„Усі вогні, гріючи, знищують"

Героїня маленького роману „Радісна пустеля", чиї думки скуті божевільним страхом,
оточила себе крейдяною стіною, відмежувавшись од реального світу, од життя, яке не
дарує нічого. Тут вона може трохи стишити ходу, щоб філософськи поміркувати: „Що
робиться з тілом, коли спалюється душа?.. Чому так мало справжніх днів, навіть не
днів, а хвилин?" Тут, у „відфільтровано-му" світі, справжніми є тільки почуття.
Вона знає, що, як вийде звідси, в реальному житті вигля датиме безсилою, старою і
сивою. І ніхто не питатиме, що має з того писання, бо бачитиме її напівголодною,
обдертою, хворою із малою дитиною. А поки що довкола неї розпалюється пекло в
мініатюрі (спалені листи), а також пекло в її душі. Око вихоплюс шораз більше
роздвоєних людей, котрі здалеку "випромінюють світло, а зблизька сморід пекла".

Спалені душі- ось та больова мішень, куди цілиться стривожена письменниця у

переддень Апокаліпсису (або переддень третього тисячоліття). У розділі Бесіда з
Чорним Птахом людина постає не те, що недосконалою (ущербною), а просто
безпорадною. "Люди не знають, у чому щастя, дивується Птах. А воно у пізнанні".
Пізнання ж душі немислиме без страждання. Втікаючи всюди, доки не знайшла найкращий
вихід-пустелю, героїня зрозуміла, що страждати означає пізнавати. Коли щось
пізнаєш, воно стає непотрібним, осідаючи, як намул, у вигляді досвіду. Жоден
філософ не переконає тебе краще за власний досвід".

Цю думку потверджує також історія сестри Анни, подана в романі як окрема новела.
Виїхавши до іншого монастиря й довідавшись там таємницю життя Анни, сестра Тереза
кидає виклик насильству над тілом, душею і розумом. Вона усвідомлює, що ми Йдемо
дорогою втрачених можливостей: ми рідко, тобто майже ніколи не допомагаємо людям,
тваринам, і речам, кинутим на призволяще. Живемо на величезному смітнику і ні на що
не маємо часу". Тому героїня й шукає спасіння в радісній пустелі, бо має право
вибору. І надію на сни, на свіжу барву. „Коли уві сні ми літаємо, щось дуже
вповільнює наші рухи, примушує звертати увагу на зовсім незвичні предмети і
використовувати їх не за призначенням. Уранці тверезий глузд змиває сліди нічних
блукань, заблоковуючи пам’ять. Те, що залишається, неможливо розтлумачити. Куди ж
ми, врешті, йдемо із зраненим серцем і скаліченими ногами?"
Самотність героїні, котра пройшла через пекло життя, сприймається радше як
усамітнення, де немає місця компромісам, зраді, насильству, — всьому тому, що
загрожує сумлінню. Та найстрашніший удар для неї — безпомічність, якого вона,
звертаючись до Бога, сподівається уникнути. Сподівається і читач, настроєний на
відродження у людині кінця другого тисячоліття людського. А тим часом