Юпітери безжально сліпили очі, і до того викличного сяйва домішувалися мигливі

відблиски цілої армади кришталевих фужерів, які шляхетно оточили високі пляшки зі
срібними шийками. Погляд несамохіть вихоплював з освітленого простору довгі столи
із гарно сервірованими тацями, де терпеливо чекали свого часу озлоблені свіжою
зеленню канапки, дорогі цукерки та екзотичні фрукти, і Майя, мимоволі відчувши дух
вареної ковбаси, яким попило з її сумки, зморщила носа: цей звичний для неї запах
дешевих гастрономів явно був дисонансом в атмосфері ситої краси з вишуканими
квітами "від Роксолани".
Щойно відлунали патетично-солодкаві виступи й привітання винуватцеві оказії — Майя
вже встигла заховати старенький диктофон, а телевізійники ще складали апаратуру, —
як презентабельний зал пожвавлено загудів, наче розбуджений вулик. Вервечками
потяглися до столів — і за якусь хвилину до них уже годі було доступитися.
Гамір діяв на Майю збудливо, водночас пригнічуючи й дратуючи її. Роззирнулася.
Отдалік жестикулювали, перебиваючи один одного, два молодики. Не по літах
споважнілі, обличчя аж вилискують від "крутого" вдоволення. Ці, певна річ,
доскочили бажаного: мають власну справу й рахунки в банку. Під вікном дві пані
непевного віку, одна яскравіша за другу завдяки косметичним секретам,
розчервонілася, розімлілі од випитого шампанського та промовистих чоловічих
поглядів. Та й було таки душно у важких пухових светрах, розцяцькованих позліткою.
Майя з іронією подумала, що ім бракує хіба що китайських віял та ще, може, плюшевих
фотелів у стилі "а ля Людовік".
Намірилася було підійти до давнього приятеля, розпитати, як йому ведеться останнім
часом, — років кілька не бачилися. Колись їхні шляхи перетиналися доволі часто, і
хоч зірок з неба він не хапав, чомусь завше був удатливішим од неї. Та відчувши на
собі його розслаблено-ласий погляд, звернула ліворуч. Тут юрмилася молодь. Дівчатка
у коротких спідничках (такі вона носки маю не двадцять літ тому), строгих
жакетиках, у білих вишуканих блузах: суцільна діловитість у личині скромності.
Юнаки в темних костюмах, при краватках, на обличчях відбитки - власної гідності.
— Панове! — пролунало на всю залиту світлом залу. — Вип'ємо за винуватця цієї
події! Віват королю!
— Віват! Віват! — залунало звідусіль, й те різноголосся злилося з нетерпеливим
дзенькотом кришталю.
Майя відійшла до вікна, втомлена многолюддям, не маючи сили спілкуватися із колись
знайомими й зовсім незнайомими гостями.
Спроквола спостерігала строкате "королівське" оточення, яке захоплено грало під
"короля".
До неї підійшла відома поетеса.
- О, ви дачно приїхали в Україну?
-Я?! Приїхала?! Чому ви так гадаєте? - здивовано окинула поглядом співрозмовницю, а
за тим свою не надто нову сукенку, починаючи розуміти, що її сприйняли за гостю з
діаспори, й байдуже знизала плечима: - Хоча, вважайте, що я справді приїхала. З
іншого світу. - всміхнулася кудись убік, ураз пригадавши недавні відвідини (кілька
днів, як повернулася) матері й те гнітюче враження, яке справила на неї так звана
провінція.
Дама позирнула на неї здивовано, і на її обличчі проступки ледь прихована обрам за
безпричинну насмішкуватість. Втративши до Майї інтерес, вона відійшла до гурту
чоловіків, які голосно обговорювали останні політичні події. За хвилину її манірний
голосок уже вплітався в басисті тембри й розгонистий сміх.
Краще було б піти додому, відпочити, почитати що-небудь, аніж, втомленій, байдуже
спостерігати те сите дійство. Але не мала сил рухатися, наче заворожена тим
безладним гамором, хаотичними рухами знайомих й чужих постатей... Та й малося на
меті залагодити деякі справи, перебалакати з потрібними людьми. Кращої нагоди може
скоро й не бути...
Той, з ким їй належало поговорити насамперед, стояв оддалік з молодою панянкою,
запобігливо схилившись перед нею — впевненою в собі, із сигаретою між пальцями.
- Овва! Яка кралечка! А нічого, вродлива... Довгонога. Хіба що надто манірна - й
зоддаля видно... Та-а-к, цікаво було б з’ясувати, хто така... Іменита дочка чи
секретарка? А може, ділова жінка — з отих, молодих та ранніх...
Бажання поговорити з Андрієм і звернутися до нього із проханням щезло, щойно
завважила, як той, не криючись, обіймає тонкий стан самовпевненої юнки. „Чого ж?..
Розлучений... Кажуть, дружина сама покинула... Але що їй, Майї, до нього? Та й коли
те все було!.. Але ж наче й недавно... Та ні-і давно... так давно, що й не
згадати..." - лукавила сама з собою. Приплющила повіки, й звідкілясь, мов крізь
цигарковий дим, наплив спогад: рання весна, кущі верболозу над Дніпром, зорі над
ними - як розтулені пелюстки підсніжннків у її руці: вона їх геть пом'яла,
притискаючи до грудей, коли він обіймав її, цілуючи у схололі губи.
— Пані, вам шампанського? - над нею стояв, схилившись, невиразної зовнішності
довготелесий тип з вицвілими очима, тримаючи у витягнутій руці важку, з темного
скла пляшку.
— Дякую, - слухняно підставила келишок, аби швидше спекатися його, а саме ще раз
кинула погляд у бік тієї пари: Андрій щось нашіптував дівчині, і на її обличчі
блукала обіцяюча усмішка.
Чоловік з пляшкою спробував стулити декілька фраз бодай у якийсь комплімент — щось
про сяйво Майєних очей, — та слова спотикалися, наштовхуючись на її відверто
іронічний погляд. Тож не придумав нічого оригінальнішого, аніж кинути їй з розумним
виглядом:
— Щось пані сьогодні не в гуморі...
— Чого ж, у гуморі — тільки в чорному... Відповідно до сервісу: чорна ікра, чорна
кава, чорний виноград...
Незнайомець ледь скривився й, трохи одійшовши, почав шукати очима нову жертву.
Сидіти одддалік й спостерігати за людьми було таки вигідніше, аніж вимушено точити
теревені. Відомий бізнесмен, чула, спонсор цієї вечірньої забави, імпозантний, у
скромно-вишуканій "трійці", з вдоволеною усмішкою роззирався довкола, зверхньо
споглядаючи це стовповище гостей, заклопотаних не так діловими розмовами, як
споживанням наїдків та напоїв.
Майя знов кинула оком у той бік... Та ні Андрія, ні довгоногої юнки вже не було. Не
було їх і в інших кутках зали „Ну, це не романтично-верболозний варіант, а щось
значно сучасніше", — подумала, завваживши, що те зникнення її аніскілечки не
зачепило. Хіба що відчула прикрість: так і не переговорила з Андрієм у своїй
справі, а лиш він міг зарадити їй. Якби схотів, звичайно... А може, й краще, що не
вдалося — ще бути йому зобов'язаною!
„Але він таки гарно тримається - усе такий же стрункий та свіжий. Чула, що тенісом
захопився, ходить на корти з відомим депутатом. Контакти налагоджує... Усе встигає:
і кар'єру робити, і спортом займатися, й дівчатам голови морочити... Ще б пак!..“
Майя підвелася й пройшла із келихом у руці до столу. Досить канапок їй вітаміни
потрібні - весна, авітаміноз. Поклала собі на тарілочку гронце винограду, скибочку
дині. „Ще б полуниці для повного щастя..." ,— зітхнула мрійливо. Тоді згадала, що
полуницю нагадує запахом ківі і, повагавшись, чи не виглядатиме в чужих очах
жадібною, взяла й цей екзотичний фрукт: не кожного ж дня випадає така нагода.
Диня солодко танула в роті, нагадуючи серпневу спеку. В голові наморочилося.
Хотілося сісти — тож почала шукати очима якийсь тихий закуток. Та тут на неї
налетів, зашпортнувшись, відомий режисер й зненацька обняв за талію. Вона не
ухилялася — ступила крок ближче до нього, зазирнувши йому у вічі. У них чомусь
промайнула розгубленість, відтак — дивна розчуленість.
Режисер гойднувся на високих підборах - зростом не міг похвалитися — й пригорнув її
ще міцніше. Майя здивовано звела брови й силувано всміхнулася. Розмова не
виклеювалася: він не міг не завважити її іронії, яку вона, власне, й не збиралася
приховувати, до того ж таки погано володів язиком під випитого. Стояти ж отак,
обійнявшись, у всіх на виду, було таки незручно, й режисер, знов на хвильку
притиснувши її до себе, відступив, галантно вклонившись. Майя провела його
насмішкуватим поглядом упереміш із легким жалем: краще б, подумалось їй, ця сценка,
що її насмішила, відбулася трохи раніше, на очах у того, хто зараз, певне, шукає
свої холостяцькі верболози. Ну, може, у верболози Майя з ним і пішла б — знов
скуштувати по стількох роках отієї студентської романтики, - але не деінде. Хай уже
краще йде з отією... сучасного зразка...
Гамір ставав гучнішим. Розмови велися на високих регістрах, то там, то там вибухав
голосистий сміх, переривався верескливими нотками - фуршет досяг тієї стадії, яка
завше викликала у Майї несусвітенну нудьгу. Вона востаннє обвела поглядом
розгарячіле й збуджене товариство й, гостро відчувши свою непотрібність серед них
збуджено-байдужих людей, зчужіло й знуджено подалася до дверей.
Надворі розгойдував дерева несамовитий березневий вітер — весна цього року була
зрадлива й мінлива, якась аж манірно-комизлива. У напівосвітленому підземному
переході, спорожнілому від продавців квітів, шоколаду, прального порошку,
акварельок, білизни, сигарет і ще всілякої всячини (про їхню присутність нагадували
тепер хіба що розкидані ящики та брудний папір, що засмічували цей підземний
простір (дедалі агресивніше), було тільки двоє. Та ще відлунювали її швидкі кроки.
При самих східцях сидів, підстеливши якусь верітку, інвалід, а далі, в тунельному
мороці, біля паки з віничками верболозу і пучечком підсніжників, стояла, пов'язана
по-сільському, немолода жінка.
Майя квапливо витягла з гаманця пом'яту купюру, нахилившись, укинула її в шапку
інвалідові не затримуючи на ньому погляду. — чомусь сяйнула на неї відблиском
кришталевих фужерів якась дивна зніяковілість. Доки підходила до тітки з квітами,
її супроводжували його гугняві слова: "Дай Боже тобі, дочко, здоровлячка...
Помилуй, і спаси, і сохрани..."
Купила пучечок схололих квітів („Бери, дочко, останній, уже всі розпродала". -
припрошувала жінка притомленим голосом), та вони не зігріли їй серця, чомусь не
розчулили свіжою красою, як то було завше, а тільки беззахисністю своєю посилили
відчуття смутку й зчужіння.
Вийшла з морочливого підземного переходу, як виходять з важкого сну, — повільно й з
полегшею. Ступила кілька метрів мокрим тротуаром. Аж ось і її будинок: наче великий
незграбний пароплав серед темної пустелі... У крайньому справа вікні на третьому
поверсі світилося: донька, певно, засиділася за уроками. Жовте тьмяле світло
сповнювало душу присмерковим теплом і відчуттям тривкості. За важкими золотавими
шторами був її світ, якого не сягали ні безжальні юпітери, ні чужі ласі очі.
Їй здалося, що ті очі, які розтікалися містом із паркої презентаційної зали,
стежать за нею невідступно: блискучі, цікаві, хтиві, здивовані... І всі однаково
байдужі... Підвела голову догори: з темновиноградного неба мінливо підморгували
зірки, ліниві й також байдужі, нагадуючи їй не так пелюсткові зірочки розквітлих
підсніжників, як сріблясті голівки високих пляшок в оточенні сяйливих фужерів.
Місяць зверхньо жовтів у високості повностиглим помаранчем, сито роззираючися
доокруж із ствердно-обнадійливим напівусміхом, відсвічуючи на захід зеленаво-
екзотичним присмерком ківі...
На дні Майїної сумки поряд із загорнутим у папір шматком вареної ковбаси та
кількома цукерками у сріблястій фользі, завбачливо прихопленими зі столу для
доньки, стомленим цуценятком дрімав диктофон, у руці німував змерзлий букетик
підсніжннків, куплений у немолодої жінки в підземному переході, де на брудному
ящику лежали вінички в матово-сизих „котиках”, на які сьогодні чомусь не було
попиту...
Майя зітхнула, згадавши нинішній вечір і неззлаголжену справу, та тут таки й
втішила себе, що попри все день прожито недаремно, й стомлено штовхнула важкі
двері...
Десь гам, над Дніпром, вітер рвав гінкий верболіз.