ЗАБУВ

Знов – моє пекло, моє небо

У камінь скутая земля…
Це міста. Тільки міста треба…
Забув, як пахнуть там поля…
Забув, як верби сплять вад плесом,
Які тії мляві вітряки:
Часу й вітрів слухняні весла…
Як давнина, – глухі такі…
Забув, як пахне лан той житній,
Як глибша, таємніша смерк.
Дух немоторний старосвітній
Давно помер, —
Нам світ – це рух горіння, туга,
Жага, і солод, і вогонь…
Нам світ: – надій сім-барвні дуги —
І певнеє стерно в долонь.

ПОЛУДЕНЬ
І стигне, не тече, вже гасне голубінь,
і полудня важке, текуче золото
понад могили в тонке павутиння —
у спеку ллє думок лінивих солод.

Не ворухне, не диха в плесо… ось, —

Як зачарований, відбивсь, не одірветься
блакитноокий вітер… ні, не він, а хтось,
хтось ясний, молодий, що днем чи щастям зветься…

Там порохом пухким, пахучим у полях

згубивсь десь шлях… Простір, широка воля!
Часом, – розбудить лози сонний птах
Чи риба знехотя з дна пустить бігти кола.

Бездонний день в жита, в овси, в гречки,

у конюшину, в луки соковиті
ллє солод і спокій… Та в сурми гомінні
вже чути, грає, палить серце вітер!

ОСІННЄ

Синій холод осінній, дзвінкий

і далекий такий, далекий…
Залишили лелеки шляхам у вирій
суму співи: – й лани гомінкі…
залишили певно лелеки.

Знов у вічність простору несе

ясний серпень плоди й колосся…
Та знову мені, як на се
чи дитинства, чи болю збаглося…

Гей, луно кришталева! Лети!

Стерні, струни, хмарини, простори…
павутинить так срібно світи
літо бабине… Лагідним зором
на сніги, на чорні вітри…
на морози і хугу злую —
вечір співом сумної сестри
так тривожно, чуло нудьгує.

ЕЛЕГІЯ

Дрімає далечінь і вихорці житами

ліниво родяться і розтають ліниво.
Ех, в далині у ясній ген аж там ми…
та як би осягли – були щасливі.

Крил велетенських помах там розбігся,

синіє, майорить далекими горбами…
Коли, як вітер, жити не спромігся,
нема чого й стогнати у нестямі…

Нема чого кричати, бо не вмів же…

і не здолав горіти і палити…
Тепер чуже і те, останнє диво —
свій колос наливати, як це жито.

Землі первісної важке, стоплідне лоно

розкрите жде – а велетня немає…
і захід – як вулкан… Вогонь, моря червоні…
а день, безсилий день – конає.

ЖІНЦІ В ТАНКУ
Висока хвиля музики підхопить.
Ти збліднеш в лицях. Потемніє зір.
Уже бринять назустріч злій грозі
Всі нерви й м’язи. Вищий, той затопить,

Що горне – вал. Підхопить, понесе

Назустріч болеві, що їм солодко стерпло
Льсне серце – підкоряючись, на все
Вже згодне, віддане. Лиш зменшення не стерпить.

Бо мук настояних наринули моря

Затерти береги, пустель піски спраготні,
Де бубнами обвал, глибинні де фаготи,
Де пристрасті болючая Голгота,
Де флейт злі струмені, в скрипки, що ось згорять.

І віддано в танок підгорнешся вся ти

Розбещеним, пещот несито-спраглим тілом,
Яке з музикою нещадного ступило
Страшного бою, і життям платить.

Насяк електрики, щокрок підлог, квадрат,

Де стільки пристрасті, безсиле збурить мури
Б’є, захлинається закута в тілі буря,
Що тільки тиском жил – у мислях родить чад.

І я, п’яний саксофоніст, вже сам

Вчарований несамовиттям згуків,
їх кидаю – жагу свою сторуку
Тобі назустріч безумом нестям

Каскади іскр на порцелян плечей,

Що він присмаглий – з внутрішнього жару!
Бо нам обом довіку не затамувати тіл пожару,
Як не згасить спраги благаючих очей.

ЗМРОК
Золота, прозора далечінь…
Молодість моя і віра рання…
У ранкову, теплу сонь і синь
дівчина… весна!.. кохання.

І нічого… Не такий бо вік.

Спів – до місяця виття собаче…
тільки кров і злісний дикий крик,
тільки кращого і кращої не бачив.

Вибивавсь з дитинства – забував кохати,

і по карті карту програвав…
щоб на землю всі шляхи, мов ґрати, —
щоб горіла тільки голова.

ПОЛУДЕНЬ
І стигне, не тече, вже гасне голубінь,
і полудня важке, текуче золото
понад могили в тонке павутиння —
у спеку ллє думок лінивих солод.

Не ворухне, не диха в плесо… ось, —

Як зачарований, відбивсь, не одірветься
блакитноокий вітер… ні, не він, а хтось,
хтось ясний, молодий, що днем чи щастям зветься…

Там порохом пухким, пахучим у полях

згубивсь десь шлях… Простір, широка воля!
Часом, – розбудить лози сонний птах
Чи риба знехотя з дна пустить бігти кола.

Бездонний день в жита, в овси, в гречки,

у конюшину, в луки соковиті
ллє солод і спокій… Та в сурми гомінні
вже чути, грає, палить серце вітер!

У МОРІ
Вітрило – вирване крило пташине…
Лункая чаша, що п’є вітер вічно…
а обрій заточився… плине… плине…
а обрій серце ссе… і болем його палить…
Прощайте всі… Я в морі… Вас не кличу
Земля і беріг – це ж любов забита!
що в серцеві труну й могилу собі має…
Мені, як жити – щастя й волю пити,
а іншого, а меншого – не знаю.
Ох! Далі, о! У безкрай! Не знать. Не забувати!
Щоб тільки води. Тільки небо й зорі!
щоб морем по світах залити, цілувати,
не знать ні меж, ні колії, ні горя.

Грабоус

Успіх лектора
На лекції в клубі Усівся
Хома Позаду,
До лектора боком.
Усі нудьгували,
І він крадькома Також
задрімав Ненароком.
І звідки з’явився У залі
комар?
Припав до Хоминого Носа —
І ну як ужалить Проснувся
Хома, Зорить на напасника
Скоса.
І думка майнула:
«Уб’ю комара » Завмер він
І — плесь у долоні І оплесків
хвиля Знялася ураз,
І лектор схилився В поклоні

Чого зблід
Мартин сидів на зведеннях багато літ, Висмоктував
із пальця часто факти.
І раптом він, збентежений, поблід, —поблід,
Той палець всох йому. Отак-то.
— Не буду більш служити в брехні — Мартин
горланив злякано... у сні.

Бухгалтер та Бджоли
В одну бухгалтерію Бджоли
влетіли
І з запалом, дружно Взялися за
діло: Умить обліпили
Бухгалтерський звіт. В очах
Головбуха Потьмарився світ
Тупцює та бігає
Він по кімнаті:
— А геть мені звідси Подохли б ви, кляті
— Образились Бджоли (Силенна їх сила)
І враз на лице Головбуха
насіли. Жалили пекельно. Що
весь він опух... А потім в
лікарні Лежав Головбух.
Спитаєте, в чому Причина
була?
У звіті бухгалтерськім Липа цвіла.
Грім
У полі спека — не було ще зроду,
Захвилювались люди недарма:
— Жара завдасть врожаю шкоди,
Нізвідки порятунку тут нема. — Та
ось
Весь обрій хмарою покрило, Шаленим
вітром закрутило І понеслось.
Говорять всі, бажаючи добра:
— Нехай би вже лину в як із відра — Тут
Грім розкотистий як стій
Подав із неба голос свій, Зметнулись блискавки,
мов стріли...
«Гу-у-гу... трах-бах » — загуркотіло, Відгукується
в далечі луною,
І раптом стихло. Хмара стороною, І все —
Надії й дива тільки мить.

Не кожний користь нам несе, Хто

голосно гримить.

Ослова тактика
Кінь-кадровик зайшов до зава:
— Така ось справа, —
Звернувся до Осла, —
Я пропоную вам заступника — Вола. Освіта в
нього вища, стаж роботи...
— Я проти —
Моє місто
Сплітає ніч вінок моєму дню.
Чи то з дощу, чи з блискавок і грому, чи то від серця робить знову броню, чи то для вітру із
дерев корону…

А я у рабстві таємничих мрій, літаю десь за межами в просторах, закутався у спальник із

подій, живу у місті, а здається, в горах…

Це місто одиноке, мов перон, вже тут ніхто нікого не чекає… Один пустий і темний мій
вагон,
котрий давно ніхто не зустрічає…

***
Вікна холодні стають і похмурі, долоні у міста мого – зелені,
небо тримається ледь, аби не дощити… Весна з алкоголем пульсує
у стомлених венах… У винах,
Провинах згубив я тебе і себе заодно… Розтратив всі дні вважаючи, що у них ти зі мною
щаслива…
Та мимо, все мимо мене пройшло,
і кидає злива громи
в долоні міста… Крісло пустує,
лиш речі твої залишились: подушка, постіль і білі зимові… Я ж залишаюсь у слові,
у твоїм серці,
вже більше ніколи, навіть якщо ти дозволиш, не
буде мене…

34/1
Стомився…Кімнати пустіють, я з ними… Там одиноко, лиш інколи кроки чужі… Там
лишилось дитинство моє невловиме, там я мов ще досі стою на межі…

Там тиша пронизана спогадом й вітром, там лишилось все, як раніше було…
Там я познайомився з кривдою й світом і вчився берегти любов і тепло…

Роки пролетіли…Ось я вже дорослий… Ще скільки пройде, не забуду ніколи

Всього, що лишилось… Та все було просто, ті щирі, правдиві, відкриті розмови,

той смуток, ті стіни, що знають найбільше, якби говорити могли, то сказали б…

Усе там так само, лиш тільки тихіше Дитинство лишилося там…я це знаю…

МістО
Ти моє місто –
днів моїх пристань, безтурботність світанків і ночей… Я з тобою вимірюю відстань,
розмовляю з тобою, коли боляче…

В далині твоїх істин, в історії,

покоління зростали.
Стежинами
тут зараз я блукаю під зорями, що у небі стеляться килимом…

Моє місто оповите легендами… Розбиті дороги, стомлені вулиці,

блукаю в тобі вечорами темними… Місто моє, коли хмуришся,…

З тобою сумую, з дощами-зливами у небі топлюсь розчарованім… Місто моє обійми мене
крилами невмирущої свої історії…Список джерел про автора:
Вище матвійчук

ГРАД ОСТРОГ
(Диптих)

1
Віки минущі – наших літ ідилії –
В будущину державницький пролог.
Як диво з див, над берегами Вілії 1
Дев’ятсотлітній звівся град Острог.

Острог! Це слово – як енциклопедія

Віків розвою і віків-тривог.
Смотрицьких – Герасима і Мелетія –
Шанує й пам’ятає град Острог.

1 Вілія – річка в Острозі

Кортіло пану польському, московському

Загнати люд на каторгу, в острог,
І Костянтину Василю Острозькому
Судилось боронити град Острог.

Ми на осоння вийшли з віку мрячного,

В якім поразок більш, як перемог,
Та духом Наливайка й Сагайдачного
Проміниться на волі град Острог.

Бракує нині духа запорозького,

Національних діянь і спромог,
Щоб так, як творчість Клірика Острозького,
Прославити свій рідний град Острог.

Спливли віки ординські, рабські, расові,

І пише час про них мартиролог.
Тут світяться живі сліди Тарасові
З тих пір, як він відвідав град Острог.

І древня вежа зазирає в Вілію,

Над містом – часу Божий монолог,
І книгу книг – святу Острозьку Біблію –
Для люду розкриває град Острог.
Минула більшовицька епідемія –
Епоха сатанинських засторог.
Встає з руїн Острозька Академія
Й утверджує прадавній град Острог.

Ріку Життя не скути знову кригою,

Бо в душах люду – Україна й Бог.
Ідеєю, звитягою і книгою
Хай славиться вовіки град Острог!

1999

2
На тихих водах зацвітає лілія,
Із крил бджолиних сиплеться перга.
Немов тополі, відбиває Вілія
Тисячолітні вежі Острога.

На світі є Афіни і Венеції,

Та тільки тут, у нинішній наш час,
Такий пречистий обрій над фортецею,
Мов душі предків дивляться на нас.

З віків знімаю полотно китайкове

І бачу міста юний первоцвіт,
Де й досі сяє духом Наливайковим,
Як храм у свічах, отчий родовід.

ОСТРОГ 2

Пережили ми геноциди й епідемії

2 Із “поеми символів” “Обереги” – прим. упор.

І знов, мов Фенікс, ожили в новій красі.

Острозька Біблія й Острозька Академія
Із давніх пір – окраса міста і Русі.

ЗАВІЗОВ 3

Душі скарбниця – батьківське село –

Моє тут пракоріння й праоснова,
Мойого роду вічне джерело,
Негаснучий вогонь живого слова.
3. КРУГ

Добридень, Горине, – моя весела річко,

Тобі, Завізове, – синівський мій уклін;
Крізь сиву невідь літ, зелову безмір гін
У спраглу душу ви пливете вічно.

І батько з матір’ю – немов боги, у плині,

І хата з вишнями – мов посивілий друг;
І замикається навіки вічні круг
Святим поєднанням мене й Волині.

ОТЧИЙ КРАЙ

Живу я задля тебе, отчий краю,

Ласкава материнська стороно, –

3 Там же.

Тобі на скрипці слова ніжно граю,

До тебе йду по золоте руно.

Тут Горинь ще з часів палеоліту

Врочисто котить хвилі молоді.
Тут, як стихія, – повінь серед літа
І верби з головою у воді.

Латаття, наче зорі золотаві,

Спалахує над плесами ріки.
Джмежі гніздяться у густій отаві,
На пагорбах старіють вітряки.

Мене тут люблять люди і дерева,

Лише сільські не знають дітлахи.
Лугами йдуть тополі з Бухарева,
Б’ють в небо крильми шиферні дахи.

Завізове, твої лани і луки,

Мозаїку городів і садів
Я бачу серцем із доріг розлуки,
Журливо несучи тобі свій спів.

Село моє, овите ясниною,

Синами і деревами зроста –
І хочеться, як птахові весною,
Вернутися до рідного гнізда.

5. ГОРИНЬ
Занурюю руки у плин твій, Горине,
Думи занурюю в твій водограй:
Руки, мов крила, зведи над просторами,
Думам найвищого лету дай.

Горине, річко з прадавньою вродою,

Ніжним вогнем ти по жилах течеш,
Рідними водами, милими водами
Кожна краплина в мені пече.

Води твої, ніби мускули вип’яті,

Носять Волині блакитне добро,
Води твої разом з водами Прип’яті
Вірою поять святий Дніпро.

Горине, дно твоє всіяне кулями,

Пам’яттю гнівною хвилі болять.

Верби твої, що зелом заміновані,

Веснами п’ють синю музику вод.
Велич свою ти являєш у повені –
Душу отак являє народ.

Води твої дзвонять радістю й тугою

Об невгамовну жагу узбереж,
І споконвіку блакитною смугою
Ти Україні на стяг течеш

***

Не повернути пору медоносну,

І літо вже сумною стало драмою;
А я в цю пізню осінь високосну
Стужився за Волинню і за мамою.

Я сам один, неначе в полі ратай,

Переді мною – лан паперу білого:
Цей лан безмежний треба ще зорати,
Засіять і дожить до часу бджільного.

Я так стояв, думки мої поволі

Стікалися на папір, як небо грозами,
І від рядків, мов борозен у полі,
Дихнуло святом рідного чорнозему.

І пригадав я пору медоносну,

Пшеничний край під голубою брамою,
І ще сильніш в цю осінь високосну
Тужу я за Волинню і за мамою.

1972

ДО СЕБЕ

Є Україна, є Дніпро і Горинь –

Твоя навіки рідна сторона,
Де не всихає роду крона й корінь,

Де не змовкає серце, як струна.

Іди туди – там сонце твоє хресне,

Напийся із живого джерела
І ти відчуєш, як в тобі воскресне
Ріка щедрот із всохлого русла;

Така в тобі настане переміна,

Що ти торкнешся рідних праоснов, –
Тоді простить провини Україна,
Тоді благословить тебе Любов.
Романюк вище

ТВОРИ
***
Просто. Не йти праворуч
Ані ліворуч – ні.
Хай лише вітер поруч,
Вічний сурмач борні.

Вітер, що хмарі – в груди, –

В груди, в горби хребта…
Поруч хай вітер буде,
А вдалині – мета.

Чорно кругом чи біло,

Не зупиняти рух.
Може зламатись – тіло,
Але ніколи – дух.

Прага, 1936

***
Засяє день, і сутеніє.
Сніги, як килими, лежать.
Вітрець знемігся, тихо віє.
Якийсь лісочок манячіє
В далечині. Санки біжать.

Якесь бліде все, сніг і небо,

Санки і я, і сивий кінь...
Кому розлити було треба
В повітрі блідість сюю з неба?
Дзвінок забленькав десь: дзінь-дзінь...

1923

***
Хвилюють, ходять, шумлять жита,
Злотисто-жовті, украй налиті,
Над ними неба блакить свята,
Ані хмаринки у тій блакиті.

Співає срібна в душі труба.

Душа квітками, як клумби, квітне,
Хліба і небо, небо й хліба,—
Куди не глянеш, жовто-блакитні...

1923

***
І знову десь на обріях помалу
Розгойдує незримі хтось кадила
І синявою стеле, як бувало...
І знову моя Осінь десь ходила.

І знову десь під банею блакиті,

Як в церкві голубій паникадила,
Берези золотіють своїм віттям...
І знову моя Осінь десь ходила.

І знову десь між листям рябиновим —

Сліди, мов од кривавого кропила...
У синяві – у золоті – у крові,
І знову моя Осінь десь ходила.

Прага, 1925

***
І хотів би підбігти ти:
Та чи ж можна в снігу такому?
Так помалу мусиш іти,
Мов ступінь твій по золотому.

Обізвався на річці лід.

Сутеніють снігів пустині.
Що не ступиш – глибокий слід
Хтось наллє тобі синім-синім.

Обізвався льодок – замовк.

Ще тихіше, здається, стало.
Що ти, чорне там: заєць, вовк?
Промайнуло, не відказало.

І хотів би підбігти ти,

Та чи ж можна в снігу такому?
О, як довго іще іти!
Як далеко іще додому!

1925

Молитва
О Ти, що тамо, де Почаїв,
Під небом вставши голубим,
Далеко в простори засяяв
Золотоглавієм своїм,
О Найсвятішая, струни,
До стіп схиляюся чиїх,
Умилостив свойого Сина,
Щоб від одра її воздвиг!

Прага, 1926

***
Там дзвонять на вежах.
Там дзвони кричать у безмежжя!
Там червоно-червоно. Червоно, без меж! –
Там попруги пожеж
Усе небо пережуть!

Там зойки і крики.

Там плач підійнявся великий!
Там упала біда. Там упала на села біда!
Там лютує орда.
Там наїхали дикі!
. . . . . . . . . . . . . .
За гуннами гунни –
І лунають чугуннії луни.
Дуднява тупотів: гуди у груди твої.
(Ой ви, мої,
Не жахайтеся, струни!)

За хмарами – хмари,
То як ніч, то багряних отари.
Ще не запала за обрій, ще муром одна,
А вже друга стіна
Встає, щоб ударить.

Віквічно в облозі,
У борні, у тривозі, знемозі.
Серце криваве в степах десь вітрами рида:
«Ой біда, ой біда
Тій чайці-небозі...»

Прага, 1927

З ВОЛИНСЬКИХ СОНЕТІВ

На Боні
Під жарти й сміх у легкому розгоні
Вже немалий одміряли кусок...
Крутіше схил, затриманіше крок...
Уся гора у соняшному дзвоні...

Все вище ми – і ось уже на Боні

Невтомний наш і радісний гурток...
Який простір! До обрійних хмарок
Лежить окрес, неначе на долоні.

Крем’янець ось, як бачить його птах...

Там – села скрізь, розгублені в полях, –
Як рясно їх садами хтось обмаїв!..

А в далині очам зазолотів

Четою глав розсвічений Почаїв,
Повстаючи з-за синяви лісів.

Прага, 1930

Велика_Глуша
Серед лісів – збіговисько хаток...
Від хащавин, що встали, безбережні,
Вони втекли у вишні та черешні,
З ляку в тісний стулилися гурток.

Зо всіх сторін – темнозелений мрок...

«Вкраїнці ви?» – «Ми, паночку, тутешні...»
Чи знайдете, державні дні прийдешні,
Цей межи пущ загублений куток?

Як дико тут... А що уже зимою,

Коли усе обгорне білий сон,
Коли вовки нічною чередою,

Мабуть, не раз підходять до вікон?

Яке глупе, глибокеє заглушшя —
Землі Древлян село Велика-Глуша!

Прага, 1930

Волинь
Забула ринь лінивая Горинь, –
От-от зовсім затримаються води...
Десь у лісах спинилися підводи,
По саму вісь втопившись у дряглинь...

Тече і ні розтопленая синь

На стріхи хат, на ниви і городи...
І сплять Садки, Кургани, Гориньгроди,
І спить уся сонливая Волинь.

Здається, й час зімкнув свої повіки,—

Ніколи більш не литимуться ріки,
Вози навік загрузли у багні...

Як увірвать годину цюю млосну,

Як закричать в цій важкій тишині,
Щоб раптом все прокинулося зосну?

Прага, 1930

МОЛИТВА (Чи на рідних полях...)

Чи на рідних полях,
Чи в чужій стороні,
Осінило чи ні
Святохреснеє рам’я, –
Вам усім, хто поляг
За тризубовий стяг –
Вічная пам’ять!
Ви, ким ведено бій,
Вірні Симон, Євген,
Ви, без ліку і ймен,
Ти, криштальний Олеже, –
Всіх крилом вас покрий,
Михаїле святий,
Божий стратеже!

Міттенвальд, 1946
сткфанович
Засновник роду князів Острозьких. Вперше його імʼя згадується на сторінках Густинського
літопису в 1340 році. Дбав про розвиток православʼя.

Вчорашнє сонце снилося полям.

Спіткнулась ніч об вранішній серпанок,
А день ще був рожевим немовлям...
«Давай хутчіш коня під княжий ґанок!»
... І грім копит, і чайок сивих крик.
Своїх, чужих шляхів сплетіння сіре.
«Я єсмь початок! – мовив, як облік. –
Я єсмь початок! Чуєш, Каземире!»
Його почули Краків, Сандомир,
Його почули Вісли води сині.
Впліталися у битв шалений вир
Острозькі зорі і пісні Волині.
До них вертався. Краєм йшла хвала:
«Данило сів на хвіст полякам вражим!»
А він, схилившись, пив із джерела,
Що завжди у народі звалось Княжим.
Його вода – п’янкий прозорий мед,
Сосновий шум - немов хорал врочистий.
І серце бʼється, й кінь летить вперед.
В Острог. У ранок. В струмінь променистий.
– Агов, дружино! Як наш княжий сад?
Чи ви із сином скучили за мною?..
І лився слів щасливих зорепад,
І він ловив їх дужою рукою.
– Я єсмь початок! Я єсмь руський князь,
А ти – моя княгиня Василина...
На яблуньках тремтіла перша вʼязь.
Сміявся князь. Безжурно, мов дитина.
3 Мурованої башти видно ліс.
А там – Горинь і ціле море жита.
Уперта зморшка на чолі навскіс,
І перше пасмо бабиного літа.
Уперта зморшка... То не був би князь,
Коли б не мав того, що мати мусив.
Вже й церква позолотою взялась
І підвела до неба купол русий.
Чумацьким Шляхом лине стільки доль!
Під тихий скрип життєвих коліщаток
Вплететься шум віків у шум тополь.
І знову скаже хтось: «Я єсмь початок!».

ФЕДІР
За князювання Федора підтверджуються права роду Острозьких на володіння Острогом.
Брав участь у битві під Ґрюнвальдом. Наприкінці життя постригся в ченці Києво-
Печерського монастиря. Причислений до лику святих.
Престольний празник в місті. Грають дзвони,
Поміж людей вита святешній дух.
Знялися враз і впали аж за луг
В траву зелену, мов чернеча ряса,
Що замінила вольницю у скит,
Де кругле сонце – золота прикраса,
Де квіт багряний, де дівочий слід.
Які у нім були запеклі вої!
Які меди струмились по губах!..
У княжім замку оселились двоє –
Затятий воїн і сумний монах.
Один із них, братаючись з Чурилом,
Ішов під Ґрюнвальд німцям впоперек,
Він бачив світа, мав багато сили
І чув у горах стогони смерек.
Який вогонь палив його зіниці!
Усі казали : «Федір спрагло жив».
Ночей не знали кралі білолиці.
Грішив, бувало. А таки ж грішив!
... Молився другий, вщерть, аж до краплини
Налитий болем. Чув і сум, і страх.
Ішов до церкви, падав на коліна,
Свічки горіли. Щемно ладан пах.
Ніщо, здавалось, не могло зігнати
Скорботних дум з чернечого лиця.
Хто в ті хвилини був йому за брата,
Що заміняв і брата, і отця?
Вітри зривали яблука доспілі,
Ішли Червоним бродом вороні.
Жили з одного боку заметілі,
По другий бік жили погожі дні.
Отак, говорять, Федору велося.
Та меч зламався й наче вибив клин.
Торкнувся князь сріблястого волосся
І зрозумів, що він – лише один.
Тоді й пішов. Була пора осіння.
Були слова, звичайні і прості.
О князю, гріх – це мрія про спасіння,
Тому найбільші грішники – святі...

ВАСИЛЬ КРАСНИЙ
Молодший син Федора Острозького. Прославився як тонкий, далекоглядний дипломат.
Засновник Дерманського монастиря.

Чи світ погас?.. У розчерку пера –

Серпанок злив (озвучених мовчанок).
Ось пагін, гілка, тріснута кора.
Коли б – весна!.. Коли б хутчіше –ранок!

Коли б – вітри! Коли б – стрімкий потік!

Не можу так, у теплому тумані.
На мій недовгий красний княжий вік
Вже спокушались кинуті і гнані,

Юродиві, знедолені, малі –

Всі, що тепер під стінами собору.
Чи ж я зберу їх кривди і жалі?
Мені б – уверх! Мені б того простору,

Де вічна синь і злото куполів,

А весь Острог – неначе на долоні.
Таким вродивсь. Мені сам Бог велів
Звільнятись від кайданів і полонів.

Звільняючись, звільню Литву і Русь.

Змету нараз покору й павутиння.
Мені б – у небо! Ні, я не боюсь
Ні висоти, ні злету, ні падіння.

На мій поліг вимолюють щедрот

В монастирях у Дермані і Дубні.
Я – найбагатший. В мене є народ.
Народ великий – не якісь там трутні.

Я найсильніший – він у мене є.

Він величає свого князя – Красний.
У нім життя, мов дзвін у церкві, бʼє.
А ще – весна. І ранок. Й світ незгасний.

ВАСИЛЬ-КОСТЯНТИН
Поборник і охоронець православʼя. Не раз успішно виступав проти нападів татар. Заснував
першу у Східній Європі школу вищого типу — славнозвісну Острозьку греко-словʼяно-
латинську академію.

Оберемки шипшини з плодами нестиглими (рано!)

Понад річкою, шляхом і сходом, де сонячні рани
Кровоточили небом, не згоївшись присмерком рваним,
Йшли, неначе в пустелі колючі сухі каравани.

Їм дивились услід не ікони, а очі людини.

Замість пальмових віть оберемки сухої шипшини
Їй під ноги влягались і, мабуть, нестерпно кололи.
Та сміялись уста, і не плакали очі ніколи,

Хоч довкола жили із розбитими (падай!) коліньми

Вовкулаки, перевертні, пси, поторочиці, відьми.
І довкола жили, і за дужими князя плечима,
І на нього дивилися злими сухими очима.

Ой, крутилося сонце, щоб врешті спинитись в зеніті!

Ой, ламалися спини, боліли коліна розбиті.
Ой, губилися люди, втомившись по наймах тинятись.
(Каравани шипшини ішли й не хотіли спинятись, –

Так, немов крізь пустелю, де сумнів шукає простору).

Подивившись униз, вже не зможеш поглянути вгору.
Наступає пора – і приходить до грішних Месія.
Наковтавшись болота, удруге ріллі не засієш.

Задзвонили у церкві (над куполом місяць купався).

Він явився нарешті: ішов – і землі не торкався.
Навіть ті, що до нього богами себе називали,
Склавши руки на грудях, усі край дороги стояли.

Ніч була над землею не чорна, а вкрадливо-сіра.

Він показував шлях: Академія, Біблія, Віра.
І ступили за ним, і розправили врешті рамена.
Відсахнулася ніч, об шипшину порвавши знамена.

В небесах чумаки натрусили зірками, як сіллю.

Не схиляй голови, не вклоняйсь, Костянтине-Василю!
Не пишайся, Василю, ні співом, ні благом, ні дітьми.
Пригадай: залишились іще вовкулаки і відьми.

Вже вінець із шипшини тобі простягає онучка.

Зрозумів. Задихнувся. Ужалила серце колючка.
Зупинились на мить, розгубивши слідочки по полю,
Оберемки шипшини з червоними краплями болю..

ПЛАЧ ЗА РОЖЕВОЮ ПТАХОЮ

(поема)
Замість вступу
Року Божого 1539 в день Святої Єлизавсти в замку князів Острозьких зʼявилася на
світ Божий дівчинка. Мати Беата Костелецька, дочка Анджея Костелецького та фаворитки
Зигмунда І Катерини Сележанки, нарекла її Гальшкою. Батько, князь Ілля Костянтинович
Острозький – старший брат засновника славнозвісної греко-словʼяно-латинської Академії
Василя-Костянтина Острозького – помер за три місяці до народження своєї дитини,
залишивши їй маєтності і статки.
У 14 років Гальшка стала дружиною українського князя Дмитра Сангушка, якого
невдовзі убив шляхтич Мартин Зборовський.
Згодом один із офіційних опікунів Гальшки Острозької польський король Сигізмунд-
Авґуст обманним шляхом видає її заміж за 64-річного графа Лукаша Гурку. Коли було
викрито цей обман, Гальшка подала заяву до Королівської ради з оскарженням
насильницького шлюбу, а в листі до Гурки написала, що скоріше помре, ніж буде йому
належати. Таємно виїхавши із Варшави до Львова, Гальшка і Беата оселилися в
Домініканському монастирі. Тут Гальшка бере шлюб із князем Слуцьким, родичем князів
Острозьких.
Довідавшись про це, король через посланця скерував Беаті суворий наказ: повернути
Гальшку її законному чоловікові. Незабаром до монастиря підступили загони Турки. Коли
було припинено подачу питної води, втікачі капітулювали. Беата повернулася до Острога, а
Гальшка була ув’язнена Лукашем Гуркою в його родовому Шамотульському замку
(воєводство Познанське), де провела на самоті довгих 14 років, не бажаючи підкоритися волі
старого самодура. Лише його смерть на початку 1573 року визволила княжну. До Познані
прибув син Василя-Костянтина Острозького Януш і забрав сестру додому. Тоді їй
виповнилося 34 роки.
Мовчки взяла Гальшка в долі останній скупий дарунок – нечисленні дні спокійного
життя в рідному місті. Вона була такою багатою! Проте ніколи так гостро не відчувала своєї
бідності, бо не було поряд ні дитини, ні по-справжньому близької людини, ні сил, щоб жити
далі. Та Господь дав Гальшці зрозуміти, що є у світі інші цінності – важкі недзвінкі монети,
що звуться пізнанням.
Тому у своєму останньому заповіті княжна надала щедру фундацію Острозькій
Академії – «шість тисяч коп грошей лічби литовської». У цьому ж заповіті усе своє рухоме
майно княжна дарувала слугам, простим людям, що її оточували, нерухомість – дядькові
Василю-Костянтину Острозькому і просила, щоб її «тіло грішне..., як християнський закон
велить, в Острозі в церкві Замковій або в костелі римському поховати». Проте, як
переповідається у давній острозькій легенді, Гальшка не померла, а перетворилась у птаху.
Коли світлішає ніч, вона злітає до Острозької Академії, благословляючи ранок. Якось на моє
підвіконня упало дивне перо – рожеве, як ілюзія воскреслого. Так я спізнала політ...

Штрих II (незримо присутній). Острог. Дзвони.

...Тоді я був ще дуже молодим –

Впивався сонцем і сміявся дзвінко, –
Коли її у мій просторий дім
Взяла і привела одна чужинка.
Була тяжба в її глухих речах
(Ввійшла – й одразу впала на коліна),
Тавро – як чорна хустка на плечах.
«Прийми її. Вона – твоя дитина»
Я зашарівся. «Доня? Доню... Дон!» –
Мов задзвонили дзвоники сріблясті.
Моя дитина? Це таки не сон.
Моє маленьке – і найбільше – щастя.
О, мій великий – і найменший – гріх,
Освячений небесними отцями.
Якщо життя – розлущений горіх,
Нехай зачепить землю корінцями.
Ді-ділі-ділі-доню-ділі-дон!
Росте трава з порепаного тіла.
Ув інший світ пройшла без перепон
Моя дитина. Кажуть, відлетіла.
Чи бачиш звідти? Тато вже старий.
Заклякли руки – і робить не годні.
Вже й трохи змерз. Течуть йому з-під вій
Дві сиві річки – дві сльози холодні.
Коли на серці чорно від ворон,
А небом кружеляють хмари білі,
Я часом кличу знову: «Доню! Дон!..
Ді-ділі-ділі-доню-ділі-ділі…»

Штрих ІІІ. Розпʼяття над столом

Цей довгий дощ болючий, наче сповідь

В чиїхось ще не скоєних гріхах,
Іде в душі, затоплює, мов повінь,
Заплутується в зламаних думках.
Очей віконця – в сірім павутинні.
В куточку серця ще жевріє Бог.
... На березі прадавньої Горині
Свої вогні запалює Острог
В холоднім замку і в халупах чорних
І мовчки щирить з-під кошлатих брів,
Як труться долі у життєвих жорнах,
Як день згоряє чи й уже згорів.
У цім полоні, начебто на волі,
Мовчать святі – зі стінами злились.
Летять за хмари змучені тополі
І розбивають скамʼянілу вись.рід
Яка брудна, яка холодна хата –
Розсипані уламочки душі.
Під брамою безкрилі янголята
Вмирають на промоклім спориші.
А ти у жмені маєш трохи неба,
У другій – мить, лише єдину мить.
Устань з колін. Молитися не треба.
А Бог... Він є. Він просто зараз спить.
Не плач: сльозами моря не напоїш,
Не захистиш таврованих птахів.
Цей довгий дощ. І перед ним не встоїш.
Бо стільки ще нескоєних гріхів...

Штрих VI. Заповіт.

«Я не слабка, не зломлена, о ні!

Ще бʼється сила у моєму слові.
Я ще горю в шаленому вогні
Життя, надії, віри і любові.
Я знаю те, що зло – порожній плід,
Що воля – не повинність, а потреба.
Я залишаю людям заповіт
В якому стільки сонячного неба!
Я залишаю людям заповіт.
Ви чуєте: земля весною лише!
Колись, напевно, цей упертий світ
Ще стане справедливішим й мудрішим,
Небесне воззʼєднає і земне,
І зійде справжнє сонце в краї отчім.
Дарма, що все коли-небудь минс,
Я залишусь твоїм, Остроже, зодчим.
І буде в Академії світать,
І зродять серце й розум дивні вірші.
А я хотіла вам лише сказать:
Ви чуєте? Земля весною дише...
В цих стінах – дух мій, запал мій увесь,
Страждань і віри золота ікона.
О Господи всесильний, даждь нам днесь
І причасти вогнем зі свого лона.
Поглянь: у цьому краї він не згас.
Поглянь: душа від горя не осліпла.
Нам разом йти крізь простір, вічність, час
Дорогою, котра веде до світла».

(Уривок із поеми «Зоряний час»)

Стоглавий Києве,
від пагорбів Волині
До тебе лине кореневишем
живим
Над крутозливом Вілії й Горині
Сідий Острог, твій воїн-побратим
Хреститель-князь у шоломі походнім
Сюди вказав правицею з шатра
Ведуть перегук дзвонами сьогодні
Печерська Лавра й Замкова гора
Його потомки нам, своїм нащадкам.
У спадок залишили цитадель,
До кожний камінь – зримий відпечаток
Зігрітих Києвом державницьких ідей
Недальній час, коли забуте місто,
Де жар новий просвітництва горить.
новій Вітчизні діамантом зблисне –
Давай, сучаснику, прискоримо цю мить
У нелегку впряжемся колісницю,
Стереотипи ржаві відмотем –
Чужинцями прищеплювану ницість
І меншовартості струхливіший тотем!
Вони іще живі. Десь там високо
В них с заступники з манерами царят...
Він прав, поет, і через десять років,
Як написав про руський Київ-град.
Бо в закордонах виклика лиш подив
Тотального зросійщення зима.
То є зневага до глибин народу, –
Якщо до мови гречності нема!

Острог – краплина у великій чаші,

З якої пʼє стражденний наш народ
Нема сьогодні спотикань «ненашик»:
Все те, «що маєм» - для усіх широт
Її б заповнить еліксиром житнім,
Що згоїть рани, зродить предків дух! –
Не обійтися тут без чистої молитви,
Без надпотужних розуму і рук.
Твій голос, друже, мов сурмач в
Беззастережно й трепетне перо
Якраз лупають ту скалу Франкову.
Якої міць не слабша від корон.
Вони й мене, старого муз служаку
(Не рейтара - за покликом душі),
Немов проміння віще зодіаку.
Тривожать, кличуть, ставлить на межі,
Що зве – у бій! - вершити діло праве
І близити уперто, повсякчас
В путі стрімкій зоряний час держави
І града княжого зоряний час!
Схитне хрестом на кручі Володимир:
«З роси й води вам, молода снага!
І зблиснуть куполами золотими
Немеркнучі святині Острога!
Вгамує спрагу і подвоїть сили,
Зніме зарозумілості декор
Вітчизни-матері причастя запізніле,
Простертий над синами омофор
У дні її скорбот
чи віншувань почесних
Зі мною будь, супутнице весни,
Свята й мобілізуюча причетність,
І решту днів земних
собою
осіни…