1. Крим часів палеоліту.

Джерелознавча база середнього палеоліту Криму вважається однією з найбільш

досліджених у центральній та східній частинах Європейського континенту. За більш ніж
100-літню історію польових робіт у Криму були повністю або частково розкопані близько
30 стратифікованих пам’яток, які розташовані на вузькій смузі Внутрішнього пасма
Кримських гір. Численні колекції артефактів, фауністичних залишок і антропологічних
решток є унікальним джерелом з проблем життєдіяльності європейських неандертальців.
Двадцятирічні дослідження міжнародної Кримської палеолітичної експедиції (МКПЕ) із
1992 по 2013 рік по праву вважаються найрезультативнішими комплексними
археологічними роботами в Європі.
Основним дослідницьким завданням МКПЕ стало вирішення проблеми змісту
типологічної варіабельності. З 1960-х років ця проблема є фундаментальною в
палеолітичних дослідженнях Старого Світу. Розв’язання цієї проблеми дає відповідь на
питання щодо значення різноманітності типів знарядь і технологій обробки кам’яної
сировини палеолітичними мисливцями.
Станом на тепер існують чотири основні парадигми інтерпретації типологічної
варіабельності середнього палеоліту: стилістична, хронологічна, функціональна та
редукційна. Стилістична парадигма пояснює наявність типологічно різних індустрій їхнім
різним походженням; хронологічна — розвитком матеріальної культури в часі та її
змінами в залежності від кліматичних умов; функціональна — різною господарською
направленістю стоянок; редукційна — змінами форм знарядь у процесі їхнього
використання.
До факторів, що визначають збереженість колекцій артефактів, у цілому, та їхній
типологічний вигляд, зокрема, можна додати швидкість акумуляції культурних і
літологічних відкладів. Досить довге панування у східноєвропейській археології, з одного
боку, типолого-статистичного методу аналізу колекцій кам’яних артефактів, а з іншого,
екстраполяції на археологічний матеріал загальних уявлень про еволюцію первісного
суспільства, призвели до суттєвого викривлення процесу пізнання в сторону стилістичної
парадигми. На основі застосування типолого-статистичного методу в середньому
палеоліті Криму виділялось щонайменше чотири типи пам’яток: аккайська, старосільська,
киїк-кобинська і кабазійська. Проте, на початок 1990-х років залишалися недослідженими
технологія обробки кам’яної сировини, радіометрична хронологія, господарча
направленість поселень і їхнє співвідношення з кліматичними циклами.
Техніко-типологічні дослідження дозволили встановити, що для середнього палеоліту
Криму притаманна бінарна техніко-типологічна структура: левалуа-мустьєрський та
мікокський технокомплекси. Левалуа-мустьєрський технокомплекс базується на
використанні левалуазької черепахоподібної та пластинчастої технологій розщеплення
нуклеусів з фасетованими основними та допоміжними ударними площадками.
Типологічна структура левалуамустьє — це, головним чином, поздовжні скребла і вістря,
виготовлені переважно на пластинах і подовжених відщепах, у тому числі, левалуазьких.
У Криму левалуа-мустьєрський технокомплекс представлений матеріалами таких стоянок:
Кабазі II, оризонти A3A—IIA/2; Шайтан-Коба, верхній горизонт; Кабазі V, горизонти
Карабі Тамчин, культурні шари III і II; Карабай І, 2-й шар.
Мікокський технокомплекс базується на використанні двобічного пласко-опуклого методу
виготовлення знарядь та експлуатації нуклеусів без допоміжних ударних площадок.
Важливу роль у технології виготовлення знарядь відігравали кістяні ретушери. Типологія
наборів знарядь мікокського технокомплексу характеризується наявністю двобічних
симетричних і асиметричних вістер і скребел, однобічних простих і конвергентних
скребел, часто з різноманітними вентральними потоншеннями, які, загалом, виготовлені
на відщепах.
Загальні хронологічні рамки середнього палеоліту Криму становлять від 120/110 до 40/30
тис. років тому і співпадають з появою і зникненням на території сучасного півострова
пам’яток мікокського технокомплексу. Хронологічні межі існування левалуа-мустьє
обмежені часом від 65/60 до 40/30 тис. років тому. Кліматичні умови за час від 120/110 до
40/30 тис. років тому змінювалися від помірно-теплих до різких континентальних;
ландшафти варіювали від широколистяних вологих лісів до посушливих степів. Основу
мисливської здобичі для мешканців складали сайга і гідрунтиновий кінь. Всі зазначені
технокомлекси і фації співіснували у період від 60 до 40 тис. років тому. Таким чином,
виявилося, що хронологічна позиція археологічних комплексів не відіграє жодної ролі при
поясненні змін типологічних структур кримського середнього палеоліту. Натомість, у
незначній мірі представлений, якщо він взагалі є, вплив кліматичних змін на типологічні
структури кримських середньопалеолітичних крем’яних комплексів.
Не менш суттєвим чинником типологічної варіабельності є господарська спрямованість
поселень, або їхній функціональний тип. Загалом, для Криму реконструйовані дві основні
моделі організації експлуатації середовища: левалуа-мустьєрська і мікокська. Левалуа-
мустьєрська модель розрізняють типи стоянок і таборів моделями експлуатації крем’яної
сировини. Тип А стоянок і таборів базується на кременеобробці на території поселень,
тоді як на стоянках і таборах типу В використовувалися виготовлені за межами поселень
знаряддя. Згадані типи поселень є взаємодоповнювальними елементами однієї системи.
Оббіловані на стоянках частини туш тварин транспортувалися на табори, де
здійснювалось їхнє споживання. Вибір тієї чи іншої моделі експлуатації крем’яних
ресурсів на стоянках чи таборах залежав від відстані до родовищ крем’яної сировини.
Мікокська модель організації експлуатації середовища базується на наявності стоянок
оббілування і таборів споживання м’яса тварин, іноді доповненого оббілуванням на
території поселень. Характер дій на стоянках типу В і таборах типів А і В мікокської
моделі цілком співпадає з проявами активності на тих самих типах поселень левалуа-
мустьєрської моделі. Кременеобробка таборів типу С базувалася на двох джерелах
сировини: місцевому та дещо віддаленому від поселень. З віддаленого джерела
приносили, в основному, готові знаряддя, а з місцевого транспортували блоки сировини
для її подальшої утилізації на місці поселення. Табори типу D відрізняються не тільки
тим, що на їхній території відбувалися первинне і вторинне розбирання тварин, але й
інтенсивна реутилізація принесених на поселення знарядь і рідше блоків сировини.
Загальною рисою обох моделей є відсутність ознак довготривалих поселень.
Проблеми розселення. Кримський мікок є частиною ареалу індустрій, що займали значну
територію від східного кордону Франції до Алтаю та від Криму і Північного Кавказу до
Центрального Уралу. Носіями мікокської технології були неандертальці. Левалуа-
мустьєрські індустрії відомі в Центральній і Східній Європі, їх носії не відомі.
Щонайменше від 120/110 тис. років тому «мікокці» можуть вважатися автохтонним
населенням Криму. Поява левалуа-мустьєрських мігрантів на території півострова
відбулася, імовірно, близько 60 тис. років тому. Роль донорської території зіграли долини
Дністра і Прута. Можливість «вторгнення» носіїв левалуамустьєрських індустрій була
обумовлена зміною географічного статусу Криму в пост-інтергляціальний час. Якщо
острівне положення Криму під час останнього інтергляціалу є дискусійним, то
материковий статус нинішнього півострова впродовж практично всього пізнього
плейстоцену не викликає суперечок. Співіснування мікокської і західнокримської
традицій впродовж, як мінімум, 20 тис. років не призвело до скільки-небудь значимого
їхнього взаємозбагачення.
2. Найдавніші мешканці Центральної України.
Першовідкривачем численних палеолітичних стоянок долини річки Велика Вись на межі
згаданих областей є ентузіаст археології з Новомиргорода П. Озеров. Він виявив
різноманітні стоянки первісних мисливців, які розташовані на мальовнчих схилах долини
річки над її широкою заплавою, вкритою заростями очерету, осоки, верболозу. Борти
долини прорізані розлогими степовими балками, на схилах яких та на високому плато над
річкою 50—25 тис. років тому селилися палеолітичні мисливці. Скупчення стоянок
мисливців на мамонтів та бізонів західніше Новомиргорода пояснюється наявністю
невеликого родовища кременю в балках поблизу селища Коробчине на чолі з
Л. Залізняком. Саме крем’яна сировина для знарядь праці приваблювала первісних людей
на схили долини річки Велика Вись.
Найдавніша з досліджених стоянка Центральної України, розташована на високій річковій
терасі поблизу с. Андріївка. На ній досліджено два горизонти мешкання неандертальців.
Верхній датується 40 тис. років тому, а нижній — близько 50 тис. років тому. У верхньому
шарі знайдені численні зубчасті ножі для розрізання м’яса впольованих тварин. Нижньому
горизонту властиві інші знаряддя — скребла-ножі та гостро-конечники. Суттєва різниця в
типах знарядь свідчить, що територія стійбища заселялася двічі різними групами
неандертальців.
Стоянка Коробчине розташована на високому плато поблизу однойменного села.
Багаторічні розкопки показали, що полишена вона пізніми неандертальцями, які мешкали
тут близько 40 тисяч років тому. Їхні знаряддя праці принципово відрізнялися за формою
від артефактів з Андріївки. Тобто дві розкопані експедицією стоянки неандертальців
належали різним, не спорідненим між собою групам палеоантропів, яких, можливо,
розділяв значний проміжок часу.
За сто років, що минули з часу відкриття в Гірському Криму першої кукрецької стоянки
поблизу татарського с. Кукрек, пам’ятки з аналогічними крем’яними виробами стали
відомими на величезних обширах — від південного узбережжя Криму на півдні до
Чорнобиля на півночі, від Мелітополя на сході до Молдови на заході.
Людність кукрецької культури мала довгу та бурхливу історію. Найдавніші кукрецькі
стоянки, що датовані раннім мезолітом (VIII тис. до н. е.), відомі у Криму та степовому
Надазов’ї, звідки, схоже, родом це загадкове культурне явище. Танення льодовиків 10 тис.
років тому зумовило підняття рівня Світового океану та його наступ (трансгресію) на
низинні ділянки узбереж. Затоплення Чорним морем значної частини надчорноморських
степів змусило кукрецьких мисливців переселятися північніше — у Дніпровське
Надпоріжжя, у долину Південного Бугу та Нижнього Дністра.
Новий етап міграції кукрецької людності на північ розпочався наприкінці мезоліту, у VI
тис. до н. е. У цей час із Подунав’я через Молдову на територію Південно-Західної
України, а саме в басейни Дністра та Південного Бугу, просунулися перші неолітичні
землероби та скотарі. Від них кукрецьке населення Побужжя засвоїло навички
виготовлення глиняного посуду, а пізніше й відтворювального господарства
(землеробства й скотарства). Саме цей ранньонеолітичний етап розвитку кукрецького
населення Побужжя представляють стоянки поблизу села Добрянка.
Синтез місцевих кукрецьких традицій із культурою неолітичних прибульців із Подунав’я
у другій половині VI тис. до н. е. призвів до формування найдавнішої неолітичної
культури України — буго-дністровської. Нові хвилі неолітичних переселенців із
Подунав’я витіснили буго-дністровців із Побужжя в північно-східному напрямку — у
Черкаське та Київське Подніпров’я. Завершила процес витіснення буго-дністровців на
Середній Дніпро на початку V тис. до н. е. потужна хвиля трипільських землеробів із
територій Молдови. Буго-дністровські переселенці з півдня принесли на Київщину
кукрецький кремінь та неолітичну кераміку, тим самим започаткувавши епоху неоліту в
Середньому Подніпров’ї, представлену дніпро-донецькою культурою. Усі ці складні
перипетії первісної історії України часів неолітичної революції на Правобережжі та
Середньому Дніпрі реконструйовані зокрема й завдяки багаторічним дослідженням
кукрецьких стоянок поблизу с. Добрянка. Наукова значимість матеріалів із Добрянки
полягає, передусім, у тому, що вони відображають початковий етап засвоєння місцевими
мисливцями та рибалками межиріччя Південного Бугу та Дніпра перших навичок
керамічного виробництва та відтворювального господарства від їхніх носіїв, що
просувалися на Правобережну Україну з Подунав’я. Лісостепи Правобережної України у
VI тис. до н. е. були складовою частиною загальноєвропейського процесу неолітизації
середньої смуги Центральної Європи балкано-дунайськими неолітичними землеробами.

3. Амвросіївка – пам’ятка палеолітичних мисливців на бізонів

Цей комплекс розташований поблизу міста Амвросіївка Донецької області, на
водорозподільному плато у верхів’ї балки Казенної, що впадає у річку Кринку, притоку
річки Міус. Пам’ятка існувала близько 19—18 тис. років тому.
Вперше скупчення кісток бізонів у балці Казенній було зафіксоване як палеонтологічне
місцезнаходження під час проведення у 1910-ті роки детальної геологічної зйомки
місцевості. Як археологічну пам’ятку доби верхнього палеоліту його визначив у 1935 р.
науковий співробітник Сталінського окружного музею краєзнавства Віктор Євсєєв. Він
знайшов крем’яні знаряддя як у самому скупченні кісток так і неподалік від нього на
поверхні мису — стоянці.
У 1949 і 1989 роках у товщі кісток виявили уступи-пороги 0,15—0,45 м заввишки. Вони
демонстрували якийсь штучний бар’єр, очевидно, створений людьми із органічного
матеріалу, що не зберігся (гілки дерев, сніг, облитий водою, тощо).
Палеонтологічні знахідки являють собою майже суцільну брекчію із кісток бізонів.
Представлені усі елементи скелету, є анатомічні групи та кістки зі слідами дії як
природних факторів, так і діяльності давніх людей — пошкоджень метальною
мисливською зброєю, навмисного розбивання та нарізок крем’яними знаряддями,
утвореними під час розбирання мисливської здобичі. Серед знахідок предмети
мисливського спорядження — 27 кістяних наконечників списів і понад 100 крем’яних
мікролітів-вкладенів для формування бокового леза таких наконечників. Представлено
знаряддя утилізації здобичі — м’ясні ножі, скобелі, пилки з кременю та два виїмчасто-
зубчасті знаряддя з кістки. У культурному шарі знайдено кілька шматків червоної вохри
та мушлю Ceritium.
Стоянка розташована за 200 м від кістковища на підвищеній частині мису, утвореного
двома правими притоками балки Казенної. За усі роки досліджень було відкрито 180 м2 .
Основна концентрація культурних решток знаходиться у сірувато-бурому суглинку на
глибині 0,35—0,7 м. Серед знахідок домінують крем’яні знаряддя праці та відходи їхнього
виробництва. Кістяні вироби включають наконечники списів та знаряддя, які,
здебільшого, використовували для обробки шкір. Прикраси представлені кам’яною
підвіскою та намистом зі скам’янілостей. Знайдено мушлю Cardium, дрібні шматочки
червоної та жовтої вохри, кісткове вугілля.
Дані про топографію та стратиграфію пам’ятки, доповнені етноархеологічними даними
про палеоіндіанських та індіанських піших мисливців на бізонів Північної Америки,
дозволяють зробити висновок про способи організації колективних загінних полювань в
Амвросіївці. Припускається, що мисливці, які добре знали топографію місцевості та
поведінку об’єктів полювання використовували природну пастку-рівчак, доповнену
штучною огорожею, спорудженою для стримування загнаних у пастку бізонів. Загін
тварин міг відбуватися зверху, зі сторони плато у рівчак зі стрімким бортом. Не
виключається і варіант загону тварин знизу, від тальвегу балки Казенної.
Стоянку інтерпретовано як базовий табір поблизу місця проведення полювань, куди
мисливці приносили частини туш бізонів і де відбувалася їхня подальша утилізація. На її
території виготовляли крем’яні та кістяні знаряддя. Під час загінних полювань могли
збиратися досить численні первісні колективи як задля спільних виробничих потреб, так і
закріплення соціальних відносин — обміну інформацією, організації спільних ритуальних
обрядів.

4. Гінцівська стоянка.
Гінцівська стоянка є знаковою пам’яткою палеоліту України. З її відкриття у 1871 р.
краєзнавцем Григорієм Кир’яковим, та невеликого розкопу у 1873 р. учителем гімназії
Федором Камінським за участю професора Київського університету Костянтина
Феофілактова, розпочалися дослідження палеоліту в Східній Європі. Через низку
історичних причин, протягом тривалого періоду, розкопки в Гінцях мали епізодичний
характер. Від 1993 р. до сьогодні у Гінцях розпочалися і тривають міжнародні масштабні
археологічні розкопки.
Встановлено, що місце розташування Гінцівської стоянки було безпосередньо пов’язане із
зосередженням великої кількості остеологічних решток мамонтів у ярах, що оточували
мис. У східному яру та улоговині були знайдені рештки від дорослих і молодих особин та
мамонтенят. Таке потужне скупчення кісток пояснюється загибеллю великого стада
мамонтів внаслідок природних катаклізмів. Розкопки у яру були визначальними для
з’ясування характеру його використання людьми. Саме тут обробляли туші мамонтів та
сортували остеологічний матеріал. Після цього, у яру залишилися тільки ребра, суглоби,
хребці, окремі бивні, а основні частини каркасу мамонтів були перенесені на стоянковий
мис для будівництва жител та інших споруд. Використовуючи ці природні остеологічні
колектори, люди мали великий вибір міцного і вельми оригінального матеріалу для
будівництва великих жител та інших господарських споруд.
Головним науковим надбанням багаторічних розкопок є відкриття та дослідження решток
великих жител та інших господарчих споруд, збудованих із кісток та бивнів мамонта на
стоянковому мисі. На центральній частині стоянки були знайдені три великі наземні
житла, одне мале житло та дві заглиблені у землю конструкції з кісток та бивнів мамонта.
Житла з кісток мамонта були основними архітектурними спорудами Гінцівської стоянки.
Вони мали округлу або овальну форму фундаменту, зберігаючи індивідуальні
конструктивні відмінності кожної споруди. Великі житла, від 4 до 8 м діаметром,
збудовані головним чином із черепів, бивнів, лопаток, тазових та довгих кісток самців та
самок мамонтів різного віку, — є надзвичайно складними архітектурними конструкціями.
По колу житла оточували ями — сховища, заповнені кістками мамонта та іншими
артефактами. Біля жител та ям були влаштовані невеликі надвірні вогнища та відкриті
ділянки, де виконували різні господарські роботи. У житлах, на відкритих майданчиках і в
ямах знайдено різноманітні артефакти із кременю, кістки, рогу та бивня. Більшість цих
речей спрацьовані та поламані, утім повний речовий комплекс усіх знайдених предметів
свідчить про інтенсивне використання на поселенні різноманітних знарядь, прикрас і
витворів мобільного мистецтва, що дає змогу відтворити характер побутового та естетико-
символічного середовища. Враховуючи унікальність споруд із кісток мамонта, їхні
дослідження проводяться під захистом великого ангару 25 × 40 м, збудованного
благодійним фондом «Archéologies d’Eurasie».
Сучасні розкопки у Гінцях, що тривають понад чверть століття, привертають значний
інтерес міжнародної наукової спільноти та пересічних громадян