Під впливом революційних перетворень відбуваються радикальні зміни в економіці, політиці, соціальних

відносинах, свідомості людей. Мануфактурне виробництво, швидке зростання світової торгівлі,

мореплавання, інтереси військової справи і т.д. багато в чому визначили основний вектор розвитку науки.
Все більш проявляється потреба в наукових дослідженнях, мають прикладне, практичне значення:
заповзятливий купець і допитливий вчений уособлюють ідеал людини.

Правлячі кола передових європейських держав, прагнучи до військового та економічного панування,

надають заступництво вченим і підтримку науково -дослідної діяльності. Державна політика по
відношенню до науки проявляється в освіті академій наук, наукових товариств і т.д. Особливо значну роль
у європейській науці XVII в. зіграло знамените Лондонське Королівське товариство (остаточно оформилася
під заступництвом Карла II в 60- х рр., XVII ст.) і існуюче по теперішній час. Членами цього товариства були
Роберт Бойль – основоположник хімії та фізики нового часу і Ісаак Ньютон – великий фізик і математик,
автор теорії руху небесних тіл. Майже одночасно в Парижі за участю копь Віра (першого міністра
Людовика XIV) відкрилася природничо Академія.

Провідною галуззю знання стає механіка – наука про рух тіл, яка зіграла величезну методологічне
значення у формуванні філософсько – Світоглядні -чеських поглядів XVII століття.
Зв’язок філософії з породжує її соціального середовища не була опосередкована тільки лише
через різні форми природознавства. Значною залишалася роль релігійного світогляду, що є
офіційною державною ідеологією. Крім того, обмеженість механістичного світогляду нерідко
змушувала передових мислителів XVII століття звертатися до божественного всемогутності,
«первотолчка», «світового розуму» й т.д., що характерно для наукової творчості Г. Галілея, Р.
Декарта, І. Ньютона, Т. Гоббса і багатьох інших. У силу цього співвідношення матеріалізму та
ідеалізму, теїзму та атеїзму у розглянутий період не носить характеру жорсткої взаємовиключної
альтернативи «або… або». «Двовимірне» бачення проблеми не дозволяє пізнати різноманіття
живого реального процесу становлення наукового пізнання. Філософські погляди, які
намагаються узгодити нову природничо картину світу з гіпотезою про існування трансцендентної,
внепріродной особистості творця отримали назву – деїзм. Як і в епоху Відродження, велике
поширення мала концепція «двох істин» – «божественної» і «природного». У середньовічній
філософії вона виявлялася як протистояння номіналізму і реалізму.
У розглянутий період з новою силою розгорнулася полеміка про те, що є основою справжнього
знання – розум чи досвід. У новий час ці два напрямки приймають форму емпіризму і
раціоналізму.
Таким чином, в XVII ст. в Європі з’являється нова філософія, яка спирається на ідеї самоцінності
розуму, з одного боку, і усвідомлення важливості целенаправпенного
Великого значення для філософії Нового часу набувають теоретико-пізнавальні проблеми.
Вирішення їх здійснювалось у контексті філософських концепцій емпіризму і раціоналізму, автори
яких виходили із абсолютизації (культу) чуттєвого чи раціонального. Емпіризм (від грец. empina -
досвід) - напрям у гносеології, згідно з яким весь зміст знання є чуттєвого походження,
досягається із досвіду і зводиться до досвіду. Раціоналізм (лат. rationalis - розумний) - напрям в
теорії пізнання, згідно з яким весь зміст знання може бути отриманий тільки із розумово-
розсудкової діяльності. Найбільш яскраво ці тенденції виявилися у філософії Ф. Бекона і Р.
Декарта. експериментально – дослідного вивчення світу – з іншого.
Раціоналісти, до яких належав і Р. Декарт, вважали, що емпіричний досвід має мінливий,
нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, а тому
надії слід покладати на розум. Він стверджував, що "пізнання речей залежить від інтелекту, а не
навпаки". Процес пізнання, на думку Декарта, залежить від наявності в розумі трьох видів ідей:
вроджених - ідей Бога, буття, числа, протилежності й структурності тіл, свободи волі, свідомості,
існування самих понять. Сюди входять аксіоми логічного судження: "не можна одночасно бути і
не бути", "з нічого не буває нічого", "ціле більше від своєї частини", "будь-яка протилежність є
подільною", "лінія складається з точок", "у будь-якої речі є причина", "сумнів є актом мислення",
та ті ідеї, що виникають з чуттєвого досвіду і ті, що формує сама людина. За Р. Декартом, слід крок
за кроком заперечувати все, що ми знаємо, хоча б тому, що стихійно набуті знання із неминучістю
є непевними та неповними. Під критичним поглядом все стає хитким, проте, врешті, сам сумнів
приводить нас до дечого безсумнівного. Мислитель стверджує: я можу сумніватися у всьому,
проте не в тому, що я сумніваюсь, я мислю; звідси випливає теза філософа - "мислю, отже існую".
Логічно, проголосивши тезу "Cogito", Декарт наголошував, що наступною очевидною істиною
може бути лише істина про те, що Бог існує, і що він нас не обманює. Декарт вважав, що здатність
нашої свідомості сприймати себе, робити висновок про своє існування, породжена не людським
індивідом, а вищим розумом. Декарт поділяв думки Г. Галілея, що лише математичні
характеристики предметів можуть бути надійною основою істинного пізнання хоча б внаслідок
того, що вони є простими й очевидними конструкціями розуму. Речі, які сприймаються розумом,
ми називаємо простими, їх пізнання є ясним і виразним. Такими є фігура, протяжність, рух та
будь-які речі, що складаються з них. Лише на основі них можуть бути сформовані ідеї всіх речей.
Цими міркуваннями Декарт вводить у контекст філософії Нового часу поділ якостей речей на
"первинні" й "вторинні".
Ф. Бекон і Р. Декарт обстоювали позиції емпіризму та раціоналізму і в дечому абсолютизували
індуктивний та дедуктивний шляхи пізнання. Синтез цих двох шляхів пізнання до певної міри
здійснив англійський філософ Томас Гоббс (1588 - 1679 рр.), який вбачав у знанні силу. На його
думку, теоретичні знання повинні стати знаряддям для розвитку практики і базуватися на досвіді.
Будь-яке знання починається з відчуттів і ніколи не виходить за межі доступних чуттям реалій.
Проте існують знання всезагальні й необхідні. Такі знання пов'язані з чуттям тим, що вони
постають завдяки особливим - точним і фіксованим використанням знаків мови.
Т. Гоббс поєднує індукцію і дедукцію, бо вважає, що спочатку треба йти шляхом пізнання
простіших, елементарних якостей речей (дедукція), а потім поєднувати їх, синтезувати (індукція).
Пізнання через аналіз виявляє головні властивості речей: протяжність, місце, рух, якість. Будучи
номіналістом, Т.Гоббс вважав, що у світі існують лише конкретні речі. Вроджених ідей не
існує ."Знаки" (слова) є універсаліями (термінами) для позначення подібності різних речей.
Англійський філософ Джон Локк (1632 - 1704 рр.) у теорії пізнання значну увагу надавав
запереченню існування "вроджених" ідей, посилаючись при цьому як на наукові дані, так і на
спостереження над "примітивними" народами, здобуті в епоху географічних відкриттів. Від
народження мозок людини являє собою, за Локком, "чисту дошку", "tabula rasa" - тобто в ньому
немає нічого, окрім простої здатності бути органом пізнання і мислення. У такий спосіб Дж. Локк
намагався дістатися до підвалин пізнання, не припускаючи попереднього знання готовим. До
певної міри тут був присутній і намір засвідчити принципову вихідну рівність всіх людей за
можливостями. Дж. Локк вважав, що існує два джерела знань: відчуття, які дають нам прості ідеї
та рефлексія - діяльність розуму, спрямована на зіставлення й узагальнення простих ідей і
утворення на їх основі "складних ідей". Найпершою, елементарною операцією рефлексії
(мислення) філософ вважав розрізнення та ототожнення. Найвищою, найскладнішою ідеєю для
Локка, постає ідея субстанції, як найширше поняття, що орієнтує людську діяльність та науку.
Шлях утворення складних ідей, за Локком, повинен узгоджуватись із досвідом людської
діяльності. Він вважав, що загальне знання фіксується у мові, а не існує у вигляді позачуттєвої
"мислячої субстанції". Критикуючи раціоналізм, Дж. Локк спирався на здоровий глузд людини,
апелював до чуттєвого досвіду й доходив висновку, що суб'єкт-об'єктні відносини у процесі
пізнання виявляють різні за своїм характером якості речей: "первинні" - протяжність, фігура,
об'єм, рух і спокій та "вторинні" - пов'язані з індивідуальними особливостями суб'єкта пізнання,
виникають та існують лише в ньому.
Критикуючи філософську позицію Дж. Локка Джорж Берклі (1685 - 1753 pp.) стверджував, що
не лише "вторинні", а й "первинні" якості речей мають суб'єктивний статус. У цьому аспекті всі
якості речей "вторинні" тому, що їх сприймає людина. В дусі радикального сенсуалізму (від лат.
"sensus" - відчуття) він ставив усе знання в залежність від чуття та відчуття. Тому й Дж. Берклі
стверджував, що лише чуття можуть незаперечно засвідчити факт існування будь-чого; звідси
його теза "Бути значить бути сприйнятим" - "Esse est регсірі". Він визнавав існування світу у трьох
випадках: коли цей світ сприймає "Я", коли його сприймає "Хтось", і коли він існує у розумі Бога
як сукупність "ідей", що становлять єдино можливу основу людських відчуттів. Отже, за Берклі,
існує лише те, що сприймають органи чуття людини. Проведена послідовно позиція
радикального сенсуалізму призводить не тільки до соліпсизму, як у випадку з Берклі, а й до
скептицизму, який у добу Нового часу репрезентували французький просвітник П'єр Бейль (1647-
І706рр.)та англійський філософ Давід Юм (1711 - 1776 pp.). Скептицизм, наполягаючи на
недосконалості наших відчуттів, відмовляв у праві на істину також і розуму.
П. Бейль, аналізуючи результати людського пізнання, стверджував, що з однаковою можливістю
можна довести як існування, так і відсутність порожнечі, протяжності, руху, субстанції, матерії
тощо. І тому люди повинні утримуватися від визначень. Мислитель, зокрема, вважав, що істина
має бути вільною від протиріч. А наявність двох протилежних суджень у визначенні одного й того
ж дискредитує людське пізнання, засвідчує слабкість людського розуму, - звідси він має характер
не руйнівної, а творчої сили.
Д. Юм спрямовував свої міркування також на підвалини людського знання і вважав, що вони
існують у формі чіткого і виразного знання та у формі непевного і туманного знання. Він
стверджував, що людина має справу не із зовнішнім світом, а з потоком своїх відчуттів і уявлень.
"Нам нічого не відомо про світ, що нас оточує", - зазначав філософ. Д. Юм вважав, що виразні
знання ми отримуємо при прямому спостереженні дійсності, а непевні знання - отримуємо у...
міркуваннях з приводу сприйнятого. Між даним у чуттях та ідеями нашого розуму не існує
причинного зв'язку. Певне відчуття може породжувати у різних людей не лише відмінні, а й
протилежні ідеї.
Доведення розуму постають завжди вірогідними, стверджував він. Доводяться лише факти
математики - усе інше випливає з досвіду. Практична користь стає як критерієм істинності
вражень, так і мірилом моральності. Раціоналістичний підхід до вирішення теоретико-
пізнавальних проблем, зокрема геометричний метод, дозволив Б. Спінозі констатувати, що
субстанція може бути тільки єдина. Оскільки, за його визначенням, субстанція - це причина самої
себе (вона не може мати ще якоїсь причини, бо перестане бути основою для всього). Тому й він
вважав, що вона єдина і всеохоплююча, включає у свій зміст всі можливі явища дійсності.
Мислення і протяжність - це не окремі субстанції, а атрибути єдиної субстанції. У світобудові Бог і
природа це те ж саме, тобто субстанція, водночас, є і абсолютним мисленням, і всією реальністю.
Тому порядок ідей і порядок речей у світі принципово збігаються, де речі та явища є лише різні
міри поєднання модусів - мислення й протяжності.
Німецький філософ Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646 - 1716 рр.) зазначав, що осмислена таким
чином спінозівська субстанція не дозволяє нам зрозуміти, чому світ є рухливим та
багатоманітним. Він стверджував, що багатогранність, рухливість і неповторність слід вважати
характеристиками самої субстанції. Перший принцип його філософії - принцип "всезагальних
відмінностей" вказує на те, що у світі немає жодної речі, яка була б тотожна іншій. Порушує
необхідність тотожності уже навіть те, що одна річ за нумерацією є першою, а інша - другою.
Отже, речі не тотожні і займають лише притаманне їм місце в світі. Дослідження цих проблем та
пошук відповідей на них привели Лейбніца до виявлення достатніх підстав, а в кінці-кінців до
відкриття закону достатньої підстави. У філософії Г. Лейбніца будь-яке судження є або істинним,
або хибним. Істинним є те, що не містить у собі протиріч. Виходячи з "наперед встановленої
гармонії", згідно Лейбніцу, дуже важко пояснити існування у світі зла і свободи волі. Він вважав,
що без існування зла людина не змогла б зрозуміти добра.
Філософія Нового часу формується в умовах становлення товарного виробництва, товарно-грошових
стосунків і економічного відчуження людини. Її становлення проходить під знаком боротьби з релігією.
Філософський матеріалізм стає ідеологією буржуазії як прогресивного класу епохи, а ідеалізм – ідеологією
опозиції. Нова філософія тісно пов'язана з природознавством. Цим пояснюється той факт, що в ній домінує
пильна увага до гносеологічних і методологічних проблем. Витоки нового філософського мислення
визначалися бажанням забезпечити "царство людини на землі", ідеал якої формувався в міру становлення
капіталістичного способу виробництва й орієнтувався на пізнання та індустріальне освоєння природи.
Якщо антропоцентризм філософії епохи Відродження продемонстрував дерзання людського розуму, то
остаточний поворот до затвердження автономії людського розуму, до визнання його основою поведінки
та пізнавальної активності людини стався із зародженням філософії Нового часу. Відновлення в правах
самоцінності природи та людської індивідуальності висунуло в якості первинного філософського завдання
обґрунтування адекватного методу пізнання природи, а також дослідження природи самого людського
розуму як суверенного та самодостатнього засобу людської активності.

Індукція характеризує логіку думки, що пізнає, йде від знання повторюваної ознаки, окремих явищ до
висновку про приналежність цієї ознаки всім явищам певного класу. Сутність індуктивного методу полягає
в отриманні загальних станів, загального знання про світ шляхом вивчення різноманіття явищ і процесів
цього світу. Френсіс Бекон вважає, що індукція є оптимальним методом пізнання, оскільки вона "зважає
на дані почуттів і осягає природу, спрямовуючись до практики". Не від частки до загального (шлях
швидкий, але не завжди правильний), а від цілого до частини та дослідження частини у напрямі цілого –
через відбір і виключення випадковостей. Потрібно наслідувати не метод раціоналіста-"павука", що
створює ажурну тканину доказів, у більшості випадків не лише даремну, але часом і безпорадну в силу
орієнтації на неправдиву основу. Необхідно наслідувати не метод емпірика-"мурахи", який тягне все, що
трапляється на його шляху; доцільно наслідувати метод індукції-"бджоли", яка не лише збирає "нектар"-
інформацію, але і переробляє його в "мед"-істину. Тільки індукція (від лат. inductio – наведення)
забезпечує можливість пройти між крайнощами "наука" – "мурашка" та досягти шуканої мети пізнання,
набути істини. Але на шляху на дослідника чатують чотири примари. Ці "ідоли" мають суто гносеологічне
значення. Частково вони властиві природі людського розуму, частково виникли в ході історії людського
пізнання, частково є витратами індивідуального розвитку людини. "Примари" створюють неправдиві
уявлення, спотворюють справжнє лице природи, перешкоджають людини в набутті істини. "Ідол роду"
властивий самій природі людини. Усе сприйняття спирається на аналогію людини, а не аналогію світу.
Розум людини "уподібнюється нерівному дзеркалу, яке, домішавши до природи речей свою природу,
відбиває речі у викривленому та спотвореному вигляді" [14, с. 18]. "Ідол печери" є доповненням примари
роду. Сутність його полягає в тому, що окрім ідолів, спільних для усього людства, кожна людина має "свою
власну печеру", яка значно "послабляє і спотворює природне світло 50 природи". Ідеться про
індивідуальні особливості людини. Індивідуальні потреби, інтереси людей редагують їх пізнавальні
зусилля і оцінки. Людина швидше повірить в істинність того, чому віддає перевагу, оскільки її розум несе
на собі відбиток її волі та пристрастей. Тільки колективний досвід може виправити досвід індивідуальний.
"Ідол площі" породжується мовним спілкуванням людей. Він є наслідком усталених стереотипів, які
ґвалтують і підпорядковують розум. Ідоли проникають у людську свідомість і перекручують логіку думки.
Слова говорять не про те, чим є річ, а про те, яке вона має значення для людей; слова використовуються
не лише для відкриття істини, але і для її приховання. "Ідол театру" породжується сліпою вірою в
авторитети і їх доктрини. Не слід забувати, що кожна з доктрин, як правило, задає канон вигаданого світу,
до того ж ретроспективного. "Істина – дочка часу, а не авторитету" [14, с. 46]. Спираючись на ці ідоли,
людський розум від самих незначних фактів може возноситися до найширших необґрунтованих
узагальнень. Цьому сприяє і віра, яка сильніше за доказовість того, в що люди вірять. Тому до крил розуму
потрібно підвішувати гирі, щоб він тримався ближче до фактів, до природи.

Спрощене розуміння світу призводило до того, що на перший план висовувалось вивчення не якісних, а
кількісних характеристик буття. Цю ситуацію намагається виправити нідерландський філософ Б. Спіноза.
Дуалізму філософії Декарта він протиставляє вчення про єдину субстанцію. Мислення (душа) та
протяжність (тілесність) є лише атрибутами єдиної і неподільної субстанції. На думку Спінози, ця
субстанція тотожна природі, дорівнює Богові. Бог у Спінози, як і у Дж. Бруно, – це саме активність, саме
творча сила природи. Бог знаходиться не над природою, а в самій природі. Тотожність Бога та природи
Спіноза зробив центральним пунктом своєї онтології. Ця тотожність задавала особливий характер
субстанції. Вона проявлялася як єдина, вічна та нескінченна, з претензією творити світ 62 і бути причиною
самої себе (causa sui). Поза субстанцією немає нічого, і вона містить у самій собі все те, що існує.
Різноманіття створених речей світу є сукупністю модусів – одиничних проявів єдиної субстанції. Субстанція
всюдисуща в просторовому відношенні та вічна в часі – в цьому проявляється її досконалість і могутність.
Вічність субстанції – це її актуальна нескінченність, і остання виводить субстанцію за рамки потоку часу. У
вічності субстанції корениться факт її неповторності та незнищенності. Спіноза намагається пояснити світ
стосовно самого себе, але його раціоналістичний метод відводить на шлях абстрактних незаперечних
істин про світ. Положення Спінози про тотожність субстанції і природи не пояснює відношення
нескінченного та кінцевого, незмінність субстанції і мінливість світу речей, відношення "природи тієї, що
творить" і "природи створеної". Це питання залишається відкритим, отже, онтологічну проблему субстанції
слід вирішувати на принципово інших засадах. Концепції безперервності субстанції Декарта та Спінози Г.
Лейбніц протиставляє вчення про дискретність субстанції. Місце єдиної субстанції зайняла множина. Ці
субстанції, які німецький філософ назвав монадами, є духовними, наділеними внутрішньою активністю
одиницями буття, що утворюють світ первинний, ідеальний. Кожна монада є єдністю матерії і форми, тіла
та душі. Мислитель зробив спробу з'єднати телеологію (за якою кожній речі, явищу, процесу властива своя
мета) та механічну причинність, яка пояснює поведінку кожної одиниці буття.

Філософія епохи Просвітництва

XVIII століття ввійшло в історію як століття Просвітництва. Просвітництво – філософсько-
політичний рух, що об’єднав усіх прогресивно мислячих політиків, філософів, юристів, діячів
культури, природознавців, який найбільшого розвитку набув у Франції, куди в той час
перемістився центр європейської філософії. Найвидатнішими його представниками були Франсуа
Марі Вольтер (1694-1778), Дені Дідро (1713-1784), Жан Жак Руссо (1712-1778), Поль Гольбах
(1723-1789), Шарль-Луї Монтеск’є (1689-1755), Клод-Адріан Гельвецій (1715-1771).
Одна з центральних тез філософії XVII ст. – думка про «розумність» світу – в XVIII ст.
трансформується в ідею, що освіта є головною рушійною силою історії, джерелом і головним
засобом досягнення людством рівності, братерства і свободи, тобто стану відповідності вимогам
розуму. Усе – релігія, розуміння природи, державний лад – зазнавало нещадної критики з
позицій розумності. Гасло епохи Просвітництва: “Май мужність користуватися власним розумом”
- запропоноване І.Кантом в роботі “Ответ на вопрос: Что такое Просвещение?” (1784). За Кантом,
Просвітництво - це вихід людини із стану неповноліття, в якому вона знаходиться за власною
виною, за нестачею рішучості і мужності користуватись розумом без керівництва з боку когось
іншого. Людину слід навчити користуватися власним розумом, звільнити від марновірства, догм і
забобонів шляхом критичного перегляду усіх цінностей. Особливість епохи Просвітництва в тому,
що вона більшою мірою, ніж попередні формувала новий тип особистості, громадянина, котрий
свідомо служить суспільству, виходячи із власних, а не нав’язаних йому іззовні спонукань
Просвітителі підкреслювали, що людина є, насамперед, продуктом оточуючого її середовища і
тим самим закликали до радикальної зміни суспільних порядків і влаштування їх «по-людськи»,
тобто розумно і гуманно. Адже людина народжується від природи ні доброю і ні злою, вона стає
такою лише в суспільстві. Правильно вихована, тобто освічена, людина займе позицію розумного
егоїзму.
Утверджуючи, що до новітніх досягнень науки і філософії, в першу чергу, слід залучати
правителів, просвітителі формували ідеал «освіченого правління». Важливу роль у вдосконаленні
суспільства вони відводили філософії, вважаючи її світлом розуму, законів і гуманності.
Оскільки знання про природу і суспільство суперечили тому, що стверджувалося релігією, то одну
з найважливіших своїх задач просвітителі бачили в критиці релігії, у боротьбі з релігійними
догмами, що обумовило антиклерикальну спрямованість їх поглядів, що доходить у деяких
просвітителів (Дідро, Гольбаха) до атеїстичної. Традиційній релігії просвітителі протиставили
концепцію “природної релігії”, що не суперечить людській природі і містить у собі загальні для
всього людства принципи моральності. Універсальна мораль виражалася в принципі: “Вчиняй
так, як ти хотів би, щоб вчиняли стосовно тебе”.
Просвітительська філософія була переважно матеріалістичною, тому що основною теоретичною
установкою просвітителів було прагнення пояснити матеріальний світ з нього самого. Але так
само, як і в XVII ст., французький матеріалізм XVIII ст. носив механістичний характер. Так, Жюльєн
Ламетрі, наприклад, розглядає людський організм як складну машину, тобто навіть людина
уявлялась високоорганізованою матерією, яка підкоряється законам механіки. Для матеріалізму
XVIII ст. також був притаманний ідеалізм у поясненні суспільних явищ: головною рушійною силою
історії вони вважали свідомість і пристрасті, настрої людини, уявлення і волю видатних
особистостей, підкреслюючи, що “думки правлять світом”.
І. Кант заперечує можливість пізнання релігійних положень, пов'язаних із проблемами існування Бога,
безсмертя душі та походження світу. Душа та Бог не є предметами чуттєвого досвіду, а світ представлений
людині не цілком, а лише незначною частиною. Тому І. Кант критикує метафізичні теорії, що
обґрунтовують безсмертя душі, існування Бога або розмірковують на тему творення світу. Але незважаючи
на те, що всі теоретичні спроби обґрунтувати буття Бога неспроможні, це можна зробити в межах
практичного розуму. Головною метою практичного розуму є благо, якого можна досягти тільки у вчинках.
Згідно з моральним доказом, який запропонував І. Кант, на існування Бога вказує здатність людини
поводити себе морально. 72 Розум не здатний пізнати річ в собі, але у прагненні до неї знаходить свободу.
Завдяки практичному розуму (розумній волі) людина постає не як фізичне тіло, підпорядковане причинно-
наслідковим зв'язкам, а як вільна особистість, котра сама стає причиною своїх дій. Розум дозволяє людині
піднятися над розсудливістю і тілесністю (чуттєвістю). Суб'єкт здатний до вільного розумного вибору та дії,
яка не залежить ані від зовнішніх чинників, ані від тягаря власних бажань та інстинктів. У філософії І. Канта
суб'єкт виступає як автономна ("самозаконна") особистість, яка не повинна підкорятися ніяким стороннім
мотивам, крім усвідомлення свого обов'язку, який диктує йому розум. Центральне поняття етики боргу І.
Канта – категоричний імператив – внутрішній розумний примус до моральних вчинків. Категоричний
імператив є апріорним моральним законом, який визначає засновану на розумі вольову дію. "Дві речі
наповнюють душу завжди новим та все більш сильним подивом і благоговінням, чим частіше і триваліше
ми міркуємо про них, – це зоряне небо наді мною і моральний закон у мені", – писав І. Кант [45, с. 499].
Мислитель формулює категоричний імператив таким чином: "Вчиняй тільки відповідно до такої
максими, керуючись якою ти водночас можеш побажати, щоб вона стала загальним законом" [3, c.
260]. Згідно з іншим формулюванням, слід ставитися до людства (як у своїй особі, так і в особі будького
іншого) завжди як до мети та ніколи – тільки як до засобу [47, c. 270]. Категоричний імператив залишає
простір для розумного вибору. Людина повинна думати, чи хотіла би вона, щоб люди робили так само в
подібній ситуації стосовно неї самої? Моральна освіта для І. Канта – це не вивчення готових правил, у тому
числі релігійних, а розвиток у людині розуму та вміння ним користуватися. І. Кант не визнає моральною
дію, обумовлену досвідом, природною схильністю, бажанням, прагненням до щастя, успіху, винагороди
тощо. Вчинок може вважатися моральним тільки в разі, якщо він відбувається через повагу до морального
закону. Потрібно слідувати обов'язку, навіть якщо це йде врозріз з власними інтересами або почуттями.
Людина у філософії І. Канта належить двом світам (ноуменальному та феноменальному). Вона здатна
піднестися до свободи та людяності або перетворитися на істоту, повністю залежну від інстинктів і
зовнішніх обставин. Хоча І. Кант заперечував можливість пізнати світ як такий, він не принижував розум, а
акцентував його самодостатний, автономний, активний, 73 творчий характер. Моральна людина для І.
Канта є свідченням існування Бога як джерела вищої розумної волі.

Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період. На першому плані в цей період
перебуває ідея так званого "коперніканського перевороту" у філософії. До І.Канта вважали, що пізнання є
результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає, а світ діє на неї. Кант
"перевернув" це співвідношення: він проголосив, що пізнання і знання постають результатом людської
активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання,
вибудовує розумові гіпотези та конструкції. Розум повинен підходити до природи, з одного боку, зі своїми
принципами, з іншого – експериментами, щоб черпати із природи знання, але не як школяр, якому
вчитель підказує усе, а як суддя, що змушує свідка відповідати на запропоновані запитання”.

Аналогія з наслідками відкриття М.Коперника тут досить очевидна: Коперник ніби зрушив Землю, а Кант
зрушив людину, поклавши край її пасивності. У чому полягає значення цього перевороту?

 По-перше, Кант дав більш виправдану картину пізнання: пізнання не є дублюванням реальності, не є
перенесенням речей у людський інтелект, а є діяльністю створення інтелектуальних засобів людської
взаємодії зі світом.
 По-друге, людський розум може визнати надійним лише таке знання, яке він сам вибудував на
зрозумілих йому принципових засадах і обґрунтував з необхідністю.
 По-третє, у концепції І.Канта людина постає творчою і діяльною; при тому чим вона активніша, тим
розгалуженіші будуть її зв'язки з дійсністю і, відповідно, - ширші знання. «коперніканський
переворот» І.Канта був першим варіантом обґрунтування у німецькій класиці принципу активності.

Якщо пізнання змінює напрям і здійснюється від людини до дійсності, виникає запитання: звідки
людський інтелект бере перший, початковий зміст для своїх побудов? У відповідь на це запитання Кант
окреслює концепцію пізнавального процесу, яка починається із визначення джерел пізнання. І.Кант
вважав, що найпершими джерелами знання постають чуття, через які реальність нам надається та які
постачають матеріал для знання і пізнання, та розсудок, за допомогою якого відбувається мислення. Чуття,
за Кантом, дають нам матеріал, сам по собі неоформлений і невпорядкований, але не в тому сенсі, що
чуття не дають нічого визначеного, а в тому, що самого факту бачення, відчуття, дотику, запаху
недостатньо задля того, щоби через це вже отримати знання. Йдучи за Кантом, при людському погляді на
світ ми бачимо у сприйнятті предмет, який має певну визначеність тому, що постає результатом синтезу
апріорних категорій розсудку та матеріалу чуття (останні викликані дією зовнішніх речей на органи чуття).
Ця дія є, але вона не дає знань, а тільки збуджує нашу розумову активність. Лише через синтез категорій та
матеріалу чуття перед нами постає дещо визначене в інтелектуальному, знаттєвому плані. Наші навички
здійснення подібних синтезів Кант називає досвідом. Отже, досвід — це узгодження інтелектуальних
форм і даних відчуттів, він дає предметне наповнення нашому інтелекту. Досвід — це досвід діяльності. У
його основі лежать просторово-часові схеми дії. Результат досвіду — предметний зміст нашого пізнання,
побудований категоріями розсудку.

Вихідним пунктом філософської концепції Гегеля є тотожність буття та мислення. Ця тотожність, гадає
Гегель, є відносною, як і їх взаємопротилежність, і в ній виникає роздвоєння на протилежності, проте поки
що тільки в думці на суб'єкт думки та на думку як змістовний об'єкт. Мислення, з точки зору Гегеля, є не
лише суб'єктивною людською діяльністю, а й незалежною від людини об'єктивною сутністю,
першоосновою всього сущого. Мислення, стверджує Гегель, відчужує своє буття у формі матерії, природи,
яка є "інобуттям" цього об'єктивно існуючого мислення, або абсолютної ідеї.
При цьому Гегель розглядає мислення (абсолютну ідею) не як нерухому, незмінну першосутність, а як
процес неперервного розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого. Абсолютна ідея є
активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи:

 до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії
"чистого мислення" і виступає системою логічних понять та категорій, як система логіки;
 це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає "інобуттям " абсолютної
ідеї;
 третій етап розвитку абсолютної ідеї — це абсолютний дух. На цьому етапі абсолютна ідея залишає
створену природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення
(самопізнання ідеї).

Ці три етапи сформувались у Гегеля в самостійні складові частини його філософської системи: логіку,
філософію природи та філософію духу. Логіка є найважливішою частиною гегелівської системи, оскільки
тотожність буття та мислення означає, що закони мислення, які й досліджує логіка, є дійсними законами
буття. Логіка, на думку Гегеля, є вченням про сутність усіх речей.

Перш ніж говорити про систему логіки Гегеля, слід зупинитись на характеристиці ним діалектичного
методу Гегель виділяє три сходинки діалектичного методу, які діють у розвитку як загальнолюдського, так
і індивідуального мислення і проявляються у кожному конкретному пізнавальному аналізі, утворюючи при
цьому потрійну єдність:

 Першою сходинкою "логічного" діалектичного методу, на думку Гегеля, є розсудок. Розсудковий

— це підлеглий, але необхідний бік діалектичного мислення.
 Другою сходинкою діалектичного методу у Гегеля є негативний розум як проміжний етап між
розсудком та розумом.
 Третя сходинка — спекулятивний розум, якого не спроможне досягти мислення, спрямоване на
кінечні природні речі. Саме в цьому останньому вияві діалектика як метод, на думку Гегеля,
досягає найвищої зрілості.

Позиція Гегеля щодо розуму та розсудку значно відрізняється від кантівської. У нього розум є не нижчим, а
вищим виявом мислення. Він вважає, що розум та розсудок мають складати єдину висхідну послідовність,
де вони співвідносяться як провідний та підлеглий чинники, що взаємно обумовлюються та проникають
один в одного. Завдання логіки, на думку Гегеля, полягає в аналізі наукового методу мислення, Він
намагався показати, що походження багатоманітного з єдиного начала може бути предметом
раціонального пізнання, знаряддям якого є логічне мислення, а основною формою — поняття. Тому
логіка, збігається з наукою про речі, що осягаються думкою. Змістовний підхід Гегеля до логіки дав йому
змогу розглянути логічні форми в процесі їхнього розвитку від абстрактного до конкретного. Значним
досягненням Гегеля було дослідження і виклад логіки як цілісної системи принципів та категорій. Ця
система є відображенням процесу розвитку, що відбувається за певною схемою:

 твердження (теза),
 заперечення цього твердження (антитеза),
 заперечення заперечення (синтез).

Кожна наступна сходинка, на думку Гегеля, зберігає суттєві результати попереднього розвитку. Система
логічних категорій Гегеля розпадається на три підгрупи відповідно до тріади: буття-сутність-поняття. Буття
включає в себе категорії: якість, кількість, міра; сутність — видимість, тотожність, відмінність, суперечність,
основа, явище, дійсність і т.д. Поняття включає в себе два моменти:

 по-перше, перехід від суб'єктивного поняття (судження, умовивід) до об'єктивного (механізм,

хімізм);
 по-друге, перехід до ідеї (життя, пізнання, абсолютна ідея).
Поняття, на думку Гегеля, перебувають у безперервному русі, переходять одне в одне, змінюються,
розвиваються, переходять у свою протилежність, виявляючи внутрішньо притаманні їм суперечності, які і
складають рушійну силу їхнього саморозвитку.

Гегель сформулював також основні принципи діалектики: принцип переходу кількісних змін у якісні і,
навпаки, принцип тотожності протилежностей, принцип заперечення заперечення.

Аналізуючи поняття кількості та якості, Гегель показує, що зміни буття є не лише переходом однієї
величини в іншу, а й переходом якісного в кількісне і, навпаки. Досліджуючи зростання якісності у
кількісних категоріях, Гегель приходить до категорії міри, яка поєднує кількість та якість у єдність, синтезує
їх у вищій єдності. Це відбувається таким чином: розвиток якості приводить до збільшення, зростання
кількісних характеристик, які в свою чергу сприяють інтенсифікації якості. Але цей процес розвивається до
певних меж, які визначаються категорією "міра". Коли ці межі порушуються, відбувається стрибок, тобто
розрив поступовості у розвитку. Завдяки стрибку виникає нова якість і відповідні їй кількісні визначення.
Міра, на думку Гегеля, як синтез кількості є завершенним буттям.

Характеризуючи сутність як філософську категорію, Гегель підкреслює, що до неї відноситься як те, що

відрізняє явища одне від одного, так і те, що їх об'єднує, що є в них тотожним. Рух від буття до сутності, що
саморозвивається, а потім до поняття здійснюється через перехід від тотожності до суперечності, а потім
до нової тотожності.

Гегелівська категорія тотожності є діалектичною тотожністю як самототожність, яка містить у собі

започаткований елемент відмінності. Відмінність є розвитком категорії тотожності, що вказує на
взаємопов'язану невідповідність, внутрішню дисгармонію. На думку Гегеля, через пізнання відношення
тотожності та відмінності виявляється суперечність, що лежить в їх основі. Сама суперечність, з точки зору
Гегеля, є коренем будь-якого руху як саморуху, коренем життєвості, саме воно є всезагальним принципом
саморозвитку.

Із вченням Гегеля про суперечність органічно пов'язане і його розуміння заперечення заперечення.
Діалектичне заперечення ('"зняття") або перехід у інше як своє інше, є однією з найважливіших категорій
логіки Гегеля. "Зняття" включає в себе три взаємодіючих моменти:

 Перший — власне заперечення, усунення, подолання.

 Другий — збереження того цінного, що було у заперечуваному.
 Третій — це "зняття", перехід на більш зрілий рівень розвитку.

Своє вчення про заперечення заперечення Гегель зображав у вигляді тріади: теза — антитеза
(заперечення) — синтез (заперечення заперечення).

Дослідженням найзагальніших принципів зміни, руху як саморуху Гегель здійснив переворот у

філософській думці XIX ст., утверджуючи діалектичний метод мислення та пізнання, підірвавши
метафізичне уявлення про сутність як щось незмінне, непорушне.

Якщо логіка у Гегеля — це наука про ідею в собі та для себе, то філософія природи є наукою про ідею в її
"інобутті", в її відчуженому стані. Проте, як відбувається перехід від чистої логічної ідеї до приро-ди, Гегель
не пояснює. На його думку, абсолютна ідея зважується вільно відпустити себе із самої себе в якості
природи. Природа, з його точки зору, найбільшою мірою перебуває під владою розсудку і є найбільш
зрозумілою йому, вона є царством розсудку. У гегелівській діалектиці природи слід підкреслити два
моменти:

 діалектику філософського тлумачення природи;

 діалектику самої природи. Головними формами природного буття у Гегеля виступають механіка,
фізика та органіка.

Механіку він розглядає через простір, час, матерію та рух. При цьому Гегель обґрунтовує нерозривність
матерії та руху, намагається логічно вивести матерію з часу та простору, які є формами її існування.
 У фізиці Гегель розглядає небесні тіла, світло, теплоту і т.д., розкриваючи зв'язок між ними, показуючи
послідовний ряд проявів духовної сутності, що їх породжує.

Органіка у Гегеля присвячена дослідженню питань геології, ботаніки, зоології. Він прагне показати, що
перехід від неживого до живого є завершенням природного процесу. В цілому в філософії природи (хоч
дослідники і вважають її найслабшим місцем у філософському вченні Гегеля) окреслено шляхи загальної
класифікації природничих наук та основних форм руху в матеріальному світі, здійснено спробу показати
реальні закономірності розвитку природи. Вищою сходинкою у розвитку абсолютної ідеї є абсолютний дух
— людство та людська історія. Філософія духу включає в себе вчення про суб'єктивний дух (антропологія,
феноменологія, психологія), вчення про об'єктивний дух (право, мораль, держава), вчення про
абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія).

В основі гегелівського розуміння історії лежить поняття світового духу. Гегель визначав всесвітню історію
так: "Всесвітня історія є прогрес в усвідомленні свободи, прогрес, який мають пізнати в його необхідності".
Прогрес свободи у Гегеля здійснюється схематично: в основі історії лежить світовий дух як суб'єкт, який не
усвідомлюється окремими індивідами. Вони виходять у своїй діяльності не з поняття (розуміння) світового
духу, а із своїх приватних індивідуальних інтересів. Жоден індивід не керується світовим духом. Дух діє
підсвідоме. Кожен індивід переслідує свої власні цілі, різні інтереси. Тому часто отримуються протилежні
результати. Тобто, тут існує невідповідність між цілями і результатами. Із зіткнення виникає щось єдине,
яке не переслідується жодним індивідом. Це історична подія, яка є проявом світового духу. Світовий дух у
Гегеля реалізує себе через діяльність окремих індивідів. Цю особливість світового духу Гегель називав
"хитрістю розуму" (люди не підозрюють того, що своєю діяльністю здійснюють світову історію) Розвиток
свободи проходить три ступені, і вся історія ділиться HP три етапи:

 східний світ;
 греко-римський світ;
 німецький світ.

У першому вільна одна людина — деспот, у другому — певна група, в третьому — вільні всі.У філософії
Гегеля слід чітко розрізняти діалектичний метод та систему, що суперечать одне одному, перебувають у
суперечності, яка виявляється в таких моментах:

 Метод виходить з визнання всезагальності розвитку. Система ж заперечує всезагальність розвитку,

оскільки природа розвивається лише в просторі, а не в часі. Система вимагає обмеження розвитку.
 Метод заснований на визнанні всезагальності суперечності. Система ж вимагає вирішення усіх
суперечностей та встановлення несуперечливого стану.
 Метод вимагає відповідності руху думки стану, характерному для реальних процесів. Система ж
передбачає конструювання зв'язків з голови.
 Метод вимагає постійного перетворення дійсності, а система — незмінності існуючого стану речей.

позитивізм - філософсько-методологічне вчення, що з'явилося на світ в першій половині XIX в. Його

основоположником вважається французький філософ і соціолог Огюст Конт (1798- 1857). Саме він уперше і
винайшов сам термін «позитивізм», маючи на увазі під ним можливість створення некой «позитивної»
(«позитивної») філософії, вільної від спекуляцій і абстрактних (в гіршому значенні цього слова)
метафізичних міркувань, і як модель для себе що вважає природні (емпіричні) науки, передусім
математику і фізику. Згідно Конту, соціальні науки по своєму методу і предмету принципово нічим не
відрізняються від природних наук. Позитивізм XX в. (його звичайно називають логічним позитивізмом або
неопозитивизмом) ще більше розробив і поглибив ці контовские положення. До соціальних наук були
пред'явлені ще більші вимоги в плані їх формалізації і математизації. Але результат залишився приблизно
тим же: соціальні науки загалом подібні природним наукам і повинні «наслідувати» їм по своїх методах і
цілях. Більш конкретно це зводиться до наступних тверджень:

 істина буває тільки наукової і ніякої іншої бути не може;

 наукова істина - це передусім математична і логічна істина;
 до соціальних наук можуть бути застосовані точно такі ж критерії довідності і обгрунтованості, як і до
природних наук;
 в соціальних науках повинна бути проведена демаркація - відділення точного і доведеного знання від
метафізичного і спекулятивного;
 істина в соціальних науках повинна бути верифицируема або хоч би фальсифікується, інакше питання про
істину взагалі не може бути поставлене
Приблизно на тих же методологічних принципах будував свою позицію і Карла Маркс (1818-1883).

Аналогія між соціальним і природно-науковим пізнанням - наріжний камінь концепції К. Маркса і його
соратника Ф. Енгельса (1820-1895), що отримала назву «марксизм». Згідно з ним закони суспільства по
своїй структурі нічим принципово не відрізняються від законів природи, хіба що за виключенням того, що
суспільні закони в основному діють як закони-тенденції, т. е. мають ймовірностний-статистичний характер
[102]. По своїй суті соціальна наука (філософія, політична економія, юриспруденція і т. п.) нічим не
відрізняється від природної науки (математики, фізики, хімії, біології і т. п.): вона також досліджує і пізнає
закони, які, по одному з самих відомих зауважень К. Маркса, мають природно-історичний характер. На
певному етапі розвитку суспільства ці закони також пізнавані, як і будь-які інші. Закони суспільства
абсолютні по відношенню до діючих соціальних груп, класам, партіям і ідеологіям, т. е. вони стоять вище
останніх, але при цьому їх дія виявляється за допомогою політичної і економічної активності
прогресивного класу, соціального шара або партії. Ніякої ціннісної різниці в інтерпретації законів, а також
підтверджуючої їх дію соціальних фактів немає і не може бути: закони інтерпретуються суворо
однозначно, і правильне їх трактування повністю співпадає з науковою соціальною істиною (науковою
істиною в пізнанні соціальних фактів і явищ). Будь-який інакший підхід по відношенню до цієї істини
інтерпретується як соціальна брехня - помилкове знання в розумінні соціальних фактів і явищ. У
буржуазному (капіталістичному) суспільстві єдиним прогресивним класом, націленим на отримання
наукової соціальної істини, є пролетаріат (робочий клас), а виразником його інтересів служить
комуністична партія. Будь-які дії проти пролетаріату і комуністичної партії, таким чином, ведуться з
реакційних позицій, а ідеологічною зброєю подібних дій буде соціальна брехня - навмисне спотворення
наукової істини відносно соціальних фактів і явищ.

У результаті марксизм і позитивізм об'єднує загальний підхід до проблеми соціальної істини: наукова
істина відносно соціальних феноменів можлива, і вона може бути тільки одна; всі інші пояснення при
цьому будуть помилковими; причому саме поняття соціальної істини включає в себе як твердження
відносно соціального факту, що самого аналізується або явища, так і будь-яку їх інтерпретацію з позицій
тих або інакших цінностей