Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2023

ISBN 978-617-12-9956-6 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без
письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Original edition published by Tammi, 2019

Ukrainian edition published by agreement with Max Seeck and Elina Ahlback Literary Agency,
Helsinki, Finland

Перекладено за виданням:Seeck M. The Witch Hunter: A Novel / Max Seeck. — New York :
Berkley, 2020. — 400 p.

Сеек М.

С28 Мисливець на відьом : роман / Макс Сеек ; перекл. з англ.

О. Короля. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»,
2023. — 368 с.
ISBN 978-617-12-9859-0
ISBN 978-0-593-19966-4 (англ.)
За сюжетами трилерів відомого письменника Роґера Копонена відбувається серія містичних убивств. Знайдено
мертвою дружину письменника в розкішній чорній сукні, на її обличчі застигла моторошна посмішка. Дівчина-
потопельниця під льодом, чоловік, забитий до смерті камінням, та інші жертви: хтось загрався в кривавого
 інквізитора, головного героя роману Роґера «Полювання на відьом». За розслідування береться Єссіка Ніємі. І що
глибше вона занурюється у справу, то більше розуміє: вбивця не один, тут діє ціла зграя оскаженілих демонів
у людській подобі. Вони завжди на крок попереду від Єссіки. Та коли світло проллється на темні закутки життя самої
слідчої, жінка усвідомить: вона полює не лише на злочинців. А й на демонів із власного минулого…

УДК 811.511

© Max Seeck, 2019

© Depositphotos.com / san.babich31115@gmail.com, Mizina, обкладинка, 2023
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2023
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2023
 Вільямові.

Нехай мине якийсь час, перш ніж я дам Тобі прочитати цю річ.
І коли (і якщо взагалі) Ти нарешті це здійсниш, знай:
Твій тато не такий уже й схиблений, як можна було б судити з цієї
книжки.
1
Знявся вітер, під його напором невгамовно завивають вихорі за
рогами добрячого будинку зі скла та потинькованого бетону. Від даху
долинають дедалі чутніші звуки; цей негучний ляскіт схожий на
потріскування жару в багатті. Про силу поривів вітру свідчить
неймовірна швидкість, з якою зникають білі кучугурки на подвір’ї.
Туго обв’язавши стан вовняною кофтою, Марія Копонен вдивляється
у сутінки за вікном — високим, від підлоги до самої стелі. Вона
споглядає замерзле море, у цю пору року напрочуд подібне до
неозорого рівного поля, а тоді переводить погляд на прокладену
доріжку до пристані, освітлену невисокими, по коліна, дворовими
ліхтарями.
Скорчивши пальці ніг, Марія занурює їх у плюшевий килим, що
трохи не досягає країв обширної підлоги. В оселі затишно й тепло, як
у коконі. Попри те, жінку бере неспокій. Сьогодні ввечері її як ніколи
дратують навіть найдрібніші прикрощі. Як-от ці дворові ліхтарі — хоч
запаморочливо дорожезні, а однак не служать належно.
Зауваживши, що музика стихла, Марія отямлюється від задуми.
Вона йде повз камін до величезного книжкового стелажа, на якому
п’ятьма рядами акуратно розставлено чоловікову збірку — майже
чотириста платівок. З літами жінка звикла, що в цьому домі слухають
музику не із смартфона. Бо вініл звучить збіса краще. Так сказав Роґер
Марії чимало років тому, коли вона вперше зупинилася перед цією
збіркою. Тоді було понад триста альбомів, на сто менше, ніж нині.
Такий повільний приріст за час подружнього життя Марії спонукав її
замислитися над тим, скільки часу жив іншим життям Роґер, перш ніж
зійтися з нею. Коли був без неї. До Роґера Марія спізнала всього
одного чоловіка: шкільний роман розвинувся в дуже раннє заміжжя,
а закінчився зустріччю з прославленим письменником. На відміну від
Роґера, вона ні разу не скуштувала життя самотою. А подеколи
хотілося б також звідати безвідповідального борсання, пошуків самої
себе, зупинок на одну ніч. Свободи.
Марію зовсім не обходить те, що Роґер старший від неї на
шістнадцять років. Віднедавна жінку гризе думка, що колись випаде
прокинутися з неспокоєм, який не вляжеться, поки не поринеш
у незвідане стільки разів, скільки він захоче. Таж Роґер мав можливість
пізнавати щось таке у своєму попередньому житті. І ось сьогодні,
цього буремного лютневого вечора, який доводиться коротати
наодинці, сновигаючи в здоровенному будинку на березі моря, Марія
несподівано вперше вбачила загрозу. У порушенні рівноваги, через яке
корабель їхніх стосунків може небезпечно нахилитися набік, якщо їх
удвох занесе в сам осередок справдешнього шторму.
Марія підіймає голку програвача, кінчиками пальців бере вініловий
диск і обережно всовує його в картонний конверт, з якого їй просто
у вічі дивиться молодий артист у брунатній замшевій куртці та чорно-
білому картатому шарфі, самовпевнений і похмурий. «Блондинка за
блондинкою» Боба Ділана. Марія ставить платівку на місце й навмання
виймає іншу — з кінця впорядкованої за алфавітом збірки. Мить
потріскування — і з динаміків лунає медовий, співчутливий голос
Стіві Вандера.
Вкотре Марія це вгледіла. Цього разу краєчком ока. Найближчий до
берега ліхтар на секунду згас. І знову засвітився.
Як і хвилину тому, ще раз потемніло — на частку секунди. Марія
знає, що перед Різдвом замінено начинку світильників. Добре це
пам’ятає, бо ж сама оплатила електрикові безсоромно завищений
рахунок. І тому її непомірно злостить ця дріб’язкова справа.
Вхопивши телефон, Марія настукує есемеску Роґерові. Сама
не тямить, чим пояснити порив дійняти його цією дурницею. Тим паче
що знає: зараз чоловік виступає на сцені перед своїми читачами.
Мабуть, завинив скороминущий шквал самотності, змішаний
з напливом непевності та безпідставних ревнощів. Якусь мить Марія
дивиться на надіслане повідомлення, чекаючи, поки посиніють
маленькі стрілки в самому низу дисплея. Не синіють, Роґерові не до
телефона.
І тут платівку зациклило.
«Що мені робити… Що мені робити… Що мені робити…» Непевно
звучить голос Вандера в цьому уривку пісні, пройнятої чудовим
настроєм. Деякі Роґерові диски в такому поганому стані, що їх
не варто тримати. Невже не знайдеться нічого справного в цьому
клятому будинку?
Раптом Марію наче холодною хвилею накрило. Ще не встигши
усвідомити щойно сприйняте, вона дивиться на скляні розсувні двері
й бачить за ними щось, чого не мало б там бути. На мить якийсь
силует збігається з її відображенням. А тоді, рушивши, він
перетворюється в окрему істоту.
2
Роґер Копонен, вмостившись у кріслі, оббитому грубою тканиною,
від якої пріє задок, мружиться. Зі стелі головної аудиторії конференц-
центру звисають прожектори і світять просто в очі людям на сцені.
Якусь мить він бачить лише сліпуче сяйво і забуває, що перед ним та
його двома колегами-письменниками сидять чотириста цікавих
читачів. Вони переповнили цю аудиторію, щоб послухати, що скажуть
їхні улюблені, вічно п’яні літератори про свої останні твори.
Роґер усвідомлює, що цей захід важливий — з погляду на
розкручування його книжки. Знає, навіщо було завдавати собі труду —
їхати чотириста кілометрів у хуртовині, а потім ночувати
у справдешній дірі на головному майдані Савонлінни, перед тим
повечерявши в сякій-такій фастфудівській харчівні на першому
поверсі, прикрашеній скатертинами та сервізами. Але Роґер ніяк
не може зрозуміти, чому милі жителі Савонлінни потрудилися прийти
сюди ось такого вечора. Попри те що його книжки розійшлися
мільйонними тиражами по всьому світу, він ніколи не стане ідолом,
обложеним крикливими поклонниками. Мало хто задумується над тим,
що в музикантів і літераторів дуже схожа робота: те саме лайно,
різниця лише в тарі. Але тільки перші з них надихають перезрілих
жінок кидати трусики на сцену. А проте на такі вечори приходять
люди — переважно літні. Сидять і повагом перехиляють голову то
в один, то в другий бік. Невже їм не набридли словесні виверження
авторів про їхні твори — банальності в дусі спортивних репортажів
і поверхові аналізи? Мабуть, ні. Про це свідчить повна зала: жодного
вільного місця.
Роґерів психологічний трилер, опублікований навесні минулого
року, став останньою частиною неймовірно популярної трилогії
«Полювання на відьом». Його книжки завжди мали порівняно добрий
збут, але «Полювання на відьом» стало достеменною бомбою. Ніхто
не сподівався такого грандіозного успіху, а менш за всіх його агент,
який спершу дуже скептично ставився до всього проєкту, та його
колишній видавець, з яким Роґер розпрощався ще перед публікацією
першої частини, бо той не був певен у її перспективності. Що ж, за
кілька років права на переклад трилогії продано в майже тридцяти
країнах, і на підході нові договори. Роґеру з Марією й раніше непогано
велось, а тепер вони можуть придбати все, що захочуть. Несподівано
стали досяжними всі можливі розкоші та розваги.
Вечір проходить передбачувано. Роґер вислуховував такі запитання
сотні разів під час своїх рекламних турів і відповідав на них чотирма
різними мовами, час від часу змінюючи інтонацію, ритм і всілякі
дрібнички. Мав на меті одне — начуватися в тумані яскравих
прожекторів і вимушеного сміху.
— Ваші книжки доволі-таки жорстокі, — каже хтось, та Роґер
не відводить очей від глечика, з якого утретє чи учетверте наливає воду
в склянку. Такі зауваги він теж не раз чув, і їх не заперечиш. Еге ж,
у творах Роґера Копонена змальовано до подробиць жорстокі вбивства,
садистські тортури, сексуальне насильство над жінками та кошмарні
занурення в розбещеність хворих умів.
— На мою думку, це як у Брета Істона Елліса1. Він сказав, що
вгамовує свій страх, докладно описуючи насильство, — веде далі той
хтось. Врешті Роґер перевів очі на чоловічка, який з мікрофоном у руці
сидить посередині аудиторії. Піднісши склянку до губ, Роґер чекає,
поки той поставить запитання. Натомість постає конфузна довга пауза,
чоловічок збирає думки докупи.
— Ви боїтеся? Саме тому й пишете? — нарешті питає він рівним
гугнявим голосом. Роґер ставить склянку і придивляється до цього
полисілого опудальця. Неждано, цікаво. Мало не нахабно. Досі ще
ніхто не поставив такого запитання.
Роґер нахиляється, наближає рот до мікрофона з гнучким стояком на
столі. Враз ні з того ні з сього страшенно закортіло їсти.
— Я боюся?
— Ви вписали свій страх у книжки? — питає чоловічок, а тоді
опускає мікрофон собі на коліна. Цей тип дратує своїм
самовдоволенням. Ані тобі натяку на звичну Роґерові благоговійну
пошану, породжену славою.
— Саме так, — відповідає Роґер і задумливо усміхається. На мить
забувши про чоловічка, він блукає оком по морі облич. — Гадаю,
у твір завжди потрапляє щось від автора. Ти не можеш не писати про
відоме тобі чи таке, що вважаєш відомим. Страхи, надії, травми,
нездійснені наміри і, звичайно ж, зроблене твоїми руками і надто вже
легко виправдане перед самим собою…
— Ви не відповіли мені, — знову підніс мікрофон до губ миршавий
чоловічок.
Роґер спершу дивується, а тоді його пронизує злість. Що це таке?
Допит? Я не зобов’язаний вислуховувати цю бридню, попри всі
обставини.
— Чи не могли б ви висловлюватись акуратніше? — втручається
Паве Коскінен, завзятий літературознавець, який організував цю
зустріч і виступає на ній модератором. Безсумнівно, він вважає, що
виконує свою роль стильно й зі смаком, а тепер злякався: не дай боже,
образиться його зірковий гість, автор неймовірно популярних трилерів,
який написав три міжнародні бестселери.
Але Роґер заспокійливо зводить руку й самовпевнено усміхається.
— Прошу пробачення. Може, я не зрозумів запитання. Чи пишу
я про те, чого найбільше боюся?
— Ні. Навпаки, — відрікає чоловічок несподівано холодним тоном.
Хтось у першому ряді зайшовся кашлем.
Роґер приховує зніяковілість за ідіотською усмішкою.
— Навпаки?
— Так, пане Роґере Копонене, — веде далі чоловічок голосом
робота. У його вимові імені та прізвища відчувається не тільки
сарказм, а й щось моторошне. — Чи боїтеся ви того, про що пишете?
— Чого це я маю боятися власних книжок?
— Бо правда дивніша, ніж вигадка, — відповідає дрібнолиций
чоловічок і сідає. В аудиторії залягає ніякова тиша.

Минуло десять хвилин. У вестибюлі, який кишить людьми та гуде

гомоном, Роґер сідає за довгий стіл, накритий білою скатертиною.
Першим у черзі шанувальників, що сподіваються на автограф, стоїть
Паве Коскінен. Хто ще?
— Дякую, Роґере. Дякую. І прошу пробачення за того йолопа. Ти
чудово впорався. На жаль, не всі наділені культурою спілкування.
— Нічого страшного, Паве, — усміхається Роґер. — У кожній отарі
знайдеться паршива вівця. У цьому світі кожен з нас відповідає за
єдине — свою поведінку.
 Він помічає, що Паве поклав на стіл усі три книжки «Полювання на
відьом». Пишучи щось буцімто особисте й ставлячи свій підпис на
титульних сторінках, Роґер зиркає на звивисту чергу перед собою. Ніде
не видно миршавого йолопа. На щастя. Навряд чи вдалося б віч-на-віч
з ним так само дипломатично впоратися з провокацією.
— Дякую, Роґере. Дякую. На дев’яту маємо заброньований столик
у готельному ресторані. Приготують нам апетитні ягнячі реберця, —
усміхається Паве.
Він стоїть перед Роґером, притиснувши книжки до грудей, як
нетерпляча школярка. Роґер повільно киває й опускає очі на стіл —
підсудний, який тільки-но почув вирок. Паве мав би розпізнати по
Роґерові, що той воліє піти до свого номера. Він став гребувати
банальними теревенями та примусовим лиганням вина — речами, які,
з усього судячи, ніяк не впливають на продаж його книжок. Нині він
міг би запросто відмовитися від запрошення і тим самим заробити
прізвисько некомпанійського придурка.
— Заманливо звучить, — втомлено каже Роґер Копонен,
викривляючи обличчя в усмішці — майже щирій на вигляд. Паве
Коскінен вдоволено киває, виставляючи зуби — більш-менш білі
завдяки новим коронкам. Здається, він не дуже впевнений у собі.
А тоді він відступає убік, звільняючи місце звивистій стонозі читачів
з пригорнутими до грудей книжками.
1 Брет Істон Елліс (* 1964) — американський письменник. Відомий передусім завдяки роману
«Американський психопат», прикметному детальним зображенням сексу та насильства.
(Тут і далі примітки перекладача.)
3
Вищий констапель кримінальної поліції Єссіка Ніємі стягує у хвіст
довге, аж до плечей, чорне волосся і надіває шкіряні рукавички. Коли
вона відчиняє пасажирські дверцята, лунає сигнал: двигун
не заглушено.
— Дякую тобі, що підвіз мене.
Чоловік за кермом позіхає.
— Мабуть, краще, щоб ніхто не дізнався, хто тебе тут висадив.
Якусь мить вони дивляться одне на одного так, ніби кожне з них
сподівається на поцілунок.
Але жодне з них не ступить кроку назустріч.
— Збіса недобре все склалося.
Вийшовши з машини, Єссіка примружується; крижаний вітер січе їй
обличчя. Замело після хуртовини, а снігоочисні машини, що зараз
гуркочуть біля школи, ще не дійшли до набережної. Єссіка зачиняє
двері машини й бачить великий сучасний будинок, невелике подвір’я,
підстрижений на рівні очей живопліт з туї та ковану браму. На вулиці
перед будинком припарковано два поліційні фургони. Судячи з сирен,
що виють удалині, буде більше.
— Привіт. — З-за одного з фургонів з’являється чоловік, одягнений
у важкий синій поліційний комбінезон, і підходить до Єссіки. —
Я старший констапель Койвуаго.
— Єссіка Ніємі.
Вона показує свій бейдж, а тим часом колеги в уніформі вже її
оцінили. Навіть дали їй кілька прізвиськ, які Єссіка підслухала
мимохідь. «Зваблива Дупа». «Лара Крофт»2. «ПІЛФ»3.
— Що сталося? — питає вона.
— Хай йому дідько…
Койвуаго знімає темно-синю шапку і потирає лисину.
Єссіка терпляче чекає, поки він опанується. Вона дивиться на
будинок і бачить, що вхідні двері відчинені навстіж.
— Ми відповіли на виклик о десятій п’ятнадцять. Таскінен і я були
найближчі до цього місця, отож ми перші й з’явилися.
 Койвуаго жестом запрошує Єссіку пройти за ним через браму.
Йдучи, вона кивком вітається з поліціянтами, що чекають біля
фургона.
— Що сказав диспетчер?
— Що тут, у цьому будинку, погрожували самогубством, —
відповідає Койвуаго, сходячи разом із Єссікою на ґанок. На викладеній
плитками підлозі перед входом розлилася калюжка талого снігу. Вітер
на мить затихає, а Койвуаго веде далі: — Двері були відчинені, то ми
й увійшли.
Допіру тут, на яскравому освітленому ґанку, Єссіка бачить страх, що
засів в очах охриплого чоловіка. Згинаючи й розгинаючи закляклі
пальці, вона дає волю уяві сформувати загальну картину випадку на
основі тих скупих даних, які їй повідомили хвилину тому телефоном.
— Отже, більше нікого в будинку немає? — питає вона, хоча знає,
що таки немає.
Поважно кивнувши, Койвуаго надягає вовняну шапку по самі вуха.
— Ми перевірили обидва поверхи. Мушу сказати, моє серце ще
ніколи не калаталося так сильно. Крім того, з динаміків лунала ота
клята музика.
— Музика?
— Вона, так би мовити, не відповідала ситуації… Надто вже
заспокійлива була.
Койвуаго дає Єссіці захисне спорядження — рукавички, респіратор
і пару одноразових вступів. Вона нахиляється, щоб надіти блакитні
пластикові чохли на чорні чобітки. На ній трохи зсунулася кобура.
— Де тіло?
— Ми постаралися не наслідити на місці, — каже Койвуаго
й кашляє в кулак.
Відкинувши з лоба пасмо вологого волосся, Єссіка прямує до
венеційських вікон із виглядом на море. Проминувши туалет і кухню,
вона заходить до вітальні. Тут усі стіни скляні. Сліпуче світло
аварійної сигналізації пронизує величезні шиби й змушує меблі
пульсувати блакиттю в такт серцебиття Єссіки. Кімната занадто схожа
на акваріум, тому й не комфортна. Та ось на очі потрапляє постать, яка
сидить за столом, і тут уже не до оцінювання естетики цієї кімнати.
Завмерши, Єссіка силкується збагнути, чому жінка, що сидить
випростаною у кріслі, має такий неприродний вигляд. Ще кілька
кроків до стола — і у Єссіки перевертається шлунок.
— Чи бачила ти коли-небудь таке страхіття? — питає Койвуаго десь
за плечима, але Єссіка не чує. Покійниця скривилася в істеричному
вискалі. Навіть очі сміються. Гримаса разюче контрастує з наглою
смертю, що сталася кілька хвилин тому. Жінка одягнена в чорну
вечірню сукню. В око впадає глибоке декольте. Схрещені руки
спираються на стіл. Голий. Ні телефона, ні зброї. Нічого.
— Я помацав пульс. Більш нічого не торкався, — каже Койвуаго.
Єссіка обертається й зиркає на нього. Тоді обережно підходить до
жінки, нахиляється й розглядає обличчя, спотворене жахітливою
міною.
— Що за чортівня…
Єссіка бурмоче так тихо, що її могла б почути тільки ця жінка, якби
була ще жива. Глянувши вниз, Єссіка зразу помічає, що босі ноги
померлої схрещені під кріслом, а пара матових чорних туфельок-
шпильок фірми «Джиммі Чу» акуратно розставлено на підлозі біля
крісла. Нігті на ногах і руках пофарбовані чорним глянсовим лаком.
— Койвуаго… — нарешті озивається вона, перевівши око на
обличчя з виразом силуваної ейфорії.
— Слухаю.
— Ви назвали цей випадок убивством. Мені він теж не видається
типовим самогубством, а однак…
— Бодай його… — Хапнувши повітря, Койвуаго ступає кілька
кроків до стола. Струмінчики поту стікають по його випуклій скроні,
за вухом і зникають у шпарині між товстою шиєю та коміром
комбінезона. Побоюючись зустрітися поглядом з мертвою жінкою, він
невпевнено веде далі: — Вони вам не сказали? Про дзвінок на номер
швидкої допомоги…
— І що? — нетерпеливиться Єссіка.
— Це не вона телефонувала.
Койвуаго зупиняється на секунду-другу, щоб облизати пересохлі
губи. Єссіка знає, що він скаже, але все одно здригається, почувши.
— Телефонував чоловік.
2 Лара Крофт — чорнява красуня, головна героїня серії відеоігор Tomb Raider, персонаж
пов᾿язаних фільмів, мультсеріалів, книжок і коміксів.
3 PILF — це скорочення непристойного виразу англійською мовою Parent I’d Like to Fuck.
4
Вихиливши чарку з рештками кальвадосу, Роґер Копонен помалу
перекочує напій у роті й не вловлює ні найменшого натяку на смак
яблука чи груші. Дешеве лайно. Проте сама вечеря стала приємною
несподіванкою, за що спасибі не організаторам, а Алісі, трохи більш
ніж тридцятилітній завідувачці місцевої книгарні. Ця запальна дівчина
користає з вродливого личка, мелодійного сміху та фігури, яку
підтримує в чудовому стані. Кросфіт. Вона згадала була про це, коли
розповідала, як її колишній хлопець забув ключі від своєї квартири на
третьому поверсі й довелося туди лізти, склавши пірамідою садові
меблі і… телень-телень-телень… Роґерові байдуже. Пропускаючи повз
вуха подробиці цієї історії, він споглядає, як злегка зволожені блиском
губи формують слова. Головне те, що кілька місяців тому цей хлопець-
забудько, відповідно до рішення — свого, її чи їхнього обопільного, —
дістав означення «колишній».
Аліса дивиться на Роґера так, як за найкращим сценарієм розвитку
подій дивляться самотні жінки бальзаківського віку, що балансують
між прагненням бути вічно молодими і буйним потягом до
розмноження. Роґерові подобається така увага. Замолоду він ніколи
не був дамським угодником. Якраз навпаки. Його взаємини
з протилежною статтю вкрай невдало почалися в підлітковому віці,
і треба було майже двох десятиліть, щоб відшкодувати ці ранні
розчарування. У молодості Роґер видавався надто дивним і чужим
жінкам-одноліткам, і аж на п’ятому десятку літ став упевнено
покладатися на свою зовнішність і чарівність. Отож тепер може
приймати як належне, що жінка навпроти лупає очима таки на нього,
а не на двійника Шаї Лабафа4, який стоїть за Роґеровими плечима
й наливає кепський сидр.
Вік приніс Роґерові успіх, гроші, впевненість у собі, а передусім —
таку харизму, яку нізащо не створять самі по собі спреєва засмага,
напнута сорочка на рельєфних грудях і кучма густого волосся. Жінки
хочуть його. Як і багато хто із закоренілих гульвіс, Роґер знайшов свій
сегмент — тип жінки, яку він безумовно здобуде. Згодом до цього
щасливого кола приєдналася Марія. І Аліса-завідувачка неодмінно
туди ввійде.
— Невже тут тільки я одна не читала «Полювання на відьом»? —
сміючись, питає Аліса. Підлабузники, що сидять за столом, іронічно
мекекечуть щось несхвальне і підхоплюють сміх. Аліса сьорбає вина
і з-за келиха кидає грайливий погляд на Роґера, примирливо знизуючи
плечима, неначе щойно жбурнула сніжку йому в потилицю.
Провокативно фліртує, і Роґер вважає таке напрочуд сексуальним.
Відчуваючи ерекцію, він міркує, чи не варто було б встати з-за стола
й піти до чоловічого туалету. Аліса піде за ним, у цьому годі
сумніватися. Можна буде добряче погарцювати з цією
книготорговочкою й обійтися без потреби дивитися потім на неї —
поруч себе, в готельному ліжку. Без потреби вигадувати щось
сокровенне та глибоке для розмови, коли нема про що говорити.
— Ти в меншості, Алісо, — каже Паве Коскінен поруч неї,
згрібаючи ложкою розтоплене морозиво з десертної тарілки. — Таке
враження, що всі це прочитали. Навіть люди, які ніколи не беруть
у руки детективних романів.
Роґер ставить чарку на стіл і усміхається до Паве, знаючи, що ця
фальшива усмішка не приховає несмаку. Старий пердун втратив
залишки гідності, відмовившись облишити підлабузництво.
Спробував, бідолаха, врятувати свого зіркового автора від зачіпки,
в якій не розпізнав шлюбного танцю, — а все через жалюгідний брак
розуміння міжлюдських стосунків.
— Мені треба на хвилинку вийти.
Аліса торкає куточки рота серветкою, буцімто з веління етикету,
і зводиться. Випередила Роґера. Він не спускає ока з Аліси. Ось вона
на високих підборах обходить навколо стіл і, проминаючи Роґера,
непомітно торкається його спини. Зовсім зайвий знак: гра очевидна.
Якусь мить Роґер приглядається до динозаврів за столом і бачить, що
тільки Паве підняв затуманені очі й пильнує за Алісою. Еге, Паве, то
в тебе теж оскома на неї. Роґер погладжує ніжку чарки з кальвадосом
і метикує, що б його робити далі. Після останньої пригоди минуло
більш ніж пів року. Відтоді він безліч разів обіцяв собі, що вже ніколи
не буде зраджувати Марію — принаймні тоді, коли ризик пійматися на
гарячому переважує спокусу. Ось цей випадок — на самій межі
допустимого. З таким палким бажанням в очах ця молода жінка
особливо приваблива, а під час вечері з’ясувалося, що нíчого
побоюватися якогось глибинного зв’язку. Трах-бах-торох — дякую,
пані, за зустріч удвох. Кілька хвилин — це все, що я потребую.
Роґер відсуває крісло, збуджено зітхає — та так, що аж чути, —
і встає. Глянувши на дисплей телефона, він помічає, що тричі дзвонив
хтось під невідомим номером, а Марія надіслала повідомлення. Дві
години тому. «Ліхтарі на подвір’ї досі несправні!» Під текстом плаче
смайлик і кривиться розлючена помаранчева пика.
Роґерові муляє на душі. Усвідомити, що ти потерпаєш від докорів
сумління за свою поведінку, ще не означає почутися не таким уже
безнадійним придурком. Зненацька Роґер доходить висновку, що варто
було зв’язатися з Марією вже хоча б задля того, щоб ніхто не пхався до
такого здобутку. Він знає, що будь-який чоловік середнього віку віддав
би одну зі своїх нирок, аби тільки мати змогу старітися поруч такої
жінки, як Марія. Попри те, Роґер лакомиться на дівчину з книгарні.
«Не нервуйся. Завтра я все владнаю». Роґер чекає хвилину, хоче
побачити, чи Марія прочитала повідомлення. Не прочитала. Він кладе
телефон у кишеню.
— Пробачте, будь ласка, — не запропонувавши іншого виправдання,
каже Роґер і рушає до виходу. Вийшовши з кабінету, він чує, що мухи-
цокотухи набралися відваги й знову задзижчали. Торочать про те, що
сьогоднішня вечірка вдалася на славу, й запевняють, що Копонен теж
вважає її дуже вдалою. Крім цих гостей, ресторан порожній, і Роґер
прямує безлюдним залом до вбиралень. Проминаючи приймальню,
киває реєстраторці, яка щойно відповіла на телефонний дзвінок,
і помічає двері до жіночої вбиральні. Їх залишили непричиненими.
Закалатало серце, подумки Роґер уже бачить, як він задирає до пояса
чорно-білу сукню, стягує трусики і встромляє члена в цю молоду
жінку, попередньо затуливши їй рота долонею, щоб зайві звуки
не зацікавили учасників вечірки.
Ба, в мить, коли рука тягнеться до клямки, за спиною хтось
озивається. Роґер завмирає, як підліток, що ось-ось мав утекти на
вечірку, та не вдалося: перешкодив сердитий материн голос. Але тон
цього голосу не ганливий, а скоріше вибачливий. До Роґера
звертається реєстраторка.
— Перепрошую. Це, мабуть, ви будете Роґер Копонен? — питає вона
з безпечної віддалі.
 — Так, — відповідає Роґер. Цієї миті у нього одна думка: чи
вдасться більш-менш переконливо довести, що він помилково
потрактував символ жіночої фігури на дверях.
— До вас зателефонували.
Видно, що ця жінка занепокоєна. Зателефонували? У таку збіса
пізню годину? Роґер не встигає розпитати, вона докидає:
— З поліції.
— Що? — раптово зривається з уст здивованого й водночас
розчарованого Роґера. З жіночої вбиральні долинає клацання високих
підборів об кахельну підлогу.
— З поліції подзвонили. Кажуть, на когось натрапили.
— На…
— Вашу дружину. Йдеться про вашу дружину.
4 Шая Лабаф (* 1986) — американський кіноактор, який зіграв головні ролі у блокбастерах
«Параноя», «Трансформери» та «Індіана Джонс і Королівство кришталевого черепа».
5
Замість чорних шкіряних рукавичок Єссіка Ніємі надягла тонкі,
з еластичної гуми. Вона розгладжує складки, а в голову закрадаються
слова її начальника Ерне: «Рукавички захищають речові докази від
слідчого, але вони також захищають слідчого від речових доказів». Ось
тут цей вислів особливо доречний. Причину смерті цієї жінки
неможливо визначити з огляду. Не видно ран, слідів задушення і такого
іншого. Цілком можливо, що стіл — а то й усю кімнату — забруднено
якимсь токсином, невидимим голому оку.
— Експерти приїхали.
Це сказав Юсуф Пеппле, один зі старших констапелів слідчої групи.
Повернувши голову, Єссіка бачить, що він киває на відчинені вхідні
двері. Вулиці їй не видно, тільки чутно, як туркоче двигун фургона
й зачиняються розсувні бічні дверцята. Юсуф на кілька років
молодший від Єссіки. Цей атлетичний красень з великими очима
походить, либонь, із Ефіопії. Рідної країни він ніколи не бачив:
народився і виріс в ідилічній Седеркуллі, що в Сіпоо — спальній
околиці Гельсінкі. Надто вже доброзичливий і співчутливий цей
сільський хлопчина.
— Чи зв’язалися з її чоловіком? — питає Єссіка й заплющує очі. Під
вітром великий дім стогне так, ніби силкується розповісти про те, що
в ньому сталося.
— Так. Савонліннська поліція. Хтось там уже йде до готелю, де він
зупинився, бо ми…
Юсуфові не дав договорити гучний сигнал мобільного телефона.
Єссіка розплющує очі й оглядає кімнату.
— Де це? — бурмоче вона.
Юсуф підходить до софи під стіною навпроти.
— Ось тут, біля пульта дистанційного керування. Запався між
подушечками.
— Почекай! — мимоволі гримає Єссіка.
Вона підходить до софи. Телефон виграє знайому мелодію, на
дисплеї блимає фото чоловіка й напис «Роузер<3».
— Роузер?
 — Роґер. Роґер Копонен, — відповідає Єссіка, нахилившись над
телефоном.
— Десь я про нього чув…
— Ти, мабуть, не дуже великий любитель читати, — зауважує
Єссіка, перевівши погляд на підлогу.
Добру хвилину Юсуф придивляється до світлини усміхненого
чоловіка середніх років і, пригадавши його, осяває. Знявши респіратор
і стягнувши праву рукавичку, Єссіка суглобом вказівного пальця
відповідає на дзвінок і вмикає динамік.
— Слухаю.
Мить мовчання — і озивається ніби й твердий, але з відтінком
переляку, голос:
— Марія?
— Роґер Копонен? — відповідає запитанням на запитання Єссіка,
нахилившись над дисплеєм.
— Хто це?
— Старший констапель Єссіка Ніємі з гельсінської поліції.
Якусь мить вона вичікує. Співрозмовник мовчить. Поводився він
невпевнено. Очевидно, до нього вже дійшла лиха вістка.
— Мені дуже шкода, — каже Єссіка.
— Але що сталося?
Голос Роґера Копонена не ламається, але й досі не набрав
відповідної інтонації.
— Мені дуже шкода. Краще б вам повернутися додому.
Від співчуття у Єссіки підступив клубок до горла. За весь час роботи
в поліції їй випало небагато таких розмов, у яких доводилося
повідомляти людей про нещастя з їхніми родичами. Зрештою,
кількість не має значення. Колеги-поліціянти запевняють, що з кожним
повтором таке завдання не легшає. Як вимовити слова, яких людина
понад усе на світі боїться почути?
Секунду-дві Єссіка пробує пригадати, коли і від кого вона сама
вперше почула такі слова. Може, від лікаря швидкої допомоги? Чи від
тітки Тіни?
Щоб змочити пересохле горло, Єссіка ковтає слину. Уже повела б
далі мову, але Копонен обриває зв’язок. Вітер доречно припинив
голосити, стало виразно чути розмову слідчих надворі.
 — Кажеш, її чоловік у Савонлінні? — питає Юсуфа Єссіка,
не звівши голови. Дисплей почорнів. На спробу поновити зв’язок
є тільки одна відповідь — запит на пінкод. Хитромудрий пристрій
раптом обернувся марним шматком чорного металу, нічим більш.
— Так мені сказали.
— Хай йому чорт, — знову бурмоче Єссіка, спонукаючи свого
колегу нагострити вуха. — Ну й випадок. Жінка Роґера Копонена,
автора трилерів — нині найважливішого предмета експорту
з Фінляндії, померла за щонайменше підозрілих обставин. Чоловік
вигідно влаштувався за пів країни звідси і тим самим змусив нас
відкинути припущення про статистично найбільш імовірний сценарій.
Ось тут, у нас під носом, телефон. Це ж, мабуть, із нього вбивця
тільки-но подзвонив на номер швидкої допомоги. А тоді вийшов
у холодну вітряну ніч. Він не міг далеко відійти звідси.
Але Єссіка тямить, що поспішила з висновками.
— Чи не цим мобільником викликали швидку допомогу? — питає
вона. Їй дуже хочеться оглянути спинку софи, до якої істерично
сміється Марія Копонен. Такий сплеск робленої веселості можна
побачити на фотографіях. Але тут не фотографія. Зараз у цій кімнаті
все живе. Юсуф, блакитні блималки, вітер і безлисті дерева, що
гойдаються надворі. Тільки Марія Копонен мертва.
— Не знаю, — відповідає Юсуф, розстібаючи куртку. Крізь
відчинені двері струменить холоднюще повітря, але все одно в кімнаті
жарко.
— Чи не міг би ти зателефонувати й дізнатися? Зараз.
Тим часом до вітальні входять три постаті в білих комбінезонах —
перевальцем і повільно. Неначе остерігаються розбудити з вічного сну
принцесу, що сидить за столом. Єссіка спостерігає рутинну роботу
експертів. Вони працюють так, ніби зайняті якоюсь повсякденною
справою — наприклад, спорожненням посудомийної машини. Бували
в бувальцях ці люди, схожі на мексиканську страву бурито, огорнуті
захисними костюмами, як начинка млинцями. Їх не спантеличиш
абичим, а проте Єссіка не може не помітити, що кожен із них
зупиняється й придивляється до мертвої жінки. Особливо ж — до її
гарного обличчя, яке зразу наводить на думку Джокера у виконанні
Джека Ніколсона5.
 — Першу справу зроблено, — мимрить з-під капюшона та крізь
респіратор один із експертів. Щойно в коридорі лунали кроки. Це ж він
зійшов із другого поверху і зараз стоїть перед Єссікою, роззираючись
по кімнаті, ніби йому нíчого робити. Троє його колег зосереджено
працюють над тілом. Єссіка дивиться на прибульця і примружує очі —
показує, що не зрозуміла цих слів. Вона стовідсотково впевнена
в компетентності цих фахівців. За всю свою кар’єру Єссіка ні разу
не потребувала втручатися в їхню роботу на місці злочину.
— Що? — питає вона, але експерт уже обернувся. Видно, як він
зникає в коридорі.
Обминувши стіл, Єссіка прямує до книжкового стелажа, обтяженого
вініловими платівками. Проходить повз довгий ряд платівок, кінчики її
обтягнених гумою пальців танцюють по ребрах конвертів. Десятки,
сотні альбомів. Це подружжя справді любить музику в аналоговій
формі. Письменникову книжкову полицю переповнює музика. Єссіка
зупиняється перед програвачем — новесеньким, мабуть під’єднаним
до бездротової аудіосистеми. Голка нависає над вініловою платівкою,
яка лежить на великому нерухомому диску. Сорок п’ять обертів. Синґл.
Ось і конверт — на дерев’яному столику поряд програвача. Чорно-біле
зображення Джона Леннона. Приховані за круглими сонцезахисними
окулярами очі дивляться в об’єктив. Imagine. Ця пісня вперше вийшла
синґлом в Англії. Єссіка бере обкладинку, перевертає її. Два боки. Дві
пісні, по одній на кожний бік. «Уяви». Єссіку проймає холодом від
згадки про те, що сказав Койвуаго на ґанку. «Ота клята музика». Якщо
патрулі почули цю пісню, то це означає, що хтось опустив голку на
платівку зараз перед тим, як вони увійшли до будинку.
Єссіка пускає конверт на столик і засовує руку під куртку, ще
не цілком усвідомивши ваги свого здогаду. Вхопившись за пластикове
руків’я пістолета марки «Ґлок», вона обертається, щоб глянути на
білих янголів — доглядачів тіла. Їх троє. З самого початку було тільки
троє, і жоден із них не сходив нагору.
5 Тут ідеться про персонажа фільму «Бетмен» (1989), лиходія з непозбутнім потворним
вискалом — наслідком невдалої косметичної операції.
6
Єссіка розмашисто і швидко йде коротким коридором до вхідних
дверей. Вона розстібає кобуру і відпускає механізм блокування
пістолета. У скронях стугонить, серце б’ється дедалі гучніше й навіває
відчуття жвавості, тіло діє автоматично. Підійшовши до дверей, Єссіка
бачить трьох поліціянтів в уніформі, два поліційні фургони й один
судово-медичний. Щойно під’їхав катафалк. Від’їжджає марно
викликана карета швидкої допомоги. Мерехтливі сині та червоні
автомобілі технічної допомоги переважають у кольоровій гамі нічної
ідилії. Вони кладуть штрихи на сусідніх ділянках і будинках. Там одне
за одним засвічуються вікна — свідчення людської цікавості. Єссіка
ще й рота не відкрила, а поліціянти вже зауважили, що вона насторожі.
— Чи все…
— Куди він пішов?! — гаркає Єссіка.
— Хто?
— Той експерт!
— Ага, той… — каже один із поліціянтів і показує великим пальцем
вулицю, що веде вниз. — Він щойно попрямував туди…
— Побіг?
— Пішов.
— Один із вас піде зі мною! Негайно! — наказує Єссіка,
відступаючи кілька кроків на дорозі, освітленій вуличними ліхтарями,
розгойданими вітром.
— Чи він був…
— А ти подзвони до диспетчера і скажи, що вбивця тільки-но пішки
втік із місця злочину. Ми потребуємо більше людей, і то вже!
Твердо мовивши ці слова, Єссіка витягає пістолета з кобури.
Бородатий поліціянт здригається. Здається, тільки цей драматичний
жест переконав його, що Єссіка налаштована серйозно.
Вони спускаються засніженою вулицею, на якій такі глибокі колії,
що й трамвай по них можна пустити. На тротуарі виразно видно густу
низку свіжих слідів. Той у білому комбінезоні справді йшов. Якби біг,
то низка була б рідшою. Його ще можна наздогнати, якщо він
не сподівається, що за ним зразу ж пустяться в погоню. Воно ніби
й так, а проте за кілька секунд бігу слідами до рогу вулиці Єссіку
охопило сум’яття. Таж убивця знає, що за ним гнатимуться. Цього він
очевидно хоче, адже кілька хвилин тому сам підійшов до Єссіки
і бовкнув щось несусвітнє, хоч міг спокійно забратися звідти й сховати
кінці у воду. Якби ж то зразу розгадати, що він не експерт… Єссіці
полізли мурашки по спині. Вона бачила гівнюка, що вбив Марію
Копонен, дивилася йому в очі. А тепер цей лайдак тріумфує собі на
волі.
— Він не міг далеко зайти, — каже поліціянт. Хоч він і нівроку
гладкий, однак анітрохи не задихався. Вони наближаються до
перехрестя, Єссіка тримає пістолет обіруч. Високий засніжений
ялиновий живопліт застує перехрестя. Сповільнивши біг, вона скоса
зиркає на свого супутника. Його рухи — дзеркальне відображення її
рухів. Єссіка заглядає за живопліт і бачить порожню вулицю
з безліччю машин, припаркованих на обох її боках.
— Сучий син, — бурмоче Єссіка, шукаючи сліди. По них ані знаку.
Цією вулицею проїхав сніговий плуг, і втікач, ідучи її серединою,
анітрохи не наслідив. Чутно дедалі гучніші сирени патрульних
автомобілів. Здалеку долинає брязкіт і торохкання снігоочищувача.
— Він міг причаїтися за якоюсь машиною. Або залізти під неї, —
впевнено шепоче поліціянт і спокійно рушає до найближчих
припаркованих машин.
— Він повівся б так тільки тоді, коли б мусив поспіхом сховатися, —
вголос відказує Єссіка.
— А хіба він не поспішав?
Не відповівши, Єссіка тихо проклинає довгі секунди, які
знадобилися, щоб доглупатися, що вбивця тільки-но вийшов із
оточеного поліцією місця злочину.
— Може, він тут припаркував авто, — припускає поліціянт. Не
такий-то вже й безглуздий цей здогад. Але зразу видно, що тут немає
жодного вільного місця, підталого під автомобілем. Немає також слідів
шин, що ведуть до проїжджої смуги.
— Як тебе звати? — питає Єссіка, разом з ним обережно
проминаючи машину за машиною.
— Галльвік. Лассе Галльвік.
— Гаразд, Лассе. Перевір машини. Будь насторожі. Надходить
підкріплення, — каже Єссіка і пускається бігти довгою, яскраво
освітленою вулицею.
— Ти ж не переслідуватимеш його сама, га?
Не відповівши, Єссіка витягає телефон і підносить його до вуха.
У другій руці тримає пістолет. Вона біжить посередині вулиці, поміж
двох низок автомашин, цілком певна, що Галльвік прикриває її.
Принаймні на цьому відрізку вулиці.
— Алло, — насторожено відповідає головний комісар Ерне Міксон,
якого пів години тому залучили до слідства у цій справі.
— Не знаю, чи до тебе дійшло повідомлення з комутатора. Мусимо
перекрити дорожні розв’язки, що ведуть до мостів Кулосаарі. І то
негайно.
Єссіка відчуває, який напружений її голос.
— Що там діється?
— Зараз я пішки переслідую вбивцю.
— З ким?
— Ні з ким.
— Єссіко!
— Він ішов цією вулицею якусь хвилину тому… Я мушу
перевірити, чи… Хай йому чорт… Будь на зв’язку, не переривай
розмови.
Єссіка засунула телефон у кишеню куртки й знову тримає пістолета
обіруч. Якусь мить їй здається, що перед нею лежить людина. Але це
лише білий комбінезон. Він дрижить — порожній, як Мішленів
чоловічок6, проколений кинджалом. Одна нога тріпоче під вітром,
неначе вказуючи напрямок, у якому, ймовірно, подався її власник.
Озирнувшись, Єссіка бачить Галльвіка, що за сто метрів від неї присів
навпочіпки між автомобілями. Вона засовує пальці в рота і свище, щоб
привернути його увагу.
— Лассе!!! Постарайся, щоб ніхто тут не проїхав!!!
Єссіка не знає, чи почув Лассе її крик проти вітру, та ось він
зводиться й біжить. Ідучи в тому самому напрямку, вона обмірковує,
що робити далі. І враз помічає, що звук сирен гучнішає. Якийсь
несказанний інстинкт спонукає Єссіку зупинитись і вишептати гірку
правду. Поліціянти не впіймають вбивцю. Сьогодні не буде діла.
Глибоко зітхнувши, вона відчуває гострий біль у легенях і засовує руку
в кишеню.
— Алло, Ерне.
 — Бодай тебе, Єссіко! Я вже подумав…
— Ерне, я напартачила.
Єссіка чує голос свого боса, але її помисел уже стрибнув на
розкручену карусель. Там немає місця для нових думок, вони
не зможуть втриматися на ходу. У цю мить їх може споглядати
з глибин темряви негідник, який вичарував усмішку на мертвому
обличчі Марії Копонен. Його не видно і не чути. А проте він
всюдисущий.
6 Символ компанії «Мішлен», яка виробляє шини, — надувний чоловічок Бібендум,
зображений складеним зі стосу шин різних діаметрів.
7
Головний комісар Ерне Міксон уже понад два тижні потерпає від
прикрого грипу. Заклало ніс, а проте крізь ніздрі просочується
характерний мішаний запах салону його автомобіля. Тут тхне
марципанами, вичовганою шкірою та паленим зчепленням. Почувши
тихий звуковий сигнал, Ерне виймає з-під пахви цифровий термометр.
Тридцять сім і чотири десяті. «Пропади воно пропадом… Це ж на три
десяті вище, ніж було, коли я заліз у машину в Пасілі». Ерне зиркає на
годинник, випорпує з кишені блокнотик і записує покази градусника
у наступній вільній клітинці. Довгі роки вірою і правдою служив цей
товстий записник, і ось настає йому кінець.
Ерне здригається, коли відчиняються передні дверцята його старого
трисерійного БМВ. Всідає тридцятитрирічна чорнява жінка. Її красиве
обличчя видається вугластішим, ніж зазвичай, а все через кам’яний
вираз на ньому і тьмяне освітлення. Якусь мить вони дивляться
поперед себе. За сто метрів від них, біля будинку, спинилася добра
дюжина машин. Поліційний фургон стоїть упоперек дороги, на його
завданні наголошує синьо-біла стрічка гельсінської поліції.
— Схоже, до Кулосаарі приїхав цирк, — нарешті озивається Ерне,
засовуючи блокнота в нагрудну кишеню. Він виштовхує з фольгованої
пластинки нікотинову гумку просто в рот. Здиміло заспокоєння від
сигарети, яку він викурив десять хвилин тому при прочиненому
віконці. Настав найвищий час обмежити куріння. А то й зовсім кинути.
Хоча навряд чи буде з цього якась користь.
— Ти не зайдеш туди? — тихо питає Єссіка й відкидає голову на
підголівник.
— Ні. Бо й не варто.
Здається, Ерне не те що ротом — очима позіхнув би. Він трохи
опускає шибку й веде далі:
— Чоловік сорока років, середня комплекція, порівняно широкі
плечі, зріст метр вісімдесят і… легко вдягнений, як на таку погоду?
— Гадаю, що під комбінезон навряд чи помістилося б тепле пальто.
— Ми затримали шістьох хлопців, які відповідають опису, але всі
вони в теплих пальтах. Один із вулиці, троє з пабу в торговельному
центрі. І ще два — з зупинки на автостраді. Тобто на відстані від місця
злочину, яку міг пробігти вбивця. Ще п’ять хвилин — і нам довелося б
подовжити цю відстань аж до набережної Герттоніємі. А це означає,
що нам забракло б ресурсів.
Ерне обертається до Єссіки й додає:
— Єссіко, ти все зробила так, як треба.
Від таких начальникових слів Єссіка щось бурчить собі під ніс. Вони
не розраджують. Ерне говорить з нею, неначе футбольний тренер
з дитиною, яку вилучив із гри після першого тайму. Співчутливий тон
не змінює того, що на полі все пішло не так, як заплановано.
— Скажи мені, Ерне… — Єссіка гучно ковтає слину, тоді веде
далі: — Відколи ти працюєш у підрозділі? І скільки разів за цю тисячу
років слідчий розмовляв з убивцею на місці злочину, а тоді відпускав
його?
— Можеш і так потрактувати цей випадок, якщо хочеш катувати
сама себе.
— А як я мала б його потрактувати?
— Ну, наприклад, він міг би вихопити пістолета й перестріляти вас
усіх, якби ви почали щось підозрювати. Ніхто б не встиг відреагувати.
Ерне вимикає радіо. Глянувши на Єссіку, бачить, що в його словах
таки є раціональне зерно. Усі в будинку почувалися в безпеці, і вбивця
міг легко порішити будь-кого. Не тільки Марію Копонен.
— Шість підозрюваних? — нарешті питає Єссіка, розстібаючи
куртку.
— Експерти з’ясовуватимуть, чи залишилися на волокнах
комбінезона сліди ДНК кожного з цих шістьох.
— А що з респіратором?
— Ми не знайшли його. Мабуть, лежить десь у сміттєвому
контейнері. Або злочинець залишив його при собі.
— Це не тримається купи, — тихо заперечує Єссіка.
— Бо він залишив комбінезон на вулиці?
— Саме так.
— Послухай-но, Єссі, — хрипко каже Ерне, відмовившись від
безглуздих припущень. Він придивляється до якогось чоловіка, що
вийшов із підворіття будинку по той бік вулиці. Юсуф жестом показує
йому триматися віддалік. Еге ж, зацікавлені сусіди занюшили дух
падлини. — Ти впізнала б його голос?
 Біля машини сусід у хутряній куртці з капюшоном, піжамних
штанах і в черевиках дає показання одному зі слідчих.
— Звичайно. Але б’юся об заклад, що серед них нема вбивці.
— Песиміст ніколи не розчаровується. — Із заднього сидіння Ерне
бере шкіряну сумку, виймає з неї планшет і передає його Єссіці. —
Шість відео. Шість разів одна й та сама фраза.
Першу справу зроблено. Єссіка переглядає відеозапис, прислухається
до голосів і вдивляється у вічі кожному підозрюваному. Їй хочеться
вірити, що вдасться впізнати вбивцю. Того покидька, що всього сорок
п’ять хвилин тому стояв перед Єссікою біля платівок Марії та Роґера
Копоненів. На процедурі упізнання двоє очевидно п’яні, і це
підтверджують результати проби на алкоголь, подані в коментарях
внизу дисплея. Один навдивовижу — щоб не сказати «підозріло» —
невимушено поводиться. Троє злостяться. За це їх годі звинувачувати.
Хоч-не-хоч — роззлостишся, коли поліціянти ставлять тебе під яскраве
світло, змушують виголошувати дурнувату фразу, а ти сном і духом
не відаєш, що діється. Хтось таки відає. Але, як бачить і чує Єссіка,
його немає серед чоловіків, записаних на відео.
— Ні, — каже вона і віддає планшет Ерне.
— Ти впевнена? — питає він, добре знаючи, що це запитання зовсім
зайве. Помовчавши, Ерне куйовдить свою густу сиву чуприну
і прокашлюється. Даремно, це ніяк не впливає на хрипи, що постають
у глибині горла.
— Ось. Расмус зібрав усі доступні дані про Марію Копонен, — каже
він, простягаючи Єссіці видрук. Біографія померлої жінки, усе головне
в її обірваному житті. Взявши аркуш, Єссіка переглядає рядок за
рядком.
— «Вік — тридцять сім… Освіта — доктор фармакології… Рід
занять — віцепрезидент, розробка продукції, корпорація
“Неврофарм”».
— Не знаю, чи придасться воно тобі.
— Побачимо, — відказує Єссіка, складає аркуш і кладе його
в кишеню.
Вулицю перебігає білий заєць. Може, його теж варто допитати.
— Поїду до відділка, маю приготувати пресреліз, — пояснює Ерне.
— Щасливчик.
— Обставини доволі незвичайні. Мусимо застерегти людей.
 — Як? «Не відчиняйте дверей слідчому?» — буркає Єссіка,
погладжуючи кісточки пальців.
Ерне невесело усміхається. Чорний гумор — це органічний
складник їхньої роботи, і Єссіка майстерно доводить його до
крайності. Ще якусь мить вони сидять, збираючи думки.
— Нам треба розширити розслідування. А ще — допитати Роґера
Копонена, — робить висновок Ерне, зачиняючи вікно. — Я впораюся
з цими справами. А ти маєш з’ясувати, що ж там, холера, сталося
в цьому будинку. Ми вже опитуємо сусідів. Може, хтось із них щось та
й побачив.
— Гаразд. — Єссіка відчиняє дверцята. — Постарайся не заробити
інфаркт, Давосе Сіворте7.
— Якщо й зароблю, то це буде твоя вина, Аріє Старк8.
7 Давос Сіворт, або ж Цибульний Лицар — персонаж серії фентезі-романів «Пісня льоду
й полум’я» американського письменника Джорджа Мартіна, контрабандист, капітан корабля,
сподвижник короля Станніса Баратеона.
8 Арія Старк — персонаж цієї самої серії. Відзначається яскравим характером, сильною волею
і своєрідними поглядами на світ.
8
Роґер Копонен сидить за столом, обхопивши пальцями порожню
склянку і втупившись у лоб жінки, що сидить навпроти. Соціальний
працівник, який тільки-но вийшов, сказав йому, що вона чекатиме
в сусідній кімнаті, якщо Роґер захоче поговорити про те, що сталося.
Комісар савонліннської поліції Санна Поркка бере скляний глечик
і наливає Роґерові ще води. У цієї сорокадворічної старої діви,
довічної жительки східного фінського міста, все життя складається
з роботи в поліції, полювання, спортивного орієнтування та догляду
трьох старих фінських гончих сук.
— Мені, мабуть, варто було б повернутися до Гельсінкі, — каже
Роґер, не зводячи засклілих очей з місця, де стеля стикається зі стіною.
— Розумію, — відповідає Санна і спокійно відкидається на спинку
крісла. — Але вам спершу належить дмухнути в апарат Дреґера.
Припускаю, що ви трохи випили під час вечері.
— Ви що, підмахуєте мене? — не вірить своїм вухам Копонен.
— Ми б воліли, щоб ви переночували в Савонлінні. Як і планували.
— Це ж чому?
— Новина, яку ви щойно почули, будь-кому стала б великим ударом.
А на додачу — довга дорога в негоду. Та й усе одно сьогодні ввечері ви
нічим і нікому не зможете допомогти в Гельсінкі.
— Ваша правда. Таки пізнувато рушати в дорогу.
Голос Роґера ледь гучніший за шепіт. Він легенько усміхається, але
тільки вустами. На обличчі застиг вираз болю. Санна знає, що через
шок багато хто з рідні загиблих поводиться дивно і непередбачувано.
З такої реакції далеко не завжди виснуєш щось варте уваги. А тут
засклілі нерухомі очі, бліда шкіра та частий подих свідчать про
справжнє страждання.
— Чи впіймали його? — питає Роґер уже рішучіше, підносячи
тремтливими руками склянку до губ. Санна кидає оком на свої
нотатки, щоб зорієнтуватися, чи багато дізнався цей чоловік жертви.
Очевидно, йому повідомили, що дружина померла в їхньому будинку,
в гельсінській дільниці Кулосаарі, і що поліція з певних міркувань
вважає вбивство ймовірною причиною смерті. А тоді Санна знову
зосереджується на розмові з Копоненом.
— Вибачте, але чи є у вас якісь підстави вважати, що злочинець —
чоловік? — відповідає вона контрзапитанням, стараючись не збитися
на тон перехресного допиту. Наразі ніщо не спонукує поліцію
запідозрити, що Роґер Копонен причетний до смерті своєї дружини,
але неможливо буде відкинути підозру, якщо на допиті він через
неуважність припуститься якоїсь помилки. Власне кажучи, Поркка
не бере участі в розслідуванні, її єдине завдання — стежити за відомим
письменником, який щойно овдовів. Однак вона піддається
нездоланній спокусі поставити йому кілька істотних запитань.
— Не маю підстав. Але це ж найправдоподібніше, хіба ні? —
повільно проказує Копонен, ставлячи склянку на стіл. Його очі трохи
проясніли. Таке враження, ніби він пишається своїм спостереженням.
Санна стискає губи й киває. Слушне припущення — з погляду
статистики. У дев’яти випадках із десяти у Фінляндії вбивця —
чоловік. Це співвідношення ще більше, якщо злочинець не знайомий
з жертвою.
— Перед нами одна мета — спіймати злочинця. Гельсінська поліція
вважає, що в цьому ділі ви найкраще допоможете ось тут — за
комп’ютером. Ми зробимо все можливе, щоб ви якнайвигíдніше
розташувались у Савонлінні. Не в автомобілі, у якому ви, втомлені та
шоковані, становили б загрозу самому собі та іншим людям на дорозі.
Санна знову стискає губи, гадаючи, що вже випроменила цілком
достатню дозу співчуття. А тоді вистукує пароль на клавіатурі
ноутбука.
Копонен супиться.
— Яка з мене користь за цим комп’ютером?
— Слідчий, що веде справу в Гельсінкі, головний комісар Ерне
Міксон, хотів би поговорити з вами. Зробимо відеотелефонний
виклик, — спокійно пояснює Санна, склавши руки на столі. Роґер
кілька разів кліпає. Видно, вважає цю затію геть безглуздою. Однак
його жести не виражають відкритого спротиву.
— Виклик? — бурмоче Роґер. Схоже, він обмірковує цю ідею.
— Як я вже сказала, наше єдине завдання…
— Ви сказали «мета».
— Не розумію вас.
 — Тільки-но ви сказали, що ваша єдина мета — зловити вбивцю
моєї жінки. Мета, а не завдання.
Копонен дряпає нігтем брови. Клаптик лупи падає на стіл біля
склянки.
— Правда. Маєте рацію. Так я й сказала.
Санна силкується на примирливу усмішку. Може, варто дати
Копонену побути трохи на самоті, щоб оговтатися. Але немає часу. Пів
години тому їй повідомили, що підозрюваний досі на волі.
Смикнувшись, хвилинна стрілка квадратного настінного годинника
зупиняється перепочити на дванадцятці.
— Вибачте, я на хвилинку, — каже Санна. Трохи побарившись,
Копонен киває на знак згоди.
Санна зачиняє за собою двері й жестом вказує черговому, щоб мав їх
на оці. Зиркнувши на молодого соціального працівника, що стоїть біля
оглушливого кавового млинка, вона прямує до свого кабінету.
— Він готовий? — лунає втомлений голос Ерне Міксона з динаміка
телефона. Тлом розмови править гул автомобільного двигуна.
— Дуже зворушений.
— Треба з ним поговорити.
— Я знаю.
Санна підходить до вікна. У темряві безлисті берези відповідають на
її погляд — помахують тонкими гілками теплій кімнаті.
— Звісно, найкраще було б поговорити віч-на-віч, — каже Ерне.
Санна чує шарудіння фольги. Настає пауза, щелепи на тому кінці лінії
беруться до жувальної гумки. Нарешті хрипкий голос веде далі: —
Якось не личить вести відеорозмову з чоловіком, який щойно втратив
дружину, але… нам конче треба негайно здобути якнайбільше
інформації.
— Зрозуміло.
Добираючи слова, Санна почувається невпевненим дівчиськом, яке
розуміє мову дорослих, але не дуже-то вміє нею послуговуватися.
— За п’ятнадцять хвилин я буду онлайн. Тим часом добре пильнуйте
за ним.
— Перепрошую. Є ще одна річ… — вихоплюється Санна, поки
колега в Гельсінкі не припинив розмову.
— Слухаю.
 — Копонен… він каже, що дуже хоче побачити свою дружину.
І навіть фото з місця події…
— Звісно, — відповідає Ерне, трохи помовчавши. Гул двигуна стих,
Санна чує щось схоже на плювок. Грюкають дверцята автомашини,
клацає запальничка, звучить глибока затяжка тютюновим димом. —
Звісно, він хоче. Але, повірте мені, з цим треба перегодити.
9
Єссіка надіває свіжі вступи та рукавички, чіпляє респіратор
і вдягається в білий комбінезон. Несподівано з’явилося відчуття
небезпеки, хоча після останнього прикрого випадку весь будинок
ретельно перевірили. Вона знову заходить до вітальні. Тут експерти,
розширивши ділянку збору речових доказів, відійшли від столу. Марія
Копонен досі непохитно сидить на місці, у неї досі та сама божевільна
посмішка. Схоже, одну тільки господиню й не повідомили про
вбивство.
Згідно з усталеною практикою, тіло мали б уже вкласти в мішок із
замком-блискавкою і забрати звідси, але, очевидно, у повітрі досі витає
дуже вже багато запитань. Причому таких, що забери покійницю
звідси — стане значно важче шукати правильні відповіді.
— Чи маємо ми хоч найменше уявлення, що тут сталося? — питає
Єссіка експерта, махнувши йому рукою. Знає, що він справді працює
на місці злочину й справді належить до слідчої групи. Переодягнений
вбивця збив її з пантелику.
Експерт — вродливий хлопець на ім’я Гар’ю — утішає Єссіку
поглядом карих очей. Зітхнувши, він знімає респіратор.
— Ані найменшого.
— Тобто взагалі нічого?
— Єдине, що ми знаємо напевно, — це те, що злочинець
не вламався, а увійшов розсувними дверима до вітальні. І зачинив їх за
собою. Двері як були, так і є незамкнені.
— Незамкнені… — мимрить Єссіка.
— Ймовірно, жертва і злочинець знались, і жертва впустила…
— Якось важко в це повірити. Злочинець мав із собою білий
комбінезон і… — Єссіка проходить повз Гар’ю й веде далі: — …
якийсь засіб створити цей зразок мистецтва.
— Її обличчя тверде як камінь.
— Що?
— Її наче штучно зафіксували в такій позі. Важко сказати…
— Їй щось вкололи в обличчя?
 Єссіка примружується і помічає, що голова жертви трохи нахилена.
Мабуть, так і було з моменту смерті.
— Це моє припущення. Знатимемо достеменно вже після розтину.
— Негайно дайте мені знати, якщо натрапите на щось незвичайне.
— Звісно.
— Дякую.
Єссіка обертається і прямує до коридору. У його кінці крізь досі
відчинені вхідні двері пливе потік світла і звуків. У цьому житлі зимно,
як у морозилці. Підвішені на білих стінах білі полотна
з мінімалістичними мазками не випромінюють тепла. Навпаки —
посилюють відчуття холоду. Проминувши стелаж із платівками, Єссіка
виходить у коридор і вперше заходить до просторої кухні. Між
чорними шафами і комодами простягається неймовірно довга
стільниця — мармурова, причому цільна. Рукою в гумовій рукавичці
Єссіка торкається холодного каменю. Все бездоганно чисте, все сяє.
Меблева фірма «Поґґенполь». Мармур, дороге дерево, усілякі апарати
та пристрої — серце цієї оселі. Воно коштує удвічі більше, ніж
заробляє за рік пересічний поліціянт. Єссіка це знає, адже кухня в її
квартирі майже така сама. Це зіниця ока й одна з десятків причин,
чому Єссіка досі не може запросити своїх колег до себе. Туди, де вона
насправді живе.
Єссіка відводить очі від вікон з виглядом на захід до книжкового
стелажа, на якому розставлено величезний збір оповідей та ідей,
втілених в оправлені палітурки. На перший погляд, такі літературні
твори вражають однобічністю. Одна й та сама назва повторюється на
корінцях багатьох томів. Книжки відрізняються одна від одної
розміром і барвою. Спільне те, що в них усіх один автор. Роґер
Копонен. Придивившись, Єссіка зміркувала, що така безліч книжок
постала не завдяки його незвичайній плодовитості. Переважна
більшість видань — це переклади. «Полювання на відьом», Häxjakt,
Hexenjagd, Caccia alle streghe… Звісно, трилери цього письменника
знайшли широку читацьку аудиторію за кордоном. Саме тому
подружжя Копоненів може дозволити собі розкішну віллу на березі
моря, устатковану всім сучасним і щонайкращим, — зокрема кухнею,
яка ціною дорівнює великому німецькому «седану». Єссіці гостро
заболіло у скроні — своєрідне нагадування, що тут треба мізкувати
не про те, що було частиною спільного життя цієї подружньої пари,
а про те, щó його обірвало якусь годину тому.
Клацає холодильник, автоматично запускається компресор, кухню
наповнює тихий гул. Єссіка бере з полиці на рівні очей англомовне
видання і розглядає обкладинку. Зображення жінки в чорному,
прив’язаної до стовпа на вогнищі. Напис готичним шрифтом:
«Полювання на відьом». Усе це подібне до афіші про виступ
гевіметальної групи. На звороті написано, що в усьому світі продано
понад два мільйони таких примірників. Єссіці згадалася ця
фінськомовна, оправлена у м’яку обкладинку книжка, що стоїть удома
на комоді. Подруга подарувала «Полювання на відьом» чимало років
тому, але Єссіка так і не прочитала його — через брак часу та лінощі,
та й через упередження проти художньої літератури, через укорінену
думку: книжка має навчати чогось нового і корисного, а читати
виплоди чиєїсь уяви — це марнувати час у цьому неспокійному світі.
У гумових рукавичках потіють кінчики пальців. Серійний вбивця…
полює на відьом. Невідь-чому Єссіка зав’язла на задній обкладинці
з коротким змістом роману. За якусь мить вона перевертає книжку
і розглядає зображення на титульній сторінці. Книжка падає —
ненароком вислизла з рук, коли Єссіка стала придивлятися до її інших
видань. Польські, кириличні, японські літери та ієрогліфи. Кожен із
закордонних видавців вибрав відмінне від інших оформлення
палітурки, але на переважній більшості книжок фігурує стражденна
відьма. Як виняток — деякі видання з майже ідентичними пейзажами
Фінської затоки — зимовими, морозно-білими. Північний нуар9. Їх
кількісно переважає відьма на вогнищі. Полум’я. Молода жінка
корчиться в агонії. На обкладинці німецького видання Hexenjagd
зображено якийсь пристрій для тортур. До нього за зап’ястки та
щиколотки прив’язано жертву. В розкішних шатах. Уважно
придивившись до цієї нещасниці, Єссіка помічає: те, що хвилину тому
видавалося гримасою агонії, — насправді жахлива посмішка-вискал.
Годі уявити щось страшніше. Від неї віє божевіллям, силуваним
самовдоволенням. У голову Єссіки вдаряє кров, стугонить у вухах.
Ерне відповідає на дзвінок. Єссіка не зразу втямила, що
кільканадцять секунд тому вона мимохіть набрала телефонний номер
свого боса.
— Єссіка? Чи експерти вже…
 Задишка заважає Ерне говорити. Єссіка перебиває його:
— Послухай-но. Ти читав книжки Копонена?
— Не скажу, що я…
— Пропади воно пропадом, Ерне. Здається, вбивця їх читав.
9 Застосувавши гру слів, автор протиставляє білу барву пейзажів і назву різновиду
кримінального роману — нуар (у буквальному перекладі з французької слово noir означає
«чорний»). Цей субжанр характерний нещадним реалізмом, цинізмом, схильністю
персонажів до саморуйнування, надміром сленгу і сексуальною лінією в сюжеті.
10
Роґер Копонен стоїть біля вікна і вдивляється в пітьму. Її трохи
застують жалюзі, та Роґерові не до того, щоб цілком розтулити
пластинки довгою паличкою, спертою на віконну раму.
— Гаразд, настав час, — каже комісар Санна Поркка, наливаючи
газовану воду в Роґерову склянку. Питво-літепло: якийсь недоумок
залишив ящик з пляшками на підлозі в кімнаті відпочинку замість
поставити їх у холодильник. Роґерові очі прикуті до вікна.
— Вибачайте, але зараз у нас на лінії головний слідчий, — повторює
вона. Роґер спроквола озирається.
— То й поговоримо, — відказує він, ще дивлячись на припорошене
снігом верхів’я дерев. Стоїть, заклавши руки за спину, прикипівши
очима до порожнечі. Мабуть, там його увереджений розум силкується
знайти сенс, схований за жалом агонії. Така поза наводить на думку
Санні схованого в потаємному бункері диктатора, замисленого над
тим, що робити далі. Роґер обертається і повільно підходить до стола.
Стражденний і печальний, він виглядає так, ніби щойно рішився
надягти червоні навушники і запустити ядерну ракету.
— Головний слідчий? — перепитує Роґер.
Уперше в його голосі звучить нотка роздратування. Ой нелегко буде
втримати тут цього хлопця.
— Так. Його звуть Ерне Міксон, — відповідає Санна і, кілька разів
клацнувши мишкою, встановлює відеозв’язок. Видно, це ім’я зачепило
Роґера за живе, він скептично наморщився. Роґер ще розпізнає
естонський акцент Міксона й пригадує круїзи до Таллінна та
оголошення про неоподатковані квитки на пором. Поркка повертає
ноутбук до Роґера і зводиться зі стільця, щоб з’ясувати, чи бачать один
одного співрозмовники.
— Роґере Копонене, — озивається голос Ерне. На моніторі
з’являється спершу розмите, а тоді більш-менш виразне обличчя. На
якусь частку секунди голос відстає від зображення. — Перш за все
висловлю вам глибокі співчуття з приводу кончини вашої дружини.
Роґер обмежується коротким «дякую». Вважає недоречним, геть
безглуздим слово «кончина», яке вжив цей поліціянт.
 — Я головний комісар Ерне Міксон, — веде далі поліціянт. —
Керую слідством.
— Про це мені вже сказали.
Роґер сьорбнув мінеральної води з присмаком малини. Здається,
йому все одно, яка температура напою, і Санна полегко зітхає.
— На жаль, поки що ми не можемо зрушити з місця. Нам конче
треба негайно розпочати роботу і забезпечити затримання злочинця.
— Як саме? — питає Роґер таким голосом, ніби йому слова
застряють у горлі. Ковтнувши слину, він ставить ще одне запитання: —
Що сталося з Марією?
— Зараз ви зможете прочитати звіт патрульних. Причину смерті
з’ясують на судово-медичній експертизі. З нею не зволікатимуть.
— Хай йому біс, — мало не шипить Роґер. За кілька секунд олень,
що потрапив у світло фар, перетворився в ікластого хижака. — Ви
бачили тіло Марії? Так чи ні?
— Так, але…
— То скажіть мені, що з нею сталося.
— Ми ще не знаємо…
— К чортовій матері! Скажіть мені щось! Своїми словами! Її
застрелили?! Задушили?! Її… — Роґер стишує тремтливий голос.
Пальці, що досі дрижали, стискаються в кулаки. — Її зґвалтували?
— Як я вже сказав, причина смерті досі невідома. Поки що
не виявлено ознак сексуального насильства. Але слідчий на місці події
виявив схожість…
— Яку схожість?
— Одна книжка з серії «Полювання на відьом»… Ерне робить паузу,
дає Роґерові час сприйняти ці слова. — А може, й більш ніж одна. Не
знаю, бо, на жаль…
— Яка ще срана схожість?!! — вибухає розлючений Роґер. Сидячи
навпроти нього, Санна поділяє такі почуття. Столичний колега
говорить загадками, а Копонен цілком заслужив на неприкрашену
правду.
— Зараз надішлю вам фотографію. Розумію, що… Вас
приголомшить побачене. Є підстави підозрювати, що вбивцю
надихнув… він змавпував спосіб дій з вашої книжки.
На дисплеї видно, як Ерне опускає руки на клавіатуру. Важко
дихаючи, Роґер мовчки дожидається. І ось мелодійно теленькнуло.
Санна звелася. Хоче допомогти Роґеру відкрити надісланий файл. Але
бачить, що в цьому нема потреби, помітивши, як рвучко він підніс
долоню до рота.
— Що за чортівня?
Вирячені Копоненові очі схожі на чайні блюдця. Долоня суне від уст
до носа, ще вище — і обхоплює зморщеного лоба. Санні не видно
зображення. Аж до незмоги кортить подивитися, однак вона вважає,
що не годиться пускатися круг стола, щоб задовольнити пекучу
цікавість. Незабаром Санна й без того дізнається, як померла ця жінка.
— Прикро, але мушу вам це показати. Чи не могли б ви підтвердити,
що це фото точно відповідає опису жінки — жертви злочину в першій
частині вашої трилогії «Полювання на відьом»?
— Чи Марія… Марія була в чорній сукні? — питає Роґер і вмить
обертається в обережного, боязкого чоловіка, який кілька хвилин тому
вдивлявся у вікно — в понуру лютневу темряву.
— Так, — відповідає Ерне.
— І пофарбувала нігті чорним лаком?
Роґер спитав це таким тоном, ніби твердо постановив опануватися.
Але він не зводить очей зі знімка дружини, зробленого на місці її
смерті.
— Так.
— Хай йому чорт, — шепоче Роґер, хапається за волосся й закидає
голову так, наче хтось тягне її ззаду. Тоді випростовується й береться
обома руками за дисплей. На мить його борлак підіймається до
підборіддя. — Ви… чи були ви на березі? — збліднувши, питає він.
— На березі?
— Авжеж. На березі! Чи були ви…
— Наш слідчий знайшов сліди на кризі, і ми маємо підстави
вважати, що злочинець звідти прийшов на вашу ділянку.
— Чи прочитав хтось із вас цю кляту книжку?
Минають секунди. Ніхто не відповідає.
— Що там на березі, Роґере?
— Якщо якийсь божевільний захотів реконструювати події саме так,
як вони описані в книжці, то Марія не одна.
— Що ви маєте на увазі? Що означає «не одна»?
— Означає те, що в книжці дві відьми. Одну з них поховали під
льодом.
11
I’m sorry for your loss10. Ці слова так живо відлунюють у голові
Єссіки, наче вона вимовила їх вголос. Єссіка проминає смуглошкіру
постать на колінах, яка не зводить пройнятого скорботою погляду
з імені, викарбуваного на білому камені. Тихо схлипуючи, чоловік
схиляє голову і великим пальцем витирає мокрі від сліз очі. З-під
чорного, зібраного у хвіст волосся визирає татуйована шия, а широка
пазушка футболки відкриває м’язисті, побронзовілі від сонця груди.
Його очі зводяться від колін до могили, а кінчики пальців торкаються
заквітчаної брами, за якою спочиває покійник, нині вже жменька
попелу. Цього чоловіка Єссіка вгледіла здалеку, коли петляла
брукованою стежкою між склепами з похоронними урнами, але тільки
тепер, наближаючись до нього, розгледіла його досконалу вроду.
I’m sorry. Ці слова знову застряють у горлі, і Єссіка проходить повз
чоловіка. Він не зауважив її, вже й не кажучи про те, щоб кинути на неї
оком. Єссіка швидко озирається, їй відлягло. Гаразд, що стримала
порив всунути ніс куди не треба. Таке було б геть недоречним. А проте
їй чогось забаглося. Очей цього чоловіка. Так, у нього витончений,
різьблений профіль, але ж Єссіка не побачила його очей. Вони мали б
бути карими і печальними.
Гаряче повітря гнітить. Відчутно наелектризоване, воно волого
торкається шкіри. З далини насувають чорні хмари, провіщаючи грозу.
Двадцять хвилин тому Єссіка, спершись на поручні теплоходика-
вапорето й споглядаючи чорнильний обрій, подумала, що завдяки
дощу місто ста островів стало б іще затишнішим.
Подорож Єссіки від Мурано до історичного центру Венеції
перервалася, коли вапорето причалив у Сан-Мікеле. З примхи вона
зійшла на пристань острова-цвинтаря, схованого за цегляним муром
і кипарисами.
І ось Єссіка неквапливо походжає між монументальними
гробницями, подивляючи все побачене. У Сан-Мікеле мерці лежать
одне на одному в наземних катакомбах, що сягають аж дев’яти
поверхів, — як ото мешканці бетонних багатоквартирних будинків.
Загальне враження приголомшливе: майже кожну гробницю
прикрашають букети квітів і фотографії небіжчиків, вмуровані
в камінь. На багатьох світлинах обличчя понурі, особливо на чорно-
білих, які вже самі собою випромінюють суворість, але є чимало
усміхнених облич. Для деяких могил вибрано банальні й неприродні
знімки, які на місці останнього спочинку видаються дивними, ба
навіть жалюгідними. Очевидно, родичі вибирають фото, на яких
померлі виглядають за життя такими, якими їх хочуть запам’ятати.
А може, деяким людям просто нема з чого вибирати фотографії.
Лунає перший гуркіт грому, теплий вітерець обвіває обличчя Єссіки.
Зійшовши кількома східцями на піщану доріжку, що проходить повз
півкруглий ряд гробниць, вона дивиться на дерева, що височіють
поміж ними, і на листя, що танцює під поривами вітру. Єссіка любить
кипариси й сосни, а особливо пальми, які сягають неба. Вони подібні
до її батька, матері та молодшого брата. Під її кросівками хрумтить
пісок. Єссіка зупиняється. На маленькому майданчику залягає мертва
тиша. Замовк навіть голуб, що мить тому десь воркував, прихований
від очей.
Єссіка взяла до уваги написи біля входу на цвинтар. Vietato
fotografare, bere e mangiare11. Вона роззирається. Не видно ні душі.
З харчуванням можна перегодити і вже на палубі вапорето з’їсти
поживу, запаковану в сумці через плече, а от з фотографуванням —
інша річ: дуже вже хочеться мати хоч якусь пам’ятку про цей єдиний
і неповторний острів. Взявши в руки підвішену на шиї фотокамеру,
Єссіка робить кілька знімків чарівної галявини та склепів навколо неї.
Тоді опускає камеру — хай баламкається на ремінці, — повільно
обходить півкруглу низку поховань і несміло зазирає у відчинені
мавзолеї. Усе тут плекане зі смаком і любов’ю, усе оздоблене
прегарною патиною часу.
Ставши на порозі дверей мавзолею, Єссіка натрапляє оком на жіночу
фігуру природної величини з терновим вінком, притуленим до грудей.
Статуя задумливо вдивляється вниз, трохи вбік, неначе обмірковує
відповідь на важке запитання. Погляд її ясних очей надихає на віру.
Страшенно кортить підійти до Діви Марії, торкнутися її щоки
й відчути контраст між теплою думкою і холодною дійсністю.
Обережно увійшовши, Єссіка відчуває, що тут, за товстими кам’яними
стінами, значно прохолодніше, ніж зовні. Вона застібає на собі тонку
куртку й підходить до стіни з білого мармуру, на якій викарбуваними
й позолоченими літерами вказано імена та прізвища покійників.
Декотрі дати смерті зовсім недавні, декотрі взагалі не позначені. Люди
забронювали місця біля своїх родичів. Гарна і водночас страшна ця
ідея.
Єссіка простягає руку й торкається щиколоток статуї — обережно,
аби налаковані нігті ненароком не дряпнули сніжно-білої шкіри цієї
святої жінки. На мить постає чуття єдності з двома геть різними
світами і часами, що зійшлися вкупі, чуття такої розради, яку може
зродити тільки спільне горе. Єссіка обхоплює п’ятірнею мармурові
пальці статуї. Вони зовсім не холодні. Це саме те, чого так праглося.
Вони пропонують щиру, невигадливу підтримку. Душевна мить
із Пресвятою Дівою — наче наркотик, що напливає у свідомість
нестримно і прудко, як мерехтіння блискавиці ген вдалині. Ніхто
не осягне цього відчуття. Ніхто не зможе розрадити Єссіку так, як
воно. Усе маєш тут і зараз.
Глибоко зітхнувши, Єссіка помалу відпускає пальці Діви Марії
й тильним боком долоні проводить по її гладкій щоці. «Дякую.
І пробач, що я зайшла сюди непрошеною».
У цю мить надворі зловісно загуркотіло. Єссіка поспішає до виходу.
Нікого не видно. Озивається сердитий тремкий голос італійською
мовою. Годі добрати, звідки він береться. Ага, з цвинтарних
гучномовців. У цьому голосі є щось моторошне. Воно наводить на
думку фільми про Другу світову війну: солдати маршують у строю
і зводять руки, по-нацистському віддаючи честь. Запанікувавши,
Єссіка оглядається на всі боки. Може, вона порушила правила,
увійшовши в гробницю. Послухавши ще трохи, вона заспокоюється.
Це записане на електронних носіях оголошення, що кладовище
зачиняється. Мабуть, наступний вапорето — останній.
10 Співчуваю вашій втраті (англ.).
11 Заборонено фотографувати, пити та їсти (італ.).
12
Єссіка прудко проходить цвинтарну браму і прямує до причалу.
Помітивши, що з півдня насувають темні хмари, вона на ходу ховає
фотоапарат у сумку. Видно, що від Мурано відпливає вапорето,
розбиваючи хвилі й спінюючи білі баранці, тож Єссіка сповільнює
ходу. Теплий вітерець скуйовджує волосся й метляє ним перед очима.
Вона відкидає пасмо з обличчя — і раптом їй судомить під ложечкою.
Під дашком на причалі стоїть чоловік. Самотою. Знову перед Єссікою
постає прекрасний профіль, який вона вже викинула була з голови. На
неї напливає збудження з похітливим передсмаком. Ні, Єссіка не з тих,
що легкі на гріх з першим-ліпшим. Просто в цьому чоловікові є щось
невідпорно вабливе — чи не уразливість, породжена скорботою.
Чоловік обертається і вперше показує квадратне підборіддя та карі
очі, почервонілі від плачу. Саме такі доброзичливі й смутні, як
і уявляла Єссіка.
— Buona sera12, — озивається він, глянувши на Єссіку, й витирає
очі так, ніби хоче пересвідчитися, що на обличчі немає ні сліду по
сльозах. Голос напрочуд жвавий, приємного низького тембру.
Єссіка відповідає на привітання стриманою усмішкою і йде під
дашок. Взявшись попід боки, чоловік обертається до моря. Якусь мить
вони стоять поруч і мовчать. Єссіці соромно. Бо прийшла на цвинтар
просто з цікавості, щоб було що вклеїти у фотоальбом, а цей чоловік
прийшов відвідати людину, яку колись любив і втратив. «На щастя,
я сховала фотокамеру», — думає вона і краєм ока помічає обручку на
підмізинному пальці його лівої руки.
Вапорето наближається до Сан-Мікеле. Чоловік повертається до
Єссіки.
— Sta per piovere13, — усміхнувшись, каже він і співчутливо
дивиться на неї. Мабуть, вважає, що Єссіка теж по комусь скорбить,
а зараз помітив, що вона почувається як той приказковий собака
в човні. Невдовзі вони удвох справді будуть у човні. Єссіка поправляє
на плечі ремінець сумки.
 — Sì, purtroppo14, — відповідає вона, знаючи, що видасть себе
акцентом. Еге ж, стиль її одежі південноєвропейський, а з такими
яскраво-зеленими очима, смаглявою шкірою та чорним волоссям
ходить не одна місцева жителька. Ще школяркою Єссіка уподобала
італійську мову і послуговується нею вільно, але аж ніяк
не бездоганно. На мить оторопівши, чоловік киває. Вже не обертається
до моря. Він міряє її оком — від голови до ніг, неначе шукає відповіді
на запитання, які ще не поставив. Таке обережне оцінювання сумними
очима зовсім не докучливе. Навпаки, Єссіка рада відчути чоловічу
увагу.
— Гарна тут місцина, — веде далі Єссіка італійською, аби тільки
порушити тишу.
Її співрозмовник знову киває і обома руками відкидає назад волосся.
На засмаглих кистях випинаються сухожилля й товсті вени. Під білою
футболкою напружуються біцепси. Задираючись, рукави виставляють
напоказ дедалі більше чорнила, що в’їлося в шкіру.
— Так, — відказує він, перевівши погляд на носки своїх туфель.
М’яч відскочив на його половину корту. Треба відбити — це єдиний
спосіб природно розвинути знайомство. Але чоловік мовчить. На його
обличчі досі печать горя. Видно, раз у раз доводиться боротися з цим
горем.
У тиші Єссіка споглядає вапорето на підході. Ця картина дратує
і водночас звільняє від скованості. Капітан пускає задній хід, щоб
сповільнити судно, і на мить торохтіння двигуна потопає в гуркоті
грому. Причалюючи, вапорето вдаряється об пірс. Молода морячка
в бірюзовій тенісці заарканює пал і підтягує суденце до причалу.
Benvenuto15. На неробочому ході мотор буркоче, як горщик з кашею;
повітря насичується важким духом солярки.
Кінчики чоловікових пальців крадькома добралися до плеча Єссіки
і легенько підштовхують її до суденця.
— Після вас, — спокійно каже він по-англійськи. Єссіка ступає на
палубу. Знову в її животі пурхають метелики, до шкіри дотикаються
білі щиколотки Діви Марії, а легені вдихають наелектризоване повітря.
12 Добрий вечір (іт.).
13 Заноситься на дощ (іт.).
14 Так, на жаль (іт.).
15 Ласкаво просимо (іт.).
13
Вапорето майже порожнє. Чоловік вибрав місця для себе і Єссіки
обабіч проходу. Сидіти пліч-о-пліч було б незручно.
— Коломбано, — випалює він і витирає краплинку поту на скроні.
— Що ви сказали?
— Це моє ім’я.
Він простягає руку.
Єссіка зиркає на репану шкіру пальців і витатуйовані на них літери.
Потиснувши велику п’ятірню, вона вимовляє своє ім’я на англійський
манір — так, як звикла ще змалку.
— Джессіка.
— Гарне ім’я.
— Дякую.
— Ти вперше у Венеції?
Єссіка киває і переводить погляд на море за вікном. Чомусь поряд
з Коломбано вона соромиться. Він поводиться зовсім інакше, ніж оті
непевні молодики — нібито дорослі, а насправді шмаркачі, з якими
Єссіка зазвичай стрічається літніми вечорами на терасі ресторану
«Кайвогуоне» в Наанталі.
А тут сидять двоє дорослих, ще не знайомих людей, одне з яких
видається набагато зрілішим, ніж друге. Так воно і є. Коломбано
старший від неї років на десять, а то й більше.
— Ти подорожуєш сама? — порушує тишу Коломбано.
— Ні, — відповідає Єссіка, і від цієї брехні в неї мурашки по тілу
поповзли. — Мої друзі повернулися в Мурано. Дуже вже втомилися…
— Від того, що відвідали з тобою цвинтар? Їй-бо, дивні ви, сучасні
молоді люди.
Коломбано сяє сліпучою усмішкою, і Єссіка вже шкодує, що
не сказала правди. Враз на його обличчя наповзає порожнеча —
звичайно ж, не через відповідь Єссіки. Річ у тім, що він мчить на
американських гірках своїх емоцій і цієї миті знову поринув у темний
тунель.
«Кого ти оплакуєш, Коломбано?» — думає Єссіка, коли крізь
відчинене вікно вкотре вже влетіли бризки — просто їй в обличчя.
Вона розстібає сумку, дістає кишеньковий путівник по Венеції й гортає
його. Треба дати Коломбано змогу зібрати думки докупи.
Вийшовши годину тому з готелю в Мурано, Єссіка вирішила
оглянути всі визначні пам’ятки — Палац дожів, базиліку Святого
Марка і Великий канал з мостом Ріальто. Ба, спонтанний візит до Сан-
Мікеле поплутав усі плани.
Судячи з того, що лавка під Єссікою тремтить інакше, ніж досі,
капітан сповільнив хід. Вона згортає путівник і кладе його в сумку.
— Це твоя зупинка? — питає Коломбано.
— Так. Гадаю, моя, — відповідає Єссіка й прикушує губу.
— Гадаєш?
— Я хотіла сказати… Я не дуже добре знаю місто.
— Розумію. Я дуже добре його знаю, але й досі не певен.
— У чому?
— У тому, що це моя зупинка, — сміється Коломбано і зразу ж
глибоко зітхає.
— Гаразд, — каже Єссіка. Їй поколює у стопах. Накинувши на плече
ремінець сумки, вона зводиться. — Може, ця твоя?
Казна-що діється. Питання прозвучало як спроба флірту, хоча не про
те йшлося. А може, таки про те? Єссіка сподівається, що від жару,
в який її раптом вкинуло, не почервоніли щоки.
— Ні, — перегодивши, майже холодно відказує Коломбано. —
Я поїду далі.
Єссіці підступив клубок до горла. Немовби хтось щойно висмикнув
килимок з-під ніг. Вона дивиться на Коломбано, не знаючи, як довести
розмову до кінця. За вікном маячить пристань. Знову заторохтів
двигун. Вапорето хилиться, стукнувшись об пірс.
— Arrivederci, allora16, — усміхається Єссіка й обертається до
трапа, що веде геть з палуби. А ти що гадала? Таж цей чоловік або
жонатий, або щойно овдовів. Яка з тебе, к бісу…
— Джессіко…
Почувши голос за плечима, Єссіка зупиняється. Коломбано рушив за
нею. Обернувшись до нього, Єссіка відчуває гострий запах лосьйону
після гоління.
— Може, ти з друзями любиш класичну музику. — Коломбано дає їй
концертну програмку. — «Чотири пори року», Вівальді. Я виступаю
сьогодні ввечері.
 Оторопіла Єссіка розглядає афішку. Зображення струнного квінтету.
Посередині стоїть красень, у його могутніх руках — скрипка.
— Я… я спитаю друзів.
— Можу замовити два безплатні квитки. Решта друзів хай платить.
— Дякую.
Єссіка усміхається і складає папірець удвоє. Крутнувшись на
підборах, вона ступає на берег. Повітря вологе й задушливе, футболка
прилипла до її спітнілої спини.
Попри те, зараз їй легко. Легше не бувало.
16 Ну, тоді до побачення (іт.).
14
Снопи світла лижуть подвір’я, коли поліціянти з потужними
ліхтариками в руках пускаються до берегової лінії. Над морем зависли
два гелікоптери у пошуках слідів на льоду.
— Розставтеся в стрій і дивіться під ноги! — кричить Єссіка,
зосереджено вдивляючись уперед. Група поліціянтів тупоче лівим
краєм ділянки Копоненів, тою самою стежкою, якою слідчі та
патрульні вже ходили до води. Відбитки взуття — деякі з них
сфотографовані та змодельовані для дослідження — тягнуться
ланцюжком на доріжці, що проходить через середину великого
подвір’я.
Зводячи вгору кулак, Єссіка час від часу зупиняє групу і сповільнює
ходу біля замерзлого моря. Тут видно плутані сліди, припорошені
сніжком. Імовірно, це підозрюваний наслідив. Згідно з висновком
експертів, вони ведуть від берега навпроти житла Копоненів до
льодової доріжки для ковзанярів-стаєрів, віддаленої на якісь сто
метрів.
— Тут має бути якась хитра штуковина. Щоб тримати це на місці, —
каже Єссіка, спинившись на краю суші.
До неї підходить Лассе Галльвік. Такий спокійний, наче від когось
дізнався, що сьогодні на службі вже не станеться нічого
надзвичайного.
— Штуковина? — перепитує він, закинувши на плече довжелезний
ліхтарик.
— Так сказав Копонен. Інакше ніхто не зміг би це знайти.
— Що саме знайти?
— Ще одне тіло.
Єссіка вдихає на повні груди колюче морозне повітря й обводить
оком берег. Посередині стоїть дерев’яний причал, за кілька метрів від
нього вмерзли в кригу два червоні буї зі сніговими шапками. Сліди
підозрюваного прямують з півдня, доходять до причалу, йдуть вздовж
нього і вибираються на берег. А далі вони ходять зиґзаґом вперед-назад
у десятиметровому радіусі, біля самої берегової лінії.
 — Почекай тут, — каже Єссіка, ступаючи на лід. За три метри від
берега розворушено сніг на ділянці завбільшки квадратний метр.
— Хай йому чорт, — шепоче Єссіка, обережно наближаючись до
ділянки, що раптом здалася їй пасткою. Це ополонка, яку хтось
якнайстаранніше замаскував снігом. У книжці Копонена відьму
прикріпили до льоду. У вухах залунали слова, недавно почуті від Ерне.
— Галльвіку! — кличе Єссіка, нахиляючись над просяклим водою
снігом. У кризі випиляно лунку завбільшки з пляжний пластиковий
м’яч. Єссіка чує Галльвікові кроки, але, не втримавшись, сама береться
до діла — силкується увіпхнути пальці у шпарину між крижиною, що
накриває лунку, і морським льодом, але накривка вже примерзла.
— Спробуємо ось цим.
Галльвік виймає з футляра на поясі універсальне знаряддя і вмілими
руками швидко перетворює його в ніж. Ставши навколішки поряд
Єссіки, він різко б’є вістрям у шпарину й невдовзі підіймає крижину,
схожу на колодязну ляду.
— Паскудство, — виривається Галльвікові. На його обличчя
наповзає вираз недовіри, приправленої жахом.
Єссіка судомно вдихає, по спині пробігає дрож. Галльвік тримає
в руках крижину й розглядає вморожену в ній штуковину. Це
тимчасовий швартов — шмат пластику, обв’язаний товстим шнуром.
Єссіку занудило.
— Покличте хлопців, — тихо мовить вона. — Хай допоможуть
витягти це з води.
Галльвік складає знаряддя і всовує його у футляр за поясом, міцно
тримаючи шнур. Тоді встає і передає шнура Єссіці.
— Нехай хтось підійде до нас і підсобить, — каже він хлопцям.
Шнурок мокрий і холоднющий. Єссіка намотує його на кулак
у рукавичці й заглядає в ополонку. Чорна вода — це темрява в рідкому
стані. Скоріше за все, в цій холодній, байдужій глибині спочиває
мертва жінка. Єдине, що її пов’язує з Єссікою, — це шнурок. Міст між
життям і смертю. Єссіка раптом затремтіла, хоч на ній пухова парка.
— Може, дасте це мені? — розбуркує Галльвік Єссіку.
Обернувшись, вона віддає йому кінець мотузки й бачить, що ця
мотузка зловісно натягується. Там справді є тіло. Єссіка стоїть і тільки
тепер відчуває, що заніміли коліна: тала вода просочилася крізь тонку
тканину джинсів. Галльвік і ще один поліціянт тягнуть мотузку. З усіх
боків цю картину висвітлюють ліхтарики. Подібно до витягання з води
пастки на краби. Мотузка довга. На лід лягає її перший метр, тоді ще
один. І, нарешті, на поверхню спливає темний згусток, схожий
на водорості.
Волосся цієї жінки чорне як вугіль. Як у Марії Копонен.
15
Пронизливий вітер навіває замети, кружляючи порошею на кризі.
Єссіка проводжає поглядом тіло в мішку, яке несуть на ношах до
карети швидкої допомоги. На мить вона заплющує втомлені очі, та все
одно сітківку припікає образ широко розплющених карих очей і блідої
шкіри вбитої жінки.
— Ну й ніченька, — озивається десь ззаду Юсуф, закурюючи. На
дозвіллі він грає у флорбол за команду другого підрозділу. Курить
зрідка, тільки в умовах стресу.
— Дай-но мені одненьку, — каже Єссіка. Не виймаючи сигарети
з рота, Юсуф похитує головою й киває на поліціянтів, що курять біля
фургона. Затягнувшись, він передає сигарету Єссіці.
— Викинь це з голови, — зітхає Єссіка і глибше засовує руки
в кишені парки.
— Чи є якісь новини від Ерне? — питає Юсуф, видихаючи дим
короткими швидкими подувами.
— Він розмовляє з Копоненом. Обговорює з ним усі вбивства,
описані в Копоненових книжках. Місце, спосіб скоєння злочину…
— Розгрібає гівно. Скільки їх усіх, цих убивств?
— Не знаю. Відповідники цих двох описано на початку першої
книжки.
— Господи Ісусе, — каже Юсуф, затягуючи до кінця замок-
блискавку куртки. — А далі що?
— Ерне мав би ось-ось зателефонувати.
Єссіка жестом показує Юсуфу відійти вбік, якнайдалі від цікавих
очей. Хоч уже минула північ, однак до журналістів, що юрмляться за
поліційним кордоном, приєдналися перехожі. П’ять-шість поліціянтів
пильнують за вулицею та будинком з ділянкою, щоб ніхто не забрався
на місце події. У повітрі висить напруга. Цієї ночі всіх знервували
несподівані випадки.
— Наразі ми мало що можемо вдіяти, — тихо каже Єссіка,
зупиняючись біля огорожі ділянки Копоненів. — Ми знаємо, що
злочинець підійшов до ділянки з боку ковзанярської доріжки. Ото
й усе.
 — І не можемо з’ясувати, звідки саме він прийшов.
— Це важко визначити, якщо взагалі можливо. Весь вечір іде сніг.
Зараз експерти обстежують доріжку.
— Що кажуть медики? Вона потонула чи…
— Скоро дізнаємося, — відповідає Єссіка, споглядаючи димок, що
вилітає з Юсуфових ніздрів у кусюче повітря.
Юсуф непомітно зиркає на телефон.
— Досі не зареєстровано жодного зниклого безвісти.
— Поки що. А жертву підібрали ретельно. Судячи з її зовнішнього
вигляду, вона могла бути сестрою-близнючкою Марії Копонен.
Раптом насторожившись, Юсуф кидає недокурок на землю.
— Чи була в неї сестра?
— Ні.
Дедалі гучніше лопотять гвинти гелікоптера. Єссіка дивиться на
фасад розкішного будинку і зітхає. Знає, як воно — виростати
в будинку зі стількома кімнатами, що в ньому можна було б відкрити
невеликий готель. Раптом згадалося — запах шкіри на задньому
сидінні чорної машини, висока металева огорожа, приязний товстун,
що ходив у поліційній уніформі, хоча працював в охоронній фірмі.
У Фінляндії немає таких огорож та охоронців; у цій країні не знайти
наглухо обгороджених ділянок. Будь-хто може подзвонити в будь-чиї
двері, не боячись набратися лиха. Набережна Кулосаарі — один із
найдорожчих районів на всю Фінляндію, і ось тут хтось увійшов до
будинку непоміченим і вбив Марію Копонен.
— Єссіко, — перебиває їй роздуми Юсуф і киває на той бік дороги.
Там поліціянт махає рукою їм обом, щоб підійшли. Він розмовляє
з літньою жінкою в парці.
Єссіка і Юсуф швидко йдуть до нього.
— Вищий констапель Ніємі, — відрекомендовується Єссіка,
простягаючи руку старенькій. На дотик відчутно, які ламкі її кістляві
пальці. Зморшкувате обличчя всіяне печінковими плямами, голос
деренчить, зате погляд гострий. Її оченята впиваються в Юсуфа, в них
спалахує недовіра.
— Вибачайте, що я не прийшла раніше, — стиха озивається жінка
і переводить стурбований погляд на будинок Копоненів. — Я спала так
міцно, що…
 — Не варто вибачатися, пані, — заспокоює її Єссіка. Глянувши на
зелену металеву браму та круту доріжку за нею, вона дивується, що ця
старенька примудрилася додибати сюди, не послизнувшись і не
впавши. Єссіка дає їй час зібрати думки. Здається, Юсуф розчарувався.
Зі зрозумілої причини. Навряд чи бачила чи чула щось важливе під час
убивства ця стара жінка, яка кілька хвилин тому ще міцно спала.
— Дуже дивна річ, — нарешті каже бабуся і знизує плечима під
паркою. Єссіці спадає на думку тремтлива черепаха. Враз бабусині очі
повняться страхом.
Єссіка ступає крок до неї.
— Яка річ, пані?
— Вам доведеться піти зі мною. Я не пам’ятаю її…
Попросивши жестом супроводжувати її, старенька обережно
пробирається подвір’ям. Спантеличені Єссіка та Юсуф перезираються
і рушають за нею. Юсуф дає знак патрульному, щоб той залишився на
місці.
— Напевно, їй забило памороки. Або ж… — шепоче Юсуф.
Єссіка цитькає. Вони повільно сходять угору крутою доріжкою.
У горішній частині великого подвір’я стоїть декоративний дерев’яний
будиночок. В одному з вікон на другому поверсі світиться. Попри
тривожні події цього вечора та тріскучий мороз, стара жінка залишила
вхідні двері відчиненими.
— Зараз маєте зійти на другий поверх, — веде далі господиня оселі,
увійшовши разом з ними до передпокою. Повісивши парку на гачок,
вона заперечливо махає рукою — не дає Єссіці та Юсуфові скинути
засніжені черевики. Під ногами скрипить лакована дощана підлога.
Стоїть дух старого дерева і вільготи.
— А що там, на другому поверсі? — трохи нетерпляче питає Єссіка,
коли старенька ставить ногу на перший східець. Подумки молода
жінка швидко перебирає різні варіанти відповіді на це запитання, але
ніяк не може уявити жодної корисної для слідства речі.
— Самі побачите, — буркоче бабуся і повільно, але рішуче
просувається сходами. Єссіка кидає оком на Юсуфа. Той знизує
плечима.
Нагорі сходів — коридор. На стінах висять десятки чорно-білих
фотографій, здебільша групових. На них молода жінка і кільканадцять
дітей та підлітків вдивляються в об’єктив. Мабуть, ця жінка
вчителювала.
У кінці коридору з відчинених дверей падає сніп світла. Туди
пробираються Єссіка та Юсуф, бабуся веде перед.
— Ось моя спальня. Перепрошую, я не встигла застелити ліжко, —
каже вона, переступивши поріг.
Єссіка поблажливо усміхається і розглядає кімнату. Ліжко, дзеркало,
письмовий стіл, крісло. Перський килим, невелика люстра. Все
в ідеальному порядку. Господиня оселі підходить до вікна
і зупиняється, спиною до поліціянтів. Єссіка зиркає на годинник.
Мабуть, Юсуф таки мав рацію. Цілком можливо, що на старість цій
жінці скаламутилося чуття реальності.
Єссіка відкидає з лоба пасмо вологого волосся.
— Ви хотіли нам щось показати, пані.
Бабуся спроквола обертається. Її голос став холодним, механічним.
— Malleus maleficarum17.
— Що ви сказали?
Насупившись, Єссіка ступає крок у глиб кімнати. Бабуся повторює
сказане. Схоже на латину. Сюди раптом хлинуло щось моторошне.
Слова спливають з її рота так, наче ним орудує хтось одержимий. На її
обличчі мішаний вираз бентеги і переляку.
Рука Єссіки інстинктивно потяглася до кобури. Тіло вмить
насторожилося.
— У моїх літах пам’ять слабне, — тихо мовить старенька. — Але зір
у мене ще нічогенький.
Вона киває на вікно.
Обережно підійшовши до нього, Єссіка і Юсуф виявляють, що
бабусин будиночок стоїть врівень з покрівлею триповерхового будинку,
спорудженого на вершині пагорба. Набагато вище, ніж будинки біля
води.
І тут до Єссіки дійшло. Бабуся мала на увазі річ, яку не побачиш
з вулиці.
— Що за чортівня…
MALLEUS MALEFICARUM. Це написано великими літерами на
засніженому даху житла Копоненів. Єссіка підіймає телефон до вуха
й зиркає на Юсуфа. Куди й дівся глузливий вираз, приклеєний до
обличчя її колеги ще хвилину тому.
 Тепер на обличчі такий вираз, ніби Юсуф щойно побачив привида.
17 Молот відьом (лат.). Таку назву мав пізньосередньовічний трактат з демонології.
16
Головний комісар Ерне Міксон відкидається на спинку крісла
й потирає зап’ястки. Його стіл безладно застелений видруками
з інтернету. Уривки тексту та різні зображення він знайшов,
застосувавши швидкий пошук. Malleus Maleficarum. Так зветься
не тільки французька блекметалгрупа, а й книжка про полювання на
відьом, видана у чотирнадцятому столітті: «Молот відьом». Згідно
з Вікіпедією, цей посібник із сумнівною репутацією, який упорядкував
інквізитор Генріх Крамер, містить докладні інструкції про те, як
допитувати, катувати й карати жінок, запідозрених у відьмацтві. Ще
трохи шпортання в інтернеті — і з’ясувалося, що є доступний
фінський переклад книжки. Її невдовзі роздобудуть.
Щойно Ерне розмовляв зі своїм босом, який насамкінець пообіцяв,
що вранці вділить більше ресурсів на слідство. Текст, написаний на
даху, поглибив загадку двох убивств, зокрема тим, що в книжках
Роґера Копонена немає ані згадки про такі написи. Це означає, що
обидва злочини скоєно ретельно, докладно за авторовим вимислом,
а напис на даху, під яким убито Марію Копонен, — це щось на зразок
жарту задля примхи.
З фольгованої пластинки Ерне вистрілює собі в рот шматочком
нікотинової гумки. Смак фруктів швидко зникає, у горлі вже припікає.
Вітер нарешті затих, у просторому приміщенні запала тривожна тиша.
— Єссі, — каже Ерне, ковтнувши слину й заодно позбувшись
припікання.
Телефонний динамік відзивається втомленим, але рішучим голосом:
— Чи є щось нове?
— За хвилину-дві маю ще одну розмову з Копоненом. Ми дійшли
висновку, що йому варто було б негайно вирушити до Гельсінкі.
Копонена міг би відвезти хтось із Савонлінни.
— Зрозуміло.
— Вранці матимемо підкріплення.
Ерне відчуває нетерплячість Єссіки — своєї молодої підлеглої. Тому
й порушив свої принципи — зателефонував їй, хоч і не мав що
повідомити.
 — Добре.
— Усі йдіть додому. Знадобитеся мені вранці. Зараз ми обмежимося
вистежуванням підозрюваного. Залучимо патрулів з собаками.
Зловимо цього сучого сина.
— Так гадаєш?
— Атож, — самовпевнено відказує Ерне і бере видрук
середньовічного малюнка. Зображено звичайних людей, що
розмовляють з рогатими істотами — чи то чортами, чи то демонами.
Наступний малюнок більш реалістичний: сувороокі чоловіки
в темному щось кажуть жінці зі зв’язаними стопами, підвішеній за
руки. Це, безсумнівно, зображення якогось суду. Або ж тортур. Так чи
сяк, а жінка виглядає застрашеною. На тлі цих диявольських сцен
долинає голос Єссіки:
— Як скажеш, так і буде.
— Що саме?
— Що ми підемо трохи передрімати.
— Побачимося вранці, — неуважно каже Ерне. Єссіка закінчила
розмову. Він відкриває два файли — фото Марії Копонен і жінки, якій
експерт дав макабричне, зате влучне прізвисько — Крижана Принцеса.
Її бліде вродливе обличчя спокійне, неначе вона проспала вже сто
років і колись прокинеться.
Ерне розглядає кілька середньовічних зображень страти на вогнищі.
Жінок спалюють живцем. Натовп бурхливо радіє. Вирує полум’я.
Агонія. Все це видається дуже знайомим. Подібні зображення
поміщено на обкладинках книжок Роґера Копонена.
Усі ці злодіяння вчинила інквізиція — частина католицької церкви,
створена для боротьби з єрессю. Ерне здригається. Відьом як таких,
звичайно, ніколи не було, зате страти були насправді. З наказу
інквізиції вбивали невинних жінок. А тепер хтось почав копіювати ті
мерзенні злочини. Невже це садист, який натрапив на ідею та спосіб
убивств саме в середньовічному творі та трилерах Роґера Копонена?
А може, цей лиходій аж так схибнувся, що уявив себе благодійником,
рятівником людства від відьом?
Глибоко зітхнувши, Ерне заплющує очі. Засигналив градусник.
Тридцять сім і сім десятих. Такої інформації цілком достатньо, щоб
скроні облилися холодним потом. Уже не перший місяць тривають ці
заміри температури. Бувало, ця звичка сусідувала з манією. У таких
випадках Ерне засовував градусника під пахву два-чотири рази за
годину, а за день записував у блокноті понад п’ятдесят показань. Як на
тверезий розум, це було суще безглуздя. Тепер він знає, що від такої
звички годі сподіватися якоїсь користі.
Лікар пообіцяв, що завтра зателефонує й повідомить результати
біопсії. Коли саме зателефонує… та будь-якої миті робочого дня. Ніби
не міг призначити точний час телефонної розмови, пов’язаної
з направду серйозною справою.
Кляті бундючні шарлатани.
17
Юсуф гальмує на перехресті вулиць Тееленкату і Мусеокату.
Освітлена міськими вогнями і сяйвом місяця, вежа Національного
музею видається сюрреалістичною на тлі чорного неба, наче хмарочос
у Ґотем-Сіті18. Плавно спадають крихітні сніжинки — фільтрують
кольори цього зображення.
— Нагадай мені вранці, що хтось має поговорити зі співробітниками
та начальником Марії Копонен. Це першочергова справа, — каже
Єссіка.
Юсуф киває.
— Хочеш, я підвезу тебе вранці?
Кондиціонер вдуває гаряче повітря в салон автомобіля.
— Ні, дякую. Сама доберуся. Спи якнайдовше. Знову нам випаде
довгий день.
Єссіка дивиться на панель приладів. Годинник показує першу
годину сорок сім хвилин. Вона відчиняє дверцята, і в теплу машину
вривається холодний подув вітру.
— До зустрічі на вокзалі.
— О восьмій. Дякую, що підвіз.
Затягнувши замок-блискавку на куртці, Єссіка виходить. Неподалік
на зупинці простоює таксі. Навряд чи цього лютневого вівторка в таку
пору знайдеться якась заблукала душа, охоча кудись поїхати.
Єссіка проводжає поглядом Юсуфів «фольксваґен-ґольф», що
повертає на проспект Маннергейма і зникає з очей. Вона дістає
мобільний телефон. Чи не ліг спати Фубу? Єссіка виснажена, але
наперед знає, що не вдасться заснути відразу. Неможливо викинути
з голови Марію Копонен і жінку, припутану до криги. Два вбивства,
скоєні різними способами. Двох чорнявих красунь.
Єссіка відчуває приплив тепла до пальців. Венами циркулює кров,
чутно шум у вухах. Вона тут, вона живе.
— Це Єссі? — озивається чоловічий голос. Млявий, але з відтінком
здивування. — Ти… ти не спиш?
— Чи я не сплю? К чорту спання. Я готова з тобою зустрітися. Я…
 Єссіка зітхає і переходить вулицю, приклавши телефон до вуха.
Вітер вигойдує ліхтарями.
— З тобою все гаразд? — розважливо питає Фубу, розпізнавши
з голосу Єссіки, що це не простий собі дзвінок.
— Сьогодні божевільна ніч.
— І ти хочеш поговорити про неї?
— Я не зможу, навіть якби дуже захотіла.
Єссіка виймає з кишені ключі від будинку. Чутно, як грюкнула
накривка унітаза по той бік лінії. Легко уявити брудну й неприбрану
парубоцьку квартиру Фубу, зачути дух непраних простирадл,
пропахлих сексом і парфумами, — причому не тільки Єссіки, а ще
й якоїсь іншої коханки. Єссіка прагне відчувати чоловіче тіло проти
свого. Чоловіче природжене в собі. Виснажливо і довго, до незмоги,
поки не навалиться така важка втома, що сон прийде сам, без
запрошення. Гарно було б прокинутися вранці й піти геть, знаючи, що
вже не доведеться туди повернутись.
— Хочеш завітати? — питає Фубу, трохи помовчавши. — Чого ж,
можна. Але я мушу встати за п’ять годин.
— Ми не мусимо спати.
Чутно, що Фубу спускає воду в унітаз. Єссіка уявляє, як він
у широких трусах гепається на ліжко. Тепла й безпечна картина —
саме така, яка зараз потрібна. Але думки вперто повертаються до
скам’янілого обличчя Марії Копонен, бездоганного макіяжу, вечірньої
сукні та нафарбованих нігтів. Холод пронизує все тіло Єссіки.
— Може, завтра. Дякую, що відповів на дзвінок, — каже Єссіка,
відчиняючи двері своєї домівки.
— Приходь будь-коли, констапелонько ти моя.
18 Ґотем-Сіті — вигаданий американський мегаполіс, у якому живе і діє Бетмен.
18
Єссіка виходить із ліфта на п’ятому поверсі й зачиняє за собою
старосвітські двері. Тоді вставляє ключа в замок дверей, позначених
латунною табличкою з написом «Ніємі». Увійшовши всередину, вона
вмикає лампу в кімнаті, вікна якої виходять на внутрішнє подвір’я.
Єссіка скидає черевики, вішає куртку й підбирає «макулатурну»
пошту, яку листоноша вкинув у подовгастий отвір. Вона стоїть посеред
кімнати, роззираючись і тримаючи в руці пачку папірців.
Час від часу, особливо тоді, коли валить з ніг втома, Єссіка ночує тут,
в однокімнатній квартирі-«студії». Це своєрідна рольова гра. Щось
таке, як намет на задньому дворі, де можна відмовитися від комфорту,
не наражаючись на небезпеку.
Востаннє вона ночувала тут кілька тижнів тому. Того вечора
зателефонував Фубу — п’янющий, але, як завжди, чарівливий —
і наобіцяв їй «найбільшу розкіш, яка буває тільки раз у житті». Бучні
були нахваляння, а на ділі вийшов пшик. Зрештою Єссіка
задовольнилася тим, що накинула ковдру на свого заснулого мертвим
сном гостя, а тоді витерла калюжку вина й зібрала друзки фужера,
вислизлого з обм’яклої гостевої руки.
Єссіка кладе пошту на стіл і вибирає з в’язки інший ключ. Праворуч
від вхідних дверей, поряд з альковом, є ще одні вхідні двері. Два входи
в такій маленькій квартирі — це завжди веселило її поодиноких
гостей.
Невзута, в самих панчохах, Єссіка відмикає ці двері й виходить
в інший сходовий колодязь. Тут немає ліфта, є лише сходи, що ведуть
на нижні поверхи, на балкон і горище. На сходовому майданчику є ще
одні двері — непомітні. Ось тут не потрібно вмикати лампочку. Досить
пересвідчитися на слух, що ззаду замкнулися двері однокімнатки.
Ключ, позначений зеленим гумовим кільцем, входить у замкову
шпарину. Знову світло заливає темний майданчик. Цього разу Єссіка
вводить код системи безпеки, а вже тоді рушає довгим коридором.
Вона входить до великої кімнати, з еркерів якої відкривається
панорамний вигляд на парк до бухти і на південь — до будівлі
парламенту і яскраво освітленого проспекту Маннергейма. Декор
кімнати — це поєднання новітніх і давніх тенденцій, консервативного
і сучасного мистецтва. На довгій стіні, над двома софами висять шість
картин в орнаментальних рамках. Попри відмінність стилів, твори
Мунстер’єльма, Шерфбека та Едефельта добре гармонують між собою.
Єссіка йде через вітальню, проминає гвинтові сходи, що ведуть на
другий поверх, і входить до просторої кухні. Тоді вмикає електричний
чайник, дістає з шафи білий кухоль, ставить його на стіл і спирається
на стільницю. Фірма «Поґґенполь». Така сама кухня, як у домівці
Копоненів. Відрізняється тільки оздобленням. Три роки тому вона
коштувала шістдесят три тисячі євро — разом з витратами на побутові
пристрої та на складання меблів.
У хромованому чайнику ось-ось закипить вода. Єссіка вмикає
ноутбук, вводить пароль, відкриває пошукову систему і набирає слова
malleus maleficarum. Годину тому їй нічого не говорила назва «Молот
відьом». А тепер Єссіка, побачивши напис на засніженому даху,
не може втриматися від пошуку в «Ґуґлі». Не вона відповідає за
дослідження цієї книжки та її історії. Ерне зразу ж доручив цю роботу
мастакам розгадувати загадки — Ніні та Мікаелеві. У цю мить вони,
мабуть, гарячково читають твори Роґера Копонена. Або ж завзято —
якщо їм це до снаги серед глупої ночі — нишпорять за всім, що
стосується «Молота відьом». Ніна та Мікаель, потужна пара
співробітників відділу вбивств, розглядає всілякі подробиці скоєних
злочинів і робить цінні для слідства висновки. Єссіка знає, що ці двоє
зустрічаються в неробочий час, не афішуючи цього. Болить серце за
Ніну. Вона заслуговує кращого чоловіка та принаймні кращого
приятеля.
Єссіка входить у відповідну статтю англомовної Вікіпедії, повнішу
від фінського відповідника. Тут є середньовічні малюнки та докладні
описи різних способів убивати. Вона уважно переглядає текст. Від
деяких речень стискається серце. Дозволялося катувати запідозрену
у відьмацтві жінку, поки та не зізнається в такому гріху. Єссіка знає,
що психологічне та фізичне насильство, застосоване задля зізнання,
не назвеш чимсь незвичайним. Воно й досі трапляється в багатьох
авторитарних державах. А ось трактувати чаклунство як кримінальний
злочин — це абсурд. Скільком невинним довелося терпіти страхітливе
катування тільки тому, що католицькі церковники вважали їх
єретиками? Як могло дійти до такого, що за необережне слово, точне
передбачення погоди, через чийсь огидний донос людину спалювали
живцем — на втіху кровожерливій юрбі?
Єссіка розгортає видрук, який дістала від Ерне, набирає
у пошуковому віконці ім’я та прізвище роботодавця Марії Копонен
і переглядає ідеально вилизаний сайт компанії «Неврофарм».
Підприємство-субпідрядник у виробництві нейролептичних
препаратів — дідько його зна, що воно таке. Можна було б доручити
це діло Расмусу — розумникові на весь відділ. Хай з’ясовує.
Закипіла вода в чайнику. Відірвавши від дисплея засклілі очі, Єссіка
вкидає в кухоль пакетик чаю і топить його в окропі. Від гарячого кухля
німіють пучки. Бозна-скільки літ минуло відтоді, коли хотілося, щоб
заніміла кожна клітинка тіла.
Єссіка складає ноутбук і тре кулаками очі. Дуже кортить зануритися
в роботу, але мозок потребує хоча б трішки перепочити. З кухлем чаю
в руці Єссіка переходить до вітальні. Це своєрідний музей з регулярно
оновлюваною експозицією. Пішов у відставку старовинний рояль. Як
і журнальний столик — столітнє родинне надбання. Оздоблені ліліями
шпалери поступилися місцем голому блідо-сірому тиньку. Попри те,
вітальня справляє враження роздвоєної особистості. Неначе
мешканець ніяк не з’ясує, скільки йому років: тридцять чи вісімдесят.
Чомусь останнім часом це питання непокоїть Єссіку.
Її проймає холод, немовби в тілі оселився лютневий вітер. Єссіка
вже шкодує, що не пішла до Фубу. Дім, у якому вона так давно
народилася, завжди дарував чуття безпеки й ніколи не видавався
завеликим, порожнім та осамотілим.
Сьогодні Єссіка наперед знає, що не зможе заснути.
19
Шепіт. Він долинає не зблизька, а з такої далечини, що не може бути
справжнім. Саме тому й незвичний. Єссіка розплющує очі. У вітальні
темно. На блоку кабельного телебачення світяться цифри — третя
тридцять ранку. Надворі виє вітер, під його натиском скриплять вікна.
Попри те, в кімнаті парно і жарко.
Шепіт. Єссіка сідає. «Хто це?» — питає вона сама себе, хоч знає, що
це мамин голос, колись найгарніший на весь світ. Пам’ятає, як він
звучав, коли сонячні промінці старалися проникнути крізь стулені
повіки доньки. Пам’ятає ніжні руки, які підіймали доньку вгору.
Пам’ятає, як мамин і доньчин носи торкалися в ескімоському
поцілунку.
Шепіт. Таж мама знає, що Єссіка не спить. То чому досі шепоче? «У
чім річ, мамо?» — Мама не відповідає, вона мовчки сидить за довгим
обіднім столом, відвернувшись від Єссіки. — «Я спізнилася на
сніданок? Ти сердишся, мамо? Не гнівайся, будь ласка».
Шепіт. Єссіка повільно зводиться. Ноги легкі як пір’їнка. Коліна
міцніші, ніж зазвичай вранці. Ніщо не болить. Тіло вільно лине до
кухонного столу.
— Мамо… — вихоплюється Єссіці, і враз стукає в голову, що це
не її голос. Це слово мовила не дитина, а доросла жінка. А мама
не обертається. Чорне волосся розсипається на оголених плечах. Вона
виглядає так, ніби зібралася на вечірку. Під стільцем, поряд її босих
ніг, стоїть пара розкішних туфельок на шпильках. На мамі чорна
вечірня сукня — та сама, яку вона одягла на урочистість з нагоди своєї
першої великої нагороди.
Шепіт. Єссіка усміхається, добравши, що мама говорить чужою
мовою. Єссіка послуговується англійською зі своїми шкільними
приятелями, шведською — вдома з мамою і фінською — вдома з татом.
Але сьогодні вранці мама щось вишіптує незнаною мовою. Єссіка
не розуміє вишептаних слів, а в їх вимові відчувається щось зловісно
механічне. Вони звучать так, ніби мама вголос читає з папірця щось
таке, чого сама не розуміє. Раптом у голову Єссіки закрадається
жахливий здогад: а може, ця жінка, що сидить відвернутою, зовсім
не мама, хоч і говорить маминим голосом? Досі не видно її обличчя.
Алебастрові плечі. Крізь вікно пробивається місячне світло. Воно
настелило міст до стільця, до мами.
— Мамо… — стиха каже Єссіка, підходячи до обіднього стола.
Хочеться, щоб мама обернулася і показала дочці свою милу усмішку.
Візьми Єссіку на руки. Вона хоче почуватися дитиною. Хоче знову
дивитися на світ очима шестирічної дівчинки.
З динаміків долинає пісня Imagine Джона Леннона. Пахне чимсь
кислим, трохи схожим на те, що тато іноді виливає в раковину. Та
сьогодні вранці тут нема й сліду тата.
Шепіт. Слова звучать з присвистом, ніби процідилися крізь зуби,
у них відчувається приглушена ворожість. Єссіка стоїть за мамою.
Торкається її оголеного плеча. І ось мама повільно обертається. Це
справді вона. Але усмішка зовсім не та, якої сподівалася Єссіка. Не
з такою усмішкою мама будила дочку. Це все що хоч, тільки
не щаслива усмішка.
Єссіку обдало холодом, тіло заціпеніло від жаху. Вона силкується
крикнути, але спромагається тільки на беззвучні видихи. Мама
спроквола встає зі стільця, її рухи незграбні й неприродні, наче хтось
розтрощив усі кістки в тілі й навмання склеїв їх докупи. Єссіка
намагається позадкувати, але підошви немовби примерзли до підлоги.
Вона застигає на місці.
— Подивись у дзеркало, — шепоче мама і ступає крок до неї,
простягнувши руки. Пальці, скарлючені, як кігті грифа, ось-ось
вчепляться у доньчине волосся.
І тут Єссіка падає. Так їй здалося. Її пальці стискають ковдру,
оббивка софи мокра від поту.
У вітальні темно: таймер вимкнув телевізор. Кабельний блок
показує пів на четверту ранку. Надворі виє вітер, під його натиском
скриплять вікна.
20
За столом навпроти вилицювата жінка середнього віку
приглядається до Єссіки. Щойно Єссіка повідомила їй, що прийшла як
гостя Коломбано.
— Для вас зарезервовано два квитки, — каже жінка по-італійському.
— Я… я одна.
— Звичайно ж, ви одна, — відказує жінка, силувано
усміхнувшись. — Ласкаво просимо.
Єссіка кладе квиток і програмку в сумочку, проминає касирку
й фізично відчуває на потилиці її критичний погляд. Всередині
приємна прохолода. Тут гарно, як у храмі, хоч і немає церковного
начиння та ікон. Люди помалу сходяться в цьому невеликому
концертному залі — хто у футболці та шортах, а хто в таких шатах,
ніби тут мала бути якась урочистість. Під високою стелею відлунює
симфонія різних мов: більшість відвідувачів — це туристи. Згідно
з афішею на вулиці, квитки коштують не більш як кількадесят євро,
тож годі сподіватися на концерт світового рівня.
Єссіка вбралась у темно-синю сукню і взула туфлі на шпильках.
Знає, що гарно виглядає, але ніяк не добере, навіщо причепурилася: чи
то з нагоди концерту, чи то з потреби сподобатися Коломбано.
Підмальовуючись у готельному номері, вона раптом почулася ні в сих
ні в тих. Пригадався образ заплаканого Коломбано і обручки на
підмізинному пальці його лівої руки. Він розстарався двох квитків для
Єссіки, а це, ймовірно, означає, що не мав на меті зблизитися з нею. Чи
не видаватиметься смішним те, що вона прийде сама, а передусім —
чи не випливе назовні її брехня про друзів? Чи впізнає Коломбано
Єссіку в натовпі? Чи привітається? Чи випаде нагода перекинутися
з ним кількома словами після концерту?
Єссіка виймає квиток і дивиться на нього. Не вказано місця. Перші
ряди вже заповнені. Більшість глядачів — літні люди, але в натовпі, що
насуває, трапляються й молоді пари. Єссіка займає крайнє місце
в середньому ряді й опускає сумочку на коліна. На сцені чотири
струнні інструменти. Контрабас і віолончель спираються на шпилі, дві
скрипки лежать на стільцях.
 У Єссіки досі кислий посмак у роті. Перш ніж прийти сюди, вона
замовила в кафе пляшку просеко, висьорбала дві склянки й покинула
майже повну пляшку у венеційських сутінках. Спиртне зігріває нутро
і заспокоює, як рука надійного друга на плечі.
Минає ще п’ятнадцять хвилин, і ось останні гості знаходять свої
місця. Нема мови про аншлаг, зала рясніє порожніми кріслами.
Нарешті динаміки озиваються дзвінком. Трохи тьмяніють лампи,
стихає гул балачок, немовби хтось вимкнув звук. За якусь хвилину
в задніх рядах затупотіли, решта публіки заплескала в долоні.
Музиканти — чоловіки та жінки різного віку, зодягнені по-
офіційному, — проходять повз Єссіку й сходять на сцену. Там кожне
прямує до свого місця й бере в руки червонуватий дерев’яний
інструмент.
У затихлій залі лунають звуки настроювання. На сцені немає
Коломбано. Єссіка зиркає на двері в задній частині приміщення. Вони
зачинені. Що ж це діється? Єссіка прийшла куди треба, її ім’я
значилось у списку. А Коломбано сказав, що виступатиме сам.
Єссіка виймає програмку з сумочки. На фото концертна зала така
сама, як ось ця наяву. Деякі музиканти подібні до тих на знімку. Чому
немає Коломбано? Може, з ним щось трапилося?
Інструменти опинилися в надійних руках музикантів. Здійнялися
смички. Музиканти кивають одне одному. І ось кінський волос гладить
натягнуті струни, смички злагоджено рухаються вперед-назад,
витворяючи такі чисті ноти, що у Єссіки гусяча шкіра на руках. Вона
заглядає у програмку. Йоганн Себастьян Бах, «Арія на струні соль».
Мелодія така гарна, що дух перехоплює. Заплющивши очі, Єссіка
бачить насипаний пагорбок з квітами, себе на краю могили, людей, що
стоять поряд; відчуває руку тітки Тіни в себе на плечі. По щоках
Єссіки течуть сльози. Розсип квітів — білих. Мамина улюблена барва.
Арія триває хвилин п’ять, не більш, але за цей час Єссіка встигає
здійснити бентежливу подорож у минуле — у вічність, яка дуже вже
швидко минається.
Музика стихла. Публіка аплодує, а Єссіка якусь мить не може
отямитися й приєднатися до аплодисментів. Вони стихають, а тоді
знову звучать. Повз неї до сцени йде усміхнений чоловік зі скрипкою
в руках. Коломбано. Він соліст. Він зірка концерту.
 Схрестивши ноги, Єссіка обсмикує поділ. Відлягло від серця.
Поклавши руки на коліна, вона дивиться, як красень сходить на сцену,
кладе скрипку під підборіддя й усміхається глядачам.
Та передусім Коломбано усміхається їй.
21
Комісар Санна Поркка кермує, вдивляючись у заворожливу картину
перед собою. На шосе кружляє пороша, танцює у сяйві далекосяжних
фар. Клин світла вихоплює з мороку не тільки поборознений сніг на
узбіччях дороги, а й голі стовбури дерев, що криють у собі безмежну
темряву. Вони вже годину їдуть крізь заметіль, а до столиці ще більш
як три години їзди, і то без зупинок. У телефонній розмові її колега
головний комісар Міксон наголосив, що діло не спішне.
Найважливіше — безпечно доправити Копонена до Гельсінкі, щоб уже
вранці можна було докладно розглянути справу.
Санна дивиться на навігатор на панелі приладів. Проминувши Юву,
треба зразу звернути на автостраду номер п’ять, що веде до Міккелі,
а звідти — через Лахті — до Гельсінкі. Швидкісна дорога почнеться за
Гейнолою. Хоч тут і натяку нема про якийсь дорожній рух, та все одно
наберешся стресу, коли ти втомлена і їдеш вузьким шосе. Все, що
траплялося на дорозі, — це стрічні поодинокі трейлери-напівпричепи.
Не довелось обігнати жодної машини.
— Скажете мені, коли треба буде зупинитися, — порушує тишу
Санна, кинувши оком на дзеркало заднього огляду. За весь час поїздки
ніхто не зронив слова — ні вона, ні Копонен. Письменник так тихо
сидів на задньому сидінні свого «ауді», що Санна кілька разів
подумала була, що він заснув. Та Копонен і очей не зімкнув. Весь цей
час він не зводив порожнього погляду з лісу, що, мигочучи, проповзав
мимо, немов монотонна кінострічка. У цій поїздці письменникові
товаришують кілька маленьких, завбільшки з великий палець
пляшечок спиртного, придбані в готельному мінібарі.
— Зупинитися? — перепитує Копонен, уперше перевівши погляд на
переднє сидіння. Його подих відгонить духом віскі.
— Так. Якщо…
— Зараз пів на другу. Якого хера нам зупинятися? — тихо питає
Копонен, потираючи зморшки на лобі.
На мить Санна замислюється над відповіддю, але вирішує змовчати.
Вона спробувала повестися з ним по-доброму, і цього досить. Не
варто сподіватися цілком нормальної поведінки від людини в такому
стані. Цілком певно, хлопець шокований. Мабуть, йому хочеться
одного — повернутися додому, сісти на тахті поруч зі своєю дружиною
і сказати їй, що всі люди божевільні. Але Марія Копонен мертва. Санна
вже знає, про що говорили з Копоненом її колеги. Бо бачила фото, яке
надіслав Міксон. На Санниній сітківці закарбувалася застигла ейфорія
на обличчі покійниці. Неважко відтворити цей образ на тлі сніжинок,
мерехтливих у світлі фар.
— Перепрошую, — зітхнувши, каже Копонен. У його руках лускає
гвинтова пробка пляшечки й відбиває Санні охоту роздумувати та
уявляти. Спідометр показує трохи понад сотню. Незначно перевищено
дозволену швидкість, а за таких погодних умов, хай навіть на колесах
всепогодні шини, — значно перевищено.
— Не хочу, щоб ви вважали мене грубіяном, — втомлено додає він
і підносить пляшечку до рота.
Санна сумнівається, що зараз Копоненові найкраще зарадить
спиртне. З другого боку, воно могло б заспокоїти його, а то й приспати.
У Міксоновій інструкції не було ніяких конкретних вимог, крім однієї:
запакуйте Копонена в його машину і відвезіть до Гельсінкі.
— Нема за що, — відказує Санна, зиркнувши через плече. Не було
часу придивитися до Копоненового обличчя в півтемряві. Скоріше за
все, на ньому примирливий вираз.
Санна відпускає педаль газу. Під капотом «ауді» муркоче двигун V-6,
знижуючи оберти. Саннині пальці гладять оброблену шкіру на кермі.
Чудове авто. Може, колись і вона зможе придбати машину на смак, а не
на потребу.
— Доберемося до Гельсінкі не раніше ніж о пів до п’ятої, — каже
Санна, підштовхуючи кінчиком язика порційку жувального тютюну
в закапелок між зубами і верхньою губою. Пасажир не відповідає.
Видно, що він відкинув голову на підголівник.
Бозна-скільки років тому Санна востаннє побувала в столиці, однак
вона й не гадає залишатися там довше, ніж конче треба. Так чи сяк,
у Санни сьогодні все одно служба, і їй однаково, де триватиме робочий
день — на вокзалі в Савонлінні чи в дорозі, де треба доправити щойно
овдовілого автора бестселерів. Та й не дуже часто випадає їй сісти за
кермо новенького розкішного автомобіля.
— Ви читали мої книжки?
 — Ні, — швидко відповідає Санна. Не варто пояснювати
й виправдовуватися — виставлятися на сміх.
Копонен глибоко зітхає.
— У них є геть божевільні речі… Якщо все це… я навіть не уявляю.
— Матимете нагоду поговорити про це, коли ми приїдемо до
Гельсінкі, — спокійно каже Санна. Кілька хвилин минають у тиші.
Раптом із заднього сидіння до неї долинає ридання. Санна не знає, чим
пояснити такий вибух емоцій. Чи то її пасажир нарешті глибоко
усвідомив і відчув смерть дружини, чи то він тихо перебирає жахіття,
які його уява помістила між обкладинками. Жахливі фантазії, що
надихнули якогось схибленця вбити дружину автора. Санна хоче
сказати щось утішне, але на думку не спадає щось підхоже. Вже все
сказано.
Віддаль до заднього сидіння більша, ніж світловий рік.
Промайнув стрічний трейлер, і струмінь повітря, зрушеного цим
здоровенним автомобілем, гойднув «ауді». Сніг крутиться на асфальті,
збивається в несамовиті завої. Зненацька Санна зауважує яскраве
світло, що наповзає на дзеркальце заднього огляду.
22
Віскі обпікає горло, та не знечулює душі. Роґерові все мало. Санна
сидить за кермом його машини і не зводить очей з дороги. У Роґера
артеріями нахлинає кров — гаряча як окріп — і вмить кудись
відступає, від чого крижаніють пучки. Його верне від одноманітності
лісового краєвиду, що сунеться за вікном, від безпросвітної нудоти
засніжених сосон і ялин. Кортить піддатися пориву прийняти
пропозицію ось цієї жінки — попросити її зупинитися. Хочеться
кинутися до лісу, поринути в хащі, як водоплавний птах пірнає
у заглушений водоростями ставок. Хочеться щезнути в цьому ніякому
болоті, притиснутися до землі, заритися в сніг. Хочеться впасти
у ведмежу сплячку, погордивши прийдешньою весною.
«Це моя провина. Це я вбив Марію». Ця думка вивільняє щось
у Роґеровому нутрі. По щоках течуть сльози, вуста викривляються
в невтішному плачі. Він здобув усе, що хотів: успіх у літературі
і дружину-красуню, яка чекала його у великій віллі над морем. А тепер
здається, що на тому все й закінчилося. Здається, ніби він жив
і писав тільки для Марії, жив її відчуттями, дивився на себе її очима.
Завжди милувався собою з її погляду. І ось — Марії не стало.
Назовсім.
Чи кохав він її? Мабуть, так. Принаймні по-своєму. Він був завжди
напоготові подбати, щоб їй нічого не бракувало. Чи це була любов,
а чи Роґер просто тримав свій акваріум у чистоті й годував рибку? Він
не знає відповіді, а тому й потерпає від задушливої провини. Вже пізно
з’ясовувати. Змарноване щастя навічно позолотить ці спогади.
Велика вантажівка розминулася з Роґеровим «ауді», й воно
гойднулося. Якусь мить автоматичні склоочисники махали так, як руки
фанів на рокконцерті. Машині всього півтора місяця. Новенька. Торік
Роґер, купуючи її, прискіпливо вибирав і добирав геть усе — аж до
обладнання та шкіряної оббивки. А зараз тут і не пахне чимсь новим.
Тхне смертю. Це домовина, яку тягнуть триста сорок коней.
— Та вимкни їх к чорту!
— Що? — сьорбнувши носом, питає Роґер і підносить пляшечку до
рота.
 Його супутниця дивиться в дзеркальце заднього огляду. Крізь заднє
вікно в салон падає сніп яскравого світла.
— У цій машині позаду ввімкнено далекосяжні фари, — пояснює
вона й вивертає дзеркальце, щоб не сліпило.
Протерши рукавом куточок ока, Роґер озирається. Його вмить
засліплює.
— Щоб тебе чорти вхопили… — бурмоче він, рвучко
відвернувшись.
Роґер встиг зауважити, що цей автомобіль їде за кількадесят метрів
ззаду.
За мить світло потьмяніло.
— Зараз вони нас обженуть, — каже сама собі Санна, міцно
стискаючи кермо.
Роґер приглядається до автомобіля, що майже наздогнав їх. «Ауді»
зменшило швидкість до менш ніж вісімдесяти за годину, але цей
позашляховик не йде на обгін. Видно його капот, зовсім близько до
заднього вікна «ауді».
— Хай йому біс, що це він виробляє?
Повернувши голову, Санна кидає оком на пасажирське сидіння. На
ньому лежить портативний поліційний ліхтар. Заряджений і готовий до
вжитку. Добре, що спало на думку взяти його з собою про всяк
випадок. Той гівнюк у позашляховику зразу загальмує, коли побачить
синє світло.
Роґер зиркає на панель приладів. Швидкість впала до сімдесяти за
годину. Позашляховик — як тінь. Причепився до них, як коляска до
мотоцикла. А попереду відкривається довгий відрізок дороги —
порожній, жодної машини.
Поркка намацала ліхтар. Вмикає його. Смуга блакитного світла
ковзає по вікнах автомобіля, що вже їде поряд. І тут опускається шибка
вікна в задніх дверцятах позашляховика. Пляшечка коньяку вислизає
з пальців Роґера. Він впізнає худорляве обличчя, що маячить
у відчиненому вікні. Пригадує запитання, сформульоване цією чорною
пелькою, що зяє на обличчі.
«Чи боїтеся ви того, про що пишете?»
23
Дзвінок втрутився в сон, змішався з ним. Добра хвилина йде на те,
щоб Ерне прочумався й сяк-так спромігся всістися на потертій
шкіряній софі. Кондиціонер дме холодним струменем просто
в обличчя, болить шия. Мабуть-таки, лихоманка набрала сили. Судячи
з номера, що блимає на дисплеї, це телефонує комісар Санна Поркка.
Як домовлено, вона має привезти Роґера Копонена з Савонлінни. Третя
п’ятнадцять ранку. У просторому, без перегородок офісі нікого нема,
крім Ерне.
— Алло.
Не можучи здобути дар мови, Ерне мимохіть закашлявся.
— Respice in speculo resplendent19, — озивається якась жінка. Ніби
й Поркка. Чомусь у неї кволий і тремтливий голос.
— Що?
Тиша. Чутно шурхіт. Жінка ридає. Ерне намагається зрозуміти
почуте, спросоння в у нього плутаються думки.
— Це Поркка?
— Respice in speculo resplendent.
— Не розумію, — мимрить Ерне. Надто вже заморочений, він
не може втямити, що діється. — Що там у вас не так? — Ерне міцніше
стискає телефон. — Де Копонен?
Лунає крик, і дзвінок обривається. Якусь мить Ерне дивиться на
дисплей телефона, тоді заглядає у перелік останніх дзвінків і набирає
номер Санни Поркки.
«Номер, на який ви телефонуєте, недоступний».
Хай тобі біс. Є ще номер Роґера Копонена, зафіксований кілька
годин тому, але й на нього неможливо додзвонитися. Еге, сталося щось
серйозне.
Добряче розтерши обличчя, Ерне заходить до свого кабінету.
Набирає ще один номер і натискає на піктограму виклику.
— Поліція Савонлінни, — відповідає чоловічий голос.
Насторожений, бо ж пізня пора.
— Це Міксон із Гельсінкі, з відділу вбивств. О котрій годині Поркка
і Копонен виїхали з Савонлінни?
 — Секундочку…
— Коли вони вирушили до Гельсінкі?! — гримає Ерне. Аж тепер
чути, що пальці чергового забігали по клавіатурі. Нестерпно довго
тягнуться десять секунд.
— Згідно з журналом, вони вийшли з вокзалу о пів на другу. А чи
не мали вони сісти в його машину?
— Так. І що з того?
— Я так розумію, що їм ще треба було добратися до готельного
гаража, де стояла машина. Тому й виїхали пізніше, ніж зазначено
в журналі.
Черговий змовк.
Ерне сідає за комп’ютер. У горлі пульсує.
— Хіба Поркка не відповідає на дзвінок? — питає черговий.
— Не відповідає.
— Але… якби в дорозі сталося щось погане, вона повідомила б
нас…
— Якби трапився нещасливий випадок.
— А що ще може трапитися?
— Негайно зателефонуйте мені, коли щось дізнаєтеся, — каже Ерне
і припиняє розмову. У вухах стугонить кров. Голі березові гілки
дряпають шибку.
Ерне виводить на монітор ґуґлівську карту. Та чи виїхали
з Савонлінни Поркка і Копонен? Пів на другу… плюс двадцять
хвилин… Якщо вони їдуть, то години дві, не більш. Ерне тягне курсор
від савонліннського готелю «Сокос» і зупиняє його між Міккелі та
Гейнолою.
— Грім би тебе побив, — шепоче собі Ерне, шукаючи номер, який
телеоператори виділили для охочих зв’язатися з владою. Він підносить
телефон до вуха і водночас силкується згадати слова, які Поркка
мовила кілька хвилин тому. Респіце… Хай йому біс. Почувши Саннині
слова, Ерне спершу сприйняв їх як набір звуків, не більш.
Черговий на нічній зміні екстреної допомоги відповідає на дзвінок.
Ерне затинається, йому важко пояснити, чого йому треба. Його обдає
холодна хвиля.
Поркка говорила латиною.
19 Пильнуй відображених у дзеркалі (лат.).
24
Єссіка сидить на краю софи й дивиться на обідній стіл. Вона
увімкнула торшер, бо темрява стала іподромом, що змушує галопувати
уяву.
І не пригадаєш, щоб коли-небудь трапилося щось таке, як сьогодні.
Її сни ніколи не бували такими реальними, як ось цей.
У цій кримінальній справі є щось незвичайне. Може, збоченський
спосіб дії злочинця. Може, та обставина, що Єссіку гостріше, ніж
можна було гадати, вразила зустріч віч-на-віч з убивцею на місці
злочину. А може, і перше, і друге.
Випроставши ноги в колінах, Єссіка зводиться. Болять суглоби,
у стегні пронизливо поколює. Іноді вона задумується, чи можна ще
щось вдіяти з цим болем, але він рідко дошкуляє аж так, щоб згадувати
про це в кабінеті лікаря. Біль віддавна супроводжує Єссіку і став
частиною її самої. Голова давно зміркувала, що сталося з тілом,
і намірилася приділяти йому рівно стільки уваги, скільки треба. Не
більш. На скільки заслуговує.
Єссіка проходить повз крісло, на якому уві сні сиділа мама. Краєм
ока дивиться на нього і на мить потрапляє в напасливий кошмар
з головною постаттю — жінкою, схожою на маму. Але, звичайно, це
була не мама. «Подивись у дзеркало».
Під ногами скрипить паркет. Єссіка зупиняється біля кухонних
дверей, їй стисло живіт. Що за…
Раптом на все нутро нахлинає адреналін. Чорний купальний халат
висить на спинці барного стільця — там, де Єссіка залишила його
після душу. На кухні нікого немає. Просто цей халат створив у темряві
напрочуд правдоподібну оптичну ілюзію. Єссіка зіжмакує його
і жбурляє на стільницю. Сама відчуває, який важкий у неї подих.
Клацає електричний чайник. Радіогодинник висвічує час. Третя
сорок шість. Треба ще хоч трішки поспати, бо інакше дуже вже довгим
стане прийдешній робочий день.
Повівши оком на вікно, Єссіка бачить відображення залитої світлом
кухні й себе самої — у просяклій потом футболці. І з чорним
волоссям, зібраним у хвіст. І з невиразними, розплилими рисами
обличчя.
«Подивись у дзеркало».
Уві сні Марія Копонен привиділася в такій самій позі й у тій самій
сукні, як і було насправді на місці злочину. А обличчя — мамине.
Єссіка ніколи не бралася тлумачити свої сни, хоч час від часу мусила
обговорювати їх на сеансах терапії. А тепер вона не може позбутися
думки, що слова, які мовила примара, щось та й означають.
У животі забурчало. Еге ж, після вчорашнього обіду не було й ріски
в роті. Єссіка вихоплює хліб із хлібниці, вкидає дві скибочки в тостер
і вмикає його. Не хоче чекати ні секунди довше, ніж треба. У чайнику
клекоче вода. Ноутбук досі стоїть на стільниці. Єссіка дістає з серванта
ще один білий кухоль. Запарюючи чай, вона відчуває вібрування
телефона в пропотілій кишені. Прискорюється пульс. Ерне ніколи
не телефонує серед ночі. Хіба що в дуже важливій справі.
— Це Ерне?
— Ти не спиш.
— Не сплю.
— Вибачай. Я справді мав на думці те, що всім вам сказав. Щоб ви
хоч трохи відпочили…
— А в чому річ?
— Маємо ще два тіла.
— Окей.
Єссіка знає наперед, що Ерне навряд чи здивує її новинами, нехай
навіть і жахливими. Годі сподіватися чогось іншого. Єссіка змушує
себе чекати — дає йому змогу добрати слова. Дуже довго чутно тільки
важкий подих боса.
— Зателефонуй Юсуфові. Хай підвезе тебе, — нарешті каже Ерне.
Єссіка підходить до кухонного вікна. Що крок, то чіткіше її
відображення, ближче до звичного. Дивно, Єссіці відлягло від серця.
Неначе вона вже не побоюється, що вікно покаже те, чого не хотілося б
бачити.
— Що сталося, Ерне? — питає вона, порушивши довгу мовчанку.
— У лісі біля Юви, поблизу озера Салаярві, знайдено два трупи. За
шістдесят кілометрів на захід від Савонлінни…
— Савонлінни… — тихо повторює Єссіка. Вона торкається
пальцями шибки. Скло холодне. Здається, що крижаний вітер продув
його наскрізь, а тепер пробирається в тіло.
Вона мовчки вислуховує Ерне, хоча вже знає, що він скаже. В «ауді»
немає Роґера Копонена. Є мобільний телефон Санни Поркки. У ньому
зафіксовано якийсь дивний дзвінок. Бос важко зітхає.
— У нас є всі підстави вважати, що це тіла…
— Які ще підстави? Ти не…
— Єссіко. Ці тіла нелегко ідентифікувати. Їх спалили.
— Холера яс…
У цю мить на кухні щось гучно пальнуло. Серце Єссіки завмирає.
Телефон падає на кахляну підлогу.
Кухню переповнює дим і сморід паленого. Єссіка дивиться на
тостер. Він щойно вивергнув дві скибки почорнілого хліба.
25
Кімната для нарад тхне недокурками, дарма що востаннє там
дозволяли курити десь на початку тисячоліття. Світанкова пора. Вітер
стих, надворі ще темно. З вікна відкривається вигляд на гігантський
будівельний майданчик навколо сортувальної станції — безлюдний,
освітлений яскравими прожекторами. У небо здіймаються височезні
підіймальні крани, схожі на заснулих стоячи динозаврів.
Єссіка оплітає пальцями чайного кухлика і підносить його до вуст.
Крім Ерне, тут зібралася вся команда. Юсуф, Ніна, Мікаель і Расмус —
як завжди, просяклий потом. У відділку ходить жарт, що обігрує
популярний рекламний лозунг про дезодорант як найкращу коханку.
Мовляв, Расмусова коханка-дезодорант — найгірша з усіх можливих,
бо щодня зраджує його. Дивно, що ця насмішка не дійшла до вух
Расмуса. Якби дійшла, то чимось мав би відповісти на неї цей
ровесник Єссіки, що вивчився на адвоката й жодного дня не працював
за фахом. Хай там як, а Расмус Сусікоскі, напрочуд спостережливий
і ерудований, не раз довів на ділі, що під час слідства йому ціни
не складеш.
Ніна Руска спокійнісінько тицяє в телефонний дисплей, наче
постановила повернутися до цієї скромно обставленої кімнати і до
дійсності, страшнішої за казку, аж тоді, коли палець натисне на кнопку
«надіслати». Ця сорокалітка з різкими рисами обличчя, рясно всіяного
веснянками, завжди має елегантний вигляд, дарма що ходить
у джинсах і балахоні. Поруч Ніни сидить її одноліток Мікаель
Каарініємі, завзято жуючи гумку. Недавно він склав зброю на тривалій
війні з облисінням. Як завжди, на ньому бездоганно випрасувана
сорочка. Міке зиркає на Єссіку, зводить брови, і вона швидко
відвертається.
— Доброго ранку, — вітається Ерне, зачинивши за собою двері. Інші
п’ять учасників наради бурмочуть відповіді. — О восьмій почнеться
брифінг. На той час ми маємо принаймні накреслити лінію слідства.
Взявши в руки пульт дистанційного керування, він вмикає звислий зі
стелі відеопроєктор. Кімната наповнюється приглушеним дзижчанням.
 — Спершу послухаємо тебе, Рассе, — каже Ерне і спирається на
стіл.
Війнувши важким духом, Рассе прокашлюється і вказівним пальцем
підштовхує окуляри на перенісся. Кинувши оком на колег, він починає
мову. Трохи затинається:
— Ми прочитали всю трилогію Копонена і взялися до неї вдруге. Це
щоб виловити подробиці, які оминули увагою. Всього в ній вісім
убивств, сім із яких можна вважати ритуальними. Кожне з убивств, які
ми розслідуємо, має відповідника в «Полюванні на відьом».
Ці слова розряджають напругу, якою досі повнилася кімната.
Підтверджують те, що всі вже відчували в глибині душі.
— Чи збігається порядок скоєння злочинів у книжках з тим, що
наяву? — дуже спокійно питає Ерне, складаючи руки на грудях.
Єссіка дивиться на свого начальника, тоді обертається до Расмуса,
що сидить поруч.
— Ні, — відповідає Расмус, нервово поправляючи окуляри. — У нас
не той порядок, що в трилогії. Тобто він саме той, якщо окремо
розглядати перші два вбивства… Але якщо взяти до уваги оте
сьогоднішнє спалення на вогнищі… Усі злочини я занотував…
Расмус викладає на середину стола кілька аркушів — по одному на
кожного з присутніх. Єссіка супиться, глянувши на перелік.

Вбивства, скоєні в трилогії Роґера Копонена «Полювання на відьом»

КНИГА І
* Жінку втоплено (під льодом);
* Жінку отруєно (поза тіла така сама, як у Марії Копонен);
* Чоловіка на смерть побито камінням;

КНИГА II
* Чоловіка заколено кинджалом;
* Чоловіка спалено на вогнищі;

КНИГА III
* Жінку розчавлено на смерть (поступово, важким камінням);
* Жінку спалено на вогнищі.

— Секундочку, — озивається Ерне, відриваючись від папірця. — Чи

є доказ, що причиною смерті Марії Копонен стала отрута?
— Про це я нічого не знаю, — не вагаючись, відповідає Расмус і не
дуже впевнено веде далі: — Інші подробиці обох злочинів
відповідають описаним у книжці. Як і зовнішність жертв: чорняві
красуні.
— Чудово, — каже Ерне, бере зі стола видрук й підносить його
ближче до очей.
— А ці двоє, спалені на вогнищі… — починає Юсуф.
Ерне підтримує його багатозначним кивком. У кімнаті стихло. Усі
перечитують перелік. Єссіка сьорбає шипшиновий чай з присмаком
заліза.
— …Якщо злочинець — один він чи кілька — поставив за мету
реалізувати все описане в переліку, то він, очевидно, піде ще на три
вбивства.
— Один чи кілька? — перепитує Ніна, дописуючи щось у перелік.
Зиркнувши на неї, Мікаель заглядає в її папірець. На них дивиться
Єссіка. Їй цікаво, що саме написала Ніна: нотатку для себе чи записку
для Міке. В обох на обличчі серйозний вираз.
— Цілком можливо, що вбивства біля Юви й у Гельсінкі — справа
рук не однієї особи, — відповідає Ерне, ступивши трохи вбік, щоб
не затінювати блакитного прямокутника, висвітленого
відеопроєктором. — Але ми не можемо ствердити, що так воно і є.
Злочинець вислизнув із вілли Копоненів об одинадцятій годині чотири
хвилини. О третій п’ятнадцять мені зателефонувала Санна Поркка з-
під Юви. Якщо цей злочинець зразу ж сів у машину й поїхав на
Савонлінну, то він — хай там яка негода — мав час добратися до Юви
і влаштувати там засідку на Поркку та Копонена.
— Мабуть, він зробив найкращий вибір — забрався з міста, —
хрипкувато зауважує Юсуф.
— А я таки гадаю, що не він спалив цих двох.
— Чому?
— У цій теорії є одна істотна хиба. Звідки міг убивця дізнатися, що
Копонена о такій-то годині повезуть до Гельсінкі? — пояснює Ерне,
дивлячись на Юсуфа. Той задумливо похитує головою. — Важко
повірити, що він зразу вскочив в авто й поїхав на безбач, а біля Юви
побачив зустрічну машину «Ауді», розвернувся і став її переслідувати.
До того ж минулої ночі хурделив сніг. Видимість — гіршої
не придумаєш.
Ерне сів.
 — Але хтось таки впору розпалив багаття в лісі, — тихо мовить
Єссіка, прикипівши очима до аркуша паперу.
Ніхто не сміється. Ніхто й наміру не мав. На вулиці виє автомобільна
сирена. На думку спадає Фубу. Він завжди нервується, почувши такий
звук. Еге ж, ти завжди можеш вибратися зі Східного Гельсінкі20, але
ніколи не зможеш витравити його зі свого нутра.
— Більш правдоподібний сценарій — хтось вирушив із Савонлінни
услід за «ауді». Очевидно, він знав про кожний крок Поркки та
Копонена. Це ж допіру опівночі вирішено відвезти Копонена до
Гельсінкі, — каже Ерне.
У нього тремтить борлак. Єссіка добре знає: це означає, що бос
щось вирішив. Оцінивши те, що сталося, можна ствердити, що конче
треба було забезпечити належний захист Копонена в дорозі. Мабуть,
Ерне картає сам себе за такий недогляд. Принаймні підсвідомо.
— Тут варто взяти до уваги кілька обставин, — розвиває думку
Ерне. — По-перше, Санна Поркка мала при собі пістолет. Однак
не змогла захиститися від нападників. Чому? Може, вони теж були
озброєні? Може, мали потужнішу зброю?
Тишу в кімнаті порушує тільки дзижчання відеопроєктора.
Навіть Мікаелеві щелепи на мить застигли.
— По-друге, — веде далі Ерне, спохмурнівши, наче йому боляче
вимовляти слова. — Копоненове авто знайшли неушкодженим на місці
злочину. Отже, не було зіткнення, його не витіснено з шосе. Або
Поркка сама звернула на ґрунтову дорогу, або за кермом сидів хтось
інший. Хто? По-третє, на місці події виявлено тільки один тип слідів.
Іншими словами: якщо діяла група злочинців, то всі вони були взуті
в солдатські чоботи сорок п’ятого розміру — новенькі, неначе щойно
взяті зі складу. На місці злочину так натоптано, що й не розпізнаєш,
скільки було цих злочинців.
— Однак сліди в Кулосаарі…
— Такі самісінькі. Але, як я вже сказав, там орудував інший
злочинець. Я так гадаю.
— Хвилиночку, — втручається Мікаель, потираючи лисину на
тім’ї. — Кілька злочинців біля Юви. Плюс ще один — у Кулосаарі. Чи
означає це, що…
— Так, — перебиває його Ерне і глибоко зітхає. — Усе вказує на те,
що злочинців не менш як три.
 Єссіка переводить погляд з видруку на теплий кухлик. Чайний
пакетик дав воді червону барву. На язику залишився присмак заліза.
Постає примарне враження, що кухлик повен крові. На мить усе
червоніє — стіни, екран під стелею, стіл, обличчя співробітників.
Єссіку ось-ось знудить.
20 Східне Гельсінкі — макрорайон, у якому, порівняно з іншими частинами фінської столиці,
найбільший відсоток емігрантів і найвищий рівень безробіття та злочинності.
26
Вхопившись за край раковини, Єссіка глибоко вдихає і видихає.
Знає, що нудота взялася від виснаження та стресу й від блювоти
не полегшає. Попивши води з крана, вона зводить голову
і приглядається до свого відбиття. Очі втомлені, обличчя позначене
тривогою, дарма що добра хвилина пішла на макіяж. Снується думка
про власне відображення. Воно видається якимсь чужим, зовсім
не схожим на те, що було ще вчора. Єссіка нахиляється до дзеркала,
риси обличчя загострюються, зіниці розширюються — і з дзеркальної
глибини на неї видивляється мама, викрививши вуста у злобній
посмішці.
— Єссі! — гукає крізь двері занепокоєний Ерне й зразу заходиться
сухим глибоким кашлем курця, упродовж останніх кількох місяців уже
хронічним.
— Зі мною все добре, — каже Єссіка, відірвавши довгенький
клапоть від рулону туалетного паперу й витерши очі. Останній погляд
у дзеркало. Щезає моторошний вискал, але все одно доводиться
заплющити очі. Він ліг печаттю на сітківці. Кілька глибоких вдихів-
видихів, і Єссіка відчиняє двері. Ерне стоїть, спершись на стіну.
— Справді? — питає він. Підлегла зразу ж рушила коридором, бос
іде за нею, кашляючи в кулак. — А ти не…
— Що «не»?
Єссіка зупиняється й обертається так рвучко, що Ерне мало
не налітає на неї.
— Просто я не звик бачити тебе… — затинається він.
— Якою? Слабкою?
— Не те що слабкою, а…
— Якою ще?! Якщо когось вранці занудило, то це вже порушення
відомчих правил поведінки? — огризається, взявшись у боки, Єссіка.
І помічає, що вираз очей Ерне змінюється. — Тьху. Та ні, я не вагітна.
Вона прямує до кімнати нарад.
— Єссіко! — гримає Ерне. В його голосі враз зазвучали нотки
роздратування. Єссіка зупиняється. Ерне підходить і бере її під руку. —
Не моя це справа, коли тебе нудить так, ніби чекаєш трійні. Але я хочу,
щоб ти мала голову на плечах. Маєш?
— Так.
— Скажи це повним реченням.
— Я маю голову на плечах.
— Повтори.
— Що це таке? Якийсь сраний рокконцерт? Хочеш, щоб
я репетувала? Щоб усі подумали, що я божевільна?
— Гаразд.
Ерне відходить убік, на його обличчі знову звична неспокійна
усмішка.
Зауваживши це, Єссіка жалкує за свій спалах. Останнім часом Ерне
мало не щодня з тої чи іншої причини зривається, але на нього годі
сердитися. Хіба що хвилину, не більш. Його великодушність
компенсує дурнувату звичку поблажливо і зверхньо поводитися
з підлеглими. Ставитися до Єссіки наче до рідної доньки, яку Ерне
завжди прагнув мати.
— Ми провадимо дуже й дуже незвичайне слідство. З такими
злочинами ніхто з нас не мав справи. Зрозумій, що я під страшенним
тиском, — каже Ерне.
— Розумію.
— Мені потрібні швидкі результати. Тому я мушу дбати про все —
зокрема, про фізичне та психічне здоров’я моєї команди.
— Звичайно.
— Не було часу осягти розмах цієї кримінальної справи. Минулої
ночі, коли ми розмовляли в машині, була тільки одна жертва.
— Уже є чотири.
— І все вказує на те, що невдовзі матимемо ще три…
Ерне змовкає. Відчиняються двері в кінці коридору, і тишу
розганяють звуки карбованих кроків. До кімнати нарад входять жінка
в костюмі та високий чоловік в офіцерській уніформі.
— Леннквіст із Управління національної поліції. Рідкісний
дурень, — тихо каже Ерне. — Прийшов на брифінг. Ще й не сам,
а з кимось із міністерства…
— А якщо їх уже сім? — півголосом питає Єссіка, задивившись на
розстебнутий ґудзик співрозмовникової сорочки.
— Що ти маєш на увазі?
 — Можливо, вбивства скоєно за таким самим порядком, як у книжці,
а ми ще не знайшли інших жертв.
З виразу очей Ерне можна зрозуміти, що він вважає цілком слушним
це до болю свіже припущення.
— Оце думаю разом із Юсуфом піти на фармацевтичну фірму, де
працювала Марія Копонен.
— Трохи підожди. Зараз тут буде судмедексперт.
— Хто чергував учора ввечері?
— А ти як гадаєш?
27
Відкинувшись на спинку стільця, Юсуф спостерігає Єссіку та Ерне,
що входять до кімнати й сідають на свої місця. На екрані висвічуються
знімки утоплениці. Жахливу темряву, тло попередніх фотографій,
замінили клінічно холодний алюмінієвий стіл і білі простирадла.
Обличчя жертви бліде й спокійне.
Юсуф розстібає вовняний джемпер. Стало душно. Тут, крім
співробітників відділу та двох гостей, є ще два експерти — чоловік із
Управління національної поліції й Сіссі Сарвілінна, яка зробила розтин
тіла.
— Підтвердилося наше попереднє припущення, що причиною
смерті стало утоплення… — каже Сарвілінна і, клацнувши пультом,
переходить до наступного слайда. На екрані невпинно витанцьовує
лазерна указка. Юсуф не знайомий з Сарвілінною. Чув, що вона
відлюдькувата, навдивовижу пряма і зовсім не веселуха, хоча їй
притаманний своєрідний чорний гумор. Зодягнена у щось таке
релігійно-консервативне, вона може слугувати стереотипним зразком
ділового судмедексперта.
Юсуф примружується. Дивно, що жертва видається такою
спокійною. Зазвичай на обличчях утоплеників залишаються сліди
страху та паніки.
— …але аналіз діатомових водоростей показує, що цю жінку
втопили в іншому місці.
Сарвілінна оглядає приголомшених людей. Неначе втішається тим,
що перевела головоломку на вищий рівень. Усіх вона застукала
зненацька — крім хіба що Мікаеля й Ніни.
— А тоді засунули під лід, — шепоче Ерне. — Я передчув щось
дивне, судячи з голосу Копонена під час нашої відеорозмови.
— Легені повні прісної води, — веде далі Сарвілінна, не зважаючи
на нього. — З водогону, скажу конкретно.
— Коли вона загинула?
— Між шостою і дев’ятою вечора — за приблизною оцінкою. Крім
того, можу більш-менш упевнено ствердити, що вона пробула під
льодом щонайдовше дві-три години.
 — Отже, вчора ввечері її десь утопили, а тоді зразу привезли на
ділянку Копоненів, — каже Єссіка, записуючи свої спостереження.
— А там злочинець зробив ополонку, кинув у неї тіло й замаскував
це місце снігом. Тоді перейшов подвір’я, увійшов до будинку й убив
Марію Копонен, — докидає Юсуф, невпевнено поглядаючи на
судмедекспертку, як школяр, що сумнівається у своїй відповіді.
Сарвілінна не каже ні слова. Лишень, очевидно знудьгована, зиркає
на годинник. Це не її діло — підтверджувати чи заперечувати здогади
нишпорок. Вона прийшла сюди, щоб викласти факти. Холодні.
Незаперечні. Факти.
— А як воно в книжці? — питає Єссіка.
Зацікавившись, люди обертаються до Мікаеля. Пошурхотівши синім
пластиковим пакетом, він вкидає в рота шматочок жуйки. І відповідає,
кинувши оком на Ніну:
— У книжці цю жінку, запідозрену у відьмацтві, кинули у ставок,
зв’язавши їй зап’ястки та щиколотки. Це середньовічний спосіб
перевірити, чи ця запідозрена справді відьма. Або ж варварський
спосіб — називайте, як хочете. Якщо жінка спливає на поверхню, то це
непідважний доказ, що вона відьма. Тоді її негайно засуджують до
смерті.
Єссіка недовірливо хитає головою.
— І на якій підставі?
— На це запитання є дві відповіді. Багато хто вірив, що вода
не приймає відьом, бо ті приєдналися до легіонів диявола й тим самим
відкинули своє хрещення. Вірили також, що вода як символ чистоти
відштовхує відьму. Верх дурості — жертву звільняли від підозр тільки
тоді, коли вона опустилася на дно й захлинулася. Звичайний наслідок,
як на здоровий глузд. Але щоб остаточно довести невинність
запідозреної, треба було ще влаштувати додаткову перевірку. Брудна
справа, але так тоді робили.
Юсуф витирає спітнілі долоні об джинси.
— Господи, це ж безглуздя.
— Отже, наша жертва загинула від одного з таких випробувань? —
питає Ерне.
— Цілком можливо. Якщо вбивці скопіювали злочин із Копоненової
книжки.
 — Сліди на тілі підтверджують це припущення. Видно, що жертві
зв’язали зап’ястки та щиколотки, — каже Сарвілінна і, клацнувши,
показує обличчя утоплениці великим планом.
— Де відбувся цей суд? Маю на увазі той, що в книжці, — питає
Єссіка.
— У домівці головного інквізитора, — каже Ніна. Вони з Мікаелем
перезираються і майже водночас зітхають: ось-ось посиплються нові
запитання. — Нехай кожен, хто бере участь у слідстві, перечитає ці
книжки. Є якісь збіги, але…
Ніна заплющує очі.
Мікаель розвиває Нінину думку.
— Так воно і є. Не в усьому дійсність збігається з літературним
вимислом.
— Ось послухайте… зараз дуже важливо, щоб ми з’ясували одну річ
для всіх. — Ніна випростовується. — Книжки Копонена почасти
фантастичні, у них є надприродне. Є жінки, яких підозрюють
у відьмацтві, а є й справжні відьми. Наприклад, у книжці жінку, що
сидить за столом, уже були вбили, та згодом вона з’являється — вся
причепурена, з холодною усмішкою на обличчі.
— Отже, вбивці не точно скопіювали вбивства з книжки? Черпали
натхнення з подій загалом? — питає Ерне.
Чоловік із Управління поліції, спершись на стіну в глибині кімнати,
потирає собі брови.
Ніна розпускає світле волосся й знову збирає його.
— Схоже на те.
Ерне щось занотовує у блокноті.
— А як щодо спалення біля Юви?
— У трилогії це дві зовсім різні події. Єдине спільне з убивствами
минулої ночі — це те, що жертвами стали чоловік і жінка, —
відповідає Мікаель, перекидаючи язиком жуйку в роті.
— Чи справді біля Юви спалено Поркку й Копонена? — питає Ніна.
Єссіка зводить руку.
— Візьму відповідь на себе. Спаленому чоловікові видалили зуби.
Мабуть, щоб завадити ідентифікації. Але вже з’ясовано особи жертв.
ДНК, вилучена із засобів гігієни в житлі Копоненів, відповідає зразкам
ДНК, взятим із тіла спаленого чоловіка.
 Кілька секунд ніхто нічого не каже. Це вже офіційно: Роґер Копонен
мертвий.
— Повернімося до Крижаної Принцеси, — озивається Єссіка і зразу
шкодує, що при людях із язика зірвалося це моторошне прізвисько. —
Ми й досі не знаємо, хто вона?
— Не знаємо. З тих, що зникли безвісти, ніхто не відповідає опису
жертви.
— А як щодо невідповідності?
— Вбивці могли загримувати й одягти жертву, як собі хотіли, але
можна бути певним, що йдеться не про дев’яносторічну бабусю
з хворобою Альцгеймера, якщо ви це маєте на увазі.
— Добре. Ну а Марія Копонен? Як її вбили?
— Зовнішніх ран немає, — каже Сарвілінна, схрестивши руки. —
Ймовірно, її отруїли. За якийсь час знатимемо напевно.
— Звідки взялася її посмішка? — питає Ерне.
Сарвілінна висвітлює фото Марії Копонен. Ще одне. І ще одне. Цілу
низку. І ось з’явилося зображення якогось хитромудрого пристрою, що
складається з дрібних частин.
— На щоках ми знайшли ось ці вставки. До них прив’язано
тоненьку волосінь, яка обхоплювала голову ззаду. Волосіні не було
видно, бо її прикрив густий шар гриму, накладеного на шкіру, а також
герметик, призначений зафіксувати риси обличчя, — пояснює
Сарвілінна, чухаючи мочку.
— Якийсь божевільний це придумав, — каже Ерне. Наступні десять
секунд увесь колектив похитує головою.
Єссіка зауважує, що високий чоловік в офіцерській уніформі
дивиться на годинник і дає знак Ерне. Той повільно зводиться зі
стільця, і вони вдвох виходять у коридор.
Єссіка відчуває, як несолодко її начальникові. Роль керівника
слідства аж ніяк не легка. Чотири трупи за кілька годин — це рідкість,
звідки не глянь. Серійний убивця. Кожен, хто досліджував
злочинність, знає, що у Фінляндії вкрай рідко таке трапляється.
У кримінальній історії країни відомо лише кілька випадків, які
у вільному трактуванні відповідають критерію «два або більше
вбивства, скоєні одною особою не водночас». Навіть у цьому випадку
навряд чи можна беззастережно застосувати цей термін. Факти
вказують на те, що, попри певну схожість, вбивства в Кулосаарі та біля
Юви — це справа рук різних осіб.
— За кілька годин матимемо попередні лабораторні результати. —
Сарвілінна дістає зі шкіряної сумки товсту теку. — Тут є все, що нам
уже відомо. Ви знаєте, де мене знайти.
У кімнаті непевно шелестять перешіптування — увійшов Ерне,
діставши від високопоставленого офіцера хоч короткий, зате відчутний
прочухан. На його обличчі променіє стрес. Ніхто ні словом
не озивається.
Юсуф відкриває таблоїдний додаток у телефоні, хоча наперед знає,
що від цього не полегшає. Плутані заголовки. Репортери не можуть
знайти кінці. Поліція. Автор бестселерів. Його дружина.
За мить блимотять люмінесцентні лампи на стелі. Сарвілінна
зачиняє за собою двері.
28
Нині вранці немовби в іншому просторовому вимірі опинилася ця
повна людей, яскраво освітлена кімната в понурій будівлі
Національного управління поліції. Ерне сідає на крайній стілець за
довгим столом — єдиний вільний. На чільному місці пишається
в синій уніформі Юкка Руусканен. Дивиться крізь Ерне, ані оком
не моргне. Усі тут неспокійні, крім цього типа, завжди бундючного
і самозакоханого. Здається, минула ціла вічність від студентських
часів, коли Ерне приятелював з ним, пиячив і пускався на всілякі
витівки. На столі розкидано мікрофони та диктофони всіх розмірів
і барв. За ними відкривається вигляд на ряди крісел, які заповнює
спрагла новин публіка.
Блимотять спалахи. Великі камери працюють у прямому ефірі на
вебсайти та телебачення. Навряд чи тут за весь час набиралося стільки
люду, як сьогодні. Еге ж, у цій кримінальній справі багато чого
цікавого. Ерне покашлює. У роті пересохло, а на столі немає жодної
пляшки з водою. Він витирає носа. Від пальців повіяло духом
сигарети, викуреної п’ять хвилин тому.
— Гаразд, уже восьма година. Почнемо, — зрештою каже
Руусканен, і перешіптування стихає. Водночас почастішали спалахи,
наче завдяки початку пресконференції поліціянти набралися
фотогенічності.
— Я Юкка Руусканен, начальник Департаменту поліції Гельсінкі.
Ліворуч від мене — заступник начальника Єнс Оранен та Юнас
Леннквіст із Національного управління поліції… — Змовкнувши,
промовець споглядає камери перед собою. Здається, він і забув, що
Ерне тут. Та ось нарешті переводить погляд на нього: — А праворуч
від мене — головний комісар Ерне Міксон із відділу кримінальних
розслідувань Гельсінкі, головний слідчий у цій справі.
Камери розвертаються на Ерне й, здається, ще прудкіше стрекочуть.
Ось уже й офіційно довелося віддати честь цьому слідству, його
майбутнім помилкам і браку результатів. Спалахи висвітлюють глибокі
зморшки на обличчі й виставляють напоказ залеглі в них роки. Ерне
знає про свій хворобливий вигляд. Час зробив своє, і дієво підсобляла
йому «Румба» — закручена в цигарковий папірчик естонська отрута,
якої Ерне за казна-скільки років втягнув у легені чи не більше, ніж
чистого кисню.
Руусканен коротко описує події минулої ночі. По спині Ерне тече
піт, під пахвами геть мокро. Хоч-не-хоч, а обернешся до промовця —
аби тільки не дивитися на витріщені чорні очиська об’єктивів.
«Роґер Копонен… дружина… поліція…» — лаконічно веде
Руусканен. Ерне не слухає, бо сам міг би з пам’яті викласти всі
подробиці. Натомість він придивляється до чоловіків навпроти
в парадних синіх одностроях — цілком доречних не тут, а на якомусь
офіційному балу. Ерне — єдиний на сцені, хто сміло вбрався в чорні
джинси, сорочку та твідовий піджак, який пам’ятає кращі часи. Ось
такий однострій — робочий одяг естонського хлопчика на побігеньках.
Не кому, а таки Ерне випало відповідати на запитання журналістів
після пресконференції. Ну а ця трійця повернеться до політикування та
інших видів діяльності, які не мають нічого спільного з повсякденною
роботою поліції. Двоє з цих начальників — ровесники Ерне, а Єнс
Оранен явно молодший від нього. Можна було б подумати, що Ерне
якоїсь миті вибув із кар’єрних перегонів і застряг на місці. Але він
завжди відчував, що просувається службовою драбиною саме так, як
хоче. У свої п’ятдесят Ерне посідає бажане місце й виконує роботу,
про яку мріяв ще змалку. Воно-то так, але інколи, як-от сьогодні,
помічаєш очевидні вихиляси та збої кар’єри.
— …а на запитання про саме слідство відповідатиме Ерне
Міксон, — підсумовує Руусканен. Ще не встиг він договорити до
кінця — вгору злітає кілька рук.
— Чи є вже підозрювані? — питає жінка у першому ряді. Ерне знає,
що вона працює на каналі громадського мовлення. Як завжди,
починається з простих запитань, а далі — це відомо з досвіду —
будуть щораз складніші.
— Маємо опис підозрюваного в убивстві, скоєному в Кулосаарі.
Наразі можу сказати, що це білошкірий чоловік. Скоріше за все —
корінний фін, — відповідає Ерне, опустивши очі на мікрофон. Мусить
оприлюднити цю інформацію. Міністр внутрішніх справ дав
зрозуміти, що треба відразу запобігти всіляким спекуляціям про
чужоземних терористів.
— Отже, підозрюваних немає?
 — Як я вже сказав, є опис. У зв’язку з цією справою ми нікого
не заарештували. Розшукуватимемо цю особу на основі того, що ми
дізналися під час слідства.
Ерне стискає кулак. Галогенні лампи на стелі неначе пояскравішали.
— Що відомо про вбивство поліціянтки біля Юви? Ви впевнені, що
цей злочин скоїв хтось інший?
— Якщо взяти до уваги відстань, то це цілком імовірно.
— Може, тут діє злочинне угруповання?
— Ми не відкидаємо таку можливість.
— Чи погрожував хтось Роґерові Копонену та його дружині?
— Ми нічого не знаємо про такі погрози.
— Як убито жінок у Кулосаарі?
Ерне кліпає. Ось тут годилося б прибрати таку міну, як у покериста
за столом.
— З огляду на таємницю слідства ми не можемо…
— Чи подібні ці злочини на ті, що скоєно в лісі біля Юви?
— Я вже сказав, що ми не можемо…
— Чи не запідозрили ви, що способи вбивств запозичено з творів
Роґера Копонена?
Не в брову — в саме око. Неминуче сталося, попри всі старання
засекретити подробиці злочинів.
— На цій стадії слідства я не можу і не хочу оцінювати ці методи
з такого погляду.
Ерне знає, що не відповів на запитання. Аудиторія професіональних
новинарів не вдовольнилася.
— Чи спалено тіла в лісі?
Ось воно, слово-горобець. В Ерне потіють руки. Руусканен тиче
щиколотками йому попід ребра, а водночас нахиляється до Оранена,
бурмоче щось на вухо й киває на Ерне.
— Так. Знайдено спалені тіла загиблих, — відповідає Ерне
й машинально тягнеться до склянки з водою. Її тут немає. Від кожного
вимовленого слова болить гортань. За секунду-другу оркестр камер,
комп’ютерних клавіатур і шепотів переходить від піано до фортисимо.
— У Копоненовій книжці спалюють людей. Хіба це не очевидна
паралель?
— Наші слідчі переглядають твори Роґера Копонена. Якщо описані
в них злочини якось пов’язані з тими, що скоєно насправді, то ми
візьмемо до уваги цей зв’язок.
— Чи є літературний відповідник вбивств у Кулосаарі?
— Якщо я відповім «так» чи «ні», то тим самим заперечу те, що
тільки-но сказав.
— Ми тут говоримо про серійного вбивцю?
— Поки що немає підстав назвати його серійним.
— А чи є підстави вважати, що злочинець знову заатакує?
— Ні.
Руусканен і Оранен знову перешіптуються. Ніхто не припрошує
журналістів ставити запитання, а руки зводяться й зводяться. Годі
сподіватися перепочинку.
— Чому поліція…
Питання обривається, завмирають губи чоловіка з розкошланою
бородою. Вперше за весь час пресконференції стало тихо. Очі
бородатого репортера, як і всіх інших, прикипіли до дисплея ноутбука.
Враз зала озивається бурмотінням — дедалі гучнішим. Журналісти
хапають смартфони й вистукують по екранах. Хто ще не втямив,
у чому річ, підглядає те, що бачить сусід. Вражені, недовірливі
обличчя. Навіть збуджені. Куди й ділася сонливість. Руусканен
прикушує губу й озирається, ніби вимагаючи пояснити цю раптову
зміну настрою. Ерне дістає свій смартфон. Досі від його команди
не надійшло жодного нового повідомлення.
— Що тут діється?! — кричить Руусканен. Лютує, бо відчуває, що
тільки він один не в курсі справи.
— Щойно на ютьюбівський акаунт Роґера Копонена завантажили
відеоролик, — гучно, на всю кімнату пояснює співробітник
громадського радіо. — Короткий фільм про його дружину.
Ерне обхоплює пальцями товстий мікрофон. Заплющивши очі, він
бачить спотворене неприродною посмішкою обличчя, зафіксоване на
сітківці.
29
Malleus maleficarum. Malleus maleficarum. Malleus maleficarum.
Єссіка сидить за письмовим столом. Юсуф нахиляється
й придивляється до її комп’ютера. Тільки-но на дисплеї зник якийсь
драматичний відеоролик, натомість відкрився ютьюбівський акаунт
Роґера Копонена. Тремтить вертикально зорієнтована картинка —
очевидно смартфонна. Зображено страхітливо вискалену Марію
Копонен на її звичному місці — за довгим столом. Звуковий
супровід — пісня Imagine і розбірливі на тлі білого шуму слова,
мовлені повчальним, занудним чоловічим голосом: Malleus
maleficarum. Знову й знову монотонно звучить цей вислів. Відео триває
шістдесят секунд, у кадрі є тільки обличчя мертвої жінки. Мабуть,
убивця сфільмував її й зразу викликав поліцію. Або ж навпаки.
— Тьху. Ну й гидотний цей голос. Це запис? — питає Юсуф.
— Схоже на те.
— Скільки часу піде на те, щоб видалити відео?
— Нам тепер усе одно. Відео вже переглянули, завантажили та
поширили.
Стиснувши губи, Єссіка прокручує стрічку. Попри всесвітню славу
Копонена, у нього лише кілька тисяч підписників. Втім, відео
поширилося блискавично. Є сотні коментарів.
Юсуф робить спробу присвиснути.
— Хай йому біс. Ерне попередив, що ми вляпаємося в лайно, але
такого він не передбачив.
— А як він міг передбачити?
Єссіка набирає повні легені повітря. Жахливе видовище. Більшість
дописувачів вважає, що це жарт, запізніла гелловінська витівка або ж
трюк, призначений рекламувати Копоненові книжки. Але ж запис
триває хвилину — цілком досить, щоб зрозуміти, що тут щось не так.
Марія Копонен не дихає. Крім того, від неї просто-таки променіє якась
невимовна завершеність, яку майже неможливо підробити. Попри те,
коментарі не відзначаються чуйністю. Є жорстокі люди. І дурні.
Кажуть, Вінстон Черчилль якось зауважив, що найсильніший аргумент
проти демократії — це коротка розмова з пересічним виборцем.
У наші дні можна замінити другу частину цього афоризму словами «це
коментарі в соціальних мережах».
— І що тут робити? — питає Юсуф.
— Звернутися до айтішників. Треба ідентифікувати електронну
адресу, з якої вбивця ввійшов в обліковий запис Копонена на
«Ютьюбі».
— Окей, — зітхає Юсуф.
Він уже ладен непомітно вийти, але Єссіка відводить очі від
дисплея.
— Юсуфе… чомусь мені здається, що поїздка на «Неврофарм» — це
марна трата часу. Попроси Ерне, щоб скерував сюди когось із
Національного бюро розслідувань. Воно вже запропонувало нам
допомогу.
Юсуф киває і виходить.
Єссіка натискає на кнопку відтворення. Вона вже тричі переглядала
цей ролик, і навряд чи повтор відкриє щось нове. Кадр порівняно
стійкий, трохи дрижить. Це означає, що злочинець тримав камеру
в руці, ні на що її не опирав. Malleus maleficarum. Malleus maleficarum.
Моторошно звучать ці слова, але Єссіка не приглушує звукового
супроводу. Треба слухати це знову і знову. Треба зрозуміти, що хотів
повідомити негідник своїми вчинками і цим відео. На обличчі жінки
завмерла широка посмішка, а очі немовби кричать пробі й водночас
злобно глузують із Єссіки.
30
Зала спорожніла, а Єссіка досі сидить. У вухах відлунюють вічні
мелодії Вівальді. Вона не належить до великих любителів класичної
музики, але сьогодні на неї справила глибоке враження низка відомих
на весь світ концертів венеційського композитора. Звісно, це враження
поглибив соліст: Коломбано не тільки загадковий красень, він ще
й справжній віртуоз скрипки.
Коломбано не попросив Єссіку почекати. Зійшовши зі сцени, він
тільки кинув на неї оком і попрямував до дверей у кінці зали. Однак
якийсь внутрішній голос намовив Єссіку залишитися на місці. Бо
й справді, чи став би Коломбано запрошувати її на концерт, якби зовсім
не мав наміру побачитися з нею? Та ось одна за одною гаснуть лампи,
й помалу складається враження, що йому йшлося не про побачення,
а про повну залу глядачів.
— Ми зачиняємо, — озивається італійською жіночий голос.
Єссіка здригається. Запашіли щоки.
— Розумію.
Її неспокійні пальці перебирають ремінці сумочки. Обернувшись,
вона бачить вилицювату касирку, обличчям схожу на хижого птаха.
Перед концертом в очах цієї жінки був холод. Тепер замість нього —
співчуття, а то й співпереживання. Їх вираз неначе мовить: «Не бери
собі того близько до серця. Ти не перша. І не остання».
— Вам треба йти, — знизуючи плечима, каже жінка.
У Єссіки від розчарування перевертається в животі. Звівшись, вона
кивком прощається з жінкою, яка ходить між рядами крісел і підбирає
покинуті програмки. У великій залі відлунюють кроки Єссіки, ноги
обважніли. Під час концерту випарувалось умиротворення від
ігристого вина, залишилася порожнеча. Чи то голод завинив, чи то
нездійснене сподівання, а чи поєднання першого і другого.
Єссіка штовхає важкі вхідні двері. Знову задощило. Крапельки
легенькі й теплі. Вологий бриз пахне морем. Трішки відгонить
металом і сечею. Від площі Святого Марка долинає знайома пісня. Її
співає тенор.
 Єссіка ступає на мокру бруківку й заточується. Ослабли стопи, знову
бозна-звідки вигулькнув біль і б’є по нервах. Починає він зі
щиколотки, тоді просувається вгору до коліна, заглиблюючись у ногу.
Неначе під частими ударами молотка крізь кістку пробивається тонкий
цвяшок. Треба розвернутися, вхопитися за важку дверну ручку,
прихилитися до неї, сісти під дверима й чекати, поки минеться. Ба,
гордість не дає це зробити. Єссіці хочеться якнайскоріше спекатися
розцяцькованої концертної зали, яка цього вечора стала сценою
приниження і розчарування.
З кожним кроком біль посилюється. Побачивши фонтан на тому боці
вулиці, Єссіка дибає до нього, похитуючись, як довгонога лань на
льоду. Цвяшків побільшало, один у литці, другий у стегні. Годі
стерпіти цей біль. Ноги розпеклися, нізащо не донесуть її до фонтана
з різьбленого каменю. Єссіка присідає навпочіпки й опирається
долонею на слизький брук.
І тут хтось її підхоплює. Дужі пальці обхоплюють плечі, тиснуть на
ребра, впиваються в шкіру. Єссіку обняли рішуче, міцно й зовсім
не ніжно. Її опанувала сила, яка не просить пробачення.
— Джессіко, — тихо озивається той хтось, допомагаючи їй ступити
останні кілька кроків до фонтана.
Коломбано опускає її, садовить на край фонтана. Єссіка дотягується
до туфель, знімає їх і занурює босі ноги в калюжу, що утворилась
у ямці. Аж тоді зводить очі на свого рятівника. Ось він. Для неї, тільки
для неї.
По її щоці котиться сльоза. Це ознака болю і полегшення. Радості
і сорому.
— Що з тобою? — питає Коломбано, непомітно кинувши оком
понад плече Єссіки. Її рухи, мабуть, занепокоїли й зацікавили
перехожих. Однак ніхто з них не поспішив їй на допомогу. Тільки
Коломбано.
— Де ти подів свою скрипку? — нарешті відповідає Єссіка. Це
прозвучало жартівливо, хоч вона й не гадала жартувати. Коломбано
полегко усміхається. Тоді поважніє, облизується і зводить очі до неба,
немовби хоче гостріше відчути мжичку. Єссіка заплющує очі.
Розплющивши їх, зустрічається поглядом із Коломбано. Він підходить
трохи ближче до Єссіки.
— Чому ти пішла?
 Якусь мить вони мовчки дивляться одне на одного.
— Чи сподобався тобі концерт?
— Навіщо ти мене запросив?
Єссіка відчуває, що біль у ногах зник так само раптово, як і з’явився.
Залишилася тільки напруга, що приємно збуджує. І дрібка
збентеження.
Коломбано заливається теплим сміхом. Під натиском щік його очі
звужуються до тонких дужок. Широкий рот відкриває низку білих
зубів, що сягає кутиків уст.
— Tante domande, Jessika, ma nessuna risposta21.
21 Стільки запитань, Джессіко, — і жодної відповіді (іт.).
31
Юсуфа, заглибленого у споглядання солодкої булочки, розбуркує
бурмотіння Єссіки. Тепер він приділяє увагу своїй співробітниці.
— Що ти сказала?
Відвівши очі від смартфона, Єссіка кидає на Юсуфа допитливий
погляд. І постукує кульковою ручкою об стіл. Завжди так робить
у глибокій задумі.
— І ти вже заговорила латиною? Domande… Risposta…
— Ні… — шепоче Єссіка й відкашлюється. Невже вона сказала ці
слова вголос? — Ні, це не латина. Це італійська. Фраза означає:
«Стільки запитань — і жодної відповіді».
— Гарно сказано. Чудовий афоризм, — киває Юсуф і відвертається
до ласощів, що вже заждалися.
Попри ранкове сум’яття, Ніна встигла купити солодких булочок
у місцевій продовольчій крамниці. Перерва на каву стала звичним
ритуалом у відділі вбивств, відколи тут зрозуміли, що це плідний ґрунт
розмови. Враховуючи характер злочинів, які розслідує відділ, хтось
сторонній міг би вбачати в такій традиції невиправдану легковажність
і неспішність. Але саме в цьому вся суть.
Струсивши цукор із долонь, Єссіка обережно збирає його на
паперову тарілку. Поліціянти сидять за столом і жують булочки.
Усі мовчать. Мікаель приклеїв на дошку фотографії чотирьох осіб,
знайдених мертвими минулої ночі: Роґера і Марії Копоненів, Санни
Поркки та вродливої чорнявки, видобутої з-під льоду, досі
не ідентифікованої.
Відчиняються двері, входить Ерне з планшетом під пахвою. Кімнату
щойно провітрили, знову чутно різкий запах тютюну. Расмус швидко
вкидає в рот рештки булочки, наче боїться кари за їду в робочий час.
— Сядьте, — озивається Ерне. Підійшовши до стола, він спирається
долонями на дерев’яну стільницю й барабанить по ній розтрісканими
нігтями. Єссіка дивиться на нього. Віддавна знається з Ерне, не в одну
халепу потрапляла з ним, але не пригадує, щоб він коли-небудь був
таким знервованим. Невже йому так дошкуляє розголос цієї справи
й тиск начальства? А може, Ерне потерпає від дуже вже лютого грипу?
 — Єссіка провадитиме слідство, — каже Ерне. Усі кивають. Еге ж,
не кого іншого, а саме її, як чергову, першу викликали на місце події.
Тут не може бути іншої думки. Будь-яке інше рішення стало б
очевидним виразом недовіри Єссіці.
— Таблоїди вже опублікували сенсаційні матеріали, — веде далі
бос, не зважаючи на смартфон, що вібрує в кишені його джинсів. —
Вже охрестили злочини ритуальними вбивствами. Репортери
припускають, що ще будуть жертви.
Засунувши руки в кишені, Ерне підходить до середини столу. Тоді
тягнеться за останньою булочкою.
— Я хочу, щоб ви всі забули про масмедіа. Я з ними впораюся.
Маємо всі передумови швидко просунутися вперед. Нам допомагає
поліція Східної Фінляндії. А що одна з жертв служила в поліції, до
цього також причетне Національне бюро розслідувань.
— Але ми головні в слідстві, правда ж?
— Так. Є думка, що злочини пов’язані між собою. Національне
бюро розслідувань і поліція Східної Фінляндії провадять справу Юви.
Вони повідомлятимуть нас про хід їхнього слідства.
— Добре, — каже Єссіка. У неї починають поколювати пальці. Це
дуже важливе слідство, за яке вона відтепер відповідає.
— У нас є щось нове, Єссі? — питає Ерне, жуючи булочку
і витираючи цукор з куточка вуст.
Єссіка випростовується. Вона хоче видаватися рішучою.
— Нам треба з’ясувати, який пристрій застосовано сьогодні вранці
для входу в обліковий запис Роґера Копонена на «Ютьюбі». Поблизу
обпаленого чоловічого тіла не було смартфона. Тому можливо, навіть
дуже ймовірно, що відео завантажили саме з цього пристрою.
— Чи є дані про дзвінки?
— Востаннє смартфон простежено на базовій станції, що неподалік
місця вбивства. За пів години ми дізнаємося, чи був він ввімкнений
сьогодні вранці.
— Якщо виявиться, що відео завантажено зі смартфона Копонена, то
буде ще вагоміша підстава підозрювати, що вбивці з Кулосаарі та Юви
працюють разом, — зауважує Ерне.
Усі кивають. Ерне сягає по свою вовняну куртку, повішену на спинці
стільця. Рухається він скуто й повільно, і то вже віддавна.
 — Є добра новина: нам не доведеться придумувати лінію поведінки
з масмедіа. Це вже зробили злочинці, — каже бос, ідучи до дверей. —
Журналісти і громадськість самі зроблять висновки. Маємо
приготуватися до невеликої паніки.
Єссіка теж зводиться.
— Нам потрібні підозрювані. Негайно.
— Почни з видавця, — радить Ерне.
— Чому?
Вперше за довгий час на обличчі Ерне з’являється легка усмішка.
— Як знаю, тільки він і виграє на цьому рейваху. На пресбрифінгу
я підслухав, що за кілька годин у всіх скандинавських країнах
розпродано в Інтернеті книжки Копонена «Полювання на відьом».
32
Закінчивши розмову, Єссіка притискає смартфон до грудей.
Співробітники Національного бюро розслідувань прийшли на фірму
«Неврофарм», побалакали з начальником Марії Копонен і кількома її
колегами, але не виявили нічого незвичайного. Єссіка знову сідає за
комп’ютер і дивиться на темний екран.
Ось-ось клацнула б мишею, засвітила б його, та не дійшла рука.
Єссіка втупилась у своє розпливчасте відображення. Добре видно
контури голови, але риси обличчя нечіткі. Так було минулої ночі
з відображенням у вікні. Немовби хтось дивився з того боку скла.
Якась незнайомка з холодного темного всесвіту нагадала, що Єссіка
ще не знайшла свого місця у світі. Вона ніколи не стане нормальною
людиною, хай навіть має державну роботу і буцімто живе на платню,
яка щомісяця надходить на її банківський рахунок. Ошуканка. Брехуха.
Лицемірка. Фальшивка фон Гелленс22.
— Єссіко! — гукає Юсуф так, наче собаку кличе. Його обличчя, що
з’являється над перегородкою в кімнаті, цілком приязне. Він веде далі
м’якше, але все одно з натиском: — Є дані про дзвінки.
Увімкнувши дисплей, Єссіка йде до Юсуфового робочого місця. Тут,
як завжди, безлад. Щонайменше шість-сім брудних чашок з кавовою
гущею. Не дивно, що на кухні й зі свічкою не знайдеш чистого посуду.
За стосами паперів стоять два трофеї, які Юсуф здобув, перемігши на
першості департаменту з картингу. Він завжди радо показує їх
кожному, хто проходить повз його стіл.
— Телефон Роґера Копонена був увімкнений сьогодні вранці між
восьмою дві та восьмою дев’ять, — повідомляє Юсуф, склавши руки
на грудях.
— Де?
— На центральному залізничному вокзалі в Гельсінкі. Ймовірно, під
землею, на станції метро.
Нігті Єссіки впиваються в оббивку Юсуфового стільця.
— Чудово. Там цілі натовпи…
— Ми переглянемо записи, — каже Юсуф, набираючи номер
у своєму телефоні. Єссіка випростовується й набирає в легені затхлого
повітря, яке невтомно видихає кондиціонер. Воно тхне порохотяговим
мішечком і чимсь металевим. Єссіка потирає зап’ясток і намацує
пульс — мабуть, прискорений ще з ночі. Годі викинути з голови
зустріч з убивцею. Комбінезон з капюшоном і очі, барву яких
неможливо згадати. Слова, досі незрозумілі. «Першу справу
зроблено». Очевидно, йдеться про таке, що поліціянтам і на думку
не спало. Злочинець хоче, щоб вони це дізналися. Або ж, точніше,
здогадалися.
— Єссі, — каже Юсуф. На дисплеї з’явилися картинки камер
спостереження на вокзалі. — Це потриває якийсь час. Маю на увазі
огляд відеозаписів.
— Хай це оглянуть…
— Закохані? — усміхається Юсуф, побачивши здивування на
обличчі Єссіки. І хитає головою. — Гадаєш, я не знаю, що Ніна і Міке
крутять фіґлі-міґлі? Гадаєш, Ерне цього не знає?
— Мені до цього байдуже. Піди і скажи їм, щоб узялися до
роботи. — Єссіка хапає парку, що лежить на столі Юсуфа, і кидає йому
на коліна. — А тоді ми з тобою поїдемо.
— Куди?
— До Кулосаарі. Я хочу оглянути це місце при денному світлі.
22 Максиміліан фон Гелленс (1898—1967) — фінський барон, майор. Під час Другої світової
війни шпигував проти Фінляндії на користь США і СРСР. Викритий 1942 року, засуджений
до смертної кари, але помилуваний у 1944-му.
33
Іскристий сніг розплився сірою кашею, немовби пройнявшись
жахливими подіями минулої ночі.
Юсуф під’їжджає до вулиці Ітявяйля. Єссіка споглядає будівельний
майданчик і багатоповерхівку в його центрі, яка має стати найвищим
житловим будинком у Фінляндії. Влітку довелося побачити фотографії
макета цього хмарочоса — осяйного білого шпиля, що впивається
в небо. Насправді він понуро-сірий. Мабуть, це через погоду. А може,
архітектори зобразили макет гарнішим, ніж сама будівля наяву.
— Чи все гаразд з Ерне? — питає Юсуф, стишуючи звук радіо.
— Що саме?
— Він видається якимсь…
— Напруженим?
— Трохи не те слово. Таке враження, що йому недобре.
— Фізично?
— Так, — швидко відповідає Юсуф.
Якусь мить Єссіка дивиться на колегу за кермом, а тоді переводить
погляд на дорогу. Зрозуміло, про що мова. Вона знає боса краще, ніж
будь-хто інший у відділі. Віддавна помітно, що в нього і вигляд,
і поведінка хворої людини. Але розпитувати Ерне про його здоров’я чи
тим більш щось радити — це безнадійна річ. Навіть при смерті цей
упертий естонець сказав би, що він у розквіті сил, і дорікнув би
доброзичливцям за набридливість.
— Якби з ним щось було не так, ми дізналися б про це
з некролога, — врешті каже Єссіка. Сама з себе дивується, що
приховує своє занепокоєння здоров’ям Ерне.
— Я захоплююся його ставленням до життя. Він ніколи ні на що
не скаржиться. Навіть якщо…
— Може, Ерне не має на що скаржитися. Звідки нам знати?
Єссіка підкручує радіо на гучніший звук і дивиться у вікно.
Відлига. На білому килимі, що покриває острів Мустіккамаа, з’явилися
зелені плішини. Єссіка супиться.
— Юсуфе…
— Слухаю.
 — Що робив би вбивця, якби море ще не замерзло?
— Чекав би добрячого морозу.
— А якщо він запланував убивство саме на той час, коли Марія
залишилась одна вдома, а її чоловік був в іншому кінці Фінляндії? Зі
слів самого Копонена, за весь січень і лютий тільки цієї ночі його
не було вдома.
— Те, що в середині лютого море покрите кригою, — цілком
звичайна річ, — каже Юсуф, в’їжджаючи на острів Кулосаарі. —
Зрештою, Роґер Копонен теж загинув. Якби був удома, то його, мабуть,
убили б разом із дружиною. Він цілком випадково поїхав рекламувати
свою книжку, хіба ні?
— Випадково поїхав рекламувати свою книжку?.. Свою книжку?
Єссіка прикушує губу. Копоненова книжка — ключ до всього. Все,
що пов’язане з нею, не випадкове. Не може бути випадковим.
34
Ніна Руска зминає в кулаці картонну коробку з-під пастилок і кидає
її у сміттєвий кошик. Недавно вона сіла за стіл з ноутбуком і двома
автономними моніторами. На середньому екрані — перелік
відеофайлів. Всього їх сорок п’ять, по одному на кожну камеру
спостереження. Здавалося б, непосильне випало завдання, а тим
більше, що невідомо, за ким треба стежити. Однак справу полегшить
те, що заданий проміжок часу стеження короткий — усього сім
хвилин. Крім того, точне місце перебування Копоненового смартфона
можна дізнатися завдяки сигналу маяка, що передається через
«Блутус».
— Сім хвилин, — каже Мікаель, присуваючи стілець.
— За цей час злочинець одержав відео та завантажив його
у «Ютьюбі».
— Скільки камер нам залишилося?
— Дев’ять. Після відбору. До сраки це все. Підозрюю, що той
негідник стояв на платформі метро. Якщо так, то справа безнадійна.
— Ти про що? — питає Мікаель, крутячи ложечкою в чашці.
— Він знає, що ми використовуємо камери відеоспостереження, щоб
шукати когось зі смартфоном. Ото й зашивається поміж натовп…
— І в цьому натовпі майже кожне бавиться смартфоном.
— Не «майже кожне». Кожне.
Клікнувши, Ніна відкриває один із файлів.
— Ось подивися, Міке. Від такого впадеш у відчай. Навіть ті, що
з кимсь ідуть на платформу, не відривають очей від своїх рук.
— Справді, гнітюче видовище.
— Отож я впевнена, що в цьому відео є тип, якого ми шукаємо. Та
тільки ми не можемо виділити його з маси. На цій платформі
щонайменше сто осіб.
— Коли це ти стала такою песимісткою? — іронізує Мікаель,
вириваючи мишку з Ніниної руки. — До того ж ти ще й сенсу
не вловила.
— Якого сенсу?
 — Як ти сама сказала, хлопець знає, що ми можемо відстежити рух
смартфона. Попри те, увімкнув його в місці, де найбільше на всю
країну скупчення камер відеоспостереження. Як гадаєш, що це
означає?
— Це означає… — Ніна глибоко зітхає й усміхається. — Що він
хоче, щоб його бачили.
— Бачили, але не конче розпізнали, — докидає Мікаель,
підморгнувши.
Відкинувшись на спинку стільця, Ніна дивиться на Мікаеля. Бозна-
коли вона захопилася його непохитною самовпевненістю, хай навіть
не завжди виправданою. Не наважувалася й підступити до Мікаеля, бо
гадала, що його безтурботність і холодність означають, що він
задоволений своїм парубочим життям і не хоче мати поруч симпатію.
А якби й хотів, то, звичайно ж, не співробітницю, яка п’ять разів за
тиждень проливає сім потів на тренуваннях дзюдоїстів. І ось п’ять
місяців тому Мікаель нарешті ступив крок до Ніни після неймовірно
виснажливого слідства. Удвох вони допізна засиділися в барі,
обговорюючи всяку всячину, про яку ніколи й не згадували на роботі.
Отож відчули, що є в них взаємний потяг. І то віддавна.
— Отже, це якась вивихнута забава? — питає Ніна.
— Атож. З самого початку. Злочинець знущається з нас. Розставляє
й розсортовує жертв так, що змушує весь відділ читати під лупою
посередню літературу. Пише повідомлення на даху. Балакає з головним
слідчим на місці злочину. Використовує телефон жертви, щоб
завантажити відео в мережу, хоч знає, що ми його відстежимо.
Мікаель підносить чашку до губ.
Ніна відкриває наступний файл.
— Гризе мене одна думка.
— Яка?
— Ми йдемо слідами, які злочинець навмисно залишив. Немовби
засовуємо голову в капкан. Або піську — в акваріум, повний піраній…
— Але наразі це все, що ми маємо. Крім того, хай там як добре
складено карту місцини зі схованим скарбом, а кресляр таки міг
припуститися помилки. Ніхто не ідеальний. Навряд чи кожний
злочинець має уявлення, на що нині здатна поліція.
— Ти певен цього? — усміхається Ніна.
 — Ні, — відказує Мікаель, помовчавши. — Може, це хтось із вищих
поліційних чинів.
— Леннквіст? Злий білий чарівник?
— А може, все поліційне начальство?
— Супер!
— Там ціла купа відьом, — каже Мікаель, нерішуче сягаючи
пальцями Ніниного стегна.
Ніна розсудливо ляпає долонею по них.
— Зосередься-но на цьому відео.
35
Єссіка і Юсуф вибираються з машини перед віллою Копоненів.
Обгороджена стрічкою ділянка зменшилася, тут чергує тільки один
патрульний, який пропускає мешканців. Апокаліптичний хаос минулої
ночі — не що інше, як побляклий спогад.
Єссіка вдихає прохолодне повітря, насичене дрібнесенькими
краплинками води, й розглядається на всі боки. Не очищеною від снігу
вулицею біжать сліди шин, а високі сосни мужньо несуть тягар
мокрого снігу. Вона зводить очі на пагорб і дерев’яний будинок, з вікон
якого було видно слова, написані на даху: Malleus maleficarum.
Удвох вони надівають вступи, хоча вночі будинок обстежено від
підлоги до стелі. Входячи до будинку, Єссіка раптом згадує пісню
Imagine Джона Леннона, яка звучала, коли з’явився патрульний. Ця
мелодія стала звуковим тлом її сну. У передпокої Єссіка піддається
нав’язливому пориву пройти повз велике дзеркало, не дивлячись
у нього. Аби не відкрило чогось небажаного. Однак вона краєм ока
таки бачить своє відображення. Фігура ніби така сама, як насправді,
але спотворене все інше — емоції, мотиви й наміри. У люстрі
промайнула оболонка, майстерно виготовлена воскова лялька. Це ти.
Відчувши гострий біль у шиї, Єссіка тисне її кінчиками пальців
і пробує опануватися.
Тут студено. І не дивно: вхідні двері були відчинені всю ніч, до
самого ранку. Вогке, кусюче повітря відповідає обстанові. Будинок
схожий на величезний холодильник, і це враження підсилюють
інтер’єр і гама кольорів.
Засунувши руки в кишені, Єссіка заходить до вітальні й дивиться на
обідній стіл. Він порожній. Але образ пишно вбраної й моторошно
вискаленої жінки так глибоко засів у пам’яті, що здається, ніби ця
бідолаха й досі тут сидить.
— Гей, ти мене чуєш?! — гучно питає Юсуф. Єссіка стуляє вуста
й судомно ковтає слину. Дуже вже довго видивлялася вона
в порожнечу, аж молодший колега відчув потребу озватися. — Як цей
негідник вибрався на дах?
 — Заліз драбинкою для технічного обслуговування. На задвірках, —
відповідає Єссіка.
Юсуф вийняв із кишені пачку фотографій. На одній з них — вигляд
із вікна бабусиного помешкання. Прожектори та вуличні ліхтарі
освітлюють напис на даху.
— Жодного зайвого відбитка взуття, — каже він. — Вбивця
протоптав текст на снігу. Ставив одну ногу перед другою. Напис
рівномірно розміщений по всій ширині даху. Усі літери однакової
висоти.
— Чиста робота, нічого не скажеш. І якої ти думки про неї?
— Якби я напився і вирішив написати «гівно» чи «прутень» у полі
чи на даху своєї сауни, — починає Юсуф, радий, що викликав у Єссіки
легку усмішку, — то був би щасливий, коли б його зумів розібрати
якийсь дельтапланерист.
— Що ти хочеш цим сказати? Що злочинець не був п’яний як чіп?
Що з тебе кепський каліграф?
— Ні. Хочу сказати ось що. На створення такого шедевра треба
затратити дуже багато часу. А це неможливо, враховуючи часовий
ланцюжок подій. Хіба що хтось добряче напрактикувався заздалегідь.
Причому знав ширину та довжину даху вілли Копоненів, — пояснює
Юсуф, даючи фотографію Єссіці.
— А я й не вважала цю роботу імпровізацією. Зразу була певна, що
все сплановано заздалегідь.
— А може, цей напис протоптано раніше? Коли не було обмежень
у часі…
— Та ні. Протоптано вчора ввечері. Експерти ствердили це, взявши
до уваги рівень опадів і товщину шарів снігу за останні кілька днів.
Єссіка підступає до обіднього столу, який невідь-чому видається
довшим, коли за ним ніхто не сидить.
— Гаразд, це не має значення. Якщо хтось практикувався в такій
каліграфії, то ми десь таки знайдемо зразки цих вправ.
Єссіка зводить голову і схрещує руки на грудях.
— У них букви мали б бути такого самого розміру, як ті на даху, —
жваво розвиває думку Юсуф. Нахмурившись, Єссіка втупилася
в нього. Може, й варто розглянути цю версію. Небагато в ній здорового
глузду, але наразі все одно нема нічого кращого до роботи. Еге ж, щоб
розплутати клубок цих збоченських злочинів, доведеться, мабуть,
керуватися ще й не такими вигадливими та божевільними ідеями.
— Що ти пропонуєш? — питає Єссіка, спостерігаючи, як іскряться
завзяттям гарні очі колеги. Юсуф завжди подобався їй, але вона
з самого початку зарахувала його до категорії молодших братиків.
Ймовірно, з тої причини, що Юсуф уже зустрічався зі своєю
нареченою Анною, коли Єссіка познайомилася з ним. Ці двоє
видавалися такими закоханими, що було б справдешнім смертним
гріхом стукати у віконце їхньої ідилії. Поки Анна та Юсуф разом,
залишається одне — сподіватися.
Юсуф збирає докупи думки, взявшись у боки.
— Гадаю, Ерне мав би замовити гелікоптер, щоб оглянути
місцевість. Або ж, ще краще, залучити декілька дронів. У найгіршому
разі змарнується кілька годин на безрезультатний політ. Але на завтра
синоптики прогнозують снігопад. Якщо ми хочемо впоратися з цією
справою ще за дня, то маємо поквапитися.
Юсуф знизує плечима, Єссіка глибоко зітхає. У цю мить дзвонить її
смартфон.
— Привіт, Міке.
— Зараз ти впадеш. Тримайся.
— Гарний вступ. Невже тебе потурили з телемаркетингу?
— Діється чортзна-що. Якась чудасія. Ми з Ніною переглянули
файли з камер відеоспостереження. І, здається, знайшли типа, якого
шукаємо.
— Чи вдасться ідентифікувати його на основі цього відео?
— Ще й як! Але від цієї ідентифікації стає моторошно, — каже
Мікаель. І закашлюється.
— То кажи вже, — понукує його Єссіка. До неї підступає
зацікавлений Юсуф.
— Цей тип… Він — точна копія Роґера Копонена.
— Що?!
— Якби експертиза ДНК не показала, що минулої ночі в лісі біля
Юви згорів таки Копонен, ми могли б навіть заприсягтися, що це він.
Не хто інший.
36
Ерне Міксон дмухає на каву, але досі навіть не спробував, чи гаряча
вона. Кілька разів затягується димом, і сигарета коротшає десь на
третину. Хоча надворі вище нуля, та настала псяча холоднеча. Через
той різкий вітерець годі витерпіти сиру стужу. Дивно, але така погода
викликає спогади про каркасонську фортецю на півдні Франції, про
грудневий день бозна-скільки років тому, коли легко вбраний Ерне
разом зі своєю тодішньою жінкою стояв на фортечному мурі. Обличчя
сік крижаний дощ, з дерев і дахів обвалювалися грудки снігу. Туфлі
промокли, в горлі засів біль. Тоді все обійшлося скороминущим
грипом, а сьогодні справа значно гірша. Цей клятий кашель. Ось Ерне
затягається останній раз — і легені просто-таки горять. Уже
не витримують. Надто довго випробовував він своє тіло на тривкість.
Замолоду вірив здуру у своє безсмертя, а в зрілих літах просто
піддавався звичці. Алкоголь узяв свою данину, але також чимало дав
цьому сором’язливому чоловікові. Міксон не любив марнувати час на
одинці зі своїми думками, а тим більш — у товаристві інших людей.
В обох випадках спиртне завжди було бажаною річчю. Іронія долі:
рідкий нейротоксин, який нині вбиває Ерне, натомість дав змогу
прожити таке довге і змістовне життя. Гарне життя, якщо врахувати те,
як воно починалося. Двоє синів, які стали розумними та зрілими,
пристойна робота в поліції і низка цілком стерпних колег. З них усіх
Єссіка — найближча й найдорожча.
Недокурок падає в попільничку, прикручену біля дверей. Вона
порожня, і це бентежить Ерне. Може, її просто спорожнили. А може,
він єдиний курець на всю Пасілу. Хочеться сподіватися, що з цих двох
припущень справедливе перше.
На якусь мить Ерне охоплює туга за давніми добрими часами. Може,
цю хвилю ностальгії викликала сигарета, придушена в рідному
поліційному відділку, у якому нині майже заборонено курити.
А може — усвідомлення своєї смертності, яке він помалу засвоював
упродовж останніх кількох місяців. Прийдешня старість і супутня їй
немічність — це далекі привиди. Вони стають матеріальними, коли
постукають у твої двері. Ерне минуло п’ятдесят, а його батько
не дожив до таких літ. Відсвяткувавши у листопаді ювілей, Ерне
пройнявся думкою, що в людині щось докорінно змінюється у час,
коли її вік перевершує вік батька. Так, Ерне має таку перевагу у віці,
а це означає, що перевага мала б бути також у зрілості й мудрості. Він
ніби здійснив перехід від підмайстра до майстра. Якби тепер
воскресити Міксона-старшого в його земних літах, то він мав би
шукати поради та набиратися життєвої мудрості в сина. Що ж, тоді ця
думка спростувала б саму себе.
Термометр знову пікає. Тридцять сім і три десяті. Не катастрофічно.
Просто тривожно.
Ерне кладе термометр у кишеню й хапається за двері, які хтось
рвучко відчинив. На порозі стоїть Мікаель, наче той викидайло.
— Ерне, чому ти не відповідаєш на телефонні дзвінки?
— Що це ти кажеш? — дивується Ерне, а тоді згадує, що залишив
смартфон на столі. Хотів прожити цих десять хвилин тільки для самого
себе. — Що діється?
37
Склавши руки на грудях, Ерне стоїть біля стола в кімнаті для нарад
і дивиться на великий телевізійний екран. Мікаель щойно почав
відтворювати відео з камер спостереження. Ніна сидить за столом і п’є
сік великими ковтками. Вона зняла куртку й відкрила дужі руки під
футболкою.
— Щось воно не складається докупи, — зауважує Ерне, по черзі
поглядаючи на кожного зі своїх підлеглих.
Мікаель знову збільшує зображення чоловіка, який зі смартфоном
у руці стоїть на краю платформи метро. Це мало не двійник Роґера
Копонена, тут годі сумніватися. Дуже чітко видно лице, коли він
повертає голову і дивиться майже в камеру. Вираз його обличчя
насторожений, але спокійний.
— Ні фіга собі, — каже Ерне, потираючи лоба, а за мить зводить очі
вгору. Його плечі дедалі помітніше трусяться, з вуст виривається сміх.
Мікаель і Ніна перезираються.
— Оце так, — ледве вимовляє Ерне, витираючи сльози з куточків
очей. І враз серйознішає. — Хай йому біс. Тут щось не те.
— Мабуть, якийсь пасажир помітив Копонена в переповненому
вагоні метро, — невпевнено каже Мікаель, завбачливо зиркнувши на
боса. — Зрештою, цей хлопець — знаменитість. Новина про його
смерть не потрапила до ранкових газет, але на той час її вже
опублікували в інтернеті.
— Ось уявіть. Ви прочитали у смартфоні про смерть якоїсь відомої
людини. Зводите очі — а вона сидить навпроти вас у вагоні метро,
жива й здорова, — підхоплює Ніна, ставлячи порожній кухоль на
стіл. — Я б, напевно, тоді смикнула ручку аварійного гальма.
— Перше, що мені спадає на думку: є чоловік, дуже схожий на
Копонена. Про що й мова. Принаймні так мало б бути, — каже Ерне.
— Так мало б бути, бо ДНК спаленого тіла порівняли з ДНК,
виявленою на речах Роґера Копонена? — питає Мікаель.
— Саме так.
— А чи не могло так бути, що злочинець підкинув у віллу ці речі,
вбивши Марію Копонен? Лезо бритви, зубну щітку, дезодорант… —
подає свою версію Мікаель, погладжуючи щиколотки. — Ймовірно, він
хотів, щоб ми повірили, що в лісі біля Юви спалено саме Роґера
Копонена. Гадаю, отой тип, переодягнений експертом, саме це
й зробив нагорі.
Очі Ерне прикипіли до привида на екрані.
— Де саме вийшов із метро цей двійник?
— Зараз це з’ясовує Рассе.
— Гаразд, — каже Ерне й нахиляється над столом. З-під його
піджака вислизає брунатна краватка.
Мікаель припинив жувати гумку. На всю тиху кімнату чути хрипке
дихання Ерне. Він задумливо гладить сиву бороду.
— А якщо Роґер Копонен не згинув минулої ночі? Якщо він приїхав
до Гельсінкі й на станції метро завантажив у «Ютьюбі» цей
страхітливий відеоролик? Це означало б, що він не хто інший, як сам
диявол.
— Одного я не розумію. — Ніна збирає волосся у хвіст і зразу
розпускає. — Навіщо тоді злочинець морочився з інсценуванням
смерті Копонена? Адже знав наперед, що той за якісь кілька годин
з’явиться зі своїм смартфоном на станції метро?
— Копонен міг бути у змові…
— Я поставила запитання. На нього нема відповіді, — каже Ніна.
У кімнаті стихло.
— Чи знає про це Єссіка? — порушує тишу Ерне.
— Так. Вона з Юсуфом поїхала до Кулосаарі. Викликала експертів,
щоб узяли якнайбільше зразків ДНК. Тих, які справді належать
Копонену.
38
Єссіка зупиняється перед скляними дверима, забризканими сніговою
кашею, і оглядає простерту перед нею ділянку Копоненів. Хтось під
покровом нічної темряви втопив тіло в ополонці, тоді перейшов
подвір’я і зайшов до будинку. Зробивши своє, вийшов вхідними
дверима. Невдовзі подвір’я освітили яскраві ліхтарі, заповнили
поліціянти та собаки. А тепер Єссіці побігли мурашки по спині.
— Експерти вже тут.
Входить Юсуф, за ним тягнеться димок щойно викуреної сигарети.
Кожен долає стрес по-своєму. Стрес — це те, що зараз об’єднує їх усіх.
Єссіка витягує шию.
— Перекажи їм те, про що ми тільки-но говорили.
— Що ти надумала?
— Вийди до них на подвір’я.
Єссіка вдихає ніздрями морське повітря, принесене кусючим вітром.
Зачинивши за собою розсувні скляні двері, вона придивляється до
клямки та замка. Не видно ознак вламання. Але вбивця увійшов саме
цими дверима. Він міг належати до кола знайомих Марії Копонен. Міг
обідати за столом Копоненів, дивитися телевізор, сидячи на їхній софі,
спати в їхній кімнаті для гостей. Міг принагідно й полізти драбинкою
на дах. Ймовірно, він не без причини прийшов сюди зимової ночі.
Ймовірно, Марія його чекала.
За дня подвір’я видається більшим, ніж уночі. Єссіка споглядає
живопліт, низькі пеньки та дві високі сосни. Їх зберегли, а решту дерев
спиляли, щоб не застували вигляд на море. Доріжку, що веде від берега
до тераси, обгороджено синьо-білою стрічкою.
Єссіка береться за чорні залізні поручні й обережно спускається на
кілька сходинок. Під ногами хлюпає мокрий сніг. Минулої морозної
ночі кросівки були в сам раз, а сьогодні у відлигу вони промокли.
Мерзнуть стопи.
Оглянувшись на віллу, Єссіка бачить, що Юсуф розмовляє
з експертом. Новина про те, що Роґер Копонен, можливо, живий,
спантеличила Єссіку. Чоловік, якого вважали одним із потерпілих,
раптом став одним із підозрюваних. Чи міг Копонен холоднокровно
завантажити відео своєї мертвої жінки, а тоді заскочити у вагон метро?
Досі ніхто не знає, де він. Мабуть, їде додому.
Вітер дав сякий-такий спокій сосновим гілкам. Смартфон Єссіки
розривається дзвінком. Якийсь незнайомий номер.
— Єссіка Ніємі. Слухаю.
— Привіт, це Паве Коскінен із Савонлінни. Точніше — я вже
повертаюся до Турку і…
— До чого це ви ведете? — холодно питає Єссіка, дивлячись на двох
ворон, що шугають з сосни на сосну. Долинає звук, з яким кігтисті
лапи обхоплюють гілки. Чутно частий подих, лопотіння крил, що
струшують воду. Своєю чергою, ці птахи дивляться на неї.
— Ваш номер мені дав слідчий… Мікельссон, — трохи
повагавшись, каже Коскінен.
— Міксон.
— От-от. Саме так. Ми приголомшені. Роґер Копонен, такий
чудовий письменник… не вкладається в голові, що ще вчора ввечері
ми з ним сиділи за смачними стравами наприкінці приємного вечора.
Після його виступу в конференц-центрі «Савонлінна Голл»…
— Чим я можу вам допомогти?
Єссіка силкується не зриватися на грубість, а проте вже вдруге
перебиває співрозмовника. Вона заплющує очі. У неї, знервованої,
загострилися всі чуття. Ворон не видно за густим гіллям. Напевно,
причувалися всі ці звуки.
— Річ у тім, що… я згадав одну річ, що може бути пов’язана
з убивством Роґера Копонена та його дружини, але не знаю, чи вона
придасться…
— Все може придатися.
— Якби не це лихо, то я, мабуть, і не згадав би, але тепер…
— Та кажіть уже, в чому річ.
Єссіці луснув терпець. Нарешті вона вислідила ворон. Сидять поряд
на найнижчій гілці й нервово сіпають головами.
— На вчорашній зустрічі з читачами виступав Роґер, і один зі
слухачів поставив йому незвичайне запитання. Той чоловік був дуже
самовпевнений, доволі агресивний. І навіть, пригадую, погрозливий.
Він запитав…
Коскінен змовкає. Добирає слова. Єссіка вирішує дати йому час
зібрати думки. Підганятимеш його — тільки нашкодиш справі.
 — Ой, у мене вже сформувалася була думка, але…
— Не кваптеся. Важливо якнайточніше відтворити все, що було.
— По-перше, запитання поставив чоловік середніх років, лисий,
худий… якийсь недоброзичливий і страшнуватий на вигляд…
Коскінен уже торохтить, Єссіка плечем притискає смартфон до вуха
і виймає з кишені ручку та блокнот. Ця розмова поглинула всю її увагу.
— І що ж він запитав? — скеровує розмову на конкретику Єссіка.
Вона клацає кульковою ручкою й видобуває її наконечник.
— Запитав… чи боїться Роґер власних книжок.
— Власних книжок?
— Так. Дуже дивне запитання, і навряд чи зрозумів його Роґер.
Може, тому й не знав, як відповісти. Принаймні у перші миті.
— Що ще запитав цей чоловік?
— Він кілька разів ставив те саме питання. Тільки викладав його
трохи іншими словами.
— Може, він мав на увазі, що Копонен має боятися втілення свого
вимислу в життя? Як гадаєте?
Єссіка прикушує язика. Не варто було наводити співрозмовника на
таку думку. Вона обертається й кидає оком на віллу, яка з подвір’я
видається більшою, ніж із вулиці. У нічній пітьмі не було такого
враження.
У Паве Коскінена затремтів голос.
— Еге ж… Саме таке в мене й було враження… Але тільки після
цих жахливих подій я оцінив ці репліки як мало не погрозу.
— А є відео- чи аудіозапис цього вечора? Чи були там журналісти?
— Мабуть, ні. Про журналістів не знаю. Може, зо два. Я був
модератором.
— Чудово. Як гадаєте… Вас звати Паве?
— Так, Паве Коскін…
— Чи не змогли б ви розпізнати цього чоловіка на фото?
— Не знаю. Може, й так. У нього був незвичайний вигляд.
— Добре. Ось що я вас попрошу, Паве. Будь ласка, весь день
тримайте телефон увімкненим. Подзвоню вам.
Після розмови Єссіка записує у блокнотику ім’я, прізвище
співрозмовника та його телефонний номер. Якщо в центрі «Савонлінна
Голл» або поблизу нього є відеокамери, то є шанс знайти цього типа.
Звичайно, ці запитання не доводять його участі у злочинах, але…
Гаразд, є за що зачепитися.
Єссіка натягує шапочку на вуха. Хоч-не-хоч, а почуваєшся дурепою.
Все, що знають слідчі про цю справу, їм подали на блюдечку. Але
досвід навчив її, що крихти підозри, підкинуті поліції, зазвичай
неїстівні. В них завжди є щось отруйне. Інакше їх не запропонували б.
На жаль, дуже мало провідних ниток, за якими можна було б піти
іншим шляхом: худий чоловік в аудиторії та хистка Юсуфова теорія
про слова malleus maleficarum, казна-де написані на снігу. Добре було б
подзвонити Ерне, але краще почекати й поговорити з ним уже на
вокзалі. Так, це наймиліший хлопець на весь світ, та коли ведеш з ним
телефонну розмову, то складається враження, що це несосвітенний
дурень. Не одна така розмова зірвалася тільки тому, що тепло, яке
випромінює Ерне, не передається телефоном. Щоб уподобати цього
чоловіка, треба зустрітися з ним віч-на-віч.
Єссіка долає кількадесят метрів покритого мокрим снігом
узбережжя і зупиняється на пристані. Ззаду каркають ворони. Обабіч
пристані стирчать два засніжені буї, вмерзлі в лід. Ліворуч видно
ополонку, з якої вночі видобули Крижану Принцесу. Ополонка
не замерзла, її холодна серцевина чорна, як нафта.
Єссіка дивиться на ковзанярську доріжку. Сліди вказували, що саме
до неї підозрюваний підійшов минулого вечора. Над доріжкою
височіють незабудовані скелясті крутосхили Круунувуорі та
Кайталахті. Як і інші підлітки, Єссіка колись ходила туди на вечірки зі
спиртним.
Єссіка веде оком праворуч. За кількасот метрів, між ковзанярською
доріжкою і Лааясалом видно постать. Без собаки, без рибальського
спорядження. Напевно, це завзятий журналіст з камерою та
півметровим об’єктивом.
У Єссіки дивно здригнулося нутро. Вона вже шкодує, що сама
зійшла на берег.
Єссіка примружується. З-за плечей цього чоловіка щось висувається.
Спершу здалося, що він помалу підіймає руки, але насправді це пара
рогів, вони були з ним весь цей час. Чоловік звів голову. Дивиться на
кінець причалу, де стоїть Єссіка.
Чутно сморід каналів Венеції, суміш мулу і солі. Пальці Єссіки
судомно вхопилися за пістолет, вона заціпеніла, видивляючись на
дивну істоту. Хочеться крикнути, наказати цій істоті спинитися
й рушити до неї. Страшенно кортить викликати Юсуфа, поліціянтів,
але губи не розтуляються. Постать зводить праву руку, ніби хоче
махнути нею. Але рука застигає зведеною. У мить, коли Єссіка виймає
пістолета з кобури й рушає по льоду, лунає якийсь звук.
Звук гучнішає. Ззаду. В ополонці булькає повітря, неначе вода
закипіла.
— Якого чорта…
Слова зірвалися з вуст, Єссіка завмирає. Але це ще тільки
моторошний вступ до кошмару. Єссіка чує тваринне верещання, бачить
облиплу блискучим волоссям голову, що випинається з ополонки,
синюваті пальці й нігті, що дряпають кригу.
39
Коломбано відчиняє навстіж двері на французький балкон, і кімнату
заливає світло. Пирхання моторки, яка прослизає вузьким каналом,
поєднується з бухканням ударів об килимок. Повіває вітерець
з гострим солоним запахом, чутно душок бруду в каналі, оголеному під
час відпливу.
— Знаєш що, Джессіко? — озивається Коломбано, підходячи до
балконних дверей. — Якби нас двох перетворити на Le quattro stagioni
Вівальді — «Чотири пори року», то сьогодні вранці, саме в цю мить,
була б з нас La primavera. Весна.
— Це добре? — усміхається Єссіка.
— Звичайно, добре, дурненька. Це означає, що ми на початку чогось
нового, а попереду — ще кращі речі. Нас ще чекає літо.
— Але колись настане осінь. І зима.
— L’inverno. Зима. Вона неминуча. Але у добраній компанії зима
може бути чудовою, — каже Коломбано, дивлячись на французькі
двері. — Знаєш, що я хотів би зробити сьогодні? — Коломбано кидає
оком через плече. Він підносить потужні руки до дверної рами
й випинає груди, випростувавши верхню частину спини. У потоці
світла виразно видно рельєф м’язів плечей. Таке враження, ніби перед
тобою «Вітрувіанський чоловік» — малюнок Леонардо да Вінчі
з майстерно виконаним затіненням окремих деталей.
Єссіка підтягує простирадло на себе і відкидає волосся з очей.
— Я хотів би вийти на воду.
Коломбано обертається. Його оголена шкіра покрита добрим
десятком татуювань. Вони не лякають. Навпаки. Це тіло схоже на
ілюстровану збірку оповідань із доброю мораллю на ніч.
Єссіка вивчила їх, обвела їхні темно-зелені контури кінчиками
пальців. Розпитувала — і почула десятки історій.
— На воду? — зацікавилася Єссіка.
У Венеції вода всюдисуща, так що згадка про неї здається дивною.
Човни тут єдиний транспортний засіб. Подібно було б, якби на
космічній станції Коломбано захотів узяти її на прогулянку в ракеті.
 — Чому б і ні? — Коломбано обдає Єссіку поглядом, який вона вже
запізнала за останні кілька днів. Крива усмішка не зовсім ніжна, вона
трішки злослива. — Хіба Джессічка ще не наситилася забавою
в кімнаті? — Коломбано ступає два довгі кроки, пірнає в ліжко
і пригортає Єссіку. — Невже моя арктична принцеса така ненаситна?
— Ні. Вийдемо на воду.
Єссіка усміхається, заплющує очі й приймає довгий поцілунок.
Зливаються губи, язик і зуби. Чи не мільйонний цей поцілунок, а все
одно сприймається як перший.
— То й добре. У мене таке відчуття, що ми мусимо вийти на воду.
Зараз же.
Коломбано вискакує з ліжка так несподівано, що на мить Єссіці
здається, ніби поцілунок і досі триває. — Маю човна! — гукає він із
ванної, відкручуючи крани для душу. — Двадцять кінських сил.
«Феррарі» морів!
Єссіка потягається й відкидає тонке простирадло. У цій кімнаті вона
провела два дні, а точніше — три ночі. За дня вони прогулювалися
містом пішки чи на гондолі — сотнями венеційських каналів. Вони
обіймалися, коли гондольєри довгими веслами керували човнами.
Коломбано і Єссіка тулились одне до одного й сиділи мовчки. Життя
Єссіки стало найбільшим кліше на весь світ: вона живе нежданою
історією кохання, розвиненою в колисці романтичної повісті, взявши
роль головної героїні посеред своєї самотньої подорожі.
Екстаз палкої закоханості, що вимітає з голови всі раціональні
думки, на мить перервався, і Єссіка згадує обручку, що прикрашала
лівий підмізинний палець Коломбано, коли вони чекали вапорето
в Сан-Мікеле. Обручки вже немає. По ній на шкірі залишилася бліда
смужка, яку розгледиш тільки тоді, коли знаєш, що саме шукати й де
його знайти.
Хвилею напливає чуття провини: Єссіка знає, що зайняла місце
іншої жінки. Хоч хто вона, її тут немає. Може, й мертва ця жінка.
Може, саме за нею Коломбано проливав сльози на цвинтарі. Від такого
припущення хоч-не-хоч почуватимешся стерв’ятником. Проте Єссіка
не крадійка. Якщо хтось попросить її повернути Коломбано, то вона
зробить це миттєво й поїде собі. Але Єссіка всім серцем надіється, що
такого не станеться. Вона молода, вільна, і все її тіло вібрує від сили
закоханості.
 — Сьогодні мені треба забратися з готелю, — каже Єссіка, але
Коломбано не чує її через шум душу. Спальнею розходиться свіжий
аромат мила.
Після концерту Єссіка повернулася до свого готелю в Мурано лише
раз, щоб забрати одежу. Навіть тоді Коломбано не запитав, що думають
друзі Єссіки про її загадкове зникнення. Мабуть, він знає, що друзів
нема. Зрештою, це не важливо.
Час промайнув у розмовах, їді, питті, дослідженні міста і любощах.
Допіру минулої ночі Єссіка, прокинувшись у темряві й слухаючи
хропіння Коломбано, примирилася з думкою, що вона майже нічого
про нього не знає. Ставити значущі запитання — це справжнє
мистецтво. На початку роману хтось дуже вже цікавий може видатися
набридою, що забігає вперед, а по кількох днях екстазу ставки стають
такі високі, що неминуче доводиться ретельно добирати слова.
Усівшись, Єссіка оглядає залиту сонцем невелику спальню. Та й не
дуже велике все це помешкання у старовинному
центральноєвропейському стилі. Меблі стоять штука до штуки, скрізь
їх повно. Жодного вільного квадратного метра.
Досі оголена, Єссіка встає з ліжка і босоніж підступає по зношених
дошках до старовинного комода. Коломбано під душем співає щось
схоже на італійський шлягер. Єссіка погладжує декоративні рамки, до
її пальців пристають клубочки пилу. Тут понад десять знімків. На
кількох вицвілих чорно-білих світлинах, з усього судячи, дідусь
і бабуся Коломбано. Інші — звичайні собі, очевидно зняті без
особливої підготовки. Коломбано і струнний оркестр. Коломбано
і скрипка. Коломбано і гурт хлопців. Коломбано і жінка — щока до
щоки. Єссіка тягнеться до фотографії, що позаду всіх, і обережно бере
її. Блискуче блакитне море і вогняне сонце на задньому плані. Перед
камерою позують дві вродливі особи. Цей красень видається
не молодшим за того, з яким Єссіка зблизилася за останні кілька днів
і який дивиться на Єссіку так, що дає їй зрозуміти: більше нікого
немає. І ніколи не було.
Знову згадалося, як Коломбано плакав на кладовищі Сан-Мікеле.
Справді не варто знати геть усе. Вони щойно познайомилися, майже
не знають одне одного, і, мабуть, так і має бути. Може, все закінчиться
так само раптово, як і почалося. Може, Єссіка сьогодні сяде на потяг
до Мілана, як і планувала спочатку.
 Душ уже не шумить. Спів триває. Єссіка ставить фото на місце, але
воно перевертається на тісному комоді. Постає ефект доміно, валяться
всі фотографії. Єссіка відчуває, що її щоки пашать від зніяковіння.
Гаразд, вдалося схопити фото спереду, а то б упало на підлогу.
Почувши кроки Коломбано, Єссіка розтягує губи в усмішці
й готується сказати щось вибачливе, але він уже хапає її за плече
й відштовхує від комода — несподівано і грубо. Його пальці впились
у шкіру.
Голос Єссіки тремтить з переляку.
— Вибач…
З рушником у руці Коломбано стоїть біля комода й поправляє одну
за одною оправлені світлини. Нічого не каже, навіть не дивиться на
Єссіку. З його мокрого тіла капає вода. Рухи різкі від гніву. Коломбано
розтискає кулак, впускає рушник на підлогу й обертається до Єссіки,
яка відступила до ліжка й нещільно закуталася простирадлом.
— І що мені з тобою робити?
— Що?
Єссіці немовби скувало язик. На мить їй здається, що вона мала б
бути десь в іншому місці. Напевно, їхати поїздом до наступного
пункту призначення.
А Коломбано вже наче й злий. Єссіка насторожено придивляється до
нього. У його погляді тривожлива пристрасть. Не знати, що він
відчуває. Може, й любов.
— Що мені з тобою робити? — спокійно повторює Коломбано,
а тоді повільно підходить до Єссіки і обхоплює шорсткими пальцями її
шию, занурює їх у волосся.
— Що ти маєш на увазі? — питає Єссіка. У її ніздрі вдаряє сильний
запах мила. До обличчя наближаються темно-зелені голуби, звиті на
м’язистих грудях.
Коломбано впився вустами в лоб Єссіки. Вона відчуває вологий
подих у вусі. А тоді рука сильніше стискає їй шию, простирадло падає,
і пальці Коломбано втискаються в промежину. Єссіка скрикує, дотик
ніби й приємний, хоч йому бракує ніжності, досі властивої Коломбано.
Він грубо вкладає її долілиць на ліжко. Єссіка бачить себе в дзеркалі,
повішеному біля дверей ванної. Темне волосся впало на обличчя,
пальці з темними нігтями стискають простирадло, вуста розтулені
в стогоні. М’язистий живіт ритмічно рухається над її сідницею. Єссіка
не впізнає себе у відображенні. Це зовсім незнайома жінка, вперше
побачена. А за мить, коли вже от-от до оргазму, Єссіці спадає на думку:
яка тонка грань між насолодою і болем.
Бездонна невпевненість, страх і самотність прийдуть не зараз —
згодом.
40
Єссіка на мить завмирає і силкується збагнути зміст побаченого.
Хтось в ополонці. Жінка. Єссіка зривається з місця, вона перебігає
причал і стрибає на лід.
— Юсуфе! — кричить вона на все горло, а тоді опускається на
коліна біля жінки, що борсається у крижаній воді. Минає кілька
секунд, за які Єссіка опановується і вирішує, як найкраще діяти
в цьому кошмарі. Вона бачить чорне волосся, прилипле до посинілого
обличчя, спотвореного від жаху. Жінка репетує і в проміжках
викашлює з легень воду.
Від берега долинає тупіт. Єссіка хапає потерпілу за руку і щосили
тягне її з прорубу. Нелегке це завдання. Бідолаха сіпається, годі
втримати мокру слизьку руку.
І саме тої миті, коли завдання здалося непосильним, жінка вигулькує
з води, ніби сама собою, і в’юниться на льоду, як упіймана риба на
суші.
— Що за чортівня?! — гукає Юсуф, добігаючи на місце.
Єссіка знімає парку й обгортає нею тремтливу жінку.
— Щось її виштовхнуло! Я це відчула. Хтось є під льодом!
Вона хапає пістолет і зривається на ноги.
Юсуф бере на руки створіння, що верещить і скапує водою.
— Мусимо її зігріти!
Єссіка гарячково перебігає поглядом від ополонки до посинілого
обличчя, чорних кучерів і переляканих очей, що з-під них визирають.
— Водолаз! Сидить під льодом, сучий син! — кричить вона,
показуючи на відкриту воду.
Юсуф із потерпілою на руках пристає, стривожено зиркає на Єссіку,
а тоді пускається бігом до берега.
— Водолаз притягнув її сюди…
— Іди геть звідси, — каже Юсуф спершу спокійно, але підвищує
голос, коли жінка знову починає кричати. — Забирайся звідси, Єссіко!
За хвилинку ми тут усе оглянемо. Спершу треба занести її туди, де
тепло.
Він повертає до вілли Копоненів.
 Єссіка обходить ополонку і дулом пістолета прокладає уявний
маршрут під льодом. Тоді прицілюється до місця, де тільки-но стояла
рогата постать.
Вона зникла.
41
Ерне старанно витирає ноги об килимок. Відразу видно, що це
непотрібна, геть безглузда дія.
— Де Єссіка?
— У вітальні, — відповідає Юсуф, обминаючи боса на вході. Ерне
йде коридором до вітальні. Тут майже стільки людей, як було минулої
ночі. За довгим столом, у кріслі, в якому застали Марію Копонен,
сидить Єссіка, спершись стиснутими кулаками на стіл. Її обличчя
серйозне.
Ерне підходить до неї.
— З тобою все гаразд?
— З ким, зі мною? — перепитує Єссіка, втупившись у стіл.
Ерне дивиться у вікно. Там на узбережжі патрулюють шість
поліціянтів, озброєних автоматами. Ще шість, теж озброєних, ідуть по
льоду.
— Це не звичайне собі розслідування вбивства, Ерне, — каже
Єссіка, повільно розтискаючи кулаки.
— Ми це зрозуміли ще вночі.
Ерне кладе пальці на щиколотки Єссіки. Її очі спостерігають цей
жест, але на обличчі й далі безпристрасний вираз.
— Вони бавляться з нами… зі мною. Не випадково, що на березі
була саме я…
— Це не стосується тебе особисто. Там міг бути будь-хто з нас.
Юсуф, я… один із патрульних.
— У цьому я не така певна, як ти, Ерне. Діється щось дуже дивне,
і воно не виходить мені з голови.
— Так і має бути. Якби вийшло з голови, то це погано відбилося б
на слідстві.
— Це моя думка, — каже Єссіка, повільно вивільняючи руку.
Ерне зводиться й підходить до розсувних дверей.
— Ця жінка…
— Чи вона…
— Вона в порівняно доброму стані. Потерпіла від переохолодження
і шоку. Лікар сказав, що виживе.
 — Коли ми зможемо з нею поговорити?
— Мабуть, уже невдовзі. Її щойно помістили в лікарню Тееле.
— А як щодо безпеки…
— Усе влаштовано. Ніхто не зможе дістатися до неї, — запевняє
Ерне, обводячи очима вітальню. І хитає головою, почувши, що Єссіка
тихо лається.
— Хто це був, той скурвий син з рогами…
— Єссіко… — зітхає Ерне. Це все, що він може сказати.
— Ти мені не віриш?
Ерне не відповідає. Немає сенсу обговорювати це питання. Він
бачив Єссіку в такому стані всього раз, майже п’ятнадцять років тому.
Відтоді такого не траплялося. Ні в неї, ні в нього.
— Віриш чи ні? — настирливо допитується Єссіка.
— Весь цей район прочісують. Поки що не знайдено такого, що
відповідав би опису.
— Чудово. Отже, ніхто не бачив рогатого приблуди, — зітхає Єссіка.
На те бос бурчить.
— На кризі також не знайдено жодної ополонки, в яку міг забратися
водолаз разом із жертвою. Ці пошуки взяла на себе берегова охорона.
Єссіка потирає лоб. Входить Юсуф, накидаючи на себе куртку. Ерне
жестом наказує йому сісти поруч Єссіки. Юсуф сідає.
— Послухайте, ви двоє. Нехай ця справа і незвичайна, та ми
не сміємо зневірятися і просто так піддаватися. Поки що є п’ять жертв,
остання з яких вижила…
— Бо з якоїсь причини її не схотіли вбити, — відказує Єссіка,
креслячи пальцем вісімку на стільниці.
— Щойно я мав телефонну розмову з начальством. Нам виділили
допомогу — живу силу. Юсуфе, будеш командувати людьми
з Національного бюро розслідувань.
— Зрозуміло, — каже Юсуф, схрестивши руки.
— А що з тим чоловіком, якого ми бачили на записах камер
спостереження? — питає Єссіка.
— Гадаю, це справді Роґер Копонен, хоч таке видається
неймовірним.
— Яка наша стратегія поведінки з журналістами?
— Її визначають, поки ми говоримо.
— Чи став Копонен нашим головним підозрюваним?
— Це треба якнайскоріше з’ясувати.
42
Зачинивши за собою двері, Єссіка чує чмихання Юсуфової машини,
яка заводиться на узбіччі. Знову подвір’я Копоненів схоже на
знімальний майданчик голлівудського фільму: у великих автомобілях
привезено безліч люду та техніки. Цирк приїхав, від’їхав і знову
повернувся до Кулосаарі. На біс.
Єссіка застібає на собі чужу куртку. Її парка мчить у кареті швидкої
допомоги, закутавши жінку, що вибралася з води. Це означає, що до
лікарні їдуть також гаманець, смартфон і блокнот Єссіки, у якому
записано ім’я та прізвище модератора з Савонлінни.
Пальці Єссіки заклякли, у суглобах поколює. Досить було занурити
руки в холодну воду — і маєш, кров досі циркулює в них не так, як
треба.
Юсуф зупиняється біля входу на ділянку Копоненів. Єссіка
підступає до машини й сідає поруч з ним. Кинувши останній погляд на
віллу, вона зачиняє дверцята.
— Лікарня Тееле?
— Так, — підтверджує Єссіка, спираючись потилицею на підголів’я.
Хоч хмари затуляють сонце, надворі розвиднилося.
— Я ніколи не бачив чогось такого, — каже Юсуф, зачиняючи
відділок біля панелі приладів, у якому Єссіка угледіла червону
коробку. — Це не мої сигарети.
— Я тобі не старша сестра. Ти знаєш.
— Це зразу видно. Ми відрізняємося засмагою.
Юсуф усміхається і махає рукою патрульному, який пильнує, щоб
сторонні не заходили й не заїжджали на обгороджену ділянку.
— Кури собі все, що хочеш. Поки можеш перебігти майданчик для
флорболу з кінця в кінець, — каже Єссіка. Вона дивиться у вікно на
чоловіка з худим обличчям і з поліційною шапочкою, надітою на лису
голову.
Авто суне дорогою, якою минулої ночі втік переодягнений
експертом убивця. У Єссіки яскраві спогади про погоню. Шалене
серцебиття і кусюче морозне повітря в легенях. Посеред вулиці лопоче
комбінезон. Страх і розчарування. Гнів на зміну страху. Цей негідник,
очевидно, бавиться з нею. Саме його Єссіка побачила у віллі минулої
ночі, а сьогодні вдень — на кризі. Це не випадково. Негідник хотів,
щоб його побачили. То й добре. Наступного разу Єссіка застрелить
його.
— Зупини машину, — каже Єссіка, коли Юсуф повертає на
перехресті. Їй згадалася телефонна розмова зразу перед випадком із
рогатою постаттю на льоду. Йшлося про чоловіка середнього віку.
Лисого. Худого.
Єссіка відчиняє двері.
— У чому річ? — питає Юсуф. Але його колега вже побігла.
Наближаючись до вілли, Єссіка перевіряє, чи напоготові пістолет.
Позаду грюкнули двері машини, чутно тупіт Юсуфа, що біжить за
нею.
— Гей! — гукає Єссіка і свище патрульним біля будинку Копоненів.
Ані сліду по тому худому й лисому поліціянтові. У Єссіки
загострилися всі відчуття. Куди він подівся?
— Ви щось забули? — питає один із поліціянтів. У його голосі
звучить саркастична нотка порушення субординації.
Єссіка втуплюється йому в очі, тоді обертається до його напарника.
Трохи засапавшись, підбігає Юсуф і спантеличено видивляється на неї.
— Де той інший? — питає Єссіка. Від напруги їй засудомило
в животі. — Де той високий худий хлопець?
— Га?
— Той, що тільки-но стояв біля стрічки! — кричить Єссіка.
Розвеселившись, патрульні переглядаються.
— Де він? — не вгаває вона. Юсуф підступає на крок ближче. Був
ладен щось сказати, але змовчав. Єссіка чує позаду себе
покашлювання.
— Це ви мене шукаєте?
Єссіка рвучко обертається. У брамі вілли Копоненів стоїть поліціянт,
який хвилину тому випустив Юсуфову машину з обгородженої
ділянки.
— Пані вищий констапель, — каже він, заспокійливо звівши руки
вгору, — може, в мене щось не те?
Один із патрульних сміється. Єссіка опускає очі й бачить, що в її
правій руці досі пістолет. Вона засовує зброю в кобуру.
— Чи можна подивитися на ваш бейдж?
 — Звичайно, — каже він, неквапливо розстібуючи нагрудну
кишеню.
— Якого дідька ви на мене витріщилися?
— Вибачте, але я не розумію…
Єссіка бере бейдж. Її очі бігають між іменем, прізвищем,
фотографією та обличчям перед собою.
— Я пішов собі попісяти, і раптом…
Єссіка повертає бейдж.
— Ходімо, Юсуфе.
Вони удвох повертаються до машини. Ззаду лунає тихий сміх, що
прудко поширюється між поліціянтів, як пожежа в лісі. Клятий шизик.
— Ти б не могла мені сказати, про що йшлося? — питає Юсуф,
вмикаючи вищу передачу, причому запізно. Хоч кого роздратує таке
знущання з нещасного двигуна.
— Мені подзвонили, коли я спускалася до моря. Якраз перед тим,
що сталося…
— Хто подзвонив?
— Один чоловік із Савонлінни. Вчора ввечері він узяв інтерв’ю
в Роґера Копонена чи щось таке. А ще хтось із присутніх запитав
Копонена, чи боїться він того, що написав.
— І тим самим цей хтось дав нам причину запідозрити його.
— Лисий, худий, дивний на вигляд… середнього віку, — каже
Єссіка, кидаючи на Юсуфа багатозначний погляд.
— Розумію, що тобі дуже важко, — зітхає він. — Нам усім важко,
але…
— Що за «але»? Ти теж не віриш мені?
— Ти про що?
— На льоду був рогатий чолов’яга, причому він там з’явився задля
мене.
— Окей. Але я його не бачив.
На мить вони змовкли.
— Так, ти не бачив. І не бачиш усієї суті.
— Якої суті?
— Якби ми не приїхали до будинку Копоненів, то ця жінка
не опинилася б у морі.
43
Ніна Руска стежить за чоловіком, що в парадному однострої знехотя
проминає робочі місця у відділі й не завдає собі труду привітатися
з поліціянтами, які завзято працюють за столами. Наближається перша
година дня, Ерне готується до пресконференції.
Барабанячи пальцями по столі, Ніна спостерігає, як Мікаель наливає
в чашку гарячої води, черпає дві ложки розчинної кави й сипле їх
у чашку.
— Краще спершу насипати каву, — каже вона.
— Дурниці. Якщо всипати каву в самому кінці, то вона встигне
набрати трохи повітря, перш ніж намокне і змішається з водою.
Результат — кращий смак напою.
— Ти сам у це не віриш.
— Я не вірю, що тебе справді хвилює, як саме я готую собі каву.
— Мабуть, дехто не може керуватися навіть найпростішим
рецептом, — зауважує Ніна, коли Мікаель сідає поруч.
— А я ось думаю… — каже він, помішуючи каву.
— Очевидно, не про приготування кави?
Нишком роззирнувшись, Мікаель вишіптує:
— Я думаю, що нам з тобою було б весело.
— Справді?
— Якби не доводилося критись. Хай йому чорт, ми ж навіть
не можемо піти разом у кіно.
Ніна доторкається Мікаелевого стегна.
— А я гадала, що критися теж весело.
— Так. До певної пори. З часом усе старіється.
— Навіть я?
Ніна забирає руку й обдає Мікаеля перебільшено обуреним
поглядом.
— Навіть ти. Не хочу, щоб повторилася ця різдвяна вечірка, на якій
Агонен залицявся до тебе. Я не з тих, що байдуже спостерігають таке.
Хочу володіти тобою. Хочу сказати, що ти належиш мені, і стусонути
Агонена в сраку, якщо він ще раз полізе до тебе.
Останні слова Мікаель шепоче Ніні на вухо.
 — Хочеш володіти мною? Ти що — печерна людина? — удавано
жахається Ніна, відсуваючись від Мікаеля. Від його подиху у вухо
нахлинула кров у венах і забилося серце.
Мікаель повертає її руку собі на стегно.
— Я хочу тебе.
— А я не хочу втратити роботу.
— Мені наплювати. Можу патрулювати на мотоциклі. А ти
залишайся на цій роботі.
— Чому ти зараз про це заговорив, Міке?
Ніна проводить рукою від стегна до коліна. Стискає його так, як
Мікаелеві завжди до вподоби.
— Не знаю. Може, я насторожився через цю справу з відьмами.
Світ — паскудне місце. Я хочу, щоб ти була поруч. Хочу піклуватися
про тебе.
— Не потребую, щоб хтось піклувався про мене. Я маю чорний пояс
з дзюдо.
— От-от. Я хочу, щоб ти тільки мене одного захоплювала «на ключ».
— Притисну твою дупу до татамі, якщо будеш нечемний. — Ніна
не втримується від широкої усмішки. — Поговоримо про це згодом.
— Коли?
— Коли закінчиться це розслідування.
— Гаразд. Ти пообіцяла, — каже Мікаель і відходить від Ніни. Її
смартфон дав сигнал.
— Час видовищ. Маємо подивитися відеофільм.
— Який?
— «Стоянка біля конференц-центру “Савонлінна Голл”».
44
Єссіка дихає ротом, щоб не тхнуло висохлими бинтами та
дезінфікувальним засобом. Від такого духу хоч-не-хоч, а думатимеш
про смерть, про довгі тижні самоти в лікарні кілька десятиліть тому.
У ліфті повно людей, деякі з них у лікарняних халатах. Найближче до
дверей сидить літня жінка з кисневим балончиком, прив’язаним до
інвалідного візка. Хвилину тому Єссіка бачила, що ця жінка курила під
лікарнею.
Вийшовши на шостому поверсі з ліфта, Єссіка і Юсуф ідуть по
червоній стрічці, приклеєній до підлоги. У кінці коридору стоїть
кремезний чоловік з навушником у вусі, зодягнений у темно-синій
спортивний костюм. Кілька років тому Єссіка познайомилася з ним на
концерті охоронців. Це знайомство розвивалося в позаробочий час.
У помешканні-студії Єссіки.
— Привіт, Тео.
Єссіка простягає руку.
— Поліціянти, — хрипко відказує він і потискає їм обом руки.
Хрипить, бо в нього ушкоджена гортань. Коли Тео працював
викидайлом, один незадоволений клієнт торохнув його по шиї
пляшкою вина.
— Це Юсуф Пеппле. Може, ви, хлопці, десь та й зустрічалися.
— Може, — каже Юсуф, суворо дивлячись на нового знайомого.
Тео — типовий грізний охоронець. Навіть усмішка, що майнула на
його обличчі, не щира, а якась завчена.
— Сумніваюся. Як справи, Єссіко?
— Паскудні. Як ото бас у твоєму навушнику. Реп дев’яностих?
— Ну, ти ж знаєш.
Обоє втомлено усміхаються. Юсуф здивувався. Однак мить
ностальгії, постала від жарту, зрозумілого тільки їм двом, швидко
минула. Вони знову серйозні.
— А де лікар? — питає Єссіка, і Тео зразу ж киває в бік кроків, що
лунають у коридорі. Наближається високий бородатий чоловік із
планшетом під пахвою. Убраний він у бірюзовий хірургічний одяг
і білий лабораторний халат.
 — Доктор Алекс Кузнецов, — відрекомендовується він. Єссіка
придивляється до лікаря. Десь уже його бачила.
— Вищий констапель Єссіка Ніємі.
— Юсуф Пеппле.
— Перш ніж ми увійдемо до палати, маю поговорити з вами про
стан пацієнтки.
— Звичайно ж, — каже Єссіка. Тео відходить убік.
— Пацієнтка сказала нам, що її звати Лаура Гельмінен. Це
відповідає номеру соціального забезпечення, який вона нам подала.
— Ви вже сконтактувалися з її родичами?
— Ще ні.
— Який її стан?
— Якщо взяти все до уваги… Температура її тіла не встигла
знизитися до летальної… — чухаючи носа, відповідає Кузнецов. — Чи
довго вона пробула у воді?
— Не знаю. Я сподівалася, що ви зможете приблизно це оцінити.
Єссіка зиркає на годинник. Час біжить напрочуд швидко, ось уже
й надвечір’я.
— На швидкість, з якою охолоджується тіло, впливає температура
води, фізичний стан людини, її вік, статура та загартованість. Вода
була дуже холодна, пацієнтка має двадцять п’ять років і видається
здоровою. Отже, у воді вона пробула менш ніж п’ятнадцять хвилин, це
без сумніву. Якби більше, то, скоріше за все, знепритомніла б. Те, що
вона, виринувши, мала силу кричати й борсатися, може свідчити про
ще коротший часовий проміжок.
— А як легені? Чи була в них вода?
— Небагато. Вона сказала, що дихала через трубку. — Кузнецов
міряє Єссіку допитливим оком. — Я хотів би знати, що з нею сталося.
— Очевидно, застосовано обладнання для підводного плавання —
мундштук і кисневий балон, — втручається Юсуф.
Лікар уважно й оцінювально придивляється до нього.
— Розумію вас.
— Що вона вам ще сказала? Наприклад, про те, як опинилась у воді.
Труснувши головою, Кузнецов схрещує руки на грудях.
— Вона не змогла сказати. Гадаю, зараз з нею буде легше говорити,
ніж якусь хвилину тому. Шок погано впливає на пам’ять. Я цілком
певен, що в пацієнтки стають на місця всі минулі події.
 — Отже, вона готова зустріти нас?
— Як я вже сказав, вона одужує після шоку і фізичного напруження,
тому бажано, щоб на будь-якому допиті був наш лікарняний психолог.
— Ми вміємо поводитися тактовно, — запевняє Єссіка.
— А я цього й не заперечую.
— Де психолог?
— Вона буде тут за пів години.
— На жаль, ми не можемо довго чекати. У нас є підстави вважати,
що цей випадок — один із цілої низки скоєних злочинів. Низка,
мабуть, ще не закінчилася. Імовірно, ця жінка бачила злочинця.
— Маєте на увазі…
— Нам конче треба негайно поговорити з нею, щоб запобігти
дальшим злочинам.
— Гаразд, — згоджується лікар, підступивши до Єссіки. — Але
розмова почнеться тільки тоді, коли я пересвідчуся, що пацієнтка
готова до неї.
Уста Єссіки стискаються в тугу лінію. Опустивши очі на носаки
своїх кросівок, вона киває. Тоді обертається і йде за лікарем до дверей,
які Тео вже відчинив.
45
Єссіка чує, як зачиняються за нею двері. Швидко оглядає кімнату,
але не бачить парки, якою годину тому вона закутала змерзлу жінку.
Вішак біля раковини порожній. Мабуть, парка на пості медсестри,
якщо тільки медики не залишили її в кареті швидкої допомоги.
Взявшись у боки, Юсуф зупиняється поруч Єссіки на порозі.
Кузнецов спокійно підходить до пацієнтки. Лаура Гельмінен спочиває
в ліжку, оточеному приладами вимірювання життєвих показів
і підвішеними на стояках пакетами для внутрішньовенного вливання.
Очі хворої заплющені, рот роззявлений, неначе вона заснула на тахті
перед телевізором. Кузнецов злегка кашляє в кулак, Лаура розплющує
очі.
— Як у нас тут справи? — м’яко питає лікар, погладжуючи бороду.
Пацієнтка прицмокує, лікар зиркає на поліціянтів і відвертається,
щоб перевірити крапельниці та монітор. Єссіка дивиться на жінку
в ліжку, а тоді на Кузнецова. Ось тепер зрозуміло, чому він видається
таким знайомим. Схожість просто вражає. Батечко Танґі, робота
Вінсента Ван Ґога. Ця картина висить у музеї Родена.
— Вам уже краще?
— Гмм… Я почуваюся якось дивно… Ніби в мене наросли м’язи.
Вони тверді на дотик…
— Це цілком нормальне відчуття людини у вашій ситуації. Ваші
м’язи встигли змерзти. Біль і скутість можуть тривати кілька днів, —
заспокоює її двійник паризького крамаря кінця дев’ятнадцятого
століття. Тоді він кладе планшет у кишеню халата. — Тут є дві особи
з поліції. Вони хотіли б поставити вам кілька запитань. Якщо у вас є на
те сила.
Лаура вимучено дивиться на лікаря.
— Це недовго потриває, — запевняє Кузнецов, легко поплескуючи її
по плечі.
— Я вже почала згадувати… — каже вона. Її нижня губа тремтить,
очі заплющуються.
Кузнецов похитує головою й докірливо глядить на Єссіку, ніби це
через неї Лаура опинилася в лікарні. І Єссіці знову спадає на гадку
страшна думка: «А може, так воно і є? Може, все це сталося через
мене?»
— Це добра ознака. Чудово, що до вас повертається пам’ять, — каже
Кузнецов, рушає до дверей і зупиняється перед поліціянтами. Єссіка
задирає голову, щоб подивитися йому в очі.
— П’ять хвилин. Пацієнтка потребує спокою.
Це не пропозиція, а лікарське розпорядження. Не послухаєшся —
матимеш великий клопіт. Єссіка помалу переводить погляд з очей
медика на його бороду, з коміра сорочки на білий лабораторний халат
з іменною табличкою. Дивно, що Кузнецов вважає потрібним
підкреслити свій авторитет, підійшовши так близько.
— Вибачайте, що ми вас турбуємо, — починає Єссіка, проминувши
лікаря і прямуючи до ліжка. — Але нам конче треба дізнатися, що
з вами сталося.
Лаура тихо схлипує, витирає сльози тильним боком долоні
й дивиться на Єссіку. Здається, вона фокусує очі, як об’єктив камери,
щоб навести різкість зображення. Раптом з її обличчя щезають ознаки
смутку та шоку, натомість з’являється жахлива гримаса. Єссіка
не встигла на те відреагувати — кімнатка наповнилась оглушливим
криком.
— Що… — затинається Єссіка. Повз неї пробігає Кузнецов.
Лаура репетує щораз гучніше. Падає з ліжка, перекидає стояк для
внутрішньовенного вливання. Забившись у куток кімнати, вона
прикриває руками обличчя.
— Це вона! — верещить хвора.
Єссіка глипає на Юсуфа, теж ошелешеного. Тео відчиняє двері.
Лікар присідає біля скуленої на підлозі жінки й пробує її заспокоїти
якимись невиразними звуками.
— Це була вона! Оця чортиця! — горлає жінка, тицяючи пальцем
у Єссіку. — Я пам’ятаю її обличчя!
У Єссіки знову смак заліза на язиці. Їй здається, що вся кімната
пішла ходором.
46
У чоловічій вбиральні Ерне Міксон оглядає себе в дзеркалі
й поправляє краватку. Комір сорочки тисне на ніжні лімфатичні вузли,
але доведеться потерпіти. Колись сиділа краще ця блакитна сорочка —
одна з трьох, замовлених у кравця. Вони та ще кілька пар штанів —
ото й усе, що він регулярно носить до пральні. Ці гарні й дорогі
сорочки мали б дієвіше опиратися спустошливому часу. Тепер Ерне
ховає під рукавами брунатного піджака потерті манжети, на яких
колись були вишиті синьою ниткою ініціали Е. М.
Ерне відчиняє двері й мало не налітає на Мікаеля.
— Міке?
— Добре, що я тебе знайшов.
— Ти диви, а я й не знав, що загубився.
— Тільки-но подзвонив Юсуф і сказав, що минулого вечора в центрі
«Савонлінна Голл» якийсь високий худий чоловік ставив Копонену
дивні запитання.
— Звідки такі дані?
— Від такого собі Паве Коскінена. Він модерував літературний
вечір. Поліція Східної Фінляндії вже шукає цього таємничого чоловіка.
Досі його ніхто не ідентифікував, — підсумовує Мікаель, загадково
усміхнувшись.
— І що далі?
— На будівлі цього центру є камера відеоспостереження.
— І цього чоловіка видно у відеозаписі?
Ерне безуспішно ковтає клубок у горлі.
Мікаель киває.
— Ми навіть побачили машину, в яку він сів. І її номерний знак.
— Ні фіга собі!
— Звичайно, ще рано тішитися. Знаємо тільки те, що він поставив
кілька важких запитань і…
— Замовкни, Міке. На кого зареєстроване авто?
— На Торстена Карлстедта, що живе в Еспоо. — Клацнувши язиком,
Мікаель дає Ерне ще теплий видрук. — Це фотокопія Карлстедтового
паспорта. Але чоловік на фото не худий, не лисий і нічим дивним
не відзначається.
— Це не той хлопець.
— Не той. А може, Карлстедт був за кермом. У відеозаписі видно, як
лисий забирається на заднє сидіння машини.
— Тобто машина чекала його?
— Так, дванадцять хвилин.
— Щоб мені луснути. Це може стати проривом. Ти зателефонував
Єссіці?
— Спробував. Вона з Юсуфом їде до лікарні.
— Добре. Передай Рассе, щоб він розвідав про Торстена Карлстедта
все, що тільки вдасться. Подбай, щоб він мав усе потрібне.
— Може, привезти цього Карлстедта на допит?
— Ще ні. Спершу трішки покопаємось. У нас зовсім немає доводів,
що він якось пов’язаний зі злочинами. Стосовно вбивства Марії
Копонен у Карлстедта чудове алібі, кращого годі й бажати. Але треба
дізнатися, де він. Ні в якому разі не можна дати йому втекти.
47
Висока медсестра штовхає лікарняне ліжко зі старим пацієнтом,
майже цілком забинтованим. Металеві боки ліжка здригаються, коли
коліщата наїжджають на шви підлоги.
Єссіка йде коридором. Юсуф повернувся до Лауриної палати, щоб
з’ясувати всю справу лікареві та медсестрі, яка прибігла на крик.
— Все гаразд, Єссіко? — питає Тео, схрестивши руки на грудях.
— Не знаю.
Зупинившись, Єссіка притуляється спиною до стіни. Треба якось
заспокоїтися, а тут у голові невгамовно товчуться десятки запитань.
— Ця жінка, очевидно, багато чого пережила. Хай там що сталося…
— Перестань. Будь ласка, замовкни, — зводить руку Єссіка. — Не
треба мене втішати.
— Добре, — негучно каже Тео, поправляючи навушника. Може, той
вибився з вуха. А може, і це найправдоподібніше, через такий обрив
розмови Тео нервується.
Якусь хвилину в коридорі панує тиша. Тоді Єссіка струшує головою
і відриває очі від підлоги.
— Вибачай. У нас усіх пошарпані нерви.
— Розумію. Порівняно з вашою стресовою роботою оця моя служба
сторожового пса — справдешній відпочинок.
— Ти ж знаєш, що це не так. І я знаю.
— Різне трапляється, — хрипить Тео. — Раз на раз не попадає.
Двері ліфта відчиняються — і охоронець напоготові. Медсестра
штовхає ліжко в кабіну ліфта.
— Минуло багато часу, Єссі.
Єссіка уникає його погляду.
— Так, багато. Як тобі жилося?
Тео крутить головою на всі боки, ніби хоче впевнитися, що ніхто
не встигне добігти від ліфта до дверей палати Гельмінен, принаймні
під час наступної фрази.
— Добре, дуже добре, — м’яко каже він, зводячи палець
з обручкою. — Маю жінку і дочок-близнят. П’ятимісячних.
Єссіка глибоко вдихає.
 — Це… це чудово.
Тео зітхає і майже непомітно хитає головою.
— Правду кажучи, це виснажливо. Йдеться не тільки про дітей. Не
те щоб вони… Але ця робота… За неї мало платять. Мушу час від часу
підробляти. Минулого тижня я прибирав сніг із дахів в Ейрі. Ти,
мабуть, знаєш цю місцину?
Єссіка вже ладна сказати щось співчутливе, аж тут її проймає чудне
відчуття, ніби Тео щось провідав. А хто його зна? Он у міністерстві
кружляють дивні, досі не спростовані чутки про поліціянта-
мільйонера, який по-всілякому приховує своє багатство. А воно
чимале — вистачило б на те, щоб упродовж п’ятдесяти років видавати
платню всьому департаменту. Спростувати таку чутку міг би якийсь
балакучий податківець, завідувач активів, адвокат чи психолог.
— Що більше ротів маєш нагодувати, то…
— Схоже, мені доведеться знову розіграти лотерею, — гірко
всміхається Тео.
Єссіка супиться. У глибині душі вона здогадується, в чому річ.
— Яку лотерею?
— Чи є у тебе…
— Діти? — Єссіка сміється, несподівано навіть для самої себе.
Такого запитання вона давно не чула. — Ні-ні, немає.
Кивнувши й випроставшись, Тео відводить плечі назад — цей рух
колись подобався Єссіці.
Вона знову зиркає на годинник, тоді махає рукою й прямує до ліфта.
— Скажи, будь ласка, моєму колезі, що я чекаю його внизу,
в кафетерії.
— Бережи себе, Єссі.
— Ти також.
І заодно дбай, негіднику, про свою сім’ю, а мені дай святий спокій.
48
У кафетерії повно пацієнтів і відвідувачів, жодного вільного
столика. Єссіка якраз допила кухлик чаю, коли навпроти неї сідає
втомлений Юсуф.
— То відтепер я теж під підозрою?
Єссіка обхоплює пальцями кухлик. Хоч порожній, зате досі теплий.
— Лауру Гельмінен викрали з її домівки в Лааясалі, — каже
Юсуф. — Це сталося минулої ночі, за кілька годин перед убивством
Марії Копонен. Вона пам’ятає, що дивилася телевізор, лежачи на софі,
і раптом пролунав дверний дзвінок. Що діялося далі — неясно.
Гельмінен сказала, що потрапила в якесь темне затхле приміщення, де
вже була інша жінка.
— Інша жінка — це Крижана Принцеса?
— Саме так. Гельмінен упізнала її на фото. Але перед тим вони
не були знайомі.
— Що ще?
— Його бородата святість сказав, що ми можемо далі допитувати
Гельмінен. Вона не змогла описати злочинців…
— Так-таки нічого не запам’ятала?
— Тільки те, що викрадачів було не менш як двоє. Чула чоловічі
голоси.
— То чому вона мене перелякалася?
Юсуф гладить одноразову скатертину. Нарешті відповідає.
— На стіні кімнати, де вона очуняла, висіла картина.
— Яка картина?
— Гельмінен сказала, що це було зображення чорнявої жінки…
— Невже це мене намалювали?
— Єссіко, — підсміюється Юсуф, — вона ж досі в шоку. Візьми це
до уваги.
— Господи. А якщо це справді мій портрет? А якщо жертвам
показали моє фото? Може, весь цей фарс затіяли тільки задля мене.
Може, хтось хоче помститися мені.
— Ні на крихту в це не вірю. — Юсуф кладе долоню на руку
Єссіки. — Ми вирішимо цю справу. Скоро. Спіймаємо тих
божевільних, і ти побачиш, що все це не має нічого спільного з тобою.
— Мабуть, варто попросити Ерне, щоб звільнив мене від цього
слідства.
— Це ж чому?
— Бо вперше за довгий час я відчуваю, що не можу зв’язати кінці
з кінцями.
Єссіка дивиться на люмінесцентні лампи, прикріплені до стелі. Вуха
майже вловлюють звук випаровування ртуті. Щоки горять, очі
нестримно кліпають.
— Зберися в кулак, Єссі. Ти нам потрібна. — Діставши з кишені
пачку сигарет, Юсуф зводиться. — Спершу перекурю, а тоді закінчу
справу з Лаурою Гельмінен.
— Добре. Може, воно й на краще, що ти зробиш це сам.
— Тим часом шукай свій смартфон. Мені дзвонять усі, що
не можуть зв’язатися з тобою.
— Чи є щось нове?
— Закохана пара натрапила на слід. Переглянула записи камери
спостереження в центрі «Савонлінна Голл». Це пов’язано з отим
моторошним лисим типом.
— Окей. Не йди без мене.
— Добре.
— Іще одне. Мій гаманець пропав разом з паркою. Я попередила, що
розрахуюся, коли сюди прийде мій приятель.
Юсуф бурчить, дістає з гаманця платіжну картку і кладе її на стіл.
— Пін-код ти знаєш. Гляди не спорожни вітрини, — каже він
і прудко рушає до ліфтів.
49
— Стук-стук.
Ерне підіймає очі бачить на порозі Расмуса Сусікоскі у сірому
светрі. Він несе ноутбук і пачку видруків.
— Заходь, Рассе.
— Дивно, сьогодні тут холодніше, ніж було вчора, хоча на вулиці
потепліло.
Ніяково усміхаючись, Расмус сідає за стіл боса. Очі Ерне бачать
рухи Расмусових губ, але мозок відмовляється сприймати беззмістовні
слова, що спливають з них.
— Чим я можу тобі допомогти, Рассе?
— Де Єссіка? Я вже кілька разів їй дзвонив. Безуспішно…
— Її телефон пропав. Хочеш зв’язатися з нею — зателефонуй
Юсуфові.
— Добре.
Кивнувши, Рассе викладає видруки на стіл. Ерне морщить носа,
хоча грубий Расмусів светр дієво не дає поширюватися важкому духу
тіла. Нічого не вдієш: чутливі ніздрі Ерне завжди вловлюють той
прикрий запах поту, навіть коли Рассе щойно вийшов з-під душу.
— По-перше, скажу, що справа йде доволі гладко. Нарешті маємо
досить людей. Якби так було завжди…
— А по-друге? — сердито обриває його Ерне.
— Я працюю над двома завданнями. Перше…
— Про перше ти вже сказав.
— Отже, о восьмій годині вісім хвилин гаданий Роґер Копонен сів
у вагон метро на центральному залізничному вокзалі й поїхав
у напрямку Меллунмякі. Телефон вимкнено за кілька хвилин. Ось
відеозапис камери спостереження у вагоні. Дивись на ці двері.
Расмус повертає ноутбук, щоб було видно екран. Ерне надіває
окуляри, що висять на шиї, і нахиляється до ноутбука. Ось у вагон
входить Роґер Копонен. Таки він. Зображення чітке, а камера так
близько, що тут годі сумніватися. Якщо тільки це не однояйцевий
близнюк, а такого, як відомо, Копонен не мав.
— Отуди к бісу! Щоб ніхто його та й не впізнав!
 — Дивна річ. Хай там скільки разів письменники виступають на
телебаченні, а їх все одно не впізнають. Навіть якщо ті продали
десятки мільйонів книжок. Чи впізнав би ти Джоан Роулінґ без
макіяжу, якби їхав разом з нею в метро?
— Кого-кого?
— Ет, це неважливо. Почекай трохи, — каже Расмус і клікає по
моніторі.
Увімкнено прискорений перегляд. За кілька секунд двері раз у раз
відчиняються і зачиняються. Люди входять і виходять — метушливо,
як мурахи. А Роґер Копонен стоїть.
— О восьмій шістнадцять Копонен вийшов із метро.
— На якій зупинці?
— Кулосаарі.
— Ні фіга собі. Він що — справді додому подався?
— Мабуть, кудись по сусідству. На жаль, він був у досягу камер
спостереження тільки в межах метро. Далі — ні.
— Чи була там припаркована машина?
— Ні. Якби була, ми б помітили.
— Погано.
— З минулої ночі біля Копоненової вілли весь час був щонайменше
один патрульний. Якби Копонен туди зайшов, його зразу помітили б.
Зрештою, навіщо йому це робити? Виставляти напоказ те, що він ще
живий?
— Напевно, — каже Ерне й затуляє обличчя руками. — Може, він
ще й не знає, що помер.
— Тобто?
— Може, він не стежить за новинами. Не знаю. Нам треба це
гарненько обдумати. Дякую, Рассе. Я ще маю декому зателефонувати.
Сидячи в офісному кріслі, Ерне трохи від’їжджає від стола
й задивляється у вікно. У небі летить літак.
— Ще є одна справа… стосовно Торстена Карлстедта, — каже
Расмус, вимикаючи ноутбук. Зацікавлений Ерне обертається до нього.
Послинивши кінчик пальця, Расмус гортає аркуші видруків.
— Справді цікавий випадок, — веде він далі. — Фін, п’ятдесят
років. Не має судимості. Проживає у Вестенді, має троє маленьких
дітей. Генеральний директор, голова правління та єдиний акціонер
айті-компанії «Торс-10 інкорпорейшн». Обіг — два мільйони
чотириста тисяч євро. Майже половина цієї суми — прибуток.
— І ця машина, яку бачили в Савонлінні, належить йому?
— Так. «Порше каєнн», модель двадцять-вісімнадцять. Найновіша
з нових.
— Ти щойно сказав про цікавий випадок. Поки що він здається мені
пересічним багачем-придурком.
— Назви Карлстедта ким хоч, але він не пересічний і не придурок.
Це знавець окультизму. Опублікував дві книжки на цю тему. У них
ідеться також про таємні спільноти, про езотерику, магію і навіть
чаклунство. Його фінський видавець — той самий, що опублікував
трилогію Роґера Копонена.
— Помалу-помалу, — каже Ерне. — Окультне — це те саме, що
надприродне?
— Якщо спростити, то так. Термін походить від латинського слова
occultus, що означає «прихований». Окультисти досліджують світ, який
існує поза повсякденною реальністю. Мета окультизму — побудувати
міст між дійсністю, між нашим буденним світом і світом таємниць.
Щоб досягти цієї мети, прихильники цього вчення справляють різні
ритуали і застосовують усілякі амулети, як-от заячі лапки. Вдаються
навіть до заклинань і магії.
— Який сенс цих дурниць?
— Таємне знання, доступне лише небагатьом, дає їм дивовижні
можливості. Воно допомагає зрозуміти сенс життя, вплинути на його
хід, а то й подолати смерть.
— Отже, окультизм — добра річ?
— Є різні види магії. Мета білої магії — добро, а от чорної…
— Зло. Розумію. Отже, ми тут говоримо про якусь релігію?
— Є схожість. Однак є одна фундаментальна відмінність між магією
та будь-якою розвиненою релігією. І саме в ній коріниться захоплення
окультизмом.
— Яка ж це відмінність?
— Будь-хто може вірити в Бога, якщо захоче. Служителі різних
релігій змагаються між собою в залученні вірників. І нав’язують
людям свої догматичні переконання, практикуючи місіонерство та інші
засоби. Але таємне знання, як випливає з назви, — це ексклюзивна річ.
Іншими словами — інформація, призначена тільки для обраних.
 Стиснувши губи, Ерне дивиться на Расмуса.
— І Торстен Карлстедт, як фахівець у галузі окультизму, спеціально
поїхав до Савонлінни, щоб почути розповідь Роґера Копонена про
романи, написані на відповідні теми?
— Сумніваюся, — бурмоче Расмус. — Минулого тижня Копонен
тричі виступав у Гельсінкі. У «Казино», «Перссітало» та «Паасіторні».
Навіщо їхати чотири години до Савонлінни? Щоб почути ту саму
балачку?
— Може, Карлстедт не зміг відвідати ці виступи. А може, він
великий любитель такої літератури.
— Наступного тижня Копонен мав виступити в кількох столичних
книгарнях.
— Якщо Карлстедт наперед знав, що Копонен загине, то міг також
знати, що саме в Савонлінні буде останній виступ, — аргументує Ерне.
— Або ж міг знати, що Копонен не загине.
— Ну й плутанина, хай йому біс. А якщо він не повернувся
з Савонлінни? Може, й досі там сидить.
— Авто Карлстедта стоїть біля його будинку у Вестенді.
— Це означає, що він може бути причетний до спалення тіл біля
Юви. Можлива річ, принаймні з погляду логістики.
— Слушно. — Расмус кілька разів глибоко вдихає і видихає.
Поводиться вільніше. Мабуть, завдяки тому, що справа
просувається. — Як я вже сказав, Карлстедт написав дві книжки.
Він кладе на стіл два видруки — зображення обкладинок двох
книжок.
ТОРСТЕН КАРЛСТЕДТ. «ВСТУП ДО ОКУЛЬТИЗМУ», 2002

ТОРСТЕН КАРЛСТЕДТ, КАЙ ЛЕХТІНЕН. «ГЕРМЕТИЧНІ І ЕЗОТЕРИЧНІ НАУКИ»,

2007

— Хто такий Кай Лехтінен?

— Я не відразу зміг роздобути дані про нього. Зрештою, скупі.
Припускаю, ця книжка — єдиний проєкт, у якому він узяв участь.
Більш нічого не опублікував. Я зателефонував видавцеві й попросив
його дати інформацію про Лехтінена. Усе те, що я почув, не варте
особливої уваги. Але я дізнався номер його картки соціального
страхування.
 Расмус витягає спідній аркуш зі стосика паперів. На фотографії —
лисий чоловік із невиразно погрозливою зовнішністю. Повні злоби очі
неначе приховують у собі щось непередбачуване і неконтрольоване.
— Кай (або ж Калле) Лехтінен, сорок вісім років. Генеральний
підрядник, проживає у місті Вантаа. Нежонатий.
— Ага, то це той тип, що ставив дивні запитання, а потім забрався
в авто Карлстедта?
— Я надіслав це фото Паве Коскінену, і він сказав, що впевнений на
дев’яносто відсотків.
— Гарна робота, Рассе. Дай мені десять хвилин, нехай покумекаю
над цим усім, — каже Ерне, тягнучись до смартфона.
50
Двері ліфта відчиняються на шостому поверсі. Єссіка відчуває на
скронях чийсь погляд: либонь, Тео досі стоїть біля палати Лаури
Гельмінен. Вона йде до медсестринського поста. Єссіка не встигає
постукати у скляні двері, вони вже відсунулися вбік.
— Слухаю вас.
— Я Єссіка Ніємі. Поліція Гельсінкі.
Крізь окуляри з товстими лінзами на неї підозріло дивиться
широколиця жінка. З-під светра Єссіка витягає бейдж, що висить на
шиї. Медсестра уважно придивляється до цього документа.
Зобов’язана так робити, аякже.
— Лаура Гельмінен, чотирнадцята палата. Кілька годин тому її
привезла карета «швидкої», — каже Єссіка, накидаючи бейдж на шию.
— Так… Її привезли до нас зразу з реанімації.
— Я хотіла б дізнатися, де її речі. Одежа і таке інше…
— Її одежа?
— Я позичила свою куртку Лаурі Гельмінен, щоб та зігрілася.
— Хвилинку.
Жінка зачиняє скляні двері, наче запідозрила, що Єссіка втече
звідси, прихопивши з собою степлер і маркери. Тоді помалу встає зі
стільця і лінькувато йде до задньої кімнати.
Озирнувшись на всі боки, Єссіка ні з того ні з сього кілька разів
бризкає собі в пригорщі дезінфікувальним засобом і шпарко втирає
його в шкіру кистей. Не те що боїться мікробів та іншої зарази, таж
через характер своєї роботи вона без страху невідь-скільки часу
пробула в лікарнях і моргах. Просто в цю мить Єссіка боїться
бездіяльності, боїться стояти склавши руки. Від учора вона
почувається оголеною і вразливою, якоюсь своєрідною мішенню, тому
не хоче зупинятися, прагне рухатися. У рухому мішень важче влучити.
Усі ці потерпілі жінки багато чим схожі на Єссіку — молоді, чорняві та
стрункі. Та й вороги в неї є, звісно. Торік у жовтні пішла слава про
Єссіку як головну слідчу у справі двох рокерів, заарештованих
за підозрою в убивстві. Але що більше Єссіка думає про це, то
твердіше упевнюється: схибленими мисливцями на відьом стали аж
ніяк не члени мотоциклетної банди чи інші правопорушники, яких
можна було б поставити на місце й посадити у в’язницю. Побачивши
рогату фігуру на льоду, вона згадала випадок, який старалася забути
майже п’ятнадцять років.
Повертається медсестра.
— Моя колега каже, що куртку вже забрали.
Почуте поступово проникає у свідомість Єссіки. Минає кілька
секунд, перш ніж буде змога вкласти свої думки у слова.
— Що?! Хто?!
— Чоловік…
— Якого милого ви віддали її якомусь сторонньому?! — зриває
голос Єссіка.
— Почекайте секунду. Я запитаю…
— Скажіть своїй колезі, щоб прийшла сюди. І то зараз! — хрипко
кричить Єссіка, спершись на конторку. — І залиште ці двері
відчиненими!
Налякана медсестра цього разу швидко зводиться зі стільця і знову
зникає в задній кімнаті. Ніс Єссіки вловлює звичний запах
антибактеріального гелю. Згадуються регулярні візити до лікаря,
рентгеноскопія, магнітно-резонансна томографія, уколи кортизону,
неврологічні тести, остеопатія, голковколювання, гвинти та брекети.
— Де, в біса, моя куртка?! — домагається Єссіка, лупцюючи
кулаком по конторці.
— Ось, Єссі! Я… я забрав її для тебе.
Єссіка обертається і бачить Юсуфа. Той видивляється на її
перекошене від люті обличчя. Має під пахвою куртку, а в руці —
смартфон. Ген у кінці коридору Тео обернувся й дивиться на них обох.
51
Краплі на вікнах автомашини свідчать про потепління. Єссіка
зачиняє двері, Юсуф запускає двигун. Вони йшли до стоянки мовчки.
Єссіка переглядає дзвінки без відповіді у своєму смартфоні.
— Я тільки хотів допомогти, — виправдовується Юсуф.
— Я знаю. Розумію. Я не хотіла…
Склоочисники ритмічно совгаються по лобовій шибі, але деякі
краплини залишаються на місці. Очевидно, щіточка правого очисника
бачила кращі часи.
— Що сказала Гельмінен? — нарешті питає Єссіка, відкидаючи
з лоба пасмо волосся.
— Зараз послухаємо, — відповідає Юсуф і дістає з кишені
диктофон.

ЮСУФ ПЕППЛЕ. …Передусім запевню вас, що вищий констапель Ніємі зовсім

не причетна до злочину.
ЛАУРА ГЕЛЬМІНЕН. Це саме та жінка. Викрадачі сказали, що вона стоїть за всім
(плаче).
Ю. П. (після довгої паузи). Невдовзі ми повернемося до цієї теми. Я хочу, щоб ви
зрозуміли: тут ви в цілковитій безпеці. За цими дверима на варті стоїть справді
сильний і пильний хлопець. Ніхто не зробить вам нічого поганого. Розумієте?
Л. Г. (ридає).
Ю. П. Чи можете ви розповісти мені, що сталося? Чому б вам не почати з самого
початку?
Л. Г. Я не пам’ятаю…
Ю. П. Що вам добре запам’яталося з останніх подій?
Л. Г. Я була вдома… У двері подзвонили…
Ю. П. Ви були самі?
Л. Г. Я мешкаю одна.
Ю. П. Хто до вас прийшов?
Л. Г. Не пам’ятаю. А тоді я опинилася в темній кімнаті. Схожій на підвал чи…
Ю. П. Чи були там вікна?
Л. Г. Там було темно. І стояв затхлий дух плісняви.
Ю. П. Гаразд. Вам справді добре вдається розповідь. Що ви там ще бачили?
Л. Г. Свою одежу. Не мою власну.
Ю. П. Чорну вечірню сукню?
Л. Г. Я не маю такої. Не моя вона.
Ю. П. (після паузи). Що ви ще пам’ятаєте?
Л. Г. Там, у підвалі, була (схлипує) ще одна жінка. Незнайома. Вона теж була в чорній
вечірній сукні та в дорогих туфлях.
Ю. П. Отже, ви двоє були однаково вбрані.
Л. Г. А тоді прийшов той чоловік… (заходиться плачем).
Ю. П. Ви можете описати його?
Л. Г. Роги… Він був схожий на тварину. На козла чи барана…
 Єссіка дивиться на Юсуфа. У записі лунають плач і втішання. Чутно
кроки. Щось каже лікар Кузнецов.

Ю. П. Що сталося далі?
Л. Г. Він говорив латиною. Я це знаю, бо один семестр вивчала цю мову.
Ю. П. Ви розуміли, що він казав?
Л. Г. Ні… Я страшенно налякалася. А за мить він почав танцювати і махати якоюсь
паличкою. Якийсь схиблений, божевільний ритуал. Ми обидві настрашилися
мало не до смерті. І тоді прийшов ще один чоловік. На ньому теж була маска
з рогами.
Ю. П. Ведіть далі, будь ласка.
Л. Г. Вони зняли тканину, що висіла на стіні. І я побачила картину. На ній була відьма.
Вона недавно побувала тут, у цій палаті (плаче).
Ю. П. (після довгої паузи). Що вони сказали?
Л. Г. (плаче).
Ю. П. Лауро, мусите зосередитися. Нам треба якнайбільше дізнатися, щоби зловити
цих негідників.
Л. Г. Вони затягли нас до сусідньої кімнати. Там була дерев’яна ванна, схожа на ті
гідромасажні ванни, але величезна. Я почула, як один із них поплескав долонею
воду. Вони сказали, що пора влаштувати випробування і якщо нам нема чого
приховувати, то нема чого й боятися. А потім… (довга пауза). Це все, що
я пам’ятаю.
Ю. П. Чи пам’ятаєте, де вас затягли під лід? Це дуже важливо, Лауро.
Л. Г. Напевно, я отямилася під льодом. Зі мною ніби хтось плив у крижаній воді
(ридає). А може, це мені тільки здалося (тихо плаче).
АЛЕКС КУЗНЕЦОВ. Що ж, пора на відпочинок. Здається, вже поставлено всі суттєві
запитання.
Ю. П. Гаразд. Дякую, Лауро. Якщо пригадаєте ще щось, нехай навіть дрібницю, то
скажіть лікарю. Він зателефонує нам… (пауза) тобто відповість на мій дзвінок.
То ми умовилися, згода? Чудово.

Юсуф вимикає диктофон. Склоочисники труться об лобове скло.

З даху лікарні спадають великі грудки снігу. Гупання відчувається
в автомобілі.
— Ти добре попрацював, Юсуфе. З неї не вдалося б витягти щось
понад те, що вдалося тобі.
— Ця робота кусає, Єссі. — Юсуфові очі неначе заскліли. — Там,
у палаті, я зосередився на тому, щоб здобути всю важливу інформацію.
Аж тепер я, прослухавши запис, відчув, яке жахіття пережила Лаура.
Юсуф заплющує очі.
Єссіка кидає оком на свого колегу, що сидить поруч, затиснувши
пальцями носа. Іноді вона випускає з уваги, що він дуже чутливий.
Мертві тіла, кров, кишки — усе це не дуже його вражає. А ось людські
трагедії, біль близьких людей, травми жертв жорстокості часто
виводять Юсуфа з рівноваги. Торік він на кілька тижнів узяв
лікарняний — після того, як довів до кінця слідство про смерть
восьмирічної дівчинки. Її вбив батько. Юсуф не міг з таким
примиритися, він досі не любить про це говорити. А чи мусить?
— Отже, Лаура Гельмінен витримала випробування, — порушує
мовчанку Єссіка.
— Але ж це безглуздя… Увесь сенс цього випробування в тому, що
відьми плавають, а невинні жінки тонуть, правда ж?
— Еге ж. Здається, Міке так і сказав.
— Сумніваюся, що хоч одна з цих бідолашних жінок плавала.
— Я теж.
— Отже, Гельмінен пощадили з якоїсь іншої причини?
— Просто Крижаній Принцесі не пощастило, — робить висновок
Єссіка, коли Юсуф виїжджає на вулицю зі жвавим рухом.
52
Тридцять сім з половиною. Середній денний рівень — тридцять сім
і чотири десяті.
Ерне Міксон сидить за довгим столом і посьорбує слабеньку каву,
яку запарив Расмус. Розглядає знімки та свої репані щиколотки, які
з часом стали гострими та кутастими.
— Єссіка і Юсуф уже в дорозі, — каже Мікаель, сідаючи. Тут також
є Ніна та Расмус, повен свіжої енергії від своїх відкриттів. Як ніколи,
він променіє ентузіазмом і жвавістю.
— Що в нас не так? — питає Ерне, не відриваючи очей від рук.
За довгі роки він став майстром відчувати зміни настрою. Подробиці
поведінки, жести, слова. А зараз його команда випромінює негативну
енергію.
— То що? Викладай навпростець, Міке.
— Гадаю, ми маємо негайно привести цих двох хлопців на допит.
Склавши руки на грудях, Мікаель перекидає язиком жуйку між
зубами.
— Розумію, — каже Ерне, анітрохи не здивований.
— Очевидно, вони переслідували Роґера Копонена та Санну Поркку
з самої Савонлінни і згодом спалили двох осіб. Ми могли б
заарештувати їх на підставі…
— Роґер Копонен живий.
— І що?
— Припустімо, що Карлстедт і Лехтінен справді переслідували авто,
яке Поркка вела з Савонлінни, зупинили його біля Юви й убили двох
осіб. Одну з них ми поки що не змогли ідентифікувати. Тож ми
можемо припустити, що Роґер Копонен поїхав до Гельсінкі з цими
вбивцями.
— Звичайно, можемо.
— Таким чином, Копонен стає підозрюваним. Щоб його знайти,
маємо не спускати очей з Карлстедта і Коскінена.
— І вух, — докидає Расмус, непевно звівши пальця.
— Про це вже подбали. Я щойно одержав ордер від суду. Рассе,
візьми це діло на себе. Доручаю тобі пильнувати за всіма телефонними
дзвінками і повідомляти все, що — хай навіть небезпосередньо —
пов’язане зі слідством. Повідомляй також інше, що тебе вражає.
І, звичайно, конче треба використати дані базової станції, щоб
з’ясувати, чи були мобільні телефони Карлстедта, Коскінена
і Копонена в дорозі від Савонлінни до Гельсінкі і чи була зупинка
поблизу місця вбивств.
— Зрозуміло, — відповідає Расмус, радо усміхаючись. Ерне
з досвіду знає, що він любить складні завдання. Сьогодні дуже
придалася його голова.
— А ти, Міке, — каже бос, — постарайся, щоб жоден із цих трьох
не зникав із поля зору. Тут не може бути прогалин у стеженні. Як
і дурних помилок.
Ніна звела руку, і Ерне киває, дає їй слово.
— Не те що я не згодна з тобою, Ерне. Вважаю, ти запропонував
доцільний спосіб дій… — починає вона, креслячи пальцем невидимий
квадрат на стільниці.
— Але…
— Але, як на мене, треба взяти до уваги те, про що Єссіка сказала
вже кілька разів за сьогодні. Йдеться про те, що ми на крок відстаємо
від злочинців. І то весь час, з самого початку.
— Веди далі, — каже бос, спідлоба дивлячись на Ніну.
— Мені здається, ми дізналися… тільки те, що навмисно дали нам
знати злочинці.
— Бачу твій кут зору. Але з іншого кута, мої шановні колеги, —
наголошує бос уже різкішим тоном, — видно, що ми можемо
помилитися, переоцінивши інтелект цих окультистів та їхню здатність
вводити нас в оману. З’ясуймо ось що. Звідки таке враження, що нам
дали крихту інформації?
— Бо ці припущені підозрюваними «помилки»… — перед останнім
словом і після нього Ніна робить коротку паузу — усно бере його
в лапки; ця манера завжди страшенно дратувала Ерне, — …збіса
дурнуваті. Нащо інсценувати смерть Роґера Копонена, якщо
наступного ранку він має завантажити відео своєї вбитої жінки,
причому в місці, де є сто двадцять камер спостереження? Не конче
бути великим розумником, щоб знати, що можна легко відстежувати
смартфони та інші хитромудрі пристрої. Ці дурисвіти хотіли, щоб ми
їх побачили.
 — Тому-то їх треба негайно затримати, — рішуче втручається
Мікаель. — Я цілком певен, що вони добре знали про камеру
спостереження на стіні центру «Савонлінна Голл». Притому Лехтінен
поставив запитання на літературному вечорі, які затямила вся
аудиторія. А тоді вийшов надвір і перед камерою сів у новенький «пор‐
ше», номерний знак якого злочинці не потрудилися змінити. Геть дурні
помилки. Без цих провокаційних запитань ми навіть не знали б імен
цих окультистів.
— Гаразд, — каже Ерне, встаючи. — Ви, хлопці, почуваєтеся
йолопами, яких злочинці ведуть на повідку, накинутому на шию.
— На яйця, — уточнює Мікаель. Колеги кивають головами. —
Триває паскудна комедія, ось що ми мали на думці, Ерне. Нам пора
припинити танці під дудку цих садистських убивць і розпочати діяти
на свою руку.
Мікаель випльовує жуйку на паперовий рушничок.
Ерне обводить оком слідчих за столом. Йому не вадять розбіжності
в думках. Навпаки — він завжди заохочував підлеглих критично
мислити.
Мабуть, саме тому в його команди показник розкриття злочинів
завжди вищий за середній. Ерне застібає верхній ґудзик своєї
спортивної куртки й натягує рукави на потерті манжети.
— Дякую вам за висловлені думки. Хочу почути думку Єссіки
з цього приводу. А наразі ваша робота полягає в тому, щоб
не пропустити жодної дії, жодного телефонного дзвінка злочинців.
Сказавши це, Ерне виходить із кімнати для нарад.
53
На Гельсінкі знову лягли сутінки. У цю пору року сонце так коротко
світить крізь пелену сірих хмар, що здається, ніби хтось повертає
регулятор освітлення спершу за годинниковою стрілкою, а тоді проти
неї.
Єссіка і Юсуф виходять із машини в гаражі Головного управління
поліції, що в Пасілі. Задзвонив смартфон Єссіки.
— Вищий констапель Ніємі. Так, це я. Так. Добре. Чи не могли б ви
надіслати мені висновок? Чудово. Дякую.
Юсуф із цікавістю прислухається до розмови. Єссіка відводить
смартфон від вуха.
— Дзвонила Сарвілінна. Маємо дані про Крижану Принцесу.
Юсуф спирається ліктями на дах автомобіля.
— Ну-ну?
— Її звуть Лея Блумквіст. Двадцять дев’ять років.
— Хто впізнав тіло?
— Мабуть, її брат. Сьогодні вранці він повідомив про її зникнення.
— Брат ще в морзі?
— Так. Треба негайно з ним поговорити.
— Ерне хоче, щоб ми зустрілися з ним віч-на-віч, — каже Юсуф,
грюкаючи дверима машини.
— Тоді, мабуть, ми так і зробимо.

Двері відчинені, тож Єссіка та Юсуф без стуку заходять до тісного

Міксонового кабінету.
— У вас обох був напружений день, — каже Ерне, не відводячи очей
від дисплея й постукуючи вказівним пальцем по мишці.
— Еге ж бо, — тихо каже Єссіка, розстібаючи куртку. — Тобі теж
зателефонувала Сарвілінна?
— Так. Вона пробувала ще раніше додзвонитися до тебе, але ти
не відповідала.
— Якийсь час я була без смартфона.
— Я так і зрозумів.
— Отже, ти вже знаєш, що ідентифікували Крижану Принцесу.
 — Га? — нахмурюється Ерне. — Мені не подобається це прізвисько.
— Нам теж не подобається. Відтепер нема потреби його вживати, —
відповідає Єссіка. Тимчасом Юсуф сідає в кутку.
— Тепер ми знаємо всіх жертв, крім чоловіка, спаленого біля
Юви, — каже Ерне, облишивши мишку.
— Так. — Єссіка обережно масажує колінні чашечки. Вони зловісно
поколюють. Минули місяці після нещасливого випадку, але й досі
жива пам’ять про той кошмарний біль, що на кілька днів відібрав
працездатність.
— Що ти запланувала? — питає Ерне.
— Поговорити з родичами Гельмінен і Блумквіст. Може,
з найближчими приятелями Марії Копонен.
— Чому?
— Я впевнена, що цих трьох жінок щось пов’язує. Не тільки те, що
якийсь вонючий недоумок вважав їх відьмами.
Ерне усміхається. Єссіка знає всі його три усмішки. Ось ця означає
втіху та задоволення.
— Чудово, — каже він і зразу ж заходиться нестримним кашлем.
Занепокоєна Єссіка видивляється на Ерне. Коли ж це він встиг так
постарітися й знемічніти?
Дочекавшись кінця кашлю, вона веде далі:
— Злочинці ввели наркотики обом — Гельмінен і Блумквіст, а тоді
доправили їх у підвал і однаково одягли. Тоді ж, очевидно, їх
випробували на відьомство. Про таке випробування нам розповів Міке.
Жінок занурили у велику дерев’яну ванну або щось подібне.
— Це ти виснувала з того, що почула від Гельмінен?
— Так. Вона також запевнила, що викрадачі були в масках тварин,
як і той паршивець, якого я бачила сьогодні на льоду.
Сказавши це, Єссіка пасе очима Ерне. Цікаво, як він поведеться. Ось
тепер таки мав би повірити, що рогатий чоловік на льоду зовсім
не плід її уяви.
— Отже, ти вважаєш, що свідчення Гельмінен заслуговує на довіру?
Єссіка здригнулася. Даремно надіялась. Бос бере під сумнів навіть
свідчення.
— Що ти хотів цим сказати? Не розумію, чому б йому не довіряти.
— Після такого шоку уява може що хоч зобразити.
 Зі злості Єссіка стискає кулаки в задніх кишенях джинсів. Вона
стоїть на своєму.
— Як я щойно сказала, її свідчення ідеально вписується в загальну
картину злочинів.
Єссіка зиркає на Юсуфа, який не відразу втямив, що пора і йому
висловитися.
— Їй-бо, так і є, Ерне, — каже він. Ніби й підтверджує, але
непевним голосом. Юсуф працює у відділку всього кілька років, отож
досі боїться сказати щось наперекір начальнику.
Всупереч побоюванням начальник добродушно сміється.
— Їй-бо, так і є, — тихо повторює він і переводить погляд на свої
папери. Єссіка бачить на розі стола товстий стосик видруків — книжки
Копонена і працю Карлстедта «Вступ до окультизму», яку Ерне
звідкись запопав. За хвилину він озивається:
— Я згоден, що в цих жінок має бути щось спільне, крім зграбної
фігури та темного волосся. Як на мене, це непогана лінія слідства.
— Я не встигла поговорити з Міке про сьогоднішній випадок на
льоду… — каже Єссіка. У неї зсудомило шлунок. Не було часу поїсти.
— Хочеш знати, що спільне у цих двох потерпілих жінок і героїнь
Копоненової книжки?
— Так, звичайно.
— Є доволі точна паралель. Одну з цих героїнь, яких підозрюють
у відьмацтві, піддають випробуванню. Отож вона не плаває, а тоне.
Інквізитори витягують її з води й відпускають на волю. Цілком
можливо, що бідолашна підозрювана в цій жахливій драмі стала
прообразом Лаури Гельмінен.
— Чи не здається тобі дивним, — питає Єссіка, — що окремі
злочини, описані в книжках, скопійовано один до одного, а інші, скоєні
наяву, досить поверхово пов’язані з текстом? Як-от у випадку з Лаурою
Гельмінен?
— Маєш рацію. Але не забувай: це тільки наше припущення, що
злочинці копіюють події з книжки. Навіть якщо воно й слушне, це ще
не означає, що вони взяли собі за правило точно повторювати сюжет.
— Розумію, — каже Єссіка. Вона виймає з кишені блокнот і щось
записує. Якусь мить панує тиша, яку порушує важкий подих Ерне.
— Ще одне. Я хотів би, щоб ти, Єссі, як головна слідча, звернула
увагу ось на що, — каже Ерне й спроквола зводиться зі стільця. —
Карлстедт і Лехтінен. Ми нічого не знаємо про рух цього «порше»
минулої ночі. Теоретично можливо, що вони якось причетні до
спалення трупів біля Юви. А якщо так, то ми не можемо відкинути
можливість того, що ці двоє співпрацюють з Роґером Копоненом.
— Але ж немає нічого конкретного, крім запитань Лехтінена, —
каже Єссіка, клацаючи кульковою ручкою.
— Саме так. Обидва перебувають під постійним наглядом. Ми
стежимо за автомашинами у Вестенді та Вантаа. Маємо ордери на
підслуховування їхніх телефонних дзвінків. Лінії під контролем.
Попри те, Ніна і Міке вважають, що треба негайно затримати
Лехтінена та Карлстедта й допитати їх.
— Хочеш знати мою думку?
— Палко прагну.
— Наша головна мета — знайти Роґера Копонена, правда ж? Якщо
так, то нам варто перегодити, почекати, поки один із цих двох
зв’яжеться з ним. Або ж навпаки.
— Я згоден, — каже Ерне з полегшенням.
— Але ми не можемо віддати всю увагу Копонену. Цілком певно, він
був у Савонлінні, коли Марію Копонен і Крижану Принцесу…
— У неї вже є ім’я, Єссіко. — Ерне відступає від стола й дивиться
у вікно. — Це Лея Блумквіст. Її вбито в Кулосаарі.
Ерне тисне пучками шибку.
— Тож навіть якщо ми знайдемо Копонена, — веде він далі, —
вбивця все одно залишиться на волі.
— Слушно, — зітхає Єссіка. — Затримати Карлстедта і Лехтінена
зараз — це дурість.
— Єссіка побачила на льоду злочинця з рогами, — озивається
Юсуф, який досі був глибоко замислений. — Водночас інший
злочинець волік Лауру Гельмінен у воді до ополонки.
— І що з того?
— Чи на той час перебували під наглядом Карлстедт і Лехтінен?
— Ні. Але дуже скоро після цього випадку ми з’ясували, що
Карлстедт сидить у своєму вестендському будинку, а Лехтінен — на
своєму робочому місці в Ківісте. На мою думку, теоретично можливо,
але дуже малоймовірно, що вони були в Кулосаарі на час випадку.
А ось Роґер Копонен вийшов із метро в Кулосаарі о восьмій
шістнадцять ранку.
Єссіка опускає голову. Її тіло проймають холодні дрижаки.
54
Єссіка сперлася на стіну. Тут, у кабінетику Ерне, тісняться також
Міке, Ніна та Расмус. Той стоїть перед Єссікою, причому їй не кортить
заткнути собі носа. Либонь, хтось нарешті надіслав Рассе анонімне
повідомлення із заохотою придбати засоби особистої гігієни.
— Отже, все вирішено, — каже Мікаель, плеснувши в долоні.
Тільки-но Ерне розгромив ідею про негайне затримання Карлстедта
і Лехтінена, та Міке анітрохи не образився. Такий він і є: має свою
думку майже про все, але безумовно шанує рішення свого начальника.
Добре знає, що той, хто ухвалює рішення, також відповідає за
наслідки.
— Ще треба дещо вирішити, — заперечує Ерне. Тільки він і сидить
у цій кімнатці. — По-перше, Юсуф і Єссіка запропонували залучити
гелікоптер і шукати інші зразки слів malleus maleficarum.
— Це Юсуфова ідея, — уточнює Єссіка. Сама не знає, навіщо
вихопилася. Чи то задля правди-матінки, чи то задля убезпечення від
прикрощів, якщо ідея виявиться дурницею.
— У чому вона полягає? — питає Ніна, масажуючи кінчиками
пальців м’язисті плечі.
— Юсуф припустив, що той, хто витоптав текст на даху вілли
Копоненів, мав десь практикуватися, — пояснює Ерне. — Отож могли
залишитися сліди цих вправ. Як підказка для нас.
— «Як підказка для нас», — хитає головою Міке. — То що, ми
й далі граємо в гру цих придурків?
— Ці придурки могли, наприклад, у такий спосіб позначити місце,
в якому мала б опинитися наступна жертва. Якщо це так, то треба
знайти це місце, — рішуче каже бос. На мить перед підлеглими
зблиснув образ колишнього Ерне — людини, тверде слово якої
відкидає всі «якщо» і «але».
Ерне переплів пальці на столі.
— По-друге, поки що ми не повідомлятимемо журналістів, що Роґер
Копонен живий. Хоча це й малоймовірно, але таки можливо, що
мисливці на відьом не знають про цю нашу поінформованість.
Перегодимо з цим принаймні до вечора. По-третє, зараз Єссіка та
Юсуф почнуть розмову з родичами та приятелями жертв. Якщо
потребуватимуть підмоги, хай зателефонують до Національного бюро
розслідувань. Хай не соромляться попросити.
Ерне киває пальцем у напрямку, де, на його думку, сидять
співробітники цього бюро.
— По-четверте, — веде далі Ерне. — Расмусе, склади опис того, що
може статися, якщо ці мисливці повторятимуть на ділі всі злочини,
описані в Копоненових книжках. Мова не тільки про вбивства, а таких,
як розумію, ще буде три…
Расмус киває і перераховує на пальцях:
— Жінку мають розчавити камінням, чоловіка — закидати камінням
на смерть, а ще одного чоловіка — заколоти кинджалом.
— …мова також про всі інші випадки, що відповідають ознакам
злочину як такого. Викрадення, напади, зґвалтування. Розгреби це
собаче лайно. Геть усе. Все, що описано в книжці й може статися
насправді.
На мить у кімнаті настає тиша.
— Ніно і Мікаелю, постарайтеся виявити в Лааясалі та прилеглих
околицях усі будівлі з підвалами. Судячи зі слів Лаури Гельмінен,
ідеться не про комірчину для велосипедів у багатоквартирному
будинку. Це має бути сховище, на яке ніхто не натрапить випадково.
Сховище, в якому можна зчинити страшенний гармидер, не боячись,
що сусіди викличуть поліцію. Бомбосховище, приватний склад, підвал
чи льох. Заодно дізнайтеся в компаніях, що торгують дерев’яними
ваннами, кому продано цей товар. Перевірте, чи є маски з рогами
у відповідних крамницях. Нині цінні навіть дрібниці. Так само як
Єссіці та Юсуфові, раджу вам залучати хлопців із Національного бюро
розслідувань. Там чекають ваших звернень.
Усі в кабінеті кивають. Розподіл обов’язків чіткий і раціональний.
Ерне віддає накази раз на день, а тоді зазвичай не втручається в роботу
своєї команди.
Мікаель підіймає пальця, просить останнього слова. Ерне згідливо
киває.
— Лаура Гельмінен сказала, що ванна була дуже велика. Що означає
«дуже велика»?
— Маєш на увазі розміри ванни? — питає Єссіка, зводячи очі до
стелі.
 — Так.
— Щоб у цій ванні плавала людина, не можучи досягти руками-
ногами дна… — втручається Расмус. — Іншими словами, щоб ця
людина потонула… Я б сказав, зо дві-три тисячі літрів. У моєї мами
в Ганко є гідромасажна ванна на півтори тисячі літрів, і втопитися
в ній майже неможливо.
— Справді? Ти, мабуть, ризикнув без надувних нарукавників, коли
мама не бачила?
Від уїдливої Мікаелевої репліки Расмус помітно зніяковів і завзято
протирає дужки своїх окулярів. Ерне попереджує Мікаеля поглядом.
Мовляв, облиш.
— До чого це ти, Міке?
— Якщо припустити, що злочини почалися не раніш ніж учора, то,
ймовірно, цей резервуар наповнили зовсім недавно. У висновку
медекспертизи написано, що в легенях жертви була вода з крана.
На обличчі Ніни усмішка.
— Мені подобається хід твоєї думки. Скільки води споживає
пересічний фін?
— Близько ста п’ятдесяти літрів за день.
— Отже, в родині з двох осіб таке наповнення ванни означатиме
тисячовідсотковий стрибок споживання води.
— Чи зможемо його зафіксувати?
— Я зателефоную у відділ водопостачання.
Мікаель радо плеще в долоні.
— Нехай там почнуть перевіряти Кулосаарі та Лааясало, а тоді,
якщо треба буде, поширять перевірку на решту столичних районів.
— Добре! Обов’язково звітуйтеся Єссіці на всіх фронтах, — наказує
Ерне.
Він промацує нагрудну кишеню спортивної куртки. Судячи з виразу
його обличчя, сигарети й досі там.
— Ага, ще одне, — каже він і сам дивується з високого тону свого
голосу. — Висновок Сіссі Сарвілінни про тіла Марії Копонен
і Крижаної Принцеси…
— У неї є ім’я, — холодно зауважує Єссіка, підморгуючи Ерне.
— Лея Блумквіст. Упокой, Боже, її душу, — веде далі Ерне, кинувши
на Єссіку буцімто лютим оком. Почепивши окуляри, він бере зі стола
аркуш паперу. — У крові обох жертв виявлено речовини, які у великих
дозах викликають смерть. Тіопентал, панкуроній і хлорид калію.
Здається, хлороформ вжито, щоб жертви знепритомніли.
Кімнатою пішов тихий гомін.
— Коктейль для смертника. Я щойно прочитав книжку «Ангели
Хаммурапі»23. У ній вбивця застосував таку саму комбінацію, —
пожвавішав Мікаель. — Мабуть, убивці читали не тільки Роґера
Копонена.
Ніна хмуриться.
— Отже, такий спосіб можна вважати певною мірою… гуманним?
— Навряд чи гуманним. Хіба що безболісним, — відказує Єссіка,
знову виймаючи блокнота.
— Лауру Гельмінен також наркотизували хлороформом. Напевно,
жінок кинули у ванну непритомними, тобто вони втопилися
безболісно, — каже Ерне.
Раптом у кабінеті стихло. Чутно було б, як муха пролетить.
— Хоч одне втішне, — порушує тишу Расмус, засунувши руки
в кишені.
— Тоненька срібляста плівка на величезній купі лайна. Ніно
й Мікаелю, з’ясуйте, де в Гельсінкі можна роздобути ці токсини.
— З’ясуємо.
— Це все. Дякую, — каже Ерне, і кабінет знову повниться
перешіптуванням.
Єссіка розгортає блокнот і дивиться на свій запис на останній
сторінці — Паве Коскінен і його телефонний номер. Внизу — нотатки,
зроблені на попередній зустрічі з Ерне. Єссіка перегортає сторінку,
щоб записати назви токсинів, про які сказав Ерне. Ручка вислизає з рук
і падає. Ногами прокотилася хвиля холоду. Раптом усе тьмяніє. Вона
чує свій важкий подих, на його тлі приглушено звучать голоси
співпрацівників.
Це неможливо.
— Що з тобою, Єссі?
Поруч з’явився Ерне. Єссіка відчуває його руку на своєму плечі.
— Це не… — шепоче Єссіка, притискаючи блокнот до грудей.
— Дай-но мені, — каже Юсуф.
Єссіка віддає йому блокнот і обхоплює руками свою шию.
— Це не я написала… — бурмоче вона.
Про все каже вираз на Юсуфовому обличчі. Malleus maleficarum.
23 Книжка Макса Сеека, видана у 2016-му. Наступного року нагороджена премією Фінського
товариства Whodunit як найкращий дебютний трилер.
55
Ой, який приємний цей бриз…
Вітерець теплий і вологий. Човен злегка похитується біля піщаного
валу Лідо на схід від міста, а навпроти простягається двокілометровий
пляж. Єссіка згадує мамині слова — одне з тих нечастих зауважень, що
запам’яталося, бо прозвучало більш ніж один раз. Біля басейну
в Бель-Ері Єссіка тільки раз змерзла від бризу, що подував на вологе
тіло. А тоді тато закутав її великим рушником. Переважно вітер був
теплий, майже такий, як важке нерухоме повітря, але він таки освіжав,
особливо у спекотні літні дні. Згадалося, як вітер шарпав крони
високих пальм, як загрозливо гнулися стовбури, однак не ламалися.
Дивлячись на них, Єссіка затуляла вуха — чекала гучного тріскоту.
— Про що ти думаєш?
Це голос Коломбано біля вуха. Його пальці, грубі й сильні, блукають
у її волоссі й гладять шкіру голови так, що під ложечкою холоне.
— Ні про що.
Єссіка повертає голову, щоб подивитися на своє відображення
в окулярах-консервах Коломбано. Вигляд нічогенький, хоча солона
вода змила макіяж і приклеїла волосся до голови.
Минуло вісім днів, відколи Єссіка мала сісти у потяг до Мілана.
Вона покинула своє давнє життя і шугнула в альтернативну дійсність,
де немає місця пам’яткам Турина, гірським лижам в Альпах, потяга до
Гренобля і пляжу в Марселі. Літо найкраще в Центральній Європі,
і Єссіка не квапиться додому. Та чи є в неї дім? Чи траплялося їй місце,
де можна було б почуватися безпечною і коханою? Дім там, де серце.
Нині він там, де Коломбано.
У Єссіки буває враження, що вона провела з Коломбано значно
більше часу, ніж насправді. Це трапляється, коли вона всідається
в плюшевому кріслі в концертному залі, щоб послухати «Чотири пори
року», коли вони удвох готують сніданок або прогулюються містом,
коли вона сидить наодинці у квартирі Коломбано і чекає його. Коли
вони цілуються, віддаються любощам, гладять одне одного або
годують голубів на площі Святого Марка. У ці миті нарешті щезає її
вічна відчуженість, і все єство огортається спокоєм.
 — Хочеш поплавати? — питає Коломбано, погладжуючи Єссіці
щоку.
— Так, звичайно, — усміхається Єссіка. Вона сідає, знімає
протисонцеві окуляри й примружується. Сонце палає на безмежжі
неба. Поки Єссіка лежала, їй муляла задок ота штуковина для
вичерпування води. Вона хапає мулький черпак і жбурляє його у ніс
човна. Звичайнісінького собі човна, в якому немає й натяку на розкіш.
Ані крихти того шарму в Сен-Тропе, якого Єссіка мала нагоду
скуштувати минулого літа, коли кілька тижнів відпочивала на
Французькій Рив’єрі. Саме тому це суденце — просто-таки ідеал.
Єссіка дивиться, як Коломбано вислизає з білої футболки й спритно,
як дельфін, пірнає, відштовхнувшись від човника. Тепер той
колихається, наче крісло-гойдалка. Кремезне тіло Коломбано розтинає
кришталеву воду, й за кілька метрів із води виринають його голова та
плечі.
— Іди сюди, принцесо, — кличе він, відкидаючи мокре волосся
з очей.
— Я йду.
Єссіка встає. Коломбано плаває, імітуючи спортсменок-
синхроністок, а тоді знову занурюється. Вона стає на край човна, щоб
відштовхнутись і пірнути, аж тут різко заболіла п’ята. Єссіка сідає
й оглядає п’яту. У неї впилося щось металеве, пробивши шкіру. Єссіка
обережно виймає металеву річ. Це золота каблучка з ямкою, у якій,
очевидно, колись був діамант. Тепер краї цієї ямки схожі на гострі щучі
зуби.
Сидячи на дні човна, Єссіка бавиться зіпсованою каблучкою
й водночас масажує поріз на п’яті. Тече кров, змішується з водою, на
шкірі вилискує суміш поту й протисонцевого крему. Чути, як шумно
хлюпається Коломбано.
— Стрибай у воду!
Єссіка оглядає каблучку. Бачить напис, викарбуваний на
внутрішньому боці.
— Джессіко?

Per il mio amore, Chiara.

— Вже йду, Бано.

 20. 02. 2003 — XX. XX. 2103

Єссіка дивиться на цей курсивний напис. «Моїй любові — К’ярі».

Всього рік і кілька місяців минуло від викарбуваної дати — мабуть,
дня весілля.
Зненацька човен нахиляється, дужі пальці хапаються за борт,
і каблучка падає в калюжку брудної води на дні човна. Коломбано
спирається ліктями на борт.
— Що з тобою? — питає він, витягуючи шию. Хоче побачити ногу,
яку Єссіка тримає обома руками.
— Я вдарилася пальцем ноги об щось, — випалює Єссіка.
— Це ж кров тече?
Насупившись, Коломбано вказує на пальці Єссіки. Вони червоні.
— Напевно.
Єссіка обережно зводиться на ноги.
— Хочеш додому?
Коломбано знову весь у воді. Пливе на спині поряд човна, дивлячись
на Єссіку. Сонце обпікає їй плечі, ще мить тому вкриті прозорим
лляним шарфом. Знадливо виблискує вода навколо човна. Обіцяє
охопити тіло прохолодними обіймами. Приємний цей запах морської
води, її солоний смак. Але щось стримує Єссіку від купання.
Оте «щось» — зміна в погляді Коломбано на неї.
— Ще ні, — відповідає вона. — Але поки що я не хочу купатися.
— Це ж чому?
У його голосі не залишилося й сліду грайливості.
— Просто мені не хочеться.
— Стрибай у воду.
— Я…
— Стрибай-но, Єссіко.
Коломбано знову береться за борт човна. Крижані пальці
обхоплюють щиколотку Єссіки. Вираз його обличчя викликає недобрі
передчуття.
— Я не хочу.
Єссіка помічає, що в неї затремтів голос. Пальці дедалі дужче
стискають щиколотку, човен починає гойдатися. Спочатку повільно,
а тоді все швидше і швидше. Вода бризкає через борт, на шкірі Єссіки
залишаються краплини. З переляку вона зойкає.
Обличчя Коломбано змінюється. На нього наповз вираз співчуття,
схожий на рятівний круг, кинутий у крижану воду.
— Гаразд. Я трохи подражнив тебе.
Він відпускає щиколотку й підпливає до корми, де є східці.
Єссіка дивиться на темно-сіру калюжу. Сподівається, що вона
назавжди приховає цю каблучку.
56
— Як гадаєш, звідки взявся цей напис? — питає Ерне, зачинивши
двері. У кабінеті лише він і Єссіка, всі інші пішли у справах.
— Увесь цей час цей блокнот був у кишені куртки, — каже Єссіка,
прикипівши очима до синьо-білого вимпела, що стоїть на письмовому
столі й майже непомітно тремтить. — Хтось, мабуть, знайшов його
в кареті «швидкої» або в лікарні.
Ерне сперся на одвірок і взявся в боки — та так, ніби не знає, що
робити.
— Юсуф забрав куртку з медсестринського поста. Припускаю, що
туди її віддали водії «швидкої».
— У кишені був також твій смартфон. Якщо хтось запопав блокнот,
то міг і до нього добратися.
— Він захищений кодом.
— А ти таки поговори з Міке. У цих технічних питаннях я темний.
Не знаю, які наслідки того, що телефон побував у чужих руках. Не
знаю, чи варто йти на ризик і далі ним користуватися, а чи вимкнути
його та придбати новий.
— Не розумію, як…
— Якщо хтось заліз у кишені твоєї куртки, то ми побачимо це
в записах лікарняних камер спостереження. Про це подбає Рассе.
— Що значить «якщо»? Холера ясна, та це ж очевидна річ!
Єссіка знаходить сторінку в блокноті, на якій написано латинські
слова. Вкотре вже гортає його вперед-назад, шукаючи чужих записів.
Не знаходить, решта сторінок неторкана.
— Йдеться про те… — повагом каже Ерне, потираючи ніс, — що
хтось міг дістатися до твого блокнота ще раніше. І навмисно залишити
кілька чистих сторінок перед цим записом, щоб ти не зразу його
виявила.
— Не знаю, Ерне. Справді не знаю. Почуваюся пішаком у якійсь
паскудній, сраній грі. Ось подивися, я ж двічі бачила вбивцю. Вчора
у віллі, сьогодні на льоду. А тепер він залишив повідомлення в моєму
блокноті.
 — Це ще не означає, що злочинці перейшли на особистості. Ти ж
провадиш слідство. Очевидно, всі ці зачіпки адресовано головному
слідчому, а не жінці, що зветься Єссіка Ніємі.
Повільно обійшовши стіл, Ерне сідає. Єссіка потайки придивляється
до його змарнілого обличчя. Ерне хворий, і це видно, хоч він і слова
не хоче чути про хворобу. Навіть від Єссіки.
— Це ще не все, Ерне. Ми з Юсуфом не встигли докладно
розповісти тобі про візит до лікарні. У Лаури Гельмінен стався
жахливий нервовий зрив, коли вона побачила мене.
Єссіка зводить очі на Ерне. Той враз насторожився.
— Це ж чому?
— Бо картина, яку вона бачила в підвалі…
— Що за картина?
— Гельмінен сказала, що це мій портрет.
Ерне хотів був щось сказати, але тільки нахмурився.
— Ще й запевнила, що так воно і є, — додає Єссіка.
— Вона була в стані шоку. І не дивно…
— Але якщо взяти до уваги все інше, що сталося, то таке
припущення вже не видається надуманим. Я стала мішенню.
— Розумію. Видно, ти провокуєш різних типів на злочини.
— А з якої ще іншої причини ці засранці мали б повісити мій
портрет у підвалі?
Ерне зітхає. Єссіка знає, що саме зараз не годиться його доймати.
У всіх однаково заплутані справи.
— Вони знають, Ерне. Знають, що я накоїла.
— Ти про що? — питає Ерне, наморщивши лоба. А за мить
здогадується. — Та ні, Єссіко. У тебе якась параноя. Нам обом не варто
про це й згадувати. А тим більше — говорити.
— Але…
— Вродлива чорнявка. Зі слів Юсуфа, Гельмінен так описала жінку
на картині. Атож, опис відповідає тобі. Але він також відповідає Марії
Копонен, Леї Блумквіст і самій Лаурі Гельмінен. І ще тисячам інших
жінок у цьому місті.
Ерне вміє говорити дуже переконливо. Як-от зараз. Єссіка знає це
віддавна.
— Добре.
Єссіка зітхає і рушає до дверей.
 — Попри те, — каже Ерне, коли Єссіка вже поклала руку на
клямку, — я хочу щось спробувати.
— Що саме?
Ерне зводиться зі стільця і, заклавши руки за спину, повільно
підходить до неї. Тепер його обличчя серйозне.
— Хочу перевірити твоє припущення.
— Як?
— Треба, щоб ти на якийсь час вийшла з гри. Принаймні до завтра.
Єссіка втупилась у вимпел, що стоїть на письмовому столі й тепер
помітно тріпотить. Очевидно, увімкнувся кондиціонер. Таке рішення
боса викликає і полегшення, і злість. Ерне явно боїться за Єссіку,
а отже, поділяє її думку про саму себе. І це не конче добре.
— До завтра? І що я маю робити? Лазити по стінах?
— Залишатися в них, чотирьох. Тримати голову на плечах,
а віжки — в руках. Орудувати смартфоном і ноутбуком.
— Отже, ти хочеш, щоб я пішла додому?
— Так.
— Ти відлучаєш мене від слідства?
— Звісно ні! — весело пирхає Ерне й закочує очі. У такий спосіб
невправні брехуни морочать голову й напускають туману. Але бос
зовсім не брехун і не пустомолот. — Я не відлучаю тебе від діла. Якраз
навпаки. Даю шанс твоїй теорії.
— Хочеш з’ясувати, чи стежать злочинці за моїми діями?
— Тобі, бачу, теж цікаво.
— А якщо вони справді стежать?
— Це означатиме, що мисливці на відьом цілеспрямовано
привертають саме твою увагу. У такому разі вони або відмовляться від
убивств, або застосують інший спосіб впливати на тебе.
— То я вже стала приманкою?
— Можна і так назвати твою роль, якщо волієш такий кут зору.
Зрештою, краще бути приманкою, ніж мішенню. Вдома тобі ніщо
не загрожує. Я постараюся, щоб поліція безпеки пригнала на
Тееленкату авто для спостереження.
Єссіка впинає очі у свого начальника, неначе у такий спосіб можна
було б змусити його змінити думку.
— Не знаю. Це справді нудно, Ерне.
 — Вдома ти й далі працюватимеш. Маємо вдосталь живої сили, так
що Юсуф матиме тільки одне завдання — допит. Отже, легко
впорається самотужки. Вранці ми все переоцінимо, — каже Ерне. Ось-
ось поклав би руку на її плече, але, добре знаючи цю підлеглу,
утримався. Натомість він потирає пальці. — Ти ж знаєш, Єссіко, що це
правильне рішення.
Вона хитає головою, штовхає двері й виходить у коридор.
57
Єссіка сидить у добрячому офісному кріслі, склавши руки на грудях.
У кімнаті, званій «тихою», немає вікон. Є лише стіл, стільці та сталеві
полиці, що покривають майже всю площу стін.
— З твоєю пукавкою все гаразд, — каже Мікаель, поклавши
пістолета на стіл. Єссіка засовує зброю у кобуру на поясі.
— Чудово. Значить, ніхто її не розрядив, поки я виловлювала цю
дівчину з-під криги…
— Ерне не хоче ризикувати. Та й навіщо йому ризик? — Мікаель
перекидає язиком жуйку в роті. — Хай там як, зброю перевірено.
— Ура.
— І твій смартфон. Чи надійний його код розблокування?
— Гадаю, так.
— Чи знає хтось цей код?
— Звичайно ні.
— Окей. А чи не могла б ти все-таки розблокувати його для мене?
Мікаель витирає невидимий пил з пальців. Розблокувавши
смартфон, Єссіка подає його колезі й дивиться, як той зосереджено
постукує по апараті.
— Дуже складно з’ясувати, коли востаннє хтось обминув систему
безпеки твого телефону, тут потрібен інший вид перевірки…
Налаштування… Загальне… — каже Мікаель, натискаючи на
дисплей. — Зберігання… Добре. Тут можна побачити, які програми ти
недавно застосувала. Ти не проти, якщо я подивлюсь…
— Не варто задля мене аж так старатися. Сподіваюся, «Тіндер» тебе
не злякає.
— Ага, ти теж на цій платформі…
— Міке, ти лише перевір, чи хтось користувався моїм телефоном.
— Та не потрібен він нам, отой «Тіндер», — усміхається Мікаель,
тицяючи пальцем у дисплей.
Єссіка зиркає на годинник. Останнє з усього, що їй зараз хотілося б,
— це просидіти в цій кімнатці наодинці з Міке на однісіньку секунду
довше, ніж треба. Піти на зв’язок — це вже з самого початку було
дурною затією. А нині, наступного дня, ця затія видається найбільшою
помилкою у світі. Одна мить відступу від принципів — і жахливе
моральне похмілля. Дуже вже щасливою видається Ніна, коли
дивиться на Міке.
Мікаель передає телефон Єссіці.
— І як воно? Так, як було?
Єссіка придивляється до іконок і дати на екрані. Ніби нічого
не змінилося. Востаннє вона скористалася «Тіндером» на Різдво. Ось
так і з’явився Фубу.
— Здається, все нормально.
— Добре. Але, перш ніж користуватися ним, перевір послані
повідомлення та вихідні дзвінки, — напучує Мікаель Єссіку,
штовхнувши до неї смартфон через стіл. — Не хочу, щоб знайшовся
ще один malleus maleficarum, коли ти сама вдома.
— Чудово. Дякую, Міке, — зводиться Єссіка. — Постривай…
— Забудь про це. Йдемо далі, Єссі.
58
Юсуф зупиняється перед пішохідним переходом — на тому самому
місці, що й завжди, невідь-котрий раз з ліку.
— Бачиш он той фургон? — питає він, тицяючи пальцем у стару
темно-сіру «тойоту гай-ейс» з приліпленим збоку логотипом фірми
автоперевезень.
— Вишукана штука. Дивно, що вони не вибрали логотипу
санепідемслужби.
— Там двоє хлопців з камерою. Якщо треба, то за кілька хвилин
приїдуть патрульні.
— Та я й сама могла б дати собі раду.
— Це про всяк випадок, для певності. Ми їх зловимо, — каже Юсуф,
відчиняючи дверцята.
— Ти куди?
— Я пообіцяв Ерне, що проведу тебе до аж до дверей квартири.
— Хочеш зайти й перевірити, чи під ліжком не ховаються, часом,
монстри?
— Хочу виконати все належне, — відбуркує Юсуф. Тоді вставляє
сигарету в куток рота, припалює й глибоко затягається. — Не маєш
охоти покурити?
Єссіка заперечно хитає головою.
— Тобі таке не личить, зірко флорбольної команди.
— Назви хоч одного, якому таке личить.
Із ліфта виходить мешканка третього поверху, несучи на руках
брунатного пса — десятирічного шовковистого тер’єра Едельвейса.
Щоранку на весь сходовий колодязь відлунює пискляве дзявкотіння:
господиня Едельвейса знехотя виводить його на прогулянку. Ця жінка
доволі доброзичливо вітається з Єссікою й підозріло видивляється на
Юсуфа. Той ввічливо усміхається, але взаємності не дочекається.
— Вона знає, що ти служиш у поліції? — питає Юсуф, коли жінка
зникає внизу, в темно-синьому підвечірньому присмерку.
— Аякже. Сусіди зупиняють мене під дверима, як тільки вгледять
щось, на їхню думку, підозріле. Наприклад, коли хтось галасує на
зупинці таксі. А чому ти питаєш?
 — Вона зміряла мене таким оком, що зразу зателефонувала б
у поліцію, якби не знала твого місця роботи.
Обоє усміхаються.
Зачинивши двері ліфта, Єссіка натискає на горішню кнопку. Старий
ліфт повільно суне вгору, скрегоче, а на рівні кожного сходового
майданчика зловісно брязкає.
— Коли ж це я востаннє побував у тебе?
— Може, першого травня?
— Еге ж. Тоді ми прийшли з шампанським…
— Так.
Єссіка дивиться у дзеркало. На обличчі позначилася втома — значно
більша, ніж була вранці. Таки дався взнаки цей незвичайний день.
Ліфт зупиняється на останньому поверсі, чутно свист. На мить
Єссіку проймає страх: не варто було говорити про монстрів під ліжком.
Вона притримує двері ліфта, поки вийде Юсуф, а тоді відмикає свою
студію. На підлозі немає пошти. Оглянувши сходовий майданчик,
Юсуф обережно входить, ніби передчуває, що їх обох чекає прикра
несподіванка.
— Чи є в тебе сигналізація? — питає він, коли Єссіка вмикає світло.
— Ні, — відповідає Єссіка. — Тобто є, але не тут.
— Добре.
Юсуф киває на свої черевики. На його обличчі запитальний вираз.
— Можеш не роззуватися.
Не знявши парки, Єссіка заходить до кімнати і валиться на софу так,
ніби звикла це робити щодня, повернувшись з роботи. Насправді вона
востаннє тут сиділа так давно, що нині для задка стала несподіванкою
м’якість цієї софи.
Юсуф швидко обходить помешкання, зазирає у ванну кімнату
й у вікна, що виходять на подвір’я. І зупиняється посеред кімнати,
склавши руки на грудях.
— Хочеш чогось випити? — питає Єссіка. У її холодильнику, як
у готельному мінібарі, завжди є кілька пляшок газованої води та пива.
— Ні, дякую. Я вже йду.
— Як хочеш, — каже Єссіка, скидаючи кросівки. Цирк та й годі.
Вона зовсім марно старається підкреслити очевидне: тут її дім.
— Ці білі двері завжди були тут? — питає Юсуф.
 Єссіка відчуває, як її щоки заливає рум’янець. Але сміється,
наморщивши лоба.
— Ні, вони з’явилися тут учора.
Юсуф підходить до них, кладе долоню на клямку.
— Куди ведуть ці двері?
— До іншого сходового колодязя.
— Ого! Нічого собі! Це, мабуть, єдина в Гельсінкі однокімнатка
з двома входами.
— Цілком можливо.
Єссіка розігрує з себе байдужу. Тільки таке враження і треба
справляти. Бо може статися так, що невдовзі цілий фургон слідчих,
експертів і деяких її співробітників розпочне з’ясовувати права
власності на квартири в цьому будинку. Від самої думки про те, що
вони дізнаються всю правду, у Єссіки прискорюється серцебиття. Вона
ретельно побудувала собі нормальне, нічим не примітне життя.
Щомісяця на її рахунок надходить платня державного службовця.
Щороку вона відпочиває в Іспанії. Вона поділяє сподівання
і занепокоєння своїх колег стосовно стабільності фінської держави
загального добробуту. Якби поширилася чутка про її мешкання
площею триста квадратних метрів, то розвалився б ретельно зведений
фасад і Єссіка знову осамотіла б. Не тому, що люди цуралися б її
багатства, а тому, що весь цей час вона брехала їм — не тільки
колегам, а й щирим приятелям.
— Чи можна з внутрішнього подвір’я добратися до цього іншого
сходового колодязя? — несподівано питає Юсуф. Його зацікавленість
подробицями та дрібницями доводить Єссіку до шалу. Зараз вона
відчуває це набагато гостріше, ніж на роботі, коли вони удвох
дивляться на речі під спільним кутом зору, виконуючи спільні
обов’язки.
— Так. А на подвір’я можна потрапити тільки через браму, тепер
замкнену. Її видно з фургона, — каже Єссіка, встаючи. — Тут
я в безпеці. Повір мені нарешті.
— Ти не проти, якщо я подивлюсь? — просить дозволу Юсуф
і відчиняє двері, перш ніж Єссіка встигла відповісти. Він висуває
голову в темний сходовий колодязь.
— Послухай-но, мисливцю на привидів. Я високо ціную те, що ти
піклуєшся про мене, але хочу, щоб ти забрався на фіг звідси
й повернувся до роботи.
— Зараз заберуся, — бурмоче Юсуф, зачиняючи двері. — Ерне…
і я… ми всі трохи занепокоєні цією справою. Це ж про тебе йдеться, —
веде він далі, помалу підходячи до Єссіки. Вона прикушує губу
і відвертається. Звикла сама собі давати раду, а тут у її життя
вриваються непрохані гості. Враз її світ став патріархальним.
Незнайомці, чужі чоловіки лякають її. Знайомі чоловіки відчиняють
перед нею двері, упадають коло неї, піклуються про неї, опікуються
нею. Нині важко розрізнити ці два табори. Усе навколо гнітить.
Здається, що її діями керують усі хто хоч, крім неї самої. Але Юсуф не
ворог. Ерне теж. Єссіка злегка струшує головою. Хай очистяться
думки.
— Дякую, Юсуфе. Спіймаймо цих негідників, щоб ніхто з нас
не хвилювався. За будь-кого. Принаймні за мене.
У Юсуфа дзвонить мобільний телефон. Глянувши на екран,
молодший колега вимикає звук дзвінка.
— Будь ласка, сиди вдома. Тільки сьогодні, Єссі. За хвилину маю
зустрітися з братом Леї Блумквіст. Обов’язково повідомлю, якщо щось
дізнаюся.
Юсуф м’яко поплескує Єссіку по плечі. Тоді відповідає на дзвінок,
зникає у сходовому колодязі й зачиняє за собою двері. Бувай, любий.
На Єссіку напливає полегшення. Небезпека минула. А може, й ні?
Може, все тільки починається?
Єссіка зачиняє внутрішні двері й прислухається до звуку кроків, що
долинає зі сходів. Юсуф спускається не ліфтом, а пішки. Цей хлопець
нічого не залишає на волю випадку. Сходовий колодязь повниться
пронизливим дзявканням, і Єссіка усміхається. Уявляє сусідку, яка
міцно притискає до себе собаку, розминаючись у напівпітьмі
з темношкірим чоловіком.
Єссіка вішає куртку й дістає з кишені смартфон. Є повідомлення від
Фубу.

Як справи, Шерифунцю? Ти зайнята боротьбою з лихими людьми? А може, сьогодні

в тебе знайдеться час і для мене?

Єссіка дивиться на есемеску. Ці три запитання Фубу надсилав безліч

разів. Відповіді зазвичай призводили до коротких побачень і сексу.
Такі розваги допомагали відступити на крок від важких справ, на мить
забути своє неспокійне життя і звірства, з якими доводилося стикатися
на роботі. Дуже дивно, що у Єссіки не розвинулося романтичне
почуття до цього хлопця, хоч вона регулярно зустрічалася з ним
і відчувала сильний фізичний потяг до нього. Втім, причина є. Вони
двоє зовсім різні. Фубу на кілька років молодший від неї, його
безтурботність і невимушеність — це риси характеру, несумісні
з поліціянтом, що розслідує вбивства. Фубу схожий на легкий
невинний хмільок і буває приємний кілька разів на місяць. Добрий
слуга, але поганий господар. Ось чому вони ніколи не могли довго
витримати разом.

Я працюю. Можеш зайти сьогодні ввечері, якщо хочеш.

Надіславши цей текст, Єссіка якусь мить дивиться на дисплей

з кольоровими бульками й вимикає телефон. Вона має намір запарити
собі міцного чаю й занотувати все, що відомо про цих мисливців на
відьом. А тоді чекати вістей з поля бою. Добрих і поганих.
Вихопивши ключі з кишені парки, вона йде в самих панчохах до
задніх дверей.
59
Єссіка вимикає сигналізацію, і кнопкова панель обзивається
бібіканням. Тоді господиня дому замикає двері й настроює систему на
режим «Вдома». Давачі руху всередині квартири не діятимуть,
насторожі будуть магнітні зчитувачі на дверях. Тепер Єссіка може
спокійно спати, знаючи, що ніхто не зможе проникнути у квартиру,
не ввімкнувши сигналізації.
Єссіка переходить кімнату, кидає оком на довгий стіл і йде на кухню.
Там вмикає електричний чайник і бере кухлик із креденса. Хромована
раковина захаращена такими самими білими кухликами, нутро яких
порожевіло від чаю з шипшини. Єссіка дивиться на посуд, раковину та
стільницю. Чомусь цієї миті вже не здається моторошною подібність
цієї кухні до тої, що в Копоненів. Та й справді, це ж тільки випадковий
збіг. Вона відкриває посудомийну машину, морщить носа від запаху
застояної води та затхлого жиру й з брязкотом розставляє брудні
кухлики на горішній поличці — щільно, щоб усі помістилися. Загудів
чайник.
Єссіка сидить за кухонним столом і дивиться на екран комп’ютера.
Пальці спочивають на клавіатурі, а поряд лежить поліційний пістолет.
Надворі стемніло. На екрані з’являється знімок дошки з різними
записами та фотографіями людей і місць, так чи інакше пов’язаних зі
справою. Вирвавши з альбому для ескізів аркуш, Єссіка починає
малювати мапу думок, створену гуртом із колегами.
І розмірковує про ранкову розмову з Ерне.
Чи справді варто розраховувати на нові вбивства? Та чи всі тіла
знайдено?
Єссіка збільшує фотографії на екрані. Істеричний сміх Марії
Копонен, цілковитий спокій Леї Блумквіст. Знімок Лаури Гельмінен,
очевидно, взято з якоїсь соціальної мережі: дівчина з келихом
іскристого вина позує в короткій жовтій блузочці з глибоким декольте.
Вона вижила й може тішитися життям так, як ото на знімку. Копонен
і Блумквіст не можуть. Що довше Єссіка розглядає обличчя чорнявих
красунь, то виразніше відчуває себе однією з них. Усі вони могли б
бути сестрами. Ця думка водночас заспокоює і непокоїть. Заспокоює,
бо Гельмінен, помучившись у підвалі, могла наплутати з жінкою на
картині. Вона зовсім не певна, що це був портрет Єссіки. Непокоїть, бо
зроджує відчуття причетності до чогось небажаного — неначе все
єство втягується в якусь групу ризику, тільки-но сформовану.
Думки Єссіки примандрували до минулих століть, до таких ось груп
у недавній історії, гнаних і гноблених в ім’я істин, які згодом
виявилися хибними. Єретики, язичники, недолюдки, відьмаки,
чарівники… Внаслідок пропаганди суспільні верстви, ба цілі народи
ставали мішенню. Походження, зовнішній вигляд, релігія та ідеологія
геть несправедливо зумовлювали жахливу долю. Звичайно, геноцид —
це злочин зовсім іншої міри, ніж окремі випадки насильства, але
психологічні та соціальні наслідки розгулу серійного вбивці можуть
виходити на рівень наслідків огульного гоніння. Відчуття, що на тебе
полюють, викликає непевність і страх, змушує приховувати свою
особистість. Воно спонукує втікати, шукати безпеки й здобуватися на
сподівання, що колись усе повернеться до норми.
Єссіка зиркає на великий годинник — приклеєний до стіни круг,
з середини якого випинаються дві довгі стрілки, ведені кварцовим
механізмом. Вони показують пів на шосту.
Завібрував смартфон на столі.
— Я ще жива, Ерне, — відповідає на дзвінок Єссіка. Водночас
здригається, почувши тихий ляскіт у глибині стіни. Ця стара будівля
теж жива.
— У цьому я не сумніваюся, — каже Ерне. Він ще дужче охрип. —
Повідомлю тобі дещо…
Ерне гучно прочищає горло. Єссіка відводить смартфон якнайдалі
від вуха. Цей кашель звучить так, як удари сокирою по замерзлому
каменю.
— Рассе переглядає записи лікарняних камер спостереження, —
веде далі Ерне. — Медик приніс твою парку на медсестринський пост,
звідки Юсуф згодом її забрав. Звісно, є сліпі зони, які не покриваються
камерами, але медсестра запевнила Юсуфа, що ні на мить не відходила
від свого робочого місця.
— Чи міг там доступитися до парки хтось сторонній?
— Це майже неможлива річ.
— Але хтось колись написав цей текст. Таж не я це зробила.
— Ми припустили, що ти пам’ятала б, якби написала це сама.
 Єссіка не відчуває в його словах ані найменшого натяку на іронію.
Вони звучать так, ніби цю можливість взяли до уваги й відкинули її як
малоймовірну, але не як неймовірну. Зараз чутно, як Ерне зачиняє
двері свого кабінету і падає в крісло, виштовхуючи повітря зі звужених
бронхів.
— А може, хтось забрався у твою квартиру, Єссіко?
У Єссіки поколює в литках. Тільки Ерне й знає, що вона мешкає
не в крихітній квартирі-студії, а все одно якось незручно говорити
з ним про житло.
— Ти ж знаєш, що в мене весь час увімкнена сигналізація. Вдень
і вночі. Крім того, я ніколи не залишаю блокнота вдома. Він завжди зі
мною — чи то на робочому місці, чи то на виїзді, — стверджує Єссіка.
Це твердження не зовсім відповідає дійсності.
— Добре. Не будемо робити поспішні висновки.
Єссіка вислуховує ці слова, але їй у голові цвяхом стримить
поставлене запитання про злом. Про те вона вже думала раніше. Якби
хтось пробрався в помешкання, то неминуче ввімкнув би сигналізацію.
Не ввімкнула б тільки жінка, яка ось уже кілька років щотижня
прибирає приміщення. Але востаннє вона це робила майже тиждень
тому. Усі її відвідування фіксує журнал системи безпеки.
— Що ще? — питає Єссіка, аби тільки позбутися нав’язливої думки.
— Вчора мобільні телефони Кая Лехтінена і Торстена Карлстедта
весь час були на місці. Там, де мешкають ці хлопці, — у Вантаа та
Еспоо.
— Але ж ми достеменно знаємо, що Лехтінен був у Савонлінні.
— І їхав у машині, що належить Карлстедту. Цілком можливо, що
той сидів за кермом.
— Мабуть, ці придурки залишили свої мобільники вдома.
— Вони знають, що роблять. Вправні у своєму ділі, не при
пускаються дитячих помилок.
— Чи вказує щось на те, що Карлстедт учора побував у Савонлінні?
— Ні. Він завжди може сказати, що позичив авто Лехтінену. І якщо
Лехтінен це підтвердить, то ми нічого не вдіємо.
— А може, це й правда.
— Про що ти?
— Може, Карлстедт справді позичив авто Лехтінену, а сам не поїхав
до Савонлінни.
 — Хтось мав би сидіти за кермом.
— Як знаю, останнім часом у Фінляндії видано більш ніж одну
водійську посвідку.
— Золота думка, Саґо Нурен24.
— Невже нема за що зачепитися? — питає Єссіка, збільшуючи
зображення обличчя Марії Копонен. Невідь-чого вкотре вдивляється
в цей вискал так, ніби розгадує оптичну ілюзію. Що за причина цього
кошмарного сміху?
— Карлстедт часто має телефонні розмови. Досі в них не знайшлося
нічого такого, що могло б викликати підозру, — каже Ерне і знову
заходиться кашлем.
— Кілок йому в дупу.
— Зате Міке зауважив цікаву річ. Карлстедт нікому жодним словом
не обмовився про ці вбивства. Та про них сьогодні повідомили всі
масмедіа. Дуже дивна обставина, якщо взяти до уваги, що він сам —
а це цілком можливо — вчора був у Савонлінні й слухав виступ
Копонена. А якщо й не був, то дав Лехтінену авто, щоб той поїхав
послухати.
— Це доводить, що Карлстедт замішаний у ці вбивства.
— Він подзвонив Лехтінену. Двадцять хвилин тому, — каже Ерне.
Чути, що він гортає папери на столі. — Запитав, чи залишив Лехтінен
свою шапку в машині.
Єссіка зітхає і потирає чоло.
— І що, залишив?
— Мабуть, так. Розмова була коротка і дуже невимушена. Хай йому
біс, якби ж то знайшлася якась конкретна зачіпка.
— Побачимо, як воно буде. — Зауваживши ще один вхідний дзвінок,
Єссіка дивиться на дисплей. Нерозпізнаний номер. — Вибач, Ерне.
Перерву розмову з тобою. Хтось телефонує. Я відповім, а тоді зразу
зателефоную тобі.
Вона дивиться на незнайомий номер, що блимає на дисплеї. То це
вже розвиваються події? Невже зараз пролунає голос, почутий учора
у віллі? У шлунку Єссіки прикро поколює.
— Ніємі, — озивається вона й затамовує подих. Від вітру торохтять
віконні рами.
— До під’їзду щойно зайшов якийсь чоловік.
 — У чому річ? Хто ви?! — гукає Єссіка, зриваючись на ноги
й хапаючи пістолет.
— Це Уолеві з поліції безпеки. Ми сидимо в машині біля вашого
будинку.
— Слухаю вас.
З пістолетом у руці Єссіка переходить до вітальні.
— Чоловік років тридцяти у теплій куртці… Мабуть, не має ключа
від вхідних дверей. Трохи постояв під ними, а тоді прослизнув
у під’їзд, коли вийшов надвір якийсь літній пан..
— Звідки ви знаєте, що цей чоловік іде до мене?
— Цього ми не знаємо. Він кілька разів набирав номер на домофоні.
Чи чули ви дзвінок?
Єссіці забило дух. Оце влипла. Хто його зна, чи пролунав той
дзвінок у студії. А тепер вигадуй, що б то збрехати.
— Я не могла почути. Була під душем.
— Ви не проти, якщо ми залишимося на лінії? — машинально питає
Уолеві. — Про всяк випадок. Може, доведеться втрутитися.
Єссіка стоїть посеред вітальні й розважає, що робити.
Найбезпечніше було б залишитися тут, але якщо вартові підуть слідом
за цим запідозреним до дверей однокімнатки, то зразу ж виявлять, що
там нема господині. І тоді все розкриється.
— Я не проти. Залишайтеся, — відповідає Єссіка, стараючись
справити враження певної в собі жінки. «Я тренована й озброєна, —
міркує вона, притиснувши телефон до грудей. — Все, що треба
зробити, — це перейти до студії та глянути у прозурку, якщо той
чоловік постукає у двері. Ото й усе. Я зумію захиститися, коли треба».
Прибігши до передпокою, Єссіка відмикає двері, а тоді замикає їх за
собою. Якусь мить вона стоїть у пітьмі. Її ключі гучно бряжчать на
весь сходовий майданчик. Ось їх в’язка вислизає з рук і падає біля ніг.
Єссіка присідає, сягає по в’язку, окидаючи очима сходи. У цьому
мороку може сховатися будь-що. Будь-хто. До вимикача не дотягнешся.
Холера. Треба було залишитись у тих хоромах, забезпечених
сигналізацією. Може, тут криється пастка. Може, тільки-но дзвонив
зовсім не поліціянт. Може…
— Алло!
Це обізвався смартфон. Єссіка смикається. Знаходить потрібний
ключ і відчуває, як по хребті поповзли дрижаки.
 — Алло! Ніємі, що там у вас?
Стримавши подих, Єссіка вставляє ключа в замок. Двері
відчиняються, вона вривається в однокімнатку.
Цієї миті лунає стукіт у двері.
— Я на місці, — тихо відказує Єссіка, навівши дуло пістолета на
двері.
— У вас усе гаразд? Якщо треба, за хвилину прийдемо. Але в разі
фальшивої тривоги ми викриємо себе. Це небажано.
— Біля дверей хтось стоїть, — шепоче Єссіка.
— Ви озброєні?
— Так.
— Він пробує увійти?
— Стукає…
— Окей. Вже йдемо.
Єссіка чує, як відсуваються бічні двері фургона.
— Ні! Почекайте, — каже вона, повільно підходячи до дверей.
Стукіт і далі звучить — ритмічно, але не настирливо. — Ось гляну
в прозурку…
— Послухайте мене, Ніємі. Я хочу, щоб ви за пів хвилини сказали:
«До мене зайшов знайомий». Бо інакше ми втрутимося.
— Згода, — вишіптує Єссіка, опускаючи телефон на підлокітник
софи.
У самих панчохах вона навшпиньки підходить до дверей, затамовує
подих і заглядає у вічко. І чує знайомий голос. Хтось напідпитку кличе
її на ім’я.
Це Фубу.
24 Саґа Нурен — головна героїня дансько-шведського серіалу «Міст», талановита слідча, що
працює в поліційному відділку Мальме.
60
Поклавши руки на стіл, Юсуф терпляче чекає, поки Тімо Блумквіст,
що сидить навпроти, якось збере думки докупи. Цей юнак укотре вже
куйовдить своє густе світле волосся.
— Нічого не розумію. Кому завадила Лея? Вона ж була наймиліша
на весь світ…
— Щиро вам співчуваю, — каже Юсуф, опустивши очі на яскраву
килимову доріжку. Він просто-таки потопає в неймовірно пухкому
кріслі, оббитому блакитним оксамитом. Чепурна ця однокімнатна
квартира в колишньому робітничому кварталі Калліо, але без смаку
оформлена. Темно-зелені стіни геть не пасують до темно-червоних
штор і неймовірно паскудних килимів та килимків. Це подорож
у минуле. Годі визначити, на скільки десятиліть.
— Але зрозумійте, що ми ніяк не можемо відкласти цю розмову, —
м’яко наполягає далі Юсуф, ставлячи магнітофон на стіл.
— Може, вип’єте кави? — неуважно питає Блумквіст, встаючи.
— Ні, дякую. — Юсуф дивиться, як він волоче ноги до кухні. —
Може, ви здогадуєтеся, хто міг зробити таке з вашою сестрою?
— Ні. Як я вже сказав, Лея була дуже мила. Жвава, приязна…
і щира. Не можу збагнути, чому хтось…
Блумквіст відкриває кран і наповнює водою кавоварку еспресо.
— Чи не траплялися останнім часом вашій сестрі якісь нові
знайомства? Скажімо, приятелі чи залицяльники?
— Лея тепер… — Блумквіст дивиться на Юсуфа засклілими очима,
тоді витирає носа й береться до кавоварки — насипає мелену каву
у фільтр. Рука з ложечкою тремтить. — Лея була самотня кілька років.
Навряд чи вона когось знайшла. Якби так, то сказала б мені.
— Чи були ви близькі з Леєю?
— Наші батьки живуть в Іспанії…
— Тобто?
— Так, ми зустрічалися. Правда, останнім часом не дуже часто.
Сьогодні вранці я мав зайти до неї, в Лааясалі. Довго дзвонив у двері…
— Чи була якась причина цієї зустрічі?
— Причина? — дивується Блумквіст.
 — Хто з вас запропонував зустріч? Ви чи Лея?
— Не пам’ятаю. У нас не було якогось визначеного порядку. Ми
просто два-три рази на місяць ходили одне до одного на каву або…
— Добре. Може, пригадаєте щось незвичайне? Чи не казала вам Лея
про якісь особливі справи та зустрічі?
— Ми не бачилися кілька тижнів. Учора ввечері на «WhatsApp» ми
умовилися про мої відвідини.
Пригнічений юнак повертається з чашкою до журнального столика
та двох крісел біля нього. Гаряча кава вихлюпується на пальці, та він
цього наче й не помічає.
— Лея була науковиця-дослідниця, — каже Юсуф.
— Так. Вона працювала в університеті.
— І кілька років тому здобула докторський ступінь на факультеті
психології?
— Вона зосередилася на специфічній темі. Ми майже не говорили
про роботу, бо жодне з нас не могло втямити, що робить інше, —
сумно усміхається Блумквіст. — Але… маю тут копію… — каже він,
поставивши чашку на стіл. Тоді підходить до дерев’яної книжкової
шафи й дістає брошуру.
— Що це?
— Дисертація Леї.
Блумквіст дає Юсуфові машинопис у паперовій палітурці.

ЛЕЯ БЛУМКВІСТ. «ТОКСОПЛАЗМОЗ І АГРЕСИВНІСТЬ». 2017 РІК

Юсуф гортає цей машинопис.

— Про що це?
— Поняття не маю. — Блумквіст прикушує губу, от-от зірветься на
плач. — Я працюю в рекламній агенції.
— Чи не позичили б ви мені цю працю?
Юсуф зводиться з софи. Блумквіст киває і ховає обличчя в долонях.
Юсуф підходить до нього. Хотів був покласти руку йому на плече, але
чомусь цей жест видався недоречним.
— Співчуваю, — зрештою каже він і рушає до дверей.
61
Єссіка відчиняє двері. За ними стоїть п’яний молодик, викрививши
губи в грайливій усмішці.
— Що ти тут загубив? — питає Єссіка, глипнувши на пістолета,
якого тільки-но квапливо засунула на полицю для головних уборів.
— Вибачай, моя детективонько. Ми тут за рогом трохи випили і…
— Я сказала, що ти міг би прийти сьогодні ввечері…
Єссіка раптом згадує, що поліціянт Уолеві досі на зв’язку.
Оглянувши сходовий майданчик і упевнившись, що на ньому нікого
немає, вона впускає Фубу і хапає смартфон.
— До мене зайшов знайомий, — каже вона, спостерігаючи, як Фубу
знімає мокру куртку й чіпляє її на вішаку.
Усе прояснилося.
— Дякую вам, — каже Єссіка, перш ніж закінчити телефонну
розмову.
— У тебе робота?
Скинувши черевики, Фубу заходить до кімнати, як до своєї власної,
і гепається на софу.
— Я ж сказала тобі, що працюю.
Єссіка дістає з креденса склянку й наповнює її водою з крана.
— Я загубив смартфон, — каже Фубу й дурнувато хихикає.
— Кілька годин тому ти надіслав мені есемеску.
— Пам’ятаю. А потім він зник. Може, хтось украв. Не знаю.
— Де це сталося? — цікавиться Єссіка, випивши склянку до дна.
— У барі. В Камппі. Там було до фіга підозрілих морд. Щоб їх…
— І ти вирішив прийти сюди. Хоч наперед знав, що не впораєшся.
Га?
— Я гадав, що в нас могло б бути довше побачення, — пирхнувши,
відповідає Фубу.
— Що ж, ти принаймні в кращій формі, ніж було минулого разу.
Єссіка сідає за обідній столик.
— Моя вина. Тоді я трохи перебрав.
— Сьогодні теж.
— То як?
 — Що «як»?
— Чи можу я залишитися в тебе?
— Мені треба працювати.
— То й працюй. А я тим часом дивитимусь телевізор чи ще щось.
Спершу «Нетфлікс», а тоді розслабон.
Фубу широко усміхається, у нього на голові досі червоно-синя
шапочка з емблемою клубу «Монреаль канадієнз» і з великим
помпоном. Закотивши рукави балахона, він оголив тонкі, зате жилаві
передпліччя з кількома нехлюйно наколотими й неоковирними
татуюваннями.
Єссіка ставить склянку на столик і масажує лоба. Виснажливі були
оті останні двадцять чотири години. Кожна клітина її тіла знає, що
буде ще більше таких годин. Буде ще більше спроб застрашити її.
А тим часом тіло і розум кричать — благають перепочинку, нетривалої
втечі від дійсності. Тому-то Фубу й опинився тут. Прийми його — ось
тобі й утеча. На чверть години. Зляглись — і розійшлись. Але щось
у Єссіці надламалося. За останню добу вона бачила стільки смертей,
що тут не до тілесних утіх.
— Вибачай. — Єссіка встає й береться в боки. — Йди собі. У мене
по вуха роботи.
Кутики його вуст опускаються — гримаса перебільшеного суму,
запозичена у клоуна-трагіка. Сплеснувши долонями, Фубу напрочуд
жваво вискакує з софи.
— Що за херня? Еге, мабуть-таки заберуся я звідси зі своїм пісюном
та й піду шукати іншу дівку, охочу погратися.
Гучно тупаючи, він іде до дверей. Ось що в ньому приваблює. Так,
Фубу самовпевнений, напористий аж до нахабства, зате ніколи
не скиглить і розуміє значення слова «ні», сказаного не жартома. Звик
до того, що йому відмовляють, і, як наслідок, призвичаївся до інших
прикрощів.
Криво усміхнувшись, Фубу киває.
— Окей. Але затям собі, детективонько, ось що. Зараз я піду до
«Сторівілла» і заллю склянку-другу пального в оцю секс-машину, щоб
працювала на повну силу. А тоді перша-ліпша дівонька піде зі мною
додому. А ти шкодуватимеш. Будеш дрочити сама себе, дивлячись
німецьке детективне шоу25…
Єссіка відповідає усмішкою.
 — Якось скористаюся нагодою.
— Зателефонуй мені, коли передумаєш, — каже Фубу. Нарешті
серйозно. І б’є себе по лобі, відчиняючи двері. — А як ти
зателефонуєш? Я ж смартфон загубив!
Єссіка бере зі стола ручку, відриває смужку паперу від старої газети
і записує на ній свій номер. Тоді підходить до дверей, щипає Фубу за
ніс і засовує цю смужку йому за комір.
— Ніколи не піддавайся.
Фубу зникає в пітьмі. Єссіка притуляється до замкнених дверей.
Серце калатає. Сильно. Вона глибоко вдихає, на всі груди. Треба дати
лад думкам. Попереду — непочатий край роботи.
Саме цієї миті, вперше за багато років, Єссіці якось не з руки
повертатися до квартири на сусідньому сходовому майданчику. Оте
розкішне помешкання видається якимсь чужим, надто вже великим.
У ньому не зосередишся. Краще взяти комп’ютер і провести ніч
в однокімнатці-студії. У своїй домівці, як усі гадають.
25 Ідеться про поки що десятисерійний німецький детектив «Берлінські пси», що вийшов на
екрани у грудні 2018 року.
62
Простягнувши меню офіціантові, Коломбано відвертається
і втуплюється у свій наручний годинник. Єссіка терпляче чекає миті,
коли його очі відірвуться від годинника й зосередяться на ній. Це все,
чого вона хоче. Слова — гарні чи ні — не завжди потрібні. Єссіка
прожила самотою чимало років і давно втямила: що менше
сподіваєшся від людей, то легше жити. Очі Коломбано зводяться
й зупиняються на парочці, що сидить за сусіднім столом. Хоч якийсь
дрібний знак, хоч якийсь натяк на тепло — це ж не так уже й багато
просиш у такий погожий день, як сьогодні, хіба ні? Єссіці підкочується
клубок до горла.
Уже котру ніч поспіль Єссіка відчуває, що Коломбано хоче
усамітнитися й потребує простору, щоб дихати й діяти без неї. Останні
тижні були неймовірно напружені, та Єссіці все одно хочеться, щоб
їхнє спільне життя тривало. Дарма що неминуче й поступово згасає
закоханість, щезає той перший порив. Дарма що відкриваються очі на
обопільні вади.
Дрібнички, що лише кілька днів тому веселили Коломбано, — як-от
незугарна граматика мовлення Єссіки, її пристрасть фотографувати все
підряд, звичка придивлятися до страв під час їди — нині стали
мішенями їдких зауваг, сяк-так замаскованих личиною гумору. Єссіка
відчуває, що за цих кілька днів її переведено з вищої категорії
в нижчу — від дорослого віку до дитячого. Раніше вона почувалася
зрілою як на свій вік з Коломбано. Здавалося, він вбачає в ній не лише
красуню, а й цікаву, інтелектуально розвинену співрозмовницю.
А тепер його погляд на Єссіку змінився. Неначе їх двох змусили
збавляти час, дивлячись одне на одного в порожнечі, де нема на чому
зупинити око.
Однак, на думку Єссіки, шорстка поведінка Коломбано не означає,
що він її розлюбив. Мама поводилася так само і любила Єссіку всім
серцем.
— Усе гаразд? — нарешті питає Єссіка, опустивши очі на декольте
своєї темно-червоної сукні. На щастя, з нього безслідно злетів попіл,
що впав із сигари якогось прохожого старигана.
 Коломбано досі не дивиться на неї.
— Чому ти питаєш?
— Не знаю.
Єссіка дарує йому непевну усмішку, яка так і не увіковічиться на
жодній із двох його сітківок. Непевність отруює стосунки. Єссіка знає
це з досвіду, ще шкільного: що більше хлопці пускали перед нею
слини, то менше цікавилися нею. Прикусивши губу, вона пускає пальці
в мандри на твердих щиколотках Коломбано.
— Послухай-но, Джессіко, моя любове, — озивається він, спроквола
переводячи зіниці на неї. — Як знаєш, у вівторок ми розпочнемо
роботу над зовсім новим репертуаром. Цей скрипковий дует
вимагатиме від мене тривалих вправ.
— Звичайно, — згоджується Єссіка.
Офіціант ставить на стіл два келихи, відкупорює пляшку й трішки
наливає на пробу. Коломбано оцінює барву вина, встромляє свого
добрячого носа глибоко в келих, закручує вино на денці, щоб пішло
якнайбільше аромату, уважно розглядає патьоки на скляних стінках
келиха, а тоді вливає весь вміст у рот. Видно, це вино не справило
особливого враження. Ковтнувши, Коломбано дає зрозуміти, що цей
напій навряд чи варто наливати.
— Ти не уявляєш, як палко я прагну проводити час зі своєю
принцесою, але ба — мушу вправлятися, щоб досконало виконувати ці
твори, — розвиває він свою думку і водночас підіймає келих, який уже
встиг наповнити офіціант. Та ні, зовсім не улесливо вимовляє
Коломбано слово «принцеса».
— Я певна, що все дуже добре вдасться, — каже Єссіка. Дзвенять
два келихи. Смак вина цілком прийнятний. Повз ресторан проходить
велика німецька вівчарка, а власника не видно.
— Може, ти хочеш про щось мене запитати?
Запитання Коломбано прозвучало як грім з ясного неба. Його очі
прикипіли до Єссіки.
— Що?
— Я знаю, що ти хочеш про щось мене запитати.
Усмішка Коломбано злегка забарвлена злосливістю, а то
й зловтіхою.
— Я не маю нічого…
 — Я пропоную покласти край цій грі. Будь чесною, коли твоя ласка.
Я бачив, як ти никаєш по квартирі й гарячково визбируєш крихти
інформації. Про те, хто я. Про те, хто ми з тобою і ким можемо бути.
І ким можемо стати.
Коломбано притискає пальця до середини стола. Хоч і відверті ці
слова, та не напористі. Їм бракує конче потрібної задирливості. Тому
й байдуже звучать. А це ще гірше.
— Я? Никаю?
— Так. І це добре. Добре бути допитливим. Це важливо для тебе. Бо
ти досі тут, хоч мала намір поїхати кілька тижнів тому.
— Я справді… Я…
Але тут Коломбано так сильно ляснув долонею по стільниці, що
в келихах захилиталося вино.
— «Я справді». «Я справді». Не будь такою збіса згідливою!
Єссіка торкається ніжки келиха. Погляд, якого вона так прагла
хвилину тому, став поблажливим і владним. Це, мабуть, уперше
різниця віку їх обох обернулася проти Єссіки. Так склалося, що тільки
одному з них є чого повчитись у другого. Єссіка почувається
дурепою, і не тільки тому, що почасти визнає правоту Коломбано. Річ
іще й у тім, що вона покладала великі сподівання на цей вечір. Купила
сукню від Марини Рінальді, зробила таку зачіску, щоб сподобатися
Коломбано, ще й напахтила шию новими парфумами.
— Як тобі вино? — питає Коломбано, і через цю карколомну зміну
теми Єссіка відчуває полегшення й розчарування водночас.
— Смачне.
— Ще б пак, — сміється він.
Єссіці заболів живіт. Коломбано знову перевів погляд не туди, куди
треба, — на відвідувачів, що сидять на терасі.
— Завтра маємо репетицію — у мене вдома, — нарешті каже він,
ставлячи порожній келих на столі. — Якщо захочеш досліджувати
материк, то можна найняти тобі авто… Завтра буде гарний день.
63
— Токсоплазмоз? — перепитує Єссіка, притиснувши плечем
телефон до вуха й відриваючи клапоть від рулону туалетного паперу.
Крім неї, у селекторній нараді також беруть участь Юсуф, Расмус
і Сіссі Сарвілінна. Чути, як гуде двигун Юсуфового автомобіля
і клацає на клавіатурі Расмус. Мабуть, Сіссі зі слухавкою у вусі
незворушно стоїть собі в оточенні хромованих контейнерів з мерцями.
— Чи вважаєте ви, що мотив злочину якось пов’язаний з темою
дисертації жертви? — питає Сарвілінна. Ось цей рівний тон голосу
увиразнює її образ, що тільки-но постав в уяві Єссіки.
— Правду кажучи, ми не знаємо. Але якщо Лея Блумквіст роками
вивчала цю тему, то не варто відкидати таку можливість.
Вставши з унітаза, Єссіка тихо опускає накривку. Доведеться злити
воду пізніше, щоб колеги не почули.
На тло гулу та клацання накладається глибоке зітхання.
— Лея Блумквіст не була лікаркою. Не розумію, чому вона вибрала
тему…
— Годі, Сіссі. Бережімо час кожного з нас.
Не варто було Єссіці вихоплюватися з цими словами. Сіссі надовго
змовкла, доводиться перевірити, чи вона ще на лінії.
— Алло, Сіссі. Ти…
— Токсоплазмоз — це паразитарна інфекція, — відрубує Сарвілінна,
наче тільки того й чекала, щоб перервати Єссіку. — Причому дуже
поширена. Її можна підхопити, наприклад, від сирого м’яса чи котячих
фекалій.
— Дідько з ним, з отим токсоплазмозом, — бурчить Юсуф. —
Навряд чи буде з нього якась користь.
Приклавши телефон до вуха, Єссіка дивиться у дзеркало на
відображення ванни та чорної шторки для душу і уявляє торохтіння
крапель душу, себе саму на дні ванни й мокре волосся, прилипле до
обличчя. Стало важко дихати.
— А що в нього спільне з агресивністю?
— Признаюся, в цьому я не дуже орієнтуюся. Мабуть, перегляну цю
дисертацію, — відповідає Єссіці Сарвілінна, і всі учасники наради
знають, що вона не кидає слів на вітер.
— Чи може токсоплазмоз викликати агресивність?
— Як знаю, інфекція загрожує переважно плодам і людям
з послабленим імунітетом. Наприклад, хворим на СНІД. Пригадую,
десь я читала, що така інфекція, перебута в дитинстві, загрожує
порушенням діяльності мозку. Але воно може стати наслідком
багатьох інших хвороб.
Єссіка підходить до ванни, бгає жужмом пластикову шторку і рвучко
відсуває її вбік.
— Добре. Дякую тобі, Сіссі, — каже вона. І за мить бачить, як
зникає з дисплея ім’я та прізвище співрозмовниці.
— Навряд чи придасться слідству ця інфекція, — вперше за весь час
короткої наради подає голос Расмус.
— Ми ще не знаємо, що саме придасться, — зітхає Єссіка. — Де ти,
Юсуфе?
— Їду до Кулосаарі. Маю записану розмову з сусідами.
64
Через голову Ніна Руска дотягається рукою до лопаток, а другою
рукою натискає на лікоть. Трицепс розтягується задовільно. Минуло
два дні після змагання, а руки та шия й досі задубілі. Понад рік Ніна
не знала поразки — від того моменту, коли суперниця надавила їй
зап’ястком шию й притисла щоку до татамі. На додачу до болю
у м’язах і скутості пригнічує гірка правда: позавчора Ніна програла
поєдинок молодшому за неї на десять років дівчиську зі
Східнофінляндського департаменту поліції. Причому програла
заслужено.
— Ми шукаємо зовсім не тіопентал, — каже Мікаель, крутнувшись
разом із кріслом і поклавши на стіл трубку одного з останніх
стаціонарних телефонів.
— А що саме?
— Тільки-но я подзвонив до лабораторії. Виявилося, що потрібна
нам речовина — це тіопентал натрію. В організмі він перетворюється
на тіопентал.
— Що вони ще сказали? — питає Ніна, поступово опускаючи руку.
— Я все записав. Почекай. — Мікаель бере записник зі стола. — Три
речовини… Перша — це тіопентал натрію. Менш ніж хвилина —
і непритомнієш…
— Хіба не досить було хлороформу? Це ж, здається, від нього
знепритомніли жертви.
— Так. Справді дивно, що злочинці застосували аж дві речовини.
В лабораторії висунули доволі вірогідне пояснення цього факту.
— Яке?
— Хлороформ потрапляв у тіло через дихальні шляхи, а інші
речовини надходили безпосередньо в кров. Отож у лабораторії
припустили, що хлороформ допоміг убивцям упоратися з жертвами.
Якщо хтось завзято опирається, то дуже важко вставити йому канюлю
для введення інших речовин.
— Так, це правдоподібно, — згоджується Ніна.
Мікаель дістає пачку жуйок із шухляди свого стола.
 — Згодом потерпілим жінкам ввели тіопентал натрію, щоб вони
залишалися без свідомості. А тоді — пан… — випустивши з рота цілу
низку бульбашок, Мікаель заглядає у свої нотатки, — …панкуроній.
Це такий міорелаксант, що паралізує органи дихання. Насамкінець їх
добили хлористим калієм. Він зупиняє серцеві м’язи.
— І ці три останні речовини введено в кров через канюлю?
— Так. На це вказують синці на руках.
— Така процедура вимагає певної навички. І, мабуть, якогось
обладнання — регулятора чи ще чогось. Може, крапельниці зі
стояком — для внутрішньовенного вливання?
— Еге ж бо. Отруту введено не абияк, дози були точно відміряні.
У крові Марії Копонен і Леї Блумквіст майже однакова концентрація
цих хімікатів. Своєю чергою, це означає, що дози розраховано
відповідно до ваги жертв. Скоріше за все, жінок зважили. Вбивця умів
не тільки вставляти канюлю, а й визначати точну дозу — смертельну.
— Сам зробиш висновок чи доручиш це мені?
— Про те, що вбивцею став лікар?
— Так. Або медсестра.
— Або ветеринар.
Якусь мить Ніна і Мікаель видивляються одне на одного так, як
іноді в них буває після любощів. Тоді вони мовчки заглиблюються
в роздуми — кожне про щось своє. А зараз у них на думці одне й те
саме — слідство.
— А може, й ні, — зрештою каже Ніна, склавши руки на грудях.
— Така процедура навряд чи вимагає довголітньої практики. Цілком
певно, в магічному інтернеті можна моментально знайти інструкції,
що і як робити.
— Але медикам набагато легше роздобути ці хімікати.
— Навіщо в лікарнях влаштовувати склади смертельних отрут?
— Жодна з цих речовин сама по собі не токсин. Тіопентал
застосовують як анестетик. І панкуроній — в нескладних процедурах,
що вимагають анестезії. Такі препарати є в кожній лікарні.
— А хлорид калію?
— E-508.
— Що це таке?
— Харчовий додаток. Знайдеш його в замороженій піці в першій-
ліпшій продуктовій крамниці. Смерть може викликати дуже велика
доза. А малі дози навіть корисні для здоров’я.
— Якщо це так, то важко буде вистежити злочинців.
— Може, й не дуже важко. Ми знаємо, що вони могли обійтись і без
чорного ринку. Стосовно цих перших двох хімікатів. У лікарнях
акуратно ведуть облік застосування як їх, так і аналогічних препаратів.
— Чи не варто зачепитися за місце роботи Марії Копонен? Отой
«Неврофарм»? Вони виготовляють наркотичні…
— Можна відкинути цей варіант, — відповідає Мікаель і дає Ніні
видрук, що лежав на столі. — Компанія виробляє нейролептики.
Іншими словами — транквілізатори, заспокійливі засоби. І продає їх
фірмам, що виробляють таблетки. Ось перелік.
Кинувши оком на цей перелік, розчарована Ніна зітхає.
— А як щодо Торстена Карлстедта та Кая Лехтінена?
Спитавши, Ніна зводиться і підходить до стіни, вкритої
фотографіями, листівками й аркушами паперу в робочому безладі.
Вона тисне на стрічку, якою приліплені до дошки знімки цих двох
підозрюваних.
— Айтішний підприємець і будівельний підрядник, — розмірковує
вона вголос. — Цікаво, чи має хтось із них зв’язок з лікарнями або ж
складами ліків.
— Треба це негайно з’ясувати, — каже Мікаель, знову підносячи до
вуха трубку стаціонарного телефона. Перш ніж набрати номер, він
зиркає на Ніну. Видно, що в цю мить її думки не про слідство. Ніна
любить свою роботу. Захопившись якоюсь справою, вона часто має
вигляд старшокласниці, що прагне дістати найвищі оцінки на вступних
іспитах до університету. Тоді на її обличчі відображаються
вдумливість і рішучість. А зараз на ньому — маска занепокоєння.
— Ти думаєш про Єссіку? — питає Мікаель, кладучи трубку на
важілець.
Ніна киває і зупиняється перед мапою думок.
— Єссіка може дати собі раду, — веде далі він.
— Я не сумніваюсь, але… хтось надто вже наблизився до неї. Це
жахливо.
— Ми маємо вирішити цю справу.
— Чи думав ти коли-небудь, що можливість розслідувати вбивства
з висоти пташиного лету — це своєрідна розкіш? Що це привілей —
розв’язувати проблеми, які… ні на що не реагують. Вони не динамічні.
Ці проблеми не змінюються, коли ми керуємося підказками.
— Про таке я не думав, але розумію тебе. На жаль, це не той
випадок, що треба.
— Так. Усе що хоч, тільки не те, що треба. Щось на зразок вредної
супербактерії, яка живе й видозмінюється, хай там що виробляють
антибіотики.
— Антибіотики — це, мабуть, ми?
— Ого, ти зрозумів метафору.
— А ти розумієш ось цю метафору? — низьким вкрадливим голосом
питає Мікаель, скручуючи пальці у непристойному жесті.
— Ти клоун, Міке. Та телефонуй уже, до холери, — каже Ніна
й зникає в коридорі.
65
Поліціянт зводить руку, захищаючи очі від світла автомобільних
фар. Юсуф потягнувся був до пачки сигарет, що лежить на центральній
консолі, але не взяв її. Спав йому на думку хрипкий подих Ерне
Міксона. Почуєш його — здається, що це прочищають металевою
щіткою пластикову трубку. Годі вже, накурився за сьогодні.
Юсуф не заглушує двигуна. Обводить оком віллу Копоненів,
подвір’я перед нею. Сусідні з нею ділянки й ті, що навпроти. Є кілька
старих будинків, але переважають новобудови з тинькованого бетону
та скла. На цій вулиці усі вони коштують не менш як мільйон євро,
а власність Копоненів — то й кілька мільйонів.
Юсуф дивиться на схил високого пагорба. На вершині стоїть
дерев’яний будиночок старої жінки, подібний до житла мумі-тролів.
Згадалася не та блакитна вежа з японського мультфільму, а масштабна
модель, яку побудувала Туве Янссон. Ще курсантом поліційної
академії Юсуф побачив цю річ у художньому музеї Тампере,
побувавши там сонячного суботнього дня разом зі своєю
дев’ятирічною сестрою. Нині Нежі шістнадцять, вона вже
не цікавиться мумі-тролями і таким іншим. Правду сказати, Юсуф
гадки не має, що їй подобається і чого вона сподівається від життя.
Чимало води збігло, відколи він востаннє мав серйозну розмову
з сестрою. Юсуф уже не знає її так добре, як раніше. Бозна-коли він
востаннє почув від Нежі щиру відповідь на запитання, як у неї справи.
Таку відповідь, з якої можна дізнатися щось справді цінне.
Юсуфові роздуми перебив незнайомий поліціянт у синьому
комбінезоні. Підійшовши до машини, він стукає у вікно. Юсуф
відчиняє двері.
— Слухаю вас.
— Ммм… ви, мабуть, з відділу вбивств?
— Так.
Юсуф про всяк випадок засвічує ліхтариком свій бейдж.
— Добре. Я просто прийшов, щоб подивитися…
— Чи не під’їхав до місця злочину якийсь чорномазий, — перебиває
його Юсуф і глушить мотор.
 — Та ні, я… — глибоко вдихнувши, пробує виправдатися поліціянт,
але змовкає, побачивши Юсуфову усмішку.
— Вибачайте, що морочу вам голову. Але, знаєте, тут лазили всілякі
підозрілі люди.
Таки взявши з собою сигарети, Юсуф вибирається з машини. Дме
сильний вітер, пробирає до кісток, через нього холоднеча ще прикріша.
— Койвуаго, — каже вартовий, простягаючи руку.
— Пеппле. — Закуривши, Юсуф киває сигаретою на Койвуаго. —
Це не ви вчора прибули першим на місце злочину?
— Так. — Койвуаго міцніше натягає рукавиці. — Я тут усе показав
вищому констапелеві Ніємі. Вона не з вами?
— Чи є у вас протокол допиту сусідів?
— Так. Але його ще не надруковано. — Койвуаго видобуває
з нагрудної кишені комбінезона складений аркуш паперу й простягає
його Юсуфові. — Ми обійшли всі будинки — по кількасот метрів
у кожний бік від вілли Копоненів. Тільки в одному помешканні так і не
відповіли на наші дзвінки у двері. Минулої ночі ми записали деякі
свідчення. Наприклад, пані Адлеркройц.
Витерши носа, він показує на дерев’яний будиночок навпроти,
схожий на житло мумі-тролів. Там Юсуф і Єссіка виглядали у вікно на
другому поверсі менш ніж добу тому.
Юсуф мимоволі усміхається.
— Адлеркройц, кажете?
Койвуаго киває і бере запропоновану сигарету. За мить і в нього між
пальцями світиться червоний вогник.
— Чи було щось цікаве? — питає Юсуф, пихкаючи димком,
густішим на морозі.
— Ніхто не помітив чогось незвичайного. Ані когось підозрілого.
Ніхто не бачив Марії Копонен надворі. Ніхто не бачив Роґера
Копонена, який вчора вранці виїхав машиною. Вся вулиця міцно спала.
— Сусіди не винні.
Юсуф бере пачку паперів від Койвуаго. Той нижчий від Юсуфа, зате
удвічі товщий. Має такий жорсткий заріст, що до нього намертво
приліпляться жмути вати. Мабуть, він років на десять старший від
Юсуфа і як поліціянт набагато досвідченіший. Попри те, Койвуаго досі
служить патрульним. Еге ж, не кожен прагне вибитися в начальники чи
слідчі, а однак дивно, що так багато Юсуфових колег воліють їздити
у фургоні, роздавати штрафи та розвозити п’яних. В очах Койвуаго
не видно ні найменшого сліду гіркоти та заздрості. Не видно також
ознак расизму, який буває замаскованим під різними личинами.
Упродовж усієї своєї поліційної кар’єри, та й усього життя, Юсуфові
доводилося терпіти той расизм у різноманітних формах.
— Дякую. Я перегляну цей матеріал. — Юсуф описує пачкою
плавну дугу в напрямку живоплоту пані Адлеркройц. — А в якому це
будинку не відповіли на дзвінки?
— Це зазначено у протоколі. Номер дванадцять, — бурмоче
Койвуаго, вигойдуючи застромленою в куток рота сигаретою, і показує
пальцем на велику стару кам’яницю. — Ось цей. На брамі є напис
«Фон Бунсдорф».
66
До дванадцятого номера рукою сягнути. Юсуф вирішує пройтися
пішки. У теплій машині шапка і рукавиці здавалися непотрібними, але
побудеш п’ять хвилин на ласці холоднющого вітру — відчуєш, що їх
таки бракує. Даремно Юсуф залишив це добро на панелі приладів.
Назустріч іде огрядний чоловік у червоно-чорній картатій куртці.
Намотавши повідець на зап’ясток, він веде песика. По правий бік
дороги простягається велика ділянка, у глибині якої стоїть цегляний
будинок. Юсуф зводить руку. Чоловік зупиняється.
— Вибачте. — Юсуф знову видобуває свій бейдж. — Поліція.
Підтягнувши до себе собачку, товстун супиться, бере в руки
поліційний документ і довго та пильно придивляється до нього. «Та ні,
йолопе. Це не підробка», — подумки запевняє Юсуф.
— Іншим разом я б не зупинився, але сьогодні зроблю виняток, —
каже чоловік. Не знати, чому він робить виняток. Тому що Юсуф —
поліціянт чи тому що на цій вулиці недавно скоєно два вбивства? — Це
просто жахливо. Ви натрапили на якісь сліди?
Юсуф засовує бейдж у кишеню.
— Ви живете тут поблизу?
— Близенько, — відповідає товстун, махнувши головою в напрямку,
звідки він прийшов.
— Ви стежите за новинами?
— Кулосаарі — невеликий район. Ой, нині тут уже не те чуття
спільноти, як було колись. Добре, коли хоч хтось із сусідів з тобою
поздоровкається. Але Копоненів знав кожен. Вони купили будинок, що
стояв порожняком. Коли ж це було? Два роки тому? Три?
— Чи довго він стояв порожняком?
— З самого початку. Місцевий архітектор спроєктував його, а зразу
по закінченні будови розлучився й виставив будинок на продаж.
Велика ділянка на набережній у такому місці, велике житло…
Пам’ятаю, початкова ціна була височезна. Здається, чотири…
— Мільйони?
— Ну не тисячі ж, звісно, — усміхається товстун і знову підтягує
песика до себе. — Так, чотири мільйони. Згодом архітектор скинув пів
мільйона. І ще раз скинув. Гадаю, Копонени навіть не три заплатили.
Знову ж таки, звідки мені знати…
— Зрозуміло.
Юсуф розмірковує, чи варто взяти до уваги історію з купівлею вілли.
Цей тип у картатій куртці справляє враження жахливого зануди. Один
із тих, які гадають, що геть усе знають, а насправді… Скоріш за все,
він не знає нічого цікавого. На жаль.
Зрештою Юсуф таки дає чоловікові картку — передостанню з пачки.
— Будь ласка, ось вам номер лінії підказок. Зателефонуйте, якщо
щось пригадаєте. Будь-що.
Глянувши на картку, товстун невідь-чого заходиться гучним сміхом.
За якусь хвилину він, уже серйозний, виймає з кишені мішечок на
собачі фекалії і напрочуд ввічливо бажає Юсуфові доброго вечора.
Еге, та тут придурок на придуркові сидить. Хоч бери та
й обгороджуй весь їхній острів.
67
«Фон Бунсдорф».
Юсуф кілька разів натискає на кнопку дзвінка. Жодної відповіді.
Потягнувшись до декоративної клямки, він помічає, що металева,
покрита полупаною темно-зеленою фарбою хвіртка не замкнена.
Поряд неї — автоматизовані ворота і старомодна камера
спостереження.
Подвір’я навдивовижу велике, вздовж огорожі ростуть густо
посаджені туї. Йдучи брукованою доріжкою, Юсуф розглядає
муровану будівлю, що височіє перед ним, з білими віконними рамами,
стрімким дахом, покритим чорними ґонтами, і з високим димарем. До
вхідних дверей ведуть низькі кам’яні сходи. Ця кам’яниця зовсім
не типова в Гельсінкі, їй личило б стояти в маєтку аристократів десь
в англійському селі. Під’їзна дорога обсаджена обрізаними
яблуньками, за ними видніє гараж, у якому можна розмістити
щонайменше дві автомашини. Слідів шин немає, але сніговий пилок
під Юсуфовими ногами свідчить, що цю дорогу розчищено після
позавчорашньої метелиці. Видно, тут хтось недавно був. Мабуть, той
хтось зараз у будинку: у вікні на другому поверсі яскраво світиться.
Зійшовши сходами вгору, Юсуф стає під дверима. Їх верх
заокруглений, а одвірок обрамлений декоративною білою цеглою.
Посередині дверей вилискує залізна, завбільшки з кулак лев’яча голова
з молотком у пащі. Дверного дзвінка немає — природна річ, адже
відвідувач має спершу скористатися дзвінком при хвіртці. Юсуф
береться за молоток, затиснутий у зубах лева, тричі стукає і чекає.
Немає відповіді.
Тим часом у кишені завібрувало. Це текстове повідомлення від
Єссіки. «Зателефонуй, коли зможеш». Юсуф блокує смартфон
і притискає його до підборіддя. Фон Бунсдорфа — його самого чи всієї
сімейки — немає вдома. Можна прийти сюди завтра. Або послати
когось іншого. Або зателефонувати власникові кам’яниці, дізнавшись
його номер. Зрештою, навряд чи щось бачили ці фон Бунсдорфи.
Вони мешкають далеченько від вілли Копоненів, а ця шеренга туй
навіть вулицю застує.
 Засунувши руки в кишені, Юсуф спускається сходами. Хотів був
набрати номер Єссіки, але раптом погляд зачепився за щось досі
не помічене. Юсуф кладе смартфон у кишеню й розправляє пальці. Що
за чортівня? На подвір’ї нагромаджено камені заввишки до коліна.
Щось схоже на мініатюрний Стоунгендж. Посередині цього скупчення
стоїть невисока рогата постать. Юсуф рушає до неї. Подвір’я вкрите
шаром снігу завтовшки кількадесят сантиметрів. Поверхня шару вчора
розплавилась, а сьогодні замерзла й хрускотить під ногами. Таке
враження, що з кожним кроком вони занурюються у величезну порцію
крем-брюле.
Добру хвилину побрьохавши заметеним подвір’ям, Юсуф присідає
навпочіпки перед камінням. Виявляється, це фонтан. Невисока,
метрова статуя зображає істоту з круторогою козячою головою
і напівоголеним людським тілом. Праве передпліччя з кистю зведено
вгору. Туди ж спрямовані вказівний і середній пальці. На шиї висить
п’ятикутна зірка. Замість ніг — копита.
Юсуф хапає статую за роги, шарпає її й виявляє, що вона міцно
закріплена. Він вдивляється в жорстокі очі істоти, в зірку на її шиї
й відчуває, що все його нутро заливає холодна хвиля. Юсуф
розглядається на всі боки. Цю споруду поміщено точно в центрі
подвір’я.
На гадку спадає Єссіка і все, на що вона натрапила за час короткого
слідства. І все, що б могло статися з нею ось тут, якби бос не наказав їй
залишитися вдома. Юсуф хапає повітря. Знає до болю, що збігів
не буває. Зокрема, в розслідуванні вбивства. А особливо — в цій
пекельній головоломці.
Двір, на якому сидить навпочіпки Юсуф, освітлено хіба що білою
сніговою пеленою та промінням вуличних ліхтарів, яке пробивається
крізь живопліт. Він почувається зовсім беззахисним. Дивиться на вікно
й бачить, що за ним, у кімнаті, світиться. Тоді Юсуф обертається до
напівлюдини-напівкозла, до кам’яного демона, чиї мертві очі
втупилися в кам’яницю.
68
Минуло кілька хвилин, які здалися вічністю. Юсуф чує стукіт
клямки і бачить двох поліціянтів, що насторожено виходять на ділянку.
Попереду йде Койвуаго. Він трохи нахилився, наче форвард-нападник,
що чекає початку гри.
— Що тут діється? — питає Койвуаго, добравшись до Юсуфа. Інший
поліціянт обережно підходить до гаража.
— Не знаю. Але в мене погане передчуття.
Юсуф зводиться на ноги. Від довгого сидіння навпочіпки болять
литки, а від холодного вітру заніміли вуха.
Койвуаго розглядає кам’яну статую.
— Бач, звідки воно взялося.
— Мабуть, ви тільки подзвонили з вулиці, а на ділянку не
зайшли? — питає Юсуф Койвуаго і, побачивши ствердний кивок, веде
далі: — А чи світилося тоді на другому поверсі?
— З вулиці перед хвірткою зовсім не видно будинку. Та й за дня це
було…
— Гаразд.
Юсуф витирає носа тильним боком долоні й жестом показує, щоб
Койвуаго йшов за ним. Вони бредуть снігом до розчищеного клаптя
перед кам’яницею.
— Недавно тут хтось згріб сніг лопатою, — шепче Койвуаго. — Ось
про що я подумав.
Розглянувшись, Юсуф зауважує над дверима ще одну камеру
спостереження, подібну до тої, що біля воріт. Якщо хтось є вдома, то,
очевидно, має якусь причину не впускати поліцію. Той другий
констапель досі оглядає гараж.
— Що будемо робити? — питає Койвуаго.
— Не знаю. Статуя сатани не дає нам права вибивати двері.
— Звичайно ж.
— Скажіть своєму приятелеві, щоб він почекав тут, перед входом.
А ми обійдемо ці хороми.
Щокроку Юсуф здригається від гучного хрускоту снігової кірки. На
фасаді чимало вікон. Усі вони темні й запнуті шторами. Нарешті вони
огинають ріг і виходять на заднє подвір’я — значно скромніше, ніж
яблуневий сад перед фасадом.
— Гляньте-но, — шепоче Койвуаго. — Господи, Твоя воля.
Посеред подвір’я маячить ще одна рогата постать.
Юсуф обмірковує, що робити. Вони утрьох порушили
недоторканність приватної власності, не маючи підстав запідозрити
власника у злочині. З другого боку, рогаті скульптури яскраво свідчать,
що мешканці цієї кам’яниці так чи інакше причетні до справи. Якщо
взяти до уваги все, що сталося за останні дні, то тут не варто
сумніватися.
Юсуф обертається до будинку, до великих скляних дверей, що
виходять на це подвір’ячко. Стиснувши в руці пістолет, він обережно
просувається вперед. На вікнах відкрито жалюзі, але ніяк
не розгледиш, що саме за ними. У просторих кімнатах темно, хоч око
виколи. Зате на великих дверях видніє щось дивне, подібне до
павутиння. Наче хтось силкувався розбити скло. Юсуф притискає
обличчя до скла, підіймає руки до скронь. Біла мармурова підлога
рясніє чорними плямами. Придивившись, побачив, що це не плоскі,
а об’ємні речі. Різних форм і розмірів.
Це каміння.
— Койвуаго! — гукає Юсуф і чує, як важкі вояцькі черевики на бігу
товчуть сніг. Юсуф пам’ятає Расмусів список убивств, складений на
основі подій у книжках Роґера Копонена. Зацитував би цей список
з пам’яті — навіть спросонку о другій ночі.

КНИГА І
* Жінку втоплено;
* Жінку отруєно;
* Чоловіка на смерть побито камінням;

— Ліхтарик, — каже Юсуф, простягнувши руку. Саме так

стоматолог звертається до свого асистента.
Койвуаго дістає чорного ліхтарика з сумки на поясі.
Потужний промінь лиже темне приміщення. Підлогу, всіяну
камінням. Софу перед каміном. І зелене крісло, біля якого набралося
чи не найбільше каменів. І ось у промінні ліхтарика щось заблимтіло.
Якийсь розсіяний відблиск. Наче від волосся. Ймовірно, це людська
маківка. Вона виступає з-поза спинки крісла.
 — Покличте сюди патрульного. І хай принесе інструменти, щоби
вламатися в будинок, — шепоче Юсуф, опускаючи руку на металеву
клямку. Двері замкнено, а скло не просте, а протизламне
і куленепробивне. Про це свідчить подібний до павутини візерунок,
який з’явився від ударів каміння об внутрішній бік дверей.
Койвуаго хапає радіотелефон.
69
Ерне Міксон рвучко притискає до ребер стос нескріплених паперів,
але той уже вислизає з-під пахви. Папери падають урозсип каскадом,
ковзають по ламінованій підлозі й перемішуються.
— Kurat! Чорт! — гучно лається Ерне. Якби не те, що слідство геть
заплуталося, він, мабуть, сам посміявся б зі своєї лайки,
продубльованої рідною мовою. Приклякнувши, він згрібає аркуші.
З кожним нахилом приливає кров до голови, а легені ось-ось
розірвуться. Кінчики пальців втрачають чутливість.
— Підожди. Допоможу тобі, — каже Мікаель, швидко підступаючи
на кілька кроків. Тільки-но він вийшов із вбиральні.
— Не треба! — каже Ерне, відштовхуючи його. — Припини, Міке.
— Як скажеш, — відступає Мікаель.
Сяк-так зібравши папери, Ерне складає їх у невпорядкований
нехлюйний стос, обстукує його з різних сторін і знову затискає під
пахвою.
— Щось не те? — питає Мікаель, давши Ерне час віддихатися.
— Так. Поклич Ніну і Рассе до кімнати нарад. Негайно.
— У тебе гарячка?
Мікаель тицяє пальцем у термометр на підлозі, де щойно сидів
навпочіпки Ерне.
Боса обдало холодом.
— Та ні, нема в мене гарячки. Я забув вийняти його з кишені.
— Окей, — відказує Мікаель і відходить убік.
— Хвилину тому подзвонив Юсуф, — каже Ерне. — Вже є п’ятий
покійник. Одного старого прив’язали до крісла і на смерть затовкли
камінням. Це сталося в Кулосаарі, за кількасот метрів від вілли
Копоненів.
Мікаель жалісливо скривився.
— Як його звати?
— Альберт фон Бунсдорф.
— Мені нічого не каже це ім’я. Схоже, він аристократ.
— Ніби так, — зітхає Ерне й починає сортувати свої зрадливі
папери. Поряд нього стоять Мікаель, Ніна та Расмус. Не сідають.
Надто вже схвильовані.
— Що ми ще знаємо про жертву? — питає Ніна.
— Сімдесятирічний вдівець. Шанований лікар-психіатр. Пенсіонер.
Можна вважати його жертвою тих самих маніяків. Про це свідчить
спосіб убивства. Та й оті дві статуї диявола на подвір’ї.
— Дай-но подивлюся, — каже Мікаель, поки Ерне гортає папери.
Ерне знаходить видруки кількох фото кам’яної скульптури, знятих
у світлі спалаху. Троє співробітників уважно розглядають їх.
— Бафомет, — тихо озивається Расмус.
— Що?
— Я так і гадав. Зі слів Єссіки, ота постать на льоду звела руку. Але
не стисла її в кулак. Виставила долоню і два пальці, як-от ця статуя.
Єссіка не могла це розгледіти, бо постать була надто далеко…
— Почекай-но, Рассе, — різко обриває його Мікаель. — Помалу. Що
за баба-мед?
— Бафомет. Стародавній божок. Всупереч поширеній думці, він
не має нічого спільного з поклонінням сатані. Хіба що з єрессю. Тому
можна було б припустити, що фон Бунсдорфа покарали за
ідолопоклонство.
У кімнаті на мить запанувала глибока тиша. Її порушив Ерне.
— Є дві статуї. Одна стоїть на головному подвір’ї, друга — на
задньому. Обидві повернуті лицем до будинку.
— Це вбивці їх принесли, — бурмоче Ніна за рогом стола.
— Юсуф вважає, що, судячи зі слідів, статуї стоять там щонайменше
кілька днів. Імовірно, їх поставили ще перед хуртовиною, яка була два
дні тому.
— Коли вбили фон Бунсдорфа?
— Скоро дізнаємося точний час смерті. Стан трупного заклякання
вказує на те, що вона сталася від дев’яти до двадцяти чотирьох годин
тому.
— Отже, статуї можна було легко принести…
Мікаель змовкає, бо Расмус щось гортанно захарчав. Усі дивляться
на нього. Плечі Расмусового чорного светра обсипані лупою.
— Та чи прислýхається до мене хтось із вас, трясця вам
в печінку? — питає він, потираючи скроні. Ерне зиркає на Ніну, яка
мимоволі усміхається. Вперше за всю свою кар’єру слідчого цей
мирний чоловік показав свою волю. Понесло його.
 — Вперед, Рассе, — примирливо каже Ерне. — Будь ласка, просвіти
нас.
— У ваших міркуваннях є небезпечна хиба. Не розумієте? Вбивці
не носили статуй Бафомета на подвір’я фон Бунсдорфа. Ніхто
не носив. Цілком можливо, саме ці статуї стали причиною його смерті.
— Сядьте всі, — розпоряджається Ерне й киває на Расмуса. — Веди
далі.
— Голова кози традиційно символізувала родючість. Нове життя.
Бафомет з його людським тілом і козячою головою — це своєрідний
бог родючості. Розумієте, до чого я веду?
— Маєш на увазі, що фон Бунсдорфа вбили за поклоніння
язичницькому богу?
— Це був би мотив убивства з погляду інквізиції. Наприклад,
у Франції чотирнадцятого століття тамплієрів ув’язнювали, бо
тодішній король вважав їх поклонниками Бафомета. Їх катували,
і багато хто зізнався під примусом.
— Отже, тамплієри боготворили сатану?
— Ні. Як я вже сказав, з самого початку культ Бафомета не мав
нічого спільного з поклонінням сатані. Та ось у 1960-х роках хтось
вирвав із контексту п’ятикутну зірку, пов’язану з Бафометом,
і домалював у ній козячу голову. Так виник символ сатаністів.
Зауважте, сатанізм — це інша річ, ніж поклоніння сатані.
— Яка тут може бути різниця? — сміється Мікаель і зразу помічає,
що його колегам не до сміху.
— Як підказує сама назва, таке поклоніння має в основі віру в злу
силу, в сатану. Натомість у сатанізмі сам сатана символізує тваринні
риси єства людини, природне прагнення сексу та інші гедоністичні
втіхи, які Церква упродовж століть намагалася викоренити. Сатаністам
притаманна не так віра в існування сатани, як заперечення
християнської концепції моралі.
З коридору, де проходить гурт поліціянтів, долинає вибух сміху, геть
несумісного з настроєм у кімнаті. Дочекавшись, поки стихне галас,
Мікаель питає:
— Хочеш сказати, що той шведсько-фінський психіатр був сатаніст
і тому загинув?
Прикривши обличчя долонями, Рассе зітхає. Вказує, що рівень
запитань упав мало не до нуля.
 — Не сатаніст, а прихильник Бафомета. З тих чи інших причин
злочинці вважали відьмами Марію Копонен і Лею Блумквіст.
І прибрали собі статус своєрідних інквізиторів, уповноважених карати
єретиків. Ось чому фон Бунсдорфа спіткала така сама лиха доля.
— Але тут є суперечність, — каже Ніна, розглядаючи свої акуратно
підпиляні нігті. — Ми припустили, що вбивці вірять в окультне. Тепер
Рассе трактує їх як інквізиторів. Мовляв, вони, на зразок отих
середньовічних, заповзялися вбивати звинувачених в окультизмі.
Хто ж вони насправді?
— Добре кажеш, Ніно, — зауважує Ерне, стримуючи кулаком позіх.
— Як у книжці описано відповідник убивства фон Бунсдорфа? —
питає Мікаель, коли стало видно, що на Нінине запитання не буде
відповіді.
— Жертву вбили камінням, як і фон Бунсдорфа. А в решті сценарій
зовсім інший, — відповідає Расмус.
— Якщо, на думку злочинців, фон Бунсдорф заслужив смертної кари
за свій сатанізм, то які можуть бути претензії до Марії Копонен та Леї
Блумквіст? — питає Ніна. — Вони теж були сатаністки? А може, цих
жінок вважали відьмами тільки через їхню зовнішність?
У Расмуса розчарований вигляд. Здається, колеги пропустили повз
вуха всі його пояснення.
— Цікаве запитання. Ми якраз і з’ясовуємо, чи справедливе твоє
припущення. Єдине, що об’єднує цих жінок, — це зовнішність.
— Та ще паскудне безталання, — додає Мікаель.
— А може, все пояснюється якимсь світоглядом чи філософією?
Чимсь спільним у Марії та Леї, ще живих… Може, воно допомогло б
нам рухатися вперед? — припускає Ніна.
— Ми розмовляли з найближчими приятелями Копоненів. Ніхто
з них ні словом не згадав про щось таке.
Ніна лускає кісточками пальців.
— Може, їм ставили не ті запитання, що треба.
— Може, й так. — Ерне так глибоко зітхає, що видихає все до решти
повітря з легень. — А чи зауважив хтось із вас одну обставину?
— Яку саме?
Ерне безпристрасно дивиться поперед себе.
— Лея Блумквіст, як психолог, вивчала агресивність. Альберт фон
Бунсдорф — психіатр на пенсії. А Марія Копонен працювала
менеджером на фірмі, що виробляє антипсихотичні засоби.
Мікаель чухає шию.
— Ну, коли ти так поставив питання…
— Зв’язок виразний, але не дуже конкретний. Тут можна хіба що
констатувати одну закономірність: всі жертви працювали в галузях, так
чи інакше пов’язаних з людською психікою.
— Еге ж. Заманлива річ, але надто вже розпливчаста. У кожного
з потерпілих була своя робота, зовсім інакша, ніж у решти. Їхні робочі
місця ніщо не пов’язувало. Гельсінський університет, фірма
«Неврофарм» і приватна практика фон Бунсдорфа, яку він провадив
від 1968 до 2009 року.
— Тобто зовсім інші клієнти, вороги… геть усе.
— Клієнтами фірми «Неврофарм» були великі фармацевтичні
компанії. Тоді як…
— Херня це все, — невдоволено пирхає Ерне й кидає гострим оком
на Ніну. — Спробуймо розглянути вбивство фон Бунсдорфа зосібна, як
не пов’язане з іншими злочинами. Що тобі найперше спадає на думку?
— Злочинець — колишній пацієнт.
— От-от. Склади перелік усіх його пацієнтів. І спробуй з’ясувати
зв’язок між ними, якщо він є. Може, Альберт фон Бунсдорф
спеціалізувався, скажімо, на певних психіатричних проблемах?
— Зроблю це.
— І останнє. Ми поговорили з усіма, що живуть неподалік будинку
Копоненів, а тепер належить підсумувати результати. Потрібен список
мешканців і дані про всі їхні ймовірні зв’язки з Копоненами.
— Можу за це взятися, — зголошується Мікаель.
— Я в захваті від твоєї ініціативи. Зараз я маю поговорити
з Єссікою. Тоді склепати пресреліз про це останнє вбивство, — каже
Ерне, виймаючи пачку сигарет. — А ви, зграє шарлатанів, беріться до
роботи.
70
Єссіка прокидається від галасу надворі. Ліниво ворушаться штори,
запнуті на французькому балконі. Нестерпно спекотна ця перша
серпнева ніч. Виявляється, галас зчинили п’яні британські туристи,
горланячи пісню не в тон і не в лад. Ще мить відлунює їхній спів,
а тоді стихає за рогом.
Сівши, Єссіка бачить, що друга половина ліжка порожня. Еге ж,
Коломбано вчора попередив, щоб не чекала його, бо останній концерт
літнього сезону завжди закінчується гуртовою вечерею музикантів на
одному з північних островів старого міста.
Минуло три з половиною тижні, відколи Єссіка побачила Коломбано
на цвинтарі в Сан-Мікеле. Вчора вона вже мала б повернутися до
Гельсінкі, натомість затрималась у Венеції, де мав бути початок її
подорожі. Єссіка не побачила багатьох міст і пляжів, які хотіла
відвідати, зате здобула щось інше. Вона пізнала чоловіка, справжнього
чоловіка в справжньому значенні цього слова. І його неймовірний
талант, упевненість у собі — щось таке з іншого світу. Єссіці
страшенно подобається безпосередній спосіб зближення Коломбано
з нею. Дотики. Поцілунки. У його рухах немає ні крихти
невпевненості, його дотики не просять дозволу, кінчики його пальців
сухі — не пітніють, як у того підлітка, що прагне взяти дівчину за руку.
З Коломбано Єссіка почувається бажаною та в безпеці.
Проте інколи на Коломбано наповзає якась незбагненна темрява,
неначе грозова хмара на чисте небо. У такі миті він поводиться
непередбачувано й імпульсивно.
Замість легко торкнутися шиї, він раптом здавлює її, впивається
нігтями в шкіру, вкриту ледь помітним пушком. Пальці обхоплюють
підборіддя так міцно, що щелепа мало не вискочить із суглоба.
Пригожий та дужий цей чоловік, він міг би запопасти хоч яку на вибір.
Однак воліє Єссіку. Оті з числа хоч яких радо вдовольняють кожну
його забаганку. Ну а Єссіці залишається одне — підлягати його
примітивній нестримній похоті. Такій, якою вона є, якою її витворила
еволюція. Єссіка навчилася читати наміри Коломбано з самого тільки
погляду його карих очей. Вони дають знати, що станеться. На жаль,
лише за мить перед тим, як спокій зненацька обернеться лютою бурею.
Те, що у Єссіки двадцять чотири дні тому засіло в голові як
заохочення і збудження, нині переродилося у щось інше. У любов
і відданість. Те, що спочатку викликало прагнення, тепер промовляє до
зовсім інших почуттів. Єссіка хоче догоджати Коломбано, давати йому
змогу виливати розчарування і невдоволення, неминучі в житті митця.
Еге ж, усі ті, що сподіваються тільки на досконалість, неминуче
опиняться на самоті, бо ж замірюються на зірку в небі. Єссіка хоче
бачити Коломбано крізь пелену його нападів люті, хоче приборкати
його непередбачувану натуру.
А понад усе хоче його розуміти.

Встаючи, Єссіка хапається за спину. Тут бракує одного-єдиного, що

залишилося вдома в Гельсінкі, — широкого ліжка з товстим
пружинним матрацом, який не тхне висхлим потом і жирним
волоссям. Ось ця вузька скрипуча стальна рама з грудкуватою
постіллю зовсім не на користь її увередженому хребту.
Підійшовши до балконних дверей, Єссіка трохи відсовує штору, аби
тільки було видно вузький канал і рожевий будинок навпроти — такий
близький, що можна пускати паперові літачки з вікна у вікно. Вона
береться за стальні поручні, й пальці коле полущена фарба. Тоді Єссіка
підходить до комода, до знімків, які оповідають історію життя
Коломбано. Один із них зник кілька тижнів тому. На ньому усміхнені
чоловік і жінка дивляться в об’єктив. Коломбано і та вродлива
чорнявка, риси обличчя якої вже забулися. Єссіка лише раз глянула на
це фото, і того самого вечора воно зникло. Зауваживши таку зміну,
Єссіка подумала, що Коломбано зробив це з огляду на її почуття,
не бажаючи відкривати своє минуле перед новою коханкою. Ну
а тепер, коли їхні стосунки зміцніли, він розповість про ту жінку, про
те, ким вона була і як померла.
Час від часу Єссіку проймає якась невиразна туга за домівкою.
Точніше — прагнення ностальгії, не пов’язаної з якимсь певним
місцем і часом. Коли померли названі батьки Єссіки, їй не було на кого
покластися в Гельсінкі. Залишилися тільки роблені усмішки юристів,
банкірів і колишніх опікунів, та ще рахунки у приватному банку. Там
стільки успадкованої грошви, що за неї можна було б купити будинок,
у якому мешкає Коломбано, разом із навколишніми історичними
пам’ятками.
Ага, ще Тіна, звісно. Мамина сестра, яка по стількох роках
старається влізти в життя Єссіки. Не хочеться й бачити оту тітоньку з її
звичкою принижувати маму. Мабуть, це через суперництво. Мабуть,
недалекоглядна Тіна не хотіла повірити в здібності сестри, в її
майбутню блискучу голлівудську кар’єру. Єссіка згадує Лос-Анджелес.
На ці спогади дуже вплинуло побачене в кіно й телевізорі. І не дивно:
коли сталася аварія, їй було всього шість років. Попри те, в пам’яті
залишилися пальми, що сягали неба, теплий вітер з пустелі й м’яка
зима з ароматом лосьйону для засмаги. Згадуються навислі сутінки
в Західному Голлівуді, червоне сонце понад Тихим океаном біля
Санта-Моніки. Єссіка пам’ятає сварку між мамою й татом. Вену, що
звивалася тлустим черв’яком на татовій скроні. Мамині побілілі
кісточки на пальцях, що обхопили оббите шкірою кермо. Пам’ятає
враження, що всьому настав кінець, ще перед дорожнім випадком.
Єссіка стискає братикову руку, вони вдвох уже втомилися від крику та
лайки. Братик, на два роки молодший, смертельно переляканий. Наче
передчуває, що авто ось-ось виїде на зустрічну смугу.
По щоці Єссіки котиться сльоза. Одинокість і неприкаяність женуть
дівчину в самотні подорожі Європою. І ніхто не знає, де Єссіка. У свої
дев’ятнадцять вона вже ні перед ким не звітується. І нікому
не належить, навіть Коломбано, хоча можна було б так подумати,
судячи з його поведінки за останні кілька днів.
Відчиняються двері. Єссіка прожогом відбігає від комода — єдиного
забороненого місця в цій квартирі.
— Джессіко, — озивається Коломбано. Він явно п’яний. І не один
прийшов.
— Я сплю, — хрипко відповідає Єссіка. І, скочивши в ліжко,
заривається між простирадла.
— Вже не спиш, — каже Коломбано. З коридору долинає булькання
рідини в пляшці. — Ти вже знайома з Маттео?
Коломбано стоїть перед дверима спальні, зодягнений у сорочку.
Комір розстібнутий, краватка розпущена, в руці погойдується пляшка
червоного вина без етикетки.
— Що?.. — затинається Єссіка. Коломбано прискає негучним
сміхом. До дверей підходить лисий вусатий чолов’яга. Нижчий від
Коломбано, але товстіший.
— Чао, — вітається незнайомець, беручи пляшку, яку йому подає
господар квартири.
Розстібнувши запонки, Коломбано сідає на край ліжка.
— Принцесо, я з тобою ласкавий, хіба ні?
Єссіці підкотився клубок до горла.
— Я хочу спати, Коло.
— Принцесонько, ти ж навіть не знаєш, що я тебе попрошу.
— Я хочу спати. Поговоримо завтра.
— Маттео хоче подивитися, як ми кохаємося.
Коломбано закочує рукави до ліктів. Єссіка відводить очі. Дивиться
у вікно. Чує, що Маттео, відрекомендований як брат і щирий друг
Коломбано, витягає стільця з-під комода. Ніжки шкребуть нерівну
дощану підлогу.
Єссіці хочеться крикнути, заверещати. Торохнути по стіні. Але вона
й пальцем не рушить. Уся заціпеніла.
— Ні, — глухо відказує Єссіка. Усе її нутро неначе змертвіло. Вона
спізнала пітьму, що залягла в частині душі Коломбано. У тій випаленій
дотла, яку, здавалося, вдасться зцілити. Та тепер йому, п’яному,
не зарадять ні слова, ні дії.
Коломбано лягає біля Єссіки.
— Маттео тебе не торкнеться. Обіцяю. Поки робитимеш те, що
скажу.
— Коломбано. Ні, — шепоче Єссіка, але грубі пальці вже
впиваються в шию. В ніс б’є дух червоного вина і сигарет. Клацає
запальничка Маттео. По кімнаті розходиться хмара диму. Язик
Коломбано дотикає її шиї, зуби — мочку вуха. Так само, як було цілу
вічність тому. Як одне й те саме може бути таким різним за різних
обставин… Як ніч і день. Рай і пекло. Пальці Коломбано між її ніг. Очі
Єссіки прикипіли до стелі, до облупленої фарби.
Вона від’їде завтра, на світанку.
71
По суті, Єссіка під арештом. Не на свободі. Та вже завтра вранці
вона покине цю квартиру й житиме по-давньому, ніби нічого
не сталося. Повернеться на роботу, до свого робочого стола
в поліційному відділку. Ходитиме, куди захоче. І матиме глибоко в дупі
всіх рогатих придурків, що пробують її залякати.
Єссіка споглядає білу стелю своєї однокімнатки — уже полупану,
хоч зовсім недавно, в січні, її пофарбував Фубу. Цілих два дні
квацював той любитель лижних курортів, що хвалиться своїм умінням
столярувати. Вимагав, щоб за роботу з ним розраховуватися піцою та
спиртним, однак Єссіка змусила його прийняти подарункову картку
Стокманна на сто євро. Запевнила, що виграла її в себе на роботі.
Зрештою, від того ремонту більше шкоди, ніж користі. Про це свідчить
розсип білої фарби на дощаній підлозі.
Дзвінок. Це Ерне. Нарешті вирішив зателефонувати.
— У чому річ, Ерне? Я дзвонила тобі разів чотири, не менш…
Його голос втомлений, монотонний.
— Я мусив влаштувати коротку пресконференцію на тему фон
Бунсдорфа. Ти розмовляла з Юсуфом?
— Так. Він скоро буде тут.
— Може, є якісь новини?
— У мене був час подумати, — відповідає Єссіка, зводячись із
софи. — Якщо тіло фон Бунсдорфа остаточно заклякло на час, коли
його виявили, то це означає, що він був мертвий…
— Від дев’яти до двадцяти чотирьох годин. І що з того?
— Ідеться про Роґера Копонена. Юсуф знайшов жертву увечері,
о пів на сьому. Копонен вийшов зі станції метро Кулосаарі вранці,
о восьмій шістнадцять.
— Хочеш сказати, Єссі, що Копонен подзвонив у двері фон
Бунсдорфа, а тоді знічев’я затовк його камінням до смерті?
— А хто його зна? Може, в них зайшла мова про політику.
— Так, це завжди слизька тема.
— Копонен живий, хай йому чорт, і зав’яз по вуха в цій справі. Хто
може запевнити, що це не він бавився в Гелловін на льоду, а перед тим
тероризував Лауру Гельмінен у підвалі?
— Твоя правда. Та й Копонен цілком міг знатися з фон Бунсдорфом.
Кілька років жив з ним по сусідству — за яких пів кілометра.
— Отже, фон Бунсдорф цілком міг його впустити.
— Попри те що про смерть обох Копоненів повідомили в ранкових
новинах?
— Ми зупинилися на припущенні, що наш шановний психіатр вірив
у козячого бога родючості. Якщо це правда, то чому б йому не вірити
у привидів чи янголів? Або ж у спілку мертвих письменників?
— Так, це логічно. Хоча якщо вже мертвих, то, мабуть, поетів26. —
Єссіка не бачить Ерне, але знає, що зараз він задумливо потирає
лоба. — Як там у тебе? Все гаразд?
Зітхнувши, Єссіка підходить до вікна. Чутно, що Ерне виходить на
вулицю: у мікрофоні зашумів порив вітру.
— На Тееленкату не видно жодного цапа, якщо тебе саме це
цікавить.
— От-от, про це я й питаю.
— Я могла б хоч зараз вийти на роботу.
— Могла б, але не вийдеш, — відрубує бос. Чутно, як він прикурює,
клацнувши запальничкою.
Єссіка заплющує очі.
— Не подобається мені твій голос, Ерне.
— Не подобається? Ти що — пропонуєш мені найнятися диктором
на «Голос Фінляндії»? На моє місце намірилася?
— Та я просто так сказала. Невдовзі подзвоню тобі.
Припинивши розмову, Єссіка вмикає ноутбук, дивиться на закладки
й почергово відкриває новинні сайти. Безліч крикливих заголовків.
Автори змагаються у яскравості та винахідливості.

«Наступною стане відьма…». «Серійний убивця знову напав…». «Ексклюзив!».

«Ковен27 у Кулосаарі?».

Цілий потік соціальної порнографії живиться з цих кримінальних

справ. Та коли знаєш обставини злочинів, скоєних за останню добу, то
бачиш, що багато чого ще не відкрито широкій публіці.
Єссіка вириває сторінку з блокнота і загострює олівець. Звичайно ж,
оті айпади та інші електронні причандали для нотаток істотно
допомагають у слідстві, однак Єссіка досі довіряє традиційним
знаряддям. Вона щойно видрукувала дисертацію, яку Юсуф надіслав
їй електронною поштою. Поставивши цей стосик на стіл, Єссіка
з’ясовує, скільки в ньому сторінок.
Двісті тридцять. Холера.
Озивається дверний дзвінок — достеменне каркання ворони. Цікаво,
чи впізнали Юсуфа хлопці з поліції безпеки. Може, зараз
зателефонують. А може, він, уже в наручниках, лежить,
притиснувшись щокою до крижаного асфальту?
Єссіка йде до виходу.
— Слухаю вас.
— Malleus maleficarum, сука.
Поки до Єссіки доходить значення вишептаного, по той бік дверей
вибухає сміх.
— Засранець, — каже Єссіка й, натиснувши на кнопку, відчиняє
двері.

Юсуф сідає, кладе на стіл зелену пластикову теку й втуплюється

у свої долоні. Втомлений і стривожений.
— Чи все добре? — питає Єссіка, принісши дві чашки. Кава для
Юсуфа, шипшиновий чай для себе самої.
— Та ні, не все. Глянь-но, — відповідає Юсуф, виймаючи фотографії
з теки. Єссіка розкладає їх на столі. На них зображено крісло і тіло
в ньому, залите кров’ю від голови до ніг. Обличчя понівечене до
невпізнання.
— Боже мій, — шепоче вона. Таке годиться сказати, коли тобі
показують щось жахливе. Насправді ж знімки укаменованого чоловіка
зовсім її не жахають. Ці потворні картини — природна частина всього
супутнього злочинам, які віддавна розслідує Єссіка.
Чоловік із розквашеним безформним обличчям, вбраний у темно-
синій халат. Кілька каменів застрягло між плечем і спинкою крісла.
Вони відбилися від черепа так, що не впали на підлогу.
— Звідки каміння? З подвір’я?
— Важко сказати, бо воно все в снігу. Але я знаю місце, де можна
відрами збирати такі камінці.
— На узбережжі, навпроти вілли Копоненів. Але воно покрите
кригою.
 — Еге ж, — підтакує Юсуф, відкинувшись на спинку стільця.
— Що підказує твоя інтуїція? Що цього дідка укаменував Роґер
Копонен?
— Я відразу саме так і подумав. Того ранку Копонена бачили
в Кулосаарі, а тому він автоматично стає підозрюваним.
— Одного я досі не розумію. — Єссіка відсьорбує чаю. — Що має
на меті Копонен? Таж знає, що рано чи пізно його схоплять. Йому
не вдасться інсценувати свою смерть, побавитися з нами в хованки,
а тоді піти в підпілля. Він публічна особа, його зразу розпізнають.
Навіть за кордоном.
— Може, він не має вибору. Може, мисливці на відьом його чимось
шантажують.
— Яким чином? Злочинці почали з того, що вбили його жінку.
Я б сказала, що зробили дурницю, як на шантажистів. Вже на самому
початку втратили найкращий засіб впливу.
— А як щодо грошей? Копонен — мультимільйонер.
— Тобто? Наприклад, поставили б йому умову: «Якщо
не закаменуєш цього старигана, то відвалиш нам мільйон євро»?
— Не знаю.
— Гадаєш, що навіть такий паскуда, як Копонен, вважає жінчине
життя дорожчим, ніж мільйон євро? — питає Єссіка. І змовкає. Думає
над своїм запитанням. Бо ж тільки-но дала знати, що гроші роблять
з людини нелюда. Їй це трапляється. Еге ж, Єссіка частенько вдається
до такого способу маскування, хоч щоразу почувається лицеміркою.
— Наразі є дві можливості. Або Копонен належить до мисливців на
відьом, або ним хтось керує…
— Іншими словами, він причетний. Добровільно чи ні.
— Інакше він зв’язався б із поліцією.
— Без сумніву. — Єссіка занурюється у свої думки. — А може, він
помстився за смерть жінки?
— Маєш на увазі, що фон Бунсдорф убив Марію Копонен?
— Так. І Роґер якось про це дізнався. Отож прийшов до нього і…
Єссіка заплющує очі. Юсуф теж. Минає хвилина за хвилиною. Вони
удвох мовчки сидять, збираючи думки докупи й посьорбуючи напої.
Єссіка записує імена жертв, місця злочинів та інші подробиці, що
спадають на думку. І малює діаграму з дивовижно прямими лініями,
симетричними колами та прямокутниками.
 — Я починаю схилятися до аргументів Міке, — нарешті порушує
тишу Юсуф.
Єссіка кладе олівця на стіл.
— Ти про що?
— Мабуть, нам таки варто залучити Карлстедта і Лехтінена.
— Це не наш клопіт. Хай Ерне вирішує.
— У цьому випадку він ухилиться від рішення.
— Юсуфе, він не з тих, що ухиляються. Ерне вже вирішив, що треба
вичекати. Ймовірно, ми щось дізнаємося з підслуху телефонних
розмов.
Юсуф ледь помітно струшує головою, він очевидно не згоден. Знову
западає тиша. Вони переглядають знімки й барабанять пальцями по
лакованій дерев’яній стільниці. Юсуф видобуває з теки рапорти
і стенограми допитів осіб, близьких загиблим.
— Ти щось почерпнула з цього? — питає він, киваючи на
дисертацію Леї Блумквіст.
— Дивно, але щось та й почерпнула… Принаймні так мені
здається. — Єссіка розгортає брошуру на одній з позначених
сторінок. — У цій дисертації все зводиться до котів.
— Котів? — хихикає Юсуф. — Чого б то?
— Блумквіст стверджує, що в родинах, які тримають вдома котів,
частіше трапляються серйозні порушення психіки дітей.
— Мені більш подобаються пси. А коти… Невже вони зводять
людей з розуму?
— Є просте пояснення. Люди заражаються токсоплазмозними
паразитами від котячих фекалій. Порівняно зі здоровими особами
інфіковані підлягають удвічі більшому ризику захворіти, наприклад, на
шизофренію.
— На шизофренію?
— Цю хворобу лікують антипсихотичними засобами. А їх виробляє
не хто інший, як фірма «Неврофарм».
— Так, уже є співзалежність. Наразі не дуже виразна. Чи лікував
хворих на шизофренію Альберт фон Бунсдорф?
— Ми ще не знаємо. З’ясуємо.
— Вислухавши лекцію Рассе, я подумав був, що з цим Бунсдорфом
і з його статуями кіз усе ясно… що мотивом була єресь. Але Марія
Копонен і Лея Блумквіст, очевидно, були далекі від таких вірувань.
Вже не кажу про нашу колегу з Савонлінни — Санну Поркку. Вона,
здається, опинилася не в тому місці і не в той час. Судячи з самого
зовнішнього вигляду, Поркка не вписується в гурт інших жертв. —
Юсуф дістає з теки кілька знімків обгорілого тіла, прив’язаного до
дерева. — Що скажеш про нього?
— Містер Ікс.
— Сарвілінна визначила, що це був чоловік близько сорока років.
— Досі ще ніхто не подав заяви про його зникнення.
— Один день — це небагато. Особливо коли йдеться про особу, що
живе сама.
— Сумніваюся, що містер Ікс опинився не в тому місці й не в той
час. Місце спалення — це така глушина, що в ній випадково нарватися
на злочинців міг би хіба найбільший невдаха з усіх на світі збирачів
суниць.
— І найбільший дурень. У цю пору року малувато суниць.
— Атож.
— Мабуть, він весь час сидів у Карлстедтовому «порше», —
припускає Юсуф.
— Або лежав у багажнику Копоненового «ауді», — випалює Єссіка.
Ця думка спантеличила Юсуфа.
— Причиною смерті містера Ікса, — веде далі його колега,
переглядаючи висновок Сарвілінни, — могла стати зупинка серця
через викид адреналіну, викликаний болем. Легені обпечені. Отже, на
місце злочину його доправили ще живим і спалили живцем. Ймовірно,
вбивці видалили зуби насамкінець.
— Може, Ікс не сподівався такого. Може, він весь час сидів
у «порше» з Карлстедтом та Лехтіненом і гадав, що вони гуртом
прикінчать Копонена. Ба, диригент вирішив попросити музикантів
помінятися місцями. Хто його зна? Може, це стало несподіванкою
і для Копонена.
— Злочинці зробили з Копонена маріонетку, він механічно
виконував те, що йому звеліли. Цим можна було б пояснити, чому він
зовсім не ховався від камер спостереження на станції метро. Мабуть,
застрашеному Копонену й на думку не спало, що поліція може
визначити, де саме його смартфон.
— Я цілком погодилася б з тобою, якби не те, що Копонен дуже вже
спокійно дивиться на камеру. Рухи спокійні, обличчя — як у Мони
Лізи, — зауважує Єссіка й, кілька разів клацнувши мишкою, відкриває
відеозапис у тунелі метро.
— Маєш рацію, Єссі. Той кретин спокійний як двері, хоч щойно
втратив жінку. Ще й, імовірно, зблизька спостерігав подвійне вбивство
біля Юви.
— Втім, у стані шоку дехто саме так і поводиться, — розчаровано
бурчить Єссіка. Тоді відкидається на спинку стільця і потягається.
— Ще повернешся до відділка? — за мить питає вона.
Юсуф позіхає.
— Не знаю. Хочеш, щоб я…
— Так. Поговори з Рассе. Він підслуховує телефонні розмови. Хочу
якнайбільше дізнатися про Торстена Карлстедта і Кая Лехтінена.
Єссіка відсуває стілець від стола.
Неквапно звівшись, Юсуф оглядає речі, розкидані на софі.
— Еге. Моя картка…
— Що?..
Єссіці забило дух. Вона знає, про що мова. На лихо, тут немає
гаманця з Юсуфовою платіжною карткою. Він лежить на кухні,
в апартаментах. Халепа.
— Я забув її забрати.
— Ах… Вибач, Юсуфе… — мимрить Єссіка й наперед знає, що
дуже вже непереконливо прозвучить брехня, яку зараз доводиться
придумувати на ходу.
Юсуф сміється.
— Але ж вона в тебе, хіба ні?
— Я залишила її у відділку. Пробач. Здається, на твоєму столі.
— Чорзна-що. А мені треба заправити авто, та й щось на зуб кинути.
Єссіка стискає вуста. Якби так виманити Юсуфа надвір, то можна
було б метнутися, взяти картку, а тоді зателефонувати йому і сказати,
що згуба знайшлася в кишені куртки.
— Якщо ти нікуди не вибираєшся, то, може, позичиш мені твою…
Єссіку знову обдало холодом.
— Ні.
— Чому?
— По-дурному складається… моя картка несправна. Не знаю, що
з нею не так.
— Зовсім не працює?
 — Зовсім. Я замовила нову.
— Може, маєш готівку?
— Ні. Пробач.
Юсуф супиться, знизує плечима й стягає куртку зі спинки стільця.
Навряд чи це пояснення видається правдоподібним, зате Юсуф
не знайде жодної причини запідозрити Єссіку в брехні. За мільйон
років ніхто не здогадається, що по той бік стіни є ще одна квартира.
Спроквола підійшовши до дверей, Юсуф взуває черевики.
— Чи була в гаманці чиясь чужа річ? — нарешті питає він.
— У чиєму гаманці?
— Твоєму, — відрікає Юсуф.
Оте логічне й розумне запитання може завдати прикрощів.
Зітхнувши, Єссіка встає.
— Якби в ньому було щось таке, то я сказала б.
— А ти добре подивилася? Якщо хтось зумів добратися до твого
блокнота й записати…
— Так, добре, — різко перебиває Єссіка, і тон її голосу таки вплинув
на молодшого колегу — нагадав йому про субординацію.
— Окей. Ми ще поговоримо про це.
Юсуф відчиняє двері й зникає на сходовому майданчику.
26 «Спілка мертвих поетів» — художній фільм (1989 рік, режисер Пітер Вір). 2021 року
посідав 207-ме місце у списку 250 найкращих фільмів за версією IMDb.
27 Ковен — традиційна назва спільноти відьом, що регулярно сходяться на шабаші. Члени
новітньої язичницької секти Вікка називають ковеном певну групу одновірців.
72
Зачинивши двері машини, Юсуф дивиться на «тойоту» по той бік
вулиці — пост хлопців із служби безпеки. Цей темно-сірий фургон
обладнано приладами запису та вісьмома зіркими камерами, які
подають на невеликий екран картину всього навкілля. У фургоні
сидять двоє. Під час добового спостереження вони почергово
втуплюються в цей екранчик. Мають значні запаси води та консервів,
портативний туалет і резервне джерело живлення — для безперервної
роботи відеокамер. Ця робота зовсім не схожа на захопливий бойовик.
Юсуф знає, що тривожна напруга й трепетне очікування, навіяні
фільмами на зразок «Китайського кварталу», швидко вироджуються
у просмерджену лайном клаустрофобію.
Юсуф заводить авто. Бідолашна Єссіка. Через оте слідство вона
втратила голову. Завжди така акуратна й обачна, а тут раптом губить
речі — то смартфон, то платіжну картку. Ось і доведеться сьогодні
викинути з голови райдужні мрії про піцу з «Манали»28.
Юсуф розвертає авто і їде вулицею Тееленкату до парку
Гесперіанпуйсто. Знову з неба спадають сніжинки, і перехожі
натягають капюшони на голови.
Задзвонив телефон, під’єднаний до автомобільного «блутуса». На
екрані з’являється номер Мікаеля. Юсуф зітхає. Йому не подобається
цей співробітник. Не тому, що він чимсь нашкодив Юсуфові. Просто
вони дуже вже різні люди. Крім того, Мікаель — завзятий донжуан
і нахабний виродок. Ніна не раз відчує цю рису на своїй шкурі, якщо
далі зустрічатиметься з ним. На таку кару вона аж ніяк не заслуговує.
— Що сталося, Міке?
— Ти наче у воду дивився…
Мікаель робить ефектну театральну паузу.
— Про що це ти?
— Про malleus maleficarum. Ці слова помічено з висоти. Цього разу
їх написали вогненними літерами.
Юсуфові запекло під ложечкою.
— Як? Де?
— У полі біля Галтіали.
 — Забиваєш мені баки, — каже Юсуф. Він знімає ногу з педалі газу,
і якусь мить авто ковзає до перехрестя. — Це, мабуть, помітили
з гелікоптера…
— Ерне послав його на східне передмістя Гельсінкі. Але Галтіала
так близько до аеропорту, що ці літери спостережено не тільки
з гелікоптера. Отож повідомили пожежників. Ті поїхали туди кількома
автомобілями. І дійшли висновку, що текст зроблено з повітря. Щодо
цього нема жодного сумніву.
Юсуф дивиться на годинник.
— Вже їду на місце.
— Добре. Експерти теж туди їдуть.
— Навіщо?
— Бо там знайшли мертву жінку, Юсуфе.
Авто зупиняється перед пішохідним переходом. Заплющивши очі,
Юсуф хрипко питає:
— За книжкою Копонена? Жертву розчавили…
— Щось таке. Тобі справді варто туди поїхати.
— Надішли мені адресу, — каже Юсуф. Закінчивши розмову, він
силкується ковтнути клубок у горлі. Чомусь ці злочини, скоєні за
останню добу, викликали думку про рідну сестру. Якщо якийсь йолоп
надумає виладувати на ній свою ненависть, то Юсуф навряд чи зможе
захистити Нежу.
Він натискає на педаль акселератора, переїжджає перехід
і зупиняється між двома алеями парку. Пальці обхопили кермо так, що
нігті впиваються в долоні. Відпустивши кермо, Юсуф зауважує, що
його руки тремтять. Він умикає нейтральну передачу, тягне на себе
ручне гальмо і засвічує жовті аварійні блималки. Вибравшись із
машини, яка досі чмихає, Юсуф закурює.
Повз нього проїжджає авто. Клаксон сигналить так гучно, що
й мертвяка розбудив би.
28 Манала — інша назва Туонели, підземного світу у фінській та естонській міфологіях.
Однойменну назву має ресторан у Гельсінкі.
73
До Пасіли повернулася темрява, знову за вікном переважають жовті
вогні будівельного майданчика. Ніна і Мікаель підходять до Расмуса,
коли він закінчує телефонну розмову.
— Що там у вас? — питає він, поклавши смартфон на стіл.
— Ідеться про Карлстедта і Лехтінена. Чи мають вони алібі стосовно
вбивства біля Галтіали?
— А чи визначено точний час смерті жертви?
— Ні, але ці літери загорілися зовсім недавно. Кілька разів різні
спостерігачі помітили їх в інтервалі від дев’ятнадцятої п’ятнадцять до
дев’ятнадцятої тридцять.
— На той час обидва підозрювані були вдома.
Расмус клацає мишкою. Ніна не розуміє, що за картинка з’явилася
на дисплеї. Мабуть, колега увімкнув програму стеження,
підслуховування й архівування телефонних розмов.
— Вони щойно мали цікаву балачку, — додає Расмус.
Вихідний номер — +3584002512585
Час дзвінка — 19.15:23

(Набирання номера).
ТОРСТЕН КАРЛСТЕДТ (Т. К.). Привіт.
КАЙ ЛЕХТІНЕН (К. Л.): Привіт.
(Кілька секунд тиші).
Т. К. Алло.
К. Л. Алло.
(Тривала пауза).
Т. К. Там є хтось?
(Тиша).
К. Л. Здається, ні (стиха підсміюється).
Т. К. Там таки хтось є. Без сумніву.
К. Л. Поговоримо про це найближчим часом. Усе дуже добре. Просто-таки чудово.
(Кінець розмови).

— Якась нісенітниця. Може, вони погано чули один одного? —

питає Ніна.
— Вони вели розмову не між собою, Ніно, — пояснює Расмус.
Утямивши сказане, Ніна відчуває, що пошилася в дурні.
— Вони… вони розмовляли з нами, — шепоче вона.
 — Атож.
— Зграя гівнюків! — вигукує Мікаель і випльовує жуйку в кулак. —
Треба негайно їх затримати.
— Я вже згодився б на те, однак… — каже Расмус, але Мікаель уже
зірвався зі стільця й розмашисто йде до босового кабінету. Ніна за ним.
— Підожди, Міке. Не гарячкуй…
— Ерне, — вже з порога каже Мікаель. Бос саме одягав куртку
й мало не заробив дверима по лобі. Ніна залишається в коридорі.
Ерне застібає замок-блискавку куртки.
— Годилося б спершу постукати, Міке.
— Карлстедт і Лехтінен знають, що ми їх підслуховуємо. Вони мали
телефонну розмову й кепкували з нас.
Ерне дивиться на Мікаеля.
— Чи в цьому кепкуванні було щось схоже на зізнання? Або ж
принаймні причетність до вбивства?
— Ти що — справді сподіваєшся, що ці негідники ось так просто
зізнаються…
Ерне так торохнув у двері важким кулаком, що Мікаель і Ніна
підскочили.
— Що з тобою діється, Міке?! За це слідство відповідаю я. Невже
послати вас усіх додому, щоб ви там навчилися субординації?
— Тому-то Єссіка сидить вдома? — тихо, але доволі зухвало
відказує Мікаель. — Робить домашнє завдання?
— Якщо ти не вписуєшся у встановлений тут порядок, то звільнися
к чортовій матері. Не один чекає на те, щоб зайняти твоє місце.
Ерне підступає до Мікаеля. Опускаючи очі, Ніна зауважує палючий
погляд Ерне: у ньому немає ані натяку на недугу та слабкість. Як
ніколи.
— На якій підставі? Через те що свою голову маю? — питає
Мікаель.
Ерне довго дивиться на нього, тоді переводить погляд на Ніну
й зрештою втомлено та безрадісно усміхається.
— Маєте мене за ідіота, любчики-коханчики? Та ви досі
не розлучилися одне з одним тільки тому, що я вічний романтик
і недолюблюю бюрократію. Не спокушайте долі, кажу вам.
Проминувши парочку, Ерне йде коридором. У Ніни запашіли щоки.
Вона дивиться на Мікаеля. Той у безсиллі щось бурмоче собі під ніс.
74
Єссіка кидає оком на годинник. Доходить дев’ята. Сидячи за столом
у своїй однокімнатці, вона дивиться на чотири аркуші паперу,
скріплені скотчем. На них вона виклала всі доступні дані про злочини,
скоєні за останню добу.
Тільки-но Юсуф надіслав кілька фотографій жінки, вбитої біля
Галтіали. Їй років тридцять. Гарне чорне волосся. На ній чорна вечірня
сукня. Така сама, як і на інших трьох жертвах, із яких вижила тільки
Лаура Гельмінен.
На знімках видно, що ця невідома жінка лежить між двома листами
добрячої фанери. На верхньому лежать великі камені. Вони поступово
давили беззахисну жертву. Єссіка порівнює ці фото з історичним
малюнком, який вона знайшла в інтернеті. Є подібність з убивством
в останній частині трилогії Роґера Копонена.

КНИГА ІІІ
Жінку розчавлено на смерть (поступово, важким камінням).

Убивство біля Галтіали, як і сцена з Копоненової книжки, — це

правдиве відтворення смертної кари, описаної в англомовній
вікіпедійній статті Crushing (Execution). Є ілюстрація: фермера
Джайлза Корі душать у вересні 1692 року, коли тривали судові процеси
над сейлемськими відьмами.
Єссіка розглядає сфотографоване великим планом обличчя жінки.
Воно спокійне, не видно ознак болю. Мабуть, їй дали щось
знеболювальне чи наркотичне, перш ніж накласти каміння. Ця думка
водночас жахає і втішає. Усе ж це краще, ніж повільна болісна смерть
і бездонний страх, який їй передує.
Звівши руку, Єссіка відчуває, як розтягуються напружені міжреберні
м’язи. За останні пів року вона значно менше вправлялася, ніж раніше.
Еге ж, тепер не так часто, як колись, дошкуляє хребет, ушкоджений
в автокатастрофі, коли Єссіці було шість років, але якщо й далі
нехтувати прописані реабілітаційні вправи, то повернуться давні
прикрощі. Іноді, вставши з софи чи ліжка, Єссіка ступає перший крок
немовби чужою ногою. П’ята не відчуває підлоги, а литка — ваги тіла.
Не завжди болить лікоть, вдарившись об щось під час гри в баскетбол.
Буває, біль від удару приходить згодом — разом з якимсь сильним
стресом. Звісно, це тіло ніколи не дійде до норми, а однак завдяки
наполегливим тренуванням Єссіка досягла такого рівня, що, вступаючи
до поліційної академії, завиграшки склала тест на фізичну підготовку.
Однак у медичних картках Єссіки не зазначено про ушкодження
хребта. Не було автокатастрофи. Єссіка не мала родичів з прізвищем
фон Гелленс. У неї ніколи не було батьків, не було дитинства в Бель-
Ері, не було молодшого брата з гарними оченятами, що благають
допомогти.
Єссіка відчуває, як братик обхоплює долонькою її пальці.
Усе гаразд, Тоффе. Все буде добре.
75
Вуличне виття тромбона пронизує сон, з підсвідомості
розкручується ролик безладних образів. Розплющивши очі, Єссіка
бачить, що вона й досі в обіймах Коломбано. Так і пролежала цілу ніч,
ув’язнена в його могутніх ручищах. Не в змозі заснути, вона ковтала
солоні сльози, надіючись, що стихне барабанне гупання ось цього
серця, що задубіє хмільна, мерзенна туша, спрагла брати в полон, що
Коломбано згине й нарешті буде змога втекти звідси. Вночі раптово
спалахнув біль у колінах, стопах та пальцях ніг. Паралізована цим
болем, Єссіка лежала й ридала, а Коломбано притискав її до себе
й водив пальцями по її просяклому потом волоссі. Зрештою довелося
піддатися, бо все тіло підвело — опинилося в якомусь проміжному
стані між сном і явою, в сюрреалістичному заціпенінні. Вона неначе
спостерігала саму себе з французького балкона, проглядала крізь
штору, як ангел, замилована красою романтичної сцени в кімнаті
й вражена невтішним сумом на своєму обличчі.
— Джессіко.
Найгидкіший у світі голос. Єссіка здригається. Стрепенулося серце,
в нутрі наростає відраза. Досі відлунює у вухах чоловічий сміх,
пашить від ляскання гола сідниця. Досі в ній Коломбано, невблаганний
і грубий як ніколи.
— Джессіко.
— Що, любий? — шепоче Єссіка. Слова спливають із уст самохіть,
керовані хіба що споминами про час, віддалений на світлові роки. По
щоці котиться сльоза. Стегно липке від сперми.
— Ти не сердишся, правда ж?
Обійми міцнішають — підказка, як відповісти.
— Чи… чи той чоловік ще тут?
— Маттео? — Коломбано сміється, цмокає Єссіку в щоку
і викочується з ліжка. Вона вже вільна, але й досі не може рухатися. —
Я ж сказав, що він тебе не торкнеться.
— То він торкнувся чи ні? — пхинькає Єссіка.
Чутно, як Коломбано суне до ванної. На всю квартиру лунає бридке
дзюркотіння і постогнування Коломбано. Він випорожняє сечовий
міхур. Єссіка заплющує очі. Не знає, що сказати. Не може згадати.
Може, той Маттео її таки не торкався. Може, просто підглядав.
Зрештою, це вже не має значення.
— Ні, — тихо каже Єссіка, втупившись у стіну.
— А ти хотіла б ще й з ним?! — гукає Коломбано, спускаючи воду
в унітаз.
— Хотіла б? — повторює він, повертаючись до спальні. Вода вже
не тече, натомість пронизливо вищать сантехнічні труби.
— Я…
— Це не по-моєму. Не люблю ділитися. Я не проти, якщо хтось
захоче підглянути, але ділитися — це зовсім інша річ.
Єссіка відчуває, як під його вагою опускається матрац на залізному
ліжку.
— Втім, я можу зробити виняток, якщо бажаєш, — веде далі він.
Єссіка задихається.
— Ні.
— Ні. Саме так ти вчора й сказала, принцесонько. Попри те, ми
кохалися пристрасніше, ніж будь-коли. Іноді буває приємно
помилитися, га? — сміється Коломбано.
Єссіці заболіло в животі.
— Я можу хоч зараз зателефонувати Маттео.
— Ні.
— Скажу тобі чесно. Я б ніколи не поділився з Маттео тим, що мені
справді подобається. Ти потішна дівчинка, Джессіко. Але я бачу, що
в нас нема майбутнього. Ти незріла. Зовсім ще дитина.
Єссіка заходиться плачем. Коломбано кладе руку їй на плече.
— Чесність може бути жорстокою, дитино моя. Але колись ти
подякуєш мені за те, що я так повівся. Жорстоко і чесно.
— Ти… — лепече Єссіка, але їй стискається горло й замість слів
вихоплюється хрипіння.
Нахилившись над Єссікою, Коломбано доторкається губами її вуха.
— Пропоную тобі, — каже він напівпошепки, — востаннє
побавитися в ліжку, як у старі добрі часи. Тоді я піду на репетицію.
А поки повернуся, ти встигнеш зібрати свої речі й вирушити в дорогу.
У дивовижну подорож, яка вже мала б початися.
— Так, я поїду.
Єссіка насилу сідає. У вухах стугонить кров.
 — Знаю, що поїдеш. Але перед тим попрощаємось як годиться.
Єссіка висмикує руки з затиску грубих пальців.
— Не чіпай мене! — хрипко верещить вона і схоплюється з ліжка.
Здивований Коломбано видивляється на неї. Єссіка не може й глянути
йому в очі. Вона переводить погляд на величезні татуювання, що
прикрашають м’язистий торс.
— Ну ж бо. Я запізнююся на репетицію, — понукує Коломбано,
зігнавши усмішку з обличчя. У Єссіки частий і неглибокий подих.
Знадвору долинає гомін прохожих і торохтіння підвісних моторів на
човнах. Єссіка обертається, рвучко розсуває штори й уже закричала б
пробі, але Коломбано хапає її за волосся й втягує в кімнату. Мало
не скальпує. Єссіка стукається потилицею об підлогу, пальці
Коломбано обхоплюють їй горло. Довгі масні патли шмагають її
обличчя, в ніздрі б’є сморід поту й алкогольного перегару з домішкою
запаху лосьйону після гоління.
— L’inverno, — каже Коломбано, бризкаючи слиною з-поміж білих
зубів.
Зима.
76
Єссіка зиркає на свій смартфон. Двадцять друга година ще
й двадцять дві хвилини. Пора загадати бажання. З погляду теорії
імовірності, у такий момент люди занадто вже часто перевіряють
точність годинника. Так, вони впадають у самообман і помиляються,
а все тому, що значно легше запам’ятати число 22,22, ніж, наприклад,
21,19. Так чи сяк, а ці знаменні цифри видаються зловісними цієї
темної ночі, коли в димарі свище холоднющий вітер і торсає старі
віконні рами так, що мало не лопають шибки. У каструлі кипить вода.
У цій маленькій квартирі немає електричного чайника. Може, тому, що
господиня насправді тут і не проживає. А може, й тому, що брак такого
причандалля підкріплює твердження: Єссіка мешкає в злиденній
однокімнатці, обставленій випадковим набором меблів та інших
манатків. Зрештою, у води завжди один і той самий смак, незалежно
від того, як її кип’ятити: чи то в каструлі з нержавійки, чи то
в рожевенькому чайнику фірми «Кіченейд».
Єссіка сьорбає з кухля. Забула його на столі. Чай холодний. Поруч
лежать сімнадцять аркушів друкарського паперу — більші, нарощені
склеюванням, і менші. Під фотографіями місць злочинів і жертв вона
скопіювала кілька цитат із книжок Роґера Копонена. Ймовірно, ці
фрагменти тексту надихали вбивць. Та чи не ризикуємо ми випустити
щось важливе з уваги, зосередившись на пошуку підказок у цих
книжках? Запам’яталися слова Мікаеля: ми знаємо рівно стільки,
скільки нам дозволяють знати. І нічого понад те. Бува, дратує такий
цинізм, але Міке часто має рацію.
Допиваючи кухоль до дна, Єссіка ненароком втягує останню краплю
в дихальне горло й кашляє в кулак. Ось так і на мить відчуєш, як
воно — топитися: нізащо не можеш відкашляти рідину, яка потрапила
в трахею й перекриває доступ повітря.
Єссіка підходить до раковини, вишмаркується й набирає окропу
в кухоль. Відчинивши креденс IKEA, вона шукає скляну банку
з пакетиками чаю. Банка майже порожня, у ній залишилися два
пакетики гидотного ванільного чаю.
 У цю мить озивається смартфон. Незнайомий номер. Це не той
хлопець із поліції безпеки, що телефонував раніше. Напевно, це Фубу
набридає їй телефоном, позиченим у приятеля. Так йому й треба
сказати навпростець: не будь набридою.
— Слухаю. Ніємі.
— Алло… — Жіночий голос. Якийсь непевний, боязкий.
— Це ви до поліції звертаєтеся?
— Так, — швидко каже жінка на тлі чогось схожого на теленькання
коров’ячого дзвіночка. Чутно також чиєсь бурмотіння. Вона затулила
трубку долонею і з кимось розмовляє. За кілька секунд заходиться
кашлем.
— Вибачайте. Я… Так, у мене справа до поліції. Тому
я й подзвонила.
— Чим можу вам допомогти? — питає Єссіка, знову сідаючи за стіл.
Чує, що на сходовому майданчику відчинилися двері. Мабуть, це хтось
із її сусідів, які мешкають на поверх чи два нижче.
— Еее… мене звати Ірма Гелле. Я власниця швацького ательє тут, на
вулиці Коркеавуоренкату…
Єссіка зосередилася на одному з аркушів.
— На чому спеціалізується ваше ательє? — питає вона.
— Переважно на сукнях. Вечірніх…
Зі сходового майданчика долітає дзявкання собачки.
— То в якій ви справі?
— Почекайте трішки, будь ласка, — каже жінка й знову говорить
з кимось. Мабуть, цей дзвіночок, що зателенькав, висить на дверях
і дає знати, що до ательє хтось прийшов.
— Ваш заклад відчинений у таку пізню пору?
— Звичайно ні… Вже зачинений… але я маю викінчити сукню і…
— Зараз ви самі? — питає Єссіка, сама не знаючи чого.
— Я просто забула замкнути двері… Так, зараз я сама.
— Гаразд, — каже Єссіка, відкидаючи пасмо волосся з очей. — Що
я можу для вас зробити?
— Я зателефонувала в поліцію про вбивство Копонена і…
— Так і є. Деякі дзвінки переадресовуються безпосередньо мені.
Я головна слідча, вищий констапель кримінальної поліції Єссіка
Ніємі, — торохтить Єссіка. Від напруги в неї поколює в кінчиках
пальців. Очевидно, ця жінка зауважила, що жертви були вдягнені
у вечірні сукні — її товар.
— Я знала Марію Копонен. — Ірма Гелле робить довгу паузу. — Це
моя клієнтка… тепер уже колишня. Замовляла кілька разів.
Випроставшись, Єссіка хапає олівця. Її просто-таки розпирає
цікавість, але треба тримати язик за зубами й уважно слухати. Це вже
постановлено.
— Я жахнулася, почувши, що її вбили…
— Природно.
— А тоді мені подзвонила дочка. Час від часу мені допомагає…
Вона дуже добре розуміється на жіночій моді. Вчиться на
спеціальності «текстиль і дизайн одягу»…
— Що сказала ваша дочка?
— Сьогодні вранці вона побачила ютьюбівський відеоролик.
Однокурсники поширили.
Єссіка чухає шию. Засвербіло. Дочка Ірми Гелле побачила мертву
Марію Копонен. Цей відеоролик майже відразу видалено з серверів
«Ютьюбу», а проте він почав жити власним життям. Досі у вухах
відлунює голос із гіпнотичними повторами: Malleus maleficarum.
Malleus maleficarum…
— Моя донька подумала, це якийсь чорний гумор. Вона не була
знайома з Марією Копонен, але впізнала вечірню сукню.
— Цю сукню пошито у вас?
— Так. Я цілком певна, — підтверджує Ірма Гелле раптово
посумнілим голосом. — Боже мій. Дочка надіслала мені знімок, але
вирізала з нього обличчя. Потім я зрозуміла, навіщо вона так зробила.
Знімок зроблено після смерті Марії Копонен, і дочка не хотіла мене
вразити цим обличчям.
— Розумію, — відповідає Єссіка, силкуючись говорити спокійно.
Глибоко зітхнувши, вона притискає тремтливі пальці до стільниці. Цей
дзвінок може стати проривом. Усі жінки-жертви, за винятком Санни
Поркки, були одягнені в однакові вечірні сукні. І взуті в однакові туфлі.
Навіть нігті однаково полаковані. Єссіка кладе смартфон на стіл
і вмикає гучномовець. — Будь ласка, ведіть далі.
— Може, вона зовсім випадково одягла сукню моєї роботи, але… —
Ірма Гелле сьорбає носом. — Десь місяць тому Марія Копонен
прийшла до мене… ми зняли з неї мірку й вибрали тканину…
 — І що?
— Вона замовила аж п’ять штук. Не повірите.
Єссіка похолола.
— П’ять вечірніх суконь?
— Так. П’ять однакових.
Єссіка знає, що у віллі Копоненів немає цих інших чотирьох суконь.
— Але всі вони різного розміру та повноти, — додає Гелле.
Це ж чортзна-що! Такого не може бути.
Єссіка барабанить пальцями по стільниці.
— Чи збереглись у вас записи цих мірок?
— Збереглись. У моїй книзі замовлень. Марія дала мені п’ять різних
мірок для пошиття. Не пояснила чому. Мабуть, ці сукні призначено на
весілля. Або ж на якусь вечірку, де жінки мали однаково вбратися…
— Отже, Марія Копонен замовила ці сукні? І заплатила за них?
— Так.
— До котрої години ви ще побудете на роботі?
Єссіка дивиться на годинник. Пів на одинадцяту. Хтось мав би туди
поїхати. І то негайно. Якщо не знайдеться когось вільного, то вона
сама туди подасться. Хай там що скаже Ерне.
— Цілком певно, працюватиму до півночі…
Єссіка чує якийсь гомін на тому кінці лінії.
— Чого вона хоче? — бурмоче Гелле.
Єссіка насторожилася.
— Хто?
— Жінка. Вона знову прийшла.
— Яка жінка?
— Щойно увірвалася сюди… Господи, вона дуже подібна до Марії
Копонен… Підождіть, будь ласка.
Єссіка чує, що смартфон покладено на прилавок.
— Гей! Стривайте! — гукає вона, зірвавшись з місця. — Алло! Ірмо!
Але Ірма Гелле вже не слухає. В ательє лунають кроки, стукіт, а за
мить — теленькання дзвінка.
— Не відчиняй дверей, — шепоче Єссіка. Поклавши долоню на
лоба, вона підходить до вікна.
Ледь чутно мову на тому кінці лінії: «Вибачте, ательє зачинене.
Почнемо працювати о дев’ятій ранку. Перепрошую. Ви мене чуєте?
Будь ласка, ідіть собі звідси…»
Зв’язок обривається, лунають три короткі гудки.
77
На сходовому майданчику панує тиша. Приклавши телефон до вуха,
Єссіка відчиняє двері й зупиняється біля пульта сигналізації. Так і не
ввімкнула її, поспішаючи повернутися до однокімнатки.
— Що нового, Єссіко?
Юсуф відповів на дзвінок по-ранковому бадьорим голосом. А сам,
мабуть, зауважив, що Єссіка говорить квапливо й нервово.
— Мені щойно подзвонила така собі Ірма Гелле. Гадаю, їй загрожує
небезпека. Я викликала патрульних. Уже їдуть туди.
— Хто вона?
— Власниця швацького ательє. Саме вона пошила вечірні сукні
жертв. Кожній зокрема.
— Чому ти гадаєш, що вона в небезпеці?
— Хтось схожий на Марію Копонен щойно пробував забратися в це
ательє, — каже Єссіка, швидко йдучи на кухню по гаманець. Має
лежати там, де його поклала. А чому б йому там не бути? Усе здається
туманним і нереальним. І знову під загрозою життя людини.
— Схожий на Марію Копонен… — скептично каже Юсуф, трохи
помовчавши. — Тобто це жінка?
— Авжеж. Марія Копонен сама замовила сукні. Що це означає, на
твою думку?
— Якась дивна, незбагненна річ.
— Марія Копонен дала Ірмі Гелле розміри й повноту кожної з жінок,
згодом потерпілих. Мабуть, зналася з ними всіма. Або принаймні знала
їхні точні розміри.
— Але… ми шукали зв’язок між цими жертвами й досі нічого
не знайшли. Ніяких спільних інтересів, ніяких дзвінків… Вони навіть
не приятелювали у фейсбуці. Та й Лаура Гельмінен сказала нам, що
ніколи не чула про цих жінок.
— Попри те, Марія Копонен знала їхні розміри.
— Це не означає, що вона була знайома з цими жінками. Хтось міг
дати їй ці дані.
— Хто саме? Чи були замішані в цій справі Копонени? Невже вони
допомагали якомусь придуркові здійснити цю кримінальну загадку?
 — Марія Копонен мертва, Єссіко. Навряд чи вона навмисно
допомагала б убити себе.
— Мабуть, це Роґер передав сукні.
Якусь мить вони мовчать.
— Де ти? — питає Єссіка.
— Я щойно розвернув авто. Їду до Улланлінни.
— Візьми мене.
— Що?
— Під’їдь сюди. Поїдемо разом.
— Тобі не можна.
— Можна.
— А що на те скаже Ерне?
— Хай мене поцілує в дупу.
— Ой, не знаю. А може, ти стала мішенню? Чи не краще було б на
якийсь час вийти з гри?
— Мені здається, що я мішень саме тут, вдома.
— Замов таксі. Бо інакше дістану від Ерне по дупі. Не поцілунок.
— Юсуфе, якщо ти зараз же не підженеш свою розвалюху до моїх
дверей…
— Ти справді відьма, Єссіко.
— Коли будеш?
— За десять хвилин.
— Я зійду вниз.
— Почекай, — каже Юсуф, і Єссіка чує, як він вмикає поліційну
рацію. І ловить на слух майже кожне слово з розмови: «…вітрина
ательє на вулиці Коркеавуоренкату. Ми бачимо жінку, що лежить на
підлозі. Жінка не рухається. Не реагує на наш стукіт. Будемо
виламувати двері. Ми вже викликали карету швидкої допомоги».
78
«Я дав тобі чіткий наказ, Єссіко. Гадаєш, я дивитимусь крізь пальці
на таку непокору?»
Клацнувши запальничкою, Ерне якнайглибше затягається, а тоді
крізь великі волохаті ніздрі, часто попихкуючи, видихає дим, що
недовго покружляв дихальними шляхами.
Ерне дивиться на стіну курилки у відділку, потемнілу від бруду та
вихлопів. Навіть сніг, що засів у швах між бетонними плитами,
не може скрасити цю бридоту. Тільки така жахлива будівля й могла
стати ідеальним осідком для тупуватих державних службовців. Вони
тут працюють і навзаєм розвивають одне в одному упередженість
і параною. У цій страхітливій споруді є щось східнонімецьке. Щось на
зразок Штазі чи ще якоїсь деспотичної організації, яка навіть
не потрудиться замаскувати своє цинічне ставлення до навколишнього
світу. Бо ж пересічного громадянина лякає проста справа — прийти до
поліції лише для того, щоб здати заяву на паспорт. Негнучкий,
бюрократичний спосіб урядування гармонує з будівлею — цим
монстром кольору сечі. Не кажучи вже про решту району Лансі-
Пасіла. Її по-дурному поділили на зони й забудували згідно
з розчерком руки, натхненної листівками, що в якнайпривабливішому
світлі рекламують Plattenbauten29.
Піпікає цифровий термометр. Тридцять сім і дев’ять. Хай йому чорт.
Щоб ти скисла, Єссіко.
Кінчик сигарети обпікає вказівний і середній пальці. Підмізинний
мерзне на холоднющому вітрі. Мізинець і великий палець обіймають
порожнечу.
Пів року. Якщо негайно почати лікування.
Весь день Ерне наглядав за своїм смартфоном. У приватній клініці
пообіцяли подзвонити в проміжку від восьмої ранку до восьмої вечора.
Зазвичай такі новини повідомляють пацієнтові віч-на-віч, але Ерне
умовився про дзвінок. Нема часу на візит до лікаря, та й, зрештою,
наперед відомо, що новини будуть погані. Як і ті попередні, вже відомі.
Отож рівно о восьмій вечора онколог Паюнен лаконічно
продекламував: комп’ютерна томографія грудної порожнини,
гастроскопія та біопсійний аналіз підтвердили те, що вже вважалося
можливим. Пухлина дала метастази — поширилася не тільки на
печінку та кістки, а й на стравохід.
Єссіко, Єссіко.
Після розмови з лікарем Ерне раптом заспокоївся. Усвідомивши, що
нарешті сталося найстрашніше, він перестав боятися. Звичайно ж, це
смертницьке повідомлення вразило, відібрало надію і спустошило, але
водночас умиротворило. Вже немає ні запитань, ні здогадів. Скоро все
закінчиться.
Ерне підкочує сигарету до краю попільнички й закурює ще одну.
Якби ж то Єссіка мала розум та й робила так, як він каже.
29 Панельне будівництво (нім.).
79
Входить Мікаель з двома паперовими пакетами. У кімнаті для нарад
повіяло запахом жирного лаваша, масла, часнику й кінзи.
Ніна розриває фольгу та пінопласт.
— Баранина для Рассе…
— Ні, для мене.
Мікаель вихоплює лаваш з-під Расмусового носа. Ніна скоса
спостерігає поділ здобичі. Хоч Міке й не задирака, однак користується
тим, що спритний і язикатий. З другого боку, Расмус з його облисілою
головою й сутулою постаттю дуже вже привабливий об’єкт зачіпок.
Іноді здається, ніби він сам хоче, щоб до нього ставилися як до
килимка під дверима, ніби вважає, що це єдина суть його існування.
А тепер Расмус кидає на Мікаеля погляд із відтінком образи. Тоді
простягає руку, бере інший паперовий пакет і обережно розпечатує
його.
— Очевидно, Єссі не змогла втриматися вдома, — каже Мікаель,
бере обіруч загорнутий у фольгу лаваш і надкушує.
— Звідки знаєш?
— Я чув, як Ерне горлав у мікрофон. Вона вирушила на місце подій.
Це на вулиці Коркеавуоренкату.
— Не дивно. Вона розмовляла з жертвою, коли це сталося.
Ніна й далі спостерігає чоловіків, що уминають лаваші з баранини.
— Гадаєш, це випадковий збіг? — питає Расмус, витираючи рота
рукавом. Мікаель повертається, щоб поглянути на нього. — Єссіка
весь цей час була в центрі подій. Ерне наказав їй залишатися вдома.
Під пильним наглядом поліції. Але й там за нею потяглося
кровопролиття.
Кивнувши, Ніна переводить погляд на Мікаеля. Без сумніву, Расмус
має рацію. З самого початку він чи не найкраще орієнтувався в ході
слідства. Завдяки також тому, що він, відповідно, чи не найкраще
виконував свої обов’язки.
— Сподіваюся, вона в безпеці, — нарешті каже Ніна, склавши руки
на грудях. Вона завжди симпатизувала Єссіці з її порядністю,
відданістю роботі й переконаністю у своїй правоті. Час від часу Ніна
пробувала зійтися з нею ближче, але чомусь Єссіка воліла триматися
на певній відстані від колег. Причому поводилася ввічливо, нікого
не ображаючи.
— Єссіка вже доросла. — Мікаель киває на дошку, на якій Расмус
щойно прикріпив нове фото. — Ось Ірма Гелле.
— Жертва номер сім.
— Ця група потерпілих по-різному неоднорідна, — зауважує Ніна,
підійшовши до дошки.
— Тобто? — питає Мікаель.
— По-перше, двоє загиблих досі невідомі. Двоє чоловіків. По-друге,
три жінки були в однакових сукнях. По-третє, якщо вважати Лауру
Гельмінен жертвою. Тут бракує спільного знаменника.
— Марія Копонен замовила п’ять суконь. А може, Санну Поркку
одягли в одну з цих суконь, перш ніж спалити на вогнищі? Чи хтось
подумав про таку можливість? — питає Мікаель.
— Треба це перевірити. — Ніна записує питання на дошці. —
З’ясуємо розміри всіх суконь, вказані в книзі замовлень Ірми Гелле.
Тоді побачимо, чи була хоч одна з суконь пошита на мірку Поркки.
— Мабуть, таки випадково саме їй довелося повезти Копонена до
Гельсінкі, — сумніваючись, каже Мікаель.
— Та невже? Хіба не ти сьогодні виступав проти таких небезпечних
припущень? — відрубує Расмус, кинувши вбивчим оком на Мікаеля.
Рассе відкрив у собі зовсім нову рису — зухвалість. Ніна вдоволено
усміхається. Вона кохає Міке, але втішається, коли хтось отак збиває
йому пиху. Особливо коли вбивчі аргументи летять із геть
непередбачуваного напрямку. — Як, по-твоєму, злочинці мали
влаштувати участь Поркки у цій справі? Я ж то пам’ятаю, що не хто
інший, як Ерне, вирішив привезти Копонена до Гельсінкі.
— А тепер його через те гризе сумління, — втручається Ніна.
— Саме так.
Расмус розійшовся.
— Пам’ятайте, Поркка везла Копонена. Ми підозрюємо, що
у вбивстві він відіграв головну роль. Копонен міг якимось чином
вплинути на те, хто і як мав серед ночі повезти його з Савонлінни до
Гельсінкі…
— Що за херня! — раптом кричить Мікаель. Він встає і випльовує
їжу в долоню. — Що таке… У мене випадають зуби.
 Він потирає щоку, а тоді тицяє пальцем у напівпережовану масу на
долоні.
— У чому річ? — питає Ніна.
— Маю в роті камінець чи щось таке.
Мікаель засовує вказівний палець у рот і за мить показує всім
уламок білої кістки.
— Якесь божевілля.
— Ти втратив зуба? — здивовано питає Расмус.
— Ні… не втратив, — відповідає Мікаель, промацуючи пальцем
кожний куточок рота.
Настає хвилина мовчання. Тоді Расмус гидливо відсовує свій лаваш.
— У мене таке саме.
Расмус блює в жменю.
— Що? Що таке саме? Ніна бере зі столу свій лаваш і знімає з нього
фольгу. Чує, що діється з Расмусом, і мимоволі сама блює.
Мікаель стоїть, склавши руки на потилиці.
— Це залишки того чоловіка, що згорів у лісі. Зуби містера Ікс.
80
Єссіка присіла біля жінки на підлозі. Великі вітрини ательє
затягнено шторами, та все одно всередину проникає миготіння
блакитних маячків «швидкої».
— Дуже просто, — каже Єссіка, потираючи пальці в гумових
рукавичках.
Ірма Гелле лежить долілиць, руки при боках. У неї на потилиці
велика кривава рана. За кілька кроків від тіла лежить імовірне
знаряддя вбивства: латунний карниз, один кінець якого замащений
червоною кашкою.
— Це вбивство відрізняється від усіх інших тим, що не має
відповідника в Копоненових книжках, — тихо каже Юсуф,
відступивши від експерта в білому комбінезоні. Тут тісно, невеличке
ательє захаращене вішаками з одягом. Двері зачинені, але Єссіка
і Юсуф розмовляють пошепки, ніби стіни мають вуха. Хто його зна?
Може, й мають. Нині вже все видається можливим. — Іншими
словами, це перше вбивство, яке не спланували як слід.
— Але воно, очевидно, пов’язано з попередніми.
— Звичайно. На довершення, злочин скоїла жінка. Схожа на деяких
жертв.
— Може, вона хотіла тільки оглушити Ірму Гелле.
— А навіщо було баритися з убивством? Таж Гелле могла б
зателефонувати тобі ще за дня й повідомити відповідні дані.
— Про які дані йдеться? Про розміри суконь, які замовила
Копонен? — питає Юсуф, підходячи до комп’ютера на прилавку.
— Якщо замовлено п’ять суконь, а наразі ми знайшли тільки чотири,
то можна припустити, що п’ята досі чекає свою жертву.
Єссіка обводить очима ательє. В його глибині є двері, що ведуть до
підвалу — майстерні з двома великими швейними машинами.
— У розмові Гелле згадала про книгу замовлень. Ти бачиш щось
подібне? — питає Єссіка.
— Ні, зате я бачу багато ручок, — відповідає Юсуф, фотографуючи
смартфоном прилавок.
Єссіка зітхає і вмикає свій смартфон.
 — Ерне дзвонив аж двічі.
— Може, щось сталося?
— Він сердиться і непокоїться, бо я не виконала його наказу.
— Ерне — начальник, він тебе може й відставити, — каже Юсуф,
клацаючи пальцями.
— Поки що ні. Не тепер, коли все так заплуталося.
— Нам залишається хіба сподіватися на краще. Що ти надумала? —
питає Юсуф.
— Поїдемо до відділка. І порадимося, що робити, поки не загинув
ще хтось.
Юсуф застібає куртку.
— По дорозі заскочимо до «Макдональдса». Маєш готівку?
Єссіка натягує капюшон.
— Я вже знайшла твою картку. В кишені парки.
81
Ерне сидить за столом, втупившись у свої стиснуті кулаки. Вже
чверть по одинадцятій ночі, його підлеглі знову зібралися в кімнаті для
нарад. Расмус рахує пальці, у нього серйозний вигляд. Ніна
придивляється втомленими очима до люмінесцентних ламп на стелі.
За всю свою довгу службу в поліції Ерне Міксон мав чимало справ,
які, попри всі зусилля, так і не вдалося розкрити. Але ось ця справа
дуже вагома, її ніяк не можна приректи до розряду безнадійних.
У найгіршому разі слідство триватиме ще довго після того, як він
помре від раку. Ну ось, раптом невиліковна хвороба постала як
виправдальний вирок, як квиток до тої щасливої місцини, де зло
безсиле.
Двері відчиняються, входить Мікаель.
— Що там у тебе? — питає Ерне. Ніна і Расмус досі бліді.
— Я знайшов хлопця, що достачив нам лаваші. А тоді
я скомандував, щоб тимчасово зачинили ресторан. Метрдотель
запевнив мене, що ці лаваші передали розсильному з самої кухні.
А там зуби не потрапили б у їжу.
— На якій стадії…
— Та на будь-якій. Невдовзі ми почуємо, що скаже розсильний.
Мікаель сідає.
— А де зуби?
— Їх сфотографували й передали Сарвілінні. Не знаю, чи буде з них
якась користь.
Люмінесцентні лампи блимають кілька разів.
— Дуже прикро, Ерне, — каже Мікаель, потираючи кісточки
пальців. — Чи довго ще нам терпіти таке неподобство?
Ерне зводить брову.
— Чому ти мене питаєш? Це ж не я начиняв зубами мерця твій
бургер, — огризається він.
— Не бургер, а лаваш з бараниною, — мимрить Расмус.
— Та хоч з гівном. Це мене не цікавить, — відбуркує Ерне, тоді
кілька разів кашляє в кулак і веде далі своїм попереднім, хрипким
голосом: — Мабуть, ти хочеш затримати Карлстедта і Лехтінена.
Навряд чи це щось змінить.
— Але ж, Ерне, — задумливо, без тіні неповаги каже Ніна, —
визнай, що годинник таки цокає, а час іде. Наглядати за цими людьми,
може, було гарною ідеєю ще сьогодні вранці, але, гадаю, у світлі
всього, що сталося, навряд чи ми щось виграємо на тому.
— До того ж вони знають, що ми підслуховуємо їхні розмови. Це
стало явним, коли…
— Коли ми слухали записи, — перебиває Расмуса Ерне й кашляє
в кулак. У роті набралося мокротиння з трахеї, на язиці відчувається
присмак крові.
— Скільки ще людей має загинути? — питає Мікаель.
Бос дивиться на трьох підлеглих за столом і почувається
спустошеним. Напевно, це через дзвінок лікаря все втратило сенс.
Заплющивши очі, Ерне раптом доходить думки, що це ще не так
погано — усвідомлювати неминучість своєї смерті. Значно гірше
знати, коли вона настане. Про неї можна забути — до того дня, коли
тобі подадуть до болю точний розрахунок днів, що залишилися до
кінця. Дедлайн. Може, й добре було б раптово покинути світ —
здоровим. Від серцевого нападу на лижній трасі або уві сні.
В автомобільній пригоді, коли в салоні звучить гарна музика.
— Поговоримо про це, коли приїдуть Єссіка і Юсуф, — відказує
Ерне. Кімнатою пішов схвальний гомін. Еге ж, вовча зграя відчула
слабкість ватажка. Зовсім недавно й подумати було годі, що хтось тут
огризатиметься й не слухатиметься наказів.
— Расмусе… — нарешті обзивається Ерне, ковтнувши слину
з неприємним присмаком.
Цієї миті двері відчиняються. Входить Єссіка, за нею Юсуф.
Ерне кидає багатозначний погляд на головну слідчу, але вирішує
відкласти на потім уже готову тираду.
— Сядьте. Слово має Рассе, — тільки те він і каже.
Надійніше вмостивши окуляри на носа, Расмус нерішуче скубає
комір светра. Увесь день цей хлопець звідкись набирався невичерпної
певності в собі, але не позбувся манери роззиратись, як ото пес, що
побоюється кари.
— Річ у тім, що вбивство швачки хоч і не ритуальне, але в книжках
можна знайти його відповідники.
 Расмус виймає з-під грубенького стосу паперів книжку у м’якій
обкладинці, з десятками різнобарвних закладок. Тоді набирає повітря
і читає вголос:

Але моторошна тінь відступила туди, звідки з’явилася хвилину тому. Так плавно
й швидко, що Естер уже й не знала, чи вірити своїм очам. Цілком певно, що Естер тут
одна, бо ж замкнула двері за останнім клієнтом. Вона ніколи нічого не боялась у своїй
крамниці, ніколи не дозволяла уяві галопувати, правити думками. Щось змінилося.
Може, через побачене сьогодні. Тільки тепер стало зрозуміло, що це не випадковість.
Раптом Естер наче холодною хвилею накрило. Ще не встигши усвідомити щойно
сприйняте, вона дивиться на скляні двері й бачить за ними щось, чого не мало б там
бути. На мить якийсь силует збігається з її відображенням. А тоді, рушивши, він
перетворюється на окрему істоту.

— У наступному розділі поліція знаходить Естер мертвою в її

крамниці. Жінку вбито ударом по голові, — каже Расмус, згорнувши
книжку.
— Чому цього не помічено раніше? Що швачка…
Расмус так раптово реготнув, що перебив Юсуфове запитання.
— Естер не швачка. У цих двох вбивств є тільки одне спільне —
спосіб дії. Злочинці дуже часто застосовують удар по голові.
— Але в книжці написано, що Естер щось побачила. І зрозуміла
значення побаченого перед тим, як хтось її вбив.
Голос Єссіки вивів Ерне з глибокої задуми.
— Так, це мотив убивства в Копоненовій книжці, але
не сьогоднішнього. У книжці Естер побачила, що священник-
інквізитор цілує жінку, запідозрену у відьомстві.
— І священник убив Естер?
— Так. Він не міг допустити, щоб було виявлено його стосунки
з підозрюваною, тому забрався в пекарню Естер і скоїв злочин.
— Отже, Ірму Гелле вбила жінка-пастор, що мала таємний роман
з кантором?
Жарт Мікаеля викликає кілька усмішок.
— Здається, нинішнє вбивство скоєно тільки для того, щоб воно хоч
якось відповідало описаному в книжці, — каже Расмус, обертаючи
язиком у роті.
— Одного тіла досі немає, — раптом зауважує Ерне.
— Так, — підтверджує Расмус. — Ще нікого не закололи
кинджалом.
 Ерне спроквола киває, спирається ліктями на стіл і ховає обличчя
в долонях.
— Тож можна припустити, що цієї миті десь у Фінляндії, імовірно
в Гельсінкі, лежить чоловік із кинджалом у грудях. Просто ми його ще
не знайшли.
— Хто сказав, що злочин уже скоєно? — заперечує Расмус, опускає
очі й щось записує у блокнот.
— Ти чув, що сказав Рассе, — звертається до начальника Мікаель,
дістаючи свіжу пачку жуйки. — Якщо затримаємо цих двох придурків
тут, у відділку, то, ймовірно, врятуємо життя якомусь бідоласі.
— Як змусиш їх зізнатися в тому, хто стане наступною жертвою? —
спокійно відповідає Ерне. — Вибиватимеш силою це зізнання?
— Звичайно ж. Якщо це допоможе врятувати невинну людину.
— Помалу-помалу. — Ерне тиче пальцем у Мікаеля. — Невинну
людину, кажеш. А ти певен, що жертви справді невинні?
Ніна хмуриться.
— Зокрема, не винні у відьмацтві?
— Марія Копонен замовила одежу на смерть не тільки собі, а й ще
кільком жінкам. Як на мене, це далеко не безневинна річ.
— Згоджуюся. Справді, це дуже дивно, — каже Юсуф, проводячи
кінчиком пальця по своїй лінії життя на долоні. — Але я таки
припускаю, що Копонен виконувала чиїсь вказівки й не знала, навіщо
ці чорні сукні, які вона замовила в Ірми Гелле.
— Звісно, вказівки свого чоловіка, — втручається Мікаель.
— Ймовірно, — каже Ерне і зводиться. — Гадаю, варто ще раз
поговорити з Лаурою Гельмінен. Випитуйте, вмовляйте, напоумляйте,
втішайте, наполягайте… Робіть усе, щоб вона зовсім відкрилася.
Може, Гельмінен щось приховує. Може, вона якось пов’язана з іншими
жертвами. Кров з носа, але мусимо це з’ясувати.
— Маєш рацію, Ерне. — Єссіка стукає пучками підборіддя. — Якщо
між мисливцями на відьом і жертвами є якийсь незаконний або навіть
кримінальний зв’язок… то цілком можливо, що Лаура Гельмінен
бреше.
— Слушно.
— Ми з Юсуфом упораємося.
— Бережися, Єссіко. Сьогодні від обіду нічого не змінилося.
Постарайся, щоб у Гельмінен знову не стався напад, — каже Ерне.
 — А що робити з Карлстедтом і Лехтіненом? — питає Мікаель.
Обернувшись, Ерне кидає сердитим оком на свого підлеглого.
Жуючи гумку, той скидається на велику нешкідливу корову. Може,
Мікаель правий. Мабуть, варто вже тепер піти на ризик. І відмовитися
від борюкання за свій престиж.
— Гаразд. Подбай, щоб їх водночас забрали з домівок.
82
Вихідний номер — +3584002512585
Час дзвінка — 23:31:22
(Набирання номера).
Торстен КАРЛСТЕДТ (Т. К.). Алло.
(Кілька секунд тиші).
Кай ЛЕХТІНЕН (К. Л.). Тобі не здається, що ось-ось щось станеться?
Т. К. Смішно, що ти питаєш. Так. Звичайно ж.
К. Л. Тоді нам, мабуть, варто вже готуватися.
Т. К. Я ще нічого не бачу…
К. Л. Підожди, frater30.
(Тривала пауза).
Т. К. Нам варто якийсь час не розмовляти.
К. Л. Напевно, так.
Т. К. Бувай здоров, frater.
К. Л. Бувай здоров.
30 Брат (лат.).
83
Амортизатори «фольксваґена» грюкають, коли Юсуф наїжджає на
яму в ушкодженому морозом асфальті. Єссіка зосередилася на дзеркалі
заднього огляду й фургоні, що їде за ними.
— Хай тобі чорт. Ото нарвався, — лається Юсуф.
— Не нервуйся. Наші няні теж нарвались.
Юсуф в’їжджає на подвір’я лікарні Тееле і паркується перед
дверима.
Медсестра, що курить надворі, кидає на них несхвальний погляд.
— Ми з поліції. У справах, — тихо каже Юсуф, коли на подвір’ї
зупинився також поліційний фургон.
— Сталося щось надзвичайне? — відказує медсестра, пускаючи
носом дим. — Якщо ні, то паркуйтеся там, де й усі.
Глянувши на цю ревнительку порядку, Юсуф сміється і похитує
головою.
— Чому така ворожість у ці дні?
— Бо весь світ — лайно, — відповідає Єссіка, разом із ним
підходячи до розсувних дверей. Позаду, на відстані десяти метрів,
ідуть поліціянти в одностроях. Ось і просторий вестибюль. Тут на
підлозі наклеєно кольорові стрічки, щоб орієнтувати відвідувачів.
— Послухай, Юсуфе, — каже Єссіка, натискаючи кнопку ліфта, —
Лаура Гельмінен справляла враження глибоко шокованої. Так глибоко,
що було майже неможливо допитати її.
— І що?
Єссіка опускає очі й чекає, поки відчиняться двері ліфта. Удвох вони
входять до порожньої кабіни ліфта. Патрульні, що мають охороняти
Юсуфа та Єссіку, залишились у вестибюлі: Ерне заборонив їм іти далі.
— Ймовірно, Ірму Гелле вбила жінка, — веде далі Єссіка, коли двері
зачинилися, — зовнішньо подібна до інших жертв, зокрема й Лаури
Гельмінен.
— Гельмінен весь цей час була тут, у лікарні.
— Так, але це не доводить, що вбивця не може бути жінкою.
— Маєш рацію, — згоджується Юсуф. — Ми припускали, що
жінки — тільки жертви.
 Єссіка киває й задивляється на розірвану шкірку біля нігтя на
вказівному пальці правої руки. Почуте муляє її. Єссіка переводить
погляд на Юсуфа.
— Постривай. Що ти тільки-но сказав?
— Та не що інше, як підтвердив твої слова. Про наше припущення,
що злочинці — самі чоловіки. Що це діло рук якогось садиста…
— Так. Але ти це сформулював геніально, хоч, мабуть, мимоволі, —
каже Єссіка, коли ліфт без зупинки здіймається на шостий поверх.
— Що саме я сказав?
— Що жінки — тільки жертви.
— Тільки жертви? Не розумію…
— Ми вважали, що вбивці — це чоловіки. А що, коли це жінки?
Ліфт подає звуковий сигнал, і механічний жіночий голос вимовляє
номер поверху. Це нагадує Єссіці монотонне повторення латинських
слів у ютьюбівському відеоролику.
— Але той факт, що Марія Копонен замовила сукні…
— Чомусь ми відразу припустили, що Роґер Копонен маніпулював
нею. Звичайно, це природне пояснення. Таж ніхто не захоче планувати
вбивство самого себе.
Розсуваються двері ліфта. В коридорі навдивовижу тихо.
— Підожди, — мало не пошепки каже Юсуф й обережно бере Єссіку
за рукав. — Хочеш сказати, що Лаура Гельмінен була не тільки
жертвою, а й злочинницею?
Єссіка видивляється на Юсуфа, не кажучи ні слова. Тоді хитає
головою і безрадісно сміється.
— Так, я саме це й сказала. Гадаєш, я схиблена?
— Трохи є. Завжди такою була. Але це не означає, що ти не права.
Зсуваються двері ліфта. Зітхнувши, Єссіка оглядає коридор. Двері
поста медсестри зачинені; всередині яскраво світиться. У кінці
коридору, біля палати Лаури Гельмінен, стоїть охоронець. Це Тео.
— Гаразд, Єссіко. Припустімо, Гельмінен знає більше, ніж каже.
А як нам повестися з нею, щоб не наламати дров?
Єссіка окидає Юсуфа змовницьким поглядом.
— Щоб хтось дав себе просто так викрасти, наркотизувати,
анестезувати і мало не втопити в холодній воді… Це притягнуто за
вуха. Таку надуману версію навряд чи варто брати до уваги. Отже,
спробуємо перевірити нашу версію.
84
Ніна зупиняє авто біля великого будинку в Еспоо, архітектурним
стилем схожого на віллу Копоненів у Кулосаарі. Ніна і Мікаель
не побували в цій віллі, як і на жодному з кількох місць злочину
мисливців на відьом. Зате переглянули сотні, якщо не тисячі
фотографій, принесених і надісланих до відділка. Отак вони
ознайомилися з житлами Копоненів та фон Бунсдорфа, з ательє на
вулиці Коркеавуоренкату, з багатьма краєвидами узбережжя, лісів
і полів. Ці місця пов’язані між собою тільки одним — чи
не найжахливішою серією вбивств за всю історію злочинності
у Фінляндії.
— Хочу знати твою думку. Як зуби містера Ікса опинилися в нашій
перекусці?
— Не знаю. Зате знаю, що їх вирвав із рота жертви ось цей поц, —
відповідає Мікаель, киваючи на будинок.
Ніна вмикає обдування лобової шибки, яка знову запітніла.
— Підеш зі мною? — питає Мікаель, перевіряючи, чи надійно
закріплені липучками паски кевларового бронежилета. Навряд чи
знадобиться цей засіб під час сьогоднішніх арештів, але не варто
ризикувати, коли маєш справу з цими мисливцями на відьом.
— Іди з хлопцями, — каже Ніна, прикипівши очима до будинку. По
білому тиньку ковзають блакитні аварійні вогники. Схоже на твір
сучасного світлового мистецтва. Майже в кожному вікні яскраво
світиться.
— Це він? — питає Ніна, показавши на вікно від підлоги до стелі на
другому поверсі. Там з’явився чоловік, одягнений у білі спортивні
штани та чорний светр.
— Ні фіга собі, — дивується Мікаель, вкидаючи в рот жуйку. —
Це ж сам Торстен.
Торстен Карлстедт зводить руку на знак привітання.
— Хай йому чорт. Навіщо це він?
— Бо так йому чорт наказав, — відбуркує Мікаель і зиркає на
годинник. Уже північ. Озвався смартфон. Повідомлення, що група
поліціянтів розташувалася біля будинку Кая Лехтінена у Вантаа
й готова рушити. На цей дзвінок коротка відповідь — одне слово.
— Коли діло дійде до того, що робить Карлстедт, спитаєш його
сама, — додає Міке, відчиняючи двері.
Ніні війнуло холодним вітерцем в обличчя. Двері машини
зачинилися, Мікаель приєднався до групи з чотирьох чоловіків
у комбінезонах. Ніна спостерігає, як вони просуваються подвір’ям. Ось
добралися до дверей, один із них рушає на задвірки. Нінина нога
посмикується. Навряд чи Карлстедт спробує втекти. Але тут усе
можливе. А може, це пастка? Може, він хоче підірвати свій будинок
і самого себе, щоб наробити ще більшого безладу?
Карлстедта вже не видно у вікні, невдовзі відчиняються вхідні двері.
Він стоїть по той бік порога. Начебто зовсім спокійний. На якусь мить
він зникає, а тоді з’являється — в червоній парці. Вся група без пригод
пробирається до фургона. Коли затриманого нарешті вводять задніми
дверима в цей автомобіль, Ніна заплющує очі й з полегшенням зітхає.
Поруч Ніни сідає Мікаель. Вона не розплющує очей, але й так знає,
що він жує гумку.
— Ну й мерзотник, — каже Мікаель, розстібаючи куртку. Ніна
питально дивиться на нього. — З першого погляду можна розпізнати,
що він винен.
— Це в нього на лобі написано?
— Еге ж. Величезними буквами. Понад те: якщо хтось зветься
Торстеном, то з ним уже щось негаразд.
Мікаель простягає руку, Ніна усміхається й бере її.
— Ти хвилювалася? — питає він.
— Не сподівайся, що за твої сьогоднішні подвиги я вважатиму тебе
героєм. З таким самим успіхом ти з хлопцями міг би побавитись
у класики на подвір’ї. У таку саму небезпечну гру, як ось цей арешт.
— Таке кажеш… Невже ти не бачила? Наше життя було під
загрозою. Торстен спробував убити мене часником.
Засміявшись, Ніна заводить мотор.
— Цікаво, чи арешт у Вантаа був такий самий драматичний.
— Очевидно. Лехтінена легко й акуратно підвели до машини.
— А ти таки тупуватий. Часником воюють з упирями, а не
з відьмаками, — каже Ніна, коли попереду рушають два фургони.
— Так, я помилився. Доведеться мені перечитати Гаррі Поттера.
85
— Прокинься, Єссіко.
Сьогодні вранці мама гарніша, ніж будь-коли.
— Навіщо, мамо?
— Поїдемо шукати пригоду.
Мама гладить Єссіку по волоссі. Ранкове сонце заливає кімнату
промінням крізь відкриті жалюзі. Єссіка зводить голову з подушки.
Молодший братик Тоффе вже на ногах. Спросонку потирає очі біля
свого ліжка. Тато стоїть біля дверей. Заклопотаний, а може,
й сердитий. Останнім часом у нього на обличчі часто такий вираз.
— Сьогодні субота.
Це знову мама. Не знати, про що це вона. У суботу вранці
не трапляються пригоди. Щонайбільше можна похлюпатися з татом
у басейні. Вже віддавна мама буває частіше на роботі, ніж вдома.
— Швиденько одягайся. Ну ж бо.
Мама досі гладить доню по голівці. Пальці торкаються мочки, по
шиї пробігає теплий трепет. Мама усміхається, але якось дивно. Вона
артистка. Єссіка безліч разів бачила її в телевізорі і знає, що мамина
робота — прикидатися кимсь іншим. У театрі, на телебаченні та в кіно.
Мамі це так гарно вдається, що іноді її й не впізнати на екрані.
Якось Єссіка запитала маму, що треба, щоб уміло вдавати з себе
сумну.
— Треба думати про щось сумне, — відповіла мама.
Мама встає з краю ліжка і рушає до дверей. Проминає тата, вони
не дивляться одне на одного. Неначе стали невидимі. Єссіка
зауважила, що біля дверей стоїть валіза. Склавши руки на грудях, тато
підходить до неї й сідає на мамине місце.
— Єссі і Тоффе. Все буде добре.
Татова усмішка сумна, зате правдивіша, ніж мамина. Здається, тато
кращий актор.
— Іди сюди, Тоффе.
Незграбно нап’яливши чорну сорочку з емблемою «Мисливець на
привидів», братик чалапає до ліжка Єссіки.
Тато дивиться на обох дітей і пригортає їх.
 Вдихає їхній запах.
— Чому ти плачеш, тату?
Хлипнувши, він витирає носа рукавом чорного светра.
— На короткий час я мушу вас покинути.
— Чому?
— Ми з мамою вирішили, що так буде найкраще.
Єссіці сильно тисне в грудях, вона бере тата за зап’ясток. Знає, що
все не так, як треба. У цьому величезному будинку віддавна занадто
вже тихо. Учора ввечері вони з Тоффе сиділи допізна й слухали крики
та гуркіт, чутні крізь стіни. «Нарешті тиша закінчилася. Нарешті щось
діється», — подумала тоді Єссіка. А сьогодні, почувши від тата цю
новину, Єссіка заплющує очі. Хай у домі й далі буде тихо. Вона
зробила б усе що хоч, аби тільки жити тут так, як завжди.
— То ходімо, дітоньки. Поснідаємо вже в аеропорту.

Пам’ять шестирічної дитини вибіркова. Нині Єссіка, вже доросла,

не може пригадати, що діялося далі. Чи розмовляли в машині батьки?
Чи справді слова розмови долинали до заднього сидіння? А може, це
тільки вигадка, якою Єссіка пробує заповнити прогалини в спогадах?
Але є таке, що досі живе в пам’яті. Її пальці, обхоплені долонькою
Тоффе.
І темні мамині очі в дзеркалі заднього огляду.
86
Поглянь у дзеркало. Нахилившись над раковиною, Єссіка дивиться
на своє відображення, оправлене позолоченою рамкою. За пасмами
волосся, прилиплими до брів, майже не видно темних очей. Тепла вода
стікає по шиї й всотується в рушник, обгорнутий навколо тіла, понад
грудьми.
Єссіка підходить до відчиненого вікна. Канали в Мурано тихі.
У жовтні помітно менше туристів, ніж влітку, попри те що погожа
осінь — найкраща пора відвідати місто. У Гельсінкі листя вже яскраве
й барвисте, а небо борознять клини перелітних птахів.
Цього ранку минуло чотири місяці, відколи Єссіка вперше ступила
у Венецію. Сьогодні літня пригода в Сан-Мікеле та передбачувана
подорож Європою видаються такими самими далекими, як Лос-
Анджелес. Так, час пролетів тут неймовірно прудко. Туманний,
нереальний проміжок відокремлює нинішній день від того дощового
ранку, коли Єссіка з жахливими синцями на шиї та руках, із
закривавленою промежиною спакувала свою сумку в помешканні
Коломбано. А насамкінець мусила спинитися біля вхідних дверей
і впустити собі в рот, аж по саме горло, його шорсткого язика. Тоді
вона щиро сподівалася, що Коломбано вдовольниться тим одним
поцілунком. Що на тому настане кінець. Що нарешті можна буде
забратися звідти.
— Щасливої подорожі додому, Джессіко. Запам’ятай, що я сказав.
Твоя історія нікого не зворушить, тому найкраще тримати її при
собі.
Обійми. Щока проти татуйованих грудей. Його шкіра випаровує
сморід. Коломбано рухається спроквола і мляво, ніби перебув
з Єссікою безсонну, повну любощів ніч. Ані крихти сумніву та жалю.
Зґвалтування не було. Був короткий роман, а тоді розлучення. Без
сварок, без сцен. Ось так у декого і минає життя.
— Прикро, що так сталося.
Білозубий усміх. Дотик щиколоток до її щоки.
Перш ніж зачинилися двері, Єссіка побачила скрипку в передпокої.
А тоді перед очима постав вузький сходовий майданчик зі шпалерами,
що вперше видалися бридкими, як іржавий каналізаційний люк.
За мить вона ставить сумки на бічній вуличці, понад вузьким
каналом. Нікуди не йде, бо дуже втомлена. Не плаче, бо дуже
засмучена. Сівши на краю набережної, Єссіка погойдує ногами над
водою й дивиться на човни, прив’язані до стінок каналу. Її охоплює
бездонний сором. А ще — відчуження, самотність і безцільність. Після
всього пережитого за останні кілька тижнів здається неможливою
проста річ — сісти в потяг, а тоді в літак до Гельсінкі. Несила думати
про прийдешність, про майбутню роботу. Нема найменшого бажання
бачитися з Тіною. Нині ця тітонька завзято засипає прірву у стосунках,
яку сама-таки колись вирила. Єссіка хоче одного — просто існувати.
Тут і зараз.

Тишком-нишком оте «тут і зараз» переродилось у три місяці. Осіннє

море пахне інакше — свіжо і щиро. Єссіка повернулася до готелю,
в якому зупинилася, коли приїхала до Венеції. Ідеальна з неї гостя:
щодня двічі-тричі харчується в готельному ресторані, щедра на чайові
й щотижня оплачує рахунок. Наприкінці липня з її звичайного номера
зробили напівлюкс. За весь час Єссіка вибиралася надвір усього кілька
разів, проходила кількасот метрів і під покровом ночі поверталася до
готелю. Не хотіла, щоб хтось її бачив, ховала в темряві своє потворне
обличчя, огидну шкіру та масне волосся. Кожного разу її проймало
моторошне відчуття, що ззаду хтось іде. Лунають чиїсь кроки —
і стихають, щойно вона спиниться. Маячить чиясь тінь — і зразу
щезає, коли Єссіка оглядається.
А в готелі безпечно. Ніхто не ставить дурнуватих запитань. Мабуть,
тут її вважають утриманкою якогось еміра, що вирішила не їхати
додому.
Єссіка коротає дні у величезному ліжку, дивлячись телевізор. Час від
часу цілковито нерухоміє від сильного невралгічного болю. У ці миті
вона судомно стискає простирадло, заплющує очі й намагається
відтворити в пам’яті чуття приголомшливої свободи, спізнане на морі
в день першої зустрічі з Коломбано. Єссіка ніколи не кричить. Не
діждуться такого від неї. Цей біль часто супроводжують тривожні
думки, спалахи спогадів про матір, батька, брата й Коломбано. Напади
болю схожі на пекучу сіль у ранах, розвереджених підсвідомістю.
Страждання і біль завжди йдуть разом. Але не завжди в такому
порядку.
Єссіка помітно погладшала, але зовсім на те не зважає. Коли
доводиться вийти з номера, вона одягає шорти і балахон, квацяє губи
блиском і стягує волосся у хвіст. Зникла колишня Єссіка, що
не дозволяла собі вийти на люди, не маючи гарного, плеканого
вигляду. Залишилася її тінь. Виродок, що гибіє в чужій країні. У місті,
колись казково прекрасному, а нині жахливо бридкому. Єссіка
осамотіла, а тому опустила руки.
Ну й дурепою вважали б її мама і тато, якби були живі! Чи стискав
би їй руку Тоффе? Та чи взагалі торкнувся б? Десь грає вуличний
скрипаль. «Чотири пори року» Вівальді.
— L’inverno. Так, справді наближається зима.
Єссіка розглядає тацю із замовленою минулого вечора стравою —
недоїденим антрекотом і поморщеною картоплею фрі. Пальці
тягнуться до зубчастого столового ножа, до його дерев’яної ручки. На
килим скапує вода з мокрого волосся. Знадвору долинають прекрасні
звуки — позачасова геніальна музика.
Вислизнувши з пальців, ніж падає на підлогу біля ніг. Єссіка глипає
на нього, як на зрадника. Дедалі вище звучать струни. Дедалі швидший
темп. Зачинивши вікно, Єссіка дивиться на свої тремтливі руки.
Мабуть, настав час щось та й робити. Піти на концерт. Побачити
виставу свіжим оком.
87
Гул люмінесцентних ламп на стелі такий гучний, що аж гнітючий.
Ніна Руска часто замислювалася, чи не навмисно підлаштовано цю
ваду як психологічний спосіб зламати дух допитуваного. Чи так, чи
сяк, а Торстенові Карлстедту, як видно, байдуже до гулу. Він
почувається як вдома. Не зважаючи на похмуру обстанову, спокійно
втупився Ніні у вічі.
Як на свої сорок з гаком, Карлстедт у добрій формі. Його засмагу,
незвичну як на цю пору року, відтінює густе волосся золотисто-
каштанового кольору.
Натиснувши на кнопку, Ніна вмикає диктофон. Допит триває лише
кілька хвилин, а їй здається, що цілу вічність.
— Де ви були вчора ввечері?
— У Савонлінні, — відповідає Карлстедт і кашляє в кулак.
— Що ви там робили?
— Слухав виступ Роґера Копонена. Ви це знаєте.
— З ким?
— З Каєм Лехтіненом. Ви також це знаєте.
— Бачу, ви добре поінформовані про те, що ми знаємо.
— Куди там мені. Це ви добре поінформовані. Інакше я б тут
не сидів, правда ж?
— Як гадаєте, а чому ви тут опинилися?
— Ви справді серйозно питаєте? Що за дурні розіграші?
Ніна дивиться на диктофон на столі. Тоді на чорну Карлстедтову
футболку з зображенням жокея і коня.
— Ви удвох їздили до Савонлінни на вашому «порше».
— Так. І що з того? Ви вважаєте це злочином?
Ніна втомлено усміхається.
— Бачите, ми все це знаємо. Якщо ви не проти, дозвольте поставити
вам кілька запитань, на які ми не знаємо відповідей.
— Будь ласка.
— Ви так і не вийшли з машини в Савонлінні. Чому?
— Бо мені не хотілося.
 — Ваш друг Кай Лехтінен пішов на виступ Роґера Копонена. А ви
більш як годину сиділи в машині. Тільки тому, що вам не хотілося.
— Саме так.
— Чи був ще хтось у машині?
Карлстедт загадково усміхається.
— Ні.
— Чому ви залишили вдома свої мобільні телефони?
— Іноді буває приємно побути поза мережею.
— Не сумніваюсь, — каже Ніна, схрестивши руки на грудях. Вона
допитала сотні правопорушників. Одні були слизькі спритники,
другі — простодушні недотепи. Торстен Карлстедт не належить до
жодної з цих двох груп. Мабуть, правий був Ерне. Надто рано взяли
цих двох.
Зиркнувши на свій наручний годинник, Карлстедт відстібує його
й кладе на стіл перед собою. Робить це впевнено й неквапно.
— Ніна Руска, — нарешті озивається він, придивившись до
бейджика на її шиї.
— Служу громаді, — сухо відповідає Ніна.
— Я розумію, що наша з Каєм поїздка до провінції виглядає дивною.
Тим більше що Роґера Копонена вбили біля Юви.
Ніна обмацує його очима. Карлстедту відомо, що це не так. Понад
те, він мав би знати, що поліції це теж відомо.
— Але ми не маємо нічого спільного з його смертю, — веде далі
Карлстедт.
Смішно, але тут він не збрехав. Еге ж, вони справді не мають нічого
спільного зі смертю Копонена, бо ж той живий. Натомість вони
причетні до смерті Санни Поркки та наразі невідомого чоловіка, який
загинув разом з нею.
— А як щодо смерті поліціянтки Санни Поркки?
— Я нічого не маю проти поліціянток, Ніно Руско.
Пропустивши повз вуха відповідь затриманого, Ніна слинить кінчик
пальця й перегортає сторінку в блокноті.
— «Вступ до окультизму», — каже вона.
Усміхнувшись, Карлстедт схрещує ноги.
— Чудова робота, скажу я вам.
— Ви завжди цікавилися магією?
 — Магією? Ні. Окультизм — це щось набагато більше, ніж магія. Це
неймовірно захопливий світ потаємних знань, у якому магія відіграє
невелику роль. Припускаю, що ви не читали цієї книжки.
— Не читала. Однак випадково знаю, що вона викликала гостру
критику. Ви не обмежились описом різноманітних окультних явищ.
Понад те, ви спробували довести їх значущість — доволі сумнівну.
Наприклад, ствердили, що Третій Рейх не розвалився б так стрімко,
якби нацисти наважились покластися на езотеричне вчення. Ось вам
цитата: «Гайнріх Гіммлер, одна з найвпливовіших постатей
у нацистській Німеччині, мав би сміло вести далі свої дослідження
окультного».
— А зараз ви, мабуть, спитаєте, чи я часом не нацист.
— Правду кажучи, нас взагалі не цікавить потенційний
антисемітизм. Хіба що в тих випадках, коли він пов’язаний
з убивством. Однак такі подробиці підтверджують наше припущення,
що ви завжди прагнете уваги. Та й тут, за ось цим столом, ви робите
все для того, щоб спровокувати мене. Щоб я запам’ятала вас.
— Ого. Це вам, либонь, дали кілька уроків психології в ремісничій
школі?
Карлстедт складає руки на столі.
Ніна усміхається. Не дивиться йому в очі. «А чи дали тобі,
нікчемний кретине, кілька уроків психології у тій твоїй бізнесовій
школі?» — думає вона. І вголос питає:
— Чи були ви знайомі з Роґером Копоненом і його дружиною?
— Я великий любитель його книжок.
— Дайте конкретну відповідь.
— Ні. З Копоненами я не знався.
Відчиняються двері кімнати для допитів. На порозі стоїть Мікаель.
— Ніно, чи не могла б ти вийти сюди?
Постукавши авторучкою по стільниці, вона кидає оком на
Карлстедта. І зводиться. Повільно, бо не хоче справити враження
собачки, ладної побігти на перший посвист.
— Вибачте, Торстене. Я на хвилинку.
— Будь ласка, Ніно Руско, — спокійно відрікає він. І далі
звертається до неї на ім’я і прізвище. Чого б то? Це непокоїть Ніну.
— У чому річ? — питає Ніна, зачинивши за собою двері. З Мікаелем
щось не те. Ага, зрозуміло: він нічого не жує.
 — Чи вдалося витягти з нього щось цікаве?
— Ні. Напевно, Ерне мав рацію.
— Хай йому чорт.
— А як пішло з Лехтіненом? — питає Ніна, дивлячись понад
Мікаелеве плече на зачинені двері. За ними допитують іншого
затриманого.
Мікаель хитає головою і спересердя махає рукою.
— Така сама картина. Він спокійний як стіна. Говорить химерно,
з підтекстом. Дражниться й не піддається.
— Може, ти дізнався щось нове? Якщо ні, то повернімося до роботи.
— Дізнався, — швидко каже Мікаель і жестом показує Ніні, щоб
відійшла далі від дверей. — Дзвонив Ванґ із лабораторії. Препарати
для анестезії, якими приглушили жертв… тіопентал і панкур… ну, той
другий. Знаєш, що я маю на увазі. І хлороформ, навіть канюлі та
крапельниці… На наш запит відповіла приватна клініка в Гельсінкі.
У ній добряче поменшало причандалів і хімікатів.
— Ого! — вигукує Ніна. Від збудження їй залоскотало в животі. —
Чи відомо, хто мав доступ до цього добра?
— Там невеликий персонал, зо двадцять осіб. Директор клініки хоче
побачитися з нами і якнайскоріше залагодити справу. Мабуть, щоб
уберегти репутацію фірми, якщо ця історія потрапить у масмедіа.
— Побачитися? Вночі? У таку пору?
— Так. Він досі в кабінеті.
— То вирушаймо. Просто зараз.
— Ми ще не допитали цих типів.
— Що це за клініка?
— Її назвали по-шведськи. Bättre Morgondag. На Булеварді.
— «Краще завтра»? Я ніколи не чула про таку.
— Цій клініці вже років п’ятдесят. Назва якась надумана
й дурнувата.
— Треба негайно взятися до діла. Сяду у своє авто й поїду туди.
А ти допильнуєш цих двох придурків, поки я буду там. Добре?
— Звичайно ж, — усміхається Мікаель.
— Гаразд. Передчуваю, що сьогодні ввечері ми вийдемо на слід цих
сучих синів.
88
Тео відчиняє двері. Входить Юсуф із планшетом під пахвою.
У палаті ввімкнено телевізор. Лаура Гельмінен не спить. Орудує
смартфоном.
— Привіт, Лауро, — каже Юсуф, зачинивши за собою двері.
— Знову ви, — знуджено протягує вона. — Я вже сказала вам усе,
що пам’ятаю…
— Я хотів би показати вам кілька фотографій.
— Я справді втомилася…
— Це недовго триватиме, — співчутливо усміхається Юсуф. Тоді
підсуває стілець до ліжка й повертає екран планшета до Лаури. —
Гляньте, будь ласка, ще раз на ці знімки. Ви цілком певні, що не знаєте
жодної з цих жінок?
— Я вже це переглядала…
— Часто буває, що багато чого згадується не зразу, а з часом.
Лаура дивиться на низку фото і хитає головою.
— Ні…
— Хвилиночку… Ага! — каже Юсуф так, ніби його щойно
осінило. — Тут є один знімок, який не пасує до решти.
Лаура підозріло видивляється на Юсуфа.
— Який знімок?
— Моєї колеги. Вона вже тут побувала. А перед тим витягла вас із
ополонки.
Лаура споважніла.
— Ви перелякалися, побачивши її тут, у палаті, — веде далі
Юсуф. — Пам’ятаєте?
— Я вже сказала вам, що знесилилася.
— Не сумніваюся. Цей день був важкий для всіх, особливо для вас.
Знаєте, ми, поліція, серйозно ставимося до кожної здогадки й підозри.
Сьогодні ви так гостро повелися, вгледівши обличчя вищого
констапеля Ніємі, що її усунули від слідства.
Юсуф ліниво позіхає.
— Що ви сказали?
— Замість неї справу провадитиме хтось інший.
 — Але…
— Але що?
— Ви ж бачите, що я виснажена. Тільки-но не впізнала її…
— Хай це вас не турбує. Рішення вже ухвалено.
Юсуф зводиться, ладен рушити до дверей.
— Підождіть, — каже Лаура. Видно, її вразила ця новина. — Ця
Ніємі має й далі провадити слідство…
— Чому?
— Я беру назад своє слово. Я взагалі не бачила її портрета.
— Як це — не бачили?
— Я навіть не була в підвалі, — вихлипує Лаура. По її щоках течуть
сльози.
Юсуф дістає смартфон із кишені куртки.
— Ти чула це, Єссіко?
Зразу ж входить Єссіка.
— На цей раз постарайтеся не кричати, — каже вона, зачиняючи
двері.
Лаура водить очима по двох поліціянтах.
— То скажіть, Лауро, в чому річ. Були чи не були ви в підвалі? Ви ж
докладно описали все, що там бачили. Зокрема мій портрет, — мовить
Єссіка, підходячи до ліжка. Запанікувавши, Лаура озирається,
тягнеться до кнопки виклику, підвішеної біля ліжка, але Єссіка вчасно
бере кнопку в руки.
— Говоріть. Бо потрапите в ще гіршу халепу.
— Вони вб’ють усю мою родину.
— Хто саме?
— Не знаю. Вони дуже просто пояснили: ось вигадана історія про
те, що сталося з тобою. Спитає тебе хтось — розкажеш її.
— Чому б вам не викласти всю правду, Лауро? Вони ніяк
не дізнаються про те, що ви нам щось відкрили. Ніхто нас не чує.
— Неправда! — гукає Гельмінен. Її очі залиті сльозами.
— Чому ви так вважаєте?
— Бо вони сказали, що поблизу вас буде особа, яка знатиме все.
— Що за чортівня? — бурмоче Єссіка і кидає оком на Юсуфа. Той
теж спантеличився. — Поблизу мене? Хто? Поліціянт?
— Не знаю. Їй-бо, не знаю.
— Чому для вас так важливо, щоб мене не усунули від справи?
 — Вони сказали, що тільки ви…
— Я?
— Тільки ви маєте розкрити справу.
Необережно збивши з тумбочки тацю, Єссіка тиче пальцем у Лауру.
— Зараз ви розкажете все як було! Про що ви ще збрехали?
— Лише про підвал. Бо так мені наказали! Пам’ятаю тільки те, що
я вийшла надвір. А тоді опам’яталася бозна-де й вислухала настанови
від чоловіка в масці. Він пообіцяв, що я житиму, поки спокійно
поводитимусь і робитиму те, що мені скажуть.
Єссіка сидить на вільному стільці поряд ліжка. Вона ховає обличчя
в долоні.
— Гаразд, Лауро. Ви в безпеці. Вони вам не нашкодять. —
Доторкнувшись Лауриного плеча, Єссіка киває Юсуфові. — Ходімо.
— Є ще одна річ, — каже Лаура.
— Яка?
— Він іще сказав…
— Що саме, Лауро?
— Що ви побачили витоптане на снігу повідомлення, але
не зауважили найважливішого.
— Дивлячись із вікна?
— Так.
— Більш нічого?
— Він пообіцяв, що уб’є всю мою родину, якщо я скажу правду.
Мусите захистити моїх батьків, брата…
— Ми подбаємо про це.
Проминувши Юсуфа, Єссіка підходить до дверей і відчиняє їх.

— Бачу, ти не поладила з Лаурою, — підсміхається Тео, коли Єссіка

і Юсуф виходять у коридор.
Єссіка кисло дивиться на нього.
— Маємо для тебе невеличке завдання.
— То вам годилося б змінити порядок підпорядкування, панночко
Ніємі. Я виконую накази…
— Я надішлю тобі ці накази факсом — з усіма належними
печатками та підписами. Поки чергуєш, зроби мені послугу.
Склавши руки на грудях, Єссіка підходить до цього атлетичного
охоронця. Від нього відгонить цитрусовим одеколоном. Раніше їй
подобався цей запах, а тепер він викликає нудоту.
— Що ти хочеш, Єссі?
— По-перше, наглядай за цією пацієнткою. Ми їй не довіряємо. По-
друге, забери в неї смартфон. Скажеш, що це задля безпеки. Подбай,
щоб він потрапив до Расмуса Сусікоскі у відділку. Нехай хтось
доставить йому цей смартфон.
— Чому б тобі не забрати його самій?
— Бо ми квапимось, а я хочу знати, чи зателефонує Гельмінен
у найближчі п’ятнадцять хвилин.
Тео усміхається, вищиривши низку рівних зубів.
— Добре. Можеш забути факс. Але ти могла б віддячитися за
послугу і якось піти зі мною на морозиво.
Він пильно дивиться на Єссіку.
— Залюбки піду. Але ти обов’язково візьми з собою дружину
й дітей.
Єссіка рушила до ліфта. Юсуф іде позаду, схожий на непевну тінь.
89
Звучить дверний дзвінок, і Ніна кладе руку на дерев’яну клямку.
Ошатний сходовий колодязь — граніт чи якийсь інший цінний камінь,
на блискучій світло-бурій поверхні якого галузяться білі прожилки.
Між дверима приміщень і ліфтів стоять кілька колон, підкреслюючи
висоту вестибюля. Ніна розглядає вирізьблений на латунній табличці
список наймачів. Клініка займає перші три поверхи.
У кросівках з м’якими підошвами Ніна беззвучно ступає по міцній
червоній килимовій доріжці. Зійшовши на третій поверх, вона стукає
в дубові двері. Видно, їх недавно оновили — зробили зломостійкими.
Ці двері різко контрастують з рештою столітнього будинку в стилі
модерн. Крім кабінетів клініки «Краще завтра», на цьому поверсі
розмістився однойменний фонд.
Ніну зустрічає гладко виголений заклопотаний чоловік років сорока,
одягнений у рожеву сорочку з темно-синьою краваткою та штани до
костюма. На лобі в нього велика родимка, схожа на серце.
— Ніна Руска. Поліція, — озивається Ніна і дивиться на годинник.
Близько другої години ночі, але директор клініки досі на роботі. —
Дякую вам за згоду зустрітися так пізно…
— Я задрімав, поки чекав, — каже він, простягаючи руку. — Данієль
Луома.
Потиснувши руку, Ніна входить. Тут пахне лаком і недавно пиляним
деревом.
— Це ви, мабуть, недавно зробили ремонт? — питає Ніна, йдучи
коридором за Луомою. На стелі світять яскраві лампи.
— Так, два місяці тому. Ми поступово замінили підлогу, двері та
віконні рами. І тут, в офісах, і в клініці на нижніх поверхах.
— Отже, клініка працює не віднині?
— Так. На одному й тому самому місці — з тисяча дев’ятсот
шістдесят дев’ятого. Восени пів сотні років стукне. Клініка, як і весь
будинок, належить фонду «Краще завтра».
Дійшовши до кабінету, Луома жестом запрошує увійти. Ніна оглядає
охайну кімнату. У вікнах, що виходять на Булеварді, падає сніг,
освітлений вуличними ліхтарями.
 Увійшовши, Ніна сідає у шкіряне крісло навпроти стола Луоми.
— Я зразу ж перейду до діла. Ви вказали, що на вашому складі
поменшало препаратів і пристроїв для їх застосування.
Ніна протирає очі. Вона смертельно втомилася, але конче треба
й далі вести слідство. Ось-ось настане прорив.
Почухавши голене підборіддя нігтем вказівного пальця, Луома
киває.
— І ви помітили цю нестачу під час інвентаризації?
— Сьогодні, коли поліція… коли ви звернулися до нас, я сам узявся
до цієї роботи.
— Нікому іншому не довіряєте такого?
— Правду кажучи, якщо покладешся на когось іншого, хай навіть
надійного, то ніколи не будеш на всі сто відсотків певен, що він
зробить усе як належить.
— Отже, ви припускаєте, що хтось із шістнадцяти працівників
клініки міг узяти медикаменти та пристрої?
— Теоретично. А практично — п’ятнадцять, без мене. Я виявив
втрату й повідомив про неї. Тому сподіваюся, мене немає в переліку
підозрюваних.
— Ви лікар?
— Так. Спеціалізуюсь у психіатрії.
— Чи можна подивитися список усіх ваших працівників? — питає
Ніна. За мить у неї в руці свіжий видрук. Вказано прізвища, імена,
дати народження та посади. П’ять лікарів, шість медсестер і п’ять
службовців. Жодного знайомого. Ніна кидає оком на Луому, який зараз
задумливо дивиться у вікно. Дивна в нього мочка лівого вуха —
покрита шрамами й надірвана.
— Психіатрія… Ваша клініка спеціалізується тільки на психічних
хворобах?
— О… Я гадав, що ви це знаєте. — Луома повільно нахиляється. —
Так. Ми спеціалізуємося на лікуванні психотичних пацієнтів.
— Приватна клініка з такою вузькою спеціалізацією? І вам не бракує
пацієнтів? — скептично питає Ніна, не відриваючи очей від переліку.
— На жаль, не бракує. — Луома повільно згинає пальці. Цей рух
заворожує. — Візьмімо хоча б шизофренію — хворобу, яка викликає
психоз. У Фінляндії близько одного відсотка жителів — шизофреніки.
У Гельсінкі кілька тисяч таких хворих. І деякі з них чи їхні родичі
ладні заплатити за якісне лікування.
— Один відсоток? Багатенько.
— Знаю, чому ви так гадаєте. У вас на думці фільми. Норман
Бейтс31, Джон Неш32, марення, уявні приятелі та вороги… Але не всі
пацієнти потерпають від кошмарних марень. Буває, симптоми хвороби
обмежуються депресією і різкими змінами настрою.
— Отже, з клініки викрали медикаменти й приладдя для анестезії.
Навіщо вони у вашій роботі? — ставить запитання Ніна, вхопившись
за підлокітники крісла. Попри недавній ремонт, повітря в кімнаті
важке, аж липке.
Луома на мить зупиняється оком на дисплеї комп’ютера, а тоді
втомлено усміхається Ніні.
— Час від часу хворі на психоз потребують анестезії.
— Розумію. — Ніна машинально зиркає на годинник. — Може, ви
підозрюєте когось із ваших працівників у привласненні цих
препаратів?
— Ні.
Лікар понуро дивиться на Ніну. Точніше — крізь неї.
— Гаразд.
Ніна стоїть зі списком у руці.
— Посидьте ще хвилинку, будь ласка, — спокійно каже Луома,
вказуючи на крісло.
Ніна ще не відпустила підлокітника. Вона знову сідає, не зводячи
очей з Луоми.
— Отже, ви таки когось підозрюєте?
— Трохи не так. Я не вірю, що на крадіжку пішов хтось із моїх
підлеглих.
— Хто ж тоді?
— Вам варто було б знати одну річ. — Луома заплющує очі
й раптово блідне. — Ви розслідуєте смерть Роґера Копонена…
— Так. І що?
— Він один із наших давніх пацієнтів. Зараз я скажу таке, що,
мабуть, видасться вам маячнею… але я майже впевнений, що бачив
його сьогодні. По той бік вулиці, що біля нашої клініки, — каже
Луома.
Здається, його ще більше, ніж Ніну, здивували ці слова.
31 Норман Бейтс — серійний убивця, який має роздвоєння особистості. Персонаж у романі
«Псих» Роберта Блоха, а також в однойменному кінофільмі та його сиквелах Альфреда
Гічкока.
32 Ідеться про лауреата Нобелівської премії з економіки Джона Форбса Неша, який хворів на
шизофренію. Американська письменниця Сільвія Назар написала про нього біографічну
книжку «Блискучий розум», за мотивами якої Рон Говард зняв однойменний фільм (інша
його назва «Ігри розуму»).
90
Юсуф звертає зі швидкісної дороги на виїзді з Кулосаарі. Густі
чорно-сірі хмари розійшлися перед місяцем. Вітер гойдає крони
високих дерев. Радіо передає фінський реп.
Єссіка читає есемеску, щойно надіслану з незнайомого номера.
Плутаний, повен натяків текст з підписом bigdick8833 — годі
сумніватися в тому, хто адресант.
— То ми не зауважили найважливішого, дивлячись із вікна? Що б
це, до біса, мало означати? — порушує довгу тишу Юсуф. У тон йому
верещить коробка передач від переходу на другу передачу, коли
швидкість — понад шістдесят кілометрів за годину.
— Експерт також зайшов до тої спальні й сфотографував
витоптаний напис, — відповідає Єссіка, дивлячись на екран айпада. —
Я не бачу тут нічого незвичайного.
— А якби бабуся не помітила написаного?
— Хтось та й помітив би. Таж над ковзанярською доріжкою літав
гелікоптер.
— Але чи мали на увазі викрадачі Лаури Гельмінен саме вікно пані
Адлеркройц? Що ми побачили звідти? Віллу Копоненів, сусідній
будинок, вулицю, подвір’я, живоплоти…
— Море, острів навпроти…
— Обстежений вздовж і впоперек.
— Може, щось було на льоду — зображення чи напис? А ми
не зауважили…
— Таке було б видно з гелікоптера.
— Холера. Чи патрулюють ще віллу Копоненів?
— Так. Я можу викликати підкріплення, якщо ти нервуєшся.
— Я не нервуюся, — запевняє Єссіка, коли Юсуф, проминувши
колишнє посольство Іраку, їде до берега. — Як ти розцінюєш слова
Гельмінен про якогось всезнайка, що крутиться поблизу мене?
— Мабуть, це звичайнісінька тактика залякування.
— А що, коли це правда? Подумай. Напис, що з’явився в моєму
блокноті. Зуби в лавашах, доставлених нам на перекуску. А що, коли
оті мисливці на відьом мають шпика в нашому відділку?
 — Тьху, не страши мене.
Авто зупиняється між будинками Копоненів і Адлеркройц.
Поліційний фургон досі там.
— Що ж, влаштуємо цій літній пані серцевий напад, — каже Юсуф,
відчинивши двері машини.
33 Big Dick (англ.) — «Великий Прутень».
91
Здивована Ніна видивляється на Данієля Луому. У повітрі витає
різкий запах. Чи то справді він дедалі сильніший, чи то в Ніни
загострюється нюх.
— Роґер Копонен? По той бік вулиці? — перепитує вона, нахиливши
голову.
— Сьогодні до мене звернулася поліція, і я відразу припустив, що це
пов’язано з убивством подружжя Копоненів. Мав таке передчуття.
А коли побачив Копонена… Невже таке можливе?
— Від якої хвороби лікувався у вас Копонен? — відповідає Ніна
запитанням на запитання, злободенне для всього поліційного відділка.
— Наприкінці 1990-х у нього почався важкий довготривалий психоз.
Діагностовано параноїдальну шизофренію. Іншими словами,
у пацієнта траплялися параноїдальні фантазії — то яскраві й гострі, то
невиразні й м’які.
— Хвилинку. — Ніна дістає смартфон. — Чи можу я записати нашу
розмову? Це потрібно для слідства.
— Чом би й ні? — знизує плечима Луома.
Ніна вмикає запис.
— Я лікував Роґера з самого початку. Зазвичай у таких випадках
вдаються до антипсихотичних засобів. Вони пригнічують зайву
активність центральної нервової системи. Але водночас справляють
різні шкідливі побічні ефекти, які можуть несприятливо впливати на
повсякденне життя. З часу заснування клініки «Краще завтра» ми
практикували інші методи лікування: застосовували медикаменти
слабкої дії і модель відкритого діалогу, постійної взаємодії з пацієнтом.
— Діалог? Він справді допомагає позбутися марень?
— Як виявилося, це дуже дієвий засіб.
— Окей.
Ніна насторожує вуха. Здається, з коридору долинають якісь звуки.
Неначе хтось витирає ноги на вході.
— Випадок Копонена був багато в чому незвичайний. Лікування
методом відкритого діалогу дало чудові результати. За моїми
спостереженнями, вдалося значно полегшити перебіг хвороби.
Траплялися поодинокі короткі психотичні напади після місяців, а то
й років ремісії — цілковитого браку симптомів.
— Але чому…
— Копонен зумів жити порівняно нормальним життям і приховувати
свою хворобу спершу від близьких людей, а тоді й від громадськості.
Але ці психотичні випадки завжди були неймовірно гострі. Немовби
хвороба надолужувала втрачене, коли давала себе знати.
— І як це виглядало?
— Крім шизофренії, у Роґера був дисоціативний розлад
ідентичності. Простіше кажучи, роздвоєність особистості, і ці слова
точно описують стан пацієнта. Під час нападу психозу Роґер
переінакшувався. Робився зовсім іншою особистістю.
Ніна дивиться на Луому, що сидить навпроти. Здається, йому
полегшало. Наче з плечей враз звалився величезний тягар.
Чорт забирай. Раптом усе стало набувати сенсу.
— Чи вживав наркотики Роґер? Як гадаєте?
— Сподіваюся, ви мені вірите, що я його побачив. Знаю, мої слова
можуть видатися маячнею, але це правда.
Ніна зводиться.
— Маю подзвонити кільком особам. Чи є тут підхоже місце?
— Увесь поверх порожній. У кінці коридору є конференцзал.
Набравши номер Ерне, Ніна йде до дверей в кінці коридору. Нікого
не видно, однак майже в кожній кімнаті світиться.
— Слухаю, Ніно, — мляво озивається Ерне.
— Маю для тебе новину, Ерне. І то важливу, — каже Ніна,
зачинивши за собою двері.
— Яку?
— Я зустрілася з директором клініки «Краще завтра». У ній
вкрадено препарати. Потім їх застосовували на жертвах — присипляли
та знеболювали…
Ніна обертається — і враз втрачає нитку розмови, угледівши
картину, повішену над чільним місцем довгого стола для нарад. І на
мить забуває про розмову, про самого Ерне. Вона так тихо лається, що
бос ледве чує її.
— Матері твоїй…
— Алло. Ніно! Алло!
 Відвівши смартфон від вуха, Ніна обережно підходить до картини.
На лінії домагається відповіді Ерне, і Ніна шепоче йому щось
заспокійливе. На оправленому в позолочену раму полотні завбільшки
метр на півтора зображено журнальний столик, за яким сидить красуня
з чорним густим волоссям, убрана в чорну сукню.
— Щоб мені луснути…
Це міг би бути портрет Марії Копонен, Леї Блумквіст, Лаури
Гельмінен і Єссіки Ніємі. Але ні. Намальовано іншу жінку — вродливу
тридцятилітку з карбованими, виразними рисами обличчя.
— Ерне, тут якась диявольська чудасія.
У Ніни затремтів голос. Сама це відчула. Перед її очима напис на
латунній табличці, прикріпленій до нижнього боку масивної рами.

Камілла Адлеркройц, 1969 рік. Голова фонду «Краще завтра».

92
Завмирають звуки струн. Настає мить тиші, виконавці і глядачі
тамують подих. Сплеснули долоні — одна пара, друга, третя, і оплески
ширяться залом, як пожежа. Музиканти кланяються. Оплески
дістаються Коломбано. Високо звівши руку зі смичком, він озирається
на оркестрантів, що стоять позаду, немов вірні солдати, і помахом руки
велить їм уклонитися. Коломбано схожий на бога. Не осягнеш оком
його десниці, вона управляє музиками, як маріонетками. Захоплені
люди свищуть, кричать «браво-бравісимо», дарма що це
звичайнісінький концерт для туристів. Схоже, Коломбано
насолоджується таким успіхом. Під овації його обличчя променіє
непідробними пихою та самовдоволенням. Аж так відчутні ці промені,
що хоч бери їх рукою.
Єссіка не зводить очей з Коломбано.
«Подивись на мене, любове моя».
Єссіка сидить посередині залу. Мабуть, тільки вона не долучилася
до бурхливих оплесків.
«Я знаю, що ти мене бачиш».
Коломбано допроваджує своє військо до другого театрального
уклону. Тоді перекладає смичок у руку зі скрипкою, і притискає до
грудей звільнену правицю.
«Подивись на мене, любове моя».
Нарешті — сталося: погляд Коломбано, ковзнувши по морі облич,
раптово зупиняється, неначе пришпилений списом.
«Ось ти мене й бачиш».
Коломбано жахнувся так, ніби привида уздрів. Попри те, його
усмішка щезає не зразу — поступово. Здається, щось заважає
Коломбано втямити до решти, що діється, розпізнати побачене
обличчя. Насилу відвівши очі від Єссіки, він спромагається на
усмішку: куточки рота силувано тягнуться до вух, як у сумного клоуна.
Коломбано швидко сходить із помосту, прямує до дверей у кінці залу
й, проминаючи середній ряд, ще раз кидає погляд на Єссіку.
«Я тебе почекаю».
 Дверима концертного залу випливає потік меломанів, захоплено
жебонячи про щойно вислухане. Білявий, підтоптаний уже чоловік
у бежевому блейзері та джинсах зиркає через плече на Єссіку, а тоді
зникає у дверях. Здається, це хтось знайомий. Єссіка не завертає собі
голови думками про нього.
За хвилину-другу тут зовсім тихо. Жінка з гострими вилицями
збирає програмки, пляшки з-під води та інший непотріб, розкиданий
по кріслах. Повторюється вечір кількамісячної давності, коли Єссіка
вперше опинилася в цій залі й слухала гру цього розкішного мужчини.
Тоді зала теж заповнилась, а згодом спорожніла. Тоді Коломбано теж
зник у задній кімнаті й запанувала тиша. Нині, як і тоді, Єссіка чує
тільки своє серцебиття і кроки жінки, що відлунюють у безлюдному
залі.
— Колись ви тут побували, — несподівано озивається жінка по-
італійському. Вона стоїть за Єссікою.
— Так, побувала, — відказує, не обернувшись, Єссіка. У неї
пересохло в горлі: віддавна вже ні з ким не розмовляла.
— Ви тут були… були з Коломбано, — веде далі жінка, поступово
з’являючись у полі зору Єссіки.
— Так, була, — відказує Єссіка. Як поставитися до цієї жінки, до її
запитань, до порожньої зали, до всього загалом? Цього разу
не годиться рятуватися втечею, як ото поранена тварина, шкандибати
по бруківці й зрештою віддатися на милість Коломбано. Єссіка
відчуває свою перевагу. Знає, що у слушний час опинилась
у слушному місці. Вперше за кілька місяців вона почулася живою.
Відкинувши пасмо волосся з кутастого лоба, жінка тривожно зиркає
на зачинені двері в кінці зали, опускає на ноги великий мішок зі
сміттям і боязко спиняє око на Єссіці.
— Краще б вам піти звідси, — нарешті каже прибиральниця. Не
грубо. Ці слова звучать як дружня порада.
— Я це знаю, — відповідає Єссіка, не зводячи з неї очей.
— Мабуть, не варто вам…
— Я піду. Геть. Нарешті. Я прийшла попрощатися з ним.
Жінка на мить ховає носа між долонями.
Ось вона, підхожа мить. Якщо маєш що сказати, то скажи.
— Послухайте, — мовить жінка й підходить ближче. Її голос
знижується до шепоту. — Я вас розумію.
 — Про що це ви?
В очах прибиральниці вираз співчуття, ба навіть жалісливості.
Єссіка знає про свій жахливий вигляд. Навіть ошатна чорна вечірня
сукня не може приховати того, що останнім часом її власниця ніяк
не спромагалася на догляд своєї зовнішності. Ось ця незнайома жінка
багато чого надивилася в житті, тому й розуміє, що все це через
Коломбано. Єссіка не перша. І не остання.
— Це не моє діло, — каже жінка, поглядаючи на двері, й сідає
у крісло трохи поодалік Єссіки, — але я бачу, що з вами далеко не все
гаразд…
— Правду кажете. Це не ваше діло.
Усе тут здається нереальним, ніби дивишся на цю розмову збоку.
Жінка зітхає, але не відступає від свого.
— Коломбано… він… Маю на увазі… він нищить усе навколо себе.
— Справді? — байдуже питає Єссіка. Не зважає на біль у коліні,
не дає собі спуску. — Та звісно ж, так воно і є. Невже ви вважаєте мене
дурепою?
Прибиральниця знітилася. Відчуває, що забагато говорить
і відкриває не те, що треба. Але вона не може зупинитися.
— А ви тут, бо… Бо хочете зрозуміти. Облиште. Ви ніколи
не зрозумієте Коломбано. З ним щось не те. Далеко, далеко не те.
Якусь мить вони мовчать. Єссіка втупилася в жінку, яка, опустивши
очі, добирає підхожі слова.
— Це ви, мабуть, навчалися на своїх помилках? — рівним,
беземоційним голосом цікавиться Єссіка. Весь ранок вона гляділа
в дзеркало. Силкувалася на співчуття, страх, жалість, надію. Ні на що
не спромоглася.
Жінка прикусила губу. Мабуть, щоб не тремтіла.
— Ні. Але я знаю його віддавна.
— Отже, на вас не діють його чари?
Жінка рвучко хитає головою.
— Ви неправильно мене зрозуміли. Коломбано — мій молодший
брат.
У цю мить відчиняються двері, долинає звук важких кроків. Жінка
зривається на ноги й прожогом утікає. Як собака, спіймана на якійсь
капості.
93
Поговоривши з Ерне, Ніна Руска робить кілька знімків картини
й швидко виходить у коридор. Камілла Адлеркройц… Щось знайоме.
Хтось із колег згадав був це ім’я… Ба, суши голову скільки хоч, а не
згадаєш, яким чином воно пов’язане зі слідством.
Наближаючись до кабінету, вона сповільнює ходу, почувши голоси
всередині. Луома розмовляє з жінкою.
Ніна стукає у прочинені двері, розсуває їх до кінця і бачить, що
навпроти Луоми сидить жінка у грубій куртці та в шапочці. Судячи
з обличчя, плакала. Луома помітно зніяковів.
— Вибачай, — квапливо пояснює він. — Це… з поліції…
— Мене звати Ніна Руска.
— От-от. А це моя дружина — Емма Луома.
— Дуже приємно, — бурмоче заклопотана Ніна й переводить погляд
на список працівників. Досі лежить там, де Ніна залишила його
хвилину тому, — на столі перед жінкою. Емма висякалася. Її червоні
щоки вкриті ластовинням.
— Емма тут лікарює, — додає Данієль.
— А Камілла Адлеркройц? Вона теж лікарка?
— Так, але вона вийшла на пенсію років п’ятнадцять тому.
— Чи лікувала вона Роґера Копонена?
— Так. Камілла заснувала цю клініку.
Луома потирає лоба. Ніна не знає, що все це означає.
— Мушу йти, — каже вона. Ступає крок до дверей і ловить себе на
думці, що ні словом не перекинулася з цією заплаканою жінкою. —
Вибачте. Ви щось хотіли мені сказати?
— Мабуть, це я завинила… — тихо каже Емма.
— Що?
— Ці медикаменти запопав Копонен.
— Як саме?
— Він уміє переконувати і домагатися свого.
— Як це сталося? — питає Ніна, повертаючись до стола.
Напливають новини, важко зібрати думки докупи.
Емма Луома зводить на Ніну налиті кров’ю очі.
 — Недавно тут з’явився Роґер і сказав, що йому чогось треба. Щоб
я впустила його в складське приміщення і на мить відвернулася.
— Що далі?
— Я гадала, що йому йдеться про заспокійливі засоби. Роґер ковтав
їх разом зі спиртним. Я припустила, що він візьме кілька таблеток для
самого себе. Мені навіть у страшному сні не могло приснитися, що…
— Не розумію. Чому ви не виписали йому рецепта?
— Бо в них був роман, — раптом втручається Данієль. Він затуляє
обличчя долонями, тоді глибоко зітхає і веде далі: — Ось. Тепер це
стало явним. Моя жінка і Копонен зустрічалися. Всупереч усім
професійним кодексам поведінки, моральним засадам і шлюбній
присязі.
— Данієлю… — тихо схлипує Емма.
— Напівправда тут не годиться, Еммо. Маємо чесно повестися перед
поліцією.
Ніна вдихає задушливе повітря. Треба повернутися до відділка,
взявши з собою Емму Луому. І ретельно допитати її чоловіка.
— Я знаю, де він ховається, — вихоплюється Емма.
— Де?
— Роґер має схованку в Лааясалі. Цей будинок записано не на нього.
Роґер там пише. І забавляється з коханками.
— Знаєте адресу?
— Ні… Але я там була кілька разів.
— Чи не могли б ви показати, де той будинок?
— Звичайно. — Емма тягнеться через стіл, щоб узяти чоловіка за
руку, та він не відповідає. — Ти сам сказав, любий. Напівправда
не годиться.
Якусь мить подружня пара стримує сльози.
— Чи замішаний у злочинах Роґер? Це він убив свою дружину? —
питає Емма.
Ніна не відповідає. Вона гарячково обмірковує свої наступні дії.
— Окей. Покажете мені цю Роґерову схованку. Негайно.
Вона обмотує шарфом шию.
— Зараз?
— Зараз.
— Добре, — каже Емма, витираючи очі рукавом.
Данієль зводиться.
 — Поїду з тобою.
— Чудово. Одягніть теплі куртки, — радить Ніна, набираючи номер
Ерне.
94
Ерне розмашисто простує коридором, притиснувши руки до боків.
Сьогодні він як ніколи схожий на безкрилого птаха. Така поза
вимушена: кожний рух грудної клітки та плечових м’язів викликає біль
у легенях.
Зупинившись, він стукає у двері однієї з двох кімнат, де тривають
допити. За мить відчиняє Мікаель, напрочуд жвавий як на таку пізню
годину та поточний стан справ. Міке зачиняє за собою двері, та Ерне
встигає побачити Кая Лехтінена — лисого чоловіка з кощавим
обличчям. І жахітливого. Таким його й уявляв Ерне.
— Щось дізнався? — цікавиться Ерне.
— Ще ні. Я сказав Ніні, що ти, мабуть, був правий. Напевно, треба
було ще трохи потримати їх під наглядом.
Мікаель сказав це тихо, хоча двері звуконепроникні.
— Що зроблено, того не повернеш. Постараймося якнайкраще
скористатися нагодою. Ніна теж могла щось знайти на Булеварді.
Ерне озирається. Ніхто не підслуховує.
— Потисни ще трішки цього засранця. А за чверть години
зустрінемось у кімнаті для нарад.
Бос плескає Мікаеля по плечі.
— Загадками говориш, — бурчить Мікаель.
— Ага, ще одне. — Ерне обернувся. — Чи каже щось тобі таке ім’я
та прізвище, як Камілла Адлеркройц?
— Що? Адлеркройц? Бунсдорф? Нам ще тільки Романових бракує.
— Справді бракує?
— Та, обійдемося без них. Хто вона?
— Скоро довідаєшся, — каже Ерне і йде далі. Набирає повну
швидкість, а тоді, сповільнивши ходу, заходить до просторого
приміщення без перегородок, де за столами сидять шість добувачів
даних.
Ерне підходить до молодої жінки, яка вдивляється в монітор,
приклавши до вуха айфон. Бос кладе перед нею видрук — фото
картини, яке зняла Ніна.
— Дізнайся, чи жива ця жінка і де вона живе.
— Вона схожа на відьму.
— Саме тому мусиш дізнатися.
95
Сплівши пальці й спершись підборіддям на лікті, Расмус Сусікоскі
розглядає прикріплений на стіні колаж із фотографій та уривків тексту.
У кімнаті для нарад тихо. Не чутно плямкання Міке, зітхання Ніни,
посвистування Юсуфа, хрипкого дихання Ерне та постукування нігтів
Єссіки. Нарешті він один як палець. Расмус завжди найкраще
почувався на самоті. Навчаючись на юридичному факультеті, він волів
заглиблюватись у книжки, а не марнувати час у гуртових гулянках та
походеньках. Расмус — вовк-одинак. Він ніколи не почувався
частиною спільноти, навіть на роботі.
Расмус знає себе. Так, багато в чому він відрізняється від інших.
Отакий собі інтровертний книжковий хробак, якому ніколи не вдається
розтулити рота, коли треба. Расмус завжди німів саме в ті вирішальні
миті, коли конче треба було висловити думку й тим самим повести
своє життя в бажаному напрямку.
Це найбільша трагедія в його житті. Не раз він замислювався: «Що
воно таке, оті мої вічні невдачі з жінками? Причина чи наслідок цього
оніміння? Мабуть, і перше, і друге».
У двері стукають.
— Гей, Сусікоскі!
Входить Рійкка Вудворд. Стрепенулося Расмусове серце.
Звичайно ж, не від сподівання нових даних для слідства від цієї
помічниці слідчого. Річ у тім, що в жовтні минулого року
свіжосформований склад поліційного відділка пустився в похід по
забігайлівках. Отоді Расмус, підбадьорений кількома чарками чогось
рожевого, солодкого й міцного, підійшов до Рійкки з романтичними
пропозиціями. І дістав відкоша.
— Слухаю.
Це слово мало не застряло в Расмусовому горлі.
— Надійшли дані від водоканалу.
— Щось цікаве?
Расмус знімає окуляри. Пучки відчувають піт на скронях. Він
протирає очі — і на мить кімната розпливається. На те він і сподівався.
Може, й сам Расмус розпливеться в очах Рійкки.
 — Я шукала різкі стрибки споживання води — не менш ніж дві
тисячі п’ятсот літрів. Біда в тому, що в цьому районі старі
багатоквартирні будинки та кам’яниці обладнано старомодними
лічильниками, показання яких надходять до водоканалу один-два рази
за рік. Новітні лічильники, які передають інформацію безпосередньо
в хмару…
— І що? Знайшла такі стрибки?
— Авжеж. Котедж у Кайталахті. Середнє споживання води майже
нульове, а п’ять днів тому стався мало не потоп. Десь три-чотири
тисячі літрів.
— Що…
— Вгадай-но, хто там фігурує в іпотеці… Марія Копонен!
Расмус надіває окуляри.
— Жартуєш. Як, до біса, ми могли це проґавити? — Расмус
зводиться. Не може всидіти. — Якщо там луснула труба…
— …і її того самого дня полагодили…
— …то це та ванна, яку ми шукаємо. Безсумнівно. Треба викликати
поліційний спецнагляд.
Відчиняючи двері, Расмус підсміюється.
— Що тут смішного?
— Ось тепер ми доберемося до цих придурків. Причому завдяки
Мікаелевій ідеї, чорт забирай.
96
Ніна вмикає обігрівач, виїхавши на міст між Герттоніємі та
Лааясалом. Відчувається напруга між чоловіком і жінкою на задньому
сидінні. Схоже на величезний айсберг, який ніяк не тане, попри
глобальне потепління. У дзеркальці заднього огляду Ніна бачить
заплакану жінку. В голові не міститься, що ця лікарка-психіатр
не тільки лягає в постіль з пацієнтом-шизофреніком, а й допомагає
йому красти смертельні наркотики з її місця роботи. Хай там як буде,
а кар’єра Емми Луоми в медицині таки обірветься. Важче передбачити
долю шлюбу. Він очевидно під питальним знаком.
Ніна кидає оком на навігатор. Треба добратися до станції технічного
обслуговування «Несте» в Лааясалі, де стоять два фургони
з озброєними до зубів поліціянтами спецнагляду. Вони
конвоюватимуть Нінине авто до ймовірного сховку Копонена. Емма
Луома покаже дорогу. Вже не можна ризикувати. Треба вдаватися до
жорстких засобів.
На дисплеї з’являється ім’я Ерне. Ніна знімає смартфон із підставки.
Не хоче застосувати функцію «вільні руки», бо інакше Луоми все
почули б на задньому сидінні.
— Привіт, Ерне, я вже доїжджаю.
Крім зустрічного військового фургона, дорога порожня.
— Чи чують мене твої пасажири?
— Ні.
— Добре. Маємо новину. Виявлено сплеск споживання води
в Кайталахті. Кілька днів тому мешканці відкрили крани і поїхали до
міста. Це якийсь літній будиночок, записаний на Марію Копонен.
Ґуґлівський перегляд вулиць показує, що в нього кам’яний фундамент
і вузькі вікна на рівні землі. Ми дістали креслення цієї халупи. У ній
є великий підвал. Туди підведено воду.
— Ні фіга собі.
— Мабуть, саме до того будиночка тебе й провадить наша брава
лікарка.
— Так і є. А може, варто пересвідчитися?
 — Наразі залиши це подружжя з поліційним супроводом на станції
технічного обслуговування. А ми разом із спецнаглядівцями наскочимо
в Кайталахті. Якщо нічого не знайдемо в тій халупі, то вирішимо, що
робити далі. Краще не возити цивільних людей на місце ймовірного
злочину.
— Зрозуміла тебе.
Ніна знову дивиться в дзеркало заднього огляду. Лікарі тримаються
за руки. Прощення — це велика сила. Особливо в таку мить, коли
панує хаос, поглинаючи прикрощі та обрáзи, нездоланні у звичайний
час.
97
Поговоривши з Ніною, Ерне натискає на кнопку — відкриває
текстове повідомлення, яке тільки-но надійшло. Від Єссіки.
Гельмінен годує нас побрехеньками. Маємо щось перевірити. Потім тобі
зателефоную.

Расмус сидить у кімнаті для нарад — з відкритим лептопом перед

собою.
— Щоб мені скиснути, — каже Ерне, з розмаху всівшись поруч
нього. — Чи знає Міке, що Ніна прямує до Кайталахті?
— Ще ні. Він досі почергово допитує цих двох засранців.
— Може, дізнався щось нове?
Ерне похитує головою і видобуває з кишені пастилки. Він дивиться,
як Расмус набирає адресу www.battre-morgondag.fi і відкриває вебсайт
клініки.
— Щось у цьому закладі не так, якщо амбулаторні пацієнти можуть
запопасти смертельно небезпечні препарати.
— Цій жінці висунуть звинувачення за таку витівку.
Ерне змикає повіки й загадує бажання, щоб Роґер Копонен зараз
сидів у тому котеджі, щоб нарешті почав розплутуватися цей
пекельний клубок. Яка ж дрібна ця справа порівняно з безмежним
всесвітом. Яку ж мізерну земну шкоду примудрилися заподіяти ці
хворі збоченці. І як непомітно вони зрештою згинуть, зникнуть
у небутті. Коли цю справу закриють, Ерне викине рушника на ринг
і піде на бюлетень, з якого ніколи не повернеться.
Ерне кольнуло поміж ребрами.
— Ерне… поглянь, — мало не шепче Расмус.
— Що? — Ерне розплющує очі. Міг би сказати йому, що от-от
і заснув би. Хвороба підірвала його силу та здатність витримувати
виснаження.
— Що таке? — роздратовано повторює він.
Расмус відкрив на сайті клініки «Краще завтра» вкладку
з фотографіями персоналу. Він тицяє пальцем в обличчя темноволосої
променисто усміхненої жінки.
 — Чи не знайоме тобі обличчя Емми Луоми?
Расмус повертає до нього екран лептопа. Ерне придивляється до
зображення.
— Ось тепер, Расмусе, коли ти спитав… Ніби й знайоме… За
останню добу ми побачили чимало жінок, схожих на неї… Стривай-но.
До чого ти хилиш?
Якусь мить Расмус пильно дивиться на знімок Емми Луоми.
Немовби сподівається, що вона підморгне з екрана. Тоді стискає
зубами ніготь на великому пальці.
— Я майже впевнений, що… Почекай-но хвилинку, — каже він.
Расмус зводиться і підходить до великої дошки з асоціативною
картою фотографій і даних про дзвінки, зустрічі та контакти.
— Кого ти шукаєш?
— Гори воно ясним вогнем, Ерне. Якщо я правий… гори воно…
Насторожившись, Ерне спостерігає. Расмус знімає фотографію
з дошки, непевною ходою повертається до стола і приліплює її до
екрана — поряд зображення Емми Луоми. Расмус порівнює два
обличчя — мертвої жінки, розчавленої камінням, і живої, усміхненої.
Ерне дивиться на два зображення. Спершу припущення здається
хибним, геть неправдоподібним. Воно дуже важливе.
Якщо правильне, то доведеться реконструювати весь ланцюжок
подій, почавши з кінця.
— Емма Луома — це місіс Ікс, жертва з Галтіали, — стверджує
Расмус.
По ніздрях Ерне вдарив різкий дух. Расмус знову потіє.
— Ніхто не звернувся з заявою, що ця Ікс зникла безвісти, —
бурмоче Ерне.
Тиша. Вони обидва знають, що це означає. І все одно секунди
минають у цілковитій бездіяльності, майже паралічі.
Ерне обома руками тягнеться до смартфона. Ніна вже мала б бути на
станції технічного обслуговування, де її чекає спецнагляд. Мала б бути
в безпеці.
— Це тому, що… її чоловік теж мертвий, — каже приголомшений
Расмус і дивиться на пакет, що лежить на столі. Зуби містера Ікс. Зуби
Данієля Луоми.
— Чоловік і жінка, яких повезла Ніна, зовсім не лікарі.
 Секунди, що збігають у тихій кімнаті, видаються вічністю. На екрані
спливає вікно з рекламою гумки «Нікорет». Раптом Ерне закортіло
закурити.
— Ісусе Христе, — каже він, тримаючи смартфон біля вуха. І враз
підскакує. — Ніна не відповідає на дзвінок.
98
Єссіка настирливо стукає у двері. За нею стоїть Юсуф. Трохи муляє
на душі, що доводиться зривати бабусю з ліжка о третій ранку, але
іншого вибору немає.
Єссіка розглядає темно-зелені двері зі сліпучо-білим одвірком.
Напрочуд свіжі барви. Мабуть, недавно помальовано. Цей великий
оздобний дерев’яний дім на вершині пагорба немовби перенесено
з іншого часу й іншого місця. Один із найстаріших будинків на острові
Кулосаарі, відголос минулого.
У віконечку видно, що в передпокої засвітилося світло. За дверима
обізвалася налякана бабуся.
— Хто там?
— Поліціянти Ніємі і Пеппле. Ми тут були минулої ночі.
Якусь мить нічого не діється. Та ось двері повільно відчиняються.
У передпокої стоїть налякана і сонна бабуся у блакитному халаті, з-під
якого вибивається нічна сорочка такої самої барви.
— Пам’ятаю вас, — каже вона, але не відступає вбік. Холодний
вітер шарпає її накучерявлений чубчик.
— Пані Адлеркройц, чи можна нам зайти? Ми у важливій справі.
— Щось страшне сталося?
— Чи можна? — спокійно, як тільки може, повторює Єссіка і киває
на передпокій.
— Боже мій. Підхожий час ви вибрали, — сердито бубонить стара
й жестом дозволяє увійти.
— Вибачайте, що ми розбудили вас, але це терміново.
— Аякже. Ще б не терміново, — відрікає пані Адлеркройц, коли
Юсуф зачинив за собою двері.
Єссіка вже була б зійшла з килимка, але Адлеркройц тиче пальцем
у її черевики.
— Чи не могли б ви роззутися?
— Я… Звичайно, — відповідає Єссіка, нахмурившись.
Попереднього вечора господиня дому нічого такого не вимагала.
— Нам треба зайти до вашої спальні.
— Звідти ви вже не побачите напису на снігу…
 — Якщо ви не проти, то я таки гляну.
Єссіка роззувається і ставить черевики на килимок. Її огортає запах
вогкої старої деревини.
— Я зачекаю тут, — каже Юсуф, узявшись у боки й дивлячись на
свої ноги. Йому ліньки розшнуровувати-зашнуровувати.
— Добре, — згоджується Єссіка й повертається до пані Адлеркройц,
яка саме затягує пояс. Видно, трохи зніяковіла.
— Ради бога. То ходімо нагору.
— Як іде ваше слідство? Є якісь успіхи? — цікавиться стара, разом
із Єссікою помалу дибаючи на другий поверх. Аж так помалу, що є час
розглянути фотографії, підвішені на стіні. Переважно це чорно-білі
групові портрети.
— Не турбуйтеся, пані. Цю справу ми невдовзі розкриємо, —
відповідає Єссіка, сама не знаючи, навіщо ця пуста обіцянка. Під
ногами риплять сходи, чутно позіхання бабусі в такт її повільним
крокам. Нарешті з’явилося світло з відчинених дверей у кінці
коридору.
— Отже, ви хотіли ще раз подивитися на віллу Копоненів… —
бурмоче пані Адлеркройц.
— Я тільки постою хвилинку біля вікна. А тоді ви собі ляжете
й заснете, — каже Єссіка, йдучи за кволою бабусею до спальні.
— Гаразд, будьте моєю гостею. Зі зрозумілої причини я не застелила
ліжка.
Єссіка усміхається господині і входить до спальні. Вона повільно
підходить до вікна й торкається пальцями рами.
Вони не зауважили найважливішого…
99
Здається, білі стіни кабінету змикаються на столі, за яким сидить
Ерне, приклавши до вуха червоний радіотелефон. Це засіб прямого
зв’язку зі спеціальною телефонною мережею, зарезервованою для
органів влади. Обладнаний довгою антеною, він схожий на перші
потужні мобільники 1990-х років. По щоках Ерне стікає піт — ознака
того, що стрес укупі з запаленням тканин знову підбили вгору
температуру. Зараз, мабуть, понад тридцять вісім. Чого й варто було
сподіватися. Зрештою, це вже не має значення. Коли ти дістав
смертний вирок, то можеш обійтися без вимірювання температури.
— Що накажете нам робити?
Басовитий чоловічий голос у трубці належить командирові групи
спецнагляду. Ніна Руска, яку Ерне кілька хвилин тому призначив
відповідальною за оперативне завдання, не приїхала на місце зустрічі
й не відповідає на дзвінки. Ерне втупився в заснулу будову, взяту
в облогу підіймальними кранами, які оживуть вранці. За якусь мить
він, стиснувши телефонну трубку, переводить погляд на Расмуса. Той
боязко глипає на боса через стіл, склавши руки на грудях і сховавши
пальці у складки светра. Ерне має послати спецнаглядівців шукати
Ніну. Вона не могла далеко заїхати своєю червоною «шкодою».
— Знаєте адресу? — питає Ерне й помічає, що в нього тремтить
голос. Це найважче рішення за всю його кар’єру.
— Так.
— Дійте за планом. Доповідайте мені в режимі реального часу.
— Зрозумів вас. Кінець зв’язку.
Ерне кладе трубку на стіл і бере смартфон.
— Рассе, негайно повідом про зникнення співробітниці поліції.
Треба, щоб усі наявні патрульні шукали Нінину «шкоду». Передусім
у Лааясалі. Ніна встигла повідомити, що вона зовсім недалеко від
місця зустрічі.
— Зрозумів тебе.
Расмус схоплюється зі стільця прудкіше, ніж можна було б
подумати, судячи з його зовнішності.
 — Рассе, ще одна річ. Скажи Міке, щоб прийшов сюди. Доведеться
йому вирушити на завдання.
Расмус киває і зникає у дверях.
Ерне притискає смартфон до вуха й слухає гудки. Отуди к бісу!
Єссіка! Що за херня? Потерши груди, щоб уповільнити прискорене
серцебиття, він набирає номер Юсуфа. Теж немає відповіді.
Щось геть не туди пішло.
Заспокойся, Ерне. Хтось із них двох зараз тобі зателефонує. Єссіка
і Юсуф разом. Їм ніхто і ніщо не загрожує…
І чого б то старому дурневі та не стояти каменем на своєму рішенні?
Чого б не тримати Єссіку вдома й під охороною, аж поки розплутають
клубок цих нечуваних убивств?
Єссіка ось-ось зателефонує. Або Юсуф.
— Ерне, я повідомив про зникнення, і патрулі насторожі, — каже
Расмус із порога. — На мості, що веде від Лааясала до Герттоніємі,
ставлять блокпост.
— Гаразд. А де Міке?
— Я його не бачив…
— То знайди його, колька тобі в печінку!
Крик Ерне обернувся кашлем. Расмус знову зникає в коридорі.
Поворушивши пальцями над клавіатурою, Ерне вводить у віконце
пошуку електронну адресу клініки bättremorgondaghelsinki і клікає на
перший результат. Тоді відкриває вкладку «Персонал» і проглядає дані
подружжя Луомів — Данієля та Емми. На нього накочуються хвилі
нудоти.
Обоє мертві. Позавчора Данієля в багажнику Карлстедтової машини
доправили до Савонлінни. Живого, як ствердила медекспертиза.
Злочинці зупинили авто Санни Поркки, а тоді спалили її та Данієля.
Тим часом хтось наслідив його ДНК у Копоненовій віллі.
Правдоподібно, Емму Луому викрали в той самий час, що й її чоловіка,
і привезли в Галтіалу. Насамкінець хтось із цієї банди, маючи ключі до
клініки «Краще завтра», забрався в неї, викликав поліцію і зустрів
Ніну. А тепер…
Усе пішло котові під хвіст.
Відкривши вкладку «Про нас», Ерне читає історію клініки.

«Краще завтра» спеціалізується на лікуванні психотичних пацієнтів… клініка

підпорядковується однойменному фонду, заснованому 1959 року… засновниця
і голова Камілла Адлеркройц, доктор медицини, доктор філософії, спеціалізується
в психіатрії… Альтернативні, немедикаментозні форми лікування… модель відкритого
діалогу.

Доволі вичерпну історію доповнює дюжина чорно-білих світлин.

Починається з фото приміщення, в якому відкрито клініку. Шведська
назва — villa Morgon. Тобто вілла «Ранок». Нижче поміщено портрет
засновниці фонду, датований шістдесятими роками. Точнісінько таке
саме обличчя, як і на картині, тільки тло інше.
— Шість хвилин до цілі, — лунає голос із радіотелефона.
Ерне підтверджує, що почув повідомлення, і ховає обличчя
в долонях.
100
«Вони не зауважили найважливішого…
І що б я, чорт забирай, мала побачити звідси?»
Єссіка прикушує губу і намагається зосередитися. Дарма що
виснажена — стоятиме тут і вдивлятиметься в оте кляте вікно хоч до
світанку, якщо це допоможе розкрити справу. Напис malleus
maleficarum, протоптаний на даху Копоненової вілли, — це хіба що
тьмяний спогад після відлиги, свіжого снігопаду та слідів роботи
експертів. Немов графіті, яке хтось старався затерти й зафарбувати.
У вікні видно вулицю, навколишні будинки, велику ділянку Копоненів.
Замерзле море й острови за сотні метрів відсіля. Що саме я ніяк
не можу помітити?
Ось вулиця біля садиби Копоненів, де зовсім недавно Єссіка гналася
за вбивцею в білому комбінезоні. Ось живопліт. В уяві постає рогата
постать на льоду. Зводить руку — вітається з пітьми.
Світло в кімнаті заважає Єссіці спостерігати. На краєвид за вікном
накладається відображення спальні в шибці: ліжко, дзеркало,
письмовий стіл, крісло. Перський килим, маленька люстра, господиня
на порозі. І сама Єссіка.
— Вибачте, пані. Чи не могли б ви на мить вимкнути світло? —
озивається Єссіка, силкуючись розгледіти, що там за вікном. Минає
кілька секунд, але лампи й далі світять.
— Згасіть, будь ласка, світло.
Єссіка придивляється до бабусиного відображення. Тоді до свого.
Розмиті обриси, погана копія, мало чим подібна до жінки на ім’я
Єссіка фон Гелленс. Жінки, якої немає. Її очні западини схожі на два
величезні чорні блюдця, глибокі колодязі, що провадять до якоїсь
дивної темної місцини. Видно, що з її голови виростають роги. Видно
ще дівчину, знерухомілу на ліжку в готельному номері в Мурано.
Кожна клітина її тіла — від пучок до пальців ніг — горить вогнем,
немовби посеред пекла. Втупившись у ліпнини на стелі, дівчина
проймається ненавистю до себе самої і до всього свого життя. Воно
нестерпне, і її величезні статки цьому не зарадять — навпаки, ще
й зашкодять. Все, до чого вона торкається, враз обертається лайном.
Ось на її зап’ястку зубчастий столовий ніж — і зразу легшає від
усвідомлення того, що будь-якої миті можна покласти кінець тому
всьому. Досить одного поруху — і назавжди спочинеш у цьому
посередньому готелі, в цьому місті, що смердить, неначе рибний
ринок.
На очі Єссіки навертаються сльози. Не від суму, не від болю — від
страху.
Вона вже втямила, що прийшла сюди, аби побачити своє
відображення. Уві сні на таке її намовляла мама. Отож Єссіка
й дивиться в дзеркало.
Вона повільно обертається і сягає кобури. Адлеркройц досі стоїть на
порозі, склавши руки на грудях. Не дивиться на Єссіку. Вона
з видимим задоволенням оглядає спальню. Намилувавшись, опускає
повіки і вдихає запахи дерева та дьогтю, якими просяк старовинний
будинок.
Задзвонив смартфон, але Єссіка не відповідає. Знає, що треба мати
вільні руки. Треба забиратися звідси. Юсуф досі внизу.
Глибоко вдихнувши, Єссіка підступає на крок до старої.
— Ми вже йдемо.
— Ти така сама, як твоя мати, — майже ласкаво усміхається пані
Адлеркройц.
У Єссіки побігли мурашки по шкірі, серце завмерло і зразу ж
шалено забилося.
— Що? — бурмоче вона, розстібаючи кобуру.
Стара вже не квола й не сонна.
— Маєш по ній спадок.
— Про що це ви?
— Про твій розум. Він незвичайний. Тому ти така, яка є.
— Я вже йду. Юсуфе! — хрипко гукає Єссіка. Відповіді не чути. —
Юсуфе!!! — кричить вона, підходячи до пані Адлеркройц.
Звідкись долинає звук кроків. Не від сходів — зблизька. Рипнули
двері.
— Тереза була хвора, — каже пані Адлеркройц, коли Єссіка
вихопила пістолет.
— Юсуфе!
— І все одно вона була моєю улюбленою ученицею, — хихикає
стара.
 — Про що це ви, к бісу, торочите?
Голос Єссіки тремтить. Вона зводить дуло пістолета на пані
Адлеркройц і дверний отвір за нею. «Моя улюблена учениця».
Напівсвідомо перебираючи в пам’яті фотографії, побачені при сходах
та в коридорі, Єссіка міцніше стискає зброю.
— Здавайся! — гукає вона.
За дверима з’являються дві постаті. Видно вигнуті роги
в притемненому коридорі. З уст Єссіки зривається зойк. Вона задкує
до вікна, витягши поперед себе руку з тремким продовженням —
пістолетом.
— Юсуфе!!!
— Юсуф не прийде, — спокійно запевняє пані Адлеркройц, коли
один із чоловіків, проминувши її, входить у спальню. — А твій
пістолет… можеш опустити. Його знешкоджено.
Єссіку проймає панічний страх, у вухах гуде, зір затуманюється.
Біль пронизує тіло. До неї повільно наближається рогатий монстр.
Єссіка цілиться в його ногу, але спусковий гачок не рухається.
Заклинило ударник. Чого б то? Таж Міке перевірив зброю.
Пістолет падає Єссіці на ноги. Її обхоплюють дужі чоловічі руки, на
обличчі опиняється мокрий рушник. Борюкаючись з усієї сили, Єссіка
помалу занурюється у якийсь глибокий, дедалі темніший ставок,
непроникний для сонячних променів.
Усе добре, моє золотце.
101
Ерне дивиться на свій онімілий смартфон й обхоплює долонями
шию. Ніна зникла, її життя під загрозою. Щось у його нутрі підказує,
що добром це не закінчиться, хай навіть половина столичних
поліціянтів умить кинеться її шукати. А невдовзі доведеться пояснити
Мікаелеві, навіщо було посилати Ніну возитися з двома вбивцями. Це
вже вдруге за останні дві доби бос доручає повозити вбивцю. І куди
запропастилася Єссіка? Надіслала повідомлення — і все. Ні слуху ні
духу.
— Дві хвилини до цілі, — озивається радіотелефон на столі.
— Зрозумів вас.
Ерне кілька разів ковтає слину.
Входить Расмус. На його обличчі змінився вираз. Замість
стурбованості щось схоже на замішання.
— Що сталося?
— Я не зміг знайти Міке…
— Як це — не зміг?
— Він… він кудись пішов.
Насупившись, Ерне знімає окуляри.
— Що ти верзеш?
Расмус ступає кілька кроків і зупиняється посередині кабінету. Його
голос тремтить.
— Так мені сказали. Міке пішов із Карлстедтом і Лехтіненом.
Обидва були в наручниках. Очевидно, до ліфта. Внизу я дізнався, що
вони вийшли надвір. Одягнені, в куртках…
— Куди Міке, трясця йому в пуп, мав повести наших головних
підозрюваних серед ночі?
— Може, він почув, що з Ніною лихо? Може, пішов її шукати.
— І взяв із собою тих сучих синів? Це не тримається купи. Іще одне.
Як він міг дізнатися про Ніну? Це ти йому сказав?
— Я його взагалі не бачив. Може, Ніна зателефонувала йому?
— Дивно. Я саме мав йому подзвонити.
Расмус хитає головою.
— Я вже це зробив.
 Лунає стукіт. Прочиняються двері, в кімнату заглядає Рійкка
Вудворд з ручкою в зубах.
— Ось інформація, яку ти хотів мати, Ерне, — каже вона. Расмус
бере від неї папір, ступає до Ерне, але зупиняється. Нахмурившись, він
читає написане.
— Камілла Адлеркройц? Голова фонду?
— Я попросив Рійкку з’ясувати… Що там написано?
Ерне зводиться й перехиляється через стіл.
Вудворд зникає в коридорі. Расмус передає папірець Ерне.
— Це її адреса в Кулосаарі. Навпроти вілли Копоненів.
— Секундочку…
Гепнувшись у крісло, Ерне хапає комп’ютерну мишу й виводить на
дисплей один із знімків — ілюстрацій історії фонду «Краще завтра».
На ньому зображено старий дерев’яний будинок. Вілла «Ранок».
Ерне повертає комп’ютер до Расмуса.
— Чи не той це будинок, з якого Єссіка і Юсуф мали подивитися на
дах вілли Копоненів?
— Адреса та сама.
— Але… — Ерне знову підвівся. Тягнеться до сірого светра, одягає
його, а тоді просовує руки в рукави темно-зеленої куртки. — Недавно
я запитав Міке, чи знайоме йому прізвище Адлеркройц. Він відповів,
що ніколи не чув такого.
Задзвенів радіотелефон. Ерне бере його й притуляє до грудей.
Вказівка на відділок.
— Але ж Міке дістав від Юсуфа список усіх сусідів, — мимрить
Расмус.
— Може, випало йому з голови.
— Або ж…
Вказівка на відділок.
— Я сподіваюся, що так і сталося, Рассе, — каже Ерне і підносить
радіотелефон до рота. — Відділок. Слухаю.
102
Розклепивши очі, Єссіка бачить мерехтливі вогники в напівтемряві.
У вологі ніздрі б’є гострий дух горілого. Тишу порушує тільки ледь
чутне потріскування пломінців на вершках дерев’яних смолоскипів.
Повіки обважніли. Ніщо не болить. Тіло здається легесеньким, наче
метелик на пелюстку лілії. За кілька кроків від Єссіки на підлозі
розстелено великий червоний килим, який щось покриває.
— Єссіко фон Гелленс, — лунає за її спиною жіночий голос.
— Що? — мимохіть відповідає Єссіка.
— Ласкаво просимо.
Нікого не видно. Єссіка пробує роздивитися навколо і виявляє, що
голову затиснуто в дерев’яному підголівнику, який не дає це зробити.
— De primo, fratribus et sororibus34.
Єссіка пробує зігнути пальці. У зап’ястки врізаються пута.
Тим часом з’являється гурт напівголих осіб. Вони проминають
з обох боків крісло, до якого її припутали. Їх… чотири, п’ять, шість…
вісім. Ці люди в чорних накидках. Обличчя сховані під каптурами. Босі
ноги тихо човгають по кам’яній підлозі.
Єссіка зауважила, що її вбрали в чорну вечірню сукню, а біля ніг на
підлогу поставили туфлі на високих підборах. Думки поволі
проясняються. Дихання неглибоке. Повітря застряє в горлі.
— Що тут коїться?
— Заспокойся, Єссіко, — відповідає той самий голос.
Єссіка бачить кощаве оголене тіло. Обвислі груди помережані
товстими блакитними венами.
Звівши хирляву руку, ця жінка відкидає каптур на плечі.
І усміхається — м’яко й трохи неуважно. Так само вона усміхалась
у спальні.
— Ми досі не відрекомендувались одна одній, як годиться. Мене
звати Камілла Адлеркройц.
Жінка наблизилася до Єссіки. Інші стоять на місці. Єссіка блукає
очима по оголених тілах — чоловічих і жіночих.
— У тебе має бути багато запитань, — каже стара.
 Єссіці набух язик, у роті дивний присмак. Вона заплющує очі. Все
заплутано. Важко зібрати докупи думки.
— Я хочу піти звідси, — тихо мовить вона. — Хочу побачити Ерне.
— У нас усіх обмаль часу. А в мене самої час добігає кінця, —
відказує Адлеркройц і відступає вбік, щоб Єссіці було видно стіну. Там
висить картина, на якій зображено чорняву вродливицю. — Бачиш цей
портрет? Він немовби твій.
Так, вона права. Разюча схожість.
— Але це не ти, Єссіко. Це я.
Куди й щезло тепло її голосу.
— Я хочу вибратися звідси, — шепоче Єссіка.
— Хочеш вибратися. Все лихо в тому, Єссіко, що ти сама не знаєш,
чого хочеш. Ти така сама, як твоя мати. — Камілла Адлеркройц
підступає до Єссіки й незграбно стає перед нею на коліна.— Це була
прекрасна, чиста душа… І водночас — вперта сучка, що відвернулася
від нас.
— Не розумію, про що ви говорите, — відповідає Єссіка.
Її дихання прискорилося, воно геть поверхневе.
— Звичайно не розумієш, любонько. Звідки ж тобі знати? Як і твоя
мама, ти наділена незвичайним розумом. Твій мозок відмовляється
підпорядковуватися банальностям. Твій глузд відкидає істини, які
силоміць нав’язує суспільство.
Камілла Адлеркройц театрально прикладає руку до лоба. Її рухи
плавні. Тендітна зморшкувата рука зводиться вгору, а тоді опускається
й пригладжує сиве волосся.
— Моя мама?
— Ти досі бачиш її, правда ж? Пізно вночі, коли не можеш заснути?
Ми разом — я і мої сестри та брати — тут… Те, що ми вчинили за
останні два дні, може здатися тобі жорстоким, але насправді ми хочемо
тільки одного — кращого завтра. Ми втілюємо його. Краще завтра.
Кожен із братів і сестер, яких ти зараз бачиш, присягнув захищати цю
ідеологію — самовіддано, до останньої краплі крові.
— Якого дідька… — затинається Єссіка.
— Може, хочеш повести далі мову, frater?
Камілла Адлеркройц заплющує очі. Чоловік, що стоїть із самого
краю, відкидає каптур і відкриває обличчя. Єссіка впізнає цього
чоловіка, хоча ні разу не бачила його навіч.
 Зіниці Роґера Копонена великі, як тарілки, а обличчя яскраво-
червоне. Здається, він ось-ось лусне.
34 По-перше — братам і сестрам (лат.).
103
Ерне почув слова спецнаглядівця, але не хоче їх сприйняти.
— Повторіть, будь ласка.
— Ціль порожня.
Слова ще раз пролунали у вухах. Радіофонна трубка тхне засохлою
слиною. Закалатало серце.
— Чи є ванна?
— Нема. Підвал повний мотлоху.
— Якась херня…
— На перший погляд здається, що це не той будинок, який ми
шукаємо.
— Мав би бути той, — тихо відповідає Ерне.
— Ми оглянемо все поблизу, — обіцяє спецнаглядівець.
— Зрозумів вас.
Ерне кладе трубку на стіл. Серце б’ється прудко, як у курчатка.
Знову теленькнув радіотелефон. Внутрішня лінія. На екрані смартфона
з’являється ще один номер: це Леннквіст з управління поліції.
— Що тут, до холери, діється? — бубонить Ерне. Вибитий із колії,
він не в змозі відповідати на дзвінки.
— Здається, я знаю, — понуро відповідає Расмус. Він орудує своїм
смартфоном.
— І що ж ти знаєш?
— Є свіже відео. Цього разу в «Інстаграмі».
Расмус підходить до Ерне.
— Що це таке?
На дисплеї — тьмяно освітлене лікарняне ліжко. На ньому лежить
чорнява красуня.
— Чи це…
— Це Лаура Гельмінен.
Під зображенням з’являється коментар за коментарем.
— Це в прямому ефірі? — глухо питає Ерне. Здається, неначе
звідкись здалеку долинають ці телефонні дзвінки в його кабінеті.
— Так… На @malleusmaleficarum…
 — Хтось веде пряму трансляцію з палати Лаури Гельмінен. Що
робить охоронець біля дверей, хрін йому в дупу?
Враз Ерне спадає на думку повідомлення, яке йому надіслала Єссіка.
«Гельмінен годує нас побрехеньками».
Він тиче пальцем у число під зображенням.
— Оце число… Що воно означає?
— Кількість людей, що зараз дивляться передачу.
— Ні фіга собі…
Десятки тисяч глядачів. #malleusmaleficarum.
Сотні коментарів, переважно англійською мовою.
— Коментарі — це відповіді на те, що вона сказала на самому
початку.
— Чи можеш перемотати назад…
Цієї миті на екрані з’являється кремезний чоловік у темному
костюмі. Він зупиняється біля ліжка.
— Це охоронець…
— Цссс. Слухай.

— На жаль, мушу конфіскувати ваш смартфон.

— Чому?
— Так мені наказали. Де він?
— Он там, на полиці.

Палець вродливиці тицяє просто в камеру. Охоронець обертається.

— Тео… — шепоче Ерне. Знає його з різних міністерських імпрез.
Тямущий хлопець, хоча Єссіка вважає його нахабним тупаком. Тео
спокійно підходить до смартфона.
— А це що таке? — вишіптує Расмус.
За секунду Ерне втямлює, про що мова. Лаура вже не в ліжку. Вона
підкрадається до Тео. Чорне сплутане волосся спадає їй на очі.
— Вона…
Ерне сам собі затуляє долонею рот.
Усе діється швидко. Рука Тео тягнеться до смартфона й раптом
застигає на місці. Вираз його обличчя змінюється. Замість
самовпевненості — замішання. За мить із його шиї виривається
струмінь темно-червоної рідини.
У кадрі залишається тільки Лаура Гельмінен з холодною посмішкою
на обличчі.
Malleus maleficarum.
104
У кімнаті стихло так, що Єссіка знову чує палахтіння вогників, які
витанцьовують на вершках дерев’яних смолоскипів. Запах пального
нагадує їй дитинство. І асфальт, що мерехтить у спеку.
— Mater Pythonissam35, — починає мову Роґер Копонен,
кланяючись старій жінці. І звертає звироднілі очі на Єссіку. — Усе має
свою мету, Єссіко. Щойно ти почула стислий, але глибокий маніфест,
який виражає наше занепокоєння сучасним суспільством і способами
його деградації.
Він говорить без інтонації, наче вичитує з папірця.
Єссіка відчуває, що її тіло знову сповнюється млявістю. Немовби
в нього впорснули якусь отруту.
— Ви… вбили свою дружину? — питає вона й хапає ротом повітря.
Її горло заніміло.
— Марія сама вирішила свою долю. Її робота була не чим іншим, як
спротивом свободі розуму та кращому завтра. Я не міг на неї
вплинути. Навіть не знав, що це має статися. Я зробив би все, що мені
під силу, аби тільки запобігти цьому. Зрештою, Марія була моєю
дружиною. Але тепер, дивлячись у минуле, я сприймаю це як належне
й очевидне.
Єссіка пробує вивільнитися з пут. Вона щосили напружує м’язи, але
зап’ястки та щиколотки міцно прив’язані до дерев’яного крісла.
— Бачиш, Єссіко, все вже написано наперед. Як ото Роґерові
книжки. З самого початку все було відомо, — пояснює Камілла
Адлеркройц.
— Але чому? — питає Єссіка. Страх прорвався крізь
медикаментозне оніміння, по щоці покотилася сльоза.
— Це все може здатися тобі не дуже зрозумілим, любонько, —
відповідає Камілла, повівши рукою на людей за Роґером
Копоненом. — Зрештою, тобі й не конче треба розуміти те, чого ми
сподіваємося досягти. Щоб осягти наше вчення, треба віддати довгі
роки на інтенсивне навчання. Відраза до сучасного суспільства та його
вад надихнула Роґера написати захопливі книжки, що відображають
нашу ідеологію та практику. Десятки мільйонів людей у всьому світі
прочитали їх і мимоволі відкрилися нашому способу мислення. Геть
нерозумно було б не скористатися цією нагодою. Завдяки цим творам
з’являється безліч готових стати нашими послідовниками. Нам треба
поліпшити й розвинути процес навчання. Чи знаєш, у скількох людей
на вустах рух «Краще завтра»? Malleus maleficarum. Молот відьом
глибоко цікавить мільйони родин на Заході. У наші дні місіонерська
робота не вимагає особливих зусиль. Щоб її провадити, треба вміти
застосовувати всі наявні засоби.
— Але…
— Світське суспільство, у якому ми живемо, старається заткнути
рота тим, кого Бог обдарував об’єктивністю. Як відомо, здатність
критично і творчо мислити, бачити ліс за деревами — це загроза
організованому суспільству. Воно чіпляє таким обдарованим людям
ярлик божевільних, придумує їм діагнози й прописує ліки, що
гальмують мислення. Мета мого життя — реалізувати потенціал цих
людей, не допускати, щоб вони гнили в лікарнях і животіли на ласці
родичів. Я ніколи не лікувала хворих, Єссіко. Звичайно, я виконувала
свою роль і достосовувалася до норм, прийнятих у суспільстві. Але
тільки для того, щоб мати змогу спокійно робити своє. Так, я не
лікувала хворих, бо їх усіх, як і вас, що оце стоїте навколо мене, можна
назвати ким хоч, тільки не хворими. Вони, як і всі ви, — це промінь
світла у пеклі розгардіяшу, де панує вузьколоба еліта з допомогою її
прихвоснів.
Єссіка відчуває смак солі. В куточку вуст застигла сльоза. Її витирає
кістлява Каміллина рука. Єссіці перехоплює подих, поколює в спині,
спалахують крихітні блискавиці в нервах ніг. У промінні палаючих
смолоскипів щось заблисло. Це кинджал.
— То це я сьома жертва? Остання відьма? — шепоче Єссіка.
— Ти? — весело перепитує Адлеркройц. — Невже досі не розумієш,
навіщо ми все це затіяли?
Дихати дедалі важче. Ніздрі переповнилися слизом, у горлі тяжіє
величезний клубок.
— Я врятувала десятки душ, Єссіко. Не дала мізкам отруїтися.
Подбала, щоб жодному з моїх пацієнтів не зіпсував життя діагноз,
висмоктаний з пальця так званого фахівця. Ніхто не заслуговує ярлика
«психічнохворий». Навіть той, хто відвертається від мене. Ось уяви
собі! Завдяки мені всі ці бідолахи, не напомповані наркотичними
препаратами й не сковані обмеженнями, можуть вільно вибирати
напрямок навчання і кар’єру. Вони мають змогу здобувати владу
і вплив. Моїх дітей не влаштовує брудна робота. Вони всюди. На землі,
на морі, в повітрі.
— Моя мама… — тихо озивається Єссіка, але їй не дає договорити
клубок у горлі.
— Віддавна Луоми були найкращими лікарями в нашій клініці. Ба —
зійшли на пси, продали душі фармацевтичній промисловості. Як
і Альберт фон Бунсдорф. Він поступово став однодумцем медиків, які
вважають, що відхилення від звичайної діяльності мозку завжди
вимагає діагностики та лікування — причому й препаратами. Такі
терміни, як роздвоєння особистості, манія, галюцинація, невроз,
психоз… таврують відмінність.
Камілла Адлеркройц на мить задумується. А тоді пустотливо
хихикає, наче згадала щось кумедне.
— Вже й не кажу про оту стервенну Блумквіст, — веде вона далі,
досі усміхаючись. — За останні роки однією з найганебніших
наукових праць стала її дисертація. У ній стверджено, що побічна
діяльність мозку — це хвороба, ще й викликана якимсь нікчемним
паразитом.
— Але…
— Ти втямила, Єссіко, як діє наша система? Мабуть, ні, бо не було
потреби. Гадаєш, ти досягла б такого становища в суспільстві без моїх
зв’язків і впливів? Гадаєш, пройшла б перевірку біографічних даних,
без якої неможливо влаштуватися на роботу в поліції? Тепер, коли тобі
підвищують звання, можеш допомагати нам досягати мети
й виправляти помилки, які припустило суспільство через
неосвіченість. Я спостерігала, як ти ростеш, любонько. Знаю, що ти
здатна на те, до чого твоя мати не могла чи не хотіла братися.
— Що? — вишіптує Єссіка і заходиться плачем.
Камілла Адлеркройц низько схиляє голову. На мить здається, що
вона молиться. Тоді зводиться на ноги й зводить руку.
— Detego36.
Одна за одною оголені постаті, що стоять півколом, відкидають
каптури. Гладко поголений чоловік із яскравою родимкою на лобі.
Торстен Карлстедт. Кай Лехтінен. Вродлива чорнявка. Єссіка не знає її.
Мабуть, це та, що минулої ночі постукала у вітрину ательє Ірми Гелле,
а тоді вбила її. А насамкінець…
— Вибачай, Єссіко, — озивається Мікаель і складає руки на грудях.
Єссіці забило дух. Таж виразно сказано, що поблизу тебе весь час
хтось крутиться і все дізнається. Все спостерігає і контролює. Це ж
ідіоткою треба бути, щоб не здогадатися. Справа ясна як божий день.
Лічильник води, пістолет, блокнот… Міке тисне на Ерне, щоб
затримати Карлстедта і Лехтінена. Міке, провівши позаминулої ночі
з Єссікою дві години в готельному номері, раптом хоче підвезти її.
Це ж для того, щоб переконатися, що вона була перша зі слідчих на
місці злочину в Кулосаарі, коли туди вже приїхали на виклик чергові
патрульні.
— Допоможи мені, Міке, — тихо каже Єссіка. Шок помалу
перероджується у гнів. Злетівши з уст, ці слова здаються марними. —
Допоможи мені вибратися звідси, клятий засранцю! — кричить вона.
Мікаель дивиться на неї. Ані оком не моргне.
— Єссіко, дорогенька моя. Наша подорож тут закінчується, а твоя
триватиме далі.
— Якого хера, Міке? Чи ти здурів? Ти вбив…
— Заспокойся, Єссіко, — поблажливо усміхається Камілла. — Як
і більшість людей, ти опинилась у пастці мислення, перейнявши в них
вузький погляд на світ. На їхню мірку, ми лиходії. Але багато хто
вважає нас героями. Наш рух набагато ширший, ніж ти можеш уявити.
У нас є брати і сестри по всьому світу, які вітають нас із
розпростертими обіймами. А незабаром їх буде набагато більше.
Читачі розхоплюють у книгарнях Роґерові твори, а наш онлайн-
маніфест налічує сотні тисяч переглядів.
— Ви збожеволіли…
— Ось бачиш, Єссіко, ти знову за своє. Постарайся зрозуміти, що
цей вишуканий, ретельно складений план має на меті одне —
просвітлювати людей. Поширювати знання.
— Кинджал призначено не для тебе, люба Єссіко, — заспокоює її
Камілла Адлеркройц, насилу встаючи. — Тобі судилося не померти,
а жити. Навіть після того, як ми всі помремо.
— Юсуфе!!! Ніно!!! — горлає Єссіка, але відповіді немає. Обоє
непритомні. Лежать із заплющеними очима на тій самій холодній
кам’яній підлозі, яку Єссіка відчуває підошвами.
 — Марія пошила п’ять чудових суконь, Єссіко. Точнісінько таких
самих, як та, що твоя мати одягла на урочистість з нагоди своєї першої
великої нагороди. Звичайно ж, Марія не знала, навіщо мені, старій бабі
по сусідству, здалися ті сукні. Головне, що погодилася мені допомогти.
— Ніно, прокинься! Юсуфе… — захлинається Єссіка. Відчуває, що
крик не допоможе.
Несподівано згори долинає гупання. Мікаель дивиться на стелю.
— Вони тут.
Гупання дедалі гучніше.
— Треба поспішати, Mater Pythonissam, — каже хтось, але Камілла
зовсім не поспішає, поводиться спокійно. Єссіка роззявляє рот. Треба
крикнути, дати знати поліціянтам, де шукати це підземелля — мабуть,
підвал великого дерев’яного будинку. Але крик застряє в горлі. Ніхто
з голих людей, що стоять півколом, ані не пробує втекти.
Перед очима Єссіки знову зблис кинджал, цього разу в руці старої
жінки.
— Дехто з нас залишиться. Дехто відійде. А ти підеш далі. Бо ти, як
і твоя мати, Єссіко фон Гелленс, — Mater Pythonissam.
За плечима Єссіки заспівали. Якась наче знайома мелодія. Зблизька
лунає звук — метал впивається в плоть. По щоках Єссіки течуть
сльози. Тепло проймає все тіло, вона заплющує очі.
Це пісня, яку співала мама того ранку.
Respice in speculo resplendent, Jessica.
35 Мати Відьма (лат.).
36 Відкриваю (лат.).
105
Єссіка розплющує очі, але не обертається до чоловіка, який щойно
увійшов до зали. Чекає, поки ніздрі вловлять солодкуватий запах його
засобу після гоління.
— Джессіка, — з відтінком сарказму озивається Коломбано. Мабуть,
у такий спосіб він маскує подив і збентеження.
Єссіка обертається до нього. Колишній коханець видивляється на
неї, глибоко засунувши руки в кишені штанів кольору хакі. Біла
сорочка розхристана майже до пупа.
— Ти повернулася до Венеції, — каже Коломбано, коли його сестра
прослизнула у двері й зачинила їх за собою. Тепер він віч-на-віч
з Єссікою.
У неї здригнувся голос.
— Я й не виїжджала звідси.
Коломбано сміється.
— Що?
— Весь цей час я провела в Мурано.
Коломбано хитає головою. Мабуть, гадає, що Єссіка з глузду з’їхала.
Либонь, так воно і є. І проявилося це божевілля не в тому, що вона
кілька місяців поспіль безвольно лежала в готельному номері, а в тому,
що повернулася до цієї зали.
— Слухай. Мені дуже шкода, що наш роман ось так закінчився.
— Я тобі не вірю.
— Ой, Джессіко. Подивися на себе. У тебе жахливий вигляд. Правду
кажу. І як ото з красивої, гарно вбраної дівчини зробилася така
нечепурна товстуха?
— Ого, то я вже не принцеса, а щось таке, чим можна поділитися
з друзями?
Коломбано заходиться гучним сміхом.
— Я ніколи і ні з ким не ділився тобою.
— Та ні, ділився. Твій приятель дивився, як ти мене ґвалтував.
— Ти говориш як з гарячки. Ходімо звідси.
— Я знаю, що смерть К’яри була не випадкова.
— Що це ти верзеш?
 — Я знаю, що вона заподіяла собі смерть, бо не могла терпіти далі.
Бо ти нарцис. Вбираєш у себе весь кисень у кімнаті. Вмієш повестися
так, щоб людина почувалася гідною і бажаною. А ще краще вмієш
втоптати її в болото, відібрати в неї всю гідність і самоповагу…
— Заткнися.
— Я хотіла, щоб ти знав… — проказує Єссіка, і її очі вперше за
стільки місяців зволожуються від сліз. Досить було цих кількох слів,
щоб щезло оніміння, яке на весь цей час охопило її душу й тіло. —
Аби ти знав, що я бачу тебе наскрізь. Що зневажаю тебе. Як і твоя
сестра.
— Нахабна з тебе дівка, — гигоче Коломбано.
— Смійся на здоров’я. Ми обоє знаємо, що це роблений сміх.
— Що ти там знаєш, курво дурнувата! — Підступивши до Єссіки,
він хапає її за зап’ясток і рвучко ставить на ноги. — Знаєш, що
я думаю? Б’юся об заклад, ти й досі так закохана в мене, що не могла
виїхати звідси. І зрештою повернулася до мене, як наркоман по дозу.
Хіба ні? Повернулася до того, кого ти буцімто ненавидиш…
а насправді кохаєш.
Коломбано виголошує ці останні слова біля вуха Єссіки, бризкаючи
теплою слиною на її шию. Вона дивиться йому в очі й відчуває, що
в нутрі наростає страх. Дужі пальці Коломбано обхоплюють її тонкий
зап’ясток. Вона прийшла з власної волі, віддалася на поталу цього
садиста. Тут вони вдвох, більш нікого. Ніхто її не порятує.
— Ходімо!
Коломбано тягне Єссіку повз сидіння до дверей. Вона збиває крісло,
болюче стукнувшись об нього коліном. Вільною рукою стискає
сумочку.
— Ні! — кричить Єссіка. Її голос лунає в безлюдному просторі.
Коломбано дедалі сильніше стискає зап’ясток. У пальцях поколює,
до них майже перекрито доплив крові. Садист тягне жертву повз
високі колони в кімнату й далі — до ще одних дверей.
— Відпусти мене!
— Не прикидайся, що ти прийшла сюди просто побалакати…
Коломбано відчиняє двері й штовхає Єссіку так, що вона падає
долілиць. У цій кімнатці стіни обліплені старими концертними
афішами. Посередині стоїть письмовий стіл з комп’ютерами, під
стіною — потерта софа. Є ще одні двері — вхідні.
 Щось шарудить і подзенькує, а тоді шию Єссіки оперізує шкіряний
пасок.
— Ти приперлася сюди, щоб пошморгатися зі мною! Щоб не дати
мені зосередитися. Щоб обісрати мій концерт!
Задихаючись, Єссіка хапається за горло. Навколо нього затягується
пасок. Коломбано задирає її чорну сукню й впивається пальцями
в задок. Єссіка кричить і тягнеться до сумочки, що впала на підлогу.
Пальці досягають ремінця, обхоплюють дерев’яну ручку.
— Ти не заслуговуєш на мої відповіді, мавпочко з кладовища.
Гадаєш, ти одна така? Всі ви слабкі на передок і передбачувані.
І дурепи! Ти прийшла сюди, щоб докучати мені й ставити ідіотські
запитання. Чи мені шкода тебе? Ні, тупа корово. Подивися на себе, на
товстуху. На двадцятирічну блядь! Мушу поставити тебе на місце.
Якби не те, то я не торкнувся б тебе навіть триметровим дрючком…
Цю мову обривають глухі звуки. На мить западає тиша. Заревівши,
Коломбано зводиться на ноги. Пасок попустив, і Єссіка перевертається
на спину.
Похитуючись, Коломбано відступає на кілька кроків і повертає
голову набік. Скошує очі, але навряд чи бачить ручку столового ножа,
що застряв у спині. Груди обагрені кров’ю, яка встигла стекти з обох
пліч. Здається, в нього виросли роги. Та ні, це обман зору: Коломбано
не до решти затулив собою Мефістофеля на афіші опери «Фауст».
— Що за чортівня… — хрипить він, вхопивши ручку ножа.
З пальців скапує кров. Коломбано і Єссіка здивовано переглядаються,
ніби вперше бачать одне одного в якомусь несподіваному місці
і в якомусь несподіваному часі. Видобувши на сантиметр-два лезо
з тіла, він кривиться від болю.
— Ти, блядюго проклятуща!
В очах Коломбано ані сліду розсудливості, ба навіть людяності.
Є тільки шалена лють. Ступивши кілька кроків, він кидається на
Єссіку. На її обличчя капає кров, її горло стискають грубі пальчища.
У вухах лящить звірячий рев. Цієї миті нарешті розвиднілось у голові.
Єссіка вже тямить, навіщо повернулася до цієї клятої зали й зустрілася
з цим монстром. Бо підсвідомо сподівалася: Коломбано зробить те, на
що вона так і не спромоглася за всі ці місяці самоти в готельному
номері. Що ж, скоро все закінчиться.
Враз горло вивільнилося. Його вже не стискають грубі пальці.
 Єссіка розплющує очі. Кудись зник масивний чолов’яга, що сидів на
ній верхи.
— Oletko kunnossa?
Незнайомий голос озвався по-фінському: «З вами все гаразд»?
Чутно схлипування Коломбано. Незнайомець переступає Єссіку.
Вона лежить, спокійно дихаючи. Тоді сідає й витирає замащене кров’ю
обличчя. Шкіряний пасок лежить на підлозі. Досі здається, що він
здушує горло.
За крок-два від неї лежить Коломбано з ножем у тілі й тихо харчить.
Біля нього стоїть білявий чоловік років сорока. Сьогодні Єссіка бачила
його на концерті. Він тримає в руці статуетку. Мабуть, ударив нею по
потилиці Коломбано.
— Хто… хто ви? — питає Єссіка. Дивно, якось по-чужому звучить її
запитання рідною мовою. Бозна-коли вона востаннє говорила по-
фінськи.
— Послухайте, Єссіко, — спокійно каже чоловік, витираючи кров
з лоба. — Це був самозахист.
У нього якась дивна говірка.
— Чи він…
— Не знаю. Не знаю, хай йому чорт…
У цю мить Коломбано обм’якає, руки безживно спадають на підлогу.
Єссіка беззвучно заливається сльозами.
— Треба тікати звідси, — веде далі чоловік, нервово озираючись.
Він підступає до дверей, якими увійшов хвилину тому, заглядає
в шпарину й пересвідчується, що в залі нікого нема. Тоді зачиняє ці
внутрішні двері і йде до зовнішніх. Обережно прочинивши їх, він
висовує голову, розглядається, а тоді обертається до Єссіки.
— Вам не варто стирчати отут і чекати поліціянтів, щоб відповіли на
ваші запитання. Мені теж не варто. Нам треба якнайскоріш забратися
звідси й повернутися до Гельсінкі.
— Нам? Хто… хто ви?
— Я приїхав, щоб забрати вас додому. Люди тривожаться за вас.
— Які люди?
— Ваша тітка.
— Але…
— Тут є умивальник, — твердо каже чоловік, стиснувши Єссіку за
плечі. Від нього відгонить тютюном і — ледь помітно — віскі. На
грубому, поборозненому зморшками обличчі вираз приязні. — Умийте
обличчя і вийдіть ось цими дверима. За ними буде вузький канал.
Тільки-но я виглянув надвір. На вулиці нікого немає. Але ви ще раз
перевірте, перш ніж вийти. Не дай боже, щоб вас хтось побачив.
— Але що…
Єссіка затинається, коли чоловік повертає занепокоєне обличчя до
Коломбано на підлозі. Розплющені скрипалеві очі вдивляються
у вічність.
— Я дам тут лад. Повертайтеся до свого готелю в Мурано і там
чекайте мене. Я приїду якнайскоріш, коли тільки зможу. А тоді
поїдемо. Усе буде добре. Обіцяю.
Єссіка схлипує, дивлячись на незнайомця. Тільки тепер вона
добрала, що його мова забарвлена не діалектом, а чужоземним
акцентом.
— Хто ви?
— Мене звуть Ерне, — відказує він, виймаючи з нагрудної кишені
поліційний жетон. — Можете мені довіряти.
106
Присівши біля тіла, розпростертого на бетонній підлозі, Ерне
Міксон витирає піт з лоба. Полум’я настінних факелів добряче нагріло
кімнату з низькою стелею. Хоч тіло проймають холодні дрижаки, та
все одно до спини прилипла просякла потом сорочка. Якби оце зараз
засунути собі під пахву термометр, він показав би… Ерне й думати про
те не хоче.
До Ерне підходить один із спецнаглядівців.
— Нам не вдасться одним махом розчистити жерло тунелю. Така
робота потребує часу.
— Вони вже не в тунелі.
— Так, — згоджується спецнаглядівець. Відповівши на коротке
радіоповідомлення, він прямує до стіни з метровим отвором
посередині. Поряд на стіну сперто величезний олійний портрет
молодої Камілли Адлеркройц.
Заплющивши очі, Ерне втягує ніздрями повітря з неприємним
запахом пороху. Гомонять десятки поліціянтів, медиків та експертів, зі
сходів долинає звук чиїхось непевних кроків.
— Ерне.
Ерне чує звернення, але не відповідає.
— Ерне, — повторює Расмус.
— Що?
Входить Расмус. Він глибоко засунув руки в кишені брунатної
парки.
— Від’їхала карета «швидкої».
Зітхнувши, Ерне розплющує очі.
— Сподіваюся, хоч цього разу Єссіка має при собі охорону.
— Так, має.
— Добре.
Расмус опустив очі на носаки своїх черевиків.
— Я гадаю… якби вони хотіли вбити Єссіку, то зробили б це. Мали
добру нагоду.
Ерне повільно встає, дивлячись на Расмуса. Хочеться сказати цьому
підлеглому, щоб не бавився в припущення, але щось у глибині душі
підказує: так, Расмус правий. Має бути якась причина того, що
Адлеркройц спершу заманила Єссіку в пастку, а тоді відпустила її
неушкодженою. Мабуть, Єссіка хоч трохи орієнтується в тому, що
діється. Ерне зараз у шоковому стані, тому не здатен думати. Буде час
на те, щоб знайти всі кінці. І шукатимуть їх тільки вони удвох, більш
ніхто. Ерне і Єссіка.
— Мені вдалося роздобути креслення…
— Тунелю?
— Так. Офіційних документів немає. Є лише план і дозвіл на
будівництво, датований десь п’ятдесятими роками минулого століття.
В муніципалітеті немає записів про будівництво тунелю…
— Тому-то ми й не знали, де його шукати.
— Згідно з планом, він проходить під мостом через затоку аж до
бомбосховища в Кулосаарі. Група спецнагляду щойно оглянула цей
тунель, але не знайшла цих придурків. Мабуть, їх чекала машина.
— Чи зафіксували щось камери?
— Ні, — відповідає Расмус, чухаючи потилицю.
— Під мостом затоки… — тихо мовить Ерне. — Цим можна було б
пояснити, як Лаура Гельмінен примудрилася вигулькнути з води біля
вілли Копоненів.
— І як вбивця Марії Копонен зумів безслідно зникнути.
Расмус дістає з кишені баночку. Бос недовірливо дивиться, як його
підлеглий, завжди байдужий до гігієни, вмочає пучки в мазь і дбайливо
втирає її в сухі вуста.
— Холод висушує губи… — почав був пояснювати Расмус.
Не дослухавши його, Ерне підходить до іншого тіла. Теж кривава
колота рана в грудях. Ніде не видно ножа.
— Що чувати у світі?
— Від цього руху «Краще завтра» шаленіють соціальні мережі.
«Інстаграм» видалив відеоролик, який Лаура Гельмінен сфільмувала
у своїй лікарняній палаті, але він уже ходить Інтернетом. Маніфест,
завантажений на ютьюбівській сторінці Роґера Копонена, — це чи
не найпопулярніше відео у світі.
— Що в ньому написано?
— Довго розказувати…
— У кількох словах, Расмусе.
 — Як на мене, це анархія, хай навіть не в традиційному сенсі.
А насправді це лицемірство під личиною анархії.
— Що ти хотів цим сказати?
Ерне зауважив на Расмусовому обличчі щось небувале — вираз
гніву й огиди.
— Це ж очевидна річ, — відповідає Расмус. — Камілла Адлеркройц
визискувала цих людей з нетиповою психікою. Орудувала ними,
вбивала їм у голову, що вона бере близько до серця їхні інтереси.
Багато хто з них ще змалку потрапив під її вплив.
— І це не звичайні собі люди, — зітхає Ерне.
— Саме так. Люди при владі. Вона верховодить ними й проповідує
свою так звану філософію. Замість належно їх лікувати, застосовувати
узвичаєні в усьому світі методи, Адлеркройц змушує кожного з цих
поневолених робити все для того, щоб змінити «світовий порядок».
Уяви ті гроші, які мали б піти на лікування та медикаменти.
— Усе це осідало в її кишені, — киває Ерне. Присівши біля другого
тіла, він ставить питання: — Якщо Роґер Копонен здавна був
залучений до такої діяльності, то, може, й писав книжки за планом цієї
бабки?
— Мабуть, ні, — тихо відповідає Расмус. — Якби так було, то він
наперед знав би, що доможеться величезного успіху.
Ерне киває і видобуває з кишені пачку сигарет.
— А насправді Копонен не був певен. Просто сподівався на щось
добре.
Ерне виймає з пачки сигарету, встромляє її в рот, але не закурює.
Споглядає двох мертвих чоловіків, що лежать на бетоні. Хоч-не-хоч,
а згадаєш, що обличчя Роґера Копонена та Мікаеля Каарініємі завжди
були позначені чимось збіса особливим. Неначебто хтось написав на
них якесь незрозуміле послання. Неначебто вони завжди приховували
в собі якусь велику таємницю.
107
Єссіка розтуляє важкі повіки й бачить картину з вітрильником,
дерев’яну шафу, широкі двері до туалету, доступного людям на
інвалідних візках, і невеликий телевізор, що звисає зі стелі. Вона знає,
що досі лежить у лікарні, а в сусідніх палатах одужують Юсуф і Ніна.
Ерне сказав це Єссіці сьогодні вранці, щойно вона прокинулася.
— Єссіка?
Єссіка повертається. Перед нею знайоме обличчя, туго затягнутий
кок на голові й пасма волосся проти яскравого сонячного світла.
— Тіна?
Зморшкувата рука притискається до обличчя. По кощавій щоці
стікає сльоза.
— Як приємно побачитися з тобою по стількох роках…
Єссіка придивляється до тітки. У неї руде фарбоване волосся. Не
допомогли підтяжки шкіри на обличчі: Тіна виглядає набагато
старшою від себе самої — такої, яка запам’яталася Єссіці.
Гордовитість та імпозантність поступилися місцем податливості та
меланхолійності.
— Ти не уявляєш, Єссіко, скільки я думала-передумала про тебе…
— Чого ти хочеш?
Єссіка відвертається до вікна, в кімнаті западає тиша. Видно, Тіна
не має готової відповіді. Може, й спробувала щось придумати на ходу,
та не змогла.
— Хочу, щоб ти не вважала мене ворогом, — нарешті здобувається
на слово тітка, витираючи заплакані очі мереживною хусточкою,
щойно вийнятою з сумочки.
Єссіка похитує головою. Годі зрозуміти, навіщо вона прийшла до
небоги по тих довгих роках. Стільки води збігло після останньої
зустрічі, що навряд чи вдалося б упізнати голос Тіни, не бачачи її
обличчя.
— Я не вважаю тебе ворогом. Але ти мені не подруга.
У Єссіки стискається горло. Не вгадаєш, що в тітки на думці.
— Але… — шепоче Тіна.
Єссіка зневажливо махає рукою.
 — Мама не довіряла тобі, — пошепки відповідає вона.
У палаті знову стихло.
— Твоя мама хворіла, — нарешті порушує тишу Тіна. Її голос
тремтить. — Вона була на весь світ красуня й розумниця, але… Була
ще й дуже, дуже хвора.
Знову відвернувшись, Єссіка заплющує очі. Вона вже це чула, тільки
не може пригадати, де й коли.
— Про що це ти?
Здається, Тіна вже ладна відступити й не висловити того, що в неї на
думці. Замкнути серце на замок і перегодити зі щиросердими
признаннями ще на тридцять років. Та ось — після глибокого зітхання
таки звучать слова, хоч непевно і боязко.
— Твоя мама була душевнохвора. Їй, ще зовсім юній, поставили
діагноз: параноїдна шизофренія, — починає Тіна. Їй полегшало, про це
свідчить легка усмішка. Так, початок завжди найважчий. — Отож вона
вживала ліки й могла нормально жити, а її акторська майстерність була
на висоті… я б сказала, не всупереч хворобі, а завдяки їй. З другого
боку, в сімдесятих роках аристократична шведсько-фінська родина фон
Гелленсів не могла допустити, щоб люди брали на язики душевну
недугу їхньої дочки. Щоб зберегти це в таємниці, Терезу віддали
в приватний центр психотерапії для дітей і підлітків, яким завідувала
Камілла Адлеркройц.
— Але ж… — бурмоче Єссіка, відчуваючи, як наливається тягарем
усе нутро — від самого низу аж до грудей.
— Тереза непогано давала собі раду. Вадили їй тільки раптові
напади люті й легка параноя. На жах наших батьків, вона у свої
двадцять вступила до Театральної академії й невдовзі розпочала
акторську кар’єру — як знаєш, досі незрівнянну за фінськими мірками.
Тереза познайомилася з твоїм татом, що працював художником-
постановником у Гельсінському міському театрі. Невдовзі народилася
ти, а за два роки — Тоффе. Потім ви перебралися до Америки.
Тіна відпиває води з пластикового кухля. Зморшки на її худому горлі
такі, як в індика на борідці.
— Чому ти мені це розповідаєш?
— Твій тато не хотів їхати до Штатів. Відчував, що краще було б
залишитися в Гельсінкі. Хоча б задля тебе і Тоффе. На той час твої
батьки успадкували стільки грошей, що великі заробітки за океаном
нічого не значили.
— Мама поїхала здійснити свою мрію…
— Це причина, але не головна. Поїхала, бо боялася залишатися.
— Чого вона боялася?
— Не чого, а кого. Камілли Адлеркройц. — Тіна змовкає. У коридорі
подзенькує візок, яким розвозять страви. — Ця пані спростувала всі
мамині твердження. Сказала, що це суща маячня. А тепер зміркуй,
кому мали повірити люди: шизофренічці чи авторитетній лікарці-пси
хіатру.
— А що… що саме ствердила мама?
Тітка довго дивиться на небогу, а тоді хмикає, ніби самій у це
не віриться.
— Що Адлеркройц практикувала окультизм, щоб промивати мізки
дітям та підліткам. Що вона змушувала пацієнтів до ритуалів із
зануренням у воду. Вони потерпали не тільки від фізичного
насильства, а й морального. І методи Адлеркройц виявилися дієвими.
Всі пацієнти підлягали її владі.
— Крім мами?
— Мабуть. Судячи хоча б з того, як завзято вона опиралася цій
лікарці й доводила нашим батькам, що під час такого лікування діється
неподобство.
Тіна мовчки заливається сльозами. Перевівши погляд на освітлене
сонцем вікно, вона витирає ніс і зосереджується.
— Ставши повнолітньою, твоя мама відмовилася від сеансів. Відтоді
банда Камілли Адлеркройц не давала їй спокою. Тереза казала, що
вночі за нею стежать. Що час від часу трапляються дивні телефонні
дзвінки. Що якісь люди погрожують їй чимсь жахливим, якщо вона
не повернеться.
— Типова мова параноїка.
— Саме так. Не знаю, чи можна звинувачувати моїх батьків у тому,
що вони ніколи не сприймали серйозно слова Терези. І тому вона
хотіла втекти. Якнайдалі.
— Чи здогадувалася мама, чому вона така важлива для культу
Камілли Адлеркройц?
— Тереза казала, що Адлеркройц вибрала її своєю наступницею —
верховною жрицею культу. Вбачала в Терезі щось унікальне, пов’язане
з її чутливістю, харизматичною енергією, здатністю впливати на емоції
людей. Ті самі риси згодом допомогли їй стати кінозіркою. Напевно,
Адлеркройц вважала, що у твоєї мами великий потенціал, який треба
використовувати. Призначила їй роль цінного активу, знаряддя
пропаганди культу.
Єссіка втупилася в нікуди. Її проймають жах, гнів і смуток водночас.
Жодне з цих почуттів не переважає й не заполоняє. Нарешті вона
шепоче:
— Чи… чи тато знав це?
— Твоя мама не хотіла, щоб він знав правду. Безсумнівно, з часом
тато розпізнав, що з нею щось не те, але… Гадаю, він найменшого
уявлення не мав, звідки беруться раптові зміни настрою та зриви
в поведінці. Отож тримався й не відступав.
— Заради мене і Тоффе?
— Звичайно! Я впевнена, що й Терезу він любив, — каже Тіна
й допиває кухоль до дна. — Той успіх… весь час під юпітерами й на
червоній килимовій доріжці… Не знаю, чи важче, чи легше було з цим
усім жити твоїм батькам. Одне знаю: за кілька років подружнє життя
стало неможливим. Твій тато вирішив розлучитися.
Єссіці тьохнуло серце, раптом пересохло горло.
— Того ранку…
— Напередодні аварії мені зателефонував твій тато з Лос-
Анджелеса. Я здивувалася, бо ж кілька років від нього не було ні слуху
ні духу. Твоя мама щосили старалася зобразити негідниками мене
і всю родину фон Гелленсів. Однак у міру того, як руйнувалося
подружнє життя, твій тато поступово дійшов висновку, що це неправда
й не в тому корінь зла. Отож коротко сказав мені, що шлюб уже
розвалився, а сам він закохався в іншу й переїжджає в Пало-Альто,
щоб жити з нею разом. Тереза саме готувалася до нового фільму. Твій
тато сподівався, що зможе забрати з собою дітей, але вона була
категорично проти. Тоді він подзвонив мені й благав, щоб я прилетіла
до Штатів, підтримала Терезу і допомогла дітям.
— І ти полетіла до Лос-Анджелеса?
— Аякже. Таж ішлося про мою рідну сестру. Але, на жаль,
я запізнилася…
— Вже стався нещасливий випадок, — каже Єссіка і задивляється на
вікно. На шибці мороз намалював гарну симетричну зірку.
 — На час аварії я була в повітрі. Скажу точніше — над Невадою. —
Тіна змахує сльозу суглобом великого пальця. — Дві години я сиділа
в таксі біля в’їзду в Бель-Ер, чекала твоїх батьків. Нарешті приїхали
полісмени, все розповіли й відвезли мене до лікарні. Ніхто
не сподівався, що ти виживеш, Єссі. Ніколи не забуду, якою маленькою
ти видавалася проти всіх тих апаратів…
— То ти була там…
— Щодня, всі чотири тижні, поки тебе зшивали докупи. Твої дідусь
і бабуся також приїхали. Їм було дуже важко… тим більше що
довелося попрощатися зі старшою дочкою, внуком і зятем після довгих
років відчуження. За ці роки не було змоги помиритися, поновити
розірвані стосунки. Мої батьки так і не покаялися за те, що
не повірили в Терезині розповіді про лікування в закладі Камілли
Адлеркройц.
— А ти повірила? — питає Єссіка й знову прикипає оком до вікна.
Сьогодні сонце сяє як ніколи.
— Послухай, Єссіко, — каже Тіна. — Я хотіла взяти тебе на
виховання, але не могла.
— Бо не любила дітей?
— Я не мала права удочерити. Надто молода була. А твоя бабуся
хворіла на рак грудей. Теж не могла. Не залишалося нічого іншого, як
віддати тебе татовій сестрі. Вона недолюблювала нас, фон Гелленсів,
та я знала, що для тебе це найкращий вибір. Ніємі були добрі люди.
— Були. Як гадаєш, чи трапився мені хоч один день у житті, за який
я ні разу не подумала про страшне прокляття наді мною? Про те, що
я ще дівчиськом втратила рідних батьків і брата, а згодом і названих
батьків? Кому, до біса, таке випадає? Якщо тут і є відьма, то це я. —
Єссіка вже не може стримувати сліз. — Гадаєш, з грошима легше
жити?
— Якщо хтось так гадає, то це не я. — Тіна гладить Єссіку по голові.
На диво, Єссіка не ухиляється. — Звичайно, ти не знаєш, що ми хотіли
бачитися з тобою, відколи тебе удочерили Ніємі. Ми вважали, що
колись ти забудеш образу на нас і ми разом підемо на морозиво, до
парку розваг… будемо розважатися…
— А коли помер твій чоловік, ти не знайшла нічого кращого, ніж
вистежувати мене у Венеції…
— Я хвилювалася, Єссіко. Мусила послати когось по тебе.
 — Чому ти сюди прийшла?
— Бо ти прожила тридцять з гаком років, не знаючи правди.
Носилася з усякими припущеннями про той нещасливий випадок. Ти
знала, що твоя мати ненавидить нас. Не сумніваюся, що вона подавала
тобі десятки причин цієї ненависті. Переважна їх більшість — це,
безсумнівно, витвір її уяви. А тепер ти знаєш справжню причину.
Тереза ненавиділа нас, бо ми їй не вірили. Ми вважали її
шизофренічкою — зрештою, такою вона й була — і не вірили
в розповіді про те, що з нею виробляла Камілла Адлеркройц.
Піднявши з підлоги свою сіру сумочку, Тіна видобуває з неї
згорнутий папірець. Підозріло зиркнувши на нього, Єссіка розгортає
його й читає.

Звіт про зіткнення транспортних засобів

Місце: штат Каліфорнія, Лос-Анджелес, бульвар Лінкольна, 4280,

33° 58’ 41,1’’ пн. ш.; 118° 26’ 08,9’’ зах. д.;

Час: 04. 05. 1993, 7.45.

На мить усе стихає. Не гудуть апарати, в коридорі не відлунюють

кроки. Єссіка усвідомлює, що завжди знала правду, але не хотіла в неї
вірити. Якщо сховати якусь річ бозна-як глибоко, вона зникне з поля
зору, але ніколи не пропаде. Єссіка відчуває, як дедалі сильніше братик
стискає її руку. Бачить, як мама дивиться на неї в дзеркальце заднього
огляду. Мамині очі вже не сумні, в них іскриться надія. Здіймаються
мамині чорні брови, з’являється усмішка на вустах. Розвіявся смуток.
Здається, навіть її очі усміхаються. Скоро все буде добре, доню. Тато
вдивляється у вікно. Куди й ділася його задума, коли авто виїхало на
середину дороги. Тато вивертається, репетує і силкується схопити
кермо.
Скоро ми знову будемо щасливі.
Тиша триває. Нескінченна біла тиша, що пахне гарячим асфальтом
і вихлопними газами. Порожнеча, що супроводила Єссіку до цієї
лікарняної палати, де все знову набуває значення.
108
Колись Ерне зробив мені велику честь — попросив, щоб я сьогодні
сказала кілька слів. Я відповіла йому, що таке прохання зайве. І так
скажу, хоче він цього чи ні.
Ми всі любили Ерне. Щоб це висловити, не треба довго промовляти,
не треба виголошувати безліч пишномовних слів. Бо ж Ерне сидить
десь там і поглядає на годинник. Як ми всі знаємо, такий його рух
змушував кожного промовця-пустомолота прикусити язик. Отож
говоритиму стисло.
Останнє слідство, яке я провадила разом з Ерне, виявило, що один із
злочинців був відомий письменник. Тому-то поведу мову про
письменницьку діяльність, хоч така тема може видатися недоречною.
Знаєте, я вважаю, що кожен із нас — автор свого життя. Ми
щодня пишемо свою історію й живемо нею. Дивимося, слухаємо,
переживаємо, припускаємося помилок — і вчимося на них. Деякі твори
викликають захоплення і заздрість, інші — співчуття чи навіть осуд.
Не злічити літературних смаків, як і критиків, що вважають своїм
покликанням судити про написане. Я ніколи не ставила собі за мету
створити бестселер. Хай критики виробляють з моєю оповіддю що
хочуть. Вона адресується одиницям — не сотням чи тисячам. Волію
обмежену аудиторію: не хочу, щоб читачі вважали мій твір нудним
і банальним тільки через те, що мало знають мене. У цій справі, як
і в багатьох інших, якість важливіша за кількість. Я хочу, щоб той,
хто розгортає книжку, цінував і шанував автора, хай там що в ній
написано. Я хочу, щоб той, кому треба, дочитав твір до кінця, хай
навіть автор вже не має що сказати. Я хочу, щоб читач був відданий
моєму тексту. Вірний читач.
Ерне був водночас читачем, редактором і критиком мого життя.
Не завжди ми сходилися в поглядах, але я завжди знала, що він шанує
мій текст. Попри мій незв’язний химерний стиль, Ерне завжди знав
наперед, куди поверне сюжетна лінія. Читав він зазвичай спокійно,
і це підказувало мені: хай там що, а все буде добре. Навіть попри мої
пунктуаційні помилки.
 Тепер, коли тебе не стало, важко писати далі. Так, але конче треба
вершити цю справу. Наші оповіді тривають, у них живе і твоя
оповідь.
Дякую, Ерне. Щасливої тобі дороги.

— Нема слів, — мовить Ерне. Єссіка вже поклала на стіл аркуш

паперу. Обоє протирають очі. Ерне важко говорити, кожне слово
вимагає неймовірних зусиль.
Висякавшись у хусточку, Єссіка усміхається йому. Тонкі, як скіпка,
руки худющого Ерне непорушно спочивають на підлокітниках
інвалідного візка.
— Ти справді вмієш писати, Єссіко.
Мимохіть засміявшись, Єссіка здуває пасмо волосся з очей.
— Це мене не радує. Принаймні не тепер.
— Дякую, що ти прочитала мені ось це.
— Я почуваюся якось… я зворушена. — Єссіка бере Ерне за руку. —
Важливо, що ти зміг це почути. Таж усі інші почують. Ти нічого
не проґавив. Тим більше що це про тебе написано.
Вловивши спокійну мить у нападі хрипкого кашлю, Ерне блідо
всміхається й махає рукою.
— Ще побачимо, чи хтось прийде.
— Усі прийдуть. Безсумнівно. Не клей дурня.
Єссіка гладить Ерне по руці. У чайнику булькає вода. У вітальні
з динаміків лунає пісня Fly Me to the Moon37 Френка Сінатри —
улюбленого співака Ерне.
— Хочеш чаю?
— Ні, дякую. Мабуть, зараз поїду спочити.
— Ти справді втомився? Може, канапку? — питає Єссіка й відчуває
у своєму голосі нотку паніки. Вона не хоче, щоб ця мить добігла кінця.
Ерне жахітливо спокійний і незворушний. Уже готовий. Видно, він
примирився з навколишнім світом. Прийняв як належне свою
мізерність і малюсіньку роль у тяглості мільйонів літ.
— Мушу лягти.
— Звичайно ж… дай-но допоможу тобі.
— Єссіко… — каже Ерне. Взявши Єссіку за зап’ясток, він легенько
підштовхує її до стільця, щоб сіла. Якусь мить вони мовчать. Ерне
дивиться Єссіці у вічі. — Дякую тобі.
 У Єссіки тремтить голос.
— Відпочинь собі трішки. Завтра сюди прийдуть твої хлопці.
Ерне втомлено усміхається.
— Отже, прийдуть попрощатися. Бозна-коли я востаннє їх бачив.
Він опускає погляд на свої руки. Жваво цвірінькають горобці
в парку навпроти, де щойно з’явилася зелень на кронах дерев.
Найкраща пора — весна красна.
— Дякую, що ти була зі мною ці кілька тижнів, — нарешті каже
Ерне й знову усміхається. Поблукавши спокійним поглядом по
просторій кухні, він склепляє повіки. Такі вже вони важкі, що несила
розплющити очі.
Судомно хапнувши повітря, Єссіка дивиться на некролог, що лежить
на столі.
Наступного разу Ерне вже не почує цього озвученого тексту.
— Чи подобається тобі той хлопець? — раптом питає він.
— Хто? Фубу? Мабуть. Він веселий. І простий.
— Веселий — це добре.
— Та чи досить цього?
Ерне усміхається і хитає головою.
— Пообіцяй мені одну річ, Єссі.
— Яку?
— Ніколи не озирайся. Дивись тільки вперед…
— Бо життя тільки попереду?
— Еге ж.
Лунає короткий гудок, і Ерне обережно виймає термометра з-під
пахви.
— Маєш гарячку?
Ерне розцвітає щасливим усміхом.
— Тридцять шість і п’ять.
— Фантастично. Ну ж бо, Давосе Сіворте. Допоможу тобі влягтися
в постелі, — каже Єссіка, щипаючи Ерне за щоку. — Завтра буде новий
день.
37 Візьми мене в політ до Місяця (англ.).
109
— Єссіко.
Єссіка розплющує очі. У вітальні темно, таймер вимкнув телевізор.
Блок кабельного телебачення показує третю тридцять ранку. Надворі
виє вітер, скриплять віконні рами.
Хтось знову її окликнув. Це Ерне. Здоровий, а не той немічний,
зламаний смертельно прудкою хворобою. Ерне, на могилу якого вона
поклала букет кульбабок.
— Єссіко.
Ось тепер годі розпізнати, чий це голос: чоловіка чи жінки.
Несподівано для самої себе Єссіка опиняється на ногах. Сповз, упав
рушник, яким вона обгорнулася ще звечора, після душу. Єссіка ступає
крок. Ще один. Нічого не болить. Ноги, легкі як пір’їнка, летять понад
паркетом. Тіло ширяє, стопи не відчувають підлоги, не дотикаються до
неї.
— Іди сюди, любонько.
Поєдналися чоловічі та жіночі голоси. Мабуть, це Ерне, Ніна, Юсуф,
Тіна, тато і мама.
Єссіка йде до довгого обіднього стола, навколо якого сидять
випростані люди. На середині цього стола розстелено ошатну чорну
вечірню сукню — чисту й випрасувану. П’ята сукня. Біля неї стоять
туфельки на високих підборах — блискучі й вишукані. Мабуть,
найгарніші у світі.
Єссіка завмирає в повітрі й обертається до дзеркала. Щось не те.
Віддзеркалення втупилось у Єссіку й повторює її рухи з невеличким
запізненням. Замість слугувати точною копією, воно самовільно
спотворює сутність Єссіки.
— Respice in speculo resplendent. Це я.
— Еге ж бо, любонько.
Краєм ока Єссіка бачить жінку в чорній вечірній сукні. Сидить на
чільному місці й читає товсту книгу. Поруч неї — Камілла. Не стара
немічна пані Адлеркройц, а молода Камілла. Сильний дух її фізичної
присутності поширився аж до дзеркала.
 — Згадай, що я зробила, Єссіко. Пам’ятай, що я врятувала тебе
і твоїх приятелів. Це подарунок. Можу його й відібрати, якщо захочу.
Єссіка киває. Камілла ледь помітно усміхається і відводить очі.
Зненацька на Єссіку нахлинула могутня хвиля дитячої гарячої
любові до батьків. Треба їм догодити. Треба, щоб мама пишалася
донькою.
Жінка повільно зводиться. Дуже схожа на маму, але рухається
негнучко, механічно. Неначе маріонетка в руках невмілого ляльковода,
який заплутав шнурки.
— Чому ти плачеш, люба доню?
— Я знаю, щó ти вчинила, мамо. Того ранку в машині.
— Я не хотіла довести тебе до сліз, моя маленька.
Мамина холодна рука лежить на оголеному дониному плечі.
— Я плачу не тому, що ти це вчинила.
— А чому?
— Бо я розумію тебе.
110
Я дивлюся в дзеркало.
Люди, яким я щиро дякую:
Вищий констапель Марко Лехторанта, викладач у Вищій поліційній
школі;
Моя видавчиня — Петра Майсонен;
Співробітники видавництва «Таммі»;
Спільнота Family & Friends;
Еліна, Ніколь, Тоомас і Юлія — співробітники Літературної агенції
Еліни Альбак;
Мішель Веґа з видавництва «Берклі»;
Джон Елек із Вельбека;
Рея Лайонз — співробітниця агенції HG Literary;
Людина в дзеркалі.
 Літературно-художнє видання

СЕЕК Макс
Мисливець на відьом
Роман

Головний редактор С. І. Мозгова

Відповідальний за випуск О. В. Приходченко
Редактор І. М. Давидко
Художній редактор Ю. О. Дзекунова
Технічний редактор В. Г. Євлахов
Коректор О. Є. Шишацький
Підписано до друку 10.11.2022. Формат 84х108/32.
Друк офсетний. Гарнітура «Newton». Ум. друк. арк. 19,32.
Наклад 4000 пр. Зам. № .

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

Св. № ДК65 від 26.05.2000
61001, м. Харків, вул. Б. Хмельницького, буд. 24
E-mail: cop@bookclub.ua

Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом

у друкарні «Фактор-Друк»
61030, Україна, м. Харків, вул. Саратовська, 51,
тел.: +38 (057) 717 53 55