ньюмен Ф., 13
Вейсбродт Д., 13 О
Вінгловська О.І., 13, 222 О’Бірн Д., 12, 27, 48
Вольтер, 21 Оппенгейм Л., 88
Вукас Б., 269 Орлик П., 22
Г Остроух А.Н., 22
Ганюшкін Б.Б., 67 П
Гегель Г.В., 27, 28 Пейн Т., 22, 37
Гнатовський М.М., 359 Пеллі К., 264
Гоббс Т., 10, 17-19 Піляєв І.С., 12, 307, 359
Гомьен Д., 13 Платон, 17
Грін Л., 51 Поленіна С.В., 222
Громов В., 128 Р
Гроцій Г., 18, 29,39, 40 Рабінович П.М.,12, 13, 28, 44, 48, 90,140,359
Губерський Л.В., 68 Рассказов Л.П., 48
Гусейнов Л.Г., 13, 61, 90, 373 Рехмен Дж., 14, 50, 51, 88, 112, 148, 162, 373,
Д 393
Даес Е.І., 275 Робертсон А., 14
Дайк В.В., 247, 248 Руднєва О., 128
Даниленко Г.М., 119 Руссо Ж.Ж., 10, 19, 20
Денисов В.Н., 3, 13, 90, 119 С
Дженіс М., 13, 68, 359 Семенов В., 12, 24, 234
Джефферсон Т., 22 Сенека, 17
Джонс П., 244 Сігарт П., 13
Динстейн Й., 246, 249 Сидоренко Н.С., 13, 359
Дмітрієв А.І., 68, 307 Сон Л., 13
Доннелі Дж., 50, 88 Сорнарайях М., 45
Е Спілопулу-Акермарк А., 249
Ентін М.Л., 13, 235 Ставенхаген Р., 245
Епікур, 17 Стул М., 297
Ермакора Ф., 246 Т
Є Тимченко Л.Д., 13, 68, 70
Євінтов В.І., 12 Тімербаєв Р.М., 58
Єфимов Г.К., 29 Тіунов О.І., 59
З Товт М., 289, 359
Заблоцька Л.Г., 12, 50, 51, 307 Торнберрі П., 246, 249, 255
Задорожній О.В., 36, 47, 50, 67, 90, 320, 359 Тункин Г.І., 67
Захарова Н.В., 68 У
Зваак Л., 13 Упоров І.В., 48
І Ф
Iващенко В., 128 Федорова А.Л., 13, 307
Ігнатенко Г.В., 50, 68 Фердросс А., 68
Іойриш А.І., 58 Фінніс Дж., 28
Ісакович С.В., 13, 50, 119 Фіцморіс Д., 69
К Флік Д., 50
Кавун В.Ф., 90 Х
Кант І., 21, 37 Харріс Д., 13, 88
Капоторті Ф., 238, 239, 246, 247 Хіггінс Р., 14

551
Карпачова Н.І., 13 Хоффман Р., 243
Карташкин В.А., 13, 58, 88, 89, 140 Ц
Кассезе А., 14, 51, 52, 68, 88, 253 Цицерон, 17
Кей Р., 13, 68, 359 Ч
Кельзен Г., 38, 69 Чен Л., 13
Кен Б., 39 Черниченко С.В.,50, 60, 68, 69, 88,90,253,276
Кобо Д.М., 274 Ш
Ковлер К.І., 13, 68, 70, 90 Шайвджі І., 376
Кожевников І.Ф., 235 Шармазанашвили Г.В., 23
Колосов Ю.М., 58, 81, 240, 251, 294, 300 Шварценбергер Г., 68
Копиленко О.Л., 3, 13 Шемшученко Ю.С., 68
Котляров І.І., 58, 59 Шоу М.Н., 14, 50, 51, 68,

СОДЕРЖАНИЕ

Условные сокращения 9
Вступление 10

Глава 1. ПРАВА ЧЕЛОВЕКА В ИСТОРИИ ЧЕЛОВЕЧЕСТВА 16

§ 1. Формирование концепции прав человека в мировой политико-правовой мысли 16
§ 2. Особенности становления идеи прав человека в истории украинского народа 23

Глава 2. ПОНЯТИЕ, ПРИРОДА И СУЩНОСТЬ ПРАВ ЧЕЛОВЕКА 27

§ 1. Понятия прав и свобод человека и их классификация 27
§ 2. Три «поколения» прав человека 34
§ 3. Естественно-правовая, позитивистская и либеральная теории прав человека 36
§ 4. Универсальность прав человека и культурный релятивизм 41

Глава 3. МЕЖДУНАРОДНОЕ ПРАВО ПРАВ ЧЕЛОВЕКА И МЕЖДУНАРОДНАЯ

ЗАЩИТА ПРАВ ЧЕЛОВЕКА 49
§ 1. Международное право прав человека как отрасль современного международного права 49
§ 2. Понятие и виды международно-правовых механизмов и процедур защиты прав человека 53
§ 3. Вопрос о международно-правовой субъектности физического лица 67
§ 4. Источники международной защиты прав человека 82

Глава 4. УСТАВ ООН, МЕЖДУНАРОДНЫЕ МЕХАНИЗМЫ И ПРОЦЕДУРЫ

ОРГАНОВ ООН ПО СОБЛЮДЕНИЮ ПРАВ ЧЕЛОВЕКА
И ОСНОВНЫХ СВОБОД 91
§ 1. Устав ООН о правах человека, функции ГА ООН и ЕКОСОР 91
§ 2. Механизмы контроля Комиссии по правам человека (1946 – 2006 гг.) и ее
Подкомиссии по вопросам поощрения и защиты прав человека 96
§ 3. Совет по правам человека как вспомогательный орган ГА ООН 100
§ 4. Процедуры рассмотрения индивидуальных сообщений в соответствии с

552
 резолюцией 1235 и резолюцией1503 ЕКОСОР 107
§ 5. Деятельность Комиссии ООН по положению женщин 113
§ 6. Полномочия Верховного комиссара ООН по правам человека 115
§ 7. Полномочия специализированных учреждений ООН в сфере защиты прав
человека: ЮНИСЕФ, МОТ, ЮНЕСКО 117

Глава 5. ВСЕОБЩАЯ ДЕКЛАРАЦИЯ ПРАВ ЧЕЛОВЕКА 1948 г.,

НОРМАТИВНОЕ СОДЕРЖАНИЕ И ЮРИДИЧЕСКАЯ ПРИРОДА 120
§ 1. Предпосылки создания ЗДПЛ 120
§ 2. Содержание и юридическая природа ЗДПЛ 122
§ 3. Соответствие конституционных прав и свобод человека в Украине
универсальным стандартам ЗДПЛ 126
3.1. Гражданские (личные) права и свободы человека 127
3.2. Политические права и свободы человека и гражданина 133
3.3. Экономические права человека 135
3.4. Социальные права человека 136
3.5. Культурные права человека 137

Глава 6. ПРАВА ЧЕЛОВЕКА И МЕЖДУНАРОДНО-ПРАВОВЫЕ МЕХАНИЗМЫ

ИХ ЗАЩИТЫ В МЕЖДУНАРОДНЫХ ПАКТАХ О ПРАВАХ ЧЕЛОВЕКА 141
§ 1. История создания Пактов о правах человека 141
§ 2. Права человека, провозглашенные Международным пактом о гражданских и
политические правах 144
2.1. Право народов на самоопределение 145
2.2. Гражданские права 147
2.3. Политические права 153
2.4. Принцип равенства, недискриминации, права меньшинств 154
§ 3. Содержание первого Факультативного протокола 1966 г. и второго
Факультативного протокола 1989 г. к МПГПП 155
§ 4. Механизмы контроля за имплементацией и осуществлением положений МПГПП.
Комитет по правам человека 157
§ 5. Права человека, провозглашенные Международным пактом об экономических,
социальных и культурных правах 161
§ 6. Механизм контроля за осуществлением прав, содержащихся в МПЕСКП. Комитет
по ЕСКП 164

Глава 7. КОНВЕНЦИИ ООН ПО ПРАВАМ ЧЕЛОВЕКА И ИХ ДОГОВОРНЫЕ

ОРГАНЫ КОЛНТРОЛЯ ЗА СОБЛЮДЕНИЕМ 170
§ 1. Международная конвенция о ликвидации всех форм расовой дискриминации 1965 г. 171
1.1. Комитет по ликвидации расовой дискриминации 173
§ 2. Конвенция о ликвидации всех форм дискриминации относительно женщин 1979 г. 177
2.1. Комитет по ликвидации дискриминации в отношении женщин 181
§ 3. Конвенция против пыток и других жестоких, нечеловеческих или таких что
унижают достоинство, видов поведения и наказания 1984 г. 185
3.1. Комитет против пыток 189
§ 4. Конвенция о правах ребенка 1989 г. 194
4.1. Комитет по правам ребенка 207
§ 5. Международная конвенция о защите прав всех трудящихся-мигрантов и членов
их семей 1990 г. 209
5.1. Комитет по защите прав всех трудящихся-мигрантов и членов их семей 212
§ 6. Конвенция о правах инвалидов 2006 г. 215
6.1. Комитет по правам инвалидов 217

553
Глава 8. УНИВЕРСАЛЬНАЯ СУДЕБНАЯ СИСТЕМА ЗАЩИТЫ ПРАВ ЧЕЛОВЕКА 223
§ 1. Международный Суд ООН 223
§ 2. Международный криминальный суд 228

Глава 9. КОЛЛЕКТИВНЫЕ ПРАВА И ИХ ЗАЩИТА В УНИВЕРСАЛЬНОМ

МЕЖДУНАРОДНОМ ПРАВЕ 236
§ 1. Защита прав лиц, принадлежащих к меньшинствам, в рамках ООН 236
§ 2. Коллективные права меньшинств в международном праве 243
2.1. Национальные меньшинства и право народов на самоопределение 250
2.2. Право национальных меньшинств на культурную автономию, самоуправление
и самоорганизацию 256
2.3. Политические и представительские права национальных меньшинств 264
§ 3. Особенности правового статуса коренных народов 268
§ 4. Универсальные организационно-правовые механизмы защиты прав меньшинств
и коренных народов 278
4.1. Деятельность Постоянной палаты международного правосудия 278
4.2. Практика Комитета ООН по правам человека 285

Глава 10. ЕВРОПЕЙСКАЯ СИСТЕМА ЗАЩИТЫ ПРАВ ЧЕЛОВЕКА,

ИНСТИТУЦИОННЫЕ ОРГАНЫ 290
§ 1. Деятельность НБСЕ/ОБСЕ по определению международных стандартов
в сфере защиты прав человека 290
§ 2. Верховный комиссар ОБСЕ по делам национальных меньшинств 294
§ 3. Права человека в Европейском Союзе 299
§ 4. Защита прав человека в рамках Совета Европы 303
§ 5. Комиссар Совета Европы по правам человека 305

Глава 11. КОНВЕНЦИИ СОВЕТА ЕВРОПЫ ПО ПРАВАМ ЧЕЛОВЕКА И ИХ

ДОГОВОРНЫЕ ОРГАНЫ КОНТРОЛЯ ЗА СОБЛЮДЕНИЕМ 308
§ 1. Нормативное содержание Европейской конвенции о защите прав человека
и основных свобод 1950 г. 308
1.1. Европейский Суд по правам человека 315
§ 2. Европейская социальная хартия 1961 г. (пересмотренная в 1996 г.) 322
2.1. Европейский комитет по социальным правам 326
§ 3. Рамочная конвенция о защите национальных меньшинств 1995 г. 329
3.1. Консультативный комитет РКЗНМ 339
§ 4. Европейская хартия региональных языков или языков меньшинств 1992 г. 346
4.1. Комитет экспертов ЕХРЯ 351
§ 5. Европейская конвенция по предупреждению пыток и бесчеловечного или
унижающего достоинство обращения или наказания 1987 г. 353
5.1. Европейский комитет по предупреждению пыток 354

Глава 12. МЕЖАМЕРИКАНСКАЯ СИСТЕМА ЗАЩИТЫ ПРАВ ЧЕЛОВЕКА,

ИНСТИТУЦИОННЫЕ И КОНВЕНЦИОННЫЕ ОРГАНЫ И
МЕХАНИЗМЫ ИМПЛЕМЕНТАЦИИ 360
§ 1. Устав Организации американских государств, Американская декларация
прав и обязанностей человека 360
§ 2. Американская конвенция о правах человека 1969 г. 364
§ 3. Межамериканская комиссия по правам человека 368
§ 4. Межамериканский Суд по правам человека 372

554
Глава 13. АФРИКАНСКАЯ СИСТЕМА ЗАЩИТЫ ПРАВ ЧЕЛОВЕКА,
КОНВЕНЦИОННЫЕ ОРГАНЫ И МЕХАНИЗМЫ ИМПЛЕМЕНТАЦИИ 374
§ 1. Африканская концепция прав человека 374
§ 2. Африканская Хартия прав человека и народов 1981 г. 377
§ 3. Африканская Комиссия по правам человека и народов 385
§ 4. Африканский Суд по правам человека 390

Глава 14. СУБРЕГИОНАЛЬНЫЕ СИСТЕМЫ ЗАЩИТЫ ПРАВ ЧЕЛОВЕКА

АРАБСКОГО РЕГИОНА И СОДРУЖЕСТВА НЕЗАВИСИМЫХ
ГОСУДАРСТВ 394
§ 1. Становление межарабской системы защиты прав человека 394
§ 2. Арабская хартия прав человека (пересмотренная) 2004 г. 397
§ 3. Арабский комитет по правам человека 403
§ 4. Защита прав и свобод человека в Содружестве Независимых Государств 405

Долнения 1 – 13 408
Предметный указатель 547
Указатель имен 553
Содержание 555
Content 558

HUMAN RIGHTS IN INTERNATIONAL LAW: INTERNATIONAL LEGAL

PROTECTION MECHANISMS

CONTENTS
Abbreviations 9
Introduction 10
Chapter 1. HUMAN RIGHTS IN THE HISTORY OF MANKIND 16
§ 1. The concept of human rights in the global political and legal thought 16
§ 2. Main features of the idea of human rights in the history of the Ukrainian people 23

Chapter 2. CONCEPT, NATURE AND ESSENCE OF HUMAN RIGHTS 27

§ 1. The notion of human rights and freedoms and their classification 27
§ 2. Three “generations” of human rights 34
§ 3. Natural, positivist and liberal theories of the nature of human rights 36
§ 4. Universality of human rights and cultural relativism 41

Chapter 3. INTERNATIONAL HUMAN RIGHTS LAW AND INTERNATIONAL

PROTECTION OF HUMAN RIGHTS 49
§ 1. International human rights law as a branch of modern public international law 49
§ 2. The concepts and types of international legal mechanisms and procedures for protection
of human rights 53
§ 3. The question of individuals as legal subjects of international law 67
§ 4. Sources of international protection of human rights 82

Chapter 4. THE UNITED NATIONS CHARTER REFERENCE TO HUMAN RIGHTS,

ITERNATIONAL MECHANISMS AND PROCEDURES OF THE UN BODIES
FOR THE OBSERVANCE OF HUMAN RIGHTS AND FUNDAMENTAL FREEDOMS
§ 1. The UN Charter on human rights, functions of the UN General Assembly and
the Economic and Social Council in this field 91
§ 2. Control mechanisms of the Commission of Human Rights (1946 – 2006) and

555
 its Sub-Commission on the Promotion and Protection of Human Rights 96
§ 3. Human Rights Council as a subsidiary body of the UNGA 100
§ 4. The procedures of examining “communications” of individuals established
by ECOSOC Resolution 1235 (XLII) and Resolution 1503 (XLVIII) 107
§ 5. Activity of the UN Commission on the Status of Women 113
§ 6. Mandate of the UN High Commissioner for Human Rights 115
§ 7. Competence of the specialized agencies of the United Nations in the field of
protection of human rights: UNICEF, ILO, UNESCO 117

Chapter 5. THE UNIVERSAL DECLARATION OF HUMAN RIGHTS, NORMATIVE

CONTENTS AND LEGAL NATURE OF OBLIGATIONS 120
§ 1. The history of the UDHR creation 120
§ 2. The contents and legal nature of the UDHR 122
§ 3. Conformity of the constitutional human rights and freedoms in Ukraine with universal
standards of the UDHR 126
3.1. Civil (individual) human rights and freedoms 127
3.2. Political rights and freedoms of every person and citizen 133
3.3. Economic human rights 135
3.4. Social human rights 136
3.5. Cultural human rights 137

Chapter 6. HUMAN RIGHTS AND INTERNATIONAL LEGAL MECHANISMS OF

THEIR PROTECTION IN THE INTERNATIONAL COVENANTS
ON HUMAN RIGHTS 141
§ 1. History of creating the Covenants on Human Rights 141
§ 2. Human rights proclaimed in the International Covenant on Civil and Political Rights, 1966 144
2.1. The right to self-determination 145
2.2. Civil rights 147
2.3. Political rights 153
2.4. Principles of equality, non-discrimination, minority rights 154
§ 3. The contents of the first Optional Protocol (1966) and the second Optional Protocol
(1989) to ICCPR 155
§ 4. Control mechanisms for ICCPR provisions implementation. The Human Rights
Committee 157
§ 5. Human rights proclaimed in the International Covenant on Economic, Social and
Cultural Rights 161
§ 6. Control mechanisms to oversee the implementation of rights recognized in ICESCR 164

Chapter 7. UN CONVENTIONS ON HUMAN RIGHTS AND THEIR TREATY

BODIES TO MONITOR COMPLIANCE 170
§ 1. The International Convention on the Elimination of All Forms of Racial
Discrimination, 1965 171
1.1. The Committee on the Elimination of Racial Discrimination 173
§ 2. The Convention on the Elimination of All Forms Discrimination
Against Women, 1979 177
2.1. The Committee on the Elimination of Discrimination Against Women 181
§ 3. The Convention against Torture and Others Cruel, inhuman or Degrading Treatment
or Punishment, 1984 185
3.1. The Committee Against Torture 189
§ 4. The Convention on the Rights of the Child, 1989 194
4.1. The Committee on the Rights of the Child 207
§ 5. The International Convention on the Protection of the Rights of All Migrant Workers

556
 and Members of Their Families, 1990 209
5.1. The Committee on the Protection of Migrants Workers 212
§ 6. The Convention on the Rights of Persons with Disabilities, 2006 215
6.1. The Committee on the Rights of Persons with Disabilities 217

Chapter 8. UNIVERSAL JUDICIAL SYSTEM FOR PROTECTION OF HUMAN

RIGHTS 223
§ 1. The International Court of Justice 223
§ 2. The International Criminal Court 228

Chapter 9. COLLECTIVE RIGHTS AND THEIR PROTECTION IN UNIVERSAL

INTERNATIONAL LAW 236
§ 1. Protection of the rights of the persons belonging to minorities, within the
framework of the United Nations 236
§ 2. Collective rights of the national minorities in international law 243
2.1. National minorities and the right to self-determination 250
2.2. The right of national minorities to a cultural autonomy and self-government 256
2.3. The political and representation rights of national minorities 264
§ 3. Main features of legal status of indigenous people 268
§ 4. Universal legal mechanisms for protection of persons belonging to minorities and
indigenous peoples 278
4.1. Activity of the Permanent Court of International Justice 278
4.2. Practice of the Human Rights Committee 285

Chapter 10. EUROPEAN SYSTEM FOR PROTECTION OF HUMAN RIGHTS,

INSTITUTIONAL BODIES 290
§ 1. The OSCE activity to establish international standards in the human rights
protection sphere 290
§ 2. The OSCE High Commissioner for National Minorities 294
§ 3. Human rights protection in the European Union 299
§ 4. Protection of human rights within the Council of Europe 303
§ 5.Council of Europe Commissioner for Human Rights 305

Chapter 11. COUNCIL OF EUROPE CONVENTIONS ON HUMAN RIGHTS AND

THEIR TREATY BODIES TO MONITOR COMPLIANCE 308
§ 1. Analysis of substantive rights which are guaranteed by the European Convention
for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms, 1950 308
1.1. The European Court of Human Rights 315
§ 2. European Social Charter, 1961 (revised in 1996) 322
2.1. European Committee of Social Rights 326
§ 3. The Council of Europe Framework Convention for the Protection of
National Minorities, 1995 329
3.1. The Advisory Committee of the FCPNM 339
§ 4. European Charter for Regional or Minority Languages, 1992 346
4.1. The Committee of Experts for the ECRML 351
§ 5. European Convention for the Prevention of Tortures and Inhuman and Degrading
Treatment or Punishment, 1987 353
5.1. European Committee for the Prevention of Tortures 354

Chapter 12. INTER-AMERICAN SYSTEM FOR THE PROTECTION OF HUMAN RIGHTS,

INSTITUTIONAL AND CONVENTIONAL BODIES, IMPLEMENTATION MECHANISMS
§ 1. The Charter of the Organization of American States, the American Declaration of the Rights

557
 and Duties of Man 360
§ 2. The American Convention on Human Rights, 1969 364
§ 3. The Inter - American Commission on Human Rights 368
§ 4. The Inter - American Court of Human Rights 372

Chapter 13. AFRICAN SYSTEM FOR PROTECTION OF HUMAN RIGHTS,

CONVENTIONAL BODIES AND IMPLEMENTATION MECHANISMS 374
§ 1. The African concept of human and people’s rights 374
§ 2.The African Charter of Human and People’s Rights, 1981 377
§ 3. The African Commission of Human and People’s Rights 385
§ 4. The African Court of Human Rights 390

Chapter 14. SUB-REGIONAL SYSTEMS FOR PROTECTION OF HUMAN RIGHTS

OF THE ARABIAN REGION AND THECOMMONWEALTH OF
INDEPENDENT STATES 394
§ 1. Formation of the Inter-Arabian system for protection of human rights 394
§ 2. The Arab Charter on Human Rights (revised), 2004 397
§ 3. The Arab Committee on Human Rights 399
§ 4. Human rights protection in the Commonwealth of Independent States 403
Appendices 1 – 13 408
Subject index 547
Name index 553

558