Суди Польського королівства та Речі Посполитої можна розділити на три

групи: державні, станові та спеціальні. Державні суди поділялися на центральні

та провінційні (місцеві).
Центральні суди охоплювали:
а) власний королівський трибунал, на якому король особисто розглядав
справи. Йому були підсудні всі справи, що стосувалися порушення шляхетських
прав і привілеїв, а також будь-які справи, які король бажав узяти до свого
провадження;
б) суд вального сейму – засідав у період роботи сейму. На ньому головував
король. До компетенції сеймового суду відносили злочини проти держави,
посадові злочини, образу короля тощо;
в) суд королівських асЕсорів – розглядав справи, що стосувалися населення
міст, розташованих у королівських вОтчинах. Правосуддя здійснював коронний
канцлер;
г) суд референдАріїв – приймав рішення щодо спорів між збирачами
податків з королівських вотчин і селянами, які на них жили й працювали;
ґ) суд великого маршАлка – під його юрисдикцією перебували всі справи,
що стосувалися порушення правопорядку й тиші у столиці Королівства
Польського;
д) комісарський суд – створювався з уповноважених королем осіб,
спеціально призначених для розгляду певної справи.

Місцеві, або провінційні, суди очолювали відповідні адміністратори:

намісники, воєводи та старости в землях, воєводствах, повітах і вОлостях. Вони
були одноособові та розглядали позови всіх вільних і залежних від держави
людей. У 1566 р. замість них запроваджено нову структуру місцевого
судоустрою:
земські суди – обиралися шляхтою, діяли в усіх повітах, складалися з судді,
підсУдка та писаря і розглядали цивільні позови шляхти та незначні кримінальні
справи;
замкові суди – правосуддя чинили староста, намісник чи воєвода
одноособово, розглядали лише кримінальні справи;
підкоморські (поземельні) суди – діяли в кожному повіті, були
одноособовими – судив призначений королем підкомОрій із заступником –
коморником. Вони розглядали переважно земельні спори.

Вищою апеляційною інстанцією для всіх державних судів був король.

Проте після змін 1578 р. суддівську компетенцію короля дещо звужено. Король
не усувався остаточно від судочинства, однак апеляційні функції від нього
перейшли до Коронного трибуналу – станового шляхетського суду вищої
апеляційної інстанції. Він складався з 33 членів – 27 представників від шляхти та
шість – від духовенства. Членів Коронного трибуналу – шляхтичів – обирали на
земських сеймиках, по одному – два від воєводства строком на рік. Депутатів
від духовенства призначали вищі духовні ієрархи. Очолював Коронний
трибунал обраний самим трибуналом маршАлок.
Водночас для Брацлавського, Київського та Волинського воєводств
апеляційним судом був Луцький трибунал. утворений на вимогу представників
української шляхти на вальному сеймі у Варшаві 1578 р. Луцький трибунал
складався з суддів (депутатів), яких мали обирати на воєводських сеймиках із
представників шляхти: 25 – від Волинського і по чотири – від Брацлавського та
Київського воєводств. Фактично ж діяв у складі шести депутатів: п’ять – від
Волинського воєводства, один – від Брацлавського; від Київського воєводства
не було обрано жодного представника. Через це Луцький трибунал був
трибунальським судом лише для трьох повітів (Луцького, Волинського та
Кременецького) Волинського воєводства. З початком засідань Луцького
трибуналу, припинялася діяльність земського суду: весь земський уряд брав
участь у сесіях трибунальського суду. У 1589 р. Луцький трибунал було
ліквідовано, а його повноваження передано Коронному трибуналу Речі
Посполитої.

До станових судів належали:

а) міські (або лавничі) суди вІйта та 12 лАвників;
б) доменіальні суди – суд пана над селянами;
в) духовні (церковні) суди для духовенства та всіх християн щодо справ
проти віри і церкви;
г) громадські (або копні) суди для селян;
ґ) козацькі суди, які з’явилися наприкінці 14 ст.

Судовий процес. Тогочасні правові пам'ятки не розрізняють цивільне су-

дочинство від кримінального. Судовий процес розпочинався з позовної заяви,
яку могли подати лише повнолітні особи. За неявку без поважних причин до су-
ду у відповідача конфісковувався один чи два воли. У разі неявки вдруге і
втретє відповідач програвав справу. Якщо не з'являвся позивач, вигравав
відповідач, якщо останній був присутній на процесі.
На наступній стадії судового процесу суддя переходив до розгляду доказів,
наданих обома сторонами. Доказами вважалися: особисте зізнання; присяга;
свідчення очевидців; офіційні (королівські) привілеї; приватні (боргові
зобов’язання) документи. При цьому не могли бути свідком особа, яка раніше
засуджувалася за тяжкі злочини, слуги проти своїх панів, співучасники злочинів,
душевнохворі.

Після заслуховування обох сторін і оцінки усіх доказів суд ухвалював рі-
шення. Сторона, що виграла справу, мала внести на користь судді відповідну
плату, що називалася "подарунком на пам'ять". Закон дозволяв судді стягувати
за розгляд справ мито в розмірі від 2 до 4 грошей. Особа, яка програла справу,
мала сплатити значні штрафи.
Стосовно розгляду справ про вбивство існувала дещо інша процедура.
Оскільки судді не мали права розслідувати справи про вбивство, коли не
встановлена особа злочинця, заявник мав вказати ім'я підозрюваної особи.
Тільки після цього суддя призначав спеціального судового чиновника, який
проводив розслідування злочину.