Professional Documents
Culture Documents
Німецька проблема в МВ
Німецька проблема в МВ
Німецька проблема в МВ
У першому виступі президента НДР В. Піка 11 жовтня 1949 р. йшлося про спільне (із
західнонімецьким федеральним урядом) служіння національним інтересам німецького
народу. Отже, принаймні, декларувалося намагання усунути розбрат і створити єдину
Німеччину.
Однак 14 жовтня 1949 р. в газеті "Правда" було опубліковано текст вітальної телеграми
Й. Сталіна керівникам щойно створеної НДР, де про існування іншої німецької держави не
згадувалося, а дефініції Німецька Демократична Республіка і німецький народ –
трактувалися як, по суті, ідентичні.
Після цього уряд НДР у заяві про свою політичну програму проголосив мету ліквідації
сепаратної західнонімецької держави і введення єдиної влади для всієї Німеччини.
Формально НДР мала певні можливості самостійно визначати свою зовнішню політику,
у тому числі й щодо ФРН. Було сформовано Міністерство закордонних справ, НДР стала
членом РЕВ, відбувся обмін дипломатичними представниками з країнами, які встановили з
НДР дипломатичні відносини. ФРН же не мала навіть формальних атрибутів суверенітету:
сфера зовнішніх відносин лишалася прерогативою Верховних комісарів, тому для ФРН
процес подолання розколу Німеччини безпосередньо залежав від розв'язання
суперечностей чотирьох держав.
Уже в лютому 1950 р. Верховний комісар США в Німеччині Д. Макклой надіслав
офіційну ноту главі СКК генералу А. Чуйкову з пропозицією провести "загально-німецькі
вільні вибори". Ця ініціатива ставила керівництво НДР у винятково складне становище,
оскільки виграти ці вибори Соціалістична єдина партія Німеччини за умов вільної
конкуренції партій і під міжнародним контролем не могла, а відмова від
загальнонімецьких виборів позбавила б переконливості аргументи про те, що тільки НДР
послідовно бореться за єдину й незалежну Німеччину. Щоправда, перемога на виборах
була проблематичною і для правлячої у ФРН коаліції. З огляду на це західні країни
розраховували використати цю ідею ще і як засіб стримування уряду К. Аденауера. Однак
НДР відповіла тільки контрпропагандистською кампанією, а радянська контрольна комісія
взагалі не надала Верховному комісару США жодної формальної відповіді.
9 травня 1950 р. було оприлюднено план Шумана. Франція стала ініціатором
укладання угоди про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) замість
Рурського статуту й Міжнародного органу з Руру. Вирішальна роль у новій організації
відводилася Франції, бо участь США не передбачалася, а входження туди Великої Британії
гальмувалося неприйнятними для неї умовами. Підвищення статусу ФРН у цій організації
забезпечувало Франції ще й роль арбітра. А ФРН одержала статус рівноправного
співзасновника системи управління в одній з вирішальних галузей західноєвропейської
економіки.
29 серпня 1950 р. уряд ФРН направив США, Англії та Франції "Меморандум з питання
про нові принципи взаємин між Федеративною Республікою й окупаційними державами".
У ньому висловлювалося прохання схвалити декларацію про припинення стану війни між
союзними державами і Німеччиною, метою окупації проголосити забезпечення безпеки
ФРН від зовнішньої загрози, а в майбутньому регулювати відносини системою угод.
12–18 вересня 1950 р. у Нью-Йорку відбулася нарада міністрів закордонних справ
США, Англії і Франції та сесії Ради НАТО. Уряди західних держав проголосили намір
порушити питання про припинення стану війни з Німеччиною, але затвердили збереження
окупаційного статуту. Нарада також схвалила німецьку участь в об'єднаних європейських
збройних силах.
20–21 жовтня 1950 р. у Празі пройшла конференція міністрів закордонних справ СРСР,
Албанії, Болгарії, Угорщини, НДР, Польщі, Румунії та Чехословаччини. За результатами її
роботи сторони ухвалили спільну заяву з приводу рішень Нью-Йоркської наради трьох
держав про ремілітаризацію Західної Німеччини. Окрім цього, було фактично повторено
пропозиції Паризької сесії РM3C 1949 р. про укладання мирної угоди, виведення
окупаційних військ, створення на паритетних засадах загальнонімецької установчої ради.
Запізнілою реакцією на пропозицію Верховного комісара США щодо проведення
вільних виборів була згода на здійснення "безпосереднього опитування німецького
народу". Західна реакція була однозначно негативною, особливо в частині паритетного
начала.
У цей час США розпочали розробку механізму контролю над "важким партнером",
яким дедалі очевидніше ставала ФРН. Ідея вільних виборів була паліативною, а ідея
переозброєння Німеччини могла стати постійним і досить ефективним засобом контролю.
Для ФРН же ремілітаризація була найкоротшим шляхом досягнення суверенітету.
24 жовтня 1950 р. французький прем'єр-міністр Р. Плевен запропонував план створення
європейської армії. Згідно з ним німецький контингент мав інтегруватися до неї цілком і
складатися з окремих батальйонів. До вищого рівня командування німці не допускалися.
Не створювалися й німецькі військові інститути. Як зазначало багато дослідників, ішлося
про переозброєння німців без переозброєння Німеччини, тому сам план і дискусія навколо
нього виявили суперечності між західними країнами.
Радянський Союз запропонував скликати нову сесію РМЗС з німецького питання. З
метою її підготовки в Парижі з 5 березня до 21 липня 1951 р. відбулася нарада заступників
міністрів закордонних справ чотирьох держав. Через неузгодженість порядку денного
конференцію міністрів закордонних справ було зірвано.
У цей період активізувалася дипломатія НДР. У січні 1951 р. Народна палата НДР
звернулася до бундестагу з пропозицією про переговори. У відповідь ФРН сформулювала
попередню умову про введення на території НДР Основного Закону ФРН. 15 вересня 1951
р. уряд НДР виступив із пропозицією провести загальнонімецькі консультації з приводу
здійснення загальнонімецьких виборів у Національні збори, що їх мали організувати самі
німці, але під міжнародним контролем.
18 вересня 1951 р. конференція міністрів закордонних справ США, Англії та Франції у
Вашингтоні схвалила план створення Європейської оборонної спільноти, згідно з яким
західнонімецькі контингенти мали увійти до європейської армії. Було підготовлено проект
загальної угоди, яка б регулювала відносини трьох країн із ФРН після скасування
окупаційного статусу. Цей проект був схвалений нарадою міністрів закордонних справ
трьох держав за участю канцлера ФРН К. Аденауера 22 листопада 1951 р. у Парижі.
СРСР і НДР, у свою чергу, у березні 1952 р. підготували спільний проект "Основ мирної
угоди з Німеччиною". Ноту, де він містився, було передано послам трьох західних держав
у Москві. У ньому передбачалося припинення окупаційного статусу обох частин
Німеччини, відновлення німецького державного суверенітету в кордонах, згідно з
рішенням Потсдамської конференції, проголошувався нейтральний військовий статус
Німеччини, але з правом мати власні збройні сили.
І хоча саме тоді в Західній Німеччині ідея об'єднання, навіть за умов нейтралізму, була
дуже популярною, усе ж К. Аденауер у ноті-відповіді від 25 березня 1952 р. підкреслив,
що обговорення мирної угоди стане можливим після здійснення вільних виборів та
формування "вільного загальнонімецького уряду", і передумови для проведення таких
виборів мають бути створені за допомогою ООН.
У наступній ноті від 9 квітня 1952 р. радянський уряд, знову повернувшись до ідеї
мирної угоди, застеріг, що згідно зі Статутом ООН німецька проблема не входить до її
компетенції. І тому стосовно загальнонімецького уряду перевірку наявності умов для
проведення виборів має здійснити комісія, створена чотирма державами. Була і третя нота
Радянського Союзу від 24 травня, але всі вони не мали жодних наслідків.
За таких умов США, Велика Британія, Франція і ФРН змушені були грати на
випередження, бо СРСР мав шанс першим оголосити відміну окупаційного режиму.
26 травня 1952 р. представники цих країн підписали в Бонні Загальний договір про
взаємини між трьома державами і ФРН, де передбачалося скасування окупаційного
статусу й надання ФРН самостійності у внутрішній і зовнішній політиці, за винятком
питань, пов'язаних з єдністю Німеччини, із Західним Берліном, з укладанням мирних угод.
Західна Німеччина не могла змінювати свої державні кордони, укладати мирний договір із
СРСР без згоди західних союзних держав. Окрім цього, ФРН повинна була забезпечувати
вільний доступ на територію Західного Берліна. Західні країни лишали за собою право
тримати свої війська на території ФРН до досягнення остаточного мирного врегулювання,
до возз'єднання, право оголошувати надзвичайний стан.
У день підписання Загального договору уряд НДР оприлюднив рішення створити
"заборонну зону" з колючим дротом, чатами і патрулями упродовж усього кордону із ФРН,
хоча угода ще не набула чинності, перебуваючи у стані ратифікації всіма учасниками. Тим
більше, що Боннський договір міг стати чинним лише за умови набрання чинності
договору про створення Європейської оборонної спільноти (ЄОС), який було підписано
вже 27 травня 1952 р. представниками урядів Франції, ФРН, Італії, Бельгії, Голландії та
Люксембургу. Він регламентував би порядок й умови формування єдиної європейської
армії. ФРН отримала б право мати власні збройні сили, однак під командуванням керівних
органів ЄОС. Франція, з одного боку, сподівалася зайняти ключову позицію в
командуванні цієї спільноти, а з іншого – намагалася переконати Радянський Союз у тому,
що головна мета останньої угоди – обмеження переозброєння ФРН і встановлення досить
нетрадиційних форм міжнародного контролю за цим процесом. З огляду на це Національні
збори Франції 30 серпня 1954 р. відхилили угоду про створення ЄОС.
У липні 1952 р. конференція Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН) ухвалила
рішення про початок будівництва основ соціалізму за радянською схемою:
індустріалізація, колективізація, культурна революція. Проте, на відміну від громадян
СРСР, у східних німців залишався Західний Берлін: з 1945 по 1961 рр. територію НДР
покинуло близько 15 % населення (2,6 млн чол.).
Після смерті Й. Сталіна керівництво СЄПН проголосило новий курс, складову частину
якого становило підвищення виробничих норм для робітників. 16 червня 1953 р. почався
страйк будівельників, який наступного дня переріс у глобальні заворушення на всій
території НДР, що набули форми протесту проти політики уряду, СЄПН та державного
апарату.
Режим НДР було врятовано лише завдяки втручанню радянських військ. Після цих
подій жодна політична сила у ФРН не бажала зближення з НДР. Вибори до бундестагу, що
пройшли у вересні 1953 p., наочно продемонстрували розстановку сил після подій у НДР.
Блок ХДС/ХСС на чолі з К. Аденауером здобув переконливу перемогу, а Комуністична
партія Німеччини навіть не набрала потрібних 5 % голосів.
Події 17 липня 1953 р. у НДР і вибори у ФРН відіграли вирішальну роль у розв'язанні
проблеми ремілітаризації ФРН і поглибленні розколу Німеччини.
17 липня 1953 p. західні країни запропонували скликати чотиристоронню конференцію
з німецького питання. Конференція пройшла 25 січня – 18 лютого 1954 р. почергово в
західному і східному секторах Берліна. На розгляд було винесено проект засад мирної
угоди, доповнений новими розділами. СРСР запропонував створити тимчасовий
загальнонімецький уряд, вивести окупаційні війська та провести вільні загальнонімецькі
вибори. Рекомендувалося звільнити Німеччину від сплати повоєнних боргів чотирьом
державам.
Ідею німецького нейтралітету було підсилено запропонованим Радянським Союзом
проектом загальноєвропейської угоди про колективну безпеку, яка була б, на думку СРСР,
альтернативою ЄОС. Позиція західних країн базувалася на плані Ідена, який передбачав
негайне об'єднання Німеччини шляхом загальнонімецьких виборів. Радянська сторона не
погодилася з таким планом.
Уже після Корейської війни США дійшли висновку, що і західноєвропейська і навіть
євроатлантична структури безпеки через недостатню кількість "живої сили", не можуть
забезпечити протистояння гіпотетичному удару з боку СРСР, який має важливі плацдарми
на території Східної Європи. І розв'язати цю проблему, на думку американців, можна
тільки за рахунок Західної Німеччини за допомогою об'єднувальних проектів. Однак тут
винятково важливим було б залучення до них і Франції, і Великої Британії, щоб, з одного
боку, не допустити розколу між ними, а з іншого – забезпечити противагу німецькому
потенціалу в межах інтеграційних інституцій.
У кінці вересня – на початку жовтня 1954 р. в Лондоні відбулася конференція дев'яти
держав – США, Англії, Франції, Канади, ФРН, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу,
де обговорювалося питання про перетворення Брюссельського пакту в
Західноєвропейський союз із залученням до нього ФРН та Італії. ФРН здобувала право
створювати власні збройні сили у складі 12 дивізій (0,5 млн осіб), військово-морські сиди
та військову авіацію (до 1350 літаків)
Формальне рішення про вступ ФРН у Західноєвропейський союз (ЗЄС) і НАТО було
ухвалено на Паризькій нараді дев'яти держав (23 жовтня 1954). Паризькі угоди
передбачали скасування окупаційного режиму у ФРН, уряд ФРН, у свою чергу, оголосив
про те, що він ніколи не вдаватиметься до сили для об'єднання Німеччини або зміни
існуючих кордонів. Окрім того, західнонімецька держава взяла на себе зобов'язання не
виробляти атомної, бактеріологічної та хімічної зброї.
Паризькі угоди набули чинності після всіх передбачених формальностей. 5 травня 1955
р. ФРН здобула суверенітет на засадах нової версії Загальної угоди. 7 травня вона вступила
до ЗЄС, 9 травня – до НАТО. У відповідь Радянський Союз денонсував радянсько-
англійський та радянсько-французький договори 1942 і 1944 pp.
18–23 липня 1955 р. в Женеві відбулася нарада глав урядів СРСР, США, Англії та
Франції, на якій Радянський Союз погодився на принцип вільних виборів за умови відходу
західних країн від ідеї залучення об'єднаної Німеччини до НАТО. Однак ідею
нейтралізації Німеччини було відкинуто західними державами. Женевська нарада
завершилася безрезультатно.
Незважаючи на фактичне фіаско Женевської наради 1955 p., Радянський Союз надіслав
запрошення канцлеру ФРН К. Аденауеру відвідати Москву. У вересні 1955 р. відбувся
візит урядової делегації ФРН в СРСР, безпосереднім результатом якого стало
встановлення дипломатичних відносин між двома країнами. Хоч у Меморандумі,
переданому К. Аденауером радянській стороні, знову містилося невизнання кордону Одер
– Нейсе й ігнорувалася НДР.
У відповідь, одразу після візиту західнонімецької делегації, було укладено Угоду про
відносини між СРСР і НДР, яка надавала цілковитий суверенітет і свободу в питанні
врегулювання своїх взаємин із ФРН. Слідом за ліквідацією у травні 1953 р. Радянської
контрольної комісії було ліквідовано посаду Верховного комісара СРСР у Німеччині
22 вересня 1955 р. керівництво ФРН проголосило доктрину Хальштейна, згідно з
якою встановлення будь-якою країною дипломатичних відносин з "режимом зони" (так
іменувалася НДР) віднині розглядалося як ворожий акт щодо ФРН, що відповідатиме на
такий акт розривом дипломатичних відносин. Це й було згодом зроблено стосовно
Югославії (1957), Куби (1963) та Занзибару (1964).
4.3. Німецьке врегулювання у другій половині 50-х рр. ХХ ст. "Берлінська криза"
1958–1961 років
Пошукові завдання
Проаналізуйте основні підходи до розв'язання німецької проблеми після Другої
світової війни.
У чому полягав зміст проекту Бірнса і якою була реакція на нього з боку Радянського
Союзу.
Поясніть, чому процес створення двох німецьких держав з певного моменту став
незворотнім.
З'ясуйте значення плану Шумана для ФРН.
Охарактеризуйте позиції західних країн під час Берлінської кризи 1958–1961 рр.
Література
Белецкий В.Н. За столом переговоров. Обсуждение германских дел на послевоенных
совещаниях и встречах. – М., 1979.
Веттиг Г. Н.С. Хрущев и Берлинский кризис 1958–1963 годов: политика угроз и
возведение Берлинской стены. – М., 2007.
Кальвокоресси П. Мировая политика после 1945 года. – М., 2000. – Т. 1.
Карягин В. Берлин от "железного занавеса" до бетонной стены // Международная
жизнь. – 1991. – № 4–8.
Наринский М.М. Берлинский кризис 1948-1949 // Новая и новейшая история. – 1995. –
№ 3.
Рахманинов Ю.Н. Послевоенное урегулирование в Европе. – М., 1984.
Родович Ю.В. Германская проблема в 1945–1955 гг. и позиция СССР: концепция и
историческая практика. – Тула, 1997.
Рощин А.А. Послевоенное урегулирование в Европе. – М., 1989.
Семиряга М.И. Как мы управляли Германией. – М., 1995.
Системная история международных отношений в четырех томах. События и
документы. 1918–2003. – М., 2003. – Т. 3.
Филитов А.М. Германский вопрос: от раскола к объединению. – М., 1993.
Пошукові завдання
Проаналізуйте основні причини та передумови перебудови в СРСР.
Якими були альтернативні шляхи розв'язання стратегічних проблем радянської
зовнішньої політики?
Назвіть найважливішу, на вашу думку, зовнішньополітичну ініціативу М. Горбачова.
Чому більшість радянських ініціатив залишилися нереалізованими?
Хто, на вашу думку, найбільше виграв і найбільше програв від завершення холодної
війни?
Рекомендована література
Тим часом в НДР назрівала політична криза, яку посилювало невдоволення значної
частини населення низьким, порівняно з ФРН, рівнем життя, а також обмеженнями на
виїзд за кордон. З травня 1989 р. Угорщина почала ліквідовувати захисні споруди на
кордоні з Австрією. Скориставшись із цього, поодинці і сім'ями, спочатку тоненьким
струмком, а згодом і цілою хвилею бажаючі залишити НДР, переважно молоді, мобільні,
матеріально забезпечені, освічені громадяни НДР прямували через Угорщину та Австрію
до ФРН. У постійному представництві ФРН у Берліні, у західнонімецьких посольствах у
Празі, Будапешті, Варшаві дедалі більша кількість східних німців намагалася отримати
дозвіл виїхати на постійне проживання до ФРН.
У Будапешті у спеціально організованих таборах очікували виїзду близько 1500 людей,
їхня чисельність щодня зростала і перевищила 3500 на початку вересня. Таке велике
скупчення біженців створювало проблеми для уряду Угорської Республіки, який 10
вересня 1989 р. без узгодження з НДР ухвалив рішення надати всім бажаючим можливість
залишити країну в західному напрямі, а 11 вересня на кордоні з Австрією було піднято
шлагбауми, і туди рушили біженці. На кінець місяця їхня кількість перевищувала 25 тис.
Аналогічна ситуація склалася у Чехословаччині й Польщі. За втручання міністра
закордонних справ ФРН Г.-Д. Геншера, громадян НДР, які знайшли притулок у
посольствах ФРН у Празі та Варшаві, було переправлено транзитом через НДР до ФРН.
При цьому ФРН не соромилася використовувати "дипломатію чекової книжки". Коли 25
серпня 1989 р. прем'єр-міністр Угорщини М. Немет і міністр закордонних справ Г. Горн
проводили у замку Ґюмніх біля Бонна переговори з Г. Колем і Г.-Д. Геншером щодо
проблеми східнонімецьких біженців у західнонімецькому посольстві в Будапешті та
поінформували своїх західнонімецьких партнерів про свій намір дозволити біженцям виїзд
на Захід через австрійський кордон, Г. Коль відразу запропонував Угорщині кредит у
розмірі 500 млн німецьких марок.
У жовтні 1989 р. кількість східних німців, які легально й нелегально залишили країну,
перевищила 200 тис. Одночасно почався широкий рух протесту східних німців проти
політики уряду. У містах НДР проходили мітинги та демонстрації. Найбільшою
активністю вирізнялися жителі Лейпцига і Дрездена. Євангельсько-лютеранська церква,
неформальні об'єднання та угруповання змогли консолідувати противників режиму
Е. Хонеккера. Непокірні піддавалися арештам, грошовим штрафам. Однак на більше
репресивна машина НДР вже була нездатна: параліч органів держбезпеки був наслідком
глибинної кризи СЄПН та її верхівки.
У такій атмосфері уряд Е. Хонеккера 6–7 жовтня 1989 р. організував святкування 40-
річчя республіки, де була присутня й радянська делегація на чолі з М. Горбачовим. У
великій маніфестації на центральній вулиці східного Берліна Унтер-ден-Лінден брали
участь представники всіх округів республіки, переважно молоді активісти. Проте їхні
гасла не були святковими: "Перебудова!", "Горбачов!", "Горбачов, врятуй нас ще раз!"
У промові на урочистому засіданні в Палаці республіки Генеральний секретар ЦК
КПРС характеризував НДР як давнього друга і союзника, говорив про довіру і
солідарність, яка утвердилася між нашими братніми партіями, країнами і народами – у той
час, коли партійна верхівка НДР забороняла розповсюджувати у країні радянські книги й
періодичні видання політичного змісту. М. Горбачов підтвердив один з головних
принципів нового політичного мислення – принцип невтручання у внутрішні справи
інших суверенних держав, але публічно попередив Е. Хонеккера, виголосивши відоме
німецьке прислів'я, яке в його устах з огляду на подальші події набуло пророчої ваги:
"Того, хто запізнюється, карає життя".
І вже 9 жовтня у Лейпцигу пройшла 100-тисячна маніфестація під гаслом "Ми – народ",
спрямована проти політичної монополії СЄПН. В НДР розпочався процес, який не міг не
призвести до кардинальних соціально-політичних змін, хоча керівництво країни не бажало
цього помічати. Замість цього німецькі комуністи намагалися врегулювати кризову
ситуацію звичними кадровими перестановками. 17 жовтня політбюро ЦК СЄПН звільнило
Е. Хонеккера з посади генерального секретаря партії. Наступного дня пленум ЦК усунув
його з усіх державних посад. Його наступником став Егон Кренц.
Таким чином, подальші розходження поглядів М. Горбачова і Е. Хонеккера призвели до
відчуження обох країн, яке завершилося відкритим розривом між ними у жовтні 1989 р. та
усуненням керівника НДР. Однак це не врятувало східнонімецький режим, і ситуація
продовжувала загострюватися. Наприкінці жовтня в Лейпцигу в демонстрації протесту
взяли участь 300 тис. чол., а 4 листопада близько мільйона жителів Східного Берліна
вийшли на демонстрацію за вільні вибори й дотримання прав людини. Хвиля протесту
дедалі міцнішала.
У ніч на 9 листопада 1989 р. було повідомлено про рішення Ради міністрів НДР
дозволити всім, хто бажає, виїхати до ФРН чи до Західного Берліна без спеціального
дозволу, що фактично стало відкриттям кордону. Почалося руйнування Берлінського муру.
Цей символ холодної війни і глобального протистояння Сходу й Заходу упав, а з ним зник і
поділ Берліна на Східний і Західний. Через фантастичний збіг адміністративних
прорахунків і небажання на жодному з відповідальних щаблів розгалуженого
східнонімецького бюрократичного апарату взяти на себе відповідальність, керівництво
НДР, фактично, віддало вулиці право вирішувати власну долю та долю своєї держави.
Поспішне відкриття кордонів НДР з ФРН і Західним Берліном свідчило про
розгубленість, яка охопила вище керівництво республіки, про бажання будь-що
стабілізувати ситуацію. Проте значення цієї події для майбутнього обох німецьких держав
було величезним. Можливість вільного пересування стала початком стрімкого піднесення
національної самосвідомості громадян НДР, охоплених ідеєю належності до єдиної
німецької нації. Мільйони східних німців, які побували на Заході й повернулися додому, на
власні очі могли переконатися, наскільки великою є різниця в рівнях життя. Одночасно
після подій 9 листопада і 22 грудня – дня відкриття Бранденбурзької брами у Берліні –
ФРН отримала прямий потужний канал впливу на громадську думку НДР.
В апараті радянського МЗС і ЦК партії аж до падіння Берлінського муру панувало
відносне затишшя щодо німецького питання, тому день 9 листопада 1989 р. став для
радянських партапаратників "громом серед ясного неба". Представники жорсткої лінії
вважали, що тут потрібно задіяти радянські війська, але для М. Горбачова й
Е. Шеварднадзе це було абсолютно неприйнятним. Ще в червні 1989 р. Е. Шеварднадзе у
бесіді з держсекретарем США Дж. Бейкером заявив, що застосування сили у Східній
Європі означало б розгром демократичного руху і кінець перебудови. Примара військового
конфлікту в центрі Європи з перспективою розростання була несумісною з горбачовським
образом Європи як спільного дому. Тож СРСР не втручався: радянські війська отримали
вказівку за будь-яких обставин залишатися в казармах.