Professional Documents
Culture Documents
Філософські погляди Марсіліо Фічіно та Піко делла Мірандолли
Філософські погляди Марсіліо Фічіно та Піко делла Мірандолли
Марсіліо Фічіно
Він відіграв визначну роль у поширенні й пропаганді філософської
спадщини Платона і неоплатоніків Плотіна, Ямвліха, Порфирія, філософські
твори яких він переклав на латинську мову. Проте, крім перекладів і коментарів
на діалоги Платона, Фічіно створив низку оригінальних філософсько-
теологічних праць, у яких розробив свою, побудовану на засадах платонізму,
філософську концепцію. Серед них «Коментар на «Бенкет» Платона»,
«Платонівська теологія про безсмертя душі», «Про християнську релігію» та ін.
У своїй головній праці «Платонівська теологія про безсмертя душі»
Фічіно зображує світ відповідно до платонівської традиції. Цей світ є
органічним цілим, вищим щаблем, у гармонійній будові якого є Бог.
Співвідношення Бога і Світу, Бога і людини є головною проблемою
філософського вчення Фічіно. Бог — перша причина всього сущого, водночас
він містить у собі весь світ. Бог і світ, отже, єдині.
Пантеїстичні тенденції, що були характерні для філософії Ренесансу,
набувають у Фічіно досить чіткого вираження. Згідно з його вченням Бог є
джерелом єдності світу. Бог — це божественне світло, що наповнює світ і
робить його видимим. В онтології Фічіно реальність речей, їх буття
ототожнюється із світлом. Вони існують лише завдяки божественному світлу,
що випромінюється Богом. Поєднуючи Бога зі світом, Фічіно відходить від
християнського креаціонізму, розглядаючи божественне творення світу у дусі
неоплатонівської еманації. Бог є вищим сяянням світла, що дає цьому світові
буття, але це світло поступово слабне і згасає, створюючи різні ступені
реальності, аж до повного мороку матерії.
Поняття єдності світу пов'язане у Фічіно з поняттям про його ієрархічну
будову. Вищим щаблем у ній, як зазначалося, є Бог, нижчим — матерія, із якої
утворюється тіло космосу. Центральне місце у цій ієрархії займає душа, яка, на
думку Фічіно, причетна як до небесного, так і до земного світу. Души об'єднує
всі частини світу, перетворюючи його на єдине органічне ціле, наділене рухом і
життям. Душа — це саме життя, що дає життя усім іншим природним речам.
Ним наділені і небо, і земля, й усі елементи матеріального світу. Уся природа,
або космос, виступає у Фічіно як єдине, живе й одушевлене тіло.
Єдність світу з Богом і Бога зі світом Фічіно розглядає як містичний
духовний коловорот, у якому речі породжуються Богом і, породжені ним, знову
прагнуть до Бога як до свого вищого блага. Ці два протилежно спрямованих
процеси (еманація і сходження) утворюють один безперервний потік, той
«духовний коловорот», у якому реалізується пройнята божественною сутністю
єдність світу. Найважливішими категоріями, що характеризують цей коловорот,
є любов, краса і насолода. «Це єдине коло, що йде від Бога до світу і від світу
до Бога, — зазначає Фічіно, — називається трьома іменами: оскільки воно має
начало і потяг до Бога — іменується красою, оскільки, перейшовши у світ, воно
охоплює його — любов'ю; оскільки, вертаючи до свого творця, єднається з ним
— насолодою».
Картина світу у М. Фічіно надзвичайно поетична. Прекрасний світ
флорентійського неоплатоніка весь просякнутий любов'ю. Причому і любов, і
краса як універсальні характеристики буття набувають у нього онтологічного
значення. Фічіно підкреслює божественне походження краси. По суті своїй
вона має духовну природу, хоча і втілюється у красі матеріальних тіл і форм.
Краса світу, за Фічіно, це зримий образ Бога. Обожнення краси, пристрасний
потяг до неї у Фічіно мали значний вплив на художників і мислителів
Відродження. Фічіно переконливо доводив, що захоплення красою тілесного
світу не відвертає людину від Бога, а навпаки, через прекрасне у світі ми
пізнаємо його.
Любов, краса і насолода нероздільно пов'язані між собою. Краса
породжує любов і є джерелом насолоди. Зір має насолоду від тілесної краси, а
розум від душевної. Та, зрештою, уся ця насолода є результатом єднання всіх
істот і частин світу між собою і з Богом. Людина, захоплена любов'ю, входить у
цей містичний потік, у цей духовний коловорот, у якому світ єднається з Богом.
Кохати для людини — означає бути причетним до нього.
Уся філософія Фічіно є обгрунтуванням гуманістичної концепції людини,
стверджує її високу гідність. Людині притаманне божественне начало, і це
підносить її над іншими створіннями. За Фічіно, людина займає центральне
місце у Всесвіті, бо її сутністю є душа. Це положення Фічіно доводить,
вказуючи на те, що людина — це активно діюча, творча істота.
Філософія Фічіно має життєстверджуючий характер, картина світу,
створювана ним, не тільки поетична, а й сповнена радості життя, насичена
творчою енергією, що випромінюється Богом і реалізується у творчій
діяльності людини. Те, що Бог створює своєю думкою, людина висловлює в
мові, пише в книгах, відбиває у прекрасних творах. Безмежні можливості
пізнання і творчості втілюються в культурі. Завдяки творчості людина стає
богорівною, земним богом. Завдяки творчості вона стає причетною вічності.
Фічіно обожнює людину, той прекрасний світ, у якому вона живе і який
створює власною працею. Любов до цього світу, радість і насолода, яку людина
має від життя у ньому, не віддаляють її від Бога, а, навпаки, торують шлях до
нього. Фічіно виправдовує земний, матеріальний світ і радість земного життя.
Водночас він наголошує на потребі божественного устремління людини, її
піднесення до вищих небесних сфер, бо саме на цьому шляху людина набуває
досконалості і свободи, найвищого блаженства і щастя. У цьому, на думку
Фічіно, полягає сенс людського життя.