В.В.

Цигика

ТУРИСТАМ ПРО КАРПАТИ

ПУТІВНИК ТА КРАЄЗНАВЧІ ВІДОМОСТІ

ББК 63.3 (4УКР)
УДК 94 94220

Путівник містить стислу краєзнавчу інформацію і є

своєрідною візитною карткою Карпат. Основна увага приділена
унікальним пам'яткам природи та іншим природним об'єктам, які
викликають найбільший інтерес у туристів. Це, зокрема, вершини і
перевали, водоспади і гірські озера, скельні утворення і печери,
ліси і полонини. До багатьох з них можна доїхати на автомобілі, до
інших - дістатися тільки пішки. Наведені відповідні автомобільні,
пішохідні і комбіновані туристичні маршрути Українських Карпат,
відомості про туризм в горах Румунії, Словаччини і Польщі.
Публікація, яка поєднує риси путівника та науково-
популярного видання, розрахована на туристів, любителів
активного відпочинку, на всіх читачів, яких цікавить рекреаційний
потенціал, природа, історичне минуле регіону Карпат.

ISBN 966-0584-33-3

Укладання, текст,фото - Цигика В.В., 2010

 ПЕРЕДМОВА

Карпати знаходяться на одному з перших місць по

відвідуваності прихильниками різних видів туризму. Готуючись
до подорожі, туристи, як правило, вивчають путівники, карти,
схеми, звіти попередників. В часи бурхливого розвитку
інформаційних технологій джерел інформації так багато, що легко
загубитися в хаосі різнопланового фактичного матеріалу. Відомості
про регіон Карпат, систематизовані в пропонованому путівнику,
дають можливість орієнтуватися в питаннях вибору виду активного
відпочинку у відповідності з можливостями і уподобаннями
туриста. Описані автомобільні, пішохідні і комбіновані маршрути
Українських Карпат, наведена краєзнавча та інша необхідна і цікава
для туристів інформація. Карпатські туристичні маршрути Румунії,
Словаччини, Польщі представлені в оглядовому варіанті.
Взагалі кажучи, туризм - це школа життя, а справжні туристи -
це універсали, які знайомі і з орієнтуванням на місцевості, і з
приготуванням їжі, і з основами виживання в екстремальних
умовах, і з багатьма іншими корисними в житті речами. Дане
видання не є довідником з цих напрямків, а лише допомагає вибрати
туристичний маршрут як початківцям, так і досвідченим
мандрівникам.
Задача орієнтування на місцевості вирішується, в основному,
завдяки застосуванню топографічних карт різного масштабу.
Новим витком в картографії стала поява супутників, цифрових
пристроїв, системи глобального позиціонування (GPS, тобто, glo­
bal position system). Точність даних сучасного побутового GPS-
приймача складає менше 5 метрів, а об'єм пам'яті достатній для
збереження детальних карт всього світу. Тому опис маршрутів в
даному путівнику не містить непотрібного громіздкого
деталювання і включає основні орієнтири, розповідає про
особливості доріг, стежок, найбільш цікаві екскурсійні об'єкти.
Наявність карти, компасу, путівника не виключає можливості
заблукати в незнайомій місцевості. Якщо дотримуватись правил
безпеки в горах, особливих проблем в Карпатах це не викликає,

3
враховуючи близькість населених пунктів. Суттєво покращує
ситуацію те, що в Українських Карпатах з'являється все більше
впорядкованих туристичних стежок з маркуванням, тобто
умовними позначками, нанесеними фарбою різного кольору.
Переважна більшість пішохідних туристичних маршрутів в
сусідніх країнах маркована.

ДЕ ПОЧИНАЮТЬСЯ КАРПАТИ ?
Гори Карпати велетенською 1500 - кілометровою дугою
розкинулись на території багатьох країн Центральної Європи,
випереджуючи за протяжністю навіть Альпи. Поділяються на
Західні, Східні та Південні Карпати, максимальна їх ширина сягає
430 км, найвища точка - 2655 м над рівнем моря. Основні гірські
масиви зосереджені в Словаччині, Польщі, Україні і, найбільше, в
Румунії, де довжина головного хребта складає біля 600 км. Якщо
прискіпливо рахувати, до наведеного переліку країн слід додати
ще й Австрію, Чехію, Угорщину, Сербію.
Дійсно, вважається, що перші відроги Карпат знаходяться біля
австрійського містечка Хайнбурга, яке розташоване всього за вісім
кілометрів від столиці Словаччини - Братислави. Тут могутня течія
Дунаю пробивається через Малі Карпати, які є частиною Західних
Карпат, проходячи Девінські річкові ворота. На правому,
австрійському березі, найвищою точкою Малих Карпат є гора
Хундсхаймер Берг, висота якої всього 480 м н.р.м. Цей
транскордонний регіон з багатим історичним минулим
користується великою популярністю серед туристів. У місцевому
туристичному інформаційному центрі ( з метою сприяння розвитку
туризму в країні створена мережа інфоцентрів, які діють, як
правило, при міських магістратах) можна безкоштовно отримати
карти-схеми, детальну інформацію про визначні місця, серед яких
реконструйоване кельтське городище часів давньоримської імперії,
середньовічні замки, музеї старого міста та багато інших. А на
протилежному березі Дунаю, напроти Хайнбурга, стоїть інша
цитадель середніх віків - літописний замок Devin, один із символів
Словаччини. Ще в 9 ст. фортеця, що постала на цьому легендарному

4
 місці, відігравала важливу роль в обороні Великої Моравії -
держави, поява якої мала значний вплив на культурний розвиток
всього слов'янського регіону, адже тут була створена слов'янська
писемність, виникла церковно-слов'янська мова. Замок
розбудовувався впродовж 13-16 ст., в часи протистояння Австрії
і Угорщини. В 16 столітті Туреччина захопила більшу частину
Угорщини, решта території якої увійшла в склад Австрії. Так Девін,
Братиславський град і Хайнбург стали австрійськими форпостами
проти Порти. В 1683 році, коли турецька армія відправилась на
штурм Відня, Хайнбург був зруйнований і на тривалий час
прийшов у занепад. А Девінський замок, який залишався
важливою фортецею до часів суттєвого ослаблення Османської
імперії (середина 18 ст.), значних руйнувань зазнав у 1809 році,
коли був підірваний наполеонівськими військами.
З вершини Хундсхаймер Берг, замкових пагорбів відкриваються
захоплюючі краєвиди Дунаю, Братислави (угорська назва Пожонь,
австрійська - Пресбург), Малих Карпат. Іншою цікавою
особливістю цих місць є те, що від Хайнбурга до перших відрогів
Альп - Ляйтських гір - відстань складає всього близько 15 км.
Білі Карпати - гірський хребет в Західних Карпатах довжиною
75 км, шириною 20 - 30 км, є природним кордоном між Чехією і
Словаччиною. Найвища точка - гора Велька Яворина, 970 м над
рівнем моря, знаходиться поблизу міста Нове Место-над-Вагом. В
регіоні створено заповідник „Білі Карпати”, розвинута туристична
інфраструктура. Але найбільші гори Чехії це не Карпати, а
Крконоше з горою Снєжка (1602 м), розташовані на півночі країни.
Невисокі передгір'я Карпат знаходяться і на території сучасної
Угорщини, в її північно-східній частині. Гірський масив Матра,
підніжжя якого є важливим районом садівництва, виноградарства
і виноробства, піднімається на доволі значну висоту і саме тут
розташована найвища точка Угорщини - гора Кекеш (1014 м).
Щодо Сербії, то на кордоні цієї країни з Румунією закінчуються
(або, якщо рухатися в протилежному напрямку, починаються !)
Карпати. Нижче румунського міста Оршова Карпати знову
перетинаються Дунаєм, долина якого звужується до 160 м,

5
утворюючи своєрідні річкові ворота протяжністю 15 км. Ця
ущелина другої (після Волги) найбільшої річки Європи в місці
зближення Карпат і Балканських гір, інша назва яких Стара
Планіна, називається Залізними Воротами. В середні віки Залізні
Ворота охоронялися Голубацькою фортецею, збудованою в 14
столітті на правому березі Дунаю, між сербськими містами Голубац
і Кладово. Добре збережені широкі кам'яні фортечні мури уступами
спускаються з стрімкої скелі до рівня води, з'єднуючи колись грізні
вежі середньовічної твердині. В 1964 - 1972 роках Югославія і
Румунія при науково-технічному сприянні СРСР звели греблі,
спорудили потужні гідроелектростанції Джердап І і II, створили
сучасну систему судноплавства. На правому, сербському березі
Дунаю розкинувся природний парк Джердап. Залізні Ворота
рахуються одним із найбільш мальовничих місць Європи.

УКРАЇНСЬКІ КАРПАТИ
Частина Східних Карпат - Українські Карпати. Простягаються
з північного заходу на південний схід більше 250 км, займають
площу до 24 тис. кв. км, що складає близько 10-12 відсотків всієї
гірської країни. Складаються із наступних основних хребтів:
Вододільний, Полонинський та Вулканічний. Вододільний
(Головний Карпатський) хребет включає масиви Бескиди, Горгани
і Чорногора. Східні Бескиди характеризуються абсолютними
висотами від 900 до 1408 м (г. Пікуй), по їх вершинній лінії
проходить не тільки головний вододіл, але й межа Закарпатської і
Львівської областей, а далі на захід - Східно-Словацької області
Словаччини і Пудкарпатського воєводства Польщі. Тут знаходиться
один з перевалів Українських Карпат - Ужоцький, який лежить на
висоті 889 м над рівнем моря. Масив Горгани розташований поміж
Бескидами і Чорногорою. Для нього характерні круті асиметричні
схили і гострі гребені гір, кам'яні потоки і розсипи з місцевою
назвою горгани, виникнення яких пов'язано з льодовиковим
періодом. Основні вершини - Грофа (1784м), Попадя (1740 м),
Сивуля (1818 м) та ін. Найвищою частиною Українських Карпат і
найбільш привабливою для туризму, є масив Чорногора. Це
середньогір'я із крутими схилами і льодовиковими формами
6
рельєфу - карами, цирками (крісло- та чашоподібними
заглибленнями), над якими піднімаються вершини головного
хребта. Гори складені із флішу - осадових порід, місцями
зустрічаються гірські породи вулканічного походження,
розповсюдженими є кам'яні розсипи, в льодовикових цирках багато
невеликих, але мальовничих гірських озер, серед яких
найбільшими є Бребенескул, Несамовите, Марічейка. Тут
зосереджені всі вершини - двотисячники України: Говерла (2061
м), Бребенескул (2036 м), Чорна Гора (2028 м), Петрос (2020 м),
Гутин Томнатик (2016 м), Ребра (2001 м). В путівниках початку
20 століття, присвячених цьому регіону, рекомендувалося
милуватися Чорногорою лише здалеку, зважаючи на небезпеки
гірських маршрутів. Поштовхом для розвитку пішохідного туризму
стало прокладання в 30-ті роки великого пішохідного
Карпатського шляху, інфраструктура якого - стежки, гірські
притулки - охоплювала Західні Карпати і частину Східних Карпат
(до гори Стіг на кордоні з Румунією). Ще років 20 тому назад, в
Українських Карпатах можна було зустріти лише поодинокі групи
туристів. В останні роки ситуація кардинально змінилася і, хоча
ризики гірських турів залишаються актуальними завжди, на
Чорногорі, особливо в районі Говерли, в розпал туристичного
сезону людей не менше, ніж на міських тротуарах в часи пік. Проте,
в інших куточках гірської країни ситуація залишається більш
спокійною.
Туристичні Карпати це не тільки відносно екстремальні
пішохідні маршрути, але й інші види відпочинку, такі як
автомобільні екскурсії, невеликі прогулянки, перебування в
природному середовищі, ознайомлення з пам'ятками природи,
історії і архітектури. Нижче розглянуті варіанти найбільш
популярних різнопланових туристичних маршрутів, серед яких
можна вибирати в залежності від власних смаків і уподобань.
 ТУРИСТИЧНІ МАРШРУТИ УКРАЇНСЬКИХ КАРПАТ

1. ЛЬВІВСЬКА ОБЛАСТЬ
Більша частина території Львівської області розташована в
лісостеповій зоні та в межах Волинської і Подольської височини.
В околицях Львова це численні узгір'я висотою до 400 м н.р.м.,
наприклад, Високий Замок, Личаківські узгір'я. Тут проходить
європейський вододіл: річка Дністер із притоками належить до
басейну Чорного моря, а Західний Буг - Балтійського. На
південному заході області розташовані хребти Українських Карпат
з двома перевалами - Ужоцьким та Верецьким, які дозволяють
потрапити в Закарпаття. Область утворена 4 грудня 1939 р. Її площа
складає 21.8 тис. кв. км. (3.6 % території України), чисельність
населення біля 2.8 млн. (5.4% населення України), густота
населення 125 жителів на кв. км. Адміністративно поділена на 20
районів і включає 43 міста, серед яких 7 міст обласного
підпорядкування (Львів, Борислав, Дрогобич, Самбір, Стрий,
Трускавець, Червоноград), 34 селища міського типу, 1854 сільських
населених пунктів. У місті Львові проживає 740 тис. жителів.
Подорожуючи по регіону, знайомлячись з визначними місцями
і пам'ятниками, неможливо сформувати цілісну картину вражень
без знання основних віх історії. Ось деякі з них. В кінці першого
тисячоліття н.е. ці землі, розташовані в центрі Європи, входили в
склад різних державних утворень: Великоморавської держави,
Київської Русі, Польського королівства. Після розпаду
давньоруської держави, утворилося Галицько-Волинське
князівство, яке набуло розквіту за часів князів Ярослава (роки життя
1130-1187, князювання - 1153-1187), названого в „Слові о полку
Ігоревім” Осмомислом (що має вісім смислів, тобто розумний,
мудрий) і Романа Мстиславича (1150-1205 pp.). Столицею
князівства було місто Галич, назва якого поширилася на весь регіон
(Галичина). Син Романа Мстиславича Данило (1201-1264 pp.)
прийняв ім'я Галицький і в 1238 р. міцно утвердився у цьому краї.
В 1241 р. Галич зруйнували монголо-татари, місто занепало і
втратило своє значення. Сучасний Галич - це райцентр Івано-

8
Франкіської області, розташований неподалік від княжого Галича,
розкопки якого біля теперішнього села Крилос виявили залишки
давніх споруд, в тому числі Успенського собору із саркофагом, як
припускають, самого Ярослава Осмомисла. В 1272 р. столиця
князівства переноситься в місто Львів, засноване в 1256 р. Данилом
Галицьким і назване на честь його сина Лева (роки життя біля 1228-
1301 р.).
В ті часи постійно точилися міжусобні війни, відбувалися
напади кочових племен, литовських князів, польських та угорських
королів. В результаті, з 1386 р. королева Ядвіга остаточно приєднує
Галичину до Польщі. На зміну руським князям на ці землі
приходять династії Жолкевських, Собеських, Гербуртів,
Даниловичів, Конецьпольських та інших феодалів, які
володарювали тут сотні років.
Неодноразово воювали в Галичині козацько-селянські загони,
двічі, в 1648 і в 1655 роках, Львів брали приступом війська Богдана
Хмельницького. Зокрема, в 1648 р. Високий Замок здобули козацькі
закони Максима Кривоноса. Після першого поділу Польщі (1772р.)
регіон входить в склад Австрійської імперії як королівство Галіції
і Лодомерії. З 1918 по 1939 рік територія знову входить в склад
Львівського воєводства Польщі, а в 1939 р. - в склад республіки
Україна тодішнього Радянського Союзу.
Корінне населення Галичини, Буковини, Закарпаття називало
себе „руським” або „русинами”. Вже на початку 16 ст. соціальна
верхівка Галичини була окатоличена і полонізована, проте
русинське населення асимільоване не було і зберегло мову, звичаї,
частково, релігію, оскільки греко-католицька (уніатська) церква
стала традиційною для більшості жителів. Особливістю Галичини
є те, що з 14 ст. тут існувала велика єврейська община,
представники якої звичайно займалися ремеслом і, особливо,
торгівлею. Етнічний склад населення змінювався у відповідності
з територіальною приналежністю області: в свій час сюди
переселялися поляки, угорці, німці, росіяни. На початок 21 ст.
кількість українців складає близько 95%.
До найважливіших пам'яток історії, археології, містобудування

9
і архітектури в області належать наступні: Старе місто - територія
центральної частини Львова, внесена ЮНЕСКО в список об'єктів
світової культурної спадщини, Львівський державний історико-
культурний заповідник та його філія у Жовкві, монастирський
комплекс у Крехові, „золота підкова” Львівщини-Олесько-
Підгірці-Золочів, найдавніші архітектурні пам'ятники Львова -
Високий Замок, Миколаївська церква, Вірменський кафедральний
собор, костьол кармеліток босих та інші. Місто Львів (в складі
Австро-Угорщини носив назву Лемберг) займає особливе місце
як туристичний об'єкт, адже це місто монастирів, храмів, музеїв,
галерей, театрів. Старе місто - це музей просто неба з архітектурою
готики та бароко, ренесансу та романського стилю, рококо, ампіру,
еклектики та конструктивізму. Найчастіше маршрут оглядової
екскурсії по місту включає такі пункти, як Личаківське кладовище,
Високий Замок, Порохова вежа, оперний театр, площа Ринок, палац
Яна Собеського.
А ще Львів - один із відправних пунктів туристичних маршрутів
по Карпатах. Відстані від Львова до інших обласних центрів
регіону Українських Карпат наступні: до Ужгорода 237 км, до
Івано-Франківська - 135 км, до Чернівців - 274 км.

ТУРИСТИЧНІ МАРШРУТИ ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

1.1 До вододілу Дністра, Вісли і Тиси
Саме таким географічним пунктом є Ужоцький перевал -
перевал через Головний Карпатський хребет, по обидві сторони
якого розкинулися старовинні населені пункти бойківщини. Зі
Львова туди можна добиратися як залізницею (перша залізнична
вітка була прокладена 1904 році), так і на автомобілі. Шосе, що
пролягає через Самбір, Старий Самбір, Турку не є завантаженим
автотранспортом, має задовільну якість дорожнього покриття і, що
головне, проходить через місця, де багато історичних пам'яток,
цікавих природних об'єктів, гарних краєвидів.
Місто Самбір - це райцентр, де проживає близько 40 тис.
жителів, розташований на відстані 75 км від Львова на перехресті
шляхів на Добромиль, Трускавець, Дрогобич. За переказами, жителі
10
 Старого Самбора, зруйнованого під час монголо-татарського
нашестя 1241 року, змінили місце проживання на укріплене
поселення Погонич, яке в 14 ст. було перейменовано на Самбір.
Як і решту галицьких земель, в 1349 р. місто захопили польські
феодали і корінне українське населення було суттєво обмежене в
правах. Тому й не дивно, що тут теж був поширений опришківський
рух і, як розповідають історичні джерела, в 1738-1754 рр. діяли
загони знаменитого Олекси Довбуша, відбувалися бої козацьких
загонів із польсько-шляхетськими військами. Серед архітектурних
пам'яток міста слід назвати міську ратушу (17-19 ст.) із майже 40-
метровою вежею з старовинним годинником, католицький костел
(1503 р.) з елементами готики і ренесансу, уніатську церкву Різдва
(1738 р.), в якій, нібито, зберігаються мощі святого Валентина,
покровителя закоханих, мисливський будинок трансільванського
князя і польського короля Стефана Баторія (16 ст.). В старих
путівниках повідомляється про залишки кріпосних валів 16-17 ст.,
які в наш час годі розшукати. На вулиці Міцкевича, неподалік від
площі Ринок з ратушею, самбірське училище культури,
розташоване в колишньому оборонному монастирі бернардинців
(1751 р.), а в колишньому костелі святого Станіслава - органна
зала. На вулиці Чайковського, 4 знаходиться музей бойківщини.
Продовжуємо рух в напрямку Старого Самбора, який називають
воротами в Карпати. Неперервна мережа населених пунктів
нанизана на нитку шосе так щільно, що важко визначити де
закінчується одне село і починається інше. Через 18 км в'їжджаємо
в Старий Самбір - містечко, де проживає 5-6 тис. населення,
райцентр на Дністрі, річці, яка в цій місцевості має вигляд
звичайного гірського потічка, що розділяє місто на дві частини.
Дата заснування міста невідома, але в першій половині 13 ст. воно
вже існувало (інакше як його могли б зруйнувати монголо-татарські
орди в 1241 р.?). Серед архітектурних пам'яток - костел Святого
Миколая (1890 р.) та греко-католицька церква, а при виїзді на Турку
увагу привертає кіркут - давнє єврейське кладовище (16 ст.),
споглядання якого навіює меланхолійні роздуми про
швидкоплинність людського життя.
В 3 км за Старим Самбором, в селі Тершів, можна повернути в
11
долину річки Лінинки, притоки Дністра, на Лаврів (11 км від
перехрестя). Лаврівський монастир Святого Онуфрія, заснований
ще в часи Галицько-Волинського князівства, імовірно, князем
Левом, окрім свого основного призначення як осередку релігійного
і культурного життя регіону, виконував також оборонну функцію.
Під час реставрації монастирського храму у 1910 р. на стінах
бабинця виявлено фрески, датовані 15 ст. За переказами, саме в
цьому монастирі поховано його засновника - князя Лева
Даниловича, проте місцезнаходження могили невідоме. В
навколишніх старовинних селах - Велика Лінина, Тершів, Спас,
Бусовисько та інших збереглися численні зразки бойківської
сакральної архітектури 18-19 ст., які привертають увагу туристів.
Пам'ятки архітектури, відсутність індустріальних об'єктів
сприяють відродженню туризму в цьому регіоні, який на початку
20 ст. був у тодішній Польщі улюбленим місцем відпочинку
елітарних прошарків населення Львова і Перемишля.
Їдемо у верхів'я Дністра головною дорогою, яка в селі Стрілки
повертає в долину річки Ясениці. Праве відгалуження веде в
напрямку кордону з Польщею, де біля села Грозьова розташована
найвища точка району - гора Магура Ломнянська (1022 м). Вигляд
місцевості поступово змінюється, гори все ближче підступають
до шосе. Особливою популярністю серед туристів користується
село Розлуч, яке знаходиться в мальовничій долині вже на території
найвіддаленішого від обласного центру Турківського району (510
м над рівнем моря, 120 км від Львова, 15 км від Турки). Навколишні
Карпати представляють собою частину гірського масиву Східні
Бескиди. У верхів'ї Дністра це низькі гори і тому район щільно
заселений. Проте, поки що це глибока провінція із дорогами, які
здатні відлякати будь якого автотуриста. Відпочинок тут може
привабити тих, хто хоче змінити міську суєту на спокійну
атмосферу гірського села, побути на природі. В Розлучі є джерела
мінеральних вод двох типів: слабо мінералізована вода типу
„Нафтуся”, та вода з середнім ступенем мінералізації (12-13 г/л).
В 30-ті роки 20 ст. ця місцевість перетворилася в модний курорт, в
розбудову якого було вкладено чимало коштів. Зараз Розлуч, в
якому появляються готелі, гірськолижні витяги, розвивається
12
зелений туризм, потроху відновлює колишню славу курорту.
Поблизу села розташовані витоки річки Дністер. Туристи можуть
піднятися на гору Розлуч (932 м), далі йти в напрямку села Вовче,
де, на південно-західному схилі Розлуцького хребта, на висоті 760
м над рівнем моря знаходяться витоки другої за величиною річки
України.
Невеликий райцентр Турка заснований, кажуть історики, ще за
Київської Русі як залога для оборони важливих торгових шляхів,
що проходили через Ужоцький перевал. В ті часи в навколишній
місцевості було багато турів. Тури зникли сотні років тому, але
після них в Карпатах залишилася згадка у вигляді численних
топонімів і, можливо, Турка - один з них. До речі, однойменне
місто є і на території Івано-Франківської області. Хоч Турка над
Стриєм і вважається столицею бойківщини - саме тут вже кілька
разів проводилися Всесвітні бойківські фестини - в місті ще слабо
розвинена туристична інфраструктура, а серед об'єктів, вартих
уваги туристів, можна назвати сакральні споруди та народний
музей бойківщини.
Якщо за Туркою повернути на Бориню (смт, рік заснування 1552,
близько 1700 жителів), то можна виїхати на трасу Львів - Стрий -
Ужгород, до Верецького перевалу. Цей шлях веде через села
бойківщини, де люди продовжують жити автентичним сільським
життям, де збереглися дерев'яні церкви, дзвіниці та інші залишки
старовини. Дорога поволі піднімається долиною Стрия. Зліва, за
річкою і придорожніми селами, піднімаються віддалені вершини
Сколевських Бескидів, а справа, на відстані всього 8 - 10 км
знаходяться вершини Головного Карпатського хребта з пішохідним
перевалом Руський Шлях, з домінуючою вершиною Пікуй (1408
м), найкоротший підйом на яку можливий із закарпатського села
Біласовиця.
Якщо залишити поворот на Бориню зліва і продовжити підйом,
то невдовзі виїжджаємо на Ужоцький перевал (839 м), цікавий як
географічна точка вододілу трьох великих річок Європи: поблизу
знаходяться витоки Ужа (притока басейну Тиси), Сяну (приток
Вісли) та притоків Стрия, який впадає в Дністер. В 1915 році тут
велися запеклі бойові дії, про які нагадує військове кладовище часів
13
Першої світової війни. Поряд знаходиться українсько-польський
кордон, тому рекомендується мати при собі документи, що
засвідчують особу. На перевалі починається туристична стежка до
витоків річки Уж, із сінокісних лук, розділених невеликими
ділянками букового лісу, відкриваються мальовничі краєвиди.

1.2 В напрямку Добромиля

Стародавнє галицьке містечко Добромиль знаходиться на
прикарпатській Сянсько-Дністровській височині за 24 км від
Старого Самбора, біля самого польського кордону. Туди можна
дістатися дорогою Львів - Самбір - Скелівка - Хирів, або через
Старий Самбір. Другий варіант дещо довший, проте частково
проходить по автошляху з хорошою якістю дорожнього покриття
Старий Самбір - Стара Сіль - Хирів - Смільниця, де є митний
перехід на Крошцєнко (Польща). Маршрут дозволяє оглянути
доволі цікаві екскурсійні об'єкти: дерев'яну П'ятницьку церкву
(1440 р.), храм Воскресіння Господнього (17 ст.), костьол Св.
Михаїла (1660 р.) в селищі Стара Сіль, дзвіницю Василіанського
монастиря (1731 р.), ратушу (18 ст.), руїни замку (16 ст.) в
Добромилі. До замку можна добратися пішки як з Добромиля, так
і з села Тернавки (з Тернавки ближче!). Замок побудували на Сліпій
горі (550 м) вихідці з Моравії Гербурти, які хоч і сповідували римо-
католицький обряд, з пошаною ставилися до українців. Так,
єпископ Валента Гербурт вважав себе русином „закону римського”,
Ян Щесний Гербурт, видатний політичний і культурний діяч, був
письменником і частину своїх творів написав українською мовою.
З 1622 р. Добромиль опинився у володінні магнатів
Конецьпольских. Після поразки Б. Хмельницького під Берестечком
(1651 р.) на міській площі в Добромилі стратили багатьох учасників
визвольної війни українського народу, а на міщан наклали велику
контрибуцію. З 1772 р. Добромиль попадає під правління Австрії.
Мовчазним свідком тих подій була колишня оборонна фортеця
Гербуртів, яка з 18 ст. втрачає своє значення і перетворюється в
руїни. До нашого часу збереглася л и ш е б р а м н а бастея
(фортифікаційна споруда, що представляє проміжковий етап
еволюції башти в бастіон) із рештками житлових приміщень, два
14
фрагменти мурів, залишки вежі. Знизу, з-під гори, замок зовсім не
видно через густий буковий ліс. На зворотному шляху можна
зазирнути в село Скелівку (колишній Фельштин), щоб побачити
зведений із червоної цегли костьол Св. Мартина з оборонною
вежею-дзвіницею (15-16 ст.), старий панський палац. У Фельштині
відбувалися пригоди літературного героя чеського письменника
Ярослава Гашека - бравого солдата Швейка, бетонна скульптура
якого з 2007-го року встановлена на сільській площі.

1.3 Екскурсійні об'єкти в районі Дрогобича

В часи середньовіччя цей район був одним із найбільших
центрів солеваріння, в 19 ст. тут активно розвивається
нафтодобувна і нафтопереробна промисловість, а в 20 ст. регіон
став широко відомий завдяки славнозвісним бальнеологічним
курортам Трускавець і Східниця.
Дрогобич, одне з найстаріших міст України, за однією з легенд
був заснований жителями міста Бич, спаленого половцями в 11
ст., але вже в іншому місці („Другий Бич”). З історією міста
пов'язані біографії середньовічного вченого Юрія Котермака-
Дрогобича (1450-1494 рр.), який був ректором Болонського
університету (встановлено пам'ятник), художника і письменника
Бруно Шульца (1892-1942 рр.), славетного письменника, поета,
громадського діяча Івана Франка (1856-1916 рр.), який народився
в селі Нагуєвичі. Шукати село на карті району слід під назвою
Івана Франка: саме так воно називалося з 1951 по 2009 рік, коли
було прийнято рішення про повернення колишньої назви. В
Нагуєвичах знаходиться музей-садиба І. Франка, прокладена
стежка з дерев'яними скульптурами героїв його творів.
Найвизначнішою архітектурною пам'яткою Дрогобича є
прикрашена куполами і галереями дерев'яна церква св. Юра (17
ст.), в якій розташована філія краєзнавчого музею „Дрогобиччина”.
Неподалік така ж старовинна тризрубна церква Чесного Хреста,
готичний костел св. Бартоломея (16 ст.), збудований на місці
княжого терему.
Трускавець - це місто-бальнеологічний курорт у великому
15
 лісопарку на висоті 350-400 м над рівнем моря, за 9 км від
Дрогобича і 95 км від Львова. Назву міста пов'язують із
старослов'янським іменем Трушко, хоча є й інші версії: польське
слово truskavka (полуниця), литовське druska (сіль). Тут функціонує
музей, в центрі збереглися дерев'яні вілли 19 ст., в яких
розташувалися приватні пансіонати. За радянських часів місто-
курорт пройшло еволюційний шлях від невеликих дерев'яних вілл
до багатоповерхових корпусів, розрахованих на масове лікування
та оздоровлення. На кінець 20 ст. тут функціонувало 20 санаторіїв,
21 пансіонат, розрахованих на 15 тис. місць, 2 курортні поліклініки,
2 бальнеозокеритолікарні, науково-дослідні установи і лабораторії.
Основний лікувальний фактор - мінеральна вода „Нафтуся”, яку
п'ють із спеціальних келихів з .носиком і вузькою шийкою для
наливання не відходячи від бювету: під дією кисню органічні
сполуки нафтового походження швидко руйнуються.
Дорога в Східницю проходить через Борислав, розташований в
11 км від Дрогобича. Колишнє село перетворилося в місто шляхом
приєднання прилеглих населених пунктів Баня Котовська,
Тустановичі та ін. Слово „баня” означає „шахта”: колись тут
виварювали сіль із породи, яку добували відкритим способом. В
19 ст. виникають перші нафтові копальні, в яких видобуток
здійснювали шляхом копання криниць. В навколишніх горах і зараз
зустрічаються місця, де нафта тече просто з землі, а в Бориславі
нафтовидобувні „журавлі” стоять навіть на подвір'ях і в. парках.
Окрім нафти тут добувають озокерит - „гірський віск”, або
„застиглі сльози землі”, який зовнішньо нагадує бджолиний віск і
широко застосовується в медицині.
Селище міського типу Східниця розташоване в долині невеликої
гірської річки Східничанки за 21 км від райцентру. Одна з
навколишніх гір називається Городище, що дає підставу
припустити існування в давні часи укріпленого поселення.
Легендарне поселення, яке називалося Золота Баня, було знищене
татарами під час нападу на фортецю Тустань. Навколишні жителі,
які встигли розбігтися під час нападу по лісам і хащам, посходилися
і заснували нове поселення, перша письмова згадка про яке
датується ще 14 ст. Окрім нафти і озокериту в Східниці є родовища
16
мінеральної води „Нафтуся”, відкриті в 1975 році. Місцеві
мінеральні води успішно лікують захворювання нирок і печінки,
дисбаланси кислотності шлунку, інші хвороби, тому Східниця з
1976 р. є визнаним бальнеологічним курортом. На території
санаторію „Карпати” можна відвідати кімнату-музей
першовідкривача Східницького родовища мінеральних вод О.
Соцького. У сусідньому селі Новий Кропивник є старовинна церква
св. Миколи (1695 р.), бажаючі можуть оглянути залишки доменної
печі „Залізна Гута” початку 19 ст., проте найцікавішим
екскурсійним об'єктом є державний історико-культурний
заповідник „Тустань” у селі Урич Сколівського району, відстань
до якого із Східниці складає 10 км.

1.4 Зі Львова до Верецького перевалу

Траса Львів-Мукачево-Ужгород має найкраще дорожнє
покриття в регіоні, але до багатьох екскурсійних об'єктів по обидві
сторони від шосе приходиться добиратись розбитими місцевими
дорогами. В останні роки спостерігається тенденція до покращення
дорожньої інфраструктури завдячуючи, в тому числі, і розвитку
туризму.
Карпатські вершини виступають на горизонті вже на під'їзді до
міста Стрий (70 тис. жителів). Розташований на лівому березі
однойменної річки, на перехресті міжнародних залізничних і
автомобільних шляхів, Стрий відомий ще з часів Київської Русі як
великий та добре укріплений город. Перша письмова згадка про
Стрий припадає на 1385 р., коли польський король Ягайло
подарував його своєму брату Свидригайлу. Для оборони від
татарських набігів в 16 ст. в місті був побудований замок, який
простояв до 18 ст. Під час війни 1648-1654 рр. уся навколишня
шляхта, в тому числі Дрогобицька, ховалася від козаків і селян за
фортечними мурами в Стрию. Залізниця в ці краї була прокладена
за часів Австро-Угорщини в 1875 р. В даний час місто є крупним
залізничним і промисловим центром Західної України.
Зразу за Стриєм, справа від шосе, село Дуліби, назва якого
асоціюється з одним із східнослов'янських племен. Першу зупинку

17
можна зробити біля повороту на Нижню Стинаву (20 км від Стрия).
Тут переходимо трасу, далі стежкою, довгим пішохідним мостом
через річку Стрий добираємося до села Розгірче, біля якого
розташований двоярусний печерний монастирський комплекс. На
скельних стінах багато написів, найстаріший з яких датується 1675
роком, але питання часу появи та використання печер залишається
загадкою. Можливо, вони використовувалися і в дохристиянську
епоху як язичницьке святилище. До Розгірче можна доїхати і на
автомобілі через села Братківці, Жулин і Семигинів.
Селище Верхнє Синьовидне знаходиться в 9 км від іншого
райцентру - міста Сколе, в місці впадіння річки Опір у Стрий. В
переказах згадується велике озеро на цьому місці, сині води якого
дали назву населеному пункту, який згадується ще в Галицько-
Волинському літописі від 1240 року, раніше ніж місто Львів. У
Верхньому Синьовидному, за мостом через річку з непоступливою
назвою Опір, повертаємо на Корчин, Крушельницю, Урич. В районі
селища, на лівому березі річки Стрий, залишаються відомі
Синьовидські скелі. В селі Корчин, вверх по правій притоці Стрия,
можна добратися до невеликого водоспаду Гуркало.
Шосейна дорога йде до Урича мальовничою долиною Стрия
вздовж границь національного природного парку „Сколівські
Бескиди”, створеного в 1999 р. на площі 35684 га. Найвища точка
тут гора Парашка (1268 м), до якої всього 5-7 км від вищезгаданого
водоспаду. Найцікавішим екскурсійним об'єктом даного маршруту
є скелі Урича - природний об'єкт який, до того ж, має не тільки
рекреаційне, естетичне, але й історико-культурне значення. 5а
гіпотезою, яка підтверджується археологічними даними, саме тут
у 9-13 ст. існувало наскальне місто-фортеця Тустань, що виникло
як оборонний і митний пункт на торгових шляхах через карпатські
перевали. Назва походить, нібито, від „ту стань”. Певні сумніви
викликає розташування гіпотетичної митниці збоку від
магістрального шляху, що з давніх часів проходив через Сколе.
Можливо, все таки, тут була звичайна фортеця місцевого володаря,
який використав для її побудови природний об'єкт. В Уричі, прямо
при дорозі, знаходиться музей історії Тустані, в районі скель є місце
для ночівлі в наметах, питна вода. Окрім центрального комплексу
18
скель є ще скелі „Жолоб”, „Острий Камінь” та „Мала Скеля”. З
1994 р. створено державний історико-культурний заповідник
Тустань, який став популярним туристичним об’єктом, місцем
проведення фестивалів української середньовічної культури.
З Урича вертаємося знайомою дорогою до Корчина, де на
розвилці повертаємо направо і виїжджаємо на трасу вище
Верхнього Синьовидного. В селі Дубина черговий поворот з траси
наліво, на залізничний переїзд. Ґрунтова дорога веде в напрямку
водоспаду Кам'янка, який є найбільш мальовничим в межах
Сколівських Бескидів. Вздовж Кам'янки можна піднятися до
Журавлиного озера, а на зворотному від водоспаду шляху
зупинитися в районі моста біля джерела з мінеральною водою
невизначеного хімічного складу, доволі приємною на смак (лівий
берег річки).
Місто Сколе є вихідним пунктом багатьох туристичних
маршрутів. За легендою, в часи міжусобних воєн руських князів
11 ст. тут зітнули („скололи”) голову Святославу дружинники його
брата Святополка Окаянного, які наздогнали його в долині річки
Опір. В 19 ст. потужний імпульс розвитку промисловості в регіоні
надала родина барона Гродля. Австрійський барон-підприємець
скупив у сколівських панів місцеві ліси, заклав каменоломню,
лісопильню, гідроелектростанцію, будував вузькоколійки для
доставки лісу. Одна з вузькоколійних залізниць була прокладена
майже до вершини гори Парашки. Гродлі побудували палац у селі
Демни, який стоїть і зараз поряд із шосе і використовується як
будинок-інтернат для дітей сиріт і напівсиріт.
За Демнами на роздоріжжі село Святослав, назва якого походить
від імені літописного князя. Головна дорога повертає направо, в
долину річки Оряви. Якщо їхати прямо, в напрямку Славська, то
на правому березі Опору, за залізничним мостом біля села Гребенів,
знаходиться курган „Святославова Могила”. У 1906 р. тут
проводилися археологічні розкопки, були знайдені артефакти, що
датуються 11 -12 ст.
В селі Тухля Іван Франко писав історичну повість „Захар
Беркут”. Десь тут знаходиться та сама ущелина, про яку Франко

19
писав: „надзвичайно дике місце”. На південній околиці села, за
річкою Опір, на горі стоїть дерев'яна скульптура головного героя
твору, біля сільради пам'ятник літератору, криниця, з якої він пив
воду.
Назва селища Славське, можливо, пішла від слова „славні”, яким
називали хоробрих воїнів Святослава, що оселилися в цій
місцевості після загибелі князя. З усіх сторін селище оточене
горами висотою 800-1200 м над рівнем моря: Плішка (1038 м),
Ільза (1066 м), Тростян (1235 м) та ін. Славське - це, насамперед,
відомий і популярний гірськолижний курорт з розвиненою
інфраструктурою, до якого зручно добиратися завдяки наявності
як залізничного, так і автомобільного сполучення. Життя
навколишніх сіл, в яких частково зберігся традиційний бойківський
побут, у великій мірі визначається близькістю залізниці, розвитком
туризму. Ще не так давно скрізь стояли дерев'яні курні бойківські
хати, криті соломою або дранкою. Хоч старих хат ще не бракує, у
віддалених селах будують сучасні котеджі, гірськолижні комплекси.
Наприклад, село Волосянка в 7 км від Славська відоме завдяки
гірськолижному комплексу „Захар Беркут” з крісельним
підйомником, який дозволяє екскурсантам, що не люблять ходити
пішки, оглянути навколишні пейзажі з гори Високий Верх і в літній
час. Проте, до знаменитої Писаної Криниці (джерело і печера), що
знаходиться поблизу Високого Верху, пішки все таки прийдеться
йти, якщо виникне зацікавленість.
Зі Славська можна поїхати в напрямку Тернавка-Лавочне-
Опорець. Частіше туди добираються залізницею, адже по мірі
наближення до перевалу якість дорожнього покриття суттєво
погіршується. На залізничній станції Бескид, що на Воловецькому
перевалі, починаються тунелі, які з'єднують Прикарпаття і
Закарпаття ще з часів Австро-Угорщини. Станція є вихідною
точкою пішохідних і велосипедних маршрутів до витоків річок
Стрий і Опір, в напрямку села Верхній Студений.
З Тухлі до Тухольки можна добратись через Головецко, Плав'є,
але тим, хто обґрунтовано не довіряє місцевим дорогам, прийдеться
вертатися в напрямку Сколе і на розвилці повернути до Верецького
перевалу.
20
 У Козевій є поворот на Орявчик, Тисовець - колись глухі закутки
Крапат, а зараз гірськолижні комплекси і турбази. В Тухольці
чергова розвилка доріг. Звідси можна поїхати по міжнародній трасі
до Верецького перевалу, або піднятися на перевал Середній
Верецький по старій дорозі. За переказами, саме цим шляхом
вперше пройшла основна група угорських племен у 896 р., цією
дорогою їхав у 1240 р. Данило Галицький в Угорщину, сюди
прорвалися монголо-татари у 1241 р., словом, цей перевал був
магістральним шляхом через Головний Карпатський хребет з давніх
часів. Власне, про це говорить і його колишня назва „Ворітський”,
або „Руські Ворота”.
На підходах до Середньго Верецького перевалу вузька дорога
зміїться серпантинами з такими розворотами, що, здається, можна
подати руку тим, які їдуть нижнім ярусом. З висоти 839 м над
рівнем моря відкриваються краєвиди незмінних споконвіку масивів
полонини Боржава, Вододільного хребта з домінуючою вершиною
Пікуй (1414 м). До дати 1100-ліття здобуття нової батьківщини -
Паннонії, угорці встановили пам'ятний знак на перевалі, що
викликало неоднозначну реакцію українського населення. В 2008
р. на перевалі також споруджено меморіал січовим стрільцям
Карпатської України, підступно розстріляним на цьому місці
угорськими гонведами та польськими жовнірами в 1939 році.

1.5 Моршин і скелі Бубнища

Моршин - відомий бальнеологічний курорт в 14 км на південь
від Стрия. Історія міста як курорту починається з кінця 19 ст.
Джерела мінеральних вод типу „Нафтуся” ефективно лікують
захворювання шлунково-кишкового тракту. Одним з найбільших
багатопрофільних оздоровчих закладів є бальнеолікарня, що
знаходиться в центрі міста. Для того, щоб відпочивальники не
нудилися, їм пропонують різні екскурсійні маршрути. Один з
найкоротших - поїздка в село Підгірці (15 км). Більш відомими є
Підгірці Бродівського району, але й тут теж є цікаві екскурсійні
об'єкти: церква Святого Духа 1810 р., панський палац 19 ст.
Напівзруйнований пам'ятник архітектури знаходиться майже

21
напроти церкви. Останні власники палацу шляхтичі Браницькі
перебували в ньому до 1939 р., пізніше тут був дитячий інтернат.
Від розлогого платана, що зберігся поряд з колишнім палацом,
починається закладений в 1892 р. густий, занедбаний парк, який,
згідно відомостей з старих путівників, містить 279 видів і форм
цінної деревної рослинності.
Найбільш популярний екскурсійний маршрут пролягає до скель
Бубнища (близько 25 км від Моршина). Територіально це вже Івано-
Франківська область. Автомобільний маршрут проходить через
Болехів - найдавніше місто Долинського району Івано-
Франківщини, звідки до мети залишається ще 14 км.
До скель можна дістатися і завдяки залізничному сполученню
Львів-Стрий. Для цього із станції Нижнє Синьовидне слід іти або
їхати долиною річки Тишівниці до околиці села Труханів, далі
пішки лісовою дорогою біля 2 км до скельного комплексу.
Ландшафтний парк „Скелі Довбуша” знаходиться на висоті 600
м над рівнем моря і займає площу 100 га. Самі ж скелі - видовищна
і цікава пам'ятка природи - понад 2 га. Заховані серед густого
букового лісу кам'яні велетні були пристосовані людиною в різні
часи для різної мети. Прийнято вважати, що тут існувало
язичницьке капище - місце для молінь і жертвоприношень, а з
поширенням християнства - печерний монастир. Рештки колодязя,
димоходу, видовбані в скелі пази свідчать про те, що тут була
наскальна фортеця, схожа на Тустань. До Верхнього Синьовидного
звідси лише 10 км. Історики припускають, що на лінії Грозьова-
Спас-Верхнє Синьовидне були укріплені пункти Ярослава
Осмомисла, який, згідно літопису, „підпер гори угорскії своїми
залізними полками”.
Результатом титанічної роботи невідомих каменярів є три
таємничі печери чітких геометричних форм у підніжжя скельного
масиву, але найбільше попрацювала над виглядом скель матінка-
природа. Наприклад, одна з кам'яних брил дивовижно схожа на
голову слона. Всюди в Українських Карпатах, від румунського до
польського кордонів, зустрічається назва „Скелі Довбуша”.
Народний поговір пов'язує також і скелі біля села Бубнище з
діяльністю легендарного ватажка опришків. Згідно історичних
22
 даних, Олекса дійсно бував у цьому регіоні десь біля 1744 р., а
загін його брата Івана здійснив напад на Болехів. В місцевих
легендах про минулі часи зустрічаються не тільки фантастичні
подробиці про життя лісового братства, але й відголоски реальних
подій, що дійшли до наших часів.
Кожна з великих скель у ландшафтному парку має свою, часто
дуже влучну, назву, яка свідчить про непересічну фантазію
невідомих авторів: Карпатський Сфінкс, Голова Довбуша, Парус,
Тюльпан, Слон, Одинець Великий і Малий. Вузький прохід між
прямовисними скелями, який називається „Чистилище”, дає шанс
позбутися гріхів якщо не з першого разу, то принаймні після
очищувального посту, який матеріалісти називають курсом
голодування. З верхівок тих скель, на які можна піднятися
дотримуючись компромісу між власною безпекою і бажанням
отримати сильні враження, відкривається панорама всього
ландшафтного парку, видно село Поляницю в долині річки Сукіль,
хребет Парашки на заході. Ботаніко-геоморфологічний резерват
„Скелі Довбуша” був затверджений як пам'ятник природи
республіканського значення в 1981 р. В останні роки сюди
приїздить багато туристів, скелелазів, тут є вже звичний лоток із
сувенірами, пропонують послуги верхової їзди власники
гуцульських коней. Життя знову завирувало посеред овіяних
легендами скель, які оберігають вікові таємниці.

1.6 ПІШОХІДНІ МАРШРУТИ

1.6.1 До скель біля села Бубнище
Протяжність маршруту складає близько 12 км в одну сторону,
перепад висоти - 350 м. Вихідний пункт - залізнична станція
Нижнє Синєвидне. Шосейною дорогою ідемо до повороту на село
Тишівницю. Далі долиною однойменної річки до околиці села
Труханів. За селом, у місті злиття двох гірських потічків,
повертаємо в східному напрямку (вліво), лісовозною дорогою
виходимо на хребет і далі до основної групи скель. Є варіанти
маршруту хребтом понад селами Тишівниця і Труханів, або від
села Розгірче вододільним хребтом через гору Попцове (747 м).

23
 1.6.2 До Синєвидських скель
Вихідний пункт - міст через річку Стрий між селами Нижнє і
Верхнє Синєвидне. Іти вверх по течії лівим берегом Стрия близько
2 км, перейти черговий потічок і підніматися стежкою на хребет,
вздовж якого зустрічаються численні скелі-останці фантастичних
форм, відкривається панорама річкових долин і навколишніх гір.

1.6.3 На гору Парашку (1270 м)

Протяжність маршруту в одну сторону 10 км, перепад висоти
800 м. Найзручніший пункт виходу на найвищу точку Сколевських
Бескидів - місто Сколе. На перетині об'їзної траси з дорогою, що
проходить через центр міста, повертаємо в північно-західному
напрямку і йдемо хребтом весь час вгору. Через 3 км виходимо на
полянку, з якої відкривається вид на хребет Парашки і повертаємо
на захід. Ще через 2 км виходимо на основний хребет, звідки до
головної вершини залишаються чергові 5 км. З висоти 1270 м
відкривається вигляд на лісовий пояс Бескидів, долину Стрия із
селами, скелі Урича на півночі, скелі Бубнища, до яких по прямій
20 км на схід, вкриті рідким лісом гори в околиці Тухлі і Славська
в південному напрямку. Спуститись можна до села Корчин повз
водоспад Гуркало. В селі ще є старі бойківські хати, дерев'яна
церква, залишки вузькоколійки барона Гредля. В навколишніх лісах
активно діяли загони УПА, про що нагадують пам'ятні знаки в
Корчині.

1.6.4 Радіальні маршрути зі Славська

Найбільший інтерес представляють маршрути на гору Тростян
(1232 м), на гору Ільзу (1064 м) і на Високий Верх (1245 м).
Гора Тростян відома, насамперед, гірськолижними трасами. На
схилах декілька бугельних витягів і канатно-крісельна дорога, яка
працює влітку по вихідних днях, коли сюди приїздять екскурсанти
із Трускавця і Моршина. Відстань від залізничної станції до
вершини добрих 4 км, перепад висоти 600 м. До „канатки” потрібно
йти від залізничної станції спочатку в напрямку ходу потяга зі
Львова до залізничного переїзду, де дорога повертає направо. На
24
Тростян ходять також від устя річки Тернавки, яке знаходиться
неподалік однойменної зупинки електропоїзда.
Біля церкви на розвилці доріг до Тернавки і Волосянки
починається стежка, яка йде хребтом в південно-західному
напрямку на вершину гори Ільза. Розташована поміж долин
відокремлена вершина із вже звичною антеною ретранслятора
замість вікових смерек дозволяє оглянути навколишні пейзажі.
Протяжність маршруту 6 км, перепад висоти 450 м.
На Високий Верх ідемо від роздоріжжя в напрямку Волосянки
2 км. За другою правою притокою річки Славки повертаємо наліво
і піднімаємось на хребет, яким слід іти в південному напрямку.
Безпосередньо під вершиною знаходиться джерело і печера
„Писана Криниця”. За легендою, на одному з каменів печери
пальцем поставив підпис могутній Олекса Довбуш... Довжина
маршруту 9 км, перепад висоти - 700 м. З вершини можна
спуститися трасою канатно-крісельної дороги туристичного
комплексу „Захар Беркут”, від якого до Славська 6 км. При бажанні
похід можна продовжити хребтом до гори Чорна Ріпа (1285 м), до
якої звідси ще біля 7 км.

1.6.5 До витоків Стрия і Опору

Маршрут підходить для туристів, які полюбляють споглядати
гірські краєвиди не долаючи крутих підйомів. Підйом долає
електропоїзд до залізничної станції „Бескид”, яка зустрічає
написом „Вітаємо в Закарпатті”. До перевалу можна вийти
стежкою, яка йде вздовж колії в напрямку тунелю. Цей шлях
коротший, але в багатьох місцях проходить просікою вздовж лінії
електропередач. Тому можна піти в протилежному напрямку,
обійти поодинокі будинки і грунтовою дорогою між полів, лісом,
повертаючи в лівий бік, вийти до перевалу. Звідси відкривається
гарний вигляд на полонину Боржаву з вершинами Темнатник, Плай
3 метеостанцією, яку видно в хорошу погоду, Великий Верх і дещо
віддалений двоголовий Стой. Повертаємо направо і йдемо хребтом
по кордону областей в північно-західному напрямку до гори
Явірник (1121 м). Тут Головний Карпатський хребет повертає на

25
південь (інший орієнтир - газопровід під вершиною). Звідси
спускаємось стежкою в північному напрямку і йдемо до перехрестя
доріг. Повернувши ліворуч потрапляємо до витоків річки Стрий.
Далі слід спускатись в попередньому напрямку до місцевого
перевалу, де починається спуск в Лавочне. Повертаємо в Лавочне,
дорога до якого йде спочатку під високовольтною лінією
електропередач, і завершуємо кільце маршруту, частину якого
Лавочне-Опорець-Бескид подолали електропоїздом. Пішохідна
ділянка маршруту складає близько 15 км і вільно проходиться за
один день.

1.6.6 На високі полонини

Гора Пікуй (1414 м) є найвищою точкою на межі Львівської і
Закарпатської областей. Найкоротший підйом на вершину
починається в закарпатському селі Біласовиця. При умові, що
вихідним пунктом є початок села біля траси Львів-Ужгород,
відстань до вершини не більше 6 км. Відстань від гори Пікуй до
Ужка полонинськими хребтами близько 25 км. Ділянки маршруту
описані у відповідному розділі про Закарпатську область.

2. ЗАКАРПАТСЬКА ОБЛАСТЬ
Закарпаття - єдина область України, розташована за Карпатами
по відношенню до інших областей. Площа сучасного Закарпаття
складає 12,8 тис. кв. км., або 2,1% загальної площі України. Єдина
з областей, яка межує з чотирма країнами: Польщею, Словаччиною,
Угорщиною, Румунією, причому відстані від Ужгорода до столиць
дев'яти європейських країн коротші за відстань до Києва, яка
складає біля 800 км. Відрізняється надзвичайно різними формами
рельєфу - від рівнинного до високогірного, а гірські райони
складають до 80% території і включають Вододільний,
Полонинський та Вулканічний хребти. Полонинський хребет
ділиться долинами річок Латориця та Ріка на полонини
(субальпійські та альпійські луки) Рівна, Боржава, Красна.
Найвища тут гора Стой (1677 м). Продовженням Полонинського
хребта на сході є масив Свидовець з найвищою горою Близниця
26
(1883 м). Південніше Чорногори та Свидовця лежать Рахівські гори,
для яких характерні гострі скелясті гребені, глибокі долини,
льодовикові цирки, кари. Інша назва цього куточка Карпат
Гуцульські Альпи. Вулканічні Карпати включають хребти
Маковиця, Синяк, Великий Діл висотою 800-1000 м. Південніше
цих гір починається Середньодунайська рівнина. Отже, завдяки
неоднорідності рельєфу, в межах краю можна ознайомитися з
різними ландшафтами: лісостепом, лісовим поясом (до 1500 м над
рівнем моря), субальпійським та альпійським (вище 1800 м)
поясами.
На Закарпатті більше 150 річок довжиною понад 10 км.
Протягом мільйонів років вони формують рельєф, розмивають
гори, утворюють широкі долини та глибокі межиріччя. Всі річки
області відносяться до басейну Тиси, яка бере свій початок
північніше м. Рахова злиттям Білої і Чорної Тиси. Інші найбільші
річки області, протяжність яких перевищує 100 км, це Латориця,
Уж, Боржава, Ріка і Теребля.
На території області нараховується 32 невеликих озера,
розташованих переважно у високогір'ї, як правило, льодовикового
і карстового походження. Найбільш відвідуваним є озеро
обвального типу Синевир, про решту, наприклад, Бребенескул на
Чорнбгорі, Апшинець, Ворожеска, Герешаска на Свидовці, знають
хіба що місцеві жителі та туристи.
Закарпаття славиться джерелами цілющих мінеральних вод
різного хімічного складу. До найбільш давніх курортних районів
відносяться околиці с. Лумшори на Перечинщині, де біля витоків
гірської річки Туриці ще у 1600 році була заснована примітивна
водолікарня. Всього відкрито близько 400 мінеральних джерел,
зокрема, мінеральні джерела Свалявщини, які належать до
родовищ тріщинно-жильного типу і являються частково
відновлюваним природним ресурсом. На глибинах 130 і більше
метрів грунтові води проходять лабіринт карбонатно-осадочних
порід і насичуються вуглекислотою. Вивчення їх хімічного складу
почалося ще в 1860 році в хіміко-аналітичній лабораторії при
Будапештському університеті. Загальна мінералізація цих вод
залишалася стабільною до кінця XX ст. і не спадала нижче 9 г/л і 5
27
г/л для полянських і лужанських мінеральних вод, відповідно.
Надмірна експлуатація родовищ приводить до падіння рівня
мінералізації. Зрозуміло, що для збереження цих найкращих
мінеральних джерел України потрібно враховувати рекомендації
гідрогеологів стосовно науково обгрунтованого рівня експлуатації
джерел мінеральних вод.
Область включена в склад України з 1945 року, кількість
населення близько 1,3 млн. ( 2,5 % населення країни), густота
населення 100 жителів на км2. Адміністративно поділена на 13
районів і включає 11 міст, 19 смт, 579 сільських населених пунктів,
обласний центр - місто Ужгород. Гори Карпати можна перетнути
через чотири перевали: Ужоцький і Верецький (на межі із
Львівською областю) та Торуньський і,Яблуницький (на межі з I.-
Франківською областю).
Коротка історична довідка включає наступні факти.Відомо, що
територія краю заселена людиною з прадавніх часів: археологами
знайдено стоянки людини сучасного типу віком 500 тис. років,
численні палео- (150-10 тис. років до н.е.) та неолітичні (6-4 тис.
років до н.е.) стоянки. Виявлено немало поселень періоду міді й
бронзи (4-1 тис. до н.е.), з кельтськими племенами повязують
розквіт залізної культури (3-1 ст. до н.е.). Кельтів завоювали даки-
північні фракійці. В перших століттях нашої ери, з утворенням
провінції Дакія, Закарпаття попадає в зону впливу Римської імперії,
а згодом заселяється слов’янськими племенами. З середини УІІст.
воно входило в племінний союз білих хорватів. У IX ст. їх землі
належали Великоморавській державі, а в другій половині X ст.
перейшли до Київської Русі. З того часу на Закарпатті
закріплюється назва «Русь»: Карпатська Русь, Підкарпатська Русь.
Протягом І тисячоліття нашої ери край неодноразово
перетинали східні кочові племена: скіфи, сармати, гуни, авари.
Наприкінці 9 ст. карпатські перевали перейшли племена угрів, які,
після опанування Середньодунайської низовини, з початку XI ст.
почали колонізацію Закарпаття, витісняючи слов’янське населення
до передгір’їв і в гори. Використовуючи ослаблення Руської
держави, угорські королі протягом ХІ-ХІІІ ст. поширили свій вплив
на Закарпаття. З того часу і аж до початку XX ст. воно так чи інакше
28
перебувало в складі Угорщини. Тому дану територію називали ще
й «Угорська Русь».
У ХІ-ХІІ ст. продовжувались набіги кочовиків, зокрема половців,
а в 1241-1242 рр. край дощенту зруйнувала монголо-татарська
навала. Тому в ХІІІ-ХІУ ст. на Закарпатті будуються камяні замки,
здатні витримати тривалу облогу: Ужгородський, Мукачівський,
Невицький, Хустський, Севлюшський та ін. До наших часів
найкраще збереглися Ужгородський та Мукачівський замки, які
неодноразово перебудовувалися впродовж століть згідно з
фортифікаційними вимогами часу.
На початку XVI ст. Закарпаття було поділено на дві частини.
Східні і центральні райони (з Мукачевом) відійшли до
Трансільванського князівства, яке згодом стало залежним від
Османської імперії, західні (з Ужгородом) до Австрійської імперії.
Взагалі кажучи, з початку XVI до початку XVIII ст. Закарпаття
було ареною безперервних воєн: антифеодальні повстання,
боротьба між прихильниками Трансільванії і Австрії, турецько-
татарські набіги. Нападники спалювали міста і села, грабували і
вбивали мирних жителів. Непосильним був і тягар панщини,
національно-релігійний гніт. Все це стало причиною масового
заселення гірських територій втікачами з рівнини: в 16-18 ст.
виникло понад 2/3 сучасних гірських сіл. Велику роль у заселенні
гірських територій відіграли селяни з Галичини і Поділля, які
втікали від панського утиску, частих набігів турків і татар. Основну
масу колоністів складало галицьке руське населення: лемки, бойки,
гуцули.
В кінці XVII ст., внаслідок активної боротьби угорців та
успішних дій австрійської армії, Угорщина була визволена від 160-
річного турецького поневолення. Відпала небезпека турецьких
набігів, але Закарпаття опинилося під владою Габсбургів.
Австрійські власті передавали землеволодіння новим господарям.
Не дивно, що селяни продовжували чинити активний опір
феодалам. У цьому їм допомагали і гори: праліси, скелі, печери,
полонини слугували надійним сховищем і сприяли розвитку
опришківства.

29
 Історія середньовічного Закарпаття у великій мірі відбита в
історії замків, найбільш значним серед яких є Мукачівський замок
Паланок (назва замку в перекладі з німецької означає «огорожа»).
Археологи вважають, що укріплення існувало на Замковій горі уже
в 9 -10 ст. На протязі століть замок перебував у власності угорських
феодалів, але з 1396 р. по 1414 р. ним володів подільський князь
Федір Корятович, сестра якого була матір’ю угорського короля
Жигмонда. Корятович відіграв значну роль в історії краю. Власник
перетворив замок на могутню фортецю, турбувався про розвиток
економіки та культури. В цей період на Чернечій горі було
засновано монастир, який став оплотом православ’я в регіоні.
Династія трансильванських князів Ракоці, яка з 1633 р. по 1711
р. володіла замком, перетворила Мукачево на столицю князівства,
центр боротьби проти австрійської монархії. У 1685 р. замок
оточили австрійські імператорські війська. Обороною керувала
Ілона Зріні дочка хорватського правителя, яка була дружиною
Ференці І Ракоці, а після його смерті графа Імре Текелі. Тільки
після трирічної осади замок було захоплено. Син Ілони Зріні
Ференц II Ракоці став керівником антигабсбурзького повстання
1703-1711 рр. В 1704 р. повстанці (куруци) захопили замок. Згодом,
після поразки визвольної війни, фортеця перейшла у власність
австрійського імператора Карла III, який подарував її графу Лотару
Францу Шенборну в 1726 р. З часом замок втратив свою оборонну
роль і в різні роки був арсеналом, в’язницею, казармою, а в наш
час - музеєм.
Історія Ужгородського замку теж налічує більше 1000 років. У
УІІ-ІХ ст. на Замковій горі було розташовано городище білих
хорватів, на початку X ст. тут була резиденція слов’янського князя
Лаборця. Замок неодноразово перебудовувався і сучасного вигляду
набув наприкінці XVII ст. Найдовше володарювали в Ужгороді
графи Другети, що приїхали з Італії, та їх нащадки (1322-1691 рр.).
В 1679-1685 рр. граф Імре Текелі очолював антигабсбурзьке
анти католицьке повстання. Його війська в 1679 р. і 1684 р. взяли
замок штурмом і частково зруйнували його. Однак, уже в 1685 р.
австрійські війська знову заволоділи ситуацією в краї. Так
продовжувалося до 1703 р., коли боротьбу очолив Ференц II Ракоці,
30
війська якого, разом із повстанцями на чолі з Іваном Бецою,
захопили замок в 1704 р. Після остаточної поразки повстанців
навесні 1711 р. замок починає відігравати для міста другорядну
функцію. До 1762 р. в ньому розміщався австрійський гарнізон, а
пізніше греко-католицький єпископат і духовна семинарія.
За 12 км від Ужгорода, на висоті 125 м над долиною р.Уж,
розташовано Невицький замок, що датується XIII ст. Замок, який
за легендою збудувала жорстока княжна на ім’я Поган-дівча, був
зруйнований у 1644 р. трансильванським князем Дьєрдєм II Ракоці.
XII ст. датується Хустський замок, який височіє на 150-метровій
крутій горі. Останній татарський набіг в цих місцях відбувся у
1717 р., а в 1766 р. замок несподівано припинив своє існування: в
пороховий погріб ударила блискавка.
Не менш драматична історія інших замків, під стінами яких
відігравалися події, типові для середньовічної епохи.
З 1867 по 1918 рр. Закарпаття входило до складу Австро-
Угорської імперії, після розпаду якої, згідно з Сен-Жерменським
договором, край увійшов в склад Чехословацької республіки. В
листопаді 1938 р., згідно з т.зв. «віденським арбітражем», від
Закарпаття до Угорщини були приєднані землі з містами Ужгород,
Мукачево, Берегово. Столицю краю перенесено з Ужгорода до
Хуста, де 15 березня 1939 р. було проголошено утворення
незалежної держави Карпатської України. Однак її одразу ж
окупували угорські війська. В складі Угорщини Закарпаття
перебувало з 1939 по 1944 рр. Восени 1944 р. Закарпаття звільнили
радянські війська, а з червня 1945 р. воно було приєднано до
України.
В області проживають представники більше 40
національностей. Найчисельнішим етносом є українці, частка яких
становить 78-79%. Чисельність інших етносів: угорці 12,5%;
росіяни 4,0%; румуни 2,4%; цигани 1,0%; словаки 0,6%, решту
складають інші етноси. Корінне населення Закарпаття має
самоназву русини. Більшість етнографів вважає, що русини є
нащадками давнього слов’янського населення, яке сформувалось
на основі племен білих хорватів з включенням елементів інших

31
східнослов’янських племен. Русини поділяються на лемків, бойків
та гуцулів - етнографічні групи, що мають відмінності в мові,
звичаях. Гуцули посідають територію найвисокогірнішої частини
Карпат. На Закарпатті це Рахівський район. Основна частина бойків
проживає у Львівській та Івано-Франківській областях. У межах
Закарпаття до бойківщини належить територія на північ від
Полонинського хребта (Міжгіря, Воловець, Люта та ін.), причому
місцеве населення називає себе не бойками, а верховинцями і цей
район Карпат має назву Верховина. На захід від верхів’їв ріки Уж
простягається історична батьківщина лемків, яка перебуває тепер
у складі Словаччини і Польщі. Свої особливості має і корінне
населення низинної частини Закарпаття, яке називають, на відміну
від верховинців, долинянами.
Незважаючи на історично обумовлені труднощі, корінне
слов’янське населення Закарпаття зберегло мову предків, культуру,
традиції, проте місцеві діалекти часто абсолютно незрозумілі
українцям з іншого боку Карпат.

ТУРИСТИЧНІ МАРШРУТИ ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

2.1 Вздовж Вулканічних Карпат - по оздоровницям
Закарпаття.
Кільцевий маршрут Ужгород - Перечин - Свалява - Мукачево
- Ужгород охоплює північно-західну частину Закарпаття, пролягає
вздовж масивів вулканічних гірських хребтів і складає 130 км. В
ході поїздки можна не тільки оцінити красу Вулканічних Карпат,
побачити полонинські гори, але і відвідати основні санаторні
заклади Закарпаття.
Маршрут почнемо з Ужгорода. Огляд міста, заснованого понад
1100 років тому, потребує окремої екскурсії. Неповний перелік його
екскурсійних об'єктів включає наступні: замок-фортеця Х-ХVІІ
століть, кафедральний собор XVII ст., побудований у стилі
ренесансу, резиденція єпископа (1644 р.) в стилі бароко, будівля
колишнього комітатського управління, споруджена в 1809 р.
Значним пам’ятником архітектури та монументального живопису
ХІІ-ХУ ст. є Горянська ротонда. В Ужгороді туристи можуть
32
 відвідати краєзнавчий музей, музей народної архітектури і побуту,
художній музей.
Із Ужгорода їдемо в напрямку смт Перечин. Перед селом
Кам'яниця, в якому функціонує потужний кар'єр по видобутку
андезиту, звертаємо до історичного і воєнно-архітектурного
пам'ятника середньовіччя - Невицького замку, до якого веде
асфальтова дорога. По одній з легенд, в замку, побудованому
слов'янською княгинею, врятувались дівчата з навколишніх сіл під
час раптового нападу ворогів і він дістав назву “Невицький”, тобто
замок невісток. Фактичний матеріал містить наступні відомості:
перша документальна згадка про фортецю датується 1274 роком,
в XIV ст. всі дерев'яні укріплення замінили на кам'яні, а в 1644
році замок зруйнували війська трансільванського князя Дьєрдя II
Ракоці і з того часу він більше не відбудовувався. Щоб зберегти
вежі донжон (головна) та ронделла, над ними було споруджено
дах в 1924 році, але в іншому первісна архітектура старовинної
споруди не змінилася.
Перечин - районний центр, селище міського типу з 1974 року,
осередок лемків на Закарпатті. Перша писемна згадка про цей
населений пункт, який називають столицею Турянської долини,
датується 1399 роком. Через селище проходить не тільки автотраса
загальнодержавного значення Ужгород-Самбір-Львів, але й
залізнична магістраль Ужгород-Київ, а перша залізнична вітка була
прокладена тут ще в 1890 році за часів Австро-Угорської монархії.
На околиці Перечина повертаємо в напрямку на Сваляву, в
долину ріки Тур'я. Лісисті схили справа від шосе відносяться до
гірського хребта Синаторія, який ховає багато пам'яток природи,
що утворилися в період активного вулканізму. Наступний великий
населений пункт у підніжжя Вулканічний Карпат - с. Турья Ремета.
В 30-х - 70-х роках 19 ст. тут діяв невеликий металургійний завод.
В центрі села, в місці злиття річок Тур'я і Туриця, є поворот на с.
Лумшори - відправний пункт пішохідних маршрутів на полонину
Рівну (Руну). На стіні сільської церкви можна побачити
меморіальну дошку, встановлену в 1838 році - пам'ятник
листоноші, який завоював вдячність співгромадян своєю відданою
службою.
33
 Нитка шосе перетинає Раково, Тур'ю Пасіку, Порошково. В
напрямку села Тур'я Поляна видно пласку громаду полонини Руна.
Далеко за селом, під самою полониною, у верхів'ях швидкоплинної
річки Шипот, розташований водоспад Воєводин - один з
найбільших на Закарпатті. А на протилежній стороні розлогої
Турянської долини, за с. Тур'я Бистра, починаються відроги
потужного вулканічного хребта Синяк.
Межею Перечинського району є невисокий Оленьовський
перевал, з якого відкривається гарний вигляд на вкриті лісом схили
Вулканічних Карпат, на віддалену полонину Боржава. Крутими
серпантинами дорога спускається в село з промовистою назвою
Оленьово. Звідси починається район, який часто називають
долиною оздоровниць, де нараховується більше 100 мінеральних
джерел та свердловин, які експлуатують дари древнього вулканізму
- мінеральні води, що застосовуються як столові та з метою
лікування захворювань органів травлення. На базі мінеральних
джерел функціонують цехи по розливу мінвод, санаторії
Свалявщини та Мукачівщини. Перший з таких санаторіїв на
нашому шляху “Сонячне Закарпаття”, розташований за селом
Яківське, на околиці селища Поляна. Тут лікують захворювання
органів травлення, печінки, обміну речовин та ін., застосовуючи
чудодійні властивості гідрокарбонатно-натрієвої води “Поляна
Квасова”, ступінь мінералізації якої найвищий серед питних мінвод
Закарпаття і складає 8-12 г/л.
Основним лікувальним фактором наступного санаторію
гастроентерологічного профілю є відома ще з XV ст. вода “Поляна
Купіль”. Датою виникнення сан. “Поляна”, розташованого в центрі
селища, вважають 1868 рік, коли на території нинішньої
оздоровниці було засновано лікувальний заклад “Полянська
Купіль”. Звідси всього 6 км до міста Сваляви, але на цьому відрізку
шляху ще два санаторії - “Квітка полонини” та „Кришталеве
джерело”, в яких успішно застосовують з лікувальною метою
декілька типів мінеральних вод, зокрема “Лужанська” № 4 та № 7.
Окрім відвідування бювету, ознайомлення з територією, інтерес
представляють і невеликі прогулянки в околицях кожного з
санаторіїв. Наприклад, в “Квітці Полонини” цікаво пройтися
34
дендропарком, а нетривала мандрівка схилом вздовж траси
гірськолижного підйомника дозволяє піднятися на відкрите місце
і побачити навколишні краєвиди.
Проїжджаємо село Голубине і тримаємо напрямок на Мукачево.
Зліва залишається місто Свалява, розташоване в просторій
улоговині річки Латориця, на перехресті доріг, де сходяться
декілька гірських долин. Районний центр з 20 тис. жителів відомий,
насамперед, завдяки джерелам мінеральних вод. Мільйони пляшок
мінерально-столових вод “Свалява”, “Неліпинська”, “Лужанська”
та ін. відправляються щорічно в торгову мережу. На околиці
Сваляви, в районі колишнього села Бистрий, знаходиться дерев'яна
Михайлівська церква \7 ст., дорога до якої проходить повз 400-
літній дуб, який витримав бурі минулих століть і зберігся в центрі
Закарпаття.
На обох берегах річки Латориця піднімаються схили
Вулканічних Карпат. На правому березі це відроги хребта Синяк,
на лівому - гірський масив Великий Діл. Дорожній знак сповіщає
про початок Мукачівського району. Трохи далі, навпроти
залізничної станції, знаходиться санаторії кардіоневрологічного
профілю “Карпати”. Тіниста алея старого дендропарку виводить
до корпусу №2 санаторію, колишнього мисливського палацу
австрійських аристократів. Сучасна лікувальна база,
комфортабельні корпуси, благоприємні кліматичні умови сприяють
популярності цього флагмана санаторно-курортного лікування в
Закарпатті.
Ще через три кілометри автотраси, в селі Чинадієво, дорога
звертає в напрямку сан. “Синяк”, до якого звідси 10 км.
Бальнеологічний курорт, оточений горами, знаходиться в лісовій
зоні на висоті 450 м над рівнем моря. Головний лікувальний засіб
- мінеральна сірководнева сульфатна кальцієва вода, відома своїм
оздоровчим впливом на організм людини. Особливо ефективно
лікує захворювання опорно-рухової системи, про що свідчить стенд
в лікувальному корпусі, на якому експонуються костури тих
хворих, яким найбільше допомогли чудодійні ванни.
Слід зауважити, що навіть на протязі довгого літнього дня рідко

35
вдається встигнути ознайомитися з усіма зазначеними вище
екскурсійними об'єктами, деякі з них приходиться вилучати з
огляду. Більше того, якщо поєднати поїздку в санаторій з
пішохідною прогулянкою по його околицях, то візит в будь-який з
них може зайняти цілий день. Зокрема це стосується і сан. “Синяк”,
поїздку в який доцільно запланувати так, щоб встигнути оглянути
не тільки територію курорту, але й відвідати бювет в лікувальному
корпусі. Тому, як правило, екскурсії по санаторіям Свалявщини і
Мукачівщини проводяться окремо.
В селищі Чинадієво увагу привертає двоповерховий палац 15
ст. - резиденція колишніх володарів домінії св. Міклоша. З пагорбів,
по яким автотраса огинає Чинадієво, відкриваються мальовничі
краєвиди гірської частини Мукачівського району, а за останнім
підйомом появляється м. Мукачево. На одинокій горі посеред
рівнини ефектно виділяється на тлі неба силует старовинного
Мукачівського замку. Серед інших архітектурних пам'ятників міста
- готична каплиця св. Мартина (17 ст.), православний жіночий
Свято-Миколаївський монастир (18 ст.), “Біла хижа” - палац 17 -
18 ст. Мукачево вперше згадується в хроніках ще 9 ст., міські права
отримало в 1376 році. Кожен навколишній пагорб пов'язаний з
певними історичними подіями, про які інколи нагадують не
знищені невблаганним часом матеріальні сліди. Так, на горі Ловачка
було виявлено найбільше на території сучасної України поселення
кельтів (оппідум), яке постало над долиною Латориці більше 2
тисяч років тому назад. Багато цікавих об'єктів представлено в
експозиції міського краєзнавчого музею, розміщеній у
відреставрованих приміщеннях на Замковій горі.
Напівдорозі між Мукачевом і Ужгородом, відстань між якими
складає 40 км, розташоване село Середнє. Поблизу села в чистому
полі видніються кам'яні руїни замку, побудованого в 12 ст.,
можливо, монахами ордену тамплієрів. За пагорбами, вкритими
виноградними плантаціями, далеко від шосе піднімаються лісисті
схили хребта Маковиця, Анталовецької Поляни, за якими уже
знайома нам долина річки Уж, Турянська долина, названа так,
очевидно, завдяки дикому туру, який ще блукав цими горами в
часи тамплієрів. Пагорби в районі с. Середнє ідеальні для

36
вирощування винограду різних сортів. Виноробна справа в цих
місцях має давні традиції, а смак вин можна оцінити, відвідавши
дегустаційний зал в старовинних підземних фортифікаційних
спорудах 17 ст., які використовуються місцевим підприємством в
якості винних підвалів.

2.2 У верхів'я річки Уж

З Перечина їдемо автотрасою Ужгород - Львів в напрямку
Ужоцького перевалу. Проїжджаємо Дубриничі, Мирчу, Малий і
Великий Березний. В 1886 році в центрі Великого Березного був
закладений парк площею 2.5 га. Цей осередок садово-паркового
мистецтва поповнився в 1906 - 1910 рр. багатьма рідкісними і
реліктовими видами дерев, частина яких росте понині. Зокрема,
тут збереглися гінкго - релікт третинного періоду, тсуга канадська,
дуб скельний та ін. Великоберезнянський район межує з
Словаччиною і Польщею, включає 32 населені пункти, історія яких
нараховує не одне століття. З минулих років залишилися численні
пам’ятники архітектури. В основному це дерев'яні церкви, які по
ходу маршруту можна побачити в селах Сіль, Кострино, Гусний.
Лемківська церква с. Кострино була споруджена на початку XVIII
ст. в східній Галичині, звідки її перевезли на нинішнє місце в 1761
р. Церква села Гусний представляє собою бойківський дерев'яний
триверхий храм, побудований у 1655 р. Церква села Чорноголова,
споруджена в кінці XVIII ст., є одною з найскладніших дерев'яних
споруд Закарпаття, свідченням майстерності місцевих зодчих.
Цікавою особливістю Великоберезнянщини є наявність великих
заповідних площ: 48% території району (39159 га) відноситься до
Ужанського національного природного парку (УНПП), що входить
до складу трилатерального (польсько - словацько - українського)
міжнародного біосферного заповідника “Східні Карпати”,
створеного в 1992 р. Видовий склад фауни парку включає ведмедя,
вовка, рись, оленя і навіть зубра.
УНПП розроблені пішохідні туристичні маршрути, які в рамках
екологічного туризму дозволяють ознайомитися з рослинним
біорізноманіттям природного резервату, оцінити красу Східних
Бескидів. Розглянемо деякі з них.
37
 2.2.1 До місця падіння Княгининського метеориту
Пішохідний маршрут, промаркований на стовбурах дерев,
починається в кінці села Княгиня. Стежка веде вверх по схилу через
луки та поля жителів села. По мірі підйому відкривається все
ширший огляд, все вищими стають навколишні гори. На
південному сході, на відстані ЗО км, окреслює горизонт домінуюча
в цьому районі полонина Руна (1479 м.), лівіше від якої ще дві
полонинські вершини: Лютянка (1374 м.) і Остра (1405 м.).Зовсім
поряд хребет Яворник, на кам'янистих осипах якого зберігся
первісний буковий ліс із домішками явора, в'яза, ясена, гора Красин
(1036 м) та інші - заплутаний лабіринт лісистих гір, розмежований
глибокими річковими долинами, серед яких губляться гірські села.
На узліссі стежка повертає направо, вздовж схилу. Неподалік
від обладнаного місця відпочинку - столика з лавицями - джерело
холодної, кришталево чистої води. Далі стежка йде буковим
пралісом, яким потрібно йти близько години. Зліва, серед лісу,
проглядають стрімкі скелясті схили невисокого хребта Стінка з
найвищою точкою 1019 м. Вздовж хребта, до його повороту на
схід, проходить лінія кордону із Словаччиною. Навкруги -
справжній праліс, в якому час від часу зустрічаються буки-велетні
в три обхвати, ясен звичайний, явір. Висота бука може досягати 40
- 45 метрів, максимальний вік - до 300 - 500 років, плодоносити
бук починає в тридцяти- сорокарічному віці. У врожайні роки, коли
є багато букового насіння, сильно розмножуються лісові миші,
відповідно, більше з'являється лисиць, сов, тобто, багатство лісової
фауни залежить від організмів, що знаходяться на початку харчових
ланок.
Нарешті стежка виводить з напівтемряви лісу на велику поляну,
звідки залишається 1-1,5 км до місяця падіння метеориту.
Виходимо на північну частину хребта Стінка, майже до самого
кордону, де посеред лісу проглядається невелика западина Чорна
Млака. Саме в цьому районі 9 червня 1866 року впали залишки
метеориту, який вибухнув в атмосфері і розпався на уламки різних
розмірів. Під час падіння боліду пройшов справжній “кам’яний
дощ”. Найбільший фрагмент вагою понад 279 кг, що був знайдений
на поляні Чорна Млака, зберігається в Австрії, у Віденському
38
історико-природничому музеї. В краєзнавчому музеї в Ужгороді
експонується уламок вагою 2 кг 697 г.
Зробивши невелику петлю через ліс, спускаємося з хребта на
вихідну поляну і прямуємо назад в село Княгиня. Зворотній шлях
можна пройти паралельно початковому маршруту, трохи нижче
по схилу, далі від скелястого гребеня хребта Стінка.

2.2.2 Гора Кременець

Село Стужиця засновано не пізніше 16 ст., його назва походить
від слова “студінь”, тобто “холод”: студені північні вітри
прориваються тут через головний Карпатський хребет і створюють
досить суворий мікроклімат. Ровесником села є старий, як
вважають, 500-літний “дідо-дуб”.
Екологічна стежка на гору Кременець протяжністю 10 км
позначена червоним маркуванням, її окремі ділянки
пронумеровані, а починається вона біля центральної садиби Ново-
Стужицького лісництва. Слід мати на увазі, що для проходження
маршруту в прикордонній смузі туристи повинні отримати дозвіл
керівництва Чопського прикордонного загону.
Стежка веде долиною річки, минає старий рибник, буковий ліс,
сінокісну луку, і продовжується вздовж струмка Бистрий Поток.
Колись тут проходила вузькоколійка (“штрека”), по якій звозили
ліс. В 1956 році штреку демонтували і тепер про неї нагадує лише
старий насип. Непомітно починаються віковічні букові праліси.
За лісовим будинком, розташованим посеред збережених лісових
масивів, виходимо до освяченого джерела, куди з давніх часів у
великі релігійні свята приходили молитися люди з навколишніх
сіл. Після високих, могутніх дерев пралісу, починається зона
букового криволісся з незвичайними кронами, фантастично
покрученими і скривленими в різних напрямках гілками. Тут часто
шаленіють північні вітри, бувають низькі температури, випадає
глибокий сніг.
Кінцевою точкою маршруту є гранітна стела на горі Кременець
(1221 м), де сходяться кордони трьох країн - України, Словаччини
і Польщі, а також кордони трьох національних парків - УНПП,
39
 Планіни та Бещадського, які включені до складу міжнародного
біосферного резервату “Східні Карпати”. З цього місця
відкриваються краєвиди у південному напрямку на хребет Стінка,
у північно-східному напрямку, хоч і близько, але вже на польській
стороні - гора Равка (1307 м.), а на південному сході простягаються
Українські Карпати. В літній сезон на Кременці рідко не буває
відвідувачів, адже через цю гору проходять туристичні маршрути
Словаччини і Польщі, тут проводять щорічні молодіжні зустрічі.
На вершині можна залишити свій автограф у пам'ятній книзі, в
якій на різних мовах сотні прізвищ, дат відвідування та побажань.

2.2.3 До витоку річки Уж.

Екотуристична стежка починається від наметового містечка на
Ужоцькому перевалі. Десятикілометровий маршрут пролягає через
північно-східну частину Ужоцького лісництва Ужанського
національного природного парку. Неподалік від стежки
знаходиться військове кладовище часів Першої світової війни, де
у братських могилах лежать солдати як російської, так і австро-
угорської армій: в 1914-1915 роках тут точилися запеклі бої.
Шлях пролягає через невеликі ділянки букового лісу, численні
сінокісні луки, з яких відкриваються мальовничі краєвиди ближніх
і віддалених вершин Східних Бескидів, польських Бещад. Далі
стежка виводить через хвойний ліс на вершину вододільного
хребта, спускається направо до невеликої поляни, де на висоті 1000
м. бере початок річка Уж. З місця витоку йдемо на південь до
поляни, з якої відкривається вигляд на віддалені вершини Пікуй
(1414м), Остра (1405 м), Руна (1479 м).
Пішохідна екскурсія завершується в селі Ужок, на підходах до
якого струмок, з якого починається річка Уж, поступово
перетворюється в стрімкий і шумливий гірський потік. В селі
знаходиться дерев'яна Михайлівська церква, побудована в 1745 році
в бойківському стилі, є три мінеральні джерела, про цілющі
властивості яких розповідають легенди.
Слід зауважити, що з Ужгорода і майже до самого перевалу
автотраса йде паралельно залізничній вітці. Нижче Ужка, в селі
40
Волосянка, залізниця і шосе розходяться, щоб знову наблизитися
вже на перевалі, причому на цьому короткому відрізку залізниця
проходить через кілька тунелів, крутими серпантинами долаючи
висоту.

2.3 По Верховині.
Пропонується до уваги кільцевий маршрут Мукачево - Свалява
- Воловець - Міжгір'я - Хуст - Мукачево (біля 200 км), частина
якого пролягає по Верховині поміж полонинських хребтів і дає
представлення про високогірні райони Закарпаття, про мальовничі
річкові долини Латориці, Ріки, Тиси.
По автостраді Ужгород - Львів їдемо в напрямку Верецького
перевалу. В с. Нижні Ворота дорога розгалужується. Основна траса
проходить повз село, а стара прямує через села Завадка, Вербяж
до Середньоверецького перевалу. Незважаючи на поганий стан
дорожнього покриття, круті серпантини старого шосе часто
долають автотуристи з Угорщини: згідно літопису саме через цей
перевал у 896 році перейшли племена угрів у пошуках нової
батьківщини.
Звертаємо направо, в напрямку смт Воловець, проїжджаємо
Верхні Ворота і зупиняємося на перевалі Менчил (722 м). Глибоко
внизу, в долині річки Веча урізнобіч розбігаються будівлі Волівця,
а з протилежного боку над селищем піднімаються безлісі вершини
Темнатник (1343 м) та Плай (1334 м), на якому розташована
метеостанція. Черговий спуск крутими серпантинами і дорога знов
тримає вгору, в напрямку іншого перевалу - на Міжгір'я.
Проїжджаючи села Подобовець і Пилипець, можна побачити
чергову полонинську вершину - Великий Верх (1598 м), у підніжжя
якого невпинно шумлять води найбільшого на Закарпатті
водоспаду Шипот. Щоб відвідати цей мальовничий природний
об'єкт, слід в центрі села Пилипець, зразу за дерев'яною церквою,
звернути з головної автотраси направо.
Після відпочинку на Шипоті, продовжуємо рух в напрямку
Міжгір'я. На цій частині маршруту око милують звичні пейзажі
Верховини - м'які контури гір, зелені полонини, сріблясті стрічки
41
рік і численні лісові масиви. З підняттям у гори змінилися не тільки
картини природи, але і сільські пейзажі: верховинські села суттєво
відрізняються від низинних. Міжгірщина здавна славиться
цілющими мінеральними джерелами, води яких багаті кальцієм
та залізом. Одне з таких джерел зустрічаємо по ходу маршруту
справа від шосе, біля обладнаного місця для відпочинку. В селі
Сойми можна відвідати бювет санаторію “Верховина”, в якому
мінеральними водами лікують захворювання органів травлення.
Районний центр Міжгір'я (до 1953 року - Волове),
розташований у вузькій долині Ріки поміж полонинами Боржава і
Красна. Селище, яке включає також розкидані по схилах гір купки
хаток, являє собою досить мальовничу картину з підвісного мосту
через річку, або з будь-якого гірського схилу, звідки його можна
окинути поглядом. В Міжгір'ї починається мережа туристичних
маршрутів, один з найцікавіших серед яких - на озеро Синевир.
Слід також звернути увагу на місцевий пам'ятник природи - 500-
літній дуб європейський.
З Міжгір'я до Хуста дорога 57 км в'ється долиною Ріки.
Полонинський хребет залишився позаду, середня висота гір складає
1000-1200 м. Цікавим об'єктом в цьому районі є споруда Теребле-
Ріцької ГЕС між селами Вучково і Нижній Бистрий. На під'їзді до
міста Хуст проїжджаємо село Ізу, жителі якого спеціалізуються
на лозоплетінні. Місцеві вироби з лози відомі далеко за межами
Закарпаття. Поблизу села в спеціалізованому мисливському
господарстві розводять плямистих оленів, завезених в 1982 році із
Калінінградської області. Неподалік звідси, в урочищі Кіреші,
знаходиться знаменита Долина Нарцисів - єдине заповідне місце
в Європі, де нарциси ростуть в природних умовах на площі більше
200 гектарів.
Третє за величиною в області місто Хуст розкинулося в
межиріччі Ріки і Тиси, як укріплення відоме вже з 10-12 ст. Тут
було споруджено замок, руїни якого і сьогодні піднімаються на
одинокому вулканічному конусі. В 1939 році Хуст на короткий час
став столицею Карпатської України. Про ті часи нагадує обеліск
на знаменитому Красному Полі - рівнині, розташованій нижче
міста. В березні 1939 року тут проходив бій між захисниками
42
Карпатської України - карпатським січовиками і регулярною
угорською армією. Посеред поля, на узбіччі шосе, встановлено
обеліск загиблим патріотам. Стосовно пам’яток природи в районі
міста, слід згадати легендарну Червону Скелю, на якій, нібито, в
часи татарських набігів пролилася кров воєводи Хуста та його сина.
Згідно більш прозаїчного пояснення геологів ця скеля-стрімчак
утворилася внаслідок вивітрювання неогенових андезитів і туфів
червоного кольору.
Найкоротший шлях до Мукачева пролягає через
Великокопанський перевал, піднявшись на який потрапляємо в
смугу невисоких передгір'їв, здавна обжитих людиною, про що
свідчать археологічні знахідки і городища 10-7 і 4-3 ст. до н.е. в
районі Великої Копані, Іршави, Арданова. Вибраний нами шлях
біжить горбами і ярами Іршавсього району в напрямку Мукачева.

2.4 Озеро Синевир.

Маршрут почнемо з Міжгір'я, звідки до озера 32 км мальовничої
дороги. Перша зупинка - на Синевирському перевалі висотою
понад 800 м н. р. м., звідки можна побачити типові пейзажі
Верховини. З перевалу дорога плутає по відрогам гори Кам'янка
(1578 м), на крутосхилах якої багато кам'яних розсипів, і
спускається в село Синевир, що широко розкинулось в долині
Тереблі. Бурхлива Теребля бере початок в центрі Горган, в напрямку
яких пролягає наш шлях. На гірських схилах суцільною стіною
піднімається хвойний ліс, що розступається тільки перед кам'яними
ложами численних гірських потоків. Вздовж дороги трапляються
напівзруйновані доти, протитанкові бетонні піраміди - залишки
оборонних укріплень лінії Арпада, спорудженої в 1944 році. В 2
км вище Синевира в Тереблю впадає її ліва притока - Чорна Ріка
(Озерянка), долину якої охороняє черговий дот колись грізної
оборонної лінії. Звідси, від устя Чорної Ріки, 4 км до музею лісу і
сплаву. В минулі часи транспортування смереково-ялицевого лісу
відбувалось водними шляхами. Для цього була побудована мережа
дерев'яних гребель у верхів'ях річок - клаузур (з німецької -
„застібка”). На водосховищах формували плоти, відкривали шлюзи
і плотогони-бокораші сплавляли ліс по Ріці, Тереблі, Тересві, Тисі
43
та іншим річкам, причому плоти-бокори сплавляли аж до 1957
року. Музей лісосплаву функціонував на базі останньої клаузури,
яка збереглася з тих пір. На жаль, паводком 1998 року музей був
частково зруйнований, а гребля знищена повністю. У відновленому
музеї можна ознайомитися із знаряддям праці лісорубів та
бокорашів, технологією лісорозробок минулих століть.
Долаємо чергові 2 км вздовж Тереблі до села Синевирська
Поляна. Більшість будинків тут дерев'яні, неподалік від центру -
Покровська дерев'яна церква і дзвіниця - пам'ятки архітектури 18-
19 ст. Ще через 4 км під'їжджаємо до турбази “Синевирське озеро”.
Звідси 1 км до мети нашого маршруту і 5 км до найвисокогірнішого
населеного пункту України - села Свобода на висоті більше 900 м
над рівнем моря.
Озеро, розташоване у підніжжя гори Озірна на висоті 989 м.,
утворилося в післяльодовиковий період в результаті потужного
зсуву гірських порід, які перегородили вузьку долину річки. Воно
протічне - вода просочується крізь тіло цієї природної греблі,
відкритого витоку немає. Площа водного дзеркала - біля 7 гектарів,
максимальна глибина - до 12 м, посередині - невеликий острівець.
В озері живуть раки, озерна форель і голь'ян - невеличкі рибки,
які весь час в'ються біля берега.
За легендою назва озера походить від імен закоханих - дівчини
на ім'я Синь і юнака Вира. Персонажів прекрасної казки про
вірність і таїнство великого кохання матеріалізує скульптурна
група „Синь і Вир”, розташована на невеликому півострівці.
Монумент вирізьблено скульпторами із червоного дерева в 1984
році, вага його трьох складових частин - 30 тон, висота - 13 метрів.
Захищену з усіх сторін лісистими горами поверхню озера рідко
турбує вітер, тому вона або дзеркально гладка, або вкрита мілкими
хвилями. Якщо дивитися зі схилів навколишніх гір на синь водної
гладі, обрамовану пухнастими смереками, зрозумілою стає інша
назва озера - Морське Око. Щоб побачити такий ракурс слід
зробити прогулянку в напрямку гори Озірна (1496м).

44
 2.4.1 На гору Озірна.
Гірська вершина, вкрита рідким хвойним лісом, височіє за
скульптурною групою “Синь і Вир”, її добре видно навіть у хмарну
погоду, адже розташована вона на відстані не більше 3 км.
Слід іти верхньою стежкою понад озером, яка поступово
піднімається вверх по схилу. Спочатку навкруги густий ялицево-
смерековий ліс з віковими деревами, який, проте, досить швидко
рідшає. Невдовзі стежка перетинає один із струмків, які живлять
озеро, і приводить до невеликого перевалу між горами Озерна і
Бірок. Тут, де стежка розгалужується, слід повернути наліво і
продовжити підйом. Дорога забирає все вище і вище і згодом
виводить повз одиноку дерев'яну хатину місцевого господаря,
всюдисущу антену мобільного зв'язку на сінокісні луки і пасовища,
які найбільш привабливі у липні-серпні, коли на високогір'ї
починається період інтенсивного цвітіння різнотрав'я. На
крутосхилі знов починається ліс, ще вище - ділянка криволісся і,
нарешті, виходимо на вершину.
Звідси, з п'ятисотметрової висоти, озеро виглядає зовсім
крихітним. А навкруги в первісному хаосі розкидані лісисті гори,
над якими в димчастому мареві проглядають віддалені схили
альпійських лук. За озером, на північному сході, а також в напрямку
точно на схід, громадяться підпираючи небо вершини Горган, за
якими починається Івано-Франківська область. Тут домінують
Вишковський Горган (1439м), Грофа (1748м), Попадя (1740м). На
південному сході і півдні - Негровець, Стримба і Кам'янка. На
північному-заході - Хребет Смерека, де бере свій початок Ріка,
долиною якої проходить шосе до Торуньського перевалу.

2.5 Вздовж Тиси.

Нижче розглянуто маршрут Мукачево - Берегово - Виноградово
- Хуст - Тячів -Рахів - Яблуницький перевал протяжністю 230 км.
Тобто, це поїздка по автостраді Ужгород - Рахів, вздовж якої
розташовано багато туристичних об'єктів, є турбази, мотелі,
санаторії та інші заклади, де можна зупинитися для відпочинку.
Від Мукачева до Берегова дорога іде рівниною. В цьому місці
45
 колись великі площі займали болота, осушені внаслідок
меліоративних робіт. На низинних землях традиційно проживає
угорське населення, саме цим пояснюється двомовність написів
назв населених пунктів на дорожніх знаках. В селі Яноші (Іванівка)
є розвилка на Косино, де можна відвідати джерела термальних вод.
Термальні мінеральні води з високим ступенем мінералізації, що
унеможливлює їх використання в якості питних, є і в місті Берегово,
в чому можна впевнитися, відвідавши місцевий басейн. Райцентр
Берегово - населений пункт, заснований ще в 11 ст. серед пагорбів
(берегів) вулканічного походження в одному з найтепліших
куточків Закарпаття, тому здавна відомий як центр виноградарства
і виноробства. В різні часи називався Лампертхаз, Берегсаз. В місті
добре збереглися такі пам'ятники архітектури, як готичний собор
1418 року, пізніше перебудований і реставрований, Графський двір
XVII ст.
За Береговом дорога йде пагорбами вулканічного походження,
які не тільки дозволяють отримувати високі врожаї якісного
винограду, але й надають навколишнім пейзажам особливу
привабливість і своєрідність. В цьому районі численні запаси
корисних копалин, серед яких зустрічається і золото. Поблизу с.
Мужієва з 1999 року функціонувало єдине золотодобувне
підприємство України - ВАТ „Поліметали”. В селищі Вилок дорога
вперше максимально наближається до Тиси, яка в цьому районі є
природним кордоном між Україною та Угорщиною.
Районний центр на правому березі Тиси м. Виноградів ( до 1946
р. - Севлюш, що означає „виноградний”) відомий ще з 9 ст.,
вперше міські права отримав у 1262 році. В 9-11 ст. угри побудували
тут пограничні укріплення, які захищали їх від набігів половців і
печенігів. В 1242 році поселення зруйнували орди хана Батия.
Серед історичних архітектурних пам'ятників міста - руїни замку
13-14 ст. біля підніжжя Чорної Гори (замок Канко), палац барона
Перені XV ст., костел францисканців 14-15 ст. З природних об'єктів
увагу привертає Чорна Гора (565 м), на якій розташований
однойменний заказник. Тут зростають рідкісні для Карпат
лісостепові діброви з дуба скельного, ясеня, зустрічається лісовий
виноград, який, можливо, є попередником культурних сортів.
46
 Вище Виноградова Тиса проклала собі шлях поміж схилами
Вулканічних Карпат, її долина тут звужується до 1,3 км. За селом
Велика Копаня дорога прямою стрілою перетинає
середньотисянську рівнину, що називається Красне Поле.
Міська межа Хуста лежить в межиріччі Тиси та її притоки Ріки.
Хуст можна проминути по 10-кілометровій дузі об'їзного шосе,
або перетнути по значно коротшій дорозі. Гарний вигляд на місто
відкривається з висоти вулканічного конусу замкової гори.
Неподалік від Хуста, біля села Кіреші, знаходиться Долина
Нарцисів - десятки гектарів нарциса вузьколистого, який розквітає
в кінці квітня - на початку травня. Унікальна долина включена в
склад Карпатського біосферного заповідника.
Серед санаторіїв Хустчини найвідомішим є санаторій “Шаян”,
основним лікувальним фактором якого є мінеральна вода
“Шаянська”. Наявність мінеральних джерел в цьому районі
пов'язують з інтенсивною магматичною діяльністю, що відбувалася
12-15 млн років тому. Бурхливе вулканічне минуле залишило сліди
у вигляді своєрідного рельєфу з конусовидними вершинами, рудних
проявів свинцю, цинку, золота і, особливо, ртуті, яка була знайдена
в районі Вишкова, де побудували комбінат з переробки ртутних
руд.
За Хустом можна повернути направо, в сан. “Шаян”, або
прямувати по головному шосе, щоб відвідати відомі чотири
дерев'яні готичні церкви Хустчини, розташовані в селах
Сокирниця, Крайниково, Данилово, Олександрівка. Найдавніша з
них - церква святого Михайла в селі Крайниково, яку збудували в
1666-1668 роках. Ця невеличка споруда з дубових колод оточена
кількасотлітніми дубами, до одного з яких прикріплено дерев'яний
різьблений хрест в 1884 році.
Місто Тячів є центром району Закарпаття, який
характеризується контрастними природно-кліматичними умовами.
В долині Тиси культивують сади і виноградники, а на півночі
району піднімаються суворі вершини Горган - г. Попадя (1740м),
Сивуля (1818м), Братковська (1788м). Від Тячева до села Ділове
вздовж Тиси проходить державний кордон між Україною та

47
 Румунією. З часів Радянського Союзу подекуди збереглися
сторожові вежі, але огорожу з колючого дроту - матеріальне
уособлення колишньої “залізної завіси” - давно демонтовано.
Наступну зупинку доцільно зробити в селищі Солотвино,
відомому покладами кам'яної солі, яку за своїми якостями відносять
до найвищої категорії, оскільки вона містить лише 0,8% домішок
у вигляді вулканічної золи та інших порід. Сіль добували тут ще
стародавні даки, пізніше - римляни, про перебування яких свідчать
знахідки монет, розкопки решток римських соляних шахт. У
минулому розробку родовища вели відкритим способом, пізніше
- на глибині. Бурили шахтні стовбури, від них радіально
прорубували штреки, які закінчувалися крупними виробітками
діаметром 30-40м, до 25 м заввишки і завдовжки 2-3 км. В
результаті утворилися великі порожнини, заповнені повітрям,
збагаченим мілкодисперсним аерозолем хлористого натрію.
Мікроклімат цих порожнин суттєво впливає на функціонування
організму людини, має позитивну дію при захворюваннях
бронхолегеневого апарату і застосовується для лікування хворих
бронхіальною астмою. В 1968 році в Солотвині було відкрито
Обласну, а в 1980 році - Республіканську алергологічну лікарню.
Підземні відділення лікарень розміщені на глибині до 300 метрів
у товщі соляного пласта. Це спеціальні інженерні споруди,
призначені для спелеотерапії в умовах мікроклімату соляних шахт,
в якому повністю відсутні патогенні мікроорганізми і алергени.
В місцевих солоних озерах та басейнах, які наповнюються
розсолом, відкачуваним із шахтних глибин, густина води настільки
висока, що людина вільно утримується на поверхні.
Продовжуємо свій шлях у верхів'я Тиси, минаючи села,
прикордонні стовпи на узбіччі шосе, дорожні знаки з назвами
населених пунктів на українській та румунській мовах. Непомітно
насуваються гори і ось, за Великим Бичковом, Тиса тече вже по
вузькій долині, місцями щільно затиснутій скельними
крутосхилами. Пробитий річкою шлях через Марамороські гори
слухняно дублює сіра стрічка шосе, а на протилежному березі,
вже на румунській території, до підніжжя гір тулиться залізнична
колія.
48
 За селом Луг декоративний дерев'яний знак з написом
“Кузійський масив” сповіщає про одну з ділянок Карпатського
біосферного заповідника. За сто метрів від дороги розташований
невеличкий музей природи Великобичківського лісопромислового
господарства, ще через 100 м - шлагбаум з розміщеними поряд
інформаційними щитами про заповідник.
Чергова традиційна зупинка - в селі Ділове біля геодезичного
знаку з латинським текстом. З тексту слідує, що даний знак
встановлено в 1887 році Кайзерівським і Королівським військово-
географічним інститутом колишньої Австро-Угорщини. Це місце
вважають географічним центром Європи. Взагалі кажучи, немає
єдино прийнятої методики визначення місцезнаходження такої
точки, тому й не дивно, що на географічний центр крім села Ділове
претендує багато населених пунктів і його розміщують то в
Словаччині, то в Польщі, чи, навіть, у Прибалтиці. В Діловому
розробляють родовище світло-сірих мармурів, а над Білим Потоком,
що вливається в Тису в центрі села, є геологічна пам'ятка природи
місцевого значення - скеля-стрімчак з виходами мармуру білого,
чорного, сірого і зеленого. До Рахова звідси залишається близько
10 км. Проїжджаємо село Костилівку, понад яким домінує скеля
Берлибаш, утворена з древніх кварцитових кристалічних порід.
Рахів - центр найбільшого на Закарпатті району, розташований
за 200 км від Ужгорода, вперше згадується в 15 ст., місто - з 1958
року. Цей населений пункт, оточений горами, розкиданий на
великій площі у вузькій долині Тиси, є найбільш високогірним
містом України. Середня його висота становить 620 метрів н.р.м.,
а найбільший перепад висот між вулицями досягає 600 метрів
(найнижча знаходиться на висоті 400 метрів, а найвища - на висоті
1000 метрів). Рахів - столиця Закарпатської Гуцульщини, яка
славиться збереженням народних традицій, художніми
промислами. Назву міста пов'язують з легендарними опришками,
що сіли перепочити на півдорозі з Марамош-Сігета до Чорногори
і рахували добуті в сміливому поході панські гроші, яких везли на
конях повні бесаги (перекидні суми). Місто є важливим центром
туризму, де починаються маршрути на вершини Чорногори і
Свидовця.
49
 В 5 км від центра Рахова знаходиться Устеріки - місце, де
зливаються Біла і Чорна Тиса. Наш шлях пролягає вздовж Чорної
Тиси на Ясіня. Проїжджаємо село Кваси, на території якого
нараховують 26 джерел мінеральних вод типу „нарзан”, „єсентуки”
з різним хімічним складом та лікувальними властивостями, на базі
яких функціонує санаторій “Гірська Тиса”. За Квасами, в долині
річки Тростянець - правої притоки Чорної Тиси, знаходяться
численні місця виходу вулканічних порід на поверхню. Скелі
Тростянця можуть бути метою невеличкої пішохідної прогулянки.
Вздовж струмка на протязі 2,5-3 км можна спостерігати застиглі
лавові потоки, серед яких геологи виділяють спіліти - породи
базальтового складу, що утворилися в результаті виливу магми на
морське дно, зеленуваті діабази, в тріщинах яких наросли друзи
кристалів кальциту і цеолітів, кератофіри - андезитові породи,
перешаровані туфами, тобто гірськими породами, утвореними з
попелу та інших твердих вулканічних викидів. Інші відправні
пункти пішохідних маршрутів, що зустрічаються вздовж шляху
на Ясіня, це Кевелів, звідки піднімаються на гору Петрос, та р.
Свидовець, вздовж якої по урочищу Діани піднімаються на
полонину Драгобрат і далі на гору Близниця.
Гуцульське селище Ясіня, яке в письмових джерелах вперше
згадується в 1555 році, розкинулось в глибині Ясінянської
котловини, утвореної хребтами Чорногори, Горган і Свидовця з
вершинами Говерла, Петрос, Чорна Клива, Близниця. За легендою
його заснував пастух Іван Струк, який, не встигнувши перегнати
отару овець через засніжений Яблуницький перевал, покинув їх
зимувати напризволяще. Навесні він повернувся в долину, де
залишив овець, і побачив, що отара дивом перезимувала,
харчуючись опалим листям ясенів, яких тут росла велика кількість,
гілками і корою дерев. Струк вирішив поселитися в цьому
щасливому місці. Він зрубав найбільший ясен, під яким зимувала
отара, побудував на його пні капличку, а в долині заснував село,
яке назвав Ясіня. На місці каплиці пізніше збудували дерев'яну
церкву Вознесіння. Ця церква, відома як Струківська, збереглася
до наших днів і є зразком народного дерев'яного зодчества 18 ст.
В Ясінях починаються численні туристичні маршрути, тут є
50
гірськолижні траси, в центрі селища, біля місця, де зливаються
річки Чорна Тиса і Лазещина, розташована турбаза „Едельвейс”,
відома не одному поколінню туристів. Звідси шосе прямує до села
Лазещина, з центра якого 5 км до кінцевого пункту нашого
маршруту - Яблуницького перевалу. Оточений високими горами,
сам перевал піднімається лише на 1039 м н.р.м. На перевалі
знаходиться готель „Беркут”, який був побудований в 1968 році.
Якщо затриматись в цих місцях, є шанс побачити справжнього
беркута - величного птаха з розмахом крил більше 2 м. Кілька пар
занесених в Червону книгу беркутів донедавна гніздилися в
навколишніх горах. Зрозуміло, що найкраще потрапити на перевал
в сонячну погоду, коли у всій красі відкривається урочиста велич
гірських пейзажів.

2.6 ПІШОХІДНІ МАРШРУТИ

2.6.1 Анталовецька Поляна, скелі Соколець.
Маршрут на цю вершину Вулканічний Карпат починається в с.
Кам'яниця. Переходимо по підвісному мосту на лівий берег річки
Уж і рухаємося в напрямку Невицького замку. Дорога огинає
замкову гору, залишаючи замок з правого боку, і поступово
піднімається кам'янистим схилом, вкритим густим буковим лісом.
Приблизно через годину шляху виходимо на простору лісову
поляну з будинком лісника, перед якою дорога в черговий раз
розгалужується. Звертаємо на ліве розгалуження і продовжуємо
підйом, орієнтуючись на старе маркування синього кольору. Слід
іти тільки по основній лісовій дорозі весь час уверх: численні
відгалуження можуть завести на вирубку, або вбік від вершини.
Перетинаємо невеликий березовий лісок, знов виходимо на
вимощену каменем дорогу, яка закладає черговий серпантин.
Хорошим орієнтиром тут служить джерело, яке пробивається зі
скелі, а також кам'яний тур, закладений, згідно напису на камені,
ще в 1932 році. Звичайно біля цього джерела зупиняються на
короткий відпочинок.
Дорога перетинає старі і нові вирубки і піднімається все вище і
вище. Вже на підступах до вершини вирубки закінчуються,

51
навкруги знов простягається старий буковий ліс. Справа, на
відстані 20 м від лісової стежки, знаходиться ще одне джерело, що
пробивається з-під каміння. Звідси не більше півгодини ходу до
Анталовецької Поляни - плоскої вершини з воронкоподібною
впадиною, оточеною кільцевим валом, в обрисах якої чітко
проглядаються залишки кратера давно згаслого вулкану. На поляні,
розташованій на висоті 970 м над рівнем моря, росте різнотрав'я,
кущі чорниці, багато квітів. Підйом на цю вершину триває в
середньому 4 години, перепад висоти складає близько 700 м, а
відстань - 10-12 км. Звідси можна повернутися в с. Кам'яниця,
але, якщо є впевненість в своїх силах, уміння орієнтуватися в
гірських лісах, цікавіше завершити одноденний похід в с. Тур'ї
Ремети. Для цього слід пройти далі по стежці, що йде вздовж
узлісся краєм поляни, і вийти на продовження лісової дороги.
Пройшовши близько 2,5 км виходимо на поляну з джерелом, а ще
через 1,5 км звертаємо направо, орієнтуючись за маркуванням, і
виходимо до скель Соколець. Після огляду скель-останців,
чарівного ландшафту Вулканічних Карпат, повертаємо на ґрунтову
дорогу і спускаємося до Тур'їх Ремет.

2.6.2 На Обавський Камінь.

Обавський Камінь височіє в західній частині улоговини, яка
оточує урочище Синяк. Здалеку він являє собою горбатий хребет з
двоголовою вершиною. Назву гора одержала від села Обави, яке
розташовано біля її підніжжя з західного боку. До вершини гори
від санаторію «Синяк» - відправного пункту маршруту - потрібно
подолати висоту біля 650 метрів. Сходження займе близько двох
годин.
Дорога веде мимо клубу-їдальні санаторію «Синяк» до узлісся,
потім лісом, вирубкою і в’ється дуже крутим схилом до самої
вершини, весь час завертаючи в праву сторону. Після тривалого
підйому, нарешті виходимо до сідловини між двома найвищими
точками вершини. З лівого боку сідловина обривається
прямовисною стіною висотою біля 80 метрів. Від цього оголення
вулканічних порід і одержала свою назву гора, яка в минулому,

52
 скоріше всього, мала лише одну вершину. Під дією потужних
тектонічних сил вона розкололась, по лінії розлому виникла кам'яна
стіна. Завертаємо в напрямку скель і піднімаємось на лісову
галявину полонинського типу. Звіди, з висоти Обавського Каменю,
відкриваються гарні краєвиди. Навкруги громадяться вкриті лісами
вершини, прорізані глибокими долинами хребти. Один з них
кільцевим валом оточує всю Синяцьку улоговину, на дні якої -
село Синяк з крихітними будиночками, що здаються звідси, зверху,
іграшковими. На північному сході горизонт закриває полонина
Боржава з вершинами Стой, Великий Верх, Плай і Темнатик.
Лівіше, майже точно в північному напрямку, характерний злет
вершини Пікуй.
Обавський камінь це створена самою природою велетенська
оглядова вежа, звідки відкривається панорама Карпат.

2.6.3 Смерековий Камінь.

Поблизу с. Ільниця Іршавського району є урочище Смерековий
Камінь з незвичайним для цих місць скельним рельєфом, що
утворився внаслідок вулканічних процесів, які протікали тут 5-6
мільйонів років тому, та послідуючих ерозійних явищ. Найбільш
тверді гірські породи залишилися до наших днів у вигляді
численних скель-останців, подивитися на які часто приходять як
місцеві, так і приїжджі любителі природи.
В центрі Ільниці, перед сільською церквою, звертаємо з шосе
наліво у провулок і метрів через 200 зупиняємося на мості через
річку Ільничка. З мосту прямо перед нами , в напрямку точно на
північ, в хорошу погоду видно сіру пляму скель на тлі лісу - кінцеву
мету нашого маршруту, відстань до якої складає близько 7 км.
Прямуємо далі, перед спуском з пагорба повертаємо направо,
намагаючись витримати потрібний напрямок. Через 2 км село
закінчується, ми продовжуємо рухатися по дорозі вже через поля і
сади до недалекого звідси лісу. В буковому лісі практично пряма
дорога виводить нас до Смерекового Каменю - високої скельної
брили, що своєю формою схожа на смереку і дала назву урочищу.
Біля підніжжя скелі - величезний грот, трохи далі вже інша
циклопічна кам'яна споруда, на верхівку якої можна піднятися для
53
огляду місцевості. Навкруги тісняться кам'яні брили фантастичних
форм і обрисів, які нагадують то руїни дивних замків із баштами і
зазубреними бійницями, то скульптурні групи якихось
чудернацьких істот, то людський профіль, то лобату голову
кам'яного ведмедя, то силует фантастичного верблюда. Хочеться
оглянути кожну кам'яну вежу, але для цього замало одноденного
візиту в цю долину зачарованих велетнів, потрібно б провести тут
кілька днів.

2.6.4 Лумшори, полонина Руна.

Село Лумшори - популярне місце туристського відпочинку,
бальнеологічний курорт, один з відправних пунктів маршруту на
полонину Руну. Лікувально-оздоровчий комплекс “Полонина”,
розташований вище села, функціонує з 1962 року. В районі бази
відпочинку знаходяться два мальовничі водоспади, які сучасне
покоління туристів називають Соловей і Партизан.
Пішохідний маршрут на полонину Руну, вищою точкою якої є
однойменна вершина висотою 1479 м н.р.м., є найцікавішим в
цьому районі. Його протяжність складає 6-8 км, перепад висоти -
близько 1000м. Переходимо місток через річку Туриця поряд з
басейном бази відпочинку і виходимо на найкоротшу дорогу до
полонини. Дорога проходить лісом, виводить на поляну, вирубку,
потім знову заглиблюється в ліс. Численні серпантини, які
починаються після поляни, можна спрямити по добре протоптаним
стежкам. Через 1,5-2 години підйому в середньому темпі виходимо
до бетонної греблі штучного Комсомольського озера, яке густо
поросло водною рослинністю. Поляна вище озера - традиційне
місце відпочинку, з якого відкривається гарний вигляд на полонину
Лютянка. Ідемо дорогою, яка проходить дамбою, і долаємо останню
чверть підйому до верхньої межі лісу. Решта маршруту пролягає
по самій полонині, яка представляє собою величезне гірське плато
і повністю відповідає своїй назві - Руна (тобто Рівна). Недарма
саме на Руну в 1944 році було висаджено десант для організації
партизанського руху в тилу німецьких військ, про що свідчать
встановлені поблизу вершини обеліски.

54
 До головної вершини веде бетонна дорога, яка була прокладена
на початку 80-х років минулого століття через село Липовець під
час будівництва радіолокаційної станції, пізніше демонтованої. Ця
дорога і, особливо, споруди військового відомства, на довгі роки
значно пошкодили крихкий ландшафт субальпійських лук в цьому
районі. Підйом на найвищу точку важкий, але повністю
винагороджує затрачені зусилля величною панорамою північно-
західної частини Українських Карпат. На північному сході
піднімаються полонина Остра (1405 м) та гора Пікуй (1414м), на
сході височіє Стой та інші вершини полонини Боржава, на півдні і
заході - вкриті лісами схили Вулканічних Карпат. Поряд Лютянська
полонина та Вишний Діл (Мала Голиця). З трьох сторін на
полонину, мов кільце осади на середньовічну фортецю,
насуваються гірські села Перечинського і Великоберезнянського
районів - Липовець, Ликицари, Лумшори, Люта, надзвичайно
мальовничі з цього ракурсу.

2.6.5 Водоспад Воєводин.

Особливістю топонімів району Карпат є доволі часте
повторювання, співпадання або співзвучність назв гір, річок,
населених пунктів. Поширеними є, наприклад, такі назви
водоспадів і річок, як Шипот, гірських вершин - Кичера, Менчул.
Водоспад Воєводин розташований у верхів'ях річки Шипот, що
бере свій початок серед відрогів полонини Руна з протилежного
від Лумшор боку.
Їдемо селом Тур'я Поляна до моста в кінці села і на розвилці на
Полянську Гуту звертаємо направо. Звідси приблизно 5 км до
форелевого господарства на Шипоті, а достатньо хороше дорожнє
покриття дозволяє їхати будь-яким транспортом. В лісі, зліва від
дороги, приблизно в 500 м від форелевого господарства,
свердловина із сірководневою мінеральною водою. Звідси до
водоспаду близько 5-6 км, які кожен долає по різному. Сюди їздять,
як правило, транспортні засоби підвищеної прохідності, ну і,
зрозуміло, ходять пішки. На цьому відрізку маршруту ландшафт
стає більш дикий, суворий, відчувається подих гір, відсутність

55
населених пунктів. Круті лісисті схили спускаються в долину
швидкоплинної річки. Часто, здебільшого зліва по ходу маршруту,
трапляються ущелини, які проклала собі чергова притока Шипота.
Приблизно через годину пішої подорожі підходимо до дерев'яного
моста через річку Воєводин, яка впадає в Шипот. Звідси стежка
веде понад річкою, повз базу відпочинку, розташовану на лісовій
поляні, до водоспаду. Автомобільна дорога веде далі вздовж
Шипота, до наступного, вже бетонного моста, перед яким слід
повернути наліво, до згаданої бази відпочинку, поряд з якою
привертають увагу дві стрункі сторічні сосни Дугласа. Звідси до
водоспаду залишається біля 1,5 км маркованої жовтою фарбою
дороги, яка забирає все вище і вище, згодом виходить на невеличку
полянку і закінчується. Далі веде стежина, яка огинає валуни,
в'ється понад річкою і виводить безпосередньо до кінцевої мети
маршруту.
Водоспад заворожує своєю красою. В дикій ущелині потужними
струменями вода спадає з 15-метрової висоти. Клиноподібний
кам'яний виступ, весь укритий плямами зеленого моху, розрізає
русло навпіл. Нижче водоспаду велетенська кам'яна брила, на якій,
демонструючи дива виживання, ростуть дерева. Вдалині, понад
сріблястим руслом ріки, понад лісом проглядаються схили однієї
з південних вершин полонини Руна - гори Менчул (1294м). На
думку багатьох відвідувачів Воєводин - найбільш мальовничий
водоспад Закарпаття.

2.6.6 Гора Пікуй.

Головний Карпатський хребет примхливо звивається в напрямку
від Ужоцького до Верецького перевалу, поступово набираючи
висоту, щоб перед стрімким спуском нижче межі лісу піднятися
найвищою тут вершиною під назвою Пікуй (1408м). Найбільш
зручним є підйом на Пікуй із розташованого у верхів'ях Латориці
села Біласовиця, через яке проходить автотраса в напрямку
Верецького перевалу. Маршрут протяжністю 5-6 км, позначений
старим маркуванням жовтого кольору, проходить спершу долиною
річки, що протікає селом. Зорієнтуватися на місцевості туристам,
що вперше піднімаються на цю вершину, при потребі залюбки
56
допоможуть місцеві жителі.
Інший радіальний маршрут на Пікуй починається із околиці
села Щербовець, до якого можна доїхати автотранспортом по
асфальтованій дорозі. Звідси, як і з Біласовиці, теж добре видно
вершину, на якій встановлено старий тріангуляційний знак -
бетонний стовп.
Набагато важчим є маршрут із села Ужок, який звичайно
проходять в рамках багатоденного походу по північно-західних
Карпатах. З Ужка слід іти до села Гусний, в районі якого потрібно
повернути вліво і піднятися на гірський хребет. Далі йти аж до
гори Пікуй, проходячи численні вершини: Журавка (1226м), Богар
(1245м), Великий Верх (1309м), Острий Верх (1284м), Нондах,
Зельмени (1304м).
З висоти понад 1400 м можна побачити Східні Бескиди,
полонинські гори, гірські долини Закарпатської та Львівської
областей. До українсько-польського кордону звідси по прямій 20
км, до українсько-словацького - 40 км.

2.6.7 Полонина Боржава.

Боржава - один з найпотужніших полонинських хребтів з
найвищими вершинами Стой (1681м) та Великий Верх (1598м), у
відрогах якого шумлять води найбільшого на Закарпатті водоспаду
Шипот. У підніжжя хребта, в долині річки Веча, проходить основна
транспортна артерія Закарпаття - залізниця, першу вітку якої було
прокладено ще за часів Австро-Угорщини, в 1890 році. Близькість
крупних населених пунктів - Волівця, Сваляви, Мукачева,
наявність комунікацій та одне з природних багатств високогір'я -
ягоди чорниці та брусниці стали головними причинами того, що,
незважаючи на суворий і неприступний гірський ландшафт, значні
відстані (полонина тягнеться на десятки кілометрів) Боржава одна
з найбільш відвідуваних полонин краю.
В якості одноденних радіальних маршрутів на Боржаву
пропонуються наступні варіанти: підйом на полонину із селища
Воловець, із залізничної станції Оса та із сіл Подобовець або
Пилипець.
57
 Відправним пунктом першого маршруту візьмемо залізничну
станцію Воловець. Йдемо вздовж залізничної колії повз
розташований поряд автовокзал, церкву і під залізничним мостом
повертаємо наліво. Дорога через 1,5 км виводить за селище і прямує
до лісу. Переходимо через струмок, вибираємо стежку, що йде по
гребеню хребта, а не по долині річки Звор. Звідси починається
підйом на полонину. Підйом крутий і доволі тривалий, адже слід
подолати відстань близько 3 км. Під кінець підйому стежка
виводить на межу лісу до старої ферми в районі гори Плай. Звідси
прямуємо наліво і незабаром піднімаємося до метеостанції,
розташованої на Плаю. Панорама частини Боржавських полонин,
що відкривається з цієї вершини, зачаровує суворою красою і
справляє сильне враження особливо на тих, хто вперше піднявся в
гори. Гірський хребет описує велетенську дугу, а його схили
стрімко спускаються до межі лісу півкілометровою стіною з
кам'яними осипами, на яких місцями не змогла закріпитись жодна
рослинність. Де-не-де понад лісом видно сліди розташування
кошар - загонів для овець, з-під самого Великого Верха починає
свій короткий, всього десятикілометровий біг шумлива річки Оса,
а первісні лісові хащі нагадують про існування цивілізації тільки
поодинокими площами вирубок. Полонинські вершини ваблять до
себе оманливою близькістю, прихованими за ними краєвидами,
проте слід добре планувати маршрут, пам'ятати про час, необхідний
на зворотну дорогу.
Відправним пунктом іншого маршруту є залізнична станція Оса,
до якої без проблем можна дістатись приміською електричкою.
Декілька будиночків лісництва скупчились біля устя гірського
потоку на його лівому березі. Зразу за першими будиночками, на
узліссі біля криниці, починається стежка, що прямує крутосхилом
до лісової дороги, серпантини якої краще спрямляти стежками.
Вище вирубки дорога закінчується, залишається добре вторована
стежка, яка найкоротшим шляхом виводить на одну лісову поляну,
потім на іншу, а згодом на високогірну межу лісу. Підйом важкий
і, незважаючи на невелику відстань, яка складає близько 4 км,
тривалий. Але ось, накінець, і полонина, перед виходом на яку
краще запастися водою, адже при потребі за нею слід буде
спускатися на півкілометра вниз!
58
 На відкритих полонинських просторах легко орієнтуватися.
Невдовзі відкривається вигляд на Стой, а на протилежному боці
долини - на Плай і Темнатник. Тут можна відпочити і продумати
подальший маршрут. До головної вершини гори Стой від межі
лісу біля 5 км. Добре підготовлені туристи при благоприємних
погодних умовах за один світловий день встигають підкорити гору
і ще й вернутися у відправний пункт. Але поспішати не варто.
Маршрут з підкоренням вершини краще планувати на 2 дні.
З найвищої точки полонини Боржава відкривається вигляд на
всі чотири сторони світу. У ясну погоду в горах видно на відстань
до 50-70 км. Наприклад, із г. Стой добре видно не тільки вже знайомі
нам вершини Пікуй, Остра, Руна, але й далеко в долині на 50-
кілометровій відстані розташоване м. Мукачево.
Відправний пункт третього маршруту на Боржаву - водоспад
Шипот вище с. Пилипець Міжгірського району. Сюди легко
добратися будь-яким автотранспортом. Якщо їхати автобусом із
Волівця, доцільно вийти на зупинці в с. Подобовець, звідки через
пагорб спускаємось до околиці сусіднього села, від якої трохи
більше 1 км до Шипота. Піднімаючись вздовж річки минаємо
декілька правих відгалужень дороги, на одне з яких слід
повернутись після огляду водоспаду. На полонину краще
підніматися гребенем хребта ніж долиною, вибираючи найкращу
із доріг, яких тут не бракує. Чим вище в гори, тим далі відсувається
лінія горизонту, поступово відкриваються навколишні вершини.
При наявності достатніх сил і часу можна піднятися на г. Великий
Верх. З висоти 1598 м відкривається гарний вигляд практично на
всю полонину Боржаву, велетенський хребет якої поступово
понижується в напрямку селища Міжгір'я.

2.6.8 Вільшанське водосховище, г. Менчул.

В районі села Вільшани відстань між річками Ріка і Теребля
складає близько 4 км, а перепад висоти - 200 м. Ці особливості їх
розташування зумовили появу унікальної споруди - Теребле-
Ріцької ГЕС, яку побудували на початку 50-х рр. На Тереблі була
споруджена гребля, в результаті утворилася найбільша рукотворна

59
водойма Закарпаття протяжністю біля 4 км - Вільшанське
водосховище, основним призначенням якого є гідроенергетика.
Огляд цікавого гідротехнічного об'єкту доцільно поєднати із
пішохідною мандрівкою по навколишнім горам. Найбільше
вражень обіцяє підйом в напрямку гори Менчул (1501м).
Нижче греблі водосховища, напроти сільських хат, переходимо
через річку Тереблю, виходимо на дорогу, що піднімається вкритим
буковим лісом схилом гори лівіше від будівель села, і починаємо
тривалий підйом. Подолавши 1 - 1,5 км шляху, виходимо на
відкрите місце з виглядом на водосховище. Продовжуємо підйом
переважно полем, трохи лісом. З кожним кроком вверх зліва по
ходу маршруту виростають вершини полонини Красна: Топас
(1548м), Сиглянський (1563 м), Гропа (1494м). Приблизно через 2
- 2,5 години шляху, подолавши 4 км підйому, виходимо на гірське
плато, подорожувати по якому вже набагато легше. Гірський масив,
на який ми піднімаємось, оточений численними населеними
пунктами, тому тут не бракує прикмет діяльності людини: кошари,
копиці сіна, вирубки. На додаток, будівельники газопроводу
залишили тут своєрідний орієнтир - трубу велетенського діаметру.
З цього місця відкривається вигляд на Менчул, відстань до якого
складає ще 4 км. Туди є зміст іти, якщо туристи виконують не
радіальний маршрут, а хочуть спуститися в басейн річок Мала і
Велика Уголька, або мають надлишок сил, ентузіазму і велике
бажання підкорити чергову гірську вершину.

2.6.9 Печери Угольки.

У верхів'ях річок Мала і Велика Уголька знаходиться Угольський
масив Карпатського біосферного заповідника. Працівниками
заповідника прокладені стежки екотуристичних колових маршрутів
протяжністю до 5 км з перепадом висоти не більше 500 м, для
проходження яких достатньо мінімальної фізичної підготовки. На
шляху до заповідного масиву проїжджаємо село Колодне, в якому
знаходиться Миколаївська церква - одна з найдавніших дерев'яних
церков Закарпаття, побудована в 1470 році. Автотуристам слід

60
враховувати поки що низьку якість дорожчого покриття
починаючи від села Угля до кордонів заповідника, відстань до
кожного з яких звідси складає близько 15 км.
На околиці присілка Малої Угольки, біля контори Угольського
лісництва, вище якої є столітні насадження північноамериканської
дугласії, починається пішохідний маршрут. Переходимо через
місток, через подвір'я місцевої школи, розміщеної в колишньому
графському мисливському будинку, і йдемо по лісовій стежці, яка
піднімається все вище і вище. Майже на узліссі зустрічаємо
огороджене провалля першої на нашому шляху печери „Дружба”,
її середня глибина складає 50 м, а за загальною протяжністю
ходів, що становить понад 1 км, вона є найбільшою печерою
Українських Карпат. Від печери стежка продовжує підніматися
вгору. Приблизно через півкілометра починається буковий праліс,
в якому зустрічаються дерева віком 250 - 300 років, висотою до 40
м і до 1 м в діаметрі. Максимум через годину ходу добираємось до
хребта Гребінь - скельного масиву, який перетинає ліс в напрямку
із заходу на схід. У підніжжя скельних стін, які місцями стрімко
піднімаються понад лісом, ховаються входи в печери і гроти. Тут,
в одній із невеликих карстових печер, було знайдено лігво
печерного ведмедя, численні кістки тварин, що стали жертвою
хижака. А з вершини скелі Чур, яка колись була культовим місцем
язичників, відкривається чудовий краєвид незайманих букових
лісів Угольки та віддалених гірських схилів. В нижній частині
скельного масиву, неподалік від Чура, знаходиться знаменитий
карстовий міст - природний скельний тунель, що утворився
внаслідок ерозійних процесів, вимивання більш м'яких гірських
порід. Природна арка, яка з давніх часів притягає увагу людини,
утворена з вкритих лісовою рослинністю мармуроподібних
вапняків. Від карстового моста стежка веде вниз до вихідного
пункту маршруту.
Екотуристичний маршрут у верхів'я Великої Угольки теж
починається біля пропускного пункту Угольського лісництва
Карпатського біосферного заповідника. Неподалік звідси
знаходиться „буркут” - мінеральне джерело, вода якого
використовується місцевим населенням як лікувально - столова.
61
В напрямку маршруту увагу привертає самотня сіра скеля, яка
піднімається вище лісу - проміжкова мета нашого маршруту на
шляху до печери „Молочний Камінь”.
Від пропускного пункту дорога веде вгору повз луки і садиби,
прямує до лісу, перетинає струмок і тут роздвоюється. Повертаємо
направо і йдемо в напрямку, який приводить до підніжжя вже
згадуваної скельної стіни. На вершину скелі веде вузька і досить
небезпечна стежка, а наш маршрут продовжується по добре
второваній дорозі серед кам'яних брил до наступної розвилки, на
якій слід повернути наліво і дійти до обладнаного місця відпочинку
біля примітного бука з роздвоєним від поверхні землі, ніби
двоногим, стовбуром. Звідси 50 м до входу в сталактитову печеру.
Грунтові води просочуються крізь вапнякові товщі, проникають в
печеру і стікають по солевих наростах, а їх білуватий колір нагадує
молоко. Печера має широкий вхід, за яким вона розгалужується
на два ходи, має два рівні, на яких розташовано кілька великих
залів. Загальна довжина ходів печери становить 92 м, тут багато
сталактитів і сталагнатів - колоноподібних утворень внаслідок
зростання сталактитів із сталагмітами. На початку 70-х років
минулого століття, в процесі розкопок в печері було знайдено
кремнієві знаряддя праці епохи верхнього палеоліту, кістки
печерного ведмедя, що вказує на стоянку древніх мисливців. Деякі
із знайдених предметів, вік яких сягає 20 тис. років, експонуються
в обласному краєзнавчому музеї в м. Ужгороді, в музеї екології гір
Карпатського біосферного заповідника в м. Рахові.
Після огляду печери продовжуємо рухатись стежкою, яка,
описуючи замкнену криву, спускається вниз до вихідної точки
маршруту. При підході до розвилки, розташованої на узліссі, з
правого боку від стежки, за потоком Кам'яний, видно відроги
скельного хребта Гребінь, який тягнеться в бік Малої Угольки. В
цьому районі зосереджена майже половина з приблизно 60
карстових печер Українських Карпат, в яких окрім сталактитів,
сталагмітів інколи знаходять і невеликі утворення заокругленої
форми - пізоліти, або печерні перлини. Захоплення викликають не
тільки печери, скелі, але й лісова рослинність: кущі і дерева
якимось дивом ростуть на суцільному камінні навіть на
62
прямовисних стінах. Тут одне з небагатьох в Карпатах місць, де
можна зустріти в природних умовах реліктову рослину - тис
ягідний, зустрічаються беладонна, чорні лискучі ягоди якої містять
отруйний алкалоїд атропін, ялівець козачий та інші рідкісні
представники карпатської флори.

2.6.10 До Соколиного Берда

Екотуристичний радіальний маршрут протяжністю трохи
більше двох кілометрів в один бік прокладено через заповідний
масив, що знаходиться в Рахівському районі в басейні потоку Кузій.
Він проходить мальовничою вузькою долиною, затиснутою між
схилами двох вершин - Темпа (1091 м) і Полянський (1094 м).
Кінцевою метою цієї невеликої прогулянки є урочище Соколине
Бердо, відоме своїми вапняковими скелями, великою популяцією
тиса ягідного, що збереглася під наметом буково-яворових лісів.
Маршрут починається біля декоративного дерев'яного знаку з
написом „Кузійський масив” вище села Луг на узбіччі автотраси
Ужгород - Рахів. Звивиста дорога приводить до двоповерхової
будівлі скромного музею природи Великобичківського
мисливського господарства, поруч з якою знаходяться рештки
фундаменту мисливського будинку родини Габсбургів, які мали
тут колись угіддя для полювання. Трохи далі дорога впирається в
шлагбаум, поряд з яким розміщено інформаційні щити про
територію Карпатського біосферного заповідника. Через 400 м
підходимо до невеликого водоспаду, який пробивається через
скельні виходи древніх гірських порід. На березі струмка Кузій
масово зростає кремена біла, величезне листя якої місцями сягає
людського зросту, вільха, а за скелями - буково-грабовий ліс. На
маршруті зустрічаються дві доломітові штольні довжиною 33 і 400
метрів, які залишилися із 60-х років минулого століття після
геологорозвідувальних робіт. Перша з них знаходиться ліворуч від
дороги за 600 м від водоспаду. Штольні нагадують природні печери,
з ними тісно пов'язана різноманітна фауна рукокрилих, яка включає
10 видів кажанів. Заходити в ці підземні галереї небезпечно в зв'язку
з частими обвалами. Вже від нижньої штольні добре видно стрімкі
верхівки Соколиного Берда, до якого ведуть круті серпантини
63
стежки. За черговим поворотом минаємо вхід у верхню штольню
і підходимо до підніжжя величезної скельної стіни - Соколиного
Берда. Стежка приводить до невеликого відкритого майданчика з
обладнаним місцем для відпочинку. Це і є кінцевий пункт
маршруту, що знаходиться на висоті 700 м над рівнем моря.
Навколо височіють стрімкі скелі, звідси відкривається панорама
Кузійської котловини з буковими пралісами, мішаним і смерековим
лісом, а на протилежному схилі ущелини видно великий скельний
масив Довге Бердо.

2.6.11 Полонина Шумнеска, гора Петрос.

Кілька кілометрів вище села Кваси, в місці впадіння потоку
Кевелів у Чорну Тису, переходимо через міст на її лівий берег і
прямуємо до візит-центру та контори Кевелівського лісництва, в
якій можна придбати вхідні квитки до заповідника. Відстань до
полонини складає звідси 12 км, а при бажанні зійти на Петрос
слід планувати, як мінімум, дводенний похід, оскільки дорога туди
вдвічі довша.
Перші 5 км ідемо вздовж потоку, що бере свій початок на
північно-західних схилах гори Петрос. Береги та заплава, що
періодично затоплюється повінню, поросли вільхою, а гірські
схили вкриті смерековими та буковими лісами з домішкою явора,
ялиці та ільма. Через 800 м від початку маршруту проходимо повз
мінеральне джерело на лівому узбіччі дороги, ще через
півкілометра зустрічається флішова скеля, яка складається з тонких
горизонтальних відкладів різних осадових порід. Рослинне життя
дає про себе знати і на скельній стіні завдяки багатьом
представникам гак званої піонерської рослинності: різноманітним
лишайникам, мохам, папоротям. На відстані дещо менше кілометра
від скелі підходимо до місця відпочинку, обладнаного під
смереками поруч із джерелом. Сто метрів далі і праворуч від стежки
стоїть колись могутній, а тепер висхлий ільм гірський з великим
дуплом у нижній частині стовбура. Неподалік від нього одна з
годівниць, які споруджуються в заповіднику щоб допомогти оленям
і козулям в багатосніжні зими. Згодом стежка виводить на лісову
галявину, вкриту в літню пору золотисто-жовтими кошиками
64
крем'яника гарного, з якої вже відкриваються мальовничі краєвиди
Чорногірського високогір'я. Ще через 2 км виходимо на іншу
поляну з обладнаним місцем відпочинку, йдемо стежкою через
місток праворуч, покидаючи долину річки Кевелів.
Дорога йде старою вирубкою, що вже заростає молодняком, і
виводить до унікальних пралісових угрупувань, серед яких
зустрічаються ялицеві, яворові та ясеневі праліси та ільм гірський,
який на такій значній площі в Українських Карпатах можна знайти
тільки тут. Подолавши численні серпантини підйому та перепад
висоти близько 600м , пройшовши відстань 12 км, виходимо на
полонину Шумнеска, що починається на висоті 1200- 1300 м над
рівнем моря. На полонинських просторах відкривається безкрая
картина гірських ландшафтів. Зарості ялівцю та вільхи чергуються
з субальпійськими та альпійськими луками, на яких можна
побачити рідкісні рослини - арніку гірську, різні види тирличів,
рододендрон східнокарпатський.
Стежка на Петрос повертає наліво, йде вздовж хребта і через
кілька годин підйому виводить на четверту за висотою вершину
Українських Карпат. Вся вершина вкрита скельними брилами,
скельними виходами і грядами, саме тому її назва походить від
латинського слова, що означає „камінь”. Звідси, з висоти 2020 м
н.р.м., відкривається панорама найвищих гірських масивів України.
У східному напрямку можна побачити практично весь
Чорногірський хребет з характерним конусом Говерли на
передньому плані. На півдні знаходяться гори Марамороша або
Гуцульські Альпи, по яким проходить державний кордон з
Румунією. На заході видніється хребет Свидовець, а в північно-
західному напрямку гірський масив Горгани, який утворює вододіл
між Закарпаттям та Івано-Франківською областю. При продовженні
маршруту слід врахувати, що спуск з Петроса в бік Говерли має
дуже круті ділянки і потребує особливої обережності.

2.6.12 Скелі Близниці

Близниця - найвища точка Свидовецького хребта (1883м).
Сувора краса триголової вершини, неприступні, оспівані в легендах

65
скельні схили і, в той же час, сучасні бази відпочинку на полонині
Драгобрат перетворили Близницю на популярне і часто відвідуване
місце як прихильниками пішохідного туризму, так і гірськолижного
спорту.
Один з маршрутів на Близницю пролягає по урочищу Діани
вздовж гірського потоку Свидовець. Від автотраси вздовж річки
веде грунтова дорога. Звідси не більше 6 км до полонини Драгобрат,
куди можна доїхати на автомобілях підвищеної прохідності. Дорога
тягнеться ущелиною по місцях, де колись полювали аристократи
Австро-Угорщини, які й назвали урочище іменем давньоримської
богині полювання.
При виході на полонину, зліва добре видно мету нашого
маршруту - Близницю, а попереду - туристський притулок
“Драгобрат”, що знаходиться вже на висоті 1200 м н.р.м. Від
притулку до вершини гори Близниця всього біля 5 км, але для
сходження і спуску потрібно затратити час в середньому 4-5 годин.
Йдемо полониною, лісом і виходимо в субальпійський пояс.
Прямо перед нами - панорама Близниці, скельні виступи, які
називають Перший, Другий і Третій Жандарм. Стежка веде на
сідловину між Першим Жандармом і горою Стіг, на схилах якої
прокладено канатно-бугельні дороги. Ландшафт різко змінюється:
високі стрункі смереки залишаються позаду, їх замінили
низькорослі, місцями всохлі під дією сильних вітрів ялини Тут
зустрічається і найменше дерево Карпат - реліктова верба, висота
якої сягає максимум 15 см.
На сідловині стежка роздвоюється: праве відгалуження іде по
південному схилу гори Стіг в напрямку озера Герешаска, вершини
Унгаряска, гори Подпула, полонини Шаса і далі на селище Усть-
Чорна. Продовжуємо підйом по стежці вліво і виходимо на висоту
1720 м до Першого Жандарму, а потім і до двох інших скельних
стін, дотримуючись правил безпеки. Слід пам'ятати, що
категорично заборонено підходити ближче ніж на 5 м до краю
урвища, залізати на прямовисні скелі, складені тут із сипких сланців
та вапняків.Після чергового невеликого спуску долаємо останні
300 м підйому і ми на вершині, з якої відкривається панорама
Свидовця, Чорногори і Горган.
66
 Можливий варіант підйому на Близницю із селища Ясіня.
Відправним пунктом в цьому випадку може бути Струківська
церква. Звідси піднімаємося стежкою, яка йде схилом гори Боркан,
в напрямку вершини Ясінянський Менчул (1405 м). З перевалу
Буковинка відкривається панорама Близниці. Ближче до нас -
урочище Діана, присілок Буковинка, на півночі гора Глофан
(1172м). На перевалі зустрічаються окопи і траншеї часів Другої
Світової війни - залишки лінії Арпада, ділянка якої охоплювала
Ясінянську котловину. Проходимо присілок і в обхід г. Ясінянський
Менчул виходимо на полонину.

2.6.13 На Говерлу та по Чорногорі

Найвища гора України висотою 2061 м над рівнем моря викликає
закономірний інтерес численних туристів. Незважаючи на
примхливу в умовах високогір'я погоду та важкий підйом, в розпал
літнього сезону Говерлу щоденно відвідують десятки, а то й сотні
людей. Такій масовості сприяє доступність вершини зі сторони
Івано-Франківської області. Із Ворохти - центру туризму та
гірськолижного спорту - вздовж ріки Прут проходить автомобільна
дорога з асфальтовим покриттям до турбази „Заросляк”,
розташованої на висоті понад 1200 м н.р.м., на відстані всього 4
км від вершини. Переважна більшість екскурсантів користується
саме цим шляхом. Зрозуміло, що особливих спортивних досягнень
при такому сходженні не продемонструвати, проте це не заважає
ближче познайомитися із суворими кліматичними умовами
високогір'я, побачити неповторну красу альпійського поясу Карпат.
Суттєвим негативним моментом залишається низька екологічна
культура екскурсантів, які не притримуються строго визначеного
маршруту, протоптують сотні стежок і спричиняють значне
засмічення території.
Зі сторони Закарпатської області сходження на Говерлу часто
здійснюють від туристського притулку “Під Говерлою”,
розташованого в 6 км вище села Лазещина в урочищі Козмещик.
Щоправда, згадувані 6 км в даний час представляють ґрунтову
дорогу, не придатну для звичайних легкових автомобілів. В районі

67
 турбази залишаємо з правого боку ґрунтову дорогу, що йде
долиною річки Лазещина, і починаємо тривалий підйом. Пішохідна
частина маршруту з цієї точки складає близько 8 км.
Найцікавішим є маршрут через Чорногірський масив
Карпатського біосферного заповідника, проте він має і найбільшу
протяжність - 14 км в один бік. Їдемо з Рахова в напрямку села
Луги уздовж Білої Тиси до місця впадіння в неї лівої притоки -
річки Говерли. Повертаємо наліво, рухаємось однойменним селом
З км. Зразу за останніми хатами привертає увагу мінеральне
джерело справа від дороги, тут же обладнане місце для відпочинку.
На відстані 1 км звідси - кордон заповідника, де після інструктажу
і консультацій щодо маршруту можна починати похід.
На території заповідника не ведеться господарської діяльності,
тут доглянуті і промарковані стежки, максимально збережені
природні ландшафти. Через кількасот метрів від воріт заповідника
можна побачити рештки греблі - колишньої клаузури, яка була
споруджена ще в 1894 р. і служила для регулювання рівня води
при сплаві деревини. Близько 5 км дорога в'ється долиною річки
Говерли, береги якої густо заросли кременою, калюжницею,
м'ятою, іншими вологолюбними рослинами, які напоюють повітря
густим специфічним, трохи дурманячим ароматом. На річці багато
як природних так і штучних перекатів, на яких комфортно почуває
себе струмкова форель. Місцями пінисті води з гуркотом
прориваються вниз серед величезних кам'яних брил, часто над
потоком піднімаються скельні урвища і кам'яні осипи.
Але ось дорога закладає крутий віраж, покидаючи річкову
долину, починаються серпантини довгого, майже
десятикілометрового підйому. Із зміною висоти поступово
міняється характер рослинності. В долині - це буково-грабові ліси,
які згодом поступаються буково-смерековим. Тутешні праліси
вражають велетенськими ялицями, смереками, буками та яворами.
На висоті 1440 м починається полонина Брецкул, з якої
відкривається гарна панорама з видом на гору Петрос. Стежка
перетинає гірський потік, який спадає в долину каскадом перепадів.
Дедалі частіше зустрічаються зарості сосни гірської та вільхи, на
відкритих місцях густо ростуть кущики чорниці та брусниці.
68
 гірське різнотрав'я. На перемичці між Петросом і Говерлою, де
споруджується будинок заповідника, який планують
використовувати як наукову, природоохоронну та екологічну базу,
дорога роздвоюється. Повертаємо направо і стежкою, що в'ється
по крутосхилу, прямуємо на вершину. Калейдоскоп вражень,
прагнення побачити краєвиди, що ховаються за наступними
гірськими схилами, спонукають забути про втому, допомагають
долати останні метри підйому. Тут, на двокілометровій висоті,
мінлива, вітряна погода, рідко обходиться без хмар, які, на відміну
від рівнини, часом знаходяться не тільки над головою, але й під
ногами. Проте, якщо немає суцільної хмарності чи, боронь боже,
грози, дуже небезпечної на відкритих просторах високогір'я,
вдається побачити вражаючу панораму Карпат, що відкривається
звідси. В південно-східному напрямку зміїться 20-кілометровий
хребет Чорногора, який проглядається аж до протилежного кінця,
на якому піднімається Чорна Гора, або Піп Іван Чорногірський
(2028 м). На півдні і південному заході до кордону з Румунією
хаотично громадяться Рахівські гори. Прямо на захід, на відстані
всього 6 км, знаменитий своїм крутосхилом Петрос, правіше від
якого видніється віддалений хребет Свидовець. На північному
заході, в напрямку села Лазещина, Яблунецького перевалу,
проглядається пасмо Горган. На північному сході, на території
Івано-Франківщини, у підніжжя Говерли зір привертає споруда
турбази, розташованої на межі лісу.
При плануванні багатоденного походу можна пройти весь
Чорногірський хребет, що, як правило, займає 2- 4 дні.
Спустившись з Говерли піднімаємось на гору Брецкул (1911 м),
під якою розташоване заболочене гірське озерце льодовикового
походження. Обходимо траверсом вершини Пожижевська і Данціж
і піднімаємось на Туркул (1932 м). На схилі гори Пожижевської
розташована метеостанція і стаціонар інституту ботаніки АН
України, при бажані тут можна переночувати. Біостаціонар
побудований у 1899 р. на висоті 1429 м і його характеризують як
найвисокогірніше місце роботи в Україні, звісно, якщо не рахувати
чабанів, які часом випасають овець ще вище.
З гори Туркул можна спуститись на ночівлю до озера
69
Несамовите. Від озера знову піднімаємось на гребінь основного
хребта, переходимо гору Ребра (2001 м). Далі можна здійснити
радіальне сходження на вершину Гутин Томнатик (2016 м),
піднятись на гору Бребенескул (2032 м), з якої видно однойменне
озеро на висоті 1801 м. Довжина найвисокогірнішого озера України
134 м, ширина 44 м, глибина - до Зм. На вершині Чорної Гори
(2028 м) збереглися руїни польської метеоролого-астрономічної
обсерваторії. Її урочисте відкриття відбулося влітку 1938 року.
Головним астрономічним інструментом був астрограф з діаметром
об'єктива 33 см. Під час Другої світової війни наукове обладнання
було демонтоване, а кам'яна споруда, відома під назвою “ Білий
слон”, занепала.
З Чорної гори спускаємось до витоків річки Бальзатул, до
однойменного присілка, біля якого збереглися рештки старої греблі.
Продовжуємо рухатись вже вздовж Білої Тиси до села Говерла,
далі ще кілька кілометрів до центра села Луги, звідки можна
рейсовим автобусом чи попутнім транспортом добратись до міста
Рахів.

2.7 САНАТОРІЇ ЗАКАРПАТТЯ

Основна кількість унікальних за хімічним складом і
властивостями джерел мінеральних вод України зосереджена в
Закарпатті. У сукупності з позитивними кліматичними факторами
вони мають майже чудодійний лікувально-профілактичний ефект.
На базі бальнеологічних ресурсів та курортних місцевостей
успішно діють санаторії, серед яких найбільш відомі і популярні
санаторії Мукачівщини - „Карпати”, „Синяк”, „Перлина Карпат”;
Свалявщини - „Сонячне Закарпаття”, „Поляна”, „Квітка
полонини”; Хустчини - „Шаян”.

2.7.1 Санаторій „Карпати”

Санаторій кардіоневрологічного профілю. Сучасна лікувальна
база, кваліфіковане та ефективне лікування, висока якість
проживання пацієнтів, сприятливі природні фактори
характеризують санаторій “Карпати” як одну з основних
70
кардіологічних оздоровниць України, де лікують хворих з
хронічними захворюваннями органів кровообігу, невротичними
розладами, захворюваннями органів системи травлення, обміну
речовин, опори та руху, нирок. Для успішного лікування створені
і працюють такі спеціалізовані медичні відділення як
кардіореабілітаційне, реабілітаційного лікування хворих після
перенесених гострих цереброваскулярних захворювань,
оздоровлення вагітних, кардіоневрологічне.
Основними лікувальними факторами санаторію є використання
мінеральної кремнистої води для зовнішньої бальнеотерапії,
вуглекислої гідрокарбонатно - натрієвої води “Поляна Купель” для
питного лікування, кліматотерапія та використання преформованих
(штучно створених) фізіотерапевтичних факторів. Лікувальна база
санаторію включає водолікарню, озокеритолікувальницю, бювет,
інгаляторій, кабінети електроосвітлолікуваня, ароматерапії,
фітотерапії, масажу, рефлексотерапії, кишкових зрошень,
стоматологічний. Функціонують обладнані сучасними
тренажерами зали лікувальної фізкультури, лікувально-плавальний
басейн і сауна.
У санаторії проводять такі діагностичні дослідження як
електрокардіографія, велоергометрія, добовий (холтерівський)
моніторинг ЕКГ та АТ, реоенцефалографія, реовазографія судин
печінки, легень, кінцівок, іридодіагностика, а також діагностичні
дослідження в рентгенологічній, клінічній та біохімічній
лабораторіях.
Окрасою санаторію, розташованого на висоті 180-200 м н.р.м.,
є старовинний мисливський палац (сучасний корпус № 2), і,
безперечно, чудовий дендропарк, закладений у середині XIX
століття, пам'ятка садово-паркового мистецтва загальнодержавного
значення. Дендропарк нараховує велику кількість рослин,
характерних як для Закарпаття, так і завезених з різних країн світу.
Серед доволі екзотичних для даної місцевості рослин слід назвати
такі, як сосна Веймутова, модрина європейська, катальпа, сакура,
тюльпанове дерево, самшит, форзиція, завезена з Італії гліцинія,
яка зацвітає тричі - на початку, в середині, і в кінці літа, туя західна,
оцтове дерево та інші.
71
 Адреса санаторію: Мукачівський район, с. Карпати, тел.(03131)
5-44-33;73-2-88

2.7.2 Санаторій „Синяк”

Основним лікувальним фактором бальнеологічного курорту
„Синяк” є сірководнева вода, подібна до сочинської „Мацести”,
яка має виняткову лікувальну дію. За хімічним складом вода
сульфідна, кальцієво-магнієва, лужна, слабо мінералізована, із
загальним вмістом солей від 1,5 до 3,4 г/л. В санаторії ефективно
лікують, насамперед, захворювання опорно-рухової системи:
ревматоїдний артрит, ревматизм, остеохондроз, деформуючий
остеоартроз. Але мінеральні води курорту мають широкий спектр
впливу на організм, тому застосовуються також при лікуванні
органів травлення, шкірних захворюваннях, гіпертонії,
тромбофлебіті, фантомних болях, цукровому діабеті, алергічних
захворюваннях, подагрі.
Санаторій розташований поблизу однойменного села на висоті
близько 450 м н. р. м. З усіх сторін він оточений горами, схили
яких вкриті буково-грабовим лісом. Окремі вершини тут досягають
1000 і більше метрів. Найбільш відома гора в цьому районі -
Обавський Камінь, який є метою численних пішохідних екскурсій.
Із траси гірськолижного підйомника, розташованого на одній з
вирубок, відкривається вигляд на всю Синяцьку котловину. Є
відомості про те, що село Синяк засноване німцями-колоністами,
лісорубами з Моравії ще у 18 ст. Саме тому в селі, щоправда, уже
в наш час, побудовано католицьку церкву. Колись ці землі належали
австрійським феодалам Шенборнам. А сам санаторій є однією з
перших бальнеологічних оздоровниць Закарпаття. Наприкінці XIX
ст. в Синяку функціонували 16 примітивних кабін для прийому
мінеральних ванн. Популярність і слава курорту спонукали графа
Шенборна побудувати у 1936 р. комфортабельну купальню, а в
1939 р. - душове відділення. В якості свідка тих часів залишилася
будівля - сучасний лікувальний корпус санаторію.
Назву села і санаторію пов'язують з кольором води, синюватого
відтінку якій надають розчинені сполуки сірки. Ефективність

72
сірководневих джерел „Синяка” для лікування захворювань
опорно-рухового апарату підтверджує стенд костурів у
лікувальному корпусі.
Адреса санаторію: Мукачівський район, с. Синяк, тел. (03131)
2-10-92; 5-44-97.

2.7.3 Санаторій „Перлина Карпат”

Функціонує з 1989 року, профіль лікування - хвороби шлунково
- кишечного тракту, захворювання серцево-судинної системи.
Корпуси санаторію розташовані на південному схилі гори, на
висоті 200 м над рівнем моря, вдало вписуються в навколишній
чарівний ландшафт, який вже сам по собі є потужним лікувальним
фактором. Якщо додати ще мінеральні води, фітотерапевтичні чаї,
сучасні фізіотерапевтичні процедури, якість медичного
обслуговування та комфортні умови проживання зрозумілою стає
популярність цього оздоровчого закладу. Кліматичні рсобливості,
цікаві природні об'єкти та можливості активного відпочинку такі
ж, як і в сусідньому санаторії „Карпати”, відстань до корпусів
якого складає менше 1 км.
Адреса санаторію: Мукачівський район, с. Карпати, тел. (03131)
4-41-30; 4-11-58; 73-1-21.

2.7.4 Санаторій „Поляна”

Бальнеологічний курорт „Поляна” дістав назву згідно
населеного пункту, де він розташований. Тут функціонують два
санаторії гастроентерологічного профілю - „Поляна” та „Сонячне
Закарпаття”.
Перші письмові згадки про мінеральні води поблизу села
Поляна датуються 1473 роком у грамоті угорського короля Матяша
Справедливого про „Полянську королівську мінеральну воду”. А
датою виникнення однойменного санаторію можна вважати 1868
рік, коли чотири місцеві підприємці заснували на території
оздоровниці „Полянську Купіль” для прийняття вуглекислих ванн.
Цим і пояснюється дещо дивна назва питної мінеральної води -

73
„Поляна Купель”. Це приємна на смак середньомінералізована
вуглекисла гідрокарбонатна натрієва борна вода, унікальна за своїм
хімічним складом і лікувальними властивостями, із яскраво
вираженим сечо- та жовчогінним впливом, яка є основним
лікувальним фактором санаторію. Показання для лікування:
захворювання органів травлення, печінки, хронічний панкреатит,
цукровий діабет, супутні захворювання серцево-судинної та
центральної нервової системи.
Санаторій розташований майже в центрі села на лівому березі
річки Мала Пиня, над родовищем мінеральних вод, які поступають
із свердловин глибиною 135 - 200м. Сьогодні оздоровниця
„Поляна” має спальні корпуси на 450 місць, їдальню на 500
посадкових місць, бювет для обслуговування 1000 пацієнтів щодня,
25 лікувально-діагностичних кабінетів, ванне, озокеритне,
фізіотерапевтичне відділення, кабінети гідропатії, масажу,
кишечних зрошень, субаквальних ванн та інші. Функціонує сучасна
діагностична база: клінічна, біохімічна, імунологічна та
бактеріологічна лабораторії, кабінети ендоскопії, ехотомоскопії,
РН-метрії, дуоденального зондування, фоноелектрокардіографії та
інші. Вода „Поляна Купель” має велику буферну ємність та
злужуючу здатність, протизапальну та репаративну (заживляючу)
дії, є бактерицидним засобом щодо гелікобактеріозу, діє як сильний
холеретик та помірний холецистокінетик. Тобто вона одночасно
посилює виділення печінкою жовчі, робить її менш в’язкою, більш
текучою, поліпшує колоїдальні властивості жовчі, зменшує ризик
каменеутворення, скорочує жовчний міхур, регулює роботу
сфінктерів жовчовивідних шляхів, як гепатопротектор благотворно
впливає на клітини печінки - гепатоцити, нормалізуючи їх
біохімічний склад, стимулює екскреторну, інкреторну та
секреторну функції підшлункової залози, нормалізує стан нирок
при оксалуріях та уратуріях. Завдяки цим властивостям полянські
мінеральні води благоприємно впливають практично на весь
організм, сприяючи очищенню його від шлаків, токсинів, солей
важких металів, нітритів, нітратів, радіонуклідів, мають виражену
імунопротекторну дію. А мінеральні ванни в санаторії „Поляна”
позитивно впливають на центральну та вегетативну нервову
74
систему, на стан серцево-судинної системи, поліпшують
коронарний кровообіг та серцевий ритм, стабілізують артеріальний
тиск.
Для досягнення максимального лікувального ефекту необхідно
дотримуватись правил застосування мінеральних вод, зрештою,
як і правил застосування будь-яких ліків. Про це дбає медперсонал
санаторію, який включає досвідчених лікарів-науковців із вченими
ступенями, фахівців, що мають багаторічний досвід роботи у
відповідній лікувальній галузі.
Адреса санаторію: Свалявський район, с. Поляна, вул.
Духновича, 104, тел.. (03133) 7-42-84; 7-47-01.

2.7.5 Санаторій „Сонячне Закарпаття”

Санаторій гастроентерологічного профілю, основним
лікувальним фактором якого є мінеральна вода „Поляна Квасова”
- повний аналог „Поляни Купель”, від якої незначно відрізняється
хіба що рівнем мінералізації (11 г/л та 9 г/л, відповідно), оскільки
ці води відносяться до одного і того ж полянського родовища
мінеральних вод.
Санаторій спеціалізується на лікуванні хворих з хронічними
захворюваннями органів травлення. Офіційний перелік основних
і супутніх захворювань, які лікують в оздоровниці, включає десятки
найменувань: езофагіт, гастрит, дуоденіт, виразкові хвороби,
панкреатит, гепатит, холецистит, коліт, та багато інших. Завдяки
своїм фізико-хімічним властивостям, наявності автохтонної
мікрофлори, органічних речовин, різноманітних мікроелементів
(літій, калій, мідь, цинк, бром, кремній, фосфор, фтор, залізо, йод,
марганець, кобальт, нікель та ін.) „Поляна Квасова” як і „Поляна
Купель”, інтенсивно і різнопланово впливає на функції органів
травлення, покращує обмін речовин при цукровому діабеті,
ожирінні, подагрі, сечових діатезах, зменшує в крові вміст
холестерину та інших ліпідів, покращує психологічний стан хворих
при депресії, іпохондрії, стимулює функцію ендокринних органів,
імунної системи, діє протиалергічно, стимулює функцію органів
виділення, очищаючи організм від ендогенних „шлаків” та
75
різноманітних екзогенних токсинів, сприяючи оздоровленню
людини та одужанню від різних хронічних захворювань.
В санаторії функціонують кабінети езофаго-
гастродуоденофіброскопії, внутрішньо шлункової рН-метрії,
ректоромано- й колоноскопії, рентгенодіагностики, ультразвукової
діагностики, функціональної діагностики серцево-судинної
системи, комп'ютерної рефлексографії за методикою Фоля.
Санаторій „Сонячне Закарпаття”, який функціонує з 1965 р.,
десятки років був базовим для об'єднання „Закарпаткурорт”, тобто,
методичним, навчальним центром для всіх оздоровниць
об'єднання, тому в ньому трудяться висококваліфіковані
спеціалісти, котрі своєчасно і різнопланово підвищують свій
професійний рівень. Вже в XXI ст. на території санаторію з'явилися
нові корпуси, збудовані різними інвесторами, які належно оцінили
рекреаційні можливості курорту.
Свердловини Ново - Полянського (Поляно - Квасівського)
родовища гідрокарбонатно-натрієвої мінеральної води розташовані
неподалік села Яківське, в урочищі Квасове, де були природні
джерела цієї води. Глибини свердловин 150-300 м, майже ідентична
вода виходить також із п'яти свердловин, пробурених для заводу
по розливу мінеральної води.
Адреса санаторію: Свалявський район, с. Поляна-1, тел./факс
(03133) 2-32-79; 3-54-12.

2.7.6 Санаторій „Квітка полонини”

Санаторій гастроентерологічного профілю, розташований
поблизу м. Свалява, між селами Голубине і Солочин. Поряд
протікає річка Пиня, на обох берегах якої в місці, що називається
Луги, з давніх часів були відомі джерела мінеральних вод. Одне з
них отримало назву „Маргіт”, тобто, в перекладі на українську
мову, „Маргарита”. Так його назвав на честь своєї дружини лікар
і латифундист Карловський ще тоді, коли Закарпаття входило в
склад Австро-Угорщини. Інші джерела лужанських мінеральних
вод в різні часи мали назви „Єлизавета”, „Софія”, „Ірма”,
„Паннонія”. В 1870 році лужанській мінводі „Маргіт” було
76
присуджено першу велику золоту медаль на дегустаційному
конкурсі європейських мінеральних вод.
В сучасному санаторії „Квітка полонини” для лікування хворих
застосовують декілька видів мінеральних вод, яким присвоєно
певні порядкові номери, зокрема, „Лужанська” №4, №7, які є
аналогом води типу „Боржомі”. Порівняно з полянськими
мінводами „Лужанська” має менший ступінь мінералізації - 3.0-
6.5 г/л. Лікувальні мінеральні води застосовують для пиття,
натуральних мінеральних ванн, кишкових та гінекологічних
процедур, інгаляцій. Показання для лікування: хронічні
захворювання шлунково-кишкового тракту, цукровий діабет
легкого та середнього ступеня важкості, захворювання нирок,
порушення обміну речовин, супутні захворювання серцево-
судинної, центральної і периферійної нервової системи, опорно^
рухового апарату.
Корпуси оздоровниці розташовані в доглянутому дендропарку
за яким, вже на лівому березі гірської річки, починається буково-
грабовий ліс. За останні роки санаторій значно розширився за
рахунок побудови нових корпусів і перетворився в потужний
лікувально-оздоровчий комплекс, популярний і відомий далеко за
межами України. Як і поблизу інших санаторно-курортних закладів
Свалявського району тут діє гірськолижний підйомник.
Адреса санаторію: Свалявський район, с. Солочин, тел. (03133)
2-18-99; 3-23-16.

2.7.7 Санаторій „Шаян”

Бальнеологічний курорт „Шаян” розташований у однойменній
долині на лівому березі річки Тиса за 7 км від села Вишково
Хустського району, практично на українсько-румунському кордоні.
Віддаленість від транспортних магістралей та промислових зон є
запорукою здорового мікроклімату на курорті, оточеному
невисокими - до 400 м н. р. м. - горами, схили яких вкриті буково-
грабовим лісом. Головною особливістю курорту є наявність
чотирьох дуже цінних, різних по іонно-соляному складу і
температурі мінеральних джерел типу „Єсентуки”, „Нарзан” і
77
„Боржомі”. Мінеральні води цих джерел прозорі, без запаху,
виділяють вуглекислий газ, відрізняються гарними смаковими
якостями, мають порівняно стабільні фізико-хімічні властивості.
Постачання курорту мінеральними водами відбувається із
свердловин глибиною 180 м, а прісною водою - із артезіанських
свердловин глибиною 80 м.
Лікувальні властивості Шаянських мінеральних вод відомі
давно і їх використання сягає в давні часи. Вже в 1887 р. на околиці
Вишкова діяла і велика водолікарня з десятками приміщень,
побудована у „швейцарському стилі”. Мінеральні джерела в той
період носили суто чоловічі імена „Йожеф”, „Габор”. Світові війни,
політичні та економічні катаклізми 1 -ї половини XX ст. привели
лікувальний заклад до занепаду і лише в 1957 році почав
функціонувати санаторій „Шаян”.
Виняткові якості мінеральних вод, гарний ландшафт та
благотворний клімат сприяють бурхливому розвитку курорту,
особливо в останні роки. Будуються нові корпуси, оздоровниці і
готелі, реконструюється і створюється нова інфраструктура.
Наявне штучне оверо з пляжами, водними велосипедами,
катамаранами, ставки для індивідуальної ловлі риби, будується
аквапарк, є гірськолижний підйомник довжиною 250 м. Проте
санаторій „Шаян” залишається базовим лікувально-
профілактичним закладом курорту і в даний час.
Для питного лікування застосовуються мінеральні води „Шаян-
4” та „Шаян-242”. Мінеральна вода „Шаян-4” - вуглекисла,
кремнієва, гідрокарбонатна, кальцієво-натрієва, холодна, із
загальною мінералізацією 5.2 г/л. В торгову мережу не поступає,
тому що за межами джерела через декілька годин втрачає свої
властивості. „Шаян-242” - вуглекисла, кремнієва, гідрокарбонатно-
натрієва, із загальною мінералізацією 3.1 г/л. Саме цю мінеральну
воду споживачі можуть купити під маркою „Шаянська”.
Шаянські мінеральні води мають протизапальну, холеретичну
та холекінетичну дію, стимулюють відток панкреатичного соку,
завдяки чому покращують функціонування печінки та
підшлункової залози. Вони придатні також до лікування всіх форм

78
ацидозу, сечокислих діатезів та оксалатурії, тобто покази до їх
застосування досить широкі. Це, зокрема, гастроентерологічні
захворювання, захворювання сечовидільної системи, цукровий
діабет латентний, явний, легкого та середнього ступенів в фазі
стабільної компенсації, порушення обміну речовин.
В санаторії діють відділення кишкових маніпуляцій,
фізіотерапії, клініко-біохімічна лабораторія, кабінет ультразвукової
діагностики та інші, великою популярністю користується ванне
відділення, де пацієнти отримують лікувальні ванни з мінеральною
водою „Шаян 242”. Лікування багатьох хвороб неможливе без
дієтичного харчування, тому в закладі розроблено стандартизовані
меню по різноманітних дієтах, в тому числі для хворих на цукровий
діабет.
Адреса санаторію: Хустський район, с. Шаян, тел. (03142) 2-
22-32; 9-42-41.

3. ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА ОБЛАСТЬ
Гірська частина області включає в себе такі масиви Східних
Карпат як Горгани, Чорногора, гори Гриняви і розташовані на
крайньому півдні Чивчини, вздовж яких на протязі 50 км проходить
державний кордон України з Румунією. Площа області близько 14
тис. кв. км, населення - 1.5 млн. Адміністративно поділена на 14
районів, включає 15 міст, серед яких 5 міст обласного
підпорядкування (Івано-Франківськ, Болехів, Калуш, Коломия,
Яремче), 24 селища міського типу, 765 сільських населених пунктів.
У туристів є можливість відвідати національний заповідник
„Давній Галич”, інтерес викликає строкатасть регіону в
етнографічному плані, адже кожна група населення зберегла багато
особливостей у мові, культурних традиціях, побуті, архітектурі. В
історико-географічному і етнографічному відношенні область, на
території якої знаходиться літописний Галич, складається з
Бойківіцини, Гуцульщини, Покуття (між Дністром, Черемошом і
Карпатами) і Опілля (рівнина). Обласний центр - місто Івано-
Франківськ, до 1962 р. Станіслав, знаходиться в рівнинній частині
регіону, що прилягає до Дністра. На відміну від головного міста,
79
де проживає 223 тис. чол., решта міських населених пунктів-
невеликі містечка з кількістю жителів від 10 до 70 тис.
Нинішній обласний центр виник на місці поселення Заболоття,
яке в 1662 р. перейшло у власність коронного гетьмана Станіслава
Потоцького. Розташоване в зручному місці, у межиріччі
Солотвинської та Надвірнянської Бистриць, на торгових шляхах у
південну Європу, колишнє село було розбудоване як місто-фортеця
Андрієм Потоцьким і названо Станіславом. Могутня фортеця
неодноразово згодилася для захисту від кримсько - татарських
набігів. Витримавши натиск ногайських орд, татар і турецьких
яничарів, твердиня остаточно капітулювала під натиском часу. На
початку 19 ст. рови засипали, вали розорали, а цеглу і каміння
використали при спорудженні міських будинків. Сучасне
архітектурне обличчя міста сформувалося на межі 19-20 ст., а
старих споруд майже не збереглося, хіба що занедбаний палац
Потоцьких (17 ст.), колегія єзуїтів (1744 р.), культові споруди 17-
18 ст.
Основні автомагістралі, які пролягають через місто, це Рогатин-
І.-Франківськ-Яблуницький перевал-Рахів-Мукачево; Стрий-І,-
Франківськ-Коломия-Чернівці. Головний Карпатський хребет
автотуристи можуть перетнути через Торунський і Яблуницький
перевали.

ТУРИСТИЧНІ МАРШРУТИ ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ

ОБЛАСТІ
3.1 До Торуньського перевалу
Опис маршруту починається з Долини. (21 тис. жителів), куди
можна дістатися через Стрий-Болехів, або Івано-Франківськ-
Калуш. Сусідній Болехів є відправним пунктом до скель Бубнища.
Село Гошів, що на дорозі Болехів-Долина, відоме своїм
василіанським монастирем на Ясній горі, біля якого завжди багато
транспорту та паломників.
Місто Долина прославилося ще в середні віки завдяки
видобутку солі, а в новітні часи тут відкрито потужне нафтове
родовище. В межах міста збереглася стара солеварня (19 ст.), яка
80
являє собою пам'ятку промислової архітектури, діє краєзнавчий
музей „Бойківщина”.
Відправляємося автодорогою Долина-Хуст в напрямку
передгір'їв Карпат. В місті впадіння річки Мізуньки у Свічу
розташовано селище міського типу Вигода. В кінці 19 ст. сюди
була прокладена залізниця, інтенсивно будувалися вузькоколійки
для обслуговування лісозаготівельних робіт. Деякі ділянки мережі
вузькоколійних залізниць, прокладених річковими долинами у
колишні дрімучі ліси на схилах Горган, функціонують дотепер,
причому музейні мініпотяги возять не тільки лісорубів і ліс, але і
екскурсійні групи. Екскурсійний маршрут „Карпатський трамвай”
проходить через Вигоду, Старий та Новий Мізунь, Дубовий Кут,
Солотвино, Миндунок, Соболь, урочище Магура і дає можливість
побачити місцеві екзоти, а саме: болото Ширковець (гідрологічна
пам'ятка природи, 500 м над рівнем моря), свердловину „Горянка”
мінеральною водою типу „Нафтуся” в Новому Мізуні, невеликі
Мізуньські водоспади, які більше схожі на річкові пороги. З нового
Мізуня можна піднятися на гору Лиса (1159 м), з Глибокого - на
Яворину (1131 м), з кінцевої зупинки „карпатського трамваю” -
на Магуру (1363 м) - невисокі місцеві вершини, що цікавлять
гнобителів пішохідних прогулянок.
Минаємо долину Мізуньки і їдемо трасою Долина-Хуст у
верхів'я Свічі до села Мислівка. Вище Шевченкового (раніше
Велдіж) починається малозаселений район, вздовж дороги - тільки
гори, в яких зрідка можна зустріти лісорубів, чи місцевих жителів,
що вийшли в ліс за якимось господарськими потребами. Село
Мислівка в часи Австро-Угорщини називалося Людвиківка.
Невеликий населений пункт (близько 300 жителів) заснований
німецькими колоністами в 19 ст. Німці покинули ці місця під час
Другої світової війни, Мислівки перетворилися у віддалене
бойківське село. До найближчих населених пунктів 12-15 км,
навколо збереглися вікові ліси, є мінеральні джерела. Місцевість
рахується низькогірним кліматичним курортом (650 м над рівнем
моря).
Автотраса покидає долину Свічі і долиною іншої річки -
Ільниці- піднімається на Вишківський перевал (986 м). Далі спуск
у село Вишків, що знаходиться у верхів'ях вже знайомої Мізуньки,
81
в 45 км від райцентру м. Долини. Нетривалий черговий підйом
ще через кілька кілометрів виводить на Торуньський перевал - один
з чотирьох автомобільних перевалів через Вододільний хребет в
межах Українських Карпат. Звідси на 80 км тягнуться схили Горган,
аж до Яблуницького перевалу. Долина Мізуньки відділяє Горгани
від Бескидів, а долина Прута - від Чорногори.
Цікаво, що від закарпатського села Торунь, розташованого під
перевалом, до озера Синевир лише 9 км лісовими стежками, а по
шосе - близько 40 км.

3.2 Пішохідні маршрути з Мислівки і Вишкова

На початку 20 ст. через Торуньський перевал проходив Східно-
Карпатський пішохідний туристичний шлях, який пролягав від
Судетів до кордонів з Румунією. Прокладання та маркування
стежок було виконано в 1925-1935 рр. Починаючи з Торуня, шлях
проходив через Вишківський Горган, Молоду, Грофу, Попадю,
Сивулю, Синяк, Хом'як, Говерлу, Піп Іван. З 2002 р. приймаються
зусилля по частковому відновленню даного туристичного
маршруту, розчистці та маркуванні давно зарослих туристичних
стежок. Таким чином, в районі Горган потроху відновлюється
туристична інфраструктура, маркуються стежки, відновлюються
туристичні маршрути. Розглянемо деякі з них.

3.2.1 На гору Гургулат (1437 м)

Вихідна точка - ліве відгалуження шосе в долину річки Свічі
перед селом Мислівка. Маршрут промаркований зеленою фарбою,
про що сповіщає інформаційний щит на роздоріжжі. Ідемо 1.5 км
від траси і повертаємо праворуч на Гургулат, тривалість переходу
до якого складає близько 2.5-3 год. З вершини можна вернутися у
вихідну точку маршруту, або пройти в напрямку ссла Вишків.

3.2.2 На Великий Пустошак (1423 м)

Початок маршруту, промаркованого жовтою фарбою,
аналогічний попередньому. З долини Свічі слід повернути ліворуч
82
і піднятися на гірський хребет. В районі Великого Пустошака,
перехід до якого триває близько 3.5 год., збереглися рештки окопів
воєнних часів. Звідси можна продовжити маршрут вздовж хребта
через полонину Німецьку, Горган Ілемський (1586 м), але це вже
поза рамками одноденних мандрівок.

3.2.3 На Яйко Ілемське (1680 м)

Йти дорогою вздовж Свічі близько 4.5 км, далі поворот наліво,
на Правичський кордон. Дорогою, яка проходить долиною річки
Правич, слід іти до перемички між Горганом Ілемським і Яйком
Ілемським. З цієї точки правий поворот виводить на безлісий
гребінь між горою Великий Лисак (1425 м) і Яйко. Звідси до
кінцевої мети залишається не більше години ходу. Протяжність
маршруту, промаркованого синім кольором, складає близько 15 км
в одну сторону.

3.2.4 Маршрути з Вишкова

Можливими одноденними маршрутами з села Вишків є підйом
на гору Чорна Ріпа (1280 м) через село Сенечів, підйом на гору
Менчул (1451 м), у підніжжі якого знаходяться витоки Мізуньки,
але найбільш цікавим є маршрут на озеро Синевир. Маршрут на
озеро проходить через присілок Сіда, гору Залом, траверсує
Вишівський Горган (1439 м), від якого до озера ще 6.5 км. Загальна
протяжність маршруту Вишків-озеро Синевир складає 18 км,
орієнтовний час проходження 7 годин.

3.3 У верхів'я річки Лімниці

Напрямок Рожнятов-Перегінське-Осмолода цікавий,
насамперед, для тих, хто планує піші тури у верхів'ї Лімниці.
Автомобілісти повинні враховувати, що вище Перегінського на
останніх 30 км дороги руйнівна дія важких лісовозів та періодичних
повеней, як правило, випереджує темпи ремонтних робіт. Шосе
закінчується в Осмолоді, в Закарпаття через хаотичні
нагромадження Горган ведуть тільки пішохідні стежки. Тому,

83
 незважаючи на велику кількість лісовозних доріг, цей район
залишається найбільш диким куточком Карпат, а Лімниця
вважається чи не найчистішою річкою Європи. Ці місця порівняно
рідко відвідуються туристи по причині слабо розвиненої
відпочинкової інфраструктури.
В районний центр Рожнятов (смт, 4 тис. жит., 55 км від I.-
Франківська, 136 км від Львова) можна добратись через Стрий,
Долину, або через І.-Франківськ, Калуш. Маленьке передгірське
містечко, розташоване у межиріччі Дуби і Черви, у середні віки
було власністю родини графів Скарбків. Скарбки, багатство яких
базувалося на володінні величезними лісами, збудували в
Рожнятові замок, в якому зараз розташовано управління внутрішніх
справ.
В районі селища Перегінського (12.5 тис. жит.) вже починаються
Карпати. Переїжджаємо через долину Лімниці в Небилів. Звідси
можна поїхати в заповідник „Турова дача” (255 га) - унікальне для
Передкарпаття верхове болото, на якому зростають рідкісні види
рослин, в тому числі знаменита „хижа” рослина - комахоїдна
росичка круглолиста. Село Сливки відоме Миколаївською церквою
(1769 р) з дзвіницею, в сусідньому селі Ясень знаходиться
актуальний у всі часи об'єкт - хрест святої тверезості, встановлений
у 1874 р. місцевими жінками на місці спаленого ними шинку. Біля
хреста починається прогулянковий маршрут на гору Варатик (900
м), протяжністю близько 5 км, з перепадом висоти 300 м. Вище
села Ясінь можна перейти кладку через Лімницю і дістатися в
урочище Ангелів (200 м від кладки) до руїн старовинної доменної
печі 19 ст. Тут, на колишніх землях єпископа Ангеловича, з місцевих
руд виплавляли залізо і виготовляли залізні вироби. У верхньому
кінці наступного села Гриньків є міст через Лімницю, на лівому
березі якої проходять грунтові дороги, насип колишньої
вузькоколійки. Вище по течії, вправо відходить лісова дорога в
урочище Сокіл, в якому ще в 30-ті роки 20 ст. діяв однойменний
спортивний табір української патріотичної молоді. Поблизу села
Кузьминець (55 км від Рожнятова), в урочищі Підлюте, поряд з
мінеральним джерелом, на початку 20 ст. було збудовано віллу
„Кедрова палата”, відому як літня резиденція греко-католицьких
митрополитів.
84
 Останнім на трасі є село Осмолода, яке виникло в кінці 19 ст.
як поселення лісорубів. Будь-які ознаки шосе остаточно зникають
на березі річки Молода, яка впадає в Лімницю. Назва річки і гори
Молода (1723 м) пояснюють походження назви села („ось
Молода”), в якому проживає кілька десятків жителів. Гриньків,
Кузьминець і Осмолода є відправними пунктами на навколишні
вершини Горган.

3.4 Пішохідні маршрути в долині Лімниці

Нетривалі прогулянкові маршрути наступні: в урочище Підлюте
до відпочинкового центру греко-католицької церкви (з Кузьминця
або Осмолоди), в заказник „Лімниця”, шлагбаум якого
розташований за останньою хатою Осмолоди, на гору Фашори
(1175 м), до якої близько 3 км від згадуваного шлагбаума. Можливі
також одно- та багатоденні маршрути навколишніми горами, окремі
з яких розглянуті нижче.

3.4.1 На гору Середня (1639 м)

Вихідна точка маршруту - міст на шосе вище села Кузьминець,
навпроти урочища Підлюте, відстань 10 км в одну сторону. Тут в
Лімницю впадає його права притока Кузьминець. Від моста
рухаємось по лісовій дорозі правим берегом Кузьминця. Через 7-8
км дорога приводить до руїн гуртожитку лісорубів і переходить в
стежку. По стежці піднімаємось на сідловину між вершинами
Середня (зліва) та Висока (справа). Сідловина є перевалом між
долинами річок Лімниці та Бистриці Солотвинської. З Середньої
можливий спуск в село Гриньків через г. Пасічна, або в село
Осмолода через хребет Матагів.

3.4.2 На гору Високу (1805 м) та Ігровець (1807 м)

Відстань 12 км, вихідна точка маршруту - село Осмолода, міст
через річку Молода. Переходимо міст і виходимо на поляну, з якої
починаються численні маршрути. Йдемо прямо 200 м по дорозі
85
вздовж Лімниці до підвісного моста і переходимо на правий берег
річки. Від моста через Лімницю метрів 20 вверх по течії
починається стежка, круті серпантини якої піднімаються
смерековим лісом на гору Фашори. Стежка добре вторована,
маркована червоним кольором і саме нею проходить вже
згадуваний Східно-Карпатський туристичний шлях. Долаємо
вершини хребта Матагів і виходимо на гору Висока, а ще через
1.5-2 км гору Ігровець. На південному сході височіє гора Сивуля,
на південному заході - віддалена вершина Попаді, на заході і
північному заході Малий і Великий Канусяки, Грофа, Молода,
хребет Аршиця. Ідентифікувати окремі вершини досить важко,
тому що тут, в центрі Горган, їх дуже багато. З пласкої вершини
Ігровця стежка йде через гору Лопушну в напрямку Сивулі (1818
м), до якої залишається близько 7 км. Сивуля є найвищою точкою
Горган, в якій сходяться Тячівський район Закарпатської області
та Рожнятовський, Богородчанський і Надвірнянський райони
Івано-Франківської області. На цій горі перетинаються численні
туристичні стежки з різних напрямків.

3.4.3 На гору Грофу (1748 м)

Відстань 11 км від початку маршруту - моста через річку
Молода. За мостом повертаємо вправо на дорогу, що йде правим
берегом річки Молода. Через 2 км повертаємо наліво, в долину
річки Котелець. Йдемо дорогою спочатку лівим, потім правим
берегом Котельця, у верхів'ях якого повертаємо праворуч, в
північно-західному напрямку, і виходимо на полонину Плісце під
Грофою. На полонині нещодавно відбудували невеликий притулок
для туристів. Звідси залишається близько одної години ходу до
вершини. З Грофи видно не тільки навколишні гори, але й вихідну
точку маршруту - село Осмолода.

3.5 До Яблуницького перевалу

Напрямок Івано-Франківськ-Богородчани-Надвірна-Яремче-
Яблуницький перевал дозволяє побачити цікаві туристичні об'єкти,
проходить переважно по хорошим дорогам, має розвинену
рекреаційну інфраструктуру і тому є найпопулярнішим
86
туристичним маршрутом Прикарпаття. Маршрут передбачає
численні відгалуження, основні з яких на Маняву, на Ворохту, на
Буковель. Райцентр Богородчани (смт, 15 км від І.-Франківська, 8
тис. жит.) розташований на правому березі Бистриці Солотвинської,
сформував своє архітектурне обличчя на початку 1980-х років, коли
тут проводили будівництво газопроводів фахівці з країн колишньої
соціалістичної співдружності. В Богородчанах розташовано
управління магістральних газопроводів, найбільше в Європі
газосховище, тепличний комбінат. Із старовинних споруд в
Богородчанах зберігся домініканський монастир 17 ст., костел,
палати духовенства.

3.5.1 Маршрут Богородчани-Солотвин-Стара Гута

Близько половини з 34 населених пунктів Богородчаньского
району мають статус гірських. Один із них це село Гута,
розташоване в 35 км від райцентру, кінцева мета нашого маршруту.
Звертаємо з траси на Солотвин (смт, 4 тис. жит.), який згадується
ще в Галицько-Волинському літописі (12 ст.) як Краснопіль.
Розвиток соляних промислів у 18 ст. змінив назву поселення. їдемо
у верхів'я річки Бистриці в село Стара Гута. Термін „гута” означає
плавильну піч. В наш час печей тут немає, але є мінеральне
джерело. Від автобусної зупинки, що біля сільської школи,
починаються марковані пішохідні маршрути на гору Високу, на
Сивулю, до Манявського водоспаду.

3.5.2 Манява
Проїжджаємо Солотвин і в селі Маркова звертаємо на Маняву.
Велике село, де проживає 3 тис. жителів, відоме завдяки славетній
християнській обителі - Манявському Скиту, що знаходиться біля
села, в лісі понад струмком. Монастир-фортеця 17 ст. зазнавав
нападів турків і татар, руйнувався і відроджувався. Великою
цінністю монастиря був створений у 1698-1705 рр. іконостас, який
після багатьох поневірянь потрапив у музей міста Львова. У 1785
р. монастир було закрито австрійською владою. З того часу він
потроху руйнувався, аж до 70-х років 20 ст. коли, за часів
непопулярної тепер радянської влади, його реставрували як
87
історико-архітектурний музей. У перші після реставрації роки
оновлений Скит приймав до 70-80 тис. відвідувачів щорічно.
Тутешні ченці розповідають про цілющу воду, екзорцизм, чорну
хірургію, яку практикують розпеченими щипцями, та інші дива
минулих часів, які конкурують з сучасними досягненнями в сфері
новітніх технологій.
Приблизно в 10 км від монастиря знаходиться мальовничий
Манявський водоспад. Щоб добратися до нього, їдемо
центральною вулицею села до моста через Манявку. За мостом
починається підйом ґрунтовою дорогою, здолати яку зважуються
не всі автомобілісти, тому кілометрів 7 приходиться йти пішки.
Висота розташованого на відстані 3 км від останніх хат села
Манявського водоспаду, затиснутого у вузькій ущелині із
прямовисними скельними стінами, складає 14-16 м. Навколо
починаються вже справжні гори та лісові нетрі, проходять не тільки
лісовозні, але й туристичні шляхи. В околицях є каскади менших
водоспадів, на перекатах шумить швидкоплинна чиста вода, яку
можна пити прямо з струмків, що прориваються в долину Манявки
із необжитих гірських схилів, щоправда, при умові, що там наразі
не ведеться лісорозробок чи іншої господарської діяльності.
На зворотному шляху рекомендується виїжджати на трасу через
Солотвин, де значно краща якість дорожнього покриття, ніж через
Бабче, Молодків.

3.5.3 Надвірна-Пнів-Бистриця
На під'їзді до села Гвізд є поворот на с. Старуня, яке
рекламується в путівниках як місце знаходження єдиного діючого
грязьового вулкану на території України. Найбільший мікрократер
діаметром близько метра постійно вибулькує, затоплюючи
навколишнє поле, виділяючи метан та інші гази, малоприємні на
запах. В 19 ст. тут інтенсивно добували нафту, пізніше озокерит. В
озокеритових шахтах було знайдено рештки палеолітичної фауни
- мамонта, носорога. Вода в затоплених шахтах розчиняє сіль, якої
тут не бракує, органіку, а тиск рудних газів виштовхує в'язку масу
із старих свердловин. На зміну мамонтам в грязьовий полон
періодично потрапляють місцеві кози та корови і, поки що, вся

88
екзотика майже рукотворного вулкану на цьому закінчується.
В центрі міста Надвірне (21 тис. жителів) повертаємо направо,
на Пнів. На міській околиці, на вершині невисокого пагорба
видніються руїни Пнівського замку 16 ст., колишньої цитаделі
польських феодалів угорського, а можливо волоського походження
з чудним прізвищем Куропатви. Колись тут вирувало життя, час
від часу точилися військові дії. Загони шляхти і смоляків виїжджали
звідси полювати на бунтівних опришків, тримали замок в облозі
то повстанці, то татарські чамбули, то турецькі війська. Занепад
замку почався у 18 ст. і тепер важко повірити, що це була
наймогутніша фортеця Прикарпаття, яка, до речі, найкраще
збереглася до наших днів порівняно з іншими фортифікаційними
спорудами регіону, більшість з яких зникла майже безслідно під
плином часу.
Шосе прямує у верхів'я Бистриці Надвірнянської і закінчується
в селі Бистриця в 34 км від Надвірної. По дорозі на Бистрицю, в
селі Пасічна, в річку впадає потік Бухтовець. В 6.5 км від устя
потоку, неподалік від села Букове, до якого веде ґрунтова дорога,
у мальовничому каньйоні розташовані два невеликі Бухтівецькі
водоспади.
З села Максимець долиною однойменного потоку, лівої притоки
Бистриці, йде туристична стежка на полонину Рущина, гору
Сивуля.
З Бистриці починаються пішохідні маршрути на Сивулю, на
хребет Тавпіширка, на перевал Легіонерів. Цей перевал висотою
1110 м отримав назву після подій Першої світової війни, коли
оборону тут тримали польські легіони, які захищали інтереси
Австро-Угорщини під час боїв з російською армією. З Бистриці
йдуть також на гору Плоска, на перевал Столи долиною річки
Довжинець.

3.5.4 Яремче-Ворохта-Заросляк
З Надвірної до Яремче залишається 24 км дороги, вздовж якої
щільно вишикувалися населені пункти Стримба, Лоєва, Делятин.
Яремче - затишне містечко в долині Прута, на висоті 550-600 м
над рівнем моря, включає мікрорайони Дора та Ямна (8 тис.
89
 жителів) і є адміністративним центром території, в межах якої
знаходяться смт. Ворохта, села Татарів, Микуличин, Яблуниця,
Поляниця і Вороненко. Колишній хутір з десятком сімей почав
інтенсивно розвиватися, в тому числі, і як низькогірний курорт, з
кінця 19 ст., коли було прокладено залізницю Станіслав - Ворохта
- Рахів. Цей традиційно туристичний регіон, майже половина
території якого розташована в межах Карпатського державного
природного національного парку, трансформувався в широко
відому курортну місцевість із значним рекреаційним потенціалом.
Гостей приймають численні відпочинкові комплекси, вілли,
пансіонати, санаторій-профілакторій, готелі, гостинні двори,
котеджі, приватні садиби, хостели, шале та інші подібні заклади,
серед яких, згідно вище приведеного переліку, зустрічаються
об'єкти з екзотичною для України назвою (що складає їх єдину
відмінність). В межах міста знаходиться водоспад Пробій із 12-ти
метровим мостом понад ним, пішохідна стежка Довбуша, що
проходить серед мальовничих скельних нагромаджень, невеличкі
водоспади. В урочищі Жонка функціонує вольєрне господарство з
кількома карпатськими оленями і козулями, є мінеральне джерело.
У наступному селі Микуличин, будинки якого розкидані на
значній площі, а загальна довжина вулиць складає десятки
кілометрів, теж є цікаві туристичні об'єкти, як рукотворні так і
природні, наприклад, дзвіниця 18 ст., дерев'яна церква 19 ст.,
найбільший в околицях Яремчі водоспад Гук на гірському потічку
Женець. Більшу частину дороги до водоспаду можна проїхати
долиною Женця на автомобілі. Від водоспаду можна здійснити
підйом на полонину Хом'яків, вершини Хом'як чи Синяк.
В селі Татарів, назва якого нагадує про набіги кочових племен
в часи середньовіччя, на розвилці повертаємо наліво, в напрямку
Ворохти. Селище міського типу Ворохта до появи Буковеля було
провідним центром гірськолижного спорту. Тут є знаменитий
комплекс трамплінів, де тренувалися олімпійці Радянського Союзу,
канатно-крісельна дорога завдовжки 2 км. У Ворохті збереглися
кам'яні залізничні аркові мости - віадуки, збудовані в кінці 19 ст.,
що якимось дивом пережили бойові дії двох світових воєн. Перша
залізнична вітка тут була прокладена в 1884 році, а в 1906 році
відкрито перший санаторій, який так і називався „Перша
90
санаторія”. Перейменований у „Гірське повітря”, цей заклад і досі
приймає на оздоровлення пацієнтів із легеневими захворюваннями.
Архітектурними пам'ятками селища є дві дерев’яні церкви, одна з
яких перевезена з Яблуниці в 1780 році, інша побудована в 1924
році.
З Ворохти їдемо у верхів'я річки Прут. На розвилці Верховина
- Заросляк, яка знаходиться на відстані 7 км від селища,
повертаємо направо. Неподалік від перехрестя, якщо сприяють
погодні умови, вже відкривається вигляд на Говерлу, характерний
конус якої стрімко здіймається над смерековими лісами. Долаємо
ще 4 км і зупиняємось біля шлагбауму КПП Карпатського НПП.
Тут є великий інформаційний стенд із схемою туристичних
пішохідних маршрутів, рекомендаціями, яких слід дотримуватися
туристам. Звідси до турбази “Заросляк” залишається 8 км ґрунтової
дороги вздовж Прута.

3.5.5 Буковель, Яблуницький перевал

На першій розвилці вище Татарова повертаємо направо, на
Буковель. Дорога проходить через Поляницю - село, що інтенсивно
розвивається з часу розбудови гірськолижного курорту. „Буковель”
- найкраще оснащений гірськолижний курорт України, де
прокладено 50 км лижних трас, є 14 крісельних витягів, системи
штучного засніження схилів. Частина трас знаходиться на схилах
гори Буковель (1127 м), а найвища точка, на яку можна дістатися
витягом - гора Довга (1372 м), з якої відкривається панорама
вершин Горган, Чорногори і Свидовця.
В селі Яблуниця, на підході до Яблуницького, або як його ще
називають, Татарського перевалу, дерев'яна церква 1895 р., хрест
в пам'ять про скасування панщини. Звідси є розвилка на село
Вороненко, на околиці якого закінчується Івано-Франківська і
починається Закарпатська область, проходить залізниця, ще за часи
Австро-Угорщини прокладено залізничний тунель. З центра
Яблуниці відкривається вигляд на крутосхили гори Хом'як (1542
м), вкриті сірими плитами кам'яних осипів. Тут теж діють
гірськолижні витяги, а Яблуницький перевал, один з чотирьох
головних перевалів Українських Карпат висотою 921 м н. р. м.,
91
знаходиться зразу за селом. Міжобласний кордон був колись
державним - між Польщею і Чехословаччиною, про що свідчать
встановлені в 20-х роках 20 ст. бетонні пограничні стовпці з
літерами „Р” та „И” і „S”. На перевалі діє традиційний базарчик,
де торгують сувенірами, нижче, на Закарпатській стороні, біля
дороги є мінеральне джерело (1.5 км від Яблуниці).

3.5.6 Пішохідні маршрути напрямку Яремче, Яблуниця,

Ворохта
На території, адміністративно підпорядкованій Яремче, багато
різноманітних пішохідних маршрутів, серед яких найбільш цікаві,
доступні і популярні „Стежка Довбуша”, на водоспад Гук, на гірські
вершини Хом'як, Синяк (1665 м), Кукул (1539 м), Говерлу, на озеро
Несамовите. Нижче розглянуті деякі з них.

3.5.6.1 Маршрут „Стежка Довбуша”

Загальна протяжність 4 км, перепад висоти 250 м. Пішохідна
прогулянка, посильна і дітям, і дорослим, проходить територією
Карпатського Національного парку, практично в межах міста
Яремче. Розпочинається вона з асфальтованої площадки, яку
місцеві жителі називають „Пеньки”: раніше тут стояв придорожній
ресторанчик-колиба, а роль столів відігравали великі колоди.
Символічна сума за вхід на територію заповідника оплачує
впорядкування стежок та прибирання. Карта-схема та маркована
стежка виключає будь-які блукання, звичні на більш складних
маршрутах. В розповідях місцевих екскурсоводів реальні події
тісно переплітаються з художні вимислом. Чудові краєвиди долини
Прута, скелі-останці фантастичних форм, залишають незабутні
враження, викликають позитивні емоції численних відвідувачів.
При бажанні маршрут можна продовжити на гору Маковиця (984м).

3.5.6.2 На гору Хом'як (1542 м) з Татарова

Відстань в одну сторону близько 4 км, перепад висоти - 900 м,
вихідний пункт - розвилка шосе в напрямку Поляниці. Ідемо від
розвилки близько 1 км. Направо, долиною струмка, що впадає в
92
Прутець, піднімаємось до полянки, де основна стежка повертає
знову направо, в ліс. Ця стежка веде спочатку лівим, потім правим
берегом струмка, нескінченними серпантинами піднімається на
сідловину між вершинами Гребля (справа) і Хом'як (зліва).
Цікавішим і значно коротшим є інший напрямок. З вищезгаданої
полянки повертаємо не вправо, а вліво і піднімаємось
малопомітними стежками, що час від часу губляться, штурмуючи
вершину, як то кажуть, „в лоб”. З кожним кроком наближається
верхня межа лісу, починаються кам'яні плити (греготи) на яких
стежка вже стає чіткішою. Взагалі, звертати із второваних стежок
категорично не рекомендується, але в даному випадку виключення
з правила дає позитивний результат. Крутосхил, майже позбавлений
сосни-жерепу, виводить прямо на вершину Відокремлене
положення і значна висота Хом'яка дають можливість охопити
поглядом розлогі масиви Горган і Чорногори. Спуск із цієї
природної оглядової башти можливий в долину потоку Женця, до
водоспаду Гук, але в цьому напрямку густі зарості жерепу, стрімкий
спуск, тому слід іти тільки прокладеними стежками.

3.5.6.3 На гору Шпиці через полонину Маришевську

Відстань в одну сторону 11 км, перепад висоти 900 м. Вихідна
точка - КПП Карпатського НПП в Завоєлі. Через 1 км зліва - устя
річки Озірної, долиною якої можна піднятися на гору Костричу
(1544 м), ще через 2 км справа долина Форещанки, якою можна
дістатися на гору Кукул (1542 м). Проходимо ще близько 1 км і
бачимо поляну на березі Прута з місцем відпочинку, навпроти -
колишнє форелеве господарство, а трохи далі, зліва від дороги,
стаціонар географічного факультету Львівського Національного
університету. Вище стаціонару, в 6 км від КПП, на відстані 300 м
один від одного розташовані два залізобетонні мости через Прут.
Безпосередній підйом на Маришевську найкраще починати
стежкою, що починається зразу за першим мостом, зліва від дороги
на Заросляк. Стежка піднімається спершу вузьким хребтом,
повертає наліво і виводить в долину струмка, далі на полонину
Звідси добре видно сідловину між горою Маришевська Велика
(1567 м) зліва і Шпицями (1863 м) справа. Вибираємо полонинські
93
стежки потрібного напрямку і прямуємо до сідловини, яка поросла
смерековим лісом. Діставшись сідловини, яка представляє собою
місцевий перевал, повертаємо направо стежкою, що стрімко
набирає висоту. Смерековий ліс швидко закінчується, починаються
густі зарості непрохідного жерепу. Нещодавно розчищена стежка
дозволяє легко подолати цю природну перешкоду. З кожним кроком
уверх горизонт розширяється, а важкий підйом крутосхилом
винагороджують гірські краєвиди. Спершу вигляд на Говерлу
затуляє найближчий Гомул, а далі відкривається краєвид в напрямку
найвищої вершини України. Назву Шпиць розкривають прямовисні
зубчасті кам'яні стіни в районі вершини, схожі на кістяки
гігантських динозаврів. Фантастичні витвори природних процесів
руйнування вражають уяву, а розташування майже посередині
Чорногори дозволяє побачити наймогутніші хребти й вершини
Українських Карпат. Зовсім поряд піднімаються майже вертикальні
стіни гори Ребра (2001 м), в протилежному напрямку - Туркул,
Данцир, Пожижевська, Брецкул, Говерла, нижче яких „худющі”
хребти Великого і Малого Козлів, чималий Гомул (1788 м). Лівіше
від Говерли піднімається могутній Петрос, за яким видніється
віддалений хребет Свидовця. Видно звідси і стрімкий конус
Хом'яка на півночі та Марамороські Альпи на півдні. До Говерли
звідси близько 10 км, до гори Піп Іван Чорногірський - близько 12
км, до Бребенескула - найвисокогіршнішого озера України, що
розташоване між однойменною вершиною (2035 м, друга після
Говерли) та горою Гутин Томнатик (2016 м), всього 3 км. Якщо
додати, що відстань від моста в долині Прута до Шпиць лише 5-6
км, що цим напрямком ходить незрівнянно менше, ніж на Говерлу,
туристів, то переваги цього маршруту стають очевидні.
Повертатися доцільно дорогою, яка проходить повз озеро
Несамовите. Для цього слід вийти на головний хребет Чорногори,
спуститися до підніжжя Туркула і далі до озера. Від озера йде
маркована жовтим кольором стежка до Заросляка, 8-ми кілометрову
відстань до якого можна подолати за 2-3 години.

3.5.6.4 До озера Несамовитого із „Заросляка”

Відстань в одну сторону 8 км, перепад висоти 600 м. Із спортбази
94
„Заросляк” в південному напрямку, на схилах гори Пожижевська,
видно споруди метеостанції та стаціонару інституту ботаніки АН
України. Туди веде не те що стежка, а добра дорога, ще й
промаркована жовтою фарбою. Початок дороги прямо на території
турбази, де слід перейти місток через Прут і підніматися на
Пожижевську. До Несамовитого ідуть дві дороги - верхня і нижня.
Нижня дорога огинає зліва будиночки метеостанції, переходить в
стежку і веде паралельно хребту Чорногори, поволі піднімаючись
через ліс. На одному з поворотів відкривається вид на Малий та
Великий Козли на тлі Шпиць. Далі починається стрімкий підйом,
який, нарешті, виводить на заболочене плато, де, під вершиною
Туркула, знаходиться озеро.
Неглибоке озеро, розташоване на висоті 1750 м, має льодовикове
походження. З інформаційної таблички біля озера можна дізнатися
про місцеві легенди, а саме, що тут „робиться” погода на Чорногорі,
що купатися в озері, чи кидати каміння не можна, тому що це може
викликати вітер, дощ, грім та град, що кожен бажаючий, який вмиє
лице водою з озера, до кінця року знайде свою другу половину. А
ще сюди навідуються злодухи, головний захист від яких звук
трембіти і часник. Легенди попереджають про реальні небезпеки
високогір'я, серед яких мінлива погода, ризик ураження
блискавкою, небажані пригоди внаслідок ігнорування, чи незнання
вимог безпеки проходження гірських маршрутів.
Повергатися можна верхньою дорогою, хоча вона є гіршою і
нею менше користуються. Ця стежка траверсує Данцир і
Пожижевську і по одному з відрогів стрімко спускається до
стаціонару інституту ботаніки академії наук.

3.5.6.5 На Говерлу із „Заросляка”

Відстань в одну сторону 4 км, перепад висоти 900 м. Ідемо
стежкою долиною Прута, минаючи поворот на Пожижевську.
Стежка незабаром роздвоюється. Ліве відгалуження, марковане
синім кольором, продовжує вести вздовж Прута і далі на Говерлу.
Але найлегший і найбільш традиційний шлях веде прямо стежкою,
маркованою червоним і зеленим кольорами. Через 2 км минаємо

95
верхню межу лісу, виходимо на полонину, згодом на вершину гори
Заросляк , яку помилково називають Малою Говерлою. Звідси до
кінцевої мети залишається 2 км нелегкого підйому.
З Говерли (2061 м) видно, здається, безкраю гірську країну,
хребти і долини Івано-Франківської і Закарпатської областей, а
ідентифікувати численні вершини допоможе топографічна карта
району.Щоб побачити водоспади на Пруті під Говерлою, можна,
якщо дозволяють погодні умови, спуститися вищезгаданою
альтернативною стежкою, яка від вершини йде майже на схід,
проходить поблизу каскаду водоспадів, якими стікає гірський
струмок, і далі вздовж Прута веде до вихідної точки маршруту.

3.6 По Гуцульщині
Поїздку районом проживання гуцулів Прикарпаття можна
здійснити згідно маршруту Яремче-Ворохта-Верховина-Косів-
Коломия.
Проїжджаємо Ворохту, поворот на Заросляк і піднімаємось
вздовж потічка з чудною назвою Арджелюжа на Кривопільський
перевал, який розділяє долини Прута і Черемошу. Позначка висоти
перевалу на топографічних картах 990 м н.р.м., а дорожній знак
інформує про 1013 м. Справа від перевалу розкинувся
Чорногірський хребет. Але, щоб побачити вершини Чорногори,
слід піднятися на гору Костричу (1586 м), до якої звідси близько 5
км. Зліва - Покутсько-Буковинські Карпати, попереду, між
долинами Білого і Чорного Черемошу - гори Гриняви. Витоки обох
Черемошів знаходяться на схилах хребта Чивчини, по вершинах
якого проходить державний кордон України з Румунією. А поміж
горами, в долинах річок і потічків, серед вічнозелених смерекових
лісів розкидані населені пункти Верховинського і Косівського
районів. Села Гуцульщини займають величезні площі, наприклад,
у Кривопіллі, першому по ходу маршруту, близько 1000 жителів, а
сільські будинки розпорошені на площі майже 60 кв. км. Всього у
Верховинському районі 30 тис. жителів на 1263 кв. км території.
Великі площі лісових масивів, гірських пасовищ і сінокосів дають
можливість вести традиційний для горян спосіб життя. Завдяки
природним умовам, колориту Гуцульщини, зелений туризм тут
96
 почав розвиватися ще 100 років тому, але позитивні зрушення щодо
темпів цього процесу спостерігаються тільки в останні роки.
Суттєвою проблемою залишається стан місцевих доріг, які, окрім
всього іншого, потерпають від руйнівних повеней. В селі Ільці є
поворот на Буркут. Туди, у верхів'я Чорного Черемошу, після
катастрофічного паводку 2008 року можна було дістатися тільки
пішки або вертольотом.
З Ільців до райцентру їдемо долиною Чорного Черемошу. В
селищі міського типу Верховина проживає близько 5 тис. жителів.
Статус смт і милозвучну назву колишнє село Жаб'є отримало тільки
в 1962 р. До Івано-Франківська звідси 120 км, до Ворохти 30 км. В
сусідньому селі Криворівня в період з 1901 по 1914 р. майже
щороку відпочивав Іван Франко, сюди приїздили Леся Українка,
Василь Стефаник, Ольга Кобилянська та інші відомі особистості.
Навколишні краєвиди надихнули Михайла Коцюбинського на
написання повісті „Тіні забутих предків”, а зйомки епізодів
однойменного фільму С. Параджанова проводилися в місцевій
гражді. Гуцульську хату-гражду в Криворівні можна оглянути і
зараз, щоправда автентична стара споруда завалилася і в 1995 р. її
відбудували, залишивши від старого приміщення тільки сволок
(балку, що тримає стелю). У Верховині і Криворівні діють і інші
скромні музейні заклади, серед яких слід відмітити літературно-
меморіальний музей І. Франко, який функціонує з 1953 р.
На черговому повороті головна дорога залишає справа долину
Черемошу, і прямує в напрямку Буковецього перевалу (810 м), за
яким починається Косівський район. З перевалу направо йде дорога
на гору Капилаш (1156 м) і далі на Писаний Камінь (1221 м).
Подолання невеликого перепаду висоти та відстані близько 5 км в
один бік дозволяє побачити краєвиди і, головне, таємничий камінь
з петрогліфами, серед яких зустрічаються і древні.
Дорогою спускаємося в долину річки Рибниці, в село Яворів.
Тут, в районі повороту до присілка Широкий, є невеликий водоспад
Яворівський Гук. Навколишні гори - це все Покутсько-Буковинські
Карпати, частина території яких входить в склад природного парку
„Гуцульщина” з найвищою точкою 1491 м (гора Грегіт). На протязі
12 км, які ще залишаються до чергового райцентру, розташовані

97
 села Соколівка і Город. На цій ділянці маршруту, справа від шосе,
розташований невисокий Сокільський хребет, протяжністю 12-15
км. На хребті понад 20 скель-останців, велетенських кам'яних брил,
на прямовисних схилах яких, можливо, гніздилися соколи, а зараз
тренуються скелелази та альпіністи. Закінчується хребет
стометровою Сокільскою скелею поблизу села Тюдів, підніжжя
якої омивають води бурхливого Черемошу. Стометрова сіра громада
Сокільскої скелі споконвіків вражає уяву людей. Колись на скелі,
про яку розповідають численні легенди, було язичницьке капище.
Поблизу в Черемош впадає невеликий гірський потічок, над одним
із водоспадів якого встановлено пам'ятник Т. Шевченку. Долина
Черемошу розділяє Івано-Франківську і Чернівецьку області, а
дістатися сюди автомобілем можна через Косів, Кути, Тюдів.
Основна проблема - дорога, яка, наприклад, в районі Тюдова була
повністю зруйнована липневою повінню 2008 р.
Місто Косів (райцентр, 8.5 тис. жителів) є визнаним центром
гуцульського прикладного мистецтва: вироби місцевих різьбярів,
ткачів, майстрів кераміки, мосяжників - майстрів по виробленню
прикрас із металу, відомі і за межами України. В Косові діють музеї
народного мистецтва та побуту Гуцульщини, Косівского
Державного інституту прикладного і декоративного мистецтва та
інші. В 17-18 ст. косівщина була осередком опришківського руху,
який асоціюється, насамперед, із ім'ям славетного ватажка Олекси
Довбуша (1700-1745 рр.). Народився Олекса в селі Печеніжин
сусіднього Коломийського району. Приєднався до антифеодальної
боротьби ще в роки юнацтва, а в 1738 р. вже очолював потужний
повстанський загін, який діяв майже по всій території теперішніх
Українських Карпат. Діяльність і трагічна загибель Олекси в селі
Космач Косовського району відбита в народних переказах і
легендах, в регіоні багато топонімів, пов'язаних із його іменем,
наприклад, скелі Довбуша в Бубнищі, Яремчі, камінь Довбуша біля
Косова (відстань 5-6 км від Косова), печери Довбуша в районі села
Шешори та інші. Оглянувши екскурсійні об'єкти Косова і околиць,
серед яких музеї, дерев'яні церкви, магазинчики сувенірів,
невеличкий водоспад, міська гора (450 м), з якої відкривається
панорама навколишньої місцевості, сірководневе джерело, їдемо
в напрямку Коломиї. В першому ж селі Пістинь повертаємо наліво.
98
в Шешори - велике гуцульське село, що розтяглося на 9 км вздовж
річки Пістинька, відомій своїми Сріблястими водоспадами. Район
Шешор має статус курортної місцевості. Тут чисте повітря, вода,
мінеральне джерело неподалік від водоспаду, цікаві природні
об'єкти. На північний захід від села знаходиться заповідне урочище
Лебедин площею 40 га, яке являє собою невисоку гору (650 м) із
улоговиною льодовикового походження, в центрі якої є озеро.
З Шешор можна поїхати в село Космач, де діє будинок-музей
Довбуша, або с село Шепіт, де на річці Брустурка є водоспади
Шепітські Гуки і звідки піднімаються на гору Грегіт - найвищу
точку національного природного парку „Гуцульщина”.
Вертаємось знову в село Пістинь і продовжуємо рух в напрямку
Коломиї, проїжджаючи майже неперервну мережу населених
пунктів: Уторопи, Яблонов, Мишин та інші. Коломия (райцентр,
61 тис. жителів) доволі древнє місто, про яке повідомляє ще
Галицько-Волинський літопис 1241 року. Тут „народився”
особливий жанр пісенного мистецтва - веселі куплети-коломийки.
За останні роки місто перетворилося в один із туристичних центрів
Прикарпаття, візиткою якого став унікальний музей писанки,
побудований у вигляді велетенського 13-ти метрового розписаного
яйця, відкритий як відділ музею народного мистецтва Гуцульщини
і Покуття ім. Йосафата Кобриньского в 1987 р.
В 12-ти км від Коломиї розташоване смт Печеніжин,
батьківщина Олекси Довбуша. Тут працює історико-краєзнавчий
музей, який носить ім'я легендарного опришка. На території
печеніжинського лісництва, поблизу села Княждвір, на правому
березі Прута знаходиться княждвірський тисовий заказник - один
із найбільших в Європі осередків тиса ягідного, дерева, вік якого
може сягати 3 і більше тисяч років. Але таких старих дерев тут
немає, найдавнішому з них близько 500 років. На території
заказника (200 га, з них тис займає 70 га) функціонує музей флори
і фауни Карпат, тут також створена рекреаційна зона з обладнаними
місцями для відпочинку. Природознавчий музей на території
заказника, екзотичні рослини, впорядковані місця відпочинку
приваблюють відвідувачів, потік яких зростає з року в рік.

99
 3.7 У верхів'я Чорного Черемошу
Маршрут від села Ільців до Буркута, протяжність 34 км. Верхів'я
Чорного Черемошу знаходяться у віддалених, мало відвідуваних
місцях. Тут проходять численні дороги і стежки, якими можна
підніматися на Чорногору, Чивчини, гори Гриняви, тут мальовничі
краєвиди, чисте повітря, багата природа, затишні місця. Великі
ділянки грунтової дороги від Ільців до Буркута були змиті паводком
влітку 2008 року. З причини поганого стану доріг найбільш
надійний спосіб подолання цього маршруту на автомобілях
підвищеної прохідності, велосипедах чи пішки. Основні пункти
цього маршруту наступні: села Красник (3 км від перехрестя),
Бистрець (6 км), Топільче (11 км), Зелене, будинки якого
розтягнулися на добрий десяток кілометрів. На 27-му км
знаходиться устя потоку Шибений, присілок села Зелене, в якому
розташована погранична застава. Звідси, вздовж хребта Руський
Діл, веде дорога до перевалу в Румунію, а до села Буркут
залишається 7 км. В Буркуті є мінеральні джерела, а серед найбільш
відомих людей, що оздоровлювалися в цьому селі, фігурує Леся
Українка.

3.8 Пішохідні маршрути Верховинського району

3.8.1 На гору Костричу (1586 м) із Кривопільского перевалу
Відстань в одну сторону 4.5-5 км, перепад висоти 600 м. На
перевалі дорога в напрямку Верховини різко повертає наліво і вниз.
Звідси слід іти вододілом між притоками Пруту і Черемошу,
минаючи хати присілка Буковієн, до підніжжя хребта Костричі.
Далі починається крутий підйом практично по бездоріжжю, де на
відстані 1 км здійснюється основний набір висоти. Після слідує
вихід на хребет, поворот наліво і вершина Костричі, з якої
відкривається гарна панорама хребта Чорногори, Покутсько-
Буковинських Карпат. Зійти вниз можна або дорогою виходу, або
на Красник, Ільці. Відстань до Ільців (перехрестя з шосе на
Верховину) 12 км.

100
 3.8.2 На гору Смотрим (1898 м) із Дземброиі
Відстань в одну сторону 9 км, перепад висоти 1180 м. Вихідний
пункт - устя потоку Дземброні. Звідси 3 км до однойменного села
(на топографічних картах село Берестечко!) можна ще проїхати на
автомобілі. Ідемо селом до устя потоку Скорушного (третя права
притока Дземброні, рахуючи від початку маршруту). Переходимо
його містком і починаємо підйом стежкою по відрогу гірського
хребта на кам'янисту вершину Смотрича. Краєвиди звідси майже
такі, як з Піп Івана, потужний масив якого піднімається в
південному напрямку, здається зовсім поруч. Але йти до нього зі
Смотрича ще не менше 5 км.

3.8.3 На гору Піп Іван (Чорна Гора, 2020 м) із Дземброні

Ідемо в напрямку Смотрича згідно опису попереднього
маршруту. Огинаючи вершину зліва, виходимо на сідловину між
Смотричем і Стайками. Траверсуючи витоки Погорільця, виходимо
на сідловину між Смотричем і головним хребтом. Повертаємо
наліво, виходимо на головний хребет і добре второваною стежкою
досягаємо вершини Чорної Гори.

3.8.4 На гору Піп Іван із Усть-Шибеного

Відстань в одну сторону 13 км, перепад висоти 1200 м. Йдемо
вздовж потоку Шибений і в 4 км від устя виходимо до озера
Шибене. В минулі часи тут стояла клаузура - дерев'яна гребля із
шлюзами, а на водосховищі формували плоти для сплаву лісу.
Висота озера над рівнем моря 1024 м. Оглянувши озеро, вертаємось
в зворотному напрямку близько 1.5 км, повертаємо наліво і стежкою
піднімаємось на полонину. Стежка проходить попід горою Шурин,
залишаючи цю вершину зліва, і виводить до озера Марічейка,
оточеного смерековим лісом. Відразу за озерцем починається
полонина Марічейка. По ній, в західному напрямку, стежка веде
на сідловину між Шурином і Піп Іваном і далі на вершину.

101
 3.9 Пішохідні маршрути Косівского району
3.9.1 На Писаний Камінь (1221 м)
Відстань в одну сторону 6 км, перепад висоти 410 м. Маршрут
починається в селі Буковець, проходить в південно-східному
напрямку по гірському хребту, що дозволяє побачити мальовничі
околиці. Перша половина маршруту закінчується на горі Капилаш
(1155 м), а кінцевою точкою є гора Писаний Камінь. Вершина
вкрита смерековим лісом, а кам'яниста стежка виводить до
величезних брил пісковику, які сірими громадами виростають на
гірському схилі. Давні малюнки-петрогліфи на пологому боці
Писаного Каменя губляться поміж сучасних написів. Звідси можна
вернутися в точку виходу, або спуститися в село Яворів, чи
продовжити маршрут до села Білоберізки, що на березі Черемошу.

3.9.2 На озеро Лебедин

Відстань в одну сторону 5 км, перепад висоти 300 м. Гора
Лебедин (803 м) і однойменне озеро розташовані в північно-
західному напрямку від села Шешори. Маршрут починається в
центрі села, йде до присілка Гаршиця і далі лісовою стежкою до
гори Пасічна. Огинаючи Пасічну з правого боку, стежка спершу
повертає ліворуч, на південний захід, а далі піднімається вверх до
гори Лебедин. Трохи не дійшовши до вершини, спускаємось вниз
до мальовничого озера, розташованого на висоті 650 м над рівнем
моря.

3.9.3 На гору Грегіт (1491 м)

Відстань в одну сторону 7 км, перепад висоти 410 м. Маршрут
починається в селі Шепіт. Підніматись слід в південно-західному,
згодом в західному напрямку, відрогом хребта, що розділяє долини
річки Брустурка та її лівої притоки Андомир. Схили гори всипані
кам'яними осипами - греготами, вершина домінує в цьому районі
Покутсько-Буковинських Карпат, який входить в склад НПП
„Гуцульщина”, створеного в 2002 р. в межах Косівського району
на площі 32 271 га. В село Шепіт можна спуститися долиною
Брустурки повз її водоспади, які називаються Шепітські Гуки.
102
 4. ЧЕРНІВЕЦЬКА ОБЛАСТЬ
Найменша з областей України (8100 кв. км, 1 млн. жит.), частина
якої - Північна Буковина - розташована в межах Українських
Карпат. Короткий історичний екскурс наводить наступні відомості.
Як і інші західноукраїнські землі в 10-11 ст. Буковина входила в
склад Київської Русі, а після її розпаду - в склад Галицького
князівства, що пізніше трансформувалося в Галицько-Волинську
державу. По приході монголо-татар ця територія, відома як
Шипинська земля, підкорялася золотоординським хамам.
Теперішній населений пункт Шипинці - звичайне село
Кіцманського району поблизу Чернівців. З 60-х років 14 ст.
Буковина стає складовою частиною князівства Молдова. Впродовж
1387-497 рр. Молдова визнавала зверхність Польщі, аз 16 ст.
потрапила у васальну залежність від Османської імперії. В
результаті військових дій Росії та Австрії проти Туреччини, з 1774
р. Буковина увійшла в склад Австрії, з 1867 р. - Австро-Угорщини,
яка розпалася в 1918 р. після Першої світової війни. З 1918 р. ці
землі захопила Румунія, власті якої залишили територію Північної
Буковини після ультиматуму СРСР в 1940 р., коли й було створено
Чернівецьку область в складі України. В 1941 р., після початку
Великої Вітчизняної війни, сюди знов не забарилися прийти
румунські війська, від яких Чернівецька область була звільнена в
березні-квітні 1944 р.
Специфічна історія, етнокультурна строкатість, чаруюча
природа Покутсько-Буковинських Карпат створюють особливий
колорит, що сприяє розвитку туризму. Серед найбільш
притягальних визначних місць Чернівецької області слід назвати,
насамперед, Хотинську фортецю. Один з найгарніших замків
України розташований в 70 км від Чернівців, на правому березі
Дністра, в райцентрі м. Хотин (12 тис. жителів). Хотин був
важливим оборонним форпостом, торговим центром середньовіччя
і в різний час належав то слов'янським князям, то молдавським
боярам, то польським королям чи турецьким султанам. Під стінами
Хотина неодноразово з'являлися козацькі війська. Так, в 1563 році
фортецю зайняли козаки на чолі з Дмитром Вишневецьким
(Байдою), а в 1621 р. події Хотинської війни прославили
103
запорізьких козаків і їхнього гетьмана Петра Сагайдачного.
Тодішня перемога об'єднаного польсько-козацького війська над
турками під Хотином підірвала могутність Османської імперії і
врятувала Західну Європу від вторгнення яничар. В 1650 р., під
час одного з молдавських походів, в Хотин увійшли війська Богдана
Хмельницького. Після російсько-турецької війни 1806-1812 рр.
Хотин увійшов до складу Росії і став повітовим центром
Бессарабської губернії. А в 20 ст. Хотин перетворився на
туристичний центр, традиційне місце зйомок історичних фільмів.
У 1991 р., з нагоди 370-річчя Хотинської битви, було встановлено
монумент на честь гетьмана України Петра Сагайдачного, а в 2000р.
був створений історико-архітектурний заповідник „Хотинська
фортеця”.
Чернівці (250 тис. жителів) - центральне місто Буковини,
розташоване на Пруті в 40 км від Румунського кордону.
Національний склад населення змінювався у відповідності до
державної приналежності. За часів Австро-Угорщини українців,
румунів, німців та поляків було по 15-20 %, решту - близько 30 %
- складало єврейське населення. В сучасних Чернівцях, які хоч і
залишаються поліетнічним містом, переважно проживає українське
населення (близько 80 %). В Чернівцях багато музеїв, серед яких
змістовністю експозиції виділяються краєзнавчий музей та музей
народної архітектури і побуту. Історичний центр міста багатий на
пам'ятки архітектури середини 19, початку 20 ст. Домінують
споруди в стилі модерн, який відомий під назвою віденська сецесія.
Особливо привабливим є архітектурний ансамбль Центральної та
Театральної площ, але візиткою міста вважається колишня
резиденція православних митрополитів Буковини і Далмації
(нинішній Чернівецький Національний університет), яка уособлює
архітектурну еклектику з переважанням візантійського та
романського стилів, споруджена за проектом видатного чеського
архітектора Йозефа Главки.
На території Чернівецької області розташований національний
природний парк „Вижницький”, перевал Шурдин - найвищий
гірський перевал України, який можна подолати на автомобілі.
Пам'яткою природи державного значення є печера „Піонерка”, яка
104
знаходиться в 1 км західніше села Погорилівка Заставнівськього
району. Зовні абсолютно непримітна, просто приголомшує красою
і розмірами всередині.
Цікавість представляє поїздка в Білу Криницю Глибоцького
району. Село поблизу румунського кордону і в 12 км від райцентру
засноване російськими старообрядниками, які оселилися тут в
1784р. з дозволу цісаря Йосипа II. Старовіри століттями зберігають
звичаї, традиції, релігійні уявлення, перестороги і суттєво
відрізняють від інших буковинців навіть в 21 ст., в часи глобалізації
та нових інформаційних технологій. Головна споруда Білої Криниці
- Успенський собор, побудований у 1908 р. на кошти багатих
меценатів-старообрядників Росії. Гранітні деталі, лиття,
оздоблювальні матеріали привезли з самої Москви, іконостас
виготовляли різьбярі з Володимира та палехські майстри. Отож,
собор обійшовся у велику суму грошей. Облицювальна глазурована
цегла, різнокольорова керамічна мозаїка, розпис за ескізами В.
Васнєцова - все це було в занепаді в радянські часи. Заново собор
освячено в 1992 p., тут діє музей старообрядництва, а поруч стоїть
муровано-дерев'яна Козьмодаміанівська церква 18-19 ст. Біла
Криниця є одним з перших поселень старообрядників-липованів
(липовани, можливо, тому, що плели лапті з липи), але на Буковині
є й інші, наприклад, село Липовани.
Нижче розглянуті деякі туристичні маршрути Буковинськими
Карпатами.

ТУРИСТИЧНІ МАРШРУТИ ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

4.1 Буковинськими Карпатами
Автомобільний маршрут Вижниця - Берегомет - Долішній
Шепіт - перевал Шурдин - Селятин - Путила - Вижниця дозволяє
побачити красу гірської країни і ознайомитися з визначними
місцями Буковинських Карпат. Маршрут можна проходити по
частинах, в одному чи іншому напрямку, починати з Вижниці,
Берегомета чи Кутів, проїжджаючи Сокільську скелю біля села
Тюдів в напрямку села Розтоки. Складність полягає в тому, що
значні ділянки вищенаведеного кільцевого маршруту
105
представляють собою грунтову дорогу, а будь-яка дорога без
твердого покриття здатна за кілька днів чи навіть годин (наприклад,
у випадку інтенсивних опадів) змінитися на непроїзну смугу
перешкод. Найбільш проблемною є ділянка Долішній Шепіт -
Путила. Дорожні знаки за останніми метрами асфальту в
Долішному Шепоті застерігають: „Попереду Вас чекає 22 км
складної та небезпечної дороги”, та „Рух в зимовий період
заборонено”. Тому можливість повного проходження маршруту є
в прямій залежності від стану дороги, особливо її звивистих
серпантинів в районі перевалу Шурдин.
Вижниця (райцентр, 5 тис. жителів) розташована біля підніжжя
Карпат, в 70 км від Чернівців, на кордоні Івано-Франківської і
Чернівецької областей, відома народними промислами. У Вижниці
в 1869 -1870 рр. жив і працював Ю. Федькович - письменник, поет,
інспектор народних шкіл, бували І. Франко, Леся Українка, М.
Коцюбинський та інші видатні діячі української культури. З
історією краю можна ознайомитися у Вижницькому народному
музеї. Починаючи з 1995 року, в районі функціонує Національний
природний парк „Вижницький”, який займає площу 7928 га у
межиріччі Черемошу та Серету, а найбільш цікавими для туристів
об'єктами в межах парку вважаються перевал Німчич та скельне
угрупування Протяте Каміння. Для відвідувачів природного парку
пропонуються одно- та дводенні екологічні маршрути, до послуг
туристів турбаза „Черемош”, невеликі пансіонати. Адміністрація
НПП знаходиться в Берегометі. Слід врахувати, що Берегометів
на Буковині два, а саме, село в Кіцманському районі та смт у
Вижницькому. Той, що нас цікавить, до 1946 року називався
Берегомет-над-Серетом. При в'їзді з боку Вижниці видніється
домінуюча вершина, що піднімається над селищем - гора Малий
Стіжок (784 м). Берегомет розтягнувся вздовж лівого берега Серету
на 12 км. Місцевий дендропарк - пам'ятка садово-паркового
мистецтва -був закладений у 1890 році. В будинку адміністрації
НПП „Вижницький” (вул. Центральна, 27 А) діє еколого-
просвітницький центр, де можна отримати докладну інформацію
про природний парк, про пішохідні екологічні маршрути, декотрі
з яких починаються в Берегометі.
106
 Їдемо в напрямку гір дорогою Берегомет - Шурдин - Селятин,
яка була прокладена ще в період Австро-Угорщини. Проїжджаємо
населений пункт Лекечі, де працює однойменна турбаза, Лопушну,
Долішній Шепіт. При виїзді з останнього асфальт закінчується,
починається складна 22-х кілометрова ділянка підйому до
найвищого в Україні автомобільного перевалу Шурдин (1173 м) і
далі до села Руська. В часи Першої світової війни в цьому регіоні
точилися жорстокі бої Буковинського напрямку знаменитого
Брусиловського прориву, про що й зараз нагадує капличка,
споруджена в пам'ять про загиблих. З вирубок вздовж дороги, з
самого перевалу, відкривається панорама Буковинських Карпат. Ще
кращою точкою спостереження є вершина гори Магура (1313 м),
що знаходиться на відстані 1,5 - 2 км на схід від Шурдина (тобто
зліва від дороги по ходу маршруту), на якому межують
Вижницький і Путильський райони.
З перевалу дорога спускається повз хутір Фошки, хребет
Красний Діл до невеликого села Руська з прикордонним
контрольно-пропускним пунктом. Дорожні знаки в центрі Руської
інформують про напрямки і відстані: до Путили 28 км, до
Долішного Шепота 24 км, до Берегомета44 км. Далі шлях пролягає
вздовж річки Сучави - природного кордону Північної і Південної
Буковини і державного кордону між Україною та Румунією. На
лівому узбіччі дороги паркан з колючим дротом, смугасті жовто-
блакитні прикордонні стовпи з відбитими гербами Радянського
Союзу. Там, на тому боці, вже румунські хатинки, що нібито нічим
не відрізняються, однак, Євросоюз...
Гірські населені пункти, як і всюди на верховині, розкидані по
навколишніх схилах на великій площі, так що визначити до якого
села відноситься той чи інший хутір чи присілок можуть лише
місцеві жителі. Це стосується, зокрема, Галицівки, в якій зберігся
один з найстаріших дерев'яних храмів Буковини (17 ст.). Селятин
(7 км від Руської) на початку 20 ст. був справжнім європейським
містечком: більше 10 тис. населення (гуцули, євреї, румуни, німці,
поляки), синагога, православна і греко-католицька церкви,
регулярне залізничне сполучення з столицею - Віднем. Залізниця
закрита ще в 1939 році, про минулі часи нагадують обшарпані
107
будівлі колишніх адміністративних споруд, вокзал з написом
"SELETIN" залишки синагоги та іудейський кіркут. Сучасний
Селятин-типове гуцульське село, в яке поки що не прокладена
дорога з твердим покриттям. Місцевий лісгосп утримує міні-
вольєрне господарство з двома оленями, ведмедиком та іншими
представниками місцевої фауни.
З Селятина любителі автомобільного екстриму можуть
продовжити шлях вузькою грунтовою дорогою вздовж кордону до
села Шепіт, перевалу Джогіль (1159 м) і далі в долину Білого
Черемоша. А ми повертаємо в напрямку Плосківського перевалу
(970 м). За перевалом село Плоска, щільно заселена долина річки
Путила, причому до багатьох сіл і присілків путильщини окрім
гірських стежок практично немає доріг. Подібним прикладом є село
Випчина, яке рахується одним із найбільш високогірних сіл
України. Туристів приваблюють сюди не тільки мальовничі
краєвиди, традиційні дерев'яні церкви - свідки минулих століть,
але й можливість побачити автентичне сільське життя гуцульської
глибинки. Десятками кілометрів тягнуться нескінченні сільські
вулиці з численними поворотами, відгалуженнями, вибоїнами,
містками через потічки, дерев'яними хатками на гірських схилах,
неодмінними гусьми та коровами. В Путилі, нарешті, знову
з'являється асфальт: як не як, головний населений пункт району.
Путила - бітьківщина керівника антикріпосницького руху на
Буковині Лук'яна Кобилиці (1821-1851 рр.), письменника-
демократа Ю.А. Федьковича (1834-1888 рр.). В центрі селища
музей-садиба Юрія Федьковича, видатного українського
літератора, якого називають „буковинським кобзарем”, типова
буковинська дерев'яна церква 19 ст., декілька старих будинків
початку 20 ст. (їх тут гучно величають „віллами”), які належали
багатшим жителям містечка. Місцеві краєвиди, як звичайно,
відкриваються тим, хто не полінується підкорити навколишні
пагорби, де поряд зі старими дерев'яними гуцульськими хатками
постали і сучасні будинки.
При виїзди з Путили, на березі однойменної річки, здіймається
Тораківська стінка - зім'яті флішеві (тобто осадові) гірські породи,
які могутні горотворчі процеси поставили сторчма в паморочливо
108
далекі, геологічно давні часи. До Вижниці звідси залишається ще
40 км. Наступне село - Дихтинець, назва якого, нібито, походить
від дьогтю, котрий виробляли при переробці деревини. В кінці села
знаходиться скеля Трьох Чекістів з відповідним пам'ятником, який
в теперішні часи викликає неоднозначне ставлення. І це
закономірно, адже масові сталінські репресії, тоталітарний режим
дискредитували ідеї суспільства соціальної справедливості, посіяли
ворожнечу між людьми. Проте, з іншого боку, якщо б не Радянський
Союз, столицею для буковинців був би не Київ, а Бухарест, і хто
знає, чи збулась би мрія Федьковича про навчання в місцевих
школах українською мовою. Місцева дерев'яна церква з
традиційним для останніх десятиріч критим бляхою верхом,
датується 19 століттям. Село Усть-Путила, де в Черемош впадає
найбільша його притока, відоме також і завдяки 30-метровій скелі,
обриси якої нагадують постать людини. Це знаменита Кам'яна
Багачка, про яку тут розповідають легенди. Сусідні села -
Мариничі, Петраші, Розтоки, Підзахаричі, розташовані в долині
Черемошу, на лівому березі якого вже Івано-Франківщина. Кажуть,
в Розтоках, під час зйомок фільму „Білий птах з чорною ознакою”
в 1970 р., Володимир Івасюк написав остаточний варіант "Червоної
рути". На фасаді місцевої Успенської церкви 19 ст. висить
встановлена в 1898 р табличка, присвячена 50-річчю правління
австрійського цісаря Франца-Йосипа, якого, вочевидь, на відміну
від Лук'яна Кобилиці, дуже шанували тутешні селяни. В селі
Підзахаричі діє 5 (!) музеїв народних ремесел, а на сусідній горі,
серед скельних нагромаджень, ховається чергова печера Довбуша.
До появи дороги з Кутів до Розток сполучення правобережних
сіл із зовнішнім світом здійснювалося тільки через перевал Німчич
(586 м), який є кордоном Вижницького і Путильського районів.
На перевалі розташовані корпуси бази відпочинку „Німчич”,
бугельні гірськолижні підйомники. Звідси відкриваються гарні
види на мальовничу долину Черемошу, тут починається
пішохідний маршрут до Протятого Каміння. З перевалу,
завершуючи маршрут, спускаємось в село Виженка і далі у
Вижницю.

109
 4.2 Пішохідні маршрути Буковини
4.2.1 До Протятого Каміння з перевалу Німчич.
Відстань в одну сторону близько 4 км, перепад висоти 400 м.
Потяте Каміння - це група скель, пронизаних різноманітними
отворами і ходами, що утворилися внаслідок руйнування більш
м'яких гірських порід. До них півтори години пішого ходу гірським
хребтом від перевалу Німчич, що розділяє долини річок Виженка
і Смугарі. Від ресторану на перевалі піднімаємось вгору грунтовою
дорогою в південному напрямку. Праворуч залишаються бугельні
підйомники, а дорога веде до невеликого гуцульського присілка
Хорови Підзахаричанської сільської ради. Піднявшись на
невисокий хребет, дорога іде прямо, а праворуч відгалужується
стежина в напрямку Потятого Каміння, що веде повз капличку,
огинаючи з заходу, тобто справа, гору Просічна. Через кількасот
метрів починається буковий ліс, пройшовши який у південному
напрямку, незабаром побачимо скелі. Особливу увагу привертає
до себе Соколине око - кам'яна арка, розташована в скельній стіні
висотою близько сорока метрів. Кожного вересня в каньйоні
проходить обряд посвячення в студенти першокурсників
географічного факультету Чернівецького університету імені Ю.
Федьковича, тому місце досить засмічене.
Звідси можна продовжити рух в напрямку присілка села
Розтоки, час від часу зустрічаючи чергові групи скель, а можна
повернутися дорогою виходу на перевал Німчич.
4.2.2 Пішохідні маршрути з Берегомету
1) Урочище Стебник, гора Бозна (950 м). Відстань в одну
сторону 9 км.
2)Урочище Сухий, хребет Баньків, село Виженка, Вижниця.
Протяжність 25 км, маршрут проходить через всю територію
національного природного парку Вижницький. Навища точка 870м.

4.2.3 Інші маршрути

Туризму в Буковині заважають віддаленість регіону, транспортні
проблеми. Планувати сюди можна тільки багатоденні походи, тому
пішохідних туристів тут небагато. Найбільш цікавий туристичний
110
регіон - верхів'я Білого Черемошу. Звідси можна підніматися на
найвищу точку Буковинських Карпат - гору Яровицю (1445 м), на
найбільше плоскогір'я Українських Карпат, розташоване в
Чивчинських горах на висоті 1750 м н. р. м. в районі гори Палениця,
або перейти в долину Чорного Черемошу, вибираючи маршрути
Гринявських гір, Чивчин, або Чорногори.

ВЗДОВЖ КОРДОНУ
Хребтами Українських Карпат - в Бескидах, Вулканічних
Карпатах, Марамороських Альпах, Чивчинах - проходить
державний кордон з сусідніми країнами Євросоюзу. В
прикордонній зоні багато привабливих для туристів природних
об'єктів, мальовничих вершин, цікавих маршрутів. В радянські часи
шлях туди надійно перекривала „залізна завіса”, з падінням якої
ситуація змінилася на краще і географія маршрутів розширилася.
Для перебування в прикордонній зоні необхідно отримати
офіційний дозвіл керівництва відповідних прикордонних загонів
- Чопського, Мукачівського чи Чернівецького. Процедура
отримання дозволу передбачає надсилання листа-заяви на адресу
керівництва потрібного прикордонного загону зі списком групи,
паспортними даними учасників походу, детальною ниткою
маршруту. Через кілька днів потрібно зателефонувати і дізнатися,
чи надали дозвіл і відправили повідомлення на прикордонну
заставу, розташовану в районі запланованого походу. На заставі в
день виходу на маршрут потрібно отримати перепустку на
перебування в прикордонній зоні.

РУМУНСЬКІ КАРПАТИ
Гори і туризм
Румунія - це країна з багатим історичним минулим, цікавою
культурою і чарівною природою. В межах Румунії знаходиться
частина Східних Карпат, Південні Карпати, а Західні Румунські
гори оточують Трансільванське плато з переважаючими висотами
500 - 800 м, яке представляє собою горбисту і дуже мальовничу
територію серед високих гір і лісів. На західній окраїні
111
Трансільванії, всередині гір Апушень, розташований нерівномірно
вкритий лісом карстовий масив Біхор, що славиться своїми
печерами і підземними озерами. Румунські Східні Карпати
тягнуться з північного заходу на південний схід приблизно на 300
км, а їх домінуюча вершина Пьетрос в горах Родна піднімається
до 2305 м. Середня висота решти хребтів Східних Карпат
знаходиться в межах 1500 - 1800 м, найвідомішими з них є гори
Вранча, де сейсмологи періодично фіксують епіцентри землетрусів
на глибинах понад 100 км. Південні Карпати пролягли на відстань
біля 270 км і тут розташована найвища точка країни - гора
Молдовяну (2544 м). Західні Румунські гори включають масиви
висотою до 1848 м (гора Куркубата). За ними, з протилежного від
Трансільванії боку, простягається низинна смуга, яка є частиною
Середньодунайської рівнини.
Історичні області Румунії Буковина, Мараморош межують з
Україною і тому з ними можна ознайомитися навіть без заїзду в
країну, подорожуючи по кордону, на що, як було зазначено вище,
потрібно мати відповідний дозвіл. Щоправда, такий безвізовий
спосіб знайомства не дає можливості відвідати визначні місця
Мараморощини і румунської Буковини. До таких місць
відносяться, наприклад, місто Сігет-Мармаціей, село Сепинца в
15 км від нього, розташоване напроти закарпатської Тересви, гори
Родна з Петросом, що вищий за Говерлу і якого можна побачити з
Чорногори, Чивчин і Марамороських Альп, колоритне місто
Сучава та інші.
Південні Карпати, або, як їх часто називають, Трансільванські
Альпи, тягнуться на південь до Залізних Воріт повноводного
Дунаю і продовжуються на Балканах. Основні хребти
Трансільванських Альп в напрямку із заходу на схід наступні:
Ретезат з найвищою горою Пеляга (2509 м), Вилкан, Паринг (г.
Парингул Маре, 2518 м), Лотру, Фегераш (г. Молдовяну), Пятра
Краулюй, Бучедж (г. Омул, 2507 м). Найвищим масивом є гори
Фегераш, де розташовані 8 із 14 піків Румунії висотою понад 2500
м. З навколишніх рівнинних територій здалеку видно велетенську
стіну гір із зубчастими скельними гребенями, на вершинах яких
сніг затримується до початку літа. Північні схили гір настільки
112
стрімкі і урвисті, що на відстані всього 10 км перепад висоти може
досягати 2000 метрів. В гірських цирках на захмарній висоті багато
озер льодовикового походження, наприклад, Авріг(2011 м), Калтун
(2147 м), Балеа (2034м), Капра (в перекладі - коза), Подрагу та
багато інших. Численні гірські річки бурхливими потоками
спадають крутосхилами глибоких і вузьких долин і впадають в
Олт, долина якого перетинає Південні Карпати, з'єднуючи історичні
області Трансільванія і Валахія.
Зі сходу Південні Карпати обмежені долиною річки Прахова.
Масиви Фегераш, Пятра Краулюй і Бучедж, що знаходяться між
Олтом і Прахова, є найбільш відвідуваними в туристичний сезон.
Геологічна будова Бучедж і Пятра відрізняється наявністю
вапнякових напластувань на кристалічних породах, що
відбивається на формах рельєфу. Запаморочлива крутизна долини
Прахова, скелі, що нагадують фантастичні фігури, гора Омул,
оточена глибокими ущелинами, характеризують масив Бучедж.
Вапняковий хребет Пятра Краулюй дещо нижчий (г. Ла Ом, 2240
м), відомий серед туристів своїми глибокими проваллями з
прямовисними стінами, вузьким гребенем, небезпечними
кам'яними осипами і чарівними краєвидами, що відкриваються з
його вершин.
Наявність альпійських форм рельєфу - скель, гребенів, морен
дозволяє здійснювати спортивні походи різної категорії складності.
Нижче скель знаходяться альпійські луки, смерекові ліси і гори,
які нічим не відрізняються від Українських Карпат, тому туристи
можуть легко вибирати серед доступних маршрутів. Туристична
інфраструктура на достатньо високому рівні, хоч і суттєво
поступається розвиненій в Татрах чи Альпах. Система
туристичного обслуговування включає гірські готелі (cabana,
читається „кабана”), гірські притулки (refugiu - рефуджії). Стежки,
як правило, марковані фарбою різного кольору. В багатьох
небезпечних місцях маркованих стежок навішені страховочні
ланцюги чи троси. В рефуджіях і кабанах, поблизу небезпечних
ділянок маршруту, знаходяться пости гірської рятувальної служби
салвамонт (salvamont). При необхідності, до найближчого
населеного пункту чи готелю можна добратися за декілька годин,
113
тому, в принципі, можливе проходження маршрутів без важких
рюкзаків. При плануванні маршруту слід враховувати дефіцит
питної води на скельних хребтах, обмеженість кількості місць у
гірських притулках, можливість каменепадів, примхи погоди,
тобто, проблем у високогір'ї вистачає. На технічно складних
ділянках хребта Фегераш зі скельним рельєфом задля більшої
безпеки не завадить спеціальне спорядження (скельні гаки,
мотузки, страховочні системи) та навички гірської техніки (вміння
навішувати перила, страхувати, ходити у зв'язці і т.п.). Такими
ділянками є хребет Пятра Краулюй, підходи до гори Вішта Маре
та Молдовяну, перехід озеро Калцун - гора Негою (2536 м, друга
за висотою та перша за красою вершина Південних Карпат),
перевал Струнга Дракулуй, сідловина Шауа Клеопатрей, де
зустрічається багато хрестів і пам'ятних знаків за загиблими.
Незважаючи на це, в горах багато туристів з різних країн Європи.
Правила поведінки в горах достатньо ліберальні: можна ставити
палатки, розпалювати багаття, якщо є з чого. Найбільш суворі
обмеження в заповіднику Ретезат, в межах національних парків,
завдяки яким, а також низькому рівню урбанізації, тваринний світ
(в тому числі, ведмеді, вовки, рисі) зберігся краще, ніж в інших
регіонах Європи.
Оптимальним періодом для походів є липень - початок серпня,
коли найменше опадів, хмарної погоди. Взимку найкраща погода
спостерігається з середини січня по березень. За виключенням цих
місяців, погода в горах вкрай нестабільна, із частими опадами у
вигляді дощу чи снігу. В зв'язку з переважанням західних вітрів,
маршрути Трансільванських Альп рекомендується проходити в
напрямку із заходу на схід.
Прихильники менш екстремальних видів відпочинку ніж
гірський чи пішохідний туризм, можуть користуватися розвиненою
інфраструктурою гірських курортів, підніматися в гори по канатних
дорогах, які є в багатьох місцях, здійснювати автомобільні
екскурсійні поїздки. На автомобілі можна навіть перетнути
найвищий масив Південних Карпат по трансфегерашському шосе.
Варто також відвідати старовинні міста Трансільванії Клуж-
Напока, Сигішоара, Сибіу, Брашов, де збереглися квартали з
114
середньовічною забудовою, уславлену своїми курортами долину
річки Прахови у підніжжя масиву Бучедж. Найбільш відомі гірські
курорти в районі Бучедж - Синая, Буштені, Пояна Брашов.
При плануванні відпочинку в Румунії слід врахувати одну з
перепон - наявність мовного бар'єру: близько 88% 22-х
мільйонного населення складають румуни, 7 % угорці, а українців,
які проживають в північних районах (Буковина), серед
представників інших етносів зовсім незначний відсоток.
Рекомендується мати мінімальний українсько-румунський
розмовник, володіти англійською, яку розуміють представники
молодшого покоління румун. За рівнем життя Румунія не дуже
відрізняється від України, поряд з фешенебельними курортами
зустрічається й відверта бідність, тому досить актуальним є відоме
правило не залишати речей без нагляду під час подорожі.
Топографічні карти, схеми гірських районів продаються в
центрах туризму - великих містах, курортах, деяких гірських
готелях (кабанах). Окрім столиці Бухареста, найбільші міста
Румунії - це Клуж-Напока, Тимішоара, Ясси, Брашов, Галац,
Крайова, Констанца, Плоєшті.

Історична довідка
На початку нашої ери територія сучасної Румунії була заселена
племенами даків (південні фракійці). В 105-106 рр. ці землі
завоювали легіони римського імператора Траяна. В 3 ст., з початком
епохи великого переселення народів, римляни змушені були
покинути провінцію Дакія під тиском кочових племен. За період
трохи більше 150 років їх правління місцеве населення сильно
романізувалося, перейнявши, зокрема, мову завойовників. З 896
р. на історичній арені Західної Європи з'являються угорці, в 10-11
ст. виникають їх князівства Банат і Трансільванія, які в 12-13 ст.
були частково заселені німцями із Саксонії і Швабії. В 13 ст. на
півдні утворюється князівство Валахія, в 14 ст. на сході - князівство
Молдова. Термін „валах” (волох, влох) має германське походження
і спочатку застосовувався для відзначання романізованих кельтів.
В слов'янських мовах волохами називали всі романські народи, а

115
згодом - пастуші народи Балкан. В середні віки волохи зазнали
сильного впливу слов'ян, але відмінності в побуті і культурі не
дозволили їм повністю асимілюватися. Довгий час волохи вели
напівкочовий образ життя і їх основним заняттям було скотарство,
що гальмувало розвиток матеріальної культури. На відміну від них,
в Трансільванії німецькі лицарські ордени, чернечі братства, купці,
ремісники, селяни, починаючи з 12 ст. будували численні замки,
монастирі, міста, які змушені були протистояти тиску нової імперії
- Туреччини. Боротьбою з турками уславили свої імена в історії
Румунії Стефан Великий, Мирча Старий, Михай Хоробрий та інші.
Особливе місце серед них займає Янку де Хунедоара для румунів
і Янош Гуняді для угорців, регент королівства і батько одного з
найбільш визначних королів Угорщини - Матяша Корвіна (в
середньовіччі румунська знать Трансільванії мадяризувалася
швидкими темпами, таким чином, румунське походження Яноша
Хунедоари цілком імовірне).
Проте, з легкої руки англійського письменника Брема Стокера,
в світі набагато більш відомим є інший персонаж тих часів, а саме,
волоський князь Влад Цепеш, він же Дракула. Влад теж
самовіддано і доволі успішно бився з турками, проявивши
непересічні військові, дипломатичні і організаторські таланти, але
найбільше уславився несамовитою жорстокістю по відношенню
як до ворогів, так і до своїх підданих. Про цю його рису, якою він
відрізнявся навіть в ті далеко не ліберальні часи, говорять
прізвиська: Цепеш - той, що насаджує на кіл („цапа” по румунськи
„кіл”), Дракула - диявол. Фантазія Б. Стокера шляхом компіляції
історичних фактів про волоського володаря і місцевих легенд
перетворила вампіра (персонаж румунських казок) в одного з
найвідоміших героїв сучасної масової культури, який, до того ж,
позитивно впливає на розвиток туризму в країні.
Після перемоги турок над угорцями в 1526 р. (битва під
Могачем) територія сучасних Румунії, Угорщини, Словаччини на
160 років повністю потрапила в сферу впливу Османської імперії,
ослаблення якої спричинили, насамперед, Росія і Австрія в ході
багаторічних військових конфліктів 17-18 ст. В 1691 р.
Трансільванія, в 1775 р. Буковина увійшли в склад Австрії, в 1812р.
116
в склад Росії увійшла Бессарабія (сучасна Молдавія).Завдяки
активному сприянню Франції і Росії в 1859 р. автономні князівства
Валахія і Молдова були об’єднані в Румунське князівство, згодом
королівство. Першим королем Румунії став вибраний боярами
німецький принц Кароль Гогенцоллерн. В 20 ст. відбулися вже
більш знайомі сучасникам бурхливі події Першої і Другої світових
воєн, перерозподіл територій, зміна режимів правління.
Економіка Румунії зазнавала часи підйому і спаду. В 1970-х
роках виснажилися нафтові ресурси і країна втратила доходи від
експорту. Погіршення економічної ситуації, прорахунки
диктаторського „комуністичного” режиму Ніколае Чаушеску
довели країну до зубожіння. В результаті революційних подій кінця
1989 р. одіозний режим, один з багатьох, що дискредитували ідеї
побудови суспільства соціальної справедливості, декларуючи їх
лише номінально, перестав існувати.
Цікаво прослідкувати історію Румунії на прикладі міст
Трансільванії. Характерним в цьому відношенні є місто Клуж-
Напока. На початку 2 ст. імператор Траян заснував базу римського
легіону, відому як Напока, що стала одним з центрів романізації
місцевого населення (даків). В часи великого переселення народів
Напока була зруйнована, однак певна романомовна культура в
регіоні збереглася. В 6 - 10 ст. романомовні волохи інтенсивно
контактували із слов'янськими племенами. З 10 ст. Придунайську
низовину заселяють кочові племена угрів. Після утворення
Угорського королівства Трансільванія увійшла в його склад.
Угорські королі сприяли саксам у розбудові поряд з руїнами
римської Напоки німецької колонії, яка була покликана захищати
південні кордони королівства. Місто отримало угорську назву
Коложвар (в румунському варіанті Клуж) і німецьку Клаузенберг.
Лише в 1918 році, після Першої світової війни, Клуж входить в
склад Румунії. З 1940 р. по 1944 р. місто знову належить Угорщині,
а частка угорського населення в ньому досягає близько 80%.
Остаточно румунським місто стало в 1945 р., свою історичну назву
отримало при Чаушеску в 1970-х роках, а найчастіше його
називають подвійною назвою Клуж-Напока.

117
 Карпатські туристичні маршрути в Румунії
Південна Буковина. Основний шлях з України в Румунію
пролягає через Чернівці, де є румунське консульство. їдемо в
Сучаву, яка в 14 - 16 ст. була столицею князівства Молдова, а в
наш час є ключовим містом румунської Буковини. В Сучаві
функціонує музей Буковини, збереглася фортеця, із стін якої
відкриваються навколишні краєвиди, церкви 15-17 ст., руїни
палацу Штефана Великого (15 ст.). В регіоні, серед вкритих лісами
невисоких буковинських гір, знаходяться дивовижні православні
монастирі, основані більше п'ятисот років тому назад. їх
особливість в тому, що розпис стін зроблено не тільки всередині,
але і ззовні, причому фрески і через сотні літ не втратили свіжості
і яскравості кольорів. Найбільш значущим серед них рахується
ансамбль монастиря Воронець, який знаходиться в 5 км на
південний схід від містечка Гура-Хуморулуй, на околиці великого
села Воронець. За красу фресок, виконаних на блакитному фоні
(„воронецька синь”), його називають Сикстинською капеллою
сходу. Чоловічий православний монастир було закрито в 1786 році
австрійською владою і заново відкрито тільки в 1991 році вже як
жіночу обитель.
Від Сучави близько 100 км до курорта Ватра Дорней. Курорт,
розташований на висоті 800 м вже за гірським перевалом,
називають перлиною Буковини. Навколо піднімаються високі гори,
вершини яких сягають 2000 м.
Але Східні Карпати можна перетнути південніше, в районі
ущелини Біказ, яка є одним із найбільш цікавих природних об'єктів
Румунії. Рухаємось через Фалтичени в Тиргу Нямтц. Місцева
фортеця (Cetatea Neamt) визначний пам'ятник фортифікаційної
архітектури 14 ст. Звідси рухаємось в напрямку водосховища
Ізворул Мунтелуй (Гірське Джерело) в долині річки Бистриця,
їдемо вздовж водосховища до масивної греблі і далі в Біказ,
найглибшу і найдовшу гірську ущелину Румунії. Круті та високі
скелі ущелини, які загрозливо здіймаються по обидва боки шосе,
справляють сильне враження. Черговий серпантин дороги
приводить до Червоного озера (Lacu Rosu). В цьому районі
справжнє скупчення кемпінгів, мотелів, пансіонатів, багато

118
 пішохідних маршрутів для ознайомлення з навколишніми
красотами природи і вершинами. Далі дорога йде вниз, в
Трансільванію.
Мараморощина. Походить цей топонім, скоріше за все, від
назви лівої притоки Тиси, річки Мара. Північна частина краю
включає сучасний Хустський, Тячівський та Рахівський райони
Закарпаття, звідки в Румунію можна дістатися через пункти
пропуску „Солотвино - Сігегу-Мармаціей” та „Дяково - Холмеу”.
Сігет, як звичайно називають на Закарпатті Сігету-Мармаціей,
доволі великий населений пункт (45 тис. жителів) з типовою для
європейських міст архітектурою, інформаційним туристичним
центром і саме тут знаходиться єдиний на всю Румунію
український ліцей. Навколишні гори такі ж, як і в Українських
Карпатах, а тутешні села відрізняються оригінальними дерев'яними
брамами. Непропорційно великі, зі складною різьбою, у якій і
релігійні мотиви, і сцени з селянського життя, і інформація про
господаря, вони прикрашають мало не кожне подвір'я. Дерев'яна
архітектура, гарна природа, можливість побачити життя сільської
глибинки приваблюють багатьох іноземних туристів, які, окрім
інших цікавих об'єктів, відвідують Веселе Кладовище (Чимітрул
Весел) в селі Сепинца (15 км від М.-Сігета) - дуже своєрідний
музей під відкритим небом. В язичницькі часи смерть сприймалася
у деяких народів як радість з нагоди закінчення земних мук і
віднайдення райського блаженства. Можливо, ця ідея відбита у
веселій атрибутиці могильних пам'ятників місцевого кладовища...
Трансільванія, країна, що „за лісами”, в давнину -
Семигороддя (по кількості саксонських міст), твердиня Карпат.
Міста Трансільванії в середні віки охороняли південні кордони від
кочовиків, турецької агресії. Захисні функції виконували не тільки
замки, але й укріплені міські квартали, церкви-фортеці.
Унікальність багатьох місцевих населених пунктів полягає в тому,
що вони, незважаючи на плин часу, зберегли в своїй архітектурі
атмосферу середньовіччя. Типовим прикладом є старі квартали
Сигішоари (уг. - Сігешвар, нім. - Шоссбург), батьківщини
валашського князя Влада Цепеша, серед пам'яток старовини в якій
виділяється Годинникова вежа, а також квартали Сібіу, Брашова
та інших міст.
119
 Оснований в 12 ст. Сібіу входив в число міст саксонського
Семигороддя, являючись найбільшим німецьким поселенням в
Трансільванії, важливим центром ремесел, торгівлі, освіти,
культури. Його архітектурні символи - ратуша 15 ст., лютеранський
собор св. Марії 14-16 ст., а найвідоміша споруда - палац
Брукенталь, в якому розташований один з найпопулярніших музеїв
Румунії.
Любителі старовини не пропустять замок Яноша Хуняді,
засновника угорської королівської династії Корвінів, в Хунедоарі
( 120 км на захід від Сібіу, у підніжжі гірського масиву Пояна Руска),
фортецю Фегераш (80 км від Сібіу в напрямку на Брашов). А
любителі сильних вражень обов'язково проїдуть по
Трансфегерашському шосе (DN7C), побудованому з військовою
метою в період 1970-1974 pp., під час правління Н. Чаушеску.
Авантюрний проект забрав не тільки багато матеріальних ресурсів,
але і людські життя в результаті нещасних випадків, яких практично
неможливо було уникнути в таких екстремальних умовах
будівництва. Зате, завдяки Чаушеску, гідному послідовнику Влада
Цепеша в 20 ст., туристи можуть подорожувати по найгарнішій
гірській дорозі Європи. Дорога, яка представляє собою 90 км
серпантинів, крутих поворотів, тунелів і віадуків, піднімається на
висоту 2034 м до озера Балеа і перетинає найвищий хребет
Південних Карпат між вершинами Молдовяну і Негою по тунелю
довжиною 884 м. Вона з'єднує міста Трансільванії і Валахії
Картішоара і Куртя де Арджеш. Звертаємо на 7С з траси Сібіу -
Брашов і їдемо 22 км до водоспаду Балеа (Balea Cascada) і
однойменного готелю. Від готелю до озера Balea lac можна
піднятися не тільки автомобілем, але і в кабіні канатної дороги.
Шосе примхливо звивається над проваллями і поступово набирає
висоту, відкриваючи все ширші горизонти. Не дивно, що в зимовий
період і за несприятливих погодних умов унікальну, видовищну,
мальовничу дорогу закривають для проїзду. Наверху, поряд з
озером Балеа льодовикового походження, пропонує свої послуги
готель-кабана, а найдовший в Румунії тунель виводить
мандрівників на південну сторону гірського пасма. Тут значно
тепліше, і після перших кілометрів серпантинів вже більш пологий
120
спуск тримає напрямок на водосховище Видрару. На єдиній
розвилці дороговказ на Куртя де Арджеш показує наліво. Огинаємо
озеро східним берегом. Час від часу зустрічаються готелі, з'їзди
через ліс до води, де стоять намети відпочиваючих. Після доволі
тривалого шляху зупиняємося біля височенної, 167-метрової
греблі, циклопічної інженерної споруди місцевої ГЕС. Дорога
закладає черговий крутий віраж і на одному з поворотів, справа
від шосе, в долині річки Арджеш, на одинокій і стрімкій скелі
видніються руїни фортеці Поенарі, яку пов'язують із життям і
діяльністю валашського князя Влада Депеша. До залишків
старовинного замку, покинутого ще в 17 ст., веде стежка, якою
слід подолати крутий підйом. В якості винагороди очам
відкривається вигляд на озеро Видрару з греблею, що одна з
найбільших в Європі, а вдалині ледве-ледве проглядаються піки
гірського масиву Фегераш. Відвідувачів тут небагато. Туристи з
різних країн поспішають, як правило, до замку Бран поблизу
Брашова, який хоч і не має відношення до Дракули, зате набагато
більш фотогенічний і доступний.
Долина Прахови - Брашов. Маршрут Синая - Буштені - Азуга
- Предял - Брашов проходить по уславленому курортному регіону
Румунії.
Синая (16 тис. жителів) - це самобутнє містечко із старовинною
архітектурою, гірськолижний курорт, розташований на висоті 800
м над рівнем моря, в долині річки Прахова. На крутосхили масиву
Бучедж, на висоту 2056 м можна дістатися підйомником прямо з
центра міста. В Синаї знаходиться палац Пелеш - колишня літня
королівська резиденція і теперішній музей, цікавими для туристів
є палац Пелішор, меморіальний будинок-музей композитора Д.
Енеску. Найстарішою архітектурною спорудою, власне з якої і
започаткувалося місто, є православний монастир Синая,
заснований у 17 ст. В музеї монастиря зберігається перша Біблія,
перекладена на румунську мову.
Гірське містечко Буштень (12 тис. жителів, 5 км від Сінаї)
називають „воротами Бучеджу”. Це основний пункт початку
екскурсій в гори Бучедж, центр туризму в літній період і
гірськолижний курорт взимку. Пішохідні маршрути, фунікулер,
121
канатна дорога відкривають туристам красу і пишність румунської
природи. Нікого не залишить байдужим вид на місто з піку
Карайман (2300 м), скелі Сфінкс і Бабеле - природні „скульптури”
з обрисами сфінкса та двох старих жінок, розташовані неподалік
від підйомника, гірський ландшафт, що відкривається погляду від
Хреста Героїв, встановленого в пам'ять загиблим в Першій світовій
війні на висоті 2384 м.
В напрямку гірського перевалу проїжджаємо Ажугу ( 7 тис.
жителів, 1000 м н. р. м.), в якій теж розвинена туристична
інфраструктура. В 25 км від Синаї, на вододілі річок Прахова і
Тиміш, на колишньому кордоні Валахії і Трансільванії знаходиться
Предял - найвисокогірніше містечко Румунії. Це кліматичний
курорт і гірськолижний центр на перевалі висотою 1160 м між
горами Бучедж і Баюл. Тут круглорічно працюють туристичні бази,
вілли, котеджі, туристи мають можливість подорожувати
маркованими стежками по навколишніх лісах, луках, вершинах.
Брашов (рум. Brasov, уг. Brasso, нім. Kronstadt, 285 тис. жителів,
25 км від Предяла) є одним із семи міст Трансільванії, заснованих
в 12 ст. саксонцями, вихідцями із Рейнської області. В кварталах
старої частини міста примхливо змішалися готика, ренесанс,
бароко. Серед визначних архітектурних об'єктів - старовинні
храми, фортеця, в якій діє музей міста, забудова площі Ратуша.
Із Брашова 12 км до найбільш визначного у Румунії,
популярного і фешенебельного курорту Пояна Брашов,
розташованого посеред хвойних лісів на висоті 1030 м, у підніжжя
гори Постеварул (1804 м).
На відстані 25 км від Брашова знаходиться знаменитий замок
Бран, своєрідна візитна картка туристичної Румунії. Фортеця 14
ст. біля однойменного села діяла як митний пункт на кордоні
середньовічних князівств. Реставрований і перебудований в 20-х
роках минулого століття замок було перетворено в королівську
резиденцію, пізніше в музей. Оточений парком загадковий лабіринт
замкових споруд мов би зійшов зі сторінок книги Брема Стокера.
Не завдяки історичним реаліям, а саме за зовнішній вигляд, його
називають замком Дракули.

122
 Фортеця Ришнов (рум. Rasnov, нім. Rosenau, уг. Rosznyo)
піднімається над однойменним містечком на відстані 15 км на
південний захід від Брашова і приблизно на такій же відстані від
Брана. Звідси відкривається прекрасний вигляд в долину, на
віддалені гори, тут працює музей, а найбільш цікавим об'єктом є
глибоченний, якщо вірити місцевим гідам, 147-метровий колодязь.

ВИБРАНІ ПІШОХІДНІ МАРШРУТИ ПІВДЕННИХ

КАРПАТ.
1. Гори Бучедж - Бран. Вихідна точка - м. Синая або Буштені.
На гірський хребет можна піднятися на підйомнику. Дорога, що
йде хребтом, мало відрізняється від аналогічної в Українських
Карпатах. Найвищою точкою маршруту є гора Омул (2505 м), біля
якої знаходиться гірський готель Ому. Звідси нитка маркованого
маршруту проходить через гору Скара (2422 м).
2. Зарнешті - Пятра Краулюй - Зарнешті. Кільцевий
маршрут проходить через відомий каньйон Прапастійле, на стінах
якого прокладені складні маршрути для скелелазів. Проходимо
маркованою стежкою в напрямку кабани Курматура. Далі йде
підйом на г. Турнул (1923 м) і перехід хребтом Пятра Краулюй до
його найвщої точки - г. Ла Ом (2238 м). Спуск в напрямку
притулку (рефуджії) Грінд.
Маршрут технічно складний, дозволяється проходити
спортсменам з досвідом гірського (не плутати з пішохідним !)
туризму. Можливі різноманітні варіації, а саме, радіальні маршрути
до вершин Tumul, Askutit, La Om, маршрут рефуджія Грінд- г. Ла
Ом - рефуджія Шпірля - кабана Плаюл Фолі. На радіальному
маршруті можна дійти до технічно складної ділянки і повернути
назад, тобто такі маршрути є безпечними для всіх любителів
активного відпочинку в горах.
3. Радіальний маршрут на г. Молдовяну. Маршрут дає
можливість підкорити „румунську Говерлу”. В будь-якому випадку,
навіть при відмові від підкорення найвищої точки Румунії, сам по
собі похід в горах Фегераш є надзвичайно цікавим. На Фегераш
теж можна піднятися на підйомнику, а саме, до озера Балеа Лак.
123
Але це озеро знаходиться в районі гори Негою, до Молдовяну звідси
далеко. Набагато ближче до мети від озера Подрагу. Перевагою
цього напрямку є наявність гірських готелів вздовж маршруту, що
обіцяє більший комфорт і безпеку. Вихідною точкою є маленьке
містечко з назвою Вікторія, куди добиратися необхідно із Сібіу.
Далі піший перехід кабана Арпас - кабана Турнурі - кабана
Подрагу. Звідси, залежно від обставин, радіальний маршрут на
Moldoveanu (2544 м) через Vistea Mare (2527 м), або знайомство з
околицями, споглядання краєвидів. Дивитись тут є на що. Це і
водоспад Cascada Podragu, і перевал Curmatura Iezerului, і вершина
Tarita 2419м., що височіє над озером. Перехід в зворотному
напрямку, від Подрагу до Вікторії, займає один ходовий день.

КАРПАТИ СЛОВАЧЧИНИ І ПОЛЬЩІ

Словаччина - невелика країна Центральної Європи, яку
лаконічно можна охарактеризувати наступною мовою цифр:
населення - 5,4 млн.; найбільші міста - Братіслава (столиця, 450,3
тис. жителів), Кошіце ( 241 тис.), Прешов (92,7 тис.), Нітра (87,3
тис.), Жиліна (86,7 тис.), Банска Бистріца (85 тис.); максимальна
довжина 428 км, максимальна ширина 195 км, близько 40%
території займає гірська місцевість. Природні ландшафти
охороняються завдяки створеній мережі національних парків, в
склад яких входять всі основні гірські масиви: Білянські, Високі,
Західні і Низькі Татри, Велика і Мала Фатра, розташовані в
північній і центральній Словаччині. На відміну від переважної
більшості карпатських масивів, Високі Татри є горами альпійського
типу із стрімкими вершинами, скелястими хребтами, що
здіймаються над мальовничими долинами, де багато озер, річок,
водоспадів, а їх домінуючий пік - Герлаховски Штіт (2655 м), є
найвищою точкою у всій гірській системі Карпат. Водночас, це
найменші гори альпійського типу в Європі, протяжність яких не
перевищує 30 км, тому їх називають „малі великі гори”, „іграшкові
гори”. Із міста Попрад, що знаходиться кілометрів з 15 до них, в
ясну погоду видно практично весь головний хребет, який
ірреальною картиною раптово виростає посеред рівнини перед
очима спостерігача і здається зовсім невеликим.
124
 Національний парк Високі Татри (або ТАНАП -Татранський
нац. парк) створений в 1948 році, розташований в районах
Кежмарка, Попрада, Ліптовского Микулаша, включає також
Білянські і Західні Татри і рахується одним з найпривабливіших
природних парків Словаччини. Найбільш відомими місцевими
вершинами, окрім Герлаха, є Ломніцкій Штіт (2634 м), Крівань
(2495 м), Рисі (2499 м). Наймасивнішою скельною стіною,
притягальною для альпіністів, є 900-метрова стіна Малого
Кежмарского штіта. В льодовикових цирках нараховується вище
сотні озер, найглибше з яких Велике Гінцово озеро - 54 м. Серед
великої кількості водоспадів на території парку виділяється
каскадний 80-метровий Кметов водоспад. Основними
туристичними центрами і кліматичними курортами є Татранска
Ломніца, Старий Смоковец, Штрбске Плесо. Наприклад, містечко
Штрбске Плесо розташоване на висоті 1355 м серед смерекових
лісів, що сприяє лікуванню хронічних захворювань дихальної
системи, в тому числі, бронхіальної астми, алергічних ринітів.
Головна лікувальна процедура - прогулянки, перебування на
свіжому повітрі, для чого тут створені ідеальні умови. Розвинута
туристична інфраструктура дає можливість вибору різних видів
відпочинку і оздоровлення всім категоріям відпочивальників.
Зокрема, в Татрах прокладена густа мережа маркованих
туристичних стежок різного ступеня складності і тут головне
правило - підбирати посильний маршрут, згідно рівня підготовки.
Адже це хоч і малі, але справжні високі гори, де слід передбачливо
уникати небезпек і не потрапляти в ситуації, коли виникає потреба
допомоги гірської рятувальної служби, яка, до речі, добре
споряджена, працює на належному рівні, чергує цілодобово,
круглорічно і час від часу, на жаль, змушена виходити на рятувальні
роботи.
В межах національних парків заборонено сходити зі стежок,
палити вогонь, розкладати палатки, збирати гриби, ягоди, рвати
квіти і багато іншого. Інакше не можна, тому що гори відвідує
багато і, навіть, дуже багато туристів. Більшість із них ідуть в
одноденні радіальні маршрути з маленькими рюкзачками, без
спальників, палаток, іншого спорядження. Вранці піднімаються в
125
гори по одному з прекрасно маркованих цікавих маршрутів
ідеально прокладеною широкою стежкою і вертаються вниз
увечері. Для ночівлі в горах споруджені 2 - 3-поверхові туристичні
бази (притулки), або, як їх тут називають, хати, де надається весь
спектр необхідних послуг, а наявні очисні споруди запобігають
забрудненню навколишнього середовища. Долиною вздовж всіх
Високих Татр курсують електрички, які дозволяють легко
добиратися до початку маршрутів і вертатись додому. Для
орієнтування на місцевості продаються детальні карти-схеми 250-
метрового масштабу. В курортних населених пунктах можна
зупинятися в невеликих приватних готелях з кухнею, посудом,
холодильником, де ціни суттєво нижчі, ніж в крупних
відпочинкових закладах, але найдешевшим способом ночівлі є
проживання в наметових містечках-кемпінгах - „Татракемп” в
Дольному Смоковці, „Спорткемгт" в Татранській Ломнїці та ін.

Варіант екскурсійної програми в Словаччині

Їдемо за маршрутом Ужгород - Михайлівці - Кошиці - Пряшів
- Попрад. Відстань з Ужгорода до Кошиць близько 100 км. Серед,
визначних туристичних місць другого найбільшого міста
Словаччини - вулиця Головна (Hlavna), готичний костел Св.
Єлизавети, в крипті якого знаходиться перепохований в 1906 році
з турецького Текірдагу прах бунтівного Ференца Ракоці II,
національного героя Угорщини.
Місто Пряшів є центром історичної області з назвою Шаріш, з
давніх часів заселеної слов'янами, якими в 9 ст. було створено
Великоморавське князівство. В 1692 році ішпаном (управляючим)
цієї області, яка включає Пряшів, Бардейов, Сабинов, Свидник,
власті Австрії призначили молодого Ференца Ракоці (1676 - 1735
рр.), що не завадило йому згодом стати керівником військових дій
проти Габсбургів (війна 1703 - 1711 років) з метою відновлення
угорської державності. Завдяки пам'яткам історії і архітектури,
більшість з яких зосереджена на головній вулиці (Hlavna), місто
називають „Атени-над-Торисою”. Ториса - річка Пряшева, права
притока Горнада.

126
 Між Пряшевом і Попрадом, на пагорбі біля містечка Спішске
Подград`є, розташований найбільший в Центральній Європі замок
Спішскій Град, включений організацією ЮНЕСКО в список
пам'ятників всесвітньої історичної спадщини. Залишки могутніх
стін вражають уяву незважаючи нате, що більша частина фортеці,
всередині якої працює невеликий музей історії середньовічного
Спіша, знаходиться в запустінні.
З Попрада любителі гірських мандрів нетерпляче прямують у
Високі Татри. Як відомо, Татри - гори „цивілізовані” і
загальнодоступні за складністю маршрутів. Разом з тим, це
справжні гори альпійського типу із скельними піками,
льодовиковими озерами, таємничими печерами, водоспадами, гори,
які обіцяють новачкам незабутні враження, досвідченим туристам
- згадку про складні походи, спортсменам - непогане тренування
перед стартами. Після знайомства з курортними містечками,
придбання карти ТАНАПу, можна планувати гірські тури. Самим
високогірним курортом є Штрбске Плесо, звідки за 3 -4 години
піднімаються на Крівань (2494 м), який рахується найгарнішим
піком Словаччини. Адміністративним центром регіону є
розташований на висоті 1000 м Старий Смоковец. На ближню до
Смоковца гору Гребйенок (1285 м) можна піднятися на фунікулері,
вище, наприклад, до Славковского піка (2453 м), потрібно
підніматися пішки (5 годин ходу). У східній частині Високих Татр,
на висоті 850 м знаходиться інший центр туризму і відпочинку -
Татранска Ломніца . Тут працює музей Татранського національного
парку, а на підйомниках можна піднятися на другу вершину Карпат
- Ломніцкій Штіт. Перша частина підйому здійснюється на висоту
1751м до Скалнатого плеса (озера), біля якого розташована
обсерваторія. Звідси можна побачити будиночок метеостанції на
самій верхівці скал Ломніцкого Штіта, куди прокладена траса
підйомника. Від озера розходиться мереживо стежок, доступних
під час туристичного сезону (з червня по жовтень), в тому числі,
популярна серед туристів 45-кілометрова „Татранська магістраль”,
яка траверсує південні схили хребта.
З Татранської Ломніци можна поїхати в Белянські Татри, в село
Татранска Котліна, де знаходиться Белянска печера з сталактитами,
127
підземними озерами, утвореними природою великими залами з
чудовою акустикою, в одному з яких в серпні місяці навіть
відбуваються музичні концерти.
На півночі східної частини Словаччини, на кордоні з Польщею
знаходиться національний парк Пієніни, який охоплює гірський
масив Спішка Магура (частина районів Кежмарок і Стара
Любовня). Найменший серед словацьких природних парків
відрізняється своєрідними природними красотами і мальовничими
пейзажами. Туристів приваблює сюди можливість сплаву на плотах
по річці Дунаєць, русло якої химерними серпантинами
пробивається через вапнякові породи. Від села Червений Клаштор
до Лесніце 9 км сплаву мілкою річкою з спокійною течією вздовж
ущелини із високими, вкритими лісом вапняковими скелями,
залишають незабутні враження.
Національний парк Словенскій Рай з найвищою горою Яворина
(1186 м) знаходиться на території Брезно, Попрад, Рожнява і
Спішска Нова Вес. Характерною особливістю парку є наявність
глибоких ущелин і тіснин. Заслуженою популярністю серед
туристів користується каньйон Горнада, берегові краї якого місцями
здіймаються до висоти більше 300 м. Це ділянка гірської течії
річки Горнад довжиною приблизно 16 км, яка закінчується біля
Сміжан. Вздовж прокладеного каньйоном пішохідного маршруту
до скал прибито 320 м ланцюгів, встановлено 7 металічних містків,
140 драбин, десятки метрів дерев'яних лавок. Унікальною є
занесена в список ЮНЕСКО Добшинська льодяна печера, доступна
для відвідувачів з 15 травня по 1 жовтня. До льодяної печери,
екскурсії в яку проводять ще з 1887 року, слід їхати з Попрада на
південь, в напрямку Добшина. Словенскій Рай належить до
найбільш відвідуваних туристичних місць Словаччини.
Щоб потрапити в найгарніші місця в Низьких Татрах, слід їхати
з Попрада через Ліптовскі Мікулаш в Демановску Доліну. На
схилах гір прокладепі канатні дороги, лижні підйомники.
Домінуючі місцеві вершини - гора Дюмб'єр (2045 м) і Хопок
(2024м).
Місто Банска Шт'явніца знаходиться в тій частині Словацького

128
Середньогір'я, яка називається Шт`явніцке Врхі. Лабіринт вуличок
старого міста розташований на схилах гір, в надрах яких із давніх
часів добували золото і срібло. В шахтні виробітки, переобладнані
в музей, проводяться екскурсії. Місто тривалий період рахувалося
лідером в галузі гірничої справи, у 18 ст. тут була створена гірнича
академія, де працювали провідні фахівці Європи. З 1993 року
Банска Шт'явніца теж фігурує в списках ЮНЕСКО серед світової
культурної спадщини.

Польські Татри
Частина Високих Татр знаходиться на території Польщі.
Відправним пунктом для походів в гори з польської сторони,
воротами в національний природний парк, є місто-курорт Закопане
- „столиця” і головний транспортний вузол Польських Татр. Від
місцевого автовокзалу регулярно відправляються автобуси і
маршрутки у всі долини Татранського національного парку. В
інформаційному кіоску можна придбати карту парку, план міста,
дізнатися про готелі, ціни, режими роботи гірських турбаз, які, на
відміну від словацького варіанту, називаються не хатами, а
схронісками (schronisko).
Практично всі найцікавіші для туристів місця в межах парку
реально відвідати за 5 - 6 днів. Серед таких місць фігурують
наступні: гора Гевонт (1894 м), хрест на вершині якої добре видно
із Закопане; Каспровий Верх (1987 м) з трасою підйомника, завдяки
якому ця вершина найбільш відвідувана в Польських Татрах;
долина П'яти Ставов Польських (тобто, озер); озеро Морське Око;
найвища точка Польщі пік Рисі (2499 м) на кордоні із Словаччиною.
Сюди слід включити також знаменитий „шлях Орла” згідно
маршруту перевал Заврат(2158 м) - Малий Козій Верх (2228 м) -
Козій перевал - Козій Верх (2291м) - траверс під Задній Гранат.
Цей маршрут по скельному хребту з ланцюгами, залізними скобами
і драбинами рахується загальнодоступним, але є небезпечним і не
рекомендується тим, хто боїться висоти. При раптовому погіршенні
погоди, самопочуття слід якнайшвидше спускатися вниз, а для
успішного проходження траси потрібно спорядити штурмовий

129
рюкзак із найбільш необхідним: рукавиці, страховочний шнур,
дощовик, аптечка. Для сміливців платою за певний ризик є сильні
враження і приголомшуючі види. На противагу цьому складному
маршруту похід, наприклад, до озера Морське Око проходить по
асфальтованій дорозі. Окрім пішохідних, можна здійснювати тури
різного ступеня складності на прокатних гірських велосипедах.

РІЗНЕ ПРО КАРПАТИ

Геологія Карпат
Найбільш древні гірські породи, знайдені в Карпатах, виникли
біля 1,2 мільярда років тому. Сучасна геологічна структура Карпат
сформувалася протягом 230 млн. років під час альпійського циклу
тектонічного розвитку, який поділяють на чотири періоди:
рифтовий, океанічний, перехідний і орогенний, що почався на межі
палеогену і неогену. Саме на початку останнього, тобто 23-25 млн.
років тому, почали діяти потужні сили стискання земної кори,
флішовий басейн був зім'ятий в складки і піднятий на значну
висоту, утворивши застиглі хвилі сучасних гірських хребтів. В
місцях стику флішу (морських осадових порід) із твердішими
кристалічними породами утворювалися покриви (насуви), тому
Карпати мають і покривно-складчасту будову. Компенсуючи
підняття складчастої зони утворився Карпатський внутрішній
прогин, а значна амплітуда вертикальних рухів призвела до появи
тріщин земної кори, виливу магми. На протязі всього неогену у
Внутрішніх Карпатах діяли потужні вулкани, що призвело до
накопичення величезних мас порід, утворення пасма гір, які
називають Вулканічними Карпатами.
В четвертинному періоді, який почався “всього” 1,8 млн. років
тому, вулканічна діяльність вичерпалася, формування рельєфу
відбувалося під впливом кліматичних умов. Четвертинне
зледеніння залишило сліди на вершинах Карпат у вигляді морен -
кам'яних осипів, цирків і карів - чашоподібних і кріслоподібних
заглиблень із крутими скелястими схилами, кам'яних потоків, які,
в залежності від регіону, мають різну місцеву назву: горгани,
греготи (тому, що каміння „грегоче”, тобто гуркотить при ходьбі),
цекоти, аршиця.
130
 Давні кристалічні породи (мармур, кварцити, сланці), флішеві
відклади, вулканічні породи, продукти руйнування гір - моласи,
морени, кари і цирки є матеріальними слідами численних
метаморфоз “земної тверді” в регіоні Карпат. Реліктами колишніх
водойм залишилися рівнинні озера, до яких належать розташовані
в Угорщині озера Балатон і Веленце, а горотворчі процеси тривають
і досі, хоча і не інтенсивно. Про це свідчить підняття окремих
ділянок (1-4 см на рік), землетруси силою до 5-6 балів, епіцентр
яких знаходиться найчастіше в горах Вранча, на території сучасної
Румунії. Так, за період з 1901 по 1980 рік в регіоні сталося біля 30
цих небезпечних явищ природи, а в 1976 році, при черговому
землетрусі з епіцентром в Румунії, в Закарпатській області
зафіксовано коливання земної кори силою до 4-х балів.
Геологічні процеси зумовили виникнення в Карпатах родовищ
різноманітних копалин, серед яких найбільше нерудних - кам'яної
солі та будівельних матеріалів (каолін, мармур, андезит, пісковики,
вапняк, глинисті сланці та ін.).
Каолін, або біла глина, утворюється при вивітрюванні гранітів.
Назва походить від китайського „кау-лінг” - висока гора: так
називалось родовище каолінів. В минулому із Карпатських каолінів
робили знаменитий віденський фарфор, зараз вони служать
сировиною для фарфоро-фаянсової промисловості, для
виготовлення фарб, мінеральних лаків.-
З Вулканічним хребтом та його передгір'ями, цією велетенською
природною хімічною лабораторією минулих епох, пов'язані також
запаси рудних копалин. Відомо про десятки дрібних родовищ
залізних руд, поліметалів, марганцю, молібдену, бокситів, алунітів,
хромітів, кобальту та ін. Їх розробка не загрожує навколишньому
середовищу, оскільки промислова цінність цих руд із-за незначних
розмірів покладів, здебільшого, не представляє інтересу. В
Карпатах зустрічається корінне і розсипне золото, самородне
срібло, є поклади бурого вугілля, газу, нафти. Самоцвіти
представлені гірським кришталем, відомим під назвою
марамороських діамантів. Виявлені серед флішевих утворень
діаманти переважно безколірні, зрідка зустрічаються з коричневим
або сірим відтінком. Розміри кристалів здебільшого від 1 до 12
131
мм, найбільш крупні - 15-30 мм. Одиничні кристали добре
огранені, мають високі декоративні якості, вони є цінною
сировиною для ювелірних виробів. Взагалі кажучи, гірський
кришталь - це прозорий різновид кварцу, який являє собою окис
кремнію (SіО2,), що є одним із найбільш розповсюджених мінералів
в земній корі. Назва мінералу, можливо, походить від німецького
„кверерц” - так в давнину називали кварцові жили. В залежності
від умов утворення відомі різні модифікації кварцу, які
відрізняються, зокрема, кольором: моріон - чорний кварц,
раухтопаз - димчастий, аметист - фіолетовий, цитрин - жовтий.
Кварц застосовують в оптиці, електроніці (кварцові резонатори,
п`єзоелементи), скляній промисловості. Гама кольорів штучно
вирощених кристалів значно багатша від природних.
Широко розповсюджений кальцит, або вапняковий шпат СаС03.
„Кальцис” -грецькою означає вапно. Чистий кальцит безколірний,
але домішки можуть забарвити його в будь-який колір. Прозорі
монокристали кальциту, названі ісландським шпатом, мають
властивість розщеплювати світло на два промені. Кальцит
використовується у виробництві цементу (мергели), будівництві
(вапняки), облицюванні споруд (мармури). Ісландський шпат дуже
цінна оптична сировина.
Доломіт (по прізвищу Долом'є) - утворюється при формуванні
осадових вапнякових порід. Використовується як вогнетривкий і
термоізоляційний матеріал, в хімічній та інших галузях
промисловості.
Опал - аморфний твердий гідрогель кремнезему (SiO2х nН2O),
забарвлення якого визначається домішками. Назва , імовірно,
походить від латинського „опалус”, що означає „дорогоцінний
камінь”. Вміст води в мінералі змінюється, з часом опал
зневоднюється і перетворюється в халцедон. Дорогоцінні
різновидності опалу мають дивовижну властивість світіння
окремих частин всередині каменя (явище опалесценції).
Андезит - магматична тверда гірська порода сірого кольору, яка
виникає при охолодженні лавових потоків, в склад якої входять
вулканічне скло, інші мінерали. Туфи - гірські породи різного

132
складу, що утворилися із твердих продуктів вулканічних
вивержень: попелу, піску та ін.
Дарами древнього вулканізму є наявність великої
гідромінеральної бази, яка стала основою створення багатьох
санаторно-курортних закладів в Карпатах.

Природа Карпат
Ліс відіграє десятки важливих функцій, серед яких
водорегулююча, ґрунтозахисна, кліматоутворююча, очищення
повітря, постачання кисню, рекреаційна і ще багато інших, які
неминуче відсувають його роль як джерела деревини на
другорядний план. Саме ліси представляють найбільше природне
багатство Карпат. Через високу цінність деревини букові ліси, серед
яких збереглися лише невеликі осередки пралісів, яких ще не
торкалася рука людини, зазнали сильного знищення і потрібно
десятки років, щоб їх відновити. Вище букових лісів домінує
смерека (ялина європейська), ялиця. Рідко зустрічаються
вкраплення сосни кедрової європейської (кедра європейського),
тиса. Сосна кедрова європейська це дерево 20-35 м заввишки, живе
більше 700 років, зустрічається в Горганах і Чорногорі, зникаючий
вид. Найінтенсивніше вирубували сосну в Карпатах протягом XVI-
XVII ст. Тис ягідний - рідкісне дерево, релікт третинного періоду,
тривалість життя якого може складати три і навіть більше тисячі
років. Зовні тис, порівняно з буками, смереками і ялицями, здається
непоказним. Дерева переважно невисокі, із тонким сріблясто-сірим
стовбуром, ростуть вони дуже повільно: річний приріст деревини
в діаметрі не перевищує 1,5 мм, так що стовбур столітнього тису
має діаметр 10- 12 см, висоту не більше 5-6 м. Старі дерева
досягають висоти 25 метрів. Тис відноситься до хвойних порід,
але, на відміну від них, не містить в собі смолистих речовин.
Натомість, деревина, корені і голки тиса містять в собі отруйні
речовини (алкалоїди), які можуть застосовуватися в медицині для
лікування онкологічних захворювань. В античній міфології тис
фігурує як „дерево смерті”. Перше цвітіння і плодоношення тиса
настає через 20-30 років і відбувається у квітні-травні місяці, ягоди

133
визрівають в кінці серпня. Тисова ягода оранжевого кольору,
солодка на смак і не містить отрути. Її охоче поїдають птахи і таким
шляхом рослина поширюється на інші території. Деревина має
унікальні властивості. Вона надзвичайно міцна, і майже не
піддається гниттю, тому часто тис називають негний-деревом,
залізним деревом. Люди з давніх часів були обізнані з цими
властивостями тису і використовували його для виготовлення
різноманітних виробів господарського призначення, зброї-луків,
стріл, списів, щитів і навіть гарматних ядер. Зберігся переказ про
те, як оборонці Хустського замку розстріляли з гармат тисовими
ядрами загони татарського хана Гірея. Деревиною тиса
оздоблювали палаци правителів у багатьох країнах світу, з нього
робили трони і ложа (наприклад, для князів Київської Русі),
скриньки для коштовностей і парфумів. Археологи знайшли в
розкопках давніх єгипетських пірамід скульптурні портрети
фараонів і їхніх дружин, зроблені з тису. Про тис розповідають
численні легенди: про те, що в давнину ворогів пригощали вином
із тисових кубків, що Венеція стоїть на тисових палях. Тис завжди
високо цінувався, був предметом експорту, часто виступав, як
еквівалент в торгових операціях. У другій половині XVII століття
селяни Гуцульщини платили данину деревиною тиса, яка згодом
потрапляла до Відня, Будапешту, Варшави, Праги. У Відні, у
цісарському палаці “Шенбрунн” і зараз зберігається кімната,
інтер'єр якої повністю виконаний з тисової деревини.
В зв'язку з масовими рубками дерева, яке повільно
відтворюється, тисові ліси занепали ще в 19 ст. і тис рахується
вимираючим видом, незважаючи на те, що ареал його
розповсюдження досить широкий. Тис ягідний зустрічається на
Кавказі, в Чехії, Словаччині, Польщі Португалії, Шотландії, Іспанії,
Греції, Прибалтиці, на Близькому Сході. Найбільша кількість тиса
збереглася на Кавказі та в долині потоку Германець в Словаччині.
В Україні основна кількість тисових дерев зосереджена в
Княждвірському державному ботанічному заказнику в
Франківській області. На схилах правого берега річки Прут, біля
околиць села Княждвір, розташувався лісовий масив одного з
найбільших тисових заказників Європи. Ще в 1914 році група
134
вчених виступила на захист унікального Княждвірського урочища,
в якому на той час нараховувалося до 30 тисяч дерев тиса. Завдяки
цьому, урочище було віднесено до природно-заповідних об'єктів.
Події Першої світової війни нанесли великої шкоди заповіднику:
для потреб армії була вирубана значна частина дерев. З часом
резерват був відновлений і в 1932 році розширений. Державний
заказник “Княждвір” був створений в 1977 р. Його площа
становить на сьогодні 208 га, з яких 70 гектарів займають саме
тисові дерева.
Окрім заповідних зон, тис можна зустріти в дендропарках як
декоративну рослину. В різних куточках Європи збереглися
поодинокі екземпляри поважного віку, які ростуть' з часів
Давньоримської імперії. В Українських Карпатах вік найстаріших
дерев не перевищує 500 літ.
Тільки в Карпатах зустрічається модрина польська, дерево із
родини соснових. Загалом модрини довговічні, трапляються
екземпляри віком до 900 років, проте цей вид живе лише 100-150
років.
Вище лісових масивів розкинулись полонини - високогірні
луки, які прийнято поділяти на субальпійський (1200 - 1800 м) і
альпійський пояси рослинності. Великі площі в субальпійському
поясі займає криволісся з сосни гірської (pinus mugo), вільхи
зеленої, заростів ялівцю, рододендрону східнокарпатського, тут
багато чорниці та брусниці. Гірська сосна, яку називають жерепом,
косодревіною (в Словаччині), „мордохлестом” (деякі
російськомовні туристи, що заблукали в дебрях криволісся)
зростає, наприклад, в Горганах, на Чорногорі, а її густі зарості, що
стеляться по землі, є практично непрохідними для людини.
Деревина сосни смолиста, міцна і еластична, червонуватого
відтінку. Смола відома як карпатський або угорський терпентин,
застосовується в косметиці і медицині. Рододендрон
східнокарпатський зростає на хребтах Чорногори і Гуцульських
Альп. У червні полонини, на яких він росте, набувають святкового
вигляду завдяки суцільним килимам пурпурового цвіту. Його назва
походить з двох грецьких слів: rhodon - троянда і dendron - дерево.
Цей зовсім не схожий на дерево невеличкий кущ в народі інколи
135
називають альпійська троянда, найчастіше - червона рута, що стала
славнозвісною завдяки однойменній пісні. В альпійському поясі
на вологих вапнякових скелях зустрічається і найменше дерево
України - верба туполиста, висота якої становить 12-15 см.
Лучна рослинність високогірних поясів, хоч і сильно змінена
людиною внаслідок інтенсивної господарської діяльності, зберігає
багатий видовий склад. Серед рослинних скарбів полонинських
гір - дзвоники карпатські, гвоздика скупчена, різні види тирличів,
арніка гірська, айстра альпійська, сон білий та багато інших. Ще
зустрічається відомий всім едельвейс або білотка альпійська -
овіяна легендами і повір'ями срібна квітка високогір'я з місцевою
назвою шовкова косиця. Зростає на неприступних вершинах,
оскільки потребує для життя вапнякові скелі. В деяких країнах -
Польщі, Словаччині, Швейцарії - культивується на високогірних
плантаціях. До рослин-альпіністів відноситься і сугайник Клузія,
який часто приймають за арніку гірську і збирають на лікарські
потреби.
Серед рослин зустрічаються і отруйні, наприклад аконіт,
чемериця біла, чемериця Лобеля та інші. Туристам бажано
розпізнавати хоча б ті рослини, які мають отруйні плоди. До таких
відносяться вороняче око, купена лікарська, вовчі ягоди, беладонна
(красавка). Вороняче око - це трав'яниста рослина висотою 10-20
см, росте в буковому лісі, має єдину сизувато-чорну ягоду, яка й
пояснює її назву. Купена - багаторічна трав'яниста рослина 20-70
см у висоту із сімейства лілейних, має білі пониклі квіти та
синювато-чорні ягоди. Вовчі ягоди - це невисокий (30-120 см) кущ
з жовтувато-сірою корою і яскраво-червоними овальними ягодами.
В народній медицині його рекомендують як відволікаючий засіб
для зовнішнього застосування при ревматизмі. Особливо
токсичними є плоди, які викликають сильне отруєння. Беладонна
лікарська - це отруйна рослина висотою 1-1,5 метра з
розгалуженим стеблом і соковитими чорними ягодами завбільшки
з вишню, містить алкалоїд атропін. Атропа - давньогрецька богиня,
яка обриває нитку людського життя. Дійсно, беладонна дуже
отруйна, наприклад, кілька з'їдених ягід можуть спричинити
смерть. Її основна лікувальна властивість полягає в спазмолітичній
136
дії. З народних джерел відомо, що хворі олені, з'їдаючи цю рослину,
видужують. Давньогерманські племена використовували настоянку
беладонни для піднесення духу перед вирішальними боями. Назва
рослини, яка є одночасно і отруйницею і лікарем, в перекладі з
італійської означає “гарна жінка”. Можливо, цією назвою італійці
хотіли вказати на підступність гарних жінок, або ж натякнути на
жіночі хитрощі. У всі часи жінки намагаються бути красивими,
отож колись давно, коли були відсутні сучасні косметичні засбби,
найвинахідливіші з них капали сік цієї рослини собі в очі, в
результаті зіниці розширювалися, очі набували звабливого
таємничого блиску.
Серед грибів смертельно отруйними є бліда поганка, мухомор
білий вонючий, деякі інші. Мухомор важко сплутати з їстівними
грибами, але інколи його використовують усвідомлено
токсикомани, оскільки він містить галюциногенний алкалоїд
мускарин. Інший алкалоїд мухомора - мусцимол - є сильним
спазмолітикам, розслабляє всі м'язи-сфінктери, тому викликає
слиновиділення, дефекацію і т.д., в результаті отруєна людина, на
додачу до загрози життю, являє собою малоприємне видовище.
Представники цієї групи грибів мають уповільнену дію, тому
отруєння виявляється пізно і лікування в більшості випадків
малоефективне. Шкідлива дія інших отруйних грибів, наприклад
сатанинського гриба, червоного мухомора проявляється швидше,
що дає можливість застосувати лікувальні заходи більш ефективно.
Слід мати на увазі, що навіть їстівні гриби при певних умовах
можуть бути токсичними, наприклад, при тривалому зберіганні,
збиранні старих грибів.
Збереженість природних ландшафтів, рослинного світу визначає
стан сучасної фауни Карпат. Фактичний матеріал свідчить про
багатство видового складу: 74 видів ссавців, 267 видів птахів, 10
видів плазунів, 48 видів риб. Гірша справа із статистичними
даними, що характеризують кількісний склад особин. Багато видів
балансують на межі існування, їм загрожує доля попередників. Так
в Х-ХІ ст.. зник дикий кінь тарпан, в XIV ст.. був повністю
винищений бик первісний або тур, в XVI ст. - зубр, в XVII ст. -
лось, в XVIII ст. - бобер, в XIX ст. - бабак гірський та сарна. Проте
137
в Карпатах ще збереглися життєздатні популяції навіть таких
великих хижих тварин, як ведмідь, вовк, рись, більшість з яких
живе на території Румунії та Словаччини. Не є рідкістю олень
карпатський, козуля, кабан, лисиця, кам'яна і лісова куниця, білка,
заєць-русак. Ситуацію суттєво покращують заходи з охорони
природи, відновлення кількості диких тварин. Так, на високогір'ї
Татранського національного парку Словаччини знову, як і сотні
років тому, лунає посвист бабаків, на межі вічних снігів ходять
сторожкі муфлони.
Ведмідь - символ непорушних ландшафтів - вижив лише у
декількох важкодоступних районах Європи: в Карпатах, на
Балканах, в Скандинавії. Колись поширений по всій території
України, став рідкісним навіть в гірських лісах. У Карпатському
біосферному заповіднику час від часу живе до 15 бурих ведмедів.
На відміну від інших хижаків 70% їх харчового раціону становить
рослинна їжа. У 10-12 літньому віці вага звіра становить 250-300
кг, але в стані зимового сну ведмідь практично беззахисний і може,
наприклад, стати здобиччю вовків. Ставлення людей до ведмедів
суперечливе: ведмеді захоплюють і водночас лякають. Одною з
проблем в Словаччині та Румунії, де кількість ведмедів складає по
декілька сотень, є зміна поведінки цих тварин під впливом людини.
У пошуках їжі ведмеді порпаються на смітниках, виходять до шосе,
де їх підгодовують автотуристи, щиро думаючи, що роблять добру
справу. Звикаючи до людей, небезпечні хижаки все частіше
наближаються до населених пунктів, туристичних маршрутів,
замість того, щоб шукати їжу в лісах. Подібних випадків, серед
яких трапляються і курйозні, стає все більше. Наприклад, в засобах
масової інформації повідомлялося про ведмедя, котрий поласував
в саду яблуками-падалицями, які вже забродили. Це викликало
неадекватну реакцію звіра, який ревів серед білого дня поблизу
села, катався по землі, словом, яскраво демонстрував типову
поведінку істоти в нетверезому стані. Найбільш небезпечні
екземпляри приходиться відловлювати і відвозити подалі від
людей. Основним конкурентом ведмедів у збиранні грибів, ягід є
люди, які виносять з лісів та полонин тисячі тон чорниці, малини,
грибів і позбавляють лісову фауну єдиного засобу існування. Тому
138
в більшості країн регіону Карпат діють суворі обмеження, заборона
збирання ягід і грибів не для власних потреб, а для продажу.

Гори і люди
За три тисячі років гірський рельеф практично не змінився. Так
само виглядає характерній конус Говерли, Горгани і Бескиди,
зубчасті шпилі Татр чи Південних Карпат. Для людства той же
період - це часова прірва. Карпати знаходяться в Центральній
Європі, тому через них в різні епохи пролягали шляхи різних
народів. Ці гори завжди були відкриті всім вітрам історії, які
приносили то нові досягнення в сфері господарства, культури, то
навали нещадних завойовників. Хто тільки не переходив через
Карпатські перевали! В свій час їх перетинали скіфи - бородаті
довговолосі вершники на легких і швидких конях, які пробиралися
вздовж берегів Істра (Дунаю), важка кавалерія сарматів, озброєна
довгими піками і прямими мечами, невтримні гунни з
далекобійними луками і плетеними шкіряними арканами,
вилицюваті тюркські вершники на низькорослих грудастих конях,
авари7 алани, угри і багато інших. Тут століттями народжувалися
і гинули все нові і нові держави та людські спільноти, скупі
відомості про яких дають мовчазні артефакти археологічних
знахідок, дані лінгвістики, письмові свідчення давніх істориків та
літописців. Згідно цих джерел інформації, починаючи з 1-го
тисячоліття до н.е. формувалися племена кельтів, германців,
фракійців, слов'ян. В наш час від кельтів-галлів залишилося
небагато - ірландці, шотландці та деякі інші народи на північному
заході Європи. Але багато століть тому було зовсім інакше.
Галичина в Україні, Галлія (давня назва Франції), Галісія в Іспанії,
азійська Галатія - навіть одні лише географічні назви свідчать про
масштаби територій, на яких знаходилися поселення кельтів.
Кельти потіснили древню цивілізацію етрусків, під їх мечами
похитнувся стародавній Рим в 390 р. до н.е., коли римські легіони
були розсіяні а саме Вічне місто було розграбоване, навіть
Олександр Македонський в 335 р. до н.е. не ризикнув вступити в
битву з ними. Бойї - група кельтських племен, які обоснувалися в
долині річки По в місті Бононія (нинішня Болонья), змушені були
139
під тиском римлян перейти Альпи. Вони розселилися на території,
яка отримала назву „країна бойїв” - сучасна Богемія в Чехії.
Внаслідок експансії германців, частина цих кельтських племен
мігрувала в Паннонію (римська провінція на території сучасної
західної Угорщини, східної Австрії) та Карпати. Згідно думки
багатьох дослідників, регіон Карпат став базою, звідки кельти
здійснювали свої набіги на інші країни, бастіоном, який захищав
їх зі сходу
Численними були поселення кельтів в басейні річки Тиса. Сліди
великого поселення вдалося знайти Тиводару Легоцькому (1830-
1915 рр.). Випускнику Кошицької юридичної академії європейське
визнання принесли праці в галузі археології, краєзнавства. В
північно-західній частині міста Мукачева, на невисоких пагорбах
вулканічного походження з двома суміжними вершинами - горою
Галиш і горою Ловачка, Т. Легоцький виявив оппідум, тобто
укріплене поселення кельтів, їхній залізоробний центр. Велика
кількість покинутих залізних знарядь праці, зброї, рештки посуду,
інші знахідки свідчили, що городище раптово припинило
існування. Скоріш за все, археологам вдалося зафіксувати мить
історії - напад ворогів на укріплений ремісничий центр. Аналогічне
поселення могло бути і на відокремленій замковій горі, але там
сотні років розбудовували Мукачівський замок і сліди попередніх
поселень зникли.
Оппідум поблизу Мукачева є найбільшим поселенням кельтів,
знайденим на території сучасної України. Подібні знахідки свідчать
про значний вплив кельтів на життя протослов'янських племен,
який здійснювався завдяки торгівлі, ремеслу, постійним контактам
із сусідами. Вчені-лінгвісти намагаються прослідкувати кельтські
релікти в західноукраїнських діалектах. Назви Галич, Галичина,
як відомо, завдячують галлам. Назви Бойківщина, бойки, вигуки
„боййе” в значенні „ага”, „справді”, які дотепер вживаються в
бойківських говірках, можливо, теж пов'язані з галлами, а саме, з
кельтськими племенами бойїв, які жили тут 2 тис. років тому.
Занепад кельтської культури, їх асиміляція, тобто розчинення серед
інших народів, датується початком нової ери і зв'язується з
посиленням інших варварських племен - даків, германців.
140
 Племена даків (південні фракійці) стали могутньою силою після
об'єднання за часів царювання Буребісти (70-40 рр.). Цар Дакії
Децебал (86-106 рр.) неодноразово перемагав у битвах з
римлянами. Однак, після багаторічних воєн, в 106 р., у вирішальній
битві при Сармизегетузі - столиці країни (південно-західна
Трансільванія), Дакію завоювали війська римського імператора
Траяна. В цьому регіоні була основана римська провінція Дакія,
куди переселялися римляни. Під впливом переселенців, а також
внаслідок фізичного знищення частини місцевого населення, даки
швидко романізувалися. В Римі, на форумі Траяна, в честь перемоги
над даками, в 113 р. була зведена 38-метрова колона Траяна, яка
збереглася до наших днів і є одним із визначних туристичних
об'єктів столиці Італії.
Карпи - варварський народ, який рахується теж, як і даки,
фракійського походження (варварами в античному світі називали
негрецькі народи та племена, що жили за межами Римської
імперії). Назва племені трансформувалася в назву гірської системи,
але, можливо, і навпаки: карпами називали плем'я, що жило в
Карпатах.
Про слов`ян в античному світі довгий час просто не знали. Певні
натяки зустрічаються у давньогрецького історика середини 5 ст.
до н.е. Геродота, який повідомляв про північних сусідів скіфів-
землеробів. Не проявляючи особливої активності на арені світових
подій, ці племена, відомі під назвами венеди, анти, склавини,
спричинили справжню „тиху революцію”. На початку 6 ст. н.е.
виявляється, що вони займають половину Європи, території від
Ельби до Дунаю і Дніпра. Склавини - це змінена візантійськими
авторами на грецький манер самоназва словени. Словени
спілкувалися за допомогою слова, тобто зрозумілої мови. Сусідні
племена кельтів, германців вони називали німцями. Німці все одно
що німі, їх мова абсолютно незрозуміла. Окрім німців, котилися
хвилі кочових племен із азійських степів, але слов'яни міцно
трималися своїх територій, займалися землеробством, великих міст
не будували. Минав час, відбувалися незворотні процеси в
навколишньому світі. На зміну родовим відносинам прийшли
феодальні, виникли перші слов'янські міста і держави.
141
 Сотні років на європейських рівнинах домінували кочові
племена. Спершу це були іраномовні племена скіфів, які називали
себе сколотами (скіфи - це грецька назва). Скіфію завоювали
споріднені племена сарматів. Особливим рубежем в історії
європейських народів є період 4-7 ст. н.е., який називають періодом
великого переселення народів. На території, заселені римлянами і
романізованими кельтами, направилися маси германських
переселенців (готи, вандали, франки, тевтони та ін.), в міграціях
народів активну участь приймали слов'яни, тюрки, іранці, фінно-
угорські племена. В результаті античний світ, тобто світ давніх
греків і римлян, кардинально змінився і почалася історія країн
сучасної Європи. Після сарматів в степах Східної Європи
появляються гунни, які контролювали величезні території, де жили
слов'яни, сармати, германці та інші народи. В середині 5 ст. Атілла-
гун, полководець і правитель, намагався завоювати весь
романський захід. Ім'я Атілла походить із мови готів і означає
„батько”. В 453 р., після смерті вождя, гунська різноплемінна
коаліція остаточно розпалася. Наступними після гуннів
господарями степів стали кочовики авари. З 6 по 9 ст. на території
сучасних Словаччини, Румунії, Сербії та Хорватії існувала держава
Аварський каганат. Аварів викреслив з історії франкський король
Карл Великий. Після розгрому каганату, авари пропали через одне
покоління.
Під час цих міграційних процесів скіфи і сармати втратили
панівне положення і поступово, за виключенням аланів, повністю
асимілювалися. Алани (сарматські племена), створили сильну
державу, яка занепала тільки після монголо-татарського нашестя в
13 ст. Прямими нащадками аланів, витіснених в Кавказькі гори
воїнами Тамерлана, є осетини. Певний період сусідами аланів в
степах півдня сучасної Росії були підвладні хазарським каганам
(ханам) племена угрів. В 9 ст., під натиском печенігів (союз кочових
племен), угри мігрували на захід, перейшли Карпати і зайняли
територію Паннонії. Алано-угорські взаємовідносини поновилися
в 13 ст. після того, як монголи розбили аланів і їх союзників куманів
(половців-тюрків). Угорський король Бейла IV дозволив ясам (одне
з аланських племен) і куманам (кунам) оселитися в центральній
Угорщині. Район проживання ясів, адміністративним центром якого
142
 є місто Ясберень, отримав назву Ясшаг. З ясами пов'язана і назва
Яси - румунського міста в пониззі Прута. До 17 ст. яси повністю
перейшли на спілкування угорською мовою, тому єдиною
збереженою формою скіфо-сарматських діалектів залишилася
осетинська мова.
У другій половині 18 ст. було віднайдено і опубліковано хроніку
„Діяння угрів”, написану на початку 13 ст. невідомим автором,
вірогідно, нотарем угорського короля Бейли III. В хроніці, де
історичні факти тісно переплітаються із художнім вимислом,
наводиться дата і місце переходу семи племен угрів через Карпати,
а саме, 896) рік, Верецький перевал. Очолювали угрів військовий
вождь (дюла) Арпад, головний шаман (кенде), старійшина мирного
часу (гарка). На той час Тисо-Дунайська низовина була заселена
слов'янами, волохами (романізовані даки), германцями (тевтони,
відомі під назвою „товт”, які надалі асимілювалися словаками),
залишками тюрків-авар (припускають, що їх нащадками є секеї,
етнографічна група угорців на території сучасної Румунії). Отож,
місцеве населення змушене було потіснитися. Міграція, асиміляція,
фізичне знищення - методи завоювання нових територій
залишаються однаковими у всі часи. Певний період угри
продовжували вести напівкочовий спосіб життя, здійснювали
набіги на сусідні території. Найбільш боєздатну частину їх війська
складали хазарські роди каварів, які приєдналися до угрів після
невдалого повстання проти верховної влади кагана. Назва „кавари”
походить від угорського „змішувати”. Жорстокі до ворогів хазарські
загони наводили такий жах на європейські народи, що навіть стали
прототипом огрів - персонажів легенд і казок, страшних велетів-
людоїдів. Грабіжницькі походи тривали до 955 р., коли німецький
імператор Оттон І вщент розгромив кінноту нападників. Після
цього угри переходять на осілий спосіб життя, близько 1000-го
року приймають християнство. їх першим королем став Іштван І
(в латинізованому варіанті Стефан І, династія Арпадовичів),
пізніше визнаний святим. Поступово угорці асимілювали місцеве
населення, змішуючись із яким втратили монголоїдні риси,
перейняли звичаї, способи господарювання, культуру, мовні
терміни, особливо ті, що були пов'язані із землеробством,
незнайомим для кочовиків. Уяву про строкатість етнічного складу
143
угорців дають, наприклад, їх прізвища, серед яких часто
зустрічаються наступні: Орос, Лендєл, Неймет, Тотар, Терек, Герег,
Кун і т.д., що в перекладі означає руський, поляк, німець, словак,
татарин, турок, грек, половець. На цьому прикладі можна зробити
висновок, що в історії становлення будь-якого народу на перше
місце виходять питання не генетики, а менталітету, сприйняття
тих чи інших етнічних традицій. Складність реальних історичних
подій, їх віддаленість від сучасників, створюють підгрунтя для
різних міфів. Наприклад, польські аристократи 17-18 ст. напевне
знали, що вони походять від сарматів, французька знать виводила
свій родовід від франків, а решти населення Франції - від
переможених галлів, в угорських хроніках обгрунтовується
походження від гуннів, зустрічаються погляди, що кельти є
предками українців, та інші варіації на подібні теми.
В той же час, велике переселення народів триває і далі, зокрема,
у вигляді міграційних потоків із бідних країн в багаті, із більш
комфортними умовами проживання. Проблеми минулих поколінь
залишаються актуальними, але новітні часи вимагають відмови
від минулих стереотипів, нових шляхів вирішення старих проблем.
В Українських Карпатах формувалися різні етнографічні групи
руського населення, серед яких найбільш численні лемки, бойки і
гуцули. Про русинів пишуть багато, версія про їх походження в
кожного автора своя, зокрема, що русини є окремим народом, що
вони українці, які зберегли старовинну самоназву, слов'янізовані
угорці, тощо. Принаймні, якщо приймати тезу, що слово „руський”
походить від русий, то це відповідає дійсності: жагучих брюнетів
серед них небагато.
Назва „лемки”, як вважається, походить від поширеної у
народній мові діалектної частки „лем” у значенні „тільки”, „лише”.
Лемківщина — найзахідніший край руських земель, займає
частину Карпат по обох схилах Низьких Бескидів. З усієї цієї
території лише частина південно-східної етнографічної
Лемківщини належить сьогодні до України (частина
Великоберезнянського, Перечинського і Ужгородського районів
Закарпатської області). Основна частина Лемківщини знаходиться
в Польщі та Словаччині. Давніми предками лемків, як і бойків,
рахуються білі хорвати - слов'янські племена, котрі проживали в
144
Карпатах і Прикарпатті. У княжі часи Лемківщина належала до
Київської Русі, Галицького і Галицько-Волинського князівств.
Згодом цей край захоплювали і ділили між собою різні держави.
Останній перерозподіл територій відбувався зовсім недавно, після
Другої світової війни. Внаслідок злочинного зговору між урядами
Польщі і Радянського Союзу (операція „Вісла”) корінне населення
північної Лемківщини було насильно депортовано у північно-
західні воєводства Польщі та в Радянську Україну. При всій
складності історичної долі, лемки зберегли народну мову, звичаї,
обряди, багатий пісенний фольклор, легенди та перекази.
Бойківщина - етнографічний район, що займає центральну
частину Українських Карпат. Походження назви має різне
пояснення, наприклад, від уживаного в бойківських говірках
діалектного слова боййе у значенні вигуку „ага”, „справді”. Чимало
поселень цього району давнього походження, згадується в
Галицько-Волинському літописі та в інших середньовічних
джерелах. І. Франко небезпідставно обрав тереном своєї історичної
повісті «Захар Беркут» про події XIII ст. с. Тухлю на Сколівщині.
Поселення гуцулів займають південно-східну частину
Українських Карпат, північні гірські райони сусідньої Румунії.
Походження назви „гуцул” має різне тлумачення і досі до кінця не
вияснене. Одні автори пов'язують її з волоським словом „гоцал” у
значенні „розбійник”, інші виводять від слова „кочули”, вважаючи
гуцулів первісно кочовим племенем. Сліди впливів давніх
тюркських та східно-романських племен позначилися на
традиційно-побутовій культурі гуцулів, діалектній специфіці мови.
Гуцули характеризуються як одна з особливо яскраво виражених
і екзотичних етнографічних груп українського народу. З перевагою
тваринницького характеру господарства великою мірою пов'язаний
і особливий тип гуцульських поселень. Для них властиве
розпорошене розміщення садиб не тільки в долинах, а й на схилах
і верхах гір, тобто ближче до випасів і запасів кормів. На
Гуцульщині зберігся давній тип двору із замкненою за периметром
системою будівель — гражда. Основним матеріалом для одягу були
домоткане вовняне сукно, овече хутро та саморобна шкіра. Але
компоненти традиційного вбрання, зокрема святкового і
обрядового, відзначалися багатою орнаментацією, прикрасами,
145
вишивкою, аплікацією, тисненням на шкірі, металічними
виробами. Особливі й різні додатки до одягу (топірець, шкіряна
торба, черес). Самобутні художні промисли гуцулів - різьба по
дереву, ткацтво, художня вишивка, кераміка, мосяжництво та
писанкарство.
Історія гуцулів багата на різні місцеві повстання. Так, у 1918
році в Ясінях постала на короткий час Гуцульська Республіка.
Опришківський рух, який охоплював райони Прикарпаття,
Буковини і Закарпаття - ціла епоха в історії Карпатського регіону -
найбільш інтенсивним був саме на Гуцульщині. Опришківство
виникло в специфічних умовах Карпат і упродовж чотирьох століть
було основною формою класової боротьби селянства проти
феодально-кріпосницького гніту. Ліси і гори давали можливість
маневрування, ведення партизанської війни. Першу згадку про
народних месників під назвою "опришки" дослідники знайшли у
документах за 1529 рік. Походження назви можливе від
румунського „оprі” (зупинити), „oppressor” (знищувач). В добу
феодалізму вільні селяни перетворилися у залежних і повинні були
відробляти панщину, терпіти сваволю польської шляхти,
румунських, угорських чи українських панів. Селяни у різні
способи боролися за свої економічні і політичні права — тікали
від злого пана шукати гараздів у інших краях, посилали ходоків зі
скаргами до царя, відмовлялися відбувати панщину, захоплювали
панські ліси і пасовища, палили панські маєтки, а найбільш
відчайдушні бралися за зброю. Другим злом для селянина була
рекрутчина. Несправедливість при наборі рекрутів, тривалість
військової служби, муштра, часті війни оздоблювали і лякали
селянських парубків, і ті воліли опинитися поза законом, але бути
в рідних місцях, ближче до домівки, ніж покірно вмирати на полях
битв за цісарів та імператорів у чужих землях. Втікачі від
рекрутчини, з військової служби постійно поповнювали загони
народних месників. Мабуть, цим пояснюється, що опришківський
рух у Карпатах з відміною панщини не припинився, повністю не
згас. Панівні класи намагалися витлумачити опришківство як
наслідок грубості, неосвіченості, лінощів чи потягу до розбою
місцевого населення. Дійсно, були серед „чорних хлопців” (ходили
в чорних сорочках) і звичайні розбійники, але переважна більшість
146
силою обставин змушена була йти в негостинні лісові нетрі із
затишної домівки. Їх було багато — славних опришків, ватажків і
рядових учасників цього збройного антифеодального руху. Архівні
документи зберегли імена Андрійчишина, Баюрака, Волощука,
Гатали, Довбуша, Кокоша, Марусяка... Сотні імен на кожну букву
алфавіту. Віку бунтівникам вкорочували хвороби, рани, зрадницькі
кулі, мотузки катів. Більшість народних месників гинула в
молодому віці, але на ті стежки, котрими вони ходили, ступали
інші:
Та іще ня нихто не бив і не буде бити,
Поки буду бирувати топірець носити.
Через тоту рекрутчину, через тоті ляшки
Покину я вітця, неньку, та піду в опришки.
В піснях і переказах про тих, хто не корився кривді, жорстоким
реаліям життя в добу феодальних відносин, відбито одвічне
прагнення людини до волі, добра, соціальної справедливості. Свої
герої були в кожної етнографічної групи населення. Так,
найвідомішим опришком руського населення Карпат був Олекса
Довбуш, у словаків - Яношік. Останнім опришком, мабуть, був
Микола Шугай із с. Колочави Міжгірського району Закарпаття,
діяльність якого припала на період 1914 - 1928 pp. і надихнула
чеського письменника Івана Ольбрахта на написання повісті
„Микола Шугай - розбійник”.

Географія і міфологія
Як відомо, термін „топонім” означає назву будь-якого
географічного об'єкта. Багато назв зберігаються віками і навіть
тисячоліттями. Щезають мови та народи, а деякі топоніми
продовжують жити. Нові покоління користуються назвами, не
знаючи ні їх значення, ні мови, на якій ці назви колись звучали.
Етимологію (походження) географічних назв визначають
мовознавці, історики, географи, краєзнавці. В багатьох випадках
це легко зробити, в багатьох - важко або неможливо. Розкодовані
топоніми можуть розповісти багато цікавого про минуле, про
географічні умови, які існували колись, про населення даної
місцевості.
147
 Походження назви гірської системи Карпат виводять від
фракійського племені карпів, або, що більш вірогідно, від
фракійського слова „карпе”, що означає скеля (в другому варіанті
виходить, що карпами називали племена, які жили в горах). Назву
Бескиди деякі історики пов'язують із бессами - іншим фракійським
племенем, яке занепало ще в І ст. до н. е. Зрозуміло, що в даному
конкретному випадку імовірність помилковості наведених
тверджень достатньо висока.
Багато назв у Карпатах походить від географічних термінів,
таких як гора, хребет, вершина в іншомовному варіанті, які
залишилися від місцевих жителів минулих часів. Наприклад,
розповсюдженою в Східних Карпатах назвою є Менчул (Манчул,
Менчіл), що в перекладі з румунської мови означає „гора” (muntele).
Назви вершин Гомул, Стримба, Петрос, Негровець перекладаються,
відповідно, як людина (omul - обриси гори нагадують людську
постать), крива (strimb), скелястий (pietros), чорний (negr). В
Румунії, в свою чергу, є географічні назви руського походження
(Бистриця, Бистра, Рускова, Ребра, Прислоп). В середні віки
романізовані волохи тісно контактували з прийшлими
слов'янськими племенами. Волоські пастухи дали назви, які
збереглися до наших днів, багатьом вершинам, полонинам та
урочищам. Гуцули та представники інших етнографічних груп
запозичили у предків сучасних румун багато корисного із ведення
господарської діяльності на полонинах. Не випадково слова бринза,
вурда, ватра, та багато інших є волоського походження.
Народи, які живуть в горах, мають детальну термінологію для
означення гір в залежності від розмірів і форми вершини, від
характеру рослинності, наявності скель, каміння. В Українських
Карпатах в якості назв гір часто застосовуються наступні терміни:
кичера - гора, вкрита лісом, окрім вершини; клива - оголена
вершина гори (тобто, майже те саме, що кичера); магура - висока
окрема гора; грунь - гора, повністю вкрита лісом; горган - висока
гора, схили якої вкривають кам'яні брили; бердо - стрімка гора,
скеля, урвище; гранка - невеликий гірський хребет. Ці та подібні
їм поняття в різних варіаціях багатократно зустрічаються в якості
топонімів: Яворова Кичера, Чорна Клива, Товстий Грунь,

148
Вишковський Горган, Магура, Соколине Бердо та ін. Зустрічаються
також такі зрозумілі назви як Стіг, Ріг, Рожок, Гребінь. Багато
топонімів пов'язано з видовою назвою тура - предка одомашненої
великої рогатої худоби. В минулому могутні дикі бики-тури були
розповсюджені у всій Східній півкулі, а в Європі збереглися до 17
ст. На згадку про них залишилися тільки численні топоніми у
вигляді назв сіл, містечок, річок. В Закарпатті це назви таких
населених пунктів, як Туриця, Турички, Тур'я Пасіка, Тур'я Поляна,
Тур`ї Ремети, Тур`я Бистра, в Прикарпатті - Турка.
Зрозумілі на перший погляд топоніми можуть мати неочікуване
походження. Наприклад, назва Маковиця (гірський масив у
Вулканічних Карпатах, гора поблизу Яремче), можливо, походить
не від маків і, навіть, не від слова маківка, тобто, верх. Деякі
етнографи стверджують, що Маковиця із мови санскриту означає
місце поклоніння, язичницьке капище (що цілком імовірно,
враховуючи індоєвропейські корені мов). Кілька водоспадів в
різних куточках Прикарпаття носять назву Гук, що могло б означати
шум. Але в гуцульській міфології Гуком називають
наймогутнішого злодуха, якого не рекомендується навіть згадувати
вголос. Тому то для нього придумали альтернативні назви - „біда”,
„арідник”. Підвладні йому „щезники” та „лісні” вештаються поміж
смереками, страшать людей, витворяють різні капості в горах.
Зваблюють чоловіків нечестиві втілення молодих жінок - нявки і
лісовиці, туманять і віддають „блудові” на поталу. Блуд -
мовчазний, низенький, страшненький лісовий чоловічок,
зустрічається кожному, хто мандрує горами. В Карпатах він
оселився давно, особливо чіпляється до туристів-початківців,
самотніх мандрівників і водить їх нетрями, намагаючись погубити.
Невелика розвилка, сплутав напрямок - і вийдеш за багато
кілометрів від мети. Не допомагає навіть GPS-система. Чугайстер,
навпаки, високий, білобородий, обрав іншу тактику згуби:
полюбляє розмовляти, танцювати з туристками-молодицями. Якщо
затягне в лігво, прощавай міське життя, чіпси, пиво і джин з
тоніком. Бувають в горах „нічниці”, які крадуть сон, „вировий
вітер”, що може скинути у провалля, „язі” - злі покорчені бабці,
котрі висмоктують із людей силу. Чого варті одні лиш „мамуни” -
високі, зловісні, худі постаті, загорнуті в білі одежі. Люди чують
149
дивні звуки, бачать химерних істот, зустрічають старців, які потім
незбагненно кудись щезають. Найкраще обізнані, що робити в
таких випадках, місцеві чарівники-мольфари. Ефективним засобом
протидії нечистій силі є кілька зубців часнику у кишені, спеціальні
замовляння. Якщо вже сталася якась халепа, допомогти може,
наприклад, освячена писанка, але тільки при наявності яйця від
чорної курки!
Знання міфології дає можливість зазирнути у внутрішній світ
наших предків, які добре усвідомлювали небезпеки навколишнього
середовища. Не так вже багато змінилося з тих часів, людина
залишається безпорадною перед могутніми силами природи,
незважаючи на те, як їх називати. Тепер це геопатогенні зони,
енцефаліт чи бореліоз - хвороби мандрівників, які передаються
іксодовими кліщами і підступно руйнують організм, антропогенне
електромагнітне випромінювання та багато інших реалій, що
далеко перевершують фантазії минулих поколінь.

Безпека в горах
Будь який вид діяльності є потенційно небезпечним. Свою
специфіку мають і небезпеки в Карпатах. Приємно пройтися лісом,
чи вкритими шовковистими травами схилами полонин в сонячний
літній день, та ще й добре второваною стежкою. Під час такої
прогулянки залишається уникати надмірного навантаження,
перегріву і отримувати задоволення від активного відпочинку. Але
погода в умовах високогір'я мінлива, гори за короткий проміжок
часу можуть стати непривітними і небезпечними для людини.
Потрібно бути готовим до чого завгодно: зливи, граду, шаленого
вітру, навіть снігу серед спекотного літа.
Якщо збираються хмари, або чути перший віддалений гуркіт
грому, потрібно швидко спускатися в долину, до межі лісу. Буває,
що гроза застає на відкритій місцевості. В такому випадку слід
укритися у видолинку, присівши на землю, подалі від власних
рюкзаків, в яких, як правило, є металічні предмети, відключити,
про всякий випадок, мобільні телефони. Відстань до епіцентру
грози можна визначити за проміжком часу між блискавкою і громом
з урахуванням швидкості звуку в повітрі, яка складає біля 330 м/с
150
(тобто, за 3 секунди звук проходить відстань близько 1 км). В лісі
не можна ховатися під найвищими деревами або поблизу дерев,
раніше уражених блискавкою.
Гроза може супроводжуватися шквальним вітром, зливою,
градом. Про силу низхідних потоків повітря, що формуються під
час грози, дають представлення ділянки поваленого лісу. Столітні
дерева ламаються як сірники, створюючи ділянки непрохідних
буреломів на значних площах. В якості прикладу масштабного
буревію можна навести стихійне лихо в словацьких Карпатах в
листопаді 2004 року, коли було повалено 11 тис. гектарів лісу.
В погану погоду легко заблукати і вийти в умовах обмеженої
видимості на урвисті схили. При погіршенні погоди найкраще зійти
вниз знайомою стежкою, скориставшись такою перевагою
подорожування в Карпатах, як близьке розташування населених
пунктів. Дійсно, Карпати щільно заселені і відстань до
найближчого села рідко перевищує 10 - 1 5 км. Недоцільно
влаштовувати нічліг високо в горах, звідки важко спуститися вниз
у екстрених випадках.
Небезпечними є кам'яні потоки і розсипи, які в дощову погоду
стають слизькими і підступними. Зламати чи вивихнути в них ногу
з важким рюкзаком на плечах так же легко, як втратити орієнтацію
в цьому кам'яному хаосі, порослому зеленим мохом,
різнокольоровими лишайниками. Великі площі, особливо в
Горганах, займають зарості сосни гірської. Майже непрохідне
криволісся тягнеться на десятки кілометрів і при відсутності
стежки може забрати багато сил, привести до травмування. Тому з
таких заростів потрібно чим скоріше вибиратися, спускаючись
вертикально вниз, до межі звичайного лісу.
Потрібно ретельно продумати маршрут походу і намагатися не
заходити туди, де рідко ступає нога туриста. Там мало шансів
дочекатись допомоги від когось і є ризик попасти в поставлений
браконьєром капкан, зустріти ведмедя чи дикого кабана.
Доволі ризиковано і тому забороняється ходити в гори одному.
Це одне з основних правил, недотримання якого часто приводить
до трагічних наслідків. В поході завжди потрібно мати карту чи
схему, компас, бажано, приймач GPS. Якщо помітили, що йдете не
151
туди, потрібно вернутися і почати маршрут знову. Якщо заблукали
в лісі, слід виходити до води і шукати дорогу: як правило, понад
потічком проходить стежка. Руслом річки краще не ходити,
оскільки воно захаращене буреломом, слизьким, порослим мохом
камінням. Найбезпечніше користуватися маркованими
туристичними маршрутами, застосовуючи принцип „ні кроку без
стежки”. В цьому випадку турист береже і себе, і навколишню
природу.
Слід зробити однозначний висновок, що безпека в горах
визначається, насамперед, людським фактором. Гори карають за
легковажні, непродумані вчинки, тому до походів слід ретельно
готуватися, а саме: вибирати посильний маршрут, підготувати
належне спорядження, продумати харчовий раціон, підібрати
належний час (пора року, погодні умови), набути необхідного
досвіду орієнтування на місцевості, проходження технічно
складних ділянок, дотримуватися вимог безпечної поведінки в
горах. Інформації про сучасне спорядження, склад аптечки і
порядок надання першої медичної допомоги достатньо у
відповідній літературі чи інтернет-сайтах, а досвід набирається
поступово. Тому спершу слід планувати нескладні маршрути,
користуватися послугами досвідчених інструкторів.
Перед виходом на маршрут бажано зареєструватися у
відповідному регіональному відділенні карпатської служби пошуку
та рятування туристів в горах. Така реєстрація безкоштовна, не
передбачає жодних обмежень, дозволяє отримати корисні
рекомендації стосовно маршруту і підвищує рівень безпеки у разі
небажаних випадків. Регіональні відділення рятувальної служби є
у Львові, Ужгороді, Яремчі, Ворохті, Верховині, Рахові та багатьох
інших населених пунктах регіону. їх координати та телефони
екстреного виклику можна дізнатися також на контрольно-
пропускних пунктах заповідників, з інформаційних щитів, а
зареєструватися можна, навіть, по інтернету. Образно кажучи, гори
люблять відважних і обережних, краще перестрахуватися ніж
потрапити в екстремальну ситуацію.

152
 ЛІТЕРАТУРА

1.Wiesner F. Vodstvo a mineralni prameny zeme Podkarpatoruske.

Uzhorod, 1935.
2. Лазаренко Є.А. По Вулканическим Карпатам. Путеводитель.
Ужгород, 1979
3. Штюрмер Ю.А. Карманный справочник туриста. М., 1982
4. Комендар І. та ін. Зелені перлини Карпат. Ужгород, 1985.
5. Закарпатські замки у легендах, переказах, літературних творах.
Упорядник Хланта І.В. Ужгород, 1985.
6. Природні багатства Закарпаття. Ужгород, 1987.
7. Украинские Карпаты. Атлас туриста. М., 1987.
^.Поспелов Е.Туристу о географических названиях. М., 1988
9. Нариси історії Закарпаття, тт. 1,2. Ужгород, 1993.
10. Мацюк О. Скибак І. Короткий нарис історії Трускавця.
Трускавець, 2000.
11. L. Glues, A. Dumitru, Т. Poller. Transylwania twierdza
rumunskich Carpat, Wydawnictwo Bezdroza, 2003.
12. Брендлі У., Довганич Я. Праліси в центрі Європи. Рахів,
2003.
13. Завадяк М., Марусанич Б., Немеш І. Курорт Поляна - оазис
здоров'я. Ужгород, 2004
14. Цигика В.В. Дорогами і стежками Закарпаття. Ужгород,2006.

153
 ЗМІСТ
Передмова З
Де починаються Карпати ? 4
Українські Карпати 6
Туристичні маршрути Українських Карпат 8
1. Львівська область 8
1.1 До вододілу Дністра, Вісли і Тиси 10
1.2 В напрямку Добромиля 14
1.3 Екскурсійні об'єкти в районі Дрогобича 15
1.4 Зі Львова до Верецького перевалу 17
1.5 Моршин і скелі Бубнища 21
1.6 Пішохідні маршрути 23
1.6.1 До скель біля села Бубнище 23
1.6.2 До Синєвидських скель 24
1.6.3 На гору Парашку (1270 м) 24
1.6.4 Радіальні маршрути зі Славська 24
1.6.5 До витоків Стрия і Опору 25
1.6.6 На високі полонини 26
2. Закарпатська область 26
2.1 Вздовж Вулканічних Карпат - по поздоровницям Закарпаття 32
2.2 У верхів'я річки Уж 37
2.2.1 До місця падіння Княгиненського метеориту 38
2.2.2 Гора Кременець 39
2.2.3 До витоків річки Уж 40
2.3 По Верховині 41
2.4 Озеро Синевир 43
2.4.1 На гору Озерна 45
2.5 Вздовж Тиси 45
2.6 Пішохідні маршрути 51
2.6.1 Анталовецька поляна, скелі Соколець 51
2.6.2 На Обавський Камінь 52
2.6.3 Смерековий Камінь 53
2.6.4 Лумшори, полонина Руна 54
2.6.5 Водоспад Воєводин 55
2.6.6 Гора Пікуй 56
2.6.7 Полонина Боржава 57
2.6.8 Вільшанське водосховище, гора Менчул 59
2.6.9 Печери Угольки 60
2.6.10 До Сколиного Берда 63
2.6.11 Полонина Шумнеска, Гора Петрос 64
2.6.12 Скелі Близниці 65
2.6.13 На Говерлу та по Чорногорі 67
2.7 Санаторії Закарпаття 70
3. Івано-Франківська область 79
3.1 До Торуньскього перевалу 30
3.2 Пішохідні маршрути з Мислівки та Вишкова 32
3.2.1 На гору Горгулат (1437 м) §2
3.2.2 На Великий Пустошак (1423 м) §2
3.2.3 На Яйко Ілемське (1680 м) 33
154
3.2.4 Маршрути з Вишкова 83
3.3 У верхів'я річки Лімниці 83
3.4 Пішохідні маршрути в долині Лімниці 85
3.4.1 На гору Середня (1639 м) 85
3.4.2 На гору Високу (1805 м) та Ігровець (1807 м) 85
3.4.3 На гору Грофа (1748 м) 86
3.5 До Яблуницького перевалу 86
3.5.1 Маршрут Борогодчани-Солотвин-Стара Гута 87
3.5.2 Манява 87
3.5.3 Надвірна-Пнів-Бистриця 88
3.5.4 Яремче-Ворохта-Заросляк 89
3.5.5 Буковель, Яблуницький перевал 91
3.5.6 Пішохідні маршрути в напрямку Яремче-Яблуниця-Ворохта 92
3.5.6.1 Маршрут „Стежка Довбуша” 92
3.5.6.2 На гору Хом'як (1542 м) з Татарова 92
3.5.6.3 На гору Шпиці через полоину Маришевську 93
3.5.6.4 До озера Несамовитого із „Заросляка” 94
3.5.6.5. На Говерлу із “Заросляка” 95
3.6 По Гуцульщині 96
3.7 У верхів'я Чорного Черемошу 100
3.8 Пішохідні маршрути Верховинського району 100
3.8.1 На гору Костричу (1586 м) із Кривопільского перевалу 100
3.8.2 На гору Смотрич (1898 м) із Дземброні 101
3.8.3 На гору Піп Іван (Чорна Гора, 2020 м) із Дземброні 101
3.8.4 На гору Піп Іван із Усть-Шибеного 101
3.9 Пішохідні маршрути Косівського району 102
3.9.1 На гору Писаний Камінь (1221 м) 102
3.9.2 На озеро Лебедин 102
3.9.3 На гору Грегіт (1491 м) 102
4. Чернівецька область 103
4.1 Буковинськими Карпатами 105
4.2 Пішохідні маршрути Буковини 110
4.2.1 До Протятого Каміння з перевалу Німчич 110
4.2.2 Пішохідні маршрути з Берегомету 110
4.2.3 Інші маршрути 110
Вздовж кордону 111
Румунські Карпати 111
Гори і туризм 111
Історична довідка 115
Карпатські туристичні маршрути в Румунії 118
Карпати Словаччини і Польщі 124
Варіанти екскурсійної програми в Словаччині 126
Польські Татри 129
Різне про Карпати 130
Геологія Карпат 130
Природа Карпат 133
Гори і люди 139
Географія і міфологія 147
Безпека в горах 150
Література 153
155
 © Цигика Володимир Васильович

ТУРИСТАМ ПРО КАРПАТИ

ПУТІВНИК ТА КРАЄЗНАВЧІ ВІДОМОСТІ

В путівнику описані автомобільні, пішохідні і комбіновані

туристичні маршрути Українських Карпат, наведені відомості про
туризм в горах Румунії, Словаччини і Польщі, коротка інформація
про географію, природу, історію гірської країни.

Фотоматеріали автора-укладача,
а також Наталії Багрій (фото № 16,17,73, 87)
та Михайла Цигики (фото № 67,68,78).

З питань придбання путівника звертатись за телефоном:

095-8414939, або e-mail: kidiov@rambler.ru

Здамо до складання 03.05.10.,

підписано дод руку 02.06.10.,
Формат 60x84/16, Гарнітура Тайме,
Умовно, друк. арк. 12,84

Віддруковано в приватній друкарні ПП ‘Тіовч P.M.”

м. Ужгород, вул. Великокам’яна, 31
Тел.(0312)638717