Слайд 4: На першому курсі Київського університету у 1902 році Володимира

Винниченка заарештували за участь у діяльності Революційної української

організації, і його відправили до Лук'янівської тюрми. Це позначило початок його
політичного життя, яке тривало дві десятиліті.

Після кількамісячного ув’язнення з недостатніми доказами його випустили, але

заборонили навчання в університеті та проживання в Києві. Виключення з
університету призвело до втрати права на відстрочення військової служби, і його
забрали в армію. Однак влада, стурбована його революційним впливом,
утримувала його під арештом в канцелярії роти.

Незважаючи на це, Володимир не бездіяв. Він таємно тікав з роти, переодягавшись

у цивільний одяг, і присвячував свій час роботі серед київського пролетаріату. Його
діяльність була викрита, і перед очікуваним арештом він скинув солдатську
уніформу та емігрував до Галичини.

Слайд 5: Після лютневої революції 1917 року він повертається до Києва. Цього
ж року стає заступником голови Української Центральної Ради, а згодом і
заступником голови Малої Ради. Винниченко є автором майже всіх
декларацій і законодавчих актів УНР. 10 червня 1917 року на другому
Всеукраїнському військовому з’їзді саме він проголосив 1 Універсал
Центральної Ради та 26 червня 1917 року на пленумі Центральної Ради -
Декларацію Генерального секретаріату, яка проголосила курс Української
Центральної Ради на “здійснення суцільної автономії” України. Проте через
деякі протиріччя Винниченко був змушений вийти з уряду, але вже через
місяць знов його очолив.

Слайд 6: Більшовицька січнева інтервенція змусила Винниченка залишити Київ. 9

лютого 1918 року він виїхав на південь до Бердянська під чужим іменем разом із
дружиною. Під час німецької окупації та гетьманського перевороту він
приховувався на Канівщині. В серпні його заарештували та привезли до Києва, де
протягом місяця перебував під домашнім арештом. На таємному засіданні
керівників українських політичних партій створено верховний орган
відновлювальної УНР-Директорії під керівництвом Володимира Винниченка. Однак
через суперечності з Симоном Петлюрою він пішов у відставку та виїхав за кордон.

У еміграції політична кар'єра Винниченка тривала. У Відні він швидко написав

тритомну мемуарно-публіцистичну працю "Відродження нації". Політично
близький до комуністичної філософії, Винниченко мріяв про нову партію, більш
"національну" і тісно пов'язану із історичним минулим України, несучи критику
більшовиків за недостатнє врахування національного фактору.
Слайд 7: В еміграції Винниченко активно розвивав політичну кар'єру, написавши у
Відні тритомну працю "Відродження нації". Спільнота більшовиків не враховувала
національний фактор за його думкою, тому він мріяв про створення
"національнішої" партії, пов'язаної з історією України.

У кінці 1919 року він реалізував цю ідею, залишивши УСДРП і у Відні організував
групу українських комуністів. Винниченко випустив газету "Нова доба" і
оприлюднив лист-маніфест "До класово несвідомої української інтелігенції",
анонсуючи перехід до комуністичних позицій. У період 1919-1920 рр. він написав
три томи мемуарно-публіцистичного твору "Відродження нації", в якому висловив
свої погляди на українську революцію. Винниченко коливався між українською
самостійницькою платформою та ідеєю української радянської республіки в своїх
політичних уподобаннях.
Слайд 8: На початку 1920 року він почав інтенсивно шукати шляхи до повернення на
батьківщину. Радянське керівництво, особисто Володимир Ленін, з прихильністю
поставилося до прохання Винниченка. Наприкінці травня 1920 року Винниченко разом із
дружиною прибув до Москви, де дістав пропозицію зайняти пост заступника голови
Раднаркому УСРР з портфелем наркома закордонних справ, з кооптацією в члени ЦК КПУ.
У вересні 1921 року Винниченко очолив новостворений комітет допомоги українському
студентству в Берліні. Повернувшись до Відня, Винниченко виступає з критикою
національної і соціальної політики РКП та Радянського уряду. Він продовжує уважно
стежити за подіями в СРСР, займається літературною творчістю, живописом